що втрачати розвінчаній королеві?
тільки волю
і руки свої - сталеві
ця маленька рибина
роздерла невід -
і позаду зоставила
сто морів

відчай випила –
губи солоні й досі,
камінь ребра голубив -
кричала досить,
на вершині всесвіту їй здалося,
що насправді море –
глибокий рів

що плавці –
не гірше за крила птахи,
мирне миро –
жереб гіркий невдахи

на її обличчі
в підніжжі плахи
не дрижать воронячі пера брів

Стулити писок – і змовчать слова
про дірку в тиші, про вагомість коми,
про сум листів, написаних не вам
і про до сліз од сліз болючу втому,

про виходи із себе і назад,
про сірникове щастя догорати,
про переповнений надіями вокзал,
про заґратовану довічно долю втрати,

про неминучість завтрашнього дня
і про свою минучість як людини...
Змовчать слова, крилате вороння
осяде віршем, виковтнувши слину.

Ти десь в світах і тішишся Європою,
Кайфуючи під музику "Грін Гей".
Мені ж набридло бути Пенелопою,
Якій "наставив роги" Одісей
Відверто так. Хоч він у всьому кається,
І каже, що зазнав багато лих,
Коли усе ж до мене повертається
Від тих своїх метеликів нічних,
Що обіймали стегнами. І ніжними
В"юнами рук впинались до плечей.
А Пенелопі з маскою невтішною
Ніяк не можна більше до людей.
...Короткий плащ і сумочка пантерова.
І хай цю землю хоч не вдержить кит.
Під парасолькою з бамбукового дерева
Без тебе райсько й простірно. І квит!

Малює пальцями на шибці
безбарвне видиво мороз,
як свіжоспечені убивці
з любові вибили добро.
І стало так від того млосно,
що хоч ховайся, хоч кричи,
любов згубилася в трьох соснах,
любов згубили двоє чи...


Інколи здається, що любов - мука. Додають в неї трішки сліз (хто від горя-хто від щастя) і ліплять, ліплять, ліплять...


Ти
Ти ліпив мене, як хотів, і з усього, чого не було.
Ти програв мої три із п’яти життів, і випльовував злість не в сторону, а в моє чоло,
Загинав мені руки і бив у живіт, і казав – підтримуєш боєздатність.
І відтоді я часто лежу в траві, бо зробилися ноги ватними.
Замість серця у мене ґудзик, а в ньому дві дірки.
Ти вирішив за мене, що я боягузка і всі життя мені вчитися на одні четвірки.
Ти пошив мені одяг з латаття і ряски на усі пори року,
І через таке моє плаття у мене в друзях значиться тільки дядько Окунь.
Ти вишив мені очі червоним і забув про усмішку для обличчя,
То й щирі люди, мене побачивши, б’ють у дзвони і хрестяться з переляку тричі.
Але я таки дочекаюся, коли небо стане на смак ванільним,
Покінчу з життям четвертим, не покаюся, стану вільною…


Часом думається, любов - кайдани. Позбудешся їх - і полетиш...


Я
Край дороги краю неба,
де закінчується зебра,
де тепло живе в долонях –
Тих, котрі тримають світ,
там мені відкриють двері,
й на порозі з Гулівером,
дарувавши в руки сонях,
радісно зустріне Свіфт,
ліліпути зварять кави,
велетні змовчать лукаво,
потім йеху і гуїнгми
розпитають – що та як.
Розкажу, що марю морем
і як час обличчя оре,
що у нас безжальні зими,
і що часто я – не я.
І щоб все почати знову,
треба написати повість
Амазонка, неЛюбаска,
словом, Жінка на коні.
Джонатан всміхнеться ласо
(так іще смакують м’ясом),
не поспить, напише казку
і віддасть мене мені.


А буває, хочеться написати іншу історію, почати любов заново, не згадувати про колишніх і жити, жити, жити!


Не ми
Починаю жити, дихати орхідеями,
і не знати ночами колишніх тебе.
І так мені добре від того всього, де я.., ми
залишилися в минулому, не тепер.


Блефуємо?


Аж цієї ночі випали сніги, –
Зими в передмісті вищі за коліна,
І коли душа ниє від нудьги,
Родяться на світ вірші замість сина,
Путається слід: горобці, коти –
Хто кому програв? Хто ким пообідав?
Думалось мені, що найгірше – ти,
Гірше – то сліди, де твоїх не видно.


А насправді, правий дідусь Ніцше: "Залишається любити один одного, коли один від одного не втечеш".


Ми
Повертатися тяжко, просити прощення і поготів,
та насправді стаєш сильнішим, коли прощаєш.
Я дарую тобі і останнє, п’яте, з моїх життів –
ми у пеклі були, то давай ще спробуємо серед раю.

Ці вихідні-мов пара невгамовних близнюків,
Повернення яких із табору чекають рідні,
Вцілілі шибки і незірвані плоди садків,
Попкорн, сорочки білі і прогулянки погідні.

Ці вихідні попереду найбільш зухвалих мрій
Зірвати куш—і з друзями гайнути у Карпати,
І закохатися у гір пластунський однострій,
Поки годинник нас не поведе на страту

Тік-так, тік-так за збурений у нашім місті мир,
Що викликало в мешканців незрозумілий острах,
Як доказ-тиша і розтяті животи квартир
З яких випурхує нечитана суботня пошта.

Ей всё казалось – есть ещё в запасе вечность
до времени, пока «никак иль хорошо»,
и красок вернисаж, и линий безупречность
внушали веру ей в своё бессмертье, но –
когда туманов саван обвил нагие плечи,
лишь юноша-декабрь промолвил, не спеша:
«Все сантименты – чушь… но в наш последний вечер
Покойница была на редкость хороша…»

:)

Час хисткий і непевний дуже.
Просто змотаний грубим дротом.
Мій земний, піднебесний друже,
Я ще й досі не знаю, хто ти.
І якого ти воїн рангу?
І куди ти мандруєш пішки?
Ти стокрилий пекельний ангел,
Що в кохання погрався трішки.
Це було геніальне шоу!
Ти його розіграв натхненно!
Відтоді я живу святково,
Одягаючись у буденне.
Тільки зраджує щось люстерко.
Ну а так все незле, коханий...
– Пані, пані, купіть цукерків!
– Кажеш, жити солодше стане?

