Рейс завернув в Нідерланди,
В місто казок Амстердам,
Солодко линуть рулади
Між кавалерів та дам.

Гола голандка голосить,
Гланди оголить моголу,
Голос зірвався на глоси,
Все повертає по колу.

Їде кортеж білосніжний
Між галереями клумб.
Він буде стримано ніжний
Над пелюстками губ.

Ні, то кричить не голандка.
Доля сумна занесла
Над ліхтарями заплакать
Зі степового села.

Йде у соборі вінчання.
В небо летить таїна.
Він тільки чує ячання.
Крилець позбулась й Вона.

Ні зневажливі погляди офіціянтки,
Ні дівчат розкагорений гомін
Не підгірчать спрямованість заробітчанки
Зекономить копійку для доми.

Бо життя - як базар, де тьма-тьмуща народу,
Де всяк свій інтерес захищає.
Замовля в ресторані з-під-кранову воду,
Та леб
ідкою далі рушає.

P.S.
Щиро кланяюсь всім, хто несе з-за кордону
До господні, країни мозолисті гроші.
І письменницьким правом вдягаю Корону
Українкам-трудяжкам, безвісним, хорошим!

Луцьк.

Я іду крізь пустелю проспектом,
В ній без Тебе, лише міражі
Підсвідомі являють проекти
Й засинають, дійшовши межі.

Мені чуються. Й бачаться в оці
Водоспади тугого волосся.
Мені чується. Й хочеться пити
Із джерельця Твоєї молитви.

Та в пустелі усе навпаки,
І упав би давно навзнаки.
Та за ковдрою впалою з стелі
Я із Сонцем виходжу з пустелі.

Я спускають тонкими печерами.
Інтернет. ICQ. Телепатія.
Ув асфальтно-бетонове черево.
Між пекельно холодної братії.

Я співаю померлим й замученим,
Запізaняться тіні й будинки,
Я іду виривати в розлучення
Моє серце, мою Еврiдику.

Я Тебе відшукав в потойбічності,
У Твоє ж не поглянуть обличчя,
У ці миті гортаються вічності,
І здригаються скроні оклично!

Та не можу бодай поворотом
Не здійняти на Тебе очей.
І зв’язок обриваєсь абортом.
Й серце губиться в юзі ночей.

Я ніколи не любила осінь…
Та й, напевно, вже не полюблю…
Тільки біль вона мені приносить…
Забирає всіх, кого люблю….

Та й за що її любити маю?
За дощі чи мряку, болота?
Що казкового в цьому, - не знаю…
А ще кажуть: "Осінь золота"…

І спадає листя, мов вмирає, -
Забиратись час уже прийшов…
Навіть пташка в вирій відлітає,
Щоб мороз і холод не знайшов…

Не люблю її тому, що холод
Проганяє літо і тепло, -
Час любові і кохання солод…
На душі тепер, мов замело…

Я ніколи не любила осінь…
Відмирання час… Це сум… Це біль…
Не люблю її і це назовсім,
Бо дощами в рани сипле сіль…

краплями самогону по шибі стікають
твої вчорашні вії

губи твої
відтягувати
до неба
і проглядати кожну жилку

може так знайду
без карти
шлях до тебе

дитячої

де ти вперше
говорила

я просто сидів
під самогоновим дощем
язиком намагаючись
догнати равлика на твоїй шиї

червоними фарбами запацькана
шматочком сала натирала чобітки

на асфальті каштаном
малюючи
голених мавп

тато
мама

сонечко

в цяточку

дитячі
трусики

відрізані
косички
з бантиком
на гойдалці

відрізані
дитячі
ніжки

відрізана
незаплямована
совість

і перший
поцілунок
в кукурудзі

відрізані
від тебе
спогади
мої

тепера

переглядаю
згадую
твоїми очима

може так знайду

без карти

шлях до тебе

дитячої

Біблія
Колія
І Дия
вол
я
є
у кожному
тотожному
людині
гостинні
душі абрикосові
матросові матросове
кесареві кесареве
по плоті ми колесами
прямуєм до ефіру
де скажем все про віру
і діри залатаємо спасінням
гірчичнеє насіння
крізь камінь проростає
і душі обвиває
є
яловоля
арівіра
яіданадія
бо дух не повія
і не з парафіну
у дзьобі дельфіна
ховаєш ти мрію
я не зот
лію
лію
онлі
ю.

