На сонному пагорбі блідого сновиди –
Камінного ліхтаря чорнокнижників,
Що червоніє раз на століття –
Від передчуття жахливого –
Як провісник,
Серед вересового квіту ранньої осені
Я снив оксамитову казку – медову й бджолину:
Я – лицар королівства забутого,
Королівства сонячного, хоч і холодного,
Лицар меча іржавого та коня білого:
Королівства вітрів і хрестів кам’яних Тір Коналл.
Я снив під музику флейти зробленої з очерету
Музику Тір на н-Ог – країни вічної молодості,
Яку наспівав мені вітер – осінній філософ Неба.
Я снив і вростав думками-коріннями
В рихле торфовище пустища Часу:
Снив темним минулим чи то млистим майбутнім,
Блукаючи між кромлехами та дольменами,
Плутаючи старі пагорби з хвилями:
Сперечаючись з тінями, обпікаючи рот
Словами забутими, іменами терпкими.
Будую кам’яний дім – притулок свій вічний
З холодними стінами відчуженості.
Я мандрую у сні: тільки стукіт копит
Чутний тільки мені – у сні.
Я сплю на Сонному Пагорбі –
На його вершині, під небом чорним,
Під Місяцем таврованим.
Я – нетутешній.
Завжди нетутешній, невчасний.

Я крайнощі краю, як ріжуть хліб,
Що лежить на дерев’яному столі буття
І кажу волохатим хвостатим людям:
Не сідайте на гілку, яка росте
З гнилого дерева вашої «реальності»,
Тоді не треба буде її пиляти
Залізними зубами вічності.
Я слухаю хмари – слухаю
Про що вони шепочуть вітрові,
Що дме в глиняну сопілку берега,
Збираю цю вічну музику
У дірявий мішок меланхолії
І дивлюсь у дзеркало:
А там зима, а там холодно,
Там вічна негода і сльота,
Але я зазираю,
А там не люди, а привиди
Міста довгастих тіней.
І навіщо ж мені оте дзеркало –
Навіщо ж туди зазирати,
Я знаю наперед, що побачу там:
Краще б піти мені у світ сонячний
У царство королівство Я китайське
І писати там ієрогліфи
На шовку моїх спогадів –
Білих, як марево, шорстких, як метелики
В раю злому і недоречному.
А ви кажете: нездоланне,
Кам’яне, тому чуже, тому втрачене,
А я не хочу про сову згадувати –
І так прилетить ночі цієї
На горище моє захаращене
Гори ще халупа непотребу,
А я біля криниці вічності
Буду пити воду холодну роздумів
І згадувати.
Згадувати.
Згадувати.

Кохай ненависті прозорість –
Не лячні щірі почуття.
Весь жах в брехні…
Примари світу…

2019 рік

у кролика без очей – день народження
йому сьогодні – дев’яносто п’ять
маринка – маленька кроликова мама
із пшеничними кісками та ясним поглядом –
не зможе привітати його нині –
маринка померла від старості та крововиливу
чотири роки тому
у лікарняній палаті номер вісім районної лікарні
далеко від свого дому та дитинства
А він ще живе –
кролик без очей
навіщось...

діти! спалюйте іграшки коли виростаєте –
заповідав кролик самому собі під ніс –
бо й викинути їх буде нікому
пережити дітей яких доглядав – нестерпно
добре що у мене немає очей – бурмотів кролик –
я можу думати що світ не змінився
бачити його таким як хочу
маринка видерла мені очі задовго до того
як стала старою втратила зуби
мабуть тому я не боявся її а завжди любив
і бавив мов п‘ятирічну

любив її дужче як чортів муж-п’яниця
дужче за непутящих дітей
за соціальну робітницю останніх років й увесь світ
тим байдужіший до неї чим старішою та біднішою вона ставала
моя маленька маринка
з пшеничними кісками ясним поглядом

вона померла від старості –
моя щаслива маринка
я ж зроблений так добре що житиму ще довго
навіщось –
сумував кролик без очей
у свій день народження

...........................................
Літо чіпляється за серпень
чіпляється з усіх сил
в"юнкими пагонами гліцинії,
крихкими стеблами винограду,
підступними колючками ожини,
сивими стеблами полину,
вузлуватими петровими батогами,
високими золотими різками -
літо чіпляється
з усіх сил
за лагідні сонячні промені,
за дзвінкотливі дощові струни,
за павутиння туманне...
Літо спішить набутися,
літо чіпляється
з відчаю
за нетривке кохання,
наче цей серпень востаннє
2019
..................

Спочатку ти чуєш - вперше за багато років,
⠀
Зловіщі, приглушені кроки .⠀
⠀
Хто ж посміє порушити спокій,⠀
⠀
Що коштував тобі життя ?⠀
⠀
Промінь світла розрізав блідий атлас тьми,⠀
⠀
А під ним лежиш ти:⠀
ледь помітний, німий.⠀
⠀
" Збирай свої речі: кожне ребро, кожну фалангу холодних пальців⠀
⠀
І йди геть, вимітайся !"⠀
⠀
Ти будеш блукати попід парканом,⠀
⠀
Знову зустрінеш багряний світанок⠀
⠀
Так наче для цього і жити не треба.⠀
⠀
Будеш лежати й дивитись на небо...⠀
⠀
Твоїм черепом - будуть гратися діти ,⠀
⠀
Він стане вазоном для диких квітів⠀
⠀
Адже зелені байдуже звідки зростати⠀
⠀
Байдуже з чийого праху⠀
⠀
Диктатора чи монаха...⠀
⠀
Мурашки повзуть по шкірі,⠀
⠀
Якої давно вже немає.⠀
⠀
Пам'ятаєш як щиро ти вірив,⠀
⠀
Що тебе після смерті⠀ згадають?...⠀
⠀
Копачу, УСМІХНИСЯ!!!⠀
⠀
В цих холодних порожніх, зіницях⠀
⠀
Вся сутність буття.⠀
⠀
Не сумуй за життям, адже смерть - лиш початок чийогось життя.

Чемна дитина, ще мати від перс не одлучила, а старших шанувати навчила.

Ох, і хватка та Надія - завжди готова до дії: хай їх і трійко – за раз прийме Надійка.

Сходить, як та зірка, а на вустах гірко.

Воно, як птаха Божа, живе: насіння клює та під ноги плює.

Таке почало сунути, що й нікуди плюнути.

Щоб ви тут усі повсералися, скільки вас у черзі зібралося.

