Дивишся в дзеркало, врода давно не та.
Погляд ясний, що не знав ані сліз, ні диму.
Пишеш про вічне, чіткі добираєш рими.
Майже безгрішна і мабуть таки свята.

Так і несеш (чи то тягнеш) крізь все життя
Цноту. Скажи, чи була ти колись щаслива?
З тілом непещеним сорокарічної діви
Досі не зваблена й чиста немов дитя.

Графіком строгим, безжальним календарем
Ти витісняла любов – заборонену зону.
Хоч ти й любила вітчизну, батьків, Кобзона
Шалу не знала, самотність була тягарем.

Губи неспиті, у ліжку завжди одна.
Руки, що пестили тільки себе і струни.
Досі тримаєшся? Брешеш собі: „Не сумно,
Маю усе, самотність лиш данина

Богу, собі і комусь там іще". А чи
Варта ця гордість щасливих очей і сміху?
Що ж ти не плачеш? В кімнаті до болю тихо.
Дзеркало в друзки. Воно ж бо німе – змовчить.

…безнадія – це те, що мені лишається, коли у тебе лишаються діти.
Так, все правильно: сама хотіла, ну от і маєш.
Це як зараз пам`ятки інків чи тих же майя –
Хто знає, для чого? Я, наприклад, не знаю.
То що мені? Жити, кликати Адоная.
Могла би, до речі, за тебе хоч порадіти.
Прости вже якось – дурна я.

Усе мені правильно: все, що не маю і маю.
Все, що не маю – більше. На те причини.
Ще би мені життів, як оті личини:
Що потерплю, а решту – передрімаю.

Раз прожити, як є: у кімнаті-келії,
Серед книжок і тиші, відлюдькувато.
Дихати тонко та різко – гелієм,
Відкувати, відвікувати
Своє-чуже
Словами і тим, що глибше.
Повертатися, вивертатися, як вужем,
Із якого шкури – на пів овчини.
І коли ультразвук відійде віршем,
Стискати комп`ютер, як руку свого мужчини.

А решту прожити ліпше.

*
Обійму монітор: ну, друже, і ми з тобою зосталися.
Як і завше – наприкінці.
Опісля титрів, опісля болю та бою.
Наодинці, лигнувши того, що хоча би сталося.
Що не сталося – то розмазали по лиці.
З Богом, любий. І Бог з тобою.

Переосмислення вічності завжди в серцях знаходить пристанок.
Навіть, коли ти самотньо ступаєш на край.
Тільки останній, пробуджений півнями твій невиспаний ранок
мовить тобі: "Чекай".

Знову, натрапивши на ще не випитий чай тобою сьогодні,
я повертаюсь у дійсність, а дійсність сумна:
адже захмарене небо, і сонця нема, лиш душа іще прагне мелодій —
... обірвалась струна.

А я піду
шукати сонце на свою біду...
А як знайду,
тебе з собою, мила, заберу.

Люди ідуть попри нас. Люди — інші, а ми з тобою тим часом
прагнемо бути удвох і ділити на двох усе
навіть, коли буде боляче, або якщо повернеться із темряви раптом
недоятрений щем —

будемо вірити в сонце, чекати дощів, збирати у жмені
вітер полів і жарини розпечених зір.
Я повернуся тоді, як розтоплю льоди і ти знову захочеш до мене.
Захотівши — повір.

А я піду
шукати сонце на свою біду...
А як знайду,
тебе з собою, мила, заберу.

3 лютого 2003 р.

куплю собі ослика
назву його Павликом
пісок пахне островом
кораловим

ми будемо їздити
в траві спантеличеній
де одуди з гніздами
і змії з обличчями

де скіфи з румунами
морили Овідія
орфеями струнами
і винами «Лідія»

я бороду вирощу
білішу від берега
торбиночку випущу
ягнятком у верески

куплю собі ослика
поїдем під хмарами
і що ми попросимо –
те нам і примарами

а з тебе вийшла би непогана черниця
віри немає але є обличчя біле
але є ім’я легке і коротке як чорна птиця
і є ще те що ми вдвох залишитись не зуміли

краще Богові аніж наприклад шулявському лоху
твої губи і складені разом долоні
в тебе вийде – я вірю – молитись за цю епоху
і ще трохи за мене коли мої руки тобі схолонуть

і у келії тихій серед української тихої ночі
одну книгу де хрест замість назви
у тебе вийде читати…
…а повітря як одяг знятий довгий
і чорний тріпоче
коли ти на кухню вночі за цигарками
виходиш з кімнати…

передозування спогадами
вид на вчора з твого балкона
і нічого не важить мода і
вікові перегони
невагомі кульбабки вимислу
півжиття у напівбожевільні
не милуйся минулим – змилуйся
над майбутнім спільним
де країна твоя – не мрія чи
ірреальність само-пародій
хай там де – на півдні на півночі –
житимеш коли-небудь сьогодні

Впусти мене! Хай серце стане птахом!
Розвій мій сум, стринож мою печаль!
Розкрийся небом чи зімкнися дахом,
Прилинь до мене, підійди, причаль.
Зігрій мене терпким настоєм сосен,
Солодким вітерцем торкнися губ,
Залоскочи у травах ноги босі,
І над озерцем синім приголуб.
Я вся твоя сьогодні до останку,
До німоти найменшої з клітин,
Щоб ти мене сповідував до ранку,
Сказавши потім : «Пташечко, лети!»

