Вгору, вгору, вгору й навпростець
І не стомляться тоді ніколи ноги.
Бо в житті важливий не кінець,
А важлива до кінця дорога !!!

Останній келих випитий до дна;
Дарма, що так гірчить твоя отрута.
Ти так схотіла - залишаєшся сама.
Спасибі, що дозволила - рву пута...

Скоріш піду від сірості дверей,-
Занадто гордий - помирати вдома.
Уже "наївся" фальші від людей
До нéсхочу, до скрипу від оскоми.

Не хочу більше меду ніжних слів,
Не треба цукор сипати до солі.
Навіщо виплавляти ночі з днів
І птаха позбавляти вітру, волі?!

Спасибі, що мені допомогла,-
Тепер я знаю - ти мене кохала.
Кохаючи отруту налила,
Кохаючи назáвжди відпускала.

Привіт, моя любовe! Нині Ти, надиво,
Заранилась в словах, спізнилася на вступ.
За циркулем думок, по полю креативу
Викреслюю межу з її гарячих губ.

А поцілунок збіг по пальцях на долоню,
Збирав тепло по ній, лице він підігнав,
Розкрився в мушлях вух, обпік плече та скроню,
Подався шийно вділ в навколотілий плав.

Навмисне затяглись у розчіпах запини,
Вивільнювався транс погудзично у шал...
І повертався світ від живота на спину,
Від невгамонних ласк - до відрухів дзеркал.

Пластичні звини тіл, спонтанність переходів,
Розсуви-зсуви стін - кришталь у передзвін.
Будуєм новий світ... і дихає природа -
Сумлінний ритуал розгнузданих колін.

4 Лютого 2007

Надихатись невіданим бажанням,
втопитися в забутому гріху....
Чи варто говорити про кохання,
коли волосся в першому снігу?
І чи той сніг - на скронях чи на віях?
І чи той сніг - розтане чи згорить?
Він біло-біло сипле-сіє-віє,
і не з небес - у небеса летить...............
І вже не знати навіть, де початок,
а де кінець повітрюнебесам...
Десь втратився заучений порядок,
де кожен сам за себе.... і не сам.....
Думками на снігу пишу бажання,
пишу про ніжність, мУку і жагу....
......Чи варто говорити про кохання,
коли волосся в першому снігу?..........

З кожним днем усе важче і важче з тобою прощатись.
З кожним днем усе вищим і вищим стає поріг.
Мої нерви обтягує туго, неначе латекс,
Усвідомлення того, що все, що роблю я, - гріх.

Ти мені на прощання встромляєш погляд у спину,
Я до тебе вертаюсь уривками власних сліз.
Ти клянеш знов того, хто краде мене половину,
І маршрутки моєї гальмуючий скрип коліс.

Наша зустріч урвалась неприйнятими дзвінками.
Моє енне "пробач" було сказане вкотре дарма.
Я угадую пульс твоїх губ своїми губами.
Моє серце не б'ється: у мене його нема.

Цей найперший переклад: себе – на тісні слова.
Де узяти пташину легкість пісень на «ти»?
Кожне з тисячі слів – як незамкнена в коло крива.
Кожна з тисяч думок – як незамкнені в Всесвіт світи.

Не жбурляй мені штампи обгризених слів і фраз,
Не мовчи, бо мовчання вже стало пустим і стертим.
Я сказала б тобі. Я сказала би вже не раз.
Але як перекласти на мову, життя і час?
А тобі не почути. Бо чути – дано відвертим.

Врешті, що це я? Може, це зовсім не наша вина?
В цьому плетиві слів – лабіринти і злі шаради.
А між нами – стіна, кришталево-скляна стіна
На три кроки мовчання і на чотири – зради.
…І мовчала до ранку. І стала – морська піна.

Прибою шум.
Далекий берег пінний...
І хвиль табун.
Усе здається сном...
Солоне море дихає, як жінка,
Напоєна коханням і вином...

Мрії -
в розшиту торбину,
в руки -
потерті сандалі...
Набережна...
Романтичність...
Запах терпкого сандала.
В водах -
розніжений місяць,
зорі -
солодкі родзинки
падають
у пейзажі
мріями без зупинки:

любити - воліти
жадати - кохати
літати
літати
літати
літа -
ти....

Бісером
щастя падає -
сиплеться
без упину
ніжність,
тепло,
довершеність-
мріями
у торбину.

Запах - терпкого
сандала,
золотом - вишитий
Крішна.
Бій барабанів...
Північ...
В чому, скажи,
я грішна?
Ношу в розшитій
торбині -
мрію свою
відчайдушну,
сотні богам молюся
чим дужче
чим дужче
чим дужче

В руки -
потерті сандалі,
Мрії -
в розшиту торбину.
Зможеш, скажи,
кохати
навіки,
завжди,
без упину?

Жити під гаслом «чудес не буває»,
слухати співи дощів безупинних,
перебирати перлини-слова, і
заново світ сотворяти із піни.

