Твої руки пронизливо й гірко
Пахнуть травами скіфського степу.
Яничарською шаблею зирка
Хижий погляд розкосих очей.

О нащадку Батиєвих орд,
Не креши блискавиці, не треба,
Опусти ятаган, дай коневі води,
Упаду на могутнє плече.

Ти мене звоював, забирай у ясир,
Прощавайте, кохані криниці.
Не втечу по дорозі, бо очі твої —
То міцніше, ніж пута з сириці.

Любий вороже мій, я до тебе лечу,
Дай снаги мені, зораний лане.
Покорюсь. Не втечу. І кохати навчу,
Як уміють лише роксолани.

я Родину продал за жвачку
за трёпаный негром котон
за "Спид за Инфо" -
                        за болячку
за: "вимкніть йому мікрофон"
какая была...
                    но взрастила
(смаля сигареткой в зубах)
и мама там полная силы
отец - с козырями в руках

и жили
                и жил не жалея
всё верили в то чего нет
и пух тополиный в алеях
ложился на туфелек след
и в юбки залазил к "мадоннам"
и ныне кружится в душе
когда молодые долдоны
орут: "ты не жил вообще"

страна та была перебором
по всем направленьям грехов
и жили под вкрадчивый шорох
и шёпот среди лопухов
но было хорошее
                     знаю
июньские те тополя
где мама, отец... и сгораю
от первой влюблённости я

уже ли всё кануло в лету
и прав я одетый в котон
за жвачку ту Родину предав
за: "вимкніть йому мікрофон"?

Ти ладуєш світ на свій копил.
На розпадках – розгалуззях часу
Стримуєш наляканих кобил,
Так, як я укоськую Пегаса.

А свавільний пращур-голоштан,
Усмиривши напівдику волю,
По тобі звіряє свій талан –
Недомисну лиходійку-долю.

Ти йому надій не пантелич
На рипких котурнах провидіння...
Хай твій гнів пом’якшує терлич, –
Наче заводь, заволікши рінню.

Ти ладнаєш вік на свій олтар,
Звідусіль – суцільна заволока.
Може б, десь подітись, та чагар
Виднокруг стискає за півкроку...

Ти ладуєш світ на свій копил
На розпадках – розгалуззях часу.
Власне, то й не час, а тільки пил
При останніх гуках парастасу.

Даремно чекаєш, лютий,
від мене спокути,
ні дня не віддам, ні ночі,
це – тайни жіночі,
залиш собі сніжне зілля,
моє божевілля
занадто для тебе гаряче,
не твОя вдача,
лечу крізь морозні грати
любити,
........кохати,
.................жадати

Жизнь упала, как зарница,
Как в стакан воды - ресница.
Изолгавшись на корню,
Никого я не виню.

Хочешь яблока ночного,
Сбитню свежего, крутого,
Хочешь, валенки сниму,
Как пушинку подниму.

Ангел в светлой паутине
В золотой стоит овчине,
Свет фонарного луча -
До высокого плеча.

Разве кошка, встрепенувшись,
Черным зайцем обернувшись,
Вдруг простегивает путь,
Исчезая где-нибудь.

Как дрожала губ малина,
Как поила чаем сына,
Говорила наугад,
Ни к чему и невпопад.

Как нечаянно запнулась,
Изолгалась, улыбнулась -
Так, что вспыхнули черты
Неуклюжей красоты.

Есть за куколем дворцовым
И за кипенем садовым
Заресничная страна,-
Там ты будешь мне жена.

Bыбрав валенки сухие
И тулупы золотые,
Взявшись за руки, вдвоем,
Той же улицей пойдем,

Без оглядки, без помехи
На сияющие вехи -
От зари и до зари
Налитые фонари.

Хоч горять край шляху явори,
Небеса і світ такі сумирні…
Я хотів би тільки восени
Відлетіти у Господній вирій.

Так, як відлітають журавлі
Крізь тумани й дощові накрапи.
Залишивши денник на столі
І в останнім реченні три крапки…

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

24.12.1962

Капітане Грею, як вам спиться?
Як вам історична ваша роль?
Сивіють в очікуванні принца
Тихі неприкаяні Ассоль.

