Читають пошепки молитви
небесних душ поводирі.
В скорботній тиші поле битви -
уже безсилі лікарі.
Щоб відкривали Божі брами
у рай шляхи захисникам,
проходять ангели полями,
схилились тут, схилившись там.
В очах солдат - вологі хмари.
Поліг хоробрий легіон.
Густі гойдає вітер трави,
туманить погляд вічний сон.
Закриють очі янголята
легеньким дотиком руки.
Війна велика, довга, клята,
скупа на почесті й вінки.

Втомились ангели у війнах
спускатись на поля з небес.
А на землі життя постійно
розчавлює смертельний прес.
09.05.2009р.

Зігрій мене теплом своєї посмішки,
І так багатослівно помовчи…
Я закохалась в ніжність твого погляду,
І в душу неосяжної краси…

Что случилось с нами?
Задаю я вопрос.
Мы взаимно любили,
А теперь как бы врозь.

Жизнь поставила точку,
А затем сказу крест.
И любовь превратилась
В одно слово "Нет"!

Раньше были с тобой,
Как один плюс один.
А сейчас, вроде, тоже,
Только я одна й ты один!

Затерялся наш плюс
И больно нам осознать,
Что любовь пролетела
И ее не догнать!

Корда ты рядом, я счастлива
Летаю словно в облоках.
Ты ласкаво меня обнімеш
И скажеш: «Я люблю тебя».

А я взгляну и улыбнусь
И крепенько к тебе прижмусь.
И я скажу тебе в ответ:
«Ждала тебя я много лет»

Пока кохання, пора страждання
Прийшла до мене восени,
Вона нещадно рушить щастя,
яке жило в мені завжди.

Кохання зле, хоч не всі знають,
що прийде час не зрозумінь,
почнуться сваркі, не гаразді,
а далі довгій час страждань.

І ти покинеш, це нещастя,
І спрабуєш побуть сама,
Але це тяжко, аж занадто,
Бо ця любов на все життя.

Шукає чуда в звуках, у світлі,
В старому гаю, на квітчастій болоні.
Мріє з'єднати небо і землю,
Як дві ласкаві долоні.

Іноді багне голубити світ,
Як голівку малого хлопчика,
Радіє на мох боліт,
На ряди придорожніх стовпчиків.

А часом не вірить і в добрість літа,
Тремтить від холодного слова,
І шукає змії укритої
В вінках зірниць вечорових.

І в кінці, як на осінь осельня,
Завивається в листя, що в'яне,
І мріє про інші оселі
І про радощі невгасанні.

1934
(Із збірки "Медобір")

В полум'ї був спервовіку
І в полум'я знову вернуся...
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє.
І там, невідущий, невісний,
Міріадом бездумних частинок
Зустрінуся знову з тобою,
Колись – як і я – живою.
Міріадом бездумних частинок
З розсипаним пилом пилинки земної.
І не повість нам, не скаже ніщо,
Як у часі незглибнім,
У світі заниклім,
Два листки на єдиному дереві,
Ми спахнули колись,
І зчарованим зором уздріли
Цвіт огневий над собою,
І розцвіли в його світлі ласкавім,
І невольники волі його
Так безумно, так трепетно
Поривалися серцем до серця,
Не повість нам, не скаже ніщо.

(З книги "Вересень" (1927)

СТАЛІНІСТИ
Витягли "вождя" із нафталіну,
Обдивились на усі боки,
Втішились - "Живий ще! Не загинув!,
Нині треба "сильної руки".
З нею негаразди всі поборем,
Виб"ємо дурне із голови,
Щоб ОУН-УПА з Голодомором,
Вже ніколи не згадали ви!".
-------------------------
Дяка Богу,що подібні "мрії"
Не здійсняться,- зараз інший час...
Та Москві і далі сниться Київ
І ще буде снитися не раз :-)
2009

ти ідеш по цвітінню акацій
і травневої ночі не чути
теплі руки пожежею гріють удалині

ти ідеш за цвітінням акацій
і відлунюєш ніччю травнево
здобулася на голос пожежа і стала свіча

