ти скажи що ти чуєш невже ти не чуєш ці дзвони
по мені пом’яни мене звисока наче з амвона
так недбало рядки повишивані чорно-червоним

ніби кара за давні борги переплутані масті
чи ти просто безумний картяр чи то батяр чи майстер
чи книжковий старий що пропив загубив свої снасті

маргарітас омріяні майстрові сняться і море
у мішках пеліканів заховані трупики мойви
і тремтять на піску і дзьобú їхні повні безмовні

не гарчать не гучать переломлено волю надвоє
і перо у ребро не печалься кохана загою
якщо станеш новою мелодія стане новою

на всі боки я каюсь тікають слова тарганами
недолугі правице і серце що буде із нами
не пали кличе клин краще з мене склади орігамі

поки гнеться папір
поки я ще не пил під ногами

Дощове

Розітнулось повітря довкруж і, не стримавши втоми,
Небо впало додолу і вкрило цілунками став.
Хоч цей рік, що минув, не роздав по заслузі нікому,
Він пройшов, безперечно, та тільки колишнім не став.

Крізь озонові діри помалу сочиться прозріння,
Крізь провали у пам"яті дивне чуття вирина...
Чую дихання власне - тихеньке й до болю нерівне
У той бік, де стіна. Де світи розтинає стіна.

16.04.2008

Коли закінчував Господь
Творити Світ-
Як епілог,
На заключну сторінку
Він дивовижний
І фатальний кинув плід:
Клоновану з ребра Адама
Жінку...
Із тих часів
Немало висохло морів,
З тих пір мільйон зірок
На землю впало,
Та найгострішим
Із жіночих відчуттів
Зосталося любові
Скрите жало!

…белые клавиши хромого рояля –
зависимость знака
- вверх диезом,
желтели,
потертость сухую листая
нотного стана.


Грани надрезав:
мелкие точки –
так из синкопы
лилось молоко, словно грудные
железы,
переполняясь,
лопнув,
взорвались,
вытекли
и остыли.


Дальше:
странный такой и длинный -
держал осанку,
в такт волосами
тряс -
старик-пианист;
во, как спину держит!
(женское: «Ах!»)
будто сам и
не старик, но очень юный.


Странно,
а я – молодой -
сутулюсь:
где-то
в спине
лопнули
струны -
музыка –
не поминайте всуе…

Господь дивиться не стільки на наші слабкості чи гріхи, як на нашу любов.
Мирна Назур

Кому потрібне янгольське ниття?
Показуй жало. Чуєш, жінко, жало!!!
Це не тобі талмуди на крижалях,
Це не тобі закон – закону мало,
Коли на кін поставлено життя.

Старезний світ і ти. І хто кого?
Мораль – клеймо, пощо тобі це рабство?
Бо совість нині гірша за нахабство,
Бо рівності нема, правічні касти,
Бо все за плату і за самогон.

Бо справа, слово, думка – гріхота,
Бо все життя – приречена покута
За те, що дихаєш і задом крутиш,
За те, що носиш молочаві груди,
За те, що фігою прикрита нагота.

Та ти – раба – без волі, і якби
Господь в своє дитя зовсім не вірив,
Згорів би день у злочині без міри,
І зорі скам’яніли б на сапфіри,
І лив би дощ достоту без журби...

Гріши і кайся, та найбільш – люби.

Десь там, де палить буйні трави
Із неба скинута зоря,
Де опадає долу листя,
Наскрізь прострелене дощем,
І Осені сумні забави
Прогнали буслів за моря –
Там віднайти не можу місця,
Де виріс мій пекучий щем.

Він там. Так важко колоситься,
Скидає зерна в джерело.
Холодний ранок з неба зліз
Щоб огорнути світ туманом.
Десь виє-молиться вовчиця
І лиже місяця весло.
Зітхає тихо голий ліс,
Заграли шершні злим варганом.

Заслухався і загубив
Сліди непроханої туги.
Ще мить – і знову защемить,
Від цього утікати марно …
І раптом - променів прорив,
Удар високої напруги!
Навколо розлилась блакить,
А я топчу її безкарно.

Я підірвався і лечу
У зашморг мертвої петлі,
Бо наступив коло струмка
на власне серце випадково.
Всі рани сонцем припечу,
Крім однієї на крилі:
Із неї кров така гірка!
...Любов? Якесь знайоме слово…

(Марине Цветаевой)

Руки - вразброс,
Душу - навзрыд,
Лечу под откос,
Позабыв стыд,

Жду - на краю,
Губы - в кровь,
Криком молю -
Мне уготовь

Милость простить
Вся и всех,
Дай пригубить.
Шаг - и вверх...

