Вже сьома за десять.
А рівно на сьому
До мене на чай хтось
Повинен прийти.
Когось я запрошував
Сім років тому —
Чи в тисячній справі,
Чи так, без мети.
А чи не тебе? —
Що ночами і досі
Пульсує у скронях
Імення твоє...
Вже сьома за п’ять —
Он і чайник голосить,
Плюється окропом
І парою б’є.
Секунди цокочуть —
Я певен у тому,
Що мій візитер
Не запізниться — ні:
Уже на підході...
Уже біля дому...
Чи той, кому винен,
Чи той, хто мені...
Хтось мусить прийти,
Та дістала загадка:
Надій нетривких
На поталу не дам.
Тарельцями вкрию
Обидва горнятка.
Чай — древній і мудрий —
Хай думає сам...

Жовтень 2003

Дороги були неміряні
І вітер манив коня,
Від білого твого імені
До чорного мого дня.
А я був маленьким вершником
І бачив небесний знак.
Що в білім степу не звершиться,
Те звершиться в чорних снах.
Якщо я світам намріявся,
Хай кінь мою тінь везе
Від білого твого Місяця
До чорних моїх озер.
Останнім вогнепоклонником
Ввірвуся в легенди зим,
І ти мене скинеш, конику,
В долині розрив-сльози.

Ми давно не спускались в тишу
Лоскотати лякливу мишу,
Ми давно не шукали в небі
Місячати лункий ріжок.
І услід за стареньким лисом
Ми давно не ходили лісом,
Прислухаючись час від часу
До мовчазних його стежок.
Того лиса я вчора бачив,
Він, здається, нам все пробачив,
Він, здається, нам все пробачив.
Тільки час йому лапу спік…
Він такий, як колись, затятий,
Не хотів ні про що питати.
Лиш просив завертати в гості,
Хоч би раз на наш довгий вік

Ходить сніг по далеких містах,
Ходить сніг по застиглім столітті.
Я — не страх, я не страх, я не страх,
Я неструшений шурхіт у вітті.
Нарожево зникають таксі,
Начорняво ридають каштани.
Ще не всі, ще не всі, ще не всі
Відпекли недоспівані рани.
Не потрібно ні слів, ні хвилин,
Не потрібно ні блиску, ні ранку,
Я один. Я один. Я — один,
Хто спинився при вашому ґанку.
Ходить сніг по дрімучій пітьмі.
Ці маршрути уже заповітні.
Ви самі, ви самі, ви самі
Загубили мене в цьому світі.

В старого дзеркала в очах,
В тумані вічності,
Я хочу видивитись шлях,
Що Вам провіщений.
І бачу: щоглу корабля,
У небо впечену,
І сивий поїзд, і поля
В жалобі вечора.
Поля в росі, в росі, в росі,
Над ними ворони.
Благословляю вас на всі
Чотири сторони.

Чийсь білий плащ розвіявся, як вічність.
І два сторіччя вигнули вербу.
І заглянула горличка у вічі:
— Ворли, ворли. Забув мене. Забув.
А тут колись продзенькала карета…
Чи я тут жив, чи, може, просто був?
Волога пам’ять древньої планети
Ворушиться в голубчинім зобу.
І вигасає. Тільки щось далеке
Тривожить душу тричі на добу.
І шум дощу, немов голубчин клекіт.
А я забув. Пробач мені. Забув.

А в очах твоїх падав сніг…
Падав сніг на догоду січневі.
Я вкотре увійти не міг
У свої вечори коричневі.
Увіскритись би в блиск вітрин.
Затінитись би в тьму смерекову…
Може я і не той один,
Що колись був знайомий декому.
Сивий вітер любив мене,
Добрі звірі по снах стрічалися.
Ми не знали, що це мине.
Ми забули, як це почалося.
Налипає до босих ніг
Свіжа паморозь, мов із терну вся.
Не дивись мені вслід — то гріх.
Це не правда, що я не вернуся.

Вікнам у щоки холодно.
Страхом зоветься тьма.
Чом ми з тобою ходимо
Там, де стежок нема?
— Знаєте, нині вітряно.
Вкрийтесь моїм плащем.
Ясен не вдарить вітами,
Небо не вб’є дощем.
…Вишикувавшись клинами,
Вікна рвонуться з рам.
— Я вас веду, чи ви мене?
— Хлопче, ти тільки сам.

Востаннє ця облізла електричка.
Старенький ранок кашляє в перон.
Є в осені така невчасна звичка:
Гасити небо розпачем ворон.
А місто, що готується до свята,
Покутує торішній перегній, —
Є в осені властивість забувати
Усіх, навік загублених у ній.
І плаче хтось про листя під гітару,
Щоб двоє в парку слухати зійшлись…
Є в осені потреба мати пару,
Щоб стати знов самотньою колись.
Чиїхось правд осмислена суміжність
Ні-ні та й розлипається в дощах…
І зостається в осені лиш ніжність.
А, може, просто вогкість на очах.

