Натуга на руках,
від втоми чорних,
здувала жили,
ніби мотузки.
Каміння клацало зубами
в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.
І сіялось не борошно,
а мука…
При тьмяному мигтінні каганця
жіночі ніжні
материнські руки
тягли за ручку
камінь без кінця.
Журливо мліли очі сумивиті,
і борошно,
мов біла кров, лилось…
Це все було
в двадцятому столітті,
що грозами над нами пронеслось.
Ми часто чуєм
радісну зловтіху
у голосі ворожому,
чужім,
що заглядали кривда
й люте лихо
у наш —
для щастя виведений — дім.
Хай сатаніють
виродки од крику —
нас не знобить
од їхньої хули:
нам жорна ті
із кам'яного віку
на танках варвари
з Європи привезли.
І то для них
таки й була наука,
коли —
у всього світу на виду, —
немов у жорнах,
дужі наші руки
перемололи варварську орду.
Народе мій!
Титане непоборний,
що небо підпирає голубе!
Твій гордий подвиг
не принизять жорна —
вони лиш возвеличують тебе.
Дарма біситься
злість ворожа, чорна —
нічим не очорнить
твоєї боротьби!..
Цілую руки,
що крутили жорна
у переддень космічної доби.

Поведеш мене любий? За руку візьми і веди.
Я заплющую очі і серцем дивлюсь в далечінь.
Ми підемо з тобою торкаючись ледве води.
Після фрази «люблю» прошепочу одвічне амінь.

Ми на прощу йдемо – сповідатися до гіркоти.
В чистий храм неземної чи надто земної любові.
Я даю тобі душу, благаю, зумій зберегти.
Одягни її в світло – не треба у ризи шовкові.

Не пускай моїх рук – я тремчу, я безмежно щаслива.
І у серці моєму блаженний і радісний щем.
Я так щиро молюсь, сльози щастя з очей ніби злива.
Ми вже майже прийшли, я вже бачу священний Едем.

Я влюблена, но право же нелепо
об этом говорить в сей смутный миг.
Отныне чувства наши под запретом
и Вы, мon chère, теперь не мой жених.

И Вы другой обещаны судьбою,
в глазах печаль, но вовсе не укор.
Подумать только… собственной рукою
мне подписали смертный приговор!

От всей души, мой милый друг, желаю
Вам счастья с той, чей Вам милее лик.
Не нужно слов, прощаю Вас, прощаю…
Давайте помолчим в сей смутный миг.

Ніч засиляє,
мов нитку у голку,
серце у біль
гордозубому вовку.

Перегризає
слухняності лямки -
воля чи смерть,
дух чи останки!

Рани годує
ярмо хватошиє -
душить, пече,
неприкаяно ниє.

Вовк - не собака,
в слухняність не грає.
Клич у витті -
то він зграю скликає.

"Ууу, Сіромахи -
Свобода та Грати,
гріх бути тут
і себе догризати!"

Завтра над світом
ледь сонце привстане -
день запалить,
вовча зрая розтане...

День витягає
мов нитку із голки -
серце моє
одинокого вовка.

8 Березня 1990

* * *
Один пускався на свої крила,
інший пускався берега...
Такими їх бачили інші.

* * *
Зупинися!
Наступний крок
може виявитися попереднім.

* * *
Завидна думка
впала на критику, –
крихкий посуд церемоній.

* * *
Розводять очі, як демаґоґію,
а межи них –
урвище глибокої думки.

* * *
Життя – н а д о в г о ...
Не псуй нерви оточуючим!
Н@віть р@влики, @к кол@ н@ воді.

* * *
Тятива стала струною,
меч став ралом,
Чорнобиль – музейною екзотикою.

* * *
На злеті – сила,
на схилі – мудрість.
Життя – дрібка солі.

* * *
Черкнувши крилами об місяць,
прошелести небом
спадаючим летом птаха.


* * *
Приборкати середнього пальця –
досить вишукана річ
для екстраваґантних.

* * *
“Я тебе з’їм”, –
компетентно сказав вовчик.
Зайчик, піднімаючи чарку гіркої:
“Вздроґнєм!”

Доле! Отямся, доле!
Темно. Вогонь почах.
Серце моє з болем
Хлипа в твоїх руках.
Мертвим в землі тісно, -
Доле, тут трупи всі!
Душу забрала, тіло
Ріже твій гострий ніж.
Доле, ти хижим вовком
Виєш: луна - пустка...
Дим чужинецьким шовком
Землю мою спутав.

