Хто ти мені? То дощ, то листопад,
То пізній квіт, то приморозки ранні,
Жаданий берег в золотім тумані,
Дорога, що не вернеться назад.

Ти є мені. Й тебе мені немає.
Бо ти судьби моєї знак і слід.
Те сяйво, що тримає небозвід
І що мене на цій землі тримає.

Лялька

Бо їй не збагнути твоїх божевільних ідей,
Нічного писання, візиту шаленої Музи,
Вона ж бо не знає різниці між реггі та блюзом
І носить на пальці обручку, неначе трофей.

Бо їй не поясниш... Ти ніжно торкаєш клавір.
Для тебе ці клавіші – світ чорно-білих симфоній
Вона ж позіхає і змащує кремом долоні.
І мляво кидає: „Протреш піаніно до дір...”

Вона не для тебе! Їй танців до ранку, кіна,
Пустих серенад, і солодкого чорного чаю,
Ти грою своєю розчулюєш жителів Раю
Маестро... Коханий, невже тобі треба вона?...

Домогосподарка

Двері зачинено, рай на ремонті, а ти
Ліг при дорозі, неначе зацькований цербер.
Завтра з твоїх переламаних, вирваних ребер
Мають дві жінки на втіху тобі прорости.

Одна із них Муза. Бо ж ти іще досі поет.
І пишеш (для другої жінки) свої мемуари,
Вона ж загрібає отримані (всі!) гонорари
І довго читає про дію на долю планет.

Пере скатерини, шкарпетки, готує обід,
І діток (їх шестеро) ніжно виховує матом.
Одягнена завше у капці, совкові халати,
І нею тобі, мій поете, зав’язано світ....

Дівча

Насупилось небо і хмарами вкрито чоло,
І злива лилася, промовисто гаркала громом.
За вікнами потягу швидко минало село,
І губи знайшли порятунок у келішку рому.

І приспана совість мовчала, згорнувшись на дні
Мого перетятого струнами смутку серденька,
І спалося гірко, і снилися скупо мені
Слова на прощання: „Я ще повернуся, маленька!”

Я ще повернуся... До кого? Навіщо? Куди?
До неба чи музи? І пишуться-пишуться вірші...
Бо кажеш ти: „Треба”. А дощ розмиває сліди.
Твої і мої... На пероні... І хочеться тиші...

Великий Одіне! Не дай ось так піти:
Конати безпорадно в тиші сірій.
Дозволь ще раз в житті перемогти
І бути обраним найкращими з Валькірій!

В безумстві Берсерка від бою втіхи
Дозволь хоч на годину взяти меч
Й кресати іскри об чужі доспіхи
А не вмирати під кущем від кровотеч!

Невже це дяка скальду за життя,
Що провойоване в честь Одіна і Тора?
Із прірви Геллю вже не буде вороття,
А мріяв я про Асгарду простори!

Невже так скальду дякуєш за вірші,
Котрі співали ми тобі на славу?
Невже живі за мертвих стали гірші,
Коли ступили на цю путь криваву?

Ми розчинилися у світанковій млі,
Назад з якої вже не прийде жоден.
Тіла героїв ще холонуть на землі,
а душі у Вальгаллі прийняв Одін...

І я відчув смак меду на вустах,
Останнім із живих вступив до бою,
Та сіючи навколо смерть і жах,
Чув пісню рун про зустріч із тобою!

берегись его обидеть,
случайно как-нибудь толкнуть
                  Н. Гумилев

не смій підняти камінь од землі
не смій зайти в оцю таємну залу
і стережись, бо не живуть там, - скніють
садівники небаченого саду

чи той це сад? чи - пастка, пустка, -
чи потороччя з коренів і жил -
воно ще білі нігті в тебе впустить
тоді, коли - навіщо? - скажеш - жив?

о ти, істото, вся закутана у сон,
ти недомовна, ти несправжня, не...
не знаюча, не ждуча, того, - що...
вдивляється в твоє лице із дзеркала...

і що тепер - вугіллям у долонях -
твоїх вогнем - останній твій обол?
знай: мегаліти, ці камінні гори дольмени

сторожкі велети, що ждуть нових облог,
чи то обмов - уже ідуть до тебе
з вином, з водою, з радістю, і з болем

байдуже що

Хочешь, пред образами ночь на коленях выстою,
Здесь час до церкви - успею добраться до темноты,
Тебе ведь хотелось, чтобы я хоть чему-то - истово,
Давай, я готова, - в Бога и рай для таких, как ты.
Хочешь, врача упросим, еще поживем недельку,
Я всех созову, кого ты осипшим басом шепнешь,
Ты дочери скажешь помнить, неловко целуя в темя,
С подушки не поднимаясь - не торопясь - еще...
Ты утешаешь тихо - не брызгай вокруг рассолом,
Эй, я еще не мертвый, не плачь, я вполне живой...
Хочешь, я наконец-то взгляд оторву от пола -
Кто-то, перестаравшись, укрыл тебя с головой.