Ця ніч не згадається. Буду холодна і дивна.
Всі ґудзики в нормі. Волосся заплетене в колос.
Вже можна сміятись так голосно і надривно,
Щоб аж від напруги ламався між звуками голос.

Вже можна…звичайно…мішаючи цукор у каві,
Дивитися прямо крізь тебе хоч цілу годину…
Ці очі навпроти такі обережно-лукаві.
Не бійся, цю ніч не згадають тобі як провину.

А кава не п’ється. А кава холоне. Чого ти?
Невже тобі вперше отак пересолено-гірко?
Вже можна прощатися. Можна словами колоти.
Вже можна розбити зі штучним коханням пробірки,

Біситись, топтати, трощити… На щастя! На щастя?
Вже можна сказати усе, що гнітило. Гнітило?
Ця ніч не згадається. Буду чирвової масті…
Вже можна кричати… Так голосно… Наче любили…

Викривляю хребти, url, компромати.
Особливо хребти. Вірю в шахи і мати.
Особливо в останні. Між іншим взаємно.
Між іншим я профі. От тільки - таємно.
От тільки я кількою й калькою гребую.
Гребти - це прекрасно! І пахнути цедрою..
І пахнути цнотою аж до задухи,
і шоп "штабєлямі" всі мерли, мов мухи,
від чаду моїх цибулин-откровень.
Бери до своїх зацілованих жмень
і ротом звабливим вульгарно їх їж.
Я точитиму ніж. Це вагоміше, ніж
тіні будь-кого з тих, хто розкидав між нас
це каміння, котре ще збирати не час.
Час збирати врожай і шкарпетки з підлоги.
Я хотіла б - давай? - знов погратись в пологи.
Затамовую подих і нишком нечутно
зберігаю твій сон - може сниться щось путнє:
ніби я викривляю хребти, ставлю мати.
Я ножа доточу - і приєднуюсь спати!

Відсміялись дощі, відболіли сніги,
І відплакали роси пречисті.
Ці похилені стіни - не мають снаги́,
А хатинки - посунуті вниз береги,
Нічиї, як обтрушене листя.

Відгоріли для них золотаві зірки
у небесно- освяченій кузні,
Їх, сліпих і німих, доглядають круки́,
Їх навідує спомин, давки́й і гіркий,
З блекото́ю насіння у лузі.

Від*яріло вже й сонце для мертвих осель,
де провіяні долі крізь сито:
Ні хрестин, ні весіль, ні сльозИ, ні пісень
І процесія, навіть, труну не несе
На забутий, знеболений цвинтар.

Лиш буяє у хащах гірка бузина,
Де змагалися ластівок хо́ри.
Де кохання несла вишиванка- весна,
Там ячить над руїнами чорна стіна,
Як "Летючий голландець" над морем.

- Бачиш душу його чорно-білу:
Половина зчорніла дотла,
Інша чиста, як божі крила.
Як же він прагне твого тепла…

Можеш стати йому водою
І вогнем, щоб його зігріти?
Зупини чорноту собою –
Ти, як жінка, повинна вміти.

Поклади на вівтар спокути
Свою волю, рожеві мрії,
І прийми все, що має бути,
Всі його чорно-білі дії.

Завдаватиме чорне болю,
Ну а біле заманить щастям.
Не пускай чорноту на волю,
Не давай злидням душу вкрасти.

Пам’ятай, відтепер ти воїн
У подобі слабкої жінки.
Маєш зовні здаватись м’якою,
Добре знаючи міць павутинки.

Ти сама обираєш долю.
Берегтимеш цю грішну душу?
Коли так – то забудь про волю…
- Так, хранителько долі, мушу.

Сотворіння борщу я б назвав ворожінням,
щоб листок до листочка, все вчасно і все до смаку.
Чари сонця й землі усмоктало коріння,
щоб не втратили люди написане їм на віку.

Із пестливих долонь землелюба-трипільця
запліднилася нива зерном україноєства,
і, заливши ріллю сонцекров'ю по вінця,
уродила народом на тисячолітні жнива.

Переможно верталися вої Олега
з далини, зруйнувавши чужинську ворожість ущент.
І княгиня, подякувавши оберегам,
частувала його оксамито-червоним борщем.

Відряджала Андрія на Січ Бульбашиха,
до борщу стеребила під сльози іще часника.
Підвивала, ридала, молилася стиха.
Ніби знала вона, що востаннє годує синка.

Манівцями у ліс у тривозі - Ганнуся,
притискала у хустці ще теплий з борщем казанок.
У пілотці під зіркою не промахнувся -
страву й кров розчинив у долонці осінній листок.

На Дністрі, чи на Прип'яті у вишивАнці
в котрий раз ще шаткує капусту жіноча рука,
і не зна...

Господь – мій Пастир, з Ним повік не знатиму біди.
Провадить Він овець Своїх до трав і до води.
Він душу оживля мою аж до самих основ,
Дарує милість і любов щоденно знов і знов.
В долину смерті зійду я, й не побоюся зла, –
Зі мною Ти, рука Твоя не раз мене спасла!
Мене на учту запросив, відвівши ворогів,
Своїм ісопом рясно вмив, і дав скарби дарів.
Твоя лиш милість й доброта підтримують мене,
У Твоїм Домі благодать і щастя неземне.

Повінь очей із глибин голубої тиші
Сколихне мою вітряну, давньословянську суть.
Піднімаюся серцем до болю все вище й вище,
Так як душі лелечі до вирійних сліз ростуть.
І кохалось багато,
І пристрасті було море,
Але істина долі доволі-таки непроста...
Я мабуть вже століття не перше
Тобою хвора,
Що за ніжність твою не боюся віддати...
Життя.