Він говорив. А ти стояла поруч,
Мовчала. І блискучий, наче німб,
Чи то коштовний королівський обруч,
Висів пихатий місяць понад ним.
А він звивав з любові білий дим,

І, як фіґляр, ним огортав зап'ястя,
І майоріло небо, ніби стяг…
Він говорив – а ти ковтала щастя,
щоб животіння виспіло в життя.
І пахло фіміамом забуття…

Стояла ти і мучилась думками,
які щодуху мчали, як хорти -
Чи ті слова – як філософський камінь -
Чи потече з них струмінь золотий,
Чи з них зростуть небачені світи…

Для танго потрібні двоє.
Ся ніч догорить, як Троя,
Згорнуся тугим сувоєм,
Розкручусь, немов спіраль.
Троянду в губах затисну –
Аж крапелька крові зблисне,
І скотиться вниз намисто,
І птахом злетить вуаль.

І сукня злетить до чорта,
Волосся - як птаха чорна -
Пригорне тебе, огорне
Круг шиї, немов аркан,
Полиновим сном задушить,
Цілунками вийме душу,
І знову стискати змусить
Судомно тендітний стан.

Мій трепетний ніжний мачо,
Міцніше тримай – не плачу!
Це танго, що смерть неначе –
Півкроку, і крок, і мить…
…Паркету слизька арена,
Палає зоря зелена,
Ти кличеш мене: Єлена…
А Троя горить, горить…

Для танго потрібні двоє.
Розділені, як горою,
З тобою, німий герою…
Шаленство вугільних кіс,
І зливи травневий безум,
І ранок, пропахлий безом,
І вигук, відтятий лезом,
Летить через сон: «Паріс»…

літо близьке. це наш відчай лоскоче нам пальчики.
темні балкони. водою підмило сваї.
бузок починається. бузок більше не відпускає.
літо близьке. сублімуємо. плачемо.

хроніки від оріона. комети. затемнення.
сутінь, як плесо, змикається над головою.
білі мережива сну заплітаєш рукою –
іншою куриш. безсоння наснажує темами.

дерева стоять на плотах
дерева гойдає страх
зірки завбільшки з форелей
дрімають у них на руках

нас не вбила війна. нас убила відсутність війни.
вечори. запальнички. сентенції. станції. діти.
літо тремтіло і небом пускало громи,
як пускає цівочки слини старий паралітик

ми в надії кудись подітися їли ґрунт.
що не день, то земля ставала все ближча й більша.
літо важчало. літо вже наступало на груди.
листя ночами шкреблося в пітьмі, як миші.

дерева несуть свої сни
сто років не буде війни
сто років не буде війни
дерева несуть свої сни

ще одне таке літо не пережити, не випити.
розкручується пружинка безвиході в тілі.
хроніки від оріона. будинки білі.
нахиляєшся – пальці деруть цілі жмутки зілля.
море десь поруч глухо гарчить про всяк випадок.

це не літо. це так осінила тебе твоя смертність.
звуки води почалися зі звуків каміння.
все добігало початку. боліли коліна.
небо світлішало. густо тремтіла піна.
птахи дивилися мовчки – сторожко й зверхньо.

тінь набуває обрисів
тінь набуває обрисів світла
це моя тінь набуває обрисів світла
це моя тінь

я маю сказати щось більше ніж маю сказати
мій рот кастаньєти ти пальці ти більше ніж пальці
я сіно у голці мені невідомий твій задум
веди хоч я знаю ці танці давно вже не танці

я брала цей голос я гладила пальцями горло
вивчала на дотик кожнісіньку ноту як рану
веди мене тільки благаю веди мене вгору
ті нижні мене - я просила - до себе не брали

те плем’я тендітних гілок і розбитого льоду
ті діти розлитої ртуті німої кантати
злостиво шептали мовляв я не їхнього роду
що в них і нема таких вуст щоб мене цілувати

що буцім я зліплена зовсім з інакшого тіста
мій рот кастаньєти а їхні давно вже зашито
їм треба залізних зубів щоб мене перегризти
їм треба шипшинову плоть щоб мене залюбити

я гладила горло я з’їла отруєну пісню
я випила смерть із твоїх зеленавих стеблинок
тепер вона в тілі моєму здається їй тісно
тепер вона в тілі моєму здається я гину

я маю сказати я маю розкластися навпіл
на рівновеликі і рівнокриваві потоки
я маю сказати. мені невідомий твій намір
мій рот кастаньєти
поцокай-но мною
поцокай

ріжуть пальці моїм білоручкам, моїм костоправам
з-під червоного шовку не видно засмаглої шкіри
вже тюльпани їх майже з’їли. це гра за правилами
а не знаєш правил – скорись і прийми на віру
їх придумав колись сам найтонший у світі лірик

ріжуть пальці моїм літописцям, моїм чорнокнижникам
моїм хлопчикам. темно, так темно, що мружишся потайки
а розкинуті руки вже гладять щось тепле і ніжне
вони сильні й безсонні, вони свої рани залижуть
вони сильні – найкращі у цій боротьбі за недоїдки

ріжуть пальці. так квіти стинають блакитними лезами
так знімають пасма на постригу. так хірурги
поринають у плоть, розкривають її, розперезують
чи то в пошуках бога, чи, принаймні, його антитези
ріжуть пальці моїм менестрелям, моїм деміургам

ріжуть пальці, до крові розбиті об струни мовчання
об занедбані арфи чудес і об лютні піщані
ріжуть пальці до сказу - і ось він приходить, той сказ

- мої скальди безпалі, пожива мурах і заліза
шовк тече і тече, але все це - намарно, запізно
ви вже чули каміння: воно говорило до вас.

