Від сирени, як від настири,
мати з донькою мчить сліпма.
Ні речей уже, ні квартири,
ні будинку у них нема.
– Хутче, доню, – отам рятунок…
Грима небо, мов тулумбас…

– Чуєш, мамо? Чи це дарунок,
що снаряди не вбили нас?

Залізяччя об стіну дзенька.
Дим пожарищ і зблиски ватр…
– Скорше, донечко… Тут близенько…
Ось за рогом уже й театр.
Там в підвалі нам буде те́пло,
в тісноті хоч, та не одні…

– Чуєш, мамо, а це вже пекло? –
небо онде яке в огні…

Вже за димом не видно світу,
тільки сполохи звідусіль…
«Діти» – хтось написав, як міту,
«Діти» – ворог сприйняв, як ціль…
А в підвалі – важке гудіння,
для загалу – один постій…

– Чуєш, мамо, чи це спасіння
нам у сутіні цій густій?..

Смертний вибух… І пил. І репет.
І уламки. І темнота.
І безсилого тільця трепет,
і дитячі в крові вуста.
Слабне серце в безвинній жертві –
ні надії і ні снаги…

– Чуєш, мамо, а ми вже мертві? –
тихо й темно так навкруги…

22.03.22

Найвища в лісі та й струнка до того ж,
Стала глузувати смерека з морошки.
І хоч була морошка скромна собі й тиха,
Набридла їй врешті смереччина пиха:
«Була б я така, як-от ти, висока,
На світ би поглянула трохи іншим оком».
«Та куди тобі там, карло недоросла,
Знать, що відчувають зависокі зростом!..
Ми ж віттям черкаємо навіть хмари сині,
Співаємо разом із плем’ям орлиним!»
«Спинися, хвастунко, ти, мабуть, не знаєш,
Що біда на тебе ізнизу чигає.
Що ти заспіваєш, як сокира свисне?
Не хвастливою буде тоді твоя пісня»...
...На пеньку смереки діточки хороші
Їли та хвалили ягоди морошки.

P.S.
Зверхність, зневага й глузи
Нікому ще не додавали друзів.

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

Не прожити інакше весняну цю рань.
Не зректися своїх почуттів і бажань.
Все до зброї додам - і вкладу, чимскоріш,
кожну спрагу свою в мій останній рубіж.

Я втискаю гашетку до болю в очах -
тут, у наших з тобою, Вітчизно, полях,
і зарідненість ця додає мені сил,
з кожним пострілом в серці точніший приціл.

За сплюндровані дні,
за кривавість ночей,
перебите життя,
за жінок,
за дітей -
я нещадно,
щомиті
у пекло жену
цю кремлівську,
по вінця в крові,
сарану.

Скільки в мене лишилося –
стільки й віддам
за усе, що, Вітчизно, дароване нам,
за майбутнє, де зло побороли і страх,
я гашетку втискаю -
до Сонця в очах.

О, прожити б інакше весняну цю рань.
Не зректися отих почуттів і бажань.
Все до зброї додам - і вкладу, чимскоріш,
кожну спрагу свою в мій останній рубіж.

Пограюсь з лялечкою доні,
казок їй безліч розповім.
Вона засне в моїй долоні.
Не бійся, спи це просто грім
і хай тебе він не лякає,
бо гради не завжди такі.
Вертаються пташині зграї
у села знищені, пусті.
Тікають люди за кордони.
Орди навала йде на нас.
А я втішаю ляльку доні:
"Все - Україна! Спати час."
20.03.22р.

Орда впивається плачем
Моїх батьків, синів, онуків.
А я стріляю ще і ще,
Чортякам одриваю руки.


Я був поетом. Нині - звір.
Муру писати людям доста.
Один в житті орієнтир
Й мета одна: жорстока помста


Москаль - не брат, москаль - не друг,
Де милосердя - нині вирва.
Я полонених не беру,
Деру з живих кацапів шкіру.

17.03.2021р.

Після кожного вибуху щулиться, меншає хата.
Заховався в куточку невидимий нам домовик.
Лиш герані цвітуть, не зважають на постріл гармати,
Вибігає мій зляканий кіт, до війни ще не звик.