а вітри упадуть і лише солов’ї невтишимі
білі пальці із темряви линуть і линуть до повні
і цвітіння акацій легенько іде по тобі



Вечір В.Сильвестрова

There's no exit from
Narrow grave I call my room.
I was left alone in sorrow,
There's no day I call tomorrow.
Voice inside my brain
Whispers quietly: "You're insane"

Стали дзвони із передмістя
Солов’ями на кладовищі,
Вівтарем
з пелюстків і листя,
Щоб стороннього бути вище.
А півонії квіт –
не терній –
Оберіг в поворотнім літі,
Пахне спрагою
до повернень
В непостійність буття у світі.
Іще Лета на цвіт не дише,
А захожий уже постарів.
У поділ вікової тиші
Ляжуть радощі та печалі.

Як не натужуюсь – не тужиться.
Як не нагріюся – не горниться.
......................................................

Не голова, а намертво забита стрілка.
Безкомірково заливаю танець уст.
Тріщить обличчя – родоводу гілка,
по тріскотні стечу до понеділка
і всім, хто забажає світла – надіп`юсь.

В емоціях мого дощу овацій мало,
роздріботівся, мов до рук біжить маля.
Як Рим, проґавлений гусьми вандалам,
втрачаю вічне. Серце буцефале
об`їжджене, під ним змія – повзе земля.

Копито вдарило і в золотій підкові
комусь на щастя залишило німоту.
Я відбайдужаю, та нехристово
скоштую м`якоті спокус любові,
ловитиму в словах, на пальцях наготу.

8 Травня 2009

сьогодні справді пахне літом,
зім*ятим жмутком теплих трав
і моє серце повне світлом
і мої руки повні справ

залишу вчора мокру весну
і з пам*яті зітру зиму
як новий цвіт тепер воскресну
і не піддамся більш Йому

Малюю день, малюю ніч,
Все в кольорі, все барвами!
Ось я – і щастя, віч-на-віч…..
Та не своїми фарбами.

Стала рафінованою.
Скажи, навіщо?
Краще писати, бігти, намагатись вивищитися.

Его моє обпльоване,
Смажу стейки,
Від світу всього приховую власну істерику.

Лишились скупі бажання:
Руду кицьку,
Пательню у квіти, пальму, чемодан з китицями,

Зімбабве роздержавити,
Паста ді маре,
Бути для всіх кралею, а вдома – примарною.

Та стоп. Рафінованість.
Так, я забула :
Банальне-нове-в-мені-вбиває-геній-минулого.

24 березня 2009.

…І він пішов палити на балкон.
Вона лежала, втупившись у стелю.
Одвічний чоловічий баритон
Залишив в серці кам`яну пустелю.

Ще три хвилини в тихій самоті
У спробі відчувати невідчутне
Він палить – а вона в лихім куті
собі чекає поки біль ущухне,

Зітреться сумнів швидкоплином днів
Минуть богемні примхи і заскоки
… а вуглик на цигарці тихо тлів,
Транслюючи свій одинокий спокій.

2.02.2009

коли нічого я не напишу
це буде знак що каятись вже пізно
що треба тренуватися з у-шу
природнє замінити на залізне

ходити в гості чистити авто
шукати смислу де його немає
ступити на споживчий рубікон
і вбити пташку бо вона співає

Світло очей я в твоєму сяйві
Коло вогненне ти і я
Твоя любов це моє осяяння
Пристрасна тепла течія

Ти роздягаєш мене зіницями
Я перехоплюю подих йду
Дай своїм спраглим поглядом вмитися
І не вдавай що ти байдужий

Подив і біль у моєму серці
Впевненість й втіха на вустах.
Дай зупинитись моїй істериці
Я знепритомлена власним страхом

Ти найдорожчий такий далекий
Хочу до тебе така твоя
Спрагло припасти із вигуком з клекотом
Згадати що тіло то течія


26. 04.09

Отче наш, Боже єдиний,
У всесвіті вічному сущий!
Усі ми – Твоя родина,
Що вірить у день свій грядущий!

Ім’я Твоє хай святиться,
Нехай Твоє Царство розквітне
На нашій Землі, що, як птиця,
У Царстві кружляє всесвітнім.

