Осиротілість відщипує шматки мене,
Немає красок, лиш інтеференція вся сіра.
Все піано, ніякого форте.
Всередині чужорідні чорні діри.

Коливаються ятріння хвилі.
Вогник, що всередині горів,
Тепер закопаний в могилі.

Повний жахіття та примар
І милосердя крихт
Це не світ без барв,
Це я тепер без них.

Думки в емоції, емоції в думки:
Ніяк викований хронос,
Не розріже уроборос.

Не ми перші, не ми останні,
Намагаємося це змити в гарячій ванні.
Та адреналіну пʼянкий хміль
Не заглушить онімілий біль:
Він приходить незграбним та сутулим,
Замечує марити минулим.

10.11.2023

Мрія знову несе – між мелодій і слів.
Ні про що і про все ти мені розповів.
Між мелодій і слів – всюди наша любов.
Розказав – загубив, промовчавши – знайшов.
Промовчавши – знайшов.
Промовчавши – знайшов!

Приспів:
Хай знов і знов наше протистояння
призве любов, ніби спершу – востаннє.

Люблю – й боюсь, і не боюся.
По правді б’юсь, і не по правді б’юся.

За всю любов, за святе надкохання –
протистояння в нас. Протистояння!!!
Протистояння…

Ти тривожиш дощем таїну моїх мрій.
Я не скорена ще, але ти зрозумій:
що в раптових листах не чорнила, а кров –
бо в відпущених днях зволікаєш любов!
Зволікаєш любов…
Зволікаєш любов.

Приспів.

А любов скрізь-поскрізь хоче зустрічі знов,
мріє вмерти від сліз від промов до відмов...
Твоє рідне лице – уві сні ночі й дні.
Ні про що і про все глибині́й у мені.
Глибиній у мені!
Глибиній у мені!!!

Приспів.

Чи можна бути щирим українцем,
Залюбленим в московські матюки?
Сказав би я одверто наодинці,
А як про те на людях - невтямки.

Лютує навкруги лиха година
Та біль не відступає із грудей -
Чи варті українці України,
Чи вдатні лиш у випасі свиней?

Надто важка пелена на його плечах.
Крізь туман проглядається сонце його століття.
Хтось малює для нього картини розкішних троянд
Де зіпершись на меч він чекає сліпучого світла.
І вагання душі мов на шальках старих терезів
Не зрівняє любов із кривавими слізьми бою,
І серце немов в порубіжжі розквітлих садів,
Що вмить заливає долину гарячою кров’ю.
І слова наче віск. Пересохлого горла вуста
Мов печать на листі, що нікому уже не читати,
Тут пустеля довкруж, і пустельні стоять міста,
І немає троянд, і немає кому саджати.
Наче сонце весни розпалившись – спалило до тла
І каміння небес вітражі потрощило храмів,
І лягає на шальки, мов пір’я лиш чорна зола,
І серце навпроти легке, хоч твердіше за камінь.

05.11.2023

Порядність нині не в пошані
і чесність зараз не в честі́.
В час, коли цінності бляшані,
існують істини прості:
Людину чесну і порядну,
що каже правду, хоч ти ріж,
зневаги накривають ря́дна,
лише перейдено рубіж…
Чого чекати тій людині
у цю шалену коловерть?
За правду і порядність нині
її чекає лише смерть!.

У світі закипає сквира,
вирішують усе мечем,
а влада – то завжди сокира,
що чесним голови січе…
Істота, що її тримає,
недосконала і слабка.
Вона себе лише кохає
і не дрижить її рука,
коли бодай-хто суперечить
уподобанням чи меті.
Ці очевидно підлі речі,
на жаль, панують у житті!.