Краю мій карпатський,
світку мій чудесний,
дай тебе любити
за високі весни,
коли сіють небо
по землі лелеки
і скликають зелень
молоді смереки.
Скільки раз тебе нам
народили весни,
краю мій карпатський,
світку мій чудесний!
...........
Краю мій карпатський,
мій високий світку,
дай тебе любити
ще бодай улітку,
коли сонце й на ніч
залишає варту,
запаливши в небі
полонинську ватру.
Світить ватра, світить,
що горіла влітку.
Краю мій карпатський,
мій високий світку!
...........
Краю мій карпатський,
світку стоголосий,
дай тебе любити
ще бодай за осінь,
коли вітер тягне
за собою клени,
а вони палають
і стоять огненні.
То вогнем співає
нашу пісню осінь,
краю мій карпатський,
світку стоголосий!
.........
Краю мій карпатський,
світку невгасимий,
дай тебе любити
ще й за чисті зими,
коли день короткий
і мороз на чатах,
та летить із дітьми
сонце на санчатах.
Дай нам весни й літа,
осені і зими,
краю мій карпатський,
світку невгасимий!

Пластмасові квіти і сміх механічного блазня -
усе, що розрадить. Запаяне тіло в трико.
Оцей балаганчик - тісний і паркий, ніби лазня,
і шкіриться попід завісою маска відразна -
Не грати зі смертю?
Неначе по струнах смичком,

пройти у балетках тонких по жорсткому канату-
тремтить парасолькою в пальцях надія хистка.
І міниться люд унизу, ніби маса брунатна,
шепоче: «Не вдасться…» Злякатися - значить програти,
а гідне падіння не гірше рвучкого стрибка

з-під купола цирку. Останній зі звершених трюків -
бодай би на мить - але захват підійметься з вуст…
Гойдається трос, ніби човен, і веслами руки
повітря голублять . І тиша - як голос розпуки.
І гадка - чи будеш ти поруч,
коли я зірвусь?

Коли, ніби глечик, розломиться натовп умлілий
від жаху і крику - і радості злої такóж,
коли ще з обличчя гримасу поразки не змили,
чи будеш ти…?
Сальто…
І серце утішать зболіле
живі пелюстки
і весела говірка Жако…

Чи ти хворий, чи я закохана,
Чи ти бачиш мої думки?
Чи зізнання оте непрохане...
Всі однакові, й ти такий.

Чи ти дивний, чи я розпещена,
Що не варте - того не жаль.
Тільки тріщини перехрещені
І на вибір - одна педаль,

Щоб наосліп - в підлогу - тиснути,
Лиш молитись: єжи єси...
Ах, які ж-бо ви всі пройдисвіти!
Пригальмуй - або спокуси.

Що ж це - я оживила статую?
Дивний видався день якийсь...
Що задорого - є розплатою:
Неспроможний - не спокусись.

***
В коробці утримую нерви і в тонусі м"язи
І вірю, що варта, аби вартували мене,
І що тільки змусило - чи папільотки, чи стрази
Піти за тобою? Можливо, що хтось дожене...

Ми разом не їли ні солі, ні перцю, ні хрону,
Хоча, на хвилину здалося - знайомі сто літ.
І час - не на користь, і діти, і все - перепони.
Нерівності знак поміж модулів наших стоїть.

У тебе душа маніяка і янгола погляд,
Не кращі за інші ні руки, ні губи твої...
Та хто тебе кличе ночами, що мариш і стогнеш?
Я знаю. Та що тебе змусило зрадить її?

Ігноруючи час,
Нелегально живу,
Зорі падаючі збираю...
Моя Смерть - збожеволіла
Й косить траву
Під скрипучою брамою Раю.

(За мотивами Ганни Осадко і Ніки Новікової)

Я наїлася зимною тишею
(Бо з пінгвінів які борщі!),
Хоч Миколою або Гришею
Прилітай за мною мерщій.

Твої лайки полюють на зайчиків,
І лежать вони на снігу,
Як пухнасті роздерті м’ячики,
Напівянголи, напіврагу*.

