Тебе люблю, ряхтію у душі
леліткою, неоновим світінням,
як та зоря, що впала в спориші
з небесних царин маковим насінням.

У зливу поцілунків відведу —
від ніжності пустеля оживає.
Зірвемо плід у райському саду,
бо без гріха кохання не буває.

Тебе люблю до болю під ребром,
пульсації у серці і судинах,
мого натхнення — золоте перо,
сумної долі — пісня лебедина.

Злітаємо і падаєм в піке,
мій незбагненний всесвіте ліловий,
до того часу, як життя тремке
струною обірветься на півслові.

Мені не хочеться війни,
А тільки хочеться любові.
Війна — то виплід Сатани,
То — море сліз і ріки крові.

І люте горе для батьків,
Руйнація, будинки голі.
І смерті тисяч вояків,
І вільне місце на престолі.

Дивуєтесь? Казав Творець:
Врятує всіх Любові пісня.
Той зробить світові кінець,
Хто кнопку ядерну натисне.

І той опиниться на дні,
Хто не боїться Неба суду.
Бо переможців у війні
Жахній, сьогоднішній не буде.

Земля уся у ній згорить,
І темрява - як з підземелля -
Укриє всю її за мить,
І перетворить на пустелю.

О Боже, дурнів схамени,
Любов’ю вбий страшну спокусу.
Прокляття демонам війни
Пошли, сильніше землетрусу!!!

17 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Єднаймося у смутку і любові,
Щоб нас не подолали вороги,
Щоб України грона калинові,
Не закували в темні ланцюги!

Народе — світлий, гідний, роботящий,
Козацький рід твій славиться здавен.
Тож будь у злагоді, достатку, щасті,
На многая літа благословен!

Єднаймося, брати по духу й крові,
Стіною станемо на рубежах
За кожну стежку, річку і діброву,
За пелюсток ромашки у житах!

Із нами правда, Бог і пісня в серці,
Знамена синьо-жовті й журавлі.
Не болісно за рідну землю вмерти,
Жахливо зрадити своїй землі!

16.02.2022р.

Як зникне день, підем до сну...
Тут не попреш проти природи.
В одну з пісень, неголосну
Сховаю сни від непогоди.
Я ж обіцяв? не треба слів -
Вони блукатимуть, відомо...
А ми з тобою з кращих снів
Запросим янголів додому…
А як без них? отож поспи.
Одненьке тільки одіяло.
А хочеш я, всі наші сни
На ноти…
Ні, не як попало…
17.02.2022.

До весни близенько, та зима
впеленала ліс в холодний саван.
Чи пробилась проліском дарма
ти з-під снігу чиста, золотава?

Затоптали хижі постоли
ворогів. Навіщо їм та квітка,
як самого Бога розп'яли?
Первоцвітів, гляньте, в хащі скільки.

Однією менше, не біда,
непомітно, що була і зникла —
неповторна, світла, молода,
світ із ніжності й любові виткав.

Вруняться завзяті, чарівні,
ситечком яскравим диво-краєм.
Стійко квітне у буремні дні,
той, хто серцем в небо проростає!

Не здолати ту красу повік,
В корені й землі — велика сила!
Поки в небі сяє сердолік,
і несе надію птах на крилах!

15.02.2022р.

Друже, лишайсь зі своєю Вітчизною!
Винесе все український народ,
і з черговою ордою залізною
справиться знов, попри купу знегод.

Попри запроданство явне й причаєне -
шлях проторує собі в боротьбі...
Шко́да, що жити в ту днину осяяну
не припаде - ні мені, ні тобі.

(2022)

Коли удвох, дрімає поряд вітер…
Лиш тишу степову краде цвіркун.
Тут пише літо нам листи із літер,
Устелених стежками давніх рун.

Коли іду самотньо, наодинці –
Готує вітер шабельки трави.
В старезних стежках бур’яни-ординці
Здіймають луки з пилу-тятиви.

У цій місцині ще жили секвої
Мільйони років, як колись і ми.
Невдовзі все розіслеться габою,
Посохлих трав із присмаком зими.

Тепло надворі, сльотава відлига
скрапує з даху в імлистий туман.
Тане в легенях задушлива крига,
їдь нікотину фільтрує кальян.

В чашці фаянсовій — кава холоне,
мед різнотрав'я в піалі скляній.
Трунок нудотливий... крекер солоний...
в горлиці сивої очі сумні...

