я б міг ніколи
про тебе не згадувати.
я б міг просто забути і крапка.
я б хотів скинути цей вантаж
і все зайве
зі своєї пам‘яті.

немає нічого випадкового.
немає збігів обставин.
і в паралельних світах все по-іншому -
ти закохана в мене,
а я про це навіть не знаю.
вже пізно
приймати будь-які рішення:
кожне слово сказане мною,
буде сказано просто постфактум.

періодично копаюсь
в минулих спогадах -
переливаю з пустого в порожнє.
тільки я винен в тім,
що той діалог не відбувся.
«просто не можу.
просто боюсь.
просто не хочу.»
просто
знов виправдовуюсь.

так, я за тобою сумую
і часто про тебе згадую.
випадкових знайомств не буває
і ми обидва чудово це знаємо.

я б міг ніколи
цього не писати.
забути про все,
поставити крапку.
я б міг розкрити всі карти -
сказати все, що ховаю в собі,
але
навіть зараз забракне
духу зізнатись,
що цей вірш присвятив
саме тобі.

січень`23

— На підприємстві сабантуй
пошти, шо кожної суботи,
тож схаменися, не ревнуй
до кожного стовпа навпроти!
Ну, танцювала з Босом я,
подумаєш, біда велика?
Він мій начальник, не сім'я,
не репетуй, давай без крику!
А те, шо обіймав мене
чуть нижче пояса, то п'яний,
на ранок навіть не збагне
з ким фліртував, повір, коханий.
Що до бухгалтера, то він
у нас якийсь дивакуватий.
За груди мацав навздогін,
бо звик гантелі рахувати.
І охоронець не моргав, то в нього
сіпаються очі.
Від тебе, любий, голова,
у мене пухне серед ночі!

29.12.2022р.

Знесилений і працею, й літами,
Дідусь пошкандибав у ліс по хмиз.
Кректав, стогнав, та всеж щось назбирав
І шкутильгаючи побрів додому.
І тут найшла на діда така туга,
Що в’язку, кинувши додолу
Він заходився проклинати долю:
«Вже б краще смерть мене забрала!»
І враз вона постала в чорному лахмітті:
«Мене ти кликав? Чим зарадить зможу?»
«Піддай-но в’язку! З Богом відійди, сіромо!»

P.S.
Радість і горе влиті в слово кожне.
Отож, і тринькати його не гоже.

Вітрильно
І спрагло.
Пишу листи за межі Всесвіту,
За межі часопростору –
Туди, де Ніщо.
А ви пам’ятаєте пісню
Сліпого рапсода про Неприкаянного,
Про знавця дерев’яних коней,
Про вівчаря й окуліста,
Пам’ятаєте?
А я ж так само пливу
Морем вечора, серед Міста –
Архіпелагу будинків –
Кам’яних островів самотності,
Серед тьми вгадую шлях по зорях
У день вина та коней, виднокраю та бджіл
І шаную Епону – я, невгамовний.
Серце наповнене важкістю світу сього,
Кінь цокотить срібними підковами зір,
Дорога курить пилюкою вічності,
Дорога туди – шляхом титана Ітаки –
Онука Автоліка. Того, що з веслом на плечі.
Я йшов навмання
З торбою повною безнадії,
Годував з руки крука
На ймення Ніхто.
А тепер листи пишу – клинописом,
Гельською. За межі Всесвіту.

А знаєш, Всесвіт нагадує яблуко,
Що висіло на гілці дерева-порожнечі,
І полетіло-зірвалось:
Летить досі з минулого в майбутнє,
А я слухаю тупіт копит
Коли пишу кострубаті верлібри
Та фіалкові елегії про кімерійців-блукальців,
Що як зорі – ні дому, ні прихистку:
Лише стигле яблуко, яке летить-падає.
Яке колись було квіткою – вогню.
Псалом. А знаєш, я співав колись
У церковному хорі
Храму дітей вдови
Біля якого мальва цвіте. І пахне м’ятою.
Пил годинників, завірюха клепсидр
У місті над річкою – над Бористеном,
Де височіє дерево – старе, як світ ящірок,
Шрам на шрамі, але далі цвіте і росте –
В Небо мовчання. А знаєш, давно вже
Мурували будинок – білий, білий
Як вишня весною, як одкровення,
Будували на радість Сонцю,
Місили глину у ночвах Ночі,
Доки блискавка-спалах
Не провістила грозу.

Годинник, що вимірює епохи
Замість циферблату має лише порожнечу
А замість стрілок галактики:
До нього причеплено тягарець –
Чи то не тягарець, а тягар
Чи то Долі нашої попелястої
Чи то Всесвіту сього незбагненного
Гомеостатичного.
Не нами придуманого.
Той тягарець стримує порожнечу –
Вона не летить вгору,
Вона не летить донизу,
Вона не летить вперед,
Вона не летить назад,
Вона не падає і не підноситься,
Вона просто є,
Заповнює все суще,
Не лишає крім себе нічого,
Бо може вона і є оте «нічого» -
Ніщо.
А ми до того годинника прислухаємось,
А ми думаємо про майбутнє,
І вважаємо, що душа вічна,
Що то якась субстанція,
А не лише форма існування
Порожнечі.
Де той годинниковий майстер
З розбитими окулярами
У фартуху засмальцьованому
Зморшкуватий, наче чужа самотність,
Сивий, наче вчорашнє «приходь»,
Добрий, наче квітуча крона – айви,
Де він, що налаштує стрілку-галактику
І скаже ненароком ніби,
Ніби бароко ще тільки минає,
Наче Сократ не на нашому ринку
Оливки купує – скаже – тобі і нам:
«Хай буде!»