Сивіють звичайні їхні Джони —
Їм не стало шовку для вітрил.
І уперто не цвіте червоним
Сірий непривітний небосхил.

І мина життя. Не у палаці —
У тісному безладі квартир.
Тільки мрії — сукні, квіти, танці.
Лиш роман, зачитаний до дір.

Еполети, ордени, мундири...
Скільки ви понівечили доль!
Грей, повірте, усього лиш “сірий”!
Решту ти домислила, Ассоль!

Вивільнись із сірого полону!
Скільки того щастя на віку?
Тихий, непомітний, вірний Джоне,
Поцілуй поморщену щоку!

Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока.
В теплих снах ідуть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.

Спи, моя гіллячко голуба,
Тихо в моїм серці і щасливо.
За вікном хлюпочеться плавба
Твоїх літ і долі гомінливої.

Спи, моя дитинко, на порі.
Тіні сплять і сонна яворина…
Та як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна.

Хай вона не спить в тобі повік,
Бо вона — для тебе і для світу…
Люлі, мій маленький чоловік,
Капле сон сріблястий з верховіту…

1963

Ти не навмисно, знаю,
просто зійшлося так,
просто ступити маю
на зледенілий дах,
просто дзвонар кульгає
крізь кольорові сни,
просто відлік триває
до чергової весни...

Від золотої лихоманки п’яна,
Упала юна осінь на стерню,
Та вже зима, як орди Чингісхана,
Шикується на лінії вогню.
Настренчена, так важко й хижо дише,
Аж полотніє злякана трава.
Ще мить – і трісне каламутна тиша,
Як тріскає напнута тятива.
І здибляться скажені коні-змії,
Замиготять і схрестяться шаблі,
І в білій схарапудженій стихії
Закрутиться все суще на землі.
Але і все зінакшиться невдовзі
І будуть навіть милувати зір
Високі перемети на дорозі
І білизна, чистіша за папір.
І цей навальний, невідпорний натиск
Так зворохобить душі та уми,
Що буде навіть легко визнавати
Імперію тотальної зими.
І навіть стане терпко до нестями
Здаватися в її цупкий полон,
Хоч нас, як сіроманців, прапорцями
Обложить частоколом заборон.

Дими зими – це не дими осінні,
Це тіні веж,
Це діти хмар у першім поколінні
І в другім теж.

Вони усе – ідилія і смута,
Вторішній мох,
Ненатлий крик і пам’ять незабута
Важких епох.

Вони – як душі і вони – як діти
Прудкіш води,
Але вони не з тих, кому летіти
Абикуди.

Це вільний дух, що вирвався з-під гніту
Земних почвар.
Вони тербичать біль і пізьму світу
До Божих хмар.

"Стара" їй отпадний блузончик купила,
Шикарний відак притащив їй "папан"...
А дівчинці жодна приємність не мила:
Сумніша, сердешна, за сто Несміян.

В подушку солоно викрапує туга.
У клітці грудній, мов на полюсі, лід.
Нестерпно недобре без вірного друга
В 13 джульєтно-тинейджерських літ.

Спокійно, красуне! Не плач, синьоока!
Радій дискотекам, всміхайся весні.
Той хлопець - бо ж доля твоя не жорстока! -
Тебе не забув у чужій стороні.

Ти краща за всіх - тільки так він вважає.
Повір: прийде знову щаслива доба!
Все марно: втішань цих дівча не сприймає,
І в неї безкрая, як море, журба.

І крається болем нещасне серденько,
І фіфонька цідить "Капєц!" та "Ой, блін!":
Улюблений... любар тепер далеченько,
А інші - не вміють кохати, як він...
1999

Тут вічність по вінця душу наллє
Безсмертної сили…
Яке ти красиве село моє
З Морозенкової могили.
Від захвату п’яний, стою, молюсь.
Клени – зелені знамена.
Ось вона Богом цілована Русь!
Ось вона – благословенна!
Тільки тому я на світі живу,
Що ти в моїм серці й слові,
Що натщесерця мну цю траву
І п’ю цю красу натщекрові,
Що десь далеко чужі міста
Нічого мені не говорять,
Що над тобою щодня проліта
Тисячолітня історія,
Що чую як землю розкраює плуг,
Як свищуть татарські стріли,
Як воскресає козацький дух
З Морозенкової могили.
Від захвату п’яний, стою, молюсь,
Кленів корогви й знамена.
Ось вона – Богом цілована Русь!
Стражденна й благословенна!
Грицівці, 21.08.

