Я вижив тут, і я тобі віддам
ці гори, ці черешні між лісами.
Вони тремтять, вони цвітуть над нами,
й це може називатися життям

у царстві Божім. Хай - єдина мить.
Один лиш подих. Крок лише єдиний.
Неізреченний черешневий іній
над небесами темними тремтить!

Сліпу свободу видихнемо! Грім
паде в потоки - вірить тільки водам,
бо Царством задихається Господнім,
бо страхом захлинається людським.

Іду — немов траву чиюсь толочу —
отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.
Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не скочить і — по рукоять!..
Але я знаю: є ще пси осінні —
Вони мене почули і не сплять.

Не виють. Не печуть небесні схили.
Отари не женуть — то відійшло.
Верхи їх відпустили й побіліли —
вже був мороз. Вже вкуталось село.

Вже все забуто!

Згризено в гонитві!
А що насподі — чорне і круте,
аж крутить листям буковим на вітрі,
аж менша псота кумельгом іде!
Їх спини жовті, їх зіниці білі.
Їх лапи відігріті у золі.
Їх ґазди мокрі в тихому похміллі.
Їх зорі вічні, їх ґаздині злі…

А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш.
В ногах чиїхось часом, як щеня,
заскімлиш…

Часом озирнутись хочеш,
немовби хтось тебе наздоганя.

Ще б кілька слів, хоча би зо два,
і все – на місці, все – як слід.
Лежить у голові, як лодва,
стара, сліпа залежність від…

Та що перелік і для кого?
Спочатку хоч собі втовкмач,
що не в старого й не в сліпого
питать за кожну із невдач.

В дні золоті і в ночі срібні
ти не співав псалми, не звик.
Для цього не такі потрібні
душа, і шкіра, і словник.

Ти вибрав із усіх мелодій
мотив отав у Космачі.
Косити ходиш, ніби злодій, –
нечутно, крадьки і вночі.

Ти думав: тут музикам грати?!
На всі ці гори й небеса
молись, аби пекла у п'яти
хоч ворога твого коса.

Останні виють пси пастуші,
останні моляться уста,
цілуючи досвітні душі…
Вони приходять неспроста!

Одна при одній! Ніде стати…
За крок від правди і біди
вже й ворогу шепочеш: брате,
прикошуй прадідів сліди…

Як звіра, гладиш проти шерсті
оцей покіс, оцей поліг,
оцей узір, де жоден хрестик
не вишитий для губ твоїх.

Уже й коса не косить – миче
з корінням… Вже в землі вона
Собі шепочеш: чоловіче,
якій худобі Ці сіна?

Останні виють пси пастуші,
останні моляться уста,
цілуючи досвітні душі…
Вони приходять неспроста!

Невже ти косиш на чужому,
спиною вчувши вила з тьми?
Якщо й вертатимеш додому,
невже співатимеш псалми?

Тремтіли коні на стерні
в тумані сивім.
У старовинному вбранні
ти йшла на сиглін.
У плесі, ніби у душі,
ховала небо.
Із двох ущелин два вужі
повзли до тебе.
Затамувала страх і біль...
Письмом зловіщим
лягла на мох іскриста сіль
з небесних тріщин.
Летіла глиця золота
крізь лоно голе...

Сліпе іржання доліта
і серце коле.

Дощ на світанку стих, але за мить
він перейшов у вариво огненне.
Сполохано ти горнешся до мене,
а я тебе не можу захистить...

Усе - як у пророцтві. Все. Однак
здалось мені, що це було вже. Наче
я чув цей грім, я це шаленство бачив,
я стан цей знаю: це не крах, а знак.

Хто грає світом? На яких правах?
Чи Богом даних? Та невже нам, темним,
очистившись і полум'ям пекельним,
воскреснути з олжею на устах?!

Спинився. І мить, може мить постояв на межі.
Вони не здригнулись, коли зупинився, ні після.
Вони просто поруч ішли, галілейські мужі.
Вони просто близько стояли, коли він вознісся.

А як їхні руки? В ту мить... Обійшлося без рук.
Вони й перед тим не питали, пощо йому свідки.
Він з ними ішов. Йшов востаннє. Ішов після мук.
Йшов тільки що. І не довів їх до тигра із клітки.

Е. В., А. Д.
Ни страны, ни погоста
не хочу выбирать.
На Васильевский остров
я приду умирать.
Твой фасад темно-синий
я впотьмах не найду.
между выцветших линий
на асфальт упаду.

И душа, неустанно
поспешая во тьму,
промелькнет над мостами
в петроградском дыму,
и апрельская морось,
над затылком снежок,
и услышу я голос:
- До свиданья, дружок.

И увижу две жизни
далеко за рекой,
к равнодушной отчизне
прижимаясь щекой.
- словно девочки-сестры
из непрожитых лет,
выбегая на остров,
машут мальчику вслед.

1962

Он сказал, что споткнулся о камень, упал, расшибся.
Но не в этом, наверно, была причина
его забинтованного плеча.
От неловкой попытки снять с полки пачку
фотографий, давно его занимавших,
повязка ослабла, и струйка крови
потекла по руке.
Я принялся поправлять бинты:
я поправлял их медленно, неторопливо.
Ему было не больно, и мне нравилось созерцание крови:
эта кровь была кровью моей любви.
Когда он ушел, я нашел на полу под стулом
алый клок ваты, оставшейся от перевязки,
ваты, чье место – мусорное ведро.
И я прижал эту вату к моим губам,
и стоял, так держа ее, долго-долго –
прижимая к губам моим кровь любви.