Дивиться пильно крізь шибку на мене,
на підвіконні тупцює Чарльстон.
— Знаєш, голубко, життя незбагненне,
та не чекаю на Армагеддон.

Ласку пізнала, і болісні втрати,
лікті й коліна розбиті у кров.
Вмію кохати і душу виймати,
каятись небу і без молитов.

Тишу будити трембітою в горах,
з мухи спроможна зробити слона,
на допомогу прийти в щасті й горі,
серцем латати старого човна.

З туги складати романи і вірші.
Доля готує озброєння та,
що не вбиває нас робить сильніше.
Плачу... блаженствую... грішна... свята...

10.02.2021р.

Занедужав бідний дідо –
Потерпає від лібідо.
Де не піде, не поїде –
Переслідує лібідо.

Вже ходив і до ворожки –
Не полегшало нітрошки.
Треба йти до молодиці –
Хоч на щось воно згодиться.

А бабуня відчуває –
З хати діда не пускає,
Та накинула вуздечку,
Би не скочив дідо в гречку.

Аршином чужим значив тіло слабе,
хоча і не знавсь на тій мірі.
Відто́ді курсує – ні цоб ні цабе –
невільником – при конвоїрі.

Він так полюбив у собі цю тюрму,
що навіть не мислить про волю.
І, ніби з-за ґрат визира у пітьму,
вдивляється в зраджену долю.

Між волею й ним – лиш тонка волосінь,
між долею й ним – гріх великий.
І сам він уже – не людина, а тінь –
безмовний, глухий і безликий.

І сам він уже не знаходить себе, –
чужі в ньому мрії і віра…
А з дзеркала зирить обличчя рябе,
як морда незнаного звіра.

07.02.22

Переклад із російської мови


* * *

О, лютий. Плакати охота!
Та ридма лютий цей ганьбить,
Допоки чвакає болото
Й весною чорною блищить.

Дістати бричку. За шість гривень.
Крізь благовіст, крізь скрип коліс
Перенестись туди, де ливень
Шумливіше чорнила й сліз.

Де, наче обгорілі груші,
Із гаю орди чорних птиць
В калюжі ринуть і обрушать
Суху печаль на дно зіниць.

Проталини там ще чорніше,
Від крику вітру – сум в душі.
Що випадковіш, то певніше
Тут ридма пишуться вірші.

01.02.2022

"Тільки я і в полі маки," —
не про мене, мила.
Скільки пам'ятаю заки,
матері годила.

Біль чужий на плечі кволі
не боялась брати,
Захищала від сваволі
і сестру, і брата.

Підставляла ліву щоку,
як по правій били.
Хоч сама була нівроку —
нелюда любила.

Не скажу, що божевільна,
може недолуга,
Дехто скаже: "Несумлінно
покохати друга".

Розумію, що не гідно
щастя в інших красти.
Але ж він мені, мов батько,
я йому, як мати.

Радощі та всі печалі
розділили навпіл.
Від розлуки до реалій —
благодать у Скайпі.

Хоч в любові ми згораєм
на краю безодні,
Та відмовитись від раю
неспроможний жоден.

Не було весни, ні літа,
Журавлів у небі.
Певно, час настав розквітлий —
думати про себе.

23.01.2022р.

Тобі свій час із радістю віддам я,
О майстре фотографії, зроби
Красиві знімки, лишиться хай пам’ять
Про дні дерзань, веселощів, журби.

Тріумфу мить і розпачу мойого
У ракурсах ти різних зафіксуй.
Ми всі колись полинемо до Бога,
І час зітре із наших лиць красу.

ПРИСПІВ:
Стирає час усе лихе і добре,
І розчиняє, наче у воді.
Лиш на світлинах, що зробив фотограф,
Лишились ми прекрасні й молоді.

І подорожі наші закордонні,
І небо дивовижне з літака,
І як стискає пристрасно долоні
У відповідь коханої рука.

Поезія і музика хай лине,
Немов би то — натхнення два крила
У товаристві, що звемо “Світлина”,
Котра минущий час перемогла.

ПРИСПІВ:
Стирає час усе лихе і добре,
І розчиняє, наче у воді.
Лиш на світлинах, що зробив фотограф,
Лишились ми прекрасні й молоді.

6 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Терпінням переповнилася чаша,
песцеві спогади сточила міль.
На крилах щастя мчи до мене, птахо,
крізь органзово-сиву заметіль.

