Твоє тепло поглинуло минуле,
Затьмарились імлою риси.
Мовчала з жалібним "ку-ку" зозуля,
Блукала в кроні кипариса.

Рожеві мрії збились гострим списом,
Незіграні зостались ролі.
Вода холодна хлюпала на мисі,
Смеркало навкруги поволі.

Несказані слова ятрили душу,
Енергія очей спадала.
Схилилась і від бурі впала груша,
Мов те кохання на поталу.

За спиною все краще залишилось,
Землі не чути під ногами,
Стомились, мабуть, і душа, і тіло.
Те літо замело снігами.

Що для мене сьогодні весна
в час воєнний, тривожний до болю.
Серце гупає: зламані долі
українців, що вбила війна.
Ніби ціле - весна і печаль.
Ні зітерти, ні змити повіки.
З нами Бог і підтримує віра,
хоч несеться загарбницький шквал.
Наші хлопці - титани стоять
проти підлої нечисті стійко,
І я вірю: завершать цю бійню,
і повернеться кожний вояк.
Що для мене сьогодні весна?
Це надія на мирне майбутнє,
бо життя тільки в ньому по суті
вільно дихає, а не у снах.

Іти туди, де Слово про любов!
Дорога - вирви, небо - грім заліза,
І трем колін, і крок важкий, завізний.
І диму нерозвіяна завіса
І тут і там ховає кіпоть змов.
Іти й просити в Матері - замов
За сина слово. В Сина, що зборов
Для світла смертю смерть - і нині й прісно ...

Аметистова квітка ночі
Розцвіла непомітно з туману.
Місяць виставив срібний носик,
Тільки з неба не сипалась манна.

Сива осінь блукала у снах,
Бо шукала дорогу до тебе.
Залишилась далеко весна,
І слова одинокі у тезах.

Хоч тремтячі зорі холодні,
Вірю я у розраду-світанок.
Щоб зігрілось студене ложе,
Ще станцюєм Гарделеве танго.

 
Кину все в пікап і переїду
Вірогідно, в Ел-Eй
Нашукаю собі дім, а далі зійде
Справді новий день
 
Жінка усі думки, що маю, повнить
Хай нині досить зле
Світ у ній, душі моїй
Вона є поклик
 
Стрінь самотнього на уік-енді
Скрізь йому не те
Мав казати щось, діжде на мент і
Промовчить, пусте
 
В неї фото на стіні, напроти ліжко
Старовинна мідь
Я в дорозі день за днем, та вірю, трішки
З нею, мить у мить
 
Жінка усі думки, що маю, повнить
Хай нині досить зле
Світ у ній, душі моїй
Вона є поклик
 
Стрінь самотнього на уік-енді
Скрізь йому не те
Мав казати щось, діжде на мент і
Промовчить, пусте
 
 
 
 
 
 
 
 

Серед тисяч вогнів
Єлисейських полів,
де з вітрин діаманти й парфуми
ваблять око моє,
не знайду тільки те,
що ніколи й ніде не забуду.

Вежі Ейфеля шпиль,
наче лезо, тонкий
що врізається в вистигле небо —
це всього лиш метал,
безжиттєва краса,
як і сонна, засмічена Сена.

Височенний Монмартр,
чарівний Но-тр-Дам —
велич їх перехоплює подих
і навіює сум,
що по тілу, мов струм,
бо сьогодні отут не з тобою.

Дивовижний Париж —
слава, бруд і престиж
замішались у ньому коктейлем.
Та збагнув я одне —
це усе не моє.
Він без тебе є просто музеєм.


16.04.2025

Моїх поезій чуйний режисер,
вишневих сакур садівник жаданий.
Я завагітніла від тебе і тепер
ношу під серцем сонце полум'яне.

Дві лінії на смужечці надій —
тест позитивний... гормональні зміни...
Перлини щастя на веселці вій,
цитринові салати, вітаміни.

А поряд ти, мій янголе, і мить,
зворушлива, як музика рахманна,
що в алтарі жасмином пахкотить,
ванільним ладаном, вином вінчальним.

