Блукаємо безкрайніми дорогами Всесвіту –
Байдужого й холодного.
Непомітно промайнула ціла вічність
У пошуку одне одного.

Не зупиняють нас ні тумани далеких галактик,
Ні жахи космічної пустелі.
Бачу красиві сни, в яких ми завжди поряд
У нашій зоряній оселі.

Росте переконання, що ми скоро зустрінемось –
Зігріває душу світла надія.
Станеться бажане, дивне предивне чудо,
Здійсниться давня мрія.

Я пророкую звичне і буденне,
Та не заради спокою й підтримки,
Чи щоб вселити віру в нездійсненне…
Ніч пройде, сонце зійде без затримки.

Твої хвороби заберу, лихе мине.
Взамін, щоб сенс життя не загубити,
Мені потрібно знати лиш одне:
У тебе все гаразд і можна далі жити.

Стискає серце невгамовна туга –
Життя розколоте на дві частини:
Яскраву, ту, що «до» і сіру, що «опісля»,
Між ними простелилась чорна смуга.

Був світлий простір, сповнений добра, –
Первісного, найвищого ґатунку,
Без граней та брудних нашарувань,
Весь в первозданній чистоті… без зла.

Знов темрява – липка та безпросвітна,
В ній дика заздрість зазіха на вічність.
Та пройде трохи часу – завжди так,
Вночі на небі запалає нова зірка.

Приречені народженням на смерть,
Ми посуваємося чергой до розв’язки.
Немає жодного, хто поспіша вперед,
Бо у кінці – страшна бабуся з казки.

І сходяться у вічному конфлікті
Великі таїнства – життя та смерть.
У смерті більш вагомі аргументи –
Ось знов чиясь урвалась круговерть...

Буваючи на сонмі кладовища,
Не мертвим співчуваю, а живим…
Я бачу в снах солодких, наче вишня,
Вовчиху світлу с поглядом сумним.

Моє серце належить тобі,

Йому вистачить сил і терпіння,

Бо кохання пустило коріння.

Ми з тобою мов ті кораблі, -

Пливемо океаном життя,

Думки-рифи минаючи стиха:

Боїмося накликати лиха,

Щиро вірячи в ті почуття,

Що багато так значать для нас.

Вітер-щастя дме в наші вітрила;

Лебединої вірності крила

Нас несуть через труднощів час.

Моє серце б"ється для тебе

В унісон із твоїм, наче хвилі.

Шторм-кохання здійнявся в три милі,

Зціливши розколоте небо.

Хмари-долі знову в обіймах;

Поцілунок їх - блискавка в небі.

Було, є в нас і буде як треба!

Життя - спілкування на рівних...

Я вірші переписую... Не те!
Не входить в рамки. не влягає в межі.
То тягне вглиб, а то угору рве.
І завжди то болить, а то - бентежить.

Неспокоєм вкриває тишу тиш,
влягається сторінками у книги,
а ти, немов примара той, сидиш.
Тихенько так. щоби ніхто не вигнав

Із гурту, де нормальні воду п*ють -
З Землі, де відрізають свої крила,
щоби людьми звичайними побуть.
...Переписала із душі - й закрила.


Питання - в назві: в чім буття є суть?

*******
Я не любитель гумору з трьох літер,
Бо цей дикунський, чужинецький витвір
Спотворює всю душу зусібіч, –
І тільки Слово може освятити.

Ти не винен, що я тебе вибрала,
що колись, як мені подзвонив,
десь отам, на околицях обріїв,
танув дотик несказаних слів.

Що за рима - ці “губи” і “згуба”?
В опівнічний дослівний час
я – розплавилась,
я тепер – люба,
та не знає про це
хтось із нас...


17.07.2012

Зашкварчало! Димком - під носа...
Їстівного передчуття!
Стоязика! То ж... й стоголоса
Над презумпцією... гниття!

Свіже Їдло - високомірне!
Новино́ю чужих приправ...
То ж намариться, що не рівня
Ся убогість на таці страв.

Золотій, огране́нній таці,
Що торкалась, бува, й вогню!
Неутриманий "матерацці",
Заохочений на борню...

Налатає того́, що й зайве.
Замість щирості - хруст гілляк...
Та про себе - таке нагальне!
Ба, чи те - на загальний смак?..
(17.07.12)

Я назбираю рим у ніжних зір..