Весняні тіні людей білого міста
Плазують між квітучими сакурами
Вони тікають від огненного змієлова –
Жовтолобого крутія-паяца Сонце
(А ми йому поклонялися, треби приносили
А ми називали його конем золотим,
А він паяц – бо чого ж так байдуже
На це все дивиться – нібито весна,
Нібито і він дарував, а мені невесело,
Не солоно і не солодко - схоже зрозумів я
Нарешті, чому так сумно коли вишні цвітуть,
Чому журба така, але все-таки),
Весняні тіні – чому вони плазунами,
Сірими ящірками по землі нечутно,
Чому і навіщо, для чого, а може я
Тільки тінь того – мене не тут сущого
У цьому світі ілюзій, у цьому мареві
Квітів вишні, де все тек нетривко, так плинно.
Я лишаюсь. І тінь моя змія-подруга – тут,
У завулках міста, де кожен тепер нетутешній –
Наче пелюстка сакури, наче й нема,
Наче й не було. Наче й не в місті я
А в театрі тіней-плазунів, де ти, ліхтарнику,
Де ти? Не світи мені в очі, не лякай мою тінь.
Хоч ти – не лякай. І не блимай.
Ще ночі вишневого цвіту
Будуть.

А що як потвора кагебістська гатить зі свого бункеру,
Щоб стерти з лиця землі мою любу Україну,
А невдовзі розпростерти пазурі на цілий Божий світ?
А що як задум Всевишнього зводиться до того,
Щоб розорить Росію до нитки і дать поневоленим
Століттями народам звільнитися нарешті з-під її гніту,
А шосту частину суші звузить до природніх розмірів
І називать не Росія, а така собі задрипана Московія?
Воно ж і справді смішно до безглуздя,
Що нафтоносно-газова Татарія просить милостиню,
Що бурштиново-золотоносна Якутія дійшла до злиднів...
І так куди не кинь по облудній федерації народів...
...Світ зачекався присуду Всевишнього.

Люди збудовані з повітря
Прозорі, наче моє минуле,
Хороші, наче перекази про чуму,
Розказують мені казку
Про Езопа горбатого,
Про теорему Евкліда
Записану між сторінками зошита,
На торішніх жовтих листочках
Осені моїх днів спокою.
Між сторінками зошита
Знайденого серед руїн.
А може справді я лише хвиля річки –
Трохи води в якій плещуться
Ондатри пам’яті і риби слів:
Такі блискучі, лускаті
І такі волохаті й зубаті:
Вони.
Стихії до мене приходять як пори року,
Розказують про суть і прийдешнє:
Наче не стихії вони, а просто пелюстки
Абрикоса, якого посадив Шеймас
На торфовищі, де не росло нічого і зроду,
Хіба що крім моху білого – сфагнуму.
Люди, які стали тінями!
Мислителі, які стали світлом!
Куди полетіли ви, куди зникли
У світі, що перестав бути?
Сміється з мене жбанок з вином –
Може і справді він колись був людиною?
Може не збрехав нам наметів швець,
Може сказав нам правду?

Ну хто ж не знає про Шовковий Шлях,
Проторений століттями із древнього Китаю?
А от Бузковий Шлях в сьогоднішнім Єрусалимі,
Відомий лиш мені, бо прокладав його я,
Як серце змусило гулять неспішно наодинці,
Спираючись на подруги плече – ковіньки.
Дивними стежками проляга Бузковий Шлях.
Першість належить Ір Ганіму - Місту саду,
Де назви вулиць як одна – запахуща квітка.
Щоправда, не обійшлось тут без досадного курйозу:
На вулиці, названій Бузковою,.. жодного кущика бузку.
Хоч і не густо, а все ж буя бузок і в моїм Кір”ят Менахемі.
Хоча район цей годилося б назвать Латинською Америкою.
Судіть самі: Мексіко, Колумбія, Нікарагуа, Дагомея...
Отак і мандрую з незмінною ковінькою щодня,
Та попри красу роздумую про долю України,
Про Київ, Ботанічний сад, де стільки мого любого бузку,
Дурманні пахощі якого, на превеликий жаль,
Не в змозі радувать належне мешканців столиці.

Мовчання –
Легке, наче подих пролісків
Несу в долонях
Якими вчора
Виряджав у політ залізного птаха.
Мовчання –
Кидаю його насіння
У землю, що пахне тліном.
Бо мовчання – це дерево,
Яке виросло з попелу,
Яке зеленіє листками майбутнього,
Яке бубнявіє плодами прийдешнього.
Мовчання.
Його важкі зерна
Тримаю в долонях обвуглених –
В руках алхіміка,
Що плавив золото слів
З олова сірих днів Днів Судного Дня.
Останню офіру
Вершу вперше не медом – глиною,
Виліплюю глиняних коників –
Тіней крилатих вершників,
Що скачуть між білими хмарами –
Сонцю назустріч калиновому.
Мовчання.
Слухаю його одкровення –
Голос білого неба
Весни давно очікуваної
Весни сумної. Весни трагічної.
Весни вічності. Весни майбутнього.