Зимно на серці. І стіни не гріють —
так каламутно, тривожно та в’язко.
Літо, мов пані огрядна, старіє:
пудриться, охкає, терпить фіаско,

та не здається, і вперто фарбує
губи побляклі яскраво-червоним,
пряно та солодко пахнути буде
свіжим парфумом лілей та півоній.

Тільки під вечір тремтить безпорадно
вулиць промоклих одежа благенька…
Тьмяна кімната, сире простирадло —
і горошин під периною жменька.

Колосилася мрія, а щастя жнива забарились –
Так нестерпно чекати просвітку в сезони дощів.
Я на тебе молилась, а крапель пронизливі стріли
Розбивали любов – і хоч душу – бери й полощи!

А ти знаєш, я зараз от тільки моментом відчула,
Що промерзла наскрізь і що холод – то твій талісман.
Безталанна любове, згортаючи морок в минуле,
Не чекатиму світла, позбудусь неволі сама.

Ти не винен (прощаю), я кривдила небо даремно,
Слово стримав – лишався завжди безкінечно близьким,
Та настільки й чужим, не моїм.., і ця туга тюремна
Не могла позбирати на хліб по кутках копійки.

А щоб жити, достатньо проміння твоєї усмішки.
Ти... лиш друг, і мій розум нарешті розгледів тепло.
Я так довго блукала, тинялася колами пішки,
Та нарешті дійшла, я знайшла те.., що поряд було.

Стривожено дивилася земля,
уже вагітна ранньою весною,
як два безгрішно-білих журавля
на небосхилі грали між собою.

Солодкий вітер крилами дзвенів,
і тріпотів, закоханий в висоти,
і стрімко пролітали стріли днів,
як бджоли, несучи нектар у соти.

Хмілію від повітря і вітрів,
любові крила в грудях бьють мені.
Я журавель! Усе чого хотів -
забулось, мов згоріло у огні.

І я в ті дні не міг вкусити сну:
стривожена, крилата, оп’яніла,
була душа закохана в весну,
і та любов душі давала сили.

Давала сили відчувати біль,
що люди ним заповнені по вінця,
і віддавати себе всю - тобі,
весна моя, глибока, як криниця.

Якщо вирушатимеш завтра на південь,
Вчепи до машини щасливі колеса.
Тобі поталанить з розважливим гідом,
З колонок лунатиме скрипка Ванесси.
Візьми у дорогу наплічник і фляжку,
Кросівки кумедні з малюнком веселим.
Вхопи теплий ранок і зовсім не важко
О п’ятій податися з міста. У селах
Стовбичать стовпи, ліхтарі маячіють,
Мигтять на подвір’ях чуприни малечі.
Тобі знадобиться одежа вечірня,
Підійде по стилю до настрою вечір…
Вітріє за вікнами автомобіля,
Дорога на південь суха і незвична.
Поблизу вирує татарське весілля -
Десь двоє кружляють і щастя їм личить…

Погожий день згорів.
Стихають звуки...
Я заблукав у хорі цвіркунів.
Мільйони зір
До мене тягнуть руки,
Мільйони сонць
Всміхаються мені...
І кожне з них сумує за тобою,
Зігріти прагне серце хоч на мить...
Я знаю,
Що за темною габою
Хтось думає про мене
І не спить....

Дощитиме далі. І дні на холодних колесах
Кружляють по колу… Калюжі розбризкує ніч.
Сумні парасолі причалять на вранішню месу,
Де звуки органні розвіють приземлений кіч.
І перші акорди послухають вікна і вітер,
Зашторені мрії лишають сліди для живих.
Душа упокоєна, вільна від нас і від світу,
Спиняє хвилини для інших краплин дощових.
По той бік порогу – нема клопотнечі й гонитви,
Німа порожнеча за бабине літо хапа…
Душа упокоєна просить тепла і молитви,
І світ заспокоїть листок, що на клавішу впав.

…Там свічки вже горять в свічниках. І старенький слуга
нам готує постелю. Там стелі високі, як небо.
…Перейду це мовчання - по пояс у мертвих снігах,
щоб дістатися врешті до тебе- живого - до тебе.

Сивий хлопчику бідний - цілую зів’яле чоло,
перестояний спокій снодійно вколисує вени.
Ми розпалим камін - як тоді, у підвалі, давно -
і від того вогню оживуть золоті гобелени.

Запилюжена вічність, і гості - чи тіні гостей -
пропливуть по покоях - сувоєм - до білої зали…
Срібна тиша колише відсутністю слів і смертей,
ми такої бажали, згадай-но, такої чекали…

Чорна амфора трісне - вино потече по руках,
срібнодзвінна тареля, як місяць, впаде на підлогу…
Чуєш голос, коханий? - Глухий і гортанний, як страх? -
Це розкаяний Вершник говорить з усміхненим Богом.

Я пью за разоренный дом,
За злую жизнь мою,
За одиночество вдвоем,
И за тебя я пью,—
За ложь меня предавших губ,
За мертвый холод глаз,
За то, что мир жесток и груб,
За то, что Бог не спас.