Тут невидимо зв’язане все надміцними нитками:
Кожна книга й дрібничка, стільці і обличчя світлин,
Де мені усміхаються тато, сестричка і мама,
Де онучка і доня спинили миттєвості плин.

Все життя в цьому домі, а нині над хатою «гради»,
На старому даху без тепла замерзає труба.
До війни не звикаєш, неначе до болю і зради…
Та живе в наших душах надія на мир і мольба.
15.03.22
 

Із Костянтина Симонова

Коли ти́ не змиривсь із тим,
щоб схилитися перед Кремлем,
щоб віддати рашисту дім
і усе, що Вітчизною звем, -

знай: Вітчизну ніхто не спасе,
коли ти її не спасеш;
знай: рашиста ніхто не уб’є,
коли ти його не уб’єш.

І допоки його не вбив,
пишні фрази в собі тримай,
і країну, де виріс та жив,
ти Вітчизною не називай.

Раз рашиста убив твій брат,
раз рашиста убив сусід, -
це вони за Вітчизну мстять,
а тобі за безчинність - стид.

Так візьми, нарешті, і вбий
ти - рашиста, а не́ навпаки,
щоби плач був не в хаті твоїй,
а у хаті його́ таки.

Він зі смертю прийшов, пам’ятай,
й хай його́ стріне смерть крива,
й не дружина твоя нехай,
а його - хай буде вдова.

Й рідна матір нехай не твоя,
а його - залиши́ться сама;
не твоя, а його сім’я
хай чекає на батька дарма...

Так убий же хоч одного!
Хай сконає скоріш лиходій!
Скільки раз побачиш його -
стільки раз ти його і вбий!

(Березень 2022)

Я побачив чудовий захід.
Та не знаю чи сонечко стріну?
Кажуть мудрість дарує нам схід
та не той, що бомбить Україну.
Хай згадає мене білорус,
що загнав жаске жало у спину...
Ні, брати, вмерти я не боюсь!
Бо не втратив обличчя людини.
11.03.22р.

Вкраїнські діти, Ваші смерті
Рвуть душу. Кляті москалі,
Бездушні нелюди, зітерти
Я б Вас хотів з лиця землі.

О наше героїчне військо,
Удар по них вогнем жахним,
Щоб мучився упир кремлівський,
Розверзлось пекло все під ним.

Щоб він волав нелюдським криком,
І смерті вимолить не міг.
А Сатана в шаленстві дикім
Тортур завдав йому страшних.

І щоб здихав отак повільно
Днів стільки, скільки йде війна.
А Україна вільна, сильна
Знов зацвіла, як та весна!!!

11 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

— Куди ж ми тікаємо, мамо?
—Війна!
Ворожа навала ген суне з Росії.
Гостомель в облозі, жорстока чума
Вже заволодіти всім світом воліє.
— І нашим будинком, і сонечком, ма...?
Дитячим садочком і Мурчиком нашим?
— Ти міцно тримай його, любий, тримай.
Ми не віддамо навіть котика раші!
— А, що у Росії немає землі?
Й тому нападає на інших війною?
— Усе в неї є, та немає душі,
Такої, мій синку, як в нас із тобою!

11.09.2022р.

Кіптява чорна, холодна зима,
Заполонили блакитну безмежність,
Вся Україна хоробро сама
Бореться з ворогом за незалежність.

Харків, Херсон, Маріуполь, Ірпінь,
Суми, Житомир, Чернігів і Буча —
Гідно стоять люди трьох поколінь
За злотоверху столицю на кручах.

Правду болючу і мир на землі,
Гнізда лелечі, надію крилату!
Запам'ятайте, раби-москалі,
Знищити волю не здатні гармати!

Умань і Вінниця, Ужгород, Львів,
Села квітучі від краю до краю
Путінських нелюдів, вбивць, холуїв,
П'яну Росію в церквах проклинають!

Непереможні, святий заповіт
Вражою кулею вам не пробити!
Янголи зможуть, здивується світ,
Над Україною небо закрити!!!

10.03.2022р.

Коли закінчиться війна,
Навколо щастя розіллється,
Замучене огорне серце
Любов’ю трепетна весна.