Ми впольоване м’ясо заяче
Поласуємо на бігу,
Майже ситі, і нам вже гаряче,
Ти знімаєш повільно дохУ…

ЗапряжЕмо пінгвінів у сани ми,
(Бо не можу я вже без них),
Чорно-білими, фортепіанними
Полетять від цих клятих криг…

І лишаться в снігах скривавлених
Тушки зайчиків (майже бІлок).
Ще колись розкажу про них…
………………………………….
Ранок. Клініка. Понеділок.

* Рядок А. Вознесенського

В пам"ять про Я.С Ю.

В кінці останнього рядка -
багатокрапка...
Недоговореність хитка
тріпоче пташкою в руках
в чеканні ранку.

Блакить світанку над листом
переливалась,
недоговореність хрестом
від незашторених вікон
на стіл лягала.
Ця тінь від рам знайшла листок,
перехрестила,
у небуття і ключ і код
шлях до небачених висот
оповістила.

Це раптом доля розвела
свої долоні.
Життя скотилося. Не знав
у чім була його вина
аж до сьогодні.
У тім, що знав таємний знак
у межислів"ях?
Стікала краплями весна
з його пера, як із весла
на рани сіллю.

На нервах писаний рядок -
кардіограма.
Уривки плутаних думок...
Поміж своїми - не пророк,
ця вічна драма.
Жив, як писав, писав, як жив -
на грані зламу.
Сіяч не дочекався жнив,
і дав би Бог йому сто жил -
було б замало.

Безпросвіття
моєї нації –
три століття
реанімації.
Гнала, гнала – й загнала коня
під Москвою козацька січ.
і нема українського дня,
є лише українська ніч.
А за Чорними – Білі моря.
білі ночі і сни льодові.
Той, хто в душу пускає царя.
видно, жив без царя в голові.
Дивне диво
моєї нації –
приведи їй для коронації
хоч приблудника впівума,
тільки б знали чужі і свої,
що на каторгу йде не сама,
живосилом погнали її.
То чиєсь, а не власне зло,
що до сходу волали ми,
аби сонце і нам зійшло, –
і зійшло воно з Колими.
Сто новацій
моєї нації –
від овацій
до конспірації.
І давно вже її не було б,
коли б раптом. як грім,
не потряс
її сон, її душу і лоб
цар свободи кріпак Тарас.
Невидима наша зоря,
та, єдина на всесвіт увесь,
невідкрита зоря Кобзаря нас чекає у вічності десь.
О химери
моєї нації,–
цілі ери дискримінації.
І не може вона без химер,
мов сама їх у долю зове:
ще Валуєв як слід не помер,
як уже Каганович живе.
Біля них, як мошва, холуї,
і вкраїнець до того вже звик,
що йому і чужі, і свої
виривають віками язик.
Дивна казка
моєї нації –
без розв’язки,
самі кульмінації.
Незвичайний у неї Бог,
що за віру її прирік
на ганьбу всіх людських епох,
на жаский тридцять третій рік.
В нас у моді тепер каяття,
але хто і кому відповість
за той рік, коли мати дитя
в божевіллі голодному їсть.
Ми – ізгої
своєї нації,
як не воєн,
то радіації.
Ти це знаєш і знаєш те,
що не дуже надійний мир.
де повія-історія жде,
а за нею – і час-рекетир.
Та чи суджено знати нам,
що дається в останній раз
Україна своїм синам:
і Карпати, й Дніпро, й Тарас?..
1990.

Живу я знову з музою в союзі,
і вірш новий народиться в добрі.
Але підходять до моєї музи
бувалі лікарі-абортярі
і пропонують спосіб найновіший,
як витвір найгуманніших смертей,
і тільки я почую зойки віршів –
ті зойки ненароджених дітей...
1965.

Хильнімо й ми, брати-поети!
Ачей віддати гроші вдасться,
лишень черкнімо у газети,
що захмеліли ми від щастя.
Бо в нас і рівність, і достаток!
Збратались мудрий і бездумний.
розумний п’є –
щоб дурнем стати,
і дурень п’є –
бо п’є розумний.
1964.

Помежи хмар, між моря і лісів,
Між стогону скривавленого бою
Я вирізняю свій нетихий спів
Й не раз сама себе питаю: хто я?

Імен моїх ніхто не назове,
Та хто ж їх перелічувати просить?
Ні, я не та, не та, що греблі рве,
Я та, що їх будує і підносить.

Не руйнувати — створювати світ,
Його коріння, віти, лист і крону,
Бо я — троянда, я — вишневий цвіт,
Я — яблуко і виноградне гроно.

Я ваша ніч і ваш весняний день,
Наріжний камінь у будівлі храму,
Що із моїх піднесено пісень,
Хоч вашими збудовано руками.

То хто ж я, хто, - себе питаю знов.
Я — та, що світло в темряву приносить.
Бо я — весна, бо я — сама любов,
Я — жінка. І хіба цього не досить?