12.04.2025р.

 
пісня, яка є важливою у соціально-політичному тоні
 
а слова такі:
 
 
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
Всі друзі на поршах, а в мене регрес
Трудись, мені кажуть, немає чудес
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
 
І може, подбай про колірне ТБ
”Дзвонимо за бакси!“ мене шукає теж
Чекаю доставки до третьої, вдень
Ще, Боже, подбай про колірне ТБ
 
Замов, Боже любий, вечірку для нас
Я вірю, о Боже, винайдеться шанс
Буде твоя воля, гульнемо нараз
Замов, Боже любий, вечірку для нас
 
усі-разом
 
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
Всі друзі на поршах, а в мене регрес
Трудись, мені кажуть, немає чудес
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
 
 
і все!
 
 
 
 
 
 
 
 

Я хочу говорить з тобою.
Прохання вітер забиває.
І хвилі сходяться рікою,
І потопають в водограї.

Я хочу бачитись з тобою.
І знову той скажений вітер
Все завиває над горою,
Обтрушує вчорашні квіти.

Я хочу запитать про тебе.
І йде луна, і йде далеко.
А в небі хмари кострубаті,
І у гаю притих лелека.

Я хочу уночі додому
Пройти стежками, де є роси..
А вітер все одно гуркоче,
Йому бажання ніпочому.

У двадцять я тішився Словом Святим,
Почитував бунінські твори між тим.
Мене й захопила панянка таврійська,
Сержанта тоді ще славетного війська –
Цікавили ж більше любов та інтим.

Життя освятилося смислом новим,
Коли пощастило побачити зблизька,
Які в неї очі. Грайливі очиська.
У двадцять

Їй вірші писав, не шкодуючи рим,
Сумливим був настрій, бував бойовим.
Та горе для мене – по суті, хлопчиська:
Гуляли в кишенях пилюка й вітриська –
Я грошей не мав на обручку й калим.
У двадцять...

... – 2025.

Заховали від світу сумнівні стосунки.
Гра на нервах не може будити в мені
поетичних мелодій чудні візерунки.
Суперечки закоханих — зливи грибні.
Четвертуєш мовчанням, караєш за вірність?
Гільйотина і то краще... раз, і нема!
Чи хіба гонорова, надмірно покірна? —
Пелюстково-вразлива душа, зокрема.
Приручив, то від себе тепер не відштовхуй,
бо піду і не знатимеш з ким я і де...
Пробиваються промені сонця крізь товщу
позахмарної висі, щоб небо бліде
розписати барвінками. Любчику званий,
випробовуй на міцність байдужу, стійку.
Кровоточить сльози́ не заштопана рана,
телефон в зоні смерті, немає зв'язку.

13.04.2025р.

Депресій смуга і образ
Чомусь урвалася раптово.
Ти помудрішала ураз,
Веселим, ніжним стало слово.

Немов збагнула, що життя --
Всього лиш мить короткочасна...
Кохаймося до забуття,
Моя ти зоре непогасна.

Допоки ще горить вогонь
Шаленством юного завзяття,
Візьми тепло моїх долонь,
Хай розірветься зло на шмаття...

І спопеліє від жаги,
Сердець очищення живого...
Цвітіння ЩАСТЯ навкруги
Буятиме по волі Бога.

І заяснілий небокрай
Так усміхнеться він казково...
Ходім, коханая, у рай,
Під те склепіння веселкове,

Де сам Ярило золотий
Легким пестливим вітровієм
Благословить у парі йти,
Ворота раю нам відкриє!

11 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Я по коліна у воді.
Моя душа давно померла.
На шиї - амулет із шерлу,
Єдиний чорний. Білі перли
Радіють, поки молоді.
Я по коліна у воді.

Чіплявся за бездушну тінь
Я безпорадною рукою.
"Не йди, благаю! Будь зі мною!"
У серці з піснею сумною,
Один із немічних створінь,
Чіплявся за бездушну тінь.

