Цей день не схожий на твою нудьгу,
бо він прозорий, а вона густіша...
Ти знов на правім березі - в снігу,
коли на лівім аж ніяк не гірше.
Ти знову тут, де звітрені листи
впеклися в небо глиняне димами.
І не вагайся – тут не зайвий ти.
Це зайва річка, що між берегами.
Притисни зшиток світу до грудей.
Вдихни у пам’ять літери змокрілі
і вкотре зваж: на правім сніг іде,
а пахне вітром й хугою – на лівім.

Коли світають вранішні міста,
і пахне димом, грозами і небом,
я відчуваю вкотре, що не так
іду від тебе.
Люстерки слів розбилися, і лід
вчорашніх днів і вечорів торішніх
вже не рятує...
крає площу слід –
такий виткий, немов модерні вірші.
А вдома – чай, і курить чоловік,
і видихає кільцями образи.
Я загубила власним прощам лік,
як вчора у метро із шпильки стрази.
Немає слів і поглядів нема.
Захрипне чайник, не почутий вчасно.
Цей дощ над містом – справді, як стіна
між нинішнім і між реальним часом...
Та рано ще прощатись назавжди
і плакати на зорі й електрички.
Цей світ перемагає, доки ти
мене чекаєш на порозі річки...

< Привид у барі >
"На столі чоколяда коньяк і рука
Проливається ніч крізь розчахнуті двері
Я сиджу ти сидиш гра тонка
Переливи п’янких містерій"
П. Юрій

Співчуття
“На столі чоколяда, коньяк, рука”
Чарка, друга – рука сповзає,
пестить тіло, шукає її пупка,
але в неї ПУПКА НЕМАЄ!!!

***
Хіба ти не бачиш – я інша,
таких не читав іще світ…
Зітхаєш: “Ну, вірші – як вірші.
Південний, м’який колорит…”
Видихуєш смуток із димом
цигарки – в осіннє кафе.
Продовжуєш: “Рими – як рими.
Подумай над змістом…
Трофей –
не тільки чужі перемоги,
де вписане твоє ім’я…
А щодо порад, допомоги –
звертайся до бога. Це – я…”
І шкрябаєш щось у блокнотик,
звіряєш годинник, бо час.
Бо учні – розсипані ноти –
без тебе безмовні…
Про нас
не знає ніхто із присутніх
і з тих, хто тобі дошкуля…
Ти вийдеш з кав’ярні
(по суті,
завертиться швидше Земля)
і поспіхом кинеш ув осінь:
“Ти тільки пиши…Все о’кей!”.

Загорнуся в светрик, як в досвід
твоїх позахмарних ідей.
Зів’яну над чашкою кави
на вихресті площі – одна:
“Невже він подумав, що слави
бракує мені…я ж – земна,
така, як усі перехожі.
А он – біля входу – дівча:
здається, на неї я схожа :
ті ж джинси, ті ж мрії, той чай,
ті ж відзвуки фраз: “…із провінцій
зростають самі королі…”.
Напевне, з таким наодинці
чаює вона: на столі
такі ж точно пасма паперу.
Цигарка тремтить-догоря…

Всміхаюсь. Виходжу.
За сквером
зірки автостради горять.
І хочеться саду і тиші,
й не віриться час цей як міт,
де бог мій розмашисто пише:
“ЇЇ не читав іще світ…”

І поруч нікого - нікого із тих, кого знаєш.
Коли ще бувало так порожньо перед очима,
твоїми очима, і перед моїми - гадаєш,
оця порожнеча достатня для втечі причина?

Утечі в майбутнє - в омріяну сонячну днину,
у взяті із безміру викинутого за карту,
на зло Лобачевському, і на досаду Декарту, -
новини про виміри, котрі живуть у "покину".

Немов парадокси, єднаючись, збурюють масу
достатню для рішення та недостатню для руху,
немовби "деінде" не прагне скорочення м'язу,
а тільки гармонії, дживи душі і духу -

у здатності до розгортання нового ландшафту,
щоденної практики у оприлюдненні звуків,
і перекладанні маршрутів обачливих кроків
із вимови "нашої" в "їх" діалект брудершафту, -

де знову не буде нікого із тих, кого знаєш.
І буде так пусто і порожньо перед очима.
що кращий пейзаж у вікні в мить, в яку зажадаєш
позбутися гострого холоду межи плечима?

Відтак протиріччя згуртовують зболену масу
для руху тобою відкинутого, як і мною, -
що, над Магометом вивищуючись і горою,
у вимірах зрушує Всесвіт -
навіки й
одразу.


2003

І
Протяжний грім зі зміненою суттю.
Величний феєрверк з нагоди в'їзду
до міста імператора наклейок.
У небо сходять зорі і цвітуть -
помпезні і барвисті. З пересвисту
біжить відлуння київських байок,
як вчора казочок донецьких.
                                     Постріл,
і ще раз постріл в небо, опадають
на подірявлені дахи відбитки
тріумфу, переможені зітхають.

В театрі, поруч, зображає смерть
актор-коханець, - повзає по сцені.
У "вбивці" жах в очах, бо миті тануть,
а він ніяк не витягне пістоля.

Лунають нові постріли нізвідки,
у залі сміх, коханець прагне кулі,
скінчить усе яка, повзе до вбивці.
- Стріляй! - скандує публіка.
                                     Фонтани
у небі заворожено згасають.

Зі сцени в залу повертає тиша.
"Ревнивець" вишпортав уже пістоля
і з осміхом конячим: - Вмри нещасний!-
б’є раз і вдруге ним по голові,
нещасний замовкає...
                                     Імператор
кидає фішки на червоне. Доля
іще всміхається йому - доладний
і день, і вечір вічності...
                                     Мисливці
його вполюють тільки завтра. Завтра
у місто зійде новий імператор...

ІІ
Чудовий вечір. Відцвітають липи.
Після дощу на цій алеї пусто
і затишно, бомонд, що народився
у ще ес-ер-ес-ерівській капусті -
інтелігентній смузі поміж ріпи -
з нагоди опадів кудись подівся.
І тільки я, дитя сумного шлюбу
простої і блакитної крові,
тут розважаю долю гонорово
без тебе, що непевним "селяві"
не пояснити без "гіркої" глуму
понад собою, збоченим у слово.

Твоїм останнім стало гнівне "досить!".
Звичайно "досить" мало на увазі
не цю алею, сутінки, повітря,
а швидше все оте, що наповняє
ідіотизмом обсяг, і, наразі,
від опадів десь зникло. Певно, мрія,
до зникнення цього причетна, має
і владу видозмінювати досвід -
відтак облагороджувати простір
присутністю своєю, що не привід
поверненню твоєму, та хто знає
насправді мрії силу, вимір, розмір?

Глибоке завечір'я. Стрій будинків,
вчепившись жовтими очима мряки,
грузьким ковчегом лине в обрій ночі,
запевне в тропіки. Жарке повітря
вертається назад, немов ніякий
вже не остудить дощ палкої плоті,
що, літнього сягнувши повноліття,
жадає не зимових дій і вчинків.

Я думаю, знайти за тебе ближчу
не вдасться тут, в западині між храмів,
в еклектиці укритих тинком зламів, -
хоч називатиму тобою іншу
до осені, коли опале листя
ховати перестане вертикалі.

ІІІ
Нічних рапсодій панночок тендітних
вервечка молитовна пасмо вулиць
повила-оповила, захопила,
обіймів течія з химер цеглових
виточує зображення подробиць
всілякого використання тіла.

- Єднання, сестри і брати, для діла! -
повчає скаменілий богомолець
самотнього отця, що стис руками
розчахнуту принадами уяву
і з відчаєм глядить на кпини чинних,
чомусь невидимих земним, святих.

Муж скаменілий ловить пальцем мряку
і вчить отця до проявів рослинних,
та мох і патина не гріють се́рця -
живий святенник мертвому не рівня.


2003

І в заметілі, в дикій заметілі,
коли дерева падають до хмар,
твої слова встають, мов тіні білі,
їх горді спини зраджує ліхтар.
Твої слова – такі до болю давні:
від Вавилонських веж, від пірамід
ведуть сліди їх.
Косяться ліхтарні
на кожен крок такий, де плаче світ.
Твої слова з легенів, невагомо,
коли і губи мертві від зими,
горять, тремтять, немов містичні коми
ті, за якими – світ, і в світі - ми.
Їх не спинити (збочення?, стихія?),
їх не спалити (вітер за папір).
Вони – твоя всесвітня анемія
і, одночасно, божий елексир.
Їм несть числа.
Міста і перегони.
На горизонті – контури зими.
І мерзне світ, і в світі невагомо
слова – снігами білими...
А ми?..