Долай хребти мостів, доріг судини,
залізні вени колій і щаблі,
бо без любові холодно людині,
і непереливки на цій землі.

Можливо, хтось живе заради слави,
чи бачить сенс у золотім тільці.
Міняє коней світ на переправі,
підкови збиті, віжки у руці.

А ти моя — печальна ностальгія,
складної долі — чуйний диригент,
медова мука, втіхи — ейфорія,
полиново-смарагдовий абсент!

В коханні вірному святі і грішні
у полум'яній пристрасті заграв.
Не відбулося без небес — Всевишній
одне для одного подарував.

04.02.2022р.

У неділю до обіду
сперечались два сусіди.
Що у цьому світі краще —
мати силу, а чи щастя?
— Ліпше всім здоров'я мати,
і не будемо вмирати, —
каже той, хто був старечим.
А молодший заперечив:
— В мене був бугай здоровий,
важив десь, як три корови,
та не мав удачі нині —
опинивсь на скотобійні.

Тож нехай у вас все вдасться,
всім бажаю — сили й щастя!

03.02.2022р.

День розбився на справи, на болі, на друзки,
Яблунь шепіт вечірній і шелест беріз.
У вікно заглядає вишнева галузка,
Вдалину, аж до обрію тягнеться ліс.

Тихий спокій навкруг в голубім надвечір’ї,
Я щаслива від того, що ти в мене є.
За тобою скучає наш сад і подвір’я,
І канупер з любистком. Зозуля кує.

Попід зорями, ніби вітрилами, хмари
Кораблями летять у далекі краї.
І самотність для мене сьогодні, мов кара.
Як потрібні мені очі й руки твої!

Вочевидь, зіп’юсь від щастя…
Правда, це ще не критично
Як казали баба Настя -
П’янь з похміллям ледь дотичні…
Вочевидь, проснусь, спитаю
По якій такій причині
Зполошив зівак я зграю
Зізнанням оцим, віднині
Буду знати - там, де хащі -
Освіжу Дніпро Десною
Перший крок завжди найважчий…
Не осилити без бою
А вже потім, а вже потім
Ну усе, ну як на фронті
Як у Насті… в баби Моті
STOP! про баб ні слова, годі…
Хто - кого… приціл - характер
Ще рельєф, погода, грані…
Гори мрій, автівка… трактор…
Це лише короткі дані
Щастя - поруч і окремо
І без кольору, безвинне…
Заявляю - теорема
Що калюжиться невпинно!!!

Вочевидь, зіп’юсь… о Боже
Як мені з оцим до Раю?..
А хіба незловороже
Коли я один спиваюсь…
01.02.2022.

1

Є марійки, наталоньки,
Ніжні павоньки-мавоньки.
В мене ж інша командонька
Для душевних утіх.

Хоч хитає від старості -
Потопаю у радості
Та огрійних принадностях
Між тетянок святих.

Приспів:

Ой Тетяни-Тетяночки!
І дружини й коханочки!
Не потрібно і чарочки -
Від кохання п'янить!

Гарні ви й без косметики,
Комбідресів, беретиків...
Зацілуйте лебедика
І міцніш пригорніть.

2

Вік літаю під хмарами,
Запеленутий чарами.
Тілесами гітарними
Заворожено зір.

Ці богині-еринії -
Самі ліпші! Повір мені!
Впав на лик мій усміхнений
Русий кінчик коси.

31.01.2022р.

Квіти чудесні! Троянди, тюльпани...
Діти натхнення, природи й тепла!
Як же любила їх люба кохана!
Та й і сама, наче квітка, була.

Ти була долею, лагідним щастям
І джерелом поетичних розкриль.
Та дарував тобі квіти нечасто,
Більше приносив зажуру та біль.

Тихо на цвинтарі. Зоряний шепіт
Ріже по горлу, мов гостра коса.
Лиш на могилі вінки та букети
Стали горою. А я...у сльозах.

Смерть нещадима. Ні днини без жертви!
Свято у неї, а в мене - біда...
Квіти потрібні живим, а не мертвим,
Та про цю істину пізно згадав.

31.01.2022р.

Це любовне трепетання
Пройняло мене всього.
Увійшла у серце Таня,
Як весни сяйний вогонь.