Сидять діди на лавочці під дубом розлогим.
Сидять мовчки, зажурені, самокрутки смалять.
Не до сміху. Поглядають часом на дорогу.
Прийшли оце з кладовища, воїна ховали.
Молодий, ще б жити й жити. А уже немає.
Уже душа полетіла на небо до Бога.
А вони, бач, іще й досі по землі блукають,
Хоч, здавалось, туди ближче їм була дорога.
Дід Микола не утримавсь: - Як то воно сталось?
Я ж Дмитра з малого знаю, бігав босоногий.
Уже ж бідному хлопчині у житті дісталось,
Бо ж з народження не було батька у малого.
Де подівсь – ніхто не знає. Жінка не говорить.
Але хлопчик ріс розумним та метким, нівроку.
Думав, що він інститута вже закінчить скоро.
А воно, бач, повернулось зовсім іншим боком.
Казав старший на могилі – як герой загинув.
Сам-один спинив атаку ворожої сили.
Не злякавсь, не відступився, не показав спину.
Богатиря, казав старший, мати народила.
А з виду, було, і не скажеш – малий, худорлявий.
Звідки сили богатирські в таких і беруться?
- Коли часи наступають важкі для держави,
Коли вороги, як круки чорні кругом в’ються,
Тоді богатирські душі, що віки дрімали,
Прокидаються, щоб стати на захист Вітчизни. –
Озвавсь Клим старий, - і тому прикладів чимало.
То я чув іще від діда, що в годину грізну,
Начебто, проста людина, яка поряд ходить,
Раптом сили богатирські в собі відчуває.
І такого зупинити ворогові годі.
Чи то правда, чи не правда - то уже не знаю
Та повідав колись дід мій історію давню,
Яку ще від свого діда, здається, дізнався.
Чи дослівно пам’ятаю – казати не стану,
Щось, можливо, переплутав, щось позабувався.
Було то в часи, коли вже південь України
Потихеньку заселявся, степи вже орали,
Засівали. Хоч бувала і лиха година,
Коли турки з татарами на край нападали.
Та ж чи буде українець орду ту боятись,
Коли треба золотисту ниву убирати?
Можна було людям вільним в косарі найнятись,
На життя копійку гарну тим назаробляти.
Тож пра-прадід і найнявся в косарі до когось.
Їх зібралася ватага чоловік із двадцять.
А пшениця ж уродила, як в раю у Бога,
Любо-мило і косити, в радість така праця.
Був між ними один дядько, Бог і знає звідки.
Хто вже його не питався, німий тобі чисто.
Та працює, як всі інші, спочиває зрідка.
Одно тільки, як сідали усі, було, їсти,
То він візьме собі хліба та й всього в тарілки,
Сяде оддалік від гурту та і споживає.
Люди спершу косилися, але згодом звикли,
Яких тільки забобонів в людей не буває.
Отож, косять вже три тижні, напевно, у полі,
Коли кінь біжить такий, що іще пошукати.
Без сідла і без вуздечки. Й нікого навколо.
Десь утік, мабуть, зі стайні. «Нумо, упіймати,-
Отаман кричить, - господар могорич поставить,
Як коня йому повернем!» Усі похапались.
А самітник той і каже: «То даремна справа.
Коня вам того не взяти, як би не старались.
Окрім мене, він і близько не пустить нікого».
Посміялись над ним дружно та й коня ловити.
Обступили з усіх боків, сходяться до нього.
А кінь заіржав сердито, ударив копитом
Та як скочить. Всі урозтіч. А він, наче птаха,
Перелетів, одбіг трохи та і зупинився.
Люди уже підступатись не хочуть від страху.
«Що, піймали?» - то самітник. Отаман озлився:
«А ти зловиш?» «Я то зловлю!» «Гляди ж - не здолаєш,
То добряче прочуханки тоді будеш мати!»
Чоловік до коня того спокійно ступає.
Кінь стоїть, ні кроку з місця, неначе прип’ятий.
Той узяв його за гриву, по шиї погладив
Та й говорить: «Здоров, друже! Я вже зачекався.
Тепер уже будем разом!» А кінь, наче й радий.
Заіржав та так прихильно та все притулявся.
Чоловік: «Ну, погуляй ще!». До людей вертає
Та господарю говорить: «Прощатися мушу!»
Той давай його вмовляти, ледве не благає.
Чоловік на те: «Не можна. Зове Господь душу.
Прийшов мій час. Іти треба, куди Господь кличе!»
До коня, узяв за гриву та й без сідла скочив.
Кінь як звівся, став на ноги задні, наче свічка,
Далі стрибнув, з-під копит все полетіло в очі,
А сам вибив в землі діри майже по коліна,
Але вихопився й далі – все швидше і швидше.
За півверсти пропав з очей, немов раптом згинув,
Тільки вибої глибокі від копит залишив.
А вже далі сліди оті взагалі пропали,
Мов здійнявся кінь у небо та й небом подався.
Бо ж богатирі крилатих, кажуть, коней мали…
- Що ж то, Климе, усе значить? – дід Яким спитався.
- А то значить, - Клим говорить, - не простий був, видно -
Богатир, в якому сили до пори дрімали.
Жив, як всі, робив, як інші, поводився гідно,
А, коли його година, нарешті, настала,
Знайшов його кінь, отой, що був Господь направив
І пішов він Батьківщину від зла захищати.
Людям волю боронити, здобувати славу…
А в нас, хлопці, щоб ви знали, є таких багато.

Приземлилося прадавнє...
Знову викдик на двобій?
Звеш бувало, пропадає…
Ні, занадто вже, відбій.
Обиратиму ліричне…
Складність лірики не втім,
Що воно між нами вічне
І під знаком цифри сім…
Лір чи ліри, не дістати
І потребність замала.
Тільки, знаю, від простати
Не народиться халва…

Обиратиму простіше:
Кілька зошитів вкосу…
В руки кожному по віршу
А найперш - собі і псу…
05.11.2023.

Життя дає уроки часто,
І не завжди воно цукати.
Не треба бігати за щастям,
Не треба скрізь його шукати.

Але щасливим бути можна.
Виховуй в собі волю, стійкість.
Щоб день був позитивний кожний,
Твори добро, не скверносій ти.

Депресіям не піддавайся,
Зітри погане все на порох.
Ніколи, друже, не здавайся.
Побачиш: щастя зовсім поруч.

Усе душевне, і духовне
Старайся у собі розкрити,
Щоби було життя змістовне,
Будь щирим, вчись людей любити.

Випурхнеш з обіймів рано на світанку,
Бо, на жаль, несила сповільнити час.
Шепочу “кохана”. Скаже люд “коханка”.
Та якеє діло їм усім до нас?

Праведник один лиш був колись на світі, –
Сказано, принаймні, у Письмі Святім, –
Та й його господні недолугі діти
Прирекли на смертні муки на хресті.