27 июня 1934, Шереметьевский Дом

Нет, и не под чуждым небосводом,
И не под защитой чуждых крыл,-
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.
1961

Вместо предисловия

В страшные годы ежовщины я провела семнадцать месяцев в тюремных очередях в Ленинграде. Как-то раз кто-то "опознал" меня. Тогда стоящая за мной женщина, которая, конечно, никогда не слыхала моего имени, очнулась от свойственного нам всем оцепенения и спросила меня на ухо (там все говорили шепотом):
- А это вы можете описать?
И я сказала:
- Могу.
Тогда что-то вроде улыбки скользнуло по тому, что некогда было ее лицом.

1 апреля 1957, Ленинград

Посвящение

Перед этим горем гнутся горы,
Не течет великая река,
Но крепки тюремные затворы,
А за ними "каторжные норы"
И смертельная тоска.
Для кого-то веет ветер свежий,
Для кого-то нежится закат -
Мы не знаем, мы повсюду те же,
Слышим лишь ключей постылый скрежет
Да шаги тяжелые солдат.
Подымались как к обедне ранней,
По столице одичалой шли,
Там встречались, мертвых бездыханней,
Солнце ниже, и Нева туманней,
А надежда все поет вдали.
Приговор... И сразу слезы хлынут,
Ото всех уже отделена,
Словно с болью жизнь из сердца вынут,
Словно грубо навзничь опрокинут,
Но идет... Шатается... Одна...
Где теперь невольные подруги
Двух моих осатанелых лет?
Что им чудится в сибирской вьюге,
Что мерещится им в лунном круге?
Им я шлю прощальный свой привет.

Март 1940

ВСТУПЛЕНИЕ

Это было, когда улыбался
Только мертвый, спокойствию рад.
И ненужным привеском качался
Возле тюрем своих Ленинград.
И когда, обезумев от муки,
Шли уже осужденных полки,
И короткую песню разлуки
Паровозные пели гудки,
Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.

1

Уводили тебя на рассвете,
За тобой, как на выносе, шла,
В темной горнице плакали дети,
У божницы свеча оплыла.
На губах твоих холод иконки,
Смертный пот на челе... Не забыть!
Буду я, как стрелецкие женки,
Под кремлевскими башнями выть.

[Ноябрь] 1935, Москва


2

Тихо льется тихий Дон,
Желтый месяц входит в дом.

Входит в шапке набекрень,
Видит желтый месяц тень.

Эта женщина больна,
Эта женщина одна.

Муж в могиле, сын в тюрьме,
Помолитесь обо мне.

1938

3

Нет, это не я, это кто-то другой страдает.
Я бы так не могла, а то, что случилось,
Пусть черные сукна покроют,
И пусть унесут фонари...
Ночь.

1939

4

Показать бы тебе, насмешнице
И любимице всех друзей,
Царскосельской веселой грешнице,
Что случится с жизнью твоей -
Как трехсотая, с передачею,
Под Крестами будешь стоять
И своею слезою горячею
Новогодний лед прожигать.
Там тюремный тополь качается,
И ни звука - а сколько там
Неповинных жизней кончается...

1938

5

Семнадцать месяцев кричу,
Зову тебя домой,
Кидалась в ноги палачу,
Ты сын и ужас мой.
Все перепуталось навек,
И мне не разобрать
Теперь, кто зверь, кто человек,
И долго ль казни ждать.
И только пыльные цветы,
И звон кадильный, и следы
Куда-то в никуда.
И прямо мне в глаза глядит
И скорой гибелью грозит
Огромная звезда.

1939

6

Легкие летят недели,
Что случилось, не пойму.
Как тебе, сынок, в тюрьму
Ночи белые глядели,
Как они опять глядят
Ястребиным жарким оком,
О твоем кресте высоком
И о смерти говорят.

Весна 1939

7
ПРИГОВОР

И упало каменное слово
На мою еще живую грудь.
Ничего, ведь я была готова,
Справлюсь с этим как-нибудь.

У меня сегодня много дела:
Надо память до конца убить,
Надо, чтоб душа окаменела,
Надо снова научиться жить.

А не то... Горячий шелест лета,
Словно праздник за моим окном.
Я давно предчувствовала этот
Светлый день и опустелый дом.

[22 июня] 1939, Фонтанный Дом

8
К СМЕРТИ

Ты все равно придешь - зачем же не теперь?
Я жду тебя - мне очень трудно.
Я потушила свет и отворила дверь
Тебе, такой простой и чудной.
Прими для этого какой угодно вид,
Ворвись отравленным снарядом
Иль с гирькой подкрадись, как опытный бандит,
Иль отрави тифозным чадом.
Иль сказочкой, придуманной тобой
И всем до тошноты знакомой,-
Чтоб я увидела верх шапки голубой
И бледного от страха управдома.
Мне все равно теперь. Клубится Енисей,
Звезда Полярная сияет.
И синий блеск возлюбленных очей
Последний ужас застилает.

