2.

Душа. Ніщо—у світі матерії і грошей.
Душа. Все—що в грудях мати мусиш.
Душа не вибира людей,
Люди вибирають душу.

3.

Серце. Б’ється вічно в ритм життя,
Гаряче, наче лава, чи зимне, наче сталь.
Груди розрива серцебиття –
Могутнє, як таран, чи ламке, немов хрусталь.

Я зачепився через перепону,
Впав на коліно, відчув сморід заборони.
В душі щось сильно заболіло,
Світ створив для мене нові перешкоди.

Мої очі опустились додолу,
Втупились в холодну сірість землі,
Так захотілось повернути додому,
Так захотілось здатись мені.

Але ні! Я встану і йтиму далі вперед!
Підніму очі ген високо в небо,
І не треба мені ваших подачок, ваших карет,
Я йтиму ногами, бо для щастя нічого більше не треба.

Я піду до кінця, крізь біль і печаль,
Прорвусь крізь стіну із брехні,
Розіб’ю фальші кристал
І, надіюсь, душа не дозволить зламатись мені.

Дійду до мети, або впаду мертвим посеред дороги,
Але не зупинюся, ні, ніколи,
Переступлю через найвищі, найтяжчі пороги,
І розірву, як ланцюг, найміцніші кордони.

Час—нестримна течія ріки,
А ми—крапельки води, що течуть за нею,
Час вривається у вічності піски,
А ми стаємо безсмертною душею.

закривай тихенько очі,
засинай
я на вушко прошепочу
баю-бай

тебе ніжно я обніму
пригорну
в ніч холодну я зігрію
й сам засну..

Ах, розы... силуэт изящный,
цены б вам не было, кабы
вас не дарили уходящим
и не бросали на гробы.

Или, осенней хризантемы
вдыхая томный аромат,
не избегали скромно темы
о вечной ценности карат.

Никто особо не пеняет:
и та красавица, и та…
но – одуванчиком взлетает
божественная простота.

2009

Мимоволі зривати холодні прозорі маски
З перехожих, що як мурахи: туди-сюди.
Моя спрага одвічна. Спинись і подай води.
Мов останню чи може найпершу у світі ласку.

Бо крізь пальці втікає і сенс, і піщана мрія.
Бо так порожньо пальцям. Кораблик пустих долонь.
І не станеш на варті серпневих моїх безсонь.
Бо не зійде зерно, що тобі я у серці сію.

Не вертайся назад. Я спростую сумну розв’язку.
І почнемо спочатку. Мою залікуєш втому.
Я скасовую все: теореми та аксіоми.
І приймаю тебе як найбільшу у світі ласку.

Дахи будинків чекають доторків снігу
Проте — весна

Мені дуже хочеться тебе обійняти
Подзвонити і сказати
Давай зустрінемось і обіймемось

Але це мені видається безглуздим
Я вже уявляю відповідь на таку пропозицію

Ти сидиш в іншому кінці міста
Ліс довкола

Ти настільки сумна
В тобі прокидається дитяча безглуздість
Все проникна і подоброму наївна
Телефонуєш
Кажеш
Давай де-небудь зустрінемось
Пообіймаємось

Я посміхнусь
І погоджусь

Горіли мости – не згоріли…
Впереміж з дощем харамАркати?
Попереду ніч ціла…
Сльоза - впала у чарку…

І місяць скрипів мов карУца…
І душа прохідна наче жЕжель…
І не скрапують сльози – ллються,
якось легше…

І до Господа доки герсОну,
докіль товщає віршами зшиток,
я упевнений лише в одному –
треба жити!

У вечори, над ресторанами
Повітря душне й тісне,
І править вигуками п'яними
Дике шаленство весняне.

А вдалині, в пилюці вуличній,
Над скукою заміських дач,
Ледь золотиться бублик - "Булочна"
І ріже слух дитячий плач.