Ця осінь така, що не хочеться вголос мовчати.
Ця осінь напнута на душу, немовби струна.
Скрипкують дощі, достигають медові цукати.
І хочеться неба безоднього – тільки до дна.
І зайві слова. І повітря розбите словами.
Ковтаєш дими привокзальні і вогнищ дими.
І світ – карусель. І танцює земля під ногами.
А може, це просто назад обертаємось ми ?
...Вже завтра настане невдало віщоване дійство:
ти вийдеш із дому. Валізу – на плечі – мов хрест.
І сонне – з біґбордів – тебе проводжатиме місто,
затерте до дір, як напам’ять зазубрений текст.
Ти будеш блукати у пошуках долі і дому.
Ти будеш молитись на вицвілі мапи гілля.
А осінь тебе пожаліє й не скаже нікому
про те, як забув ти укотре, що кругла Земля.

Віддати, не отримавши від тебе,
чи не найкращий результат?
Бо клятий листопад -
"ich liebe"
не мовити без туги і тривоги -
і саме це тебе хвилює, так?

Вивчає падолист мої дороги,
ти ж, бранка шурхоту і сліз,
втамовуєш каприз
знемоги
і прагнеш анемії вільних,
мандруючих тебе кудись
коліс.

О листопад у царстві божевільних,
жнива потопів і пожеж,
пости не оминеш
осінніх
останніх збирачів плодів од серця -
данина винна,
весняна́,
авжеж.

Данина винна,
винна феєрія
пори бродіння і плачу, -
в нестямі закричу
"ти - мрія?"
і в звичному згасанні кроків
утішуся відлунням досхочу.

Відлунням листопаду, чарівнице,
жовто-багряному суду
пояснення знайду,
утім це -
до вибору здобутку, ніби
поставленого за мету -

до заметілі першої. Від діви.
Не маючи... Печальний шлях.
Але у сніговію днях
бурхливі
метаморфози тіла,
                                   дум,
                                               манер
я дочитаю на твоїх устах,

крізь острахи набутого безумства,
і кпини у крові химер -
ти інша відтепер,
без ремства
і стиду, баядерка - перелюбства
безстрашно відкоркованих озер

відбитку неба, царства божевільних -
в танку-спокуси, угорі
обіймів-хвиль, у грі свавільних
жадань,
в які, збуваючись, струмують
солодкі грона здобуття мої.

Солодкі грона, полонені долі,
приречені на смак вина...
Що амфора земна
без волі,
якої тут нема -
чаклунка осінь?
Чаклунка осінь,
випита
до дна.


2003

Минулий день відходить, мов до сну.
Пожухлим листям світ спада в гербарій.
Та серце в серці відчува весну
й ритмічно наближає колумбарій.

Минулий день закляк в очицях зір.
Нічним дощем він повернув до сходу,
але не віриш ти, що до тих пір
він був дощем прихованим у воду.

Минулий день – спадкове попурі
в кишенях джинс навпіл із копійчинням.
Нових батьків нові монастирі
витріскують знебарвленим насінням.

В минулім дні минуле до тепер
згаса, немов сірник на роздоріжжі,
зустрілись Котляревський та Гомер
і уві сні знайомляться поблище.

Минулий день – то пригорщі твої,
що сповнені забутими піснями,
недопалок в середині землі,
мов пантеон з жертовними вогнями

Не срібло – то чорне чорнило вина
єднає поетів, як пригорщі зерна,
здійма їх у небо, кидаючи в жерна.
І вже то не срібло, а чорна вина.

Полин? Не полин, а солодкий нектар,
гербарій ночей у старім казематі.
Схрестилися в них, і наче достаті
нестримна жага шо раб, а що цар.

Поетів шляхи незбагненні нікому.
Крокують поволі і он вже пішли.
Так тихо, що світ не збагнув, як зійшли
з останньго кола в останнє ніколи.

У вічність ідуть – їм нема вороття.
Вогонь народивші нам вогником сяють.
На небі скалинами душ заблукають
в сузір’я і їх каганці майбуття.

Чув я, чи то снилось мені,
Що існує країна мрій,
В тій країні росте чарівний гай.
У гай той може кожен у війти.
Відчувати таємниці.
Володіти секретом дивних чар.
Хай несе мене ріка
У фантастичному човні,
У небо несе,
Наче уві сні.
Там є своєрідні ходи,
Що сягають самих глибин,
Там тварини небесної журби.
Але я не питаю себе,
Де на мапі країна ся,
Та й негайно рушаю у дальню даль.
Нас несе, несе ріка
У фантастичному човні
У небо несе, наче уві сні.

звір зближається
чую як розчепилося повітря від кинутого списа
я добре його гартував
інших звуків не вловлюю
хіба що в холоднім світанні
обнявши за шию сіру гуску плаче дощ...
мабуть у серце поцілений
звір входить у мене
тепер і я плачу

дівчина в синіх черевиках тихо крадеться
навіть їй самій не почути того
я беру павутинку за край якусь мить вагаюсь
а потім думаю що це вже востаннє...
але інша дівчина нічого про це не знає
і так само тихо крадеться...

Ранній вечір запалив золото,
моя кохана, у твоєму склі.
А я знемагаю від смертного холоду,
холоду без тебе – на всій землі.

Посідали будинки на березі вулиці,
звісили ноги, похилили голови,
один до одного від холоду туляться,
дивляться в калюжі на небесне олово.
Котиться крізь вакуум колобок планети.
Розгоряються Блокові ліхтарі.
Павуки-поети плетуть тенета.
Зупиняється серце.
Стає Гольфстрім.

Що тобі ввижається, не моя кохана,
коли оте золото, як мед, тече.
Якими словами виліковуєш рани,
і якими винами запиваєш щем?
Я рекомендую вина з Порто.
Тобто портвейни:)
А можна й – з Криму.
Хай вони течуть через всю аорту
і виповнюють вени, з словами в риму!

А ж я навчився ні за чим не жаліти,
Тобто радіти – коли один!
Дивитись назад,
вздовж власного сліду,
і хотіти ще раз по нім пройти!

Цим слідом приходили торговці хмарами,
приводили замурзаних шахтарів,
і хтиво топтались під вікнами парами –
запитатися: як там – без них – вгорі?
А вгорі безрадісно...
Космонавти
безпричасно дивляться з-під руки,
як пливуть олігархи ріками нафти
і бредуть з балонами газовики…

А вночі приходили по податки:
сварились за золото, побили скло.
А в тебе того золота – як в солдатки,
самої нещасливої
на село.
Ех!..
Отакі-то уроки, давно кохана...
Задавали кохатися вчителі.
За домашнє завдання обом – догана,
А причетним – з батьками!
За сонце в склі.

Батько намотає паска на руку
і зітхне: „Червонію за тебе, синку...
Віддати б тебе янголам на поруки,
може і навчили б вибирати жінку...”

Літаки одиноким махають крилами,
плющать космонавти об скло носи,
розстилають килими, пишуть вилами:
відчиняйте янголи – Азм єси!

А янголам що – прилетять , щасливі,
перепишуть закоханих до товстих книг,
і дадуть всім нещасним по кислій сливі,
щоби ті не просились одні до них.
Та залишать на згадку одну пір’їну –
лоскотати спогади про совок,
де впадеш на спину у сніг-перину
і у небо дивишся, як в ставок.
А в ставкові – Господи! – тоне небо!
І пухнасте латаття пливе на схід,
де зі сходу спогади не про тебе
не сюди шикуються
не в похід.

Літаки одиноким...Одиноким – хмари!
А зненацька закоханим – небо й сни!
А за що – не питайте мене – задаром!
Щоб не сталось на небі з-за них війни.
Бо коли війна – тоді не до золота.
Хто б його, вечірнє, на всіх ділив
й розсилав у відділи смертного холоду,
а із них – в підвідділи кислих слив.

Бездоганно у Господа в канцелярії:
розливається золото, гусне мед.
В ночі – брови чорнії, очі карії.
Розлітаються янголи в пед та в мед.
З того боку місяця чути гамір.
Розпочала торговище біржа снів.
Ніч затисла місто поміж ногами
і стоїть-хитається у вікні.

Задивися на небо, колись кохана,
чи достатньо на ньому дрібних зірок –
рахувати безпомічно,
щоб на ранок
опинитися далі від них на крок.
Чи тремтиться тобі від мого холоду,
а від меду-золота чи терпне смак,
і чи досить в очах чоловічого голоду,
окрім зіреняток – дрібних, як мак.

А я б з того золота десять перснів
на десять пальців собі відлив,
щоб пальці світилися, як безсмертні,
і не торкалися більше слив.
Й ховав би руки від всіх за спину,
під власного серця шалений стук,
й вправляв би коштовні жіночі кпини
у голови перснів – по кілька штук.

Котилися днини, минали б ночі,
Абстрактне Добро незлюбило б Зло
за щерблений місяць, що також хоче,
(за те що світив) в домовину-скло.
І тільки б над містом підбили зірку,
і хвиля від вибуху смертю йшла,
то я б не тікав, а знімав би мірку –
на око – для тебе –
із твого
скла.