"И три мадонны Ботичелли
к плетеным стульчикам идут..."
Юля Бро

І нізвідки почується дивна мелодія,
і надибаю сонце в колючому глоді я
і жбурну догори,
де сиріткою журиться вись…
Не повіриш – помчить жовтобоке щодуху, мов рись!
Усміхаюся я – десь далеко, і ти посміхнись
до маляти в пелюшках
чи старця-добродія,

чи то просто задуманого перехожого -
що по бруку ступає обачно, як в ожеледь…
І нестримне нагряне! -
прожогом з обшарпаних стріх
полетить-упаде, ніби сніг,
переливчастий сміх,
наче хлопавка трісне під вухом – і зовсім не гріх,
що десятки сердець мимовіль розтривожено…

І у вічних Тернополі, Львові чи Вінниці
пори року, як завше, картинками зміняться,
і весняні граки поспішать повернутись до гнізд,
і канапка впаде по традиції –
маслом униз…
Я тобі наспіваю тихенько,
а ти посміхнись,
люба сестро,
моя темноока провидице…

Карколомна кароокість.
Кара
Всіх задарма куплених богів.
І звучить натомлено кіфара –
Відголосок із прадавніх снів.

Сипле снігом.
Сипло спів лунає...
Потойбіч очей твоїх зима.
Сонце покотилось короваєм
По краєчку неба.
І пітьма

Увірвалась, вихором вирує,
Кровоточить зранена любов.
Імені твого не смію всує
Промовляти більше.
Ти пішов.

Я пригадала дещо:
Там було дуже тепло.
Крихітний теплий простір –
Вистачило.
В пічці згоряли дрова, –
Пекло у пічці. Пекло
Ти у мені розбурхав –
Вибухнуло.

Вранці збирали уламки
Речей і розмови стрічки…
Від докорів сумління
Вичистили.
Пічка вистигла за ніч.
Останнє тепло із пічки, –
Пекло! – ми ¬– настіж двері –
Випустили.

У відвертість – обличчям
Занурившись… Через хату
Протягом зайвий попіл
Винесло.
Відвертості – через вінця…
Тепла на двох – забагато…
Ти руки мені грієш –
Вимерзло.

Вчера старуха с диагнозом "летальная верность"
жаловалась синице в руке на сплетниц,
а игла ей в ответ - мол, от них никуда не деться,
мы все одним суперклеем мазаны с детства.
А на губах ее пена лопалась, мыльно-бело,
видимо, где-то как-то недоглядели,
было ей, Пенелопе, тридцать девять через неделю,
юбилейных двадцать в палате для крепких телом.
Послезавтра в палату вбежал поседевший мальчик,
то ли Телемак, то ли Одиссей, то ли как иначе,
медсестре над пустой кроватью сдал передачу,
за ненадобностью, скорее, чем на удачу.

Ласка и нега по пальцам струятся,
Нега и ласка,
Сказкою правда желает казаться,
Правдою сказка,
Брызги волос твоих, юноша нежный,
Цвета каштана,
Только попал на висок белоснежный
Отсвет тумана,
Звёзды и солнце душою ласкаешь,
Чтоб не забыли,
Стоя на радуге, соло играешь,
Небыли-были...

Зарухались небесні молотарки –
Всі вітрогонки повні натовкли
Дощами в рам'ї, що для господарки,
Квачами злив, що просто так ішли,
Слиньком туманів, росяним валякою
І гаволовом граду та громів.
Доцабанились, догукались злакові –
На вибір є: хто і чого хотів.
Лиш баглаї-вітри та не поквапляться,
Їм, ласогубим, все дівчат займать...
... а звідки ж узялася крапля ця?

Обережно ступаєш по лезу жорстоких небес
І на вістря дощу ти пульсуюче серце чіпляєш.
Ким дарований шлях - ти напевне ніколи не знаєш,
І обтяжує плечі гріхів неоплачених хрест.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Ти не янгол, не демон, бо ти - це свобода вітрів.
У волосся русяве щоранку вплітається вічність,
Твої очі – ворота у темну п’янку потойбічність,
Де давно не потрібно ні жестів, ні фальші, ні слів.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Буде небо ридати і попелом сипати прах.
Ти ідеш у нікуди, прийшовши з сліпого нізвідки.
Зорі світять так тьмяно – німі ненав’язливі свідки.
Поряд з щемом у серце нечутно вливається страх.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Моїй дружині

Накрило серпанкове покривало,
у кратері очей купався оберіг.
Я вранішню зорю тобі зберіг,
та певен - всесвіту було б замало.

Щоб тішитися подумки в ночах.
І колір стиглий невідомих квітів
загублений у лентах заповітів.
Знов віднайти, як світло у очах.

Крізь терцію доріг до тебе йти.
У тім шляху за мить самодозріти.
У просторі крихких провісних слів

у колі днів за вітром не летіти.
Бо тільки твій. За виднокіл морів
стремлю я знов померти і ожити.

(При желании можно напевать) :)

Cладковатый привкус яда –
райских яблок полон сад,
заработана награда
много лет тому назад.