Хай чекають снігу
Сни мої кошлаті.
Хай чекає снігу
Ваш старенький світ.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті…
Котику сіренький,
Буде все як слід.
Ще не шле вам вітер
Згублені конверти.
Тільки ходить слідом
Тінню за плечем.
Може, справді є хтось,
Стверджуючий вперто,
Може, справді є хтось
Впевнений іще…
Що тоді, в хурдельний
Вечір Миколаїв,
У ліхтарнім блиску,
В пінному льоду,
Я не весь забувся
І не все зоставив;
Я близенько-близько,
Я колись прийду.
Теплі щоки вікон
У пожовклій ваті,
Незнайомий присмерк
Так знайоме зблід.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті:
Котику сіренький,
Буде все як слід.

І прийдеш по першому морозі
З вітряного виру нестрічань,
Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль.
Запітніють небом жовті квіти.
І впадуть. Впадуть тобі до ніг…
Дівчинко з веснянками на вітер,
Дівчинко з очима в мокрий сніг..
Захрустять сліди у мерзлій піні.
І чиєсь задивиться вікно, —
Як ступають поруч наші тіні,
Що колись не стрінулись давно…

Посоловів од співу сад
од солов’їв і од надсад
і од самотньої свічі
і од тяжких зірок вночі
а ген за плотом висне дим
проклятий місяцем рудим
І світло випурхнуло птахом
і розплатало два крила
над віковим страпатим страхом
жалкого як голки зела
Повстань і ти на два світання
на два сполохані вогні
аби отут на однині
пізнати тьми розкошування
і світло як вода з криниці
на віти порснуло пругкі
де як видіння полохкі
стрибали золоті жар-птиці
Диміли ружі. З того раю
радів я згублений в світах
що тут по звомплених зірках –
сам і смеркаю і світаю.

Мертвий сон галактик як не здушить нас,
Спати, спати, спати, бо минувся час.
Ніч блукає глупа у глухім степу.
Хто там світ протупав — тупу-тупу-ту.
Чи якась почвара, чи якійсь відьмак,
Чи господню кару насилають так?
Ніби дерта рана репається діл,
Та, од жаху п’яний, стелеться ковил.
Вирви та байраки, скитських баб ряди.
Хто ж то до галактик, був проклав сліди?
Що, як це останній із живих людей,
Кинув край страждання і до неба йде.
В цій-бо коловерті, в царстві сатани,
Ні життя , ні смерті, лиш блаженні сни.
Мертвий сон галактик як не здушить нас,
Спати, спати, спати, бо минувся час.

"А це щось мотивне, збережене
пам'яттю од першого етапу"*

Уже Софія відстуменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини і заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки, і пруття, і загорода.
Впали і хода. Встали і хода.
В плечі штовхають нас автомати.
Квадратне серце — в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику!

* Варіант вірша взято з листа до дружини.

Весь обшир мій — чотири на чотири.
Куди не глянь — то мур, кутор і ріг.
Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
І дальше смерті — рідна батьківщина 1.
Колодязь, тин і два вікна сумні,
що тліють у вечірньому вогні.
І в кожній шибі — ніби дві жарини —
журливі очі вставлено. Це ти,
о пресвята моя зигзице-мати!
До тебе вже шляхів не напитати
і в ніч твою безсонну не зайти.
Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
нехай і марне, але жди, блаженна.
І Господові помолись за мене.
А вмру — то й з того світу виглядай.

Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну —
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгождану,
а не діжду — вибуду із гри.
Аж і гра: літають головешки,
зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочу на кутні — буде легше
(а як буде важче — теж не гріх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмугляю об камінь —
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.

X.1968

На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг.
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.

I
І побачивши, не впізнаю, що вбирає остання осінь
місто, вичовгане до кості, дивовижу сумного краю.
Що востаннє у середмісті скам'янілих увись укладів
припадає зів’яле листя до неголених щік фасадів -

II
не впізнаю, - минувши радість з коловерті літ остовпіти,
збронзовіло Адамом* снити руху всупереч, сенсу замість.
Не впізнаю – в оманнім світі, у трамваї, що не спинити,
на квитки несповиті миті обертаючи - "в_наче_жити."

III
І відчувши раптовий поштовх, десь у грудях зупинку – “Ваша!”,
вийду в подиві - що за лажа? мов, зарано, і справа в коштах…
І глядітиму вслід трамваю з тою осінню, і тим містом,
доки сутність моя до краю не наповниться іншим змістом.


2005

І
У мені жили́ смаки далеких мандрів,
про жагу красуні згадки феєричні,-
хай ті речі тут не виявились вічні,
але там - цінніші стали діамантів!