він вміє перемикати кана ли
ли пень серпeнь вере сень
сень йоре випала отру та
та я залишив то для вас
для мас вірші маску для she
ши зоїд радості на мить
мідь топлена на очі
хочу в гори там свіжо
ріжуть ріки зем лю
лю блю дивитись наче ніж крізь мас ло
ло патою минуле між лопатки
нотатки для синиці в не бі
бі ль під кри ла
ла ссо
собі
бі й сон
сам на сам
сум за сум
віч на віч
ніч на ніч
чін ан чін
юні очі
ін ю
пророчий погляд
ай лаф ін ю
ю ні фал ай
не забивай у мене цвях
не забивай

кидати дротики у плівку часу
сушити зорі на плечах негроїдної ночі
чіпляти целофан повітря на легені
ні просто не проснутись тут
пут не мати там отримати своє
фойє тамтами ангели і передайз
легалайз всієї істини без сатани
та ми та ні та ви лови
вихвачуй кожен те що заслужив
жилети маски пудра совісті
тілесні псевдо я і ніби ти
тире всіх вуст і коми сліз
істерики америки ямайки
страйки тівіаудіосвіт
it she he стоп
на лоб тавро за скоєне
не треба слухати зелені сни
в них Слова не знайдеши
камо грядеши
без меж
ні ми
ні мі

Я чую власне сонце з диктофона
Малює навіть Моцарт в самоті
Коли ти натискаєш плей на свічку
Трембітами вриваєшся в затемнення
Всіх циферблатів сірників і цигарок
Затемнення годинників у Києві
Листок паперу то є лиш нічне повітря
Зелене зеро на рулетці олівця
Автобусом по нігтях їде совість
Прощання то лиш victim зустрічань
У чані нікотинових мовчань
На грані павутинової злості
Ти йдеш по власній балюстраді без вагань.

смикає небо за нитки думок
і у висок горгоною
психоделічні думки knock-knock
мов гарячий цілунок з іконою
ти не бував за кулісами снів
тож радій у шоломі ховаючись
та й навіщо то треба між тисячі слів
знати істину з вірою граючись

асфальтовий смак залитаврює очі
хочу хочу вирватись з карми своєї
ідеї розмазані шкірою й кров’ю
уздою у губи просте ти людина
домовина чохла судинно-клітинного
невпинного пошуку плоті комфорту
хордою в мозок струна прогнозуюча
зимуючи тут у барлозі планети
корсети потреб потроху розпустяться
затруситься
сито людського термітника
заповідника інею снігу і хутра
пудра осиплеться з духу і віри
і міри і час поміняють свій напрям
і набряк спаде із лопаток крилатих
не спати прокиньтесь бо хочу зустрітись
напитись цим щастям і з вами
вустами торкнутись дороги
та серце в скафандрі
клекоче
регоче
римує
не чує
пророчі
тривоги
тваринно
людині
все рівно
де доги
де гади
де гіди
а Году
всевишно
і смішно
дивитись
у воду ….

Заспокойся...не плач....все минуло...
Мій Летючий Голандець розбився.
Ти в ту ніч, наче янгол, заснула.
А я довго на тебе дивився...
Я нарешті впізнав цю тривогу...
І печаль, що бриніла невпинно.
Як змінити вже звичну дорогу?..
Я...не вартий тебе...Ти ж не винна
ні у чому...Себе віддавала,
не приймала дарів королівських.
...Я дивився в ту ніч, як ти спала...
А на ранок пішов. По-англійськи...