Не розпалена ватра
померла
Бо несила теплом
прорости
Крізь туман і невидимий дощ
Крізь вологе галуззя
Між намоклих гілляк
Між поламаним трухом
кори
Зашкарубла рука
Не знайшла бодай жоден сірник

А де ж те скіфське золото?
В землі
справдешня золота ріка розлита,
чи відвезли у безвість кораблі,
грузькі трієри ольвіополіта,
просяяні пластини золоті
та пекторалі сонячну осяяність?
Чи їх забрали шторми на путі,
що мореплавцям дарував Гіпаніс?
А де ж ті скіфи-вої?
Де вони?
Чи їхнє сім’я звіяно до крихти?
Переловили їхні табуни
жахних століть залізнодзьобі грифи...
А де золотоносні ковалі?
В ярмі століть мої душа і вия.
Непам’ять і розор моїй землі
від Дарія до туменів Батия.
Розорений, розораний курган...
По пектораль прийшов сюди ізнов я,
чи захопив столітній ураган
безпам’ятства, безіменства, безмов’я?
Подарували нам залізну кліть,
Не золоту – під вічним зодіаком.
І вся моя історія стоїть
одним суцільним запитальним знаком.
Де Скіфія?
А кажуть, що була?
Де золото?
В космічній потерусі
Дзвенить під серцем золота стріла,
Дзвенить сережка золота у вусі...

Коротка розповідь.
Замріяне лице.
Усмішка тиха.
Погляд мудреця.
Малюнок дива,
зроблений митцем.
Стрілою час.
Недовго до кінця.
Останній штрих.
Застиглий крок юрби.
В руках каміння.
Острах у очах.
Спокійна констатація:
«раби».
Нестримна лють.
Убивство.
Темінь.
Тиша.
Жах.

Металева киця грається клубочком,
металева киця тулиться до ніг.
Мовчазний хазяїн одягнув сорочку –
гострої сокири віднайти не зміг.

Металева киця дивиться лукаво,
металева киця топче перший сніг.
А її господар випив чашку кави –
гострої сокири віднайти не зміг.

Металева киця у кутку злоститься,
хитро мружить очі і гризе поріг.
Пану господарю знов, чомусь, не спиться –
гострої сокири віднайти не зміг.

Та коли закриє сном хазяїн очі,
киця спом`янеться, киця зашипить,
тихо зблисне лезо в прохолоді ночі...
Міцно спить хазяїн, дуже міцно спить!

Густий туман дощу
Шукає в річці броду,
Ми гріємось в хатах,
І світимо свічки,
А в полі під кущем
Обтрушеного глоду
Язичники сидять
І ловлять дрижаки.
Їх очі, як зірки
Від холоду незрячі,
Але немає в них
Ні болю, ні тривог,
Вишіптують уста
Слова такі гарячі,
Що не почути їх
Не може добрий Бог.
Але хтозна коли
Цю хмару волохату
Відсуне він за пруг
І висушить цей лан,
Тож запросити б їх
У нашу теплу хату,
Але вони від нас
Ховаються в туман.

Нечутна фальш у розвитку подій
Іржею роз'їдає сірі днини,
І мій єдиний вже такий не мій,
І я сама - далеко не єдина...
Стерильні поцілунки межать дні -
Суха приправа до життя пісного...
Мій світ впаде навколішки: "Візьми!"
Перед будь-ким від відчаю чи втоми...
Чужі світи - мідяк в базарний день!
Пройдуть повз нас роки і перехожі,
І привид раю зробить тихе "дзень!"
На дні очей моїх таких порожніх...

