Не ті слова сказав. Чи є її провина?
І жниво...спрага... У душі - кипить.
Його вже профіль ледь-ледь димно виринає,
Свою розлука тягне тихо нить.

Ще й літо додає гарячого напою.
Спекотний день у роздумах січе.
Химерною стернею ноги коле поле,
Але ж від себе, звісно, не втечеш.

У різних вимірах? На власних попелищах.
Димить іще у снах його ім'я.
Блукає він і щось шукає на узвишші.
Внизу - шипить дорога, мов змія.

Знайомі назви, тільки не такі
Оці відомі ще з дитинства села, –
Дивує в них присутність вояків
І жителів обличчя невеселі.
В кар’єрі тир, на луках – полігон,
А у гайку навіси та намети, –
І гул, і гар од маршових колон,
І окрики сторожових секретів.
Почуте і побачене в мені
Породжує тривожності та болі, –
Війні в бою бійці промовлять: Ні!..
Щоб хлібороби поралися в полі.
Зростає в серці на ординців злість,
Хоч тішать очі ниви урожайні, –
Війна торкнулась заповітних місць
І поріднила танки та комбайни…
21.06.24

О, як же на душі буває кепсько,
Коли розчарувався у любові,
Неначе дощ химерний б'є в обличчя.
Байдужий вітер виє й гірко кличе
Туди, де загубили, ніби кепку,
Чуттєвості дарунок, ніжне слово.

Дорога вже закидана камінням,
І хмаровиння скупчилось у серці.
Гілля дерев навмисно вже зламали,
Бо буревію розгулятись мало,
Йому потрібно, мабуть, хрускотіння
В душі до суму тих розбитих терцій.

І лист пожухлий раптом влігся смирно
На землю, розчаровану до болю.
І порожнеча ліпиться із глею,
Нічна звивається печаль змією
І так блищить набридливо, настирно
Повзе, сичить по скошеному полю.

Подзвони просто так мені,
Надихни мене тим на вірш.
І гнітючі думки сумні
Щезнуть врозтіч – подзвониш лиш.

Злине голос чарівний твій...
Сім метафор – сім кольорів
Розфарбують листок – сувій,
В нот семи переллються спів.

За сигналом твого дзвінка
Вірш народиться, вчасно саме.
Вся мелодика світу лунка
Стане викликом до нестями...

2011

Її душі торкнувся непомітно,
Запав у серце ніжне вже давно.
Сказав, що він живе, як вовк-самітник,
Вона поблідла, ніби полотно.

Він недосяжний, мовби неба купол,
І мало говорив, все більш мовчав.
Вдивлялася в ті очі- чистий купіль.
І в неї зародилася печаль.

Бо світ його під сімома замками,
Не підібрать ніколи їй ключі.
І незворушний давить суму камінь,
Скотилася сльоза гірка свічі.

Вражала делікатність і галантність,
До нього б доторкнутись хоч на мить.
Ніколи не зустріне з ним світанок
Самітник зачинив у клітці світ.

Дізналася причину однолюб він.
Коханої нема - таке буття.
І став тому самітником відлюдник.
Чекало дівчину нове життя.

Замріяна, чиста, гірка та журлива!
Нас двох повінчали самі небеса!
Усе в тобі справжнє, і ти незрадлива!
Обличчя відверте, прозора сльоза.

Я - вірний тобі, незрівнянна дружино!
І ти покохала мене назавжди.
Ми стільки пройшли! Ти у мене єдина.
Здавалось, це я. А насправді - це ти.

Погрожує сумом непрохана хмара...
Зігріє нас вдома родинний камін.
Є прихисток для ідеальної пари...
Я тихо старію. В тобі - все без змін.

На сірій жорстокій життєвій дорозі
Не так, як хотілося. Все шкереберть.
Моя чарівниця, заплакана Осінь -
Дружина, коханка, натхнення і смерть.

Не зашнуровано давні рани,
Без прив'язі помаранчева повня.
Вписалась у нічну панораму,
Як відблиск вогню на жерсті жаровні.
Віщунка Вельва шепоче долю,
Не сплять лікантропи у темних шкурах.
Хто ж розірве це замкнуте коло?
Забутих в'язнів утримують мури.
Війна палає, пече в безсонні.
Округленим оком уп'явся місяць.
Не мають ліку тепер шеврони,
Назріє відплата у повній мірі.

Мов досконало -- майстер-золотар
На склі чи дереві -- твоє обличчя --
Виплавлював -- ті очка, ніс, вуста...
Так я в рядках сяйну красу величив.

Високих рис чарівна чистота --
Мені ти нагадала Беатріче --
Поета мрію... Лиш різниця та,
Що втілився наш задум таємничий.

Вже досить нерозділених кохань!
Поетів пощадіть, о Музи вражі,
Даруйте їм себе для раювань.

І вічність вам за це спасибі скаже --
Тисячоліттями жахних страждань --
У символах кармічних відображень.

16 червня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

(Патетично - чоловічий голос)
Досить, кохана, буденності віхоли,
хочеться сонця і моря –
Поїхали!
У невгамовність прибою і синяви
барвного свята над будніми тінями!

(Іронічно – жіночий речитатив)
І якнайдалі,
то завжди барвистіше,
і урочистіше,
і особистіше.

Можна і зорельотом в безмежності -
щастя шукати -
до повної трешності.

(Повчальне резюме - чоловічий речитатив)
Щастя - таке невловиме
за мріями,
далями,
снами,
емоцій завіями!
Але ще є -
над бажань аритміями -
щастя, котре за коханої віями!

І не важливо, де б ми опинилися,
очі твої тільки б щастям світилися!

Мовлю сонцем і мовлю вітром я,
Мовлю променем,
Слів розмаєм, думок палітрою,
Серцем стомленим.

Та вмокаючи пера- образи
В рути-шавлії,
Мовлю так, щоб одну лиш обрану
Ти кохав мене.