Присутність сліз – відсутність порожнечі.
Святіє час і простір між людьми,
І зорі ген - отарами овечими –
Такі, як ми,
Ну геть такі, як ми...

Немає болю.
Відстань нерозкаяна...
Так нетутешньо...
Сива безмір трав.
Так, ніби Авель проклинає Каїна –
За те, що рай йому подарував.

А гени чують предків кров нескорену,
Дніпрові їх глибокі голоси...
І нам за себе навіть трохи соромно,
Бо ми до них іще не доросли.

На мою недобуту вічність
Зазіхає висока мить.
Сльозокровніє воском свічка
І душею душа болить.
Кажеш, все в цьому світі плинне –
Ми минаємо,
Хтось росте...
У настояних в жилах винах
Заговорена кров небес.
Тільки я...
Я вже маю крила,
А тобі ще до них цвісти...
Знаєш, біль – то велика сила,
Сила бути із ним на «Ти».
Я лечу –
Так не буде гірше.
Все – лиш мить і глибокий щем.
Чи ж заплачеш колись хоч віршем
Над холодним моїм лицем?

Ніжність, гостра як бритва,
Душу мені поріже.
Віршами сльози витру...
Пісня, як вечір, свіжа
Так еротично плаче
На берегах Дніпрових...
Ти мені все пробачив,
Я тобі – теж готова.
Зір павутинні вени
Струнами стануть ночі...
Знаєш, а не даремно
Ти мене хочеш...
Сльози такі невинні...
Вперше,
Так було вперше...
В келихах трохи винно,
Місяць – крилатий вершник...
Солод терпких конвульсій
Паралізує небо...
Дике пришвидшення пульсу...
Ні-ні...
О! Треба!
Треба...
Стогне стервозно тиша,
Наче свята повія...
Серце вже кров колише...
Ти мене мати вмієш...
Вітру ласкаві руки,
Магма, мов кров вулкана...
Миті солодка мука
Вічністю стане.

Засинаєш на моїх руках,
Пахне тіло то вином, то ніччю...
Я твоя печаль гірка-гірка,
Вишита хрестом на передпліччі.
А до серця боляче іти...
Відвоюю тишу безголоссям.
Світ на душах ніжний і простий,
Як моя рука в твоїм волоссі.

На березі столітньої ріки
Рахую зорі, зібрані в долоні...
Гарячий дотик ніжної руки –
Моя терпка нескорена агонія...
Ти майже справжній, майже несвятий,
Музчина характерницького крою...
Так, ти ще мій, хоча давно вже чийсь,
Я так не вмію бути не з тобою...
Мовчить калина, плачуть соловї
І трави ледь надімяті не нами...
Такі натхненні дотики твої,
Такі зітхання, зірвані вустами...
Ми мовчимо впівголосу про все,
Що пристрастю у грудях вибухає...
А світ росте, а світ собі росте
І пахне в душу недопитим чаєм.
Вином, полинним присмерком,
А я
Рахую зорі, зібрані в долоні.
Одна із них, так, як і я,
Твоя
Шалена характерницька агонія.

[не бачиш]

вікна затягнені плівкою страху -
нібито більма на хворих очах;
чобіт Пітьми накриває мураху,
далі від гавані - ближче до краху,
жертва потрібна - ягня
чи курча,
чи то самому під лезо, як ласку,
потім у землю –
до мертвого ласу


[не чуєш]

що тут почуєш у шумі такому,
хижому – Цербер у тисячу пащ;
кігті господар ховає у плащ,
сіється шум,
набиває оскому,
сиплеться градом із чортових пращ;
слово чи голос несила почути,
те, що почуєш,
затягує пута


[нічого
не скажеш нікому]

і правильно вчиниш…
лялька, принцеса гірка Турандот
ремствує мі, заїдаючи до,
точить провина - не знає спочину,
завтра її перемножать на сто;
ночі – а ночі духмяні, як сливи,
нам не дізнатись,
які ми щасливі

Бо пора зупинитись. Бо ми безнадійно чужі.
Бо вся правда з очей витікає, гаряча й солена.
Бо слова небезпечні. Слова - як циганські ножі -
Так лоскочуть металом по шиї, шукаючи вени.
Бо уже снігопад. Бо потрібна затишна нора.
Бо набридло ловити метеликів і пілігримів.
Бо свічада сказали, яка я безбожно стара.
Бо ці кляті свічада усе показали. Без гриму.
Бо я просто злякалась. Морозів і кари небес.
Бо довіра моя так рослинно схилилась до тебе.
Бо від щастя вмираю. З тобою вмираю. А "без"
Ще не знаю, чи зможу. Але зупинитися треба.
Зупинитися треба, бо я невиправно брешу.
Бо робота, сім"я. Бо проблеми. Бо заздрощі. Чуєш?
Ти спитайся: "Чому?" Я усе тобі зараз скажу.
Тільки чом не питаєш?
Цілуєш... Цілуєш... Цілуєш...

Щось не склалося з Мойрами й датами.
Чи це бог Геліос за телят:
Запавучені чорними гратами
Міражі міріадів Плеяд.

Із ікони - любов з поволокою
Для царівен і просто для жаб-с.
Зник десь там колією глибокою
Тряс-потрясний не мій диліжанс.

Бачу тільки карниз позолочений
Для підвіски у вигляді ню.
Я ж-бо й сам в цьому світі позичений:
Парафраз, пара фраз, парвеню.

