Ca va? - Merci, va bien!
І посмішка лукава.
Буденних мізансцен
Беспристрасна забава.
Зі смутком у душі,
Затягненої бантом,
Танцюєш на ножі
В сатинових пуантах.
Що сталося із тим,
Хто пахнув тиміамом?
І пилом золотим
Притрушено "te amo".
Змирилася невже?
Тугіше білий бант!
Лиш пам'ять збереже
Пусте "il vous aime tant..."

8.09.07

Легенька сукенка і блискучі чорні очі –
Що ще потрібно, аби відчути себе звабливою?
Зливою з лівою рукавичкою – праву десь посіяла…
Парасольку вирвав вітер і скинув з мосту
Так просто… Закінчилось літо
І тільки вересень, верес, айстри і яблука
Блукають містом, мозком, думками, руками…
Періщить дощ…
Таксі!

Тихий голос – густий, мов бурштин,
і глибокий, як сніг, –
Заколисував розум і повз у свідомість змією,
Він повторював мантру:
“О Анно, ти будеш моєю” –
Чорна сукня стече по колінах,
як хвиля,
до ніг.

…І півпогляд злітатиме віялом втомлених вій…
…І зітнуться мечі у двобої…
І стогін зметнеться
попід стелю. І ласо, як ласо,
постеля всміхнеться:
“Я клянусь Командором, Жуане,
що ти будеш мій”.


Аве Цезарю! Viva! Смішний переможець Victor!
І простелиться тіло, і тихо зросте трава…
На оголену шию сповзає моє боа…
Не пручайся, Жуане…
Це просто боа констріктор…

І вітри, що не скажуть тобі своїх справжніх імен,
Пролетять і залишать в серці лише порожнечу,
І спиняючи кроки останніх провісних знамен,
Розіб‘ються об небо, народжуючи предтечу…

І розхристаний світ на коліна впаде і прозріє,
І гаряча сльоза обпече майже зношені крила
На ангельських плечах…Тільки погляд святої Марії
Білим світлом проб‘ється крізь стіни космічного пилу…

І зомліє земля і побачить царів небесних,
І постане цей світ перед очі страшного суду…
- Ти не бійся Його, як помреш, то, мабуть,воскреснеш.
Помолюся за тебе… Ім‘я твоє як?
- Іуда…

Моя осінь… Незвідана… Меланхолійна…
Пряде туман, дощем гаптує ранок
І пасма листя жовтого на ґанок
знічев’я кине порухом граційним…

Під стогін вітру й плач старої ліри
бруківкою іде в Старому місті*…
Розхристана в жовтневім падолисті,
така відверта, пристрасна і щира…




* Луцьк умовно поділений на Старе і Нове місто.

Точки.net и Путей-к-отступлению.net,
И Бразилии.net: Интер.net переполнен отказом.
От себя не уйти, - поисковые выйдут на след,
На святом не поймают, из памяти вытрут не сразу.
Вот и вышел поэт, отплясав золотую муру.
Приходите его отпевать на окраину.ru.

1.
Как красиво солгали, что ночь
Будет с нами накоротке!
А она - многоточ... - точь-в-точь -
И Кабанов в первой строке.
И не пишется, и не спится, -
Почему бы теперь не спиться,
Не откладывать на потом?
Полушёпотом в каждом стакане
Выколдовывать Капакабану:
Соль и сок, воду, кровь и песок...
Знаешь, Родина, на волосок
От предательства я и обмана,
Если ты мне открытою раной
Глаз своих обжигаешь висок.


2.
Октябрют наливать перевёрнутым звёздным ковшом -
Всех забот у тебя, Виннича..., виночерпий вечерний.
Открывая оффшор к позаброшенным нашим кочевьям,
Береги себя! Вот, - под язык положи валидол.
Пиколистья клематиса сушит осенняя ночь,
Пикселится звездастое небо в проломленной крыше.
Мы подслушали Вечность. Нам страшно. Мы больше не дышим,
Как заточку в спине ощущая последнюю точ...

«На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми...»

Я уявляла тисячу разів,
Щоб тільки раз – один єдиний – зрозуміти,
Якими силами вдається жити
Вже навіть не на шальці терезів,
А поза... Поза всим. Не тліти,
Триматися надіями й думками...
Хіба існує там така надія,
Що не вмирає довгими роками?
Хіба існують там такі думки,
Які не доведуть до божевілля?
Хіба збагнеш, що мусиш це знести
Через чиєсь безглуздя і свавілля?
Здається, там нічого не існує,
Здається, то по інший бік життя.
І що душа давно вже не сумує,
А тільки кличе спокій-забуття.
________________________________
Я уявляла тисячу разів,
Як в інший бік хитнуться шальки терезів,
І що усім, хто забирав тоді життя,
Чекати марно спокій-забуття.

