Він сидить за столом. Він у капцях. Бо він – удома.
Він тут вірші складає від ранку. А вже обід.
Він – поет український, собакам усім відомий.
Я лежу біля нього. Бо я – його чорний кіт.

Він годує мене і зове претензійно – Мачо.
Але – будьмо відверті! – ця кличка – одні понти,
Бо усе, що я бачив – а я так негусто бачив! –
Тільки танці пташині з віконної висоти….

Тільки танці пташині… Тоді я ступив – і… випав!
І життя прокрутилось, як стрічка німого кіно:
П’ятий поверх, горобчик, пір’їнка, крислата липа,
Латка неба. Бур’ян. Матіола. Життя – лайно.

Потім довго лежав. У траві. А тоді на ліжку.
Він приносив ковбаску – і клав до покоцаних ніг…
Час минав. Мені снилась руденька сусідська кішка -
А йому – карооке кохання. І перший сніг

Закрутив-забілив, і зиму замутив нехилу,
Дні були однотонні, були кольорові сни,
Так ми жили тоді. Але й файно тоді ми жили!
І чекали любові – як перших слідів весни.

Коли зі скривленого рота VIP-лиця
Летять «перлини» політичного маразму,
Не зрозуміло: чи то задум був Творця,
Чи наслідки невдалого оргазму…

:))

Прости мені, великий Дант, зухвалі спроби
занотувати плин думок високим стилем
твоїх карбованих терцин - важкий той стилос,
що сховано в Равенні, як в утробі.
Але намарно - вірю я, що дух піїта
безсмертний, бо цілований зірками,
у легкім леті над поснулими віками
шукає вибраних і ставить тайні міти.
Сумлінно вчусь, гортаю сиві фоліанти.
Горять у присмерку століть вогні причальні.
Сотають Парки нить з лахміття й діамантів.
Вузлами - вірші - кораблі мої печальні.

Я не бачив зроду маму
І не знаю тата.
Як у Бога – в них повірив… –
Світ не звинуватив.

Гірше голоду і глуму,
І жалінь ворожих.
Сиротіший – на всі думи –
Тільки ти, мій Боже!

Цвіте терен, терен цвіте
Щедро в Україні…
Як волосся посивіле
На малій дитині…

Ту зозулю, що кувала,
В ланцюг закували.
Тих синочків – як листочків –
Голови на палях!

Ой, колиско моя, земле,
Ти мені і мати!
Дай душею пригорнутись,
Душу обійняти.

Дай загоїть голос туги,
Що луна і досі.
По балках і по яругах
України сльози…

Цвіте терен, терен цвіте,
Стежку замітає.
Мов сльозами, білий світе,
Тебе застилає…

Де б не був і де б не жив я –
До небес – рукою…
І по цей бік, і по той бік –
Терен за рікою…

Вже збирається на пісню,
Вже душа – як хмара…
За сльозами – тільки блисне –
Прийде Божа кара!

Що не кажіть, а в кожній музі - жінка
(По-перше жінка, муза - вже по-друге).
З одною одружився, у декреті - друга,
До третьої ще й не топтав стежинку,

А вже вона не поцуралась зради,
До грошей більше, ніж до рими ласа,
Ще й хвицьнула не гірше за Пегаса.
І де мені тепер шукать розради?

І на чиїх би розридатись грудях?
В чию спідницю висякати носа?
...лежить без діла ліра безголоса
І зовсім я зневірився у людях...

Ото й спроможний тільки на халтуру -
Плоджу віршовану макулатуру.
30-31.03.03

Лікарняна журба. У вікні –
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.

Вже розвиднілось. Ніч – як роса:
По шибках зісковзнули краплинки.
Не мені, не мені ця краса...
Задрімати хоча б на часинку...

А ковалики тишу кують
У сумній холодниці палати,
Де недуг і страждань каламуть,
А надій і жадань – ані цяти.

Лікарняна журба. У вікні –
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.

Як побрались ми з Богданом,
Підвелась я рано-рано…
Встала борщику зварити –
Чоловіка покорити.
Та й пішла я по капусту,
А там діток густо-густо:
І окаті, і кирпаті…
Зупинилась я на Каті…
А пішла по бараболю,
Глип, у ній пустує Коля, –
Голосисте, рожевеньке,
Упізнав одразу неньку…
Хниче: “Хочу я до Каті…”–
Зроду всі в нас язикаті…
Щоб на дні збиралась сила,
По буряк я ще ходила.
Був там вибір із Христин,
Не могла не принести…
А як рвала я горох,
Упіймала зразу трьох:
Олю, Йванка ще й Софійку –
Каверзушку-довговійку.
Доки монялася з ними,
Бог послав мені Якима,
А верталась по окріп,
То знайшовся ще й Охрім.
Так допоки борщ варила,
Вісім діточок зловила.
Гей, сідайте всі до столу,
Насипатиму по колу.
Всі ви любі дітки божі,
Ніби з грядочки, пригожі…
– А в сусідів ця примовка
І коротка, і не ловка.
– Так у них же тих дітей –
Лиш Федот, як соловей…
Он в Оверка – то сімейка,
Доки скличе – попогейка.
Наче маку, дитинчат,
Вже імен не вистача…

