Зловісний кіт сибірської породи
І пазурами з ніжного заліза
Сон стереже, нечутно в тиші ходить,
Тре об дивана виступ бік облізлий...
Насниться ж...

Ти входиш в дім пустий і непривітний,
Вмикаєш світло, зігріваєш чайник,
А на столі мої прощальні квіти
І хтось сміється темний і безжальний...
Насниться ж...

Тривають дні сумбурної погоди,
Сніг випадає синій, незвичайний,
Зловісний кіт сибірської породи
Вмикає світло, зігріває чайник...
Насниться ж...

На Всесвіту засохлому склепінні
Німих богів тьмяніє обрис дальній...
Ми - ненароджені, ми - ще всього лиш тіні...
І хтось сміється темний і безжальний...
Насниться ж...

Коли б я іще зрозуміла, коли не нині?
Коли би, як не сьогодні?
Минаю шляхи Господні,
Шляхи широкі аж сині,
Шляхи голодні,
І голод їх рівний безодні
Приреченості на спúні.

Я порох і глина, що вперто ступає по глині,
І врешті забувши закляті закони природні
Так вперто людиною хочеться бути людині.

Ми ніби не винні у тому, що бути повинні.
Дороги не згодні -
Ми винні у тому, що ми одинокі і жодні,
І кожній хвилині
Ми винні у тому, що плинні.

І дві застороги:
Це нас обирають дороги
На вічні свої етюди.
І нам випивають ноги,
І нас забувають еклоги,
А з ними – люди.

А ми – подорожні на вічній життєвій картині.
І все проминає, і ми проминаємо нині.

Пізно, Пилате, пізно
Уже закінчилась злива
І вже позабули ріки
Життєву силу дощу

Рано, Пилате, рано
Казати, що я щаслива
Просто відкриті рани
Стікають замість плачу...

Зупиніть цей світанок - як згуба, його пришестя,
Бо на ранок, як завжди, я маю безспірно піти.
Та не втримати ночі...
Даю тобі слово честі! –
Тільки смеркне, вернуся.
Піщинками із самоти
Пересиплеться час, і зірветься твій день навтьоки.
І обернеться в темряву світлих небес голубінь.
Не топися в стакані,
Спрагни натхненням, а поки
Розпрягай, мій поете, думки і лягай відпочинь.

На осіннього міста
Пожовклу стару парсунку
Сни стають на сторожу,
Немов кам'яні леви...
Напишіть мені ніч,
Від якої нема рятунку -
Я у ній заночую,
Бо це написали Ви.

Я побуду ще трохи,
Бо хто ще за нас побуде?
Бо за мить до ніколи
Ми вже перейдем на "ти"...
Ти - моя випадковість,
Одна на усі усюди,
Тільки ніч розставляє
По місту свої пости.

Ніч полює на нас -
Ти писала її такою,
Ти шукала метафор,
Щоб годі від них втікти,
Щоб дійти переможцем
До краю цього двобою -
І упасти у осінь
З найвищої висоти...

Ви залишилися б - надворі злива.
Не їдте. Ніч. Мені ж не всеодно.
(я з Вами точно буду нещаслива,
але без Вас я - каменем на дно).

На кухні є коньяк: чотири зірки.
Така негода... будете коньяк?
(із Вами мені, знайте, дуже гірко,
але без Вас, як в вакумі, - ніяк).

А ось і чай! Ви де? ...не попрощались...
Пішли... Ваш вибір. я Вам не суддя.
(можливо, з Вами я б і наридалась,
але без Вас - я точно вже не я).

І золотої, й дорогої
Тобі, на жаль, мене не жаль,
Твоєї жінки молодої,
Що під тобою… І печаль
Охопить душу – аж заплачу…
З-під тебе стелю я побачу –
Брудний могильник комариний…
- О, так! О, ще! О, мій, єдиний!

…Змінили позу… Гарцювати
У безладі цієї хати
Так болісно для господині….
- О, так! О, ще! О, мій єдиний!