8
Рабовi сниться кара i тиран,
Маркiз де Сад i Мазох йому сниться.
У небi журавель, в руцi синиця,
На небесах Великий Вiчний Пан.
Рабовi все одно, все без рiзницi.
I тисяча зачинених питань.
До нього не вертає бумеранг,
До нього усмiхається рушниця.
У рабствi вiн знайшов для себе волю,
А за полегшенням звертавсь до болю,
Найлегший хлiб у нього –
хлiб тяжкий.
Вiн брат найбiльшої з усiх царицi.
Освiтлюють спокiйнi їхнi лиця
Алогiї – тонесенькi свiчки.

9
Алогiї – тонесенькi свiчки.
Очей печальних золотi свiчада.
Самотнiм повертаюсь з листопаду,
Без тебе повертаюсь навпрошки.
Ти там, ти десь зосталася позаду,
Ти десь попереду на всi вiки.
З голiв упали й котяться вiнки...
Я в гай пiшов, а ти пiшла до саду,
I я не знаю, де той сад зимує.
Iм’я твоє не вимовляю всує,
Але з тобою всi мої думки,
Бо ти кiнець i ти менi початок.
Мої слова, яких не оправдати,
Оправданi довiрою руки.

10
Оправданi довiрою руки,
Осудженi невiрою у руку,
Ми мовчимо, iз наших уст – нi звуку.
Усi слова вкладаєм у рядки
Вiршованi – годуємо розпуку.
У тебе їсти просять ще ляльки.
Мої солдатики – штурмовики
Погинули в оточеннi розлуки.
Ми повнi слiв, по самi вiнця повнi,
Але слова безсилi й невимовнi.
Ми мовчимо i зовнi ми безстраснi.
А що в душi?.. Душа душi не чує,
Душа бездушна вдома не ночує.
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.

11
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.
Любов пообiцяла й не прийшла,
Лише пройшлась, як по душi пила,
Пiдкресливши, що почуття
контрастнi.
Навпроти серця ружа розцвiла.
I бедрики її обсiли рясно.
На серцi холодно, рипуче, ясно.
Як у мороз. Замiсть снiгiв зола.
Ми чесно так любов’ю подiлились,
Та все одно вона у нас просилась,
Адже любов одна i недiлима.
Немов хреста несу, немов провину
Несу свою любовi половину.
Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.

12
Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.
Усi вони холоднi, наче снiг.
Приречено чiпляються до нiг,
А на душi вiдлига нестерпима.
Душа на серцi вiдзначає днi
Зарубками. Душа немає стриму.
Ввижається мороз їй за дверима.
Їй холодно згоряти на вогнi.
Життя життям,
а гра зосталась грою.
Я розминувсь у почуттях з сестрою.
Ми не зiйшлися болем i очима.
Немає ради. I сестри нема.
Великим хресним ходом йде зима.
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.

13
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.
Нема. Вже стiльки лiт,
вже стiльки зим.
В нiчному небi лиш риплять вози
Туди, де ми зосталися малими.
I впертий козерiг, i терези
Мiнливi на возах старих незримих.
Обiч возiв лiтають херувими,
А їздовi цiлують образи.
Я так нещадно нинi зубожiв.
Для всiх чужий, для мене всi чужi,
Усе чуже, i тiльки бiль мiй власний.
А так, як не буває, не буває.
Моя сестра зимової спiває.
А я молюсь. А бiль...
Мiй бiль прекрасний.

14
А я молюсь. А бiль ...
Мiй бiль прекрасний.
Щонайпрекраснiший з усiх чуттiв.
У болю голки срiбнi й золотi.
То враз спалахують, то тихо гаснуть.
А я молюсь. Мої слова простi.
Моя молитва щира i безгласна.
I бiль мiй спiвтворець,
мiй спiвучасник.
Мiй поводир, i всiх твоїх братiв.
Прости. Твiй раб колючий i невдячний.
Йому без тебе темно, зимно, лячно,
Йому без тебе тяжко довелося...
Молюсь печальнiшiй iз берегинь
I туфельцi з маленької ноги,
Молюсь снiгам i синьому волоссю.

15
Молюсь снiгам i синьому волоссю.
Охрип дверей вiдчинених орган.
Я стережу вiкна слiпий екран.
Сестра пiшла провести трохи осiнь.
Елегiю розлуки i кохань
Синиця в дзьобику щораз приносить.
Траву пiд снiгом сонний заєць косить.
Рабовi сниться кара i тиран.
Алогiї – тонесенькi свiчки,
Оправданi довiрою руки.
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.
Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.
А я молюсь. А бiль...
Мiй бiль прекрасний.

1997

I
Молюсь снiгам i синьому волоссю,
Її стареньким туфелькам молюсь.
Крихкi вуста молитвою палю.
Ревнивiше молюся, анiж досi.
Молитви б’ються, наче з кришталю,
Молитви тануть, як пiд сонцем роси.
Раб прославляє, але бiльше просить
Велику Повелительку свою.
Немов жебрак голодний просить хлiба,
Випрошує у неї свiтла з нiмба.
Але гiркий дiставсь йому талан.
Йому ввижаються похмурi лики,
Вiн сам малий, а свiт такий великий.
Охрип дверей вiдчинених орган.

2
Охрип дверей вiдчинених орган,
Та зачинити дверi не наважусь.
Стара ворожка, мабуть, правду каже:
Немає вiд кохання замовлянь.
Холодний комин видихає сажу,
Холодний вiд самотнiх зимувань.
А я холодний вiд його повчань,
Що час навчить, що час менi покаже.
Покаже – так, а чи навчить –
не знаю,
Бо й вiн в усiх годинниках конає,
А заєць б’є над ним у барабан.
Укотре стеля падає i стiни,
I з лезами до горла лiзуть тiнi...
Я стережу вiкна слiпий екран.

3
Я стережу вiкна слiпий екран,
Забувши пiвникiв лiпити з глини.
Усi мої непрощенi провини
Вiкно затягують, немов туман.
Повiльно дуже, але певно гину.
Волосяний спiвав менi аркан:
«Бажаєш стати вiльним –
спробуй стань...»
Нi крикнути, анi ковтнути слину.
А мав же час!.. I я б таки ще встиг
На покаянне спромогтись: прости!..
Перед очима закружляли оси.
Одна лиш мить – задушений помру.
Уся моя надiя на сестру.
Сестра пiшла провести трохи осiнь.

4
Сестра пiшла провести трохи осiнь.
Десь забарилася моя сестра.
Холодна й темна надворi пора,
I пес старий у вiдчаї голосить.
Той пес дурний, його замучив страх,
Вiн од думок ховається у льосi.
Вiд слiз у нього лiд блищить на носi.
Довкола хати бродить, як мара.
I проклятущому отому псовi
У тон пiдспiвують банькатi сови,
А вiтер волоцюга й уркаган
Прогулюється по даховi, ходить,
Сентиментальним голосом виводить
Елегiю розлуки i кохань.

5
Елегiю розлуки i кохань
Народжує тривка печаль поета.
Вiн, як заблукана мiж зiр планета,
Чужий усiм. Вiн сам собi капкан.
Вiн лицедiй, п’яниця, донжуан –
Сьогоднi вмер перед її портретом.
Нехай пересихає рiчка Лета,
Якщо нема надiї в сподiвань.
I знов живе, i знову помирає.
Рятує сам себе i сам себе карає.
Складає вiршi у нерiвнi стоси.
Йому червону ягiдку калини,
Немов надiї рятiвну жарину,
Синиця в дзьобику щораз приносить.

6
Синиця в дзьобику щораз приносить
Менi вiд зайця крихту пирога
I давню чутку: всiм, хто у бiгах
Амнiстiю, можливо, оголосять.
Я кров’ю вишиваю на снiгах,
А не втiкаю, як це вам здалося,
Хоча мiй слiд заплутаний i босий.
Я просто йду, допоки на ногах.
А щоб не впасти, думаю про Неї,
Як думають про сенс чи про iдею.
Дощем i сонцем пахнуть її коси.
У небi свiтиться її iм’я.
Довкола тиша. Тiльки чути, як
Траву пiд снiгом сонний заєць косить.

7
Траву пiд снiгом сонний заєць косить,
Мене не бачить посеред трави.
Я в нiй ховався й сам себе ловив.
Та заєць не збагне оцих вiдносин.
Ще три стебла косi до голови,
Та я не закричу: «Спинися, досить!..»
Коса замовкла. Заєць глянув скоса:
«Це ще не все. Помучся, поживи».
Смiється тихо надi мною заєць,
Вiн бо, старий i мудрий, певно знає,
Що все мiраж, химера, все обман,
Все вигадки. I наша з зайцем гра...
Навколiшки стає покiрний раб.
Рабовi сниться кара i тиран.

1997

* * *
Приватна китайська стiна.
По рiзнi боки двоє:
ти – найвродливiша
i найчарiвнiша
мiж квiтiв,
я – найнещаснiший
серед людей.