ІІ
Син - пагінець. Донька - принцеса. Мила -
незбагнене єднання почуттів.
І ще вино у чаші - кров богів, -
що більше п'ю, то менша в мене віра.

ІІІ
Чимраз гостріше відчувати небуття
і з пла́чем прокидатися від страху.
І знову, зголодніло, як дитя,
шукати груди для цілющого злиття...

ІV
Де налаштовують сніги на сум і холод,
де завірюхи вчать лице ховати звично, -
такий в очах прекрасних пломеніє голод,
що й не вдягти своє тепло в "категорично".

V
Весела і сумна ота печалі треба -
вся океанська гіркота сльози
не здатна затуманити краси,
доки в моїх очах відбита цнота неба!

VІ
О, скільки часу змарнував щасливо
в цій Течії в Долонях Берегів!
А взнав лише відбитку менше диво,
як вищу насолоду почуттів.

VІІ
Грай му́зико! І чистий водограй
наповни дивом наші утлі чаші!
Не ждім Месії, бо горлянки наші
назавше з Ним покинуть винний край!


VІІІ
Ти залишився сам і дні твої не ліпші,
і путь твоя, без милих серцю - вглиб пустелі.
Пізнай жадання всі, та залиши найглибші, -
у мареві тім - суть
                                майбутньої
                                                    оселі.
ІX
Вся музика осіння стихла разом -
очищення катарсис примусовий
новий зі снігу ліпить погляд, чулий
відбиток в келиху й лиця під ніжним газом.

X
У млі турбот, у безнадії суєти,
ти все одно під захистом веселки,
котра для зору Вищого, як жилки
на тілі милої, що нею цільний ти.

XІ
О голова моя! - наповнена слідами
п'янких твоїх очей, точених смаком ніжок...
Змивав червоним, білим... Марно. Що між нами? -
якщо з вином і світом - я в тобі думками...

XІІ
Ми тільки грона, полонені долі,
приречені на смак вина.
Що амфора земна без волі,
якої тут нема -
чаклунка осінь?
Чаклунка осінь - випита до дна...

А за мною горять мости,
а за мною дзвенять підкови!
Раз у Львові мені цвісти -
тут і мучитись вам, панове!

Божеволіти од жадань,
набухати сердечним шалом,
загинатися від кохань
за новим, "ходовим товаром”.

І кінці більше не звести,
не утішитись з полювання -
у прицілах у вас хрести,
ваша здобич - розчарування.

А я вільна, як вільний світ,
я небесний відбиток міста.
Я з отими, що линуть від,
а не до, упізнавши пристань.

Я є глина для їхніх рук,
подих рими, мотив звучання -
хай небесний амура лук
вчиться обсягу попадання.

І не буде інакше, бо
Долю вершить коханців мова -
мого танку, мого тангó
у обіймах Крилатих Львова.


2004

Я вернуся в це місто - до радості й сліз,
у подробиці рідних до розпачу рис,
і злинатиму вгору, і мчатиму вниз,
зупиняючи миті прожиті "на біс”.

Я вернуся у подих твоїх підворіть,
у розчулений протяг тривожних століть,
і ми будемо разом - хай нами щемить
од засніжених часом твоїх верховіть.

Моє місто, тобою єдиним жила,
як міняла надії на крихти тепла.
І тепер, видно чашу допивши до дна,
я вертаю до тебе – одного, одна.

Прихились до своєї билинки, листка,
до частинки малої, живого ростка,
подаруй руки вулиць, і лики святих,
силуети
                    воскреслих
                                            людей дорогих.

Я кохаю тебе - без вини, без вина,
наче дівчинка, і як в обіймах – сповна.
Я люблю тебе й іншого в світі нема
задля юнки, яку не бере сивина.


2004

* * *
Ці диво-грона нам уже довіку
не перепробувати - їх без ліку! -
та й вина з них смакує тільки Бог,
який плекати дав їх чоловіку.


* * *
Лише одну вкусити ягідку із грона -
і вже властителя на голові корона!
А від ковтка божественності жінки
зринає Всесвіт із мужчино-електрона!


* * *
Цветы и Женщина - мгновения и вечность,
Где колдовство, и страсть, и вся моя беспечность...
За це і неба Вам блакить і щира вдячність,
і над усе, за Вами вдавану обачність!


* * *
На вершині здобутків захолодно, друже,
серце мучиться там, до життя небайдуже...
А мудріший із келихом сяде внизу,
в гарних ніжках, і очі щасливо примруже.

2010


Культурологічна хиба

І знову восьме березня! Було ж, неначе,
І вчора й нині?! Чортзна-що... Таки, Рибаче,
Дарма у Рибки Золотої ти просив
Собі щасливих дам... о українська вдаче!