Шалене танго танцював
Я з кимось у порожній залі.
Чужі обійми. А що далі?
Ніхто не грає на роялі.
Без терцій, септим та октав
Шалене танго танцював.

Відспівує мене орган.
Не відігрів я власну зиму.
Мовчання вклалося у приму.
Для себе склав смертельну риму
Крихкий, вразливий грубіян.
Відспівує мене орган.

Я по коліна у воді,
Холодній, темній, непрозорій,
Творець несприйнятих історій.
Вже не закоханий, а хворий,
Сповідуюся самоті.
Я по коліна у воді.

І ні, і так – улад, не влад,
Триває довгий цей парад
Життя і смерті без упину.
І я на плац небесний злину,
Де й підкажу – везіть назад
Лафет, яким віки підряд
Тягає сонце гільйотину –
Привчати людство і до втрат.
І ні, і так –

Я маю схильність до порад,
І можу битись об заклад,
Що мовчки ні – не вмру й не згину.
За Словом бачу я людину,
Його надійний ар'єргард.
І ні, і так.

* * *
aabba, abbR, aabbaR
(рондо́)

В мене очі вечірнього неба, чи неба з грозою.
А твої - теплі хвилі весни з молодих ковилів.
Схожість, мабуть, шукати між нами немає резону
Ми з тобою, як погляди наші, ми - різносезонні.
Стали ж поруч, побачили, світ навкруги посвітлів.

Стали поруч, і пісня зарянки, що зиму страждала,
Розлилася по саду, розкидала нот блискітки,
А по різнофарбованих райдужках стеляться далі:
Що зелені, що сині - та з гартом негнучої сталі.
То ж відчуємо врешті у чому ми схожі таки.

Де тільки не блукало, по яких стежках,
між осокорами, спориш топтало,
крутилось, гралось на стрімких семи вітрах
і не одне дістало, звісно, жало.
Але були так любі - рідне поле й сад,
пахучі різнотрав'ям і любистком,
город і виноградник, весь родинний лад
і настанови матері пречисті.
І діставало поглядом свої зірки, -
то щастя - милуватися красою.
Роки летіли, ніби пух з тополь, легкі
і кожен ранок умивавсь росою.
Тепер лиш уві сні і гріє, і щемить
теплом у серці зоряне дитинство.
Ото була в житті найяскравіша мить,
коли ловив ураз перо жар-птиці.

 
Зірка Терен
Тліє кришиться у темінь
Змісту клоччя
І рвуться сили геть із осі
Промінь скаче
До вад у хмарини ілюзій
 
Ідемо ~ ти і я ~ скільки ще?
Через перехід ночепадних алмазів
 
Люстра б’ються в
Рефлексій безформову сутність
Скло руки тане
У сніг пелюсток обертання
Леді в бархаті
Зникає у ночі прощання
 
Ідемо ~ ти і я ~ скільки ще?
Через перехід ночепадних алмазів
 
 
 
 
 
 
Обертання зводу зірок, через які котяться обшарпані казки осі
Про восковий вітер, що не приводиться в рух у небутті увік
Доокола, заледве має вагу причина, як і мудреці, через яких
Зірки зведено до обертання
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розпізнаю війни запеклість
І лють, і злість її щодня, –
Іще засмучує далекість
І душу точить незнання.
Я так давно тебе не бачив,
Через появу в нас біди,
Що знемагаю без побачень,
Як степ улітку без води.
Буває, снишся ти, а, часом,
Чомусь у сни мої не йдеш, –
Коли гуляти будем разом
Уздовж Дніпрових узбереж?
Ніяк не стихнуть канонади
І люди гинуть кожну мить, –
Коли подивимося радо
У незадимлену блакить?
Проте жалітись безустанно
Не тре на складнощі життя, –
Розлука зміцнює кохання
І оживляє почуття.
05.04.25

— Добрий ранок, кохана! Як спалось?
— Жартівник! Це вже майже обід.
Таки справді без чогось дванадцять,
Лиш спросоння не видно мені.
На столі пахне тепла ще кава,
Сонце сяє грайливо в вікні.
Ти усміхнена, ніжна і гарна,
Наче Еос, мов цвіт навесні.