Position three… Стіна нівроку –
Брудна, подерта, кособока…
- Ще хочеш знизу? Збоку?
- Ні!
Зміни шпалери на стіні!!!

Усе минає... Тільки пляма тиші
Не змита ні слізьми, ані дощем...
Ти слухаєш, як напівсвійські миші
Гризуть Платона й гемблюють борщем.
А на душі важка примара кроку
У інший світ, де між добром і злом
Спливають дні розхристаного року
І колядує рекет під вікном...

Не втікай... Я ще хочу (так хочу!) невинно всміхатись,
І стрибати без болю в спині, і не знати підборів,
І носити не зачіску стильну – волосся кудлате,
І не чути, що серце до болю закохано-хворе,

Не стріляти очима, аби опинятися зверху
Словом, ділом і тілом, а вірити ревно у диво,
Справедливо чекати, ще зранечку ставши у чергу,
Розбивати коліна, любити багнюку і зливу,

І боротись на рівних із тим, хто за декілька років
Підросте і одягне суворість думок чоловіка,
І ступати поволі, дрібненько, не кроком широким,
І страхатися темряви ночі відчинених вікон,

І...
Не йди, залишивши веселку на фото у спальні,
А зостанься назавжди, благаю із криком до хрипу:
„Гей, мала! Тут цукерок багато... Зажди, зачекай-но!”
А дівчисько – за обрій... На дворі життя мого – липень...

Горбок зацвів. Тут сонячно і тихо…
Цвіте медунка і гудять джмелі.
Сидів би так, на повні груди дихав,
Цілющі соки пив би із землі

І згадував ті неймовірні очі,
Котрі так часто бачу уві сні,
І світло, що із них у світ хлюпоче,
Народжуючи радісні пісні.

А коли я піду - засумуй і постав Шопена -
Від життя і від смутку найкраще лікує звук.
Тихо північ прийде і ти знову заснеш без мене,
І пригорнуть мелодію в темряві контури рук...

Тобі вже трохи за сорок,
Руки золотаві в дрібному полиску сонця
Скидаються на втаємничених, в змові.
Твій смак – то є добрий коньяк,
Що настоювався десятиліття у дубовім
Полоні, у бочці із вічності.
Щоб пізнати відчуття аперитиву –
Варто лише просунути злегка язичок
До склянки, пригнувши її так,
Щоб рідина не пролилась між груди
І носом втягнути п’янкий випар,
Що густою плівкою покриває бажання.

А мені - лише трохи проминуло часу
Від дня виходу на шпацер до світу.
Лякливо-сполохані очі вигукують:
Бажайте мене всі, розривайте поглядами –
Але не торкайте.
Бо я ніби цитрина прицукрена,
Надкушено ляжу на блюдечко,
Як добрий сигарний дим,
Розчинюся з дубовим напоєм.
19.06.07

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де в тишу світанкову
спадає дзвінно зорепад;
і краючи вологі кроки
ходи в розмірене биття
бруківкою проходять роки
мого життя, в моє життя.

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де відпускаю втому
у перетоки тихих дат,
де відгортаючи розлуки
з імли досвітньої пітьми
мене стрічають любі руки -
накрапи львівської води.

Я повертаюся. І знаю,
що не почую світлих труб,
давно утраченого раю,
де зустрічала юність губ.
Та я вертаюся до тебе,
прийми, яким вже є, назад -
у серце втомлене і любе -
як в зорепад. І в зорепад...

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.
Львова. )

Від найбільших дурниць
Із найвищою мірою ризику
Не врятуються ті,
Кого вітер по світу несе...
Двері всіх таємниць
За законами Вашої фізики
Відчиняються десь
На останнім у світі шосе.

І слова на рядок
Мов коралі на нитку нанизує
Ця незрима зима,
Що стріляє навиліт і вліт...
У нічному купе
Із печальною Моною Лізою
Під колісний акорд
Я довічно мандрую на схід....