Сгущались сумерки над центром Селевкии,
когда на площади возник один из Них.
Он шел – неотразимый, юный, статный,
в глазах – сиянье знанья, что бессмертен,
копна надушенных волос черна как смоль.
Прохожие таращились, стараясь
понять, откуда он – сирийский грек?
заезжий чужестранец? Те, однако,
кто повнимательнее, догадавшись,
невольно пятились. И, глядя вслед
фигуре, поглощаемой аркадой,
ведущей сквозь сумятицу огней
в квартал, что оживает только ночью
с его распутством, оргиями, буйным
разгулом сладострастия, они
пытались распознать: который это
из Них, и в поисках каких земных
запретных радостей он пожелал сойти
на мостовую Селевкии с горних
высот – обители Благословенных.

Деметрий Селевкид был крайне удручен
узнав, что Птоломей достиг
Италии в весьма постыдном виде:
буквально в рубище, с тремя рабами,
к тому же – пеший. Так, того гляди,
начнут их, Селевкидов, в грош не ставить,
а в Риме и посмешищем сочтут.
Хотя, конечно, Селевкиду ясно,
что всеми ими помыкают в Риме,
как слугами, что там без них решают,
кому дать трон из них, кого вообще убрать.
Но все ж должны они хотя бы внешне
хранить достоинство! Ведь как-никак
они еще монархи, Селевкиды;
цари еще – нельзя же забывать!

Вот почему Деметрий Селевкид
был удручен и предложил немедля
в дар Птоломею диадему, перстни,
наряд пурпурный, свиту, слуг, рабов
и чистокровных лошадей – чтоб тот
в Рим въехал, как пристало греку,
к тому ж – Александрийскому царю.
Лагид дары его отверг, однако.
Он ехал, чтоб снискать себе поддержку
и в роскоши подобной не нуждался.
Он в Рим вступил как нищий, в жалком платье,
ночлег себе устроил где-то в доме
лудильщика; затем пришел в Сенат –
измученный, невзрачный, явно жертва
несправедливости. И он не просчитался.

1915

Боги ведают будущее, люди - настоящее, а
мудрецы - то, что не за горами.
Филострат. "Жизнь Аполлония Тианского"

Смертным известно о настоящем.
Богам – начала и их концы.
О том что близится, о предстоящем
знают только, склоняясь над шелестящим
листом пергамента, мудрецы.
Иногда им в их кельях, далеких от перипетий,
чудится странный гул. И они в него
вслушиваются, точно в мотив забытый.
Это – гул надвигающихся событий.
Населенье не слышит, как правило, ничего.

1912

Смотри, чтоб качество чеканки было
отчетливым. В чертах – величье, строгость.
Корону, впрочем, следовало б сузить:
я не люблю парфянские горшки.
А надпись – ту по-гречески, конечно,
без вычур, без двусмысленных гипербол,
чтоб всюду римский свой сующий нос
проконсул вздора не наплел бы Риму;
но, тем не менее, должна быть надпись гордой.
На обороте же изобрази, пожалуй,
дискобола, а впрочем нет – эфеба.
Особенно же проследи за тем
(и ты, Сифаст, смотри за этим в оба),
чтобы после вычеканенных "Монарх", "Спаситель"
стояло элегантно "Грекофил".
Не умничай, не изощряйся, дескать –
"Какие греки? Что за эллинизм
у нас за Загром, вдалеке от Фраты?"
Есть варвары похлеще нас, а пишут
примерно это. Чем мы хуже их?
В конце концов, бывают же у нас
забредшие из Сирии софисты,
и рифмоплеты, и другая рвань.
Мы, стало быть, не чужды эллинизма.

Отправляясь на Итаку, молись, чтобы путь был длинным,
полным открытий, радости, приключений.
Не страшись ни циклопов, ни лестригонов,
не бойся разгневанного Посейдона.
Помни: ты не столкнешься с ними,
покуда душой ты бодр и возвышен мыслью,
покуда возвышенное волненье
владеет тобой и питает сердце.
Ни циклопы, ни лестригоны,
ни разгневанный Посейдон не в силах
остановить тебя – если только
у тебя самого в душе они не гнездятся,
если твоя душа не вынудит их возникнуть.
Молись, чтоб путь оказался длинным,
с множеством летних дней, когда,
трепеща от счастья и предвкушенья,
на рассвете ты будешь вплывать впервые
в незнакомые гавани. Медли на Финикийских
базарах, толкайся в лавчонках, щупай
ткани, янтарь, перламутр, кораллы,
вещицы, сделанные из эбена,
скупай благовонья и притиранья,
притиранья и благовония всех сортов;
странствуй по городам Египта,
учись, все время учись у тех, кто обладает знаньем.
Постоянно помни про Итаку – ибо это
цель твоего путешествия. Не старайся
сократить его. Лучше наоборот
дать растянуться ему на годы,
чтоб достигнуть острова в старости обогащенным
опытом странствий, не ожидая
от Итаки никаких чудес.
Итака тебя привела в движенье.
Не будь ее, ты б не пустился в путь.
Больше она дать ничего не может.
Даже крайне убогой ты Итакой не обманут.
Умудренный опытом, всякое повидавший,
ты легко догадаешься, что Итака эта значит.