Я пригадую лагідний дотик,
Поцілунок палкий на десерт,
Як твій сміх розливався по нотах
І стрілою летів до небес...
А сьогодні не так, тільки спомин —
Отой ранок недільний — та й все.
Сірий дощ за вікном, звук тривоги
І похмурий, холодний четвер.


03-04.04.2025

В міцних обіймах прохолоди
Після тягучого дощу
Хвилюються Дніпрові води
Розходяться Дніпрові води
По змоченому згарищу.
Віки прокочуються ними
І чайки звично ґелґотять
Середньовічні довгі зими
Вогненні і сталеві зими
На берегах м’ясце коптять.
Дими здіймаються стовпами
Прогірклий присмак в тих стовпах
Торкають води давні храми
Вціліли неприступні храми
Ретельно зведені в серцях.
Дніпро у стримуваній люті
Шипить і піниться, плює
Слова, промовлені й забуті,
Слова, важливі й непочуті,
В ім’я нескорене своє.

31.03.25

Я цілу зиму спав у мрійних снах,
А на душі сріблився білий іній.
Та з ирію вернулася весна,
А з нею разом голоси пташині.

Прокинулися почуття мої!
Від радості цвітуть, неначе маки!
Освітлюють березові гаї,
Шатро небес і золоті світанки.

Берези! Плачте соком чарівним!
Пробуджуйте сердечний в грудях стукіт!
Це сльози неземної таїни!
Це спогади про перші поцілунки!

Шепоче ліс березовий казки
Про те, як ми зустрілися з тобою...
Хиталися березові свічки,
Вгортаючи нас тишею-габою..

Довкола мир! Божественна краса,
Яку зрівняти можна тільки з раєм.
А сік тече, пречистий, як сльоза,..
Берези плачуть. А весна - співає!

Україно, в тобі є ще сили,
хоч обсіла давня мошкара.
Розженеш, я вірю,дій сміливо,
бо закваска в тебе ще стара.
Тлінь візьме розбещених і ситих
(Кожен, ніби п'явка ссе і ссе).
Пересіє згодом Боже сито,
Ще почуєш голос із небес.
Тяжко серцю, але ти тримайся.
Ворог прагне крові і землі.
Українці із тобою, мамо,
не в краях чужих і не в імлі.

Губи стисну: мовчати. Та рветься моя непокора,
Галасує у думці, колотить розмірений пульс,
Вутлі паростки спокою косить, подібна серпу,
З-під химерних мостів потурань вибиває опори.

Зверху ще притискаю долоню - ні звуку досади!
Звісно, лівою, бо права спритно хватає перо,
І приймає слухняно папір мою оповідь про
Непокору, що вкотре зродилася правди заради.

Ми - уламки війни, що усіх розтоптала.
Ми - уламки споруд, що у небо звелись.
Ми - уламки броні та важкого металу.
Ми - уламки сумління і зламана вись.

Ми - будинки, що бомби ущент розметали.
Ми - той крик стоголосий над містом проклять.
Проривається тихо над снігом розталим
Гнів століть понад гомоном сиплих заклять.

9 квітня 2022

...І вчасно погляд одвести
Від тої, що відкрита всьому світу,
Що, наче брунька навесні,
Готова вибухнуть рожево-білим квітом.
Сховати захват і зажмуритись на мить,
Щоб не осліпнуть в сяйві з’яви.
Домалювать в уяві дозрілу вроду,
Молитовно скласти руки перед Ним
За дивний дар краси,
Яким Він увінчав Природу.

Свята любов знайде як втішити образу,
та припинити колотнечу навісну.
До рідного гнізда вертаємось щоразу,
щоб не розбили чвари вежу кам'яну.

— Давно не чулися, як справи, білокрилий?

— Нема чим вихвалятися, та все ж,
бузки галузками міцний асфальт пробили,
овець на небосхилі сонечко пасе.

— Як був романтиком, таким і є донині —
жартуєш образно про хмари вдалині.