І кожен вечір за шлагбаумами,
Заламуючи "котелки"
Серед канав гуляють з дамами
Досвідчені "остряки".

Над озером скриплять уключини,
Чути різкий жіночий виск,
А в небі, до всього приручений,
Кривляється бездумно диск.

І кожен вечір друг єдиний мій,
Відбитий, в чарці постає,
У плині терпкім, мов у вириві,
Втопає серденько моє.

А поруч, де сусідні столики,
Лакеї соннії стирчать,
П'янючі, злі, з "очима кроликів"
"In Vino Veritas" кричать.

І кожен вечір, в час умовлений,
( Може, це сон, а може ні ? )
Дівочий стан, шовками вловлений,
Пливе в стуманенім вікні.

І віють древніми таїнами
Її пружнавії шовки,
Вінець із чорними пір'їнами,
І перстні вузької руки.

Пройшовши стиха поміж п'яними,
Знов без супутників, сама,
Вмита парфумами й туманами,
Вона сідає до вікна.

Дивною близькістю прикований,
Дивлюсь за темную вуаль,
І бачу берег зачарований,
І зачарованую даль.

Глухі таїни, кимсь привнесені -
То чиєсь сонце кимсь дано,
І у душі розлилось плесами
Пахуче, терпкеє вино.

І пера страуса похилені,
В моїй уяві мерехтять,
І очі сині ті, незмірені,
На дальнім березі горять.

В моїй душі є скарб захований
І ключ доступний лиш мені,
Так, вірно, п'янеє страховисько,
Я знаю - " Істина в вині ".

Переклад з О. Блока

(поволі)

сутінковий метелик між
свічками & тінню
між підступністю, пристрастю
еротичною маскою
довічною таємницею таємниць

екзотична інтимність
хвилі почуття, екстатична
смерть
декадансу

музика молочно- білих
чорно -графітних клавіш
манірна скрипка
антикварна катеринка
соковито- іржаві кларнети

пересипані зблиском тарілок
щітками барабанщика
між втратою, провиною
бажанням & грішним будь що

ми ніколи не бачили одне одного
ми ніколи не згубимо одне одного
ми одне...

іронія, чи не так, чоловіче



(темп!)


Я ошукаю тебе, у марочному кабаре
Я розіб’ю твій дзвінкий кураж, твій схололий спокій
Бешкетники, джентльмени, месдам і мсьє

je voudrais...


Кохання між лезом і бруком, зневірений морфій
Поки я сповідатиму твій інший, інакший біль
Кидаючи на піковий банк зло таємних причин
Твоє покинуте пекло, твій втрачений парадіз


Банальне нещастя на біс, замріяно граючи
Життя, завше болісний, свавільно блискучий каприз
Спрага твоїх зіниць, коли ставиш на чорне, усе
Що ніхто не здійснив


Так я ошукаю тебе
В прокуреному кабаре, у млисту нуарну ніч
Солодкий відчай спиватиме твій омріяний блеф
Віч на віч палячи іронічне ні, чоловіче
У цинічному кабаре


si tu veux....




 

...

Ті дні були нещасні і щасливі,
Коли зустрілись двоє на чужині.
Роки без тебе - кісточка в оливі,
А ніч з тобою, як солодкі дині

З баштанів Миколаївщини. Люба!
Забудь на мить турботи і провини,
Моя маленька італійська згуба,
Нелюба донька неньки-України.

Любаска моя, сестронько, кохана,
Над нами схилять віти шатра лісу,
Мені на завтра – горбитись на пана,
Тобі – вертати в осоружну фісу,

Лише і щастя – що тебе пізнати,
Ділити світ чужини із тобою…
Та на Різдво потрібно повертатись,
Бо в тебе вдома син, а в мене – двоє.

Ті дні були шалені і щасливі,
Кохали щиро двоє на чужині.
Тепер життя – як кісточка в оливі,
А було - як солодкі ніжні дині.