***

І слова не звучать...а тануть...
Тануть в горлі... воно – скляне...
Я тікав від такого стану...
Але він наздогнав мене.
...Я із нею мовчу про тебе.
Я про тебе весь час мовчу.
Якби ще одна мить...Мене би
запалили, як ту свічу,
у твоєму святому храмі,
де освячений навіть пил...

...Я вінчаюся в Амстердамі,
а неначе зрікаюсь крил.

Вона повільно переповзала трамвайні рейки,
А як мітки лишала по собі сині троянди.
Що ніби сльози лежали на землі.
ЇЇ потужний рев, як ніби ніжний колос,
Ще над дібровою із ясенів шумить.
Вона ще пам*ятала мови голос
Коли її світ переїхав у віршах.
Вона писала про розмови суто,
І також про природу загалом.
"Як смачно тхне осіннє листя,
Що його палить світ разом з книжками мертвих"
Бло написано у неї на труні,якимсь із світу іншого послом.

Як хочеться бачить над морем світанок,
Як хочеться чути слова...
Піти... ні побігти, зібрати барвінок
Й за всесвіт віддати життя!

Летіти над містом, і чути як вітер
Співає тут, поруч, неначе весна
І світ піді мною міняє свій колір
І наша планета стає мов сумна...

Все падає листя. Додолу... додолу!
Так сумно, так важко дихає світ.
Як промінь вбиває хмари луною,
Так я починаю розбіг...

Ти спокійний. Твої очі –
Синє небо у спекотну днину.
Ой, які красиві
Твої очі сині!

Сумно серцю. Твої очі –
На волошці росяна краплина.
Ой, які чутливі
Твої очі сині!

Щось задумав. Твої очі –
Синій космос, що метає зорі.
Ой, які звабливі
Твої очі сині!

Ти лютуєш. Твої очі –
То бурхливі хвилі в синім морі.
Ой, які мінливі
Твої очі сині...
(22-23.01.2003 р.)

Прошу: „Прости”,
Не чувши звинувачень.
Пробач, що не любила
Так, як ти.

Я скривдила тебе,
І твоє серце плаче.
За той пекучий біль
Ненавиджу себе.

Зробила б все
Заради твого щастя,
Тільки скажи –
Я ладна на усе.

Але благаю: не проси,
Щоб повернулася –
Не зможу...
Пробач мені. Прости...
(10-11.05.2002 р.)

Жовтень. Птаство збираєсь у вирій.
Проведеш мене в рай за собою?
І довірився посмішці щирій.
І за піснею звився сумною.

Я злітав за хвостом журавлиним,
А точніше - за мікроспідницею.
Впали крила слізьми журавлини,
Парки збили ядучою спицею.

Камікадзить несуся травинку,
А за хмарами мила курличе.
Від кінцевої врешті зупинки
Відвернула у дзьобі синичка.

Ой синичко моя, невеличка,
Як тебе я не бачив раніше.
Як твоє немальоване личко
Ще не сходило сонячним віршем.

Серце б'є великодневим дзвоном.
Я цілую маленьку синицю.
Чи люблю? Не стріла Купідона,
В серце встромлена Паркова спиця.

Що там витчуть: червоне чи чорне
На моїм рушниковому тілі?
Я синичку під крила пригорну
В безіменній сумній заметілі.

мені хреново.
знову й знову.
мені хреново
так, бо ти
"люблю" сказав,
а я не можу
взаємністю
відповісти.

мені хреново
так, бо він
давно вже моє
серце вкрав,
а в відповідь
нічо' не дав.

трикутник -не
найкраща в нашім
випадку фігура:
є ти, є він
і я між вами
ніби дура...

Я дивлюсь у вікно...
Ні, не вулицю бачу, широко
Розлилася ріка й Україна повстала з вогню.
На красу не ймовірну здивоване падає око,
Вже не вдома – в степу предковічнім стою.

