Ранковий іній,мов
ранкові полюції-
на межі непристойності
і природних потреб
схолонути - земля,
укрита солоними кристалами
од одвічного
навколоосевого гарцювання,
як маленький хлопчик,
затиснувши між ніг
коня удаваного/
стебло зрубане соняшника/,
як сізіфовий камінь
надприродно-сферичної
форми (сказати б,геоїд-
ної-всі ми однієї
раси), по похилій
смузі загуслого
молока, досягнувши мети
перестиглого персика,
знову котиться в зиму.

коли обидва приходять одночасно -
один садист, а другий той, що заблукав -
мовчання трактується з кожним разом обережніше
навіть страшно

і обидва таки лишаються
садист - щоб піти і повернутися
крадькома спостерігаючи
за вирішальними кроками

той, хто заблукав, прохає мене
дати цілющу воду
відтепер він навіки житиме
у прірві мого сильного серця

ну а той, що чатує,
вірніш той, що тримає,
стає скороченням мого пульсу
антирелігією дійсності

знаєте, як мені хочеться
серця мого зупинення
з цим я забуду загубленого
назавжди винищу першого

але морок такий нерозбірливий
і світло настільки невидиме
одночасно не значить постійно
тобто:
щем -
особливе знахарство

Крізь сухожилля дерев крадуться апачі,
в колчані отруйні стріли і блискавиці.
Тварини прикрили листям свої полядвиці,
птахи зробили вигляд, що теж їх не бачать.

А в місті гуляють скінхеди, шукають жертву
не для наживи, а щоб замучити заживо.
Рана на рані, крик у гортані, адажіо,
тіло не знає, за що повинно померти.

Апачі крадуться, як вітер на полюванні.
Смагляві тіла, і м’язи рвуться з-під шкіри.
Сонце, яке відробило півставки факіра,
пішло додивлятися екшн уже на дивані.

У місті так важко вижити наодинці.
Хто ти? Мисливець, жертва чи може свідок?
Метаморфози, яких не бачив Овідій.
З якого боку решітки в звіринці ти, блідолиций?

Надвечір зібрались вожді довкола кальяну,
обабіч зірвані скальпи, смердючі дреди.
Дефіле, рекламують оголені мізки скінхеди
на тижні моди прет-а-порте в Мілані.

Нема натхненників. Нема!
В устах гірчить холодна кава,
А на порозі вже зима
Очима кліпає лукаво.
Така вже доля. Горе й сміх!
Мовчу, розважую на грами
Своє життя. Не жду утіх –
Я тут, не в телемелодрамі.
Не прокотилася луною,
Лиш кілька літер донесла
В собі. Я стомленому Ною
Не спромоглась піднять весла.
То й що?.. Натхненників – катма.
Мабуть в шаленому потопі
Усіх поглинула пітьма.
Чи заблукали десь в Європі?
А я і досі у ковчезі.
Ледь жевріє тоненький ґніт,
Неначе я стою у черзі
Чи в цей, чи в потойбічний світ.

Неділя, а все навиворіт.
Сонце навіть не виглянуло.
Та залишались у виборі
Проза або поезія.
Зранку було натхнення ще,
Слово, і ритм, і солодкий щем…
Тільки кудись все вибуло
Сірим сльотавим березнем.

Стало самотньо, порожньо –
Привід для медитації.
Та замаячила привидом,
Де не взялась, тривога.
Хто ти, з чийого серденька,
Скитниця, чи скитальниця,
Хвиля страху без імені –
Б’єшся в мої пороги?

Ні, не тікай, обійми мене.
Ми часоплин відмінимо.
І розкажи себе, вишепчи –
Ти ж бо чогось приходила.
А поза часом солодко,
Зміни ідуть за змінами.
А поза іменем радісно,
Сонячний день з пригодами.

Від «цілування» до «во істину воскрес!»
Вмістився світу поступ і прогрес,
Убгалася віків ганьба і слава.
…Ми, десь, на точці «відпусти Варраву!