Коли закінчиться війна,
Душі пробудження настане,
І мук тяжких спадуть кайдани,
Зітхне з полегкістю вона.

Коли закінчиться війна,
Воскресне світ весь на руїнах,
Моя прекрасна Україна
Відродиться ясна, красна.

Коли закінчиться війна,
Сконає Путін-упиряка,
Розсіється російська мряка,
Імперія впаде жахна.

Коли закінчиться війна,
То пролунає у етері,
Що ти — розвалювач імперій,
Вкраїно, волі сторона!!!

Не будьте боягузами, вкраїнці,
Не піддавайтесь голосу зневір.
Серця наповніть мужністю по вінця,
Боїться хай триклятий бузувір.

Не дайте отруїть себе отруті -
Це - пропаганда промосковських ЗМІ.
І сам ведмідь опиниться в ярмі,
І назвемо ми Путіна – КАПУТІН.

Лиш у собі збудити треба силу,
Лиш у собі здолати треба страх!
І ляжуть окупанти у могилу,
Бо зла імперію чекає крах!

Піднімуться знедолені народи –
Чечен, якут і чукча і бурят!
І разом з нами в битві за свободу
Боротиметься кожен з них, як брат!

І чесні росіяни, і євреї,
Й нескорені татари-кримчаки
Позбудуться лакейської лівреї
Однині і на вічнії віки!

Плече підставлять нам у час критичний
Америка, Європа і Кавказ.
І санкції Московії всебічні
Введуть. І зброю надішлють до нас.

Ковтне Китай Сибір неісходиму,
Японія Курили забере…
Лише борімось, наче одержимі,
Хай сила духу наша не умре!

І воїнів Свободи Божа доблесть
Зруйнує світ, де править сатана.
Й залишиться лише Московська область,
Від Риму як – Італія одна.

І кожен з нас тоді розвеселиться,
І пам`ятник Свободі возведуть…
Вкраїна, як духовності столиця
Усьому світу світлий вкаже путь!

3.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

«Люблю тебе!» - шепнула дню зоря,
обнявши небеса і світ сором'язливо
і промінь сонця крізь ліси й моря
із усмішкою цілував це явне диво.

А день, не довіряючи, неначе,
Своїй зорі і здійсненню палких надій,
Спускався із небес... о, він за нею плаче,
І утирає сльози кришталевих мрій.

Тебе люблю, ряхтію у душі
леліткою, неоновим світінням,
як та зоря, що впала в спориші
з небесних царин маковим насінням.

У зливу поцілунків відведу —
від ніжності пустеля оживає.
Зірвемо плід у райському саду,
бо без гріха кохання не буває.

Тебе люблю до болю під ребром,
пульсації у серці і судинах,
мого натхнення — золоте перо,
сумної долі — пісня лебедина.

Злітаємо і падаєм в піке,
мій незбагненний всесвіте ліловий,
до того часу, як життя тремке
струною обірветься на півслові.

Мені не хочеться війни,
А тільки хочеться любові.
Війна — то виплід Сатани,
То — море сліз і ріки крові.

І люте горе для батьків,
Руйнація, будинки голі.
І смерті тисяч вояків,
І вільне місце на престолі.

Дивуєтесь? Казав Творець:
Врятує всіх Любові пісня.
Той зробить світові кінець,
Хто кнопку ядерну натисне.

І той опиниться на дні,
Хто не боїться Неба суду.
Бо переможців у війні
Жахній, сьогоднішній не буде.

Земля уся у ній згорить,
І темрява - як з підземелля -
Укриє всю її за мить,
І перетворить на пустелю.

О Боже, дурнів схамени,
Любов’ю вбий страшну спокусу.
Прокляття демонам війни
Пошли, сильніше землетрусу!!!

17 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Єднаймося у смутку і любові,
Щоб нас не подолали вороги,
Щоб України грона калинові,
Не закували в темні ланцюги!

Народе — світлий, гідний, роботящий,
Козацький рід твій славиться здавен.
Тож будь у злагоді, достатку, щасті,
На многая літа благословен!