З двоспального ліжка пробився духмяний горошок,
Немов репресований струмінь зеленого світла.
Для тебе закінчилась казка—принцеса вагітна,
Для тебе з"явилась можливість продовжити пошук

Між зерен-зерняток, маленьких дівчаток у бантах,
Які довірятимуть кожному слову і жесту.
Це трохи нагадує вуличну гру у наперсток—
Заснути коханцем, а зранку прокинутись татом.

Це навіть природно, якщо не зважати на осуд
Юрми феміністок, їм їсти не дай, а скарати,
Того, хто насмілився викрасти їх кандидата,
І досі не вивчив змістовного терміну „досить”

В підборі підборів, манжетів, білизни й алькову.
Своєю метою ти бачиш зішестя нірвани
Лише в товаристві Наталі, Оксани чи Ганни,
Бо ти—фахівець з підкладання дівчатам бобових.

 
   твій надвечірній прозорий спокій

 проллється пивом, натхнеться димом
злетить над містом гарячих дахів

магічного полум’я виблиском
 за прядива зоряних розкошів

   божевільно присмачені дивом
        потяги тіней, мережива мрій

          легкокрилим як сни вітрильником









 

Українка! Скільки в цьому слові
Спраги і натхнення для поета!
Скільки в ньому щастя і любові!
І себе питаю – "З ким ти? Де ти?

У яких кацапських гуртожитках,
У якій Італії чи Польщі…
Як без тебе, українко, жити?
І навіщо світ без тебе, пощо?

Рідна моя! Найсолодша в світі зваба!
Очі як волошки, коси русі…
Та цілує багатій-нахаба
За доляри личенько Ірусі…

Каті білі ніженьки від шиї,
і Марусі перса солодкаві…
А вона, рідненька, знову шиє,
Вишиває квіти нелукаві

На сорочці бастрюка-синочка…
…Вже її окликнули бармени…
І кохані – українські – очка
Цілу ніч дивилися на мене.

Не падай духом - не твоя прикмета,
І не розмінюйся - це ж не рушій.
Погане діло - снігові замети,
А особливо - на чиїйсь душі.

Розтань. У мене ті ж нариви.
Мерзлоти-мінус-сорок і буран...
це не кінець, а смуга (чи період?)
На зліт усупереч семи вітрам.

Усе минає. І оце - зітреться,
Пройде (така вона - життя вага!).
Леліяти лілею - діло третє:
Не дай зламати стержень ворогам!

Вперед. Не треба обертатись.
Одна дорога. Тільки нею - йти.
Не падай духом. І не падай - надто.
Не крижаній. Не бійся теплоти.

Вогонь живий, а холод - все понищить,
О, крига - найжорсткіша зі спокут!..
Не падай духом. Ми ж від цього вищі.
Не падай. Будь і дихай. Просто - будь.

Кусатися, брикатися
любити твоє тіло...
Кривлятися, звиватися
оповідати вміло...

Кохання, як мистецтво,
мистецтво - це кохання,
наскоки у крілецтво
од вечора й до рання...

Народжуються діти -
старіє наше тіло,
частішають помітки -
в архів готують діло...

І радість огортає
тупу і злу натуру...
А хтось розповідає,
що жив і вмер я з дуру!

Вечер, свежая прохлада,
Мы – в беседке среди сада,
День усталый провожая
За душистой чашкой чая.
Птички ласково поют,
Создавая нам уют.
Небо звёздное - без края.
Благодать, краса какая!..

Вдруг, как будто из тумана,
Появился гость незваный –
Издавая тихий зуд,
Крылья к нам его несут.
Он летит, как будто свищет,
Весь измазанный в кровище.
Сразу видно – жертву ищет,
Чтоб пустить её на пищу.

Эта, с крыльями, «свинья»
Думает, что вкусный я!?
И с размаху злобный хищник
Впил в меня свои „зубища”!
Комарище! Вот злодей!
Жирный, будто воробей!
Скольких взрослых и детей
Обескровил этот «змей».