“Після смерті вашої вибуде ще більше
і, може, ще за життя вашого
діти ваші вже не будуть вашими.”
М.Смотрицький


Ніч прийшла у Дермань,
Як прочанин голодний,
Принесла, як вериги, туман;
Одягла власяниці на дзвони холодні,
Сповила монастир у дрімотний дурман.

Тільки гавкіт собак
У розорених селах
Долітає крізь мжичковий мак...
Віковічний вітряк скоро муку домеле,
Бо життя вже змолов той безкрилий вітряк.

Залишилася ніч
І остання вже свічка...
Відцуралися Київ і Січ...
Я сьогодні піду, моя Мамо, у вічність, -
Вже душа моя чує чаїний сей клич.

Сповідаюсь Тобі,
Моя Нене єдина.
На одрі я у скруті й журбі.
Причасти і прости, Мамо, блудного сина, -
Не шукав у світах я розкошів собі.

Я спасення шукав.
Не собі, а народу,
Що сліпцем серед зрячих блукав.
Я в освіті його бачив ключ до свободи, -
Тож, себе ув`язнивши, “Граматику” склав.

Для Литви і Руси,
Для Поділля, Волині, Вкраїни,
Для братів, які гризлись, мов лютії пси,
Для сиріт і старчат на безкраїй руїні
Я надію шукав на прийдешні часи.

Був колись я Максим...
Вже Мелетій в сивинах...
Де мій Смотрич, Острог, а де Єрусалим?
Знав я польську і грецьку, й латину,
Та за Тебе молився лиш словом своїм.

Причасти і прости,
Мамо, блудного сина, -
Бо ж не був я безгрішним святим, -
Та коли тяжкий хрест свій несла Батьківщина,
Я підставив плече, щоб його донести.

Київським друзям – живим і мертвим –
Юркові Гудзю,Валерію Іллі, Іванові Царинному,
Миколі Мірошниченку, Василеві Трубаю,
Нілі Зборовській, Петрові Коробчуку.


Поїдеш у місто Вія, та не зустрінеш Юру,
Тінь його незникома тільки майне на пероні...
Не почитаєш вірші, і не нап’єшся здуру,
І не скупаєшся разом в теплому Княжім Затоні.
Тихо у цьому місті, глибоко зяє рана.
Вже весняні барикади хтось розібрав на ложе.
Як це немає Юри?
Як це нема Івана?
Як це мене не стане? Хто це сказати може?
Допитуйся – не допитуйся, тиша одна навколо,
Тільки очі колючі, тільки на чолах тучі....
Сумно у цьому місті, але ще живе Микола,
І є ще Петро і Ніла, й Василь приїжджає з Бучі...

Білі вірші схожі на білих псів,
На білі зими.
На стіни глибокі білих палат,
На білі свічі.

Бредуть натужно, як білі воли,
Путь їх неісходима.
Їм не відоме це диво, коли
Вистрілює рима!

Вічність в очі мої солоні
Зазирає жажденно-яра.
Я у тілі, як в Божій Долоні,
І не відаю – дар це чи кара.
Видихають слова легені
Вже знекровлені та прозорі.
Не тримай мене, Боже, в жмені,
Відпусти журавлем підзорі.

Промацав кишеню, зайшов у крамницю,
з потилиці вичухав чуйність біди.
Грошей - кіт наплакав (тож видно по пиці),
нашкробав півлітру, зварив баланди.

Та кум, як ДАІ, чує градус за милю -
співає мобілка: "Па-пі-па-пу-па",
-Альо, шо там, Зеню? -(три слова...), Василю!
-Ну в баню - так в баню, а де Ти пропав?

І як ти хвоста не рубай - відростає,
а кільки є кілька..., а перець на дні.
Мій кум сизооким орлом підлітає,
а риба з ведельцем за зуб забігає,
згубивши, мов цноту, томатний гарнір.

29 Січня 2008

В чиїсь слова, холодні, як вужі,
Що лізуть в душу без жалю і міри,
Що ми з тобою вже навік чужі -
Не вірю я. Не вірю їм. Не вірю!