— Бо у твоїх озерах незабудки сині —
втопитися неважко, врятуватись ні.

— А я подумала, що ми уже не пара —
роман скінчився на банальному тире?

— Та я, моя красуне, лиш тобою марю —
не бачу кілька днів від туги серце мре.

— Мандруємо назустріч долі берегами.

— Одне на двох блаватне божевілля, бач,
весільний полонез Огінського між нами.
Пробач, лебідонько!

— І ти мені пробач!

— Все добре, птахо, просто пісня давня,
хотіла зруйнувати наше щастя вщерть.
Ми нерозлучні доки палахтить кохання!
Життя без тебе — смерть.

— Життя без тебе — смерть!

02.04.2025р

Сусід жалівся діду,
Що лисина все більш.
По ліки, каже, їду.
Волосся гірш та гірш.

- Масти, де лисий, салом. -
Йому порадив дід. –
Волосся щоб зростало.
Подивишся тоді.

- А звідки знаєш все це?
Чи пробував отам.
Старий лише сміється:
- А ти подумай сам.

Свиню мою ти бачив:
Густа щетина теж.
Там сала на п’ять пальців.
На салі все росте!

02.04.2025

Малює Яринка
Барвисті картинки:
Біляву хмаринку,
Зелену ялинку,
Червону квітинку,
Зруділу стеблинку,
Жовтаву родзинку
І срібну краплинку
Собі без зупинки
Малює Яринка.
01.04.25

Білопінний весняний обрýс черешневого саду
Відцвітав у дитинстві, натомість рожеві плоди
Піднімаючи високо, в сонці купаючи знадно:
- Що, мала, не дістанеш? А спробуй но і підлети!

То ж ставала в нагоді драбина і дідові руки,
Найміцніша опора для ніг, де поколював страх.
І прогнавши нахабних шпаків зі всієї округи,
Я сама у тім гіллі солодкім сиділа, як птах!

А бувало достатньо плечей - сильних, рідних і теплих.
Діду, діду мій любий! Черешня цвіте молода.
Давні весни без тебе мені відболіли й відтерпли.
Не лишилося сліду від саду твого і гнізда.

Тільки пам'ять в онуках, які зачекались онуків.
Бо закони життя - і гніздів'я нові, і сади.
..
Сторожать на черешні мене й досі дідові руки,
І у вітрі вчувається лагідне: "не упади".

 
Піпли прийшли послухать
Ще хтось виходив і грав
Дехто квіти роздавав, як хотів
В Монтереї
В Монтереї
 
Янголи усміхалися
Музикувала любов
Діти у танці фей
Релігію винайшов я
В Монтереї
 
Зе Бьодс, Еарплейнів політ
О, Раві Шанкар захопив до сліз
Зе Ху вибухали у вогнесніп
Г*ю Масакела мовби ніччю сурмив
І Ґрейтфул Деад познесли всім дахи
Джимі Гендрікс бейбі, чи віриш, у полум*я світ кинув, ей
Їх Світлості, Принца Джонса лик із юрми втішавсь із нас
Тисячі електрогітар гриміли у раз
 
Як хочете правди життя ~
За музикою шукайте
Або знайте, все це було
Так, усе було, було правдою, там
В Монтереї
 
Три дні на розуміння, в одному, єдиному русі
Навіть і копам по кайфу
Ти уявив собі?
В Монтереї
 
Здається ніби я марив
Монтерей, Монтерей
 
Вірю, чуєш ти
 
Монтерей, Монтерей . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Торкаюся твого волосся легесеньким рухом повітря.
Спи, любий, тобі це здалося. Безшумно відкрилася хвіртка,
Впустивши невидиму постать – лиш натяк на обриси тіла
Із ночі відлитої гості, що тебе торкнутись хотіла.

У доторку трохи побуду. Ти дихаєш звільна і рівно.
В війни відвойоване чудо найвищого з мріяних рівня.
Прокотяться шкірою губи пестливих бажань відголоссям.
До ранку спи солодко, любий. Це теж тобі тільки здалося.