Сьогодні день зіпсувався зрання:
Пропав мій кіт, не прийшов з гуляння.
Сумую дуже і тихо плачу.
Пропало щастя моє котяче.
Мій ніжний Персик. Пухнасте диво.
Мені казали, коти зрадливі!
Але ніколи, ніколи, чуєш,
Я не питала, де ти ночуєш!
Лежить порожній твій килимочок,
Чекає марно тебе до ночі,
І твій сніданок, твоя котлета,
Застигла поруч із кіті кетом.
А я сумую і тихо плачу.
Вертайся, щастя моє котяче…

Г.О., Н.Н., Н.Аф., В.Н., В.Ч.

...і коли у відьміну хащу
ти потрапиш – така пропаща,
вона поглядом рани змаще:
ось шолом тобі і “шалом”,

і заварить чайку із м”яти:
– так, сестричко, важко кохати,
та солдатки ми, ати-бати..
стінка в небо, а ми – чолом...

і в долонях своїх відьмачих
заколише тебе, гарячу...
відьми теж ніколи не плачуть –
відьма теж велике дівча...

і хатинка на курячих лапах
сотні літ берегтиме запах,
хай на крила той віск накапав,
ти лети собі... ти... хоча б...

Це дихання відчути, а тоді
Пливти листочком жовтим по воді,
Що гоїть, гой-я, гоїть і колише,
Несе на хвилях у дрімотну тишу,
Де спить, сховавшись в мушельку, душа –
Шааааа...


Де шепіт, де шовковиця шовкова,
Де ні про що (про все) тече розмова,
І річка, і слова течуть, і ми,
Як ідоли, пливемо до зими...
А врешті – і зима колись зникома.
Кома.


А після коми – повінь! І вода
Шалено крутить – сильна, молода!
І заливає душу, потім тіло,
Сміється: ну, кортіло ж бо, кортіло?
Аж раптом - ти. А за усім відтак –
Так!


І оксамити, і шарлати неба
Розчулено притуляться до тебе:
- Не треба...
Літо – як щедроти духу.
І пух летить – і все нам буде пухом:
Земля, вода і золоті вогні –
Ні...

Цій осені синіють крила. Вітер
Хустиною слова і сльози витер,
Останній крок, і перший сніг, і – каррр!
То ворон із горіха, мов Ікар,
Злетів між хуртовинних веремій.
Мій.

"осінь вечір пора вмирати"
Іван Андрусяк

Ти казав, головне почати,
Ти казав, то є справа звички –
Глухо стукнули об підлогу
Мої стоптані черевички.

А на бильці недбало – джинси,
У кутку – непотрібні крила,
Затісною одразу стала
Надто неактуальна шкіра.
Жарко, серденько, тане шибка
І стікає по підвіконню,
Веслувати сьогодні важко –
Онде сіль проступа на скроні.

Тільки чути: хитає човник,
Вітер виє, мов навіжений,
І гадати, хто ступить першим
На святі острови Блаженних…

Тільки дихати… Тане шибка…
Тане човник… Німіють пальці…
Вплав пускатися…
Ще не пізно…
Не згуби мене…
Не здавайся…
Так і треба… тримайся… хвилі…
Так і треба… земля… вже близько…
Так і… Господи… наче… берег…
Обережно… каміння… слизько…

Так і… Шкіру! Назад – у шкіру!
Твоя правда – лише почати…
Після – знаєш і сам, мій милий:
Осінь. Вечір. Пора вмирати.

Ось і вечір. Пора вмирати.
По таксівках, метро, вокзалах…
Непутяща донька у тата,
Та вона вже про це казала…

Це болючіше збитих ліктів,
Шкода, нікому дати здачі,
Хоч сльозинку б у ніч зронити,
Та великі
дівчатка
не
плачуть…

Пропускають дзвінки нечемно,
Удають, ніби ніц не бачать,
Обирають провулки темні,
Та не плачуть вони, не плачуть…

Так і… будуть тобі поясненням
Мої випиті небом очі.
Ні, я більше тебе не можу…
Ні, я більше тебе не хочу…

Твоя правда – лише почати…
А мені – замести сліди…
Осінь. Вечір. Пора вмирати.
Тіні крадуться до води…

І усе так недоладно,
і усе так не мені…
День липкий, аж мармеладний
зависає у вікні.

Не пережую. А жити
аж до вечора. Уже
час, недобрий мій учитель,
У желе згорнувсь вужем.

І згорнеться коло денне,
витече і зрідне скло.
Сонця золото злиденне
капелюха одягло.

Вітер видихне й захрипне.
З хмари вибухне вода.
І липневий день відлипне.
А шкода його. Шкода.

29.07.08.

”В іонно-іронічному
Боятися нам нічого.
Звичайно, воно – дзеркало,
Та скривлене, мов сміх.
Це комікси трагічного,
Карикатури вічного,
Глузливе уособлення
Хвороби!” Підпис – Псіх.

”Бувають миті відчаю
І щастя... другі рідшають.
Підвищіть дозу морфію
І дайте олівці!
Ми вам накреслим марево,
Паруюче над хмарами,
Мандруюче по космосу...
Знайдуться покупці.

В умовно-безумовному
З думками невгамовними
За горизонт ховається
Із сонцем медсестра.
Лиш чути кроки в тапочках
Й чиєсь пестливе ”Лапочка” –
Це ”на добраніч” лікаря
Із кличкою Астрал.

При лампі охолодження
(За Фрейдом – ”насолодження”)
Він бродить з вітамінками,
Які приймає й сам.
Ми всі їх дуже любимо
Й малюєм дружелюбними,
Мов марципан, солодкими...
Відкрийся нам, Сезам!