В роси ранкової візьму кришталь прозорий..

Для тебе пишу.. вірш.. і ти повір..

Що світ ..з тобою.. є мені казковий..


Я зовсім іншим став.. я наче птах..

Щодня крізь простір і крізь час до тебе лину..

Щоб залишитися в закоханих очах..

Хоча б на мить.. на радісну хвилину..


Щоб уст устами вимріяти смак…

Розкрити ритмом серця твої руки..

Почути найсолодше слово – « Так»..

Коли не треба слів… усе без звуку..


Живеш в мені.. і я живу в тобі…

Окремо вже не зможемо НІКОЛИ….

Віддай свій сум..віддай мені свій біль..

Отримай на заміну.. пристрасть-море…

Не знаю наяву, чи уві сні:
Ось знову, попре глузд здоровий, зримо
Іде назустріч синьоокому мені
Вродлива жінка з карими очима.

Все тлінне – рветься лука тятива.
Що нас чекає за останніми дверима?
Та буде вічно в пам’яті жива
Чарівна жінка з карими очима.

Настане час, порину у світи,
Де жовта осінь – безтілесна й зріла.
Потоком світла вкаже шлях мені
Щаслива жінка з карими очима.

Каждый защищает, что получено.
Каждый может разве что вперёд.
Движется челнок, скрипят уключины,
Норовит круги круговорот.

Жизнь течёт, а если вам не нравится,
Можно с ней, как Ней или Даву.
Говорит багдадский вор красавице:
"Я тебя до свадьбы заживу".

Говорит ей: "Что тут долго мучиться?
Быстро отцветает вечный жид!"
Дева контролирует имущество,
Даром доставаться не спешит...

То ли дело дама угловатая -
Всё-таки прислонится к тебе,
С бритой головой за правду ратуя,
Равенство, свободу и т.п.

Фенечки и синий лак на пальчиках.
Неокомсомолка. С давних пор,
Что есть силы, ходят в попугайчиках
Деньги-деньги и амор-амор.

Тычусь, как прибой, в твои колении я,
Так, что сам себя не узнаю.
Будет-будет светопреставление,
Но пока у света на краю

Вы купон на счастье не хотите ли?
Мерно продолжая звукоряд,
Дети превращаются в родителей,
Новый пласт девчонок наплодят.

2012

Вот-вот шутя, уйду в сезонный сплин,
Под самый воздух жаркому июню;
Смахну улыбкой весь холестерин
И приготовлю тонкую глазунью.

Чуть выпью, чтоб оставили меня
Обид и ожиданий килотонны.
Как после ливня, на исходе дня
Мир выглядит пустым и просветлённым.

Пока я был завидный эконом,
Предмет учёта канул в керосине.
Бессмысленный, как месяц за окном,
Ненужный даром на своей вершине,

Пригнусь, примусь примеривать к уму
Весь этот резюмирующий палех
Совсем один; пока я не пойму,
Что главное является в деталях.

2012

Він стояв і мовчав, опустивши в траву довгий дзьоб.
Він немовби завмер. Він нічого не чув і не бачив.
Біль його передався мені. Закричала я, щоб
Зупинились машини, що мчали до пунктів призначень.

Зупиніться, будь ласка! Затримайте, люди, свій біг!
Та мій крик відчайдушний заплутався десь у смереці...
Він до нас прилетів через сотні далеких доріг,
Чому жаль принесли ви і сум чорнокрилій лелеці?

Він у теплих краях мріяв палко про землю дідів,
Він летів через море, до крові стираючи крила.
Із коханою він звити разом гніздечко хотів
У краю, де барвиста веселка кришталь розгубила.

Він ростити так прагнув у рідній землі лелечат,
Коли є і кохання, і дім, і сім'я, і дружина.
То чому ж польові запорошені трави мовчать?
Чом же так безсердечно зустріла його батьківщина?

Він зігнувшись стояв на червоних, тоненьких ногах.
Він утратив усе: свою віру, любов і надію.
А у неї життя, на узбіччі, де куриться шлях,
Закінчилося щойно на білих квітках деревію.

По дорозі машини байдуже неслись в далечінь.
Над коханою в тузі самотньо стояв бідолаха...
Крізь вологу очей, я вдивлялась в небес голубінь,
І сльоза поповзла по червоному дзьобові птаха.