Душа, чурайся почестей и славы.
Но коли с честолюбием не сладить,
по крайней мере, будь благоразумна:
чем больших ты высот достигнешь,
тем осмотрительней веди себя.
Когда в зените ты, когда ты Цезарь,
когда ты притча на устах у всех,
будь вдвое осторожен – особливо
на улицах, в сопровожденьи свиты.
И если невзначай Артемидор,
к тебе приблизившись, письмо протянет,
пробормотавши: "Прочитай немедля:
здесь нечто, что касается тебя", –
остановись. Прерви все разговоры,
дела, решения. Вели убраться прочь
тебя приветствующим. Их поклоны
пусть подождут. Пусть подождет Сенат.
Узнай немедленно, что говорится
насчет тебя в письме Артемидора.

К. Кавафіс.1911р

Переклад: з грецької Генадій Шмаков (1940-1988),
редагував Йосиф Бродський (1988)

Их разбитые изваянья,
их изгнанье из древних храмов
вовсе не значат, что боги мертвы. О нет!
Они все еще любят, Иония, землю твою, как прежде,
о тебе до сих пор память хранят их души.
Когда августовская заря
над тобой занимается, воздух суть их дыханье,
и нечеткий юношеский силуэт,
как на крыльях, изредка промелькнет
над твоими холмами.

1911

Прискорбно, что судьба несправедлива
к тебе, природой созданному для
деяний доблестных, успеха, славы.
Тебе здесь негде проявить свой дар,
и ты коснеешь в низменных привычках,
ты делаешься безразличным, пошлым.
Но страшен день, когда, махнув рукой
на эту жизнь, поддашься искушенью
и тоже ступишь на дорогу к Сузам,
где правит Артаксеркс.
Тебя
он примет при дворе радушно, щедро,
пожалует сатрапией, рабами,
тем, сем – ненужными тебе вещами, но
чье изобилье ты, кусая губы, примешь.
Душа твоя к иным вещам стремится!
Ты грезишь о признаньи у софистов,
о славе всенародной, криках "Эвхе!"
тобой заслуженных, об Агоре,
о рукоплещущем театре, лаврах.
Их не получишь в дар от Артаксеркса.
В сатрапии их не дождешься тоже.
А для тебя без них и жизнь не в жизнь.

Ты твердишь: "Я уеду в другую страну, за другие моря.
После этой дыры что угодно покажется раем.
Как ни бьюсь, здесь я вечно судьбой обираем.
Похоронено сердце мое в этом месте пустом.
Сколько можно глушить свой рассудок, откладывать жизнь
на потом!
Здесь куда ни посмотришь – видишь мертвые вещи,
чувств развалины, тлеющих дней головешки.
Сколько сил тут потрачено, пущено по ветру зря".
Не видать тебе новых земель – это бредни и ложь.
За тобой этот город повсюду последует в шлепанцах старых.
И состаришься ты в этих тусклых кварталах,
в этих стенах пожухших виски побелеют твои.
Город вечно пребудет с тобой, как судьбу ни крои.
Нет отсюда железной дороги, не плывут пароходы отсюда.
Протрубив свою жизнь в этом мертвом углу,
не надейся на чудо:
уходя из него, на земле никуда не уйдешь.

1910

В этих сумрачных комнатах обретаясь давным-давно,
я все время пытаюсь найти хоть одно окно,
чтоб отворить его. Луч, проникший со стороны, я
мог бы счесть утешеньем. Проникший снаружи свет
сделал бы жизнь выносимей. Но окон нет,
и, может, это и к лучшему, что мне их не отворить:
возможно, что свет всего лишь новая тирания.
Кто знает, какие вещи может он озарить

1903

Ти почуєш, як голос покличе,
як здригнеться будівель намисто,
де земля прогинає обличчя
під засніженим плетивом міста.
Тут слова в сніговій білій вовні,
мов хрипкі старовинні оргАни,
вириваються співом назовні
крізь щілин незагоєні рани.
І пісок на замерзлій дорозі,
і сніги нерозтоптано-білі
загасити цей поклик не в змозі,
заховати ці рани безсилі

Це вони, розпорошені гарби,
Це вони, спорошілі горби,
У розколинах давньої фарби
За горбами чотири гарби.
Це вертання, це рідні пенати.
Це юрма безголосо горла,
Це юга, це несуть розпинати
Розпорошені крила орла.
Спорошіле димовище. Тливо
Спопеляє зникомі дуби...
Це торкає рука тріпотливо
Порошини старої доби.

11–15 квітня 2002 р., Erding

...поперемелювали жорна
ніжнозелену світлотінь,
у місті музика мажорна,
у місті проливні цвітінь,
у місті свято, я вже учень,
я споглядаю цей парад,
ані нудних словосполучень,
ані докучливих порад,
у місті свято, все раптове,
сяйне, сліпуче, це мій друг,
це я, це решта, ми братове
і всі братове надовкруг,
у місті свято, ще півноти,
ще півросинки на бузку,
ще півлелітки до темноти,
що вгорне душу боязку
там, де зупиниться стрімливо
стара платівка, де текла
зелена мла – зелене мливо,
зелена крапелька тепла.