Мовлю травами, мовлю квітами,
Снами віщими.
Поки слухаєш, то хотітиму
Мовить віршами.

Мовлю небом у сяйві місячнім,
Ранку подихом,
Словом-миттю і словом-вічністю,
Словом-подивом.

Бо дивуєшся - як веселку я
Вимальовую?
А із неї на тебе плЕскаю
Словом-пломенем.

Не хвилюйся, любий, я не бачу
порізно у цьому світі нас.
Хто обпікся об сльозу гарячу,
на холодну дує повсякчас.

ДНК твоє в моєму лоні,
у твоєму серці образ мій.
Душу заколисуєш в долоні.
З беладони* подаю напій.

Щастя розплескалося з надлишком —
не потрібно з неба нам дощу.
(Сонце лагідне заснуло тишком),
ні за що з обійм не відпущу.

Вдячна долі за ковток дурману,
і очей фіалкових розмай.
Для чужого Музою не стану,
а за мить з тобою — все віддам!

Беладона* — лікарська рослина
14.06.24р.

В мою весну тендітну тихо стукав,
Як краплі-перли юного дощу.
У подумках душі тягнулись руки,
І сонця проникав крізь землю щуп.

В мою весну проходив лабіринти.
Окрилений ти птахом прилітав.
Гігантське небо квітло гіацинтом
Були у тебе тисячі підстав.

В мою весну вдихнув ковток повітря,
Насичений співучістю сплетінь.
І досі мариться мені те світло,
Твоїх бракує теплих шепотінь.

Тому, кому нема ще сорока,
Однолітку сказав би я багато!
А я мовчу. Бо краще - написати...
І до паперу тягнеться рука.

Та не потрібні ті чужі зізнання
Тому, кому нема ще сорока,
Коли в словах останнього рядка
Вмирає і надія, і кохання.

Психолог, теоретик та історик
Біжать туди, де музика легка.
Тому, кому нема ще сорока
Повільно страх малює риску "сорок".

Сумує осінь, тиха та гірка...
І сонце, у якого інші справи,
Всміхнеться. Тільки зовсім не яскраво
Тому, кому нема ще сорока.

Червоний водоспад трояндовий стікав -
То Муза із колючими шипами.
Її теплом торкала сонячна рука,
Пливли назустріч хмари в білій парі.

А я була твоєю Музою у снах,
Пелюстками лягали поцілунки.
В трояндові бутони ласку пеленав
І називав мене "моя чаклунка".

Плетистими трояндами запахла ніч,
Лагуною в*янкою - зваби рими.
Червоний квіткоспад побачили увіч -
Любов аж до світанку вилась зримо.

І

Цілує смерть північна зелень гаю...
Невже у Лету канемо от-от?!
Від цих думок всього перевертає,
Осотом клятим заросте город?!

Із України лишиться окраєць,
Все інше божевільний ідіот
Собі навік в полон позабирає,
Зробивши тут фазенду чи курорт?!

Невже межі не має це падлюцтво,
О всесвіте, здригнися, охолонь!
Земля іде до свого самогубства --

Постав нам захист, нездоланну бронь --
Відкрий же очі для ЛЮБОВІ людству --
Народ увесь приречений, либонь.

ІІ

Народ немов приречений, либонь --
Америка стомилась помагати.
Угорщина вже за московську "вонь" --
Європу розділяє на квадрати.

А боягузи наші мають "бронь",
Повідкуплялись, щоб не воювати.
Перуне, Боже, всіх їх роздраконь,
Іде у бій хай кодло те пикате..

Благає миру ніжна ця весна!
Я так люблю, коли любов буяє,
Світ пестить від небес і аж до дна...

Та сам себе лупцюєш малахаєм --
Допоки є ворожа сарана --
Війна в могили кращих діток бгає.

ІІІ

Війна в могили кращих діток бгає,
Щоб погань залишилася сама.
Тремтіла, наче полохливий заєць,
То не народ уже -- тупа юрма.

Вона лише жере і запиває,
Усотує політики дурман --
Мов бидло у смердючому сараї...
Ним легко керувати крадькома.

Коли ж любові сила одержима
Затопить зло, як води - оболонь?
Свою вкраїноньку оборонімо,

Дажбоже, московитів урезонь,
Звикаєм, ніби, до вогню та диму...
А Чорнобог сміється між долонь.

ІV

А Чорнобог сміється між долонь
Невже його не витримаєм тиску?!
О Білий Боже, нелюдів задронь --
Коли донищимо ту зла колиску,

Позбувшись за карбованцем погонь?
Що головне в житті - лизати миску?!
Ти справді чесну працю узаконь,
Тримай високо небо українське.

Неначе дві ноги на терези
Цей світ поставив, підлощі чигають.
З колоди щастя зникли всі тузи...

Ти де любов? Чи співами Китаю
Вгорнулась, мов отрутою гюрзи?
Зазнав уже бомбардувань Ізраель.

V

Зазнав уже бомбардувань Ізраель...
Чи світова війна нова гряде?
Чому річки добра пересихають?
У людських душах дотліва едем.

Урвать чимбільший шмат свойого паю,
Жадоба ненаситна -- в ніч веде,
Всю теплоту сердечну убиває,
Романтик - лох останній, декадент.

Любове, силу духу непохитну
Яви усім, хто хоче осторонь
Стоять, обмежитись життям огидним...

А кращих вищим розумом боронь.
Зла демони орудують так спритно,
І схід близький охоплює вогонь.

VІ

Вогонь не владен над любов'ю.
Ярослав Дорошенко

І схід близький охоплює вогонь,
москва також свою приклала руку
До справ нечистих. Правило "Не тронь!"
Для чесних -- щоб узяти на поруки.

Все більше полум'я між закордонь!
Поета серцю додає лиш муки --
кацапщину, о Боже, обетонь --
Хай щезне світ, де плодяться падлюки.

Кохана, серед вибухів, пожеж,
Зізнайся: почуття як розквітає!
Воно іще позбулося всіх меж!