Куди не прийде, як місяць зійде, куди не приходить – скрізь хороводить.

Дурне наперед все знає, а розумне - порад шукає.

Ото жнець-молодець: як жнива - приходить під самісінький кінець.

Така вже вражИна: наїсться лайна, а каже ожина.
Не людина, а вражИна: їсть лайно, а каже ожина.

Коли не вистачає знань – повно питань. Якщо нема питань – не буде знань.

Таке вперте, а все у нього на хмари зіперте.

Вперте та затяте – не слухає ні батька, ні мати.

Не спиться, бо лихе сниться.

Думки снують та не дають заснуть.

Не спиться.. чи то лихе сниться, чи то думки снують та не дають заснуть.

Бігає-волає, наче срачка його припікає.

І сам до ладу не знає, куди весь час поспішає.

Хоч не кричить, та все не мовчить – або гарчить, або скавчить.

Коли народ лікує – він лікується.

Такому до сраки усі ваші подяки.

23-29.03.18

Гермес їхав возом, а на нім –
Мішки з облудою, брехнею й помстою.
Хотів залишить він у тому краї,
Що не злюбивсь йому бозна завіщо.
Але зламалися колеса опівночі.
Як чумаки, Гермес заліз під віз і захропів.
У стомленого сон був такий,
Що хоч стріляй з гармати,- не почує.
Тож і не дивно, що злодії все те розібрали.
І хоч Гермес був начебто провидцем,
Не зміг жодного мішка знайти.

Р.S.
Як лиха всі колись завезено до нас,
То поховати їх настав напевне час.

Я би відчинив сіру вулицю,
Як відчиняють ковані двері
Господині притрушені борошном –
Білим, наче друїд на Белтайн:
Відчинив би для перехожих
Не зайд, не пророків і не жебраків,
А саме для перехожих у капелюхах,
Перехожих - бідних як я.
Я перетворив би бруківку в дзеркало,
Щоб у ньому сама журба себе бачила,
Щоб сумні перехожі зрозуміли,
Що кожен із них не самотній,
А шкутильгає Містом Невчасним
На пару з журбою – незримою мишою,
Наче наше життя сірою.
Я писав би на хмарах слова Істини,
Щоб перехожі (сумні особливо)
Інколи споглядали Небо
І ворушили устами мовчки
Слова оті подумки читаючи.
Я би виглядав щоранку кріз шибу
Шукаючи поглядом перехожого –
Сумного, як стара казка про шибеника
(Про три шиби й одну шибеницю),
Аби якось його розрадити,
Чи то намовити сірий плащ
Снів зими сльотавої
Не вдягати,
Під чорний капелюх
Ночей наших енотерових, горобиних
Не ховатися.
Я би розрадив його сонячними зайчиками
До пори в скриню мою схованими,
Якби в місті цьому
Не було так порожньо….
І жодного перехожого…
Жодного…

лютий німує повздовжньою білизною
пасує сизу понурість із крони на скроні
настільки підшкірну що сам собі ввижаєшся ноєм
ще й грива повз гриву парами в прозорість
відчалюють розгойдані коні

кучері їхні нечесані гуснуть і полотніють
наче забуті прочанами шляхи до храму
переобтяжують фатальність високості
тягучим настояним тишею оловом
і не второпати що першим вродило
із нетрів тягучого краму
задимлене полотнище чи
димами прокреслене на ньому слово

ти будеш моєю землею? скажи?
ти будеш моєю ріллею?

я посію у тобі ніжність
я посію у тебе любов
я посію у тебе довіру і дружбу
ти будеш?

ми народимо наші плоди –
гарні, розумні, сильні, красиві,
милуватимемося ними і радітимемо

вони стануть сильніші, аніж ми,
вони матимуть крила,
вони виявляться вільніші за нас,
будуть кращими версіями нас

але для цього тобі прагнути того, що і я,
але для цього тобі - бути родючою нивою,
бути справжнім, добрим, як ти умієш,
твердим, як скеля, аби витримати зміни мого настрою,
чуйним і проникливим,
аби відчути, коли я потребуватиму тебе,
твоєї підтримки і люблячого серця...

тобі зі мною не буде, як у казках,
але і не буде нудно,
мені з тобою не буде, можливо, різноманітно,
але розмаїття вноситиму я
я прийматиму тебе, твій затишок і тил, мою опору і чоловіка,
а ти будеш поруч, аби я була жінкою,
коханою,
емоційною,
справжньою до кінця.

У лісі горбатої відьми Вічності
Дозріла ліщина Часу.
У кожну жменю горішок:
Кожному – лише кавалок
Часу чи то Часопростору.
Він хробаком виповзає,
Вилазить жуком-шестилапом,
Визирає личинкою:
Банальною і недоречною,
Наче ослінчик
Перед порогом Раю,
Який чомусь Небуттям називають.
Лисі відлюдники
І патлаті анахорети
Наче дон – отой, що гідальго,
Отой, що на конику,
Отой, що сто років самотності
Долає в іржавих латах.
Одягніть корону
На голову Часу –
Тупалу клишоногому,
Якого ми вчили ходити,
Крокувати
І вусами-стрілками
Тикати в сторону Шляху –
Дао.

Серце темряви
Стугонить в глибинах заліза,
Чорним зайцем стрибає в безодню лісу,
Проростає венами-папоротями
Серед хащів
Над якими завжди гримить гроза:
Синє, наче крило ворона –
Холодне серце темряви
Пульсує незнаними землетрусами
Чужої землі, не нашої,
Не для наших очей створеної
(А нам повертатись)
(А нам зозулями в порожнечу
Вогкого лісу страху кричати)
(А нам сіяти замість зерна зуби
Ясонами голорукими, босоногими
Та голоребрими)
(А нам стежку шукати і не знаходити),
А серце темряви дзвоном
Замість реквієму,
Замість литавр,
Замість.