Я через дотики і подих
Впромінююсь в твою природу,
Невпинно підкоряюсь полю
Твоїх печалей, твого болю.
О, як пронизливо пече
Благальна німота очей!
О, як нестерпно в груди б’є,
Мов дзвоном, дихання твоє!
Як сипонули ненавмисно
Цілунки зірваним намистом….
07.2007

"Заворожи мене, волхве" Т. Шевченко.

О, волхве, ти мене заворожи
Бодай на дрібку сеї миті, на межі
Добра і зла, землі і неба, спеки й зливи...
О, волхве, ти мене заворожи.

Коли Адам ще не придумав слів,
На pianissimo розкошував пан Спів
І вдвох із тишею брав у полон се диво -
Поезії тремке палюче сниво,
А вітер з листя плів ажурні міражі...

Хоча б на дрібку сеї миті, на межі,
О, волхве, ти мене заворожи!
1970 р.

Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час неспинний, стиснувши остроги,
Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,
У травах стежка свище, мов батіг.
О, скільки доль навіки розрубали
Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.
Ходить байда споконвічний та у вікна загляда.

Ну чому б тобі, приблудо, не заснути уночі,
Не погріть старечі кості в димарі чи на печі?

Я не сплю — мені й не диво: я ж не вітер — чоловік,
Помитарствую, поб’юся та й засну колись навік.

Але ж я не спати — жити! Жить і мріяти люблю —
Через це у довгі ночі не вилежуюсь, не сплю.

Ну, вгамуйся, клятий вітре, не стогни та не хрипи,
У моє вкладайся ліжко і за мене там поспи.

І зітха тужливо вітер, кулаками в шибки б’є:
— І мені,— кричить,— кохання також спати не дає.

Я давно про зірку мрію, світлу зіроньку одну,
Але як не дму, не вію, а до неї не сягну.

Тож ходжу я в довгі ночі та зітхаю знов і знов,
Їй пісні сумні складаю про сумну мою любов.

16.03.1961

Чекати по черзі: канікул, снігів, Миколая…
Різдвяна зоря догорає. І світ догорає –
Такий різнобарвний! Такий мандариновий ще!
Гірчичників зграя кислотним вогнем пропече
Застуджене тіло – бурульок смачне ескімо
Далося взнаки… Чорно-біле життя, як кіно,
І очі з-під ковдри – дві вишні – такі,
як у мами,-
Пантрують дорослу любов. І любов з голубами
Злітає до неба – і меншає пляма щомить -
І падає долу! І в серці незвично щемить –
Важке усвідомлення часу, минучість одвічна
Ангіни, дитинства, кохання, холодного січня.
І тане у горлі знайомий
гіркий стрептоцид…
І ліжко тече за водою по річці Коцит…
І сльози – гарячі. Гарячка налипла плющем,
Пролізла – прогризла – і ще догризає, і ще,
І чорне волосся на білій подушці згорає…
- Ми всі помремо?
- Ні, маленька… Бо смерті немає…

Моя бабуня (царство їй)
Була поетом -
Бува до пісні "на ходу"
Додасть куплета.
А голос мала чарівний -
Співала в храмі.
Господь від неї щось вділив
Мені і мамі.
Воно незримо пророста
Годинно й денно...
У вчених відповідь проста:
"Спадковість,гени".
***********************
Я,власне,тут не про талант,
Не про природу, -
Як дивно в нас переплелось
Коріння роду.

Не незнаній дорозі, за вигоном днів

Я згадаю цю мить, ніби напад ядухи.

Що я, трепетом повен, сказати хотів,

Чи хоч трішки до твого долинуло слуху?

Наче листя в гаю, розметає стежки...

Захурделить на вулицях нашого світу.

Скрижаніє душа – й навіть потиск руки

За політтям не зможе її відігріти.

Наволоком розпушений лан по стерні

Недорідним, убогим віддячує жнивом.

Загадкові й всуціль нерозгадані дні

Ми, на жаль, не змогли ознаймити як диво.

Ми, на жаль, не змогли... Не сприяли зірки?

Не дали нам у жили небесного струму?

Поясни ж, поясни. Мені те невтямки,

Тільки душу надсадно стискає від суму.

На світ нарікати і битись у груди -
невдячна, воістину крихітна справа.
Отой, хто у дзеркалі - погляд маруди,
думок птахівник, що виловлює ґави.