Я дивлюся на неї!
Яка ж вона гарна була до виснажень.
Золото хліба стояло в осінніх полях.
Та зготовила доля чимало загарбань,
Почорнів і змарнів той квітучий барвінками шлях.

Я стою і дивлюсь, як пекучі сльози юначі
Опустились на землю мов краплі дощу.
В нього очі сумні проте мрії дуже гарячі:
„Я ніколи цього катам не прощу!”

Я дивилась, як хлопець йшов у бій наче воїн,
Він за неї, за матір, життя віддавав.
Поколінням майбутнім Він світив наче промінь,
А за морем повільно цей день дотлівав.

Я дивилась, як мальви сіяла мати,
Як перша калина цвіла у саду.
Я бачила те, що не можна не знати,
Я бачила те, що в душі бережу.

Та бачила я і страшні катування народу,
Як рушила хмара чийсь батьківський дім.
Чи втратить колись ворог лучну нагоду
Над пораненим серцем знущатись твоїм?

Як боляче знати, що дім твій у пеклі,
Що з кожним поривом відчуєш під серцем ножа.
Всі ідеали наче зорі зрання померкли:
Країна здригнулась, навала прийшла і війна.

Так, у степу, простояла я ті страшні роки,
Коли Україна єдності втратила знак,
Коли наш народ самих себе не міг побороти.
Де ж той юнак, що мав незалежності смак?

Я впевнено знала, що будуть роки спокою,
Та пам’ять країни – свята данина!
Тому мала бачить, як земля умивалася кров’ю.
Я мала бачить! Щоб знати звідки прийшла.

Й щоб знати: її унікальність у долі,
У тому, що стільки знесла за роки.
І знову стою в осіннім я полі,
Віночок з барвінків тримаю в руці.

...Я відійду від вікна, бо все це побачу без нього.
То ж пам’ять народу, що в кожнім українці живе,
То нації спадок й неможливо жити без цього!
Турбота минає, надія скоро прийде.

„Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!”
Симоненко

Ішла ти крізь віки то гордо і сміливо,
Ламаючи прегради на шляху,
То дивлячи під ноги боязливо,
Не вірячи у власну мету.

Ти знала час піднесення до Неба,
Коли угору зводились церкви,
Коли над Борисфеном верба
Вперше побачила зображення в воді.

Ти знала час козацтва, славу їхню.
Ти зародила Визволення дух!
І ти поклала в душу пісню,
Що відволікала від страшенних мук.

І ти ховалась... Не твоя провина,
Що думи не додумав твій народ,
Що він вклонився і зігнулась спина...
І не відмити вже ніколи чорних вод.

А далі важко! Стільки років кривди!
Стільки горя, крові і війни,
Зневіра в те, що Незалежність прийде
Й не усвідомлення власної вини.

Ішли роки... Народ твій був далеко.
Ніхто не міг зізнатися собі,
Що народився тут, і що сюди лелека
Повернеться додому навесні.

Ішли роки... Репресії зростали.
Твої сини тікали хто куди.
Вони самі надію розстріляли,
Бо нікому було народ вести!

А ти ішла від нас все далі, далі...
Лиш променем світила кожну мить
Для тих людей, що тільки розквітали
І усвідомили для кого треба жить.

Для тих, хто вже ніколи не забуде
Ту славу, що створив колись народ.
Народ твій є! Народ твій завжди буде!
Ніхто не перекреслить твій народ!

Я не помру! В мені народу сила!
В мені України велике є знання.
Для мене земля одна лиш мила,
ЇЇ історія, надії та життя.

Я не помру! Я вітром розлечуся по Вкраїні,
Я буди жити у річках й нивах,
Я буду жити в пам’яті країни,
У ніжних поглядах й думках...

Галактико ламаних ліній,
На кожнім куті краплі болю.
Я знаю, що щастя в прозрінні
Й не можу його собі дозволити.