24.05.2012р. 00:30

Коли живий,
Ти сам собі незрозумілий.
Мов з ряду дивних "нео",
Що досі ще не відбулись.
Мов з давніх-давніх снів
добре відоме дежавю.
Хоч поміж мас,
здавалося б, людина.
Навколо юрби інших
точнісінько таких.
все ж це не ти.
© Ґалаґан 2012р.

Я торкаю вуста ледь-ледь пальчиком.
Воістину говоріння багато не треба,
Аби лишатись серед персон зразком
І чолом черкати вище неба.

Я торкаю вуста ледь-ледь пальчиком.
О диво, наче впершу чую себе.
Чорна темінь наливається ранком
З пекла слів переходжу в Едем

© Ґалаґан 2012р.

Ми зустрілись з тобою за чаєм,
Ти з Парнасу, як ангел, зійшла.
Що ти хочеш від мене не знаю,
Гола музо, рівно складна і проста.
Я старанно гортався в газеті;
Там замітки, замітки, статті.
Ні, клянусь я, не хотілося, де там
Знову бачити очі прозорі й сумні.
А ти знала: я твій вже до смерті.
Дарма, що не випитий чай.
Вся газета віршами обдерта,
В них натхненням відроджений рай.

© Ґалаґан 2012р.

Літа мої, як хочу поруч з вами йти,
Допоки Голос з Горніх Висей
Назавше не звелить спинитись.
А от як обігнати вас насмілюсь,
Юнацькій вихватці не дайте скоїтись .
Не вам розказувать, скільки спокус довкіль:
Все звідать і до всього прилучитись ...
Тож будьте за наставника мені,
Аби не згайнувать вас на дрібниці.
Так споконвіку вже судилось тим,
Хто долю розпізнать свою спромігся.
Літа мої, лиш не прискорюйте ходу -
Наздоганяти вас ой як не просто.

*******
Природа добра й мудра, наче мати,
І звикла – і страждати, і прощати.
Якщо ти ще не підкорився їй,
То всує поспішаєш панувати.

Ваші очі уважно шукають словá,
Схожі виглядом на діаманти,
Та, нажаль, як в житті воно часто бува,
Замість «так» переважно є «анти».
Не сумуйте, - потрібен і камінь – вапняк,
І всіляке інакше каміння,
Бо є випадок всякий і настрій усяк,
Радість літа і туга осіння.

Той будує із золота, той зі сріблá,
Інший стіни кладе з очерету…
Ціль у всіх же єдиною завжди була:
Заселити собою планету.
А як пробу вогонь на будови зведе,
Погорять очерет і солома,
Нелукавого слова підґрунтя тверде
Устоїть , як добрá аксіома.

17.06.12

Печаль на дотик і на смак
Ніхто
Ніколи не відчує.
Все ж я знаю
Коли приходить у мій дім вона.

Відчиняю думки у минуле –
Хай від спогадів тягне протягом, –
Полечу без найменшого спротиву
У тоді, звідки ми не вернули.

Не один оминаючи вихор
Пересудів очей спопеляючих,
І себе за нестримність картаючи,
Доторкнуся чола твого стиха.

Подолавши шляхи непробачені,
Затамую у подиху вічність...
А в цю мить у тепер-потойбіччі
Запече тебе сум непобачення.

Засумую в Сумах, засумую,
Сумнівами душу перев’ю,
Розсідлаю долю,
Обеззбрую,
Обеззбрую воленьку свою.
Вже мені по світу не гасати,
Не гасити галасу пожеж
І коня щодня не випасати
Біля протилежних узбереж.
Засумую в Сумах, на вокзалі,
Доки ще автобуса нема,
Доки й сльози світлої печалі
Батьківщина витре крадькома.

Спокуснику, нещасний дон Хуане,
Чи ти кохання й досі не пізнав?
Чекав, коли в душі любов повстане,
А сам вогнем жагучим спопеляв.
В твоїх обіймах гинула цнотливість.
Отрута смертна – поцілунок твій.
Тобі віддавши всіх себе на милість,
І, сльози каяття змахнувши з вій,
Жінки кохали до самої смерті,
А ти втікав, шукаючи любов.
І годний був за неї сам померти
Та не знаходив. Йшов шукати знов.
І тягся за тобою шлейф кривавий
Твоїх напів-шляхетних перемог.
А ти шукав, кохав, як для забави?
В коханні вічнім був, неначе бог
Безпристрасний, так само й недосяжний,
З душею демона із тисяч протиріч.
Коханець, чародій не переможний,
Ти вщент згорів лише в єдину ніч,
Коли закон зневажив потойбічний,
Пізнавши врешті справжнє почуття.
Впокорений коханням необачним,

Шукав в очах любові співчуття.
Та фатум стис рукою кам'яною,
В ту мить, коли торкнувся милих вуст.
Зойк передсмертний розійшовсь луною,-
Воздав за гріх зухвальства Божий перст!