Укусить меня не вышло –
Зацепил его за “дышло”
И, от сковородки крышкой,
Врезал между глаз, повыше.
Тут и сдрейфил он, трусишка,
Спрятаться хотел под мышку.
Но манёвр его не вышел –
Он устал и часто дышит.

„По газам” – рванулся ввысь.
Я за ним: ”Посторонись!”
Наступил ногой на вилку
Коньяка разбил бутылку,
Комара ж – судьба, какая:
Сбит, как «мессер», в чашку чая.

И несчастный вурдалака
Дрыгал ножками и плакал,
И прощения просил,
А потом, лишившись сил,
Вдруг затих, почти уснул,
И бесславно утонул.

Вот история, какая
О вреде и пользе чая
Говорят от многих бед
Лучше средства просто нет.

(17.01.98. - 30.06.09.)

Я лечу, а ти кажеш – «здалося»!
У тремкому безмежжі небес
вітер бавиться моїм волоссям,
із-за хмар виглядає тебе.
Я високо над лісом і полем.
Ці простори п’янкі як вино.
Отакою є сила і воля –
коли ти і природа – одно.
І несуть мене радісні крила
над землею, що квітне людьми…
Отакою є воля і сила –
коли в часі спиняється мить.
Я лечу (а ти знову смієшся)
ген - у просторі неба яснім.
Усміхаються в відповідь вишні.
А ти просто не віриш мені…

За Анною Ахматовою

За дім, спустошений ущент,
За безталання знак,
За самоту удвох і ще
За тебе п’ю до дна, –
П’ю за лукавство губ і віч,
За холод поміж нас,
За грубий і жорстокий світ,
За те, що Бог не спас.

Природа скачків не любить,
Природа - то русло плавне,
Даремно вважають люди,
Що крига раптово тане.

Що раптом зима приходить,
Жоржини в снігу втопивши,
Що зустріч - це та ж пригода,
Випадок серед затишшя.

Що думка раніше спала,
А потім збудилась раптом,
Що успіх - це той же спалах,
Та ж іскра раптова з ватри...

...Поволі лиш крига тане,
Поволі весна йде юна,
Поволі встає світанок
І будяться сонні вруна.

Лелеки летять поволі
З-за моря у рідні хати,
І раб ще ніколи волі
Не мав, не одержав раптом.

...І серце холодне в грудях
Гарячим уже не стане...
Природа скачків не любить,
Природа - то русло плавне !...

1985р.

Не чекайте на завтрашній день,
а живіть і радійте сьогодні!
Бо любов нам назустріч іде.
Бо любов нам дарує свободу.
Все, чого потребуємо ми –
це любити! Любити! Любити!
Це воістину бути людьми.
Це творити життя - просто жити!

http://maysterni.com/publication.php?id=34685
Роман Боднар: "Natura non facit saltus"

Раз тарган відрізав лапку
Біг по столу босоніж
І зробив велику вавку
Гострим лезом йому ніж.

Та не знав ще він такої
Як сусід його біди:
Той тарган хоч був з ногою
Жив сім днів без голови.

Двома перстами, наче старовір,
Земля хрестилась ревно, що аж кров скрізь
згорталась хрипло, горе впало з гір
(Чорнобиль – раз!): Авіашоу Львівське…

Прадавнє горе… Сліз нема, в душі
мозолі лиш… Болюча серця праця…
Ви краще казку дітям розкажіть
тим сиротам або пошліть пограться

своїх дітей до сивих матерів
в хустках чорнющих, як вночі чорнозем.
Не так солоні сльози, як давкі.
І спогадами Горе їсти просить…

Давайте станем на коліна всі
(ну, скільки: сорок сім чи шість мільйонів?).
І Бог почує – правда від Русі,
бо Українгеліє – ми сьогодні;

Запалим у Великдень по свічі
опівночі – хай Бог нас порахує.
Зростав народ щоб духом і в числі,
а Кобзаря не згадували всує.

