Миші в хижі танцювали.
Мишам хижі стало мало.
Розгорнули сіроманці
В баби в хижі справжні танці.
- Еге-гей, - кричить бабуся, -
Я вас, миші, не боюся.
Ось додам коту охоти
Завітати до босоти.
Припасла я грудку сиру
І подякувати щиро
Я муркотику бажаю -
В хижі хочу собі раю."
Ох, здійнялася завія!
Кіт полює! Вітер віє!
Чи то сир, чи хуртовина
Замітає всі шпарини!
Пощезали миші з хижі -
Сир смакують у Парижі.
Ще у них багато сили:
Он і місяця над'їли! )))

Вона вірила в крила, бо ними плекала світанки,
Їх теплом огортала дітей, чоловіка і долю,
В ніжність їх сповивала, мережачи яв-колисанку...
Вона вірила в крила, у силу натхненної волі.

Вона вірила в крила і в неба блакить незрадливу.
Вона вірила в них, коли землю встеляли тумани.
Зачіпаючи струни веселки, купалась у зливах
І крилом затуляла щемливі в незгойності рани.

Вона знала: в осерді цих крил наливається зерня,
Дозріває, зростає, злотиться, ясніє дарами.
Тихим помахом їх підіймалась над прірви і стерні
І шукала, шукала, шукала відчинені брами.

Вона вірила - є шлях новий у стокрилості світла -
І трималась, трималась за ніжний ранковий промінчик,
Проростала у небо, у нім сподіваннями квітла,
І злітала увись, і цю вись дарувала всім іншим...

Гіркота зі спогадів - гострим каменем.
Не звучать на сто ладів труби зламані.
Береги торкають хвиль стебелиною,
Де пробився слізний біль самотиною.
Плине доля річкою, небо - зорями.
Відтінили стрічкою ниву зорану.
А пороги пам'яті між потоками
Зманюють дорогами неширокими,
Зваблюють минулого обіцянками,
Що серпанком росяно слались ранками...
Скільки в плині пам'яті збуриш кроками,
Не вернеш минувшини - вже уроками
Гіркота зі спогадів, гострим каменем.
Не звучать на сто ладів труби зламані.

Летять сніги... О, як летять сніги
На береги, що кригою обкуті.
Завіями із Божої перги,
Жаринами торкаються до суті,
Що тремко так пульсує і щемить,
В найменший день, на веселковім мості.
Летять сніги. Їх лет - то мрії мить,
Котра початком наповняє простір.
Між берегів - народжена Любов.
І сивий віл - теплом посеред тиші.
Співає серце мовою основ
І Богомати всенький світ колише.

Кохання тобі невідоме
То хибне якесь почуття.

А жінці пологів судоми
Дарують любов і дитя,
Обійми сімейні щасливі,
Турботи і радощі днів,
І крила того, хто у зливі
Зігріти, і зміг, і хотів…

Твій у́діл – змією сичати,
Не вистачить сили на більше
Бо любляча жінка і мати –
Ніколи не піде на грішне.
04.12.19р.

Камертони серця зазвучали щиро,
Забриніли струни із душі у душу.
У струмки джерельні простоти й довіри
Зоряного срібла мрій твоїх натрушу.
Пригорщами вповні черпатимеш щастя.
Досхочу нап'єшся. Із долонь - смачніше.
Із душі у душу радість, мов причастя,
Найдорожчим статком переллєш. Чи віршем.
Трепетом озветься дня твого стежина -
Новизна вже мріє прорости натхненням.
На долонях - благість. Нею ти - єдина.
То якого треба ще тобі знамення?

Погостюю у грудня, почаюю з зимою,
Подивлюся на білі, пухнасті сніги
На дерева укриті легкою габою,
На Дніпра посивілі за ніч береги.
І Стожарів палає незгасаюча ватра,
І здається ніколи не бути біді.
Не відвернеш від себе ні сьогодні, ні завтра
Кожна мить неповторна у нашім житті.
02.12.19р.

Та адамашка, підбита вітром,
Що землю й небо твої з'єднала,
На шрамах серця сльозину витре,
Сповиє світлом, де болі - жалом.
Проб'ється зіллям і спозаранку
Росою вкриє забуті мислі.
Запахне щастям бузок на ганку,
Дощем проллються бажання стислі
Там, де снігами зима накрила,
Пречисто-срібно, що снам молочно.
Почута духом, розправить крила
Надії птаха пренепорочна.