Очі – дзеркало душі,
Що та як там не кажи.
Зразу видно де брехня,
Не міркуючи півдня.
Видно суть усіх речей,
Крізь простий контакт очей:
Мрії, настрій і думки –
Все як є, не навпаки.
І в двоокій глибині
Чутно біль, чи сміх весні.
Очі – дзеркало душі…
Я все знаю… Не кажи…

Дбайливий світанок-стиліст, готував з-за куліс нічних радо,
Весняного сонця, вже вкотре "на біс" вихід-викіт парадний.
Під оплески всього живого - з`явилась, вклонилася гречно,
Зоря - над всих зір! Птаством лір, пісня звилась доречно.
Диво-див: сонце зійшло...Своє світло й тепло - цей дует скрипалів,
Розбудив, щоб росло, і стебло, і зело, у зігрітій землі...
Нечувану в зиму, шалено-незриму здіймає ейфорію,
Заспівує в риму - трима свою аудиторію.
Два "па" у Сонця-Мельпомени - з землиці виступа зелене!
Віка цей "фокус" витинать не одвика,
Земля, якою володіє сонячна рука.
І не одвикне - не посміє...Справу цю величну
творити ще зуміє, по-весні, у вас і у мені.
Грайливо, всім на диво, театрально і музично,
щоразу підбираючи нові пісні...
Ось так-то...Ніби-то з-за такту, не ждучи антракту
дощик свіжо забринів...
Зміцнів-змужнів, полив та напоїв.
Під райдужні овації, що їх весна зриває знову й знову,
Триває піднебесне сонце-весно-шоу!..

29.03.2006р

Прости меня,
И я тебя прощу...
Верни меня,
И я вернусь сейчас же...
Ведь знаешь:
За тобою я грущу...
Ведь знаешь,
Что любовь приходит дважды...

*
Хоча дощів узимку не було,
із стріх, як з гір,
звисають водоспади
бурульками
до самої землі.

*
Сліди змиває море
на березі піщанім.
Я жду своє хвилі.



Фото автора (Крит)

☼
по вже як сім літ зламаному телевізорі
дивлюсь якусь чорно-білу трагікомедію
яка чомусь і чимось
нагадує життя
може моє
таке як не є
де яблуні сивостолітні
відцвітають лише раз у вічність
де ворони в дзьобах
розносять любов а не відчай
де сніги проростають
птахами білими
і мовчанкою просяться в небо
чорно-біла трагікомедія
тривалістю у життя
чомусь і чимось
не трагічна і не смішна

А. Д.

У мене є і купа грошей, і здоров'я.
Мені бракує тільки Місяця й безсмертя.
Тож ти пришли мені - зі щирістю й любов'ю -
Малюнок місяця в звичайному конверті,
І напиши, що пам'ятатимеш довіку, -
Ну чим це не безсмертя в допустимих межах?
Я почуватимусь щасливим чоловіком
У власному раю - в комп'ютерних мережах.

Я разучилась бить сгоряча
посуду вдребезги,
осколками рАнясь,
слетела беда, как будто с плеча
надоевший школьнику ранец.

Сколько продлится эта война -
Семь,
восемнадцать,
девять?
Месяцев? Лет? На ком вина?
Что теперь делать?!

Что же теперь –
атрофируются
Чувства другие… сильные?
Жизнь, как центральная
улица, -
Чем дальше, тем невыносимее.

Того, кто, проснувшись
в похмельном бреду,
Орет мне: «слышь, коза драная!»,
Неужто под монастырь подведу,
Неужто прощать не стану я?

Сомненья мои неужель довела
Тоска, бичеванием
вымыта?
Грехи, как ластиком, - добела.
Что ж теперь делать то?

Что мне теперь –
обратиться к врачу?
Отречься?
Скажи на милость.
Неужто я и тебя не прощу?
Неужто...
...прощать разучилась?

Природа жінки
* * *
Здригнулася її стривожена душа,
піїта стрівши неземного, без гроша…

* * *
Чому така, хто достеменно знає?
Та ледь не завше - знає, а питає!

* * *
На довгожданий помах голови
шепоче досвід - інший сенс лови!

* * *
Віддайся п'янко, вчасно і доречно -
жаданою не будеш безкінечно!

* * *
Забудьмо, мила, про усі "але ж",
належ мені, ще трішечки належ!

2010

* * *
Чому би й ні - замріяно впадаю в небо, -
помилка, марево, красуня - це ж одне бо?

* * *
І ви - не скеля, ах який шарман!
Ви - Божий дар! І в чому ж бо обман? :(

.....................
2011



Містика

* * *
Хотіла чоловічого стриптизу?
Дивись - монах одягнутий у ризу,
роками стерті шати і сандалі
злітають, - дух, що голуб, лине далі.

* * *
Віддайся хоті, роздуми – рутина!
Вуста і перса, попка і коліна -
Не це важливо - Ти - одна, єдина,
нарешті у руці моїй, невинна,
роздягнута успішно, мандарина.


