Анатолій Матвійчук
ПОЛІТИКА
Я знову бачу -
Татові, ясні,
глибокі очі,
Сповнені печалі.
Чомусь він часто говорив мені:
«Тримайся від політики подалі!
Політика - то річ така страшна,
Там зроду не було й не буде Бога,
Не зчуєшся, як проковтне вона -
І не залишить по тобі нічого».

Я свого батька віддано любив,
І з ним чомусь не сперечався зроду.
Був тато сином «ворога народу»
І знав в обличчя справжніх ворогів.
Тих, хто тримав завжди за вітром ніс,
І хто цноту ненавидів в людині,
Хто, попри все, уперто вгору ліз
По тій, карʼєрній збоченій драбині.

Там, на вершечку, на самій горі,
Диявольські поначіплявши знаки,
Сиділи ненаситні упирі,
Перевертні й криваві вурдалаки.
Такі усі герої і орли!
Непереможні, незворушні лиця.
Їм кров людська була, немов водиця,
О, як ту кров людську вони пили…

Мій батьку рідний, ти з височини
Напевно бачиш нині Україну,
І ніби знову просиш:
«Годі, сину, то все оті політики. Вони!»

І я мовчу, спинившись на краю.
В політику - я ні ногою, Тату…
Та лізе знов оця порода клята,
На долю зазіхаючи мою.

(антитеза Олександра Сушка на вірш Анатолія Матвійчука " Політика")

Я знову бачу -
Мамині, ясні,
Розумні очі.
Погляд гострий, гнівний...
Вона казала з відчаєм мені:
«В політику іди й борися, сину".
Політика - то річ не для слабких,
Там зроду не було й не буде снулих.
А поза нею - кволі кріпаки,
Тож обирай: ти вільний, а чи нулик?"

Тож мудру неню віддано любив,
Не сперечався з нею ані зроду.
Її сім'ю поклали у гроби
Позапартійні, вороги народу.
Ті, хто тримав завжди за вітром ніс,
І лив з трибуни чи зі сцени "воду".
А хтось...писав! Ще й владу "лизь" та "лизь",
Співав усмак, на кухні, про...свободу.

Політика, насправді, - це тюрма,
Це - вироки і дружній в спину гавкіт.
Приємного нічого в ній нема,
За неї не поставлять в "неті" лайки.
Такі усі герої і орли!
А як в тюрму сідати - бліднуть лиця.
Бо кров своя - це не проста водиця,
Нехай за правду відсидить Пилип.

О, рідна нене! Ви з височини
Криву та хитру зрієте Вкраїну,
І кажете: "Мовчи. Змирися, сину.
Надійде час - прозріють і вони!»

І я мовчу. Хоч сили на краю.
Вже ліпше би співав, строчив віршата.
Політика - я знаю - не для "вати",
Яка живе на волі. У раю.

Коли ти згоду втиснеш в безкінечність,
Взійдеш на гору прямо з-під стола,
І настрій опануєш, безперечно,
Тобі потрібен буде Абдула…
Не той, хто у кіно тобі сподобавсь.
Продуманий сюжетом до дрібниць.
А той, з юрби, що з далеку второпав,
Що ти об’ївсь не злости а суниць…

Коли ти згодом у собі окрепнеш,
Мозолі, перевиконавши план,
Згорнуть в долоні нерозквітші клепи —
Потрібна буде хто-ся із путан…
Не з тих, хто шліфувалися як шльондри
Далеко, якщо вже, на окружній.
А та, з переконаннями породи,
Що саме ти і виміряний в ній…

Коли ти десь, умовно, заночуєш…
Блукатимеш у снах за вітерцем…
Ти сам себе завідомо зачуєш,
Що ти і є всього того женцем…
Не там, де засівалося до тебе.
Не тим, щоби бажалося тобі…
Всих кольорів не випросиш у неба
Тим більше, що у творчій боротьбі…
21.07.2024.

Ніхто ні з ким вже не зустрінеться...
Курсують різні поїзди:
Полтава-Київ, Харків-Вінниця,
А їхати - нема куди.

І зустрічати теж нема кого,
Давно прострочені квитки.
Зима і літо - все однаково!
Дерев оголені гілки

Нагадують мені історію,
В якій ще дихав ідеал.
І, доспівавши ораторію,
Замовк сумний міський вокзал.

Я сам себе сьогодні страчую
За щирі сльози, щирий сміх.
Змиритися з такою вдачею
Не дозволяє мокрий сніг.

Над кимось висять ночі зоряні,
Неначе затишне шатро.
Мої вершини непідкорені -
Десь біля виходу з метро.

Десь біля станції кінцевої,
Де романтичні ліхтарі
Мені оманою рожевою
Освітять всі календарі.

Десь там, за площею Вокзальною,
Тих втратив, інших - поховав.
Надія стала нереальною
У скупченні чужих заграв.

Я - дядько. А мені небогою
Зневіра стала назавжди.
В цю ніч, пронизану тривогою,
Не прибувають поїзди.

Не варта спогадів обітниця,
Яка вже загнана у кут.
Ніхто ні з ким вже не зустрінеться,
Бо так прописаний статут.

А за вікном пташині голоси
І запахи манливі свіжих квітів, –
Уже на всю, – уздовж і навскоси,
В теплі вирує благодатне літо.
Життя іде невпинно, мов тоді,
Коли іще не слабнув у недузі, –
Коли були, неначе сталь, тверді
Слова високі й обіцянки друзів.
Довіри час блукає за вікном
І оминає стишену кімнату, –
Вглядаюся в старий фотоальбом,
Аби хоч трохи менше сумувати…
05.08.24

В будиночок, біля якого цвіте мигдаль,
Де гноми садові вмикають під вечір ліхтар,
Щастя приходить з роботи, читає книжку,
Готує улюблений чай і годує кішку,
Пече для гостей пиріг, поливає квіти,
Щастя не стримує сміх і лоскоче діток,
Щастя планує відпустку, чекає море,
Купує бабусі хустку... А там десь... хворе –
не бачить, не чує, не любить, йому не жаль
стріляти в будиночок, біля якого цвіте мигдаль...