Святкове сяйво ти моє, Аглає*!
Люблю тебе, нехай навколо теж
Зоря кривава небо огортає.
____________________________
*Аглая (грец.) - одна з харит Афродіти, її ім'я означає світкове сяйво.



VІІ

Зоря кривава небо огортає,
Але воно буває голубе,
Як море, де купалась Навсікая*--
У ній, чомусь, упізнаю тебе.

Той Одіссей... А я -- не відвертаюсь,
Дарую також усього себе.
Вживаю сік живильний молочаю,
Коли здоров'я підведе слабе.

В житті оцім гіркого є доволі.
Люблю, коли мені Пегас-комонь
Відкриє щастя далі ясночолі...

О доле, знову брови насурмонь --
Снаряди рвуться, падають тополі,
Сивіє світ від горя біля скронь.
___________________________
*Навсікая - у грецькій міфології феакійська царівна, яка закохалася в Одіссея, але він не відповів їй взаємністю, бо був вірний своїй дружині Пенелопі.

VІІІ

Сивіє світ від горя біля скронь.
Чи ти, цивілізаціє, у комі?
Іще століть багато марафонь...
Отямтесь, люди в нашім спільнім домі.

Всіх схиблених перетвори на сонь,
О Боже, хай дрімають нерухомі.
Арея навісного засупонь --
Щоб років сто корився він утомі.

А нас, закоханих, благослови.
Нехай так ніжно щось трава шепоче,
І щастя віддзеркалюють стави --

Як сонечко крізь пестощі дівочі.
Осяяний любов'ю, ще живий,
Співаю я про битви неохоче.

ІХ
Я знаю по собі: лишень співать почну
Героїв і Богів, війну, старовину --
Язик мертвіє, слів нема й немає,
Та варто про кохання заспівать,
Невидима рука знімає з уст печать,
Я дихаю вільніш, рядки самі зринають.
П'єр Ронсар
Співаю я про битви неохоче,
Там гинуть люди, видива руїн,
Кров, горе, гвалт... Сатанаїл регоче...
Вже краще -- у пустелі бедуїн,

Що на верблюді їде аж до ночі...
Уранці із мечеті муедзин
Озвучить вірним заклики співочі,
Красуню в паранджі пробудить він.

А між пісків -- оаза-сад постане.
Прийде з коханою поет-пісняр,
І пісню щастя чутимуть прочани.

Вона збагачує репертуар...
Для інших писунів війна -- як манна --
Хай випускають кон'юнктури пар.

Х

Хай випускають кон'юнктури пар --
Котрі понад усе жадають слави,
Авантюристам цінним є піар,
Як пил ув очі - словеса лукаві.

Пролізе скрізь духовний цей злидар --
Він ловить птаха щастя, а не гави.
Лжепатріот, кар'єрний то гендляр,
Нерідко шлях нагору ще й кривавий...

Закоханий романтик - наївняк,
Лиш реаліст йому відкриє очі.
Та тільки справді люблячий дивак --

Зуміє осягти вершини творчі...
І до підніжжя скотяться навспак*
Прудкі легкого хліба поторочі...
______________________________
Навспак -- присл., діал. Назад, у зворотному напрямі.


ХІ

Прудкі легкого хліба поторочі...
Короткий час той успіх їх живе.
Лише нутро являє світу вовче --
Аби напхати кендюх за "лаве"*.

Наживи черв єство огидне точить.
Такий в болото навіть запливе --
Щоб видобуть сенсацію зі збочень...
І застарілу, викинуть в кювет.

Кохання тільки справжнє не старіє
Воно - добра душевного жнивар,
Неждано зустрічає, наче мрія...

Фронт - людськості правдивий санітар --
Герої дійсні йдуть туди, МЕСІЇ,
Чи воїни, хто у боях, як цар!
________________________
*Лаве -- гроші.

ХІІ

Чи воїни, хто у боях, як цар!
Їм почуття велике теж знайоме,
Заповнений ним кожний капіляр --
Наперекір москви поріддю злому

Любов на смерть веде іще здаля,
Бо скрізь, аж до найменшого фантому --
Скривавлена, шматована земля
І біль од поруйнованого дому.

Хай казиться гидка кремлівська шваль,
Із України соки люто смокче
Та опір - нездоланний, наче сталь,

Кохання захищатиме жіноче,
Здолаєм з ним утрат гірку печаль,
А нам комар вже носа не підточить.

ХІІІ

А нам комар вже носа не підточить,
Комусь ми старомодні і нудні,
У вірності своїй пливем охоче...
Звеличує кохання наші дні.

Хай заздрісник зубиськами скрегоче --
Цинічна підтанцьовка Сатани.
Любов справдешню живить непороччя --
Мерзота хай вискакує з штанів.

Відволіктись хоч трішечки від горя --
Подалі од "ждунів"* та яничар
В обіймах милої, озер чи моря,

Або комфортних стінах кулуар...
Послухать ніжних солов'їв-тенОрів --
Краса на попелищі - Божий дар!
___________________________
*Ждуни - перевертні, ті, котрі очікують приходу Московії.

ХІV

Краса на попелищі - Божий дар!
Далеко не бенкет під час чуми це.
Торішнє листя спалює травняр*
Щоб знову стали луки пишнолиці.

Немовби чародійний той відвар,
Що принесла у дзьобику жар-птиця,
Таке й кохання - вогнеперукар --
З бабусі стала - квітка-молодиця.

Дивуюся, ну як той Чорнобог
Тим пагонам душевним дозволяє
Піднятися? А де ж переполох?!

Хто уперіщить підлості нагаєм?
Ярилові програє злий молох...
Цілує смерть північна зелень гаю.
_____________________________
*Травняр - той, що доглядає за луками. Авторський неологізм.

МАГІСТРАЛ

Цілує смерть північна зелень гаю...
Народ немов приречений, либонь.
Війна в могили кращих діток бгає,
А Чорнобог сміється між долонь.