От на порозі четвертих боргів
знову втрачаєш роботу.
Хто б і чого би там не говорив,
радив повстання і спротив,
радив до суду, до блогерів ЗМІ,
в бій, на якісь барикади
битись спілкам чи, може й, самій
сміло гамселити гадів,
ти ж, ну зізнайся, найперше в житті
маєш реальну нагоду
просто на волю… Спинись і постій,
або поїдь на природу.
Сядь в позу «лотоса» і погуди
мантри чи «мурку» - те саме
Більше не треба прасок, бігудів,
посмішок шефу. Лісами
ген поброди, повизбируй гриби –
навіть якісь мухомори.
Просто спочинь. Щось для себе зроби.
Ще перевернуться гори.
16.07.12

Павлові Якимчуку на вічний спомин


Мій Павлику-журавлику,
Коханий, рідний мій.
Прийди до мене, Павлику,
Із давніх наших мрій!

Із щастя-горя нашого,
Де ми удвох - одне,
І вже минулим ставшого -
Ніколи не мине.

У віршах все залишиться
І у твоїх піснях.
Сльозою нині пишеться
Про мій самотній шлях.

Мій Павлику-журавлику,
Ти де, в яких світах?
Ти мій навіки, Павлику,
Та вільний, наче птах.

31.05.12

Річка маминого слова.

Стражденна річка маминого слова -
Сміттям її вбивають джерело.
Щоб висохла, завмерла наша мова,
Щоб України зовсім не було.

Щоб я забула із якого роду
Був тато мій, і прадід мій і дід,
Які померли за свою свободу,
З чола стирали кров солону й піт.

Немає їх. Зостались невмирущі
Сини і доньки, і онуки, й пра.
Багато нас. І будемо ми сущі
З Карпат до Сейму, з моря до Дніпра.

І ми - народ, а не якась полова,
Проростемо на згарищах зерном.
Бо знаємо: всьому початок - Слово.
У Біблії це сказано давно.

А зрадникам давно уже не спиться,
Їх розриває жадібність і страх.
Історії безжальна колісниця
Розвіє світом їх поганий прах.

04.07.12

У розпал сонячного літа - ця тиха смерть.
Стікав розпеченим блакитом не дощ, а смерч...
І плаче, плаче пташенятко - нема гнізда.
І сяє з неба рідний татко.
А нам - біда...

***

Торкнутись теплої руки
дозволь ще, Господи,
черпнути з щедрої ріки,
просити прощення...

Молитва в небо полетить,
слізьми обпечена.
Торкнутись теплої руки -
прошу
приречено...

15.07.2012

Іду полем по стежині, оминаю квіти,
Залишаю не зриваю, їм цвісти й радіти.
На своїй рідній землиці, цвістимуть все літо,
Дай їм вазу ,найдорожчу, скоро почнуть гнити.

Всі це знають,не минають, рвуть маки у полі,
Виривають, несуть в хату. Пий, води доволі!
Та вода, це не пожива, сонцем не багата,
Так й людина, душа згине, як не своя хата.

Босими ногами, по покосах,
по стерні, колючій, мов їжак,
дівчинко, із маками в волоссі,
дівчинко, з волошками в руках!
Ти собою розчиняєш простір,
ти легка, як сам отой політ,
дівчинко, із серденьком наро́зтвір,
з поглядом у синій небозвід.

В світі цім, облесливо-продажнім,
де святого й вічного – катма,
дівчинко, до смутку недосяжна,
я тебе поцуплю крадькома.
І тоді, щасливому і босому,
мов хлоп’ятку серед споришів,
волошково-маково-покосово
хоч на мить побуде на душі.
2012

*******
Немов маяк у морі, в серці слова блиск,
Покотиться душею – сонця чистий диск.
І ти побачиш диво, як серед пустелі, –
Росте і квітне слово, ніби тамариск.