Нанизую сонця
На ниточку майбутнього:
Доречне космічне намисто
На шиї Кібели-Галактики,
А крейдяні скелі
Моїх островів кельтських
Як леза:
Ріжуть плоть волоцюги Часу.
Мені колись дарували Вічність,
А я запхав її до кишені
Мого пінджака твідового.
Вони досі там валяються
Хустинкою-непотребом,
Якою бородатий Бог
Витирав своє чоло втомлене.
Мені колись дарували безсмертя:
Якась дівчина
З Країни Вічної Юності,
А я його наче плащ чорний
Повісив собі у хаті на вішалку,
І пішов пити чай заварений
На пічці вогню предковічного –
На грані вогню Всесвіту,
Що досі у грубці моїй палає.
Розкажіть мені
Про Тір на н-Ог* казку,
Бо я по землі Ерінн** сивої
Тинятися вже втомився,
Черевиками своїми дірявими докучило
Мені топтати каміння Тір Конайллу
(Їм же боляче).
Мені колись дарували пісню:
Ту – заборонену, ту – недоспівану,
Що люди Фір Болг*** собі мугикали
Над скелями своїми останніми,
Свою землю назавжди втративши.
А я ту пісню собі в серце голкою,
Так і ходжу з болем навпомацки
По землі, де верес цвіте-заколисує
Мертвих дітей моєї пам’яті.

Примітки:
* - у нас в Ірландії цю країну чи то острів називають Tír na nÓg або Tír inna n-Óc. Мені туди давно вже час. Щось я тут з вами забарився…
** - можете писати Ерінн з однією літерою н – я не ображуся. У нас пишуть Éirinn.
*** - тільки не кажіть мені, що це, мовляв, «народ мішків» - це неправда. Це вигадки якогось монаха… Це народ (бога) блискавки.
Ще примітка: у нас в Ірландії скелі складаються з пісковиків, базальтів, гранітів, вапняків. А крейдяні – це там – в країні Албанах… Що теж, зрештою, кельтська…

***
ці
паль
ці
неземної твоєї ніжності
розтікаються по пульсації
скроні
у бездонній скрині
пам’яті
впорядковується рух нейронів
нерони
вгамовують жадобу крові
пилатам
відрубують зимні руки
бо найбільший гріх
у вмиванні

яблука
котяться по стінах спальні
давні
рани розсмоктують тіло
фарбуючи ніч
на біло

невагомість
це коли разом
почалося і відлетіло

а потім
реінкарнація плоті
віддзеркалення воскресіння
тіні

повертаються вівці спокою
у ранкове вологе стійло

засинають
твої
о
бій
ми

05.04.18 © Василь Кузан

Напровесні пахне талою водою,
Набубнявілою вербою,
Пряними поривами потеплілого вітру
Та чимось тривожно терпким,
Що ось-ось має настати,
Обвалитися на голову пташиним галасом,
Швидкоплинним сизовинням кудлатих хмар,
Крихкістю небесної голубінні,
Сторукими блискавицями і першими
Роз-ко-ти-стими пе-ре-ка-тами грому:
«камінь-голова, камінь-голова» –
Радісно скаче хлоп’я на одній нозі,
А груди – напнуті вітрила,
А в них – горнило серця
Роздмухане сімома вітрами
І незбагненним прагненням
Непізнаного і небезпечного
Та конче потрібного
Тут, зараз, саме в цей час,
Швидко тріпоче,
Бо здається саме тепер
У тому є вищий смисл
Буття… Будь – Я!
Безневинність і дитяча безкарність весни…
І тобі тут є місце.
Про наслідки думатимеш пізно восени,
По запахах прілого листя.

Соловейко, співай свою пісню над кущем розквітлої троянди –
Троянда дика розчулиться і заховає шипи під листям,
Щоб не зранити твоє закохане солов’їне серце,
Щоб не вбити його, коли спів досягне апогею…
Співай!..
…Співай, ще у тебе є час кохати – ще колючки не прагнуть крові…
Ще сни кольорові витають у просторі, наче діти-ельфи…
Так буває із тими, хто чув дивні співи Орфея і звуки старої кіфари –
Земля і небо, дерева і скелі, люди і звірі – ввесь Всесвіт співає довкола…
А ти – перший голос у цьому хорі гармонії Часу…
Співай!..
…Що там Аїд з Персефоною в ущелині між світами…
…І Харон в мертвих водах Стіксу – чар співу й каміння зворушить…
Мелодія в море пірнає в найглибші безвічні глибини…
Пронизує морок осяяним німбом кохання…
Співай!..
Співай, соловейку… Дарма, що Орфеєве чудо з богами не в згоді…
І серце співця, окривавлене терням, болітиме люто…
Дар любові величний – як іскра у Храмі Мистецтва…
Ледь на неї дихни – дуже полум’я в гору здійметься…
Ти ж, маленька жертовная пташко, несеш тую іскру
В позачасся Театр, де все суще у ньому – а к т о р и…
Де наповнена чара офірна… талантом по вінця,
Наче п’яне вино, з солов’їної крові розлите…
Хто ту чару пригубить – почує чар-звуки кіфари
І Орфеєвий голос в ту ж мить дивним співом озветься…

…Розцвіте пишним цвітом троянда… червінню…червінню…
І розкаже камінню про пісню натхнення…

...СПІВАЙ!..

27.03.2018

***
сонце
яйце зварене
жовтком назовні

шкаралуща хмар
дозволяє богові
складати пазли

вітер
відриває сторінки
щоденних спокус

спустошення
вливається у вечір
по лезу шаблі

коктейль готовий
встромляй у небо
соломинку променя

бо променад
уперся нині
в сонцестояння

19-21.03.18 © Василь Кузан

НЕНАВИДЖУ!!!!

Усім серцем своїм!

Усією душею своєю!

І….

ДЯКУЮ!!!

Бо

ЗРОЗУМІЛА

нарешті,

ЯК

треба

ЛЮБИТИ…

20.02.2018

Він давно не з’являвся:
Ні в своєму саду
Ні на вулицях міста,
По якому блукають сновиди-люди.
Його старі черевики подерті
Забули якого кольору бруд
Болота із-під груші старої,
Яке воно на смак –
Блідо-брунатне болото
Старого саду сакур та сосен,
Він давно не блукав
У своєму плащі білому,
Давно ніхто не бачив
Його постать сиву й сумну,
Його бороду білу,
Що завжди чіплялась
За квітучі кущі троянд
Колючі,
Заіржавіли двері
Кованої залізної хвіртки,
Засипало жовтим листям
Стежки давно не метені,
Важкі мовчазні камені
Споглядають мертві дерева,
Що стали сухими запитаннями
В книзі байдужого Неба.
З того самого дня
Господар закинув свій сад,
З того самого дня
Господар забув про людей,
З того самого дня
Сліди його стер вітер,
Лишилась тільки іржа
Пустки.