Земну молитву кожен день творю,
Щоб свічечка кохання нам горіла.
В твою любов і вірність, як в зорю,
Я завжди вірила. І вірю. Вірю. Вірю!

Василеві Слапчуку
Знебарвилось небо, як листя на грані зотління,
У розвидень жовтня, як в дзеркало, зирить зима,
І вітер хотів би пустити у небо коріння,
Є сила і воля, а змоги й надії нема.
Притуга полів і пустеча доріг, і зомління
Знекровлюють далеч, відчужують вичахлий сад.
І хмари хотіли б у землю пустити коріння,
Є зливи й хуртечі, та хтось їх вертає назад.

Тієї ночі лагідна омана,
крізь плоть до серця збурені мости.
а те, чого не сталось, прошу пана,
не привід переходити на ти.

Козацькі вуса пишні і шовкові
стовбурчіть собі там, де їм миліш.
Те, що було, не мало до любові
стосунку навіть на мідяний гріш.

А врешті примітивно все до краю,
те все пусте і паки аз реку:
жіноча мудрість в тому й полягає,
щоб вибирати вуса до смаку!

Скрипне щедрівка, блукаючи хатніми вальками,
впросиш забігти – усоте цукерок даси,
тицьнеш монету як дяку малим посівальникам –
рік новий впустиш у зморщені житні часи.

Ноги поплентаєш, тяжко й кульгаво зітхаючи, –
тлінні ряднинки зібгає стареча хода.
Серце розірветься в друзки, бо серденьку гаряче,
а на роз'їжджених зморшках осяде сльота.

Ти молода, молодіша від пещених панночок,
щедрість в убозтві новим поколінням прядеш:
спиці іржаві, та очі янтарно-нев'янучі...

Бабцю, йди їсти кутю!
Тільки де Ти?
Ой, де ж?..

...І світ тримаючи на горбі
Я усвідомив глобальну штуку -
Що ці продажні і хижі суки
Мене прокинули, далебі,

Що, мною підняте на руках,
Це небо корчиться від агоній,
Зриває оплески і прокльони,
А разом з ними зриває дах

Усім затравленим на зорі
Цим диким кодлом песиголовців,
Що на останній боєголовці
Ще точить жала і пазурі,

Щоб лютий брязкіт смертельних криць
Крізь пошматовані перепонки
Рубав сильніше від сльозогонки
Того, хто падає долілиць...

А я, забутий на цім посту,
Стою - одвічний і нереальний -
Де небо крає бомбардувальник
І родить бомбами на льоту,

І цю прокляту небесну твердь,
Вогнем покреслену, наче зошит,
Я вже не в силі тримати довше...

...І небо падає шкереберть.

жінка з очима небесного моря
з вільних стихійних вібрацій на волю
вирвалась, міцно стискаючи в лоні
світло для світу і кулю для скроні,
камінь, над'їжений, в часі поцвілий,
серце ховає від неї, зболіле,
жінка з очима морської принади
з каменя світло взяла у лампаду
й камінь лишила в порожньому тлінні,
світ народивши з такого світіння,
вийнявши сіль і поклавши граниття,
жінка створила камінне двосвіття

(Крим)

вдоволена Інь
в повній гармонії з Ян
о, мудрість Дао
стійкий нефритовий стовп
без відпочинку

Як, мабуть, легко лежати в землі,
Сліпма й одвільгло землею ставати,
Втому й судому, жалі й мозолі –
Все їй оддати.

Як, мабуть, важко рости в небеса,
Знати – тобою підперта безодня.
Спрагу отвердлу обмиє сльоза –
Милість Господня.

Як це надсадно вживатись в зорю,
Променем світла, гострішим од бритви,
Унесмертельнити душу свою
В стигмах молитви.

Я хотів би померти у сні
Од смертельного жала,
Щоб гаряча сльозинка душі
В Божі руки упала.

Хай без болю, без муки й борні
Інший світ озоветься...
Доля часто всміхалась мені,
Може, й тут усміхнеться.

