Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

Слова ясні, лише мені відомі,
У бурмотіння скучне переллю,
Свою усмішку у холодній втомі
Бездумно, безголово утоплю.

І буду нерозумно обридати,
І недоречно скиглити чомусь,
Але, як треба буде заридати,
Я гомерично, тупо засміюсь.

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду,
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

[1963]

«Когда кидает любовь начинается блюз…»
С.Чиграков «Перехресток»

осінь проклята блюзом
з самотиною дружить
загубились десь руки
ті що гріли щеня

ті що плавили душу
виливали у злитки
і чеканили вірші
як монету щодня

чи ридати на осінь
чи стрілятись у листі
чи не вірити більше
чи стрічати весну

осінь проклята блюзом
блюзом схлипує тиша
упаду в чорно-біле
і під снігом засну…

Вона.

Щемить…
Ще мить - і серце моє розірветься з розпуки!
І нектар вже не п’ється, налийте мені коньяку.
У гіркій безнадії до тебе протягую руки,
прагну сильних плечей, а знаходжу опору хистку.

Припадаю до рук (срібні струни розкраяли в шмаття).
Дім старий, мов катівня замучених музою душ.
Щось стікає з очей, я молюсь з істеричним завзяттям.
То не сльози, мій любий, то просто розмазалась туш.

Він.

В моїх венах не кров, а дешеве, замучене віскі,
від моїх сигарет у кімнаті повітря – хоч ріж.
Всім законам супроти рукописи тліють мов тріски.
У старому каміні останній допалюю вірш.

Твій знецінений майстер, маестро забутого соло!
Струни рвав, ніби нерви, палив безнадійні мости.
У руках моїх крейда магічне окреслює коло,
у німому бажанні хоч тут свій талант зберегти.

Цей світ не обмежиться втечею,
Єдине,що в нас залишилося-злива,
У світлі нічних ліхтарів недоречно,
Невчасно,невпинно і трохи лякливо
З`являється звук.

Цей світ не обмежиться містом,
Натягнутий нерв,тиші сірої згусток,
Пейзаж у кутку традиційно без змісту:
На жертву свою,легковажну і тлусту
Чекає павук.

Померти над чорним і білим,
Під музику гострого льоду і грому,
У сивих тенетах заплутались крила,
Акорди дощу затихають і в цьому
Велика втіха.

Поверхні вагонів старі і подерті,
Станція Вічність,зачиняються двері,
Ніколи життя не обмежиться смертю,
З`являються краплі дощу на папері
Нестерпно тихо.

Тут усе вже було:
І забуте кіно про війну
І старіючі зморщені лиця
опалого листя
Тут усе ще високі ідеї
Стоять на кону
І можливо у натовпі
Десь заблукали пречисті...

Мармеладно всміхаються Памели крізь монітор
Одягаючи німби фальшиві в тісній гримерці
В цьому фільмі хтось дуже давно ще сказав „Мотор!”
І покинувши камеру Всесвіт тримав у серці...

...Монетка валідолу під язик –
І можна жити так, як жити звик,
Вгортаючись у мудрість і покору,
Мовчати тишу і читати Тору,
І листя рахувати день при дні,
Питаючи:
− За що сіє мені?

Старіє жовтень... То старий єврей,
Як до Стіни, до зимних батарей
Притулиться чолом – і тихо плаче,
То молитви дощів, кущів, неначе
Усі слова сплітаються в одне:
– Нехай мене ся чаша омине...

А чаша повна – через вінця – вщерть.
Спочатку вітер, а за вітром смерть –
Зайдуть в оселю, сядуть за столом:
– Шалом, синочку втомлений, шалом...
Горять свічки. У всесвіті шабат.
І він умре.
І прийде листопад.

Заблукав теплий ранок у став.
Cивий замок примружив око,
Задивившись у плесо глибоке,
Де рибалок кортеж устав.
А на спалищах днів суголоссям
Щось згубилось, а щось знайшлося.
Загадковість посмішки друга.
Борозна від Господнього плуга
Чистим сріблом лягає на серце...
Ще по-літньому ніжиться серпень,
Та оркестрам вже треба сурдин,
Бо ж до осені...кілька годин!