ІЩось і було, а нація не знає, –
що то воно у Франції було?
У злодія на голові палає,
а виглядає, наче еНеЛО.

І наче упилася наркотою
Московія великого Пуйла.
Ні спокою немає, ні покою.

На бестію не вистачає зла.
Усюди п'янь, а лізе у герої
і на Олімпі «шороху дала».

ІІНемає світу ні кінця, ні краю.
Бери за даром райдуги дугу.
А їй усе іще... не вистачає
чужої хати у свою тайгу.

Освоєні на суші і на морі
усі скарби Великої Ріки,
а Раші мало. На біду і горе
освоюють її бойовики.

Майбутнє обікраденого люду
до самої окраїни землі
віками завойовують приблуди.

З червоною зорею на чолі
вони були однакові усюди.
Ідуть на мир війною москалі.

ІІІЯкщо Гаага обіцяє ґрати,
ніхто не розуміє, – в чому суть?
Йому ще, може, й Нобеля дадуть,
хоча пора по шнобелю давати.

Анжела ошелешена Пуйлом,
Емануель її не розуміє...
І, – «цо то буде»? Наркота у дії.

Нормандія поїхала умом...
Узгоджені «галюники месії».
Домовилися майже «ні о чьом».

..............................
Качають газ із Комі, Вєсі, Мєрі...
А, чокнутий на імені Бандери,
уже не розуміє аксіом.

Йому давай границі СеРеСеРу,
але коли показуєш на двері,
орда у вікна лізе напролом.

12/19

1.
Виправдань крайнощі.
Розпуки обнулення.
Течії радості.
У спогад занурення…

2.
Хвилі зневіри.
Тривоги маневри.
Слово – покірне.
Натягнуті нерви.

3.
Шквал безголосся.
Напруга параметрів.
Вибух емоцій!
Контузія пам’яті…

12.12.2019

У осердях негоди і хуг,
На розхрестях туги і завії
Щемом нив не засію під плуг.
Хай приймається зерня надії.

Що живе, те лишає ясу.
Я її не ховаю між ребер:
Звикла дневі віддати красу,
Тіні ночі відклавши для себе.

І шукаю смаку в гіркоті,
Як дитя, вчуся наново кроків,
А плече підставляють оті,
Хто цінує життєві уроки.

І запалений промінь щомить,
Крізь тумани знемог і вагання,
Амальгамою сили дзвенить,
Коли стежки торкає світання.

То, хто ж я, сестри? Штепсель? Тарапунька?
Беззубий пень? Із вусами хлоп'я?
Не дід і не юнак, а лисий вуйко,
Ні бе, ні ме! Ні риба, ані м'я!

- Йди в монастир,- збиткується сатира,-
Пракорінь спить - таких беруть у скит.
Для музи ти, немов на шиї гиря,
Підтоптаний, невизнаний піїт.

Від зморшок не зарадить санаторій
Та поцілунки мавоньок палкі.
Жуй сухарі. Але memento mori
Й майбутній трем старечої руки...

Плету зі слів мальованки ажурні,
Відшукую гармонії портал.
Думками - ще у юності безжурній,
А грішним тілом - вже давно не там.

11.12.2019 р.

Memento mori - пам'ятай про смерть (лат.)

Вітром гойдається вишня,
В небо вростає гілля.
Вкутана в пам'ять колишню,
Прийшле вітає здаля.
Інеєм сріблені віти -
Стежка в заобрію вись,
Духом аби забриніти
Мріям, що вшиті колись
В зіткану хустки основу
Із молитовних суцвіть.
Ними дівча під Покрову*
Крону і світ, що стоїть,
Вкрило. І вишня всевишню
Тихо колише яву,
Мовби неспівану пісню,
Світлу, жадану, живу.

Г. С...
Стосунків наших пізню зав’язь
Руйнує ранній холод чвар,
Хоч ми обоє намагались
Незгоди стримати удар.
Стражденним душам на догоду,
Не оберталися назад, –
Раділи будь-якій погоді
Без глуму сміху й страху зрад.
І горе стало б щастям нині,
І ти казала б: Я – це ти!..
Якби в собі свою гординю
Змогла навік перемогти.
Адже благав, зборовши сором:
Іще дві букви напиши!..
Та ти мене вважала хворим,
І я ним став уже – в душі…
Твоя байдужість поховала
Мене в мені без мук і сліз, –
Отож і житиму помалу
Тепер без обрисів і рис…
09.12.19

Тихо алеєю йду,
Змовкла пташина розмова…
Нічка принишкла в саду,
Затишна нічка зимова.