Вдивляюсь уважно - он правда всезряча,
то отче обличчя, проникливість світу.
Очима блукаю, полюю на вдачу,
приглядуюсь - осінь оплакує літо.

Впускаючи світло, вітаюся з Богом.
Вбираючи звуки, наповнюю слово.
Долають уста безголосся пороги -
із них, мов крізь лід, прорізається мова.

Хід вилиць зласкавлює щира усмішка,
двійник мій сьогодні не йде на відвертість.
А голос вмира, як прикутий до ліжка,
та слово, мов птах обезкрилений, мертвий.

27 Жовтня 2007

Гей, нові Колумби й Магеллани,
Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизує прибій.

Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?
Як нам помістити у корито
Наші сподіваная молоді?

Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!

Геть із мулу якорі іржаві —
Нидіє на якорі душа!..
Б’ються груди об вітри тужаві,
Каравела в мандри вируша.

Жоден вітер сонця не остудить,
Півень землю всю не розгребе!
Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.

Мріяти й шукати, доки жити,
Шкварити байдужість на вогні!..
А якщо відкрию вже відкрите,
Друзі! Ви підкажете мені...

15.10.1962

Осінь. По вінця налити і випити…
Бо дозволяють здоров’я й конфесія.
Потім - комусь би в жилетку похлипати,
Бо загострилась у пані депресія.

Вилити нІкому тугу страшнючую?
Подруги давні також у прострації?
Чи повважали Вас надто липучою,
Вдатною тільки на маніпуляції?

Видно, втомились жилетки Вам вірити,
Вічно сприймати сердешною жертвою.
Певне, вже й годі тих подруг вампірити,
Бути в журбі та нещасності впертою.

Вирийте з шафи кофтинку, що радує,
Дозу прийміть вітамінів і магнію,
Виведіть усміх на губках помадою
І застосуйте підіть свою магію!

Не переграйте з «відвички» лиш, панечко.
Це Вам така терапія легесенька,
Щоб заглядали якрідше у скляночку:
Ох некрасивенька Ви, як п’янесенька!..

…А життя назагал прекрасне…
Осінь листям вродила рясно,
дикі гуси в ставку – як ряска,
але ряски уже нема.
Є вода – сірувато-біла –
то тумани її покрили,
і зітхнути воді несила,
бо стискає її зима.
Мерзнуть руки синюшні в мене,
тисне шию кашне зелене,
от би вирватись з цього тіла –
і зависнути, наче йог!
Літаком він увись злітає:
“Все на світі, Ганнусю, майя!”
– Знаю, йоже! Ні, йогу, знаю…
Як і знаю, що добрий Бог
не залишить – бо що ж лишати?
Скоро стисне мене в лещатах
цього світу, цієї хати –
як комашку у бурштині…
Ти, що в серці, та поза тілом,
станеш білим під снігом білим,
і півподихом – так несміло –
про Любов промовчиш мені…
Бо слова – то вода і вітер…
Так чекати і так любити –
як вночі під дощем летіти!
От химера! – і слів катма…
…Є вода. Є будинків зграя.
Гуси є – ой, нема! – відлітають…
Знаєш, друже? Звичайно, знаю…
І у горлі дере…Зима…

Небо зорями рясніє,
Гасне світло по хатах...
Ніч казки в дрімоту сіє,
Щоб посходили у снах.

Осінь неквапна, як літній китаєць,
лагідно вислала кленову постіль,
ставу старого незайманий глянець
з неба мембраною дихає поспіль,

і хризантеми елітні парфуми
знов надихнуть падолистові танці,
тонко і високо квиліють струни,
осінь злотава,
................Господні ятранці...

А ніч така – забутись у коханні!
Хоч можна в житі чи копиці сіна.
Шалені зойки, пестощі, зітхання
і від стерні поколоті коліна.

Ти НА мені, і ПІД, і У, і всюди
Такий гарячий, пристрасний і милий.
Години дві з тобою ще побуду,
(на більше в тебе вже не стачить сили).

Отак з тобою спраглі, ненаситні
за цілу ніч не змарнували й хвильки.
І я ще тиждень колосочки житні
вичісувала з голови... й не тільки.

Диво дивне нам зсилає
Сам Господь, і промовляє:
«Не лякайсь, мале дитятко,
Пастир дбає про ягнятко».

Відчинились брами неба,
І Отець лицем на тебе
Вже засяяв: «Ти нетлінні
Вспадкував дари безцінні!»