“Не суди нікого, як не хочеш бути
Сам судимим”, – є там і такі слова.
Жаль, що не дано їх глибини збагнути
Тим, хто брудом чорним інших полива.

Бо немає гірше заздрості людської.
В ній дотла згорають віра і мораль.
І допоки буде добре нам з тобою,
Гризтиме окремих заздрісна печаль.

Хоч кохання наше дещо й грішне, звісно,
Гріх той – перед Богом, не перед людьми.
Доки у обіймах нам удвох не тісно,
Доти ми – кохані, не коханці ми.

2023 рік

Там проявляються відбитки крил на білому полотні туману,
І вуста приховують сторінки недописаної повісті.
Недомальоване серце з відкритою кліткою, у кожній кімнаті міста
Зазиває птахів поселитися в його темній обителі.
Там, світанок зазирає до відкритих шухляд закапелків її душі,
Погляди обстрілюють зграї картеччю своєї самотності,
І здається, що ядра, обтяжених печаллю зіниць
Розірвуть
Картонне небо тягучої меланхолії.
Зрештою,
Сьогодні, вона покидає гостинний двір
Розписується у журналах осені золотим ластовинням сонця, і
Ще не зовсім голими кронами далеких сонливих доріг
Прошитих вітрами та вимощених шурхотливим листям.

28.10.2023

Вечірнє небо в пізню осінь
В кудлатих хмарах темних,
А коли сонечко захлдить -
Стають вони рожеві,

Неначе птахи легкокрилі,
Що зринули з дитинства
Такі казкові й трішки дивні
Та серцю дуже милі.

Палає обрій теж червоно,
Неначе в полі маки.
В небо вечірнє в пізню осінь
Дивлюсь і хвиля-радість

В душі моїй хлюпоче ніжно
Й тепло там розливає.
Вечірнє небо в осінь пізню
Ще й зіроньками сяє.

2023 р.

... княжна моя і вигляд мала
І стан, і статус на всі сто
І звичай предків шанувала
Серед тодішних невісток…
І раптом старість - грім небесний
І зачепило як усіх
Віддам усе щоби воскресло…
Йти проти Бога, кажуть гріх?
Я з боку, з тилу… я обачно
Княжна… Душа одна на двох…
І ось... і ось дзвінок: - Пробач нам
Безсилий виправити Бог…
04.11.2023.

Як хороше, що я іще живу
і гріюся минулою любов’ю,
і забуваю те, що наяву
усе вже зашуміло за водою.

І цьому не було й немає меж.
Природа у любові постаралась.
Отримуєш, коли її даєш,
якщо даєш, те що тобі дісталось.

Вона витає десь у небесах,
живе і оживає як месія,
який душі показує у снах
і рай, і пекло, і її надії.

Урочі ночі випили літа,
які вона отримує на здачу
і не радіє, та усе ж не плаче,
бо попереду осінь золота
і подає надії самота,
що я її ще не одну побачу.

11.2023

Він перепливає світло її очей
Немов корабель, що з’являється на горизонті,
Непомітний мов тінь, у погожий травневий день,
Невідомий, оманливий, далекий на своєму фронті.
А їй достатньо заплющити очі, щоб він потонув,
У чорній безодні зіниць безмежної ночі,
Він спробує виплисти по той бік жіночого сну,
Якщо пощастить і примхливість її не зурочить.
І можливо, дозволить говорити йому про час,
Про те, що здається важливим сказати, про ніжність,
Про те, що вона забирає у бога шанс,
Злучити можливість віри в інакшу вічність.
Що немає землі під ногами у нього давно,
Що віра її це безвір’я фатальних віршів,
І йому б не прийшлося лягати щодень на дно,
Якби роздивилась, якби полюбила іншого.

03.10.2023

У забаганках осені - туманність:
Кристали льоду, крапельки води.
І сизоликий день в чуттєвих гранях,
І доля зводить нас вряди-годи́.

Любов така буває лиш весною,
І не по вінця - тільки через край.
Скажи, чому туманною сльозою
Окроплений цей невимовний рай?

Розвидниться, а далі що? Безвихідь?
Бо примхи осені не зупинить:
То вітер дмухне вогко, а то - тихо.
Любові краплі ...- це туман щемить.

Присів навшпиньки… Закусив
Печалі й радості в торбині…
Не вистачало лиш роси
І мами поруч на стежині…
І знову в путь і знов один
Стезя мовчазна, як і зорі
Він просто воїн, просто син -
Фрагмент із тисячі історій…
04.11.2023.

Із Миколи Гоголя

До тебе, Пресвятая Мати,
дерзаю голос піднести,
не в змозі сліз палких уйняти:
мене в скорботі – прихисти!

Прийми горьовані моління,
врятуй мій дух від зла-біди,
настав мене на шлях спасіння,
смирення до душі вклади!

Мені своїй не треба волі,
на все для Бога я готов;
у прикрій та сутужній долі –
одна ти будь мені покров.

Ти всіх нещасних – схов несхитний,
за всіх молитвениця нас!
О, захисти, коли страхітний
почую судний Божий глас,

коли кінець часів настане,
труба померлих воскресить,
і книга совісті – старанно
гріхи мої оголосить...