на розгіллі
своєї долі
знайшов
загублену підкову
здавалось
ніби веселку спіймав у долоні…
і обпився
п’янкими медами надій
і молився
зорі на вечірнім небі
і ще не здогадувавсь
про утрати прийдешні…

2017

Розпечений серпень –
і зовні, й всередині нас.
Вночі піднімаються трави достиглих бажань.
Це – серпень,
і пальці твої – найніжніші серпи,
жнуть солодко повне колосся
налитих грудей,
а руки – мов коси,
що стан без жалю підтяли,
знялися налякано перепелята цілунків.
Я падаю, падаю в трави гарячі, де ти,
з єдиним бажанням –
з тобою, мій серпню,
почати вогненні жнива.
А там, на світанку,
останній серпневий дарунок –
роси прохолода живильна,
щоб знову воскресли
ще тліючі пристрастю,
й досі гарячі тіла.

Сестро моя, жаринко серця,
Любов’ю засвіченого,
Самовіддана ти – безконечно.
Життя твоє усміхнене зникоме.
Джерело світла твого – з тобою.
Так є. Так буде.
15.05.16р.

, , ,
От же й біло
під чашечкою конвалії!
А пахощі
загусли чистотою.
06.05.16р.

, , ,
Дерево дихає листям,
задихається вітром
радісно,
як у купелі.
У життя
біжить.
Cонячно.
27.06.2016р.

Скіфіє, скули твої суворі пропахлися степом
на роздоріжжях перекотиполя,
твій меч переламано, лук твій уховано прахом,
а ти стоїш, наче горда наречена,
серед мужів норовистих,
все така ж недоступна...
Хто ти? – Жона, відданиця, чи блудлива
коханка...
Що принесла в офіру ти скіфам, своїм нареченим?
Твоя шлюбна сорочка – шолом і кольчуга,
а у лоні – дитя,
що народиться теж
у кольчузі –
і не матиме стриму, ні віддиху,
кінні згубивши підкови,
налітаючи з лютим оскалом
на шатра сарматів –
ревучи по-звіриному, свистом дерева пригнувши,
відвороту не знаючи,
кривду, як стяг, перейнявши...

Ти, царице хмільних полинів, розімлілих під сонцем,
гіркоту своїх сліз у чарівне вино заваривши,
із привідцею-князем різдвяного пива відпивши,
навернула його на дорогу, порослу євшаном,
аби вмів тебе муж, наче матір свою, шанувати,
о величная Вершнице, Дика Лошице Гнідая,
що нікому з достойних не далася себе загнуздати,
одягнувши собі на чоло лишень обруч мідяний
та із Місячним Серпиком в серпні навік заручившись,
Заповіт своїм кревним на грудах землі начертала,
у туманах курних, наче пара легка, розчинившись,
у дарунок нащадкам на щастя пославши підкову...

„ – Тримайтеся, браття наші,
плем’я за плем’я, рід за рід,
і бийтеся на землі нашій,
що належить нам і ніколи іншим...
Се ж бо ви є р у с и н и, сини богів наших!

Співи наші і танці, ігрища і видовища
на славу їх!

Се ж бо сідаємо на землю
і беремо пучку землі до рани своєї,
і товчем до неї,
аби по смерті міг стати
перед Матір свою, М а т и р е с л а в у,
і щоб сказала:
„Не маю винити того, хто є повен землі,
і не можу його відділити од неї,
хай у ній і пребуде!”*

*Тут цитується дощечка "Велес-книги", літопису язичеський жреців 6 ст. до н.е. - 9 ст. н.е.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001).

Ці білі свічі
У свічниках зелених
Запалив каштан…

2017

Ми не станем
травою.
Ми не будем
камінням.

За нами
дороги.
Під нами
небо.

Ми тепер
птахи
у милості
Бога.

Позбираєм
в бесаги
свою чорну
Чорногору

і степ,
і поле,
і тебе, чорне
Чорне море.

Полетимо
за Чумацький —
від війни
якнайдалі.

Це все було –
Перехоплений погляд і подих.
Я знаю, що ти скажеш сьогодні
І що я відчую завтра.
Нестримність весни.
Замисленість осені.
Синє небо крізь білі ночі,
Чари дощу у сутінках душі,
Полуничні галявини…
Веселка, як підкова на щастя.
Це все було…
А відчуваєш, як вперше.
Говори зі мною.

2016

Життя – це потріпана книга
З видертими сторінками
(Бракує найцікавіших розділів)
Життя – це драма,
Яку написав схоласт Сорбони –
Компілятор літописів
Війни Столітньої,
Трубадур шляхів розбитих,
Драма чи то мелодрама
З трагічним початком,
З фіналом незрозумілим
Чи то з його відсутністю,
З тьмою замість завіси.
Життя – це верлібр
Поета-сухотника з Парижа дощу
Чи то скрипаля сліпого,
Що не знає нотної грамоти
І грає свої мелодії –
Свої нескінченні ноктюрни
Тільки по пам’яті ночі
(Не своєї навіть)
(І то уривками – все уривками).
Життя – це роман
Без кінця і початку
З дірявою обкладинкою
(Миші прогризли),
У якому герої
Свої імена забувають
(А яке воно – імено моє?)
І вже ніколи не згадують,
А я мандрую з одного століття
До іншого – такого ж приблудного,
То в одному човні-тілі,
То в іншому.
А тіні навколо ті самі,
Що в часи Чорної Моровиці,
Що в часи перших птахів залізних,
Що в часи ковалів-анахоретів.
Тіні (чи то душі)
Змінюють свої тіла-шати,
Тіла-кораблі, тіла-кокони, тіла-лялечки,
І все лишаються тими самими.
Все забувають, все марнують
І гублять слова намистини
В морі.

час живе у зозулях
що в’ють гнізда
із хвилин та секунд
під стріхою
старих годинників

прикидаються віщунками
струшуючи на перехожих
іржаві спогади
і бавляться у піжмурки
із вічністю

допоки у їхніх
механічних серцях
ще б’ється
восьма нота

2017

Небо: згущається планетою
з ультрафіолету.

Простір: місяцями скочується з апогею
перигеєм гір,
лілово застиглих, наче потоки
зниклих енергій.

Прірва: зціплюється й пружна порожнеча
чавучить імлу
до синявості туману.

Вже стихли голоси, вже катафоти
згасли в темряві,
й прибульці стали деревами
у нетрях розплесканих…

З них, мов остання думка, зонд рятувальний
ви-
вертається до світла.

2017

Джеральду ФітцДжеральду – Ґеройду Ярла Мору, VIII графу Кілдер, некоронованому королю Ірландії. Щиро.