20–23 квітня 2002 р., Erding

Господи, порожньо в нашій господі,
Господи, холодно й вогко, насподі
Голос господаря зниклого змок,
Поза дверима затьмарено схили,
Господи, порожньо, дай мені сили,
Двері потрощено, ржавий замок,
Вітер жене хмаровиння, достоту
Голос нічий, безнащадну істоту,
Поза дверима згасання яси,
Поза сльотою темнота осіння,
Онде в кутку дотліває насіння,
Порожньо, Господи, іже єси.

30 червня – 9 серпня 2002 р., Erding

…а ще плакат:
вусатий кат
обняв маленьку Мамлакат…

Середня, середульша школо
(Не ті китайці на Тайвані),
Вороже кодло, дружнє коло
(А стукачів — неначе твані),
Шкільне тавро, чорнильна плямо
(Сусідка вмерла на дивані),
Шляхи в майбутнє — тільки прямо
(Нова прем’єра “Дяді Вані”),
Знайома шкапо, бідна гриво
(Підсудні в самовикриванні),
Усі провулки — тільки криво
(На всіх екранах — Ґеловані),
Усе, що складно, — дуже просто
(Йде Схід на захід у нірвані),
Це ти, провінції коросто
(Попід базаром повно рвані),
Лежалий крам, подерта брама
(Все місто в перепохованні),
Немає місця для Абрама
(У мріях тепло, як у ванні),
Усе, кранти. Закриєш кран ти
(Всі дні обчухрані та рвані),
Тепер ми, друже, еміґранти
(Життя — неначе в каравані),
І снити будем до кінця ми
Як не Дніпром, то Чернівцями.
Усе, хана. Прощай, Тарасе.
Прощайте всі.


Гермашка.
…strasse
2 травня 1999
Altenerding

Ця вулиця зникома,
Це дерево старе,
Там, де стояла кома,
Поставили тире,
І годі намовляти,
Що втрата замала,
Колиску немовляти
Завія замела,
Лягла не до паркана
Зимова кропива,
Юрма недоторканна
Зіниці пропива,
В місцині непрозорій
Криниця кажана,
Чи храм, чи лепрозорій,
Чи крейда крижана,
І скрипка не воскресла,
І згадано не все,
Що крига новоскресла
До безвісти несе.

26 жовтня – 16 листопада 2000 р.,
Altenerding

Я ще благаю сторожу високу:
Позанебесна моя охороно,
Дай доторкнути важке виногроно,
Дай мені спити солодкого соку
Там, де луска у віддалині голій,
Там, де гроза фіолетово-сива,
Там, де кінчається плетиво снива,
Де починається плетиво колій…

25 травня 1999
Altenerding

Сниво показують, можна дивиться,
Поки його не звели нанівець:
Торба дровець, овдовілий кравець,
Австро-угорська горбата дівиця
Мацає лиця старих Чернівець.

Два королі — до винової кралі,
Поза базаром палає пенсне,
Хворі за шибою, звуки Массне,
Юні кульгавці, фальшиві коралі,
Придане пралі, спасення пісне.

Місячну тінь перепродує пройда,
Сива крикливиця падає ниць —
Де янголя спокушає черниць,
Де шанувальниці доктора Фройда
Гойда на гойдалці між кам’яниць.

20-23 серпня 1999
Altenerding

Дивна Книга про смачну,
Перетравлювано-свіжу
І таку здорову їжу,
Я й собі смачного вріжу,
А потому розпочну:

Комбайнер біля керма:
Ця хода всепереможна,
Сумніватися не можна:
Ця республіка заможна,
Сливи, персики, хурма.
Соковита бастурма.
Сниться міліціонеру
Чи то Мао, чи то Неру:
За приховану фанеру
Десь роками чотирма
Їм обломиться тюрма
(То не сон, а просто деза),
Сняться, бля, босяцькі леза,
Сниться шмара нетвереза
(Чи твереза, то дарма),
Знає шмару Кострома,
Шмара має осетрину,
Має фізію вітринну:
“Ти бери мене, Марину,
Взагалі та зокрема”,
Ця шалава не дріма,
Сниться йо.ана облава,
Сниться суче слово “Слава!”,
Сниться корпус пароплава,
Біла палуба, корма,
Амністована юрма.
Ця тюрма всепереможна,
Шмарі снитися не можна,
В Костромі босяцький Неру
Пре украдену фанеру,
Ця облава нетвереза,
Слово “Слава!” — суча деза,
Осетриною шалава
Маже корпус пароплава
Там, де палуба, корма…
Комбайнер біля керма.

15 червня 1999

Altenerding

Щойно розтало. І знову промерзло.
При керогазі горлали про мерзо,
Тільки про мерзо горлали вони.
Двічі вдова, прибиральниця Ліда
Заміж виходила за інваліда
Праці, в’язниці, водяри, війни.

Через дорогу було поховання.
Вєня помер. Похмеляється Ваня.
Вєні до фєні, а Вані наллють.
Перед очима було хилитало.
Щойно промерзло. І знову розтало.
Це викликало Іванову лють.