Разлетелась на осколки –
то ли в сердце, то ли в глаз,
те осколки были колки –
никого никто не спас.

Был один осколок – мальчик,
а другой – его сестра,
чертит слово тонкий пальчик
между завтра и вчера.

И служила правде вера,
только чья же тут вина,
что любовью стала мера,
одиночеством – цена.

Эй, родные, чьи вы, где вы,
неужели «Аз воздам»?
помнишь: первой была Ева,
помнишь: первым был Адам…

(Останнє прохання старого лiрника)

Переведiть мене через майдан,
Туди, де бджоли в гречцi стогнуть глухо,
Де тиша набивається у вуха.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де все святкують, б'ються i воюють,
Де часом i себе й мене не чують.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де я спiвав усiх пiсень, що знаю.
Я в тишу увiйду i там сконаю.
Переведiть мене через майдан

Переведiть мене через майдан,
Де жiнка плаче, та, що був я з нею.
Мину її i навiть не пiзнаю.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан
З жалями й незабутою любов'ю.
Там дужим був i там нiкчемним був я.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де на тополях виснуть хмари п'янi.
Мiй син тепер спiває на майданi.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть...
Майдану тлумне тло
Взяло його у себе i вело ще,
Коли вiн впав у центрі тої площi,
А поля за майданом не було.

1971 р.

А може, не треба по вістрю між ребра,
по лезу по жилах, від краю за млість? -
добу вполювати, як левами зебру,
на миті роздерти її десь у дебрях,
а голос гострити об злидні та злість.

І ситим, крізь сито - крізь ситцеву сутінь
вбирати питоме питання, - кому? -
між зуби цідити слова болем куті
та станути пусткою в кут при покуті,
не видавши серцю й тугому уму -

де доля сльозами життя напоїла,
як сонце лягало на плаху землі,
як вроки знімали рокам переспілим,
а круки ходили по чорному тілу
протруплої холодом наскрізь ріллі.

І хочеться зміряти слів невагомість,
розбити склади, мов на щастя фужер,
та падати віршем у вічність, у кому,
лишаючи голосу линь та утому,
а погляду "далі" - "минуле" й "тепер".

І б`ються склади, а скалки - просто в груди,
а ті безупинням виліплюють стук
до неба, до Бога - до їх Робінгуда,
що цілиться в душу стрілою із чуда
і силу всиляє до немічних рук.

Та десь ходить крук
і виглядує очі.
Наш Отче,
покута -
то звук?

8 Травня 2008

На тлі безсоння – тіло і оливи,
Бажання – як гарячка, хворобливе,
А лікуватись пізно, ніч уже,
І спогади розкраяні ножем,
І джем любові (яблука та сливи)
На хліб спливають золотим вужем.

На дні мовчання – днів німа когорта,
Кагор шумує у Дніпрі аорти,
А далі – де пісок-чортополох,
У чорній тиші – тепла ніч на двох,
І тих, що їм було усе до чорта,
Благословляє на світанку Бог…

час кульбабок.. забудеш вдягнути білизну, виходячи з дому,
і сукня підкреслює вдало нюанси ландшафту,
ніким не відкриті і навіть йому невідомі…
на вдих… задивляються хлопці, мов на доколумбові землі,
та байдуже…сотні кульбабок на клумбах і хто їм станцює?
ну, хто як не я і качучу, і сальсу, і… вальсом…
і хто їх ,як я, націлує
до жовтого носу і шалу, й метеликів?…знову вдих
і хтось на півслові затнеться, і збуджена вежа хитнеться
у сквері-у центрі-у місті, як повз пробіжить час кульбабок
із квітами в пальцях брудних.

Кохайтеся, чорнобриві, скільки того літа,
Пролетить і не помітиш. Золота Лоліта,
Як леліточка ласкава, леститься, лоскоче
Свого Леля молодого, і в лестиві очі

Зазирає, і лепече, і леліє з любим,
І цілує, і милує легковажні губи,
Як лебідонька до нього тулиться, лягає
На леваді, і ласкавець ладно обнімає.

Ластовиннячко із личка ласочки легенько
Виціловує лякливо, щоб не чула ненька,
Біла льоля з льон-травиці мокра, хоч знімати –
В теплих росах намочила. Як іти до хати?

Як із літепла любові повертати в зиму?
Лазурово, кольорово ніч пливе над ними,
Світить місяць, як лампадка, серед липоцвіту.
Та й поснули, обійнявшись… Скільки того літа…

вони недбало спльовують вони твої анатоми
вони ідуть і нехтують перилами газонами
піди візьми рушницю ні піди візьми гранату
і виверни цю вулицю зсередини назовні

найбільшого ефекту щонайменшими зусиллями
вони ідуть на запах твій вони твої апостоли
маленький хлопчик грається в велике божевілля
усім маленьким хлопчикам це просто просто просто

всі зайві речі зайві всі прості щораз простіші
твій кожен вигин тіла їхня лють завчила миттю
їм серед нас незатишно їм так смакує тиша
вони ідуть на запах твій вони тебе ще вип’ють