Єднаймося, брати по духу й крові,
Стіною станемо на рубежах
За кожну стежку, річку і діброву,
За пелюсток ромашки у житах!

Із нами правда, Бог і пісня в серці,
Знамена синьо-жовті й журавлі.
Не болісно за рідну землю вмерти,
Жахливо зрадити своїй землі!

16.02.2022р.

– Чи Вам далеко?
– Через місто.
Дорогу світять ліхтарі.
А на акації намистом
мімози квітнуть в цій порі.
– Дозвольте поруч?
– Так, будь ласка.
– Ви чуєте хори зірок?
Отак народжується казка:
обруч йдучи за кроком крок.
Так непомітно, швидко-швидко
років пролине сіножать…
– Дивись, попереду, лебідко,
онуки радісно біжать.
17.02.22р.

Як зникне день, підем до сну...
Тут не попреш проти природи.
В одну з пісень, неголосну
Сховаю сни від непогоди.
Я ж обіцяв? не треба слів -
Вони блукатимуть, відомо...
А ми з тобою з кращих снів
Запросим янголів додому…
А як без них? отож поспи.
Одненьке тільки одіяло.
А хочеш я, всі наші сни
На ноти…
Ні, не як попало…
17.02.2022.

До весни близенько, та зима
впеленала ліс в холодний саван.
Чи пробилась проліском дарма
ти з-під снігу чиста, золотава?

Затоптали хижі постоли
ворогів. Навіщо їм та квітка,
як самого Бога розп'яли?
Первоцвітів, гляньте, в хащі скільки.

Однією менше, не біда,
непомітно, що була і зникла —
неповторна, світла, молода,
світ із ніжності й любові виткав.

Вруняться завзяті, чарівні,
ситечком яскравим диво-краєм.
Стійко квітне у буремні дні,
той, хто серцем в небо проростає!

Не здолати ту красу повік,
В корені й землі — велика сила!
Поки в небі сяє сердолік,
і несе надію птах на крилах!

15.02.2022р.

Друже, лишайсь зі своєю Вітчизною!
Винесе все український народ,
і з черговою ордою залізною
справиться знов, попри купу знегод.

Попри запроданство явне й причаєне -
шлях проторує собі в боротьбі...
Шко́да, що жити в ту днину осяяну
не припаде - ні мені, ні тобі.

(2022)

Коли удвох, дрімає поряд вітер…
Лиш тишу степову краде цвіркун.
Тут пише літо нам листи із літер,
Устелених стежками давніх рун.

Коли іду самотньо, наодинці –
Готує вітер шабельки трави.
В старезних стежках бур’яни-ординці
Здіймають луки з пилу-тятиви.

У цій місцині ще жили секвої
Мільйони років, як колись і ми.
Невдовзі все розіслеться габою,
Посохлих трав із присмаком зими.

Нам єдності б у нашій боротьбі.
Шматують Україну супостати.
До зброї час, а не людей повчати,
бо згинемо в безчесті та ганьбі.

По миру підем з торбою в руках.
Забувши те, чиїх батьків ми діти.
Як просто в світі цім осиротіти
і танцювати легко на кістках.

Ділити потім будемо Богів.
(Їх вистачить на кожного в уяві).
Єднаймося у Честі та у славі,
ставай супроти спільних ворогів!

Мо, досить мовою кремля
віщати мов сліпе теля?
11.02.22р.

Тепло надворі, сльотава відлига
скрапує з даху в імлистий туман.
Тане в легенях задушлива крига,
їдь нікотину фільтрує кальян.

В чашці фаянсовій — кава холоне,
мед різнотрав'я в піалі скляній.
Трунок нудотливий... крекер солоний...
в горлиці сивої очі сумні...

Дивиться пильно крізь шибку на мене,
на підвіконні тупцює Чарльстон.
— Знаєш, голубко, життя незбагненне,
та не чекаю на Армагеддон.

Ласку пізнала, і болісні втрати,
лікті й коліна розбиті у кров.
Вмію кохати і душу виймати,
каятись небу і без молитов.

Тишу будити трембітою в горах,
з мухи спроможна зробити слона,
на допомогу прийти в щасті й горі,
серцем латати старого човна.