Тебе, всіх відданих твердиню,
молю, прохаю про одне:
врятовуй дух мій від загину,
зоглянься, пожалій мене!

(2023)

Нехай напише про війну
Той, хто не свідок, а учасник,
Для кого бій – немов причастя,
Хто дивом оминув труну.

Хотілося б, щоб написав
Отой, Герой посмертно нині,
Хто гасло “слава Україні!”
В обличчя кату прокричав.

На жаль, звідтіль не написать.
А певен я: були б охочі
Відкрити нам із вами очі,
Святую правду розказать.

Тоді би їх я попросив:
Як про війну писати будуть,
Хай написати не забудуть
Про тих, хто нас занапастив.

Про тих, хто армію розкрав,
Хто Незалежність нашу зрадив,
Розпалювати завжди радив
Ворожість, сварки і розбрат.

Щоб прозвучали імена
Тих шпигунів-політиканів,
Хто так підставив нас із вами,
Чия у цій війні вина.

Хто заробляє на смертях,
Знущаючись з людського горя,
Щоб не пробачили ніколи
Вини нащадки їм в віках!

Але нехай замовкнуть ті,
За шоу хто війну вважають
І для піару зневажають
У душах почуття святі.

А як закінчимо війну,
Настане наша Перемога,
Прошу вас: не гнівімо Бога
І пам’ятаймо їй ціну!

2023 рік

Княгиня кохання й краси
Прийшла у мій сон серед ночі.
Я бачив її карі очі,
Як краплі живої роси.

Я бачив волосся, мов ніч,
Таке ж саме темне й сліпуче,
Що так мерехтіло блискуче
У сяйві запалених свіч.

І бачив палкі я вуста,
Чуттєві й, мов маки, червоні.
Той образ – неначе з ікони,
Немов би сама Чистота.

А що відчував я в ту мить,
Мабуть, описати несила:
Немов в мене виросли крила
Й нікому мене не спинить!

І ми обнімались крильми,
І ми цілувались без тями.
Зливались вуста із вустами
В полоні нічної пітьми…

Несила затримати час.
Вже стукає в вікна світанок
І я вже прокинувсь. Вже ранок.
Та образ в уяві не згас!

Княгиню кохання й краси
Шукаю відтоді в юрбі я…
І теплиться в серці надія
Побачити очі отії,
Як краплі живої роси.

1998 рік

Сезон грибів і клопоту людського…
І натяку між ними рівноваги
Давно вже не освячував такого
Грибам - дощі, а нам усім - відваги…
Ще кілька строк про тих, хто у окопах…
Захистники ви… Ви - Гордість Нації
Без вас би залишилось від Європи
Хіба що, вибачаюсь, нумерація…
04.11.2023.

Примруженим оком,
Навстіжним серцем
Вдивлявсь я у дикий і дивний цей світ.
Дививсь – не здивився.
І пив, та не впився
І чар, і отрути, й незнаного квіту.
Вируючий вихор,
П’яніючий шал
В знемозі-одчаї питав і питав:
«Чи тільки мені горезвісний Тантал
Свою естафету, мов кару, віддав?»
І чулось: віки сторінкуються.
Шелест. Схиляються голови,
Мова шерхне.
В розгоні очі.
Нечутні згуки викрешують пальці
Терпко-рвучко з пожовклих аркушів.

Ти станеш васалом її ночей,
Коли місячне сяйво, здається, що випав сніг.
Зложивши долоні в долоні її страстей,
Прийнявши покору поклоном до ніжних ніг.
Ти станеш васалом її ночей.
Святою реліквією будуть її уста
І йтимеш послушно на поклик за нею в похід,
І ти й не помітиш, яким необачним став,
Що вірність сеньйорі закрила від тебе світ.
Святою реліквією будуть її уста.
І громом накаже васалу перст,
Попоною чорною вкриються хмари вгорі,
І стане на захист їй вірний, розлючений пес
Шматуючи шкури скажених від сяйва вовків.
І громом накаже васалу перст.
І кров’ю підтвердить старий ритуал,
І все, що попросить, це віри й любові взамін,
І буде обманутий вірний сеньйорі васал,
І встане, пошарпаний, зраджений нею з колін.
І кров’ю розірве старий ритуал.
Він більше не буде її мечем,
І місячне сяйво зітліє в його краях,
І вицвіте сонце і день побіжить за днем,
Як полум’я листя на сизих, стрімких вітрах.
Він більше не буде її мечем.
І якоїсь ночі забракне солодких вуст.
І вона заголосить про втрату покірного пса:
«Вернися до мене, мій любий, і я озвусь!»,
Але не почують затягнуті небеса.
І якоїсь ночі забракне солодких вуст.

02.10.2023

- А ти поїв?
- Зарано наче…
- Тут всі свої?
- Лиш ті, хто плаче.
- І що тепер?
- Дзвінка чекаю…
- То ти сапер?…
- Шлагбаум раю…
04.11.2023.

Традиція вставати під час виконання хору "Алілуя", що завершує другу з трьох частин ораторії Генделя «Месія», народилася після того, як приголомшений музикою британський король Георг II скочив на ноги, змусивши встати і всіх присутніх…


«Алілуя!» - тихо промовляють уста.
Уламки бомб розривають дітей,
щодня ракети нищать міста…
Отче, скажи - ти де?