Грицик, Мицик, два Степани,
Шура, Ліда, Роксолана,
Саша, Маша, три Володі,
Ще Андрії в них у моді:
Батько, прадід з Базавлука,
Люся-баба, Люся-внука,
Галя, Аня, Королина,
Надя, Віта і Ярина,
Гапка, Діна і Мелашка,
Полікарп, Семен і Пашка,
Геть замучили дяка,
Як побачить їх – гика,
Це вже є, а це негоже,
Це – чужинське, це – не Боже…
Кожен рік по три, по п’ять –
Легш родить, ніж називать!
8 березня 2004 р.

...Жрець задоволений. Та почуття
не прийнято являти в цій країні.
Тому його розмова з учнем більше
нагадує строкату пісню вітру,
відомого сухим пустельним жаром.

Але переплітаючись з відлунням,
породжуваним гомінким камінням
і подихом п’янких цвітінь знадвору,
слова звучать із потаємним змістом,
святилищу великому дозвучні,
торкаючись і мудрості глибин,
покладеної у основи храму.

Жрець раптом згадує те відчуття,
так гостро, тонко - він і з ним учитель...
Як радісно вбирати словоспів,
відлуння, мову, значення і обсяг...

Відкрите, що ховалося так довго
у пам'яті, тілесне відчуття -
насичене, яскраве. Та за ним
було і інше, - те, що налякало
тоді, і зараз виринає знову
в багряних полисках огню, чіткіше...

...Могутня і прозора течія,
кружляють знані і незнані форми
живого, раз за разом виринають
украй здивовані людські обличчя...
Ні, не обличчя, наче зсередини
видніються, немов одна їх суть.

Раптово виникають і зникають,
як інше, різне. Наче зміст часів,
відпущених для кожного творіння,
зібрався в ціле, в результат кінцевий,
і дужим виром огортає обсяг,
спиняючись лише побіля ніг
здобулих вічність видатних Рех Хету.

З одними він, бувало, зустрічався,
про декого читав, про когось чув,
а інші - незнайомі, та усі
споглядачі спокійні і глибокі,
воістину Величні, Вищі Духом.

Немов і не померли у свій час,
не зникли, не розвіялися прахом.

Чомусь зійшлися знову коло нього...
Тоді були ледь зримі, нині чітко
осяяні зсередини і ззовні...

Мить - і видіння тане. Тіні вщухли.

Жрець міцно тре долонями обличчя...


2004

(Партія в шахи)

Мої почуття в бандеролях прокурених рим
Давно загубили шляхи до свого адресата.
Зроблюся німою. І серце хай буде німим.
За будь-яку помилку мусить відбутись розплата.
Босоніж по склу... О, прийми цей шалений кан-кан!
Останній бар’єр перед завченим зваженим кроком.
- Хіба він месія?! Та він же не був і пророком!
І права ступня заступила в іржавий капкан…

(Партія в шахи)

Твоя осінь, промерзла до самого мозку кісток,
Затиска моє горло, і вже відчувається подих
Потойбіччя і смерті. І пульс уповільнює крок,
А в очах заклякає останній невпевнений подив.
Твоїм холодом стуляться мушлі тремтячих повік
І зсутуляться плечі, з яких обриватимуть крила.
Східний вітер, мов ляпас, війне по безкровності щік,
Вириваючи з рук парасольки червоне вітрило…
…замри…

Горобенята жовтодзьобі,
зимові заспані тюльпани...
Їм ніч лишає у жалобі
крижинки сліз на целофані.

Мені рішучості забракне
тебе в щоку поцілувати...
Тих пелюсток торкнувшись, як нам
зрадливу ніжність приховати?

Зліта словесна шкаралупа,
мов з алебастру позолота,
і десь між нас очима лупа
підранок-доля жовторота.

Ця апріорна тимчасовість,
Недоотриманих утіх,
І приколисувана совість,
І недовиплеканий гріх...