Галактико прірв і вершин,
На спадах твоїх стільки суму,
Що, літаючи в щасті пташиному,
Застрягаю в мінорі струнному.

Галактико самотности й побачень,
У тінях днів своїх доріжку гублю.
Серцева недостатність чи нестача
СЕрця не дозволяє промовляти "люблю".

Галактико світла і теміні,
Незвикла до твоєї мінливости,
Як ангел у тілі демона,
Втрачаю свої можливості.

Галактико гіпотез і істин,
Надміру на тобі соли,
Трішки б тиші черпнути звідси
І помчати би врешті на волю…

Як старий листок манускрипту,
Не витримую негоди чи спеки.
Я трухлявію. Чую, зі скрипом
Відчиняється брама до пекла.

Палко прагнучи волі і тиші,
Я кидаюсь на леза галактик.
Розчепірилась. Було б не лишнім
Припинити
нарешті
кричати.

На пишних ромашках Землі,
Мов остання комашка Землі,
Відгорівши, чорнієш.
Знерухоміла тут. – бо злі
Промишляють тобою без слів.
(Ти ще й досі не віриш).

Вштриховують в тебе думки,
Роблять розум непевним, хистким
І бунтують свідомість.
Марно кликати їх на герць. –
Вони тут, і ще там, і ще десь…
Де б не були – судомить.

Спроба вирости знов невдала –
Все одно що зірвала корала
І поклала на стосик.
Як слід не попручавшись,
Гаснеш, себе віддавши
На терзання. На осуд.

Чим зітерти із себе цей бруд,
Коли все життя твоє – блуд
І невимитий посуд?

Це одна з твоїх доль, із сотень.
Ти могла б собі щось вколоти,
Чи сконати від злости…
Але ти комашієш, чорнієш,
Сидиш на ромашках, не віриш,
Тихо прагнучи зросту.

І клянеш неможливий в теорії розтин,
І не бачиш – навколо простір.
(Саме простір! – не спи! - не постіль!)
І скнієш.

Поміж уламків далі стежкою угору
і підземелля враз усім збивало з тями:
провалля, острахи, пожовклі струпи глини,
скель ієрогліфи, смолисті спини лісу,
що підіймались потопельниками з мли.
Мандрівнику здалося, що і слід путі

від урви, де дрібніють, в сон впадають душі,
до піль земних згубився. Музика лише
росла у ньому - Міць, яка і над Аїдом,
і жаром Нілу, і гіперборейців льодом,
Найперша і Нізвідки, - що не поневолиш,
в якій лише і зміст, і все в чиїй потузі, -

вступала в тишу і була у ній тим більша,
чим обеззвучувалася посеред груди
пітьми, де Хронос почивав од руйнування.
Вона пророчила: верне йому кохану
із темряви дзеркал, і вільну від отрути,
у тіло вбрану… Він оддасть натомість інше:

усіх не роджених співців… Сторожкі кроки
ввижались вдалині. Холодний піт утерши
з обличчя, жертвує Сапфо він і Терпандром,
аби звестись могла вона над смерті одром.
Безбарвні кучері, ланіти, ніжні перси…
Якщо опали м’язи клаптями, як лахи,

з костей, чи усмішка зосталася? Як знати?
Жага, яка сюди вела, зве обернутись.
Така ж вона чи ні? Згадає? Схоче знову
відчути пристрасті вагу, його уміння,
їх майбуття?! - А ні, тоді лише існують
Фракійські ночі, їхні флейти і менади.

І обернувся він. І світ перемінився.
Ландшафт розвіявся. Знялися крики кволі
сутяг приморських, Євр ударив схил здичілий,
що вигнувся струною хвилі в такт. І скелі
закінчилися. Далі тільки зорі стріли
за мить століть вже іншого співця, що бачив Гадес.