* * *
Метафоричну пастку для красунь
зробив один філософічний хрунь.
А задля чого мучився? - спитали,
жінки ще жодної не оминали!
- Якби минали - не було б дітей,
моя ж лише спочинок для очей!


Сувора дійсність

* * *
Ну крім отих, що суто в небесах,
усі чоловіки жінкам відомі, -
А що крилаті, чи бо просто коні -
пусте, - кобилки головне (і тарарах) ...

* * *
Ліліт – це хіт! Але коли пііт до тями
вертає літ, волає бути з мудрецями.
Бо й мудреці не гребують коханням,
і їм, так само, за палким жаданням
оволодіння бачиться кінець,
але отим, божественним, втручанням!

* * *
Не зрадиш у Римі, в Парижі? чи у Барселоні?
Хіба це важливо? Вітчизна із центом в долоні
чекатиме мовчки допоки зростуть немовлята
і підуть дорогою мами, а, гірше, як тата.


Чужа дружина

* * *
І відспівали сьомі півні,
і світ у полудень вкотив,
і сни потанули, а ти
зосталася у ночі дивній!

* * *
Не зупиняйся! Це вино,
у чаші місячного світла, -
Богині пінія розквітла,
твоє - на день чи два - руно.

* * *
Солодкий голос не спокушеного друга.
Примарні мрії-крапочки́ поперед „і”.
Вона тримаєтся так чудно на коні...
На жаль, усе це зіпсує кохання хуга.


Записи секскіллера

* * *
За три роки я облапав пів Америки,
а у любки в Луцьку жодної істерики!

Певно з розуму зійшла, моя голубонька,
лікуватиму нещадно, безрозсудненька!


Романтика

* * *
Старе, як світ, - «Зачарувати, залюбити,
І покорити… Всі ті спраги колорити
Розбурхавши у безмірі уяви…»
Забувши начисто про ключик дивний - «квіти»…


* * *
Ах, мила Bella, Боже ж мій,
це ж ви були на тій забаві!
Це ж ваші мештики яскраві
я бережу на грудях! Чи й
не знали ви, як я страждаю
від "Чао, милий, я на мить..."?!
А я усе ще вас чекаю!
Та вже мовчіть,
лечу,
мовчіть!..

* * *
Давай - дружити, радісно блудити
стежинами травневими під сонцем,
коли від спеки, розпашілі діти,
ми покриватимемося багрянцем,
а не від сорому за круглі дати
над осоружним - "бути чи не бути";
і не вагатись "дати чи не дати",
бо гарно дати значить не забути!

* * *
Стати актором?! - піти на мистецьке дно?!
Це кара поету, що п'є не земне вино!

Філософія питання

* * *
О я давно вже дно своє помітив,
але, найгірше, - і воно мене.
Лише красуні можуть пожаліти,
але не кожна вчасно пригорне.
А дно все ближче, й це останні квити, -
де так, бездамно, блимає вогнем
земної мудрості самотній щем...

* * *
І хай веде краса до краю прірви!
Бо далі що? Куди тікати їй?!
Віддасться там у змушені обійми,
а далі вправних любощів напій...
Чому ж тікала, стогнучи: "ти мій!"?

* * *
..................................

Ні моря, ні гір — вона не жива.
Немає висот, занепаду теж.
Дістати б до зір, а то не зоря.
Немає пустот і вічності меж.

Зійти б у Тартар - свідомість не дасть.
Між хмар засинать вказівок не було.
В душі повний яр змарнованих щасть.
Та їй би ридать, але щоб не чули.

Антіпова Анастасія
3 грудня 2008р

Якого кольору життя?
На вісь нанизані прошарки
всіх кольорів,
відтінків всіх,
а глянеш зверху, -
то без чарки
не обійтись!

Чорний квадрат на полотні,
як розмаїття гамми світу,
всіх кольорів,
відтінків всіх,
ти — колір,
тому мусиш жити
якимось цвітом.

Моя структурна одиниця
здавалася б - одноманітна...
без кольорів...
відтінків всіх...
я в складі чорного.
Помітна!
Зелена юність!

Антіпова Анастасія
5 грудня 2008р.