2024-02-25

Гроза…
Гроза, ливень, дождь стеной, Землю очищает,
Раскаты грома пугают животных и людей,
Окно Вселенной приоткрыто…
Звуки отражаются в Природе на каждом лепестке…
Атмосферу свежестью вода и ветер наполняют…
4.08.24 Швец Тамара

Гроза…
Гроза, злива, дощ стіною, Землю очищає,
Розкати грому лякають тварин і людей,
Вікно Всесвіту розкрите...
Звуки відбиваються в Природі на кожному пелюстку...
Атмосферу свіжістю вода та вітер наповнюють…
4.08.24 Швець Тамара

В ті часи, як запорожці степи сторожили,
А степи ще були дикі, шляхів було мало,
Чумаки шляхами тими до Криму ходили.
А, оскільки небезпека звідусюд чигала,
Бо ж по балках і байраках татарва й ногаї
Хоронились й на чумацькі валки нападали.
Тож ніхто по сіль до Криму один не рушає,
А ішли, коли вже валки великі збирали.
Возів сто, а то і двісті, а то й більше було.
Від розбійників татарських щоб могли відбитись.
Отож, їде така валка, слободи минули,
Тепер тільки на всі боки потрібно дивитись.
Їдуть-їдуть, аж над шляхом ратище стриміє.
Зупинилась валка. «Що то?» - молодий питає.
«То козацький знак, - повчає той, що вже сивіє, -
Тут козакам залишити щось поживне маєм!»
І кладуть, хто шматок хліба, хто сухар, хто солі,
А хто борошна торбину, пшоно чи то сала
Та цибулі, чи тарані. Щоб всього доволі.
Як покладуть, тоді й далі валкою рушали.
«Як нічого не покласти? - молодий питає,-
Коли ратище те просто від шляху прибрати?»
«То доженуть запорожці й добре відшмагають,
Щоби другим не повадно було так вчиняти!»
Їдуть далі, коли знову ратище побачать
Та уже посеред шляху. Спиняються мажі.
Розпрягають волів пастись. «Що то воно значить?» –
Молодий чумак питає. Старший йому й каже:
«Десь поперед татари в балці схоронились.
Козаки про те узнали та й попереджають».
« А надовго ми у полі отак зупинились?»
«Почекаєм, запорожці десь надбігти мають».
Коли, справді, наче вітер запорожці кіньми.
Волів в мажі запрягають та й далі рушають.
Козаки йдуть попереду, а валка за ними.
Верст із десять, а там нові козаки чекають,
Щоб провести між татари та оборонити.
Чумаки за поміч, звісно й могорич поставлять,
Дадуть грошей, волів, навіть, можуть уділити,
Бо ж, про всяк випадок, пару зайвих завжди мають.
Отак сіль тоді й возили в Україну з Криму,
Хоч і страшно в степу було, та ж не боягузи
В ті часи чумакували. Та ж і поряд з ними
Козаки, що панували на Великім Лузі.

Із Юза Алешковського

            Я у Пітері я́кось із другом хильнув,
            потім він на Літейний проспект завернув,
            і все розказує мені, все розказує,
            і показує, і показує.

У вас он чайників не роблять емальованих,
а режисери кращі в на́с, ти вже повір!
Вода у крані – як в Москві ота газована,
а цeй ваш «ГУМ» – вдає, що він Гостиний Двір.

    Для вас «Аврора» – лиш малюнок на медалі,
    а в нас же Невський – не Охотний, сука, Ряд.
    І ти би, дурню, жив тепер при капіталі,
    якби не пітерський стальний пролетар’ят.

        А я – мовчу, не суперечу от ніскілечки,
        і чортзна-що в моїй твориться голові,
        у ній «Московська» наша хлюпає горілочка,
        й нема нудьги в душі по матінці-Москві.

            Я іще в пиріжковій із другом хильнув,
            він пото́му на площу Двірцеву звернув,
            і все розказує мені, все розказує,
            і показує, і показує.
 
Таж емальованих у вас не роблять чайничків,
нема таких, як в Ермітажі в нас, картин.
І взагалі, в Москві повнісінько начальничків,
тоді як Перший секретар у нас – один.
 
    Давай ушкваримо грам триста сервелату!
    Дивись, мости́ які, дивись, покля їси.
    На всіх московських вашим м’ясокомбінатах
    нема копченої такої ковбаси.
 
        А я – мовчу, не суперечу от ніскілечки,
        і чортзна-що в моїй твориться голові,
        у ній «Московська» наша хлюпає горілочка,
        й нема нудьги в душі по матінці-Москві.

            І в закусочній чарку я з другом хильнув,
            потім він на Канавку якусь завернув,
            і все розказує мені, все розказує,
            і показує, і показує.
 
У вас же чайничків не роблять емальованих,
а ніччю білою – в нас видно все, мовляв.
А цими сходами – Раскольников знервовано
у дім лихварки із сокирою збігав.

    Нам ті Луб’янки ваші – зовсім не до ладу.
    Лише у «Норді» подають такі вершки.
    А за решіточкою Літнього, блядь, Саду –
    п’ятнадцять діб сидіти міг би залюбки.

        А я – мовчу, не суперечу от ніскілечки,
        і чортзна-що в моїй твориться голові,
        у ній «Московська» наша хлюпає горілочка,
        й нема нудьги в душі по матінці-Москві.

            Та зненацька патрульний під’їхав до нас,
            я в коляску зваливсь, ну, і друг водноча́с.
            «У відділення!» А він – все розказує,
            і показує, і показує.

У вас же чайничків не роблять емальованих,
а в Ермітажі... не прискіпуйтеся, пси!
А цими сходами – лихварка оштрафована...
Нема копченої такої ковбаси.

(Червень 2024)

Я хочу вічного літа
Без осені і без зими.
Я хочу вічного цвіту,
Як ліків проти чуми.

Я хочу згустки енергій
Жбурляти у вічну пітьму,
Щоб тріснув таємний егрегор,
Скувавши в льодах німоту.

11 серпня 2020

А він іще щось шепотів про шанс,
Аби душі тендітної торкнутись.
Ні, ні, закінчений старий сеанс,
Не дружать сонце й темінь каламуті.

А він іще щось говорив про шанс.
Про те, що їх обох колись єднало.
Від*їхав тих стосунків диліжанс.
Було достатньо. Чи йому замало?

А він іще затьмарено кричав,
Забувши, де провів німі півроку.
Прозоро все. Не треба зайвих чар.
Її страждань не зрозумів він ... рокіт.