Де лагідні дощі,
Що пахнуть ніби м"ята,
На ниточку життя
Нанизують роки,
Маленьке хлопченя
Біжить до мами й тата,
Не знаючи стежок,
За обрій навпрошки.

А вершники-вітри,
Безмежні і крилаті,
Ламають наші дні,
Неначе сірники...
А він - усе біжить
До мами і до тата,
Не знаючи стежок,
За обрій навпрошки...

Ніч
Тихо
Шелест листя
Шепіт вітру
Твої слова розпеченим залізом
І стогін спогадів у верховітті
І крик душі в палаючому хмизі
Шалений вир розбитих обіцянок
Розтрощених ілюзій
Я зомліла
Лиш мить
І знову тихо
Знову ранок
Пережила і цим себе звільнила

Я піднімаюсь
Геть тяжкі кайдани
Так легко що ось-ось зірвусь у небо
Тебе кохаю я багатогранно
Взаємності мені уже не треба

Моя гіркотна самота
Шкребе віршами на папері
Позаростали мохом двері
В мої нескошені жита

Моя гіркотна самота
Уже осіннє листя палить
Старе виймає з серця жало
Й нове шукає по світах

Моя гіркотна самота
Одна вона уже не зрадить
Хоча й німі її поради
Та все тісніше огорта

Моя гіркотна самота

Але з твоїх очей світає
Що буде завтра я не знаю
Люблю сьогодні
і не каюсь
Люблю – живу – несу хреста!

Люблю чорноземи
після квітневого дощу
обліплені білими пелюстками
та безперспективними пуп’янками
їх так хочеться зібрати в долоні
і зігріти своїм теплом
Маленькі пелюстки-сирітки
дивляться своїми святими очима
придушені колесами
притоптані ногами
дивляться
заглядаються нам в душі
шукають місце для себе
але душі
вже давно переповнені амбіціями
наче автобус пенсіонерами
Люблю повітря
що розстелилось над землею
після квітневого дощу
воно пахне пелюстками
що відлітають в Рай

Коли я піду,
то фарби візьму із собою.

Змалюю їм світ,
що бачив про вас розкажу.

Вони помовчать,
і тихо кивнуть головою.

Коли я піду
небес перетнувши межу.

Крилом підіб"ю,
знічев"я, пухнасту хмарину.

За віями сонце,
думок, надновою згорить.

Вони обіймуть,
і снами у тишу полину

Де між сторінок
запилена вічність лежить.

Долонею, хтось,
змахне вікову заборону.

І подих вбере
зітхання минулих століть.

Я знову прийду,
земним привітаюсь поклоном

І барвами юна
веселка над світом згорить.

Я забула як можна лежати і слухати спів
На безмежному полі небесному через волошки.
Як вдихати з росою насичений запах ланів
І радіти, що поруч зі мною ромашки – ворожки.

Я забула як можна дивитись на небо з полів,
Як торкатись губами пшениці з косючим колоссям,
Як читати у вітру невинність усіх його снів
І вплітати горючо-бурштинові маки в волосся.

Відпусти мене, місто,
Відпусти мене, чуєш? Молю...
Відпусти мене в поле,
Його не зрівняти з тобою.
Я візьму із собою лиш згорточок свого жалю
І повернуся знову до тебе собою.

Потягнулася звинно ріка,
в ній дохлептував погляд проміння,
холодніли обійми в камінні,
лоскотав водорослий рукав.

Під цикадовий стрекіт зірки
де-не-де розсівалися сяйвом.
Кожне слово здавалося зайвим,
кожен дотик - солодко-п`янким.

Ваготіла від старості лодь,
півзанурено сіпалась ланцем.
Комашня у вампірному танці
сутінково плелась. Сам Господь

на заморених вітром гілках
відгойдався в розхристаній волі.
У зарубинах на частоколі
трухнув час. Йшов, неначе монах,

попід плахтою ночі та чар,
у захмарену келію повень.
Він хотів було сісти у човен...
та той човен був повен від хмар.