З туги складати романи і вірші.
Доля готує озброєння та,
що не вбиває нас робить сильніше.
Плачу... блаженствую... грішна... свята...

10.02.2021р.

Терпи, мій братику, ти воїн,
давай один ривок: на три!
Із рук не випустимо зброї,
хай під врагом земля горить.
Нехай кирпата їх огорне,
я це не менш за тебе жду
і встряне степ поперек горла…
Пора прогнати геть орду.
Нащадки скіфів і сарматів
ми – гречкосії, ратаї.
Та замість плуга – автомати
тримаємо в руках своїх.
Допоки ворог землю топче
й батьки відспівують синів…
Благослови на битву, Отче,
щоб небокрай наш голубів.
10.02.22р.

Занедужав бідний дідо –
Потерпає від лібідо.
Де не піде, не поїде –
Переслідує лібідо.

Вже ходив і до ворожки –
Не полегшало нітрошки.
Треба йти до молодиці –
Хоч на щось воно згодиться.

А бабуня відчуває –
З хати діда не пускає,
Та накинула вуздечку,
Би не скочив дідо в гречку.

Аршином чужим значив тіло слабе,
хоча і не знавсь на тій мірі.
Відто́ді курсує – ні цоб ні цабе –
невільником – при конвоїрі.

Він так полюбив у собі цю тюрму,
що навіть не мислить про волю.
І, ніби з-за ґрат визира у пітьму,
вдивляється в зраджену долю.

Між волею й ним – лиш тонка волосінь,
між долею й ним – гріх великий.
І сам він уже – не людина, а тінь –
безмовний, глухий і безликий.

І сам він уже не знаходить себе, –
чужі в ньому мрії і віра…
А з дзеркала зирить обличчя рябе,
як морда незнаного звіра.

07.02.22

Переклад із російської мови


* * *

О, лютий. Плакати охота!
Та ридма лютий цей ганьбить,
Допоки чвакає болото
Й весною чорною блищить.

Дістати бричку. За шість гривень.
Крізь благовіст, крізь скрип коліс
Перенестись туди, де ливень
Шумливіше чорнила й сліз.

Де, наче обгорілі груші,
Із гаю орди чорних птиць
В калюжі ринуть і обрушать
Суху печаль на дно зіниць.

Проталини там ще чорніше,
Від крику вітру – сум в душі.
Що випадковіш, то певніше
Тут ридма пишуться вірші.

01.02.2022

"Тільки я і в полі маки," —
не про мене, мила.
Скільки пам'ятаю заки,
матері годила.

Біль чужий на плечі кволі
не боялась брати,
Захищала від сваволі
і сестру, і брата.

Підставляла ліву щоку,
як по правій били.
Хоч сама була нівроку —
нелюда любила.

Не скажу, що божевільна,
може недолуга,
Дехто скаже: "Несумлінно
покохати друга".

Розумію, що не гідно
щастя в інших красти.
Але ж він мені, мов батько,
я йому, як мати.

Радощі та всі печалі
розділили навпіл.
Від розлуки до реалій —
благодать у Скайпі.

Хоч в любові ми згораєм
на краю безодні,
Та відмовитись від раю
неспроможний жоден.

Не було весни, ні літа,
Журавлів у небі.
Певно, час настав розквітлий —
думати про себе.

23.01.2022р.

А вітер летом через гай
перетікає в передосінь
там, де берізки жовтокосі
пригадують життя розмай.

Іще до холоду не звик
(можливо, те мені здалося)
напився зранку чисторосся,
тенета в’яже хрестовик.

Стою на березі Дніпра.
А десь перед рікою в лузі
заклекотали чорногузи:
«Пора, до вирію пора»…
05.02.22р.

Тобі свій час із радістю віддам я,
О майстре фотографії, зроби
Красиві знімки, лишиться хай пам’ять
Про дні дерзань, веселощів, журби.

Тріумфу мить і розпачу мойого
У ракурсах ти різних зафіксуй.
Ми всі колись полинемо до Бога,
І час зітре із наших лиць красу.