Тiльки но де зустрiчаю КОНЯКУ,
Подумки шлю найщирiшу подяку.
Хто навеснi цiлий день на межi?
Хто перевозить важкi вантажi?
Хто змолотив все зерно ступчаком?
Хто на вiйну виступав з Козаком?
Той, кому наша любов i подяка -
Вiрний товариш -
козацький КОНЯКА!!!

Быть может, я тебе не нужен,
Ночь; из пучины мировой,
Как раковина без жемчужин,
Я выброшен на берег твой.

Ты равнодушно волны пенишь
И несговорчиво поешь,
Но ты полюбишь, ты оценишь
Ненужной раковины ложь.

Ты на песок с ней рядом ляжешь,
Оденешь ризою своей,
Ты неразрывно с нею свяжешь
Огромный колокол зыбей,

И хрупкой раковины стены,
Как нежилого сердца дом,
Наполнишь шепотами пены,
Туманом, ветром и дождем...

1911

Она еще не родилась,
Она и музыка и слово,
И потому всего живого
Ненарушаемая связь.

Спокойно дышат моря груди,
Но, как безумный, светел день,
И пены бледная сирень
В черно-лазоревом сосуде.

Да обретут мои уста
Первоначальную немоту,
Как кристаллическую ноту,
Что от рождения чиста!

Останься пеной, Афродита,
И слово в музыку вернись,
И сердце сердца устыдись,
С первоосновой жизни слито!

1910

Из омута злого и вязкого
Я вырос, тростинкой шурша,
И страстно, и томно, и ласково
Запретною жизнью дыша.

И никну, никем не замеченный,
В холодный и топкий приют,
Приветственным шелестом встреченный
Короткиx осенниx минут.

Я счастлив жестокой обидою,
И в жизни поxожей на сон,
Я каждому тайно завидую
И в каждого тайно влюблен.

1910

Дано мне тело - что мне делать с ним,
Таким единым и таким моим?

За радость тихую дышать и жить
Кого, скажите, мне благодарить?

Я и садовник, я же и цветок,
В темнице мира я не одинок.

На стекла вечности уже легло
Мое дыхание, мое тепло.

Запечатлеется на нем узор,
Неузнаваемый с недавних пор.

Пускай мгновения стекает муть
Узора милого не зачеркнуть.

1909

Сусальным золотом горят
В лесах рождественские елки,
В кустах игрушечные волки
Глазами страшными глядят.

О, вещая моя печаль,
О, тихая моя свобода
И неживого небосвода
Всегда смеющийся хрусталь!

1908

Среди лесов, унылых и заброшенных,
Пусть остается хлеб в полях нескошенным!
Мы ждем гостей незваных и непрошенных,
Мы ждем гостей!

Пускай гниют колосья перезрелые!
Они придут на нивы пожелтелые,
И не сносить вам, честные и смелые,
Своих голов!

Они растопчут нивы золотистые,
Они разроют кладбище тенистое,
Потом развяжет их уста нечистые
Кровавый хмель!

Они ворвутся в избы почернелые,
Зажгут пожар — хмельные, озверелые...
Не остановят их седины старца белые,
Ни детский плач!

Среди лесов, унылых и заброшенных,
Мы оставляем хлеб в полях нескошенным.
Мы ждем гостей незваных и непрошенных,
Своих детей!
1906

Прийшла до кордонів любов,
Суне на мене війною,
Гатить в гармати знову і знов...
Боюсь обійдеться бідою...
"Там білі хмари – небозвід.
Так хочеться в ньому лишитись.
А твої очі – там весь світ,
Так хочу тобою налитись", –
Усе... Забрала в полон...
Немає від чого молитись,
Як ніжності в твоїх долонь
Немає й нема за що битись.

Чогось мені прикро,
Чогось не радію.
Обличчя не звикло?
Радіти не вмію?