С.
Вітер гіллястим стовбуром
Витиснув мідь із марева,
Хмари, зелені бовдури,
Висоталися з варива
Дня і нічних сумбурностей,
Вічних питань надламаних,
В мислях лише ажурності,
Їх вітерець полагодив,
Вітер, немов схвильований,
Мов Дон Жуан із прерії,
Вірний прислужник Богові,
Біс, німота, артерія —
Він, що тече у просторі,
Перетинає виміри,
Знищивши всі компостери,
Віями синьо-білими,
Він, небезпечний страчений,
Голос німих розтерзаних, —
Вітер, потроху втрачений,
Тут, на землі зачерзаній…

О.
Колом побитих пломенів,
Вийнявши кіготь з пазурів
В час мережевих доменів
Очі дракона лазером
Вітер пустили в назем’я,
Вітер такий оранжевий,
Стогне од вітру полум’я,
Тишею дня заражене,
День, потонувши в нежиті,
Випивши ліки самості,
Не розібрав мережності,
Звів небуття до малості,
Вітер гуляє поглядом,
Все зазирає в темряву,
Вітер тепер бездоглядний,
Вітер — голодне черево.

Ж.
Якщо десь почорніє зелень,
То це тільки перша ознака,
Що навколо немає ладу,
Посміхається висікака,
Жовтий велетень велетенський,
Наче мрець (їх хіба ховають?)
Він один притискає палець
До губів, що мовчать і знають,
Де сховалась його отара,
Він — це вітер, жовтастий, грізний,
Вітер — наче лице Льотара…
Різне.

Осінь - по вінця налити і випити
Впасти у листя. І щоб не самій...
Вкрасти кохання, здивовано кліпати,
Пізно збагнути, що ти вже не мій!

Осінь. У вікнах буденність і затишок,
Смуток та легкість. А це вже - самій.
Осінь. Налити і випити залишок...
Дякую, осінь! За гарний напій...

Медовий серпень
........у вікна ллється,
Осінню пісню
........шепоче серце,
Душа блукає
........в рожевім гаї,
Бо скільки жити –
........зозуля знає,
І день коротший,
........і ніч зухвала,
А ти все ближче,
........а слів замало,
Вже сонце швидше
........за овид пада,
Ріка зомліла
........від зорепаду...

І не келих вина, а задумлива пляшечка пива,
І ніяк не панянка, а так – провінційне дівча.
І якби не одна – то була би напевно щаслива,
І якби не коханка – то чиста була б, мов свіча.
А назавтра впаде на бруківку нечувана звістка,
Перехоплена вітром, добрехана в тисячу див:
Пам’ятаєте дівку, що стрíчки носила у кісках –
То її позавчора літак десь між хмарами збив…

Всілись пізньої пори
Біля озера бобри.
Розвели високу ватру
З берестяної кори.
Видно місяцю згори,
Що бобрів аж цілих три.
Як до них у тебе справа -
То приходь і говори...

Марафон
Понад зарості малини
З гулом лине рій бджолиний,
А на велико-сипеді
Ведмежа втіка без кедів:
"Їду з пасіки з обіду -
Вороги летять по сліду.
Тричі в носа укусили -
В мужніх лапах тануть сили...
Зараз мусить статись чудо,
Бо впаду і плакать буду..."

Мав звичку давню дід Єнот -
Все нотувати у блокнот.
"Без нього я - казав дідусь -
Забув би навіть, як зовусь..."
Підступний звір на ймення Тхір
(злодюга рідкісний - повір!)
Украв блокнота в дідуся,
Проте не довго тішився...
Бо цей невчений бузувір
Не тямив, що таке папір.
Блокнота зжер на самоті
І вкляк від болю в животі...
Лежав півліта сам не свій
Він у лікарні лісовій.
А дід Єнот із тих часів,
Відколи Тхір блокнота з'їв,
Одне-єдине лиш забув -
що він забудькуватим був...

ПРОЩАННЯ
Більш не прийду! Кохання ж бо немає.
Нехай хтось інший свічку вам тримає!

ЖИТО
Якби ми знали, ой чиє ж це жито...
Могли б за секс у ньому заплатити.

НАСЛІДКИ
Кохання зле, зате від нього - діти...
Ну? Ясно, звідки стільки зла на світі?

ДО ДНА
Якби не Ти, не випив би я стільки...
(Мені Ти люба лиш з відром горілки!)

ПРО ОРГАНИ
Немає в серці вільного куточка?
Зате яка у Тебе "п'ята точка"!