2011

...
Тривожно як... І за вікном,
Війни обудженої тлом,
Палання заходу - на схід,
Од краю і до краю - літ
Грози, якою навспаки,
Здавалося, неслись роки…

Збережену серед речей,
Батькі́вську тулю до грудей
Світлину - закінчи́вся біг
Півсотні літ
По смерті їх.

О ще би місяць...
                     На дахи,
Посипалися гомінкі,
Величні краплі.
               Хвиля і,
Відлунюючи у всьому,
Упала злива у пітьму,
Підносячи до сонму губ
Цілющі леза вод -
Од згуб...
А серце, серце - не у такт.

І знову ось
Не так, не в такт, -
Поривами,
Як у вікно,
У зливу, у розмите тло,
У шквал, і оперний театр,
Ріки проспект,
Безлюддя тракт,
Протягнутий сюди
Антракт;

Вкриваючи крилом дощу
Метал скульптурного плащу,
Каміння надмогильних слів,
Зітхання парків і дахів,
І біль,
І муку самоти
І розпач даної сюди
Свободи - впитої в сльозу,
І пам'ять - ріками по склу,
Грозу і ляк...
Не так,
Затакт.

Як Долі знак -
За такт, затакт...

Сліпучим рокотом спадав
За зіткненнями горніх лав
Грім, як кінцевий глашатай,
Все нижче до волання: - Дай,
Ще хвилю! -
                  Ламаність лекал,
                  Рик,
                  Спалах.
                  Змах -
І літ хорал.
І Сяєво,
І тінь Долонь
На спокою узрілих скронь.

Єдиний подих ярих мас
І струмені стіною враз,
Узявши круговертю вись,
Помчали хвилями, злились
У найхимернішу з подоб
Руки небесної - Потоп.

Та вибіливши інший лад,
Ударив черешнево град.
І брів, змітаючи сліди
Землею впитої води,
І враз утих.
І вмить потав...

І в тон із ринвами скавчав
Від арки до мого вікна
Самотній пес,
І ще - весна,
Услід усміхненій душі,
Духмянила бузку кущі...
.........

Тишоблудить зима: сніголіт, вітростій,
Монументи слідів убираються в мармур.
У туземнім раю замерзають святі,
зависають в повітрі... Для зцілення карми
На зимових майданах збирається люд,
Колядує під кригою гострого неба,
Розглядає завислих святих, мов салют,
І зникає в домівках. Здавалося, ще би
Кілька схожих сеансів санацій і згод -
І засяють над душами райські свічада,
Розірветься мішок неземних насолод!..
Так здається завжди на межі святопаду.

Коли холодні янголи зими
Піднімуть в небо довгі срібні труби,
Й поллється сум-мелодія, а ми
Уявим, як примерзли їхні губи;
Коли Земля зупиниться в пітьмі –
Ділити всім живим грудневі зорі,
Й поділить, і залишиться в умі
Той залишок, в якому ми – прозорі;
Коли Господь прихилиться чолом,
Щоб подивитись людові у очі,
І вклякнуть люди: „Господи... Шолом!”
Й Господь перехреститися захоче;
Тоді і я, і друг мій – ще не мрець,
За стільки слів не схибивши ні разу,
Через ліси і гори – навпростець,
Дійдемо у пітьмі до Фішбейнstrasse,
Й три пари рук розкинемо в хресті,
Як і тоді, коли була причина,
Бо на коли – ми маємо – тоді,
А на причину – рима – Батьківщина,
Тоді Господь від праведних щедрот
Запалить день на самім сході суші
І усміхнеться з зоряних широт,
Й земля здригнеться
й далі колом
рушить...

Мов пес побитий, я приповз
До тебе. Мовчки, прохолодно
Ти відчинила. Порятуй!

Казав я: бий мене, топчи!
Возненавидь! Або розсердься.
Мовчала ти. Але уперто
Я каявся...

... І ляпаси твої, і стогін,
І зуби гострі, молоді,
І крик розпачливий, і ласе,
Немилосердне катування -

Ця відомста мені дала,
Упорснула шалену силу -
Кусай, кусай у серце голе:
Я сам благаю, аж кричу!

Їй хочеться! Але боїться:
Я чую нюхом. Невротична
Ся кітка, ніжна, боязка.

Прикриє очі - та повіки
Тремтять, гарячі... Я веду
По линві натяків і ласки.

Її напруження мені
Передається... Що зі мною? -
Я наче підліток... Ураз

У ній спалахує вино,
Хоробре, владне і зухвале -
Я, нею пійманий, горю.

Вона іде - і грає шовк:
Він ліпить звивини і форми
Її невичахлої плоті.

Сховався: темно ув очу.
Заласся
тягнеться, мов слина.
І вже повзе по спині хтивій
Слимак-я-хочу!...
Диво з тіла: ось тільки спало -
Наче хто
зненацька струм ввімкнув, і лиса
Чманіє бідна голова...