Ти мову маєш

Народе мій,
учинений на щедрості і честі,
на мудрості
і славі.
Ти мову маєш, –
як борошно з добірного зерна, –
учинену на пісні,
що луна
над луками й степами,
над горами й морями.
Витає мова,
наш охоронець,
над рідною землею,
що добре зшита
сирицею річок
широких і глибинних –
від краю
і до краю.

Я знатиму. Навіть якщо ти не скажеш ні слова
Про повні валізи і море, що схоже на вальс.
Про сонце у липні, засмагою стати готове.
Про сонний пісок і ритмічний, як музика, брас.

Про всі невідкриті замки і гудки телефонні.
Розбиті зв’язки і зав’язані вузликом дні.
Про краплі бажань на солоних, як відчай, долонях.
Про місячну стежку. Про сині курортні вогні.

Я знатиму. Навіть якщо ти не скажеш нічого.
Порожні валізи, як сповідь, несеш до воріт.
І поряд – нікого чужого. Нічого – нового.
Гарячий на дотик насправді розтоплений лід.
12.07.2012

В разгаре лета жаркий смог...
Полынь горчит, Душисты травы...
Безвольно тянет за порог
Нырнуть в шелковые дубравы...
Испаутинилась листва-
Мобильней не придумать сеть.
Пернатая галдит братва,
За ней и ветру не поспеть:
Нет реактивней, турбулентней,
Чем птиц естественный полет
Порою, несомненно летней,
Когда в цвету пчелиный мед.
Хмельными чарами дурмана
Земля не может насладиться,
Ликует в пелене обмана:
Над озером туман клубится...
В стогу смешались травы лета
И запахи цвелого сена-
Такие милые букеты,
Подаренные нам Вселенной.

Мені якось наснився сон –
Пухнастий, наче купа вати.
Від комина аж до вікон
Пухнаста в ньому була хата.

Пухнастим возом коник віз
Пухнасте сіно для корови.
Пухнаста стежка бігла в ліс
Через пухнасте житнє поле.

А на пухнастому пеньку
Пухнасті виросли опеньки
І на оказію таку
Пухнасті збіглись їжаченьки.

Після такого сну ввесь день
У мене був пухнастий настрій.
Тож я всміхався до людей -
Вони ставали теж пухнасті.

Небо таке холодне,
Наче лавка оця.
Це без тебе сьогодні
Наша околиця.

Смеркло сумує вечір,
Тиша дріма довкіл
(В неї - літа старечі,
Тиші років, років...).

Місяць сховавсь у хмарі,
Пише зіркам листи...
Певно, надії марні:
Ніч... І не прийдеш ти...

14.07.2012

Красти шапку - то у Мономаха.
В гетьмана - звичайно, булаву.
(Менше красти - лишимо невдахам).
В Петербурга красти - то Неву.

Зваблювати - тільки королеву
Конкурсу краси, коротше, "Міс".
Здобувати - то всесвітню славу.
Це кажу вам я, максималіст.

Перстень в мене, як у Соломона -
І на ньому напис: «Все гаразд».
І скульптура, як в Пігмаліона –
Галатею вирізьблю на раз.

Папи я приміряю тіару.
І Буонапартова коня.
Федеріка Гарсіа гітару.
І Луї Каторза убрання́.

У Ікара я позичу крила.
У Геракла - мужність та могуть.
В Аполлона - і красу, і силу.
Я – максималіст. І в цьому суть.


16.07.2012

Бродит душа неглиже,
На розовеющих пятках
Первые ранки уже,
Все остальное – в порядке.
Бродит…
И ищет ее,
Ту обнаженную душу,
Что не приемлет вранье,
Нужно ее обнаружить!
Поиск.
Длина срока – жизнь.
Месяцев девять - в утробе,
Далее в теле… в тиши
Ночи душа молча бродит,
Ей бы поймать соловья –
Так веселее по свету:
В мире искусства вранья
(Только там птиц больше нету…)
Нет, не поют, не парят,
И тишина перезвоном,
Из обнаженной души
Рвутся лишь тихие стоны…
Бродит, ведь есть чудеса –
Край, где подобных – хоть десять:
И, закрывая глаза, грезит…

13.07.2012

Вона вам зостанеться сном на світанні
Бентежним і трепетним, наче туман –
Втече, розтривожена променем раннім,
Звільнивши дороги до інших нірван.