ГОЛОВНА ДЕТАЛЬ
Яка деталь авто найголовніша?
Сидіння заднє - "еротична ніша"!

РАДЯНСЬКІ ЛЮДИ ЗА "БУГРОМ"
Парторг не курв - лиш ліхтарі ЧЕРВОНІ
Любив у відповідному районі.

БЕЗ ПИТАНЬ
"Скажи, Валєрчик: ти мене кохаєш?!" -
"А що ж ось зараз я роблю? Питаєш!"

ПРИНЦИП
Адюльтер - річ для мене неможлива...
Як при собі нема презерватива.

БОЛЯЧЕ
Та Пенелопа - втрата невелика...
А Одіссей розбив мені всю пику!

ТЯЖКО
Ох! З колективом тяжко як жіночим!
Від всіх добийся сексу! (...бо всі хочуть!)

ВЕРСІЯ
Йти в льотчики син має ваш охоту?
Мабуть, на світ з'явився "по зальоту"!

НЕБЕЗПЕКА
Ой, небезпечно ж як не мати й гадки,
Що в незнайомки гарної - сказ матки...

ХТО ВИНЕН?
Охота часто змінювать партнера?
А що, коли така вже наша ера!

А ТЕПЕР СЕРЙОЗНО
Цікаво, браття й сестри: як ми блудом
Хвалитись на Суді Страшному будем?..

НІ!
Ліричний віршик скласти просить фея...
Та хай шукає іншого Орфея.

ЕТАП ТВОРЧОГО ПОШУКУ
Є маса інших квітів, інших тем -
До попи одцвітання хризантем!

МУЗиКА
Кохана! Ти музИка, а не стерва.
І виграєш симфонії... на нервах.

ЗАБУДУ
Забуду все: блакить очей, губ дотик...
Начхать, що розлюбила: я склеротик!

НЕ ЙДИ
Любове! О не йди від нас так скоро:
Пов'януть у теплицях помідори!

ПІДКАЗКА
Розлука? На РОЗБИТЕ СЕРЦЕ схоже?
То, певно, кардіолог допоможе!

ДОЛЯ РОМЕО
Ровесницю Джульєтти смів кохати -
Розбещення, стаття, процес і ґрати.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ
На імпотента геть немає рації
Надіятись і в справі консумації.

ЯК В ЮНОСТІ
Казав дід бабі: "Залікуй подагру
І, Надь, сходи на кастинг у ВІА ГРу!"

ПРАКТИКА СВІДЧИТЬ
Трапляється, що всі підлеглі винні
В усіх гріхах... бо клімакс у шефині.

РЕКОМЕНДАЦІЯ
Забути про економічну кризу
Так легко при перегляді стриптизу!

ПРИХОВАНИЙ МОТИВ
Зі штатівським вояком секс пізнати
Твоя мета - і ти за вступ до НАТО.

ЧИ НЕ ПРОБЛЕМА?
Лише одне з питань під грифом "вічні":
Дозволити чи ні доми публічні?

Заспокой мене, любий, молю, заспокой,
Голос твій, мовби з медом парне молоко,
Так заснути боюсь, адже біля ріки,
Де втопитися мріють вербові гілки
І з плачем нарікають на долі гіркі -
Жовтоокі потвори, ікласті вовки

Чорні тіні з водицею мчать під місток,
Мого бідного серця жадають шматок -
Незагоєні рани привабили їх,
Бо забарвлено кров’ю незайманий сніг…
Блисне жовтим пітьма - і застигну німа,
Не задмухуй свічок, бо загасну сама…

Любий тихо прокляв потойбіччя лісів,
Як насняться страхіття, будити просив,
Аби вийти на герць із нездоланим злом,
І тривога ножем борознила чоло…
Не будитиму, знаю, що пізно ти ліг,
Подолавши виснажних десятки доріг

І зазвавши наснагу в оздоблений ріг,
Я потвор самотужки вполюю своїх…

Простуженное утро
дождь слизывает с губ...

труб водосточных
сломанные пальцы
висят безжизненно,
не в силах удержать
повозку дня,
что катится уныло...
на пяльцах неба
распят закат,
дрожащий, как желе,
в стекле божественном...
колюч и жуток ветер,
срывающий с земли
листвы одежду прочь...
а ночь... что ночь?
всего лишь время суток...