Слова близькі, по змісту різні,
з віками сплетені в одне.
Веду я пошуки непізні,
яке ж для мене головне?
Чи тепле слово Батьківщина:
дитинства спогадів туман,
сади квітучі і калина -
те, що нікому не віддам.
Там ллється пісня над садами
і перші звуки після сну.
В росі умиюсь, в кожнім грамі,
в прозорих краплях потону.
Казенне слово - це держава:
кордони, армія, закон.
Для громадян це не забава
бо кара ляже, як прокльон.
Слуга Феміда у держави,
із терезами у руці.
Сліпа розгляне наші справи
без тіні смутку на лиці.
Я розділяю ці два слова.
Мені близьке лише одне.
Беру росу. Зі мною мова.
Вона для мене - головне.

То не літо скінчилось – я стала тобі не коханою,
І відтоді південні вітри відцуралися заходу.
Атмосферний циклон, що до нас вирував над Балканами
Перешкодив коханню зірвати порепані ягоди.

Корабель затонув той, що ми змайстрували. З вітрилами
(Ну авжеж!), як годиться найкращим казкам, – пурпуровими.
Хоч ніяких Америк на ньому чомусь не відкрили ми,
Та із ним потонула любов, нам обом подарована.

Набухали думки і поволі родилася істина,
Розірвала кайдани – звільнилися руки за спиною:
Не твоїми віднині, своїми руками я їстиму,
Й моя мушля не буде вагітна твоєю перлиною...

То не літо скінчилось – я стала тобі не коханою.
І пора би змиритись давно, але тільки скажи мені:
Чом не Вірою, Любою і не коханою Ганною?
Біля моря затишна кав’ярня твоя... з моїм іменем.

Вечір
Печаль у чорному плащі
пошитому з вчорашньої ночі
підкрадалась до мого будинку
Вікно відкритою кватиркою
сердито кліпало на незнайомку
наче хотіло гавкнути
Печаль
намагалась залишатись непомітною
але раптово
наступила на хвоста
старій облізлій заздрості
яку я вигнала
ще минулого затемнення сонця
але яка час від часу
приходила вночі
і своїм нявчанням
не давала спати
Я виглянула надвір
і може б навіть
не помітила гості
якби гудзики блискучими зірками
не підморгнули з рукава плаща

Старий годинник. Маятника хід...
Різьба майстерна... Дзвонів бій сакральний
Немов ножем, прорізав морок літ
І зблиснув бронзою у снах печально.

***
Над Києвом повільно й величаво,
Покритий мохом зависті й брехні,
Гойдався тихо маятник держави.
Плили роки й століття. Мов у сні,
З холодним скрипом, кволо і з надривом,
Він прорізав густу пітьму віків.
Здавалось, що зупиниться. Та дивом
Герої не дали... Щоб він летів,
Свою віддали всю життєву силу
Й полинули у журавлиний клин.
А маятник немов розправив крила -
Будив людей і підіймав з колін.

***
Держави маятник все набирає хід,
Прорізуючи світлом Часопростір.
Підстав і ти плече та розгойдай як слід -
Він приведе твоє майбутнє в гості.

Колыбелочка ДО (жди)

Пока мы спим, дождь куда-то идёт,
Идёт и ситцево моросит,
Бубнит под нос алфавит апсид,
Висит на проводе, воду льёт.
Пока он спины мостам скребёт
И с небоскрёбов стирает пыль,
Поёт ребёнок, луна плывёт
На телевышечный чёрный шпиль.
Река морским перепахнет дном
И всё опять на круги своя...
Но дом один был во сне одном,
Куда упала звезда твоя.
Я плохо спрячу её в саду -
Она взойдёт под дождём другим.
Играя, дети легко найдут.
...Пока мы спим...

Колыбелочка РЕ (пей)

Сердце моё, сумка пастушья,
Что в тебе есть, кроме сыра и хлеба?
Кроме свирели, овечьего неба
Здесь, на бездушье?
Чувствую: гложет, мучает, сушит -
Кто по тебе служит горькие требы?
Кто в тебя верит и следует слепо
Эдакой глушью?
Сердце моё, клякса красною тушью,
Остановиться становится больно.
Только репейник с дороги окольной
Был твоим мужем.
Зеркало лжёт...Мы с тобой - побирушки
Маковых зёрнышек, доброго слова,
Дробной рыбёшки с чужого улова,
Детских игрушек.
Пей через былочку звёздные лужи.
Добрая весть: в лёгкой лодке ладони
Сон твой хранит Тот, кто любит и помнит,
Что тебе нужно.