Ваня подумав: “Невже похмелюся?”
Ваня подумав: “Не Ліда, а Люся”.
Ваня подумав: “Це скільки ж погод!
Мерзло, розтало, і знову розтане…
Все в цьому Всесвіті безперестанне”.
Йшов п’ятдесят-післясталінський год.

24–26 квітня 2000 р., Erding

Прозору тінь передніч перетну,
Тремке свічадо, необоротну,
Недоторканну лінію пташину,
Спогадуючи Місто на горі:
Двори, дахи, бруківку, димарі,
Осоння, зливу, літепло, шипшину,
Суницею мальовані роки:
Метелики торкалися руки,
Зело слова зволожені відкрило,
Джерела споглядали чужину,
І голос… голос… не наздожену…
Далекий голос… пісня про вітрило…

20 травня 1999
Altenerding

…і щастя це — хвилини півтори.

Склепивши очі, тихо повтори:
околиця… напівзабуті лиця…
овече хутро… сині хутори…
багаття… бринза… сутінки… суниця…
Ти вернешся. Воно тобі насниться.
Форель… зело… криниця… Повтори.

Святвечір 1998 року,
Altenerding

На горах мороку, на пагорбах імли
Вони Його уздріти не могли.
У безмірі згасала їхня ватра,
І тріпотіло припутня крило,
І споночіле юрмище брело,
І тліли розпорошувані шатра,
І звірина торкалася колін.

Чітке число вкарбовано у тлін.
Солона ржа, спогадування родив,
Зела, роси, недоторканних піль,
Коли довкола ця кривава сіль
І хтось під них цей безмір заскородив.

17 січня – 2 лютого 1997 р., Altenerding

…І друг іще не мрець, і я
Ще не школяр, і ми
Ще тільки чули: Греція —
За вінцями зими,
А там іще Японія,
А там іще Перу,
Ще запряжу я поні, я
Ніколи не помру.

23–24 березня 1997 р., Altenerding

Коли ми невмирущими були,
Поза липневим літеплом, коли
Ми на скрипках розучували гами,
Коли заледве сходила зоря
І не було для нас календаря,
Там, поза березневими снігами,
За проливнями жевріла Равенна,
Недоторканна і благословенна,
Єрусалим яскрів у кришталі,
Текла Ріка з Господньої долоні,
І наше Місто сяяло на троні,
І зірка сповідалася бджолі.

14 – 15 грудня 1996 р., Altenerding

…І чорний крук на чорному сидів,
І не було ні жител, ні садів,
І круче око, чорне і незряче,
Спогадувало житла і сади,
І мить, коли він залетів сюди,
Коли очей торкнулося гаряче.
На чорній кручі крук осліплий кряче,
І попелом заметено сліди,
Сиди і кряч, заблуканий, сиди
І кряч, і кряч, осліплений, неначе
Ти можеш воскресити їх, жебраче, —
Згорілі житла, спалені сади.

21 – 22 лютого 1995 р., Мюнхен

…ще теплого Великодня пора.
Він визира її з-поза Йордану,
убивану, невбиту, незриданну,
що світиться Йому з-поза Дніпра,

за проливнями землю визира,
заклечану, зеленену, пожадану:
„Я йду до тебе, Я тобі постану
торканням голубиного пера”.

І світиться у темряві століть
Його сльоза, незаймана й нетлінна.
І у долоні пломеніє віть,

над безміром кривавиться калина,
оце ж бо Він: упавши на коліна,
коло Дніпра навколішки стоїть.

21 січня 1996 р., Altenerding

…І вже вуста судомою звело,
І прийняла душа неопалима
Розпечені горби Єрусалима
І Києва обпалене зело.

О крапелько, промінчику, бджоло,
Перлинко, доле, о напівнезрима, —
Мого буття недоторканна рима, —
Солодке і розвогнене жало, —

Благослови, хай лишаться мені
Юга понад скорботною Стіною
Й понад Рікою схили весняні.

Благослови, хай лишаться зі мною,
Допоки йти дорогою земною,
Допоки є ще спогади земні.

5 – 6 лютого 1989 р., Мюнхен

Закрити очі. Тільки дотик.
І вже немає вороття.
І жити так, і жити доти,
Аж поки вистачить життя.
І жити шкірою. І жити,
Немов за дивних прачасів,
Коли не чули хвилі й віти
Поміж собою голосів,
Коли існує тільки спека,
Існує тільки тепла рінь,
Є тільки хвилі, і далека
Холодна хвиля б’є в теплінь,
Є тільки доторки спекоти
До розімлілої руки, —
Забути, звідки ти і хто ти,
Забути простори й роки,
Забути виміри і міри…
І забринить височина,
Коли розпеченої шкіри
Торкнеться крапля крижана.

1972 р., Київ

Хворе осіннє море дихає важко, нерівно,
Білі у морі хвилі, в чорному штормі — грім.
Місце нашої зустрічі з Вами, Ларисо Петрівно,
Місце нашої втечі — хмарний осінній Крим.

Хмурі химерні хмари. Марні осінні втечі.
Сухотного жовтого листя кволий примарний рух.
У морі, у штормі, у хмарах, у листі, у цій холоднечі
Шукаю подиху Вашого, Ваших шукаю рук.