Ген дороги розгортання --
Ніби пелюстковий шлях.
Зацвіло, як увостаннє,
Волошково у полях.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

Проти воєн -- як повстання,
Божа кара злу немов --
Всесвіт обняло кохання,
Пройняло аж до основ.

Хай настане нам світання,
Маки зацвітуть, не кров.
Небеса пошлють єднання,
Мир і злагоду й любов.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

30 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Чи даремно шукали того, що немає у світі?
Міражем розпливлося і щезло у маренні снів.
Хоч дорослі з тобою, мій ніжний, авжеж, ми не діти,
Та ще в хованки граємося на колючій стерні.

Причаїтись ніде, тільки поле щетиною коле,
І за обрій пливе кучерява вервечка отар.
Ми не будемо разом плекати надію ніколи,
Як що буде між нами стояти лукавство почвар.

Напочатку зникає довіра, а після повага,
Спокушає нечистий, химери кружляють навкруг.
Я втрачаю тебе і тікає з-під ніг рівновага,
В піднебесній блакиті хрестом розіп'явсь чорний крук.

І немає притулку, лише ув обіймах гарячих
Стихне серце і знову заб'ється. Припинимо гру...
Як помреш у мені, то й мене більш ніде не побачиш,
В ту ж хвилину, як зникне любов, я відразу помру.

Зима, зима — розкішниця білява,
Немов красуня у пуховику.
Побілені дерева величаво
Стоять зігріті в заморозь таку.

І справжня казка завітала в гості,
На дубі — листя жовтого мазки.
І жваве птаство в сірій високості --
Військових мов маневри літаків.

І грає вітер тихо на гобої
Мелодії, як світлий оксамит.
Ми вчора помирилися з тобою
І обнялися ніжними крильми.

Під вечір знов -- морозяна навала,
І знов до лавочки тієї йду,
Де ми уперше взимку цілувались
В казковому засніженім саду.

23 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Це не просто негода, а схлипує серце у тиші,
І кладе на вівтар облямований смутою біль.
Тільки сльози тепер, тільки вірші, тепер тільки вірші,
Гріють душу мою. Та крадуться чомусь звідусіль

Чорні тіні вини, наче присмак гіркого полину
На губах, що пашать від цілунків гарячих твоїх.
Любий, нащо мене проміняв на холодну крижину,
Як пробачити зраду і змити сльозами той гріх?

В серці ніж, а виймати тобі, і тремтіти від муки.
Та невже може квітка цвісти у пустелі страждань?
Забуття у бокалі та тугою сковані руки.
Не молитися небу, не впасти душею у твань.

22.01.2022р

Дурного щоденно, вперто
Вірянин у Бога просить...
Та нащо ж тобі безсмертя?
Пожив на землі - і досить.

Посіяв пшеницю-жито
І виростив зграю діток.
Та...багнеться вічно жити
Із кухлем в руці амріти.

Навіщо цей жах? Для чого?
Кому ти в раю потрібен?
Ця мука - лише для Бога,
А в тебе немає німбу.

Гробар уже яму вирив,
Журюсь - аж у роті кисло.
Солодка цукерка віри
Наповнює дійсність смислом.

22.01.2022р.

— Як ти, любий?
— Та нічого,
все у мене добре!
— Може, холодно, убого,
хочеться на море?
Пам'ятаєш, грала хвиля
на віолончелі?
Ти на мене щастя вилив
із небес пастельних.
— Пам'ятаю, сонце, нащо
радість забувати.
Ти була тоді найкраща,
і пахтіла м'ятно.
Насолоджувавсь тобою,
і хмелів од млості.
Чайка в'ється над водою,
пам'ять — рифи гострі.
— А колись у кучугурах
грілися губами.
Сніг лежав, мов партитура,
ноти — ластівками.
А улітку, ой, як смішно,
гойдалку згадала,
ти ловив мене поспішно,
а спіймав сандаля,
і шубовснувся у річку
в сорочині білій...
— Та відтоді вже, Марічко,
верби посивіли.
— Листя обтрусила осінь
на долівку долі,
та його збираю й досі —
золотом в подолі.
— Зараз міражами сон цей...
знаю, пишеш вірші...
не трави ти душу, сонце!
Вибач... справи інші...
— Ти мене до сліз розчулив,
та дурниць не думай...
А у відповідь почула —
зумер...зумер...зумер...


21.01.2021р

Укриває біле покривало
Душу, що оголено дрижить.
Як мені тебе не вистачало
У порожніх снах вже стільки літ.