Собі ж приховає (про ніч цю на згадку)
Ваш усміх щасливий на соннім лиці
І сонячним пилом уся без остатку
Грайливо розвітриться на манівці…

Прокинетесь вкотре, щасливі і вільні,
Та видасться раптом, що світ помілів –
Бо спокій забрали грайливі півтіні
Змережані сонцем на березі снів.
2012

Як сталося в парламенті,
що пильність згубили?
Закон про мову
Так і допустили.

Ішли в парламент демократи,
як святі душі
В парламенті розбіглися,
Як грішні туші.

У парламенті партія "наша Україна"
Напала на партію "батьківщина",
і розірвала коаліцію,як зграя звірина

Допустили до впади вовчу зграю
( вже правди немає)
Посадили Тимошенко за грати
Хай там спочиває.

Провладні мужі потирають руки,
Врятувала Європу від холоду
Тепер терпить муки..


Плачте,в'яжіть голови
не розумні діти!
тепер зграю оцю Украні
довго ще терпіти.

О, як приємно згадувати Вас
у час, коли, хмеліючи коханням,
перебираю зустрічі останні,
де з Вами на руках танцюю вальс
і спрагло скронь торкаюся вустами…

Як небуденно згадувати Вас,
коли вже день погас і квітнуть зорі:
вуста і очі – стиглі, неозорі -
лікують горе, зупиняють час,
і світяться коліна у покорі…

О, як приємно згадувати Вас..

Час - умілий, наполегливий гример
Щік рум’янець , юну ясність лоба тер,
Та понищити не зміг твою красу,
Що весніє звабним шармом дотепер.

16.07.12

Стрілки годинника рахують наші дні;
Секундна стрілка лічить наші миті.
Людські обличчя слізьми щастя вмиті
В хвилини радості, годинами сумні
І в сірих фарбах всі малюнки на стіні
Та спраглі співчуття в душі розбитій,
Бо наші очі, - віддзеркалення душі.

Та час неспинний, плинний, мов струмок
З каміннями життя посеред хвиль,
А хвилі – наші мрії линуть в даль,
Свій слід згубивши в повені думок.
І тільки деяким вдається, з них, на жаль,
Натрапивши на розігріту сонцем сталь, -
На крилах вітру розпочати свій танок.

Танцює мрія хмарою між мрій
Щаслива в своє втілення в життя,
Крізь неба стелю прагне свого каяття...
Усе в цім світі в колі замкнених подій.
З ясного неба громом гряне почуття, -
Мрії дощем впадуть в історію буття.
На циферблаті не вмістити всіх надій.

* * *
Збуджусь – й від дум сумних в світанку млі
Зажура на весь день: не рада й літу;
Читати стану – й так проймуть жалі,
Що за слізьми не видно вже і світу.
Сильніше туги хмара грозова,
Ніж мливо смутку виднокіл затьмарить;
Вона із рози пурпур вимива,
Мертвить бутон і лист зелений старить.
Глибокий став – й хоч біля берегів
Прозорий, сонця зблисками сміється;
Все ж далі, там, де глибше, спохмурнів:
Згорьоване чиєсь там серце б’ється.
Вночі ж до смутку ще й відчай в додачу:
Заплакавши, проснусь; проснувшись – плачу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Sorrowful dreams remembered after waking
Shadow with dolour all the candid day;
Even as I read, the silly tears out-breaking
Splash on my hands and shut the page away . . .
Grief at the root, a dark and secret dolour,
Harder to bear than wind-and-weather grief,
Clutching the rose, draining its cheek of colour,
Drying the bud, curling the opened leaf.
Deep is the pond — although the edge be shallow,
Frank in the sun, revealing fish and stone,
Climbing ashore to turtle-head and mallow —
Black at the centre beats a heart unknown.
Desolate dreams pursue me out of sleep;
Weeping I wake; waking, I weep, I weep.