Все інше просто й тривіально,
Як у дешевому кіні:
Мовчу самотньо і печально,
Бо ти дісталась не мені.
04.07.07

1
Там, де верхівки сосен
сходяться разом,
де велике сонце,
нанизане
на молоді ніжні голки,
розпадається
на тисячі сонечок,
кожне з яких
тягнеться до тебе
по тонких рожевих
стовбурах,
лоскоче, смішить,
заглядаючи прямо в очі:
дивись, дивись на мене!

2
є перехід,
по якому можна пройти,
але краще злетіти
(це ж легко),
і тисячі маленьких сонечок,
що живуть у тобі,
на своїх теплих долонях
віднесуть твою безтілесність,
таку легку
таку невагому
таку прозору
Додому

Ходімо, Єво, ми самі сьогодні -
Так слизько, і півкроку до безодні…
Пальтечко застібни і схаменись,
А ще, на Бога, не дивися вниз!..
Підніжки ставить ожеледь підступна,
Впаде бурулька – просто в серце стукне,
Засяде в ньому скалка крижана
І, як магніт, тягнутиме до дна…

Тримайся, Єво, серце ще пульсує!
Не проклинай, не згадуй долю всує -
Бездушно час мішав до снігу бруд,
Але ж дзеркáла брешуть, як і люд…
Чи нас якась погубить голка з криги?!
Дасть Бог - і ми діждемося відлиги,
Не зупиняйся, серденько, не смій!..

…Розтануть снігу крихти, з довгих вій
Тоненька цівка протече сльозою,
ковзне на щоку. Очі сфінкса – зорі
Нам підморгнуть, але промовчать мудро,
Впаде з обличчя сфінкса біла пудра
і дивом причепурить коси , Єво,
Смішна і ніжна – сніжна королево…

Доказом смерті кружлятимуть чорні грифони
І проростатиме вугільно-чорний барвінок
Післяжиття також матиме вічні закони
Чуєш, як гупає серце через перестінок.

Довгий удар і короткий, як азбука морзе
Після сигналу залишити можна мовчання
Доказом смерті – не бірочка в темному морзі
Наше з тобою взаємне нерозпізнавання...

Найкращі новини – відсутність важливих новин:
Ще день розміняла, в кишеню відсипавши здачу,
Бо все планомірно і вірно. Це, знаєш, неначе
“Італія-Рома – Динамо” – чотири-один!
Так, наші продули! Ти сам здогадався, чи бачив?

Останні новини – в вазоні розцвів молочай,
В неволі розцвів, уявляєш... Бо тепла неволя.
От сніг за вікном пролітає – ти бачиш, поволі,
А я за вікном калатаю у скляночці чай
Сріблястою ложкою долі. Малі ще у школі –

Знання здобувають про добре і вічне, про те
Що варто робити і те, що не варто робити,
Наприклад, уранці шкідливо під каву курити,
А вчити англійську – корисно. Та сніг замете
І перше, і друге. Тому залишається – жити,

Картоплю варити в мундирах, цідити вино,
Купити весняну суконку (це знаково в грудні),
Звикати до тебе, до снігу, до кашлю, до буднів,
Бо це вже – надовго. Бо це, як в задачі – “дано”,
І сума доданків незмінна. І дні каламутні


Птахами летять до бодай середини Дніпра,
Щоб там, помінявшись з напарником, далі летіти,
Аж поки в Тернопіль не вигребе ящером квітень,
(Признаюся чесно, це місто - страшенна діра),
І думка єдина “Хто винен і що з цим робити”

Уже попустила. Найкращі новини – нудні,
Не дивлюсь ТВ, не читаю нічого із преси,
Горілку марную – на грудях вкладаю компреси,
Забувши про дні – де робочі, а де вихідні?
А все, що згадала, іде паровозом – пеесом.

P.S. Повернулись зі школи донька і син.
Найкращі новини - відсутність важливих новин.

Янгольське пір`я накрило - криком знекрилені й холодом,
грілись у серці провісники волі побожних небес.
Тіло думками палили, тліли в душевному голоді
та промовляли молитвою: як... умирав та воскрес.

В пальцях пригублена віра між сторінками завітними
переписалась покорою, вірністю тільки Йому.
Очі - розгублені, сірі, зір посилали за квітнями -
та повертався самітником, вів за собою "чому"...

Світе в Господній долоні - зерня Добра та Незрілості,
в полі родючого Всесвіту дайним стеблом прорости,
викупай колос в осонні, вигойдай муки у милості
і над Вертепом за правдою янгольське пір`я впусти.