Так грається сонце із тінню.
Дивуюсь лиш його умінню
Тебе з темноти добувати
І в мрії мої малювати...
29.09.2006

Кораблі, що пливуть на захід,
Залишають морозний смуток,
Мов сувої неспитих сонець,
Розгортаючи прапори.
Кораблі,що пливуть на захід,
Мають спомини за здобуток.
Їх чекає жаданий ирій
Передранішньої пори.

Тільки ти не пливи, не треба,
Поброди ще теплом галявин,
Ще посмійся разом з квітками,
Іще сонечку порадій.
Ще торкнися прудкої річки,
Пошепчи з очеретом плавнів,
Пробіжися до гір струмками
І туманцем тремким помрій.

Не іди, не іди, не треба,
Не лишай мене тут самого!
Пошукай у розумних книгах-
Щось подібне було ж мабуть!
Не іди, не іди, не треба!
І нічого, клянусь, крім цього.
Сутінкова моя ельфійко,
Сутінкова - від слова суть.

Мені так жаль, що я за Вами не сумую.
Так прикро, але Вічності нема.
Свої останні сльози Вам дарую.
Здається, на душі уже зима.

Мені так жаль, що фарба вицвітає,
Холодна правда протягом снує.
Для Вас уже нічого я не маю,
Лиш щось ночами спати не дає.

Мені так жаль, але не боляче нітрохи,
Вже я звертаюся не «ти», а «Ви».
Боротись далі вже немає змоги
І з гордістю тримати голови.

Якщо не боляче, чому ж годую душу
Думками-мріями про лагідну весну...
Переконання дочекатися я мушу,
Прокинутись з примарливого сну.

Сонце прогнозують твої очі,
малохмарність і слабкі вітри.
Руки – прогнозують теплі ночі,
А долоні – незабутні сни.

І всерів, що в прогнозі теле
Обіцяють мінус п’ять і сніг,
Хай собі ота білявка меле,
А мені той сніг...до ніг.

Хай бушують за вікном морози,
Чи там спека, чи яка гроза.
Я лиш вірю у твої прогнози,
І хай опадами не пройде сльоза.
17.08.06

Схили орлині ночі наді мною,
Та перерви журну людську розмову,
Накрий мене смиренною зимою,
Прости мене усмішкою сумною.
Я помираю. Щоб зродитись знову.

Я чую, вікна вже дрижать жахливо,
Й секунди досипаються з години,
І вже минуле ізійшло на мливо,
Я крихта відлетіла з жорна дивом,
І мною постає якась людина.

Життя розпочинається привільно,
Літатиму над хмари вірогідно,
Та перші кроки не даються вільно,
А перші звуки тягнуться повільно,
Навчи мене злітати в слові гідно.

Я вперше квіти осягнув за квіти,
І небо я побачив щирим небом,
Я можу (чи не диво це?) радіти,
І мною промовляє тихий вітер,
І в крилах відчувається потреба.

Дивлюсь метеликом на гусінь в паспорт,
І лячно за поточені дерева,
Та вже тугіший огортає пасок,
Мені б за листям долі не упасти
Засмаженим на серці королеви.

Чорно-білі смуги пекучих сумнівів,
З павутиння сірого зв’язані значення,
Через стукіт серця здійнялась курява –
Їй не треба кольору більше ніякого.

Чорно-білі вулиці із цегли й бруду,
По дахах краплини зрізає вітер.
Схоже я залишусь і забуду,
Що внизу чекає на мене бруківка.

Термінова тиша для мого світу.
Це не приступ ночі темного графіту
Із твоєї волі, що мені на здачу
Я не візьму сльози, бо я не плачу.

Кольорову пустку засмію собою,
Я тримаю руки у кишенях болю
І тремтить у серці крига переспіла.
Я не мала крила, але я хотіла.

Ти яблуко самотності розріж
на зустрічі – просочені шматочки.
Не говори. А пережовуй мовчки
мій переспілий біль.
Гіркий?
Та ні ж.
То просто яблуко червиве.
Їж.
Чи то в тобі черв’як?