Так, ніби зірку ясну
Місяць торкає за плечі…
Ніченьку враз пригорнув
Тихий і лагідний вечір.

Пристрасно так цілував,
Груди налиті він пестив,
Ніжні промовив слова,
Вдяг їй намисто чудесне.

Аж затремтіла уся…
Ось де – зворушення сила!
Нічка розчулилася
І… потепліла!

8-9 грудня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Чи не тому, що я тобі - ріка?
(Дорога? Перепона? Бездоріжжя?)
не знаєш сам до часу. Але ніжність
росте крізь ніч, що мов земля, глевка.
Що мов вода, якій немає дна.
Пребілий день пресинім снігом
повен.

Мовчать ефіри, музи і весна.
І Бог мовчить.

А ти - будуєш
човен.

Сіріє день одразу по обіді,
Сиріє сонце та не хоче гріти,
Оголені хитає вітер віти
Та розкидає оберемки мідні.

Укрий, тумане, стомлені дерева
Допоки сніг блукає поза містом
Хай горобина полум’я намистом
Освітлює густе грудневе мрево.

Незатишно стає у цьому світі.
Така пора сьогодні – міжсезоння.
Душа шукає затишку, осоння
І зірку, що підніметься в зеніті.
24.11.19р.

Бузок біліє в сонячнім саду,
і небеса прозорістю дивують.
Весні назустріч нареченим йду,
тебе обожнюю, її - люблю я!

Рапсодія любові нам звучить,
і водограєм розливає звуки.
Яка зворушлива, жадана мить
з коханою триматися за руки.

Ти не ревнуй до пелюсткових чар,
чарівністю мене заворожили.
Лише від тебе голову втрачав
і від обіймів божеволів, мила!

Рапсодія любові нам звучить,
і водограєм розливає звуки.
Яка прекрасна, неповторна мить
Єднати поцілунками розлуки!

В зіницях відбивається весна
(смарагдова палітра притаманна).
О, дай насолодитися сповна
тобою і природою, кохана!

Яка солодка і натхненна мить -
душею відчувати серця стукіт!
Рапсодія любові нам звучить
і водограєм розливає звуки!

2019р

По льодах розлук, на хиткі мости,
По стежках думок тужних
Я до тебе йду, йдеш до мене ти.
І пощо зими стужі?
Зі світів перги залягли сніги,
А зимі їх все мало...
На кругах туги не знайшла снаги,
Послизнулася, впала.
Запалю вогонь у пітьмі бездонь,
Підніму на вись звуку.
Між нічних безсонь серцем не схолонь
І подай мені руку.

Зав'язала хустку так святочно.
На плечах - коромисло з роками.
Силуету лінії жіночні
У свічаді неба, між зірками,
Міряєш, немов звіряєш долю.
А вона хлюпоче у відерцях.
Ранок дневі вигаптував льолю,
День у ночі топить своє серце.
Закувала смутки у намисто,
Одягла на шию баламути.
Звівши погляд сяйвом променистим,
Чи зумієш сонця не минути?

Сніжить добром зимовий вечір,
Сріблиться вогниками раю.
Не обіймеш мене за плечі...
Про тебе пам'ять обіймаю...
Те, чим стою, у чім опора,
Живим вогнем - та по судинах.
Мені теплом твоє учора,
Твій усміх вітром в часоплинах.
Любов, що ллється через тишу,
Мережить яв до небокраю.
В сніжинках білих світ колишу
Й про тебе пам'ять обіймаю...

