Из логова змиева,
Из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью.
А думал забавницу,
Гадал — своенравницу,
Веселую птицу-певунью.

Покликаешь — морщится,
Обнимешь — топорщится,
А выйдет луна — затомится,
И смотрит, и стонет,
Как будто хоронит
Кого-то, — и хочет топиться.

Твержу ей: крещеному,
С тобой по-мудреному
Возиться теперь мне не в пору;
Снеси-ка истому ты
В Днепровские омуты,
На грешную Лысую гору.

Молчит — только ежится,
И все ей неможется,
Мне жалко ее, виноватую,
Как птицу подбитую,
Березу подрытую
Над очастью, Богом заклятою.

Привідкрились вуста, щоб промовити слово,
Але тут же застигли в німому жалю.
Глянув в вічі ти їй несміливо - і знову
Не подужав сказати: "Я іншу люблю".

Спали зорі на небі, закутавшись щільно
В чорну ковдру із туги, печалі і сліз.
Придивлявся до неї ти в темряві пильно,
Хоч в душі образ іншої бережно ніс.

І сльоза на щоці, мов росинка, тремтіла.
Віяв вітер розлуки, затримавши час.
"О! Пробач..." "Я давно тобі все вже простила."
Срібна ніч прошептала скорботно за вас...
5.04.2000

Усе забулося, пішло.
Ти – попіл спалених конвертів.
Прадавній сон. Та - виклик смерті -
В мені живе твоє тепло.

Ударить в серце, як в вікно,
Обпалить, нагадає світлом,
Що ти живеш іще на світі,
А де живеш - то все одно.

І з ким живеш – та хоч би з ким!
Аби жила ти завжди, мила!
Живи!Існує дивна сила -
Я бережу твоє тепло.

Я хочу мати слоненя.
Я обіцяю з ним гуляти.
Я буду ліжко заправляти.
Я буду слухатись щодня...
Купіть для мене слоненя!

Коли немає проти чого битись
І всі цензури знято
Старий рок*н*ролл помирає у муках
Бо ти не маєш чого сказати
Не маєш про шо співати
Або кого підіймати на бунт
Свобода приходила поки ти сидів на дивані
Але не впізнала тебе
Коли ти граєш старі пісні
Курт і Джонні плачуть обійнявшись
А Джим випиває ще келих
Бо твій світ надто зручний
А на струнах тепер не кров, а пил

Exordium
Квіти в саду засихають
не розпускаючись - липень
надто жаркий. У блакиті
тільки грайлива хмаринка.
Змінює контури, лики,
з півночі летом на південь,
мліє в небесному світі,
наче і там вона жінка.

Пряно гуляють травою,
схожою більше на хутро,
брижі ефірні. Принадно,
водною гладдю палає
марево. Вкрившись корою,
мозок гадає премудро –
щедро вести чи ощадно
тіло, що міри не знає.

Зрештою, скільки випадків,
скільки загублених рішень.
Тіло противиться: - Годі!
Хмелю і дійства, любаско!..
Дивно, що прагну початків,
а не щасливих закінчень.
Непритаманні природі
роздуми терплять фіаско.

Post scriptum
Сад відбуяв, посивíли
гóри, пожухла долина,
хмуриться море на обрії.
Горнього отчого краю
стежкою йде сивочола
з глечиком повним людина,
б'ється за стражею піній
серце священного гаю.

2006


* Опісля такої купи мінливостей і випробовувань
** Вступне слово.
*** Опісля усього написаного.

ДО
хтось приносить нам воду -
каже, вам треба води
бо кожисті ящери літа
зачуяли ваші сліди
в піддашші залопотіли
кігтистим пахким теплом
повипинались надії
крихти під спільним столом
воду в брудному глеку
ставте на спільний стіл
будем вітати літо
ящерів рвати з тіл
розквецювати травою
обличчя і животи
гоїти ями між ребер
туди садовити квітки
грати на власні кості
падати в ніч навзнак
спека росте крізь очі
ящери вже в горах

ЯНГОЛИ-ЯНГОЛИ
приносить мені квіти
повітряним міря кроком
вінками сплітає гілля
пахне свіжим покосом
цілує мене у шию
за руку веде по полю
дЕ за краєм волошок
веселка сплива за водою
він робить із мене груші
двох бджіл запускає в небо
я за ним у похід рушу
він знає куди нам треба
розпорошена нитка шляху
м'яко стеле під ноги босі
він мене на порозі стріне
і промінчик вплете у коси

Постріл глухий самогубця, грім барабанів при страті,
Хрускіт меча, що зламався, доки закінчився бій,
Хрест на стіні у кімнаті: Бог, що за нас не розп’ятий:
Ось моє щире кохання, біль потамований мій.

- Кажеш, що любиш? Не вірю! Я наче бранка у тебе,
Руки – гарячі кайдани, душать обійми мене,
Порами тіла вдихаю сірий полин твого неба,
Товчене скло твого сонця, степ, де і тінь не майне.

- Губи закушу до крові. Води зі скелі, з полону,
Костур пророка, мов доля, - сила старечих рамен.
Тореадор в позолоті дражниться сонцем червоним,
Б’є в чорну бичачу шкуру твого волосся, Кармен.