Холоднеча біла і стерильна
Пригасила жар, що дотліва.
Почуття бентежно-божевільні
Вилились в римовані слова.

Та слова подекуди безсилі
Повісти про те, що не збулось.
Потай напина свої вітрила
Флібустьєр-крадій на ймення Хтось.

Снігуркою тану, принижену, голу
не кинь на поталу відлизі дарма.
Не звикла я крихти збирати зі столу,
благати любові, якої катма.

Чіпляла на грішника янгольські крила,
будила найкращі, святі почуття.
З розгніваним Богом щоразу мирила
молитвою щирою і каяттям.

Сльозу витирала у розпачі, — Дихай!
Іди, мій хороший, до рук... не тужи...
Клав голову сиву і схлипував тихо
на серці моїм... Тож тепер не кажи,

що я — неприкаяна в синім тумані
блукаю чекаючи на снігопад.
Ти потай украв мою душу, коханий,
й забув повернути назад.

20.01.2022р.

( присвячується Тетяні Мирошниченко)

Торкнулась ніжна жінка срібних струн
І полилась мелодія чудесна.
Чаклує, наче звук епічних рун,
Відлунюють в душі джерельні весни.

Єство наповнює дзвінка краса,
Тремтить у грудях птахою надії.
Прекрасна пісня творить чудеса,
Зворушує сльозою - щем на віях.

Проймає теплий голос чарівний,
По шкірі до мурах серця бентежить.
Мов падає з небес у світ новий
Квітучий спів із золотої вежі.

Талантом щедро Бог обдарував -
Вродлива, життєдайна, не спесива.
Вплітає у віночки серед трав
Музичні перла - осяйна, щаслива!

Закохана в божественний мотив,
Що розчиняється у дивнім слові.
Її Господь дороги освятив
Свяченою водою та любов'ю!

11.07.2021р.

Ця думка визріла помалу,
У світ прекрасного несе -
Твого кохання ідеалом
Я хочу бути над усе.

Цьому нема альтернативи,
Життя стає чарівним сном:
Або ти зробишся щасливим,
Або в розпусти йдеш багно.

Боги, не дайте стати звіром -
Змахнути дужими крильми.
За тих, хто ДОЛЮ нам довірив,
Відповідальні тільки ми.

З тим, хто нам став навіки милий --
Благаймо Небо кожну мить --
Дай сили йти аж до могили,
Й любов свою оборонить!

20 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

На зміну забарвленням сивим,
З’явились вгорі голубі, –
Неначе в дитинстві, щасливим
Сьогодні здаюся собі.
Нарешті урвались хуртечі,
Лишивши згромаджений сніг, –
Немов би в часи молодечі,
Не чую прискорених ніг.
Сміюся, біжу, доганяю
Сердитого вітру потік,
І радості хвиля безкрая
Старанно подовжує вік.
Спиняюся, бігом зігрітий,
Зробивши нараз відкриття, –
І в серці моєму, і в світі
Міцніє й ясніє життя.
19.01.22

Що у житті тобі не додала?
Перцю, чи солі, медової ласки?
Чорною відьмою я не була,
не одягала зрадливої маски.

Вміла знімати мігрень з голови,
доторком пальців рубці лікувати.
Стерви вам вішають роги, а ви
равликом лижете стоптані п'яти.

Пізно встромляти у серце голки,
ницо плювати у душу в розмові.
Крихти канючити, як жебраки,
у крематорії страти любові.

Кліть золота поржавіла, лечу
крила розправивши в сині простори.
Вільна... туди, де шовкову парчу
стелить планида на Божі престоли.

Міцно тримав, наче небо Атлант,
і називав, — ти, моя кришталева!
Думала справжній знайшла діамант,
а з'ясувалось — підробка дешева.

12.01.2022р

Вже світанок у висі чарівній воскрес,
Усміхнулося сонце ласкаво.
П’ю любов осяйну, як дарунок небес,
Як солодке ранкове какао.

Чи це Божа, погляньте, із хмари рука -
Піднялася вгорі величаво?
Шоколадно-молочна цілунків ріка
Потекла, наче денне какао.

Танцівниця індуська — вечірня зоря -
Підморгнула спокусно, лукаво.
Переплавились любощів теплі моря
У вечірнє медове какао.

Я тону у кохання вершковій імлі,
Не кажу тобі, серденько, “Чао!”
Перед сном насолоджувались королі
Як обіймами щастя, какао.