Г. С…
Ти стільки раз вже снилася мені,
Що міг би збожеволіти від щастя,
А я рахую безутішно дні
Від розставань до зустрічей нечастих.
Бо що тих снів ростуча суєта,
То забарна, то дуже швидкоплинна, –
Коли спросоння нудяться вуста
І повнить рот лиш гіркота полинна.
Без мук розлучень так би я не снив
Щоніч тобою, радосте журлива, –
І веселіше зазвучав би спів,
Адже щасливим тільки він властивий.
04.12.19

А ти стояв тоді? Ти там стояв,
Мій ангеле, відкинувши забрало,
Коли душа вбирала в себе яв,
Коли вона від благості співала.
А ти тримав мене? Тоді тримав,
Як серце взято, а ребру - не в пору.
Згорало небо в полум'ї заграв
І світ мовчав, вдивляючись угору.
Знайшла полегкість на твоїм крилі,
Пером твоїм заповнюю пустоти.
Іще кують небесні ковалі
Мені шляхи. І додають охоти
Поснулі древа, вмочені у синь,
Бо їм ще весен мрії малювати
В очах коханих, у піснях ґаздинь,
В стежках, що простеляються до хати.
Зі мною будь, тримай мене, молись
За сонце дням, прологам, епілогам...
Достиглий колос дивиться увись,
В любові браму, де нема порога.

Засуну писка у фейсбук,
Живі ще, любі друзі!
Ох, «павутину» сплів «павук»
Охочим до ілюзій.
Відкрийсь, комп’ютере, сезам!
У віртуальність хочу.
Де сторінки прекрасних дам
І, до жінок охочих…
Зі Збаража кричать: «Привіт!» –
Львів’янин салютує…
У віртуальний вгрузли світ,
А вирватися всує.
17.11.19р.

Ти забула, напевно, що видихом міряють вдихи,
Що нове наливають вино у порожній потир.
Не багатство - причина розвою майбутньої віхи,
А жага, а потреба - твій прагнучий Бога пустир.
Всі набутки свої, наче одіж, знімаєш в розлуках.
Все, що знаєш і маєш, і те, ким ти є, чи твоє?
Просиляєш собою в любов нитку світла і звуку,
І зшиваєш до дії розтовчене серце своє.
Оживають ті клапті у барвах, лікуючи болі,
Розчиняються сутінки світлом, що ллється згори.
Просить вбогість твоя для пустель благодатної долі,
А у відповідь лине тобі:"Говори, говори..."

Засклив мороз мілкі калюжі,
Пожмакав листя, вп’явся в хлань,
І шолудивих псів напружив
Холодним духом до здригань.
Посіяв іній, як пилюку,
Уздовж дороги край узбіч, –
І так вхопив мене за руки,
Що я холонув аж до пліч.
Отож мене напередодні
В дугу згинало недарма, –
Морозу подихом холодним
Звіщує про прихід зима.
01.12.19

Завариш зранку каву,
Візьмеш до рук цигарку
Новини не цікаві,
Пора вдягати парку.
Холодним листопадом
Не думаєш про літо,
Чекаєш снігопаду
Такого, щоб із вітром.
Збентежене учора
Думками не спокійна:
«Засни, уяво хвора,
Я від сьогодні – вільна!»
17.11.19р.

По білім біло шила самота,
Збіліле небо сипалось пухнасто
На стежку, пам'ять, пройдені літа.
Із райських древ врожаїлося щастям,
Таким незвичним, дивним, мов світи,
Яким вдалося вічність пролетіти.
І падали світи, а чи сліди,
Сніжинками... чи тайнами софітів...
І дарували змріяне тепло
В долонях, заколисаним зернятком.
В пеленках білих грілося Добро
Не самотою. Полум'ям початку.

Між світлом й тінню я у світлотіні,
де тиша поглинає кольори,
де темінь у вселенськім безгомінні
і тільки крила дотиком згори.

Це таїнство заглиблення у сутність,
це щастя осягання й відкриттів!
Така близька й щемлива Всюдисутність
Того, Хто це відкрити захотів…

Безмежна вдячність вмитися сльозою,
до струн своїх знайшовши камертон,
зустрітися з майбутньою собою,
поринувши у благодатний сон…

Розкошувати там у світлотіні,
вслухаючись у звуки й кольори
тих перших променів, таких пізньоосінніх,
і ніжних крил із дотиком зими.…

В яблуневих вітах зачепилось літо.
І тріпоче світом незмертвілий лист.
І снується пісня, і летить за вітром
За межу, де світло колихає зміст,
Де снуються трави, що тримають зводи,
Що гойдають плеса у небесних снах.
Затопили води всі осінні броди.
Вже зимове мливо в часових млинах.
Зачепилось літо. Ще снага не спита,
Ще вирує витік, струменять чуття.
В яблуневих вітах весняні орбіти
І нові обіти для серцебиття.
30.11.2019р.

IНе ангели явилися мені –
усі талановиті і крилаті
поети, що літають уві сні,
та іноді воюють як пірати.