Шукаю голосу вашого, може, його зустріну —
З моря луна долине, — так я зустрів колись,
Ларисо Петрівно, Лесю, Вкраїнко моя,
Україну —
Країну, яка злетіла над незбагненну вись.

Шукаю в осінньому вітрі слово Ваше пророче,
В холоднім Криму осіннім шукаю Вас, Міріам.
Стрічаю сухотну осінь і грім, що над Кримом гуркоче,
Той грім, що здіймає хвилі і спать не дає морям.

1972 р., Крим

Хвильку прохолоди й супокою
В ці липневі, ці спекотно-білі
Небеса, на ці автомобілі,
Що пливуть — розпечені — хисткою
Дниною, на ці померлі тіні,
Голоси, що плавились і зникли
В спеці, на пекельні мотоцикли
В довгому нестримному тремтінні,
На лице, на очі, вкриті потом,
Що його не витерти рукою, —
Хвильку прохолоди й супокою —
Решта буде потім, решта — потім…

1972 р., Київ

Я вбитий був шістнадцятого року.
Щось там цвіло й бубнявіло, нівроку,
В містечках поміж Брічева* й Сорок,
А я ніяк долоні не зогрію,
Бо хтось наслав чи тиф, чи малярію,
Бо впала зірка і приходив строк.

Та час мине. І я таки воскресну,
І вже на другий рік, на другу весну,
Між інших піль і містечкових стін
Зоря впаде, і пролунає: досить,
І вітер наді мною заголосить,
І прийде строк, і знову прийде скін.

І знову там лишатимуться близни,
Там, поміж містечкових стін вітчизни,
Де пошестю, сокирою, багром,
Цеглиною було мене убито,
Де скроні вже торкнулося копито,
Де слуху вже торкнулося: погром.

"О, сизокрилий птах…"
ти з нами по стількох літах,
звиваєш гнізда у житах,
бриниш у сивих небесах
про щастя, волю, що усе ж -
одне і те ж.

Мелодії такі старі,
одвічні вісники Зорі,
з якою радість і любов
не проминають так, немов,
освячені не до життя -
до забуття.

"Серце наче птах…"
волає у сумних очах,
німіє тугою в устах
і плине, плине, як ріка -
колись і чиста і дзвінка,
у небуття.

Під очманілий рев,
відлуння вічного "пся крев",
мажорно-табірний надрив,
бур'ян здіймається для жнив.
Біжить у нім мале дитя
за край життя.

"Мій сизокрилий птах…"
не замовкай розп'ятий на гілках,
не падай в спалену траву.
Співай допоки ще живу.
Співай, миленький, хоч і жнеш
одне і те ж.



2000

В.К. №6

По розтраченим краплям, уламкам і здогадам
Я збираю тебе десь на відстані голосу,
Я збираю тебе десь на відстані голоду
І боюся зірватись, боюся обмовитись.

Мокрим снігом сліпим наші душі спаплюжено,
По бруківці брудній наше тіло волочено,
Але ми вже досвідчені – знов мімікруємо,
У екстазі містичному злившись з оточенням.

Ти тривкий, я тривка.
Небо чисте, стривожене.
Ані слова не сказано,
Таємниць не порушено.
Ти такий, я така.
Ми ніколи не зможемо,
Ми вже точно не зможемо
Доторкатися душами.

19:40
14.01.05

В.К. №3

Якщо хочеш, ти можеш зостатися – сном або тінню.
За деревами їдуть вже повні підводи дощу.
Кришать крилами зорі сліпі жовту сутінь осінню
На уламки, в яких я ніколи тебе не прощу.

І не треба інакше. Проси, щоб не вибухло літо
І не вжалило світлом її ангелічних долонь.
Ну а істина в тім, що усіх, кого хочеш зігріти,
Слід вести до багаття.

А потім кидать у вогонь.

18:05
29.11.04

І
Покинь Едем, іди в буремний світ,
і, як руно здобувши перше "до" ,
повзи не зупиняючись по кругу,
чи зосереджуй вроджену напругу
на внутрішнім, та рухайся, їй-бо
недвижний завше набереться бід,
єдине: ніс не сунь куди не слід.

ІІ
Завжди бажай високого - низьке
під ноги стелиться саме-собою.
Високе там, де порожньо, де обрій
наповнює ефіром кулі мрій,
на них літатимеш понад юрбою -
та доки юний, а життя просте –
цінуй egalite й fraternite.*

ІІІ
Якщо без мрій ніяк, почни із мрій
розкішних і поступливих, як море,
яке не смакував, не бачив, доки
не пережив солено-пінні роки.
Тому що небо чисте і прозоре,
читай молитву і не май надій,
живи не відкладаючи подій.

ІV
Завжди шукай неходжені шляхи -
найкращі з них плетуться тихо вгору,
і хоч вершин одразу не здобути
безлюддя дасть тобі нагоду чути
і зріти незіпсовану натуру -
гармонію, порядок, ритм - таки
це першотвір Всевишньої руки.

V
Мандруючи за обріями вслід,
прийми майбутнє, як усе минуле,
що так охайно втоптане у порох.
Найкращі відкриття ховає морок
вчорашнього, повитий у понуре
знання: їдять-з'їдять гріховний плід.
Будь перебірливим, шануй завіт.