Зазнав уже бомбардувань Ізраель,
І схід близький охоплює вогонь,
Зоря кривава небо огортає,
Сивіє світ від горя біля скронь.

Співаю я про битви неохоче,
Хай випускають кон'юнктури пар
Прудкі легкого хліба поторочі...

Чи воїни, хто у боях, як цар!
А нам комар вже носа не підточить,
Краса на попелищі - Божий дар!

17 травня - 9 червня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Демонічна моя Богине,
Надто холодно у твоїй тіні;
Храми сірі твої, негостинні,
Не доносять моління крізь стіни.

Демонічна моя Богине,
Я наповнив етер твоїм іменем;
І мелодія світла, нестримана
Над похмурим зависла склепінням.

2010

А день новий, немов паперу білий аркуш,
Немає зовсім слів і навіть літер...
У небі чистому лиш одинока хмарка
Мовчанням зустрічає тепле літо.

Зароджується знову мрія феєрична,
Щоби почути голос - тенор срібний,
Немов напитися води біля каплички
Цілющої, що так душі потрібна.

Бажання - чути голос того чоловіка
Джерельний у жагу спекотну літа.
Він не підозрює, що це любов велика -
Повітря струм і сонця Боже світло.

Прозорий сум крізь невблаганні дні
Зненацька сивиною ліг на скроні.
Гілки багряні, жовті та червоні
Ховаються в яскравому вогні.

Знайти б чудову квітку на стерні
Усупереч природному канону!
Мелодію дощу на ксилофоні
Журлива осінь награє мені.

Сіренька хмарка в небі, наче хустка,
Покриє ніжну і тонку пелюстку,
Забувши знак таємної межі.

Лише з благословення жовтня-майстра
Народжена у день похмурий айстра -
Це усмішка самотньої душі...

Ожинове цвітіння не ламайте.
Сприймайте цю красу червнену
Сердечним поцілунком із розмаю
Під колом сонця променевим.

Ожинове цвітіння, мов прикраса,
Що згодом ягідкою стане.
Омиє дощ її, краплинок маса,
І заблищить в щасливім стані.

Ожинове цвітіння - візитівка
Зародження життя у мирі.
Його суцвіття не ламайте тільки,
Щоб зберегти натхненні миті.

Вітру весело летіти
Лугом заливним,
Де ромашок білі квіти
Ніби буруни.

Легко гладить, ніжно хилить
Злякані братки.
Він такий сьогодні милий,
Лоскітний такий.

То не він гонив учора
Тучі грозові -
Буря хижа, градом чорна
Била по траві.

Верби сіпала негода,
Плетене кубло
Закотилося у воду,
Як і не було.

А сьогодні чеше тихо
Градом битий луг,
У зелені коси диха,
Люляє бджолу.

Зламане цілує віття -
Жалісний дивак.
То учора інший вітер
Гнізда обривав.

Задивилась на поле пшеничне:
Колосіння зелене, зернівки налив,
А вгорі небо синє правічне,
білих хмар одиноких розмитий курсив.
Мабуть, небо писало...Не вздріли?
Бо ж підступно підкралась жахлива пора,
І летять знов ракет чорні крила,
І оговтатись важко в окопах від втрат.
Попри брязкіт війни люди праці
Докладають чимало зусиль: мати хліб,
Бо від пращурів гідна ця справа,
Щоб плекати й збирати врожайності сніп.
І щодня говорити "спасибі"
Всім бійцям дорогим, хто тепер на нулі,
З побажанням життєвої сили,
Щоб вернулись до рідних осель і землі.

Лебідкою літає літо,
Лимани ллються легко.
Лопоче липень листям липи,
Лещи́цю ловить легіт.

Лугам липневим, лану - лоскіт.
Лаванда любить ласку.
Ліатриси лягають лоском.
Лисиця літня лізе ласа.

Літають лускокрилі лісом,
Лелеки літні линуть.
Лісівникова лу́бом ліса.
Лабу́з линяє ліньки.

Лебідкою літає літо.

В слова раніш банальні "до" і "після"
Вернувся зразу початковий зміст,
Як тільки дикий смерч війни пронісся
Над сивим ранком зціпенілих міст .

У "до" залишив кожен того ранку
Все надбання раніш прожитих літ-
Хто захід свій, хто щемну мить світанку,
А хто не встиг ще протоптати й слід.

Лишились в тому "до" всі наші мрії.
А в сьогоденні, чорнім і лихім
Розбомблений і спалений сіріє
Між "до" і "після" опустілий дім.

Та буде "далі", буде мир і тиша
І горлиця зів'є собі гніздо
На сонячнім балконі, просторішім.
...
Але не вийде жити, як раніше,
Такими вже не будемо, як "до".
Травень 2022 р.

Червня полуничний смак цілує сонце,
Ллються пахощі меліси, м*яти.
І малини аромати у долонях,
Трави поглядом небес прим*яті.

Подих літа із спекотної Трезени,
І думки у нас тепер синхронні,
Бо закоханість ураз біжить по венах,
Гріються серця, мов на осонні.

Червня полуничний смак цілує сонце.
Опинились ми у лоні раю.
Дотики граційні, ніби милий сон це.
Нам дійти б удвох до небокраю.

Він інший. Він - мачо. А я – звичайнісінький хлопець.
Він впорає бізнес; розкрутить занедбаний блог.
З ним точно не в'яжуться «дурість» або «вузьколобість».
А в мене життя – послідовність дурних помилок.

У нього душа - наче Оз, там суцільні смарагди…
А в мене – сухий, запустілий і сірий Канзас.
Він знає, коли та кому показати характер.
Кого запросити до серця, кому туди зась.

Йому легковажне й віршоване не притаманне.
Тому і байок не побачиш у нього в меню.
То він не повівся, б як я, на любовні омани.
Навряд чи серйозно повірив би в ту маячню.