* * *
До твоїх очей чумаки їздять за сiллю,
а я щодня ходжу топитися,
але чумаки щораз мене видобувають,
укритого саваном солi,
iз тихою, наче маятник незаведеного
годинника,
механiчною зозулькою на шиї,
i викидають,
як звичайний непотрiб –
а що зi мною робити? –
на хлiб не посиплеш,
пивом не зап’єш,
нехай мене забере повiнь.
Стiкаю у кутик тремтячих уст
i чую, як двi сльозиночки на вiях
вдаряються одна об одну –
видзвонюють за мною.

Твоє ім’я

Обручка виготовлена iз диска сонця
i трохи сплющена пiд тиском
обставин,
вiд чого збоку нагадує яєчко,
що стало навшпиньки;
вибитий молочний зуб
старого дракона,
на мiсцi якого вирiс зуб мудростi;
приручений серпик мiсяця
з накинутою вуздечкою;
двоє, що тримаються за руки
у найостаннiшу мить прощання,
а може, й навпаки,
i зiллються за хвилю
в єдине цiле на вiки вiчнi;
чоловiк у профiль,
який iде направо i несе перед собою
стос добрих намiрiв та порожнечi;
бедрик,
незвичайний малюнок крилець якого,
якщо дивитися зверху,
нагадує вагiтного гапличка.
О л е н к а

* * *
Спускається з дзвiницi день
i вечорiє.
А небом втомлена iде
з малям Марiя.
Туман зливається в рiку,
i пахне м’ята,
у вишиванiм рушнику –
зелене свято.
Марiя Дiва i маля,
обоє босi.
До неба горнеться земля,
вологи просить.
I я молюся i прошу
в Марiї Дiви
хоча б двi пригорщi дощу,
прохаю дива.
Марiя Дiва i маля –
все далi й далi...
I враз побачу знак здаля,
що диво сталось.

* * *
Коли ти в глечику жила,
а я пас бедрикiв,
помiж кульбаб тодi текла
вода солодка – мед-рiка.
Зелена макiвка – твiй дiм
i мiй притулок,
над нами в небi золотiм –
крилатий вулик.
Жили ми в глечику колись,
пили з горнятка,
до нас дощi у гостi йшли
i дощенятка.
Не знали ми тодi грiха,
жалю не знали.
I я тебе тодi кохав,
i ти мене кохала.

* * *
Подарую тобi своє серце
у виглядi кулона
Не вiдмовляйся
мотивуючи тим що нинi
ця прикраса немодна
Ти не потребуєш прикрас
ти взагалi нiчого не потребуєш
тому-то й дарую
тобi рiч нiкому не потрiбну
тобi ж вона служитиме
оберегом
Наслухатиму як б’ється
моє серце в твої груди –
знадвору чи з середини?

* * *
Пiсля дощу до кiмнати
залетiв зелений метелик
i став кружляти
над золотою голiвкою дiвчини
з райдугою за плечима
Коли я нахилився
щоб її поцiлувати
то побачив що це не метелик
а два листочки
котрi побралися за руки

* * *
Сестра моя – печаль,
сестра моя – Оленка.
Заплакана свiча,
прозора i тоненька.
Заплакана свiча,
заплакана сестричка
i мiсячне зайча –
в долонях – з мокрим личком.
Лякливе зайченя –
холодний, мокрий носик –
iз зорями щодня
спить у твоїм волоссi.
Мiй подих у щоку
i подих зайченяти...
Люблю тебе таку...
мов на штиках пiднятий.
Вмирав, та не помер...
А уникав я смертi
для того, щоб тепер
з тобою мiг померти
у глечику. Дiвча
беззахисне й маленьке...
Моя сестра – печаль,
моя печаль – Оленка.

* * *
Впав хрест вечiрнього вiкна,
впав через груди на обличчя.
Я витиму на сонце, на ...
Але рятунку не покличу.
Молюсь до заходу i сходу,
до Духа, Сина i Отця...
Ти прийдеш так, як бiль приходить,
i знiмеш чорний хрест з лиця.

* * *
Чорнiє дiрочка мiж брiв,
повiльно тане грудка болю...
Я вже тобою вiдхворiв,
уже вiдмучився тобою.
I не дружина, й не сестра,
i не отрута, i не лiки...
Ще тiльки вчора помирав,
а нинi видужав навiки.

* * *
До лiсу... В лiс... У хижакiв
знайти притулок, наче в друзiв,
i дати вихiд чорнiй тузi,
i вити вовком мiж вовкiв.
До лiсу... В лiс... Посеред ночi...
Лежу нi мертвий нi живий.
Нанизую зеленi очi
на жовтий струмiнь дощовий.
До лiсу ... В лiс... Ледь-ледь добрiв...
Тут лиця з нiмбами й рогами...
Землi немає пiд ногами,
немає неба угорi.
До лiсу ... В лiс ... Тебе немає...
Не буде... Не було. Нема...
До лiсу з тiнню забiгаю,
iз лiсу тiнь бiжить сама.


1997

Дикі гори, мертва тиша,
Вся природа жаром дише.
Ниють м’язи, піт — струмками…
Тут стріляє кожен камень.
Вибух тиші — перший постріл
Навмання, у світ, у простір.
Світ і час такий, що, звісно,
Жити людям дуже тісно.
Хто за місяць, хто за зірку…
Куля в серці вирве дірку
Дірка в серці — в грудях тиша…
Матері листа напишуть.
В дикі ігри легко грати.
Страх короткий. Втрати, втрати…
Кулемет тремтить всім тілом —
Руки стерпли, заніміли.
Хто ж убивця? Де тут винні?
Звір прокинувся в людині.
Чорні гори, свято смерті,
Люди дикі, люди мертві.
Бій у розпалі. І рота
Піднялась грудьми на дота.
Вбитих четверо, а п’ята
Стогне істина розп’ята.
Хто це чує?! Хто це бачить?!
В зуби все чотрам собачим!..
Хто за місяць, хто за зорі…
Бій триває. Бідні гори…

Співають кулі, мов джмелі,
І притискають до землі.
Так, як колись в дитячій грі,
Засів десь ворог на горі.
Дано наказ: до висоти
Як можна ближче підповзи
І — лиш вперед. Нема назад.
Ми всі, немов один солдат.
І доля в нас усіх одна,
І вибирає нас вона.
Повзем, повзем, за п’яддю п’ядь,
Годину, дві, а може й п’ять.
На шлях помножився той час,
А ще помножиться на нас.
І щем у грудях, в горлі лють,
А кулі зверху смерть несуть.
Там кулемет невпинно б’є,
Нам підвестися не дає.
Але команда… й підвелись,
В єдиний м’яз тугий злились,
Рвонули вибухом "ура!"…
Здригнулась кам`яна гора.
І словом сковані одним,
Вже не спинити нас нічим.
Перемогли. І бій затих.
А мертві — плата за живих.
А скільки нас боїв ще жде?
І хто заплатить з нас і де?
Коли ж він той останній бій?
Вже й автомат стомився мій.

Сиві гриви зірниць,
вузлувата дорога...
Чую клич: "Озирнись!"
Озиратись - на кого?

Лиш опока золи -
золотими степами,
що всуціль заросли
соляними стовпами.

Під копитом змина
понадземна відплата
і старі письмена,
і нові письменята.

Незатуплений гнів
підтинає коріння.
До комонних огнів
промовляє каміння.

Здається, так було одвіку:
глухий паркан... руда трава...
І знову, мов земля об віко,
об душу стукотять слова.

Скрегочуть заступи - допоки
заходить сонце, - а вночі
циганитимуть сни на спокій,
як на півлітру копачі.

Вітри в далечині порожній
шкребуть кущем, немов ключем,
а випадковий подорожній
ворота підпира плечем.

Блукає іскорка в цигарці,
над очі вечір нависа...
Сухим окрайчиком на чарці
лежать на водах небеса.

У небесних полях чорнокрилий тюльпан,
чорний щит на черлених воротах,
незалежний вішак, незворушний жупан
і неправда в казках косоротих...

На світанку - закислі свої продери,
по сніданку - читай на зарінку,
доки в книзі віків довгорукі вітри
перегорнуть останню сторінку.

А тоді - жебони, гомони, говори,
допивай побрехеньку до деньця...
Тільки ж ліс попід сивим верхів'ям гори -
як зелена пов'язка чеченця.

Тільки ж тіні з осель попідземних ідуть
у небесні поля... - і довіку
не впізнають ні зору твого каламуть,
ні твою доброту без'язику.

Ця стерня не коле -
стелить сизокрило.
Це прокволе поле
полином вродило.
Скільки збіжжя пере-
віять довелося!...

Сіють чорнопері...

Via Dolorosa.

Чолобитна челядь
кров зі столу змила.
Сутінками стелить
сатанинська сила.
Підніміть повіки
Вія-малороса!