Скажіть, на що жалієтесь.
Де зимно і чим грієтесь?
Як вільний час проводите?
Чи вас цікавить спорт?
Коли ви народилися?
Чому тут опинилися?
Що бачите у темряві?
Із чим любите торт?

Що в снах метеорологів?
Де рай для міських голубів?
Котра година в Африці?
Ви – лікар? Пацієнт?
Яке у вас відхилення?
Що? Квітка незапилена?
Причому тут ботаніка?
Невже, ви ще й доцент?

Ви надто перелякані,
Спотілі і заплакані.
Ідіть до процедурної
Й постукайте в поріг.
Вам вколють заспокійливе...
Лежіть, будьте спокійними,
Ковтніть пілюлі, просимо...
Падемо вам до ніг!

Ви хворий, та лікуєте,
По святах ще й годуєте,
Плетете щось в щоденниках,
Щоб не писали ми.
Ми ставимо лиш підписи,
Яким не стане й відблиску
Залежної комісії...
Та Псіх – не я, а ви!”

В пустелі жити важкувато:
Бо обмаль їжі та води…
Тож долі іншої шукати
Пішли звірята, хто куди!
Лишились Змії, та ВерблЮди,
Та інших декілька тварин.
В нужді ніхто в нас не підсудний
Хто вгору йде, а хто згори…
Ті, хто лишився, працювали
І виживали як могли,
Копати узялись канали,
Вологу в ґрунті берегли.
Аж ось уже з Країв далеких
Утікачі на З’їзд летять,
«Ми Емігранти,» чути клекіт:
«Ми є патріотична рать!
Ми не забули рідну мову,
І хутра зберегли старі,
Отож, усі до нас на сповідь,
Звітуйте, дідько вас бери!
Чом неплодючі тут і кволі
Іще трапляються піски?
Верблюденята вчать у школі
Які пісні? Які байкИ?
Чом головний Верблюд не чемний,
Заступник теж якийсь бандит?
Ви сподіваєтесь даремно,
На допомогу та кредит!
Верблюди слухали, зітхали,
І лиш піддакували: «Так!»
І Змії жала заховали,
Щоб свій не вставити п’ятак…
А «патріоти» вже й забули,
Що з Батьківщини дременули,
Її покинули, небогу,
Голодну, спраглу та убогу!
…………………………..
Лишати матінку негоже,
В біді, хоч би й на милість Божу…

Щось таке зі мною відбувається –
Смерч пронісся – голова в кущах.
Гляну – серце кров’ю обливається:
Постаріла мама на очах.

А мені все ніколи і ніколи.
На деньок заїду – і «в шлею».
Боже правий, де мої канікули?
Все якісь екзамени здаю…

Творить світ, Миколо, вічне коло,
а якщо по-вченому – спіраль.
От і перенісся ти, Миколо,
на нову небесну магістраль.
Та вкраїнці – бойко, лемко, гуцул, –
все-таки не годні жити без
Вінграновських, і Дроздів, і Гуцал,
що зросли любов’ю до небес.
Я пишу, а слово пахне воском
і вмирає тихо, як свіча.
Так без вас, Миколо, жити тоскно:
є збирач, немає сівача.
Я посивів, жаль, що і знесилів.
Ти ж мені такий, як у кіні.
То скажи, куди несе русинів
Київ на Богдановім коні?
Так, були навік в полон ми здані.
Дав ти смерті раптом відворот
і стояв на Київськім Майдані,
коли знов творився наш народ.
Чи здолали ми пекельне коло?
Ти з небесе нам совісті пошли.
Не бери своїх туди, Миколо,
бо нові руїтелі прийшли.
Б’ють батьків. І все минуле кришать.
Крутять світ у музиці чумній.
І таку Вкраїну мені пишуть,
що лиш монстри житимуть у ній.
Україна – і свята, й ганебна.
Честь, Миколо, що на цій землі
сам себе ти винянчив до неба.
А чому дрібнішають малі?
І позаздриш гордості московській,
бо вкраїнська мова півніма:
Є в них Окуджава, Маяковський...
тільки Вінграновського нема.
І не буде.
2005

А він такий непевний і хитавий,
І несть числа отим, хто перейшов
Отим мостом від слова і до слави,
Що заповідь, і кредо, і любов.

Несе крилатий коник нелукавий,
І позолота швидко обліта
Зі слів то бунтівних, то солодкавих,
Якщо вони – лиш камінь для моста.

17.07.08

Тумани світанкові, перекати
річок і запахи духмяні
трави і глею, хвої і небес,
і ми, ще голі, здатні лиш співати,

не вмілі ні до чого, крім літати
і пристрасті розбурхувати плес -
у сонній глибині ультрамарину,
задовго до святкових мес,

ми знали, що таке страждати,
і знали, ким повинні стати.
Моя Богине, дай тебе обняти,
знеможену передчуттям дитину,

приспати на руках, - землі набати
можливо змовкнуть, і, можливо, крез
отямиться, і цезар зніме лати, -
прокинемось зі сну, а світ воскрес...

2008

Цей сніг, як сон. Цей сон, що сніг.
Присіла думка біля ніг
І мить - маленький павучок
Плете весняну ніч зірок.
І тануть миті, наче лід.
І у долонях – дикий цвіт.
І вечір – темноокий раб
Живе в твоїх - моїх світах.
А завтра – день. А завтра знов
Воскресне втомлена любов.
Цей сніг, що сон. Цей сон, як сніг
На перехресті двох доріг.

Хлопчик – кульбабка літа.
Хлопчик сміється досі.
Жовті синички літер
Сплять у його волоссі.

День, що знімає пута,
Ніч, що солодка вата.
Як тебе – Серце - чути?
Як тебе – Сонце - звати?