Дощі проходили ходою тихою,
А слідом кралася за ними спека.
Ліпили ластівки гніздо під стріхою.
Чому під стріхою? Бо там безпека.

А ми малесенькі в садочку бавились,
Бабуся лагідна нам куховарила.
Коли? - невчулися, коли? - прогавили,
Дитинство водночас пішло за хмарами.

Літали ластівки все нижче, нижче все,
Тим самим пташечки дощі пророчили.
А ми тягнулися все вище, вище все,
І нахилялися в кімнати входячи.

Зросли, розбіглися в світи віддалені,
Лиш тільки ластівки живуть під стріхою.
А бабця любая із дідом праведним
У вічність рушили ходою тихою.

Ще, здається, усе попереду,
Повен сил я, надій і планів.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала
Виглядає чомусь погано.

Ще є порох і є потенція,
Хоч багато всього за плечима.
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала
Синій ніс і мішки під очима.

Кров струмує судинами-венами
І бадьорий ще серця стукіт.
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала
Трем-тремтять так жахливо руки.

Ще життя ніби все попереду
Бо пожив то всього лиш трошки
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала,
Сивина й павутиною зморшки.

Усі жертви можливі принесено
Приз в кишені уже – практично.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала,
Посміхається знов скептично.

Ще, здається, усе попереду,
Повен сил я, надій і планів.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала
Виглядає чомусь погано.

Ви це знали, чи ви не знали,
Чи не чули кришталю дзвони?
Попід стелею в пишній залі
Всі збувалися забобони.
Звеселілі гриміли звуки,
Тупотіли в підлогу танці,
Пролітали у вікнах луки
І вогні незнайомих станцій.
Швидко-швидко земля крутилась,
Стало гаряче в небі хмарам...
Спало марево і з"явилась
Нездоланна небесна кара.
І здалося відтак, що сходить
Сонце в небі на диво чорне
Й дивнуваті якісь закони,
Й потойбічні моральні норми.

Вертикально
Гніздяться
Рядки,
Загрожуючи
Завалитись.
Я по горло
В тумані,
Де навіть вовки
Не наважуються
Зупинитись.
Отруйна
Вологість
Скальпує,
Вхопивши
За ірокез.
Хуртовина
Зірок
Лютує,
Обдира
Позолоту з небес.
Голова
Мов побитий
Фрукт,
Відірваний
Від Інферно.
Мій зеніт -
Вакуум,
Абсолют;
Мій надир -
Концентрація скверни.
Пекла сивого вал
Наді мною закляк.
Попереду Гора Магомета -
Для ковчегів причал.
Одинокий маяк -
З неба видворена комета.

Я грифонів пасу,
Я не маю часу
Милуватися часу плином.

Чорно заздрять зірки,
Бо у Вирій вовки
Полетіли залізним клином.

Навіть коли
коріння землі
ніжно її розірвуть
на клапті,
навіть коли
ріки вирвуться
з берегів,
очищаючи шлях собі
одночасно,
навіть коли
не залишиться снів
і в хрипі потонуть
слова про щастя,
навіть тоді
вціліє любов,
і це правильно буде
почасти...

Даже когда
корни земли
нежно ее разорвут
на части,
даже когда
реки вырвутся
из берегов,
очищая путь себе
в одночасье,
даже когда
не останется снов
и в хрип уйдут
все слова о счастье,
даже тогда
уцелеет любовь,
и это правильно будет
отчасти…

Не руш ці хвилини, коханий. Вони бездоганні,
Бо стигне отрута у гроні гіркого зізнання...
Та спогади лізуть у двері, як гості незвані ,
І домисли цілять в любові незаймане тло,

Зберуться докупи гріхи і сформують півколо,
І, як в ритуалі, похилять тавровані чола -
А я їм зіграю фальшиве і пристрасне соло,
І виведу далі за місто, немов щуролов .

Закрию ворота, і серце поставлю на чати
З мечем із вогню. Повернуся. І буду мовчати,
І любі вуста затулю поцілунком-печаттю,
Хай пнеться на мур потойбічна і вічна зима.

Ти знаєш, є сила магічна бажання і слова,
Нехай цей зачумлений світ – як дешева столова.
Любове моя, це достоту була передмова -
Поставимо крапку. А зараз почнеться роман,

Позбудемось остраху, ніби шкідливої звички,
І речення поспіль вінчатимуть знаки окличні…
Я сукню легку одягну і нові черевички,
За безцінь пустивши на розі печалі пусті.

Під виспіви літа чи осені-прими рудої,
Варитиму їсти, твою колихатиму доню...
А десь Данаїди-бідачки у чашу бездонну
Спокуту нестимуть, проклявши дощі золоті.

Скиньте з віри безкарність. З розплатою,
за сльозами, за кров`ю пролитою
прийде ангел під чорною плахтою...
Не залити гріхів оковитою.