Чи не можна, о небо, зробити хіба --
В шоколаді хай буде все - “Вау!”
І для людства усього настане доба
Раювання, як свято какао?!

16 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Не помітив, як вимахав син
І дочка розпустилась, мов квітка, –
Та відчув німотою сивин,
Що для них я лиш пам’ятна мітка.
Нехай так, аби тільки не гірш,
Аби далі іще не штовхнули,
Бо і так невеселий цей вірш,
Бо все краще упало в минуле.
Не щипає вже син жартома
І донька не лякає сльозою, –
Почалася з мовчання зима
І зосталась до скону зі мною…
12.01.22

Завше знайдеться хтось кращий!
Та хіба у цьому річ?
Зникне марень день вчорашній,
як ота духмяна ніч,
що губила зорепади
у некошену траву.
Ти ж зі мною в небо падав
не у снах, а наяву.
Віч-на-віч переливали
з серця в серце таїну,
на яскравім карнавалі
розпізнав мене одну.
Пестив так, що місяць в повні
підглядав з рожевих мрій.
Ми таки невиліковні
і залежні, любий мій,
від блаженної любові —
одне в однім, Ян та Їнь.
Щастя ловим на півслові
в поцілунках шепотінь.

11.01.2022р.

Знов паскуду треба вчить манер,
Вже два дні по кумполу не били.
Не збагне ніяк він дотепер,
Що падлюцтвом ні, не станеш милим.

Істини вже тямить тра старі,
Промовляють їх могильні плити:
Краще грубо правду говорить,
Ніж отруту виховано лити.

10.01.2022 р.

Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Зацвіли, неначе квіти навесні.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

У нічному небі гомоніли зорі,
Повний місяць виплив, наче коровай.
Тішились любов’ю ми у млосній зморі,
За життя відкрився нам небесний рай.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

10 січня, 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Сніг летів з небес на доли,
На бруківки і дахи.
На стежки, дороги, поле
Шив із вовни кожушки.

Клен засніжило і в'язи,
І кринички димарів.
Морозець мережки в'яже...
В діаманти ліс забрів,

Річка студиться драглями,*
І втрачає береги.
Твердь земна із небесами
Поєдналась навкруги.

Грудки снігурів червоні,
Наче ябка на вербі.
В хмаровинні білі коні
Чешуть гриви голубі.

Крильця білять голубочки,
ледве видно на снігу.
Вечір котиться клубочком
В алебастрову пергу,

В чисте молоко туману.
Повно щастя намело...
А уранці сніг розтанув,
Ніби й казки не було.

Драглі* — холодець

09.01.2021р.

Два Голуби не поділили Небо,
Так чубляться, що лускаються ребра.
Синиця роз'єднати їх хотіла,
Отримала по дзьобу — відлетіла.
Всі Горобці зібрались на подвір'ї
Позирить, як втрачають гулі пір'я,
І чим закінчиться двобій кривавий.
Хто переможе — лівий, а чи правий?
— Ти, сірий, сміливіше бий у воло! —
Підтримує Зозуля друга вголос.
Загомонівши роблять ставки Гуси.
— Спиніться, врешті-решт!!! — волає Бусол,
— Один кульгає, інший вже загинув...
Ворона доїдає мертвечину...
В гіллі притихла Солов'їна зграя...
Ніхто у високості не літає.
Спостерігає Грак за дійством збоку.
На всю іванівську тріщить Сорока.
— Сова сказала, поки не голодні,
Літайте де завгодно, як завгодно!!!

Мораль: всім Неба досить і Світила!
Лише від люті не зламайте крила.

08.01.2022р.

Колись гули джмелі в розлогій кроні,
і медоносні бджоли навесні.
Купала в сонці яблука червоні,
дощами полоскала запашні.

Гойдала сни у сніжній завірюсі,
улітку в дуплах пестила стрижів,
хоч почала точити листя гусінь,
і копирсатись хробаки в душі.

Та ожила, вражаючи красою,
В долоні сипала смачні плоди.
— Смакуйте люди, заховайте зброю,
щоб не було ні горя, ні біди.

Я дерево життя, що із зерняти
заврунилося у травневий день.
Та в когось піднялась рука зрубати,
із деревини вироблять — мішень.

Стрілятимуть здаля, аж зойкне вітер,
душа затріпотить у ковилі.
А так хотілось чепурити віти,
і пити роси матінки землі.