Тут і ніяке у одній ціні,
і те, що сяє, наче діаманти,
і месники – і явні, й потайні,
метелики, аби й собі літати.

Але усяк описує себе –
і дуже гонорові, і не дуже,
аби і на вербі родили груші.

Усе прощає небо голубе,
де очевидно є іще цабе,
отці олімпу, аси і байдужі.

ІІОтці олімпу, аси і байдужі
шукають глибину на мілині,
героїв у сучасному кіні
і тиражують аніме папужі.

І ні тобі сльози у полині,
ані колючок у терновій ружі...
А я співаю, – «Ой не шуми, луже...»
та ще й акомпаную на струні.

Але не чують ні гаї, ні доли
мелодію, яка іде по колу
і затихає у височині.

Таке буває, що, на жаль, ніколи
ніде нікого не хвилює соло
у хорі душ – і до ладу, і ні.

ІІІ
У хорі душ – і до ладу, і ні
не відаємо, – бути чи не бути?
Те на арені, се у купині
і їм одне одного не почути.

Тому і залишаються одні
нікому не цікаві баламути.
І ліра є, і звуки чарівні,
та це глухому зайві атрибути.

Зате, коли озвучене своє,
то й когута зозуля впізнає
не як абищо, а гучного мужа.

Ідилія у чаті настає
і поки гонор збою не дає,
одне одного величає, – друже!

ІVОдне одного величає, – друже!
І дорогому ніби дорога
і м’яко стеле, і єлейно служить
і не Кощій іще, і не Яга.

Обоє пряли поетичний кужіль.
Були і рогачі, і кочерга...
І не чекали віхоли і стужі,
аж поки не повіяла пурга.

Одне віршує, інше помагає.
Але натура й віники ламає,
коли обоє – лялі заводні.

Дуелями займаються дуети
і пера заміняють пістолети,
коли немає сенсу у війні.

VКоли немає сенсу у війні,
то це уже на «Енеїду» схоже.
Усі бої палкі і затяжні
і ясно, що ніхто не переможе.

Юнона мріє у самотині,
сльозою умивається, не може
загоїти образи. Їй не гоже
ховатися одній у далині.
.
У неї не здіймається рука
ударити по тім’ю мужика
за всі його оказії верблюжі.

У неї ще ілюзії нема,
що якось це упорає сама.
Орли богеми бойові та дужі.

VIОрли богеми бойові та дужі.
Той коцає, а те й собі скубе
і нахиляє небо голубе,
аби її скупати у калюжі.

А заодно купає і себе
у цьому опікаючому душі
і дулею погрожує чинуші,
а бабая у яму загребе.

Але не дай то, Боже, це пихате,
фігурою до того ще й пузате,
побачити у себе у вікні.

Хизується есеями своїми
і не горить од сорому. Усі ми
уміємо горіти у вогні.

VIIУміємо горіти у вогні
і боїмося чаплі у болоті,
а сущі біси, демони і тьоті
являються, буває, уві сні.

А хочеться руно у позолоті
аби були наяди у човні,
ахейці в дерев’яному коні,
улани, єзуїти, гугеноти...

Але Амуру не до епопей.
Йому надокучає Одіссей
або Еней на морі і на суші.

Бо ліпше воювати як брати,
аніж усім за обрії іти,
гартуючи одне одному душі.

VIIIГартуючи одне одному душі,
не чуємо найменшого із нас
і як на полі бою кожен раз
у вуха затикаємо беруші.

І гроші економимо, і час,
і на війну, і на побори сущі,
на бойові ракети і катюші,
що убивають всі надії мас.

Та час іде. Його не зупинити
ані паяцу, ані ерудиту,
коли пора настала вогняна.

Піїти подалися у поети
осилювати оди і сонети...
Ця епопея, як не є – смішна.

IXЦя епопея, як не є – смішна,
а я боюся, що не засміюся,
коли на отамана-пацана
іде уже не Надя, а Маруся.

Не відаю, кому тоді хана,
коли уже немає Яна Гуса
і Жанну не карає сатана,
і влада це намотує на вуса...

Але і це уже не дивина.
Буває, опиняємось на міні
лягаємо собакою на сіні.

Затія наша хоч і осяйна,
та на тину уже немає тіні.
Енею буде не до Перуна.