Більш, ніж рідні батько й мати,
Буде Бог про тебе дбати.
Під Твою опіку, Отче,
Ми дитя віддати хочем.

Щоб воно – земне насіння,
Новим сталося творінням,
Вмите купіллю святою –
Божим Словом та водою.

Осінь. Просивінь ткалі на руку -
серце стуком до згадки приколото,
вигаптовує згубленим золотом
на душі журавлину розлуку.

Килимарнице світла і тіні,
надмайстрине пташиного леготу,
не лякайся надмірного скреготу,
не журися про сльози осінні.

Над тобою застелена стеля,
Час піклується - гріх зарікатися.
Згасне день, станеш в зорях купатися,
Виглядати на ніч менестреля.

Погляд босий - стернею промчати.
Ткале тчи - не скупися на злато ти.
Диво-тканку на віру розтратити -
щоб не в холоді Бога стрічати.

25 Жовтня 2007

Ще розтануть сніги і прокинеться літо,
І піснями ударять в серця солов’ї,
І розквітнуть, я вірю, в саду нашім квіти,
Що їх ніжно так пестили руки твої.
Не зів’янути їм, незабутнім, довіку,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совість пречиста і пам’ять свята.
І тоді з забуття,запізніло, нам знову
Подаровані будуть довіра і дар співчуття,
В зачерствілій душі озоветься промовлене Слово,
І в маленьких долонях нестиме надію Дитя.
Бо зима відступає і крига скресає на ріках,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совіть пречиста і пам'ять свята...

Осінь. По вінця налити і випити,
І закусити сирком „Дружба” випите,
І як пройме організм тепло трепетне –
Дружно утрьох, не змовляючись, крякнути.

Хай обивателі в теплому ступорі
Дивляться ящик, насіння лузаючи,
Ноги в гірчичному тазику парячи, -
Ми ж не такі, ми – останні романтики !

Вітер газету шматує безжалісно,
Тьмяний ліхтар , як шалений, гойдається,
Але допоки у пляшці щось хлюпає,
Можна вважати – життя лупить гейзером !

А як у пляшці раптово все скінчиться,
Ми не підемо просити і жебрати,
Маємо ще одну пляшку заховану !
Ми ж не абихто тут. Ми – діти осені !

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

Не раньте, будь ласка, її єретичність святу,

Ймовірно, смішну, коли око примружити зизо.

Мрійлива, тендітна русалка в клечанні-цвіту –

Це й ваша душа, що скорузне під глицею й хмизом.

Невпомірки глузд і незмінний тягар простоти

Коромислом часу обчімхують пагіння росту.

І ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти –

Й наївність виводиш із себе, неначе коросту.

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я – краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я – листок на вітрах, – не пройма бурелом.

Запопадлива втома стирає розпуку
І надія улесливо гладить чоло.
Не про мене це, доле. Пусти мою руку –
Вирушаю навспак, хоч би як не було.

Не дихнути у куряві сплюнутих слів,
Затуманює душу сльотава зневіра.
Я прошкую туди, куди Він повелів,
Я на цих перепуттях – Господня офіра.

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я – краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я – листок на вітрах, – не пройма бурелом.

Я, на щастя, ссавець і тому, так буває, що сплю…
А тоді з того тіла, що вписане в паспорт Олегом
Прокидається те, що ненавиджу я і люблю,
Він-Воно в однині – геніальне моє alter ego.

Трансцендентне моє, дегустуючи синій еЛеМ,
Копирсається в днях, препарує зачумлену душу.
Він-Воно, як завжди, майстер створення нових дилем
Про які я на ранок приречено думати мушу.

Про які я живу, про які я згадаю пісні,
За які розміняю на тихі хвилини століття…
А моє Він-Воно на світанку залишить мені
Пачку з-під цигарок і вірші у корзині для сміття…

Sorry, коханий, ми всі безнадійно хворі.
Море - лише попільничка, де згаснуть серпневі зорі.
Цілі світи помирають на ре мінорі, -
Досить цієї музики, досить курортних історій.
Підеш грудьми кидатись на вітряки примарні,
Вранці розплющиш очі в кнайпі, в піску, в кав'ярні
І зрозумієш з відчаєм: люди – тварини непарні,
Мов шовкопряд. А вицвітуть очі гарні, -
Буде окрема палата, сукенка символічна
В чорну та білу смужку, туї в алейках фалічні.
В вени життя три рази впирснуть трьома кубами
Й трубочку (пити кисень) втиснуть поміж губами.
Згодом зітруть тебе, любий. З сітківки, з жорсткого диску
Я, безумовно щаслива , з металевої миски
Сьорбати стану кашку, потім читати книжку
Потім дозволять прогулянки, і мобілку, і мишку –
Альтернативно жити з усміхом на обличчі,
Бути пустішою вдвічі, бути повнішою втричі.