ти любиш їхні дотики і доти доки здатен ще
тримаєш їх у фокусі на мушці свого „хто вони?”
вони тебе уб’ють або ти сам помреш від заздрощів
лежатимеш тонкий такий дивись який здивований

я знаю їхнім пальчикам таки пасують ножики
руків’я мов звірки сухі долоні гріють тільцями
але ж їм нудно – божечки! – а присмерк ріже м’ятою
а місто захлинається прибульцями тубільцями

ти сядь ось твоя кава ось твоя велика гра
як бачиш я не знаю її правил менше з тим
ти скажеш я не бачу далі цих сталевих ґрат
ти скажеш я слабка і я боюся з вами йти

ти сядь ось твоя кава ось твій дім ось твоя музика
ось знак мого лиця через тонку завісу диму
ось те що нас уб’є я просто хочу цю ілюзію
ілюзію тебе хоч трохи під ребром потримати

тонкий сталевий ранок всі так міцно сплять сполохано
прощайтеся з дзеркалами вони слабкі і кволі
о ці маленькі хлопчики вбивають так закохано
о ці маленькі хлопчики не виростуть ніколи

Тепло у роті, терпко, небо – рядно старе,
Болю іржава терка горло дере, дере.
Гірко у серці, гірко; кличе клечальний клин,
де не гора, а гірка, сивий полин, полин.
Голосу довгу шворку, не загуби, веди
В ніжні, як ти, отави; в дикі, як я, меди.
Дивом і димом дишем, дивом і димом, де
Сонно цілує тишу твоє лице бліде.
Кола водою, кола, колеться білий світ,
Колива зле «ніколи» - наче кілок в живіт.
Сливи сливе′ як доля, чорна слив’янка губ,
Лунко лунає воля ієрихонських труб,
Богові, сонце, Боже; спалиш – сама згориш,
Місто впаде під ноги: камінь, пісок, спориш…
Серце злетить над світом, чаша пелюсток повна,
Будь мені білим цвітом, сестро отруйнокровна.

Метель до самого рассвета
И бусы чёток на руке,
И полумесяц минарета
Кривой улыбкой в темноте.

И будет всё, как было прежде,
Но перемешаны мазки,
Где чёрный - цвет моей одежды,
А белый - цвет твоей реки...

похрещено сонце
заховано крижму
і сонячні зайчики
мов окупанти
увірвались до вас
крізь вікно з Парижу
коли ви лежали
милі як панда

волосся стікає
гірською рікою
по ваших плечах
і немає рятунку
жіночій тіні
що прикрила рукою
вираз обличчя
із криком Мунка

ви ще гарніші
без макіяжу
буз штучно посаджених вій
як ялинки
без атавізмів
без жодного ґанджу
а те що в дзеркалі
Янус дволикий
нічого не значить
ви просто друзі
та час від часу
зростає напруга
коли у грудях
дрейфують медузи
щоб вжалити руки
якогось хірурга

Як тихо тут: земля і сонце!
Уже ліщина попустила
Свої світильники довгасті,
І крихко розцвітає ряст.

Як мирно тут: тобі на руку
Упала скакавка плеската.
В воді озерець джерелянки
Кують задуму лісову.

Прислухайся: десь за горою,
За верховинами дерев,
Облоки ронять краплі світла
В уважні розплески весни.

Побудьмо тут. Тут всі дороги,
Що землю, втомлену любов'ю,
Вели до нас, її найменших.
Побудьмо тут на самоті.

1929

З книги "Поезії"

_______________
Скакавка – жаба; джерелянка – вид жаби; облоки – хмаринки.

відсутність неба перевтома
душа гноїться у бинтах
у павутинні свого дому
ти відчуваєш що не та

бо зовсім ти не із ребра
хіба лише з якогось пальця
для тебе навіть в пеклі рай
з-поміж розпечених коханців

бо ти є нижчою за квіти
годуєш бджіл своїм нектаром
у мороці зашитих вікон
споконвіків чекаєш пару

і поглядом ковзнувши кволо
слідів своєї перемоги
ти спиш мов самка богомола
опісля всього

хмільний мед травня
бузковий п’ятилистник
раптом збудеться?
келих з насолодою
повен бажань незнаних

Не вірити, молитися...
і знову,
Чекаючи бодай якогось слова,
Читати молитовник при свічі,
Коли на мене гостряться мечі
Мого ж безсилля
і чужих невдач,
Твого „люблю” і не твого „пробач”...

Чекати вітер, зливу, зорепад.
Збирати в жмені роси.
Невпопад
Писати довгі і сумні листи,
Любити небо.
Соняхом цвісти.