Мій дім Вас не любив.
Ні, він не бив чашок,
Що Ви стискали в пальцях, мов навіки,
І не дзвенів шибками, коли, шок
Од Ваших слів долаючи, повіки
Здригалися - мої, не чхав дверцями шаф,
Не підкладав Вам на підніжку килим, -
Мій дім був жінкою, як я й моя душа, -
А значить, знав, що треба бути милим.
І все-таки мій дім Вас не любив!
Я остаточно взнала це по тому,
Як Вам всміхнулась, осміхом слабим, -
І враз відчула, що не маю дому.

Чіпляючись за змучені верхів'я
Ранкове сонце змінюэ свій шлях...
Воно не знає, як пашать сузір'я,
Бо не кружляло небом у зірках.

Його не цілував ніколи місяць
своїм цілунком ніжно-сніговим.
І жоден раз його не міг порізать
Його ж серпанку багрянистий дим.

А ти питаєш, з чого сонце плаче,
Чого його зіниці золоті
Враз стали мокрі і такі гарячі,
І тліють ще сльозини у руці.

А ти чекаєш сонячної днини,
Проміння з теплих сонячних легень...
Воно ж готове впасти у крижини,
Аби не помирати кожен день...

Не відняти літ
Скам’янілих.
Не спинити піт
В тіло-схилах.
Не сховати зим
В сивих скронях.
І любов, мов дим
На долонях.
Ти ідеш одна
Роздоріжжям,
У бузкових снах
Понад збіжжям.
Раптом болю крик
На обличчі...
Мамин стан поник
На узбіччі.
Прокидаюсь сном,
Моя мила.
Відчиню вікно –
І на крила.
Не спіши у вись
З журавлями!
До мене горнись,
Моя мамо!
Я твої сади
Завнучаю.
Принесу води
З небокраю.
Заплету вінком
Твою косу.
Возхвалю дзвінком
Стоголосим.
Пригорнись, моя
Рідна нене.
Я твоє гілля
Ще зелене.

Це зілля не стане
ні ціллю, ні зціленням,
а тільки зіллється у чар з оковитою…
Витримую ніч
як момент недоцільності
вчорашнього невипадкового зіткнення…

Коли не згрішу - попрошу перевізника,
аби не прискорював шлях до народження…
Зняття із небес так нагадує спізнення
на перший літак,
на останню подорож

на деревах
до крові роздертих
в мечах ворогів
ми вже стали знаменом
і йменням священним для інших
я так само безсмертна
як ти
як і решта богів
я так само знищена
як будь-який смертний грішник

незалежно від того
чи буду твоєю чи ні
приведу мов стихію
загін релігійних повстанців
і востаннє мій бог
оживе божевіллям в мені
і востаннє
запросить -
не до весільного танцю…

Так панічно боятися ладану
може тільки
хтось повдовілий…
Білий колір мені нагадує
снігів непритомне тіло.

Цілий вік
блукаю у пошуках
і брешу -
як отцю на сповіді,
і чим швидше іду,
тим довшим
видається
шлях
до любові.

прощання
схоже на знищення
ще нам залишаються постріли
і постіль -
зі снами віщими
і погляд -
у вічі апостолам

так дивно - такі розчулені
і так легковажно зречені
востаннє переночуємо
перед своїми втечами

а далі - віки і віддалі
і точки відліку зміщені
це біль
це печаль невидима
прощання
схоже на знищення

Сіль віків чумацькою залишиться,
Запече, прикладена до ран.
Ти в плече цілований півмісяцем.
(Як цілує лезом ятаган!).
Дочекався волі, наче вирію.
Шлях Чумацький - зоряний рубець...
Тільки чим, скажи, тебе я вигрію?
Може, словом - в небо навпростець?
Ощасливлю чи скараю крилами?
Ти ж не маєш вибору - лети!
Чи тобі не тісно в небі, сину мій?
Не бракує серцю висоти?
Чи пісні твої не переписані
На зітхання, тугу та плачі?
Вигой рани, сіллю пересипані,
В небесах і в себе - на плечі.

Маю у голові кілька метеликів
Що живуть лише день
Тож їхні целофанові крильця
Сьогодні веселі
Вони танцюють смішний рок-н-рол
На честь тих, хто йде геть без слів

Коли Партія
Нами правила,
Монументами
Себе славила,
Честю й совістю
Називалася,
Та прокралася
І розпалася.
Ті, що в Партії
Були членами,
Стали босами
Й бізнесменами,
Та багатство їх
Мало радує:
Знову хочеться
Бути владою.
Бувші практики
Й теоретики
Завели нові
Партбілетики.
Треба ж якось їм
Називатися,
Щоб до уряду
П роштовхатися:
Сперечаються
Ліві з правими,
Голомозії
З кучерявими,
Сухорлявії
З череватими,
Недоношені
З дурнуватими...
Добрі душі ми
З вами маємо
І дурить себе
Дозволяємо.
Звідкіля до нас
Хто не явиться,
Зверхньо дивиться,
Грубо ставиться,
"Із'ясняється"
Лиш по-своєму,
Як зі смердами
Або з гоями,
А ми скалимось
Та підтакуєм,
Та підштокуєм,
Та піддакуєм.
Ой дограємось
Ми з арапами!
Як опинимось
В них під лапами,
Вони панькатись
Нє намєрєни.
В етом можете
Бить увєрєни...

2003

Ну что могу на это я сказать?
Да, я согласна с этими словами,
Но и любви не в силах избегать,
Как только вижу я его перед глазами!