Вітер – бо воля – в груди,
Сонце – бо щастя – в очі,
Я тебе-біль – забуду,
Я тебе-ніжність – хочу.

Димом снує поволі,
Дивом звиває віти.
Ах, парашутик долі!
Ах, павутинка літа!

Кутова артикуляція -
Я-вірю-в-тебе -
Націляє, вихиляється
В потребі,
Й ловить душу перехрящем
На губи
І смурняк гризе: чуваче,
Так люблять!
Сам - суглобом в рурку, душу -
за дужки.
Я тебе- а далі вимішу
Дужче,
Я тебе- а наднова
Небо лущить...

Щоб чашу переповнити терпіння -
доллю вином, залишеним з причастя,
а потім трунок той хмільний і пінний
невдахам видаватиму за щастя.

Додам ще дрібку солі і кориці,
щоб він не відчувався надто прісним,
строкатість птахів, хитрощі лисиці,
і Того, що болото тихе містить.

І потечуть притьма в кишені гроші.
Наповню ними кошики і скрині.
А лиш спом’януть глузд мої хороші –
сховаюся від них у домовині.

У рай прийду не просто обірванцем –
Петро за кроків сто відкриє двері,
та скаже:
«Бачиш там у центрі храм, це
для тебе резиденція «my very…»*

І вийде САМ, у шатах осяянних,
покличе: «Йди сюди, моя дитино…»,
нектару відсьорбну, скуштую манни…
та чортові на радість
знов прокинусь.


*Мається на увазі відома пісня Ф. Сінатри «Мy very good freind» (Leroj)

Так розтиснути кулачок: лети.
І літо, журавлі, за ними – ти
Розтанете у небі, і світи
Їм ясен місяць золоту дорогу.
Так легко відпускати – не щемить,
Дрібненькі цятки меншають щомить,
А потім - кру – це довгий клин летить,
А потім дощ, і змило, і нікого.

Де кола по воді пливуть, і де
У сні лице з’являється бліде,
Де я молюся: “Хай не упаде!”
І ще тривають – сон, любов, політ –
Там біла хустка падає до ніг,
Не піднімай. То випав перший сніг,
І добрий Бог, що любить нас усіх –
Щоб не боліло – натиска “Delete”.

А таких не беруть в космонавти – і от і все,
Застигає на денці чашки гірке глясе,
Я ковтаю чужу міфічність від сигарет –
Я – поет.

А повз мене проходять люди – смішні і ні,
Я впиваюся їм у груди – у кам’яні,
Я ховаюся в їхню правду – вони мовчать, -
І у цьому моя нікчемність, моя печаль.

І допоки я буду з рештою – як усі,
Я крутитимусь по навколишній, по о-сі,
Вимиватиму все навколішки – сміх і бруд,
Римуватиму «решту» з «мештами» – як отут.

І як раптом колись питатимуть – «Ти поет?» -
Я не зчуюсь, бо десь літатиму між планет
Без скафандра, до всіх на відстані в п’ять парсек…
А таких не беруть в космонавти – і от і все.

и настанет час…
ты узнаешь его
по шороху листьев
в безветренную погоду,
ты-то думал:
ещё есть запас
быстрых секунд,
в которые пишется ода
или масса других
красивых ненужных
строчек
про любовь и смерть
и многоточия вместо
точек…
но слова ушли
обескровленной
тихой стайкой
в край альпийских трав
а, может быть,
на Ямайку,
а, может, к кому другому,
кому безразлично:
о чём
для кого
зачем
это счастье птичье...

и дождь долгожданный омоет твою бессловесность
и будешь ты чистый-пречистый лежать до скончания века
а может и дольше пока не услышишь как в сумерках ранних
свой ритм задают небесные кастаньеты лета...

... Вже рум’яніє на кущі калина –
на осінь повернув Чумацький Шлях.
Здається, наче світ увесь пропах
смолистою гіркавістю. Долинув
сорочий скрекіт з верховіть узлісся –
та це всього лиш лісові плітки,
не скаламутять спокій наш плиткий
нічиї кроки в глушині, не бійся.
Грунь оповили сиві хмари. Мряка.
Сльота й сльота. І кичери пусті.
Сорока щось принесла на хвості,
чей, нашептав їй вітер-розбишака,
що повітрулі – лісові сестриці –
заманять в дебрі, бідного, тебе,
або ж чугйстер часом прибреде,
посидить під смерекою на глиці...
От сміхота! Сховалися від світу,
романтики... (Ти вимкнув телефон?)
Реальність кожна має свій закон:
ховаймося від студені і вітру...
Увечері в колибі коло ватри
сушили одяг, трави і гриби.
Ти коломийки слухати любив,
мовляв, лиш так цю мову вчити варто.
Вже й день минув. І два. І три поволі
спливли собі. То вітер, то дощі.
Газдуємо потиху. На кущі
сіреньке птаство бенкетує вволю.
Горіхи пристигають ліщанкові,
сльозиться поруч тихе джерельце...
Чим долі ми віддячимо за цей
сльотавий тиждень в прихистку любові?
Та що журитись, як там буде далі:
не втримаєш проміння в кулаці.
Глянь – ягідки склювали горобці,
ти ж обіцяв калинові коралі...