Я хочу прижать твои ладони к своему сердцу
И заглянуть в бездонные пропасти твоих глаз,
Говорят что глаза – это зеркало души,
Я надеюсь, что смогу найти там ответы на все мои вопросы …
Я хочу нежно обнять тебя и долго-долго не отпускать…
Но не знаю, как ты к этому отнесешься…
Поэтому я просто смотрю на тебя и говорю о пустяках …
Вечером, когда звезды тихо смотрят с небес, а город засыпает,
Я остаюсь наедине с собой и зажигаю свечу
И долго смотрю на её живое, трепещущее пламя,
Оно колышется и рисует на стенах удивительные узоры…
Я знаю, пламя хочет рассказать мне о тебе то, что я хочу знать
Но, к сожалению, я не понимаю, языка света и тени …

Я чувствую твою любовь, она как цветок, нежна и прекрасна,

Она нужна мне как воздух, как глоток воды.

Когда твой голос тихо и нежно шепчет: «Я тебя люблю»

Эхо в моем сердце повторяет: «Тебя люблю, люблю, люблю…»

И сквозь дрожь ресниц падает слеза и катится по щеке …

И улыбка трогает губы, а на душе становится светло и торжественно.

Стучась в окошко, придет рассвет и распугает все мои мечты и сны …

Сны, в которых мы были с тобой вдвоем,

Наступит утро, пробежит день, и ночь снова сменит вечер, все повторится …

Я благодарю тебя за все прекрасные мнгновения, которые ты мне подарил …

над нами яскраво
від того
що ми дурнуваті

навколо нас тепло
на тец номер п’ять
запалюють радісний спів

під нами
під небом
за нами женуться
футбольні фанати
і також співають
і також танцюють
під дудку свою
жовто-синю

у нас все спокійно
стабільні зміни
стабільний рух
ні туди ні сюди

а нам все одно
бо нам все одно
по цимбалах

вода ж тече
вогонь горить
вітер свистить
і кожен з нас знає
що там-он за рогом
знаходиться важіль

ходімо всі разом включимо сонце!

Перекинулась, наче веселка,
Вiд Карпат до самого Днiпра,
Бо я маю надiю маленьку,
Що я створена з твого ребра.

I коли защемить моє серце –
Це вiдлуння твоєї нудьги.
Вiдболiле шопенiвське скерцо
Згiркотiло упало в снiги.

Тiльки я все стою серед лiта,
Кольорово єднаю свiти.
Я – веселка. Куди ж мене дiти?
Може схочеш колись перейти!

Ще любов наша не зурочена
Ні добром чиїмсь, ані лихом,
Тільки просить, не замороч її
Вітром тихим, шаленим вихром.

Ще любов наша не огранена,
Мовчазна й соромлива трохи
Тільки ніжністю не порань її,
Тільки ласкою не сполохай.

Ще любов наша десь на відстані,
Яблуневими йде садами.
А думки вже такі розхристані,
Стиглі яблука – гріх Адамів...

Коли я в печалі — не сила глядіти у небо.
Таким недосяжним стає його спокій і мир…
Любов’ю зігрію печаль і полину до тебе,
крізь виміри світу і час я полину до тебе.
Тепло твого серця — мій посох і мій поводир.

Коли я в печалі — хмаринкою випарюсь в небо.
«Чому мені тужно?» — спитаю ясні небеса.
«За хмарами сонця не видно… Тужити не треба,
бо сонце — в тобі, та захмарене жалем до себе.
Не місце у серці зневірі, образам, сльозам.»

Коли я в печалі — щосили згадаю про радість.
Бажання — тягар, але легкість — моя простота.
Я все відпускаю, бо знаю, не варто чіплятись
за те, що минуло, і з чим би давно попрощатись,
за чим так сумує невсипна моя самота.

Ти бачиш, коханий, — печаль переходить у радість.
Від туги до тиші — півкроку, до мужності — крок,
ще крок — до любові, а далі чекає крилатість.
Все має свій термін, свою глибину, свою вартість,
свій шлях до гармонії, свій неповторний урок.

Хищной птицей овладел страной,
Несёшь триумф, победы над врагом.
Ты забавляешься, игрой во власть,
И как котёнок, швыряет клубки шерсти,
Распоряжаешься судьбой других.
Но это маска для иных,
Кто не когда, не знал, что значит?
Стоять в сияющих доспехах,
На площади среди завистников,
Соратников врагов, опасней нет.
И весь триумф, всё это погашает.

Николай Блоха 14.03.09 г. 22:47
Скульптор Озюменко Андрей http://www.ozjumenko.com.ua/

у червоні очі
західний вітер.
крок за кроком
стікає
пальцями час.
стукіт:
волосина по волосині
на голові неба -
там
грім.
перлами по бетону
падає з твоїх сонць
кожен звук
і кожен подих.
ледь свисне десь у полі
шуліка.
подих затамує
сірий од страху ховрах -
його здобич.
так, алегорія руху.
мозаїчність усесвіту -
це ж наслідок ентропії.
а спочатку,
спочатку було...
Був.