Ожеред далекий сіна
І світання синій жар, –
І прощальний погляд в спину,
Після хвиль солодких чар.
І дошкульну прохолоду
Самородної роси, –
І дівочу пишну вроду
Неймовірної краси.
І журливий спів цикадки,
І небес блакить ясну, –
Залишив собі на згадку
Про найпершу таїну…
04.08.24

На себе я давно не схожий.
В душі моїй - розчарування.
Пробач мені, Всесильний Боже!

Що в цьому світі допоможе?
Чи пізній дощ, чи зірка рання?
На себе я давно не схожий.

Хто тут поганий? Хто хороший?
Де перша нота? Де остання?
Пробач мені, Всесильний Боже!

Помітив посмішку ворожу,
Коли повірив у кохання.
На себе я давно не схожий.

В купівлях-продажах за гроші -
Тінь безкоштовного страждання.
Пробач мені, Всесильний Боже!

Сиджу у темній тихій ложі
Та сам собі пишу зізнання.
На себе я давно не схожий.
Пробач мені, Всесильний Боже!

Якщо проснуся рано вранці
На день народження, чи після,
Відсуну солоди і танці
В які, чомусь, бездумно вплівся…

Якщо блукатиму в мовчанні
В той самий день десь пообіду —
Нам не зустрітися вже в бані,
Ідіть на зустріч проти сліду…

Якщо і ви захочте пити,
Але навколо скрізь пустеля,
Дозвольте нас обох навчити,
Що краще буде до готеля…

Якщо проснемось разом вранці
На день нродження, чи після,
Ми все повторимо… і танці,
І те, що вплів… і в що уплівся
Якщо… якщо.
22.07.2024.

І

Ізнов мертвотну блідість подолає
Душі цвітіння - диво почалось --
Мов та цариця в шубі з горностаю
На плечі хвилі розлила волось...

Мене - яскравий спогад зігріває --
Кав'ярня. Вечір. Я відчув, що - ось --
Нарешті -- поетичному ратаю
Явилась Муза і не приверзлось.

Рим лицарі у снах живуть частіше
Шукають від реалій забуття,
Впиваються чи мріють, потім пишуть...

Лиш одиницям грішне це буття
Дарує звідать -- бачимо по віршах --
Величне всемогутнє почуття.


ІІ

Є три любки, три коханки є:
Ця за хліб свою любов дає,

Та красою звабить, чарівниця,
Третя в душу ввійде й залишиться.

Першій хліба дай і одвернись.
З другою натішся й розлучись.

Третю стрінеш, не роздумуй двічі:
Душу всю віддай їй, чоловіче.

Сааді
(переклад з перської Миколи Ільницького)

Величне всемогутнє почуття
Не зразу в наших душах запалало.
У ньому тільки зріло майбуття,
Тож теплоти було спочатку мало.

Наваживсь на фортеці здобуття,
Бо щось мені всередині кричало:
- Оце твоя любов до небуття! -
Отак почався той кохання спалах.

А ти ще сумнівалася тоді
Бо думала, то клин я вибиваю
Подібним, щоб зарадити біді.

І граю роль гульвіси-залицяя...
Та полум'я пекло, як Сааді --
Воно -- з порога смерті до розмаю.

ІІІ

Воно з порога смерті до розмаю --
Ось еволюція у почутті --
Духовності струмки пересихають
Й відроджені - воскреснуть при житті.

Цю магію створила ти, святая,
Бо душі поєдналися в злитті.
Той день мені донині ще світає --
Бо ренесансом він зазолотів.

Та над тобою -- болісне минуле
Чорнюще розпростерло покриття,
Мов каркання ворон гидке ми чули...

З'явилося все ж світла відчуття --
Піднявшись над буденщини намулом,
Відновлює своє серцебиття.

ІV

Відновлює своє серцебиття --
Тебе розкодувать було потрібно,
Злих чар на аурі те відбиття --
Нівелювать -- життя йшло шляхом хибним,

Вело в болото цвілі та гниття
Красуню-жінку працьовиту, здібну,
Самокритичну аж до каяття,
Од світу сховану у мушлі срібній.

Немов тюльпана зв'язаний бутон --
Поволі жухне, як не поливають,
Між комплексів ти в'яла й заборон

Під чоботищем упиря-глитая.
Кохання світло цей здолало сон,
Й здається, що убите - воскресає!

V

Й здається, що убите - воскресає,
Поволеньки, між зустрічей нових
Вивітрювався образ поліцая,
Що не пускав новий творити "гріх".

Мені він довго нерви помотає --
Цілунків щік, обіймів дружніх -- крихт,
Я мав лише, мов ту ікру минтаю --
Їси на місяць раз -- курям на сміх.

Згадалася зима - гуляли в парку,
Казковий вечір лащивсь, як дитя,
Мороз тоді так зарум'янив шпарко...

Враз губ солодке сталося злиття.
Та перша щастя мить тримає марку,
І оминає сутичок тертя.

VІ

І оминає сутичок тертя,
Воно мов перемелює -- кохання --
Злих протиріч разючі викриття,
Міщанське -- всіх кісток перемивання --

Веде крізь війни, кровопролиття --
До радощів хмільного спілкування,
Вдач поступового їх розкриття,
Хоч не безхмарного та притирання.

Але частіш нам сяяли зірки,
Імла журби розвіялась густая,
Ярила-Бога волі завдяки.

Що аж донині сонечком вітає.
Яріють небеса через роки
Ще яскравіш, подібно водограю.

VІІ

Ще яскравіш, подібно водограю,
Не зразу, та на зближення ішли.
В кав'ярні трапилось, я пам'ятаю --
Щільненько зсунуті були столи,

Ми випили солодкого токаю,
Й між тінями грайливої імли --
В панчосі ніжка чарівна блукає
І дотиками пестить з-під поли.

Хтось косував осудливо очима --
Розбещеність являє нам пиття --
Так дійде до відвертого інтиму!

Відкинув зразу поглядів ниття,
Бо вияв той зворушливий нестриму
Освітлює красою це життя.

VІІІ

Освітлює красою це життя --
Чудове спілкування на природі,
Зробив колись для себе відкриття --
Ти їй, немов сестра у звабі, вроді.

Поміж обох цвітуть мої чуття,
Ви -- ненав'язливі і трішки горді.
Фотографую ваші розкриття,
Між двох вродливиць почуваюсь лордом.