30 Листопада 2007

Пастель осіння, подихи розмиті
Тіла сплелись плющем - і під дощем,
Що нас укрив плащем, промоклим вщент,
Губами краплі ловимо, як миті…
Можливо, ми самі у цьому місті
Зосталися? Та листя золоте
Безмовністю бруківку замете…
Владарка у бурштиновім намисті
Куйовдить вітру кучері русяві
І розбишаку тулить до грудей:
"Яке нам діло до отих людей?…"
І заколише в променистім сяйві
Очей-смарагдів…Наша перша осінь
Безцінним скарбом сипле з рукава,
І ми з дощем ковтаємо слова,
Солодкі сльози в мокрому волоссі
Ховаємо.. І прудконогий час
Немов раптово уповільнив кроки…
Тремтить в руці майстерній пензель вогкий,
А дощ все ллє – на радість чи печаль…

Бігцем не ловися за світ у шпарині,
розплющуйся повно, прижмурюйся щиро,
напружуйся зором - проймися в людині,
приймаючи промінь від сонця за миро.

У пошуках світла, дорогою долі
вкладай добру пам`ять і кріпни у втраті,
займайся від віри, лети видноколом,
не спи, не дрімай у годину крилату.

А що недогледиш - то серце підкаже,
заляже, втамує, думки напророчить...
У Правди обличчя кричить макіяжем,
а ти не дивуйся - дивись просто в очі.

28 Листопада 2007

Загубилася у віхолі дорога
Антських і склавинських молитов.
Доле, ми брели кудись, небого,
Навраттям розбурхуючи кров...

Безберега річка білою сагОю,
Підступила до зарінку – до хрестів.
Значить, шлях страждання був лише маною –
Бо ж ріку ніхто не переплив...

Благовіст надії змінять передзвони
Обважнілих оберегів – кладовищ.
І предвічна тиша з неземних амвонів
Осінить божественним: „Облиш...”

Я ішов затято, позбивавши ноги,
Озирнувся – курява і мла...
Загубилася у віхолі дорога,
Не знайти... А чи вона була?

Цитьте, демони стоголосі!
Мені смуток, а вам забава.
Вже, боюся, не маю права
доторкнутись твого волосся.

Я не тямлячи зруйнувала -
і кохання твоє, і віру.
Я б торкнулась твоєї шкіри,
та, боюся, цього замало…

Мені справді цього замало…
Що намріялось - не збулося.
Тіштесь, демони стоголосі,
Кину серце вам на поталу.

Дуже боляче вивертати тобі себе
відвертати тебе від себе
ламаючи кригу,
ламати твоє тіло в ній
Викривати
відкривати
відтинати
щоб нарешті відчути
втрачати, втікаючи від себе
боячись почути: "всеодно люблю"
втрачати надію померти
помирати без надії втратити
і все це казати тобі
захлинаючись від почуття провини
задихаючись від власної недосконалості
зупиняючись від неможливості пробачити собі себе
втрачати себе у тобі
тебе у собі
яка вже різниця для тих, хто нероздільне ціле?
зтискати зубами подушку
від неможливості бути і бути такою, як ти
впиватись пальцями у час,
що провела без тебе і не з тобою
повір, я зможу все виправити
у твоїй неможливості стати слабким

Кволими рухами в темряві
Тулиться тінь до подушки
Стигне матрас на дереві
Діляться сни на смужки

Важкість повіки вдавлює
Струмом лоскоче нерви
Мозок думки перетравлює
Вариво снів – консерви

Вже і не спиться – лупиться
Місяця око в шибу
Ранок за ніч заступиться
День закладе на дибу...

Веди мене, мелодіє, веди,
Неси мене і сили дай для злету -
Перепливти, перелетіти Лету
І не ковтнути чорної води.
Повстань, мій дух! Мелодіє, постань
Лавиною, і вибухом, і виром,
І вироком осіннім хмарам сірим —
Крізь тишини важку, холодну твань!
Накочуйся, о хвиле звукова, —
Я чую звук нечуваної пісні,
Її акорди й рокотання пізні, —
У тишині оглухла голова.
У душу б’ється музика німа,
Це рокотання врóчисте і чорне
В обличчя б’є. Моє лице — потворне.
Та порятунку й сховища нема.
Веди мене, гармоніє, веди,
Неси мене і сили дай для злету —
Перепливти, перелетіти Лету
І не ковтнути чорної води.

1972 р., Київ

* ЕМІЛЬ-АНТУАН БУРДЕЛЬ - скульптор.

Діва стара, запізніла, розгублена осінь
сум розтуманила свій по садах і городах.
Золото взяли вітри, за негодами врода,
краплями змита, струмками стекла при дорозі.

Юнка оголена, яблуня простоволоса,
плаття багряним шиттям шелестить під ногами.
Тільки на самім вершку золотавіє досі
вітром овіяний, мріє листок нездоланний.