...Так, спершу в душ! А потім – до постелі.
Візьми он пінку. Кров-не кров – однак
На простирадлі буде чорний знак –
Його не відіпрати вже ніяк!
На всіх не напасешся “Аріелів”!

Це ж біле простирадло, мій солдате,
Це ж лебедино-чисте одіяло!
“Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла”.
Не в риму, кажеш? А мені плювати:)

Ой, хто це стука? Серце – тьох-тьох-тьох....
Це Командор уже тримає свічку...
Він, певно, також проситься на нічку...
Ну, знаєш, мій альков – не рукавичка!!!
І місця тут не вистачить на трьох...

Уже зайшов. Уже знімає лати.
Е-е!!! Жуан слабий, його не руш –
Тааак...Кроком руш – шуруй мерщій у душ,
І на підлозі не роби калюж –
Мені уранці все це відмивати!!!


Вони лягли... Плейбої! Королі!
...Та поки я косметику змивала,
Мої бійці уже позасинали,
Обнявшись... У алькові місця мало,
То ляжу на дивані. Се ля ві....

Природа одночасно - і актор і критик,
не визнає надмірностей і зайвини.
Так будь і ти - проста, прозора і відкрита,
перед тобою я ні в чім не завинив.

Я дім продав. Мої мости пішли за димом
у весен рай, де панували почуття.
Нікого навкруги. Лиш ти одна - єдина,
і осінь ця тобі сьогодні до лиця.

В краю, де ліс грабовий підпирає небо,
над друзями - трава.І з мармурових плит
за усміхом розгубленим ховають кредо -
життя на цьому світі - наскрізний транзит.

Поезію очей читати ми навчились,
минуле крізь кришталь прозоріє до дна.
П"ємо із келиха одного ніжну щирість,
бо все, що є у мене - лище ти одна.

Не треба, не телефонуй мені!
Радіохвилі, мов сріблясті рибки,
губами б’ються в сіру кригу шибки,
кривавлячись об леза крижані...

Твоїх очей холодна голубінь
не тане, і мені бракує кисню
у цю весну — тремтячу, ніжну, пізню,
що до рядка присвячена тобі.

Що є слова, коли вони пусті?
Ще діє наших зустрічей отрута,
щебече пам’ять щиро і розкуто —
та вже збира данину самоті.

І зводить мури, прихистку шука
від повені цієї, від задухи,
і б’ються в скло холодні білі мухи,
мішаючись із хвилями дзвінка.

2006

"І які тут закосичені ліси,
І яка тут запахучена трава!"
Іван Потій

Снів не купиш і не продаси,
спогади дитинства без підробки.
Людям сняться закосичені ліси,
а мені колимські голі сопки.

Землю нам червонії боги
поділили, їм здалося, вдало:
хтось одержав росяні луги,
а комусь каміння перепало.

І росли ми, діти Колими,
мінус сорок — норма в тому краю,
лиш дванадцять місяців зими,
решта — літо, добре пам'ятаю.

Вибач, запахучена трава,
хай хтось інший над тобою плаче,
я не можу. Сльози і слова
вимерзли в душі моїй дитячій.
1988

Я знаю, що цього ніколи не буде,
не дай нам, Всевишній, такої біди,
та в люту годину душевної скрути
я хочу в дитинство, я хочу туди,
де кригою скута, засипана снігом,
в краю, де панує одвічна зима,
тече, переповнена болем і лихом,
похмура, могутня ріка Колима.
Дорога туди була лиш єдина,
а звідти — доріг не було. Відтак
мільйони, мільйони — таж пів-України
мостили кістками Колимський тракт.
Каміння, каміння, і сопки, і гори,
не тундра іще, та уже не тайга,
дерева, немов безнадійно хворі,
як у простирадлах, ховались в снігах,
покручені вітром, похилені долі,
а далі на північ лише де-не-де,
бо навіть дерева не можуть без волі,
а що говорити тоді про людей?
Зібрала їх там непорадна година,
червона біда або чорне зло.
Ота чорно-біла моя батьківщина!
А іншої в мене тоді не було,
бо то був мій дім, мої мама і тато,
а я в них улюблена доня була,
а щодо снігів — то на те є санчата!
Дитинство, любові пора і тепла.
А люди казали — із заходу й сходу,
усі з-за колючих отих огорож,
що любий мій тато — то ворог народу,
а мама кохана і добра — також,
що ми у засланні. Додому не можна,
а дім десь далеко, десь поза сніги,
де квіти ростуть і трава-подорожник,
нам квітів не можна, бо ми — вороги.
Нам можна отут, де узимку за сорок,
де діти вмирають, як не бережи.
Тобі не належить дітей, бо ти - ворог,
а вам, ворогам, особливий режим.
Тут іній на стінах квітує ночами,
і холод до ранку пронизує дім.
А мама не спала, на те вона й мама,
і виросла доня на заздрість усім.
Та я ту хатину повік не забуду,
і хай тут дерева, пташки і сади,
у люту годину душевної скрути
я хочу в дитинство, я хочу — туди.