Частина 1. Трагічна

Три роки буремні минули від того вівторка,
як зграя пінгвінів морського слона завалила,
Стекли і промчали, як хвилі солоні, як сльози,
Забулися біди, образи давно позникали,

Росте, як полова, рід красний, прекрасний, великий,
Сімейство святеє пінгвіно-слонів плодовитих...
Та що це – похмурими стали пінгвінячі жони,
Бо їх половини до них збайдужіли, і діток
Все менше і менше у зграї пінгвінячій милій,

Пустіють садочки, пінгвініхи крила ламають
У розпачі дикім здирають із себе пір’їни:
- Мужі похітливі, собаки невірні, пінгвіни,
Куди ви щоночі зникаєте, пощо ідете

До неї – великої, неї – гладкої, до неї –
Слонихи-падлюки, розлучниці, шльонди, лайдачки?
Чи медом намащено в неї, чи знає прийоми,
Чи всю Кама-сутру напам”ять завчила, повія?!

Пінгвіни-мужі, на порозі спинившись, говорять:
- О жони, такеє життя чоловіка-пінгвіна,
Що треба йому розмаїття життєве пізнати,
Бо світ кольоровий, а ваші тіла чорно-білі –
Неначе “Берізка” – совковий старий телевізор.

Але ж ми щоранку до вас повертаємось знову,
Тому ваші примхи, пред”яви не мають підґрунтя,
Це просто якась невротична залежність – не більше!
Радійте, дурепи, що ваш чоловік, хоч і зрідка,
Нагадує вам, що ви теж хоч на що-небудь здатні.

- А же би вам, псяча порода, язик ваш і ваше начало
Усе повсихало за мову таку і за діло!
А певно, воно веселіше, як жити привільно –
Дві хати, і два телевізори – перший “Берізка”,
А другий – великий, грубйозний такий “Електрон”.

- Бо так повелося на світі,- пінгвіни говорять,-
Натура широка у нас, чоловіче начало,
А ще полігамність як вроджений фактор існує,
І проти натури такої уже не попреш,

Ви Фройда читали? Ах, Фройда ви ще не читали?
Оферми дурні чорно-білі! А Юнга? А Закса?
Ну хоч Соломе, або Штекеля, Дойча і Райка?
Нічого?! А що ви читали, окрім як “Му-му”?

А може, ви оперу любите? Нє, не бували?
«Карміна Бурана», «Богема», «Кармен», «Турандот»?
Чи може, шаленство і таїнство східного танцю
Ваш мозок і тіло бентежать? Ех ви, примітив…

…Пінгвіни пішли пізнавати кохання велике,
Любити слониху, а жони, печальні, як осінь,
Ронили сльозинки на пір”я, дзьоби опустили,
Як раптом одна – молода ще, зелена кобітка,
Сказала: “Дівчатка, зозульки, чого сумувати?
І пороху є ще доволі у порохівницях,
І шарм ще не згас, і жіноча краса ще буяє,

Покажемо цим театралам пихатим, цим фавнам,
Бридким павіанам зрадливим, цаписькам безрогим,
Де раки зимують...За кожну жіночу сльозинку
Відплатять сторицю – за ясла порожні, за ночі
Самотні, холодні (а ночі тут справді холодні) –
За тіло, не пещене, юне, нехай чорно-біле,
Та рідне, солодке, немов шоколадний пломбір...

Най далі начала свої об слониху ту гострять,
А ми забираємось геть - на дрейфуючий айсберг,
На стежку війни ми виходимо нині і прісно,
Жінки-амазонки, і луки узявши у крила,
І грудь (тіко ліву) відрізавши дзьобом безжально
(навіщо ті груди, як милий кохає слона?),

пішли перевальцем на айсберг, і айсберг відчалив,
повіз їх далеко, за гори, за синії далі,
за море, в країну прекрасну, як казка, чудову –
чи то Ельдорадо, чи то Амазонія-сіті....

(Далі буде)

Цей мокрий асфальт від дощу...
По ньому - до тебе - на мить,
Або назавжди, досхочу!
Здавалося, Всесвіт тремтить...
А потім - колись все мине,
Так холодно... Казці кінець.
Здається, в мені не одне,
А сотні розбитих сердець.

Місто-Са-ха-ра...
Ра збожеволів. Нарешті
кожен отримає за...
зашморгом намиленим вивіска
“Welcome to Hell!” –
безкоштовно – кому?
муляжі вогнетривкі
тиняються вулицями
як сухопутні риби
(бичок в томаті почувається краще)
ра-діо-ефіру захрипле сопрано
(рано радіти ранам...
Харі-Крішна, Харі-Рама...
помоліться за нас
біля Стіни Плачý –
я помовчу...)
[Сьогодні на узбережжі ... викинулись 100 дельфінів. Причина їх самогубства наразі невідома... У Нью-Йорку підліток застрелив 5 своїх однокласників, потім себе... Нечувана спека стала причиною загибелі десятків .... Московського патріарха і всєя Русі віддано анафемі... Радіо FM – ваше радіо...]
Добре було б
побути китом
зануритися
в лагідні океанські глибини
і співати
тим, хто здатен почути...
(Ти ........ – заборонена зона)
...тим, хто здатен почути...
кожному – своє:
Вінтертуру – музеї
Тронгейму – фіорди
Львову - посмішку левів
Полтаві – коноплю...
Харків – батьківщина слонів...
думки – незграбними зморщеними
слониками – саваною в пошуках тіні
...ні, не знаходять і падають,
тануть в асвальті...
із вмираючих хоботів
кволою цівочкою
сіра рідина
крапля за краплею
крапля
за
краплею
крапка
.

Так бракує тебе… Як ніч розбиває шибку,
Як самотня свіча захлинається воском… Ти…
Все мовчиш і біла мовчанка твоя, лебідко,
Розпинає мене, мов кригою на хресті.