Він раціональний, насправді прагматик від Бога,
Бо розум із мріями пильний, як поліціянт.
Він не ностальгує, бо знає, що будь-який спогад -
Це співи померлих птахів, дух зів’ялих троянд.

У нього в очах майоріє таке незбориме,
Що всі розуміють: змагатися – просто дурня.
Він досить рішучій, то голосно грюкне дверима,
Де я б на порозі ще товкся, напевно, півдня.

Усе необхідне за мить обере та підкреслить.
Позбудеться зайвого швидко та геть без жалю.
У нього в душі не почнеться розслаблений безлад
Відлуннями неактуальних давно вже «люблю».

Він точно не влипне в кохання - воно павутиння
Скоріше для різних дівуль, ніби для комарні.
Його ідеал є простим: де інстинкти газдині
Та матері, а не потрахатись, все ж основні.

Він знає: комфортність – це те, що розсудливу суму
Самотностей зацементує в пристойну сім'ю.
То дивно, чого це він із розчарованим сумом
Із дзеркала заздрісно зирка на долю мою.

2024

Вам тут сподобається. На вибір багато міст.

Безліч вулиць, кафе, філософських концепцій, танців.

До пари – поети, злочинці, верховні правителі,
Посадовці із міністерств,

Чи хтось із демократичної більшості.

У вас є можливість любити того хто вас
Любить; піти в монастир чи влитися у спектакль,
Де в залах,
Сидітимуть ті хто мав вибір на власний час...

...де чекають дзвінка...

Як актори на власний вихід.

16.02.2024

Розлітався білястий пух тополиний -
Повівав літній вітер-пустун.
Серед квітів бджолине чулось гудіння,
Джміль мохнатий над ними чаклун.

І світилась душа від літньої днини.
Ти "кохаю" сказав уперше.
Незабутнього дня щаслива хвилина,
Тріпотіло пташкою серце.

А любов, немов літо, тепла, ласкава
Зігрівала, пестила сонцем.
Бо у неї, звісно, медова оправа -
Ніжні дотики і долоньці.

А знаєш, де вітер гніздиться? У вОсковім листі
Старих осокорів, що хмарам почухують боки,
Коли ті, буває, затягують небо імлисто.
А він просинається, і вилітає зі свистом,
І падає з тріскотом долу гніздів'я високе -
Обламане глянцеве гілля, що люляло спокій.

Ось так, легковажно зірвавшись, він буде літати,
Забуде про те, як лежав у лискучих долонях.
На те він і вітер - бездумний, міцний і крилатий!
Та зміниться настрій - поверне в гіллясті пенати,
Під небом безхмарним, в якому лиш слід купідона
Пір'їною білою, й листя ворушиться сонно.

Прагматики романтика ховали.
У тьмяній тиші мовчазного залу
Стояла грубо зроблена труна.
В труні лежало тіло чоловіка,
В якого не було, принаймні, віку...
Зима і літо, осінь і весна -

Однакового сірого відтінку.

Найкращий друг, заплакана вдова
Могли б сюди прийти - а їх немає!
Навіщо сподіватись на жнива,
Очікувати дивного врожаю,
Коли не сіяли? Не рік, не два!

Та не було від марень відпочинку.

Молитви заспівав байдужий хор
Без натяку на людяність та віру.
Привласнена остання нота ліри...
З байдужих вуст гуде не свій мінор.

Романтик вмер. І мрії теж забрав.
Рутину всіх своїх нехитрих справ
Фантазією так і не прикрасив.
Бо влітку не для нього цвів жасмин,
Не зігрівав увечері камін
На тій родинній затишній терасі.

Тут - всі сторонні, кам'яні. Чужі.
Та навіть їх не так вже і багато.
Провина романтичної душі -
Вразливість. Отже, сам він винуватий.

Прагматики сказали: "Досить слів!
Жалоба, сльози - це лише отрута!
Він нам нічого і не залишив!
Лежить собі, увагою прикутий
До квітів весняних, осінніх злив...
Розходимось! Його не повернути!"

У цей момент підходить до труни
У чорній сукні жінка загадкова.
Їй не були цікаві ті розмови.
Вона кладе покійному букет
Червоних айстр. Від неї - ані слова.
Мовчання, про яке писав поет.

Навколо - галаслива безтурботність.
Порожні погляди, пусті думки.
Для когось - шанс, для когось - незворотність.
Романтику вклонилась залюбки
Супутниця єдина крізь роки -
Таємна жінка на ім'я Самотність.

Віч-нà-віч з минулим у батьківській хаті
лишатися лячно посеред жалів.
Заклякнули стрілками на циферблаті
секунди й години минулих часів.

Щем кігтями шкрябає згоєні рани,
мов привид туманний повзе по стіні.
На ніжні зап'ястки залізні кайдани
ця ніч поминальна вдягає мені.

Смиренну сорочку на душу шалену,
аби заспокоїти серцебиття.
Знеболені ліки уприскує в вену —
пригадую юність, щасливе життя.

І перше побачення в тихому сквері,
дзвіночки конвалій, такі запашні.
Безсмертна любов вперто стукає в двері...
а я все вагаюсь відкрити, чи ні?

28.05.2024р.

Ірисів полум'я вже загорілось,
Ніби Ірида спустилась з небес.
Райдужні в неї божественні крила,
А для землі - подарунок чудес.

Грація, магія, тайна травнева -
Все в оксамитових рисах квіток.
Гама відтінків, мов хвіст павичевий,
Сонце цілує і цвіт, і листок.

Півники, мечики, косатні ніжні,
Віяловидне суцвіття -декор.
В кожнім тендітна строката маніжка.
Дивишся, дивишся - настрій-мажор.

Ніколи я не знав такого щастя,
З роками усе більш тебе люблю!
Які би не спіткали нас напасті --
Переживу усі, переболю.

Перепливу ці океани горя,
Перелечу лелекою у рай.
Лиш будь зі мною, будь зі мною поряд,
І усмішкою сонця зустрічай!