Добре в цьому полі, де блакить загусла,
Де тримають небо білі крила бусла,

У стихії вітру – нашої прамови –
Гарне товариство – ластівки й корови.

Накупаюcь в небі і у травах ляжу,
Душу невгамовну, як лоша, прив’яжу,

Хай на павутинці бабиного літа
Поживе в цім світі, доки сонця-світа.

Ліси і рівнини. Озера, незамкнуті в плити.
Піки тополь і нескошені трави руді.
Ніколи не думав, що можна цю землю любити
Дужче, як жінку, терпкіше, як душу в собі.
Що можна так п’яно й надсадно тулитись до теплого лона,
І, мудре життя занедбавши, прожити, як справжній мудрець.
–Хто ти? – питає мене тихий янгол у шибці вагона.
–Паломник, бродяга, земних краєвидів ловець.
Дороги на серце намотую, гори і доли,
Де вітер спиває росу, а людина ясу.
Кажуть, душа відлітає в засвіття голісінька-гола,
А я найбагатшу колекцію в горні світи принесу.

БОРГ УКРАЇНІ

Ми знаємо,
......курить,
............чи що п’є Чаплін.
Ми знаємо
.........Риму безрукі руїни.
Ми знаємо
.......Дуласа
............галстук в крапку...
А що ми знаємо
............про Україну?
Від знань росіянин
............чоло не морщить –
Тим, хто поруч –
................ поваги мало.
Знають про
............український борщ,
Знають про
............українське сало.
І з культури
............зняли лиш пінку:
Окрім двох
............прославлених Тарасів –
Бульби
......та Шевченка
.................три сторінки,
Більше з нас не вижмеш, -
.................скільки не старайся.
А якщо притиснуть –
................червоніє рожею.
Застарілий доказ
................висуває знову:
Візьме та й розкаже
................декілька розхожих
курйозів
.........про цю
................українську мову.
Кажу
....собі:
.........товаришу москаль,
На Україну
.........зуби не скаль.
Вивчіть
........мову,
.............що на стягах-лексиконах стала,
Бо вона
........велична і проста:
“– Чуєш,
........ сурми заграли,
час розплати
........ настав...”
Що може бути більш
..................обтріпаним
............................й тихішим
Ніж це слово
............затрапезне:
......................„слишішь”!?
Я
..чимало слів
............придумав вам,
Зважуючи їх
...........одне мудрую,
Хочу, щоб були
..............моїх віршів
..........................слова
ясноважними,
.............як слово „чуєш”.
Народи
......не змелеш –
.................ось в чому річ.
Не дуже
........себе
............ величаймо.
Чи знаємо ми
.............українську ніч?
Ми
......української ночі
.......................не знаємо.
1926р.

І
Ліс горить край нашої оселі,
Розливає сяйво золоте.
Скоро Бог осінні акварелі
Домалює – й снігом замете.
Скоро... але хочеться якмога
Задержати часу сивий біг,
Доки сонце – тепле серце Бога –
Ще цілує і жаліє всіх.

ІІ

Дні стоять засніжені й свірчисті,
Вітер сам себе наздоганя,
Білий місяць по маленькій крихті
Тихо хтось надламує щодня.
Скоро-скоро гостроокий серпик
Рік старий безжалісно зітне,
А в мені все щулиться і терпне,
Ніби хтось надламує й мене.