тональность до-минор
сюиты октября...

Кудись її поділася мітла,
Магічна куля припадає пилом.
Отримала з лихвою, що хотіла,
Та спокою, на лихо, не знайшла

Не мала й гадки про такі дива,
Коли його собі причарувала,
Що вкриє соромливо покривало
Відьомське кодло і майстриню зваб

Вогонь – повільний, тільки під казан,
А в ньому, не хвости гадюк, а каша,
Боролася. Спочатку було страшно.
Покору голос серця підказав.

У шибу стук: відьмак чи вовкулака,
Чи лісовик - прохати могорич?
На Бога, то ж лише суха гілляка!..

Вона кусає губи з переляку,
А раптом заманеться погуляти
Нестримно у Вальпургієву ніч?

…Час брюту відійшов, і час вина,
І осінь – як кохання - промина,
І холодно у пальці до нестями…
Звивається над домом білий дим –
Це жовтень помирає… Бог із ним!
А ми ще живемо. То й Бог із нами…

Підвищим градус – літо пом’янем:
Там не було роздвоєнь і дилем,
Зелені танці у траві високій.
Кульбаби сонця! Сонечка крапки!
Веснянки на обличчі. І руки
Твоєї у моїй блаженний спокій.

Вмирає осінь. Їй іще болить
Порожніх парків знуджена блакить,
Розтріпані ворони-намистинки,
Уплетені в гердани жовтих крон…
Ми з осінню відходим в унісон –
Щоночі, щоцілунку, щохвилинки.

Уже не повернутись, любий. Бо
Шукає місяць у ставку Лі Бо,
І сонні риби туляться до нього,
А їхні спини зимні, і вода
Густіє в тілі – чорна, як слюда
На вітражах костелу стонімого…

Вже Мiсяць на вежу вмостився,
Траву застилає туман,
Я знаю – ти знову наснишся
Менi, чарiвний Зурбаган,

I знов кришталевi обранцi
До Бiлої Cкелi ведуть,
Холодного мороку бранцiв
Ряди за рядами встають,

Коли зацвiте конюшина
I очi вiдкриє сурмач,
Я знаю – настане година,
Не плач, моє серце, не плач,

Тут сутiнки пахнуть iмбиром,
I м’ятою пахне вода,
I ледве помiтним пунктиром
Життя
.......по долонях
....................стiка.

Повсюду пыль,
Глаза блестят и зубы...
Циклоп-фонарь заводит свой каприз.
И кабеля (натужно) словно трубы,
Вгоняют в шахту электрическую жизнь.

А мы вгоняем
Крови цвет в вагоны:
За смену - тоннами - конвеер на гора!
Чужие-милые...
Всем ватникам лощёным
На жизнь подземную Бог выдал ордера.

На жизнь подземную
(без устали, до срока)
Вгоняет клеть, картечью, души в ствол
И вот вам - кровь
(С пласта ребристым боком)
На ленту падает, под окрики "пошёл!"

Такая кровь,
Какие - в землю - души:
Из чёрна-чёрные, от вашей нелюбви -
Лишь те "Донецкие",
Что (притчей) с губ да - в уши
(согреть дома, той твари... и свои).

Повсюду - "пыль",
Глаза горят...
И зубы
Скрепят на митингах: а шли-бы все вы на ... !
Забой чесней:
Там просто уголь рубим,
Из крови той, что портит нам Страна!

Мицю, же ти як сонце ясне,
Розгорни ми хмари:
Рипає відерками,
Рип-по-рип,
Хмара в злості, хмара сопуча.
Як же за цебер вхоплю!
Та потягну, та потягну, та по…
Чом ті рученьки та до неба –
Білесенького-святого, чи то
Чорного-злого, раз-по-раз.
Тягнуться, тя-г-нуть-ся –
Та дотягують.

Мицю-кицю-миценько-киценько,
Кітко мій злотний, срібельцем
Маяний та в молоках митий –
Моїми рученьками –
Та до весіллячка.
А я в барвіночку паренім –
Пахучо коса спада на плечі,
А я в медові мазана –
До твого батога, до твого…
Прирученая, присмиреная.