13 Червня 2007

Моє життя –
як дипломат з подвійним дном.
Ховаю там те,
що мені відтепер не належить.
Я пильную слова
і боюсь зловживати вином...
Ну а решта...
на жаль, не від мене залежить.

Знову згадую парк –
дощового осіннього дня,
В тому місті,
де завжди вважалась своєю...
Все вже знала –
і просто йшла навмання.
Тільки дощ на щоках
й нескінченна осіння алея.

І якийсь перукар,
що сушив мені потім волосся,
Запитав: „Вам погано?”
(проявив, так би мовить, турботу)
Я відрізала:
„Ні. То вам, мабуть, просто здалося.”
Що поганого?
Дощ у жовтневу суботу...

Ще був плащ. Дуже світлий.
І темне думками безсоння.
Як намисто збирала я миті
на нитку ночі...
А на ранок – нарешті спокій.
Багато сонця.
Знов гірка необхідність –
ховати від світу очі.
....................................

В той день я не шукаю вороття –
Хіба що в парк, де відцвітає фрезія.
Ти говорив – проза минулого життя...
Не чула я – в мені жила поезія.

Не відстраждалось. Не перегоріло.
Не відридалось. Лелечко, болить!
Навіщо взагалі тебе зустріла?
Щоб так от стільки років голосить.

Об згадку спотикаюсь ненароком.
А ми ж кохали!!!! Що накоїв Ти!!!!
...було то так по-вовчому жорстоко
Без жодного пояснення піти.

10 червня 2007

Знесилена. Знебарвлена. Одна.
У вікна зазирає п'яний вечір,
І морок захмелілий пестить плечі,
Сьогодні п'ю. З собою. І до дна.

Знекровлена. Але іще жива.
І ллється розкорковане страждання.
Прикрию спину хусткою ридання,
Щоб не світилась рана ножова.

червень 2007

Суміш вітру і ніжного соло
Переливами ллється у руки.
А крізь пальці втікають три звуки:
Меланхолія, вірність і холод...

Залишаються теплі й солодкі
Сльози неба із променем сонця.
Я ховаю від світу в долоньці
Галасливі, розбещені нотки.

Я ковтаю акорд за акордом:
Для початку гірку необачність
Потім спогад, романтику, вдячність -
На завершення втомлений сором.

Утікають пісні кришталеві
Із очей, до небес долітають.
А у золоті сонця згорають,
Повертаючись знову у шепіт…

Вірш напишу про чаплю та їжачка.
Знову куплю коробку фарб акварельних
і зачудуюсь, як небо у став стіка.
Потім поллю квітник і зварю варення.

Цвях увіб’ю, до рамки виріжу скло —
свіжий пейзаж повішу в кінці кімнати.
Знаєш, від нього дивне іде тепло,
в сутінках добре дивитись — і засинати...

Поки ж до ночі є час, зі старої скрині
з-поміж спідниць нафталінних, рюшей, торочок
витягну дещо — повітряне та нестримне:
сукню пошию собі у білий горошок.

Так ось і житиму: зранку холодний душ,
стиглі суниці, шпаки, кропива з молочаєм...
Ввечері — з сотень книжок, наче з сотень душ,
виберу рідну. Посидимо вдвох за чаєм...

Телефонуй тоді. Знаєш, я буду рада
хоч би й до ранку слухати голос тихий,
роздуми довгі про Рим, про життя та зраду,
про невгамовність мрій та підступність лиха...

Поки ж в маршрутці щодня я трясусь до міста,
ниє спина, монітор виїдає очі —
ти не питай, бо не знаю, як відповісти,
чим ти для мене є, і чого взагалі я хочу...

Сестро моя невільна,
Сестро моя нелюба,
Доля у нас не спільна,
Спільна у нас погуба.