Груди гостренькі та очі дитячі - за ними
Бачу я сплячий, іще не відкритий вогонь...
Дівчинко люба, не шарпайся - я ж не почвара:
Я научу тебе розкошам і таїні...

Сад я досвітній люблю, нетолочені трави:
Стежки немає, незбита дрімає роса...
Та сторожка огорожа впівока дрімає,
Тиша незаймана вабить - не знає сама...

О, так: жіноче тіло - це крайобраз,
Пейзаж ясний, мінливий. Перехлюп,
Перетікання форм. Ти придивись
До пагорбів і видолинків - чисті
Смагляві лінії, що ладні розчинитись
І в землю увійти (хоча вони -
І лінії, і форми - це земля
У розповні). А ти її не знаєш:
Бо брати - це не значить упізнать І злитися.

Не там шукаєш поклади любові.
Тому такий голодний, як жебрак...

І спали не рознявшись. І вода
Несла катамаран. І напівсонні,
Серед ночі, набряклі від любові,
Були готові...

А у воді як весело кохатись
Актинії із ... я не знаю, що
Пливе до неї, у вологу квітку
Покласти золоту свою ікру.

Паруються, радіють під землею,
Чамріють од веселого злиття
Живі клітини. Темне каменюччя
Перетікає в теплі порожнини.

Це кровообіг вічного життя?..

1.
Не квапитись, - нехай обволікає повільна золота клейковина:
у спогадів - окреме існування.
Сховатися - читати щит Ахілла, чи в алкоголь
упасти, чи в альков?
- забутися: уже немає Сили вдавати далеч. Потягу, снаги

Розмножуватися? - смішні потуги і залицяння цяцьок і утроб.
Згоріло все дотла. До перед-мови.
У серці яйця відчаю і згуб: мерзенний гріх, убозтво остаточне

2.
Приклич собі рухомий краєвид -
у поїзді, наприклад, у польоті,
Вві сні чи наяву: і сам себе
Од смерті одволаєш, одвоюєш.
Але туди, де креслення крила (переріз поперечний, довжина,
структура пір'я...) ангела
Самого, - туди не рвися: у робітні Бога тобі не місце...

3.
Спокійна шкіра тепла і зручна. Стирається і серце, і лице, -
але хіба тобі
Кували тіло?
Коли трава постелиться - невже
Забув її колінце золоте, яке само просилося до губ
і сходило м'яким солодким соком?

Звикай до смерті, як звикає жінка
До крові: не лякайся і не бійсь. Але кругом насипано піску:
у ліжку, під повіки, на волосся..
Твоя тілесна думка - затісна, але потроху учиться душа
тонесеньке вимолювати слово...

3. Fuga
Вогні біжучі, сморід попелища
Апокаліпсис вибухів і бур -
Усе минулося, усе забулось?

Із мезозою вийдемо? Із моря?
Усе спочатку - з глини, із ребра
З білкової розлитої клітини?

Я хочу володіти всім - і мною
Владає все на світі, і нема
Ніде умиротворення і раю.

Пожадливість і захланність - жеброта
Просіяна залишиться. Але
Кому у серці вічність просіяє?

Хто знав, що пристановище - у слові,
Хто визволив од смерті вічний дух -
Утік тривоги рваної і страху.

1. Ouverture. A tempo ordinario

Пасуться золоті єдинороги з грузькими динозаврами. Вовки
Цілуються з овечками і ланню.
Де визрівають пахощі і звуки, зав'язуються вітер і дощі, -
Блаженний спокій, ясність, міра, лад
і вічний час у вічних виногронах.

Живий, одухотворений гербарій - від моху до жагучих орхідей;
Тут ще немає попелу і тліну,
а золото жовтіє тихо, скромно
Поміж грудками ситої землі.
На всьому, всюди знати Божу руку,
шорстку і щедру.

Аж ось і ми - невинні і пречисті,
Із душами дитячими: на них
Іще ніхто не написав нічого: tabula rasa.
Ангели врочисті виспівують хорали в унісон.
Чого ми хочем - і самі не знаєм,
бо що таке бажання: сила? час?

Але нам треба сторожа у сни,
бо відчиняє наші сновидіння
хтосья невідомий,
Довгий і слизький.
Він тягне нас по лабіринту мозку, у закапелках
Схованок і тайн показуючи те, чого не знали
І знати не хотіли. Після сну
У нас уже не ті, не чисті очі...

2
Господи, прости
Небес над нами не згортай.
Немилосердною красою
Нас вилікуй. Різцем важким
Пройди по серцю. Борозенки
Сочитимуться. Оберни
Наш куций розум і сваволю
На послушенство.
Благодать, дитяча лагідна душа
Повернеться у груди.