19 августа 1939, Фонтанный Дом

9

Уже безумие крылом
Души накрыло половину,
И поит огненным вином
И манит в черную долину.

И поняла я, что ему
Должна я уступить победу,
Прислушиваясь к своему
Уже как бы чужому бреду.

И не позволит ничего
Оно мне унести с собою
(Как ни упрашивай его
И как ни докучай мольбою):

Ни сына страшные глаза -
Окаменелое страданье,
Ни день, когда пришла гроза,
Ни час тюремного свиданья,

Ни милую прохладу рук,
Ни лип взволнованные тени,
Ни отдаленный легкий звук -
Слова последних утешений.

4 мая 1940, Фонтанный Дом


10
РАСПЯТИЕ

Не рыдай Мене, Мати,
во гробе зрящия.
___

Хор ангелов великий час восславил,
И небеса расплавились в огне.
Отцу сказал: "Почто Меня оставил!"
А матери: "О, не рыдай Мене..."

1938
___

Магдалина билась и рыдала,
Ученик любимый каменел,
А туда, где молча Мать стояла,
Так никто взглянуть и не посмел.

1940, Фонтанный Дом

ЭПИЛОГ

I

Узнала я, как опадают лица,
Как из-под век выглядывает страх,
Как клинописи жесткие страницы
Страдание выводит на щеках,
Как локоны из пепельных и черных
Серебряными делаются вдруг,
Улыбка вянет на губах покорных,
И в сухоньком смешке дрожит испуг.
И я молюсь не о себе одной,
А обо всех, кто там стоял со мною,
И в лютый холод, и в июльский зной
Под красною ослепшею стеною.

II

Опять поминальный приблизился час.
Я вижу, я слышу, я чувствую вас:

И ту, что едва до окна довели,
И ту, что родимой не топчет земли,

И ту, что красивой тряхнув головой,
Сказала: "Сюда прихожу, как домой".

Хотелось бы всех поименно назвать,
Да отняли список, и негде узнать.

Для них соткала я широкий покров
Из бедных, у них же подслушанных слов.

О них вспоминаю всегда и везде,
О них не забуду и в новой беде,

И если зажмут мой измученный рот,
Которым кричит стомильонный народ,

Пусть так же они поминают меня
В канун моего поминального дня.

А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне,

Согласье на это даю торжество,
Но только с условьем - не ставить его

Ни около моря, где я родилась:
Последняя с морем разорвана связь,

Ни в царском саду у заветного пня,
Где тень безутешная ищет меня,

А здесь, где стояла я триста часов
И где для меня не открыли засов.

Затем, что и в смерти блаженной боюсь
Забыть громыхание черных марусь,

Забыть, как постылая хлопала дверь
И выла старуха, как раненый зверь.

И пусть с неподвижных и бронзовых век
Как слезы, струится подтаявший снег,

И голубь тюремный пусть гулит вдали,
И тихо идут по Неве корабли.

Около 10 марта 1940, Фонтанный Дом
1935-1940

Двори весною цвітом пишні.
Густа ховає їх листва.
Я до кринички біля вишні
прийду напитись із відра.
Старим дістану із криниці
прозорість вічної води.
Трудами вітру бджіл та птиці
пливуть пелюстки - дар весни.
Пелюстки білі, ніби сукня,
в якій пішла ти на рушник...
Все потемніло - вітром грудня
тепло розвіяло, цвіт зник...
Чи невгамовна моя спрага,
чи долі виклик - знову ти.
Юначий пил, моя наснага,
мій перший дотик до краси.
Ти і в самотності красива,
хоча несеш життя тягар,
сама виховуєш ти сина.
І він для тебе - божий дар.
Вино червоне, запах кави,
чудовий ранок із вікна,
за довгу ніч ми все згадали.
Покірна, ніжна ти моя...
І кожен крок нестерпні муки.
Мій шлях весною - дикий мед.
Я знову йду у світ розлуки -
в кишені є на це білет...

Закохайся у жовтень...

Триватиме опір зимі –
Неминучій, небажаній, що наступає з-за обрію.
І шипіння-пророцтва подібних до зміїв ЗМІ,
Й божевільне метання між храмами й пунктами обміну.

Це – давно. Це – з дитинства: вагання, розмитість мети.
Все б одразу: і мати доляри, і бути спасенним.
І продовжити ніч
натщесерце пригубленим сексом,
І загублений Всесвіт
очима в очах віднайти...

Та, здобувши нарешті жадане
земне і небесне
І уже не лякаючись гріхо-
та гривнепадіння,
Ти промовиш слова,
що в душі твоїй винищать безлад:
“Я люблю тебе, осене. Всю –
від різдва до успіння...”

На очах твоїх березнем п’яним
позбуваюся розсуду горя,
я люблю тебе вітром весняним,
я люблю тебе хвилею моря.

Збожеволів під латами криги,
витік розумом до потепління.
Полюбив тебе небом відлиги,
полюбив тебе сяйвом проміння.