По бавлені, по Покрові –
До престола, під віночок,
Під хусточку,
А ти, любчику, в перстеник,
Що до інших гонор маю,
Бо лиш тя, милисенький,
Бо лиш тя…

Ось воно забуття -
жданий спочинок серця…
Рим вже повечорів,
спека об ноги треться.
Хтось нас навчив словам,
що розмикають брами…
Сутінки. Римський сад.
Камінці під ногами…

Що тобі лишилось? Блазнювати!
І стоять смиренно біля трону.
В тебе геть не королівський профіль,
А мені судилася корона.

І тепер моїй особі скромній
Навіть прислуговують вельможі.
Я тепер тобі і посміхнутись,
Гонор свій не втративши не можу.

Я війшла. Всі дивляться на мене.
Затаїла подих тронна зала.
Господи, невже ще тільки вчора
Я тобі долоні цілувала.

Спиню тебе перед порогом -
ми перед злом не безборонні!
Воскреслі мусять мать стигмати.
Тож, покажи мені долоні.

Ти кажеш: мир оцьому дому!
Три дні минуло і три ночі,
як ми навіки розпрощались…
Долоні швидко перед очі!

А небо рясно встелене зірками.
Вночі сьогодні спати не піду я.
Вовки крилаті - янголи небесні -
співають Богу вічне "Алілуя!"

З небес, як із розчахнутої прірви,
їх буде чутне скиглення до ранку.
А хто посміє кривдити невинних -
тому вони перегризуть горлянку.

Я тобі не дружина… я на щастя тобі не дружина,
і мабуть не коханка, бо те, що між нами, то інше…
Я земна, самобутня, я грішна! Й на жаль, не єдина…
А може так краще, бо в щасті не пишуться вірші…

Мені щастя замало! Через примху бешкетниці-долі
мені в книзі життя начертали: «одвічна розлука».
Залишатись твоєю для мене - конати поволі.
А не бути твоєю - це просто померти з розпуки…

Я за крила любові платитиму щедро сльозами.
Нарікання палю, як свічки на колінах у церкві.
Хай того, хто не зміг, зустрічають стрічками й вінками.
Я тебе не залишу… У клятій життя круговерті.

Ти вже сивий… Ти мій і зі мною постійно.
Будеш каву? (я знаю, міцну і без цукру).
Ми вже разом, і це означає - я вільна
від журби, від безсоння і сірого смутку.

Ніч неквапно розгортає
порцелянові крильцята
снів, наврочених чужою
долею, що сумом котить,
білим колом,
чорним колом,
місто-Гойя,
місто-морок...

Ні, давай-но спробуй знову!

... порцелянові крильцята...
місто-зрада,
місто-змова,
цвіллю вдягнуті калюжі
... снів наврочених. Чужою
тінню спогади паплюжить,
... білим колом,
... чорним колом
листячко над містом тужить
вітер-брате,
Місяць-друже...

А журавлі летять… І ти летиш…
І осінь відлітає за тобою…
Прийде зима і білою габою
укриє все… А потім… Втім, облиш!

Це буде потім, і мабуть, не з нами.
Ми лишимося в осені. Повір!
Із ніжністю меланхолійних лір,
магічних скрипок… Боги над Богами…

Цей жовтень дні, немов за віршем вірш
без поспіху гортає самотою…
А журавлі летять… І ти летиш…
І осінь відлітає за тобою…

А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою...
Пихтиш, бурчиш, волаєш: "Киш!",
Бебехкаєш - же світ іде луною.

ДАІ перевіряє ближній хук,
Хитаєшсі, як флюгер на виходку,
Хитаютьсі з тобов гаї, ДАІ-мук,
Макітра їде і робить фотки.

І кіко б ти на лапу не давав,
Усім розхитаним в цю ніч ДАІ-мукам,
Усі вони на їдь жадають прав
І в кожне слово прибав`яють "сука".

Та дідько з ними - журавлі летять,
Вони мені в дорозі не в заваді
Чого ж то ті ДАІ-муки ще не сплять?
І палкою махають, наче... кампазітори.

12 Жовтня 2007

Оксамитово-ніжний смуток,
перламутрова порцеляна —
світ зав’язано в білий жмуток:
жити пізно, вмирати рано.

Твій дарунок, моя скарбниця,
стигла сіль на пекучу рану...
Серцю море ночами сниться
з ятерями і катерами.