Твоё лицо скрывает шлем,
На нём нет радости, триумфа,
Восторга нет, вот так всё просто.
Остался где-то позади, азарт сражения,
И победа, лишь отсрочка смерти.
Нет смысла, жизнь пуста,
Триумф победы мимолётен.
И в ожидании новой битвы,
Ты сокращаешь дни вином.

Николай Блоха 14.03.09 г. 23:44.

Я ніколи не бачив
цих будинків
ходив -
не бачив
під ними -
цих дерев
закляклих на зиму
над ними - літаків
і - о! що це
таке блакитне?!!

Триумф, имеет тоже цену,
И каждый, кто познал, дань заплатил,
Не только жизнями врагов.
Слезами после каждой битвы,
Когда усевшись за столом,
Ты помнишь имя, но не видишь человека.
А после биты, возвращаться, некуда тебе,
Цена оплачена, и нет семьи.
Так в старости вопрос; зачем всё это?
Исчез ответ, что в юности пленил.

Николай Блоха 15.03.09 г. 00:09

Всі люди зв’язані сріблястими нитками…
Всі люди – браття – вір або не вір…
Ти вже колись тут був: ходив стежками,
Пірнав у море, милувався з гір…

Твоя душа обрала біле тіло…
Ти ще раз проживеш свій повний круг…
Ти ще раз зробиш зле чи добре діло…
Чи ворог трапиться тобі, чи вірний друг…

Повір, людей немає безталанних!..
Є в кожного уміння, і талант…
В минулому житті вершив ти плани –
Верши й тепер, з розмахом, як гігант!..

Ми цінимо тоді, коли втрачаєм…
Люби себе – цінуй своє життя!..
Згадай, як ми здоров’я всім бажаєм,
А часом – пізно, і немає вороття…

Всі люди ми – і чорні, й жовті, й білі,
Багато звичаїв, культур, традицій, мов…
Але однакова прикмета є на тілі –
У всіх у нас тече червона кров…

І всі ми зв’язані сріблястими нитками…
У всіх чомусь однаково болить,
Душа і тіло – серце бо – не камінь!..
Болить – це хтось чіпає нашу нить…

05.06.2006 р.,
м. Хмельницький

…Вибили кращих людей...
Винищили еліту...
Відбірне зерно золоте
Вигноїли Совіти...
Де нам набрати ідей?
Розбрелись кобзарі по світу...
Юне зерно молоде,
Ще лишень пнеться до світла...
...Прокляття моєї Землі –
Люди забули мову...
Строєм усі – в москалі!
Й на себе їхню обнову...
Діти наші зростають
На тлі голлівудських чар...
Історію діти – не знають –
Обертаються в яничар!
Невігластво і нахабство!...
Горе, ярмо і руїни…
Мільйонами – в рабство, паства,
Твоя!.. Схаменись, Україно!
То що ж ми, Боже, за люди?
По кутках: “Моя хата – з краю...”
Ми служимо новим Іудам,
Які нас ведуть...
До Раю?!..
То де ж ви, нові патріоти?!..
За кого віддам я свій голос?!..
За що ж мені нині боротись?!..
Крутнути б Історії Колесо –
Назад, щоб любов і простори!..
Назад, щоб не було війни!..
Назад, щоб не знали ми горя!..
Назад, щоб почати з весни!..

25.08.2006 року, м. Хмельницький

Останні нічні морози
Несе в далечінь вітрами…
Упали зимові сльози
Озерами-дзеркалами,
Щоб мали дерева змогу,
Вдягаючи зелень-шати,
Тіні свої довгоногі
В холодній воді скупати.

О, мій сонет, сонет моїх бажань!
Заспраглому б дійти до джерела,
Де хочу я пізнати корінь знань,
Де ти, Людино, вже колись була…

Схилити голову, мов полохлива лань –
І пити, щоб розвіялась імла!
Підставити під чисті струї длань –
І спраглу душу вмити добіла!