Мене до неї не ревнуєш, ні.
Вона зів'яне швидко, постаріє --
Цвіте, літує, жовкне, в сивині...

А я люблю волось твоїх завію
Найдовшій уклоняюся весні --
Хай вороги кохання сатаніють.

ІХ

Хай вороги кохання сатаніють,
Ми бути разом довго не могли.
Звивалися навколо тебе змії,
Тенетами німої кабали.

Затуркати людину ох, уміють --
Сама на себе лиє гидь хули --
Прислуга у лабетах лиходіїв,
Яку в болото рабства затягли.

Краси життя тобі так бракувало
Поміж розмов про зиски і навар...
О янголе з небесного причалу,

Про доброту твою співа кобзар
Ще й диво-вроду, поки злі почвари
Готують із отрутою відвар.

Х

Готують із отрутою відвар
Незвичний, бо торкнув духовну сферу --
Забруднює свідомість, як пліткар
Чи брехуни - майданні горлодери.

Облуда, мов невидимий жандар,
Гидкі свої нав'язує химери --
Так за нитки посмикує лялькар,
Покірності створивши атмосферу.

Тебе потрібно вирвати було
З лихих лабет пекельних чародіїв,
Явить любові, ніжності тепло

Хай полум'я взаємності зігріє!
Нелегко справді подолати зло --
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

ХІ

Які ж вони ядучі - помсти мрії!
Порядну жінку опускали ниць --
До статусу негідного повії --
Цілунки сатанинських таємниць.

Од них лебідка на очах маліє,
Є бранкою невидимих темниць.
Служницею в жахному пеклі Вія,
Брехнею оповита небилиць.

Та лицаря свого таки зустріла,
Нехай не ідеал та медовар --
З душею Робін Гуда. Вражі стріли

Знешкоджував у сотах, витівкар.
Збивала їх усі - кохання сила,
Мов ППО - іранський "Байрактар"*!
_______________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарат, носій ракет і снарядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

ХІІ

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Збива потужно, та, бува, осколки
Все ж попадають, шкодять... Той нагар
Лишається на дулі, як наколки,

Що в'язню в зоні залиша голкар.
А у душі -- упир -- уколи голки.
Це - чистка аури, відун-мольфар --
Вздоровлює прекрасну богомолку*.

Роки летять - кому така здалась?
Родинне рабство -- серце аж сивіє.
Ти думала - любитися нам -- зась!

Ярило дав могутню протидію --
Кохання світло, наче Божий глас,
Так знищує мерзотників надії.
___________________________
*Богомолку - мається на увазі жінка, а не комаха.

ХІІІ

Так знищує мерзотників надії
Небесна воля. Марних сподівань --
Було їх стільки, що поля засіять
Вже можна ними, і життя - це твань --

З одчаю думалось, бо так події
Спочатку розвивались. Та за грань
Пекельну вийшов. Чую -- вітер віє,
Немов шепоче: "Фініш це страждань!"

Кохання розливалось, наче повінь,
А запахи -- хмельовище фанфар --
Той місяць... ні, не травень, він - чудовень!!!

Любові, щастя -- осяйний дзвонар.
Із хмари золотої шлють БогОве --
Ймовірне диво неймовірних чар.

ХІV

Ймовірне диво неймовірних чар,
Коли вони відкрились - райські кущі --
Не знаю, ще який би повістяр
Зміг описати щастя всемогуще?!

Купальницю найкращу Ренуар
До мене вивів зі своєї пущі.
Аж почуттєвий спалахнув пожар,
То -- насолоди полум'я цілюще!

Мани отруту вивело з єства
Двох половинок, хай же геть зникає.
П'янкі пульсують ніжності слова --

Струмки любові з лірики Абая --
Весни прекрасна музика жива --
Ізнов мертвотну блідість подолає.

МАГІСТРАЛ

Ізнов мертвотну блідість подолає
Величне всемогутнє почуття,
Воно з порога смерті до розмаю
Відновлює своє серцебиття,

Й здається, що убите - воскресає,
І оминає сутичок тертя,
Ще яскравіш, подібно водограю,
Освітлює красою це життя.

Хай вороги кохання сатаніють,
Готують із отрутою відвар,
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Так знищує мерзотників надії
Ймовірне диво неймовірних чар.____________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарат, носій ракет і снарядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

1-20 липня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

зненацька
проснулися витоків струни
пронизують простір
що згадкою лунить

про небо блакитне
без хмар
волошкове
про вітер
безнотний
розмову
без слова

про те
що бракує
у крайнощів
краю
і те
що ти є
а розлуки
немає

і я
потопаю
у пахощах
мнимих
розгнузданий
в них
і розбещений
ними

але
не знаходжу
себе
поміж щастя
такий
невагомий
з душею
що настіж

такий
недопитий
до жалю
краплини
по слові далекім
в складах
бать-ків-щи-на

гніздиться
у серці
принада
для втіхи
і я проростаю
натхненням
крізь лихо

даруйте мені
всі ці витоків ноти
так ясно
коли
тільки згадка
напроти

14 Грудня, 2023

Дочекатись би дзвіночка…
Жаль... шкода, не дочекавсь.
До ріки спішать струмочки —
Від старих своїх держав…
Всі вони якісь журливі…
За вікном, дивлюсь, дощить.
А навпроти груші -- слива
Хочу вірити — дзвенить…
Знову знову помилився!
І відбитки на очах…
І на дощ до ранку злився
З переривами, хоча…
21.07.2024.

Вертає у минуле
одна щаслива мить,
аби ми не забули,
що час, таки, летить.
І тьохкає серденько...
гадаємо, – коли
раденькі, що... маленькі
ми іноді були?
І нині є ще вибір,
але єдиний раз,
коли четвертий вимір
уже чекає нас.
І може, на погості
пізнаємо оті –
у викривлений простір
польоти і путі,
де на перерві часу,
заради майбуття
вивчає темна маса
теорії буття:
усталені закони
і ветхий Заповіт,
корпускули-фотони
і неосяжний світ...
все на своєму місці:
нулі і одиниці
існують не дарма –
мізерії великій
кінцевої зупинки
у вічності нема.