Фрейд, гормональна осінь, оси у банці з джемом...
Бачиш, і справді самотність личить усім навіженим.

Знов перехід. Бо виходів нема,
Коли земля волога і німа,
Така вже гола, чи така ще гола -
Кармічний рух по замкнутому колу,
Де арки парків, як буддійські храми,
Стоять під небом, звітрені віками.

І білий слон заходить в правий бік
Царівни молодої. Чоловік
Зі смерті переродиться. То буде
Премудрий листопад - довічний Будда.
І мантри листя падають щоднини
У Трипітаки плетені корзини.

І медитацій у лісах Полісся
На білих чотках - сто, а потім - вісім.
Світліє коло. Краєвид змалів
До снігопаду. Вже не треба слів.
Бо смерть чорніє, ніби антрацит.
І коле справа.
Це апендицит.

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

Слова ясні, лише мені відомі,
У бурмотіння скучне переллю,
Свою усмішку у холодній втомі
Бездумно, безголово утоплю.

І буду нерозумно обридати,
І недоречно скиглити чомусь,
Але, як треба буде заридати,
Я гомерично, тупо засміюсь.

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду,
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

[1963]

при-кос-но-вень-е
кожа платья сброшена
длинные тени

«Когда кидает любовь начинается блюз…»
С.Чиграков «Перехресток»

осінь проклята блюзом
з самотиною дружить
загубились десь руки
ті що гріли щеня

ті що плавили душу
виливали у злитки
і чеканили вірші
як монету щодня

чи ридати на осінь
чи стрілятись у листі
чи не вірити більше
чи стрічати весну

осінь проклята блюзом
блюзом схлипує тиша
упаду в чорно-біле
і під снігом засну…

Вона.

Щемить…
Ще мить - і серце моє розірветься з розпуки!
І нектар вже не п’ється, налийте мені коньяку.
У гіркій безнадії до тебе протягую руки,
прагну сильних плечей, а знаходжу опору хистку.

Припадаю до рук (срібні струни розкраяли в шмаття).
Дім старий, мов катівня замучених музою душ.
Щось стікає з очей, я молюсь з істеричним завзяттям.
То не сльози, мій любий, то просто розмазалась туш.

Він.

В моїх венах не кров, а дешеве, замучене віскі,
від моїх сигарет у кімнаті повітря – хоч ріж.
Всім законам супроти рукописи тліють мов тріски.
У старому каміні останній допалюю вірш.

Твій знецінений майстер, маестро забутого соло!
Струни рвав, ніби нерви, палив безнадійні мости.
У руках моїх крейда магічне окреслює коло,
у німому бажанні хоч тут свій талант зберегти.

Цей світ не обмежиться втечею,
Єдине,що в нас залишилося-злива,
У світлі нічних ліхтарів недоречно,
Невчасно,невпинно і трохи лякливо
З`являється звук.

Цей світ не обмежиться містом,
Натягнутий нерв,тиші сірої згусток,
Пейзаж у кутку традиційно без змісту:
На жертву свою,легковажну і тлусту
Чекає павук.

Померти над чорним і білим,
Під музику гострого льоду і грому,
У сивих тенетах заплутались крила,
Акорди дощу затихають і в цьому
Велика втіха.

Поверхні вагонів старі і подерті,
Станція Вічність,зачиняються двері,
Ніколи життя не обмежиться смертю,
З`являються краплі дощу на папері
Нестерпно тихо.

Тут усе вже було:
І забуте кіно про війну
І старіючі зморщені лиця
опалого листя
Тут усе ще високі ідеї
Стоять на кону
І можливо у натовпі
Десь заблукали пречисті...

Мармеладно всміхаються Памели крізь монітор
Одягаючи німби фальшиві в тісній гримерці
В цьому фільмі хтось дуже давно ще сказав „Мотор!”
І покинувши камеру Всесвіт тримав у серці...

...Монетка валідолу під язик –
І можна жити так, як жити звик,
Вгортаючись у мудрість і покору,
Мовчати тишу і читати Тору,
І листя рахувати день при дні,
Питаючи:
− За що сіє мені?