спопелілі
слова

зламані
вихором злим
дерева

сирени-сирени-сирени

руїни-руїни-руїни

обвуглені поцілунки
останні обійми

розчахнений світ не зростеться

рятуємо гнізда пташині
і росяні ранки
рятуємо землю свою
2014-2022

Дзеркало – то Боже вікно:
Туди зазирає Сущий
(мій старий незнайомий)
І бачить наші втомлені очі,
Які теж глипають в цю шибу,
Намагаючись дізнатися
Де то ота чаша, яку мимо не пронесуть,
Яку наповнять – ось вам!
Яку – ось випийте і до денця
На якому намальована Темрява,
Свічада срібного,
Де оті дівчата, що ніколи не зістаріються,
Бо в тій шибі – в отому світі (як в кіно)
Відображаються спогади,
А не тільки ілюзорна «реальність».
Отой сивобородий справді живе там –
По ту сторону скла:
Я тільки нещодавно довідався,
Що він приклеює бороду та одягає перуку:
Стає сивим як лунь,
Зморшкуватий, наче рілля –
Він молодий, насправді,
Таким завжди і лишиться –
Тоді, як помандрую у засвіти,
Просто не буде людям показуватись:
Бо живе він у світі
Який Бог домислює – досі.

з того часу як глибина твоїх очей
вибігла до мірки перекинутої чарки
і замулила погляд
викашлюючим нісенітниці
хмелем
нам не бракувало
її

тобі
більше не хотілося
комфорту
від поступу диванних подушок
мені
приналежності
до кола ввічливих віч-на-вічників

зникає важливість
податися
стрічкою у замовклий кулемет
надійними дверима
на марцепановий захід
здатністю безперешкодно дихати
продатися
за
чи купитися
на
золотом поблискуючі гори
срібло на власних скронях
мідний гріш
і виходити зі себе
разом з вихлюпами сміху
проникливістю емоцій
у міжтілесний простір
знеструмлюючи понервно
бажання оприлюднити
дикість ще не осілих думок
безперервність зближеня уст
одностайність бентежного бачення

і ось він
апокаліпсис міжсерцевого значення
зіткнення міжгендерних всесвітів
кремація цноти

уста до уст
клітка до клітки
пальці між пальці
прибій і відбій
з відлигами стогону

а ось і воно
розвіяння раювання
отримання земного тяжіння
непевне продовження роду
правдоподібне придбання нерухомості
посеред ласк і поривань
у одночасному міжбезхміллі

цікаво
навіщо існують
порожні пляшки
гортані у ранків
вулики справ
поза-обвито-тіле інше-душшя
у час
коли навіть охорона
з недовірливих янголів
солодко спить
на лушпинні
з охололого вже одягу

15 Березня, 2017

коли так мало на сльози
Божого світла
увімкни
цю оголену місяцем тишу
до якої душа
ще незболена звикла
і купайся
кохайся
а сльози – пізніше
без прохання нахлинуть
запалять розлуку
так запалюють небо
стрімкі бликавиці
і не стане для серця
ні бою
ні стуку
тільки спогади грішні
з якими не спиться
тільки шлях
затуманений самообманом
далі крок
і не видно
куди світлу впасти
там трава не росте
що тебе одурманить
у терновий вінок
уплітаючи щастя
там вмирає надія –
народжує холод
від якого вода воскресає
в сніжинках
і життя вимальовує відчай
у колах
що розносяться вітром
шукають зупинки
та притулку не створено
в бідній уяві
сил багато розгублено
мало сказати
та антракт оголошено
в болю виставі
миті крила обрублено
в білій палаті

27 Січня, 2017

Минуле – це книга.
Я це зрозумів дощавої ночі
Коли гортав свої млисті спогади,
Розуміючи, що нічого не забувається.
Минуле – це книга з шкіряною обкладинкою
На якій нічого не писано,
Тільки прикрашено рубінами, смарагдами
Та шматочками срібла
(Бо ніч – навіть там – на обкладинці).
Теперішнє – це кавалок світла,
Що вдирається в око голкою,
Що малює на стіні черепа
Фрески – вохряні. Про Істину.
Про людину зі свічкою.
А майбутнє – це форма пітьми,
Чорна ластівка, що відлетіла в Африку,
Гніздо якої порожнє:
Ніч там знаходить затишок,
Коли кладе правицю
На рамена цієї жебрачки
Войовник-вершник Сонце.
Майбутнє – страшна чорнота,
Де око відпочиває
І не боїться посліпнути
І стати (як все колись)
Нічим.
Бо Ніщо
Воно тут, воно поруч,
Не тільки в майбутньому.

У краплю води
Наче в кавалок свічада
Зазирає нажаханий Місяць.
Щурі між собою шепочуться:
«Від молодик – цей свідок Каїна…»
І думають, що то козлоногий Пан
Блукає з восковою свічкою
Між зірок – вуглин тліючих.
А він просто дивиться на всіх нас
І не вірить: як вони отак ось
Вже тисячі літ,
Вже тисячі покалічених літ,
Вже скільки ночей – не злічити,
Вже стільки темряви –
Вистачить на всі чорнильниці:
Бо кожна чорнильниця – це колодязь:
Без журавля і без перехожого,
Без спраглих і без коромисел зігнутих:
Кожен з нього черпає:
Хто отруту, хто істину, а хто бруд,
Вже давно мали б висохнути,
А люди все варять чорну кров світу сього,
Варять з тьми ночей і бузинового соку:
Щоб вироки підписував пером вороновим
Черговий Тіберій чи новий Симон де Монфор,
Чи писав літанії про квіти злі
Парижанин Шарль.

Не володіть – підвладним буть волію,
Без роздумів сповняти задуми твої,
Бо ти для мене життєдайна нива,
Дарована бозна за віщо Небесами.
Мовчазною любов’ю звіряюся тобі
І не чекаю відгуку словами.
Ну, що слова, як ти в одвіт
Обдарувала аж двома синами.
Та, якщо можна щось іще просити,
Без вибору проситиму Всевишнього
Додати стільки повноцінних літ,
Аби за щастя підвладним буть тобі
Наснаги й сил розплатитись вистачило.