Я в ній купатись хочу знову й знову,
Я нею лиш на світі цім живу.
Тримай мене, свята моя любове,
В найжахливіші шторми на плаву.

Ми - дві краплинки нашого народу,
І біди й радість ділимо на всіх.
Хай нашій Перемозі в нагороду
Звучить щасливий і веселий сміх.

І радість позбираєм по зернині,
І в чарівнім розквітлому саду
Я дорогій прекрасній половині
До вуст ясних цілунком припаду.

27 травня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Коли зневіра обснує порожня,
Безмовністю напружено дзвенить
Із неба-висі, неба-глибини,
Із мли-бажання, сповіді-вини
Уперто- невідступне поверни.
...
Так бачить за картиною художник,
Піднявши очі раптом від мольберту,
Напроти себе частокіл обдертий,
Де сутінь розтушовує жердини.
А він щодня туди приходить вперто,
Осінні вимальовує жоржини.

І буде дощ, що зронять небеса,
Коли затулять хмарами півсвіту,
Та розпочнуть незборену сюїту,
Про головне, що ти не розказав.

Вже й не розкажеш, обірвалось те,
Що називалось щиро: душ єднання.
І упаде додолу лист останній,
І вітер все сум'яття розмете.

Прощальні краплі змиють всі сліди,
Того тепла, що більше не воскресне.
Буятимуть такі холодні весни
У душах, одиноких назавждИ.

І буде дощ...

А музика звучить завжди по-різному:
То хвилею бурхливою, а то дощем,
То громовицею здається грізною,
То зігріває сонцем теплим серця щем.

А музика легка летить пір*їною,
Мов вільна пташка лине до святих небес.
Здається світ навкруг аквамариновим,
І сповнений по вінця райдужних чудес.

І не буває в музиці байдужості,
У ній звучить завжди палітра почуттів.
Усмішка на обличчі квітне ружею,
Коли барвисто-дивний чуємо мотив.

До півонії лащиться вітер. Узявся нізвідки.
Мить назад порозборсував хмари порожні, і зверху,
Певно, вглядів це диво яскраве - незайману квітку,
Яку тільки-но ранок згубив із рожевого глеку,
Що висів у зорі на тонкого проміння позлітку.

І всотавши у себе пахтіння тягучо-медове,
Підхватився в бузки, відгорілі іще позавчора,
Та здивовано глянув на цвіту іржаві остови,
Фиркнув в них неохоче, пробіг в ковилі сивочолі,
Козирнути трофеєм - хвостом запашної обнови.

Вже давно він покинув медунку, забув про фіалку,
Присоромив магнолію, скромне гілля колихнувши.
О, а як маргариткову ніжність випещував змалку!
Як довірливій примулі сипав обіцянки в душу!
А сьогодні півонії ваби зціловує палко.

Гаряче та живе, воно вистрибує зі скронь
Таким ніхто не бачив
його розчулений вогонь
І навіть серафімові долоні не втримають тієї вдачі
З усіх речей найбожевільніша - Любов.
І окрім неї серцю
нічого і не треба наче...

2008

Лечу до тебе з літнім вітерцем
Над бірюзовими очима моря.
Топазне сонце загляда в лице,
Давно-давно я з ним в таємній змові.

Щодня тебе ласкає вітражем,
Адже ти відчуваєш світле диво.
Тепло його маніжки береже,
І щастям мерехтить в думках пестливо.

Ти зустрічай на березі добра
Мене, якщо кохаєш палко досі.
Моя любов - не вінт, не бакара,
Єдиний ти в життєвому хаосі.

Мрії збуваються.

https://m.youtube.com/watch?v=WmxjyMRUCJE&si=9IyrcA6yGrlEhr8k

Яка морська краса! Ось "Ланжерон",
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.

А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
І в*ється зверху біла піна.

Пірнути б у прозорість теплих вод,
Чи під фонтанами скупатись.
Одеса - незабутній то клейнод,
Я ж повертаюсь до пенатів.

Сколихнувши гілку,
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
Тілом та натужно голосно гуде, –
Бджілку владно кличе
Запах таємничий
Цвіту, що буяє навесні будь-де.
Знову забриніли
Комашині крила
І затихли швидко в гущині цвітінь, –
День не вгомониться
Бджілка-трудівниця,
Бо не знає втоми й проганяє лінь.
21.05.24

Дощ весняний цілує обличчя спросоння,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.

Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
Розливаючи срібло небесне із дзвонів.

Дощ весняний охоплює плечі тендітні,
Утамовує свіжістю біль,
Не говорячи сонячних слів.
"Він живий", - зрозуміло душі і без літер.

Дивуюсь... Невже це насправді?
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.

Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
Де рими до всіх почуттів.

Сприйму я смарагдові зміни,
Наважусь на ще один крок.
В майбутньому - запах жасмину,
В минуле запросить бузок.

Я знаю, що все це - насправді,
Довірюсь красі весняній.
Бо квітень - це місяць смарагдів,
Краплинок дощу та надій!

Подорожній іде невідомо куди.
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.

Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
Що морозять, немов потойбічні сніги.

Подорожній іде... Тільки листя за ним
Засумує. Заплаче згорьований дим.
В океані самотності він промине
Крізь спокуси. До ночі проляже турне.

Подорожній іде у абсурд, у потік
Смертоносних хвилин, він безчасся пропік,
Доторкнувшись до нього ціпком німоти,
Поселившись у замках старої мети.

Подорожній іде в паралельні світи,
Прокладаючи в безмір незримі мости.
І до нього озветься оскал пустоти,
Зруйнувавши міста, до яких не прийти.

5 травня 2020

І

Імла водою заливає жар,
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.

Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
Володарка стає од болю мідна.

Вода, вогонь, повітря і земля --
Це - хаосу чотири назви істин
Є п'ята, що печалить, звеселя...