А я вписую літери хмар
У літопис синього неба,
Пишу про лордів гонору,
Про графів торфовища гиблого
(Гибій, писарю, гибій!),
Про горобців замку зруйнованого
(Цвірінькайте, вам то що...)
А я пишу пером крука –
Того самого, що Каханна Фіах,
Занурюючи в чорнильницю
Ірландського моря:
Тому й слова мої прозорі,
По синьому писані,
Ніхто їх не прочитає
Крім птахів легких як вітер,
І то лише лебедів – тих самих –
Золотим ланцюжком поневолених,
Яких шукав Мак Лір, але марно,
Бо все в наших літописах
Намарне,
Навіть якщо вони писані
Не на синьому небі,
А на шкірі корові білої.
А Сонце червонобоке, як і раніше, падає
У прозорість гіркосолону –
До лускатих срібляників –
Холоднокровних мовчальників,
А день, як завше, гасне –
Кельтські бо сутінки,
А бруківка з наших надгробків мощена,
А крім руїн нічого й класти до торби Часу –
Старця сивобородого
(Йому в торбу, а Землі в скриню),
Добре хоч вона не прозора,
Як би то нам по кістках ходилося-стукалося
Чи то танцювалося...

Час потрібно пропускати як
Повітря крізь легені. Дихати
Спогадами не травмувати
Себе роками. Є вірші котрі
Повторюють а все одно не
Запам’ятаєш. А є що зростаються
В серці. Колють сухими гілками
Дряпають до крові. Не дають
Цвіту. Просто сохнуть зліва.
Забирають уміння радіти.

30.10. 2016

канатоходцю
що натягнув мотузку
між вавилонською вежею
і станцією метро

якщо твою долю
вже написано
то навіщо вдивляєшся
у зорі

мойри не сплять

і ти не спи

бо колискові
проспівані рибами
присплять в тобі тебе

і навіть найспритніші
ловці снів
що днем ховаються у житі
не вернуть тобі втраченого

канатоходцю
не балансуй на межі світів

впади

впади вниз снігом
впади вниз зі сміхом

лише так ти прокинешся

20.11.2016.

Жінка-янгол, жінка-богиня, невіста.
Помежи істин
Вальсує із вітром… вітряна панна,
Осінь, осанна…
Крила білого птаха, що ніби вросли у небо.
Чи треба
Любити осінь – діву, жінку, невісту?
Вечір і місто,
Розгублені зорі, вітрини, клени,
Учора зелені.
М’яко торкаю рукою ніч,
Що зіткана зі свіч,
Що пахне сном, кардамоном, єлеєм
…я поруч із нею,
Вдихаю її – прозору осінню ніч
…поклич…
Крізь осінь і ніч – клич!

Дівчино з чорними квітами у волоссі
досить лежати схрестивши руки
на старенькій канапі
і плакати
чекаючи що світ от-от зникне
ти замість отрути
випила сніг минулорічний
Твій коханий був у захваті від того снігу
дуже хотів зберегти його
і напхав у маленьку скляну пляшечку
до того в ній була отрута вкрай небезпечна
але твій коханий вирішив
що згадка про зиму
значно важливіша
за колись упійману змію

Якби ж він знав
що чергове полювання
буде невдалим
і природа відплатить йому
за всіх змій і не тільки
то він все одно
виміняв би здобич на сніжку
яку ти в нього кинула
Може ти зрозумієш це згодом
коли не діждешся смерті
а потому сходи на цвинтар
і принеси на могилу квіти




13.12.2013

Не можна наповнитись кимось –
Розшукуй себе,
У пошуках цих
не заплутайся і не згубися,
Ти зараз, можливо,
неначе надтріснутий глек,
Але віднайди,
на півшляхові лиш не спинися.
Розшукуй,
Дивися довкола, на повну вдихай
Себе у моменті теперішнім,
обраній миті,
Крокуй чи лети, але все ж – розшукай,
Розшукай –
оте, що тебе зробить
найщасливішим у світі!