в очах твоїх сестро
живе таємниця
пустила коріння в зіниці твої
вона
жартівниця
укотре насниться
і ти – як черниця – затягнеш краї
подертого плаття у плямах чорниці
вертаючи в дні
із уявних боїв

вертаючи в будні
втопаючи в буднях -
гумовці - до хати багна не тягти
пригріти змію - таємницю на грудях
і так –
хоч нелегко –
нести до мети
ці кроки марудні –
і в липні і в грудні
отрута стікає в долоні пусті

і пахне мов яблуко з райського саду
гріховна
подібна до казки
така…
летить бур’яном з-під мотики досада –
робота як завжди горить у руках

жалі залишаються сестро позаду
в зіницях плющем -
таємниця жалка

- не хочу –
Пов’язка на очі до темряви ласа,
Дзвіночок ще тенькає тихо… стихає туманно…
Цей грудень зі мною гуляє у діда Панаса,
Регоче на кутні: «Впізнаєш навпомацки, Ганно?»
І горло стискає досада, як палець – каблучка…
До чого ти дійдеш: до нього, до суті, до ручки?


- не треба -
Остання потреба приносити треби:
Чи тіло, чи душу волієш? - і знову надсадно
Роками ловити примару, подібну до тебе,
Руками хапати повітря, як яблука Саду…
…бо снігу – по котики. Покотом – схиблені зими.
І білі тумани…
і чорні омани за ними…


- не можу –
Уже ні повітря, ні віри – приречена…
І тиша вощана, і крокви здригаються кроками,
І стали питальними, стале_летальними речення,
І мовчанка-зречення: тільки відлуннями: доки ми
Ще будемо бігти, неначе засліплені миші:
На дзвоник у тиші.
На дзвоник у тріснутій тиші…

Заспокоїти серце...
Як важко зробити це,
Поки квола надія
За нас ще тихенько молиться.
Не з любові - зі звички
Цілуєш моє лице.
Тільки ніжність твоя,
Як дводенна щетина колеться.

Та хто ти -
чи сонце, що ложкою змішує барви,
Щоб згодом картини піарить
за авторський кошт?
Достоту -
не варто, не вчасно
і зовсім негарно.
М"якої посадки:
на всіх вистачає галош.
Та що ж ми...
Усі краєвиди - на кшталт гобеленів
давно з молотка
до приватних пішли галерей.
А все так серйозно:
"Всього один день на арені!.."
І клоун сумний
потішає веселих гостей.

Хита головою собачка у джипові чорнім
із заздрістю
сворі брудних безхазяйних собак...
А що моветоном відгонять "крестьянские корни" -
То так...

Равлику, повзи по моїй руці,
по моїй щоці, по моїх вустах,
в серденько саме, в живосущу цвіль,
доки в нас обох не поїде дах…

Не поїде світ задом наперед
і кудись туди, де зими нема,
де в дощах Господь пелюшки пере
з-під таких, як я, чорноватних хмар;

де гортає Бог збірочку гріхів,
виправляє зло на мою любов,
де на сто чортів не лишили снів,
де живе дивак – юний хмаролов;

там четвертий день, як мовчать про все –
залягли слова десь кудись на дно,
там давним-давно оселивсь Хосе,
бо тому Хосе там не все одно;

пролітали там пишногруді три,
пробігали там волохаті два,
хтось тоді скавчав, певно, то вітри,
хтось тоді не встав, певно, то трава;

і світило всім сонце-жовтеня,
і веселі ми грілись по кутках,
щастя язичком мило котеня..,
тільки геть осів мій дірявий дах.

Не запрошуй на каву – ненавиджу цей етикет.
Краще зразу скажи – малюватимеш Жінку, Що Кається...
Я давно розлюбила. З такої не вийде портрет.
Намалюй краще дівчинку, що як весна, усміхається.

Що біляве волосся красиво зав’язує в хвіст.
Продає тобі пензлі зі знижкою майже на гривну...
Ти старієш, художнику, ти розбазарюєш хист.
Намалюй її очі, що дивляться так невідривно.

Намалюй їй слова у яскравих сукенках. Намов
Станцювати їх танго, щоб вибухнув сум феєрверками.
Намалюй ту оголену, зовсім дитячу любов,
Що уперше для когось наважилась бути позеркою....

В краю, де чути сонця сміх,
Де ніжно пахне рута-м'ята,
Намисто скрипок золотих
Вплітають в серце солов'ята.

Блукає літо у полях,
Духмяний колос вгору пнеться.
До мене стелить довгий шлях
Земля, що батьківською зветься.

Блищить в очах світанків синь,
Палають зорі, мов троянди.
Мій краю! Я - твій вірний син,
А ти - взірець добра і правди.

І світла юнь, мов щастя мить,
В душі барвінком чистим в'ється.
Завжди зігріє й захистить
Земля, що батьківською зветься.

Блищить вогнем джерел сльоза,
Летять тополі в синє небо,
А гнівом сповнена гроза
Як хижий птах, кружляє степом.

Мій рід - козацький, бойовий,
Що перед бурями не гнеться.
Шумить мені крізь дух завій
Земля, що батьківською зветься.

Чи то весни зелений цвіт,
Чи думи осені багряні -
В моїй душі на много літ
Слова Вітчизни полум'яні.

Скрипить акація в саду,
Торкають віти струни серця.
Розвіє смуток і біду
Земля, що батьківською зветься.


1999

Гобелени наших почуттів
Вигорають від палкого місяця...
Просто щезну. Все, як ти хотів.
Поки два кохання перебісяться,
Я на цих полотнах ще живу...
Щастя зимне і маленьке дуже
Жабенятком плигнуло в траву,
Розхитавши зорі у калюжі.
Сумніви пройшлися, як вогонь,
По садах квітучих і зелених.
... Випадаю зіркою з долонь.
Сумно. Вигорають гобелени.

1.
у цього снігу дивний післясмак:
небесна манна млосного дурману.

бог_наркоман ростив зірковий мак,
а бог_нарколог зрікся наркомана.

між лівих ребер - кинуте гніздо.
тендітна пташка моститься в Європі.

я уві сні щасливий - як ніхто,
коли навспак тече Чумацький Опій.

у цих обставин тисячі причин:
ярмо потенцій, паливо відносин.

я із отих "продвинутих мужчин",
що з виду жлоб, а сам кохає осінь.