Маски і музики...

Via Dolorosa.

А те, що живий, - серед ночі засвідчує страх.
Розбитий, мов пам'ятник, бачиш у снах однооких:
останнє кохання тремтить на підземних вітрах
і вірші останні стоять - як форелі в потоках.

І знов, осідлавши комету (чи, пак, помело),
зникає епоха (чи, мовлено, тисячоліття).
Навіщо нам третя? Вже дві пишногрудих було,
а прийде - якась вертихвістка, німфетка, Лоліта!..

Вона не зазнає болотяних навіть Лукроз:
обшарпаним страхом остання Лукроза накрилась.
Неначе склоріз, обтинає нам пам'ять склероз.
Тому - на Голготу юрбою: мов півчі на крилос.

І що залишилось? Доцмулити вистиглий чай,
поставити вірш - як свічу незабутому предку,
махнути рукою кометі ( й на неї): прощай! -
і хоч позирнути... хоч оком одним... на німфетку...

Множиться зоря
у твердих снігах у дзеркальних мурах
і з дороги збилися
тріє царі у маскхалатах

ясна пані
клубок розмотує вузлики тихо зав'язує
стомлений тесля дрімає
при щербатій сокирі

око ліхтарика
вихоплює з темряви велетенські ясла
обігрілося немовля
під боком у мінотавра

Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?

Перевідано друзів і рід…
сатаніють в кишені дукати —
ти виходиш у світ із воріт
воріженька свойого шукати,

щоби ніч празникову оцю
з ним удвох протинятись шинками
й наостанок шматками свинцю
обмінятись, немов крашанками…

Цi нiчнi голоси -
цi закинутi в моторош митарi -
комiрчину твою не забудуть,
проси не проси:
ти накликав їх сам,
їх шукав у вселенськiм гармидерi -
i на вбогу свiчу
прилетiли нiчнi голоси.

Потаємнi вони -
а тобi закортiло катренами
розiкласти по аркушах їх -
о свята простота!
Але вбивць голоси
прикидались тодi убiєнними,
а пророчi слова
заповзали вар'ятам в уста.

Ти благаєш тепер:
"Удостой мене iншої напастi,
а не хору нiчного
провидцiв, катiв, гультяїв...
Їхнi гiмни й прокльони
хiба увiбгати в анапести? -
кожен - щось утаїв.

Кожен - сповiдь i лжу,
на зап'ястях вузлує, мов ретязi,
не втекти
нi в подiльськi поля,
нi в карпатськi лiси...
О нiчнi голоси,
ви й пiд землю також доберетеся!
Загнiти менi слух! -
наближаються вже голоси.

Це покликачi -
знову мене загадати на розпити?
Чи восславили знов мудрецi
празникову зорю?
Де чиї голоси?
Чом усi переплутались, Господи?! -
з усiма говорю -
наче вiдаю, що я творю"

істинно кажу вам
трава істинно кажу
вам вода істинні
кажу вам слова допоки
горить звізда

перші запільний пил другі бездонний плач
треті обсядуть небесний стіл коли
просурмить сурмач істинно кажу вам
огонь істинно кажу вам земля
істинно не з лона кажу з долонь
пробитих вам немовля

даремна хода тверда не тут
освітить межу заповітну
словозвізда
істинновамкажу

перші з-під ніг пилюга другі пилок із крил
треті кому звізда дорога обсядуть
небесний стіл голос там не з
бездонь сурми не звіддаля істинно
не з лона кажу з долонь
пробитих вам немовля

...Це юності мотиви опівнічні,
це карнавальний дим довкола плах,
двосічний дотеп і свіча у січні,
бравада крові й бородатий страх,
це все, що мав, – за кучерик на шиї!..
Це дім, де рок – оброком, а за крок
з пожовклих довоєнних сторінок
співали соловецькі соловії, –
чи думав ти, який у них хосен?
Та вже світало, і лунав Дассен.

А місто віршів, бунтів, поцілунків
явило інший лик із інших сцен,
коли з-за слів, неначе з-за лаштунків,
як сюзерен, виходив манекен,
коли зіниці клались на полиці –
і літери сахалися зіниць,
коли занадто мертва смерть дзвіниць
дірки засклила в хроніках столиці
й хіба що голубам служило скло...
Невже тоді нічого не було?!

Були ж неопалима віща круча
й немилосердне в щирості село,
його щетина спогадів колюча
й невіра в балакуче ремесло.
Були ж – уперше – Хортиця і Галич,
листок на плесі й полотняний сніг,
перешепти в кав’яреньках тісних
про білу квітку і про скіфську далеч, –
дарма, що хрестовик собі сотав
безбарвну і солодку нить октав.

Іще не відшуміли бурі в склянці,
коли, з космацьких зринувши отав,
убогу тишу, як підлогу в танці,
двадцятилітній вітер розхитав,
озвучивши потоки світлі й темні,
розгледівши в імлі стражденний лик
того, від кого одвернувся вік,
почувши й відголоски потаємні,
й біловолосу жінку на скалі,
і рід її – в ганьбі або в землі.

Коли уламки вівтаря в дровітню
складали, нагорлавшись при столі,
розворушило ватру старожитню:
“Скажіть мені, поети Василі!..” –
заговоріть, поети, хто як може,
щоб задихнулись в подушках пухких
обрізані рядочки, для яких
задовге навіть найкоротше ложе, –
хоча здавалось: звідки серед пуст
узявся той всевидящий прокруст?

Допоки лаври, впавши на литаври,
глушили слав і слів смертельний хруст,
“Печальний етнос, трохи що не маври!” –
у закарпатця вирвалось із уст.
Допоки цвів у поступі повзучім
безпам’ятний співучий переляк,
своє тернове поле подоляк
ніяк не міг обміряти співзвуччям,
і реготав у риму Асмодей –
львів’янин-батяр, бородань-спудей.

Коли душа потроху відмокає,
напередовець із підгір’я, де й
пісні – живі, вертепи відмикає
і скрипку притискає до грудей.
Заціпило узір парадним ряднам,
затіпало сановні тілеса, –
і площа вознеслась у небеса,
обвита шумовинням виноградним,
і крізь епохи й війни, сміх і схлип
доніс до нас крихкий даґеротип.

А час довкіл? Лякав, як лепрозорій!
Чи розібратись в ньому не могли б?
А може, є в тім умисел прозорий,
що запізнали й полиновий хліб?..
Куди пощезнуть відблиски примарні,
коли доба не черт і рез, а криз
високі строфи профільтрує крізь
цідилку з респіраторної марлі?
Так, це новий, немолодий мотив, –
але кого він вбив чи захистив?..

Киця — це пухнаста система, самодостатня і незалежна,
як імператриця
Киця — це погляд з глибин галактичних, це вхід в паралельні
світи,
це така таємниця,
вбрана у грацію, у лизанину і в муркотіння.
Коли вона робить прохід, антена хвоста поглинає пульсуючі
сновидіння.

Киця — це дослідний центр, і для неї довколишнє —
невичерпне.
Носик її, наїжачений вусами, дбає де біле, де чорне.
Варта вух перевіряє шумам, звукам і шелестам візу в
пашпортах.
Ротик її на замку, та до часу, і в ньому ув'язнено ніжного
чорта.

— Риби, мишва і птахове! Мешканці трьох стихій!
Полум'я пізнання кличе вас на конґрес!
Киця — уважний слухач, ви сповідайтеся її —
самі собою вирішуються проблеми ніг, і плес, і небес…

Шахівниця ґравітаційна, заокруглення простору, стеження
за петлянням мушви, медитація, позіхання і ніження
розглядання з вікна колообігу часу чи звістка,
що нарешті потрапили всі ми у тотальне теперішнє.
Киця — постмодерністка.

Пощо її нагромадження глупств, і томиська нявчань, і
манірний заброда
з-за морів, що вивчав сто наук і мистецтв — нашу кицю
розмалювала Природа
чи Господь. Вона — зрима краса. І здобута вона мета.
Та бодай раз на рік потребує, дурепа, кота!

Ти любиш розглядати шкіру
Яка формує тіло панни
Ти цю пантеру взяв на віру
Встромляєш в неї спис тюльпанний

Її навчили говорити
Хоча начхати їй на квіти
Ця усмішка бажає м'яса
В кров на арену неофіти

Злягання Риму, рев пантери
Ар оргії судомні струми
У мозгах сплетені парфуми
Поети золотої ери

Налито в голови по вінця
Із місяця вино прозоре
Наповнить морем ваші пори
І кров смолиста і дивіться

Засмага смуга і печера
Вона богиня звірчи прірва
Вона гумова лялька шкіра
Чи морем створена Венера

Гітара в пальцях ловеласа
На звуки вишукані ласа

Я тебе роздягаю.
Я тебе визволяю з полону
елегантної сукні,
тонкої роботи прикрас…
Я від зерен дорідних
відвіюю пил та полову.
Я з-під попелу пломінь вивільнюю,
аби він не погас.