25.03.25

Отак і душа загрубіла
Про тебе тепер не бринить.
Волосся давно побіліло,
В очах відбуяла блакить.

Хоч образ, роками затертий,
У споминах часом торкне.
Минуле, уквітчане терном
Вже більше не вабить мене.

Зникає із пам'яті ласо,
Як снів неосягнута суть.
Забуте жадає привласнить
Усе, що вже не повернуть.

Плюскочуть хвилі музикою моря,
Прибоєм б'ється серця сила.
Під сонцем вічно вигравати - Мойра,
І на щоглі нести вітрила...

І ллються звуки асорті морського
Ріжком і скрипкою, тромбоном...
То спокій і надійність, то тривога,
Бо таємниче моря лоно.

Органно-трубно шторм торкає нерви,
Чи штильність флейти в благодаті...
І до морської музики маневрів
Я прислухаюсь у зачатті.

 
ось пігулка ~ карлик
ось інша ~ гулівер
а в матусиних подібних
чомусь не такий ефект
до аліси
десять метрів уверх
 
на кролячім полюванні
ти впадеш хоч знав мабуть
синя гусінь смокче з кальяну
зве в невідому путь
бо аліса
тепер ліліпут
 
& шахові фігури
зведуться & скажуть що куди
але ти закинувсь грибами
поки розум не спішить
до аліси
відомо їй
 
як логіка й пропорція
відмовлять просто ні
білий лицар навспак говорить
королева ~ з пліч зітни!
пригадуй що вовчок наплів
їжа все ~
голові
 
 
 
 
 
 
 
 

Шукай, душе моя, ти місця світлого
У ранку сивому, у далі грозовій.
Хоч вогнище притухло, знай, що тлітиме
У ньому жар. Він запульсує квітами,
Як зловить вітру свіжого повій.

І чи тоді, душе, захочеш спокою,
Як родяться слова-краплини з хмар,
А з ними спалахи вогню високого -
На крилах підіймають і закохують!
Чи випустити схочеш Божий дар?

Пристанок світлий твій у слові-полум'ї,
У слові-вірі, слові-джерелі.
Ті звуки безтілесні. Бути голою
Тобі чи сила? Стану я стодолою,
Де б твій вогонь, душе моя, горів.

Божественна...Ось так я називаю.
Шепоче, надихає із небес.
Для неї неважлива, звісно, слава,
а глибина людська і слова сенс,
що проникає в душу, як проміння,
і окриляє музикою слів.
Це свіжість думки, що не має тління.
Поезія - гармонія з віків.

Ми дайвери і трохи альпіністи
у божевіллі космосу і душ,
пірнаємо у невидющу глуш,
у пошуку невідворотних істин.

Лягає слово над сердечні мури,
сповите у метафору і ритм,
тримаючи і стиль, і алгоритм —
і будить сонце в розсвіти похмурі.

А там — і ніжність, магія і диво,
і біль утрат, і переможний клич...
Бери це слово, як зерно і меч —
і розродися миром, божа ниво!

Краса чудна́, зажурена, глибока,
О скільки б ти до ніг їй не вклонивсь,
Вона на тебе дивиться звисо́ка,
Вона сповита жалем за "колись"..
Краса смутна́, затаєна, жорстока,
О скільки б ти на неї не моливсь,
Вона така пекельно одинока,
Як вирішив піти – хоч озирнись!

15.01.2020

Не читайте мене по складах —
ще торую стежину до раю.
Недолугі роки́ зносять дах? —
В темні жмурки* з Альцгеймером** граю.

А можливо, мудріша за тих,
хто плюндрує життя ненароком?
За грудиною видих і вдих,
і душа, наче прірва глибока!

У очах віддзеркалюю світ
і кохаю найкращого в світі.
Зрію в небі — ясний самоцвіт,
у маляточку — сонце в зеніті.

У мурасі вбачаю — слона,
В білім лебеді янгола бачу.
І радію, що юна весна
уквітчає галузку тремтячу.