я жив отут! мене від цього пре!
я мав жінок! я їздив з другом в Ессен!

я крапка в грудях, в датах я - тире,
як тільки Він підніме сміт_і_вессон.

і справа тут не в праві чи вині,
не в новизні римованих сентенцій -

коли у небо хочеться мені,
Господь тебе притримує на денці.


2.
відстань між нами в тисячу років
щоночі меншає на кілька кроків.

тебе, алогічну законам божим,
вкладаю у вірші й завчаю кожен.

а потім нервуюсь, неначе звір я,
впівголоса вию на всі сузір'я.

і все це де-факто, бо я де-юре,
а з неба сміється гагарін юра.

Загубився у часі колишній
козацький Орлик-
Це гніздечко, що звите в зеленому
межиріччі,
Це обійстя, узимку- з вічно
простуженим горлом,
І з ялинкою-привидом в центрі,
на новоріччя.
Навесні - у віночку з бузків
і вишневоцвіту,
Восени - з гомінким листопадом –
кризопадінням.
Я милуюсь його світанкОвим
серпанком влітку,
Співчуваю скаліченим вулицям
карантинним...
Я люблю своє місто з некультовим
Бугом – Богом,
Що колись необачно потрапив
у пастку- ринву.
І стискається серце від вигляду
тих убогих,
Що на звалищах бруду змагаються
за їстивне.
Тут бабусі торгують насінням
на перехрестях,
Їм холодні протяги боляче
лижуть спини.
Сигарети по-штучно. Вітрів
степових фієсти
Так завзято беруть тупі
бігборди на кпини.
Я люблю своє місто, так щемно
і безпросвітно,
Хоч його вже піввіку усі
називають мертвим,
Хай крім нього я так небагато
бачила світу,
Саме тут над могилами пращурів
плачуть верби.
І з очима богинь, зневажаючи
кризи й біди,
Так багато дівчат - жінок
тут ходить вагітних.
Я люблю своє місто. До щему
й до болю рідне.
Хай простить мені те, що так довго
воно не квітне.

Ще зі вчора їжачиха
Застудилася і пчиха...
В їжачатка ніс гарячий,
А до того ж - воно плаче...
Пан Їжак пішов в аптеку,
Купив ліків цілу теку:
Аспірин, три скибки дині,
Дзбан шовковиць темно-синіх,
Дзбан малини, дзбан суничок
І десяток грушок-дичок.
Ще настою із шавлії
Для їжакотерапії.
Наколов дружині й сину
По гірчичнику на спину.
Вкутав їх у ковдри з вати,
Взявся медом напувати.
Випив чайничок узвару
З їжачихою на пару.
А синочок Їжачатко -
Зовсім трішки: три горнятка.
Був іще узвар з кропиви,
Та його чомусь не пили...

Пишуть всі поети: «Плаче Дощ…». Ей!
Зрозумійте, що це неможливо:
і зійдіть з калюж – вологих мощей.
Він помер, коли затихла злива…
. . . . . . . . . . . .

Краплі води між землею і небом –
це тіло і кров Дощу, його плоть…
Б’ється об землю – ламаються ребра,
в краплинки впивається скло, камінь, ость…
. . . . . . . . . . . .

Живим є Дощ допоки на долоні
спадають краплі, чи з дахів дзюрком…
А влітку часто Дощ буває сонним,
коли заспить туманом над ставком…
. . . . . . . . . . . .

Шибки стають Іконами в дощ,
а шифер бубнить: «Боєць я».
Свято очищень, народжень, прощ,
об землю життя нове б’ється
(немов немовля в материнському лоні
зсередини ніжкою б’є по животику,
а матуся щаслива руку кладе на те місце і
посміхається. Оця посмішка є – Веселкою,
Дощ – немовлям, а Земля – матір’ю)…
. . . . . . . . . . . .

Коли постарів Дощ – помолоділо Небо,
і Сонце по калюжам розбрелось.
Я зрозумів тоді: в житті найвища кеба* –
Любить життя, як Білу Церкву Рось….

В надвечір*ї сонного Бугу,
Паленіє небо осіннє,
На далекому видноколі
Вистигає пахкий кальян.
У багряній предтечі хуги,
Первоснігу зріє насіння,
Безпорадне сонце у долі,
Зачепилося у гіллЯх.
Чом притих, тьмяноводний Буже?
За козацьким нудьгуєш степом?
За крислатими вітряками,
За водою ясних джерел?
Чи ж такий тобі осоружний
Став по осені плавнів шепіт?
Занімів, ніби чорний камінь,
Клекітливий колись орел.
Завмирає й холоне місто,
Заринає в пітьму по груди,
І клоновані очі вікон
Не розказують про дива.
І, покинуту падолистом,
Булаву піднімає грудень,
Вже укотре з початку віку
До Святого веде Різдва.

Яке байдуже й сонячне опівдні
це давнє місто. Так я і хотів,
смиренним бути, наче ґанки мідні,
де жовтий плющ недавно шелестів:
нехай отруйну спрагу почуттів
заступлять барви осени погідні.

У них розтануть незнайомці рідні,
і зацвітуть у людній самоті
Твої звабливі обіцянки срібні,
такі ж нездíйснені, такі ж святі.
Не маючи надії на меті
вони тепер безжурно-самоцвітні.

Їм горниці вготовані догідні
в наполовину срібній голові,
вони розсиплять спогади тендітні
в укритій срібним порохом траві.
І навіть сірі мури вікові
стоять сліпою радістю вагітні.

Освятять вечір у вологій пітьмі
блідих костелів гори мовчазні,
і коло них урочі, старожитні
реклам тривожних матові вогні.
Та вже несила вірити мені
у ці живі прозріння заповітні.

Старі відбитки радісного болю,
ви знаєте, що знову зацвісти
я вже ніяк себе не приневолю.
Зі свого каземату самоти
я можу вам у жертву принести
лиш осінь, Львів і трошки алкоголю.