Марить далеким - весна, пелюсток білосніжжя
в танці надій, сподівань на нескорену вічність,
бруньок незайманих запах хвилююче-ніжний,
біг по корі лоскітливо-пестливих потічків.

Сон обірвався. Захоплює дух у польоті.
Вітер на бубнах дахів розсимфонює ранок,
соло листочок веде в одинокості гордій,
це - фуете з усвідомленням самообману.

Сіра слизотність осінньої меланхолії
десь унизу. Каруселиться мить у нестримі,
ніби ще трохи і з птахами разом у вирій,
крок в позачасся, в четвертий, омріяний вимір.

Та листопад у істериці бився недовго.
Стомлено схлипнув в пусте, невагоме повітря.
Пісня польоту завершується епілогом -
нице падіння з долоні підступного вітру.

Невідворотно зближається вогка байдужість,
мить боротьби суперечностей - "бути, не бути..."
переривається часу циклічна окружність.
Осінь із книги викреслює слово "майбутнє".

Ось і земля, це - морозом ціловане ложе,
опіком перше торкання судини судомить,
погляд останній угору (чи хто допоможе?).
Марно.Над світом панує осіння утома.

Перевернувся,зітхнув і здригнувся востаннє,
він ще не порох дорожній, ще жовтий листочок!
...Новонароджений сніг закрутив на світанні
і поховав драму тої осінньої ночі.

Її очі наповнені жалем
І слова пересипані горем...

Про нещасних, що голод пізнали,
Про зерно, що вивозили морем,
Продрозверстку і світле майбутнє,
Що ним голови юні дурили.
Про зірки на шапках п'ятикутні
І незлічені зниклі могили.
Про народу скалічену долю
І не зцілену душу донині.

...Втерла сльози розпуки та болю
Прабабуся у білій хустині.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня…
Чом заблукала ти на Майстернях?
В несмілі стрічки вихлюпнеш душу,
А я півночі мучитись мушу.
Довше не зможу – серце порветься,
Там і лишилось – восьмушка серця..
Третина щастя, днів четвертинка…
Буде читатись інша сторінка...
Буде у вікнах слухняний вечір,
Котити місяць, мов сир овечий…
Буде малеча сопіти в тиші…
Висохнуть сльози…виростуть вірші…

Изнанкой к тебе вывернусь…

Шарфиком на плечи…

Бедром об пояс…

Бредовые речи…

Голос в ухо – серёжкой,

Как банально – просто бижутерия?

А как же сердце в коробочку?

И вся твоя « высокая материя»?

Ну окей – давай о « высоком»,

Раз уж так мы с тобой – "близко"…

Я запила гранатовым соком,

Ты на чувства пролил виски…

Я напудриваю запахи вокзалов – духами

Ищу в конце начало…

Засыпаяпросыпаюсь под Земфиру…

Обещаю прочту Мураками…

Ведь ты же всегда о высоком…

А я так, словно гостья в холе,

Одежду в охапку и автостопом…

Нельзя же опоздать к ужину,

…

Строго одета в приличную улыбку,

Тебя рисую на своём столе кухонном…

Сегодня к ужину рыба -

Я буду подавать её в чёрном…

коли
[зів’яле
зілля
зустрічей
забутих
гербарієм мовчить між сторінками
вся книга пам’яті нагадує тобі
« to be or not to be»]

коли
[потоки
почуттів
піснями
перебродиш -
той берег не впізнаєш, бо з роками
потік зіллється в річку, річка в море
«Memento mori»]

коли
[мажорна
містика
минає
манівцями,
а ти у друзів просиш допомоги.
то пам’ятай завжди - судилось нам
"cherchez la femme"]

коли
[ялинки
ятрять
ядом
ями
в заплетених вінках - звернись до Бога
з душі гріхів останніх камінь
скинь
Амінь]

© Vasyl R, 08-08-2007

тік та не так борюкаються сни на постелі
ніжні пастелі твоїх мандаринових рук
мала би воду пливла б по ріці акварелі
мала би щастя – не знала би зараз мук

там ти не сам зазираючи в твої вікна
досі не звикну поставити мінус ти
півень до ранку три рази і диво зникне
крутиться глобус і сплять голубі кити...

Колись ти намагався жити вищим,
хто в юності того не прагне? Інші
спинялися, а ти росточком віщим
тягнувся із трави, бентежні вірші
декламував над мовчазним покосом...
Та все змінилося, минуло, крутиш носом -
ані блакиті нині, ані тиші.

2007

Трояндовий вальс
на Замку станцюємо.
Білий.
Під музику вітру
кружлятимем пристрасно ми
між кленів самотніх,
що листя давно загубили,
між мудрих каштанів,
котрі вже чекають зими...