Я говорю «зачем», ты спрашиваешь «как» -
Вопросы наши в такт не совпадают.
Как я могла предугадать пустяк,
Который все сейчас, без исключенья, знают?!

Душа моя наивная была,
И не хотела видеть знак препятствий!
И я такая же, какой тогда была –
Наивная и верящая в счастье.

Не отрицаю я, ты прав и, без сомненья,
Ты истину глаголешь мне в словах,
Но я не видела судьбы предубежденья
И не смогла я разгадать загадки знак…

Неужто ты увидел в этом смысл?
Когда ты смог узнать мои черты?
Да, мой характер все-таки капризен,
И каждые капризы в нем нужны!

Но не скажу тебе ни слова, так и знай!
Мои уста закрылись им навечно!
И за меня ты не переживай –
Мне с ним и в горести вполне беспечно…

И я такая только с ним, поверь!
С другими я построже буду точно!
Ты начал сам и на себе проверь –
Со мною как ни как, а будет сложно!

Я такова, прошу заметить,
И есть мне, что тебе сказать –
Так ты страдаешь – не проблема –
Подобные стихи и я могу слагать…

И помни, что его я не забуду!
Коль нужно будет, я его прощу.
А если он простит, то это будет чудо,
Его же силой я с тобою говорю.

Прости меня за боль и за страданья –
Услышала в твоих словах я нить любви.
Прости и не тяни же час прощанья –
Я с ним живу, а ты с другой живи…

5 марта, 2006 года

Без слов…
Все окончательно прошло,
С горы как камень опустившись,
На дне глубоком залегло,
И все…
Надеждами опять проникшись…
Без слов…
Без суеты, шагов и криков,
Без выяснений вновь и вновь.
И я смогла позволить блику
Закрыть и разум, и любовь.
Без слов…
Ушли мы друг от друга.
Забыли все, ушли…И ВСЕ..!
Настала в наших буднях скука
И чем заменишь ты ее?..
Ничем, никем и лишь собою
Во все года и времена
Ты удаляла запах горя,
Но лишь на время, как всегда…
Без слов…
Его забудь ты поскорее,
Ты долго этого ждала!
Теперь сама ты у причала
И мост уже переплыла!
Без слов…
Ты остаешься и живи,
Владей всей жизнью полноправно!
Ему глазами все скажи
И все прости, но не буквально!
Возьми в кулак все то, что было,
Не вспоминай – себе назло!
И помни, как это случилось!-
Красиво, тихо и без слов…
19 марта, 2006года

Телевізори белькочуть,
Стогнуть журналісти,
Що нас можуть олігархи
Без гірчиці з'їсти,
Що ті кляті олігархи
Збилися у клани
І плекають бузувірські
Наміри і плани.
І журнал уже в столиці
Нашій видається,
Що, аж страшно вимовляти,
"Олігархом" зветься.
А журнал той по кіосках
Нічого й шукати,
Бо читать його достойні
Лиш аристократи.
Розсилається він тайно,
Щоб суконне рило
Десь немитими руками
Нагло не вхопило.
Всі ми знаєм: є монархи
Й різні патріархи,
А звідкіль вони взялися,
Кляті олігархи?
В олігархів, як відомо,
Є свої газети.
Там друкують їхні фото,
Фізії й портрети.
Олігархи є мордаті
З круглими пузами.
Є між ними й худорляві
З довгими носами,
А, здається, ще такого
Ми не помічали,
Щоб були між олігархів
Інтелектуали.
Дехто каже: то євреї...
Що ж то за євреї,
Як вони не знають мови
Рідної своєї?
Поміж ними, вибачайте,
Є аристократи,
Які можуть виделкою
В носі колупати.
В олігарха може бути
В голові солома,
А він - доктор ще й професор,
Бо купив диплома.
Олігархам книги пишуть
Наймані писаки,
Бо вони дрімучі й темні,
Як печерні раки.
Заграбастали мільйони
їхні довгі клешні
І відправили на сховок
В банки нетутешні...
Але є на Україні
Особливі клани,
До яких прихильні наші
Нинішні гетьмани.
Бувший гетьман Макарович
З дивним кланом дружить:
У Гордона-олігарха
При газетці служить.
Ту газетку не цікавлять
Ні земля, ні люди,
В ній друкують голі дупи,
Стегна, гузна й груди.
Бувший гетьман возсідає
В редакційній раді
І оцінює фігурки
Плоскі й товстозаді.
Забавляється наш бувший,
Як дитя цяцьками,
Розглядаючи портрети
З голими цицьками.
Та газетка жовторила
Досить непорядна.
В ній тусується ледача
Братія естрадна.
Коли грошей намолотять
За ті дупи й циці,
Орендують для бенкетів
Зали у столиці.
Є в Гордона друг Табачник,
Той, що зветься Яном.
Він влаштовує концерти
З персональним кланом.
І самого президента,
Що сьогодні діє,
На гулянку-випиванку
Заманити вміє.
А Данилович натуру
Музикальну має,
Віртуозно на гітарі
Грає-виграває.
Він з Табачником на пару
У бенкетній залі
Як уріже про шаланди,
Полниє кефалі, -
То аж стогнуть олігархи
І олігархині,
І розносить телевізор
Звістку по Вкраїні,
Що баланда
про шаланди
Не умре, не згине.
Ось де, люди,
нині слава,
Слава України!