Розпоясані руки - розковані,
розкидає рогнузданість пагубно,
на устах цих іудо-прихованих
розповзаються кривди, мов пагони.

Оповиті стражданням, наповнені -
розглаголюють шепотом бачене,
бо крізь ребра землі після повені,
пробивається серце у страчених.

Нерозкаяним Каїну канути
у безвічнім багатті розпеченім.
Насолода омани - обманутим.
Нагорода небесна - приреченим.

Із вершини Господньої Пагоди
б`є світило проміннями радості.
Та ні слова про щастя від злагоди,
тільки лискають впадини заздрістю.

Час відлив правду з посту та поступу...
Застигає не кров, а пробачення.
Постаменту не видно, бо ж оступом
опоясане небо утрачене.

10 Березня 2008

Листям пожовклим самотність укриє плечі,
В очі загляне, шукає сумні лимани.
Літо палке - своєрідна така предтеча
Осені. Я меланхолю, лікую рани.

Ця ностальгія – хвороба, повільно точить.
Радість надкушена швидко чорніє, гасне.
Кожне четверте слово твоє – пророче.
Віриш у сни і життя після смерті – власне.

Я ж біля тебе одвічно, немов прокляття,
Так ти мене називаєш (коли тверезий).
Рвеш театрально сорочку свою на шмаття,
Гордо самого себе нарікаєш Крезом.

Все закінчиться банально – вином і ліжком.
Я – на роботу. А ти до своїх знайомих.
Кожен згадає цю ніч і всміхнеться (нишком).
Хочеться крапку, та знову я ставлю кому.

Відцвіли помаранчеві квіти
Листопадової весни.
Що із ними тепер робити?
Як прогнати тривожні сни?

Чим заповню порожню душу,
Що вміщала в собі Майдан?
Де я руки подіти мушу,
Що звільнилися від кайдан?

Що робить охоронцям-янголам,
Котрих Бог нам послав мільйон?
До небесних казарм відлітає
Їх пошарпаний легіон…

Ще відлунюють барабани
В барабанних перетинках вух,
І ятрить помаранчеві рани
На Майдані пробуджений дух.

Я готовий тепер щомиті
Зло долати в кривавім герці.
Революція не закінчиться,
Якщо переможе в серці!

Мов блискавка, захована у хмарі
Він вибухне, він вихлюпне із меж,
Він буде, бо записаний в сценарій,
Той день, коли до мене ти прийдеш.

Достоту, ти - моя остання пісня,
Бо я - тебе знайшов поміж усіх.
Ми - сонця схід, ми - пара, хоч і різні,
Мов плач з бідою, або щастя й сміх.

Хто тому радить: доля, Бог чи люди,
Не зна ніхто, і ти не знаєш теж,
Та буде, конче, неодмінно буде,
Той світлий день - і ти тоді прийдеш.

Не бійся - я не влада над тобою,
Все добре зваж і поклади на карб,
З останньою осінньою любов'ю
Знайдеш свободи неоцінний скарб.

Кохання злет, відомий добре людям,
Іще одна з невидимих пожеж,
Що спалахне, що достеменно буде
В той день, коли до мене ти прийдеш.

Р.S. Часто сперечаюся зі "знатоками"
відносно наголосів у нашій мові:
вони різні в різних кінцях України
і це факт,
а факти - річ уперта. То чи варто
всіх ломати під якийсь один діалект?
Хотілось би діскусію на цю тему.
Це я стосовно "прИйдеш", бо я теж
з дитинства звик до "прийдЕш" .

Зелень древней меди первым звездам крыши лили,
Стены каменные вниз уперлись основательно,
Протыкали небо вечером подсвеченные шпили,
И парил над миром вечный образ Богоматери.

Черный камень на стенАх, где надпись «Soli Deo»,
Выщербленный и хранящий молчаливо тайны города,
Был таков, что только воздух загустел и потемнело,
Стал манить меня суровым зовом холода.

Срезы лет вставали мглой, а над сырой брусчаткой
С грохотом трамвая жизнь затихла перепуганно,
На сетчатке глаз остановилась память отпечатком,
И атланты, бросив здания, слились с подругами.

Жовтий колір — це ваш. Фіолетовий — мій.
Холод холоду мовить і дихає в спину.
Біле коло багать. І пручається змій,
що на нитці моїй, що на нитці із глини.

Запах талого дня. Запах яблук зими.
Біле віття крізь сон обліта сухозлоттям.
Спіле сонце вгорі. Дві холодні хурми.
І здається, що все аж кричить відвороттям.

Кожній зраді розрад, ну а каменю — кров.
Буде ніч сливе день, чорнослив — наче слива.
В око. Анна. Анналів віл. Анна... Оков.
Тінь іде у вогонь, що воскреснув зі зливи.