Хліб дай нам, Отче, насущний
На день, що прийшов сьогодні,
І диво Життя невмируще,
Як свято Своє великоднє.

Пробач нам гріхи і слабість,
Як ми прощаємо іншим,
І дай Просвітління та Радість -
І пастирям Твоїм, і грішним.

Хай нас не введуть у спокусу
Брехня і дарунки лукавих,
Не дай нам збитися з курсу,
Просимо, Отче, ласкаво.

Бо є Твоє Царство і Сила,
І слава Твоїх Творінь!
В ім’я і Отця, і Сина,
І Духа Святого - віднині
Й вовіки віків.
Амінь.

У Європі буяє весна,
Зустрічаючи День Перемоги.
Ветеранам ще сниться війна
І жорстокі воєнні дороги...

День Перемоги – історії нашої дата,
День Перемоги – це день ветерана-солдата,
День Перемоги – день сліз і скорботи священний,
День Перемоги – день пам’яті і прощення.

Вже давно повернулись з війни
Ветерани на рідний Хрещатик,
Відродили державу вони
І навчили її захищати...

День Перемоги – історії нашої дата,
День Перемоги – це день ветерана-солдата,
День Перемоги – день сліз і скорботи священний,
День Перемоги – день пам’яті і прощення.

Ми сердечно вітаємо вас,
Ветерани війни світової!
Ви Європу творили для нас
З мирним небом над головою.

День Перемоги – історії нашої дата,
День Перемоги – це день ветерана-солдата,
День Перемоги – день сліз і скорботи священний,
День Перемоги – день пам’яті і прощення.

Сирени веточка в зале...
И мы ничего не сказали...
Друг другу “люблю” не сказали,
Оставшись с тобою на “Вы”.

Сирени душистая ветка,
Вращается жизни рулетка.
Нам было по двадцать, Светка!
За сорок уже, увы...

Цыганка судьбу нагадала,
И ты все другому отдала.
Не думала и не гадала,
Что это побег от Любви.

Завяла душистая ветка,
Вращается жизни рулетка.
Нам было по двадцать, Светка!
За сорок уже, “се-ля-ви”...

И вот долгожданная встреча,
Мы снова в том зале, и свечи
Помогут войти в этот вечер
Нам без холодного “Вы”.

Как пахнет сирени ветка!
Вращается жизни рулетка.
Нам было по двадцать, Светка!
За сорок уже, увы...

Легенький сніг казкових пелюсток
Мережить ніжно у садочку трави,
До сонечка всміхається листок,
Вербичка мило віти кучерявить,-
І ранніх сходів молодий росток
Вмивається ранковою росою.
А соловейка ніжний голосок
Витьохкує натхненно зі снагою, -
Ожив піснями і лісок, й гайок.

…Легенький дощик скапує з гілок,
Бентежать квіти життєдайні каплі,
Коронечки біленьких зірочок
До дзьоба туляться цікавій чаплі,
І скачуть жабки жваво за горбок,
Сховатись за густою осокою.
А вітерець цілунком з пелюсток
Вимощує тоненькою дугою
Завеснений до літечка місток.

Учора ввечері, серед юрби і крику
Побачив дівчину, мов квіточку з лиця.
- Я перепрошую, Ви хто?
- Студентка Віка, –
І пропливла на крилах вітерця.

Ця посмішка мене заворожила,
Я любувався, дивлячись услід:
Вона летіла, розпустивши крила,
Неначе мрія врятувати світ.

Немов мурахи, метушились люди,
А я завмер стовпом серед ріки
І розумів: ніколи не забуду
Чарівні ніжки, чорні каблучки.

Нажаль не встиг з її очей напитись
Краплини щастя, пристрасті пожеж.
Вона мені ночами буде снитись,
Неначе ми давно знайомі вже.

Легка і ніжна, як хмаринка, Віка,
Насправді Муза – я її впізнав:
Так неповторна і багатолика,
І ця розлука – це ще не фінал.

Вона завжди, як жінка і актриса,
Неначе мрії невловимий птах,
Раз по раз інша, лиш знайома пристрасть
Мене п’янить вогнями у очах.