А я любила його, бо він – по Твоїй подобі,
І так би й вбила його за це і за все на світі,
І все життя проходила би у жалобі,
Та стільки злоби до нього в моїй утробі,
Що я б ніколи не стала про це жаліти.

А тільки – чуєш? Чуєш? Я стала вільна,
З його байдужості вільна і з Твого гніву.
І ти жону йому сотворив, жону невіддільно,
А я сестру сотворю собі – чуєш? - з жони повільно,
Сестру собі – із ребра – а сестру правдиву.

Пізно, Адаме, слова оці,
Пізно мене корити.
Ти не пізнав ненависті -
Де ж тобі полюбити?

А муж мій красень – на нього б лише глядіти!
Яким вогнем обпікають його долоні!
І хай я демонів – з ним – у своєму лоні,
У того, з Євою, думаєш – кращі діти?

Обычайник на огонь поставлен,
Стихла ночь, оставшись за окном.
И чего-то будто не хватает,
Тяжко принемыслилось.. о чем?

Нам с тобой достался целый свечер
Прорастать руками сквозь рукав,
Парасловья, вздохов, надреченья...
Немоты пришедшего ничта.

Книги огорбатили приполку,
Вымерцали свечные огни.
Мы дыханье разделили, - толку! -
Друг без друга продышать смогли.

Ты вдали. Уж утро наступает.
Сонные стихи мои пусты.
На огне вскипает обычайник:
Нелюбовь, несчастие, неты...

цикл "жіночі портрети"

Вікно бачило багатьох до нас,
Її очі спостерігають вже за нами:
В підворіттю прочинено світить
Хатніми принадами старої жінки.
Її сплетено-сиве волосся
Тримається на потилиці однією
Шпилькою з відламаним зубчиком.

Неділя. Навпроти грають весілля,
Нудкий запах смаженого,
Веселі вигуки і музика,
Хвилина до дощу.

Бабуня присперлася до підвіконня,
Зорить на люд і події,
Позаду неї видніється темна кімната,
Стіна із надщербленим дзеркалом,
І, зопевно, світла діра дверей коридору.

Старість не приймає нас до життя,
Залишається місце до спостережень.

Я стою на вершині - чолі крижаної гори,
Вітер сипле у спину докучливі перестороги,
А на сході здіймається сонце - провісник прозріння.

Я нарешті дійшла до тієї ясної пори,
Коли запросто можна об спогади витерти ноги
І піти уперед, надихаючись чистим сумлінням.

На місці мого поранення
Ніхто не знайшов гільз,
Ані холодної зброї,
Ані отруйного зілля.
На місці мого поранення
Виріс колючий дріт,
Що обмежує досі
Бурхливих чуттів свавілля…

Куля навиліт, підняли стелю на вила
Були би вбили та смерть взяла вихідний...

На місці мого поранення
Ще трохи помітні шрами
Вони прикрашають
Хоч я і не чоловік.
На місці мого поранення
Театр комічної драми
Щоб подивитися
Просто натисни 'click'

Боже мій, Боже, як ти витерпів,
Коли мене мучили,
До трактора припинали,
Терзали,
Виривали з корінням,
Проклинали чужими словами,
Устами п’яними
Накликали біду
На мамину хату,
На чисте подвір’я?!
За велінням парторга,
З благословення учителя,
Який вів уроки рідної мови,
Хрест піддавали тортурам,
Ад наступав на Загвіздя,* –
Перевертались в утробах
Недоношені діти,
Спивалась незбудно
Химерна майбутність,
Топились у Бистриці
Хлопці невинні,
Вмирали хрущі на деревах,
В’янули вишні без запаху глею,
Згорали хати,
Спалахнула і Церква,
Щоб люд схаменувся
І вивільнив з серця
Вогонь наш мовчальний,
Що тут спричинив до свавілля,
Щоб хрест мій,
Молитву,
Святиню живу і опору духовну
Ламати, топтати,
Щоб шлях до небес засмутити…
Боже мій, Боже,
Прости і помилуй,
Відкрий сліпі очі
Дурним бузувірам,
Що нині ще ходять,
Що досі ще бродять
Повз Церкву,
Воскреслу в новітню годину.
Прости і помилуй
Вкраїну велику,
Бо впала на неї
Отруйлива хмара,
Яка заплодилась в Загвізді.
Прости та помилуй
І грішника-ката,
Що хрест понівечив,
Що землю скалічив,
Що в душу нам плюнув,
Що в серце заліз нам,
Що дух Твій незгасний
Хотів погасити, –
Його Ти помилуй,
Дітей і дружину.
Довічную пам’ять
Воздай, наш Блаженний,
Тій жінці, що діток
Своїх всиротила…
Помилуй нас, Боже.
Ім’ям твоїм вічним
Клянусь дорожити!
___________________
* Загвіздя – село, що поблизу міста Івано-Франківська