1
Не певен, що є сенс писати що-небудь про рік, який за день щезне, хоча за всіма астрологічними (й не лише) прогнозами він мав бути далеко не найгіршим. Та якби мені довелося якось означити 365 днів, об’єднаних під цифрами 2015, я сказав би, що це був рік поразки, болісного (з обдирання шкіри, з переломом кісток і свідомості) падіння, не менш болісного випрямлення (хребта й помилок). Рік, який залишив по собі більше шрамів, ніж слів, більше відчаю, ніж утіхи, смугу приречення, а не надії. Утім, шрами – ознаки ініціації (пройденої і відбутої – «збережи і згадуй»), відчай – знеболювальне від ілюзій, а приречення – щит від міщанської кіптяви (людей із брудними черевиками та ще бруднішими душами). Рік, що навчив міцно стискати кулаки та гордо тримати голову, відходить (лише не зарубцьовані шрами продовжують нити, нагадуючи про неминучий відхід). Я не виходитиму за двері, аби прощатися з ним, як і не тамуватиму радості, що витримав іспит (може, далеко не найскладніший у своєму житті), адже знаю: найкраще прощання – без слів і рукостискань.
2
Коли Святвечір надходить у спорожнілу кімнату, ти приростаєш до вікна, за яким сходить та ж зоря, що й дві тисячі років тому. Вуха ріже гул мегаполіса, і з’являється туга за давнім, святим і великим – тим, чого вже ніколи не буде у часі, відведеному тобі. Може, ти опинився не в тому часі, не в тому місці, не з тими людьми? Відчуваєш себе малим, безпорадним і кволим, як пастух, що розгубив отару й не може ні повернутися в кошару, ні йти на пошуки, тому сідає на камінь і не знає, на кого чи на що чекати. Може, святе і велике розсіялося, як рідкий сніг, схожий на стружку, розсипалося між офісів, торгових центрів, машин, подібних до людей, і людей, подібних до машин? Тисячоокі будинки, схожі до химер, обступають тебе звідусіль, без’язикі, як і ті, що живуть у їхніх нутрах. Тисячі очей виміряють тебе з висоти, й від них стає тепло, ніби ти не в кімнаті, де кублиться тиша, й не на вулиці, де кипить рев машин. Ти ще не знаєш, де ти, але певен, тебе там чекають.
3
Не полишає враження, що досі я перебував на тренуванні, готуючись до рішучого стрибка, а сьогодні, добігши до трампліна, зупинився: стрибати чи ні? Чи є право на сумнів і вагання? Чи є час на пошук відповідей, які неможливо знайти? Яке з питань, що визріли, найістотніше? Вочевидь, усі сумніви, вагання і запити, що виникли, можна звести до найістотнішого: пошуку власної, а не накинутої зовні ідентичності. 25-річне тренування нервів і м’язів, скоріш за все, було часом пошуку власного Я – з обдиранням шкіри, ламанням рук і ніг, але майже ніколи себе самого, власної самості й сутності. Часом першовідкриття та називання речей власними іменами. Може, останнє не здавалося б таким визначальним, якби не довелося усвідомлювати, що всі цілі – це приводи для самоозначення. Може, перше не було б таким неминучим, якби кредит довіри, отриманий за час тренування, не виріс до такої критичної позначки. Може, тон і тембр варто було б змінити, якби час не витікав так невблаганно, а в одну й ту саму річку можна було зайти двічі. Може, відчуття власної приреченості не було б таким пристрасним, якби істина не полягала в тому, щоб бути готовим іти за покликом щоразу ніби вперше. При цьому не важливо, чи вичерпався час запитань і пошуків, чи ще не починався – стрибок мусить відбутися, хай би там що!
4
Ті ж закладки на недочитаних розділах у книжках або в соцмережі, не викреслені позиції у списку на сьогодні, та ж думка – щоби мене ніхто ніде не чекав. Зранку пробіг на стадіоні і вибір сорочки, з обіду розмова на радіо про свіжу книжку чи культурну акцію, під вечір повернення з мистецької виставки чи футбольного матчу, заковтування порції новин, під ніч безпорадні зусилля вилущити пару речень і ще більше безпорадне намагання заснути. Заступаєш у сон, ніби стаєш на інший берег, відсутність сну відчуваєш як провалля у смерть. Над ранок ті ж ілюзії про втечу від фальшивих гримас і награних тонів у студії чи на кухні, слів, до яких звик так само, як до затертих джинсів або облич із телеекранів. Втечу? За межі дійсності, себе самого?
5
Чи можна виміряти біль? На якій мапі накреслити його частоти й амплітуди? Як вивести шкалу? Може, ти сам собі його створюєш, і не потрібно шукати нічого того, що лежить за межами уяви? Може, біль – це фантом, навіяний безпорадністю, страхом або соромом за страх? Відчуття того, що якась частина твого Я померла, інша – балансує між тим, що сталося, і тим, чого могло би не статися (усе, що поза цим – простерта пелена туману). Те, що світ учинив із тобою чи ти вчинив зі своїм світом і з собою? Що корениться у глибині твого Я, куди ти волієш не зазирати.
6
Дощ стугонить по шибках, і кімната звужується або розширюється як зіниця. На столі невикористані квитки, напіврозібрана валіза, розкидані сорочки. Як довго добирав я колір і тон! Ти кажеш: даремно шукати кольору й тону, аби виповнити ними дощ. Він живе у тобі, столикий, стоголосий, а може, безликий і німий? Все, що мені зостанеться, – сліди від крапель. Ти відійдеш мовчазно, не озираючись, як тінь, що покидає тіло. Дощ піде за тобою, чи з тобою. Я вимкну світло і слухатиму зойк пораненого телефону.
7
Як визнати втрату, коли все, що є у тобі, чинить спротив? Не чути того, хто мав би бути деінде, але оселився в тобі, як у крипті, і кричить зсередини, або зривається і ходить, що все у тобі тремтить, а гуркіт відлунює так, що міг би оглухнути. Як описати те, що перебуває за межами мови? А мова болю безсила сказати про відчай і тугу, які виповнюють тебе. Може відповідь існувала б, якби у світі зникло те, що ніколи не зникне.
8
Мертвий, що оселяється в тобі, не може померти. Він стає живим померлим, дихає, говорить, страждає. Слухачем-лицеміром із закритим лицем, твоїм двійником або братом. Твоє єство перетворюється у вмістилище мертвого – склеп, оточений стінами, з якого він не знайде виходу без тебе та до якого тобі нема входу. Ти стаєш померлим живим, не спроможним відрізнити тіло від тіні, і сам поволі перетворюєшся в тінь, що тривожить прозорість, невиразний, непроникний відбиток у дзеркалі. Дисоціюючись від безпорадності чи люті, придушеної в горлі, зводишся на ноги і стаєш біля себе. Дивишся, як на ліжку, зіщулившись, здригається тіло, відібране тим, хто не може померти, але не має сили жити. Заціпеніння минає. Ти повертаєшся і відчуваєш: стіни невпинно ростуть, але шпилю все ж не побачиш.
9
Чи відчували ви коли-небудь, що час ущільнюється? Що будинки, які перед вами, це не ті будинки, які ви бачите, а ті, що бачили раніше. Що відчуття, знайомі вам, повертаються у ваш слух, зір, нюх, дотик. Що той, хто давно чи недавно пішов од вас, аби не повернутися, незримо йде поруч, тими ж вулицями, повз ті ж будинки. Що реальність стає невловимою, а місто перетворюється у фантома, який поглинає вас, ніби згусток повітря. І єдине, що нагадує про похибку, - це дата, видрукувана на залізнчному квиткові.

У 1992 році я черговий раз відвідав Ольстер. Побував і в графстві Антрім. Був я в тих краях по свої справах, але заодно відвідав і подивився кілька старовинних замків, зокрема, я відвідав замок Баллігаллі. Нині це готель, популярний серед туристів, але замок має свою моторошну історію. І то не одну. У замку є привиди (мало не написав «живуть привиди», але чи можна до привидів застосовувати таке слово? Адже це існування після смерті, зовсім в іншій іпостасі…) Зокрема, в замку живе привид леді Ізабель Шоу. Цей привид має звичку стукати в двері кімнат, а потім зникати. Колись давно леді Ізабель Шоу її чоловік закрив в башті замку і морив там її голодом. Вона покінчила життя самогубством, викинувшись з вікна башти. З того часу її привид блукає замком. Ще один зловісний привид - леді Ніксон. Вона теж жила в цьому замку, але вже в ХІХ столітті і померла там же. Інколи вона блукає замком і чути шарудіння її шовкового плаття. У замку Баллігаллі є окрема кімната, яку часто відвідують привиди – її так і називають – кімната привидів, вона розташована в маленькій башті в кутку замку. Ця кімната не використовується як номер готелю, щоб зайвий раз не лякати відвідувачів. У 2003 році менеджер готелю Ольга Генрі сказала, провівши якийсь час в готелі: «Я раніше дуже скептично ставилась до всього надприродного і до привидів тим паче. Але чим більше я перебуваю тут, тим більше я думаю, що безумовно є щось у цьому замку…» За словами Ольги Генрі, один гість зупинився в одній з кімнат в башті біля «Кімнати привидів» і серед ночі прокинувся, бо його плеча торкнулась рука дитини. Потім він почув, як дитина бігала по кімнаті і сміялася, але в кімнаті крім нього нікого не було. Він з переляку вибіг у вестибюль і боляче вдарився. У грудні 2003 року Ольга Генрі створила «Кімнату-в’язницю» в башті, господарі готелю очікували гостей, що замовили столик. Накрили стіл. Ольга Генрі замкнула кімнату, а потім, коли знову відчинила кімнату побачила, що серветки розгорнуті, навколо столу розкидані недоїдки. Цей замок ховає ще багато моторошних таємниць… Коли я ночував у цьому замку - я був самотнім відвідувачем. Більше туристів не було. Але по замку цілу ніч хтось ходив - було чутно кроки і шарудіння шовкового плаття...