08.2024

Мені б годилося зненавидіть вогонь,
Що предковічний ліс жер на Кармелі .
Зненавидіть і вітер навісний,
Що потурав палити рукотворні села.
Зненавидіть, нарешті, й запізнілий дощ,
Що не прийшов на поміч погорільцям...
Та не наважусь навіть осудить
Даровану Всевишнім трійцю.
Не йде із пам’яті , коли малим
На розпал в піч я ніс позичену жарину,
Як аж до сліз дививсь на млин,
Що крила безнадійно опустив,
Неначе птах, що не злетів у вирій,
Як восени вітав дощу малу краплину,
Бо ж вочевидь ввижалась вже тоді
До паморок духмяна та пухка хлібина.
Тому-то дорожу, як Божим заповітом,
Його посланцями –вогнем, дощем і вітром.
І як до болю прикро часом далебі,
Що дар оцей для всіх присвоїв хтось собі
І бавиться вогнем, немов маля примхливе,-
На горе оберта дароване Всевишнім диво.

Не відбулось і не здійснилось, оминуло.
Щось залишилось в оберемках літа.
Бажання нині втомлені у клітці.
Дощі заснули, не співають про минуле,
І мальви не напились ще водиці,
А спраглими губами нам шепочуть.
О де ж ті незабутні серцю ночі?
На тому місці - тільки горда криця.

Розвелося мамчиних експертів!
Ми та ворог наш для них - це рівність.
Чисті мрії, бомбами роздерті,
Ще живі та не втрачають гідність.

Стати вільними? Облиште! Що ви!
Душу тренувати - справа панська!
Тож навіщо вчити рідну мову?
Є в них інша мова - окупантська.

Не боронять польську та французьку
Кволі підлабузники ординські.
Що ж за рівність? Ясно! Мову "узьку" -
Знати. І не знати українську.

Скривджена біленька рідна хата,
Руським матом випалені стіни.
Як ніколи, треба захищати
Україномовних - в Україні!

Було невесело раніш,
А нині зовсім сумно стало, –
Немає правди ні на гріш –
Лише обман довготривалий.
Хоча немає цілих жил
Й до тебе ставлення негоже, –
Даремних витрат і зусиль
Ніяк позбутися не можеш.
Яка причина намагань
Мерзенним людям довіряти, –
До скону їм платити дань
І щодоби лизати п’яти?
Не усвідомлюю ніяк
Своєї честі і сумління,
Коли усе іде не так
В житті від малку до старіння.
Було невесело раніш,
А нині зовсім сумно стало,
Хоч вертикально ще стоїш,
Хоча живеш іще помалу…
03.08.24

Наші дітки граються в тривогу,
Влад, Галинка, а також Максим.
Ось сигнал. "Подалі від порогу", -
То Максим наказує усім.

І Галинка ляльку притуляє:
"Ти не бійся. Буде все гаразд."
Ці слова дівчатко пам'ятає,
Бо від мами чула вже не раз.

Дістає Влад для тривог валізу.
Там вода, серветки та хлібці.
Ще тепленьку ковдру для Галинки
Він тримає міцно у руці.

А Максим в діток за головного.
Йод, зеленка,вата - це за ним.
Він кмітливий, добрий і хоробрий,
Тому завжди затишно із ним.

Для дітей хатинка дерев'яна.
Влад, Галинка і Максимко там.
Наші діти граються в тривогу
Під журливі погляди їх мам.

пригрій мене
Боже
у серці зболілім
хоч я
твої прикрощі
а ти
мої крила

хоч ніколи
слухати
нашипотіле
даруй мені
Боже
не падати
силу

хай сонце
вітає дорогу
до тебе
а місяць
і зорі
осріблюють небо

хай очі
приваблені
вибухом
цвіту
вдивляються
глибше
у закутки
літа

у прихистки
слова
і хащі облуди
у всім необачнім
твій світ
не осудять

у всім недалекім
примарність побачать
пробач мені
Боже
за те
що я плачу

коли за майданом
хрести
з прапорами
витрушують спокій
зі дзвоном
у храмі

прокльони витають
народжені в згубі
ти десь забарився
між хмарами
любий

таки завагався
на власних терезах
ідеш по душі
мов ступаєш
на лезо

спадаєш
на скроні
збентеженим стуком
шануй мене
Боже
як відстань
розлуку

11 Грудня, 2023

Старість - це не тільки сивина,
Слабкість тіла, вузлуваті руки.
Молодих випалює війна:
Рани, страх, тяжкі душевні муки.

Тридцять років - а неначе дід!
Підійди - заглянь йому у вічі...
Сипле попіл на холодний лід
Після лютої із "братом" січі.

Запашний трояндовий букет
Вирвано, потоптано безжально.
Зріють діти за один момент
У штормах довкруж десятибальних.

Бачити насильство, смерть і кров,
І самому стати щирим катом,
Нищити, стріляти - знов і знов,
Звіром жити у сталевих гратах.

Вдома тихо. Бджоли, пелюшки,
Жінка смажить на плиті котлети.
Та застрягли парубка думки
Там, де виють "гради" й міномети.

Він уже прожив своє життя,
Забуває - нащо далі жити.
Проти нього я - мале дитя,
Що прийшло у світ цієї миті.

До грудей солдата пригорну,
Але чує серце звуки меси...
Син зібрався знову на війну
Де загине й більше не воскресне.

Ну, дожилися! Це вже апогей?
Вершина рівноправ’я й паритету?
В кутку ридають лесбіянка, гей
від ницості подібного сюжету…

Трансгендери підкорюють загал,
не витримали й олімпійські ігри.
Безумство дике нині править бал,
в труні перевернувся Кальман Імре!.

Це просто шок у виконанні МОК,
кончина інтелекту! Що вже далі…
Чоловіки відкрито б’ють жінок,
та ще й за це отримують медалі!!!

Зневірені душі, розчавлені тіні...
Це буде не завтра. Це є вже сьогодні.
Проста безкорисливість - на карантині,
Давно відбувається щось незворотнє.

Листа написали. Але не рукою,
А звуками літер на клавіатурі.
Заслухались музикою ми легкою,
І замість світлин - чорні карикатури.

А ми сміємося! Та тільки не сміхом -
Яскравими смайлами, потім - дужками.
Освітлені сонцем, пригнічені снігом,
Загублені поміж пустими рядками.

Промінчик в очах - нерозгаданий бонус.
Знекровлені постаті - ніби нормальні.
Повторює мантру якийсь дивний голос:
"Ми всі - не реальні, ми всі - віртуальні!"