Серце смокче льодяник тиші,
шепіт вітру та запах йоду.
Мов перлину, в собі колише
скрип ялиць, зеленаву воду —

всі скарби твої, всі багатства,
краєвиди твої й стежини,
всі зірки, що іще не згасли,
і коханку твою, й дружину.

Цілий світ у маленьких стулках,
і нічого не буде більше...
Біла мушля. І серце стука —
білим смутком гамує біль свій.

Словно глупый слепой мотылёк,
Не увидевший в пламени муку,
Я твою одинокую скуку
Принимала за счастья росток.

И сиреневый вечер впитал
Всё отчаянье хриплого блюза,
И моя захмелевшая муза
Долго смотрит на гладкий металл.

Погружение в этот закат –
Отражение мира иного,
Где ребёнок смеётся, и снова
Свет в душе изначален и свят...

Ця любов не важка.
Як прозорий останній листок…
Цей непевний – напевно – ілюзії щастя місток,
Де мостини скриплять під тілами
уявних коханців,
Раз-два-три – раз-два-три –
у химерному дикому танці…

Ця любов не важка. Так метелик сіда на плече…
Не болить. Не тривожить. Не ятрить.
До сліз не пече…
Ані звуку, коханий… А клямцання клавіш – пусте…
Ця любов, як зерно, до весни у тобі проросте…

Наче мишка осіння – сплітає кубельце з трави…
Говори…через час…через простір…лише говори…
Монітор розчинився… Руки доторкнулась рука…
Ця любов не важка…
О, яка ж ця любов не важка…

Беру себе в руки. Мені так сказали.
Не плачу, не скаржусь, на стіни не лізу
Я чорну п’ю каву в дешевій кав’ярні
Пакуючи щастя в майбутні валізи
Відкладено все. На завтра, на вічність
На потім, як сир. А що як не буде???
Залишусь в кав’ярні, вростаючи в вірші
До завтра, до потім…. А згодом забудуть…
Померти не просто… проймаюся страхом
Карбуючи поглядом в небі слова
«Це все закінчиться і мамочка з татком
Мене привітають словами «ЖИВА»

Жоржини, залишені поспіх на твому порозі
Нехай нагадають про ніжність жовтневу мою
Про ранок мій жовтий в квітковій крамниці на розі
Про тиху мелодію світла і тугу твою.
Дитина, що схожа на мене, тобі не насниться,
А жінка, що схожа на тебе, звичайно – не ти.
Тримався, аж доки мені не затерпла правиця
Писати і не відправляти коханій листи.

Напевно битва тут була велика:
Сліди коліс, гарматнів і підків,
Лежить земля - напіжива каліка,
Обгорнена лахміттям мертвих днів.

І озеро, як випечене око,
Довкола чорна в попелі трава,
Немов красуні піднята брова,
Обпечена докраю ненароком.

Дубів столітніх обгорілі руки
Земля підносить, переживши жах.
Ми чуємо, як тихо серце стука
В її могутніх степових грудях.

Вона живе! Он проростає зерно...
Вона чоло до сонця підведе,
І до своїх мучителів-людей
Із материнським усміхом поверне.

1947

(збірка "Цвіт Папороті")

Навіщо траві імена перехожих?
Траві слід пам'ятати сліди
І - якщо зможе -
Забувати, підіймаючись знов догори...

Не вір мені, мені й моїм долоням,
вони несуть крім радощів і втіх
гірку сльозу - розпачливу й солону,
її сховати навіть ти б не зміг.

В моїх плодах немає заборони,
та про безпеку думай завчасу.
Не вір мені, я швидко охолону,
у ніжне серце пустку принесу.

Від принципів моралі відсахнуся
і все ж я - куртизанка між повій.
Але не вір! Ім’я моє – спокуса!
І гріш ціна мені і вірності моїй.

Павутинка бабиного літа –
Ієрогліф сонячного скрику:
„Прощавай, іще одна прожита
Наша днино, скорбнице велика”.
Стільки в тобі стоптаної віри,
Із пожухлим листом вперемішку.
Заголосять сонячні клавіри
Над твоїм, о дню, вмирущим ліжком.
Павутинко, спраго невтоленна,
Нерозгадний розчерку вмирання!..
Пагінцем постукає зеленим
У моє вікно зоря світання,
Але ти на дальнім перегоні,
Як прийде пора літа збирати, –
Спомином торкнеш мені долоню,
Мов рука того, кого я втратив.