2003

промовлені слова несуть відбиток
жовтавих усміхів ніч-сонячного світла;
у небі (куполі із оксамиту,
що в ньому дірочки зробилися від часу)
луна і місяць
кажани і миші;
промовлені слова – валке каміння
пусті невпинні води океану
медузи мертві на піску
обмилки
проміння, полум’я
чи грані мерехтіння
дим сигарети
пахощі троянди;
я заблукала серед невд’ємних начал, початків,
значень і призначень -
одірваний шматок і липи листя -
звучання слів припорошило пилом
я чую голос крізь шипіння й крики,
твоє «бувай» під звуки «ще не вмерла»

На коліна, клята доле! На коліна!
Сповідаю! Тишу не поруш.
Біль не вірить у святенність душ,
Коли спрагу не тамує власна слина.

Підповзи! Щоб очі страхом обпалило.
Що ж із тебе, зречена, візьмеш?
Нащо рвуться в небо понад меж
Твої, зранені пречистим світлом, крила?

Не ненавиджу, та як, повідай, жити? –
То кидаєш в прірву, то в блакить...
Висікаю батогами мить –
І вважай, що ми з тобою квити.

Сповідаю. Каюсь. Причащаю... Словом.
Втяти віку здригнулась рука –
Не всесильна, але й не слабка.
Біль минувся. Піднімайся, доле, знову!

Осяває благодаттю
нашу землю сонце ясне,
вітерець цілує гору,
ніжну пісню навіває.
У мені росте бажання
бігти радісно до моря,
подивитися, як хвилі
мчать до білого фіорду.

Біля пляжу візьме барка
у своє затишне лоно,
і полину пустотливо
я до острівця поета.
Барка плине, ніби корок,
на гладеньких круглих хвилях
і причалює нарешті
біля тихої лагуни.

Я на березі вдихаю
аромат п’янливих віршів,
що тремтять, як в лихоманці,
у пестливому зефірі,
заколихують піснями
і шумлять, неначе піна.
Б’є по струнах бард небесний
для свого земного гостя.

Поетична амальгама
мою душу надихає,
линуть радощі до неба,
ну а серце тужно плаче.
Слово втішне супроводить
всі мої палкі бажання,
дух спокійний осяває
ляк могильної безодні.

Я зворушений ступаю
по землі, де більше волі,
І в блаженстві неземному
чую гімн і в шумі моря.
Осіняє думка в трансі:
Грудочку землі цієї
ти візьми, щоб дух не падав
у житті, що залишилось.

І до дії думка кличе,
набираю повну жменю
я землі із пахом віршів,
йду із радістю у серці.
Якщо знов до мене в гості
хтось нагряне без запросин,
частування пропоную:
порцію духмяних віршів.

Оригінал (мовою есперанто):

La insulo de l' poeto
de Baldur RAGNARSSON
(laŭ antikva islanda ritmo)
Norda Prismo, 57/4, p. 187

Verŝas benon brila suno
sur la teron tra l' aero,
kisas monton dolĉa vento
blovetante zuman kanton.
Al la maro mi deziras
gaje kuri por plezuro,
vidi ondojn laŭe randi
blankan bordon de la fjordo.

Ĉe la strando bark' atenda
prenas min en sian sinon,
kaj mi celas en petolo
insuleton de l' poeto.
Dancas barko kiel korko
sur la ondoj glate rondaj,
albordiĝas por rifuĝo
ĉe kvieta laguneto.

La aromon de poemoj
mi ekstare ĝue flaras,
versoj vibras kvazaŭ febre
en zefiro dolĉe spira.
Lulaj rimoj ade zumas
kaj murmuras ŝaŭm-susure,
frapas kordojn brila bardo
senprokraste por la gasto.

La poema amalgamo
klare diras pri inspiro,
saltas gajo haleluje
dum la koro ĝeme ploras.
Vort' serena akompanas
deziregon sentosegan,
mens' trankvila aŭreolas
pesimisman tomb-abismon.

Kortuŝite mi ektretas
sur la teron plej liberan,
en ekstazo paradiza
himnon aŭdas eĉ en plaŭdo.
Fulmas penso el la transo:
Prenu eron de la tero
por ekhavi mensan levon
dum modesta vivoresto.

Tuje agi penso logas,
mi elprenas manan plenon
da poema ter' aroma,
iras for kun' ĝoj' en koro.
Ĉiam poste kiam gastoj
min vizitas sen invito,
mi regale ŝtopas ilin
per porcio poezia.

І, врешті, згори сяйнуло, немов із гармат пробило
нашарування печалі, що латами вкрила небо.
Радію тобі, Світило! немовби аж так важливо
приймати не чорно-біле, а в колір блакиті Кредо.

Я вірую, очевидно, у дуже складне, уявне, -
наприклад у те, що радість простого буття можлива,
три крапки, тире, і витік із драми “Моє недавнє”
не впадає в трагедію, і далі є перспектива.

Прикмети старі, знайомі – ті ж води, птахи, феміни,
до кави із цигарками, і поглядів на розпусту,
хоча все і йде, як завше – розбиті дороги й міни
красунь, лід яких не тане від танення мого глузду.

Зминаючи розсуд, мрії виважують вміст кишені,
як забобонна античність зібрання трудів Мінюсту,
і я тверджу собі знову, вбираючи світ в легені,
що видихи, там, в блакиті, відтворюють сутність бюсту.