І ніби знаю я, де є те джерело,
Яке від Світла ключ живий взяло…
І я до нього стежкою іду…

Круг озера сидять сім мудреців,
І шмат пергаменту у кожного в руці…
І я неквапно з кожним бесіду веду…

30.08.2006 року, м. Хмельницький

«Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій…»

(Великому Кобзареві нашому –
Тарасу Григоровичу Шевченку)

Говорила з сивим вітром
У степу могила:
- Ой, чи знаєш ти, Стрибоже,
Кого я тут вкрила?
Заросла я бур`янами,
Боки похилила.
Горе мені – твої внуки
Розпускають крила.
Гладять мене, розчісують,
Курган розправляють,
Скоро буде вже й не знати,
Ні сліду, ні краю...
Щось свистять надвечір,
Грають, дороги питають.
Гонять хмари табунами
В Пекло чи до Раю –
Я не знаю... А сама я
Козаків тут вкрила.
Не одного – сотні тисяч
В земельку зарила...
Всі пропали, сіромахи,
За Волю, за Славу:
Хто – на палю, хто – на плаху,
Всі – за діло праве!
Сплять вони собі, а вітер
Гне траву-ковилу...
Сплять в могилі тій гетьмани,
Слава, Воля й Сила!
Спить великий Наливайко,
Богун, Остряниця...
Сплять Сірко і Многогрішний,
Байда і Хмельницький...

...Був же час на Україні,
Були вірні люди!
Слава лилася степами
Й гомоніла всюди...
А тепер? Кругом – тумани,
Якось тихо стало...
Де ж ви, браття-отамани?!...
Згинули?... Пропали?...
Батьку-Вітре! Ну, а, може,
Час наш ще настане?
Розвернуться ті кургани,
Й Красне Військо встане!
І підем, і будем битись
Від краю й до краю!
І козацьку пісню славну
Скажемо, зіграєм!...

“У Києві, на Майдані,
Зібралось народу –
Козацького, селянського
І панського роду.
Всі ми – люди,
Всі ми – браття,
Всі ми – міць і сила!
Всіх нас мати для любові
Й щастя народила...
І на заході й на сході
Пісня солов’їна,
І на південь, і на північ –
Ненька-Україна!
Не дамо ж бо, люде-браття,
Звести нас в могилу!
Розкрий очі, мій Народе,
Вхопи вітру в крила!
Розправ спину, вдихни в груди,
Твердо стань на ноги –
Хай тікає Чума клята
З нашого порогу!...
Об’єднаємось, полюбим,
Згладимо руїни,
Всі - Сини і Дочки вірні
Неньки-України!”...

... Так у степу говорила
До вітрів могила.
Так Історія складалась,
Терпка, ніби глід...
Так козацька Слава наша
З славою спочила,
Від Кургану до Кургану,
Ніби з сліду в слід...
Полягли ті козаченьки
За нашу свободу,
Бо були вони всі, браття,
Козацького роду!

...А в селі, на Україні,
Десь ворожить мати:
Чи то доньку, чи то сина
Бог їй має дати...

22.07.2006 року,
м. Хмельницький

Курличе в небі журавлиний сірий клин...
Вже зібрано в снопи густе колосся...
І не спинити нам з тобою часу плин...
Скінчилось літо, за порогом – сива осінь...

І я дивуюсь: в мене вже дорослий син...
Яке ж пахуче і густе його волосся...
Роса очей і брів погідний згин...
А в мене в серці – щем, нуга і млосність...

А журавлиний клин, вгорі, знай, все курличе...
І осінь з неба дощ на землю кличе...
А ми з тобою в даль бредемо вдвох...

А жито, зібране в снопи, шепоче й дихає...
Я обійму тебе за плечі: “Чуєш, тихо як?...”
Наш син – весна, а ми – суть осінь... Хліб... Жнива...

Кумпала Вір,
14.08.2007 року, м. Хмельницький

Опав останній жовтий лист,
Орнаментом червоним вкрилось місто,
Обставини життя фарбують в кольори
Облишене колись чуже намисто.

Останній літній подих відійшов,
Окраєць неба став похмуро-чистим,
О,як невчасно дощ пішов
Осінній танець закружлявши з листям.

Я снам наснивсь життям трилистим.
поезією ніч кровоточить,
Для віршів ніч – свята Пречиста.
Мов птах поранений, душа ячить.

Сновиддя пута розірвали,
снують потомлені – де б прилягти…
Я вийшов в ніч. На витривалі*
стою. Сопуть потомлені хати…

Чумацька зориться дорога…
Я, мов Адам без Єви, без людей.
Немає ні зірок, нічого.
Прекрасно-темно, я кричу: «Еге-е-е-й!..»

Як Бог озветься (краще сяду –
дива трапляються вряди-годи),
у нього яблук попрошу із «Саду
Божественних пісень» Сковороди.