Вдивлятися у небеса блакитні,
в гіллі плекати солов'їний спів.
Бог із любові та краси світ виткав,
та цілить дідько в лань серед хлібів.

06.01.2022р.

Дорогому другові Олександру

Як Чорногуз чудовий майстер, геній,
Ну а Сушко — він пише сам, що ні!
То треба Чорногуза — не в варенні,
У графоманськім утопить лайні!

8.01.2022

Найдорожчому другові Олександру Сушку

В “сатирика” у животі — здуття -
І під очима кола має сині -
Відстав, біднесенький, чомсь од життя --
Поет про сльози вже не пише нині.

У голові в Сушка — старенький “бзік” --
Він лірики не визнає, бідака,
Для нього той в поезії мужик,
У кого з вірша тхне, немов із... попи.

Забув “сатирик” застебнуть матню,
Цей "гуру" словом так усіх лікує?
Ще добре, що не пише матюкню,
На красне слово вже кладе він... клізму.

8. 01.2022р.

Мій вірний друг давно — поет кохання,
Малює райдуги з яскравих слів.
Його поезія і сповідальна,
І мелодійна, як пташиний спів.

Митець від Бога і шляхетна постать,
Душа — криниця і блакитні сни.
Там чистої води і сонця вдосталь —
Черпай ковшем, лише не оскверни.

Всотав природи калинові грона,
І сам співає ніби херувим.
Органові звучання баритона
Подарувало небо тільки тим,

Хто має чорногуза крила дужі.
Лети в країну мрій, лети, лети,
Мій обдарований, прекрасний друже,
І не втрачай натхнення висоти!


06.01.2022р.

Хай новий вітер сміття все змете,
Новим салютом вибухне мортира.
Подякуймо “сатирику” за те,
Що він не знає, що таке САТИРА.

Сатира — як цілюща та трава,
Горить, пече, та не веде до краю...
Покликана стигмати* лікувать,
В Сушка у пазурах — лиш убиває.

І суть я вам на блюдці піднесу,
Аби було всім зрозуміло, ясно.
“Сатирик” цей ненавидить красу,
І все, що є у світові — прекрасне.

Природа, лірика йому — ніщо,
Миліш — стоячих запашок онучів.
Щоб ми жили усі — поміж трущоб,
Повітрям задихаючись смердючим.

Таким, як лексикон “віршІв” його,
Де всі слова, як в носі булька — хворі.
І хто засуне носа в них свого --
Учадіє, бо душить лютий сморід.

Сушко ж це нюхає аж залюбки,
Прищеплює любов до блювотиння,
Йому смакують кізяки під тином...
Він — особливий збоченець такий.

Подякуймо ж “сатирику” відтак,
За це він має ордени й медалі,
Що вижив Стиркіну і Залізняк -
За нього кращих. А тепер що далі?

Подякуйте! - Цю істину несу -
За те ви, поетеси і поети,
Що знищено красу на сайті всю,
Й прирівняно його до туалету.

Мовчать усі, мов настає вже край!
Бо “хата скраю” в кожного запекло.
Невже пощезне із ПееМу рай,
Й залишиться гидке сушкове пекло?!
*Стигмати — рани.


6.01. 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Повчав сатирик ліриків поетів
як треба їм заточувать перо,
яких торкатись тем, плести сюжети —
порад бридких набралося цебро.

Не милував нікого, вперто, грізно
задка гриз тому, хто лиш про любов
і про красу природи пише слізно.
Аби дурниці щемні не молов,

міг в гріб загнати, кров пустити з носа,
пародію створити з блекоти,
в святій душі гасити папіросу.
А хто ж є ти, сатирику, хто ти?

Не дочуваю, салюти гуркочуть,
і перехожі тлумлять звуки фраз.
Знаю, слова мальовничі, пророчі
ти промовляєш в цей зоряний час.
Біля ялинки тримаєш за руку,
щоб не згубитися в шумній юрбі,
не послизнутись на мокрому бруку.
Я усміхаюся сонцем тобі,
сяю прикрасами. Цвітом півоній
іскри леліток у далечині.
— Дякую, рідний, за те, що сьогодні
подарував дивну казку мені!
Ніби й нічого не сталося з нами —
в жмені насіяв ясних зоряниць,
і огорнув у блаженство словами.
Тану від ніжності...Всесвіте — цить!