Колыбелочка МИ (гни)

Куда тебе долгие письма писать,
Ежели адреса нет?
Я закрываю конвертам глаза
И отправляю на свет.
Нам расстояния всё же - беда,
Если обнять нельзя.
Полуоборванные провода
Голым хребтом скользят.
Видишь, зашёл далеко прогресс,
В самое далеко…
А за окном, за вагонным, - лес,
Вмолчанный в молоко.
А за вагонным окном - окно
В небо, а там, за ним,
Смотрит немое моё кино
Тоненький херувим,
Словно стоит за моей душой,
Славно бы - за плечом…
Я попрошу, чтоб тебе - хорошо,
Больше же – ни о чём.

Не говори мне грустных слов прощанья,
не говори мне страстных слов любви,
мне не нужны пустые обещанья…
Но говори любимый говори.
Ты расскажи как в поле васильки
во сне склонились при пустой дороге.
Поговори со мною о любви,
открой свои печали и тревоги.
Ну, говори же милый говори,
ну не молчи любимый ради Бога…
Ну, вот тебе уже пора идти,
тебе своя, а мне своя дорога…
И все что мы с тобой не долюбили
и все что не сказали до конца,
сегодня навсегда похоронили
и сорок дней оплачут небеса.
А завтра, словно в море корабли
мы разойдемся, позабыв друг друга
и лишь воспоминанья о любви
согреют местность, где бушует вьюга

Мелодія вечірньої Тоскани
Торка тоненьким пальцем неба щит.
На серці то затишшя враз настане,
То знову задощить.

Це тарантела миготлива
Луна, чарівна і проста,
Немов заквітчана олива,
Що в небо звільна пророста.

Прощальний день, немов дитя в сухотах,
Ще погорів для нас – і зник.
І сльози я свої від тебе потай
Сховав у темний записник.

Неначе свічка миготлива,
Що догоря між синіх риз,
У перламутних переливах
Звівся білий кипарис.

Той не поет, хто не поміж вигнанців –
Так кажеш ти, о граде між долин…
В чужі краї піду від тебе вранці,
Не лілію зірвавши, а полин.

23. 06. 07
15. 07. 07
Таранто

...Це все була мана, твоє наслання:
Серпнева спека, схожа на кохання,
Де наші силуети і тіла
Сплелись в клубочок…
Тиша, що вела
По лабіринтах снів, і губ, і втоми…
О Аріадно, відведи додому,
Візьми за руку, виведи зі сну,
В якому, наче в морі, потону –
Такий глибокий, що не продихнути…
…Смішна любов із присмаком цикути…

Не приходь до мене, Грею, не приходь.
Я чула, що був корабель і червоні вітрила,
Та я не пішла, я вже, знаєш, своє відходила.
І ти не запізно – це я, хай пробачить Господь,
Це я не зуміла, це я розучилася віри –
Не всім до снаги чудеса, молодий капітане.
Я раптом втомилася ждати на теплі зефіри.
Я просто, якою була, вже ніколи не стану.
І пусто, і гірко мені від такої поразки,
Так вірити двадцять років – це щось та й значить.
Я просто жила поза межами тої казки:
Замало ілюзій, щоб врешті не стала зряча.
*
І як колись – збираю дикі квіти
І бігаю в дощі без парасолі.
Які там журавлі? Мені би просто жити.
Ассоль померла. Хай живе Ассоль.

Хлипко мені і холодно, мій П`єро,
Пальці мої розучились держати перо,
А ляпаси б`ю, аж лунко.
Ролі, мій любий, ці ролі сильніш за все,
Вічний пастух не овець, а себе пасе,
Не прагнучи порятунку.
*
Довічний блазень, загнаний у кут,
Вже звично молить, впавши на коліна,
Про першу милість на своїм віку.
Вистава йде. І вічна Коломбіна
З розмаху б`є підставлену щоку.
*
Дивися, мій любий, на жала моїх шпичаків –
Мальвіна щось, мабуть, наплутала: лапа Азора,
Проштрикнута наскрізь, лишає криваві узори
Не тільки на сцені, під соло захриплих смичків.

І тільки одне - жалюгідний коханий васале -
Несе поза сценою пам`ятю вічних агоній
Відбиток принижень і сміху, як обрис долоні,
Обличчя твоє бліде.
Я б руку собі відрубала!...
…Вистава іде.

Вслухаюся,як нескінченностопним ямбом
віршує сталь коліс про долі мандрівничі
і з ними в такт здригається позавіконне
кіно з банальним, передбаченим сюжетом -
поля, горби ганяються один за одним,
байдужі погляди селянок непорушних,
поодиноко вкраплених в зелену повінь
із сапами - зразком технічного прогресу.
Поклавши голову на брус червоно-білий,
про сенс життя свого розмислює кобилка
і поглядом наскрізь пронизуюючи потяг,
із тугою в очах вдивляється в минуле.