VІ
Та линучи за обріями вслід
зважай на залишки потуги в грудях,
де на початку біль і кровотеча -
нерідко виростає порожнеча,
де пульсував колись живого обсяг -
довершує пустелю карбамід.
Втішайся болем аж до скону літ.

VІІ
Не вір очам, не довіряй словам,
навколо тебе інше, ніж гадаєш,
і краще, аніж бачиться. Знайди
хоча б одного, хто дійшов мети
тобі близької і шляхи пізнаєш.
Та не спіши свій будувати храм -
хай відшумить в крові природи гам.

VІІІ
Ніколи не печалься самотою.
Людей у світі так багато, що
не оминути дружби, чи кохання
і ними вирощеного страждання.
Вмій жити із оцим "прийшло-пішло",
І, уподоблено богам, уздою
тримай язик, і будь самим собою.

ІХ
Гляди з усмішкою на все минуще:
на труднощі, і недосяжність дів,
прийдуть часи - вони захочуть більше,
їх вчитиме життя, не ти: це ліпше,
хто спокій береже - зіжне посів.
Одна біда: не ти один меткий?
Всміхнись і це минуще, світ такий.

Х
Май власний розум і присутність духу -
і наберешся досвіду і знань.
Та вистражданий мудрості нектар
нездатному цей оцінити дар
не пропонуй – бо, окрім насміхань,
іще й ножем оплачують науку -
зважай, кому ти протягаєш руку.

ХІ
Не розчаровуйся. Умій нести,
будь справді другом, і не жди навзаєм
нічого іншого від ближніх, крім
їх змушених потреб в тобі, утім,
ти не отой Атлант із небокраєм -
і маєш право плюнути й піти,
пославши не своє під три чорти.

ХІІ
“Допомагай нести, а не складати.
Не умаляй ріки життя. Не жертвуй
собою без найвищої потреби…” -
чи не твердив я сам собі це? Ніби
у змозі й ти – найлегший день змінити,
супроти неминучості постати?
Та хоч веде нас Доля - вмій ступати.

ХІІІ
І, зрештою, дійдуть лише уперті.
І я ішов, покинутий всіма,
коли дорога взяла круто вгору.
Я вірю, і тобі підйом цей впору,
що крізь роки розсіється пітьма,
і ти знайдеш у центрі круговерті
одну лише відсутність - страху смерті.



2004

U 1
А як завважите моє життя
не в призму зроговілого лорнета,
а у неспокою серцебиття, -
угледите тоді судьбу поета.

Ні, ні, не хочу зашкарублих слів,
я винен вам. Але не тільки гроші,
згадайте інше - я любив, жалів…
Ви знов у бійку. А були хороші,

були ніжненькі, милі, звабні. Руки!
І нігті від погруддя... Моя рибко,
нема між нашими світами злуки,
і в цьому суть мого спасіння, видко.

2005

Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
І покій морської, принишклої хвилі.
Відчуй, Кесаріє, як входить тремтіння
у намертво стягнені латами груди,
як сходить уроджена в далечі дальній
невідана Риму солодка належність,
як, летко відкинувши кари порядок,
озорює зиму її протилежність.

О, де, як не тут, кругозору видніше -
подалі від Цезаря більшає неба -
зі снив повертається найважливіше -
дарована кожному дива потреба.
Відчуй, Кесаріє, серцями еллінів
і душами римлян – обіцяне в тому,
у чому немає докору вітчизни,
а тільки - усміхненість Отчого дому,
сяяння Зорі летом до Віфлеєму,
туга пасовищ і здичілого саду,
о, звідки полине звучання, повіє
по світу новину, новину-розраду.

Плин мирри, цвітіння привитої Гілки,
і подиху мова нова Немовляти.
Відчуй, Кесаріє, як Божа природа
вдихає надію в догмати.


2004

Летіла білим голубом зима,
Святе Різдво тримаючи на крилах.
Своїм теплом холодним обійма
Пожовклі квіти на морозних нивах.
Чорніли мертвим каменем дуби,
Заснувши від одвічного чекання.
І хмари, не минаючи журби,
Застигли у страшному хвилюванні.
Померла вся природа лиш за ніч.
Лише сніжинка падає тремтяча...
Та світ – не світ без дивних протиріч.
На противагу смерті – сміх дитячий.
На противагу болю – сміх дзвінкий,
Що розчиняє небеса поснулі.
На противагу горю – рік новий,
Що змушує забути про минуле.
На перевагу снігу – серця жар,
Який спроможний кригу розтопити.
На перевагу віхолі – стожар,
Який повинен долю освітити.
Різдвяна зірка сяє не дарма –
Її мороз затьмарити не в силах...
...Летіла білим голубом зима,
Святе Різдво тримаючи на крилах.

Яскрава свічка гине теплим жаром,
Стоїть свідоцтвом смерті на Землі.
І в темному вікні дзвенять примари,
Мов мертві затонулі кораблі.

В трояндах, захололих від спокою
Жевріють тихі очі півістот...
О, як знущалась доля над тобою,
Мій дорогий розстріляний народ!
Як смертю невідверною блищали
Хвилини льодового півжиття!
Як матері відважно захищали
Останнє з десяти своє дитя...
Чи нишком на пекельному вогні
Його варили з сіллю в казані...