2006

Моя література
творилася не в салонах,
а в катакомбах, окопах і цитаделях.
Моя література є, є, є,
є партизанкою мирного часу,
є пробоєм,
є новизною,
є позицією,
є революцією.

Така моя література,
і іншої мені не дано.

В моїй літературі відкриті
двері довіри своїм.
Товариш Ліна
подає свою міцну руку
блідому інтелігенту
товаришу Жені,
і заодно,
скоординовано,
в ногу
йдуть великі штабісти:
товариш Коля,
товариш Володя,
товариш Сергій.

Моя література стоїть
поза далекими вокзалами
і поза ворогуючими націями.
Часом товариш Едді,
просто з далекого потяга,
читає вірші мені
і ділиться задумами,
і просить поради.
І я кажу: Едді,
братчику, не здавайся,
окопайся
і тримайся
до останнього червоного крику,
до останнього!

Така моя література,
і з місця їй не зійти.

Література пострілу,
література впертості,
література великих змін.

Вона не п’є прогнилої води.

Не помічав, як мчать перекладні.
Ледь-ледь куріла степова дорога
На видноколі. Ранок розпускався.
Старий візник якусь веселу пісню
Наспівував – отак, аби не спати.
Сон не склепляв повік. У клопотанні
Відмовлено… І знову повертатись
На ті бали, в розмови про гуманність,
А вдома не обсохли канчуки
З людської крові? А чи, може, краще
У сутичках багнетами ламати
Чеченські ребра?.. Боже мій святий,
Якщо ти є! Мені уже направду
Нема різниці, в двадцять шість чи в сто
Покинути цей збір немитих пик,
Похилих спин та голубих мундирів!
А ранок розпускався, наче квітка.
Мов хвилі, в ніздрі запах чебрецю
Вдарявся м’яко із поривом вітру.
І піднімалось сонце. Він сидів
І подумки писав листа до рідних.
„Не хочуть навіть, щоб мене убили…”
2003

Сумною піснею звучить
Відлуння неспокійних кроків,
Незрозуміла та жорстока
Розлуки наступила мить.

Опіки від торкання –
начебто й не чужих...
Дике твоє кохання:
дротики та ножі.

Дружба півбожевільна,
суміш води з вогнем –
наче статтю розстрільну
ждати: чи омине?

Болю – не забагато?
Милий, як ти й просив:
босою по багаттю –
скільки достало сил...

Кіптява лиш та сморід...
Хай чепурить зима.
Бути надалі поряд
жодних причин нема.

Архаїко, агов! У днів переплетінні
Раз ми і досі є, то, значить, і були.
Чи будемо? Хто зна, бо пальці-павутиння
І витоки душі, і пам"ять обплели.

Най місяць-калита, зіркований незвично,
Крізь шибу, як колись, у хату загляда,
Бо дуже допекла мала підступна миша -
В шухляді письмена по букві доїда.

Куди не глянь - то цвіль, пилюка, перетління.
Од віника павук за образи сховавсь.
Архаїко, ти вся в чіпкому павутинні.
В затертих ружах ти на рушниках жива.

Хоч ти й тепер од нас, архаїко, живіша,
Та чи грядущим в те повіриться колись?
Поки хто прожене малу підступну мишу,
Вона в шухляді всю історію доїсть.

Хтось сам собі - всевишній.
Хтось - нижчий від усіх.
Одні ридають віршами.
Для інших вірші - сміх.

У когось - тіло тлінне.
А в когось - і душа.
Клянеться хтось калиною,
Ховаючи ножа.

Комусь - у тиші млосно.
Хтось - вуха затуля...
Не розмовляймо голосно -
Не чути солов"я!

Хтось - гасить в небі зорі.
Хтось - білить перший сніг.
Скажи мені, історіє,
Запам"ятаєш всіх?

Десь поряд йшов вчорашній вечір
Гудів зухвало рій цикад.
Далеке дно і спини риби
І місяць - яблучний цукат.
І сині, білі, жовті гори
Складали наш янтарний світ.
Як пазли падали на трави
Магнолій квіти - дивоцвіт.
Приокенський теплий вітер
Плісирував доріжки хвиль.
Коштовні світлячки літали
Освітлюючи сотні миль.
Торкаючись, ми віддавались
Морфемній силі почуття.
Заціпеніли в медіанах
Свідомі натяки життя.

Десь поряд йшов вчорашній вечір
Скінчилось літо - теплокрах.
І поцілунок твій останній -
Пісок солоний на устах.

Вітер пісню журливу співає,
Жовте листя спадає на плечі.
І нічого на світі немає,
Тільки цей листопадовий вечір.

Заблукала у сірому небі
Ніжна музика простоволоса.
Я колись повернуся до тебе
У холодну заплакану осінь.

Миють хмари, діряві, як сито,
Геть пожовклі березині коси.
І нічого немає на світі…
Осінь…

"Чорні сутінки бару просякнуті димом і
дивом
Ще не займаних пальців,що прагнуть
гарячої ласки
Світлоокої жінки у темному закутку -
віриш ? -"

Пасічник Наталя.


Ми неслися в густім і розпеченім
ультрамарині
над прошитою білим пунктиром стрілою
дороги.
Щось амурне співала мулатка у темній
кабіні,
а довкола - лиш скелі, забуті і
людом І Богом.

Ледь прикриті дві бруньки, із зрілістю
ще не знайомі,
та для неї давно не підручник уже
Камасутра.
Що Нью Йорк, що Техас, що далекий і дикий
Вайомінг -
Вже позаду у дзеркалі все проминуле
й забуте.