Від Бистриці аж до тайги глухої
Порозсипались молоді літа,
А ті, що потяг дотягнув до Чуни,
Були заперті у барак холодний.
Студене ліжко на сирій землі
Дівочі стегна люттю обдавало
І відбирало все тепло домашнє,
Що з України серце привезло.
Лиш слово рідне, мовлене тужливо
У гурті щирім, що на висланні, —
Лиш слово те відваги додавало
Не тамувало спрагу до життя,
Хоч відзивалось скорбним голосінням
В Загвізді милім, що було в журбі.
Єднало душу з хатою за лугом
Щось незбагненне, що в думках цвіло,
Яке несила побороть нікому...
Ще неціловані уста, пошерхлі од гарячки,
Ронили ймення, благовісне й чисте,
З яким наш край не згасне у віках.

Кожного разу, коли відкриваєш, що ти
в парку, в метро, в літаку – ну завжди в позачассі,
світ, як чужий корабель, піднімає борти
вище тебе, вище істин – наскільки це вдасться.
Кожного разу вертаєш додому навскіс:
вулиці пахнуть юрбою і кавою гірко,
крила здіймає в молитві розчахнутий міст,
березень – кволий, як сонний гомункул з пробірки...
В місті, де в небо не хмари пливуть – кораблі,
в світі, де вишні борти – тільки брук - при основі,
дай мені, часе, живої води і землі,
ключ від своїх таємниць і два зерня любові.

Збирайся, жінко. Перейди поріг.
Не озирайся – Бог сказав людині.
Твій Бог правий. Це місто - сущий гріх.
А ти і твої діти – ви ж невинні.

***
То й що, що крики? То луна біди.
(Не озирайся.) В них нема душі.
Чиїсь сини. В колисці б задушив!
На ціле місто - щоб і десяти!..
(Не озирайся. Йди.)

Отак їм треба! (Не спиняй ходи.)
То Божа воля. Слухай і корися.
А крики, крики, крики…! (Не дивися.)
Ти маєш Бога – Господу годи.
(Не озирайся. Йди.)

О Боже, Боже, Боже! Відведи!
Ось муж мій, Лот. Іду в його сліди.
(Не озирайся.) Крики. (Грішні, грішні!)
А крики, крики!... Як мені піти?
Я розділяю. Відпусти, Всевишній.

у млина
три крила
з очерету
а четверте
обдерте
з піску
лиш на мить
захрипить
на багнеті
хтось на тім
на чужім
берегу
я піду
попід снігом
із вати
я піду
над водою
як дим
млин продовжує
крила
гойдати
чорна кров
на лиці
наче грим
а на березі
тому
чужому
домовини
колотять
як слід
і крилами
гойдає
невтомно
млин з піску
й очеретяних
віт
я біжу
вздовж ріки
я і тиша
заспиртований
погляд
несу
і не бачу
як вітер
колише
і мене
і зелену
траву
і русалки
руді
й безсоромні
захлинаються
сміхом
рудим
над водою
хвости
невгамовні
наче крила
розвіюють
дим
й очеретяні
віти
мов грати
крізь які
я свій погляд
несу
млин продовжує
крила
гойдати
я біжу
я біжу
я біжу.