Трояндовий вальс
під зоряним небом бездонним –
лиш сяючі очі
і тихе твоє:
– Раз – два – три...
А потім – щасливі –
Ми містом блукатимем сонним
і стукіт сердець
підійматиме нас догори!

Трояндовий вальс –
як виклик грядущим морозам!
Ми знаєм напевно,
що їм не здолати вже нас!
Трояндовий вальс –
в очах твоїх радісні сльози...
Трояндовий вальс,
Трояндовий вальс,
Вальс...

Твій подих із ниток бажання витканий,
і, як хурму, мене малими скибками
повільно тне кинджалами жага,
а ти ще навіть поряд не лягав…

Солодкі ці хвилини, в ночі крадені!..
Краплини поту - дрíбні виноградини, -
ще мить і упадуть додолу спіло,
Ні, не боюсь…ходи…я так хотіла…
Чіпляюсь, ніби світ навколо валиться,
в подушки вишиті тремкими пальцями,
безладно шал розписує долоні
півмісяцями нігтів, не схолоне…
У небі молодик рясний туман
вбере на себе пишно, мов тюрбан,
і ти до мене шахом молодим
прийдеш і будеш, наче поводир
в таємному саду, ще знанім вчора,
сьогодні ж - невідомість і покора…

...І простирадло вогкими тілами,
тримаємо, щоб не знялося з нами
в повітря, наче килим із казок.
Розтане все: з кальяну дим і зойк,
у близькості завершення відчайний;
В тобі розтану, зморена від чарів,
як грудка цукру у духмянім чаї…

Тривожно чекаю, коли вже настане той час
Почую про тебе, а серце не зіб’ється з ритму
Дріматиме в стайні обрубанокрилий Пегас
А я йому нові із білої простині витну

І ліжко не буде холодним, і дім не пустим
Розкидає сон на подушці волосся-латаття
Ти мабуть ніколи не будеш для мене чужим
Та я з тебе виросту, як з підліткового плаття

Ховатиму в шафу цей мотлох старих почуттів
А потім хтось прийде і спалить усе непотрібне
А трапиться – стріну - ні слова, що ти постарів
Я знаю – тоді буде дощ розсипатися дрібно...

Ненав’язлива розмова у метро
Про розведені мости, про різні долі
За обідом випити по сто
Працювати десь там на Подолі

Між розбитим зеркалом і тим
Задля кого віриш у прикмети
Жодних аналогій не знайти
І до біса котяться комети

Скільки зір на небі не рахуй
Іх давно нікому не дарують
Неліквід за півціни, за ... нуль
От і падають, тому що не вартують...

Впав туман на нашу хату,
На дерева, на паркан.
Із туману, волохатий,
Вийшов сірий кіт Туман.

Прочинив повільно двері,
Обійшов усі кути:
− Що ж, чекатиму вечері.
Я ваш кіт. А хто тут ти?

Я, звичайно, розгубився:
− Розумієш, це мій дім.
В ньому я давно прижився,
Та живи і ти у нім!

Тільки що нам скаже тато?
Хто повірить в те, що ти,
Велетенський, волохатий,
Із туману міг прийти?

Кіт спокійно потягнувся,
Кіт поважно позіхнув,
Покрутив антени-вуса,
Вимкнув очі… і заснув.

Я таких ніде не бачив,
Не бува таких котів.
Він прибулець тут, неначе
Із прадавніх комишів.

Я вщипнув себе за щоки −
Може, я насправді сплю?
Я протер обидва ока −
Чом кота я вже люблю?

Що за казка, що за чари
Полонили білий світ? −
Кіт, пухнастий, наче хмари,
Загадковий сірий кіт.

Я йому погладив вуха.
Котик спить, а вуха − ні.
Він антенами порухав
І замуркав уві сні.

О, не сумуй
в осінні довгі ночі –
У серці буде
літо назавжди!
Я долю тобі
світлу напророчу,
бо прагну я,
молюсь
і дуже хочу,
щоб усміхом
промінилися очі,
не знало
любе серденько
біди...

Я тебе відпускаю! І з вітром розвіюю чари...
Хай засудять і стратять ці заздрісні очі людські!
За кохання твоє і цілунки гарячі й палкі
Не страшуся, коханий, я жодної злісної кари

Я тебе відпускаю! Не заздрю, повір, не кляну…
Випий з перцем горілки і любою стане нелюба.
Хто тобі я, мій милий? Не більше ні менше ніж згуба.
Ми згрішили й сама я сповна заплачу за вину.

Так згрішити… О Боже! За вік не відмитись од бруду.
Не дивись мені в вічі… Я вже божевільна… Іди!
Що лишилось мені? Крижаної напитись води.
Може так я скоріше тебе розкохаю й забуду.