2008, пізня осінь

У своїй блаженній ліні
сплять гетьмани на Вкраїні,
сплять події і надії,
сплять співці і лиходії,
сплять благання і прокляття,
сплять Донбас і Закарпаття,
сплять воли, бо ясла повні,
сплять стовпи вельмишановні,
спить сексот і спить собака,
спить топір і спить рубака,
спить Дніпро без чорториїв,
спить, на плоть начхавши, Київ,
сплять Чорнобиль, Конча-Заспа,
сплять священики і паства,
сплять поминки і банкети,
сплять пікети і ракети,
сплять долини й високості,
спялть слова, думки і кості,
сплять лікарні, ресторани,
автохтони, автокрани,
чорний кіт і біла мишка,
над колючим дротом вишка,
майстер пензля і доїння,
діти й мати-героїня,
самобутня анонімка,
інвалютна зірка Нінка –
супердівка, супер... –
СПЛЯТЬ!
Та не спить недремне око,
із кіота одиноко
прозирає ніч незмінну –
лиш одне на всю Вкраїну,
подароване Москвою
око цербера застою.
На Вкраїні темно й глухо,
та не спить недремне вухо,
ніч прослухує камінну –
лиш одне на всю Вкраїну,
та при ньому – весь наш сором
із навуходоносором.
Око бачить, вухо чує:
зле Прибалтика ночує.
в сили вірить надприродні,
у свої фронти народні.
Бачить око, чує вухо:
на Кавказі теж неглухо,
незвичайні біоструми
забродили у Сухумі,
у Тбілісі – як у лісі,
в Єревані – як на грані,
у Баку – як у Техасі,
в Карабасі – як на пласі,
що в них там, під спільним дахом, –
не збагнуть і Бог з Аллахом.
Вухо чує, око бачить:
вічна дружба щось партачить,
утікають, як чужинці.
з дому турки-месхетинці,
не в своєму ніби ложі
Волга й німці на Поволжі.
а татарам кримським стриму
теж нема – схотіли Криму.
Ворушаться й молдавани,
що гостинність удавали,
а тепер і гагаузи
рвуть із ними дружні узи.
Пригадали білоруси,
що не в сні життя – у русі,
вже й Росія – не месія,
на месію жде й Росія,
і не влежать, мов бездомні,
сестри й браття автономні.

........
Але далі на Вкраїні
люди сплять і їхні тіні,
сплять і помисли, і голос,
сплять і праліси, і колос,
і на прапорі блакить –
СПИТЬ!
("Спитай себе")

Коли вже замете снігами,
що ні проїхать, ні пройти,
і на землі не стане й плями,
і сніг сховає всі сліди,

сліди суєтності, тривоги,
сліди бажань і каяття –
я не піду шукать дороги
свого вчорашнього життя.

А стану снігом. Білим снігом.
Невинним наче немовля.
І засміється білим сміхом
новонароджена земля.

Блаженний сніг, він знає небо.
Високоплинний Білий птах
змахне крилом і вже не треба
блукати по чужих світах.

Нема свого – нема чужого…
Є тільки біла круговерть.
І пада сніг… А що до нього?
Розлука з ним, і сон про смерть…

Мій білий сніг не сон, а дія.
Душі людської ніжний цвіт.
Останню замете – надію,
і починається політ…

Якою на смак буває дзвінка пітьма?
Хай б'ють
на проміння,
б'ють на дзеркальні
друзки!
І вітер навідмаш ляскає по щоках,
І сльози дощу звертаються на вустах,
І шкіру пече промокла до серця блузка…
Суши-не суши, в цій осені ти сама.
…………

І танець – не танець битим небесним склом,
І блідне обличчя кольором зорепаду.
Тікай від дурного червня до листопада!
І думай, що це спасіння.
Що це – не зрада…
Хай зів'є собі у грудях м'яке кубло,
Й руками твоєю шкірою пише море…
Поетко, дивачко, дівчинко,
к бісу сором!
…………
Малюй-не-малюй на вікнах травневий цвіт,
Здирай-не-здирай долоні об перший лід,
Жени-не-жени від себе липкий туман,
Гори-не-гори –
а знову прийде зима...
…………

Змиває з чернеток місто_чорнильних_мрій,
Змиває у ніч холодні дзеркальні друзки,
Змиває вчорашнє сонце з тремтливих вій.
Поетко, дивачко, дівчинко, боягузко…
Ридай-не ридай,
цей дощ все одно не твій.
…………
І звідки така покора,
сонливий щем?
Відпустиш – і стане легше.
Лети, голубко!
Мій Боже, я так надихалася дощем…

Хай осінь тебе зігріє
липким плющем,
Поетко, дивачко, дівчинко,
перелюбко…

”Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби — спокійний і суворий,
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”.

Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, — я тверда й сувора.
О, краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

Як з цукром перетертий мак
в макітрі, землесніжну піну
в калюжі дощ змісив. Будяк
розворушив духмяне сіно –

пробивсь. Кульбаби цяпотять,
як в ящику курчата. Бджоли –
ченці тепла. «Привіт, як звать?», –
спитав промінчик матіоли.

Прийшло кохання молоде,
все вибухає і димиться.
А ти… сховалась від людей
солодким сонечком в суниці.

Він прийшов серед ночі дощем, наче шепотом,
легкий подих зітхання майнув попід віями.
І від нього, такого незнаного, теплого
незборимим жаданням кохання повіяло.

Потягнулась до нього крізь сон кожна гілочка,
(юна яблунька цвіту ще зроду не відала).
Звідки він, цей лякаючий шал, ці вогні в очах,
ця бентежлива пристрасть, ця млість несповідана...

Ледь торкався кори бігунками-струмочками,
не минав ні горбочка цнотливої стрункості,
не спиняючи втіх, не затихнувши хоч на мить,
у одному акорді злились, наче струноспів.

То пручалась, то прагнула знову лавину ласк
поки сон переміг у змаганні з повіками.
Перший промінь відчувши, юначка прокинулась
і засяяла вперше рожевими квітами.