Останні кадри і метелики жовтаві
спинили біг на тлі нічного фіолету
і хвиля часу розкололась на хвилини
об берег довгожданий з назвою "Тернопіль"
з лицем багатооким, незворушно-мудрим.
А згусток метушливих зустрічей з прощанням
від греблі-потягу, як повінь відкотившись
струмками продзвенів по лабіринтах вулиць.
Знайомі назви їх я п"ю і не нап"юся,
цей запах кам"яний п"янить і гріє.
Десь тут по тротуарах бродить моя юність,
та я для неї вже чужий, незрозумілий.

Блищить долоня театрального майдану
зірками, змитими дощем з чола у ночі,
і заздрять їм, поміж колон сховавшись, вікна,
сліпі й німі, нездужають у міжсезоння.
Затіяла забаву ніч із ліхтарями -
сліпих метеликів із жмені випускає.
А у Катедри руки в вічному молінні
вознесені до хмар розмитого світіння...
...Я поспішаю повернути рік за роком,
свою відсутність, наче плівку на початок
відмотую. У кольоровості вітринній
посилуетно час задкує у минуле.

За рогом - двір. Гілками на балкон обпершись
у скло вікон цікаві заглядають клени.
З-поза дверей я чую голоси знайомі,
під пальцем - пружність електричного дзвіночка...
...Та раптом відкриваю очі серед ночі,
а у віконних тінях чужина глузує.

Душа і метелик припнуті шпильками до світу.
Війна вже позаду. А ти – таки любиш життя.
Опершись на літо, ідеш, оминаючи сіті
Дволикого щастя. Минув біль – і відчай відтяв.
Дрібні перегони. Абсурд коліщат. Метушіння.
А дійсність, як правда. Все просто і ясно, як день.
Поскрипує тихо твій пращур дверцятами в сінях.
Душа, як метелик. І сиплеться збіжжя зі жмень…

Гніздить мисливець на прицілі око,
у правім вказівнім на чаті потиск,
ледь чутно обирає подих спокій,
сумління не приставлене до "проти".

За спалахом до вій закрався сполох,
скидає скубане вбрання водойма.
Малює пострілом відлуння коло,
а небо одягає пір`я стойма.

Гурма кричить, а дріб гаптує тіло,
холодні краплі губляться, мов буси...
Вилазить дим крізь ніздрі вогнестріла,
немов здивований - волають гуси.

З дебелих пліч дерев злізає морох,
йому на руки опадає просинь.
Оплакане гусине горе хором...
В ковтках повітря защемило осінь.

16 Серпня 2007

Закохана? Чи тільки примха тіла?
Крок танцівниці, сукні давній крій…
Медоволоса відьмо, скільки мрій
журливих лицарів твоя рука згубила…

Вітаю, твого полку прибуло,
У вояків нових міцніють крила,
Ти всіх у зброєносці посвятила,
Хоч і без леза – в абсолютне зло

Юнацькі сильні руки пестять вміло,
Шаліє з серця лава вогняна -
Ти знову прагнеш випити до дна
Бо завше влучно цілять твої стріли

Чому ж морозить і кидає в жар,
Між днем та ніччю стерлася межа…

Чи ти в черговий раз забав схотіла?
Закохана? Чи тільки примха тіла?

Повні по вінця чари,
повні тобою сни…
Київ – німа почвара –
спатиме до весни…
Липне до ніг багнюка -
не перейти зими…
Просто візьми на руки.
Просто собі візьми -
Дивну, смішну, грайливу…
Тихо цілуй в чоло…
Хай до весни забуду
все, що уже було…
…Білі високі гори…
Відблиск чужих вікон…
Горечко моє, горе,
мій нереальний клон…
…В чорне глибоке море
падаю в дивних снах…
Будь мені – наче човен,
відговори мій страх...
…Тільки слова, як сливи,
сипляться за поріг…
Дай тобі, Боже, сили,
мій віртуальний гріх…

Поки, вітре мій сивий, ти пишеш листи
гострим склом по пергаменту серця живому,
намагаючись шкіру товсту прошкрести
у мовчання моє, у байдужість і втому —
я до тебе крізь товщу земну й крижану,
крізь бетонний непотріб усіх нагромаджень —
всім єством здичавіло і спрагло тягнусь,
всім пластом, всім корінням, засушеним майже.