Дощ одшумів, і спориші понурі
Принишкли - настрахалися грози.
Кущі жоржин мокрісінькі, мов кури,
Обтрушуються стиха від роси.

В очеретах збира свої пожитки
Намокла чапля і гніздо шука...
Цей світ промок до рубчика, до нитки,
До павутинки в прихистку листка.

У тишу тиша тоне. Та одначе
Не настає у світі спокій, лад -
Качатко кряче,
Голос його плаче
У вечоровім присмерку левад...

Все неначе умисно
під імлою облуди.
Зачароване місто!
Зачаровані люди!

На пожовклому листі
візерунки застуди,
у дурмані землистім
хворобливі споруди.

Щогодини врочисто
мить загальної смути
б’є годинник - і вбивство
інше вже не розчути.

І так пам’ятно-прісно
тисне відчаєм груди:
Зачароване місто.
Зачаровані люди.


2007

“Де ти, кохана? Озвись, моя доле!
Буду я твій весь і ти моя вся.
В шлюбі не був, слово честі, ніколи.
Вік - двадцять вісім, зріст - сто сімдесят.

Досить красивий, спортивна статура,
Звичок шкідливих ніяких нема.
Добрий. Порядний. Широка натура.
Вірші люблю (про любов зокрема).

В жінці душа головне, а не врода.
Я ж би кохану всім серцем зігрів!
В кого є діти - це НЕ перешкода.
Милі, єдині, чекаю листів!”

Ігор не став витирати сльозинку -
Нею зворушливий "месидж" зросив.
Глянув потому на небо в клітинку
І на братків, з ким трудився і жив:

Там женихів ціле кодло зібралось
Добрих, порядних, міцних, без “ш/з”*
(Саме такими вони “представлялись”
В шлюбних об’явах до різних газет)...

Й, тихо пославши проклін злій недолі,
Ще дописати в купон мусив він
Прикре “Пишу з місць позбавлення волі”
І - “N-ська зона, 10-ий загін”…

___________

*Ш/з - в оголошеннях служби знайомств “шкідливі звички”.

Я дивлюся в твої перелякані очі,
Я тебе заголубить, запестити хочу.
Тільки знаю: не треба! Не треба!
Міг раніше я жить
І не думать про тебе.
Все вривалося в душу, в тривожне чоло -
Все на світі було,
Лиш тебе не було.
А тепер уже й світу, здається, нема -
Тільки ти залишилась сама.
Але я протестую, волаю: не треба!
Та не можу вже жить
І не думать про тебе.

17.XII.1961

Вже пам`ять заросла все більше й більше
Нудьгою марних на чужині літ.
Лиш тільки того щастя, що у віршах
Ще не зів`яв Вітчизни рідний цвіт.

Здається йду по схилах Придніпров`я,
А тінь моя з-над урвища звиса.
Я бачу, як немов моєю кров`ю
Облиті, догоряють небеса.

І молодість моя неповторима
Ось-ось ступне на батьківський поріг,
Відкриє хату, рипнувши дверима,
І там розтане від тепла, як сніг.

І пахнутимуть чоботи у дьогті,
Почнеться цвіркотіння цвіркуна;
І матінка у виношеній кохті
Сидітиме за прядивом одна.

Струмітиме з лямпадки позолота,
Як сум тремтячий, на її лице,
На вицвіле сімейне наше фото,
Нев`янувчим обвите чебрецем.

Шепну я: "Мамо". І вона здригнеться,
Сльоза закам`яніє на лиці,
І я побачу материнське серце
В її просягнутій руці.

1951
(збірка "Цвіт Папороті")

Один мудрець казав
І вписано в скрижаль:
„Краса врятує світ!”, але, на жаль,
Не врятували світ від блазнів
Ані краса шедевру Ботічеллі,
Ані божественної звук віолончелі,
Ні розум, що людині даний був.
Згоріли на вогні володарі та в’язні...
Та Дух Любові людства не забув.
І все тому (не будем мудрувати),
Що світ рятує
Мати.
1999 р.