Посвіжів, запалав-загорівся
найбезглуздішими речами.
Закохався, чи то залюбився -
не вернути минулої тями.

А куди повертати? у зиму?
у пору, що на тяму і ловить?
Я люблю в тобі погляду риму.
Я люблю в тобі подиху сповідь.

Це надовго? – надовго, напевно -
доки сила в обіймах тримати.
Я люблю. Так люблю, що не сумно
по краплині тебе відпускати.

2005

Після смерті буде все…
І Плутарх, і Гай Светоній,
Навіть сонце на долоні,
Благородний лавр на скроні
Нам одягне гордий Рим.

Після смерті буде все -
Будуть почесті і квіти,
Буде слава на півсвіту...
Тріумфаторів заритих
Найсильніше любить Рим!!!

Це місто давнє, наче світ.
Це місто дивиться у Вічність.
Воно притягує мене,
воно лякає водночáс.

Неначе сльози, з чорних віт
на землю скрапує магічність.
Повітря біле, аж скляне,
переливається у час.

Ніхто ніколи не питав,
про що мовчать високі стіни
і чи збережені ключі
від тих старих похмурих брам?

...А вітер небом калатав,
де так високо і нетлінно
горіли зорі-втікачі
і світло сипали на храм.

2 січ.“03

Що лишається королеві? Крихта гордості – скалка льоду.
І спокійні – як смерть – покої. І крихка – як крижина – тиша.
Заблукалі вітри обіцяють назавтра погоду.
Ні, напевне, обдурять, як та, що людського роду,
Та, що вкрала у мене єдине - і наймиліше.

Ну, хіба би не був він щасливий моєю зимою?
Я хіба не біліша від снігу щонайбілішого?
Мій він, чуєш? Він – мій. Він найперше украдений мною.
Він же сам захотів, він же сам!.. Не тебе – більшого.

Він же сам вибирав свою вічність, він вибрав сам!
Що ти знаєш про вічність чи вибір, дитино Єви?
Не розказуй мені – я не вірю людським казкам.
Ти йому розкажи і правдивим своїм небесам,
Як судила обох - на догоду своїм зразкам.
І як вкрала кохання у Білої Королеви.

Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво
при досвітньому вікні.

Що це діється зі мною?
Хоч немає вороття, -
бачу: стежкою земною
тато йде із небуття.

Тато йде сорокалітній,
і гойдаються поля.
Линуть гуси перелітні,
обертається земля.

Ронять гуси з високості
сизе пір’я на луги.
Видно мамі сивокосій
недосяжні береги.

Пам’ятає небагато
ця стежина з давнини...
Тату, осьде наша хата!
Ти її не промини.

Розвидняється між нами.
Ходять кола по воді.
І в задумі каже мама:
«Ви обидва молоді...»

Мама карточку торкає
і на мене позира.
І чоло моє черкає
тінь гусиного пера.

Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво:
тато йде в далечині...

Вдосвіта
впало росами
сяйвом
у травах зосталось
і насвітанку
пуп'янком
вранішнім зав'язалось -

моє кохання...

Ніжно
над плесом
озера
вибухнуло
багаттям
срібними пелюсточками
вузликами латаття -

твоє кохання...

І у вишневих
сутінках
листям
рудого
клену
долею
заплелося
у запашні
гобелени -

наше кохання...

Солнце — одно, а шагает по всем городам.
Солнце — мое. Я его никому не отдам.

Ни на час, ни на луч, ни на взгляд.— Никому. Никогда!
Пусть погибают в бессменной ночи города!

В руки возьму!— Чтоб не смело вертеться в кругу!
Пусть себе руки, и губы, и сердце сожгу!

В вечную ночь пропадет,— погонюсь по следам...
Солнце мое! Я тебя никому не отдам!

Март 1919

Красною кистью
Рябина зажглась.
Падали листья.
Я родилась.

Спорили сотни
Колоколов.
День был субботний:
Иоанн Богослов.

Мне и доныне
Хочется грызть
Жаркой рябины
Горькую кисть.

16 августа 1916

Збираю по складках згадку
Аби Твій голос почути.
Той голос: гойдає кладку
Між мріяти та забути.

Той голос: хрипить і кличе,
Здирає всю неміч крику;
Збиває думки у віче,
А потім вже з пантелику.

То в попіл, то до морозу...
То з леду... і знов до жару.
Встеляє віршами прозу,
Не Божу віщує Кару.

Готує на позір подив,
Засмічена сміхом, щирість.
Полого... Відходять води.
По сладці проходить вирій...

29 Січня 2007

                           Сергею
Вы, чьи широкие шинели
Напоминали паруса,
Чьи шпоры весело звенели
И голоса,

И чьи глаза, как бриллианты,
На сердце оставляли след, -
Очаровательные франты
Минувших лет!

Одним ожесточеньем воли
Вы брали сердце и скалу, -
Цари на каждом бранном поле
И на балу.