* * *
Коли я бачу, як вітри невгавні
Зими шаленства бурю їм навстріч
Здіймуть у грудях в нас, кажу: “Принаймні
Це ж та пора, коли найдовша ніч.
Хай квітів не знайдеш у сніговиці
Й повітря співом птахів не бринить, –
Та сонце сходить пізно так у дні ці:
Не зайва ж для любові навіть мить.”
Шкода: уже світає; бовваніють
Засніжені дерева у саду.
О, розставання біль! Уста німіють.
Як розімкну обійми, як піду?...
Химерна ноче, що як мить лишень,
Прощай! Надворі вже найдовший день.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I said, seeing how the winter gale increased,
Even as waxed within us and grew strong
The ancient tempest of desire, "At least,
It is the season when the nights are long.
Well flown, well shattered from the summer hedge
The early sparrow and the opening flowers! —
Late climbs the sun above the southerly edge
These days, and sweet to love those added hours."
Alas, already does the dark recede,
And visible are the trees against the snow.
Oh, monstrous parting, oh, perfidious deed,
How shall I leave your side, how shall I go? . . .
Unnatural night, the shortest of the year,
Farewell! 'Tis dawn. The longest day is here.

Правда – жовта трава і цей морок осінній,
Буре листя, повернуте в лоно землі.
П’ю, немов молоко, я туман у долині,
Крає серце розпачливий крик журавлів.

Правда – тільки ця осінь. У сльозах, наче жінка.
Забирається холод і в душу, й під шаль.
Мокне бабине літо. Й тремтить павутинка…
Ходить осінь – висока і світла печаль.

Не крізь шибку вікна – серця дотиком ніжним
Осягни її суть. Чуєш плаче трава?
Я приймаю життя. Сумно. Щемно. І свіжо.
Правда вся в почуттях. А в словах?!. А слова…

1984

Не продав, не вбив – не звідав щастя!
Де кар’єрний ріст? Хоч вовком вий!
Мабуть, час прийшов мені украсти
Шапку із чиєїсь голови.

8 липня 2012 р.

Не розкаяний і покараний,
В ніч загублений, в день не знайдений.
Умивавсь колись тими росами,
Та життя пішло перекосами,
Перекосами понад річкою.
Як, з мечем тепер чи зі стрічкою ?
Де Ти, Господи, поруч демони,
Від знебарвлення місяць кремовий.
У недільний день - свіжі голуби,
На базарі хтось виніс коливо.
Огорнуся я давнім спомином,
А орли снують понад комином
І дим стелиться все городами,
Підіймає бунт між народами.
Поталанило бути згорбленим,
Ледь навприсідки, трохи стомленим.
З мудрим янголом тихим поступом
Увесь рік провів за «Апостолом».
Не розкаяний і покараний,
Може, дощ пройде…
Буду знайдений.

15.07.12

Анджеліну на прізвище Джолі
покусали в гаю дикі бджоли.
Ще не бачив Бред Піт
шаленіших кобіт,
ніж покусана бджолами Джолі.

***
У Арнольда, котрий Шварценеґер,
якось в горлі застряг міні-крекер.
Проковтнуть його марні
були спроби всі Арні.
І в лікарні тепер Шварценеґер.

***
Голівудом кульгає Мел Ґібсон,
по асфальту постукує гіпсом.
Чом же він з переломом?
Копнув тюк з поролоном,
а поцілив у … ящик з залізом.

***
Файну дівчину Дженіфер Лопес
заразив ГРВІ її хлопець.
Тож сидить бідна Джені
тиждень на бюлетені,
і кінá не фільмують – без Лопес.

***
Стивен Сиґал, Том Круз і Брюс Віліс
напилися утрьох та й побились.
Повернулись до тями –
без зубів і з синцями.
І на тім їхні гулі скінчились.

2012

Вечірнє сонечко цілує плечі твої,
В любові поєднує сердець акварелі.
Час спинився... Тамує спрагу волошка в стерні.
Її, Ангел Божий ніжно огортає крильми.
***
Він тут, поряд завжди і прадавно,
Веретеном пряде в небесах.
Сонце з дощем плетуть веселкове руно,
Розкидають із скриньки Божого цілунку чудо.
2012р.

у день не її народження
дощем з ароматом хмелю
у пошуках сонця сходжені
аматорські акварелі

у світлі –розгіллям патини
у тіні – як сон мазками
цей дощ
менестрель розпатланий
в мистецтві образ не тямить

на флейті мотив насвистує
мандрує до вікон синіх
він вірить наївній істині
в тату на засмаглій спині

громи ляскотять на вулиці
по кроквах старої хати
а він сміючися тулиться
він хоче її кохати