Я люблю затінок
Як птах з сірим пір’ям
Любить дерево снів рибалок.
Я кидаю свою тінь на долівку трави
Наче не тінь то, а сонети Петрарки,
Наче не трава то, а кучері дівчини,
Що торгує устрицями та мідіями
На ринку міста-невдахи Дубліна.
Навіщо?
У затінку мого капелюха
Ховаються загублені пророцтва
Про жінок,
Що малюють мокрому склі пальцями
Знаки для перехожих-привидів,
Ховаються чорні мурашки стежок пастухів,
Що звикли забивати цвяхи в дошки
Так голосно, ніби вони не будують,
А співають осанну,
Хоча молитися треба мовчки –
І слухати тишу: там Істина.
У тіні мого капелюха сутінки:
Там ховаються від палючих променів
Світила нещадного
Подорожні буття – крилаті любителі квітів
Та птахи з якими можна поговорити,
І цвіркуни, що грають блюз
На скрипці крил –
Концерт для мертвих спогадів –
Сонце й посуха.

На сонному пагорбі блідого сновиди –
Камінного ліхтаря чорнокнижників,
Що червоніє раз на століття –
Від передчуття жахливого –
Як провісник,
Серед вересового квіту ранньої осені
Я снив оксамитову казку – медову й бджолину:
Я – лицар королівства забутого,
Королівства сонячного, хоч і холодного,
Лицар меча іржавого та коня білого:
Королівства вітрів і хрестів кам’яних Тір Коналл.
Я снив під музику флейти зробленої з очерету
Музику Тір на н-Ог – країни вічної молодості,
Яку наспівав мені вітер – осінній філософ Неба.
Я снив і вростав думками-коріннями
В рихле торфовище пустища Часу:
Снив темним минулим чи то млистим майбутнім,
Блукаючи між кромлехами та дольменами,
Плутаючи старі пагорби з хвилями:
Сперечаючись з тінями, обпікаючи рот
Словами забутими, іменами терпкими.
Будую кам’яний дім – притулок свій вічний
З холодними стінами відчуженості.
Я мандрую у сні: тільки стукіт копит
Чутний тільки мені – у сні.
Я сплю на Сонному Пагорбі –
На його вершині, під небом чорним,
Під Місяцем таврованим.
Я – нетутешній.
Завжди нетутешній, невчасний.

Я крайнощі краю, як ріжуть хліб,
Що лежить на дерев’яному столі буття
І кажу волохатим хвостатим людям:
Не сідайте на гілку, яка росте
З гнилого дерева вашої «реальності»,
Тоді не треба буде її пиляти
Залізними зубами вічності.
Я слухаю хмари – слухаю
Про що вони шепочуть вітрові,
Що дме в глиняну сопілку берега,
Збираю цю вічну музику
У дірявий мішок меланхолії
І дивлюсь у дзеркало:
А там зима, а там холодно,
Там вічна негода і сльота,
Але я зазираю,
А там не люди, а привиди
Міста довгастих тіней.
І навіщо ж мені оте дзеркало –
Навіщо ж туди зазирати,
Я знаю наперед, що побачу там:
Краще б піти мені у світ сонячний
У царство королівство Я китайське
І писати там ієрогліфи
На шовку моїх спогадів –
Білих, як марево, шорстких, як метелики
В раю злому і недоречному.
А ви кажете: нездоланне,
Кам’яне, тому чуже, тому втрачене,
А я не хочу про сову згадувати –
І так прилетить ночі цієї
На горище моє захаращене
Гори ще халупа непотребу,
А я біля криниці вічності
Буду пити воду холодну роздумів
І згадувати.
Згадувати.
Згадувати.

Кохай ненависті прозорість –
Не лячні щірі почуття.
Весь жах в брехні…
Примари світу…

2019 рік

у кролика без очей – день народження
йому сьогодні – дев’яносто п’ять
маринка – маленька кроликова мама
із пшеничними кісками та ясним поглядом –
не зможе привітати його нині –
маринка померла від старості та крововиливу
чотири роки тому
у лікарняній палаті номер вісім районної лікарні
далеко від свого дому та дитинства
А він ще живе –
кролик без очей
навіщось...

діти! спалюйте іграшки коли виростаєте –
заповідав кролик самому собі під ніс –
бо й викинути їх буде нікому
пережити дітей яких доглядав – нестерпно
добре що у мене немає очей – бурмотів кролик –
я можу думати що світ не змінився
бачити його таким як хочу
маринка видерла мені очі задовго до того
як стала старою втратила зуби
мабуть тому я не боявся її а завжди любив
і бавив мов п‘ятирічну

любив її дужче як чортів муж-п’яниця
дужче за непутящих дітей
за соціальну робітницю останніх років й увесь світ
тим байдужіший до неї чим старішою та біднішою вона ставала
моя маленька маринка
з пшеничними кісками ясним поглядом

вона померла від старості –
моя щаслива маринка
я ж зроблений так добре що житиму ще довго
навіщось –
сумував кролик без очей
у свій день народження

...........................................
Літо чіпляється за серпень
чіпляється з усіх сил
в"юнкими пагонами гліцинії,
крихкими стеблами винограду,
підступними колючками ожини,
сивими стеблами полину,
вузлуватими петровими батогами,
високими золотими різками -
літо чіпляється
з усіх сил
за лагідні сонячні промені,
за дзвінкотливі дощові струни,
за павутиння туманне...
Літо спішить набутися,
літо чіпляється
з відчаю
за нетривке кохання,
наче цей серпень востаннє
2019
..................