Мертвими вулицями гуляє вітер,
завмер на разбитих рейках трамвай…
«Алілуя!» - шепочуть зірвані квіти.
«Алілуя!» - благає червона трава.

«Алілуя!» - хвилею здіймає на ноги,
біль голкою серце точить…
«Алілуя!» - багатоголосий стогін.
Чи чуєш ти нас, Отче?!

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Слова сліпі, тавровані тобою
У дощ, що перекреслив всі надії.
То ж не було хвилини супокою,
Хилились хризантем промоклі вії.

І падолист, і вітер, і печалі -
Усе змішалось у гіркім коктейлі
Зів'яли восени колишні чари.
І сльози дощові котились в темінь.

Хоч ночі вишивались фіолетом,
І дні минали у бурхливім скерцо,
Слова застрягли холодом стилета
Крізь обладунки трепетного серця.

Пливе-пливе, гойдається
Сріблястая ниточка.
Це в сонечку купається
Та й бабине літечко.
Тремтить-тремтить зелений лист,
Із вітерцем шепочеться.
Іще далеко падолист
Та і зими не хочеться.

Біжать-біжать кудись літа,
Мов бистрії коники.
Пора настала золота
Вже й у моїй доленьці.
Та серденько співа й співа
Та ніжністю ще радує
І мою душу зігріва
Літечко це бабине.

2017 р.

Коли усі продовжують жнива,
І звиклися з роботою помалу, -
Душі болять немовлені слова,
Залишені ваганням на поталу.
Як стиглі злаки, запахом п'янять
Вони мене осінньою порою,
А я чомусь, лінивому під стать,
Не можу розлучитися з тахтою.
Говорять друзі: Зараз же збирай,
Бо погниють і стане запах спертий!..
Але думки мої не про врожай,
Коли війна щодня лякає смертю.
07.11.23

Москаляка залюбки
Розкидає матюки.
Отакі вони і є –
Не паскудить – не жиє.

Матюки для москаля –
Що для колоса рілля,
Що для п’яниці бухло,
Що для путіна пуйло.

Ллється, наче водоспад,
Звідусіль московський мат.
То негоже, браття, нам
Вторувати москалям.

Він царює тепер на землі,
Обриває зіщулене листя.
І природне, яскраве, барвисте,
Залишає з теплом у імлі.

У мінливому небі його,
Що, частіше понуре і сиве,
Сонце висне, зігріти не в силі,
І втрачає останній вогонь.

Не втішає блакить, бо не та, -
Майже синя, тому і холодна.
Все сильніше панує негода...
Осінь пізня, немов сирота,

Вирушає, забувши про спів,
У сезон охололого світу.
І гойдає оголені віти
Перемінлива роза вітрів.

Не зламали заборони і тенета,
Не зазнала від репресій руйнування.
Мова - дивосвіт, духовності планета.
Зберегла традиції і сподівання.

Упродовж віків творили мову нашу.
В ній є таємнича сила і безсмертя.
Милозвучна, чарі́вна, для нас - найкраща
З досвіду, культури й слави в ній осердя.

Найкоштовніше надбання - рідна мова,
Бо як мати в кожного, як Батьківщина.
Передасть нащадкам мудрість в кожнім слові.
Для народу українського - єдина.

За літом потягнулося тепло,
замріялась калина в вишиванці,
не духмяніє свіжістю зело…
Туман долину застеляє вранці.

У осінь загорнулися гаї,
вже сіно заховали у стодолі.
Шпаки затихли, що там солов’ї!
Городину дозбирують у полі…

Не чути степом уночі цикад
і небо відлунало журавлями.
На дроті ластівок розтанув ряд,
але ворон повисли чорні плями.

Засумували куцохвості дні,
скатерка неба не така вже синя,
а пале листя на трухлявім пні –
укрилося косою павутиння…

Добігає літо крізь осіннє сито.
Скоро лист пожовкне, потім опаде.
Щось життя занадто швидко пережито,
Зчутися не встигнеш, як воно пройде.

Не жалію років – це було би марним.
Час летить невпинно. Класика буття.
Та от не навчився у негарнім гарне
Віднаходить, щоби звеселить життя.

Чорний колір білим не назву ніколи,
Що б не бубоніли псевдо-знахарі.
Не бува щаслива птаха у неволі.
Доля – це не вибір серед трьох доріг.

Входить літо в осінь маршем вересневим.
Скоро вже у вирій птаство полетить.
У житті для мене є найбільш суттєвим
Гідності не втратить, честі не згубить.

2023 рік

Десь під лісом, що зветься Гнилиця,
На Ічнянській на рідній землі
За кущами сховалась криниця –
З неї воду мисливці пили.

А на Греблях Князьких, у діброві,
Де над липами бджіл цілий рій,
Там струмок протікає прозорий
І місток через нього старий.

Видно Ясківець ген за ланами
З передмістя в погоду ясну –
Переритий той ліс кабанами,
Лось з лосихою ждуть там весну.

Десь у хуторі Краснім хатина –
В ній дитинство і юність мої.
За вікном – мальовнича Дубина,
Де співають щорік солов’ї.

В Порубі – сироїжки й опеньки,
Басовите гудіння хрущів.
Там стежками я бігав маленьким,
Там по проліски юним ходив.