Жуєш-жуєш – оскому не зженеш
і цідиш сік, як і слова, крізь зуби.
Скажи відверто: яблука не любиш?
а чи мене?

Я не збагну ніяк.

Тануть роки,
як морозиво в теплій долоні,
стікають крізь пальці,
тікаючи в прожиту глиб.
Спогад – солодкий,
що часом здається солоним,
залишком піни
до пальців дівочих прилип.
Час топить печі –
морозиво тане і тане.
Час сипле дрова
в долоні життєвих багать...

Знову горять біло-жовтим
столичні каштани.
Тільки вже інші
в каштанових лампах стоять.

Поламані стереотипи мислення
Консервативність переживемо
Куди йдемо
Корисливі, корисні ми
Коли зубами до стіни спимо.
Нам наплювати на своє оточення
Немає діла до чужих ідей
Коли ілюзії переростають в збочення
Життя скорочує свій термін для людей.

А Ти урочиста й в нічному,
Я в черзі чекаю парому,
Вже посмішку бачу знайому,
Мене прокатай Ахероном.

Понурії хвилі свинцеві
Гойдають борти колисково,
І краплі на вмерлім лицеві
Колись проростуть колосково.

Вже час повертатись додому,
Його обереш навмання,
Обличчя моє невідоме,
З човна тихо сходжу не я.

Ловеласи ласі до м'яса
Винахідливі, витривалі
У свої кількадесять років
Все саджають невинних на палі
Прикриваючись небажанням
Чи нелегким своїм дитинством
У коханні розчаруванням
І глобальним масовим свинством
Ви вже майже підстаркуваті
На своїх дорогих авто
Хтось ще може вас покохати
Тільки хто вас врятує від вас самих...

Я знову закрию очі безодні,
Триматимусь я потойбік від її,
Але мене змусить твоя неминучість
Заглянути ще раз в глибини свої.

Я довго тримався,тебе відчував.
З обриву я падав і знову вставав.
Ішов я назустріч,вернутись хотів.
Не зміг я так бути,літати не вмів.

Хотів би навчитись,хотів би могти,
хотів би летіти, хотів би плевти,
Хотів би...

Наскільки хочеш бути добрим?!
Настільки ти стаєш ніхто!

Чи то просто крокуєш Хрещатиком,
Лист каштана тримаєш в руці,
Чи вдивляєшся в хвилі крилатії
На могутній прадавній ріці.

Чи блукаєш зеленими стежками
По Хрестителевій горі,
Чи здіймаєшся з Лаврською вежею
У прозору блакить уві сні.

Може навіть у вирій полинути
Мрієш з дзоном десятків дзвіниць,
Або тихо з водою полинути
Крізь щілину у мурі століть.

Певно, ти про це зовсім не думаєш,
Але серце вже знає давно:
Хоч десятки країв пообшукуєш,
Та наш Київ один все одно.

Скільки кричати
душі тобою,
не довіряти
пекучим ночам.
Ти був веселкою в небі
й грозою,
залишив навіки –
спокуту за страх.
Небесні хвилі
малюють ранок.
Якому сонцю
молишся ти?
Заплуталось променем
в бруді фіранок
на склі запітнілім,
а потяг все мчить.
Ми в різних вагонах
купуємо постіль,
нас різні перони
цілують в плече.
Скажи мені легко,
як перше прощання,
чому мені пам’ять
терново пече.

Дай – отрути налию тобі,
щоб не мучився,
ані за, ані проти.
Душі вже нема.
І язик аж пече,
бо слова із болота
сірка димом плює,
харкотиння любові.
Бо й янгол – сволота,
коли крила сушити
залишить на вітрі –
іржавий гачок,
вбитий в небо
так міцно, що й руки
твої не відірвуть.
А ти сумніваєшся
все ще – даремно.
Твоє серце затисну,
аж пальці побліднуть,
в кулак,
хай зігріється.