Спочатку ти чуєш - вперше за багато років,
⠀
Зловіщі, приглушені кроки .⠀
⠀
Хто ж посміє порушити спокій,⠀
⠀
Що коштував тобі життя ?⠀
⠀
Промінь світла розрізав блідий атлас тьми,⠀
⠀
А під ним лежиш ти:⠀
ледь помітний, німий.⠀
⠀
" Збирай свої речі: кожне ребро, кожну фалангу холодних пальців⠀
⠀
І йди геть, вимітайся !"⠀
⠀
Ти будеш блукати попід парканом,⠀
⠀
Знову зустрінеш багряний світанок⠀
⠀
Так наче для цього і жити не треба.⠀
⠀
Будеш лежати й дивитись на небо...⠀
⠀
Твоїм черепом - будуть гратися діти ,⠀
⠀
Він стане вазоном для диких квітів⠀
⠀
Адже зелені байдуже звідки зростати⠀
⠀
Байдуже з чийого праху⠀
⠀
Диктатора чи монаха...⠀
⠀
Мурашки повзуть по шкірі,⠀
⠀
Якої давно вже немає.⠀
⠀
Пам'ятаєш як щиро ти вірив,⠀
⠀
Що тебе після смерті⠀ згадають?...⠀
⠀
Копачу, УСМІХНИСЯ!!!⠀
⠀
В цих холодних порожніх, зіницях⠀
⠀
Вся сутність буття.⠀
⠀
Не сумуй за життям, адже смерть - лиш початок чийогось життя.

Чемна дитина, ще мати від перс не одлучила, а старших шанувати навчила.

Ох, і хватка та Надія - завжди готова до дії: хай їх і трійко – за раз прийме Надійка.

Сходить, як та зірка, а на вустах гірко.

Воно, як птаха Божа, живе: насіння клює та під ноги плює.

Таке почало сунути, що й нікуди плюнути.

Щоб ви тут усі повсералися, скільки вас у черзі зібралося.

Куди не прийде, як місяць зійде, куди не приходить – скрізь хороводить.

Дурне наперед все знає, а розумне - порад шукає.

Ото жнець-молодець: як жнива - приходить під самісінький кінець.

Така вже вражИна: наїсться лайна, а каже ожина.
Не людина, а вражИна: їсть лайно, а каже ожина.

Коли не вистачає знань – повно питань. Якщо нема питань – не буде знань.

Таке вперте, а все у нього на хмари зіперте.

Вперте та затяте – не слухає ні батька, ні мати.

Не спиться, бо лихе сниться.

Думки снують та не дають заснуть.

Не спиться.. чи то лихе сниться, чи то думки снують та не дають заснуть.

Бігає-волає, наче срачка його припікає.

І сам до ладу не знає, куди весь час поспішає.

Хоч не кричить, та все не мовчить – або гарчить, або скавчить.

Коли народ лікує – він лікується.

Такому до сраки усі ваші подяки.

23-29.03.18

Гермес їхав возом, а на нім –
Мішки з облудою, брехнею й помстою.
Хотів залишить він у тому краї,
Що не злюбивсь йому бозна завіщо.
Але зламалися колеса опівночі.
Як чумаки, Гермес заліз під віз і захропів.
У стомленого сон був такий,
Що хоч стріляй з гармати,- не почує.
Тож і не дивно, що злодії все те розібрали.
І хоч Гермес був начебто провидцем,
Не зміг жодного мішка знайти.

Р.S.
Як лиха всі колись завезено до нас,
То поховати їх настав напевне час.

Я би відчинив сіру вулицю,
Як відчиняють ковані двері
Господині притрушені борошном –
Білим, наче друїд на Белтайн:
Відчинив би для перехожих
Не зайд, не пророків і не жебраків,
А саме для перехожих у капелюхах,
Перехожих - бідних як я.
Я перетворив би бруківку в дзеркало,
Щоб у ньому сама журба себе бачила,
Щоб сумні перехожі зрозуміли,
Що кожен із них не самотній,
А шкутильгає Містом Невчасним
На пару з журбою – незримою мишою,
Наче наше життя сірою.
Я писав би на хмарах слова Істини,
Щоб перехожі (сумні особливо)
Інколи споглядали Небо
І ворушили устами мовчки
Слова оті подумки читаючи.
Я би виглядав щоранку кріз шибу
Шукаючи поглядом перехожого –
Сумного, як стара казка про шибеника
(Про три шиби й одну шибеницю),
Аби якось його розрадити,
Чи то намовити сірий плащ
Снів зими сльотавої
Не вдягати,
Під чорний капелюх
Ночей наших енотерових, горобиних
Не ховатися.
Я би розрадив його сонячними зайчиками
До пори в скриню мою схованими,
Якби в місті цьому
Не було так порожньо….
І жодного перехожого…
Жодного…

лютий німує повздовжньою білизною
пасує сизу понурість із крони на скроні
настільки підшкірну що сам собі ввижаєшся ноєм
ще й грива повз гриву парами в прозорість
відчалюють розгойдані коні

кучері їхні нечесані гуснуть і полотніють
наче забуті прочанами шляхи до храму
переобтяжують фатальність високості
тягучим настояним тишею оловом
і не второпати що першим вродило
із нетрів тягучого краму
задимлене полотнище чи
димами прокреслене на ньому слово

ти будеш моєю землею? скажи?
ти будеш моєю ріллею?

я посію у тобі ніжність
я посію у тебе любов
я посію у тебе довіру і дружбу
ти будеш?