А буває так, що не буває,
Забуває смуток про розлуку,
Хтось обличчя тінню закриває,
Випиваючи із інших муку,
Хтось іде прямісінько у прямо,
Хтось кульгає, хтось стримить галопом,
Хтось і не вітається із вами,
Хтось подорожує автостопом,
І слова чиїсь такі мізерні,
А чиїсь настільки досконалі,
Хтось ковтає непророслі зерна,
Хтось там переміг ізнов у ралі,
Але все настільки випадкове,
Що немає точних віддзеркалень,
Пародійний світ і гротесковий,
Світ давно розораних копалень,
В цьому храмі є лише самотні,
Пари тут давно уже не пари,
Кружеляють марева марнотні.
Де поділись величезні мари?
Все іде, минає проминально,
Невидужно час іде по колу,
І мені всміхається ухвально
Зі свого сріблястого престолу.
А буває, що й його немає,
Забуває навіть він про злуку,
І себе туманно закриває,
З небуття мені простягши руку.

Не лицемірте,
Вам не до лиця.
Хай навіть цей надвечірок останній.
Ви так зумисне взяли забуття,
Що я молилась відчаю в прощанні.

Ви знову за своє.
А втім...Нехай.
Я Вам дарую Ваше ж віровчення,
Де я обличчям впала у обман,
Забіганого в прикрощах натхнення.

Я чую у ночі осінні,
Я марю крізь синій сніг:
Вростає туге коріння
У землю глевку із ніг.
Стають мої руки віттям.
Верхів'ям чоло стає,
Розкрилося ніжним суцвіттям
Збентежене серце моє.
Вростаю у небо високе,
Де зорі — жовті джмелі,
І чую: пульсують соки
У тіло моє з землі.
Зі мною говорять могили
Устами колишніх людей,
І їх нерозтрачені сили
Пливуть до моїх грудей.
О земле жорстока й мила,
Ковтнула ти їхні дні —
Усе, що вони любили,
Віддай долюбить мені!
Усе, що вони не домріяли
У чорному ґвалті боїв,
Хай клекотом і завіями
Ввірветься в думки мої!
Вслухайтеся, земле і небо,
У рокіт страждань моїх—
Живу не лише за себе,
Я мушу жити й за них.

13.05.1962

У тім світі,
....де все навпаки;
....де Зло необхідно, як Рівновага;
....де тобі не всміхаються спочатку, а відразу
б'ють у спину;
....де кращі вороги - друзі, а друзі -
дбайливо байдужі;
....де червоне на білому - не горобина, а кров;
....де ілюзії не називають надіями;
....де "так" означає "ні", а луною "ти" звучить "я",-
У тім світі ми з тобою разом...


з того берега
твоя усмішка ближче
на ціле життя
навіть за поворотом
не сходяться береги

Цей тиск у кілька атмосфер
Не здатна стримувати далі,
У цьому місті аномалій,
Я задихалась дотепер.

Втечу сьогодні далебі
Стежками чорних тротуарів,
В плащі звичайної примари,
Щоб розчинитися в юрбі.

Забуду всі слова криві,
Нататуйовані на шкірі
Старих будинків, бо не вірю
У місто й те, що ми - живі.

Збираю речі, сни, листи
У клунок спогадів. Ще кави
Я вип’ю на ніч і лукаво
Й тебе напÓю, ну а ти

Про смак спокуси не питай,
Бо це, повір, вже несуттєво,
І ми удвох Адамоєви
Назад повернемось у Рай.

Вересень був – кохання кіношне і голуби,
Вересень був помаранчевий, був голубий.
В тебе – за графіком, в мене був – без пуття,
Без шляхів, ниток аріадниних, без вороття.
Все у валізу не влізе – та й дідько з ним.
Добре не боса, а мотлох – молохові під хвіст.
Йшов тут казкар один, то тепер побіжу за ним
Зорі шукати в калюжах і попід тином зміст
Свого такого-сякого щасливого майбуття,
Що вироста, мов вірші, знали б з якого сміття!
Доки буденність пише нас у щоденник тижня,
Нижні і верхні чакри змішує чорнокнижно,
Я засинаю груба, а прокидаюсь – ніжна,
Просто луску знімай і клади під ніж – най
З нотою «ми» на пробитій гачком губі
Поглядом заклинаю: не відпускай – люби.
Жертва шукає ката, риба – рибалку. В юрбі
будь-якій вибір зупиниться на тобі.
Жовтень жене пожовкле листя чужих листів,
Я не знімаю пошту, бо забуваю айді.
Діти, в Сіті заплутані, мо втечемо від грози
На піднебіння Всесвіту, де зійшли Терези.