ПРИСПІВ:
Стирає час усе лихе і добре,
І розчиняє, наче у воді.
Лиш на світлинах, що зробив фотограф,
Лишились ми прекрасні й молоді.

І подорожі наші закордонні,
І небо дивовижне з літака,
І як стискає пристрасно долоні
У відповідь коханої рука.

Поезія і музика хай лине,
Немов би то — натхнення два крила
У товаристві, що звемо “Світлина”,
Котра минущий час перемогла.

ПРИСПІВ:
Стирає час усе лихе і добре,
І розчиняє, наче у воді.
Лиш на світлинах, що зробив фотограф,
Лишились ми прекрасні й молоді.

6 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Терпінням переповнилася чаша,
песцеві спогади сточила міль.
На крилах щастя мчи до мене, птахо,
крізь органзово-сиву заметіль.

Долай хребти мостів, доріг судини,
залізні вени колій і щаблі,
бо без любові холодно людині,
і непереливки на цій землі.

Можливо, хтось живе заради слави,
чи бачить сенс у золотім тільці.
Міняє коней світ на переправі,
підкови збиті, віжки у руці.

А ти моя — печальна ностальгія,
складної долі — чуйний диригент,
медова мука, втіхи — ейфорія,
полиново-смарагдовий абсент!

В коханні вірному святі і грішні
у полум'яній пристрасті заграв.
Не відбулося без небес — Всевишній
одне для одного подарував.

04.02.2022р.

Дитяча радість: сніг і гірка.
А решта? Решта хай зажде.
Уже зійшла найперша зірка
та охолонув каркаде…
Летять, мов лебеді санчата
і ллється сміх, життя дзумить.
Для щастя треба небагато
лишень таку впіймати мить.
Заплющу очі – казка дивна,
відкрию, ні, все наяву
і відчуваю в ці хвилини:
цього заради я живу
04.02.22р.

У неділю до обіду
сперечались два сусіди.
Що у цьому світі краще —
мати силу, а чи щастя?
— Ліпше всім здоров'я мати,
і не будемо вмирати, —
каже той, хто був старечим.
А молодший заперечив:
— В мене був бугай здоровий,
важив десь, як три корови,
та не мав удачі нині —
опинивсь на скотобійні.

Тож нехай у вас все вдасться,
всім бажаю — сили й щастя!

03.02.2022р.

День розбився на справи, на болі, на друзки,
Яблунь шепіт вечірній і шелест беріз.
У вікно заглядає вишнева галузка,
Вдалину, аж до обрію тягнеться ліс.

Тихий спокій навкруг в голубім надвечір’ї,
Я щаслива від того, що ти в мене є.
За тобою скучає наш сад і подвір’я,
І канупер з любистком. Зозуля кує.

Попід зорями, ніби вітрилами, хмари
Кораблями летять у далекі краї.
І самотність для мене сьогодні, мов кара.
Як потрібні мені очі й руки твої!

Вочевидь, зіп’юсь від щастя…
Правда, це ще не критично
Як казали баба Настя -
П’янь з похміллям ледь дотичні…
Вочевидь, проснусь, спитаю
По якій такій причині
Зполошив зівак я зграю
Зізнанням оцим, віднині
Буду знати - там, де хащі -
Освіжу Дніпро Десною
Перший крок завжди найважчий…
Не осилити без бою
А вже потім, а вже потім
Ну усе, ну як на фронті
Як у Насті… в баби Моті
STOP! про баб ні слова, годі…
Хто - кого… приціл - характер
Ще рельєф, погода, грані…
Гори мрій, автівка… трактор…
Це лише короткі дані
Щастя - поруч і окремо
І без кольору, безвинне…
Заявляю - теорема
Що калюжиться невпинно!!!

Вочевидь, зіп’юсь… о Боже
Як мені з оцим до Раю?..
А хіба незловороже
Коли я один спиваюсь…
01.02.2022.

У дитинстві все так просто
захотілося… і… раз!
Син питає біля мосту:
«Мамо, що таке оргазм?»
Та не так страшне питання
у маршрутці жарким днем,
як на відповідь чекання
пасажирів з водієм.
01.02.22р.