Вас охраняла длань Господня
И сердце матери, - вчера
Малютки-мальчики, сегодня -
Офицера!

Вам все вершины были малы
И мягок самый черствый хлеб,
О, молодые генералы
Своих судеб!

- - -

Ах, на гравюре полустертой,
В один великолепный миг,
Я видела, Тучков-четвертый,
Ваш нежный лик.

И вашу хрупкую фигуру,
И золотые ордена...
И я, поцеловав гравюру,
Не знала сна...

О, как, мне кажется, могли вы
Рукою, полною перстней,
И кудри дев ласкать - и гривы
Своих коней.

В одной невероятной скачке
Вы прожили свой яркий век...
И ваши кудри, ваши бачки
Засыпал снег.

Три сотни побеждало - трое!
Лишь мертвый не вставал с земли.
Вы были дети и герои,
Вы все могли!

Что так же трогательно-юно
Как ваша бешенная рать?
Вас злотокудрая фортуна
Вела, как мать.

Вы побеждали и любили
Любовь и сабли острие -
И медленно переходили
В небытие.

26 декабря 1913

***
Відхворію...
Насправді
ностальгія нічного,
нічого,
що місяць
марно замріяний мандрами,
тавром – на танок Творця.

Тільки тіні тенет
титуловані,
перешкоди руйнують реміксами –
зайвий захист від золота,
осені рими – злослів’я, темрява...

Не турбуйте...

***
-------------- мамі

граюсь думками...
чи спокуса – у пазуху –
каменем

зоряна Кармен...
музика – карма –
хай мені...

хай мене, мамо,
лай мене...
пелюстками

зимними,
ніжними,
вкриється пам’ять

тільки мовчання –
неперевершений
злочин

з ночі

Напувала мене ти джерелами мрій,
Чистим небом дбайливо вкривала,
І в безкрайні поля по стежинах надій
У ранкові часи проводжала.

Дарувала знання про далекі краї,
Щире слово у душу вкладала,
І натхненно у очі питливі мої
Ти блакиттю небес поглядала.

І співала пісні старовинні свої,
Щоб душа стала з серцем міцніші
І можливо тому всі прохання твої
Найдорожчі мені, найсвятіші.

Як укласти себе у ребра метафор?
Як себе розмістити у гратах клітин?
Я на лоба чіпляю полатаний прапор,
я прямую до тебе стернею хвилин.

Підперезена криком і долі прокльоном,
моя сила, повія, росою стекла,
покотилась за вітром зубата корона,
...я до тебе іду по огризках тепла.

Небо сіяло круків у кучері поля.
Я ж до тебе по муках, по мрії кістках!
Я ж до тебе крізь хащі брудної сваволі!
у смертельних дірках...

Тільки подих руки, тільки дотик зіниці,
на колінах повзу по щетині доріг,
осінь в жменях тасує заплакані лиця,
я ж до тебе
під ноги
на мокрий поріг...

Натягаю на шию зубату корону,
пришиваю квітки до обпатраних крил,
сонце різками шпарить обпечене лоно.
Я до тебе
з останніх
позичених сил...

Тато хмурився зніміло,
був не майстер на слова.
Усміхався так несміло,
аж ламалася брова.

Та коли сміявся тато,
мама вишнею цвіла.
Усміхалась наша хата,
усміхалось півсела.

Тато був скупий на ласку,
цілуватись не умів.
Клав долоню, наче праску,
на чорнявих пустунів.

Тільки раз, коли в солдати
йшла під марші Слобода,
пригортав нас міцно тато,
і кололась борода.

Тато ніс у смертнім гулі
свій цілунок на вустах.
Обминали тата кулі
у постріляних житах.

Злива рейнського металу
тата вбити не змогла.
Смерть солдата наздогнала
на околиці села.

Голосила наша хата,
билась мати молода.
Цілував я вперше тата,
і кололась борода.

Окропило окропом
і сліди замело.
Покотило в Європу –
за сади, за село.

Відлетіло на захід.
Лиш під грім канонад
над солом’яним дахом
зашумів сливопад.

Засиніло на росах,
на іржавій межі.
Розливається просинь
і пливуть міражі.
Синьосливі шрапнелі.
Сиротина жива...
Мов щетина шинелі,
пахне димом трава.

Чорні очі кари,
тіні мовчазні...
Що мене чекає
в тій далечині?

Цідиться крізь мене
тиша польова.
Дідичу кремезний,
грішна голова!

М’ята перем’ята,
шабля - сторчака.
Профіль азіята.
Посвист канчука.

Над солончаками –
очі навскоси.
Що мене чекає?
Господи, спаси!