Я тебе роздягаю.
Я із мушлі виймаю перлину.
Я викопую скарб.
Я здираю полуду з очей, а відтак
я із скіфського золота
курганну зішкрябую глину.
Я віднині, о Боже! -
найбагатший у світі жебрак.

Я тебе роздягаю.
Я колюче гілля продираю.
Я виймаю з куща солов'їху,
що на тьохкіт мене надиха.
Я крізь пекло тернове
долаю дорогу до раю.
Я вилущую зерня солодке
з горіха гріха.

2003

1.Пісок

Навіщо вбивати час на пошуки вітряків,
коли стільки навколо піску?
Воюй із ним хоч до самого скону -
і нікому навіть на думку не спаде,
що у тебе не всі вдома.
А вдома ж у тебе і справді не всі.
Та й де їм усім там узятися,
якщо ти ніколи туди не повернешся?
Що з тобою і де ти тепер,
тільки тобі відомо.
Ти - в пустелі.
Ти - на війні з піском.

А все починалося з тієї піщинки,
що зненацька тобі залетіла до ока
і випливла з нього лише із сльозою.
Друга невдовзі влетіла до рота,
і перед тим, як виплюнути її,
ти піймав себе на думці,
що так на зубах може тріщати тільки пісок.
Третій вдалося лишити подряпину
на віконному склі твоєї домівки,
зведеної, як виявилось, на піску.

А потім ти збився з рахунку, адже піщинки
підстерігали тебе на кожному кроці
і вже нападали на тебе не поодинці.
Все частіше ти їх виявляв то в кишенях, то в їжі.
Все настирливіше вони проникали
в черевики, за комір.
Все відвертіше зазіхали на твою територію.
Одне слово, пісок знахабнів,
і ти йому вирішив дати
належну відсіч.

Наївно розраховуючи на вітер,
проти якого піском не посиплеш,
ти пішов необачно за ним
і, засліплений першою ж перемогою
над кількома жменьками піску,
не помітив, як ворог тебе заманив у пастку,
єдиний вихід з якої ти бачив лише у нагоді
скористатися ворожою силою з вигодою для себе.
Тож навіть піщана буря,
послана пустелею зламати твій опір,
послужила тобі піскодувним пристроєм
в очищенні залізної витримки від іржі,
а тіла твого - від бруду.

Війна з піском починалася з лютої
ненависті до нього та з оманливої надії на перемогу.

Але з часом ненависть,
як не дивно, ставала все меншою
і, як вода у піщаному ситі пустелі,
щезла невдовзі назавжди.
Натомість у душу просилося почуття,
надзвичайно схоже на те, що колись у дитинстві
підхопило тебе разом із сусідськими дітлахами
і в отакому верескливому оберемку
кинуло на купу золотого піску,
привезеного татом із піщаного кар'єру
і висипаного посеред споришевого двору.
І так довго іще по тому
щоразу, як чулося слово "щастя",
виникала перед очима твоєї пам'яті
і танула, зрівнюючись із землею,
ота давня купа твого золотого часу.

Війна з піском продовжувалася,
і ти вже майже любив свого ворога.
Без нього ти вже не уявляв свого існування,
і перемога над ним була вже тобі не потрібна,
бо, навіть коли б ти його переміг, то не знав би,
що робити з тією перемогою.
Тепер головним для тебе
була боротьба не заради перемоги,
а заради можливості якнайдовше її продовжувати.
Твій ворог пісок, тебе поглинаючи,
водночас поглинався тобою.

І його вже в тобі було стільки,
що під його тиском твоя свідомість
змушувала тебе дивитися на себе
не інакше, як на піщинку
в піщаному годиннику долі,
що якби колись не підхопила тебе
й не пожбурила в цю пустелю,
ти так би ніколи і не збагнув,
що не стільки пісок на зубах тріщить,
скільки зуби тріщать на ньому.

2.Спрага

Вода розминеться з губами,
неначе свобода з рабами, -
і спрага примусить тебе
до відчаю, до отупіння
шукати у чаші терпіння
ту краплю, що камінь довбе.

І буде та чаша гіркою,
як марево перед рікою,
як правда про мертву ріку,
як сповідь на смертній постелі,
як щастя, якого в пустелі
не вичавити із піску.

3.Міраж

Риби мигтять, мов уламки дзеркал,
в сивій сухій воді.
Виє, піску наковтавшись, шакал
з пеклом у животі.

Хвилі - круті, як верблюжі горби, -
хлюпають біля губ.
Стогнуть, свободи напившись, раби.
Скиглить свободолюб.

Виє шакал каравану услід,
а караван - іде!
Віра в новий, ще горбатіший світ
вперто його веде.

Світ неможливий без фата-морган
мріється в нім рабу
воля, з якою несе караван
кожному - по горбу.

Привид пророка пісками убрід
спраглий веде народ
у протилежному напрямку від
обітованих вод.

2003

Стелиться лис по траві
димом рудим.
Так підкрадається смерть,
хитра, мов лис.
День переходить у ніч,
полум'я - в дим,
видих останній - в туман...
Кайсь і молись!

Стелиться лист по ріллі.
В колір вогню
перефарбовано ліс.
Птаства над ним!
як добровольців, котрі
йдуть на війну,-
наче у небо ідуть, -
легко, як дим.

Лівою! Лівою! Лі...
Віє вітрець.
Лівою! Лівою! Лі...
Виє сурма.
Ворог - запеклий, мов час.
Хай йому грець!
Глянеш у вічі йому -
в жилах зима.

Куля бере на снігу
лисячий слід.
В полисках мерзлих калюж -
вилиск ножа.
Мов у замерзлій ріці
риба об лід,
б'ється об небо чиясь
грішна душа.

2003

легендарний герой загадки
без ніг а ходить
безногий герой ходіння вперед
якого можна зупинити
але неможливо примусити
іти навспак

впертий осел очевидного факту
і податливий ґвинтик
у машині часу
при переведенні стрілок
і підкручуванні пружини

зброєносець переможця
у війні з вітряками
союзник того
хто приходить вчасно
і ворог тому
хто запізнюється

глухий від народження
він навіть не здогадується
що від його цокцокання
іноді можна збожеволіти

вимогливий учитель арифметики
на чиїх уроках
рахують лише до дванадцяти

ретельний обліковець апостолів
та зодіакальних знаків

недремне око Всевишнього
в яке іноді страшно глянути

2003

Всі кріплення важких снігів,
всі накопичення ремесел,
всі тіні дотиками весел
лишають поміж берегів
сліди – ці вервиці тугі
між зим і весен.

Сльота перекладає прес
турбот на голови містечок,
на вигини дбайливі течій.
Без попереджень і адрес
стікає приміських небес
солодкий кетчуп.

Тендітні злами забуття,
невидимі для ока межі.
Примхлива змога стати межи
Усіх світил, чия кутя
ляга на радіомережі
без вороття.

Втинаючись в глибоке тло
дитячих видив, переміщень,
з усього плетива приміщень,
з усього світла, що текло
повз очі, постає стебло,
пробивши днище.

Нічний вібруючий бузок.
Під вікнами, як сіль у рані,
потужний звук, що рушить грані –
дерева проливають соки,
мов труби схованих в пісок
важких органів.

Набряклі залози весни
над стінами районних центрів.
З яких чіпких підземних нетрів,
з чиєї вогкої вини
постануть ще подібні сни –
густі й відверті?

І цей напівпрогіклий мед,
прозора і ядуча слина –
по всьому. Березнева глина,
розмиті фарби, рух планет
і довгі описи прикмет
Отця і Сина.

1996

Погода, погода, повільно сідає на руки,
мов навчений птах, облітаючи пастку міґрацій.
Суботня утома і гострі липневі сполуки
все більше помітні
в примхливому диханні станцій.

Ще поночі тягнеться в небі оголений протяг.
Вгортаються в тишу дерева – коричневі, темні.
Твої сновидіння, зібравши розкиданий одяг,
ідуть повз ремонтні склади
і забуті майстерні.

Іще вартовий стереже павутину за вітром,
ламаються відстані – що я у цьому порушу?
І тихий Господь вимикає, виходячи, світло,
і точеним шприцом
із тебе витягує душу.

1997

1
В один із днів повернеться весна.
З південних регіонів батьківщини
потягнуться птахи, і голосна
свистулька вітчизняної пташини
озвучить ферми і фабричні стіни,
і грубий крій солдацького сукна,
і ще багато всякого гівна.

2
Але печаль лягає на поля.
Нужда голімі розправляє крила,
докіль поет тривожно промовля:
я є народ, якого правди сила;
цю жінку я люблю, вона просила.

3
Сумна країна у години скрут.
Блукає міщанин поміж споруд,
з усталеним природнім артистизмом
говорить і його словесний труд
повніє нездоровим еротизмом
і побутовим антисемітизмом.