XЕнею буде не до Перуна.
Йому цікава партія Зевеса.
Немає «Одіссеї» на Одесу,
хоча і залітає сарана.

Рулеткою заволоділа преса.
Опікується Вовами вона.
До Грузії немає інтересу.
Молдавію очікує «страна».

А на олімпі все немає Пана.
І на Парнасі явно не резон,
аби прийшов новий Наполеон.

І «вата» уповає ще на хана.
І поки «Енеїда» – це не «Сон»,
зоїли оспівають графомана.

XIЗоїли оспівають графомана.
У Трої революція гряде!
Бастилія в Росії упаде,
зійде з очей |полуда і омана.

Гільйотиною пахне де-не-де.
А це уже історія погана,
бо кожному, у кого є догана,
за скоєне іще перепаде.

Згадаються сієсти і бентеги,
фортуни – альфа і судів – омеги
і пізня у юдолі суєта.

Тоді і юді буде не до сміху,
і клоуну ще буде на горіхи,
якою не буває висота.

XIIЯкою не буває висота
і як би не смішила «Енеїда»,
а до Гааги все-таки поїде
осяяна зорею ліпота.

Од неї у Сибірі мало сліду.
Царю неволі зайва доброта.
І я уже радію за сусіду,
коли і їй заціпило уста.

Але якщо полегшає народу,
то я проголосую за свободу,
яка уже прийде як саме та...

І свого сина упізнає мати,
ну а мені не буде заважати
свята або наївна простота.

XIIIСвята або наївна простота
не пожаліє долара у ватру
кумиру, що за неї йде на страту.
Така її і воля і мета.

На маси уповати ще не варто,
бо це не середина золота
і не еліта. Кане у літа
усе, що має жити і сіяти.

Та не згасає полум’я долонь.
Ідуть у Лету наші отамани.
Загачуємо віртуальні чани.

Аби не гас на капищі вогонь,
еліта, із юрбою в унісон,
і хмизу додає – заради Яна.

XIVІ хмизу додає – заради Яна
таємна інквізиція «свята».
На неї ще очікує плита
єпархії Мазепи і Богдана.

Царя копита і його п’ята,
костьоли, синагоги і осанни
із мінаретів сурами Корану –
це і сьогодні «золота орда».

Нема дороги із хатини скраю.
Роняю бісер на путі до раю
усе-таки у рідній стороні.

Усе це буде ближньому на згадку.
Даруйте, що на самому початку
не ангели явилися мені.

Магістрал
Не ангели явилися мені.
Отці олімпу, аси і байдужі
у хорі душ і до ладу, і ні
одне одного величає, – друже!

Коли немає сенсу у війні,
орли богеми бойові та дужі.
Уміємо горіти у вогні,
гартуючи одне одному душі.

Ця епопея, як не є – смішна.
Енею буде не до Перуна,
Зоїли оспівають графомана.

Якою не буває висота,
свята або наївна простота
і хмизу додає – заради Яна.

30.11.19

Дощ іде… Турбот не стало
І немає суєти, –
Десь від зору поховались
Люди, кури та коти.
Тільки, мокрі та неситі,
Не вгавають голуби, –
Із-під стріхи туркотіти
Можуть, чую, півдоби.
Дощ іде… Іскриться срібно
Кожна крапля, мов роса,
Та поету не потрібна
Надоїдлива краса
Всюдисущої вологи
За ледь-ледь прозорим склом, –
Хочу в руки взяти ноги
І на двір гайнуть бігом.
Дощ іде й не хоче навіть
Припинитися на мить, –
Переповнює канави,
Прагне листя утопить.
Цей невчасний плач погоди
Стільки сліз уже налив,
Що бажаної свободи
Не лише мене лишив.
Край діброви жвавий вітер,
Як бездомний мандрівник, –
Теж не знає де подітись
Чи сховатись між осик.
Дощ іде весь день… Повільно
Ллється музика сумна, –
Маюсь нудно і безцільно
Від порога до вікна.
30.11.19

Гадаєте, моя любов холодна?
Збираєте крупинки снів, як мрій…
Учора лиш занедбана погода
була для вас немов тягар стихій.
Вважаєте, утіха незрівнянна —
улесливий, жертовний небокрай?
Ласкава осінь, в золото убрана,
іще сьогодні розділяє пай…
Гадаєте… А чи мене спитали:
ну, як тобі, довірливо чи ні?
Осіння панна сірим ходить гаєм.
…Холоне сонце, як невірні дні.