Літо пахло м'ячем, бузиною, порічкою,
в надвечірніх кущах цілувалися пари,
і коли стигле сонце сідало за річкою,
пахли тихим дощем кам'яні тротуари.

М'яч летів до небес над антенами й липами,
шкіряне і космічне буле його тіло.
З виноградних альтан херувимськими хлипами
розтікався в ефір вундеркінд Робертіно.

Ніч густішала вмить, м'ячик танув у темряві,
загоралися лампи в садах і на ґанках,
потаємна глибінь відкривалась у дереві,
озивалися тіні на бляклих фіранках.

М'яч уже не вертався:
                                                   пропав на дистанції.
З переповнених чаш голубі водомети
пульсували над парком, де щовечора танці,
де холонули в ніч каруселі й комети.

М'яч повис угорі, а роки розгорталися,
мов солоні моря, мов піщані пустелі,
і до ранку для нас, ніби світ, оберталися
і скрипіли порожні сумні каруселі…

Ти заповзеш,нечутний, ніби вуж,
у золоті дзеркала установи,
поправиш ружу й посміх Казанови
і сам собі накажеш: кроком руш

до кабінету, де -- вершина змови.
Тебе чекає мрець -- очей не мруж,
а, вихопивши револьвер із руж,
спрямуй на нього дуло тридюймове.

Ти станеш в цю хвилину шестикрилим,
а він повільно зсунеться на килим,
потягне канделябр і паламар.

Ти скинеш рукавички (щойно з пральні)
і, розпізнавши натяки астральні,
почуєш, як видзенькує комар.

Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим вікнам, підземного тління — траві?

Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?

Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається — стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап.

Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

Скупа природа наших середмість:
на тлі домів, незрима і знищима,
хода дерев. Читаймо це очима
з повільних віт, немов бентежну вість.

І ти питаєш: ну до чого цей
камінний кущ, і цей букет на сходах,
і цей вітраж, мов кольоровий подих
сухих суцвіть — осмута для очей?

До чого цей парад настінних пащ,
віконний цвіт і виноградний плащ —
ерзац лугів, закляклий у гордині?

Ми тут зросли. Пізнати нам дано,
як гола павіть б’ється у вікно,
як перший промінь в’ється по гардині

Гуділи вітри.
Йшов холод із степу.
І зимно було немовляті з вертепу
На схилі гори.

Його зігрівало дихання вола.
Приручені звірі
Схилялися в мирі,
Над яслами плавала темна імла.

Обтріпавши пил зі своїх кожухів
І проса зернини,
Вдивлявся в вершини
Спросоння у темряву гурт пастухів.

А там було поле в заметах могил,
Цвинтарна горожа,
Нагробків сторожа
І небо над цвинтарем, повне світил.

А поруч, іще невідомим вогнем,
Сумирніш од скіпки,
Що світиться з шибки,
Горіла зоря на шляху з Бетлегем.

Вона плом’яніла, як збіжжя, з безмеж,
З-над неба і Бога,
Як відблиск нічного
Підпалу в стодолах, як сполох пожеж.

Вона височіла — скирта вогняна
Соломини і сіна,
У світі єдина,
Цвіла, сколихнувши простори, вона.

Над нею заграва вростала у ніч
І щось означала,
Ясна й небувала.
І три звіздарі поспішали на клич.
Позаду везли на верблюдах дари.
І два віслючки уповільненим ходом
Трюхикали вниз, дріботіли з гори.

І видивом дивним нової пори
Росло віддалік все, що збудеться згодом.
Всі думи століть, і пориви, й вітри
На площах майбутніх, всі зали й музеї,
Всі витівки маґа, всі пустощі феї,
Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори.

Весь трепет затеплених свіч, усі віти
В мигтінні позліток, всі радощі гри…
…Все злішав зі степу розлючений вітер…
…Всі яблука світу і всі кольори.

Ставок заслоняли вільшані верхи,
Частину, проте, було видно зусюди
Крізь гілля дерев, де чорніли птахи.
Як вийшли на греблю осли і верблюди,
Змогли роздивитися їх пастухи.

— Ходімо й собі та вклонімося чуду, —
сказали, запнувши свої кожухи.

Від човгання снігом робилося жарко.
Поляною вздовж, ніби листя слюди,
За хату стелилися босі сліди.
І саме на них, мов на промінь огарка,
Гарчали вівчарки при світлі звізди.

Морозяна ніч виглядала, мов казка,
І хтось невидимий над плином ходи
Щоразу вривався в пастуші ряди.
Собаки брели, озиралися жаско
Довкола підпаска й чекали біди.

Тією ж дорогою, в тій же місцині
Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні,
Були між людей безтілесні, мов тіні,
Та слід залишали їх білі ступні.