Ув очах догорає страх і сміється тіло,
Безголосі думки, як обдерті шпалери стін,
Де від смутку у мене донька – моє світило,
Де від болю у мене жоржини, маленький син.

Так бракує тебе… Душа у сухих мозолях,
По руках і ногах зав’язався німий полон.
Не мовчи, розкажи, лебідко, про вільну волю,
І візьми-но мене, як Телесика, на крило.

дівчинка дуже хоче, щоби її любили,
саме для цього котить в гору камінні брили,
саме для цього носить маски, що їй не личать,
мрії складає, наче іграшки, на поличках;
кожна гірка пігулка - в роті, немов цукерка,
перший уважний погляд стане її люстерком…
слово ловити й подих, смирно у слід ступати,
завжди напоготові - ніби на першій парті…
на повідець короткий! з піснею до полону!
благословенний жереб – стати чиїмось клоном…
корчі задля любові – шоу для неї саме:
втіхою захлинуться небо,
громада,
мама…

тільки коли остання фарба облізе з маски,
більше їй не згадати правду своєї масті.

...я римую до «сонця» - «серце»,
бо зимую з дощем тропічнім
і ,здається, так буде вічно,
а, можливо, то все здається -
злива стихне,
громів відлуння
відгуркоче,
бо час відносний:
сивий лунь я
ніяк не звикну,
(ще не хочу?!)
але вже осінь.

...і гримую
під «сонце» серце -
акт прощальний
у цій виставі:
грима рима,
а серце б’ється,
такт останній…

О, небо, Аве…

Залізничні шляхи випростують ноги в нікуди.
Крик потяга – як твій погляд: страшний і короткий.
В металеві шухляди лягають маленькі люди,
як іграшкові солдатики до коробки.

Вони всі до одного вірять у потойбічне.
За мокрою шибою обличчя твоє – безслізне.
Дощ. Між колій – уже якесь Межиріччя,
і межи рік ми розходимося нарізно.

Глевке і гірке я ковтаю вже n-не речення.
Зрештою, речі не просять пойменуватися,
зрештою, слово – це завжди свідома втеча
від мовчазної суті. А що вже записи…

Хоча, пам’ятаєш, і я своє тіло розкреслювала
на нотний стан чи, принаймні, учнівський зошит.
Думала, ти запишеш в мене поезію
чи музику, чи щось інше – не менш хороше.

А вийшло, що я тільки шпалами розлінована.
За мокрою шибою потяга ти не плачеш.
Солдатиків вже спаковано, вже поховано,
солдатиків вже не вб’ють, бо вони – лежачі.

Кажу ж, розійдемося ми межи рік – нарізно.
Дощ-горлоріз своїм лезом кривим все косить.
Солдатики – олов’яні, дороги – залізні,
і тільки я – якась не залізна зовсім.

час тече – ось і речі вже начеб густішають.
я заходжу: не те що навшпиньках – а подумки.
твоє місце у нашому ліжку – це ніша,
де пропали всі дотики, сутінки й родимки.

час тече – він викручує руки і поручні
в тих вагонах, які добровільно возили нас,
де сиділи ми мовчки – здавалося, поруч,
а по суті – то кожен в окремій бразилії.

дощ іде, а здається – це падають камені.
хто ж тепер їх, дурний, самотужки збиратиме?
ми були симфонічні, тепер більше камерні,
але нам і цього забагато. ми – атоми.

ти іди собі – в цьому є драма і правильність,
непідробна класичність – без тог і сандаліїв.
я розбилась – але мені так ще не падалось.
крапка – смерть. втім, тире завело б нас і далі.

час тече, речі гуснуть – а ми наче тоншаєм.
бачу світло: уже не в тобі – а крізь тебе.
час тече – парапетами, ринвами, площами,
і з останнього даху зривається в небо.

о чем поет меднотелая юная жрица,
лицо вознося в апельсиновый диск закатный,
я знать хочу, я хочу знать только это…
шуршат браслеты на тонких ее запястьях…

какой секрет она прячет в нездешних звуках,
зачем ей плачется на незнакомом наречье…
дай руки, девочка! Но начинается ветер –
не слышу тебя, но знаю тебя, но помню…

всему свое время – ты мне говоришь резонно,
а времени нет – выпускаю из рук синицу,
она с журавлем – обречённо законная пара…
но Солнце… но тайна… но ранних дождей стаккато…

Отак і я, обличчям до стіни
Стою навшпиньки, ліктями наврозкид.
Нове безсилля з присмаком вини
Сухим лушпинням сиплеться на постіль.
Ой, слухай… ні? А як же це? А ти..?
Gosh, як тремтить зрадливе підборіддя,
Акробатично вигнуті хребти,
І дивно-терпко ти відгониш міддю..
Я викурю, я виблюю, облиш..
Мене ще буде на таких з півсотні,
Гай, велетню, лети, якщо летиш
Над затишком привітної безодні.
Я достою, їй-богу достою,
Веселки спочиватимуть на чреслах,
І шкіру цілуватимуть мою
З очиць німих пророслі едельвейси.
Бо так і я навшпиньки, мов хребет,
В мою безодню мідь летить лушпинням,
Так винувато, ліктями врозліт,
Так незугарно,
Так невчасно…

Вже падолист
Гойдається
На вітах,
І пахне гірко
Тиша золота.
Горять яскраво
Пишні пізньоцвіти,
Як в передзим'ї
Жінка розцвіта

Лягає в коси
Золото кленове
І сяє сонце
В бабині літа.
О, як пасує
Золото діброві,
Хоч до зими
Вже послано
Листа.