Старіє жовтень... То старий єврей,
Як до Стіни, до зимних батарей
Притулиться чолом – і тихо плаче,
То молитви дощів, кущів, неначе
Усі слова сплітаються в одне:
– Нехай мене ся чаша омине...

А чаша повна – через вінця – вщерть.
Спочатку вітер, а за вітром смерть –
Зайдуть в оселю, сядуть за столом:
– Шалом, синочку втомлений, шалом...
Горять свічки. У всесвіті шабат.
І він умре.
І прийде листопад.

Заблукав теплий ранок у став.
Cивий замок примружив око,
Задивившись у плесо глибоке,
Де рибалок кортеж устав.
А на спалищах днів суголоссям
Щось згубилось, а щось знайшлося.
Загадковість усмішки друга.
Борозна від Господнього плуга
Чистим сріблом лягає на серце...
Ще по-літньому ніжиться серпень,
Та оркестрам вже треба сурдин,
Бо ж до осені...кілька годин!

С.
Вітер гіллястим стовбуром
Витиснув мідь із марева,
Хмари, зелені бовдури,
Висоталися з варива
Дня і нічних сумбурностей,
Вічних питань надламаних,
В мислях лише ажурності,
Їх вітерець полагодив,
Вітер, немов схвильований,
Мов Дон Жуан із прерії,
Вірний прислужник Богові,
Біс, німота, артерія —
Він, що тече у просторі,
Перетинає виміри,
Знищивши всі компостери,
Віями синьо-білими,
Він, небезпечний страчений,
Голос німих розтерзаних, —
Вітер, потроху втрачений,
Тут, на землі зачерзаній…

О.
Колом побитих пломенів,
Вийнявши кіготь з пазурів
В час мережевих доменів
Очі дракона лазером
Вітер пустили в назем’я,
Вітер такий оранжевий,
Стогне од вітру полум’я,
Тишею дня заражене,
День, потонувши в нежиті,
Випивши ліки самості,
Не розібрав мережності,
Звів небуття до малості,
Вітер гуляє поглядом,
Все зазирає в темряву,
Вітер тепер бездоглядний,
Вітер — голодне черево.

Ж.
Якщо десь почорніє зелень,
То це тільки перша ознака,
Що навколо немає ладу,
Посміхається висікака,
Жовтий велетень велетенський,
Наче мрець (їх хіба ховають?)
Він один притискає палець
До губів, що мовчать і знають,
Де сховалась його отара,
Він — це вітер, жовтастий, грізний,
Вітер — наче лице Льотара…
Різне.

Осінь - по вінця налити і випити
Впасти у листя. І щоб не самій...
Вкрасти кохання, здивовано кліпати,
Пізно збагнути, що ти вже не мій!

Осінь. У вікнах буденність і затишок,
Смуток та легкість. А це вже - самій.
Осінь. Налити і випити залишок...
Дякую, осінь! За гарний напій...

Медовий серпень
........у вікна ллється,
Осінню пісню
........шепоче серце,
Душа блукає
........в рожевім гаї,
Бо скільки жити –
........зозуля знає,
І день коротший,
........і ніч зухвала,
А ти все ближче,
........а слів замало,
Вже сонце швидше
........за овид пада,
Ріка зомліла
........від зорепаду...

І не келих вина, а задумлива пляшечка пива,
І ніяк не панянка, а так – провінційне дівча.
І якби не одна – то була би напевно щаслива,
І якби не коханка – то чиста була б, мов свіча.
А назавтра впаде на бруківку нечувана звістка,
Перехоплена вітром, добрехана в тисячу див:
Пам’ятаєте дівку, що стрíчки носила у кісках –
То її позавчора літак десь між хмарами збив…

Всілись пізньої пори
Біля озера бобри.
Розвели високу ватру
З берестяної кори.
Видно місяцю згори,
Що бобрів аж цілих три.
Як до них у тебе справа -
То приходь і говори...

Марафон
Понад зарості малини
З гулом лине рій бджолиний,
А на велико-сипеді
Ведмежа втіка без кедів:
"Їду з пасіки з обіду -
Вороги летять по сліду.
Тричі в носа укусили -
В мужніх лапах тануть сили...
Зараз мусить статись чудо,
Бо впаду і плакать буду..."