Я довго будувати починала
із даху дім.
Розумних чула доводів чимало —
та що у тім!
Широкі східці йшли згори донизу,
і простір жив:
барвисте сяйво падало з карниза
од вітражів…

…Тепер, коли коріння із бетону
між глин лягло,
і креслень всіх, чекань і мрій утому
на мить зняло,
тим підсумки підбивши нелегальній,
смішній добі, —
ні вік вже не завадить, ні вагання, —
кажу собі.
Без даху дім спрямований до неба,
мов ці рядки,
і все, чого мені на світі треба,
на всі роки —
над долею маленька перемога,
рятунок мій.
Зростай мій дім, мов дерево розлоге,
зростай, міцній!
І вдень, і під зірками до світання —
од них не гірш —
мій дім — осінній цвіт, дитя останнє,
найкращий вірш!

Горіла яскраво зірниця
Ти щось говорив таємниче
Під гуркіт свинцевого грому
В моєму похмурому домі
Безслівно, беззвучно, незвично.

А ніч листопадила площі
Ліхтарик тремтів одноокий
Пускаючи стріли в підлогу
Ховаючи крила вологі
Ти знов каламутив мій спокій.

Десь голосно били у дзвони
Прощаючись страшно і грішно
Неначе і справді востаннє
Вбиваючи цвях у Кохання
Нещадно, нестерпно, зловтішно.
31.01.07

Не замовкай – скажи іще півслова.
Скупа розмова,
Хай вона бринить.
Нехай тече засніжено-зимова
Ця добра мить.

А за вікном шумить,
Мов канонада.
В кімнаті пахне свіжий мандарин.
І Новий рік. І ти.
Яка я рада,
Що ти один.

Біжить потік годин –
А може, втома.
Не замовкай – думки твої рясні.
Мені так тепло, затишно,
Як вдома.
Як уві сні…
21.12.04

Я зголодніла на поезії, на звуки.
Мені бракує знавіснілих маскарадів.
А ти стоїш закам’яніло на заваді.
І не даєш мені ні радості, ні муки.

Спітнілі ночі закликають до спочинку,
До екзальтованих учинків і безсоння.
А ти сидиш, як листопад, на підвіконні.
І відбираєш в мене вічності хвилини.

Мовчать уста моїм знесиленим проханням.
Так важко склеїти нерівні половини.
А ти лежиш, як всі закохані мужчини.
І не чекаєш ні розлуки, ні єднання.
20.03.06

розтиснута жменя -
я птаха годую
солодким
і пряним сном
немовби
пшеничним
дозрілим
осіннім
обвітреним
теплим
зерном

в далеку країну
у вирій
у вирій
у лоно
твоєї весни
той птах
віднесе
неначе
у скриню
розніжені
дивні
сни

надвечір, надвечір
сяде спочити
понад
відкритим
вікном
зерно упаде
у теплі
долоні
осіннім
закоханим
сном

розтиснута жменя -
я птаха годую
солодкими
пряними
снами
щоранку
щоранку
я забуваю
про простір
і час
поміж
нами

Біль… і запах свічки у свідомості,
як життя, згорає тільки раз…
Очі загубились в невагомості,
серце заніміло - плаче бас.

Всі колись ми будемо «за Сойкою»,
бо життя земнетрудне – це мить…
Сліз душі не вкриєш парасолькою
і ніколи їх не зупинить.

Баритони - стомлені акордами -
томлять звук неначе із пітьми,
болі серця набігають ордами,
і тікають в заметіль зими.

І гуляє вітер між могилами,
втомиться - присяде біля них,
в роздумах про всіх хто були сильними,
молодими, та й про всіх слабких.

Що йому робить гуляці вільному
на параді жалісних хрестів:
голосити долю божевільную
чи вертати у прийдешність снів.

Повернути в Світ Той не розвіяний,
Утекти ???Нема доріг назад…
Виливають болі з серця хвилями
а хрести лиш слухають й мовчать…


Січень, 2007

Тиша вигукує болем,
Щемом із лівого боку,
Ніби ножем гострим коле
Із середини потоком...

Тиша калатає сумом,
Пульсом відлунює в скронях...
Скільки думок передумав
Тут, на цвинтарному лоні...

Тиша така потойбічна
Мовить простими словами...
Біль, наче паморозь вічна,
Вічністю стала між нами...

Скільки ночей у безсонні
Серцем вгамовував тишу...
Лиш на цвинтарному лоні
Інша вона. Зовсім інша...

Лютий, 2007

* * *
Не дружина, ви і не коханка...
Палить листя осінь за вікном...
Але він не спить як дощ доранку,
Грає в піджмурки у двох зі сном...

Згадує то погляд, то пів слова,
Навіть випадковий дотик рук...
...то провалюється в сон, то знову
мариться давнозабутий звук...

Не дружина, Ви і не коханка...
Вже надії мало на тепло...
Рання осінь... Посивів світанок...
В серці щось від згадки відлягло...

В холоднім струмочку я ніженьки мила,
Зронила в струмочок лавандове мило,
Спустила сорочку,
Купалась в струмочку,
За милим-коханим тужила.

На луках зелених сушила волосся,
І голос вплела в трав багатоголосся,
Убралась в віночок,
Під серцем синочок,
Ти поряд, коханий? Здалося...