Ми розлучились, та не довгий вечір –
Рифмую знов думки і почуття.
Нові вірші нам зустріч забезпечать,
Теж неповторну, як саме життя.

Я на коні: емоцій літня злива
Кипить у грудях, мов гірська ріка.
Душа поета – горда і щаслива
Вірші карбує з нового рядка.

Спасибі, доле, за чарівне диво,
Де кожен день – ромашки пелюстки.
Я стільки раз кохав і був щасливий –
Пробач мені за те, що я такий.

“Навчися, доню, поважать людей, –
Так говорив дідусь колись мені, –
Чи ворогів чекаєш, чи гостей,
Із щирим серцем двері відчини.

Всміхайся сонцю і радій дощу,
Дивись, який широкий небокрай!
Пий чисту воду й рідну мову досхочу.
Лиш зло і тугу в душу не пускай.

Стежки дитячі й весни молоді
Не загуби у пам’яті своїй –
Це те, що завжди сил додасть в житті,
Які б не віяли навкруг вітри подій.

Шануйся, дочко, і шануй все те,
Що батько й мати віддали тобі:
І пісню, й казку, й слово золоте,
Вслухайсь до нього і в густій юрбі.

Цінуй і думку, й діло, й почуття,
Не розміняйся ні на який гріш.
Мої слова – тобі на майбуття,
Мої знання – тобі поради ківш”.

Життя стрімке, і все у вічнім русі,
Час поспішає, ми летим за ним,
Й все більше хочеться посидіти, дідусю,
В твоїй леваді, з досвідом твоїм.

Уже і в мене донька підростає,
Все найдорожче хочу дати їй,
Святі слова – і я напевно знаю –
Що передам, як скарб, весь спадок твій.

Дитина хоче бурі, бо просять вітру крила,
такі чудові – тільки вбрались в пір’я.
Іще їм невідома бруду сила,
що, наче торф сухий, випалює довір’я
і гасить зірочки в очах ядучим трунком.
Лети, дитино, - будуть бурі,
аби лиш витримали крила
спів тих мелодій,
що утопили у зажурі
вітрила
біло-ніжних лодій…
Літай, іще не час підводити рахунки.
Ще всесвіт кличе й обіцяє дивину
десь за сузір’ями Харибди й Сцилли.
Коли пірнеш у ту всесвітню глибину,
не забувай лиш струшувати крила
від бруду й пилу - бурі подарунку…

В суспільство крилатого раю
Здається, уже навмання,
Щоночі я знов прилітаю
Примірять рожеве вбрання.

У снах, прополосканих вітром,
У рухах, у бризках води,
Щоб вміти мені рожевіти
Зоря залишає сліди.

Угору то крила, то пальці,
То пальці, то крила убік.
Від цього шаленого танцю
Ще жоден із нас не утік.

На святі любовної драми
Танцюється біль і краса,
Пуховою ніжністю flamma
Зоріють вода й небеса.

І знову я – аборигенка,
Партнер – фантазер і позер.
Фламінго танцюють фломенко
На сценах Великих Озер.

Зелень за окном
Шепчет ласково
В телеке говно
С Колей Басковым

Я сижу и пью
Водку горькую
Сам себе налью
Выпью с Колькою

Мне бы птицей стать
Белокрылою
Но пришла п...а
И накрыла блин

А весна в окне
Все куражится
То ли плохо мне
То ли кажется

Станцуй поминки по любви
на синем берегу печали,
её когда-то повстречали,
потом с разлукой обвенчали
и в воду бросили – плыви!

Станцуй поминки по весне
на тонких веточках сирени,
от прошлогоднего варенья,
как девственности искупленье,
следы на платье всё красней..

Станцуй поминки по судьбе
на крыше брошенного дома,
но белое лицо фантома
опять до одури знакомо
и улыбается тебе.

дощ зализує рани краще за час,
швидкість і якість пропонує для вас.
знайдіть на заході підвіконня широчезне,
вечір заплаканий відразу щезне.
поруч відчути дружньотепле плече,
яке, приголубивши, відразу не втече.
міцний чай з медом й лимоном,
на двох приймати щоденно здорово.
змийте бруд і розслабтесь, це - джаз
сьогодні дощ грає тільки для вас!