Як пахне Сонце влітку після зливи!..
мов щойно викупане чисте немовля;
молитву Ранок так велеречиво
своїм пробудженням натхненно вимовля,

що, дивлячись на обрій, відчуваю
себе священним Цвітословом золотим…
і м’ятою в завареному чаї,
поезією сонячних калин.

Як заголовні літери у вірші,
дощу краплинки нависають, дзеленчать…
Не просто день народжується – більше:
добром прищеплюється в серці благодать!

Я ковтаю образу - образа ковтає мене,
Ми єднаємось в болісно - несповідимих сполуках.
Ця дошкульна алхімія має свій власний тунель,
Де у нетрях безглуздя із глуздом намацує злуку.
І вив"ялює душу що рветься з важкої ропи,
І пульсує у скронях, очима виходить назовні,
Росомахою кра́деться, сумніву в"яже снопи,
Виростає зі скиби у кулю як місяць у повні.
Я ковтаю образу - образа ковтає мене.
Ми тепер живемо тет а тет, я забула вже де Я,
Я її проклинаю, не хочу, нена́виджу, не…
Ми лишились удвох. Я й образа - Ясон і Медея.

/еклектична тема з аритмічним героєм/

1
Занурення в себе - це подорож в один бік,
бо відтепер для соціуму вас нема.
Уявляєте, посеред світу стоїть чоловік
і перераховує все, що мав.

Починає здалеку, загинає пальці,
згадує скрипальку з музичної школи,
о-о-у! як він віддавався отій скрипальці,
щоб потім не бачитися ніколи!
Перескакує на дитинство – рибалка, школа,
потім академія, збройні лави...
потім знов рибалка... і – жінка гола...
як її... марина, орися, клава…

Щось шепоче, збивається, починає спочатку,
у куточках очей накопичує небо,
мружиться в розпечену небесну печатку,
марить несвободою... кіньми... степом...


2
А далеко-далеко – на перехресті світів,
Зійдуться старійшини довкола багаття,
посмішками щирі, спогадами багаті,
самодостатні ще при житті,
щоб до зір сперечатися за мої картини,
і цокати язиками: – Ото людина!..

Прикладатимуться по черзі до Пляшки Миру,
довго і уважно вивчатимуть вирій.


3
Таточку, Татку, Тату!
Як ти мені й казав:
люди ідуть по п’ятах,
з думкою розіп’яти,
зрадити втретє, вп’яте –
за небеса!
Матінко, Мамцю, Мамо!
Випало їм zero…
Я припаду до рами,
в мареві за дарами,
в Божій крамниці краму –
наче зірок!


4
Дві кобили і кінь,
і прозоре лоша…
Догорає багаття, жевріє межа.
З того боку землі форматується схід.
Несуттєві подробиці кидає в піт.


5
А наслідна задача, мій сину, в тому,
щоб як тільки розвидниться, вийти з дому,
й, паралельно до глузду, дійти живим
до місцини, де править шаман трави.
Триєдине посвячення там просте:
ти лягаєш в траву, і трава росте,
і вростає крізь тебе у стелю хмар,
а крізь неї – в слова.
І тебе – нема.
Відтепер твої друзі листки й ростки,
бо на тисячу років вросли в кістки,
три мурахи, жуки і самітник_павук,
що сповідує віру в святий інфразвук.

Ці пульсації ритму клітин і мембран –
потойбічні мелодії зла і добра! –
ця статична напруга угору і вглиб,
і химерна здогадка – ким стати могли б!

До оновлення світу, до скону часів,
ти лежатимеш вічно у срібній росі,
і коли зрозумієш, що літери – гра,
от тоді-то й додому збиратись пора.
Всі, хто вірив у тебе, влаштують обід:
пелюстки, різнотрав’я і маковий піт,
а в подяку, що ти не таке вже й цабе,
у просвітлений лоб поцілують тебе.
Попрощайся за руку.
Дивися в лице.
І не здумай, мій сину, не вірити в це!
Бо коли в трансформаторній вимкнуть світи,
ти триматимеш вибір – зостатись чи йти.

У цієї свободи помірна ціна:
не лишитися „в” – не послатися „на”,
і навчитися вірити тільки собі,
щоб дивитися прямо у вічі юрбі!


6
У моєму випадку все гранично просто:
ця країна починається всередині мене,
розгалужується в артерії,
перетікає у вени
і розширюється зовні в священний простір.


7
Ой летіла стріла
востра,
і попала стріла
в острів.
І зробилось мені
млосно,
бо наснились мені
сосни.
А між сосон – жива
церква,
в ній кохана – жива
й мертва.
І упала стріла
поряд,
і пробила стріла
горе,
що дивилось мені
в очі...
І за що це мені,
Отче?


8
Дівчинко, Господине, Ґаздине Вітру…
Кришталеві сльози зі щік твоїх витру.
Довго і ніжно дихатиму в долоні,
передчуватиму майбутнє в твоєму лоні.

А в зіницю закотився, як мак, літак,
в пошуках маршрутів порізно вижити,
на яких і не віриться в щось_не_так
під блідолицим небом,
від вологи вижатим…

А як же тебе хотітиму – до сказу, до млості,
до відрази_до_себе й на_себе_злості! –
не допомагатимуть ні жінки, ні зілля:
від жінок досада... з вина – похмілля.


9
В архетипних Ометинцях - пустота.
Глинобитні віґвами нитками диму
почіплялись за хмари і їх нестиме
мимо лірики, мимо натхнення, мимо
псевдопрагнення бути одним зі ста.
І коли б не слова, то Господь би з ним,
з тим наївним бажанням – собі любові,
бо вони – від зневаги! – на все готові:
захлинутись словами – як смерть у повінь,
щоб хитатись у хвилях зі ста одним.