Присядемо отут біля фонтанів
на хвильку. Глянь - форзиція в цвіту,
мов королівна у весну цю ранню,
у мить оцю прозоро-золоту.
У серці виграє нестримна радість,
попереду - ще вічність без кінця,
ще неможливі ні печаль, ні заздрість,
і щастя ще обом нам до лиця.
Присядемо отут біля фонтанів.
Не поспішай. Уже відцвів бузок,
відмерехтіли свічечки каштанів...
Земля зробила ще один виток
у всесвіті, старому, наче казка,
і юному, як щойно ми були.
Ще все прекрасно. Й жодні ще поразки
надовго нас смутити не могли.
Присядемо отут біля фонтанів.
Погомонім. Журитися не варт.
О Господи, як голову дурманить
акації жагучий аромат...
Зелене листя припадає пилом,
заплутавсь погляд в плетиві гілок.
Вже не здається світ рожевим дивом,
Вже невідчіпний рій гірких думок.
Присядемо отут біля фонтанів.
Спочинемо. Весни остання мить.
Це пух тополі? Чи сивини ранні?
Це час - летить, летить, летить...

пустіть у гарячі точки
на фронт чи в кратер вулкану
не можу я жити мовчки
по цей бік ока екрану

скажу про усе що знала
впродовж всіх реінкарнацій
аb ovo usque ad mala
сидить на плечі Горацій

за дощ і гайда під землю
спускаюсь мов по канату
незатишно й страшно вельми
в сльозах кажу здраствуй тато

озброєна тільки німбом
арена і шквал овацій
годую приречених хлібом
вони відгризають пальці

Я дарую тобi... а чого це я маю дарити?
Я i так щонедiлi таскаю тобi бiлi квiти,
Я i так тобi каву готую, буває й вечерю,
А у вiдповiдь чую одне лиш: хутчеє, хутчеє!

Ти i так володiєш моїми думками, грошима,
Нерухомим, рухомим (будинок, город і машина),
Ти і так у полоні тримаєш і душу, і серце,
Ще дарунків тобі?! – І об стінку нещасне люстерце…

:))

Готуйся: завтра за своїм порогом
Почуєш кроки. Це приходить Хтось,
Кому за тебе стільки довелось
Відповідати строго перед Богом.

Він був тут від сотворення світів
Садівником нестоптаного Раю,
Господарем, - а опинився скраю,
Бо серед нас явитися схотів.

З Його народження-віки навпіл роздерті.
Від його з'яви вшир роздався простір.
Він той, хто йшов до себе наче в гості,
Щоб вмерти і не скуштувати смерті.

Прислухайся: у кожнім його слові
Між Пеклом й Раєм звивиста дорога,
Частина "завтра", шмат хоругви Бога,
Зітхання космосу, киплячий струмінь крові.

З часів, коли богів не обирали,
Коли світало і народжувались раси,
Із віку золота в кальну добу пластмаси
Прийшов - дивується, що не чекали.

Вже завтра ті, хто зрікся марноти
Отримають Його Благословення,
Його Знання, Знамена і Знамення.
На борт ковчега піднялися ми. А ти?

Для тебя – чтобы солнца
........................зной,
Для меня - и свеча
........................свет,
Для тебя - чтобы пир
........................горой,
Для меня - вчерашний
........................обед,
Для тебя - чтобы мир
........................пел,
Для меня - милей
........................тишина,
Для тебя - чтобы конь
........................храпел,
Для меня - восход
........................и волна...

Так и дышим с тобой
........................врозь,
Так и пишем мы свой
........................дуэт,
Друг у друга - как в горле
........................кость,
Друг для друга - как "да"
........................и "нет".

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.

Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.

На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

1932

Холодна ніч збира з роси коралі.
Хто їх згубив у музиці дощу?
А осінь - далі,
осінь далі й далі...
Усе мовчить, і я також мовчу.

Похмурий день із запахом мигдалю
збирає снів уламки - шле листи...
А осінь - далі,
осінь далі й далі...
А разом з нею далі й далі ти.

Загубить день колись свої печалі
десь у садах, неначе в міражах.
Лиш осінь - далі,
осінь далі й далі...
І я у ній тепер така... чужа...

Коли ти лежиш на піску
І тобі байдуже
Що в мерехтливо мертв’яному світлі
Хвилі омивають холодом ноги

Коли яскравою примарно яскравою плямою
Спалахом у мозку думка про минуле

Коли зоряне небо сльозить
Вуглинками метеорів

А тиша як саван обертає тіло

Коли шовкові руки вбивці-вітру
Ласкаво лоскочуть обличчя
Приховуючи свою силу
Під ніжністю невагомих дотиків
Наближаючи мить повного прозріння

Не поспішай встати
Не поспішай рушити з місця

Відчуй цей світ
І піщиною на березі океану
Спробуй спалахнути
Як один з цих вогників
У хвилях або у небі

І відчуй звільнення від тіла
І прийди до мене хоча б на мить
Щоб залишитись на вічність
Коли ти на межі

І тобі все остогидло...