Хіба це люди? Люди це чи звірі?
Хто їх довів до цих страшних висот?
Хто винен, що їх душі помарнілі
Вже душі не людей, а півістот?

Найбільше – варвари розореного поля,
Що знай співали в щасті та в біді,
Які у них мета, держава, доля,
Які у них турботливі вожді.
Вина у них на совісті зігріта,
Мов з домовини вряджений посол.
Бо не вожді підносяться над світом,
А світ неронів садить на престол.
Вожді ж тим зміям просто підіграли,
Сичали в такт, дивуючи людей.
І кожне те сичання спричиняло
Смертельний подих; тисячі смертей.
І люди винні... кожне мертве тіло,
Яке не ухопилося за ніж.
За те, що світлі міфи не палило –
Померли би всього на день раніш...
І винна я... мої щасливі очі,
Сп’янілі від щоденного вина,
І грім біди, який іще гуркоче...
Але ж не Україна, не вона!

І
Рясні дощі, байдужі пасма неба,
відсутні обрії, спохмурені будинки -
невже і справді неземна потреба
веде тебе туди, куди стежинки
вимощує жага оволодіння,
принаймні від часів гріхопадіння?

ІІ
Ти юна, щоби зважувати вчинки,
але кому за них відповідати?
В місцині, де обожнюються ринки,
у всіх своя ціна, контрактні дати,
і в тебе є ціна. Ти з нею згідна?
Ти не така?! І в чому своєрідна?

ІІІ
А скільки коштує талант? А тіло,
твоє доладне тіло, і з душею?
Я заплатив би за таке, і вміло
виточував із тебе Галатею.
Тебе ж цікавлять гроші? Ні? Доволі
зати́шного гнізда у кроні долі?

ІV
Там частий вітер: дужий і холодний,
і самота, і спокою немає.
І вигляд знизу, далебі, не модний,
а сонце ті верхів'я осяває
дізнатись тільки - мертвий чи прозорість
твою довершила безмовна зрілість.

V
Отак воно складається - одвічно
добра жадаєш, де воно відсутнє, -
кохання, пристрасті, де споконвічно
лише самотнє нетілесне сутнє.
А може істина, як сон вчорашній, -
химерна справа? Світе бідолашний.

VІ
"Дороги, що примножували юрби
одного сонячного ранку зникли.
І ти, яка донині жити звикла
не так, як інші, посміхалась, ніби
не диво, що дороги позникали,
та прикро, що залишилися справи..."

VІІ
Не розрізнити звичне і незвичне,
моє з твоїм докупи поєднати
чим, окрім ложа, на якім ридати
з-за краху любощів і є логічне
продовження історії кохання,
у тому ж напрямку – оволодіння.

VІІІ
Оволодіння, імовірно, раєм.
Відмовитись чи зго́дитись – незручно.
"Незручно", певно, ключ, з яким за краєм
стосунків далі все благополучно,
нове продовження не лиховісне,
усе зумисне - не лише тілесне.

ІХ
Авжеж, кохання без любові - ноша,
союз атланта і каріатиди,
і далі тільки гіпсова пороша,
і змучені архітектурні види
на будь-яке майбутнє: "жили пильно,
не кинувши набуте добровільно".

Х
Не кращий приклад? - виключень немає.
Епітафійність справ матеріальних
по суєті безмовно вигасає
на кладовищі образів печальних.
Високолобі кажуть: ентропія.
А я тобі на вушко: є надія!

ХІ
Навпроти, у вікні, відбито вежу,
де звикло крутить стрілками годинник
у напрямку зворотнім, скільки стежу,
і юний обрис твій, що поруч виник
засвідчує одне - життя місцями
йде до народження, а не до ями.

ХІІ
Тому в мистецтві вибір перспективи
є вибором, по суті, відображень,
де, Галатеє, видимі мотиви
здобутків і утрат, і дійсних вражень…
То, що таке життя, о юна діво?
Гляди крізь дзеркала й узрієш диво.


2003

Сын! Если я не мертв, то потому
что, связок не щадя и перепонок,
во мне кричит всё детское: ребенок
один страшится уходить во тьму.

Сын! Если я не мертв, то потому
что молодости пламенной - я молод -
с ее живыми органами холод
столь дальних палестин не по уму.

Сын! Если я не мертв, то потому
что взрослый не зовет себе подмогу.
Я слишком горд, чтобы за то, что Богу
предписывалось, браться самому.

Сын! Если я не мертв, то потому
что близость смерти ложью не унижу:
я слишком стар. Но и вблизи не вижу
там избавленья сердцу моему.

Сын! Если я не мертв, то потому
что знаю, что в Аду тебя не встречу.
Апостол же, чьей воле не перечу,
в Рай не позволит занести чуму.

Сын! Я бессмертен. Не как оптимист.
Бессмертен, как животное. Что строже.
Все волки для охотника - похожи.
А смерть - ничтожный физиономист.

Грех спрашивать с разрушенных орбит!
Но лучше мне кривиться в укоризне,
чем быть тобой неузнанным при жизни.
Услышь меня, отец твой не убит.
1967