2019

Свята і грішна... Грішна і свята
Моя із прощ, змережана стежками.
То літній дощ чи осені сльота -
Краплин рядки, що вперто точать камінь.
Росте, росте між каменем лоза,
Вітає Світло. Вербу не спинити...
Живив її не усміх, а сльоза.
Світили їй небес метеорити.
Відчуй її в льодах нерозумінь.
Збагни її, що лавою з-під ребер,
Акордом світлим чистить-миє тлінь,
Живе, сміється й молиться за тебе.

Осінніх днів тривка зажура
Навколо мене і в мені
Владує мовчки та похмуро,
Як безталання в талані.
Несамовита, передчасна,
Несхибна й гостра, наче біль, –
Вона зненацька, без пояснень,
Попала глибоко у ціль.
Адже навколо розлилося
Й назовні душу виверта
Тривке осіннє безголосся
І небувала пустота…
29.11.19

Мені наснився дивовижний сон —
Я знов мале допитливе дівчисько,
Співа зі мною вітер в унісон,
Черешня віття нахиляє низько,

І сонце гріє посмішку мою,
І жук-рогач ховається в долоні,
Я серед саду радісна стою
І їм солодкі ягоди червоні.

У тому сні бабуся ще жива,
Мене із хати кличе до сніданку,
І в пам'яті моїй її слова
Звучать, звучать, звучать безперестанку...

Варенички гарячі і пухкі,
Смак молока немов куштую досі,
І руки ті бабусині м'які
Мене так ніжно глядять по волоссі...

І сміх її, такий веселий сміх
Натрудженої втомленої жінки,
Він всю любов життя її зберіг
І лиш набув печального відтінку.

Торкаюся до прохолодних стін,
Вдивляюся в старі над ліжком фото,
І віриться — сумних не буде змін,
Не знатиме оселя ця скорботи,
Хоч, мов вода, біжать, біжать часи,
Тікаючи з минулого в прийдешнє...

Мене збудили діток голоси,
Солодкі, мов бабусині черешні!..

2017 р.

Мальви на долонях,
Гірко на вустах,
Вперто ницу долю
Пробую на смак.

Поспіхом ковтаю:
Мить…ще мить – на вдих…
Лиш одна мета є
Крізь журбу і сміх.

Осені двійнята:
Я і дощопад.
Дітками багата,
Хай усе невлад.

21.10.2013

А я рахую Осені прикмети:
гіркі горіхи, Огріхи, гріхи,
слова, вітри, плащі, дощі, дахи,
і яблука - мов крихітні планети,
і мокрий - день, і кашель - що сухий.

Достиглих груш жовтіючі церковці,
що на базарах - вроздріб і гуртом.
І дядько, що кудись біжить з торТОМ,
вірніше - з ТОРтом - у самій футболці
в шалений дощ... і сонячний фантом

що виглядає злякано і блідо,
бо літу - край, каюк, кранти, that's all...
І надпис під "пологовим": My soul!
Я ДЯКУЮ ТОБІ ЗА СИНА, ЛІДО!!!
а трохи нижче "МОЖНА НА ФУТБОЛ?"

І листя, що кружляє, лине, плине,
спалахує, мов лисячі хвости,
від холоду зіщулені мости,
трамваї і трамваїв жовті спини.
І тут би щось трагічне - про "НЕ ТИ"

про "я давно забути Вас повинна..."

Та в серці - тихо. ПОрожньо.
І синьо...

Прости.

Ну що ж, Джульєто, життя - вже проза:
тушкуй котлети, суши мімози.
Кидай чекати Коня і Принца.
Знімай пуанти. Тобі за тридцять.

Звикай, Джульєто, до перших тріщин
в ранковім люстрі - нестерпно віщім,
нестерпно чеснім, чужім - нестерпно,
де мерзнуть ноги... Чи - крила терпнуть?

І терпне спогад - вуста гарячі,
Солодкі... Вперше... П'янкі... Незрячі...
Ванільний опік... Кордони стерто...
Пульсують крила...

Горять котлети.

І п'є тихенько коньяк - Джульєта.

Палають спалені мости,
Пашіють ноги.
Яснять зі сховків самоти
Нові дороги.
Скипає, стигне в жилах кров,
А в серці - карбом.
І знаки згублених підков
Край шляху - скарбом.
Калина стужу перейде -
Не заніміє.
Зростить пагіння молоде
З вогню стихії.