Я — податлива глина з прадавніх глибин,
шкарубка й затверділа — гнучка та слухняна.
Розімни мене в пальцях. Що хочеш, роби —
лиш зніми, наче гріх, каламутну оману,
віднайди в її надрах фігурку мою,
не згаси цей промінчик, цю іскорку Божу...
Задихнутись тобою я знову боюсь —
і надихатись вдосталь тобою не можу.

Розпускаєш руки під дощем
Розквітають пуп’янки-долоні
Свій давно загублений Едем
Не знайдеш на жодному пероні

То не жаль – пробиті жалом скроні
Антиусвідомлення проблем
Твій Едем не схожий на Господній
Ні на жодну із земних систем...

**

Затяжного дощу місто –
Корито з брудом і червяками
Їм там не тісно
І звісно життя за планом
Дощ іти перестане
І висохнуть залишки бруду
Погляньте на місто –
У ньому не черви, а люди...

Чисте повітря бальзамом зцілює груди

Прогладь П`ятою Ахілеса
Душі живучу каламуть.
Колись тут ваготіло плесо,
погоже протікала суть.

Від витоку джерельно-чисто
думки пускалися уплав.
Краплини змісту, мов намисто,
лисніли словом. Переслав

зневірами, неначе мулом,
лукавий перестріт на дні
каміння. Істина майнула
в`юнкою рибою. А дні

злинали водоплавним птахом,
губили пір`я, крик закляк.
Давав (та не давався) маху
старий вахляр - протлілий ляк.

Тут заглядало небо. Зорі
кидались вниз, мов жебраку.
Тут Сонце видихом прозорим
теплінь всівало нетривку.

Але нема кому впіймати
ні риби, ані птаха. Суть
злягла на дно... і в`язнуть п`яти
в Душі живучій. Каламуть.

9 Серпня 2007

Які таємниці блукають у ваших очах?...
Натомлена ніч спочиває у вашім волоссі.
І пледом туман простелився на ніжних плечах…
То я через вас у відьомство ще вірю і досі.
Як вітер ваш стан обіймає і падає ниць
Приховані ревнощі в серці мені закипають…
Кохатися з вітром – то, певно, для вас, чарівниць,
Так само звичайно, як вранці напитися чаю.
Як пальці тонкі виплітають купальський вінок,
Захоплене сонце не може порушитись з місця.
І ластиться стежка до ніг, і сміється струмок,
І щось жартівливе на вушко нашіптує листя.
Та я не віддам вас ні стежці, ні сонцю, ні снам,
Не випущу з рук ваші ніжні тендітні долоні.
Усі ваші чари довірте холодним вітрам,
А серце залиште в моєму земному полоні.

Чого тобі іще, мій лицарю у латах?
Чи загубив свій спис у очеретах мрій?
... Цей шлюб - повільна смерть.
Мене-для-тебе втрата.
Твій кінь доїв овес. Сідлай його мерщій.

Як нитка із клубка - дорога поміж гори -
Далека і в’юнка. Тікай від мене, Мій.
… Ця ніч була чорніш за найчорніше море.
Глибока, мов любов… А вранці прийде змій

За мною. Білий сум. І вельон. І дукати.
І посаджу город. І заведу козу…
І буду змієнят в колисці колихати…
І доньку – з того сну – Оленкою назву…

***
Я в Луврах чи Лаврах,
як глиняних горщиках –
Збираюся купи закислим молоком,
Щоб потім в хліб спектися пухко
І роти наповнити незрілим:
Розглядачам полупаних фресок,
Поціновувачам загублених полотен,
Слухачам мелодій мертвих.

Кінськими копитами відлунюю
В переходах – кам’яних торбах,
Торохкочу брукованим настилом
Возом гробаря,
Щоб на смертнім обеліску застигнути
Вибитими буквами і спогадами.

Лунаю дзвоном, що падав на землю:
- Гавриле-дзвонарику! Гей!
Лови мене в руки спрацьовані,
Заколиши, поцілуй.
Стукни кулаком по міднім боці:
(хай задзвоню іще раз, іще раз…)

Я – в тобі. Чорна незорана,
Чорна поорана. Земля.

***
Старі коні за селом лопочуть ногами,
Як лошата, в моїм рванім-перерванім,
Залатанім камінням тілі.
- Конята, коненята, в яблуках і збруї!
(гойдайтеся на гіллі, повішані на
вуздечках і вудилах, що ж вас було,
що ж вас було – тьма!)

У весело-босий ранок її уздріли:
Червоне намисто на груди, на перса
Голі білі, круглобокі груденята,
Притискає руками мене до тіла,
Розмащує пацьорками у волоссі.
( заберу її до себе навіки –
кровонька калиново капа-капа,
а молодиці більше нема – нема)

Забрати всі мости! Розвести їх!
То я поспішаю, то я біжу.
Несу кораблі, ножі, дерева,
Жіночі тіла несу.