І скажем один одному: «Простіть!»,
і вибачимо й будемо брататись.
За віру Бог загинув на хресті,
за віру і воскрес, і в цьому радість.

І в цьому суть земного прибуття.
Краса міцніє! Рабство побороли!
Наклав Іуда руки… Бог суддя…
Пробачу все, крім... нехтування мови!

Хіба йому дорікнеш —
Щастю за хвильку щастя?
Хіба за ним не підеш —
Хоч мав би і сам пропасти,
Хто знає, коли і де
Зоря спалахне чи згасне?

А щастя рікою пливе —
До берега не пристане,
А щастя летить журавлем —
Високо в небі.
А щастя тільки майне —
Серце затерпне...
2001

Ти була в біленечкому платті,
Весла тихо рухали човна,
Ми блукали в заростях латаття,
А навкруг - озерна дивина :

Одинока чайка об воду билась,
Вдалині вітрила пропливли,
Ти на них замріяно дивилась -
Ми тоді закохані були...

Був на сході ще байдужий жовтень,
Ти була щасливою, як я,
Ми не знали, що ті квіти жовті
Віднесе у безвість течія...

1971р.

Будь завжди прекрасним, народе наш,
Лице в лице чорнобривий і кароокий !
І пахлим хлібом, і ялівцем
Вкраїнські руки, і стан високий...

А мова ж, мова, мов водограй !!!
Огнистих перлів хочеш - збирай !
В ній кожне слово - кришталю спів,
Торкнеш - заграє дзвін-перелив !...

А скільки чару в душі твоїй !
Вік пий - не вип'єш нектару мрій !...
Хоч хто хай хвалить твої поля,
Твій геній славлю, Мово моя !...

1978р.

Кохання все тобі пробачить
і перетворить сум у сміх
тож набуває інших значень
для нього зрада й навіть гріх

Коли б тебе й прокляв з розпачу
назвав бездушною і злою
кохання все тобі пробачить
бо те кохання і є мною

А коли покохаєш як я,
так чутливо, і знаєш, так міцно
до межі божевілля, до дна,
тоді зраджуй усім що є грішно!

бо кохання все тобі пробачить...


Miłość ci wszystko wybaczy

Miłość ci wszystko wybaczy
smutek zamieni ci w śmiech
miłość tak pięknie tłumaczy
zdradę i kłamstwo i grzech....

Choćbyś ją przeklął w rozpaczy
że jest okrutna i zła
miłość ci wszystko wybaczy,
bo miłość, mój miły, to ja ...


Gdy pokochasz tak mocno, jak ja
tak tkliwie, żarliwie, tak wiesz ...
do ostatka, do szału, do dna,
to zdradzaj mnie wtedy i grzesz.

Bo miłość ci wszystko wybaczy ...

Julian Tuwim

Куди подівся кіт в чоботях,
щоб його принцом тим зробить?
Вже відправляється останній потяг,
котрий ще може щось змінить.
І фея зранку ще не діє,
і хресна матір мабуть спить,
А попелюшка далі вірить,
що він знайде її в останню мить.
Годинник відбиває сьому,
гудок вокзальний чути знов,
й вона не дума і не вірить тому,
що в казці цій не виграє любов.
Не плач моя маленька квітко,
цю казку написав не Шарль Перро
Мабуть, він знав, що плакатимуть дітки,
подумав і відклав перо...

Сьогодні падав дощ із неба,
туман заплутався в гілках дерев,
не треба плакати,
не треба,
Ти - Королева королев.
Твоє панно святіше від святих,
тобою всі радіють люди,
та плачеш ти,
так чом же плачеш ти?
і сльози падають на груди...
Цей дощ мине,
він на землі не вічно,
туман розсіється
і сонце зажаріє,
народ навернеться на віру вічну,
не треба плакати Маріє...