А твої губи – таємничі манускрипти,
в них закодований життя земного сенс.
Бо Ти – Євангеліє п’яте. І спорити
добром я буду світ – в Тобі воскрес…

В Сад Гетсиманський завернула Вовча Зграя,
але в кохання вірить я не перестав:
на моїм серці твоє ймення проступає,
як на Туринській плащаниці лик Христа

Така пора – на біс виходить біс.
Обличчя предків – як вода під льодом.
Тихенькі повні гнізда на вербі,
Гул на майдані, названий народом.

Захмарні храми.
Цвіт – як теплий сніг.
Вже рай мені.
Є яблуко і Єва.

І я літаю,
Як у віщім сні
Торішнім вітром зламані дерева...

Списала злива травня аркуш,
Відмив театр старі афіші,
В гілках досвідченого парку
Зірвала птаха голос тиші.
У ручаїв ручні мотиви:
Пологий, східцевий, драбинний...
Пружніють сонячні тятиви
Від скла до скла –
на горобини.
Трамваї юними жуками
Спішать під вулицеву стріху,
А стріха духмянить шапками
Далекого гірського снігу.

Горить трава в долонях у весни,
вогонь повзе повільно і упевнено.
Якби вдалось, принаймні, зберегти
єдину ноту на зголілім нерві.
Вогню байдуже. Теплі язики
зализують на темлім тілі рани.
Думки малими крихтами - крихкі
переповзають лапами по гранях.
Частіше б"ється серце у дерев,
нудотно-сизий дим - несамовитий -
він запирає дух, повітря рве
і хоче із ріки води попити.
Горить трава,
горить душа...
Горять
осінні миті на веснянім полі.
Вони не знають давніх чаклувань,
щоб назавжди лишитися у долі.

Не розумію, чи то до влади лізуть тільки нахаби, крадії та брехуни, чи саме влада робить хороших людей такими… І чому це мене турбує?

На подвір’ї баби Оксани
Виросли на груші банани…

- Брехуха!

А у річці в сітку шовкову
Рибалки заятрили корову…

- Брехуха!

Ілля хтів піймати ворону,
А вловив літак Пентагону…

- Брехухааааа!

Наша сіра гуска уранці
Замість яєць знесла помаранчі…

- Бре-ху-ха!

А в театрі на прем’єрі балету
Дегустували курячі котлети…

- Гм……. Брехуха!

У Києві хлопці глямурні
Натягли панчохи ажурні…

- ……. Брешеш?

В Україні вже немає сала
І бюджет до дірки обікрали…
Із трибуни світу на потіху
Всім беззубим частують горіхи…
А чесним, що не вміють брехати
Наша влада ще й урок може дати…

- ………….

1
Край молитви мовчить
Потривожена тінями готика.
Жовте око свічі
Засльозилося, вколоте гнотиком.

А молитва текла,
Кожна крапля на скалки розбилася.
І душа до тепла,
Наче віск до руки, приліпилася.
2
Дитя... Напівпрозоре личко...
Святої матері анфас...
Голівкою хитала свічка
У такт умовних перифраз.

Незнана теплота долоні
Мого торкалася чола...
Душа моя на тій іконі
Маленьким хлопчиком була.

Я їду додому....

Попереду ніч і дорога.

Ліси свіжолисті, озера, вогні....

Я їду додому...

До рідного свого порога,

Що маренням світлим приходить у сні...



Я їду додому...

За покликом долі і серця...

Де все особливе – і небо, і тінь...

Я їду додому...

Автобус крізь простір несеться,

У мій життєдайний, зелений Ірпінь...



Я їду додому...

Де спокій, без сліз і тривоги...

Де вишні рясніють за рідним вікном....

Я їду додому...

Попереду ніч і дорога...

А я вже душею в хатині давно...