Я по снігу піду, нехай боса, розхристана… Хай!
Може так я втамую вогонь у зболілому тілі…
І присплю своє серце у вічного смутку могилі.
А в цей час твоя жінка весільний роздасть коровай.

Лихоманить мене, чи це ти, чи не ти, чи примара?
Якщо ти, то міцніше за руки тримай - не пусти!
Бо вже бачу я поле й старі дерев’яні хрести…
...Не пущу вже ніколи, кохана, єдина Варваро!

Дрібно-дрібно ступати, як гейша. Слизька дорога
Не посипана сіллю. Так солодко їй нівроку!
Від зупинки до дому ще довго, немов до Бога:
Крок, півкроку, упала, піднялася, ще півкроку.

Тілопади, слизота, синець на коліні синій,
(Але й гепнулась, крале! Ще б розуму додалося!)
Розлетілись із сумки роки, сподівання, тіні,
Цигарки, телефон і шампунь для сухого волосся.

Ну ж, підводься, кобітко. Не личить отак лежати
На перині снігів – і метелиця хай постелить!
Ти метеликом сірим хутенько летиш до хати,
Загарована, гей би повія на двох постелях.

Ще дітей із садочка, іще в магазин, і друга
Світить зміна. І зірка різдвяна горить – не гріє,
Білий місяць звисає – така паляниця кругла,
І тече макіяж – божевільна така завія.

Дрібно-дрібно… І дрібочка серця іще тріпоче…
Ще обвітрені губи ворушаться – та – ні звуку…
Що ж ти плачеш, дурненька? Молитву яку шепочеш?
- Руку, любий. Подай мені зараз холодну руку…

Стіну обвивши голими руками,
Замерз на грудки дикий виноград –
І ягідки, як чорно-синій град,
Завмерли, і не впали…Так роками
Ми висимо на гілочці одній
Засушеній…І спільний сніговій
Нас обмітає…І отак до скону
Ми творимо одне гіркаве гроно,
Де є закон – останній, як вина:
Що мертве – те не дасть уже вина,
Хоч як не грій – уже не відігріти
Живе осердя…Виноградодіти
Притрушені, притишені снігами
Притулять руки до лозини-мами,
Вростуть у цеглу посинілим тілом,
Орнаментом, де тло смертельно біле,
А в’язь хрестів – чи хрестиків – чи долі –
Спеклась на чорне… І сніжинки кволі
Пливуть, як вірус, через пуповину
У виноградну душу Батьківщини.

Була в броні байдужості незборна,
тепер довкола муром рукотворним
твої обійми зведено. Стіна.
За нею я - царівна чарівна?
Ця пара рук, як захисне закляття,
І вже нема потреби виставляти
іронії разючі колючки –
Пораню ще. А ти так близько тулиш,
що знаків запитання рій сутулий
втрачає чи розпростує гачки,
де на сувої наша гра почата.
І лагідні ці жилаві лещата,
тримають міцно, щоби знову я
не розлетілась в міріади «як»,
у незліченні «хто», «чому» і «нáщо», -
Я не повірю, що буває краще,
ніж так.

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Обшарпана душа і рам’я зношене...
Знеможений, чи годен я благань?
Ще вчора ти пішла від мене, осене,
Повірнице розпачливих жадань.

В моєму возі – дивною розворою
Жага невибута, їй право, вигляда.
Ну, хто закрижанілий лан розорює,
Пройдеш на плуг – і жодного сліда...

Дорога болю з карбом незатоптаних,
Загублених у безвісті слідів –
З чиїмись сподіваннями і втомами...
Хіба такої долі я хотів?

Хіба – з колиски – віру в силу сволока
Я всотував у серце надарма,
Хіба рокований я був під волю Молоха,
Якому і жертовника нема?

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Перемелеться все і повернеться! Впевнений, Ладо!
Відлютує зима і поступиться вірі досада.
І новітня весна приголубить загонисті первні,
Бо „нема вороття” – то лишень аксиома повернень.
1996.