Моя "Західна Зірка" - пір"їна
шістнадцятитонна
Доганяє дві жовті троянди, та марні
старання.
Ніч народить - вони пролетять над
дорожнім бетоном
і помруть, перерізані скальпелем
променів ранніх...

...Ті дві жовті троянди - такі ж, як на столику
в барі
світлоокої жінки у темному закутку.
Знову
З-під долонь, надто білих, Маестро з Шопеном
у парі
під склепінням із диму і дива снують
вечорово...

...Чорношкірий торкнувся плеча, наче він
винуватий,
шо цей бар нагадав те, чого вже не
буде ніколи.
Те, що мав,- не зберіг, що знайшов - безтурботно
розтратив,
І розлитим вином сподівання із столу -
додолу.

Переплуталось все - що далеке було,
стало близьким.
Ці містечка прилизані - зачіска
Елвіса Преслі.
І мулатка смаглява, як те остогиджене
віскі.
Стрімко б'є течія об човЕн
І загублені весла.

Я між жорнами - сонцем і пеклом червоного
раю,
доля - млин, календар ллє на нього секунди
й хвилини.
І помалу окремо - на душу і плоть
розтирає
те, що мало би бути до самої смерті
єдиним.

...А Маестро на клавіші тисне і марить
Парижем,
І не знає, що в ньому грабового лісу
задума,
І лібретто йому на дорогу шартрез
не напише.
Бо землянам - Земля, а на Марсі дороги
задуло.

А мені б хоч на мить світлоокої дами
розкутість,
Над Тернополем місяць до сонного озера
ласий...
...А мулатка регоче до сивого негра
на кутні,
що під банджо фальшивить старі африканські
романси.

Хиткі мости будують для падінь.
А як же сильно хочеться не впасти!
Стоїть душа над прірвою, мов тінь,
Тримаючись за промінь, як за щастя.
Скрипучий міст, розхитаний, мов мить,
Що вислиза, тікаючи до краю...
Болить душа. І добре, що болить,-
Тепер її принаймні відчуваю.
Та ж ось вона, дарма, що, наче тінь,
В передчутті жаданої утечі.
Уже готова навіть до падінь,
Бо не завжди за ними - порожнеча.
Вхопившись в крила вітру, на льоту
На мить зі світом порівняюсь зростом.
Життя прожить - це наче впасти з мосту,
Лиш потім осягнувши висоту.

І знов у людях кригу розтопи,
Сопілко, що калиново калинна,
Бо тісно в світі зрячим і сліпим,
Усім прокляттям і благословінням.
Чом ніч в очах, коли надворі день?
Чому душа розчахнута, мов гілка?
Чому тобі не вистача легень,
Аби життя вдихнути у сопілку?!
Для неба ти не вищий од трави,
Не гарячіший попелу багаття.
Радій хоча б із того, що живий,
Коли не заслуговуєш на щастя.

2006

Сьогодні зорі спродував звіздар,
Кому - за щастя, а кому й за гривні.
І відмовлялись ночі на вівтар
Свої пісні покласти треті півні.
Ще хтось живий, ридаючи, просив,
А хтось дійшов Харонових причалів,
І в тиші до надриву голоси
На ланцюзі короткому пручались.
За душу зорі спродував звіздар.
Були охочих зграї прокажені.
Хтось зір гострив і очі видирав,
Дзвенячи лунко зорями в кишені.
Хтось поступався місцем у раю
(Хоча не мав, по суті, і у пеклі)...
"Я, люди, зорі... зорі продаю!.."
І враз ікони інеєм затерпли,
Осиротіла на вогонь свіча,
І зник звіздар, збеззоріла кишеня.
А третій півень дня не возвіщав,
і нічим було викупить прощення.

Чорним чорнилом Чорнобиля
Розлито українське горе,
Чому ми постійно останніми
До фінішу, командоре ?

Усе заростає кривдою,
Повсюди – одна амброзія,
Я знаю – щось знову вибухне,
Та вдіять нічого не в змозі я.

Від рік залишились річища,
Від хуторів – лише згарища,
Нам брешуть , а ми у все віримо,
Бо ми – унікальне явище.

Ми любимо гарні метафори,
До лікаря йдемо лиш при смерті,
І відпочиваємо в камері,
Як в кандалах ноги затиснуті…

Здавалося б : ще крок – і кінчаться
Усі наші біди – чорнобилі,
Та скаже месія – навіщо це ?
І знов просинаємся в попелі…

01/12/2005

Знаєш, я зовсім не вірю, що ніч ця приречена
бути такою ж мовчазною, як самота.
Риби ковтають в повітрі розчинені речення,
замість їх значень у небі хлюпоче вода.
Любий, цей острів із святозаступника іменем –
біле тавро на засмаглості душ і куліс.
Єй, чудотворче, у царстві земнім пом’яни мене:
просто я більш, ніж у небо, закохана в ліс.
Тому й витримую візові шаржи і збочення.
Тому і йду на ночівлю до букових стін.
Замість дахів – аж під небо – німого оточення.
Замість закутого в храми свавілля цеглин.
Дихаю димом дивацького дикого вогнища,
знаючи вперто :не ти його палиш вночі,
певне, шамани зійшлися на острів, бо хто іще
голосно, гостро, мов ріже, так клято мовчить?
Тут, на самому краєчку і суші, й історії
я виживаю, як древні, без слів.
                                           Тільки ти
ревно не думай про зраду, бо, знаєш, це море я
вчу щосвітанку тобі відсилати листи.
Пляшки і равлики, фрески абетки піщаної, -
як це нагадує фільми про море мені,
де послання із країни відомо-незнаної –
мо’, найцінніше, що є по сьогоднішнім дні...