Вже вечір.
Збираю квіти.
До моря тобі несу...
На дальньому пірсі –
Вітер.
На дальньому пірсі –
Сум...

Фантазії дивні
наївні
сумлінні
Мені, як намисто, вдягаєш на груди
Соломкою стелиш пастельні етюди
І сієш крізь сито блискучі слова.

А завтра, як сон, я усе це забуду
Поїду в метро із тяжким дипломатом
Піду монотонно, як всі, працювати,
Поклавши в кишеню вчорашні дива.

Ти будеш невтомно на мене чекати
Гірлянди з фантазій розвісиш на стелі –
І стане святковою наша оселя,
В якій буде мрія
І казка нова.
29.05.07

Тепер я вже знаю, на що вона схожа найбільше.
На паску.
Жінки казали: вона украй необхідна,
потрібна, без неї – ну просто ніяк!
Кожна мала власний рецепт, - як замісити,
спекти, – щоб не впала тощо.
…А коли все відбулося –
коли у мене вийшла симпатична галіційська паска,
присмачена цинамоном, родзинками і кокосовою стружкою –
все у найкращих національних традиціях –
свята закінчилися –
упс!


…Моя любов засихає із дня у день,
із ночі в ніч…
Вона вже перетворилася на зацвилий муміфікований окраєць…
…Ритуальний хліб,
приречений на повільне вмирання
у хлібниці-саркофазі.
Викинути? Гріх!
Доїсти? Не хочу!
……………….
-Гулі-гулі!….

Ти справжня і антигламурна,
Підкурюєш від сірника;
Хтось мажеться у манікюрних,
А ти не така, не така!
Ти тихо запитуєш долю:
Що буде, як ще один крок?
Із пляшкою пива - на волі,
Не в клубі кумедних ляльок.
Ти плачеш за втраченим літом
Самотня в мереживі сліз
Солоним безсонням накрита,
Без нього й грошей на проїзд.

Огорнені в звичну тугу буднів,
Перекотилися за поріг
Відсутності голублених мрій,
Крадькома опускаємося
В туман диму і алкоголю.
Маленькі дачі, шість соток
Для кожної,
Яблуня біля хати з білого
Каменю:
Ми з тобою в двох кріслах,
Пляшка шампанського
По-винному піниться
У відблиску вогню ламкого,
Маємо ніч до роздумів,
Маємо час до прогулянки,
Маємо час до спостережень:
Сусіди лише погодинно
Тут з липким задоволенням
Прополюють полуниці,
Заливають горілкою
І зеленню хижою
Відсутність можливості
Бавитись з землею завжди.

Серед ночі ритмічно гойдалка
Хилитала своє тіло
І двох розгублених.

Падав дощ веселий, чистий
Тупотів тихенько в листі,
То в траві густій зникав,
То по стежечці стрибав,
То на склі твого віконця,
Де виблискувало сонце
Щось краплинками писав,
Усміхався та співав:

Літня спека, літня спека,
Дзьобом б’є своїм лелека,
Кличе дощик - прилітай
В чарівний мій рідний край.
Літня спека, літня спека,
Чув як дзьобом бив лелека,
На хмаринку враз я сів,
Хутко небом полетів.

Падав дощ веселий, чистий
Тупотів тихенько в листі,
І за комір навіть впав,
І мене полоскотав…

...У тебе в хаті пахнуть абрикоси -
Рожева шкірка терпне, як бурштин...
Весела жінка миє чорні коси
І тупцяє до неї перший син.
І теплий дощ по-змовницьки моргає
Крізь біле сито вимитих вікон.
А ти сидиш.
Ти куриш і чекаєш,
Коли тривожно скрикне телефон...