Хоч сьогодні нелегко мені
подолати бар'єри високі,
все одно я біжу по стерні
наздогнати літа синьоокі.

Жмурки* — дитяча гра у схованки.
Альцгеймер** — німецький психіатр.

18.03.2025р.

Пробачаю усім, бо, напевно, й мені,
як не вибачу, Бог не пробачить...
Потонуло минуле у темнім багні —
на світ Божий не витягти наче.

То навіщо ж тобі я вчинила сама
правосуддя за скоєний злочин?
Чи спроможна у грішній душі крадькома
відшукати глибінь червоточин?

Звинуватити легко (знайдеться гачок),
та не виправдати винуватця!
Чи мені не хотілося неба ковток
і простого жіночого щастя?!

Обірвати суниці в чужому саду,
спокушатися серцем атлáсним.
І будити у яворі хіть молоду
зачарованим поглядом ласим.

Проливатись дощем серед сяйних заграв
на змарнілих отав сухостої.
Та ніколи по трупах не йшла, Боже збав,
до своєї мети золотої.

16.03.2025р.

Твоє волосся побіліло,
Немов трава серед зими, –
Неначе чайка оповила
Його тремтячими крильми.
Немов мороз навіки в іній
Убрав золочену косу, –
Немов стискаю сіру глину,
Щоб у руці відчуть сльозу…
16.03.25

1.
це я -
слів і лез гострота,
порожнеча у серці бездомнім,
рій подій, що приніс непритомність,
буря в склянці... сльота...

це я -
недоконаний час,
сто причин не зустрітися знову,
і бентега, що втратила мову,
догоріла свіча...

це я
це я
це я

приспів:

кидай мене,
губи мене,
біжи - не оглядайся...
цей сон майне,
де біль мине,
де тане холод в пальцях...
не оглядайся...
гммммм...

2.
світи -
доки подих не згас,
до останньої краплі любові,
аж до гранення віри у слові
без медів і прикрас...

світи -
будь сонце за комусь.
це так звично - палати і гріти,
співчувати, благати, тремтіти -
без навіщо й чому...

світи
світи
світи...

приспів.

Вибачте, колеги. Вірш написано півмісяця тому. А пісня народилася нещодавно. Показую.
https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fshorts%2FUrg28tfvMx0%3Ffbclid%3DIwZXh0bgNhZW0CMTEAAR3xfOVG1CnWm-5-hK_7ar3QxyupowhK2tihvL2oUAzVQ_eCX0ipqIr7-a4_aem_wZKfKLPA3xdbMxzZiLmzvQ&h=AT0w72zdtkF19oGwBwlRr2xUNT1OuA4hIbFnPIv9rubcdb-LV94peQ-0OzD7bz8EdEtwNFE5Y5HZLSAYwJPx0WaLnEjmFJcpLN9EqqDe1Z1U2Vj2UFti9FfgfBr8l_b-hC1khdiluOqKq--u&__tn__=%2CmH-R&c[0]=AT0el0kDP0cBm5jqqEJ-f9-dB7eSN-hPUYV546eERy4pmbA4DKxsrx9qHwVEi2ExgQvg5EPQg1rgGOsYMzGsxsotSoSBP8dohKSpMZrW64Q4wrew7oXYJNjULyz9ZB7DA7hnLT_ZoSH5qOFp2lAoRKUdVmqEXAY7LJaO4ClUSy3Gqeus4Q

Яка надмірна плата за літа…
Старість безжально прогорта,
Немов у захваті, прочитану сторінку.
Взамін нічого путнього додать не в змозі,
Лишає одинцем на грейдерній дорозі
Не знать якого доживати віку…
«Який ти ненаситний, чоловіче,
Не вистача тобі, що я даю?
Живеш іще у витоптанім ритмі –
В обіймах роботи й підробітків.
Розглянься доокола і побачиш
Що досі не помічав, на жаль:
Походи муравлині, віражі метелика,
Цікавість ящірки, змагання голубів,
Павлика-равлика неспішні пересуви,
Білосніжні завої мигдалю,
Малиновий передзвін вишні,
Паморочний аромат нарцису й розмарину.
Маєш нагоду влитися в пісенний гурт малечі,
На рівних погомоніти з підлітками про шкільні новини,
З такими, як і сам, зіграти в шахи й шашки…
…Та хто ж спроможен полічить усі принади,
Що старість надає вільній людині.

Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.

Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Гойдалося плісе ромашкових спідничок.

А ось і став у захисті вербовім,
Води прозорої блищало плесо вранці,
Лиш дикі гуси ґелґотіли щось казкове,
З "Івасика- Телесика", мабуть, послАнці.

І світ здавався добрим і цнотливим,
Така краса у душах тихо проростала.
Міцніли з кожним роком юні крила.
На жаль, дитинства мого казка нетривала.

Пророк чи блазень для еліти –
Хто є митець у світі цім?
Чи рознесуся, наче грім,
Чи вічно цацкою марніти?

Хто є митець у світі цім:
Йому саджати перші квіти
Чи барський розважати дім,
Втамовувать роти неситі;
Всесвітнім бути чи пустим?

А як збунтую гордовито,
Чи рознесуся, наче грім,
Миттєвим вибухом страшним,
Чи відречуться власні діти?

Ким був Творець, коли сердито
Ктувім послав і Невіїм –
Чи Він був чесним і відкритим,
Чи на потіху був таким?
Пророк чи блазень для еліти –
Хто є митець у світі цім?

Скажи, чекаю на одвіти:
Чи рознесуся, наче грім,
Чи вічно цацкою марніти?

– Мій друже, годі буть сумним!
Питання темрявою вкрите,
І гірко думати над ним.
Та що й кому я розповім?
Чи не однаково в цім світі –
Пророк чи блазень для еліти?

 
самотній у хмарах синіх
та й на гагачім пуху
 
йипі! мене не зриш
дивлюся сам
 
верхи у росистій млі
на єдинорогові
 
шкода мене не чуєш
слухаю сам
 
як жовтець горне світло сниш
на кульбабовім пуху
 
та як тебе торкнутись
зміг би врапт
 
скрик через зірковий світ
в телефонну подорож
 
ей оу ми йдемо –
вгору згори
 
самотній у хмарах синіх
та й на гагачім пуху
 
йипі! мене не зриш
дивлюся сам
 
 
 
 
 
 
 
 

Весна ламає панцир криги.
Сочиться сонячне уміння.
Як скучили примерзлі рими
за новизною воскресіння,
що кличе, як трембіти голос
у час фальшивих оболонок
виборювати власну долю,
розбити мороку долоні.
Щоби не зміг сплітати лихо
ні словом, дією, ні страхом,
щоби на млин не воду лити,
а ворогів вести до краху.

Вечірнє місто, туман і тиша.
Горять вогні, мов бліді зірки.
Його скелети землею вкриті,
Там щось своє заховав і ти.

Всі таємниці й старі легенди
Порожніх вулиць, холодних стін
Навряд згадаєш і недаремно,
Бо сам забути це все хотів.

Та в цьому місті серед туману
Ще так багато бродячих душ,
Що погубили свої бажання
Й безсило в небо прокльони шлють.

Не сам ти в натовпі поміж тіней.
Хоча б від себе вже не біжи!
Туман розвіється, просвітліє...
Там відшукаєш свої сліди.



09.03.2025

Ідемо ми, Тарасе, до тебе за словом, за духом.
Щоб торкатися віршів не тільки очима - душею,
Повсякчас мерехтіння минати облудно дешеве.
Пильно слухати світ, уявляти, як ти його слухав.

Мова-зброя твоя хай додасть нам палкої наснаги.
Бо забули себе. У чужі подавались околи
Та шукали достатку. А неміч свою побороли?
Вгамували до волі тобою оспівану спрагу?

То ж у тебе, Тарасе, черпаємо силу і нині.
Ти із кручі дніпровської чуєш війни канонаду.
То ми стали до бою за волю, за землю, за правду.
Довго сліпли та глухли.
І платимо борг Україні.