Мрію я, як туди повернуся
Із далеких нерідних країв,
Знов води із криниці нап’юся,
Назбираю знов ягід-грибів.

Та минулого не повернути
І несила людей воскресить.
Лиш душа не посміє забути
Тих щасливих часів ні на мить.

2023 рік

Все змінилось на ділі й на слові.
І, коли світ надвечір стиха,
Ми шукаєм гріха без любові,
Бо не вірим в любов без гріха.

Нам на вулицях гріх пропонують,
Мов якийсь звичайнісінький крам,
І про душу за рогом пліткують,
Що для неї вже тіло – не храм.

А торгівля завжди метушлива:
Там – купують, а тут – продають.
І бариги уже, хто кмітливий,
За кохання нам гріх видають…

Як мораль не потоне в спиртному,
Її шприцом розтоплять, мов сніг,
Щоби стало байдуже потому,
Чи кохання було то, чи гріх…

Ми чманіємо в пристрасті грішній
І волаєм прокльонів ми шквал,
У хмелю і в похміллі невтішнім
Над коханням ми чинимо ґвалт.

Лиш тоді, як зажевріє ранок
І примусить гріхи замовчать,
Розуміємо ми наостанок:
Нам нащадки цього не простять!

Ось звертання моє в післямові:
Хай минає вас доля лиха!
Не шукайте гріха без любові,
Бо існує любов без гріха!

2017 рік

Задумав Бог, а диявол втілив,
Природою прийнято до виконання,
Що нашим з вами душі і тілу
На схилі життя не минути прощання.

Та мало хто з нас втямити здатен,
У вірі, в гріхах чи висновках мудрих,
Невідворотність тієї плати,
Що смерть за життя повинна стягнути.

Живемо так, ніби будем вічні,
Початок забули, кінця не збагнемо.
І, починаючи рік у січні,
У планах своїх аж грудня сягнемо.

Галопом до горизонту скачем,
Землі не вчуваючи під ногами.
Ось ми сміємось, а ось – вже плачем,
Бо знову когось не стало між нами.

А Бог з чортами за наші душі
Постійно веде поєдинок світлий.
Тож зрозуміти нарешті мусим:
Ми всі тимчасові на цьому світі.

Ми стати маєм добру на поміч,
Щоб зло захлинулось від безнадії.
На світла бік, як один, пліч-о-пліч.
І світло осяє всі наші мрії.

2023 рік

Ще у серпні, в нічній прохолоді
Я до ранку, бува, не засну,
Бо, неначе той в’язень свободу,
Починаю чекати весну.

І серпневі нічні зорепади,
Що дивлюсь на них ген сорок літ,
Не приносять, як завше, розради,
Не дають на питання одвіт…

Хоч попереду бабине літо
І далеко іще холоди,
Та весну мою вже пережито.
Далі – осінь, провісник біди.

Знаю я, що до самого скону
Вже нема у весну вороття:
Замете білим снігом на скронях,
Захолоне у грудях життя.

Та допоки ще серпень зоріє,
Спіють груші в садах край доріг,
Я в душі зігріваю надію,
Що весна знов прийде на поріг.

Що розтане під серцем крижина
І сльозою стече по щоці,
Що солодкою стане ожина,
Від морозу зігріта в руці.

Запульсує знов березень соком,
Квітень груші прикрасить в саду,
Дощ травневий сріблястим потоком
На отаву впаде молоду…

Б’ю чолом за серпанок зористий,
Сіль рясну на Чумацькім Шляху
І за пам’ять, що, ніби навмисно,
У весну повертає п’янку.

2016 рік

В юності від докорів сумління
Почались страждання і клопот:
Дуже не хотів я, щоб каміння
Кидав хтось до мене у город.

І старався я, аж геть із шкіри,
Кожному і всім щоб догодить,
Маючи таку наївну віру,
Що город цим зможу захистить.

Думав я, що добрі мої справи
І навстіж розхристана душа
Збережуть посіви від потали,
Забезпечать гарний урожай.

Та прийшло із часом розуміння
Марності юнацьких тих надій,
Як побачив, що летить каміння
Звідтіля, що й вірить не хотів.

Треба півжиття було прожити,
Щоб збагнути раз і назавжди:
Відтіля, де прагнеш догодити,
В першу чергу і каміння жди.

Просто є на світі сорт приматів,
Помилково названих людьми,
Що каміння люблять пожбурляти
Тишком-нишком, в спину, із пітьми.

Їм плювати на душевні муки,
Заздрість чорна навіває їм
Прагнення пожбурить каменюку
Друзям найвідвертішим своїм.

Я усім навкруг добра бажаю,
Та зізнатись хочу щиро вам:
На каміння більше не зважаю.
Все, що є в городі, то – мій крам!

Сподіваюсь, вистачить терпіння
При межі десь клаптик відвести
Й викласти без докорів сумління
“Сад каміння” на японський стиль.

І коли у місячному світлі
Те творіння буду споглядать,
Заздрісникам всім скажу: “Спасибі,
Що не лінувалися жбурлять”.