Обійми мене крилами високо в небі, кохана,
Огорни своїм світлом, наповни любов'ю й теплом,
Мила ластівко, пташко чарівна, іскринко весняна,
Я полину до тебе, змахнувши уявним крилом,
Подолаю між дюнами часу усі перепони,
Лабіринт задзеркалля пройду, пробудившись від сну.
Ми підкоримо небо, як очі, блакитне й бездонне,
І співатимем пісню кохання п'янку й голосну.
Обійми мене крилами... Чуєш, як трепетно б'ється
Моє серце від того, що поряд зі мною є ти,
З нього лагідним сяйвом любові ріка розіллється,
Щоб Божественну радість на хвилях кохання нести.

неначе дощу чекаєш дзвінка у двері
хтось має прийти або ж пролізти у вічко
на когось чекати твоя улюблена звичка
в кулак керамічний кахикає попільничка
і кров'ю стікає в бокал поранена Мері

свідомо змирившись даєш собою погратись
покірний джойстик в руках професійної ночі
прибульці з планети фаянсу також охочі
до тебе в гості або ж до тебе на злочин
свічки розкидають по стінах гадальні карти

не пишеться вірш та й лист до самого себе
і як на зло в акваріумі риби горланять
Гольфстрімом розбуджені немов наркомани
хапають ротом сиве повітря кальяну
й заснути вам не дає місяця лютий Цербер

та й немає коли оголошено ранок
прокинулись із літаргічного сну вулкани
тобі самотньо немов на вершині Монблану
півні таємно вступивши в ряди ку-клукс-клану
ніч розстріляли власним потрійним сопрано

Мов блискавка, захована у хмарі,
Він вибухне, він вихлюпне із меж,
Він буде, він записаний в сценарій,
Той чорний день, коли ти не прийдеш.

Достоту, то — твоя остання пісня,
А я — тебе шукала між усіх.
Ми — ніч і день, вода й вогонь, ми — різні,
Мов щастя і біда, мов плач і сміх.

Хто тому винен: доля, Бог чи люди,
Не зна ніхто, і ти не знаєш теж,
Та буде, конче, неодмінно буде,
Той білий день, коли ти не прийдеш.

Ти так боїшся влади над собою,
Все зважуєш, усе кладеш на карб,
З останньою осінньою любов'ю
Згорить свободи неоцінний скарб.

Іще одна із драм, незнаних людям,
Іще одна з невидимих пожеж,
Що спалахне, що достеменно буде
В той... просто день, коли ти не прийдеш.

Віднайди мене в мушлі погожого літа,
Що пропахло імлою, травою і цвітом.
На левадах цигани лишають вогні,
Мелють долю години в старому млині…

Покуштуємо щастя з гіркого пасльону,
І світитиме сукня лляна в медальйонах…
Хтось співатиме потім. Слова, як прокльон.
Зігріватиме сонце, студитиме - льон.

Твої очі розкажуть усе наостанку.
Вигоратиме день до наступного до ранку.
Перемелеться літо в старому млині,
І зостанеться мливо солодке на дні.

Чекання – бич нелюдської наруги.
Іще момент – і стримуючи шал,
лягають пальці в чорно-білі смуги.
Химерна суміш радощів і туги
тече, мов лава, у принишклий зал.

Захована під образом-вуаллю,
ця жінка, як містерія жива,
на клавішах - стрункій горизонталі
підносить в небо, кидає в провалля,
в туге заплівши ноти і слова.

І править бал рудоволоса панна,
маніакально, віддано без меж
залюблена в єство фортепіано,
і очі, що палахкотіли тьмяно,
займаються загравами пожеж.

Мій янголе сивокрилий,
пораднику безголосий,
де, за якими брамами
приховуєш світлий лик?
Фіранками бавиться осінь,
стікають на блюді сливи,
медвяно струмить повітря
і губиться серед гір…
Ти є? чи ти був? чи будеш?
таке нескладне питання,
навіщо тоді ті знаки
долонями стережу?
твій посміх відлунює вітром,
твій погляд відблискує в ватрі,
твій подих – у першій ноті
тендітного «Summer Time»…

Звиняй, ти, ймовірно, хочеш ребро навпак?
І взагалі – навспак, так? Без дітей.
А я винувата у всьому сама... Ще б пак!
І тріщини в спині я маю тепер за те...

Учора до Авеля мовила кілька слів,
Коліна заклякли, я ледве тепер ходжу.
А ти на повіки йому нагорнув землі
Коли своїм плугом у полі заклав межу.

Сьогодні при Каїні мала безсонну ніч –
Він знову стогнав щось про очі й гарячу кров...
О, що то за плід був, мій сину, скажи мені?
Либонь, десь поблизу змій причаївся знов...

Ось-ось піде дощик, бо ниють старі кістки,
Піду-но збирати яблука, бо ж гниють...
Агов, чи ти знаєш, бувають іще й такі,
Що марять Землею нашою, там в Раю.