4
Сколовши босі ноги об стерню,
старенький Перебендя коло тину
ячить собі, що, скурвившись на пню,
лукаві діти в цю лиху годину
забули встид, просрали Україну,
забили на духовність і борню,
і взагалі творять якусь фіґню.

5
Бідує місто. Кинувши фрезу,
робітники на заводському ґанку
лаштують косяки, бузять бузу,
розводять спирт, заводять варшав’янку
і, втерши соплі та скупу сльозу,
майовку перетворюють на п’янку.

6
Село мине спокуту цю тяжку.
Село – це корінь нації, це води,
що рушать берег. Молодь на лужку,
довірившись сільському ватажку,
заводить, навернувшись до природи,
народні сороміцькі хороводи.

7
Тому життя ніколи не втрача
своїх прозорих гомінких проекцій.
Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій,
хапа за руку втомлене дівча,
і вже вони – аж дня не вистача –
займаються конспектуванням лекцій,
зневаживши вимоги контрацепцій.

8
І лиш зоря над містом пролягла,
юнак змахне краплини із чола
і молодечо усмішкою блисне.
Бо попри те, дала чи не дала,
у щастя людського два рівних є крила:
троянди й виноград – красиве і корисне.

1998

А ти відбився від громади,
Не дочекавшись сивини.
Блукають хмари, як номади,
По пасовищах восени.
А ти, пастух, немов росини,
Зірки збиваєш із небес.
Йде за тобою, Людський сину,
Лиш срібний тонкомордий пес.
Вже не прийдеш – у білій тозі,
Таким, як завше ти ходив,
І поміж іншим, по дорозі,
Не створиш пару-другу див.
Вже не зійдеш – тобі задосить
Розп’ять, шаленства і огуд,
А натовп хай реве й голосить,
Полишений на власний суд.

Ох, осене… Наобіцяла нам
Нового неба і землі нової,
Аж поки сніг візьме в свої завої
Вечірній парк…
Дерева торохтять,
Немов скелети мертвими кістками,
Безлистими і мерзлими гілками,
Коли я повертаюсь із занять
Додому…
Вітер віє тротуаром,
Нічний туман драпується муаром
По всіх кутках і закутках. Стоять
Машини під каштанами старими,
Від тих каштанів тіні, наче рими,
Кладуться впорядковано, „на ять”.
Ох, осене! Смішний дитячий сон:
Неначе докорінно все міняєш,
Даєш надію… Рвешся, доганяєш,
А то був сон…
І небо це бліде,
І бурі хмари – реквізит постійний,
Що настрій нажене меланхолійний
І врешті-решт, звичайно, заведе,
Даремні намагання…
Листя танець.
Дуплавий в’яз, бурлака і безштанець,
На вітер нарікає і гуде,
Немов рояль, що знеобач штовхнули.
І переконуєшся, що минуле
Ніколи не мине й не пропаде…

ще кілька слів наостанок хоч остогидли амвони
та знову якісь дурні дев’яності лізуть у пельку
по одному друзі відходять у царство мамони
а я стою туманію останній із їх переліку
на жаль вертеп зачинився настала жорстока реальність
який там чорт би її осяг а стараюсь холера
студенти аналізують буття і невичерпальність
від абсурду папір збігається наче стара шпалера
та може я вкрай невдячний може гоню крамолу
живе ще наш андерграунд принаймні хоч животіє
ще десь існує я вірю справді просунута молодь
яка не косніє в снобстві яка подає надії
і це не ті відморозки що шкіряться криворото
що на семінарах звично катають речуги
ця молодь чекає метафізичного повороту
ця молодь вправно фехтує і шиє собі кольчуги
а ми заблукали в пустелі наче у храмі Шиви
і дідьку здались на розпал наші поеми й драмати
приїхали хлопці вилазьте з машини
бо ж вибухне бісова мати

Ось ваші землі білий бог загарбав,
А ваші діти слугами ростуть.
Художникові руки, пензель, фарба –
Усе, що вам лишилося, мабуть:
Коли дощі розкришать ваші храми,
А літній день зайде в пітьму гробниць,
Коли не стане тих вождів між вами,
Що перед ворогами впали ниць,
Коли покануть всі пісні у небуть, -
То, втілений у ляпіс і пастель,
Священний кетсаль спогадом про небо
Торкнеться ваших вибілених стель.

Ти душу розглядай під мікроскопом,
Виважуй до піщинки форму й зміст,
А час женеться збуреним галопом
І проситься в життя твоє і в хист.
Служи перу і віддано, і вірно.
Злітай, а він зупинить твій політ.
Такий простий. Такий складний безмірно.
Заплутаний і неповторний світ.

Завмерли в чорних вербах сови,
Немов богів чужинних тінь, —
У безконечну далечінь
Вп’ялося око їх багрове.

Отак чекатимуть вони
Меланхолійної години,
Як, відтіснивши промінь, рине
Вечірній смерк з височини.

І свідчать пози їх статечні,
Що в цьому світі небезпечні
Хапливі рухи, — спопелить

Того жахлива мить розплати,
Кого рухлива тінь п’янить,
Хто прагне місце поміняти.

переклад: Мойсея Фішбейна

А відтак сорок три. І байду́же чи далі буде,
Аби просто у далі, гортати літа обридло.
Заметіль за вікном. Заметіль над усе набуте.
Заметіль і вечірнє, розгублених квантів світло.

Сорок три коньяку - виглядаючи воскресіння
Взятих міст і красунь, що знаменником тіла спільні.
Що чисельник не той винуватити провидіння ? -
Наче ми перед ним, лиш у ціле спростившись, вільні.

Що потрібно іще, загортаючись у минуле, -
Сорок три коньяку розмиває кордони миті.
Заметіль за вікном пеленає життя заснуле,
пеленає роки у волошки в майбутнім житі.


2006

І
Топчучи древні мушлі, вибілені святково
на потрісканій тверді напівпустель азійських,
так не бажаєш тіні, як поміняти подих
на ворушіння зябер у течії Мальмстріму,
стати настільки іншим, жити настільки ново,
щоби не знати суші, спраги, вогню і диму,
не укриватись пилом, і не сльозити очі,
бути лискучим тілом, що зазвичай із кручі
лине не вниз, а вгору, на мерехтіння неба,
на загадковий поклик місяця-черепахи.

ІІ
Риби не можуть бути іншими, аніж риби.
Їм не потрібно глузду, що розмокає швидко,
"швидко" для риб змістовно, а всяке "бридко" - рідко,
винятком тільки руки, їхнє прогіркле "все-бо"!
Але рятують води, вилюблені так, ніби,
з ними лише й кохалось це безбережне Небо,
і освятило в плесах кожне єство Відбитка,
рибу у першу чергу, наче за срібло злитка
риб'ячі вищі блиски, - не даремно хрестами
не тяжіли на шиях, і служили з хлібами
першим із перших: тим, що
прагнули злитись з ними.
Сріблом ж охочі ситі, вже не колишні Перші,
що і без Дива в сіті ловлять на заклик: "Херші!",
чи на відлуння волі аромату пустелі, -
сіті, тому й у води падають наче рими,
межі, кордони плину, аж по надрив моторів,
що неодмінний вихід за променисті стелі
на голоси рибалок і пташиних дозорів,
чиїх горлянок русла служать, як двері келій,
втечі від усіляких риб'ячих кредиторів.

Втеча найголовніше, втеча - вінець ковзкого
руху всього тремкого, сповненого жадання
бути чимдалі, бути!- рибі не до вагання -
хай мовчазною тінню течій мінливій пісні
з радісного німого - волі співзвучно строго.
Видимо, з цього зору, й води так схоже різні.
Як і мовчання. Риби вдячні за дар - мовчати,
що, вочевидь, не гірше вміння когось повчати:
передусім нащадків, а по життю - найближчих,
дар, що батькам спочинок і супокій ойчизні.

Дещо гірше з коханням, і навпаки - з любов'ю:
не дорікне сердито, не мотивує зраду,
і від рідні корисну не принесе пораду.
Тільки й вітай очима звабу перед собою,
тільки пливи і ніжно пести її лускою.
Пести її торканням і плавниковим рухом,
водорості уклавши імператорським ложем,
вмов її до спочинку, а коли геть знеможе,
то покажи як зверху повертаються люде,
втихомирені врешті, - дно і для них є домом.

Звісно, питання дому варто ладнати вчасно.
І не важливо хто ти з огляду громадянства,
гарне знайдеться місце - тихе, без месіанства
рабина, мулли, ксьондза, і найменшого руху
з боку жонглерів слова, вкрапленого у чванство.
Будь-які вправи рота тут, вочевидь, чесніші.
Наміри з'їсти швидко, не зіткавши з промови
ями, капкана, сильця, не переносять лови
у різновид знущання, видно тому і досі
води і найбагатші різноманіттям їжі.