2013 рік

Ми з тобою у союзі…
Що ще треба у житті?
Ніч. Купаємось у блюзі…
День. Комарики оті…
То в рукав із-під долоні
То з-під вуха на лице
То сидиш у телефоні
То шкварчиш як те яйце…
Ну а вніч під одіяло…
З ритмом, з формою сюжет
Ну а що би не зів’яли -
Є для цього турнікет…
04.11. 2023.

Верховна зРада знову у кільці,
тривогу б’є оскаженіла хунта…
Зігнали слуги море молодців –
народного перелякались бунту!

Паркани, спецпризначенці кругом,
у пвній викладці поліція чатує.
Спецтехніка, спецзасоби!. Дурдом
уже скінчати треба. Підрахуєм,

а скільки їх зібралось у кільці
обранців од народу захищати.
І доки будуть, у кінці кінців,
імунітет із виродків знімати?!

Допоки грабуватимуть людей,
киваючи на складнощі і норми?
Ця влада нас тримає за свиней,
кричить про неіснуючі реформи!

Нам очі запорошує зола,
долає демократія свободу,
бо скільки треба наробити зла,
аби отак боятися народу?!.

Як пеньки, вже зуби трухлі
І пожмакане лице
В діда вбогого, що з кухля
Радо сьорбає винце.
Він за столиком напроти
Наодинці примостивсь
Й роззявляє ширше рота,
Позіхаючи увись.
І йому немає справи,
Що хто їсть і скільки п’є,
Бо підносить кухля жваво,
Споживаючи своє.
Певно, здав макулатуру
Чи відніс пляшки скляні,
Раз вдоволено ще й курить
Сигарети запашні.
І сидить, мов краб вчепившись
В підлокітники стільця,
Та наспівує мотивчик
Про наближення кінця…
06.11.23

Мій перший день пенсіонера
У ботанічному саду.
Життя мойого нова ера
На щастя, радість чи біду...

Вже на заслуженім спочинку
Свій день плануй, як хочеш ти.
Іди гуляй чи спи в будинку -
Невже на працю не іти?!

Не віриться. А час приходить
І бачиш - сили вже не ті.
І музика дійшла до коди...
Та лиш в роботі, не в житті.

А може й добре? Бо чому все
Я грав лиш музику чужу?
Мій Боже милий і забувся,
Коли свою наворожу.

А у саду гуляє осінь,
Я чую вітровий мінор --
В її жовтавому волоссі --
Шумить гілля чудовий хор.

І щем єство проймає чуле,
І лиш дерева - слухачі.
Неначе вмерли дні минулі -
Прощальний реквієм звучить!!!

3. 11. 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Карнавал осінній не шкодує ласки,
З охри і буршти́ну, злотоперу - теж.
І дерева, ніби персонажі казки.
Видумка природи ще не має меж.
Кущики калини пурпурові нині,
Терен темноокий, в яблунь - ліхтарі.
Вітерець у танці, небеса - у сині,
Осінь-чарівниця грає попурі.
Саду сукні модні і костюми лісу.
Ексклюзив строкатий - мчить жовтневий кінь.
Листокрут в повітрі, десь - підкрався лисом.
Карнавал осінній - з сонячних краплин.

Досить, хлопче, про війну…
Тереби про інше
В Риму впхни деревину -
Четвертина вірша…
Хочеш, Осінь зваб в рядок
Всю і
Похвилинно
Не забудь, встели рядно
Зирк, вже й половина…
Відпочинь… зі словарем
Будь як син… Він - батько
Ні секунди щоб царем…
Є такий порадько
Підбери усе з рядна
І дивись, охайно
По весні, на те й весна,
Заримуєш файно…
02.11.2023.

Із Олександра Пушкіна. Досі не перекладалося

Із церкви від всеношної йдучи,
Антипівна з Марфушкою сварилась:
– Даремно видиралась ти на крилас,
гріхи твої види́мі і вночі!

Ану, вгадай: хто був неподалік,
коли у стайні ти, така кобила,
з хрещеником Ванюшкою блудила?
Чекай, іще це взнає чоловік!

– Та хто б казав! – Марфушка відмовля. –
Ванюшка – він дитя і не при ділі;
а сват Трохим, що в тебе щонеділі?
В парафії це знає кожна тля!

Примовкни, кумо: грішна й ти, авжеж,
але ж – ганьбиш усіх безперестанку;
в чужій шпарині бачиш ти заскалку,
а у своїй – колоди не взнаєш.

(2023)