 витривал – незоране місце між полями (словник Б.Грінченка)

Может, время и не доктор…
Может, вера в «после», зря…
Ведь, когда башмак истоптан
Под ступней горит земля…

И ступая по осколкам
Разных истин, чьих-то слов,
Ты не сможешь беззаботно
Упорхнуть в пространство снов…

Привыкая жить в прозренье
Объясненья в нем найдешь
И поступкам, и явленьям…
Ты не веришь – ты идешь.

Неустойчива погода
Ливень льет, гремя грозой.
Тротуар, уйдя под воду,
След затопит за тобой.

Тучи черным покрывалом
Отравили небеса.
И под ветра сильным шквалом
Отрешенная душа.

Неустойчивы порывы.
Неустойчив слов поток.
Вслед за встречами разрывы
Я б заполнить их не смог.

Эти явные пробелы
Не добавят остроты.
И чернилами иль мелом,
Не закрасить пустоты…

Не избавиться от чувства –
То ли комы, то ли сна.
Повторяя тихо: « Пусто…»
Постою-ка у окна…

Переменчива погода
Ливень льет, гремя грозой.
Я уйду сейчас под воду.
Я, как след, размыт водой…

А потім відключили газ і світло
Я не палаю, а горю
Благословляю Дух Блакитний
На газовому вівтарю

Хоч розриває від напружень
Мережі зради, осі зла
У зашморгу своєї дружби
Нас душить бронзова Москва

Вже не проллється із вольфраму
сто благодатних кіловат
Бо навкруги твойого храму
і Світломор і Газават

На дворі зима,
А тебе нема,
Я така сама,
Я зійду з ума.

На дворі мороз,
Скільки горькіх сльоз
Я вже пролила,
Ша-ла-ла-ла-ла.

На дворі йде сніг,
Ти кудись побіг,
Як же ж ти мене
Залишити міг?

Ти кудись пішов –
Ну то будь здоров.
Замерза любов,
Треба внести дров.

Вітер сильно дув,
Ти мене забув,
Вийшов і пішов,
Капці мої взув.

Ми вкотре витирали пил
Із фоліантів визнаних світил,
І позмивали автентичність.
_______________________

Одної географії міста
Накрила сірим вельоном сльота.
Хто крайній в черзі по обличчя?

Мета

Записую: шукати і знайти
Високості твоєї висоти
На лінії не нижче стегон.
_____________________

Джерела: ненаписана стаття
Про археологічні відчуття
Під час розкопок альтер его.

Хід роботи

Я, Ванга, викликаю дух Петра,
Сочиться кров із гострого пера—
Невдалий досвід ворожіння.
____________________________

Я, Ванга, і проводжу майстер-клас,
Який ярмом обернеться для вас—
Новою формою правління.

Висновки

Колишня агентура КГБ
При зайвій чарці видає себе.
Тепер-прихильники РУН-віри.
___________________________

Студіювання історичних книг
Обернеться Руїною Відлиг
І петриківським розписом на шкірі.

Я – ґудзик в спориші. Я – без душі,
Немов камінчик. Божевільна воля.
Вже миють очі весняні дощі,
І даль небес розчахнута, мов доля.
У небуденнім розквіті весни
Я на шорсткій довірливій долоні
Лежу в траві, в зеленому осонні,
Забутий тим, хто в світ мене носив.
Бриніли вальси. Квіти звідусіль.
І колисала ароматів повінь
У мій найбільший, найсолодший біль,
У пізнавання першої любові.
І голосу Його знайомий тембр...
На одязі – ні брязкалець, ні ґриму,
Лиш я один: була ж тому причина,
Прошитий світлом, як мала мачина,
Серед якихось пишномовних тем –
Потенціальний квіт, що гріє зиму.
Я горизонти мрій перепливав,
Але думки мої кружляли всує.
Тепер лежу. Знайдіть мене! Овва!..
Лиш мимо промінь сонячний веслує.

Хрести, хрести, кругом хрести,
А поруч дзвони відбивають…
Цим душам хрест вже не нести,
Вони на показ виставляють
свої хрести!

Крилаті ворони літають,
Збирають дань за упокой.
Нехай останюю співають.
Для цього взяв в ковчег їх Ной.

Хрести, хрести, кругом хрести...
І дерев’яні й кам’яні,
І квіти мертві поросли
пластмасою в живій землі
на вічну пам'ять!

Хтось прийде,
Посидить, сумом обійме
Засіяне тугою поле,
Приборкає сердечне горе
І повернеться у життя,
Чекаючи свого кінця.