Сорочка в клітку і потерті джинси,
старий будинок й чорні рукавиці,
життя на двох це завжди бокс,
хто винен?
напевно парадокс...

зіпріле сонце, і морозний сніг,
то сміх, то теплі сльози,
життя на двох це завжди дощ ,
хто винен?
напевно парадокс...

серця розбиті завжди цілі... в тілі,
тріщить душа немов розбите скло,
і найсильніші з нас лежать зомлілі,
хто винен що життя на двох?
напевно Бог...

Явилося мариво сріблом присипане
І в мороці ночі дрижить небо видивом
Вогненная Діва неслась колісницею
Майнувши, як жезлом, жагучою крицею
Твердінь наче плоть розтинала на два...

Провісниця зламу окутана шатами
Хмариння простьобане нитками златими
Упряжено в збрую чвірку огИрів аспідних
Самоцвіти з підков осліпляли, й з-під них
Сльозилась хлющем небозводу ріка...

А слідом за нею свавіллям розгніваний
Володар огласу борні небожителів
Він незмінним ескортом Діві гласом вторить
Й от - перунами розшарпане небо - вердикт
Що гніву його не уникне повік...

І ця блискавиця, що з громом повінчана
Єднала всі роки загублені з вічними
Стікали поглинуті зливою спогади
По вістрям уламків одвічної сповіді
А мариво згинуло в плетеві сну...

29/06/2009

Пародія на вірш Ярослава Чорногуза "Бабине літо"
http://maysterni.com/publication.php?id=34667

У БАБИ ЛІТО - свято в хаті,
Вона вже досвідом багата,
І мудра, й щедра, і красива,
ЇЇ волосся ще не сиве,
Нема пелюшок і горшків,
Та тільки жаль, в чоловіків
Вже осінь щедра наступила,
Червоні щоки пожовтила
І їхнє дерево поволі
Все долі.. долі все і долі...
Поки зима ще не прийшла,
Останні подихи тепла
Лишіть для БАБИНОГО ЛІТА
Що ще не встигло відгоріти...

проковтнувши декілька термінів поспіль
як земну кулю, як вітаміни
краєм серця вдарившись об тишу
яка щовечора заповзає у моє вікно
я можу віддатися своєму нічному сніданку.
а годинник місяця показує пів на першу
і в черзі я вже двадцять сторінок
дивлюся на досконалу чоловічу постать
чию тінь мій вимкнений ліхтар пускає на
четверту стіну моєї округлої кімнати,
і я м'яко розтікаюсь як жовтень перед листопадом
і голосно кричу про те, що нижче її пояса
знаходиться моє перше враження про дійсність!

Не подобаютєся картина...?
Змінюй!
Замалюй її чорно-червоним
Не подобається закони..?
Змінюй!
Не подобається повії?
ЗМІНЮЙ
Не подобається 60 секунд в хвилині..?
ЗМІНЮЙ! Змінюй! ЗМІНЮЙ!

Не подобаються маршрутки?
Водії, педерасти нахабні
Не подобаються закуски?
Що дають у кафе на вокзальній

Не подобаються заводи..?
Що димлять мабуть вредним димом
Не подобається що звуть
На базарі бабусі „Сином”!!!

Не подобаються образи
Що потерлись новенькі кеди
Що гасають по вулицях міста
Із пластмаси, китайські, мопеди

Не подобаються сусіди!
Їх повчання і життєбачання
Не подобається переможець
Московського Євробачення!

Не подобається парламент
Не подобаються газети
Так замінимо все навколо
Щоб не жити як в туалеті!!!