Вона - КОХАННЯ -- зветься -- ПРОМЕНИСТЕ,
Як Бог, світ весь наповнює здаля,
Розсипавши іскрини, мов намисто.
___________________________
*Волосожар - Народна назва групи зірок (плеяди), розташованої в сузір'ї Тельця. Походження назви пов'язане з українським Богом Волосом (Велесом), покровителем митців і поетів, а також тваринного світу, як символу достатку. В Україні та в інших народів здавна служить для визначення нічного часу й для орієнтування на суші й на морі в зоряну ніч.

ІІ

Розсипавши іскрини, мов намисто,
Стихія ця любові скрізь живе --
Поміж природи, у селі та місті,
Викрешує навкруг життя нове.

Ув Антарктиді з ревом ачи свистом
Пінгвін та й котик теж подругу зве.
Голубить вітер землю кам'янисту,
Проміння - воду шалом одкровень.

Лиш люди можуть бруду намісити --
Перетворить кохання на товар,
Таке витворюють пекельні діти...

Я мрію про кімнату, де янтар*
Обох очистить, щоб в обіймах мліти --
Вітає нас ошатний будуар.
____________________________
*Янтар - бурштин.


ІІІ

Вітає нас ошатний будуар,
Під балдахіном вишукане ложе.
Кохання то сяйний аксесуар,
В раю уже ніхто не потривожить.

Ледь шурхотить рука, як ягуар,
Крадеться тайкома, бо порух кожен
Пом'якшуючи, пестить. Так владар
Тче солод любощів непереможний.

Потуги є ту радість очорнить,
Минуле, мов болотисько драглисте,
Силкується занурити у гидь...

Та оберіг наш - почуття пречисте,
І навіть ця оселя, що п'янить,
Де піниться шампанське вогневисте.

ІV

Де піниться шампанське вогневисте,
Там розливається чуттєвий шал --
Спалахує, буває, жаром твіста,
Чи вальсом плавним оповиє бал.

Жага нас підіймає понад містом,
Ці насолоди хвилі - цілий шквал --
Звивається у небесах імлистих,
Аж забирає вже обох астрал...

Не вірю досі - чаша горя зникла?!
Або чигає, ніби той корсар,
Неначе моровиця на Перікла*

Моя Аспасіє**, я - золотар,
В єство - твій розум ще й краса проникли,
І золото душі - ясний нектар.
_________________________
*Перікл ( 494 чи 495 до н. е. — 429 до н. е.) - успішний грецький правитель, який помер від моровиці.
**Аспасія - дружина Перікла, найінтелектуальніша жінка Греції, яка підкорювала чоловіків не тільки розумом, але й красою.

V

І золото душі - ясний нектар,
Твоя турбота - дивовижно чула.
Це - допомога, лікарський узвар,
Що аурою щастя огорнули.

Аристократка з ложі бенуар
Відкинула важке своє минуле.
Як в опері, котру створив Легар,
Про мене тихо мріючи, зітхнула.

Просте, нехитре маєш ти також -
Безпосередність істинну артиста...
А доброту! Вона й поміж вельмож

Ой, рідкісна, мов одкровення чисте...
Його -- тамуючи нервову дрож --
Ллємо, немов народу -- бандуристи.

VІ

Ллємо, немов народу - бандуристи,
Коштовності прекрасні наших душ --
Де справедливість, то -- основа змісту...
Панує правда і краса довкруж,

Там нагорода - відповідно хисту
За працю чесну, праведну свою ж,
Пісенна лірика така барвиста --
Лиш трішечки єство ясне напруж.

О ти, моїх наївностей епоха --
Давно у ній панує вже гендляр,
Який умить із тебе зробить лоха...

Не понесем чесноти на базар --
Допоки щастя струменить хоч трохи
В обидва серця без обридлих чвар.

VІІ

В обидва серця без обридлих чвар,
Прийшли, здається, вже спокійні будні.
Та тче і далі сонячний ниткар
Одежу почуттів неперебутніх.

Хай з часом не така вона дзвінка --
Тони спокійніші, мов гра на лютні.
Все в'ється лагідно, аж сопілкар
Теж про любов співає незабутню.

А показушні цьоми із метро --
П'янючий вир засмоктувань м'ясистих,
Через який просвічує нутро...

О стриманість бузкова аметиста!
Кохання справжнього ти ллєш добро --
У самозабуття бокали чисті.

VІІІ

У самозабуття бокали чисті
Напій налий нам, доле, вогняний --
Нехай те шумовиння голосисте --
Цвітінням вічноюної весни,

Ще й музикою дивною флейтиста
Вив'язує ту сонцебризну нить,
Сяйним кохання хмелем шовковистим
Обох літами довгими п'янить.

А хтось же люто заздрить, певно, бачиш?
Аж піна з рота цвіркає густа --
Любов чиясь пече йому добряче...

Яриле, захист, Боже наш, постав
На почуття справдешні і гарячі!
Хай світ занапащає підла мста.

ІХ

Хай світ занапащає підла мста,
Життя стає нестерпним до знемоги,
Ненависть у війну перероста,
Рай робить пеклом -- царством Чорнобога.

Всі кольори ковтнула чорнота,
Мов хто зап'яв довкола все пологом.
Ген чорний ворон високо зліта
І каркає, як повелитель строгий.

Та сонця меч розвіює дурман
Жага краси, любові воскресає,
Вертаючи буттю здоровий стан...

Йдуть за руїною часи розмаю,
Бо лють, яку скрізь висіяв тиран --
Сама себе жорстокістю карає.

Х

Сама себе жорстокістю карає
Тюрма народів - дика ця Моксель*.
Бо кровожерних круків чорну зграю
Ракетна не врятує карусель.

На світ весь білий світлий неокраїй
За тисячі зруйнованих осель,
Людей убитих.. Карму заробляє
Жахну Москва. У пекло йде тунель.