Травневий день підкрався непомітно,
Приніс дзвіночки й каже: вам вже час,
Бо за порогом ось чекає літо!
Життя дороги вже чекають нас!
Дзвенять дзвіночки сумно і бузково,
Неначе кличуть в мандри по землі,
Нам оберегом буде Ваше слово
Велике й світле, наші вчителі!
Уклін Вам всім, спасибі за прекрасне,
За мудрість і суворість водночас
За вашу працю – вічне та незгасне
За віру в краще, і за віру в нас
Ви вчили до зірок зміряти відстані,
Зважати на секунду і на мить,
Знаходить завжди величини істині
Любити правду і людей любить.
Байдужості минати й мимобіжності
Збагнути мудрі правила оті,
Шукати тільки мінімум розбіжності
І свої власні формули в житті,
За витівки не гнівайтесь на нас,
Така вже юність – чарівна й хмільна ця,
Коли ж любити і сміятись час,
Як не тоді , коли тобі сімнадцять!
Ми Ваші щедрі скарби не розгубимо,
Ми ж Ваші учні, навіть трішки діти
Щоб не було, а ми Вас дуже любимо,
Даруємо усі весняні квіти!
Непросто Вам – терново й калиново,
Бо кожен з Вас науки храму жрець!
Воістину, найпершим було слово,
А Ви ж його несете до сердець!
Воно зродило лицаря й мислителя,
Подало нам хлібину і меча,
Благословенне буде слово вчителя,
Благословенне діло сіяча!

Привіт, кохана, люба!
Я за тобою скучив.
Твої відчути губи
Бажаю неминуче,
Погладити волосся
І зголодніле тіло –
Вогнями зайнялося,
Відверто затремтіло.

Поглянь мені у очі –
Читай думки пророчі,
Що вже цієї ночі
Я бути разом хочу.
Та спершу, цілий вечір,
Про справи і новини,
Як пташка прощебечеш,
Забувши про годинник
В бурхливому потоці,
Тримаючись за руки,
Поміж п’янких емоцій,
Подалі від розлуки.
А потім ненароком
Ми зайдемо до спальні
Відмірюючи кроки –
Ритмічно-музикальні.
Танцюючи у ліжку,
Під ритми Рок енд блюзу,
Танок п’янкий і ніжний –
Хай шаленіє Муза.
Без поспіху, поволі
Ми роздягатись будем,
Відпустимо на волю
Твої округлі груди,
Знімаючи бар’єри
І стаючи все ближче –
Хай шаленіють нерви
І у обійми кличуть.
Кохання, як магнітом,
До купи нас єднає:
- Люблю несамовито!
- І я тебе кохаю!

Гарячі поцілунки
І еротичні ласки,
Як щастя візерунки,
І неповторність казки.
А на вінець кохання
Піднімемося разом:
Із поштовхом останнім –
Магічний крик екстазу!

Загублена серед людей, притулку не знайду.
Що двері замкнені мені - стою, не йду.
Що очі карі - неба синь мені рідніша.
Пізнавши чорноту ночей стаю чистіша.

Що сум, безсоння і печалі -
Хай було зле - переступлю
Через усе. І піду далі.
Любила - скажу - не люблю.
Що зачарована весна - рожево білий саван.
Коли життя я п'ю до дна - для інших тиха гавань...

Ти знов заснеш в моїх долонях
Мине неспокій , туга, тиша,
І на волошковім ослоні
Зоря ім’я Твоє напише

На млосні трави впадуть роси,
Туман розливши як снодійне,
І впадуть коси на покоси
І я засну в твоїх обіймах

На нас накинувши серпанок,
Чатує місяць вирлоокий
Тоді навшпиньки прийде ранок
від сорому рожевощокий…

як утікач з хоромів ночі
розквітне співом безугавним,
і день розплющить сині очі
і все таємне стане явним…

жахливий біль рвав на шматки,
вивертав із середини нутрощі й нитки.
все,що пов'язувало з неіснуючим світом,
снігом замітало,заквітало цвітом.
Білий Біль Буває на межі
свідомості й реальності - далеко не у сні.
чужорідним тілом воно відчувалося,
але ніжність запахом запам'яталася.
перетерплю,переверзу, вичекаю.
сама себе - зумію - вилікую!

шоколадом обпікаєш язик,
вітром обдуваєш губи.
непомітивши,коли ти зник,
я жити почала крізь зуби.
вже нудить те какао,
хочу паленої кави.
з тобою жити цікаво.
тобою - нема принади.