ех ви коні дерев’яні коні
заберіть-но мене з полону
десь кудись в чорно-біле поле
де дорога ледь-ледь пунктиром
крах династії королів голих
кладовище на e5-d4

ех ви коні мої мустанги
чом ви на перехресті стали?
дайте глянути в очі ваші
бачу сонце на палю сіло
замальовує хтось гуашшю
тіло
моє
біле

ех ви коні мої дерев’яні
під копитами камінь в’яне
і здіймаються у повітря
неприв’язані дикі дерева
ти повинен прийти з того світу
щоб сказати „моя королево”

ще ніхто не вертався звідти
коні в яблуках
білим цвітом
засипають квадрати Малевича
на твоєму шляху Мельпомена
їй накинеш вечір на плечі
і пройдеш крізь неї до мене

Може я була колись вітрилами?
Ніс мене ти далями безмежними,
Випробовував мене своїми зливами,
Сіллю й сонцем випалив в мереживо.
Пестив так, що навіть чайки плакали,
Потім враз – здирав, і рвав на клаптики.
А я знову, й знову бурю кликала,
Щоб разóм летіть украй галактики.

Може птахом я літала поміж скелями?
Ми змагалися з тобою в швидкості,
І сягали понад неба стелями,
Шаленіли від такої близькості.
Ти тримав моє крило - скоряла вись,
Але лють росла – гніздо до урвища.
Ближче б до землі… І я підводилась,
На крутій горі житло звивала ще.

Може в небо я росла тополею?
Ти блукав між листя гірко-трýнкого,
Шепотів «...моя…» і кликав долею,
Покидав, і я бриніла стрункою.
Повертався наче звіром загнаним,
Буревієм рвав красу до коренів.
Я ж пускала знов зелені пагони,
Ніжні і тонкі, але не скорені.

Я була дружиною, коханкою,
День і ніч тебе чекала віддано,
Ти влітав відкритою фіранкою,
Цілував, і знов шукав незвідане.
Я зросла твоєю міццю-зрадою,
Сни і впевненість мої злились в одне.
Перший власний крок…… І я не падаю!
Нині вітер – я!
Спини тепер мене!

2009

Плач, Америко, плач!
Він був твоїм темношкірим генієм,
Королем поп-музики й часу.
А хотів поборотися з генами.
Хлопчик прагнув змінити расу.
Плач, Америко,
й Африко, плач!


Мої діти малі –
Менша дочка підкручує кучері,
А старша – рівняє надміру.
Ми завжди недосяжністю змучені!
Але він змінив свою шкіру…
Плач, Америко,
й Африко, плач!


Плачте, люди Землі!
Він був дитям із пісні народної,
Очі – сумом чорним налиті.
Він хотів позмагатись з природою.
І хотів дуже довго жити.
Плач, Америко,
й Африко, плач…

Падає дощ,
А разом з ним і я.
Хоча лежу зараз насправді в ліжку.
Несе у собі забуття і забиття
Роботи мізок трішки – стрімке падіння вгору…

Не скосили абрикоси
Розкидали на покоси.
Твої коси горять абрикосами

Його просто ще треба було дочекатись
Чорноокого красеня-вітру, що зміни приносить
Не спішити й мерщій відкопати таланти –
Після вітру цілунків вони добре сходять.

І не треба його виглядати надвечір
Він приходить зненацька, приносячи шаль
Серпанкову з туману і вкутує плечі
Вислуховує розповідь, з серця знімає печаль.

І для нього турботи давно вже не мають ваги
Він розвіє мов попіл думки десь далеко за обрій
І нема більш нікого, тут лиш вітер і ти
Дві зірниці яскраві летять по галактиці чорній.

А назавтра, десь посеред міста і справ,
В гомінкій метушні доторкнеться раптово
До чола поцілунок із запахом трав
Залишивши малюнки у снах кольорові.

*
Мій кінь буде в яблуках,
А твій червоний,
Бо я люблю яблука,
А ти півонії.

Ми будемо разом,
Як вітер і поле,
Бо кінь мій із саду,
Із саду півонії.