1

Є марійки, наталоньки,
Ніжні павоньки-мавоньки.
В мене ж інша командонька
Для душевних утіх.

Хоч хитає від старості -
Потопаю у радості
Та огрійних принадностях
Між тетянок святих.

Приспів:

Ой Тетяни-Тетяночки!
І дружини й коханочки!
Не потрібно і чарочки -
Від кохання п'янить!

Гарні ви й без косметики,
Комбідресів, беретиків...
Зацілуйте лебедика
І міцніш пригорніть.

2

Вік літаю під хмарами,
Запеленутий чарами.
Тілесами гітарними
Заворожено зір.

Ці богині-еринії -
Самі ліпші! Повір мені!
Впав на лик мій усміхнений
Русий кінчик коси.

31.01.2022р.

Квіти чудесні! Троянди, тюльпани...
Діти натхнення, природи й тепла!
Як же любила їх люба кохана!
Та й і сама, наче квітка, була.

Ти була долею, лагідним щастям
І джерелом поетичних розкриль.
Та дарував тобі квіти нечасто,
Більше приносив зажуру та біль.

Тихо на цвинтарі. Зоряний шепіт
Ріже по горлу, мов гостра коса.
Лиш на могилі вінки та букети
Стали горою. А я...у сльозах.

Смерть нещадима. Ні днини без жертви!
Свято у неї, а в мене - біда...
Квіти потрібні живим, а не мертвим,
Та про цю істину пізно згадав.

31.01.2022р.

Це любовне трепетання
Пройняло мене всього.
Увійшла у серце Таня,
Як весни сяйний вогонь.

Ген дороги розгортання --
Ніби пелюстковий шлях.
Зацвіло, як увостаннє,
Волошково у полях.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

Проти воєн -- як повстання,
Божа кара злу немов --
Всесвіт обняло кохання,
Пройняло аж до основ.

Хай настане нам світання,
Маки зацвітуть, не кров.
Небеса пошлють єднання,
Мир і злагоду й любов.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

30 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Чи даремно шукали того, що немає у світі?
Міражем розпливлося і щезло у маренні снів.
Хоч дорослі з тобою, мій ніжний, авжеж, ми не діти,
Та ще в хованки граємося на колючій стерні.

Причаїтись ніде, тільки поле щетиною коле,
І за обрій пливе кучерява вервечка отар.
Ми не будемо разом плекати надію ніколи,
Як що буде між нами стояти лукавство почвар.

Напочатку зникає довіра, а після повага,
Спокушає нечистий, химери кружляють навкруг.
Я втрачаю тебе і тікає з-під ніг рівновага,
В піднебесній блакиті хрестом розіп'явсь чорний крук.

І немає притулку, лише ув обіймах гарячих
Стихне серце і знову заб'ється. Припинимо гру...
Як помреш у мені, то й мене більш ніде не побачиш,
В ту ж хвилину, як зникне любов, я відразу помру.

Зима, зима — розкішниця білява,
Немов красуня у пуховику.
Побілені дерева величаво
Стоять зігріті в заморозь таку.

І справжня казка завітала в гості,
На дубі — листя жовтого мазки.
І жваве птаство в сірій високості --
Військових мов маневри літаків.

І грає вітер тихо на гобої
Мелодії, як світлий оксамит.
Ми вчора помирилися з тобою
І обнялися ніжними крильми.

Під вечір знов -- морозяна навала,
І знов до лавочки тієї йду,
Де ми уперше взимку цілувались
В казковому засніженім саду.

23 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Коли німує білий світ
перед зорею у морози,
буває прочитає лід
поезію свою чи прозу.
Стою на березі ріки,
нових чекаючи куплетів,
а крига шепче залюбки
після есе свої сонети…
Аж серце в грудях завмира
і небо світиться багряно.
Іду до сивого Дніпра
з поезії почати ранок.
23.01.22р.

Це не просто негода, а схлипує серце у тиші,
І кладе на вівтар облямований смутою біль.
Тільки сльози тепер, тільки вірші, тепер тільки вірші,
Гріють душу мою. Та крадуться чомусь звідусіль

Чорні тіні вини, наче присмак гіркого полину
На губах, що пашать від цілунків гарячих твоїх.
Любий, нащо мене проміняв на холодну крижину,
Як пробачити зраду і змити сльозами той гріх?