Так і живемо на різних півкулях раю...
Я тут зимую, складаю сніжинки-миті,
Воду ношу у благенькім небеснім ситі.
Ти як і завжди русалок кадриш на Криті,
Вже лоскотань не боїшся. А я не знаю...

Більше не можу, а менше давно не вмію.
Вічна риторика: нащо, відколи, хто ти?
Смішно до болю тебе забувати всоте.
Зерна любові у жорнах життя молоти.
Сили немає та й руки німіють. Мрію

Про зорепади, пісні. Мов кришталь, – у друзки,
Ніч розіб’ю і туманом накрию рану.
Вічна ілюзія, феє моя, Моргано,
Легко ламаєш мої божевільні плани:
Жити-чекати. У серці безмежно вузько.

Скучила дуже... Ненавиджу Крит і море.
Слухай, коханий, а може таки спочатку?
Біс з ним, навчуся в’язати тобі краватку!
Хтось (ще маленький) тебе буде звати: „Татко”.
Відповідь – в пляшці записка: „Втопився, sorry”.

Розімлілі вишні – при надії,
гаснуть вже, пришерхують бузки.
Я, бігме, не відаю, що дію…
Як змія – шосейки світ вузький.
Звузився до погляду, до жесту,
Рисочки поміж упертих брів,
слова, що не вимовив, як пестив,
згадки, що самотньо перебрів…
Звузився до променя, що може
прозирнути гори крем’яні.
Я б по ньому, як по линві, Боже!
Тільки лезом линва та мені.

• "Яка відрада -
через літню річку
Убрід іти з сандалями в руці..."
Забути хоч на мить
шкідливі звички,
І не давити прищик на лиці,
Не колупати в носі,
не палити,
Не гризти нігті! Щастя - ось воно!
Не зловживати вебом,
і не пити
Міцнющу каву, пиво і вино.
Вночі не зависати
на Контактах,
Не забивати смачно косяка,
Не піклуватись
про безпечні акти,
не перейматись точністю кийка.
Не програвати гроші
в автоматах,
Не рипатися більше в казино,
Не марнувати часу
і зарплати
На бари, дискотеки і кіно.
Позбутись фобій,
комплексів і маній,
що дошкуляють як гірке й лихе,
і не хропіти більше
на дивані
яке то щастя, справді е- хе -хе!
Отак би ніс
оті сандалі доти,
Аж поки сніг не ляже на вікно,
Тримати у руках би їх,
не проти,
Із річки, навіть, вийшовши давно.
Отак і відчував би
пятой точкой,
Що можеш пронести їх до весни,
І стати сандалістом,
между прочім,
Реальний кайф, насправді, пацани!

Ні легкості пера, ні легкості доріг…
Незграбна, ніби коцур у чоботях,
збираєш кожен гріх у буйволячий ріг,
плетеш вінок зі слів – колючий оберіг,
бо так веліла матінка-скорбота,

що смикає тебе щосили за живе,
як ближче підбираєшся до істин.
Дістанешся до меж - замкне у крайній з веж -
чи Іф, чи Алькатрас, чи як собі назвеш –
з якої ані вилізти, ні злізти…

Скорбота – вірний страж – і запал, і кураж
пригасить… І, на зло, залишить жити.
Продовжується гра – зове новий міраж.
Та не ввійти у раж, не вийти у тираж,
Зависнувши над прірвою у житі.

напувала
з криниці срібної
коня жовтого
коня білого
і зміїлися
гриви світляні
і на небо
лягали тінями
то волошками
то ожинами
хвилювалось
зелене озеро
на долонях
у вітру
погляди
зосенілих
очей ромашкових

Л. С.

Поплачемо, сестро,
з невірою в сльози й слова.
Згадаємо потай про те,
як збуваються вірші.
Найперші. Останні.
Єдині. Гіркіші. І гірші.
Розірветься небо
і злива впаде на жнива.

Все бачено, сестро, –
засуджено й страчено нас.
І сповіді наші
так личать Дракону і Змію.
Не буде кордонів.
Залишиться “вірю” й “не вірю”.
Покотися сонце достигле,
мов яблуко в Спас.

Час втрачено, сестро...
За нами ховається страх.
Ми втрачені часом
і спалені вогнищем листя.
І вир, ніби вирій.
І заповідь перша: “Не бійся!”
Покотиться сонце
і яблуком стане в руках.

Це як втратити розум чи може цноту,
Це як звістка про страту у день весілля.
Посипаю кохання, як рану сіллю,
Щоб боліли у спогадах дні скорботи,
Щоб не сміла забути, або простити.
Ти давно не коханий, а я не люба,
Почуття почорніли, як хворі зуби,
Тільки серце – могила, та й то розрита.
Замилую дощами спітнілі трави,
По самісінькі груди ввійду у жито.
Скільки нами прожито, убито, спито?
Але досі не знаємо: Бог, лукавий
Посилає нам радощі, горе? Гори
Догоряють у світлі заграви. Хочеш? -
Повернуся до тебе, як сон чи пошесть,
В цю блаженну (чи прокляту?) жовту пору.

я настільки мовчу, що зриваюсь на крик.
встановити зв’язок, проковтнути язик.
зупинившися, з жахом намацати стіну.
як завжди, я поставила все. як завжди,
все пропало. ну що ж – піднімайся, іди
і плати свою ціну.

я гадала, що руки не брешуть, якщо
навіть брешуть вуста. я гадала, ніщо
неспроможне закреслити дику взаємність тремтіння.
але я помилилася: наші тіла
нам чужі, і якщо навіть я і була
на межі – ти не креслив цих ліній.