Кроки у темряві:
Леді білого шовку,
Леді темних ночей одкровень,
Леді епохи шовкової
І кораблів вітроплинних,
Господиня старого замку.
Мій келих наповнений віскі –
Терпким і старим як ці стіни:
Повиті гілками-руками
Чіпкого плюща-повзуна.
Колись в самотній кімнаті:
Холодній як камінь-свідок
На березі моря сумного
Я слухав стогін вітру –
Свого старого друга
Такого ж філософа вічності
Як всі ми – старі ірландці.
Нині в порожньому замку
У мене цікаві гості
Для бесіди-одкровення
Довгої як зима:
Наша дощава і мокра.
Сьогодні в мою кімнату
Тиху, як межичасся
Завітали дві леді незримі
З шурхотом плаття шовкового:
Леді! Ви тут господині:
Сідайте в м’які крісельця,
Будемо слухати стукіт годинника,
Гомоніти про вічність…

Примітка: На світлині замок Баллігаллі.

… а потім поїдемо в Аккерман
до Йоана Сучавського
Там особлива вода

Ти ще віриш у зцілення?
Скільки їх понівечено в цій нескінченній боротьбі за свободу?
Ти дійсно віриш у їхнє зцілення?
Усіх життєдайних і живосильних джерел світу
всіх славних храмів і ікон
чи стане на те
щоб вигоїти їхні болі

По наших степах виростають нові могили
нові насипи
нові хрести
нові кам’яні виродки
що по черговій сотні літ набуватимуть міфічного значення
Чи хтось коли-небудь спиниться
чи поклониться химерному безіменному стовпові
самотньому боввану посеред білого гречаного поля?
Чи хто наважиться витягти цебер води з закинутого колодязя
чи дозволить тій темній як фортечні нутрощі і прудкій як ящірка воді
відживити власну пам’ять
наповнитися нею
наче ріка навесні?

По наших степах річки повсихали
повсихали й живильні джерела
й суха-сухезна пожовкла стерня
задихаючись від пилюки
снить себе розбуялим колоссям
і вірить у весну
вірить у дощ
вірить у власне зцілення.

Одного разу,
коли ти прокинешся,
перше, що побачиш -
безмежне голубе небо
в ореолі Божої Благодаті.
З сонячною усмішкою в душі,
без остороги
ввімкнеш новини
і не почуєш жодного слова
про нічні артобстріли,
"гради", теракти,
афери, корупцію, девальвацію,
убивства на замовлення,
великі й дрібні крадіжки...
- Нарешті!.. Невже?..
- Так, -
розвіє залишки твого подиву
Хтось найближчий,
обіймаючи тебе крильми...
...можливо,
це трапиться не так хутко,
як тобі мріється.
Але це станеться...
одного разу,
коли ти...
прокинешся.

14.05.2016

Одна... супроти світу.
А інколи й супроти себе самої...
Благає прощення в осені
за те, що прийде зима.
А скільки ж їх -
застуджених,
загублених,
невідмолених...
Одна...
поза межею
доступності і зрозумілості.
А може...
може, й розумності...
Перші жовті листки
падають на чоло.
Перший вітер цілує
пошерхлі губи.
І... перше відпущення
тулиться до розпашілого серця:
може й нічого страшного
нема в тому,
що на кожному кроці - межі,
що за кожною осінню - зими,
що...
одна...
супроти світу...
а інколи й супроти себе самої...

(8.09.15)

той хлопець хотів вуса так
що вони йому виросли
кущем агрусу

і пишався він садом
садом квітнув
ним же і пах

дивіться які вуса
дивіться який агрус

і родив агрус
намистинами повнився
намистинами пад

лише сивочолі верби
матерями плакали

чи то бачилися їм вуса
кущем терену

чи багато було поховано
агрусу

2015р.

Мені здається, що ми з тобою герої кіно «Будинок біля озера» -
знаходимося в одному місці, але у різний час.
Залишаємо одне одному послання під дощатою підлогою,
цілуючи при цьому листки паперу.

І відбитки наших губ перетворюються на прекрасних метеликів,
що снують туди-сюди у цій сірій будівлі часу.
І простір здається нічим іншим, як вокзалом чекання потягів із повідомленнями
з минулого-майбутнього-теперішнього
на крилах яскравих метеликів.

А як ти думаєш, що таке взагалі час для того, хто чекає?
Мабуть, це важезна петля, що закидає зашморг на годинники.
Це розмінна монета планет, яка насправді для них нічого не варта.
Адже що значить час у космічно-безкінечному просторі?..

А для звичайної людини, чекання – це біль зіниць,
які невтомно дивляться у даль.
Це страх та відчай одинокості…
і невимовно солодкі секунди при наближенні листа.

Ось він у твоїх руках.

Він пахне солодким цілунком адресанта та твоїми сльозами стомлених зіниць.

16.12.2014

Парашутом осінньої хмаринки
Опустився на землю смуток.
Заснути б.
Ненадовго, на мить,
Щоби прокинутися весною.
Нагою
Душею і тілом,
Як немовля.
Щоб земля –
Без війни, горя і фальші.
А дальше?
Підійнятися і піти,
Почати життя з білого листка…
Хитка
І прозора мрія,
Мов павутинка бабиного літа.
А ще трембіта,
Далеко в горах,
То голосила, то вмовкала.
Повні бокали
Терпкого шафранового напою
Що пахне осінню.
І досі я
Стою на перехресті вітрів,
Закохана в жовтогарячий смуток
Ні, не зможу заснути,
Прийму все, що судилося долею.