В руках філіжанка зеленого чаю,
Дивлюся альбом, де щасливі та дужі.
Цей день, як і той, що минув, зустрічають
Зневірені тіні. Розчавлені душі.

У незаклеєнім конверті
Лист невідправлений колись, –
На м’ятім аркуші відверті
Слова юначі збереглись.
У них надій тепло і щирість
Його найперших почуттів
Чомусь приховані лишились
Від когось аж до наших днів.
Читаю й бідкаюся нині,
Що не наважився юнак
Своїй омріяній дівчині
Про те, як любить, дати знак…
02.08.24

В нас один на двох "амінь"
Ввічливість, як підпис...
Ні мороки ні тяжінь
Від тоді як встрілись…
Все за розкладом від хвиль,
Що у повсякденні…
Є такий прадавній стиль
Завдяки арені...
І один на двох баланс
З погляду на настрій.
Вчасний біг… завчасний пас —
Ось і весь сценарій…
19.07.2024.

Гарячий камінь ніжно гладять хвилі,
На берег вийшла квітка синьоока.
Здіймає літо зелень на вітрилі
Й несе спекотне сонце на флагштоку.

Тієї спеки і чекало тіло,
Тримаючи будення на долоні,
Щоб за п'янким смаком плодів дозрілих
Пірнути в почуття твої бездонні.

Посеред листя ж будуть мигкотіти
Росою вмиті яблука зелені,
Крізь гілля підглядаючи у літо.

Я чую ноти дивної сюїти,
Яку цвіркун з весни вивчав натхненно,
Бо ти його просив заграть для мене.

Приїхав якось в гості до своїх.
На вихідні зібрались прогулятись,
До річки Уж усі разом податись.
Погода – в хаті просиді́ти гріх.
І сонечко, й легенький вітерець.
Навколо зелень. Уж у ній петляє,
Немов змія між каменів метляє.
Пройшлися парком із кінця в кінець.
Мене найбільше здивувало там,
Що Уж тече між каменів великих.
Мов велетень накидав їх без ліку,
Бо ж кожен в кілька сотень кілограм.
Питатись став, чому це воно так.
Бо ж це не гори – там все зрозуміло.
А тут звідкіль каміння «уродило»?
Ніхто мені не пояснив, однак.
А тут дідусь на лавочці сидів,
На сонці боки вигрівав старечі.
Мабуть, почув, про що ведемо речі,
З під брів кошлатих пильно поглядів
Та й каже: - Що то в молодих питать?
Хіба вони про те щось можуть знати?
То треба у людей старих питати…
Я тут же : - Ви могли би розказать?
- Звичайно, можу. Я ж уже живу
На світі довго, тож багато знаю.
Та люди чомусь зовсім не питають,
Знаннями поділитися не звуть. –
Вчувається печаль в його словах,
Мабуть, нема із ким поговорити.
- Тож розкажіть! – враз підхопили діти.
Їм, бачу, теж цікаво стало, страх.
Відчувши, що знайшлися слухачі,
Дідусь відразу, наче, загордився,
Прокашлявся, скоренько заходився
Свій комір поправляти, бо ж стирчить.
А далі говорити розпочав:
- Було то, кажуть, в дуже давню пору.
Ще Уж широкий був, неначе море.
Тік, перешкод в дорозі не стрічав.
Поміж скелястих вився берегів,
В лісах безмежних собі шлях знаходив.
Котив в далеку Прип’ять свої води,
Куди річки впадали і другі.
На берегах його селився люд,
Хатки гарненькі у лісах стояли,
Сохою люди землю обробляли,
Ростили жито на прожиток тут.
Собі худобу й птицю розвели.
Село іще здалека було чути,
Бо, як закукурікають когути,
То чуті аж за кілька верст були.
Жив люд і не чекав зовсім біди.
Та й звідки ж бідним людям було знати,
Що зло чорти взялися замишляти,
З усіх кінців зібралися сюди.
Бо ж захотілось світ їм погубить.
Надумалися Уж загородити,
Він навкруги почне усе топити,
А скоро й світ весь зможе затопить.
В густих лісах дрімучих залягли,
Аби нікому й натяку не дати
Та й стали часу зручного чекати,
Щоб вони зло своє вчинить змогли.
От і прийшла осіння темна ніч.
Всі люди в селах спати полягали.
Чорти до річки підбиратись стали,
Тихцем усі скрадались, звісна річ.
Зібрались коло скелі над ріку
Аби її у річку завалити
І шлях воді надійно перекрити.
На те потрібно силу, ще й яку.
Отож, вони всі разом налягли,
Уперлися у скелю ту плечима,
Аж кола від зусиль перед очима.
Вже зрушувати скелю почали
Аж тут… Бува, рятує диво світ.
Без дива, певно й тут не обійшлося.
Одне злодійкувате подалося
По курниках людських, щоб на обід
Яєчню мати. Впхалося в один.
Давай бігом по гніздах шарувати
Та яйця собі в кошика складати.
А темно ж, зачепив той сучий син
Був когута, що на бантині спав.
Той з переляку крилами лопоче,
«Ку-ку-рі-ку» - несеться серед ночі.
А півня крик, як правило, лунав
Перед світанням. Налякав чортів.
Здалося їм, що сонце уже сходить.
Кудись у ліс тікати уже годі,
Тож кожен тут сховатись захотів.
І стали зариватися в багно
Аби від Божих, від очей сховатись.
Але даремно їм було старатись.
За ними Бог спостерігав давно.
Ледь стали вони длубатись в багні,
Як грім ударив із небес щосили
І всі чорти умить закам’яніли.
Так бовваніють й до цих пір вони.
То онде їхні плечі кам’яні.-
Дідусь махнув рукою і підвівся,-
Щось я, мабуть, сьогодні засидівся.
Пора додому тюпати мені.

 
лине за шляхом інакший шлях
за боями точаться бої
за полями жевріють поля
не зоглянувсь
вже & маковій
 
фронти грозові як варіант
серпокрила тінь у віражі
десь в оцім розкладі ти & я
всякі ще
безвихідні віршᴉ
 
місце що порожнім не бува
най у сюрреальніші часи
крізь асфальт
кульбаба проросла
розцвісти & хто її просив
 
 
 
 
 
 
 
 

У літнім лісі – райська насолода,
ялини стелять прохолоди тінь,
співає птаство поміж віття глоду
і арії летять удалечінь.