_____________________________________

ОРИГИНАЛ

Омагодан О

Эзотер-Река

Когда ты лежишь на песке
И тебе все равно
Что мерцая мертвенным светом
Волны омывают твои холодеющие ноги

Когда ярким призрачно ярким пятном
Вспыхивает в мозгу мысль о прошедшем

Когда звездное небо плачет
Вспышками метеоров
Когда тишина как саван обертывает тело

Когда шелковые руки убийцы-ветра
Ласково щекочут лицо
Скрывая свою силу
Под нежностью невесомых прикосновений
Приближая мгновение полного прозрения

Не торопись встать
Не торопись двинуться с места
Ощути этот мир
И песчинкой на берегу океана
Попробуй вспыхнуть
Как один из этих огоньков
В волнах или в небе

И почувствуй освобожденье от тела
И приди ко мне хотя бы на миг
Чтобы остаться на вечность
Когда ты лежишь на холодном песке
И тебе все постыло

...Бо ще не знала. Бо усе було
Непевне, і нездержне, і пророче,
І човник морем човгав неохоче,
Чужинське тіло і чужинські очі...
А я варила зілля. І зело


У казані казилося, і вило,
І змії лізли крізь медвяний сон.
І дзвоником дзвеніло в унісон:
Він тут.
Він твій.
І золотий Ясон
Ступив на берег, увійшовши в тіло.

І ця любов, ця пошесть, ця навала,
Цей тихий безум, це шаленство голе...
Як він орав биками мертве поле,
А смерть вставала, як недремний Голем,
А я кричала...Як же я кричала!

Важкі пологи, і пологий схил,
І шкура Овна, і смертельна втома...
І я – чужа серед чужих – удома,
Солодка відьма, знахарка відома...
Та все зникоме, як байдужий пил

Твого мовчання...І нечулі руки,
Що пестять іншу, гіршу, не мене!
Це чорне божевілля не мине,
А хвилею накотиться – і не
Отямишся на ранок від розпуки

Над попелом коханої! Синів
Не упізнаєш...Місиво криваве!
Яка ж любові золота заграва!
Не загравала, вбила нелукаво –
Не луком, а руками. І згорів

Твій світ, Ясоне!
...Сонне Сонце...
Де я?
У прірві неба, де дракона паща,
Кудись лечу – проклята і пропаща,
Як кинута рукою Бога праща –
Медова кара.
Дівчинка.
Медея.

“І кожен фініш – це, по суті, старт»
Ліна Костенко

Дозволь мені торкнутися, дозволь
до волі обережної причетності
у всесвіті, де нитки наших доль
змережують долоню всепланетну. Ті
не тіла, ті тіні, ті тони,
тонеми тем, нестями темний безум…
м’яке й беззубе безталання лезо
гризе і просить – прози! Обітни
обітниць крила. Геть той трему стрим,
ту музику німу, той погляд наскрізь…
До щогли прив’яжіть! Бетонність м’язів
води… Веди… Нуртує той Гольфстрім,
що поділив на тут, на до і поза…
Краплини Всесвіту на струнах заморозив,
і ноти льодом «Люди, лю!» дзвенять…
О любий, лету літ не перепиниш.
Сміється фініш. Одіссею, фініш!
Гомер сміється: це, по суті, старт…

Будь проклят світ,
що дав його труні,
будь проклят день,
коли його не стало...
Не граймо, браття, на сумній струні,
над мужністю ридати не пристало.
Йому один раз жити, як усім...
Та час по сто літ не шкодує дурням,
а в генія – з якихось сорок сім
забрав третину, перепродав тюрмам.
Смерть ліпшою не стане від прикрас,
якщо вона і генієва навіть.
А люди кажуть: вічний наш Тарас!
Я теж кажу,
і серце не лукавить.
І серце вірить,
що Тарас живе,
ішло із смертю щось від неї дужче,
ішло, мабуть, народження нове,
коли відпало все чуже, минуще.
Коли хльоскі міщанські язики
не посмакують долею поета –
що їв,
що пив,
і скільки пив,
і з ким,
чи не бував крім музи хтось іще там;
коли над ним не скиглить самота,
коли недуга не підкосить ноги,
коли поет народним гнівом став,
і вже народ немислимий без нього.
коли не може цар ані закон
над ним вчинити доблесну розправу;
коли не може п’яний солдафон
крізь стрій прогнати українську славу...
1963

...Моя Вкраїна в мене у крові!
Вона живе у смутку і надії,
вона ридає в кожній удові,
вона у кожній матері радіє!
Все найрідніше в неї перейму:
і мисль Тараса, й голос непокори...
Якщо планету вище підійму –
Вкраїна стане точкою опори...

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку —
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.

прокинься благаю дитино міста
півнів напевно марно чекати
хіба лише сила якась нечиста
тобі пролоскоче п’яти
о п’ятій

зупинки будинки вибиті вікна
в яких птахи шукають нічлігу
відкрий-но повіки
у склянці холоне
кава зі снігом

під під’їздом стоїть не твоє БМВ
чи твоє БМВ не стоїть під під’їздом
в наш час не цитують уривки із Вед
випускаючи дим кальяну
крізь ніздрі

на тобі не скінчиться епоха модерну
і сонце має контракт на майбутнє
тебе упізнають на малюнках печерних
смійся на кутні

дитино міста
з Пізанської вежі уже не злізти

візьми з собою хліба окраєць
туди де від голоду духи свищуть
сьогодні не ти а на тебе чекає
автобус до кладовища

1
До дев`ять лічені по тридцять -
то у весни пологи.
Зачата в перших променях
на любо-ложі літа,
коли по стегнах-пелюстках
до лона дів та квітів
заходить соковите щастя
та й на свої пороги.