Я – в тобі. Темна і голуба.
Глибока і мілка. Вода.

***
Сивобровий. Тебе разом з крилами,
У моїм морозянім блиску загнали
В темні вологі підвали:
- Лети! (б’ють у спину, між крила)
Ти лиш випустив риб’ячі плавники
І луски, юркнув у стічну трубу.
У мороці каналізації я погано пахну.

Лоскочу її голі сідниці, сидить на
Тротуарнім обідку і перебирає
Струни деревної малої гітарки:
Бринь-та-перебринь-колишусь,
Між-звуками-граюсь.

Вітряно в полі, ліг на колосся,
Остюки залізають між пальці,
В волосся волошок і маків.
Пахну припріло і радісно перед,
За хвилю гордливу до зливи.

Заглядай в мої замки, я тобі ще,
Ще багато збудую.
Розпущуся у ніздрях пуп’янком,
Чи то холоду, чи то пампухів,
Чи то листям опалим,
Чи рук незнайдених, що не торкали.

Я – в тобі. Свіже й недобре.
Іноді пахну. Повітря.

Де ви, де ви, земель наших пуритани,
Де ти, Слово втілене в людях
Із гострим, із ясним зором?
Розгублені, роздратовані, балакучі,
Вони скрізь - недовірки безбожні...
Як на дні моря,
Як у жовтім хвилюванню водорослин
Блукаю задумливо... - Боже!
Бий промінням,
Бий промінням,
Бий промінням!

Ніби небо спустилося нижче,
Щоб напитися радости,
І нізвідки з’явились вірші,
Коли ти поруч мене, ти!

Колия, колити, колипоруч,
Колими, колиразом, удвох
Свої руки піднявши вгору
Посміхається сонячний Бог.

Колидень, колисвіт, колиранок –
Все в тобі та усе в мені.
У зіниці колизагляну
І навіки лишуся на дні.

Колискоро кінчається літо,
Колиночі – холодне тло,
Те гаряче, несамовите,
Дасть обом нам колитепло.

Колия у вікно погляну
І життя свого сенс знайду –
Тодінаше коликохання
Колисатиме двоє душ...

К. Реуцкому

Слово – это лодка. Помоги,
Подгони её под бережок
Губ моих, где слово на двоих –
Это словно с лонжею прыжок.
Слово – это косточка в горсти:
Выглянет, успеет подрасти;
Срубим, будет вёселко – грести.
А оставим – вишенке цвести.
Слово – оловянная нога
Гансу с Христианом на заказ,
Чтобы балерины от Дега
Убегали в солнечный рассказ.
Лорка в переводе на санскрит,
Колонковой кисточки следок.
Слово запоздавшее горчит
И колючий в горле холодок,
Будто опускают юнги лот
Чтоб измерить глубину души.
Лореляй отчаянно поёт,
Ну а ты – отчаянно пиши.
Слово изречённое – есть ложь,
Слово несказанное – есть блажь.
Промолчишь – наверняка убьёшь,
Так смотри, хоть в сердце не промажь.

Йдеш невидячки,утомлено, нарІзно.
Затавровані слова. Довільні жести.
І гортаючи небесні палімпсести,
Тихо плачуть янголи на тризнах.
Жаль себе до скону, до нестями.
Зблякнув клаптик паруса Ассолі.
Все до решти прибрано...крім солі
На бенкеті в День Santa Тетяни.

Ні коня, ані лат, лиш волошки в очах.
І, як маки, цвітуть свіжоспечені рани...
Лицар долі упав, лицар мій без меча...
Підіймайся, вставай на досаду майдану.

Ну а ти, не спіши, голосний бузувір,
Він – такий же, як ти, – мій повержений лицар –
По підвалах душі рве і піниться звір,
Той же, що і в тобі у кайданах в’язниці.

Він – такий же, як ти, – одноденний герой,
Бо назавтра свій меч підіймуть над тобою.
І не знає ніхто, чий смертельний конвой
Завітає тоді поховати героя.

Він – такий же, як ти, – по роках молодий,
І у нього могла бути б я за дружину...
Гей, народ, помовчи! Подивися сюди:
Меч підняв бузувір, опустила... людина.