Пташиний рій підтримують цикади,
навколо розсівають нотний ель.
Домішують вони свої стакато
в настояний на афенах коктейль.

Кларнет перекликається з гобоєм
між сосен у зелених кімоно.
Повітря освіжає трунком хвої
і збуджує, як молоде вино!

Я з вітром полечу –
мені так буде легше…
Оброки всі сплачу –
лиш стану громом першим.
Закрию очі сном –
коли посиплюсь градом.
А там воскресну знов –
побитим виноградом…

30 квітня 1989 р., Київ

Здобув я ласку цілувати милу,
Й мені здається, що квітки духмяні
Буяють ароматом розвеснілим
В альтанці діви, що цвіте коханням.
Її вуста — левкої на смерканні,
Рум’яні щоки — ружі запашні,
Ясне чоло — немов ромашки зрання,
Гвоздики ніжність — очі неземні,
І стан, мов полуничний цвіто-сніг,
Вишневим квітом пахне шиї згин,
А груди — мов лілеї осяйні,
Соски — неначе молодий жасмин.
Ці квіти ширять вабний аромат,
Та найсолодший цвіт — вона сама.

Навіть і не помітили.
Розписи на стіні...
Перемовлялось з квітами
Воїнство і пісні…
Кажуть, в ліс заборонено
Десь до десятка літ
Болісно дуже... ось воно
Внукам усім привіт…
Божа краса -- не відповідь
Змиють дощі цей день
Що полишає світові
Роджений дух пісень?
З чим і з якою ношею
Вийти ранковим днем,
Вибором власним — товщею?
Це на сьогодні все…
19.07.2024

Із Юза Алешковського

У принципах незламний, наче скеля,
прийняв сувору правду колектив:
Микита, з’ясувалось, – пустомеля,
що ко́лесо історії крутив.

Він їздив по Радянському Союзу, –
легкої популярності шукав;
він замість хліба сіяв кукурудзу,
живих людей у космос запускав.

Він допускав неприйнятне́ зазнайство,
і, всупереч зусиллям всім ЦК,
колгоспне він розвалював хазяйство,
плюс проморгав талант Пастернака.

Авжеж, із милосердною снагою
він «ворогів народу» випускав,
але зробив горілку дорого́ю
й «на трьох» нас випивати попривчав.

А сам, напевне, випив скількимога!
Дружину тяг на будь-який прийом,
у Індії вивчав слона та йога,
об стіл в ООНі грюкав каблуком.

Він прокладав у Африці канали,
щоб до орання взявся бедуїн...
Але його безпечність доконала,
і він гайнув у Сочі на спочин.

І в ту ж хвилину, всі зібравши сили,
повстали члени Пленуму ЦК, –
вони, мабуть, давно уже хотіли
з капустою смачного пиріжка.

Микита дуже розізливсь на Пленум
і крикнув Мікояну-хитрунцю:
«Ех, треба було б з’їсти зі жульєном
дніпропетровську шатію оцю!»

Тепер він, як усі пенсіонери,
на лавці в сквері гріє свій філей,
і плаче про закінчення кар’єри
зятьок його товариш Аджубей.

(2024)

Коли душі, утомленій до краю,
Дух творчості наснагу надає,
То все життя приземлене моє
Під небеса фантазії здіймають.
Уяви світ безмежний і глибокий, –
Немає в нім турбот і суєти,
Нема нікчемності і пустоти,
Але є світло і тепло, і спокій.
В обіймах муз на мирнім видноколі
Натхнення радість ближчає на крок –
Слова приймають слово у рядок
І мимоволі звеселяють долю.
01.08.24

Я нікуди не поспішав.
Ще тоді не боліла душа.
Ще достатньо було потужності
Виживати в царстві бездушності.

Надто довгі писав рядки.
Мов латина, мої думки
Щиро прагнули справедливості
В царстві підлості
Та зрадливості.

Десь далеко був ідеал.
Значно ближче - сумний фінал.
Ліки я шукав від контузії
В царстві хибності
Та ілюзії.

Перерветься сумнівний шлях...
Тільки підсумок буде в словах:
"Він загинув від необачності
В царстві тупості
Та невдячності.

Мрії, сповнені криштальним, чарівним дитячим сміхом,
Збережи в своєму серці, не згуби, нехай не згасить
Дивний вогник сонцесяйний вихор втіхи, а чи лиха,
Хай летять з тобою поряд лиш окрилені Пегаси.

Музи хай оберігають водограй твоїх фантазій,
Хай допитливість, натхнення правду зору відкривають.
Не лишай життя на потім, сьогодення в кожній фразі
Закарбуй, хай кожний образ, кожний спалах зігріває.

Не спинити поступ часу, нам не вибрати епохи.
Будь собою в кожній думці, кожнім слові, серце щире
Подаруй тому, хто гідний, не вагайся анітрохи.

Хай твій розум не засліплять міражі в чиємусь вирі.
Знай завжди, чого ти хочеш, час марнує кожний похит.
Не пливи чужим потоком, шлях осяє власна віра.

2024

Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
І небо синє вабило перкалем,
І сонце розсипало бризки цедри.

А ти хотів, щоб бігла я на зустріч
В твої міцні обійми, як раніше.
Але мовчить чомусь сердечний зумер,
Десь почуття мої сховались в нішу.

А ми були щасливі в тім романі.
Чи зацвіте тепер мигдаль квітучий?
Воскресне світло, а чи ніч кажанна?
Чи розрівняєш ту глибоку кручу?

...Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
Природна ода з лона пасторалі,
І замість кажана - пташиний щебет.

Не бачу поспіху у тому,
Аби промовити світові наступні слова:
"Скажи мені, благаю тихо, чому
Тебе не може стерти з себе моя голова?"

Музика, співи, слова навкруги
Стихнуть умить, як промовлю питання.
Не мовчи, друже мій чи може, ні, говори,
Говори досхочу про свої бажання.

Говори про себе стільки,
Скільки витримають струни в мені.
А коли ти спинишся, напевно,
Більше не стримаю думки в голові.

Говори про любов, про відвагу, про слово.
Говори про мить тиху, що долає злу лють.
Говори про життя, про бажання, про бога.
Говори про роки, про сьогодення суть.