2
Коли у серці пристрасна любов
душі та тіла
і бути третім
півням перепало насторожі,
у домислах прояснення,
немов плоди, дозріло
і привело
у спільному знаменнику
бездонне,
- Боже...

3
По серцю пізнаю
величність у людини,
а глупоту читаю
я по її устах.
Від сліпоти зайшла
у тяготу причина...
і наслідки виходять,
вниз головою -
в страх.

4
У спазмах небовид,
а хмари - лона,
а з них народжується в громах
злива.
Розплющує налив
дитя циклону
у переспілих в насолоді
сливах.

5
Запну весну на погляд
згаслим первоцвітом,
по краю неба клекоти лелек
знесу пером -
у кардіовірші мені
ураз тремтіти,
мов серця два,
одне в утробі,
інше - під ребром.

6
Іди...
Хай на ніколи
вагітне коло...
А в колі коле,
бо за колом - ТИ.

21 Квітня 2008

Коли вона здирає з мене
Осоружну гамівну сорочку,
Я вже чую
Початок тієї пісні…

Нестор Німцов

Цариці, дівки - у пітьмі
служниці Еро,
супутниці, коханки, хіть,
стрункі гетери!

Фламенко жвавих пальців (ом-м-м!),
зухвалий сміх і –
скуштуй гримучий раціон:
лимон-горіхи.

Відпустить денний параліч –
бажань офорти –
на простирадла хлине Ніч,
як кров з аорти…

ти любиш блукати світами іншими
шукати потойбіч собі подібних
гуляти за руку з птахами пішими
що небо згубили у крихтах хлібних

на шиї дерев намотаний вітер
шепоче на вухо якусь ахінею
переходять дорогу порожні відра –
дорога хиріє старою змією

зсередини небо вкрилося цвіллю
годинник помер заблоковано пам’ять
у крематорії пахне ваніллю
і здобою свіжою навіть

я навіть не знаю як тебе звати
чи любиш ти пестити власне тіло
якої ти статі з якого ти штату
яке мені діло
коли я до біса самотня вовчиця
просвічує серце крізь голі ребра
все-таки може опустиш рушницю
і ми підемо зализувать небо

подружка-зірка
знає звідки безсоння
вогкий слід льоду

:)

подружка-звезда
знает тайну бессониц
влажен след льдинки

хрустально-хрупок
лунный мост притяженья
прилив ли отлив
где-то вдали от меня
ты видишь белые сны

Кофе плещется в плечи стакана,
в каблучный такт, ай, оступился,
кликните Анну, я требую Анну,
скорей отберите у нее спицы,
пусть она вытрет пятно на лацкане,
да что ж это, где же она застряла,
не подтанцовывайте паяцами,
она, должно быть, взялась за пяльцы,
вечно не видит самого важного,
всю жизнь отворачивается упрямо,
слышишь ли, Анна, жена моя, Аннушка,
я здесь крючком начинаю вывязывать
пока ты выходишь из анабиоза,
придумывая очередной праздник,
Анна, Анна, меня же спросят,
почему это я вечно опаздываю,
и что мне ответить? ну где ее носит,
все, не могу ее ждать, убегаю,
кинь мне вон ту пиджачную помесь,
смеяться не будут, она дорогая,
дайте ребенку снотворного в каплях,
ночью из детской доносились крики,
в детстве я тоже, помнится, плакал,
но этот ребенок орал как дикий,
все, я пошел...

1. Venus

She's got it

В Міжгалактичній війні 33 року
я воював в засекречених трійках землян.
Ми захищали Центавру: за Альфу – ні кроку!
Я з вогнеметом, на флангах Петро і Колян.
Битва за битвою нам випадало червоне,
янголам – чорне, а злим бісенятам – zero.
В грудях дзвеніло, та я не хрестився на дзвони,
бо не боявся – зі мною Колян і Петро.

Шізгара!

Небо Галактики вкрите дрібною росою.
Доки тверезий, не котиться долу роса.
А захмелію – приходить бабуся з косою
і прихиляє до мене мої небеса.
В тих небесах вогнеметом пропалено дірку,
ніби для ордена – ротний мені обіцяв.
Ротного вбило… не те щоб без ордена гірко,
сумно за ротного – серце не камінь в бійця.

Шізгара-а!

…Хлопці казали: одразу за Псами Гекати –
різко наліво, а далі весь час навскоси,
за Дивосвіт, де смарагдове небо пихате,
там канцелярія Бога – заходь і проси.
Там зорепад – як мука у надірване сито!..
Тре' поголитися... добре що взяв "Агідель"…
здати трофеї... й тамтешніх когось попросити
мій вогнемет замінити на кращу модель.

Шізгара-а-а!