Дай сонця, весно. Хай ясні пенати
Воно заллє. Живильна теплота
Зігріє серце мужнього солдата

Листом коханої. Душа свята
Зрадіє і згадає, як дівчати
Дарують солод ніжності вуста.
______________________________
*«Країна Моксель, або Московія» — роман-дослідження Володимира Білінського на історичну тематику в трьох томах, де на основі російських та закордонних історичних джерел автор спростовує офіційну версію історії Росії, згідно з якою Київська Русь — колиска трьох слов'янських народів, висуваючи натомість твердження, що походження російської нації пов'язане не зі слов'янами, а з угро-фінськими та тюркськими народами.

ХІ

Дарують солод ніжності вуста,
Розлука родить сум тяжкий за ними.
Моя кохана, люба, золота,
Так відчуваю подих твій незримо.

Коли життя набридла суєта,
Од нього душу заховать раниму --
В твоїх обіймах лебедем я став --
Весь почуттями гріюся святими.

Не омине холодний негатив
Буденщину оту нудну, безкраю,
О як нудьгу скоріше перейти...

Та щастя у буття таки вертає
Епоха ніжності і доброти --
Ті пестощі бурхливі дивограю.

ХІІ

Ті пестощі бурхливі дивограю
Розгойдують кохання осяйне.
Нехай воно до смерті обіймає,
І вітер щастя на обох жене.

Отам далеко десь за виднокраєм
Злились два силуети ув одне.
Бог Лель так ранок наш благословляє,
Леліяння жагою весь війне.

Твоє всесилля подолає війни,
Любове, ти звалила вже Рейхстаг,
Кремля майбутнє також безнадійне...

У воїнів добра - висока мста --
Оця таємна зброя чародійна --
Їх не здолать, хоч морок нароста.

ХІІІ

Їх не здолать, хоч морок нароста,
Здається, що немає перспективи,
І замість міст постануть болотА,
Недобитки вкраїнців нещасливі

Понуро розбредуться по світах,
Оратимуть сухі чужинські ниви...
А тут надовго запанують: жах,
Сумні світанки у туманах сивих.

О душе, на хвилину стрепенись,
Ще буде переможного врожаю,
Любов осяє нас усіх колись...

Я вірю: ненадовго роздирає
Та сарана мою стражденну вись,
Цілує смерть північна зелень гаю...

ХІV

Цілує смерть північна зелень гаю...
Пожежа, тля країну нашу їсть.
Аж серце в попелі отім згоряє,
Допоки не почує добру вість.

Бо формула відома -- хата скраю,
Ні, неприйнятна. Тільки лють чи злість --
У них із головою поринаєш,
Хоч розум каже: "Досить! Зупинись!"

Лише любов, це почуття шляхетне --
Нас вирятовує, коли зашквар
Емоцій. Вибухаємо, як Етна...

Неконтрольовані, немов школяр.
Та відсіч необхідна. Зло - конкретне --
Імла водою заливає жар.

МАГІСТРАЛ

Імла водою заливає жар
Розсипавши іскрини, мов намисто,
Вітає нас ошатний будуар,
Де піниться шампанське вогневисте,

І золото душі - ясний нектар,
Ллємо, немов народу - бандуристи,
В обидва серця без обридлих чвар,
У самозабуття бокали чисті.

Хай світ занапащає підла мста,
Сама себе жорстокістю карає.
Дарують солод ніжності вуста,

Ті пестощі бурхливі дивограю,
Їх не здолать, хоч морок нароста,
Цілує смерть північна зелень гаю...

11.04.- 13.-5.7532 рю (Від Трипілля) (2024)

Прокидається ніжне проміння,
Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.

Білоквіттю акацій радію,
Дню новому і вишивці неба.
Аромати вдихаю, мов диво.
Солов'я розливається щебет.
Ось проходжу стежиною знову
Серед білих акацій розкішних.
Виснуть щедро квітучії грона.
Збережи рідну землю, Всевишній.

В забутих райдужних світах
Я бачу жовте і рожеве.
Там, де король та королева
І там, де щастя вічний птах.

Нехай сьогодні сум в рядках
Не схожий на струмки квітневі.
В забутих райдужних світах
Я бачу жовте і рожеве.

Де пахли квіти - там реп'ях,
І зажурилися дерева.
Мій погляд став важким, сталевим...
Душа розкриється у снах,
В забутих райдужних світах.

Пам*яті моєї мами Валентини Михайлівни
(20.12.1939 - 16.12.2002)

Твоїх очей те каре мерехтіння
І досі заглядає мені в душу.
Хоча приходиш, мамо, в сновидіннях
Вночі, в беззвучній тиші непорушній.

Ріднішої нема людини в світі.
Була ти найдорожча, є і будеш.
Весною розквітають білі квіти,
І вітер пахощі розносить бузу.

Твої невтомні руки все плекали.
Чому пішла від нас так рано-рано?
- За все прости мене, - душа волає.
Солоні сльози миють рвану рану.

Мовчуни підступні!
Ви крізь сморід трупний
Нюхаєте квіти.
Як же легко жити!
Вам позаздрять трутні,
Мовчуни підступні!

Тихі русофіли!
Вас усіх - на вила!
"Русская культура" -
Інструмент тортури.
Геть! Ви зрозуміли,
Тихі русофіли?

Йолопи-святоші!
Зовсім ви не схожі
На святі ікони...
Ви б'єте поклони
Феесбешній воші,
Йолопи-святоші!

Зрадники трикляті!
У ворожій хаті
Ви, такі убогі,
Миєте підлогу.
Вирок буде з неба
Кожному, як треба!

Індигові волошки піднімають вії
Межи ажуру зеленавих трав.
Щемить в душі моїй примарою надія,
Немов свердлить безжалісний бурав.

Індигові волошки дивляться на мене,
Цикадами пострибують думки.
Квітчастим килимом вселяється натхнення,
Підносять руки простору цупкі.

В індигових волошках нам би заблукати,
В обіймах сонцесяйних ниточок,
Але десь пишеш ти свої земні трактати.
Чи зробиш у волошки хоч би крок?