Непорочна ніч
вже викричала всю свою тишу,
розхлюпалась митями,
котрі просочилися втратами,
так схожими на вічність,
у підсвідомість.
Ми збудували місток Забуття
через струмінь єства -
неприкаяні поцілунки
мостилися пристрасно
та перемінно.
Насолода
оволожила тіла,
обезлюднила розум,
знепритомливо дихала
пучками пальців
та хвилекрилим лоскотом
перебігала по грішній стежині.
Віднині й до віку
камінь завбільшки
стиснення розгубленого серця
відліг -
і потекла кров
не тамуючись,
не холонучи від здогадок.
Так легко було
довіритись звіриному поклику,
розтулитися квіткою любощів,
відчувати настромлення стогонів
на недоліки подихів,
вимальовувати кожен огин
очікуванням на наступний рух.
Від плюскотіння митей
заплющувались очі,
виринали та рвалися до неба,
тамуючи невблаганну спрагу,
напів-птахи і напів-зорекради.
Не така й вже велика
Твоя таємниця, Любове,
коли її навмисне розшепотіли
устами відвертості,
переповнені звабами,
дотики.
Нехай догойдає нас,
вилітається до знемоги
бажання -
огорнувшись тілами,
ми відчуємо,
як розчиняється
у розбурханих ласках
буденність.

18 Листопада 2007

Комусь ікона,
комусь робота,
комусь щоденна
фетишна турбота,
без неї можна
пісні співати,
спокійно їсти,
спокійно спати,
і можна гроші
складати в конверти,
і можна жити,
але не вмерти...

Брудніють омиті ноги
від зречень і зради,
якої вам ще допомоги,
якої поради,
якого ще болю
він має зазнати,
щоб ви зрозуміли:
любити – не значить
карати,
чи, може, хтось інший
захоче
на гору ту пішки?..
.............................
– Скільки терпіти, Отче?
– Ще трішки...

Скомкано осені тьмяний глазет.
Знов гайворонню ім’я – легіони.
Світ паперовим корабликом тоне
В безпомилковості зимніх прикмет.
Мов неприкаяне клоччя газет,
Вітер розносить жалі, заборони...
Тільки тополь переплетені крони
Згадують зелень весняних тенет.
1997.

Відмалювалась осінь -
згубила подих листям,
впіймала погляд божий
на паморозь і цвіль,
по вінця наливала
хорали в серце чисті,
а на очистих вікнах
запричастила біль.

У пролежнях надії
думки осиротілі -
то просять в неба ласки,
то виїдають зір.
Та ні душа, ні серце
не сплять в земному тілі,
хвилюються від вітру
і тягнуться до зір.

На звалищах галактик,
де чорним мітять діри,
Господь ховає світло -
вистоює вино.
І впитися так легко,
ледь пригубивши віру -
приймати пале листя
за золоте руно.

16 Листопада 2007

Ти кажеш: Думай і не схиб… Навіщо?
Коли душа – зотліле попелище,
де ворон кряче і нечистий свище,
як вітер, у схололі пальці два,
а ти стоїш – між рідними – німими,
ще поміж ними, та уже не з ними,
коли довіку зими – тільки зими,
через які не проросте трава,

то думай чи не думай – не поможе…
Підніму очі: «Дяка, світлий Боже…»
А він мені на картах наворожить
Казенний дім, дорогу і любов.
А ще: думки, хурделицю, слизоту,
Вечерю, нежить, ГРЗ, роботу,
І те фатальне – серед ночі – «хто ти?»,
І стук у двері, наче хтось прийшов –


По душу чи, як водиться, по тіло,
І навстіж двері! А за ними – біло!
Бо час. Бо все уже переболіли.
Перебілили. Стеля – ніби скло.
І хтось стоїть. А хто – не розібрати:
Королю? Брате? Лицарю чи кате?
Та хто б не був – заходь хутчіш до хати,
Бо снігу вже з порога намело…

Так високо – по кісточки. По серце.
І він зайде. І я горілки з перцем
Наллю з дороги, щоб зігрівся. Все це
Буде як сон, побачений давно,
Пробачений, пробуджений, блаженний,
На кухні він присяде біля мене,
Щоб помовчати… І схололі клени
Постукають кістляво у вікно:


- Уже світає…
Як усе світає!
Химерний привид знайденого раю,
Якого - знаю – так і не пізнаю,
Розтане вранці між прозорих віт,
І заясніє іній на морозі,
І син – як завжди, босий - по підлозі
Протупцяє, і стане на порозі
У білосніжній майці: «Ма, привіт!»

Якось взимку, біля річки
Ковзани зробивши з гички,
Куці ковзанку відкрили,
Всіх звіряток запросили:

- Казка стріне вас зимова!
Тільки є одна умова -
Ковзани самі майструйте,
Всі можливості врахуйте.

Ось їжак іде з лісочка...
Ковзани – сухі грибочки!
Білка плигає... Потіха!
Зі шкарлуп вони горіха.

Кабанець, натура груба,
Ковзани зробив із дуба.
Мишеня біжить, малята.
Ковзани, авжеж, зернята!

Тільки вовчик та лисичка,
Стали осторонь від річки.
Ковзанів у них немає...
Зло добру не заважає!