Мав звичку давню дід Єнот -
Все нотувати у блокнот.
"Без нього я - казав дідусь -
Забув би навіть, як зовусь..."
Підступний звір на ймення Тхір
(злодюга рідкісний - повір!)
Украв блокнота в дідуся,
Проте не довго тішився...
Бо цей невчений бузувір
Не тямив, що таке папір.
Блокнота зжер на самоті
І вкляк від болю в животі...
Лежав півліта сам не свій
Він у лікарні лісовій.
А дід Єнот із тих часів,
Відколи Тхір блокнота з'їв,
Одне-єдине лиш забув -
що він забудькуватим був...

ПРОЩАННЯ
Більш не прийду! Кохання ж бо немає.
Нехай хтось інший свічку вам тримає!

ЖИТО
Якби ми знали, ой чиє ж це жито...
Могли б за секс у ньому заплатити.

НАСЛІДКИ
Кохання зле, зате від нього - діти...
Ну? Ясно, звідки стільки зла на світі?

ДО ДНА
Якби не Ти, не випив би я стільки...
(Мені Ти люба лиш з відром горілки!)

ПРО ОРГАНИ
Немає в серці вільного куточка?
Зате яка у Тебе "п'ята точка"!

ГОЛОВНА ДЕТАЛЬ
Яка деталь авто найголовніша?
Сидіння заднє - "еротична ніша"!

РАДЯНСЬКІ ЛЮДИ ЗА "БУГРОМ"
Парторг не курв - лиш ліхтарі ЧЕРВОНІ
Любив у відповідному районі.

БЕЗ ПИТАНЬ
"Скажи, Валєрчик: ти мене кохаєш?!" -
"А що ж ось зараз я роблю? Питаєш!"

ПРИНЦИП
Адюльтер - річ для мене неможлива...
Як при собі нема презерватива.

БОЛЯЧЕ
Та Пенелопа - втрата невелика...
А Одіссей розбив мені всю пику!

ТЯЖКО
Ох! З колективом тяжко як жіночим!
Від всіх добийся сексу! (...бо всі хочуть!)

ВЕРСІЯ
Йти в льотчики син має ваш охоту?
Мабуть, на світ з'явився "по зальоту"!

НЕБЕЗПЕКА
Ой, небезпечно ж як не мати й гадки,
Що в незнайомки гарної - сказ матки...

ХТО ВИНЕН?
Охота часто змінювать партнера?
А що, коли така вже наша ера!

А ТЕПЕР СЕРЙОЗНО
Цікаво, браття й сестри: як ми блудом
Хвалитись на Суді Страшному будем?..

НІ!
Ліричний віршик скласти просить фея...
Та хай шукає іншого Орфея.

ЕТАП ТВОРЧОГО ПОШУКУ
Є маса інших квітів, інших тем -
До попи одцвітання хризантем!

МУЗиКА
Кохана! Ти музИка, а не стерва.
І виграєш симфонії... на нервах.

ЗАБУДУ
Забуду все: блакить очей, губ дотик...
Начхать, що розлюбила: я склеротик!

НЕ ЙДИ
Любове! О не йди від нас так скоро:
Пов'януть у теплицях помідори!

ПІДКАЗКА
Розлука? На РОЗБИТЕ СЕРЦЕ схоже?
То, певно, кардіолог допоможе!

ДОЛЯ РОМЕО
Ровесницю Джульєтти смів кохати -
Розбещення, стаття, процес і ґрати.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ
На імпотента геть немає рації
Надіятись і в справі консумації.

ЯК В ЮНОСТІ
Казав дід бабі: "Залікуй подагру
І, Надь, сходи на кастинг у ВІА ГРу!"

ПРАКТИКА СВІДЧИТЬ
Трапляється, що всі підлеглі винні
В усіх гріхах... бо клімакс у шефині.

РЕКОМЕНДАЦІЯ
Забути про економічну кризу
Так легко при перегляді стриптизу!

ПРИХОВАНИЙ МОТИВ
Зі штатівським вояком секс пізнати
Твоя мета - і ти за вступ до НАТО.

ЧИ НЕ ПРОБЛЕМА?
Лише одне з питань під грифом "вічні":
Дозволити чи ні доми публічні?