Ця пісенна країна – як вірш – проста:
часто вживані рими, зужиті теми,
так багаті повторами дні_фонеми,
та коли врозуміється – хто ми й де ми!
і сформується образ UA_Едему,
от тоді-то і станеш одним зі ста!


10
Осінь на Вінниччині – це хвилі іржі,
під якими золото горить і зблискує.
Осінь – це коли безнадійно чужі
намагаються бути сумними і близькими.
Осінь – це простір, це видих_пара,
коли стомлені очі на сонце мружиш,
і коли не потім, а прямо зараз
взяти і заїхати: – Ну як ти, друже…
Осінь – це музика, яка так свербить
під мапою шкіри й тікає зовні,
це безодня ставу і три верби,
що бредуть у тумані, як в сивій повені.
Осінь – це здогадка про всю любов,
що пересічному смертному вже вготована,
це дописані вірші й, само-собов,
кохана, якщо і не знаєш – хто вона.


11
Я навчив тебе вірити в нас не так,
як хотіли б сторонні, і цей апокриф
переріс парування відтінків вохри
і судомне тремтіння зі мною в такт.

Я навчив тебе марити змістом слів,
відчувати їх смак, цілувати в губи,
дослухатися грому шаманський бубон
і стелитися танцем уздовж землі.

Я навчив тебе бачити спільні сни,
що проходять мурахами вище стегон,
і щомиті вживатися в alter ego –
тільки з ним римуватися. Тільки з ним.

Я навчив тебе нюхати жовтий лист,
щоб ділити між нами цей тлінний запах,
і чекати що прийде на задніх лапах
тільки мною приручений звір імли.

Я навчив тебе слухати білий шум
і у цьому умінні іти до краю:
дочекатись від Осені: – я вмираю...
а тоді заступити оту межу.


12
Я – остаток розпаду слів до атомів,
я – конверт відсутньому адресатові,
я – стежина, лишена літаком,
на сторінці Господа – небо.com.

Я – обряд посвячення у містерії,
я – причина Космосу без матерії,
я – наосліп набране sms
за тарифом „Вісточка для небес”.

Я – відсутність наслідку за причиною,
я – безглузді сповіді за чарчиною,
я – ua_статистика ru_ай-пі
і посмертне зцілення – не тобі.


13
Забувай мене словами, літерами, комами,
довгими паузами, наголосами, акцентами,
і як розривали небесну плаценту ми,
щоб поставити крапку,
і стати зникомими.
І як через ніч сповідалися осені,
що так безсоромно влягалась між нами...
Забувай за рядки, що нашіптує хтось мені,
за абстрактність,
за віру у серце_не_камінь.

Виривай мене по травиночці – щоночі, щоднини,
чи уяви речами,
що оминули тебе й досі:
ножем попід ребрами, смаком конини,
стрілою, що на злеті торкнулася волосся.
Уяви мене останньою кулею мимо,
чи нудотно-солодким жертовним димом,
лишень не робися одразу байдужою,
тільки оце я за раз не подужаю.

Ось тобі – через відстані – моя рука,
збоченого любителя кохатися втрьох,
забувай безболісно останнього із мужикан,
аритмічного романтика – Нічиє Перо.

Лісу вогке мовчання, степів ковила…
І століття й століття на пошук Граалю.
Не сховався від смерті Кретьєн де Труа –
Отже жити і жити тобі Персифалю.

Через те, що колись обірвався рядок
Ти мандруєш європами з осені в осінь.
Загубилася істина в тлумі пліток,
То ж омріяну чашу не знайдено й досі.

Наче луска дракона: на війни – війна,
І на мапах старих що століття за поділом – поділ.
Шаленіють нормани і винна Шампань – без вина,
І на бабках коня осідає «освенцімів» попіл.

В цім об’єднанім царстві він лишень прибега – баніт.
Дяка Богу в ЄС за таке не саджають на палю.
То ж на заклик: «Хто їде? », він гордо кричить: «Вічний Жид –
Персифаль, зачарований блиском Граалю!!!»

Червнева спускається ніч.
        Збираються зорі в танок.
Над гуртом юнацьких обличч
        лунає останній дзвінок.
Дівчата, такі чарівні,
        до школи востаннє прийшли.
Сьогодні не джинси вони,
        а сукні святкові вдягли.

        Приспів:
А школа сміється
        і сльози ковтає,
                у світ виряджає нас.
Із неба, здається,
        під ноги злітає,
                кружляє останній вальс.
Від щирого серця
        нам щастя бажає:
                "Рушайте у добрий час"!
Нехай не урветься,
        в житті не лишає
                дитинства прощальний вальс!

Розходиться дружна сім'я
        віднині по різних стежках...
У кожного доля своя
        і свій незатьмарений шлях.
Прямує до сонця наш клас.
        Услід йому вікна горять.
То мами, чекаючи нас,
        до самого ранку не сплять.
        (Приспів)

Виллю тугу за поріг, як воду,
У якій обмила всі жалі.
Ти чомусь так довго не приходив,
Що у мене голос побілів,
Вицвіли слова, зріділи коси,
Губи й ті потріскались… Хто ж знав?
Що прийдеш ось так – серед морозів –
Сивий, пізній… Ну, хоч руку – на…

Чекання - нитка, протягніть від вушка тихо,
в три чисниці до смерті і навспак. Навхрест
церуйте серце кожним видихом і вдихом,
давайте волю нервам, наче раду лихам -
і буде вам добро - на зраду, чи на хрест.

Хай в люди виб`єтесь, та вистелять вам терня
і пустять вгору йти по ньому босоніж.
Та розскородять, батуватимуть майстерно
у пеклі боже. І назвуться комінтерном,
щоби навідліг, безсумнівно нісся ніж.

А ви прийміть його, немов уста причастя,
хай легко схрестяться в холодному живе -
і вам залишаться три чисниці до щастя,
півкроку до любові - то ж не бійтесь впасти,
у те незнане, де душа переживе...

17 Листопада 2008

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п'єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін!
Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, -
Без металевих слів і без зідхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!