І що тобі з тої жриці, скажи, маестро? –
Ну, очі примружені, наче не вірить гриму,
і рухи такі нетутешні, немов fiesta
без танців на пляжах Мехіко – для екстриму.
Вона не владнає твій світ з чорно-білих клавіш,
розсипаних абияк на піску горішнім.
Минулої осені – ти ж про це пам’ятаєш? –
вона переплутала в конкурсі прозу й вірші.
....Яєчня, гриби – на сніданок – і кава з цукром:
ти майже аскет, але музика для гурманів.
Зустрічним коханкам ти біло малюєш руки,
завжди залишаючи замість обручок рани.
...Вона повертається вранці. Напевне, з клюбу.
І п’є свій з цитринами чай. І на скатертині
лишає печатки розпачу – штампи шлюбу
між нею й обов’язком: Богу, тобі, країні.
Вона не відчує твої опівнічні болі,
пологи натхнення,де плодом - симфоній ліки.
Це, знаєш, як птаха з вечірніх небес – без волі.
Як жінку, яка не кохає тебе – навіки.
Гримаси провінцій на зоряній мапі світу.
І це відзеркалення з неба – у наших душах.
...Вдягайся тепліше ( на дворі здійнявся вітер),
ходімо у сад, де ростуть ліхтарі, як груші.
Ти просто мовчи, хай голосять в душі оркестри.
Ти просто іди – і дощем, і невчасним градом.
Оця твоя музика, сивий ти мій маестро,
на плечі мені осипається білим садом.

* * *
Схаменутися від бажання…
Відсахнутися від небес…
Пояснити… Слова тут зайві
… Надто близько цей стук сердець!

Схаменутися, чи злякатися?
Відсахнутися, чи втекти?
Від бажання тобі віддатися,
Й небажання кудись іти…

До останку напитись пристрасті,
Не зронивши жодну краплину…
До останку втопитись в ніжності…
Я жадаю цього мужчину!

Так буває, коли
На конверт не наклеєна марка -
Підсвідомих вагань роз'їдає одвічна іржа...
Nota Bene для Вас:
А читали Ви, пані, Ремарка,
Де про нашу любов і
І прогулянки лезом ножа?

Ви не знали того,
Ви ніколи нічого не знали -
Ні думок, ні проблем,
Від яких не заснеш уночі,
Просто так, мимохідь,
Ви до себе мене прикували,
Почепили замок
І закинули в море ключі.

Ви вдавали себе...
Сподіваюсь, хоч трохи для мене...
Ви писали себе -
Я для Вас і струна, і мольберт...
Nota Bene для Вас:
А читали Ви, пані, Верлена?
Там про нашу любов,
Але я вже заклеїв конверт...

1
В часі числа. В дев'ятім дооколлі.
В суціллі скорби. У щоранні ран.
Летить мій янгол до офіри болю
У безвідлуння строф. До дум-парафіян.
2
Щодев'ять днів стікає в умирання
Соборне слово голосом числа.
Щодев'ять дум у чорнім німуванні
Невидюще видніють край стола.
З
Зірвався нерв між жорна безголосі.
Жертовна жовч висмоктує єство.
Німіє зір із пухирями в оці.
Бо Слово в кровожилля затекло.
4
Стоять хрести. Розп'ято сумовиння.
В часі числа. Господній храм.
Лежить мій янгол в білій домовині.
Лежить строфа. Мій зубожілий крам.
5
Цей прах. Моє дев'яте надмогилля.
І щіпка солі на узвишші дум.
Безроддя чисел сивим черепинням
Віншує терням музу несвяту.
6
0 музо... Згарище і попелище.
Глаголице... О СЛОВЕ Іоанн...
Скипає Дух з-поміж святих очищень
І закипає в білу філігрань.
7
В золотослов. У Боже злотослів'я.
У срібен дзвін. У безтілесний хрест.
Та вже Сізіф із камінним свавіллям
Чатує музу... Мій осиротілий перст...
11.12.89 м. Харків

Твій голос в мені не зітерся і досі,
Ця тиша Твоя тогосвіттям стоїть.
У цім голоснім, голоснім безголоссі
Ми мальви посіяли — блюзом на тлі...
Ми мальви посіяли. Всіялись плями
На жменях, на долі, на всіх пухирцях.
Посіялась пісня із блюзом краями,
І мальви мої пожовтіли з лиця.
Останнії думи. Отямся, любове.
Не йди мені з серця. Не йди із очей.
Твій голос іще не зітерся до крови,
А серце сирітно жевріє іще...
А серце. А серце... Посіяно думи.
Посіяно квітку любови комусь.
Надмухують мальви печальні парфуми.
Печальні тривоги. На жовтий твій блуз...