Заспокой мене, любий, молю, заспокой,
Голос твій, мовби з медом парне молоко,
Так заснути боюсь, адже біля ріки,
Де втопитися мріють вербові гілки
І з плачем нарікають на долі гіркі -
Жовтоокі потвори, ікласті вовки

Чорні тіні з водицею мчать під місток,
Мого бідного серця жадають шматок -
Незагоєні рани привабили їх,
Бо забарвлено кров’ю незайманий сніг…
Блисне жовтим пітьма - і застигну німа,
Не задмухуй свічок, бо загасну сама…

Любий тихо прокляв потойбіччя лісів,
Як насняться страхіття, будити просив,
Аби вийти на герць із нездоланим злом,
І тривога ножем борознила чоло…
Не будитиму, знаю, що пізно ти ліг,
Подолавши виснажних десятки доріг

І зазвавши наснагу в оздоблений ріг,
Я потвор самотужки вполюю своїх…

Простуженное утро
дождь слизывает с губ...

труб водосточных
сломанные пальцы
висят безжизненно,
не в силах удержать
повозку дня,
что катится уныло...
на пяльцах неба
распят закат,
дрожащий, как желе,
в стекле божественном...
колюч и жуток ветер,
срывающий с земли
листвы одежду прочь...
а ночь... что ночь?
всего лишь время суток...

тональность до-минор
сюиты октября...

Кудись її поділася мітла,
Магічна куля припадає пилом.
Отримала з лихвою, що хотіла,
Та спокою, на лихо, не знайшла

Не мала й гадки про такі дива,
Коли його собі причарувала,
Що вкриє соромливо покривало
Відьомське кодло і майстриню зваб

Вогонь – повільний, тільки під казан,
А в ньому, не хвости гадюк, а каша,
Боролася. Спочатку було страшно.
Покору голос серця підказав.

У шибу стук: відьмак чи вовкулака,
Чи лісовик - прохати могорич?
На Бога, то ж лише суха гілляка!..

Вона кусає губи з переляку,
А раптом заманеться погуляти
Нестримно у Вальпургієву ніч?

…Час брюту відійшов, і час вина,
І осінь – як кохання - промина,
І холодно у пальці до нестями…
Звивається над домом білий дим –
Це жовтень помирає… Бог із ним!
А ми ще живемо. То й Бог із нами…

Підвищим градус – літо пом’янем:
Там не було роздвоєнь і дилем,
Зелені танці у траві високій.
Кульбаби сонця! Сонечка крапки!
Веснянки на обличчі. І руки
Твоєї у моїй блаженний спокій.

Вмирає осінь. Їй іще болить
Порожніх парків знуджена блакить,
Розтріпані ворони-намистинки,
Уплетені в гердани жовтих крон…
Ми з осінню відходим в унісон –
Щоночі, щоцілунку, щохвилинки.

Уже не повернутись, любий. Бо
Шукає місяць у ставку Лі Бо,
І сонні риби туляться до нього,
А їхні спини зимні, і вода
Густіє в тілі – чорна, як слюда
На вітражах костелу стонімого…

Вже Мiсяць на вежу вмостився,
Траву застилає туман,
Я знаю – ти знову наснишся
Менi, чарiвний Зурбаган,

I знов кришталевi обранцi
До Бiлої Cкелi ведуть,
Холодного мороку бранцiв
Ряди за рядами встають,

Коли зацвiте конюшина
I очi вiдкриє сурмач,
Я знаю – настане година,
Не плач, моє серце, не плач,

Тут сутiнки пахнуть iмбиром,
I м’ятою пахне вода,
I ледве помiтним пунктиром
Життя
.......по долонях
....................стiка.

Повсюду пыль,
Глаза блестят и зубы...
Циклоп-фонарь заводит свой каприз.
И кабеля (натужно) словно трубы,
Вгоняют в шахту электрическую жизнь.

А мы вгоняем
Крови цвет в вагоны:
За смену - тоннами - конвеер на гора!
Чужие-милые...
Всем ватникам лощёным
На жизнь подземную Бог выдал ордера.

На жизнь подземную
(без устали, до срока)
Вгоняет клеть, картечью, души в ствол
И вот вам - кровь
(С пласта ребристым боком)
На ленту падает, под окрики "пошёл!"

Такая кровь,
Какие - в землю - души:
Из чёрна-чёрные, от вашей нелюбви -
Лишь те "Донецкие",
Что (притчей) с губ да - в уши
(согреть дома, той твари... и свои).

Повсюду - "пыль",
Глаза горят...
И зубы
Скрепят на митингах: а шли-бы все вы на ... !
Забой чесней:
Там просто уголь рубим,
Из крови той, что портит нам Страна!