* * *
Сальвадор Далі
„Великий мастурбатор”

змінюю день на ніч
новими шкарпетками з шафи
змінюю день на ніч
чашкою чорної кави
змінюю день на ніч
грою з собою в шахи
змінюю день на ніч
боляче та з розмахом
змінюю день на ніч
в суміші днів і чисел
змінюю день на ніч,
але чи є в тім смисл ?

“- Зачароване”… Тільки вуста
на світлині не знають мовчання;
“- Білосніжне”… І спалах листа
не верне мовчазного бажання;
“ - Дивовижне”… І крапка. Слова
залишаються до запитання;
“- Забуття“… Як печаль не нова
суть прощання.

“Я-один”, “ти-одна”... Сивина
нам обом до лиця, до обставин.
“Я - один”, “ти - одна”... Одина -
візерунками талих прогалин
в кожнім кроці, що разом. Дарма,
нам не вийти удвох із гущавин
самоти, о столична зима -
тло віддалин.

І печать снігопаду.
                                    Пора
захмелілих вагань на порозі.
Древніх схилів імла цегляна,
далечінь поховати не в змозі,
бовваніє у криці вікна
за кордоном тепла - дивина,
о незмінно, картинно одна -
та сама пелена.

І столично-безжальна зима,
чарівниця ковзких будуарів,
наші кроки розводить сама
в різні боки одних тротуарів.
І вже завтра нічого нема,
крім вина із води, і причалів
учорашньої ніжності на
дні бокалів.

Здовж обриву, понад прірвою, у самого та краю,
Я коней своїх нагайкою шмагаю, поганяю.
І повітря мені мало – вітер п’ю, туман ковтаю,
Чую в запалі смертельнім: пропадаю, пропадаю.

Повільніше коні, прошу, уповільніться ледь!
Ви невпинну не слухайте пліть!
Та що за коні, о!, попались, завибагливі геть,
Я дожити не встиг, й доспівати не вспіть.

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить,
Та стою, на краю…

Згину я – мене-пір’їнку ураган змете з долоні,
І саньми мене галопом повезуть снігами зранку, -
Ви на кроки непоспішні перейдіть, о мої коні,
Хоч на трохи путь подовжте до останнього притулку!

Повільніше коні, прошу, уповільніться ледь!
Не укажчики вам пуга й пліть!
Та що за коні-то попались, завибагливі геть,
І дожити не встиг, й доспівати не вспіть!

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить
Та стою, на краю…

Встигли ми - до Бога в гості не буває невстигання, -
Що там ангели співають надто злими голосами?!
Але може це дзвіночок захлинувся од ридання,
Чи то коням я кричу, щоб не несли так швидко сани?!

Повільніше коні трохи, уповільніться ледь!
Вас благаю, ускач не летіть!
Та що за коні, о!, попались, завибагливі геть -
Як дожити не встиг, доспівати б успіть!

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить
Та стою, на краю…

Протопи мені баньку, хазяєчко!
Розпечу я себе, розпалю!
На полоці, у самого кра́єчку,
Я вагання свої вгомоню.

Розімлію я до непристойного -
Ківш холодний й позаду усе,
І наколка часів культу синяво
Нашорошить на серці лице.

Протопи!
Протопи!
Протопи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик,
Учадію, й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Скільки віри і лісу повалено,
Скільки звідано горя і трас,
А на грудях, наліво - лик Сталіна,
А направо – Маринка в анфас.

Ех, за віру мою беззавітну та
Стільки літ почивав я в раю! -
Проміняв на життя безпросвітне я
Неприкаяну дурість свою.

Протопи мені баньку по-білому!
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Пригадаю, як рано-ранесенько
Брату крикнути встиг - “Пособи!”
І мене два конвойні гарнесенькі
Повезли із Сибіру в Сибір!

А затим в болотах, на кар’єрах, і
Наковтавшись сльози із сирцем,
Біля серця кололи ми профілі
Щоби чув він, як тяжко серцям!

Не топи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Ох, знобить од казання докладного,
Думи пар відігнав од ума,
Із імли крижаного вчорашнього
Поринаю в гарячий туман.

Та помчали думки попід тім’ячком:
вийшло - марно клеймований ним,
і шмагаю березовим віничком
по відбиткові мрячних годин.

Протопи – не топи,
протопи – не топи,
Протопи ж мені баньку по-білому !
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
пар гарячий розв’яже язик.

Мов по мінному полі ступати тихо.
Не дивитись у бік, щоб хтось в спину не дихав.
Моя посмішка – зрада, кожне слово – постріл
Закипає чи стигне... Не просте, не гостре...
Не навчитись щоб вчасно, продумано гарно,
Заплановано щиро, не дивно й не марно...
Запитати й забути в який бік від болю
Тоді жити й не жити, зіграти ролю.
Проминути слова, що дихали ствітлом.
Чи то сніг чи то попіл навіяло вітром.

Мов по мінному полі ступати тихо...
Замітає сліди. Ніхто в спину не дихав...