Було крізь юрбу проштовхуватися годі.
Світало на сході, де кедри росли.
— А хто ви такі? — запитала Марія.
— Ми плем’я пастуше й небесні посли,
прийшли вам обом воздавати хвали.
— Всім разом не вільно. Чекайте при вході.

І в попелі сірім досвітньої мли
Товклися погоничі, зайди, заброди,
Сварилися вершники й пішоходи,
Над жолобом, видовбаним із колоди,
Верблюди ревли і хвицались осли.

Світало. Вже ранок, мов порох золи,
Останні зірки вимітав з небозводу.
Лише трьох волхвів із усього народу
Впустила Марія, і ті увійшли.

Він спав тихо, сяючи в яслах дубових,
Як місячний промінь в глибинах дупла.
Його зігрівали безмов’ям любови
Губи ослині та ніздрі вола.

Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива,
Шепталися, ледве знайшовши слова.
І раптом із сутінків, звідкись ізліва,
Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва,
І той озирнувся: з порога на діву
Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва.

Такої ночі перейду місток,
ступлю на сніг і подолаю схил.
Всього мене — до мозку і кісток
пройме мороз, опівночі стосил.

О ніч німа, пустельна і совина!
Цей холод, ця тілесна печія…
Матерія — первинна. Це — провина.
(Як не моя й не Божа, то чия?)

Мої знання сумнівні і сумні.
Тому й жага нутрує, мов аорта, —
і я не сам: глузлива пика чорта
по-змовницьки підморгує мені.

Беріть мене, панове чортівня!
Тягніть у вир, де душу розітнуть.
А там, де народилося ягня,
про мене, безнадійного, зітхнуть…

Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва —
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем.

Крила не тут, але біль від крила
на ніч прип’яв до стола —
мить, наче рибу, ловиш багром
і повертаєш в огром.

Тільки тепер вона має печать
віщих прозрінь і зачать.
Є в ній зима — цегляні димарі
теплі о білій порі.

Ось тобі й ніч, пуста голова,
напередодні Різдва.
Хочеш — придумай, як до зорі
рушили тріє царі…

…і хоча все золото світу не варте твого мізинця
і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
губи твої холодні наче прозорі вінця
яких ніхто не торкався прагнучи світла й води

губи твої неспиті а все ж таємниця квітки
сповита в них і забута допоки живеш сама
вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки
солодко й тлінно пахне цвітом і тілом пітьма

несеш отак мов клейноди а може клеймо* дівоцтво
ось його зимне плесо між двох берегів як між пут
поки з лози постанеш уже не вином а оцтом
скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть

і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги
злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь
ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге
і лишить губам болючий незнаний новий вогонь…

Закіптюжений ангел живе у друкарні,
наче промінь стрибає в дівочі люстерка,
на губах залишає цілунки безкарні —
безшелесний, мов тінь, і липкий, мов цукерка.

А за вікнами вечір, десята година,
але ясно, як вдень, бо п'ятнадцяте червня.
І любовна жага, аж якась голубина,
засвітилась на площі, як п'яна харчевня.

І зібралось на дощ, і цвітуть парасолі —
попід вікнами плавне народне гуляння,
і цукрові блудниці пливуть в ореолі,
а друкарня двигтить і гуде, мов ґуральня.

І тримає в собі цих легких полонянок,
що мов сірі гілки виростають з машини, —
щось літало над ними, в'язке, як серпанок,
перетнувши повітря, мов тіло пташине,

щось крутилося тут, безпорадне й крилате!..
І коли врешті змовкнуть нічні лінотипи, —
розкриваються плечі, спадають халати,
кольорові дівчата виходять під липи.

Заспокоєний ангел, покинувши чати,
на рулонах паперу вкладається спати…

По-перше камінь. Твердь. І підмурівок.
Холодна перепона. Тож мета
втікає від зарюмсаних корівок,
а зостається творення хвоста.

Коли, розбивши камінь, з порожнечі
ти витвориш, мов іскру, чистий шал,
Вона тобі — рожеві нігті в плечі,
Се — у вогні розжарений метал.

Але коли ти Майстер, то з металу
ти витнеш золоті кружала зір
і понесеш її, легку й повсталу,
і се — стихія леткості: ефір.

У нього палка потреба,
у нього жадання слізне:
окраєць нічного неба
піймати у фокус лінзи…
Бо він живе на горищі,
а там сутерени вищі:
у сутінках — мерехтіння
і сонце межує з тінню.
Він дивиться тільки вгору,
і небо лоскочуть вії,
коли в полудневу пору
від кухні смаженим віє.
Над містом літають птахи,
а поруч із ними «ахи»,
коли роззявлять на площі
голодні роти бідолахи.
Земля собі пілігримить,
кружляє собі й кружляє,
а хтось нові пелерини
на осінь собі замовляє —
а він живе на горищі
(там зимно, там вітер свище),
але насправді з горища
небесна ковбаня ближча.
У нього маєтків немає —
згори в декольте заглядає,
а в місті вічність минає
не так, як він загадає.