Живуть істоти омертвілі...
У їхнім ситім, тліннім тілі
Вже завелась вертка черва.
Були людьми вони сперва:
Любити вміли і радіти,
У них вродились гарні діти.
Та захотілося скарбів, -
Впряглись у найми.
За рабів
Господар-пан їх став сприймати,
Зібрав докупи компромати
На них самих і на сусідів, -
Хто з ким де спав, чи як обідав,
І чим займались бабця, дідо...
І страх в їх серці затвердів, -
В нікчемних, ницих холуїв;
Гніздом зробивсь для дум черствих
І лобним місцем для черви...
Раби старались навперейми,
Хто першим лист вкраде, чи вийме
В сусіда ближнього записку,
Чи донесе, що раптом пискнув
Якесь різке, дотепне слово
На панську владу гонорову...
За кожну вістку - за донос
Поназбирали грошей стос.
І п’ють, жеруть і веселяться,
І на похмілля люто зляться,
Що пан їх має за рабів.
Похмурі ходять і слабі
В чужих покоях, що їх даром
Із порцеляною і крамом
Позалишали ті, хто в муках
Позапізнали сум розлуки
Із домом цим, із милим Львовом, -
Згадаймо тих хоч добрим словом!

Крізь біль і сльози, крізь любов і муки
Я йшла свідомо у полон печалі.
Життя дарує зустріч і розлуку,
А доля ці моменти відбирає.

Німий пейзаж, німа пересторога,
Попереду – життєвий епізод.
Я тихо йду розгублена і строга,
Нема життя, нема пісень без нот.

Минуле зникло швидко й непомітно,
І стерся присмак гіркоти в коханні.
Пройде печаль, я посміхнусь привітно
Усім, хто на «краєчку» чи на «грані».

Нема поняття «добре» чи «погано» .
І ми самі будуємо життя.
Ми біль і тугу пізнаєм зарано
Та виходу з безвиході – нема.

Я можу без тебе -
так вмить зупиняється кров.
Я можу без тебе -
це наново вчитись ходити.
Сліпий, що ніколи
не зможе побачити знов,
Та якось змирився
й не прагне нічого змінити.

Я можу без тебе...
Чому ж тоді досі болить
від змісту цих слів -
просто вслухайся -
можу без тебе .
В них пустка - немає нічого,
ні снів, ні молитв,
бо більше не маю про що
я просити у неба.

Я можу без тебе -
це більше ніколи й ні з ким
на відстань,
що змусить ходити по лезу.
“Ме му тос кікльос тарате” -
не зрушити кіл
тому, кому кола мої
відтепер не належать.

Не розтуляй долонь - без Тебе я безкрилий.
Мій дім - в`язниця, горло пропікає хрип.
З краплин свого тепла Тобі змайструю зливу
Перекладу в устах печаль на мову риб.

Пр.
Будує спогад пам`яті мости -
Тут Ти ще є, а там уже не стало...
Бо полюбити - поле перейти,
А розлюбити - сто життів замало.

Молюсь і вірую, тамую безголосся...
Не замикай дверей - для мене ти мій храм.
Де ласки рук живуть в розпущенім волоссі -
Там світло зустрічі, розмова сам-на-сам.

Пр.
Будує спогад пам`яті мости -
Тут Ти ще є, а там уже не стало...
Бо полюбити - поле перейти,
А розлюбити - сто життів замало.

Не переходь на "Ви" - по тому боці осінь,
А тут весни рушник, розстелений на двох,
Тут ми по небі "Лю..." перебігаєм босі...
Насіявся жалем думок чортополох.

Пр.
Будує спогад пам`яті мости -
Тут Ти ще є, а там уже не стало...
Бо полюбити - поле перейти,
А розлюбити - сто життів замало.

2 Серпня 2007

Бувають дні –
Сумні.
Пусті й безмовні.
Одноманітні,
сірі і нудні.
Я ж -
кожен день твій
Радістю наповню,
Ти кожну ніч
Літатимеш у сні...
В моїм краю –
Завжди' на небі зорі,
Усе живе –
Троянди й Небеса.
Ти - рідна їм.
З тобою всі говорять:
Птахи і Вітер,
Сонце і Роса...

Слоненятко моє
У великій посудній лавці,
Ти товчешся півдня,
А роботи – зустрінеш і вечір.
Здумати важко:
Посудища – на черепочки!
Хай йому грець.
Завдала собі стільки клопоту.

Того ранку нас розбудить сич…
- Ціхо-ціхо, спи, моя кохана…
Сипле сніг. І білий дім мовчить.
І мишва плете свого канкана
Під старими сходами, де пил
Не стирали від початку віку…
Штори, наче привиди вітрил,
Вікнам склеять золоті повіки…
Сни, як ріки, потечуть до рук,
Повінню наповнять тіл загату…
…Хату обплете німий павук…
…До весни ми будемо лежати –
У заметах білих подушок,
На хребті скрипучого дивана…
По-котячому впаде сніжок
На чотири лапки…
- Спи, кохана…

Так пристрасно молилася Вона,
Розп`яли руки небо стигле...
Услід за вітром очі бігли,
Сльоза платила відчаєм сповна.
Так пристрасно - Вона одна.