атеїстом бути модно.
трактувати як завгодно
біблії, священиків,
церкви,як полеміку.

атеїстом модно бути.
виливати бруд невзутим.
викривати "нестиковки",
заповіти - скоромовки.

воля віросповідання -
дозвіл на критикування?
п'янки й блядство -
не християнство.

звідки, на милість, панове
взялось те вчення фігове?

дзеркало болю
повертаю додолу.
серця кришталь
шматки не збирай.
зорі мрій
ще засвітять з-під вій.
ніжність святої
прилине любові.
хоча раз живеш,
маєш джаз-зацвітеш.
відпусти,благаю,
він не скаже:"Кохаю".
мовомислення - різне,
доля грала навмисне.
тепер знаєш напевно:
це було недаремно.

Я благала свого татка:
„Подаруйте цапенятка!”
Маму теж просила дуже,
Та мамусі - це байдуже.

Я не прошу вас коня,
Подаруйте цапеня!
Цапик лихо віджене,
Захищатиме мене...

З ним ходила би до школи,
До Софійки і Миколи.
Він би жив із нами вдома,
Їв би моркву і солому.

Я не мрію про коня,
Подаруйте цапеня!
Цапенятко моє!
Де ти є? Де ти є?

У Софійки є собака,
У Миколи – качка-кряка,
У татуся є щенятко...
Де ти моє цапенятко?

Цапенятко моє!
Де ти є? Де ти є?
Цапенятко моє!
Де ти є? Де ти є?

Скаженим сном

Переходить дідовий біль до мене,
Карає за безвість
у минулій війні.
Повітря палить гарчанням.
Я і земля – єдине тіло.
Захисти кожну клітинку мою.
Бачу лице-мумію льотчика.
Байдужістю погляду вбиває,
Заросле металом,
Шулікою зависло,
В уповільнених кадрах жаху.
Невже і онукам моїм побачити,
Закодований у крові сон?

Фортепіанить тишу папороть,
на павутині нотами легенько
роса тремтить – це воскресає хмарна плоть…
Лунає голос Ніни Матвієнко
між пелюстками квітів,
найлюдяніше в світі
джерелить
Українгеліє
«Ой роду наш красний,
Роду наш прекрасний,
Не цураймося, признаваймося,
Бо багацько нас є.»

Не треба, чорнява, мене переймати,
Не треба облесливих, завчених слів,
Я можу про тебе тобі розказати,
По зморшках твоїх поміж брів.

Минуле вже знаю. Майбутнє – побачим.
Багата не буду. Пусти, я піду.
Всміхаються губи, а серце вже плаче,
Не треба про лихо, помовч про біду.

Не шарпай мене за спідницю, дитино,
Візьми ось копійку, щось купиш смачне,
Ще вмієш радіти, ще сонячна днина,
А пужално долі таке замашне.

Каблучка зі щирого золота в мами,
А ти подарований коржик гризеш!
Чиїмись нелюдсько-жорсткими у мами
Призначено шлях, що і ти ним підеш.

Розкішна гітара, убога верета,
Над вогнищем іскор гарячі рої...
Циганські пісні, нащо серце так рвете?
Чи може тому, що згубили свої?

*
Довгі дороги
В наших з тобою очах.
Зійдуться. Знаю.

Погляди ніжні
Нас поведуть в небеса
Без застороги.

Нам вже нема вороття –
Долі потреба,
Щоб віднайти відчуття
Сьомого неба.

Нарізав серця ніжного, ще виросте – не шкода
ні весняного пуп`янка, ні пристрасних листів.
Як мова причепурена, пробиті в душу сходи,
сходи до мене подихом у місячний постій.

Ґнотливо-розтанцьована на серцевині з воску
відтворюй в стінах келії народження зорі,
де тропарі злітаються на неба відголоски,
а по царині спокою несуть єлей царі.

Розкована, розморена обволікай до млості
клітини у симфонію, в котрій слова – не гра.
Знечорнена від язиків, ти вибіли до кості
всі болі недоболені і вийди з-під пера.

6 Травня 2009