ми народимо наші плоди –
гарні, розумні, сильні, красиві,
милуватимемося ними і радітимемо

вони стануть сильніші, аніж ми,
вони матимуть крила,
вони виявляться вільніші за нас,
будуть кращими версіями нас

але для цього тобі прагнути того, що і я,
але для цього тобі - бути родючою нивою,
бути справжнім, добрим, як ти умієш,
твердим, як скеля, аби витримати зміни мого настрою,
чуйним і проникливим,
аби відчути, коли я потребуватиму тебе,
твоєї підтримки і люблячого серця...

тобі зі мною не буде, як у казках,
але і не буде нудно,
мені з тобою не буде, можливо, різноманітно,
але розмаїття вноситиму я
я прийматиму тебе, твій затишок і тил, мою опору і чоловіка,
а ти будеш поруч, аби я була жінкою,
коханою,
емоційною,
справжньою до кінця.

У лісі горбатої відьми Вічності
Дозріла ліщина Часу.
У кожну жменю горішок:
Кожному – лише кавалок
Часу чи то Часопростору.
Він хробаком виповзає,
Вилазить жуком-шестилапом,
Визирає личинкою:
Банальною і недоречною,
Наче ослінчик
Перед порогом Раю,
Який чомусь Небуттям називають.
Лисі відлюдники
І патлаті анахорети
Наче дон – отой, що гідальго,
Отой, що на конику,
Отой, що сто років самотності
Долає в іржавих латах.
Одягніть корону
На голову Часу –
Тупалу клишоногому,
Якого ми вчили ходити,
Крокувати
І вусами-стрілками
Тикати в сторону Шляху –
Дао.

Серце темряви
Стугонить в глибинах заліза,
Чорним зайцем стрибає в безодню лісу,
Проростає венами-папоротями
Серед хащів
Над якими завжди гримить гроза:
Синє, наче крило ворона –
Холодне серце темряви
Пульсує незнаними землетрусами
Чужої землі, не нашої,
Не для наших очей створеної
(А нам повертатись)
(А нам зозулями в порожнечу
Вогкого лісу страху кричати)
(А нам сіяти замість зерна зуби
Ясонами голорукими, босоногими
Та голоребрими)
(А нам стежку шукати і не знаходити),
А серце темряви дзвоном
Замість реквієму,
Замість литавр,
Замість.

Нанизую сонця
На ниточку майбутнього:
Доречне космічне намисто
На шиї Кібели-Галактики,
А крейдяні скелі
Моїх островів кельтських
Як леза:
Ріжуть плоть волоцюги Часу.
Мені колись дарували Вічність,
А я запхав її до кишені
Мого пінджака твідового.
Вони досі там валяються
Хустинкою-непотребом,
Якою бородатий Бог
Витирав своє чоло втомлене.
Мені колись дарували безсмертя:
Якась дівчина
З Країни Вічної Юності,
А я його наче плащ чорний
Повісив собі у хаті на вішалку,
І пішов пити чай заварений
На пічці вогню предковічного –
На грані вогню Всесвіту,
Що досі у грубці моїй палає.
Розкажіть мені
Про Тір на н-Ог* казку,
Бо я по землі Ерінн** сивої
Тинятися вже втомився,
Черевиками своїми дірявими докучило
Мені топтати каміння Тір Конайллу
(Їм же боляче).
Мені колись дарували пісню:
Ту – заборонену, ту – недоспівану,
Що люди Фір Болг*** собі мугикали
Над скелями своїми останніми,
Свою землю назавжди втративши.
А я ту пісню собі в серце голкою,
Так і ходжу з болем навпомацки
По землі, де верес цвіте-заколисує
Мертвих дітей моєї пам’яті.

Примітки:
* - у нас в Ірландії цю країну чи то острів називають Tír na nÓg або Tír inna n-Óc. Мені туди давно вже час. Щось я тут з вами забарився…
** - можете писати Ерінн з однією літерою н – я не ображуся. У нас пишуть Éirinn.
*** - тільки не кажіть мені, що це, мовляв, «народ мішків» - це неправда. Це вигадки якогось монаха… Це народ (бога) блискавки.
Ще примітка: у нас в Ірландії скелі складаються з пісковиків, базальтів, гранітів, вапняків. А крейдяні – це там – в країні Албанах… Що теж, зрештою, кельтська…

***
ці
паль
ці
неземної твоєї ніжності
розтікаються по пульсації
скроні
у бездонній скрині
пам’яті
впорядковується рух нейронів
нерони
вгамовують жадобу крові
пилатам
відрубують зимні руки
бо найбільший гріх
у вмиванні

яблука
котяться по стінах спальні
давні
рани розсмоктують тіло
фарбуючи ніч
на біло

невагомість
це коли разом
почалося і відлетіло

а потім
реінкарнація плоті
віддзеркалення воскресіння
тіні

повертаються вівці спокою
у ранкове вологе стійло

засинають
твої
о
бій
ми

05.04.18 © Василь Кузан

Напровесні пахне талою водою,
Набубнявілою вербою,
Пряними поривами потеплілого вітру
Та чимось тривожно терпким,
Що ось-ось має настати,
Обвалитися на голову пташиним галасом,
Швидкоплинним сизовинням кудлатих хмар,
Крихкістю небесної голубінні,
Сторукими блискавицями і першими
Роз-ко-ти-стими пе-ре-ка-тами грому:
«камінь-голова, камінь-голова» –
Радісно скаче хлоп’я на одній нозі,
А груди – напнуті вітрила,
А в них – горнило серця
Роздмухане сімома вітрами
І незбагненним прагненням
Непізнаного і небезпечного
Та конче потрібного
Тут, зараз, саме в цей час,
Швидко тріпоче,
Бо здається саме тепер
У тому є вищий смисл
Буття… Будь – Я!
Безневинність і дитяча безкарність весни…
І тобі тут є місце.
Про наслідки думатимеш пізно восени,
По запахах прілого листя.