ІІІ
Сонце. Незносна спека… Вийти з води на сушу
під сонцепад проміння, щоби дійти пустелі,
щоби довкола кості, закаменілі мушлі,
політруки і зброя, випалені оселі?
щоби пустельним вітром ночі сумні ридали:
“рідну глибінь віддали, кинули, полишили…“?
Непереносна спека...
                              Обрію плавкі смуги...
Висушеним легеням лінь ритмувати рухи.
О ким були, що мали - зовсім не однозначно.
Не, вочевидь, зростали, не очевидно - стали.

Видно, жадали Сині, та затверділи в глині,
і течія повітря - навіть не тінь Мальмстріму,
але ж було дитинство! І у ріці стрімливій
вміли спиняти подих, прагнули дна сягнути
і зачепитись міцно, втриматись у глядінні
на осяйну рухомість надпрозорої глиби,
що лоскотала м'яко й далі тягнула, ніби
ми є ріднею й зріти маємо разом, так як
риби не можуть бути іншими, аніж риби.


2003

Не по торговым странствуя делам,
разбрасывая по чужим углам
свой жалкий хлам,
однажды поутру
с тяжелым привкусом во рту
я на берег сошел в чужом порту.

Была зима.
Зернистый снег сек щеку, но земля
была черна для белого зерна.
Хрипел ревун во всю дурную мочь.
Еще в парадных столбенела ночь.
Я двинул прочь.

О, города земли в рассветный час!
Гостиницы мертвы. Недвижность чаш,
незрячесть глаз
слепых богинь.
Сквозь вас пройти немудрено нагим,
пока не грянул государства гимн.

Густой туман
листал кварталы, как толстой роман.
Тяжелым льдом обложенный Лиман,
как смолкнувший язык материка,
серел, и, точно пятна потолка,
шли облака.

И по восставшей в свой кошмарный рост
той лестнице, как тот матрос,
как тот мальпост,
наверх, скребя
ногтем перила, скулы серебря
слезой, как рыба, я втащил себя.

Один как перст,
как в ступе зимнего пространства пест,
там стыл апостол перемены мест
спиной к отчизне и лицом к тому,
в чью так и не случилось бахрому
шагнуть ему.

Из чугуна
он был изваян, точно пахана
движений голос произнес: "Хана
перемещеньям!" -- и с того конца
земли поддакнули звон бубенца
с куском свинца.

Податливая внешне даль,
творя пред ним свою горизонталь,
во мгле синела, обнажая сталь.
И ощутил я, как сапог -- дресва,
как марширующий раз-два,
тоску родства.

Поди, и он
здесь подставлял скулу под аквилон,
прикидывая, как убраться вон,
в такую же -- кто знает -- рань,
и тоже чувствовал, что дело дрянь,
куда ни глянь.

И он, видать,
здесь ждал того, чего нельзя не ждать
от жизни: воли. Эту благодать,
волнам доступную, бог русских нив
сокрыл от нас, всем прочим осенив,
зане -- ревнив.

Грек на фелюке уходил в Пирей
порожняком. И стайка упырей
вываливалась из срамных дверей,
как черный пар,
на выученный наизусть бульвар.
И я там был, и я там в снег блевал.

Наш нежный Юг,
где сердце сбрасывало прежде вьюк,
есть инструмент державы, главный звук
чей в мироздании -- не сорок сороков,
рассчитанный на череду веков,
но лязг оков.

И отлит был
из их отходов тот, кто не уплыл,
тот, чей, давясь, проговорил
"Прощай, свободная стихия" рот,
чтоб раствориться навсегда в тюрьме широт,
где нет ворот.

Нет в нашем грустном языке строки
отчаянней и больше вопреки
себе написанной, и после от руки
сто лет копируемой. Так набегает на
пляж в Ланжероне за волной волна,
земле верна.

1969(?), 70(?)

X
Император

Атлет-легионер в блестящих латах,
несущий стражу возле белой двери,
из-за которой слышится журчанье,
глядит в окно на проходящих женщин.
Ему, торчащему здесь битый час,
уже казаться начинает, будто
не разные красавицы внизу
проходят мимо, но одна и та же.

Большая золотая буква М,
украсившая дверь, по сути дела,
лишь прописная по сравненью с той,
огромной и пунцовой от натуги,
согнувшейся за дверью над проточной
водою, дабы рассмотреть во всех
подробностях свое отображенье.

В конце концов, проточная вода
ничуть не хуже скульпторов, все царство
изображеньем этим наводнивших.

Прозрачная, журчащая струя.
Огромный, перевернутый Верзувий, [57]
над ней нависнув, медлит с изверженьем.

Все вообще теперь идет со скрипом.
Империя похожа на трирему
в канале, для триремы слишком узком.
Гребцы колотят веслами по суше,
и камни сильно обдирают борт.
Нет, не сказать, чтоб мы совсем застряли!
Движенье есть, движенье происходит.
Мы все-таки плывем. И нас никто
не обгоняет. Но, увы, как мало
похоже это на былую скорость!
И как тут не вздохнешь о временах,
когда все шло довольно гладко.
Гладко.

XI
Светильник гаснет, и фитиль чадит
уже в потемках. Тоненькая струйка
всплывает к потолку, чья белизна
в кромешном мраке в первую минуту
согласна на любую форму света.
Пусть даже копоть.
За окном всю ночь
в неполотом саду шумит тяжелый
азийский ливень. Но рассудок — сух.
Настолько сух, что, будучи охвачен
холодным бледным пламенем объятья,
воспламеняешься быстрей, чем лист
бумаги или старый хворост.

Но потолок не видит этой вспышки.

Ни копоти, ни пепла по себе
не оставляя, человек выходит
в сырую темень и бредет к калитке.
Но серебристый голос козодоя
велит ему вернуться. Под дождем
он, повинуясь, снова входит в кухню
и, снявши пояс, высыпает на
железный стол оставшиеся драхмы.
Затем выходит.
Птица не кричит.

XII
Задумав перейти границу, грек
достал вместительный мешок и после
в кварталах возле рынка изловил
двенадцать кошек (почерней) и с этим
скребущимся, мяукающим грузом
он прибыл ночью в пограничный лес.

Луна светила, как она всегда
в июле светит. Псы сторожевые,
конечно, заливали все ущелье
тоскливым лаем: кошки перестали
в мешке скандалить и почти притихли.
И грек промолвил тихо: "В добрый час.

Афина, не оставь меня. Ступай
передо мной", — а про себя добавил:
"На эту часть границы я кладу
всего шесть кошек. Ни одною больше".
Собака не взберется на сосну.
Что до солдат — солдаты суеверны.

Все вышло лучшим образом. Луна,
собаки, кошки, суеверье, сосны -
весь механизм сработал. Он взобрался
на перевал. Но в миг, когда уже
одной ногой стоял в другой державе,
он обнаружил то, что упустил:

оборотившись, он увидел море.

Оно лежало далеко внизу.
В отличье от животных, человек
уйти способен от того, что любит
(чтоб только отличиться от животных!)
Но, как слюна собачья, выдают
его животную природу слезы:«О, Талласса!..»

Но в этом скверном мире
нельзя торчать так долго на виду,
на перевале, в лунном свете, если
не хочешь стать мишенью. Вскинув ношу,
он осторожно стал спускаться вниз,
в глубь континента; и вставал навстречу

еловый гребень вместо горизонта.

1970

Примітки автора (Бродс.):
Переклад назви: ПІСЛЯ НАШОЇ ЕРИ.
Діоскури - Кастор і Поллукс (Кастор і Полідевк),
в грецькій міфології символи нерозривної дружби.
Лемнос - острів серед Егейського моря, служив і
служить місцем заслання.
Верзувій - із слав'янського "верзати".
Таласса - море (грец.)

землю навколо

присипані попелом твої плечі й все тіло
тільки очі ясні...
звідки в тобі стільки сонця?
хтось тебе так надихає...
в тобі живе цілий світ
плетений з сумнівів та надій
пересипаний бажаннями та
жагою
до життя
до болю
до смерті
ти кидаєш виклик
епосі нових ідей
ері нового покоління
ти
ще
не
знаєш
з ким маєш справу
тому такий хоробрий
ти маленьке дитя
що хоче обійти навколо землю
хоче зрушити високий камінь
що тисячі років


колись усе мине

колись усе мине
колись усе піде в минуле
щось ми забудем
щось забуде нас
листи десь згубляться
чи хтось їх згубить
але залишаться назажди
пусті конверти
розмиті штампи
бліде чорнило
та неіснуючі адреси
й відбитки твоїх пальців
у моїй душі



це епоха депресії та суцільних втрат

це епоха депресії та суцільних втрат
що нанизані на шпилі храмів
нас закликають до віри
щоб ми обміняли себе
на право мати надію
і ми шукаємо вихід
крізь діри
щілини
й ми тікаєм...
забагато вже втрат
як на нас
малих