Так глибоко надія проросла,
Прорвала дійсність, ген згоріла...
Та серце билося здичіло,
Молитву жаль устами переслав.
Так глибоко - ніхто й не знав.

А на світлині пам`ятно оцій -
У попіл танули обійми...
Тепер Вона, до болю вільна,
Ховала серце в щогодинний бій.
Так пам`ятно - ти мій.

30 Липня 2007

світанок перетворюється
у метушливий ранок
гавкають собаки
заряджаються рушниці
сідлаються коні
сурмлять сурми
ці кляті лисиці
нічого нам не зробили
але ці руді хвости
дражнять нам уяву
і будять у душі
справжнього мисливця
і очі
наливаються жорстокістю
яка прибуває
і прибуває
як вода у зливу
що переростає у потоп
і ми
захлинаємося
власною жорстокістю
і конаючи
проклинаємо лисиць

1.
Небо малює
Олівець мінарету -
Морю завидки.

2.
Хвиля ожила,
Прокинувся вітерець,
Закохався в ню.

3.
Купу тайн морських
Хвиля перешіптує
Любцю-бережку.

Зеленим небом стомлених надій
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти сатана-палій…
Я зачинюсь у безіменнім дні,
Уже не час кохати просто й сліпо,
На твоїм серці виросли поліпи,
І твої очі — жадібно-брудні.
Ай, відійди, померти хочу я.
На це не здатен ти, моя примаро,
Ти безкісткова платонічна пара,
Я — Клеопатри храмова змія.

Порушив мій закон, закон любови,
Ти відійшов у світ мертвецьких ламп,
Від тебе чорне світло чорних рамп,
Замазане фурункулами крови.
Ай, відійди, не стій у олтаря,
Час не-кохання вже такий реальний,
І тільки ти, холодний і кристальний,
Голодна рись, розлючений варяг.

Зеленим небом спінених морів
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти Бог, який спалив…

Не осуди мене, не осуди,
Дай сили пережити холоди,
Дай талану не втрапити в льоди,
В замерзлий слід бісівського копита,
Гіркого трунку чашу недопиту
Підсолоди мені, підсолоди.

Терпіння дай розплутати в собі
Душевні лабіринти; гострий біль
Від ницості та зради, далебі,
Втамуй; за дар кохати рідні очі,
Де рай і пекло водночас, Небесний Отче,
Дай мудрості завдячити тобі!

Всеспалення, шкарлат і багряниця.
Всепрощення, всепáвітер, габа
оповиває горнього раба
там, де ява всепрóхолоді сниться,
коли пустеля згадує: жнива
і в небі паляниця золотава,
коли пустеля згадує: отава
і згадує: всепáзелень жива
і снігоцвіт живий, коли не в’яне
ніщо довкіл і в небі поготів,
і все таке, як горній раб хотів,
і все таке зелене і жнив’яне,
де полудневе полум’я пече,
всеспалення, димовище і жертва,
там, де пустеля випалена й мертва,
де Він поклав долоню на плече.

28 – 29 липня 2007, Київ

Погрійся.
Під пахвою в мене тЕпло...
Замуркочи
Тихенько на плечі.
У серці,
що від холоду
затерпло,
заб'ють гарячі,
радісні ключі!

* * *
парк...осінь...
небес вечорова просинь
й душа, що нічого не просить.

* * *
я загорну тебе в ніжність,
мереживом міражів зачарую,
але й ти мені...допоможи.

* * *
кола пекельні Данте -
їх не минають ні генії,
ані комедіанти.

Сніг під світлом ліхтаря -
Стовп танцюючого світла.
Сніг іде з початку дня,
Білим снігом все розквітло.
- Дихай глибше! - це Зима,
Це її міцні долоні,
І бажаю я сама
Притулити їх до скроні.
Затанцюємо разом
На майдані спорожнілім
І відбитками чобіт
Щільно вкриєм сніжний килим.
Романтичніше за вальс
Ще не вигадали танцю...
...Відчуваю тільки Вас
В білім вальсі.
В світлі.
Вранці.

Давай потанцюєм з тобою у пахощах цвіту.
Повільно і ніжно.
Обнявшись, станцюємо вальс…
Ти скарб мій найбільший.
Єдина у цілому світі.
То ж хай він сьогодні
Цю ніч подарує для нас…

Ми серцем до серця
Кружлятимем Замком у танці.
Зіллються в молитві
Над липами спраглі вуста.
І хай нас розбудять
Пісні солов’їні уранці,
Бо ти – найдорожча,
Бо ти – найрідніша.
Ти – та…