Листя вижовкле кольору йоду
Накладає на землю грим,
І пливе не з одного городу
Найсолодший на світі дим.

Рветься «бабине літо» сумно
На незримих тремких вітрах.
І легесеньким срібним струмом
Ніжно б’є мене по губах.

Завтра див цих уже не буде,
Буде холод і мокрий сніг.
І таке щось стискає груди,
Що, здається, умерти б міг.

І не виповіш того стану
Ані в слові, ані в сльозі…
І таким ніби сонях станеш,
Що стоїть на тонкій нозі.

Колише вітер жовтий день
І спіють в теплому осонні
Поміж осінніх снів-пісень
Калини кетяги червоні.

Із золотавих давніх літ
Знов листя в осінь відліта.
Я п'ю тепло. Цілую світ -
Твої калинові вуста.

Гірка калина на мосту
Чомусь нагадує розлуку...
Та цю жадану гіркоту
Я п'ю, як найсолодшу муку

ЛЮ

Дай мені свою руку -
Велику, міцну, мужичу.
Дай мені свою руку —
По-справжньому чоловічу.

Ці руки знають роботу
Усяку, нехай найважчу,
А наші земні турботи
Для них нічого не важать.

І пахнуть одеколоном
Найвишуканішим дзвінко.
О, як у твоїх долонях
Хороше бути жінкою!

Можна бути примхливою,
Пташкою, лялею, мишкою,
Бо знаю — зорю тремтливу
Ти з неба знімеш з усмішкою.

Ці руки вміють кохати,
Ці руки вміють робити.
Такі були в мого тата.
Такі були в мого діда.

Дай мені твою руку —
Дужу, неупокорену.
Лінії, наче плугом,
Долею й часом зорані.

Знали гірку науку,
Доля їх важко вчила.
Дай мені свої руки.
Хай вони відпочинуть.

Від людського тепла на душі відкриваються пори,
з них виходять жалі і вдихається щастя озон...
Допиваю любов і спокусу п`янкого кагору,
а по думці проходить спустошений серця кордон.

А в усмішці без сліз поховалося страчене слово
і замало землі, щоб у прощі небавом прийти.
Це не мертвий сезон, ні - живий... саме так випадково
доживатиму вік на теренах чужих теплоти.

Запались і згори, із гори амбасадоре волі,
ще одним непорочним зачаттям цей світ охрести -
він знайомий мені до краплини останньої болю,
перекрай рани серця та душу мою відпусти.

25 Січня 2008

Ти все блукаєш світом навмання,

Не визнаєш божественної влади.

Немов сліпе, незграбне кошеня,

Ти горнешся до того, хто погладив.



Такі, як я, в столицях осяйних

Тебе вітають, як одвічну мрію...

А я... хоча й люблю сильніш від них -

Пробач мені... я гладити не вмію...

Колись моя мама мене годувала
З великої ложки.
Мені вже не лізло, а мама благала:
"Ну, доню, ще трошки!

Якщо не їси ти того, що корисно -
Насядуть хвороби.
Тебе, моя доню, подужають з'їсти
Голодні мікроби."

Тепер я велика, і вже не боюся
Мікроб і хвороби.
Зате я у двері маршрутки запхнуся
З десятої спроби...

Твій білий хрест на сірім простирадлі

Розп’яттям вниз лежав вже дев’ять днів.

Його торкались пальці безпорадні,

Дівочі пальці... і над ним бринів



Дівочий голос... Як вона хотіла

Усе вернути... ну на мить бодай!

Тоді твій хрест, неначе квітка біла,

Зацвів би в ній – і розцвітив би рай.



Твій білий хрест... і серце їй стискалось,

І розпинало спогади її...

Вже дев’ять днів! Немов нитками в палець,

Врізались в тіло пестощі твої.



Вже дев’ять днів! І пальці безпорадні,

Дівочі пальці... і витки, витки...

Твій білий хрест на сірім простирадлі –

Юнача смерть від білої руки...