Росохаче. Яслиночко. Яскине.
Чортківщино. Намистино калин.
Гніздеченько і пісне лебедина,
Моя ти доле з вузликом золи...
Тобі хто я... Сівач, поет чи лірник...
Чи блудний син з пожитками гріхів?..
Та знай, вигното, — я твоя офіра,
Твоя звіздиця на твоїм хресті.
Росохаче. Ім'ям твоїм я мовкну.
Ні слів. Ні верб. Потоки навсібіч...
Та гупа пам'ять. Гупа, наче довбня
Прямобіж і поднинно по плечі...
……………………………………….
Поквапся, сину. Ось родинна кроква
Сумує сподом на два голоси.
Ти коню мій. О, коню кароокий,
Неси мене, додомоньку, неси...
Хай прийде день. За житнім тим узвишшям
Твоїх подивлю, земле, дітлахів...
Поклич мене, Росохаче, поклич ще,
Ліщинонько, травиченько, птахи...

Візьми уривки фраз чи слів. Забудь про рими.
Якесь слівце солоне домішай.
Торкнись безпрограшно того, що незбориме, -
Із сексуальним потягом пограй.
Удай, що з психікою в тебе негаразди,
Що в підсвідомість входиш, як шаман.
Встроми пір’їною філософічну фразу,
Про історичний не забудь туман.
Тепер у колі друзів прочитай
І привітання стримано приймай.
10.06.2006

Малесенькі будиночки
Обплетені плющем.
Графічно територія
Поділена дощем.
Цікаве спостереження:
В тюрбанах ліхтарі,
Вібрують, як конвеєри
Приблудні комарі.
Оцей роман закінчено -
Знайоме відчуття.
Як кислотою болісно
Обпалене життя.
Тепер - через Атлантику
У сорочині вишитій.
Слова ковтай несказані
В еміграційні тиші ти.

Дощ ковзанами розрізує ночі лице.
Місяць крізь діри порізів пролазить у світ.
Ти не зважай на такий незначущий ексцес –
Все має бути, як слід.

Срібні монети за комір і жару в нутро,
Руки дощу під сорочку – на тіло – як лід.
Можна ступити на небо і впасти в метро.
Так вже влаштований світ.

Хтось жартома між дерев натягає дроти.
В сіті піймаються душі, птахи і мерці.
Тіло вдягаєш, готова у темряву йти –
Так, як і всі.

Сунусь з-за скла упіймати твій образ в пітьмі,
Німо губами плету павутинки тугі.
Просто відштовхуйсь сильніше – довірся мені –
Від берегів.

Там, де лишилася кава, коти і кути,
Жінка з високими бровами, ліжко – і що ж?
Я ж упіймала тебе – значить, мусиш піти
В мій дощ.

Лагідні рани на вилицях ночі блідих,
Квіти сумні її місячну кров п’ють
Я не посмію заснути – до мене прийди,
Будь.

22:55
3.06.06

Годинникарі навшпиньках
Адепти вульгарних стрілок
Так пальцями в серце цілять
І пальці виймати ліньки

Дівчатка в рожевих сукнях
Ховають у смерть обличчя
Змалюй мене так сунично
Щоб більше не було сумно

Танцюймо тепер востаннє
На ліжку танок безсоння
Птахи з наших п’ють долоней
Тужливі меди мовчання

І діти в рожевих сукнях
Вже стукають в циферблати
Лишилось не так багато
Змалюй, щоб не було сумно

Бо стрілки вже лізуть горлом
І в серце уперто б’ються
Годинникарі сміються
Вони ще покажуть гонор

Змалюй мене так прощально
Щоб, може, сильніш боліло
Міцніше спалося доньці

Закрийся щитом дзеркальним
Ранкового мого тіла
Від мертвого ока сонця

23:45
2.06.06

„Ви знаєте, в домі тім є превелике горище –
Отам і грішила, а ви собі думали, де?
А сила нечиста, отой її чорний котище,
Пощезла кудись, що вже й гицель її не знайде.
А як її батько склинав при чесному народі!
А їй мов нічого – стоїть наче свічка пряма!
Така була горда, мовляв, приступитися годі,
Аж тут показалось, що сорому в неї нема.
Злягалася з бісом, від нього вродила дитину.
Застали сусіди – душила її у садку.
А був же хлопчисько! За неї пішов на бантину!
Подумати тільки, за фурію, лярву таку…”

У сизім тумані від башт повертаються стежі.
Далеко-далеко, лиш оклики чуть голосні.
І хтось промовля… так… суддя у червоній одежі…
А може, вже й справді молитися треба мені?..
Ці східці ведуть догори – а як в пекло спускаюсь.
Отак мені й треба: згубила невинне дитя…
Казали, відпустять, коли щиросердно покаюсь,
Та в тім-то й біда, що не хочу цього каяття!
Одна тільки думка пече, наче голка зашкурна:
Чи він пожаліє, чи, може, навіки забув?
О боже, не знаю, чи грішна, чи відьма, чи курва,
А знаю, що й досі люблю його, ким би не був!
Такий був ласкавий. І мова, неначе здалека.
Він старший на вигляд. Казав, йому тисяча літ…
Мені ще тоді відчувалась якась небезпека,
Коли проводжала і плакала біля воріт.
Ось кат розім’яв собі руки. Закинув уміло
Мішка з-за плечей. Вже сокиру готов занести.
І жаху не чую – щось інше мені наболіло.
Щось треба сказати. Хіба, якщо можеш, прости…

...А глупої ночі шмигнув попід браму закриту
І гірко ридав, роздираючи груди свої,
Старий Мефістофель, що знав про святу Маргариту
Ще менше, ніж знала юрба про чаклунство її.