Ой золоті віжки –
Промінням сонця.
Народиться ніжність,
як син, як сон…


1975

 
Мене припалить ніжний сум
Рядків де вічність проступила
Коротиться горілий струм
Бринить іронія безсила

Хоробра смерть холодних струн
На серце мармур наживила
Із мороку майбутніх трун
Бринить іронія безсила

Коротиться горілий струм
Кінці порізано мов крила
Мене припалить ніжний сум
Рядків де вічність проступила




 

На пляже

Две девчонки на пляже отдыхали,
И так, они между собой играли.
Игра пьянила, возбужденьем,
Одна другой бросала в груди что-то,
И ту игру назвал, слови лефоном.

Игра пьянила и один из нас,
Не смог сдержатся, подошёл.
Возможно, даже что-то произвёл,
Один бросок или намёк на действие.

Но лишь какое-то мгновенье,
Прошло, стеснение ими овладело,
А может даже стыд, влиянье проявил.
Они ушли, покинув пляж,
Как не хватает их сей час.

nnbloha2.narod.ru/v/001.wmv

Никола Борщаговский 29.06.09 г. 19:01

Львів часто плаче. Львів – сентиментальний.
Із добрими очима сивий лев.
На муркання давно змінив свій рев
І для світлин позує вельми театрально.

Він – компанійський, як усі котячі,
Всміхається привітно та грайливо.
Для ласки підставляє буйну гриву.
І, кажуть, хто погладить – до удачі.
--
Це все плітки! Мій Львів не провінційний,
Лиш затишно живе, без суєти.
Бо пильно стереже минулого листи,
У древніх мурах замкнені надійно.

Вона і Небо. Двоє. Інші - тло.
Підвели очі в спогляданні дива.
Детить літак? Чи, краще, - НЛО,
чи несподіване затемнення світила?

Шукають привід. Марно. "Гей, мала!
Ти що там, Бога в вишині уздріла?" -
Хтось засміявся. А вона втекла -
Ділити Небо з ними не схотіла.

Сумні фінали довершених починань.
Ти кашляєш в холод долонь і у спеку серпневу.
Знаєш, це місто, що носить печатку лева
Матиме присмак не зустрічей, а прощань.

Знаєш це місто живе у мені і знов
Я повертаюсь в забуті свої пенати…
Просто це складно собі дозволяти свято.
Надто коли це ранок і ти пішов.

Спогад не буде нестерпним. Його нема.
Ти вишиваєш на шкірі свої безумства.
Сірі полотна… Замішуєш фарбу густо.
Скільки минулося… Глянеш, а вже зима…

Жорстокість світу радує мене
століттями наповнений з відчаю
дивлюсь, дивлюсь і все недобачаю -
безглуздя далі буде чи мине?

Іти з добром розносити жорстокість
любові хрест, розп’яття і вино
рубати двері й вставити вікно
додайте грати й гратись у високість.

Навіщо все? Летить в минуле час,
калічить нас умовними візками
січе, січе в науку всіх різками
а там і вб’є колись там або й щас...

День мовчазний
І ніч німа,
І небо
Темне-темне-темне...
Нема удень,
Вночі нема
Мене у тебе,
Тебе у мене.

Ти — звук,
А я — твоя луна,
Навік зостануся луною,
Тому і не з’єднатись нам:
Мені з тобою,
Тобі зі мною.

В сльозі трави,
В очах дерев
Не менше смутку,
Ніж у небі.
Та вже ніхто не відбере
Тебе у мене,
Мене у тебе
2006

не замикай двері, коли я сплю
думаєш, цим втримаєш?
як не прибуде підмога
у вигляді свіжого повітря,
то я більш нічого не вигадаю?

думаєш?

що довго не витримаю
і сам на сам із собою
збожеволію?

чи стану слухняною
нерозрізненно- прозорою
і зовсім твоєю?

не буде так. вибач.

я почула у власних долонях
що в парку над морем
мерзнуть наші сліди сиротливо
й коли
ти на березі вловиш
мій подих
(хоч би вічність сидів там)
тоді зрозумієш мене