Не мовчи ні хвилини,
Говори що є сили.
Я не хочу тебе забувати ніколи,
Я не хочу стирати твої всі із серця докори.

Я хочу думати над твоїми питаннями,
Я хочу, аби вони снились мені уночі.
Не мовчи, друже мій, говори про життя завжди,
Не мовчи, прошу тебе, не мовчи ти, кричи!

Твоє слово є яскравіша за всіх сила,
Твоя мова є струмінь душі всесвіту.
Я хочу, щоб вона мене щосекунди гріла
Й ніколи не лишала мене до кінця мого світу.
03/07/2024

До серпня залишилось п’ять хвилин
планеті повернутися навколо,
а у степу духмяніє полин –
горить-палає материнське поле…

Порепане від сонця і жари,
од вибухів ракетних і снарядів.
Дісталися нарешті ми пори –
усе життя минає у осаді…

Чекаєм допомоги, літаків,
озброєнь, бо свої ми змарнували.
Завівши крутіїв у влади хлів,
діждалися ворожої навали!.

А далі що? Чому мовчить народ?
Навіщо автозаки Україні?
Діждали і попівських нагород –
уже пора до раю пастві нині?

Лишилося до жнивня п’ять хвилин,
а чи іще побачимо ми осінь?
Калина по прийдешньому голосить!.
Поволі затихає часу плин –
осталося до серпня п’ять хвилин…

 
як знати — можливо нам теж
закортіло би раптом
чуттів розхожих таких
без настирливих призм
 
підводний камінь наступний
а тут — мазохізм
чи варто докласти зусиль
чи натомість не варто
 
& ми апріорі на зводі
апостеріорі —
замріяно линучи хай
іще би кудись
 
воюємо без уваги до
кількості стріляних гільз
за інтерпретацію
мало суттєвих теорій
 
& перепочинок в тім затінку
де
кипарис
 
 
 
 
 
 
 
 

А ранок знову настає.
Виходить сонце, вітер віє.
Буття, прогіркле москалем,
підживлює надія,
що не намарна боротьба
ні збройна, ні підшкірна.
Колись ніч перестане шарпати стрільба.
Вона лежатиме поранена й натомлена. Та головне - жива.
І ранок буде мирним.

31.07.24

О-о, п'ять мільярдів стерлінгів...
Це ж треба так узріть?
Куди мені, я з дервішів,
Прошу вас, не судіть
За вибране, за пружності,
За схованки душі…
Найбільше за незручності,
Бо, все таки, рушій…
Десь поруч характерники,
Якщо по букварю…
Дороги наші — кембрики
У лігово тварюк…
Отож, прошу вас, вибачте
За вибрики без слів
Дозвольте вже вручити вам
Все те, що нині сплів…
Якихось п’ять мільярдиків
Якихось п’ять всього…
Якщо ви не колядники
Забутого, того,
Що клявся в непричетності,
Що клявся і боживсь…
Повернеться по смертності
Усе до всіх колись.
Та тільки не до дервіша —
Цей сан і є той Хрест…
І в нім немає першості
У Божій… ні на перст…
Цікаао, як там рублики…
Вернулись із висот?
Ну, є таке, як бублики…
Чекаємо пригод.
19.07.2024.

Любов – магічний алгоритм!
А що лежить в його основі?
Мо’ своєрідний біоритм?
У чо́му чиста суть любові?

Вона порозумінню шанс,
взаємин ніжних запорука,
сердець гарячих резонанс
чи насолода лиш у муках?.

Безсонні ночі напроліт,
дитячі ревнощі, зітхання,
наповнений шаленством світ…
У цьому, може, суть кохання?

Воно у кожного своє,
шаблону тут не підібрати…
Його немає або є,
але воно свободі – ґрати!

Любов – це аромат бузку,
троянди, матіоли, хвої…
Кохання – напис на піску,
та ще й на лінії прибою!.

Зранену війною Україну
Ворог намагається скорити, –
То вмовляє стати на коліна,
То гризе і рве несамовито.
Дикі звірі скупчились у зграї
Задля ловлі жирної поживи
Й на чуже підступно зазіхають
Хижаки, одвічно шолудиві.
Щоб привласнить капища дніпрові
І чорноземи завжди родючі, –
Кровожерні та дурноголові
Нас вбивають і постійно мучать.
Кличем помсти люба Україна
Зве до бою відданих солдатів,
Бо не хоче стати на коліна
І в неволі болісно страждати…
31.07.24

щось залишається
від того
що не стало
від серця
біль
від усмішки
зухвалість
від ніжних дотиків
стерня

давно я
слова не міняв
воно протерлося
аж голе
пів дрібки перцю
і пів грудки солі
і запах диму
без вогню

тебе я
доле
не виню
але й
не бавлю надто
вітром
бо дні мої
непрораховані
нехитрі
гойдаються
між
острахом
і сном

я
потойбічний
в Бога за вікном
та неполишений
на полі бою
я
сам в собі
і твій
з тобою
усе твоє
незрозуміле
так

любов
без міри
сенсу
і кута
нагода
побувати вдома
бажання
подолати втому
і спроба
відірватись
від землі

пригадуєш
які вони малі
насушні виклики
й проблеми
коли ти дихаєш
едемом
кидаєш зерня світла
в нетрі тьми

тепло
таки кочує
між людьми
зворушує
на серці попіл
несе в собі
примхливий спокій
і перші паростки
весни

10 Грудня, 2023

Життя минає. Час іде.
Все добре - потім. Зараз - туга.
Живу. Та не нажив я друга,
І ворога нема ніде.

Куди не гляну - все не те...
Чия у цьому є заслуга?
Життя минає. Час іде.
Все добре - потім. Зараз - туга.

Позаду - марне та пусте.
Прогнози - хибні й недолугі.
Я вже давно не чую фуги -
Брехливе бачу фуете.
Життя минає. Час іде.

Прийде вітер свіжо буде
Сонця спогади вдогін
Кучерявий приткий пудель…
І ніяких батогів…

Сила різних середовищ
Безліч різних кольорів
І ніяких більше сховищ
А тим більше сучих слів

На овіяних просторах
Ні задимлень ні шахед
Хочеш в поле хочеш в гори
І ніяких більш штахет…

Зникнуть вежі огорожі…
Всі оті поводирі…
І взійдуть на Ниві Божій
Не міста Монастирі
19.07.2024.