виявляється, зраджують слина і піт.
виявляється, вихід там само, де вхід.
я лечу, як болід, я тремчу, як старий паралітик.
ти пішов, не забравши нічого. тоді
що ж я марю? ходжу, як у темній воді,
неспроможна ні плакати, ані як слід захворіти.

втім, це слабкість – а слабкість пасує не всім.
і земля, що кружляє навколо осі,
не зупиниться, скільки її не гамсель кулаками.
тож не варто аж надто молитись на дим
чи на пам’ять. збираймо пожитки, ходім:
кожен з нас – за своїми зірками.

світло ріже, бо світло – це скалки дзеркал.
подивіться – я радісна, я говірка!
я пишу – отже, щось у мені ще від мене зосталось!
тільки пальцями страшно торкатись лиця,
бо не знаю, хто з нас – справжня я, а хто ця,
що всім вам посміхалась.

слів бракує. і там, за словами, – пітьма.
чули голос мій, скажете? ні, я – німа.
щонайбільше – відлуння, а може й гудіння антени.
мої смисли колись ще розчавлять мене.
ти правий, що крапки розставляєш. я – не
та, котра доведе божевільні твої теореми.

слів бракує. лишились одні цигарки.
я ще буду півночі латати дірки
на своїй усезнаючій, всепам’ятаючій шкірі.
кожен подих – поріз, кожен дотик – це шрам,
але навіть у цій хірургії всім нам
ще воздасться – залежно від нашої віри.

тож я вірю: у справжність імен і знамень.
через силу я вірю у завтрашній день,
в те, що коло – не коло, а дещо подібне спіралі.
в те, що кожен кінець – ще не зовсім кінець,
що у жилах штовхається кров – не свинець.
в те, що всі ми живі – хоч би скільки разів помирали.

тільки тут моя віра – блазнівський ковпак.
і дзеркала сміються, що все це не так.
і у роті – цей смак: райських яблук, а може - блювоти.
та хоча й не спрацьовує Пісня Пісень
в наші дні, все одно – я б віддала усе
за один твій украдений дотик.

Повірте, з гілляки не вчора я зліз.
Тож знаю, що в нашій культурі
Була вже ідейність, був соцреалізм,
Партійність у літературі…

Розмови, дискусії, гасла-пташки…
Аби у словесному глеї
Не порпатися, припинить балачки, -
Які ще потрібні ідеї?

Аби побратимів не брати на сміх
І поїдом ближніх не жерти,
Аби поважати сусідів своїх, -
Потрібні які такі жертви?

Аби не топити у ложці води
Знайомого, брата чи друга,
Аби не радіти з чужої біди –
Яка тут потрібна потуга?

Аби лихослів’я здавалося нам
Дикунським і протиприродним,
І в спадок його не лишати синам, –
Потрібні дотації, фонди?

Щоб знало нормального батька дитя,
І мужа дбайливого – мати,
А сам він тверезо дививсь на життя, -
Потрібні кредитні витрати?

Аби не лежало усюди сміття, -
В дворах, на узліссях, у полі,
Аби припровадити все до пуття, -
Валюти бракує чи волі?!

Між чвар і конфесій, взаємних погроз,
Прощаючий, мудрий, привітний
Єдиний у краї син Божий – Христос!
Що треба, щоб це зрозуміти?

Тож опам’ятаймося, будьмо людьми.
Свого не цураймось, не гудьмо.
Як хочемо бути народом і ми,
То – станьмо,
Гуртуймося,
Будьмо!

Дивилась ніч холодними очима
В твоє вікно. Стелила мокрі коси
На плечі вулиць… Пасмами густими
Розсипала дощу пругке волосся
На щоки стін у пітьмі шелестливій,
На вікон порозмивані квадрати.
Твій тихий сад був тим уже щасливий,
Що міг собі дрімати біля хати
З тобою поруч, хоч і за стіною…
Спізнившись на побачення, відтак
Я змок під вишнею на лаві.
А за мною
В кубельці під калиною їжак
Вовтузився й сопів, неначе клопіт
Великий мав і думав про своє…
Постукував десь потяг на Тернопіль,
Якому серце вторило моє.
Ще спали перші півні, другі й треті,
А я в саду від злості знемагав:
«За що платню бере сільський електрик?
Чом нАрід спати рано так ляга?»
Зринає в серці, напливає в слові
Далека ніч з дощами на виду,
Коли я щиро заздрив… їжакові,
Що жив тоді у тебе у саду…

На все пора –
на яблука червоні,
на слово,
що втікає з-під пера,
на гнів і страх,
на вигуки погоні,
лише на сумнів,
брате, не пора.

На все пора, -
на злото листопаду,
на сніг сивин,
що кожного кара,
на сміх Історії
крізь правду і неправду.
лише на розпач,
брате, не пора.

На все пора, -
на віру і зневір’я…
Бо що життя?
Падінь і злетів гра.
Жар-птиця губить
по Вкраїні пір’я,
тож нам вмирати,
брате, не пора!

Збираю скалки світлих вітражів.
Ховаю закривавлені долоні.
Гуляють степом потойбічні коні
І коники в траві чекають снів.

Запалять світляки сріблястий мох.
Блукає вогник у терпкій ожині.
І на іконі в срібнім павутинні
Стьмяніли барви. Зажурився Бог.

Мій кіт пішов. Дощами вкрились віти
Десь за межею охоронних веж.
А небо вже втомилося горіти -
Лише вдихає дим чужих пожеж.

Гербарій світла – спомини про квітень.
Пожовкле сонце травами повзе.
У мене тут свічок ніхто не світить.
Лиш мишеня рукописи гризе.