З Альфи Центаври додому рукою подати.
Наноснаряди порвали плацдарм на ріллю...
Хочу сопілку для мого окопного брата –
Хай перед боєм заграє мені Shocking Blue…
Хочу з макітри вареників… вишкварок… жінку…
хочу відмитися і нагуляти жирок…
чи відіспатись… чи просто упитися в шинку! –
тільки б спочити від цих всюдисущих зірок!

Шізгара-а-а-а!

А на світанку, коли перестало хотітись,
два зорельоти з-за сонця зірвалися вниз.
Ми їх чекали! – й зустріли!! – а бісові діти
лізли і лізли, щоб перетворитися в слиз!
Кляті душмани!.. зелені-коричневі-сині!..
Ввігнуте сонце… неначе моргнуло мені…
(чутно шипіння) …тримайтеся!.. (постріли) …свині!..
…Смерті немає!.. (...ш-ш-ш...)...
…побачимось… (постріли)...
…сніг…



2. Твіст

На розбитому флангові оборони
догорає зранений бронемобіль,
як копиця соломи.
А я тобі
Татуюю в листові сузір’я_грона.
Між рядків сповідаюся про світи,
що раптово відкрились мені на днях,
про розмиту свідомість…
Та це херня
в порівнянні зі всесвітом – Я_і_Ти!

Наливаються грона над полем бою.
В мерехтінні ракети горить танкіст.
Виноградар сумує...
А я з тобою
в довоєнному Львові танцюю твіст...
Чи до вечора вештаєм Стрийським парком,
на очах розгодованих голубів...
Я нервую... вагаюся... мну цигарку...
щось не в тему розказую... сам собі.

Ти любуєшся лебедем... шириш очі
над рябою безоднею скла_води,
де сполохане серце явити хоче
поцяткований птахами
негатив.
На якому байдужий ворожий снайпер
незлобливо мружиться у приціл,
затамовує подих...
А ми у кнайпі
Замовляємо пиво, ікру, млинці...

А цілунок у кулі такий короткий
і такий полум’яний – один на двох,
щоб тобі уявилось:
чотири роти
для походу до Раю шикує Бог...

безнадійні плюсуються Ним до решти...
закатована розвідка – як жива...
ординарець посивів над списком "Рештки",
а вгорі підбивають графу "Жнива"...
нічиєю землею плазують тіні...
захолола піхота блищить в росі...

із пробитої скроні в твої видіння
виноградною цівкою
б’ється
сік.



3. Ча_Ча_Ча

Микита любить займаних дівчат,
бо їм не треба пліснявих історій
про голубків затертої лавсторі,
в якій усі танцюють ча_ча_ча.

Микита – так: прийшов_побачив_взяв.
І є про що у роті розказати,
й ніхто не стане нидіти й писати:
палка пригода вичерпана вся!

Микита – перший_з_перших на війні:
за третю кров поїхав у відпустку,
й привіз назад світлину, вірш і хустку,
тепер мовчить чотири довгих дні.

Микита став ліричним і сумним:
римує вірші, вихуд як небога,
а в кожній пошті довгий лист для нього!
Боєць пропав – тепер не до війни.

Яка ж мораль? Моралі тут нема.
Ржавіє осінь, піниться зима.
Я їх подужав... тільки навесні
до твого дому хочеться й мені.



4. Блюз

ми у штрафбаті, та це не мінус,
бо – побратими, а це вже плюс!
з інших окопів лунає Вінус,
наші окопи тяжіють в блюз.

доля штрафбату – чотири тижні:
розвідка боєм і п’ять атак.
наші серця – перестиглі вишні,
рвуться чужим кулеметам в такт.

з нами комбат у одній землянці.
інші комбати – за м’ясом спин.
ми у фаворі, бо ми у глянці
мокрих окопів їмо і спим.

ми у глямурі локальних боєн,
де характерництво – бренд і стиль!
бо підпираємо тіло воєн,
як саморобний людський костиль!

це арифметика сук із тилу:
в залишку – подвиг, штрафбат – в умі.
тільки б достало на всіх тротилу –
для фотохронік продажних ЗМІ!

як естетично гниє піхота
в світлі софітів нічних ракет!!
з цього не вити мені охота,
а лютувати!.. та це таке...

ті хто не чув за війну в штрафбаті,
і не дивіться мені в лице!
лиш помовчіть на своєму party,
рівно хвилину – хоча б за це.

то блиск то ницість то юрма то сам
то чоловік то звір то богорівний
хоч подумки... то цинік то наївний
ходи до мене – я тобі осан
співати перед Богом не посмію
але живи в мені – як той Месія
хоч подумки... то Він в тобі зачав
жагучу душу і живильну мрію

Кожного ранку, як Лазар – вставай і йди
Кожної ночі вмираєш і знову те саме
Тільки й живеш – мовчазними її молитвами
Не підпускаючи свого Христа до води

В кожному кроці твоєму – гостріння лез
Навіть усміхнений ти пророкуєш біди
Знаю, що це справедлива ціна Феміди,
Щоб після зради ти знову у ній воскрес…