В серці ніж, а виймати тобі, і тремтіти від муки.
Та невже може квітка цвісти у пустелі страждань?
Забуття у бокалі та тугою сковані руки.
Не молитися небу, не впасти душею у твань.

22.01.2022р

Дурного щоденно, вперто
Вірянин у Бога просить...
Та нащо ж тобі безсмертя?
Пожив на землі - і досить.

Посіяв пшеницю-жито
І виростив зграю діток.
Та...багнеться вічно жити
Із кухлем в руці амріти.

Навіщо цей жах? Для чого?
Кому ти в раю потрібен?
Ця мука - лише для Бога,
А в тебе немає німбу.

Гробар уже яму вирив,
Журюсь - аж у роті кисло.
Солодка цукерка віри
Наповнює дійсність смислом.

22.01.2022р.

— Як ти, любий?
— Та нічого,
все у мене добре!
— Може, холодно, убого,
хочеться на море?
Пам'ятаєш, грала хвиля
на віолончелі?
Ти на мене щастя вилив
із небес пастельних.
— Пам'ятаю, сонце, нащо
радість забувати.
Ти була тоді найкраща,
і пахтіла м'ятно.
Насолоджувавсь тобою,
і хмелів од млості.
Чайка в'ється над водою,
пам'ять — рифи гострі.
— А колись у кучугурах
грілися губами.
Сніг лежав, мов партитура,
ноти — ластівками.
А улітку, ой, як смішно,
гойдалку згадала,
ти ловив мене поспішно,
а спіймав сандаля,
і шубовснувся у річку
в сорочині білій...
— Та відтоді вже, Марічко,
верби посивіли.
— Листя обтрусила осінь
на долівку долі,
та його збираю й досі —
золотом в подолі.
— Зараз міражами сон цей...
знаю, пишеш вірші...
не трави ти душу, сонце!
Вибач... справи інші...
— Ти мене до сліз розчулив,
та дурниць не думай...
А у відповідь почула —
зумер...зумер...зумер...


21.01.2021р

Укриває біле покривало
Душу, що оголено дрижить.
Як мені тебе не вистачало
У порожніх снах вже стільки літ.

Холоднеча біла і стерильна
Пригасила жар, що дотліва.
Почуття бентежно-божевільні
Вилились в римовані слова.

Та слова подекуди безсилі
Повісти про те, що не збулось.
Потай напина свої вітрила
Флібустьєр-крадій на ймення Хтось.

Снігуркою тану, принижену, голу
не кинь на поталу відлизі дарма.
Не звикла я крихти збирати зі столу,
благати любові, якої катма.

Чіпляла на грішника янгольські крила,
будила найкращі, святі почуття.
З розгніваним Богом щоразу мирила
молитвою щирою і каяттям.

Сльозу витирала у розпачі, — Дихай!
Іди, мій хороший, до рук... не тужи...
Клав голову сиву і схлипував тихо
на серці моїм... Тож тепер не кажи,

що я — неприкаяна в синім тумані
блукаю чекаючи на снігопад.
Ти потай украв мою душу, коханий,
й забув повернути назад.

20.01.2022р.

( присвячується Тетяні Мирошниченко)

Торкнулась ніжна жінка срібних струн
І полилась мелодія чудесна.
Чаклує, наче звук епічних рун,
Відлунюють в душі джерельні весни.

Єство наповнює дзвінка краса,
Тремтить у грудях птахою надії.
Прекрасна пісня творить чудеса,
Зворушує сльозою - щем на віях.

Проймає теплий голос чарівний,
По шкірі до мурах серця бентежить.
Мов падає з небес у світ новий
Квітучий спів із золотої вежі.

Талантом щедро Бог обдарував -
Вродлива, життєдайна, не спесива.
Вплітає у віночки серед трав
Музичні перла - осяйна, щаслива!

Закохана в божественний мотив,
Що розчиняється у дивнім слові.
Її Господь дороги освятив
Свяченою водою та любов'ю!

11.07.2021р.