він спитав мене чим я сприймаю книги

я відповів – очима

він сказав що тоді слова зостаються на оболонці очного кришталика та не йдуть далі

і зробив заяву що ніхто ще не вкурив Шевченка так як він

я відвідав його брудне забите лігво біля шиномонтажу
у тьмяному світлі що йшло через хвіртку він вирвав сторінку зі старого томика Кобзаря від якого пахло загадково-запиленою чорнильністю радянських бібліотек та похилим брунатним деревом книжкової полиці

він порізав пошерхлу жовту сторінку на дрібні шматочки
зсипав їх на чистого тонкого папірця
скрутив з нього щось на кшталт косяку
підпалив і затягнувся

так слова осідають на стінках легень, сказав задоволено він і почав робити затяжку за затяжкою
поки я дивився на підлогу засипану недопалками з Хемінгуея Кафки й Жадана
і думав:
слова на оболонці кришталика
слова на стінках легень

а глибше?
як погнати їх ще далі, ці слова?

я спитав його про це

ну це взагалі для обдовбишів, одповів мені він і розповів
як один чувак намутив десь підходящого шприца
заправив його випареними чорнилами чи то з Теліги чи то з Костенко
і пустив їх по вені

воно вдарило йому в дитяче серце
серце облилося кров’ю і зупинилося

інший після нього теж спробував
не вмер, але закам’янів
загубився десь у холодних загрубілих пустелях
і лишився таким назавжди
але він був останнім хто захищав бункер Фульхенсіо Батісти
потім він крутився серед палестинських повстанців
долав манівці Тибету, які оминав Реріх
і сім разів обійшов Кос-арал по периметру
маючи за товаришів лише ящірок та флягу

а той, перший, жив з батьками
писав пафосну громадянську лірику
і вчився на відмінно в агрономічному коледжі
зарозумілий ідіот

не можна, коротше, катати у ширку такі слова
звичайним смертним стачить очних кришталиків та стінок легень

він закінчив говорити і фігурно випустив дим до стелі

01.08.2014

Пігмей із руками кривавими,
з такенною в мІзках вавою
пірнає у сон мерця
одраз в сорока двірцях
на пишно убраних ліжницях
і видить на кожній із них
окремішній сон – лиця
тьми-тьмущої люду, покійних,
одні – спотворені,
інАкі – суворо-спокійні.
Приходять в його палаци
ночами герої і вбивці,
мізерну душицю промацують,
говорять слова убивчі.
…в холоднім поту прокинеться
пігмей-душогубець-соціопат
і, мо’, заплакати схоче – не вийде.
Не вміє плакати кат.
2014

Наш світ зруйновано.
Намисто днів і слів розірвано.
У жмені перли істин.
Міста людської віри
У руїнах. Тліє прах надій.
Свою містерію безглузду правлять
Тиран і лицедій.
Наш сад порубано.
Священних манускриптів попелище.
І дим гірчить
У стійлах скотарів.
Світ нетривкий.
Вервечку часу й молитов
Розітнуто. Розпалась
На ноти пісня Всесвіту.
Молись. Епоха зла
Прийшла дочасно.
Над світом душ панує мла.
І про останні дні святі
Пророчить сивочолий старець –
Монах, скрипторій і скрипаль.
І я цю казку слухаю, нажаль…

ділюся з вами друзяки декількома рядками геніального рецепту
як стати вельми шанованим і розтиражованим в укрсучліті стіхаписцем поетом себто
берете алкогольно-наркотичну тематику з синтетичним емульгатором цинічного занепаду
кидаєте суміш у жбаник випуклого словесного дна і зверху чогось ще такого мистецьки репнутого
з розумним виглядом плюєте як от я тута на ритмомелодику пунктуацію і синтаксис тіпа відкриваєте небачену постмодерну скриньку
насправді ж сидіти над римами банально ліньки
затим на утворену приємну каламуть сипніть жменьку релігійних та етнорасових провокацій
пам`ятайте що більше провокацій то більше асиґнацій
якщо вже зовсім невиліковний гурман підмішайте у страву російської матючні
може то вам буде і неприємно як інтілігєнту але ж ви хочете накладів як у Любки та Андруховича чи ні

зуздрівши свої книги в лискучих обкладинках на прилавках столичних книгарень вертайтесь додому
а далі там київська Дебют чи запрошення до Спілки прийде зненацька і ошелешить як звістка з воєнкому
інтер’єр помешкання також зазнає змін
хай це звучить наче кпин
та скиньте вже зі стіни отого Шевченка і було щоб сучасно актуально й хвацько
повісьте Леся Подерв`янського
у інтерв`ю літвиданням раз на рік говоріть лаконічно-гострі завчені фразочки замовлені політикою видавничого дому
і заради бога для вашого ж блага будь ласка не зізнавайтесь ні анікому
про ваші у прагненні загоїти душу й хист нічні посиденьки
над Єсеніним і Симоненком

07.06.14

Острів, який виринув з туману «нічого»,
Який з’явився на видноколі ранком,
Що називався в календарі осені «можливо»,
Ми побачили млин з крилами приречення.
Похмурий мельник з поглядом «бути»
Сказав голосом глухим як обкладинка
Замшілої Біблії переписаної в Клонмакнойсі –
В його глухих стінах святого Кіарана,
У круглій вежі сліпого короля,
Де помирають молодими всі ченці-скрипторії,
Сказав словами, гідними літер огама,
Говорив, наче кидав слова-каміння:
«Тут мелеться половина хліба
Вашої сумної вересової Ірландії,
Що дивиться очима повними сліз
На похмурий обрій майбутнього,
Тут мелеться все, що горе чорне
Приносить на ваш острів сумних пісень,
Візьміть цього сірого борошна,
Наповніть ним ваші трюми,
Цього корабля – чорного пса вітрів,
Може відвезете його кудись за море,
А не на вашу землю неорану,
Де скорботи більше ніж очерету
На болотах Монтех Хларай,
Тільки не просійте його крізь пальці
Бо море і так скорботне…
Ви – блукальці одвічні…»

мої неточні рими
такі не-німецькі
як печаль у твоїх очах

мої очі
кольору твоїх
сірозеленяться при згадці

моя відповідь
така ж очевидна
як танення снігу
така ж близька поверхні
як підземні води
моя відповідь
така ж неминуча
як смерть
тому не питай
чи люблю


2014