Хрести, хрести, кругом хрести…
Ох, Отче Наш, Ти нас прости
І мертвих нас, і ще живих.
Лиш знаєш Ти скільки нести
нам ці хрести!

Анастасія Антіпова
Травень 2008р.

Де знайти від Евересту ліки?
Ви скажете я нісенітниці пишу?
Та ні, я просто затулю повіки
і ще раз істину на плечах донесу!

Чи бачив хтось як сокіл летить вгору?
Як альпініст знов покоряє пік?
Не в цьому лежить тінь мого докору
і рухатися треба в інший бік!

Чи ви кохали, чи раділи другу,
чи лили сльози в води світові?
Все відбувається по замкнутому кругу:
досяг вершини — треба вниз іти!

То де ж знайти від Евересту ліки,
коли той пік — це щастя у серцях?
Чи лити, чи сушити свої ріки
в напівприречених осяяних думках?
Анастасія Антіпова
05.07.2008р.

Під дзвін кинджалів кров лилася,
із леза капала додолу,
зернятко бою несло смерті,
мене в руках тримає воля.
Монарх ішов із поля битви
і тінь йому тягнула ноги,
душа розбилась об каміння,
із неї потяглись дороги,
імперії зводили башти,
камінням падали руїни,
на тому місці поселились
давно забуті нами тіні.

Бої — в книжках лише легенди,
тільки в музеях чути зброю.
Старі споруди пам'ятають часи
ще лицарського крою.

Під дзвін кинджалів кров лилася,
будила предків сплячі душі.
Відлунням неслися століття
з давно утопленої суші.
Під сяйвом ліхтарів ведуться
на древніх стінах кам'яних
ще не закінчені двобої
незнаних предків не живих.
І кожен вечір до півночі,
доки не зникла ще луна,
виходять тіні бити очі -
архітектура знов жива!

Лиш випадковий перехожий,
Не знавши ці шляхетні мури,
помилиться беззаперечно -
це згадка лиш архітектури!
Анастасія Антіпова
квітень 2008р.

Ті, що народилися згори,
Свої стежки ведуть низами.
Від горизонту і туди,
де ми завжди чекаєм з вами.

Хто міг би впевнено назвать
Той час, коли на перехресті
Наші дороги зможуть стать,
Щоб Богові віддати честі!

А ми давно уже ідем
по цих омріяних стежках,
лиш тільки очі підведем
і знов опустим в молитвах!

А може ми самі згори
Народжені якоїсь днини?
І тільки крила… Ось, бери!
Дарунок Божої Дитини!

Чіпляй собі на свої плечі,
Й за руки в сірому тумані
веди народ, і сам, до речі,
не сумнівайся в свому стані!

Дав Бог ім’я і душу й віру,
Лиш скористайся даром цим,
У серці враз відчуєш силу,
І Господа в житті своїм!

травень 2008р.

Як не крути, а чорне залишиться чорним,
лиш біле сірим стає у тіні...

Вчорашній сніг, укритий дрібними слідами
не признається в своїй чорноті...

Як не крути, а вчора залишиться вчора,
лиш завтра ще не відомо мені...

Сліпуче сонце крізь заспані хмари
не посміхається на самоті...

Як не крути, а правду фарбують у колір
або маскують якось у брехні...

Метаморфози народжені в Римі
досі зростають у своїй ціні...
27 грудня 2008р.

На гук Богів Прадавніх я спішу,
запізнююсь,
боюсь,
та все ж іду,
бо тільки но проснувсь,
від сну тяжкого,
що скував давно,
мою країну.
Знаю, все одно,
полуда не спаде вся вмить,
потрібна боротьба
Ну що ж...
Куди Богам спішить ?

Вільна! Сміється день,
дуб горне свої віти
і чути вітер,
і шурхіт хвиль до теплих берегів.
Шумить прибій,
шепоче до русалок нові чутки.

Дійсно! Сміється день.
Раптовий перехожий.
І чути схожі
на шум доріг швидкі думки.
Шалений біг.
Спішить у вирій заклопотаних людей.

Щастя! Сміється день
прикутий ланцюгами,
як дзвін ногами,
як шуркіт хвиль до теплих берегів.
Шалений біг
шепоче про свободу нових ідей.
18 січня 2009 року

Ніж бери,
ріж, кажу,
мої груди,
орендуй
вільне місце,
виймаючи,
моє серце...

Вчи мене,
жди, прошу
відповідності,
залишай
мені право
непевності
в свому виборі...

Будь завжди
близь мене
у присутності,
відчувай
мою здатність
незримості
цього світу...
20 грудня 2008р.