(Балконне крило ажурне
й сентиментальне, мов танґо,
обжив бароковий янгол —
створіння пухке й безжурне).
І взявши голову в руки,
він крикне собі з розпуки:
«Чого я марную роки?!
Візьму попід руку Юзьку,
піду в пивничку на Руську,
забуду святі мороки!
Забуду святі мороки…»

Я міг би гнати тепле стадо —
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
І так лічив би добрі днини,
а дзиґарі з високих веж
мене хвалили 6 щогодини:
«Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!»
А я — не той, бо родом з райдуг
і я махнув на похвали —
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в мені бринить як свято
земних історій вічний рух:
про серце, вірне і завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне і прегарне,
про сонний сад і жах темниць,
про дівчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хліба,
коли у небі віщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне і в літах,
а я повім коханій так:
ти — достеменна як сльоза
найтонша лагідна лоза
ти — океан для корабля
розкішна маревна земля
ти — і колиска і труна
найчарівливіша струна

в тобі живе моя луна
моя небесна борозна
я — просто пісенька твоя
моє світило золоте
холодний і бездарний я
коли без тебе все не те
і світ як плід у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє

Я ночую тут у такому домі,
де живуть письменники і поети.
Це не зовсім те, що жити в Содомі:
групівщина, збочення і міньєти

тут не зовсім ті, суть яких пізнав ти
з італійських фільмів, книжок, де кралі
так відверто лізуть в ліжка і авта.
Тут усе це є. На рівні моралі.

Ця оселя має ознаки пастки,
по якій гуляють сонми лунатів.
І коли не дійдеш - можеш упасти
де завгодно, або в чужій кімнаті,

під чужими лампами, або в ліфті -
вгору-вниз мандруєш на кожен виклик,
поміж пеклом і раєм, фіфті-фіфті,
трохи крові пустивши, до чого тут звикли.

Вихід є, здається, один - ступити
в порожнечу, в ніч, але це те саме,
що з вікна ступити, як цвях забити.
Вся Москва для тебе гавкає псами,

вся пустеля з попелом всіх імперій -
ти летиш, мов камінь у воду тьмяну!
Але це, однак, лише на папері.
Я на це не зважусь навіть і сп'яну.

Знову, курва, радіо, телебачення, преса.
Влада собі як влада: суцільні бандити.
Тодішні хоч мали страх, а ці
нічим не кращі.

Я заборонив би дням, щоб минали без тебе,
їх підсумок жалюгідний - ти не приходиш,
тебе немає вранці навіть у жодному дзеркалі,
ти не приходиш опівдні з косметичкою, піхвою,
підпахвою, шкірою, запахом, яблуком -
що маю робити поміж полуднем і вечором?

Увечері ти не приходиш так само.
Я хочу знати, що сталося.
Можливо, ти йшла сюди,
можливо, тебе наздогнали,
напевно, згвалтували.

Тебе не згвалтувати не можна, так я думаю.
Це все радіо, телебачення, преса.
День без тебе - моя бездарна самотність.
Я лежу під стелею, я минаю.
Нічого ніде не сталось, тебе немає.

Кілька збройних конфліктів,
пару зрадників на екрані.
Долар виріс,
російським рублем не торгували.

2004

Дядько Онисим не знає англійську,
Він випив сивухи, в зубах "Біломор"
Йому наплювать, що дурний воронисько
Вже всоте прокаркав йому "невер мор"!

А десь за горою знов гахнув реактор
І в дядька на вусах урановий пил
І піде у вогонь человечєскій фактор
Й засипле реактор, щоб більш не димив.

А дядько як завше загра на баяні
І з лісу йому відгукнеться упир
Один дядьків син на війні у Афгані,
А другий літає на станції "Мир".

А рядько баян розтягає по-свійські
Він випив сивухи, в зубах "Біломор"
Йому наплювать, що дурний воронисько
Вже всоте прокаркав йому "невер мор".

Повітря морозу
Годує орла
І рве цого дзьоб
На подвиг.
Коли у яйці
мене мама знесла
Я вже у яйці
Був гордим.

Внизу дозрівають
жлоби-огірки
Та гордий не дивиться
вниз
Він бачить холодні
зелені зірки
І в оці
горить жовтий шиз.

Орел досягає найвищої з сфер
І тут його ловить
Пророк
І каже: Придурок! Ти лише гіпер-
трофований жлоб-огірок!

І от вже додолу
летить шкереберть
Нахабистий овоч-гордець
Чекає об землю його
вірна смерть
Або по-простому -
Кінець.