Соловейко, співай свою пісню над кущем розквітлої троянди –
Троянда дика розчулиться і заховає шипи під листям,
Щоб не зранити твоє закохане солов’їне серце,
Щоб не вбити його, коли спів досягне апогею…
Співай!..
…Співай, ще у тебе є час кохати – ще колючки не прагнуть крові…
Ще сни кольорові витають у просторі, наче діти-ельфи…
Так буває із тими, хто чув дивні співи Орфея і звуки старої кіфари –
Земля і небо, дерева і скелі, люди і звірі – ввесь Всесвіт співає довкола…
А ти – перший голос у цьому хорі гармонії Часу…
Співай!..
…Що там Аїд з Персефоною в ущелині між світами…
…І Харон в мертвих водах Стіксу – чар співу й каміння зворушить…
Мелодія в море пірнає в найглибші безвічні глибини…
Пронизує морок осяяним німбом кохання…
Співай!..
Співай, соловейку… Дарма, що Орфеєве чудо з богами не в згоді…
І серце співця, окривавлене терням, болітиме люто…
Дар любові величний – як іскра у Храмі Мистецтва…
Ледь на неї дихни – дуже полум’я в гору здійметься…
Ти ж, маленька жертовная пташко, несеш тую іскру
В позачасся Театр, де все суще у ньому – а к т о р и…
Де наповнена чара офірна… талантом по вінця,
Наче п’яне вино, з солов’їної крові розлите…
Хто ту чару пригубить – почує чар-звуки кіфари
І Орфеєвий голос в ту ж мить дивним співом озветься…

…Розцвіте пишним цвітом троянда… червінню…червінню…
І розкаже камінню про пісню натхнення…

...СПІВАЙ!..

27.03.2018

***
сонце
яйце зварене
жовтком назовні

шкаралуща хмар
дозволяє богові
складати пазли

вітер
відриває сторінки
щоденних спокус

спустошення
вливається у вечір
по лезу шаблі

коктейль готовий
встромляй у небо
соломинку променя

бо променад
уперся нині
в сонцестояння

19-21.03.18 © Василь Кузан

НЕНАВИДЖУ!!!!

Усім серцем своїм!

Усією душею своєю!

І….

ДЯКУЮ!!!

Бо

ЗРОЗУМІЛА

нарешті,

ЯК

треба

ЛЮБИТИ…

20.02.2018

Він давно не з’являвся:
Ні в своєму саду
Ні на вулицях міста,
По якому блукають сновиди-люди.
Його старі черевики подерті
Забули якого кольору бруд
Болота із-під груші старої,
Яке воно на смак –
Блідо-брунатне болото
Старого саду сакур та сосен,
Він давно не блукав
У своєму плащі білому,
Давно ніхто не бачив
Його постать сиву й сумну,
Його бороду білу,
Що завжди чіплялась
За квітучі кущі троянд
Колючі,
Заіржавіли двері
Кованої залізної хвіртки,
Засипало жовтим листям
Стежки давно не метені,
Важкі мовчазні камені
Споглядають мертві дерева,
Що стали сухими запитаннями
В книзі байдужого Неба.
З того самого дня
Господар закинув свій сад,
З того самого дня
Господар забув про людей,
З того самого дня
Сліди його стер вітер,
Лишилась тільки іржа
Пустки.

на розгіллі
своєї долі
знайшов
загублену підкову
здавалось
ніби веселку спіймав у долоні…
і обпився
п’янкими медами надій
і молився
зорі на вечірнім небі
і ще не здогадувавсь
про утрати прийдешні…

2017

Розпечений серпень –
і зовні, й всередині нас.
Вночі піднімаються трави достиглих бажань.
Це – серпень,
і пальці твої – найніжніші серпи,
жнуть солодко повне колосся
налитих грудей,
а руки – мов коси,
що стан без жалю підтяли,
знялися налякано перепелята цілунків.
Я падаю, падаю в трави гарячі, де ти,
з єдиним бажанням –
з тобою, мій серпню,
почати вогненні жнива.
А там, на світанку,
останній серпневий дарунок –
роси прохолода живильна,
щоб знову воскресли
ще тліючі пристрастю,
й досі гарячі тіла.

Сестро моя, жаринко серця,
Любов’ю засвіченого,
Самовіддана ти – безконечно.
Життя твоє усміхнене зникоме.
Джерело світла твого – з тобою.
Так є. Так буде.
15.05.16р.

, , ,
От же й біло
під чашечкою конвалії!
А пахощі
загусли чистотою.
06.05.16р.

, , ,
Дерево дихає листям,
задихається вітром
радісно,
як у купелі.
У життя
біжить.
Cонячно.
27.06.2016р.

Скіфіє, скули твої суворі пропахлися степом
на роздоріжжях перекотиполя,
твій меч переламано, лук твій уховано прахом,
а ти стоїш, наче горда наречена,
серед мужів норовистих,
все така ж недоступна...
Хто ти? – Жона, відданиця, чи блудлива
коханка...
Що принесла в офіру ти скіфам, своїм нареченим?
Твоя шлюбна сорочка – шолом і кольчуга,
а у лоні – дитя,
що народиться теж
у кольчузі –
і не матиме стриму, ні віддиху,
кінні згубивши підкови,
налітаючи з лютим оскалом
на шатра сарматів –
ревучи по-звіриному, свистом дерева пригнувши,
відвороту не знаючи,
кривду, як стяг, перейнявши...