Душа хотіла, щоб її кохали,
Але кохання так і не знайшла.
Тож квіткою вона, урешті, стала.
Колись така історія була…
Жила дівчина у селі одному.
Не дуже гарна. Та ж то не біда.
Хіба живе кохання лише в тому,
Хто гарний? А була ще молода.
Ще могла вийти заміж, народити.
Але зневіра поселилась в ній.
Мовляв, нікому не потрібна в світі.
А парубок ще був там молодий,
В якого ще з малого закохалась,
Надіялась, як виростуть вони,
Щоб покохалися та і побрались.
Але, коли він виріс, то за ним
Дівчата всі ходили чередою.
Між них собі він любку і обрав.
А дівчина зосталася одною
І такий відчай, врешті її взяв,
Що здумала суперниці позбутись.
Якось та вранці кладкою ішла.
І треба ж їм на кладці тій зіткнутись.
Утриматись дівчи́на не змогла,
Суперницю штовхнула. Та й упала,
Ударилась об камінь і лежить.
Вода навколо аж червона стала.
А дівчина злякалась умить
Та й кинулась у розпачі до лісу.
Немов хотіла прихисток знайти.
Під ноги, бігши, не дивилась, звісно.
Незчулася, як вже сторчма летить
У якусь яму. Шию і зломила.
Душа високо в небо піднялась,
Металася, немов чогось хотіла.
Та Бог, чи дав іще один їй шанс,
Аби вона свій гріх спокутувала,
Вернув на землю душу ту її.
І от вона дитям маленьким стала
У жіночки без дому, без сім’ї.
Дитя було не ждане й непотрібне.
Як народила так і позбулась.
Неначе то і не кровинка рідна.
Схопила та й до річки подалась.
Дитя безжально кинула у воду
Та і пішла… А те мале дитя
Русалкою в ріці зробилось згодом.
Як то? Ніхто не знає до пуття.
Таких багато у ріці водилось.
Якась втопилась, а якась була
Засватана, але не одружилась,
Дожити до весілля не змогла.
А ще якусь на Трійцю смерть забрала.
Тож вмерли всі малі чи молоді
І справжнього кохання не спізнали.
Тепер жили узимку у воді,
А навесні та влітку в лісі, в полі.
Не маючи других собі утіх,
Ходили, чи то в платті, чи то голі,
Шукали хлопців, а, зустрівши їх,
Могли кого навік залоскотати
Або до себе в воду заманить,
Щоб його душу за коханця мати.
Хто їм попався – тому вже не жить…
І от вона русалкою зробилась,
Ще поки всіх обичаїв не зна.
Тож старші її вчити заходились:
- Ти піднімися над водою з дна,
Як тільки хлопець до води підійде,
То заспівай, у воду замани.
Нехай ступає за тобою слідом,
Поки ті чари володіють ним…
Вона отак й збиралася вчинити.
Ледь вздріла хлопця, що до річки йде,
Приготувалася, щоби заманити.
Сидить в воді між водоростей, жде.
Він підійшов та нахиливсь над воду,
Умитись чи напитися хотів.
Її ж замилувала його врода.
Вона, немовби, вдруге у житті
Зустріла того, що його кохала.
Бо ж та постава, те ж саме лице.
Русалкою б занапастити мала,
Але душею не пішла на це.
Не випірнула аби не злякати.
Лиш милувалась ним із-під води.
Він встиг умитись і води набрати.
У воду якось пильно поглядів,
Але її, напевно, не помітив.
Всміхнувсь про себе та й у ліс подавсь.
Вона услід хотіла поглядіти
І над водою тихо піднялась.
А він ішов, не озирався, навіть.
Вона шептала тихо: «Обернись!»
Щоби іще хоч раз на нього глянуть.
І їй ті миті вічністю здались.
А, може, й справді, вічність проминула
У мареві її пустих надій.
Бо вже вона у воду не пірнула,
А квіткою зробилась на воді.
Та біла квітка на листку великім
Відтоді на озерах і ставках,
На тихім плесі, в заводях на ріках
Росте, мов на кохання ще чека.

Яворина у моїм вікні
розіп’ята. Кроною густою
синя осінь їде у вогні
на коні із гривою рудою.

І летять як навіжені дні,
вечори і ночі... за водою
плине ранок і, само собою,
будить як до бою на війні.

У моїй ідилії ще тихо.
Вітер не розгойдує Дунай,
мирні сни переглядає край
і, здається, що приспали лихо,
ніби сяє райдуга індиго
у чужій Вітчизні Österreich.

11.2023

1.
На відчай і біль, невгамовну тривогу
Рушає в дорогу швидка допомога.
Шляхетна професія зі співчуття
Дарує надію, рятує життя.

приспів:

Ти, лікарю, нас борони!
Нехай будуть люди здорові!
Здоров'ю немає ціни,
Як світлу душі та любові.

2.
У лікаря руки цілющі та сильні,
Здолати біду допоможуть людині.
За те, що на варті життя лікарі,
Ми щиро вклоняємось їм до землі.

приспів:

Ти, лікарю, нас борони!
Нехай будуть люди здорові!
Здоров'ю немає ціни,
Як світлу душі та любові.

2016р

Чи варта пісня
бодай одного життя людського?
Варта.
Життя, якщо воно не тління -
ватра.
Якщо воно не жарти,
варте
бодай одної пісні.

Немов повітря свіжого ковток,
Як сонця поцілунок в пору зимну
Чи калинового намистечка разок
Для мене ти, матусе-Україно!

Рани твої болять - пече й мені,
А ти співаєш, то і я радію.
Чи поруч буду, а чи в чужині,
Тебе ніколи зрадить не посмію.

Нехай тепло замінять холоди
Та квітуватиме постійно в серці літо.
Моя любов до тебе назавжди,
Ти, Україно найрідніша в світі.

2015 р.

Наче для оздоби
Темної ріки, –
Місяць миє лоба
В ній звіддалеки.
Полиски яскраві
На поверхні вод
Вліво і направо
Водять хоровод.
Блиски біло-сині
Влаштували рух, –
Царство світлотіней
Множиться навкруг.
Грає та іскриться
В сяєві ріка, –
Місяць білолиций
Вдарив гопака…
05.11.23