- Це ти?
- Це я.
- Кохана…
- Мій жаданий…
- У тебе? Завтра?…Так, люблю і снилась...
Дружина з кухні: «Хто дзвонив, Степане?»
- Ніхто. Якась дурепа помилилась…

По лівому боці - косу точить камінь,
По правому - ллється вода.
Виважую слово - по линві ступаю -
Хода.

Розбилися кроки на літерні гами,
І ті затремтіли в устах.
А ниточка тягнеться - край утікає
І страх.

Що шляху вже пройдено - сказано мало,
До коми дійшов - замовчав.
Пройшов інтонацію, наче штовхали -
Встояв.

Вже чути, як серце на п`ятах повстало,
По колу пішла голова.
Рядком із вірша, наче листя опале -
Слова.

18 Травня 2007

– До зустрічі в ефірі, – ти сказала...
Я відповів:
- Па-па!
Поцілував...
Червоне сонце в небі догорало,
Але у серці -
Я його сховав...

Уже ніколи
Сонечко не згасне.
Хоч ти пішла,
Але живеш
В мені,
Розбуджуючи
світле і прекрасне,
Котре тобі сплітаю у пісні...

Божевільня -
притулок для Наполеонів, Людовиків і Генріхів,
Маргарит, Альфонсин і Касандр,
притулок для стомлених душ,
яким набридло
розумно відповідати
на дурні запитання
і думати так,
як думають інші,
і навіть у дзеркалі
бачити риси того я,
яким бачать їх інші.
Божевільні
рідко бувають у відчаї,
вони не жалкують
за розбитою пляшкою вина,
їх не цікавлять економічні кризи,
не зачіпають чужі проблеми.
Божевільним
все одно навіть як їх звати,
головне, щоб у місячні ночі
медсестра дозволяла літати.
Божевільні,
усі люди, мабуть, божевільні,
просто вони не знають
усіх симптомів
втрачання здорового глузду.

Дідові і братику

Побіля старої грушки пробилося
Ламким пагоном,
Квітливим початком,
Загнуздане в тінь смерті
Гагітливе співуче життя.
Що спершу росли удвох
Не довгий проміжок,
Займали відрізок землі
Та сонця,
То цієї весни
Жовтоплесих плодів
Матір понурила гілля
Чорним пруттям,
А грушеве серце
Проросло свіжим
Листям і цвітом
У синові чи то доні.

Життя – не скінченне.

Ти бачиш? Я стою у тебе за порогом,
Шепочу за вікном дрібним сліпим дощем,
Принишкла у кутку під брамою за рогом
І тінню пелюсток спадаю на плече.

Ти бачиш уві сні розмиту синю постать,
І блиск моїх очей у погляді чужім
Лишає по собі гіркий тривалий посмак,
Як кава й шоколад, як лайка навздогін.

Я зупиняюсь тут – завмерла у чеканні,
На відстані думок, у колі протиріч,
Застигла у тобі, мов у янтарнім камені.
...Лиш очі підійми і поглядом поклич.

18.05.07.

Сон кульбаби кульбабово
в’ється жовто
Довкола кучерявої голівки,
Потривожений пасмом дощу
І розбуджений косою блискавкою,
Ховається під зелений листок,
Допоки кульбаба кульбабово
приймає душ
На людський манер.

Руко-пагін відгортає
пелюстя-волосся
з людського обличчя,
що по-квітковому
відлічує час,
бо життя для них довге,
бо їм ніхто не сказав,
що вони не вічно животіють.

Квіти – по-людськи,
А люди – по-квітськи.

Я тобі заспіваю тихо
Щось сумне про печалі сині,
Про життя незбагненний вихор
І про те, що ми жити винні…
Я не буду мовчать лукаво,
Розіпну на мотиві слово,
А коли підоспіє кава –
Вип`ємо за Різдво Христове…
А тоді пересуди кляті
До сусідів відправим спати
І в прокуреній наскрізь хаті
Будем ранок новий стрічати…
…А на ранок усе зітреться
І залишиться тільки привид
На твоєму сліпому серці
Від пісень моїх хворобливих…