05.01.2022р.

І
Гортає ніч альбом життя,
Чудові кадри.
Та ти ідеш без вороття,
В далекі мандри.
Душі забутої —струмок
Бринить жаданням.
Не йди хоча б з моїх думок
Без сповідання!

Приспів:

Бентежні весни цілунком буди,
Піднось у небо на долонях щастя.
Гаряче серце болем не студи.
Палай кохання золотим багаттям.
Звучить любові чарівний мотив,
Що повертає журавлів додому.
Якщо ти не кохав, то ти не жив!
По-справжньому не жив у світі цьому!

ІІ
Пливе за обрій білий птах,
На вишні пір'я.
Тебе я бачу тільки в снах,
Ясних сузір'ях.
Зроби назустріч щастя крок,
Здолай вагання.
Не йди хоча б з моїх думок
Без сподівання!

Приспів:

Бентежні весни цілунком буди,
Піднось у небо на долонях щастя.
Гаряче серце болем не студи.
Палай кохання золотим багаттям.
Звучить любові чарівний мотив,
Що повертає журавлів додому.
Якщо ти не кохав, то ти не жив!
По-справжньому не жив у світі цьому!

26.12.2021р.

Січень. Ніч новорічна сіра.
Сніг торішній з дахів тече,
Вітер з виєм лихого звіра
Ніби вирвався із печер.

Двоє тихо гуляють садом,
Уникають відкритих площ,
Довгі тіні повзуть позаду –
Їх минуле змиває дощ.

Як для січня занадто сиро
І затемно, хоча вгорі
Височіють, немов сокири,
Перекошені ліхтарі.

Все одно вже. Нехай і страта –
В долі висмикнута чека.
Ешафотом стоїть естрада,
Місяць дивиться наче кат.

Їм би тільки на мить єдину
Повернути, чого нема,
Щоб завівся навспак годинник
І повстала ота зима…

Все б забути і йти додому,
Де гірлянди, камін, вино,
Щоб усе як сто років тому…
Та не йдуть, їм обом відомо,
Там на кожного попри втому
Жде хтось, дивлячись у вікно.

Той лютий розпочавсь з лихих завій.
Як завірюха вила сокровенне,
та ти прийшов, і сонечком з під вій
озолотив моє життя стражденне.
В руках троянди, марочний коньяк,
і райська насолода шоколаду.
Наосліп йшла на осяйний маяк
твоїх сапфірових очей принадних.
Торкався губ малиновим вином,
дурманив поцілунками блаженства.
А за сльоти мережаним вікном,
під керуванням вітру-диригента,
звучала тарантела хуртовин,
сніжинок рій заполонив безмежжя,
І ти, моєї мрії спритний Джин,
розпалював жаги ясну пожежу.
Сповна бажання виконав усі,
та навіть більше, ніж того хотілось.
Я відчувала, як в моїй душі
твоя душа дзвіночками бриніла.
Щоб відбиватися у дзеркалах
ввімкнули люстри кришталеве світло.
Хотів побачити, як від тепла
твоїх долонь я мальвою розквітла.

30.12.2021р.

Де ти, жалюча метелиця?
Де ти, тріскучий мороз?
Поза оселею стеляться
Тільки тумани чогось.
Мжичка густа за віконнями
Вдень краєвиди псує
І переповнює сонною
Млостю все тіло моє.
Міряю поглядом закути,
Бавлюся радо з дітьми,
Поки Всевишній оплакує
В січні відсутність зими.
02.01.22

Плела вінок із пелюсткових мрій,
Дзвіночків, льону, зірочок маруни.
Волошки, маргаритки, деревій
Нанизувала на кульбаби струни.

Чудесні мальви, мак для почуття,
Чортополох колючий від пристріту,
Полин, безсмертник — оберіг життя,
Любисток, м'ята, щоб кохав до віку.

Для вроди, чистотіл і сон-трава,
Чар зілля, щоб навік зачарувати.
І пристрасті жагуча кропива,
І ніжності фіалок білі банти.

Величний лавр, щоб фарт не обминув,
Дурман п'янкий від болю, туги, смутку.
І щоб мене ніколи не забув,
Вплітала синьооку незабудку.

Вінок по хвилях острівцем тепла,
Пливе у даль, і радісно збагнути,
Що в темній хащі я таки знайшла
В купальську ніч червону квітку рути.

29.12.2021р.