5 кв’08р.

Черга. Давно такого не було.
За чергою – плакат: «Все по вісім гривень!»
Це second-hand. Ганчір’я – не фуфло:
американський рівень.

Підхожу, бачу – сорочки
з бавовни і якраз під розмір,
фланель-фламінго, кліточки.
В такій сорочці – теле-Познер.

А цю носив той чоловік,
якій віддав з теплом і хлібом,
щоби зігрітися я зміг,
країна не здавалась хлівом.

До тіла міряю – якраз,
і тіло – брила.
І, певно, я в сорочці – ас.
Чужа душа – мою зігріла.

Лиловость георгин в прозрачной вазе утра,
В подрамнике окна рассвета акварель,
Простились мы с тобой вчера светло и мудро,
Кому поешь теперь, мой милый менестрель?

Чьи ласки до утра теперь ты воспеваешь?
Какой звезде теперь верна твоя строка?
Ты снова так же мил... и так же исчезаешь,
Как утренняя свежесть лилового цветка...

ти жартуєш так мило
і дзвінко
ген відлунюєш як кришталь -
тобі усмішка личить,
жінко,
та й печаль до лиця - на жаль.

веселинки -
пречисті іскринки,
ув очах твоїх,
як в вогні…
закохавсь я сьогодні
в жінку,
що дружиною є мені.

закохавсь,
ніби вперше побачив
і ніколи тебе не чув...
десь глибоко
в темряві наче
запалила нову свічу.

я тебе
не читав ніби книгу,
бо сліпив мене зміст од слів,
та від жартів твоїх
і сміху
врешті решт я таки прозрів.

твої усмішки
ніби сніжинки
чи краплинки святого дощу...
чарівна і усміхмена
ЖІНКО,
будь такою завжди – прошу!

Кохала тихо, несміливо,
Ховала діаманти-очі
Під ТИМ будинком не бродила
Не турбувала опівночі;
Кохала скромно, світло й тепло,
Боялась видати тремтінням...
Пеклася у мовчанні-пеклі,
Гойдалась в липкім павутинні.
Так ненав*язливо кохала
І обминала його всюди
І так божественно вдавала,
Що туга не зжирає груди;
Зникала, розчинялась в вірші,
Неособлива й особлива,
Не найгарніша, не найгірша,
Найщасливіша й нещаслива.
Любила тихо-гучно-страшно -
Незручно-згубно і нервово,
Не подзвонила, бідолашна,
Не написала і півслова.
І не... Отак і "попалилась"
І він залишив її місто.
А їй в ту мить якраз наснилось,
Що розірвалося намисто.
Під ТИМ будинком - слід від зливи.
Над тим будинком ранки й ночі.
Кохала тихо, несміливо,
Ховала діаманти-очі.

Студінь. Стогін.
Стихне гомін.
Сивий спомин лізе в комин,
лиже скроні до судоми,
тіла соломинку ломить,
обживає сни-хороми,
б’є у дзвони…
Ніби сомом,
плине біль - дубовий човен,
розум ловить…
Поміж брови
ріже подив -
Отче, змова?
Та спасення дивне слово -

колискова
пісня мами….
Амен.

А зрештою,
коли в горлянці застрягла осінь
і лоскоче зсередини то листóм, то чужим віршем –
це ще не щем.
Як послухати простаків – живемо при царі Горосі,
а шулік – у пору нікчем.

І коли за вікном – розбивають вікна,
десь когось убивають і щось несуть,
що ти вдієш? Такий залишили вік нам
і таку залишили суть.

На чотири стіни – голосніше звуки,
хай горлає хоч радіо чи ТБ,
і коли пролунає луна базуки –
як же добре, що не тебе.

Обережно вдягатися на імпрезу
(а сказали б колись – на блуд),
на підборах таких – то ідеш по лезу,
як німий на Останній Суд.

Це в сімнадцять – виспівують Марсельєзу,
барикад голосну красу.
Залишаю багатства старому Крезу,
а мені би дорогу мою тверезу,
і Тебе пронести, як одвічну тезу.
І я теж, може, десь там когось спасу.

– Скажи, мій батьку, тільки не мовчи:
Чому згасає в погляді вогонь,
Чому тупіють бойові мечі
І опускаються безсило крила?
Невже героїв лицарів нема,
Котрим ніколи не торкнеться скронь
Байдужості срібляста сивина,
Котрі не проміняють меч на вила?

– Воюй, мій сину, доки молодий,
І доки Старість, лютий ворог твій,
Не виб’є в поєдинку з рук меча
Й не встромить в серце безнадії списа.
Візьми з собою в мандри до зірок
Єдиний спадок – батьківський клинок,
Хай янгол біля правого плеча
Благословить міць Білого Заліза.