Ти, царице хмільних полинів, розімлілих під сонцем,
гіркоту своїх сліз у чарівне вино заваривши,
із привідцею-князем різдвяного пива відпивши,
навернула його на дорогу, порослу євшаном,
аби вмів тебе муж, наче матір свою, шанувати,
о величная Вершнице, Дика Лошице Гнідая,
що нікому з достойних не далася себе загнуздати,
одягнувши собі на чоло лишень обруч мідяний
та із Місячним Серпиком в серпні навік заручившись,
Заповіт своїм кревним на грудах землі начертала,
у туманах курних, наче пара легка, розчинившись,
у дарунок нащадкам на щастя пославши підкову...

„ – Тримайтеся, браття наші,
плем’я за плем’я, рід за рід,
і бийтеся на землі нашій,
що належить нам і ніколи іншим...
Се ж бо ви є р у с и н и, сини богів наших!

Співи наші і танці, ігрища і видовища
на славу їх!

Се ж бо сідаємо на землю
і беремо пучку землі до рани своєї,
і товчем до неї,
аби по смерті міг стати
перед Матір свою, М а т и р е с л а в у,
і щоб сказала:
„Не маю винити того, хто є повен землі,
і не можу його відділити од неї,
хай у ній і пребуде!”*

*Тут цитується дощечка "Велес-книги", літопису язичеський жреців 6 ст. до н.е. - 9 ст. н.е.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001).

Ці білі свічі
У свічниках зелених
Запалив каштан…

2017

Ми не станем
травою.
Ми не будем
камінням.

За нами
дороги.
Під нами
небо.

Ми тепер
птахи
у милості
Бога.

Позбираєм
в бесаги
свою чорну
Чорногору

і степ,
і поле,
і тебе, чорне
Чорне море.

Полетимо
за Чумацький —
від війни
якнайдалі.

Це все було –
Перехоплений погляд і подих.
Я знаю, що ти скажеш сьогодні
І що я відчую завтра.
Нестримність весни.
Замисленість осені.
Синє небо крізь білі ночі,
Чари дощу у сутінках душі,
Полуничні галявини…
Веселка, як підкова на щастя.
Це все було…
А відчуваєш, як вперше.
Говори зі мною.

2016

Життя – це потріпана книга
З видертими сторінками
(Бракує найцікавіших розділів)
Життя – це драма,
Яку написав схоласт Сорбони –
Компілятор літописів
Війни Столітньої,
Трубадур шляхів розбитих,
Драма чи то мелодрама
З трагічним початком,
З фіналом незрозумілим
Чи то з його відсутністю,
З тьмою замість завіси.
Життя – це верлібр
Поета-сухотника з Парижа дощу
Чи то скрипаля сліпого,
Що не знає нотної грамоти
І грає свої мелодії –
Свої нескінченні ноктюрни
Тільки по пам’яті ночі
(Не своєї навіть)
(І то уривками – все уривками).
Життя – це роман
Без кінця і початку
З дірявою обкладинкою
(Миші прогризли),
У якому герої
Свої імена забувають
(А яке воно – імено моє?)
І вже ніколи не згадують,
А я мандрую з одного століття
До іншого – такого ж приблудного,
То в одному човні-тілі,
То в іншому.
А тіні навколо ті самі,
Що в часи Чорної Моровиці,
Що в часи перших птахів залізних,
Що в часи ковалів-анахоретів.
Тіні (чи то душі)
Змінюють свої тіла-шати,
Тіла-кораблі, тіла-кокони, тіла-лялечки,
І все лишаються тими самими.
Все забувають, все марнують
І гублять слова намистини
В морі.

час живе у зозулях
що в’ють гнізда
із хвилин та секунд
під стріхою
старих годинників

прикидаються віщунками
струшуючи на перехожих
іржаві спогади
і бавляться у піжмурки
із вічністю

допоки у їхніх
механічних серцях
ще б’ється
восьма нота

2017

Небо: згущається планетою
з ультрафіолету.

Простір: місяцями скочується з апогею
перигеєм гір,
лілово застиглих, наче потоки
зниклих енергій.

Прірва: зціплюється й пружна порожнеча
чавучить імлу
до синявості туману.

Вже стихли голоси, вже катафоти
згасли в темряві,
й прибульці стали деревами
у нетрях розплесканих…

З них, мов остання думка, зонд рятувальний
ви-
вертається до світла.

2017

Джеральду ФітцДжеральду – Ґеройду Ярла Мору, VIII графу Кілдер, некоронованому королю Ірландії. Щиро.

А я вписую літери хмар
У літопис синього неба,
Пишу про лордів гонору,
Про графів торфовища гиблого
(Гибій, писарю, гибій!),
Про горобців замку зруйнованого
(Цвірінькайте, вам то що...)
А я пишу пером крука –
Того самого, що Каханна Фіах,
Занурюючи в чорнильницю
Ірландського моря:
Тому й слова мої прозорі,
По синьому писані,
Ніхто їх не прочитає
Крім птахів легких як вітер,
І то лише лебедів – тих самих –
Золотим ланцюжком поневолених,
Яких шукав Мак Лір, але марно,
Бо все в наших літописах
Намарне,
Навіть якщо вони писані
Не на синьому небі,
А на шкірі корові білої.
А Сонце червонобоке, як і раніше, падає
У прозорість гіркосолону –
До лускатих срібляників –
Холоднокровних мовчальників,
А день, як завше, гасне –
Кельтські бо сутінки,
А бруківка з наших надгробків мощена,
А крім руїн нічого й класти до торби Часу –
Старця сивобородого
(Йому в торбу, а Землі в скриню),
Добре хоч вона не прозора,
Як би то нам по кістках ходилося-стукалося
Чи то танцювалося...