Звідусюди вернуся,
Безумовно, туди,
Де в невпинному русі
Б’ється струмінь води.
Несподівано чистий
І незвично живкий, –
Він співучий, іскристий,
Неширокий, швидкий.
То крутою дугою
Вигинає боки, –
То мандрує прямою
В далечінь крізь віки.
Поєдналось безсмертя
Із безмір’ям у нім, –
Живодайному, впертім,
Крижанім, боязкім.
Дорогий до нестями
Від поверхні до дна,
Цей струмок берегами
Два життя поєднав.
Не змілів, не замуливсь,
Не спинився на мить, –
Сьогодення й минуле
Перед зором біжить.
Хочу долями злитись
І розтанути в нім –
Знакомитому в світі
І бажаному всім.
26.11.19

Що важливіше: Біблія? Бгахавадгіта? Коран?
Борщ наваристий з м'ясом чи з бульбою й морквою зупа?
І ворона, і курка достойні уваги й пера,
Молода комиза і шамкочуча бабця беззуба.

Подивися - корону на вуха насунув паяц,
Ти - читаєш ці строфи, бо маєш письмацькі таланти.
Тож не будь ґаволовом! Відшукуй потрібний абзац!
Лупай скелю! Дізнайся чого же ти вартий!

У нездатніх до розмислів мрії розтануть, мов дим,
Ну, а в тебе - високе чоло і обличчя таки благородне...
А відмичка від тайни - звичайні буденні труди:
Вмієш муси варити? Готуйся до черги голодних.

Крутить пальцем читач біля скроні - не те щось утяв?
Переплутав сатири і лірики ноти в лібретто?
Не зважайте на мене, наповнюйте смислом життя,
А за віршик з підтекстом потисніть правицю поету.

26.11.2019 р.

На ковзанці печалей і тривог
Танцюють джигу розмисли житечні...
Державою керує "янелох",
А я - сатирик. Отже, глупства речник.

За ширмою усміхнений абрам
Підвішену за пейса водить ляльку.
Вона ж бо, опріч смертного одра,
Чіпляє воякам в гробах медальки...

Узяв і я. Попробував на зуб...
Не золото - штампована зневага.
А жінка хоче соболиних шуб:
- Ти що приніс в сім'ю? Сміття? Невдаха!

Чого лежиш? Паяц зове на бал
Злодюг, голодних, хитрих горлопанів.
Прибуток - це не праця, а татьба!
Он, бачиш - дезертирчик ожупанивсь?

А чесний горопаха без руки,
Обсніжена погромами чуприна...
ось корвалол, хутчій до рота вкинь!
Бо знову скажеш - я у смерті винна!

P.S:

А, може, у руці не той клавір?
Зіграв октави, терції - не квінти?
Віівенді модус...тимчасовий мир,
Олжа з якою в спілці мушу жити.

25.11.2019 р.

Прошай, землице. Діл і поле
Державі цій не дорогі.
Такого не було ніколи -
Так буде: восени торги.

На площі люд чекає віча,
А у царя в Сіон круїз.
Поставить вензель карбівничий:
"Земля й дідизна не твої".

Нема у розуму опони,
Нема у ґлузду засторог:
В закладі - сад та землі орні,
Усе що дав у спадок Бог.

Чорнозем зважують ординці,
Абрам несе мішок грошви.
А ви пощезніть українці,
Бо живете без голови.

О, рідна земле! Як же сумно!
Онуки ріжуть без ножа.
Яріють степом житні вруна,
Зберу востаннє урожай.

25.11.2019 р.

Спадає ніч холодна ,ніби страх.
Стискає морозно і гонить поміж стіни.
О! Коні ночі-на обротьках піна,
І білий сніг ,і вітер ув очах.
Шалені...вирвали припони із глибин
Землі грудневої.Басують в дикім полі.
А що тобі? Тобі ж немає волі,
Лише очікування смерти хуртовин.

Спадає ніч холодна,ніби страх.
Пасуться коні зморені в снігах.

В.К.
Легкою, світлою печаллю
В ріки твоєї на краю
Я ненав'язливо причалю
І слів сердечних не втаю.

Розсіє вранішні тумани
Пташина тиха і дзвінка,
Коли мені у поміч стане
Твоя упевнена рука.

Ну, що ж, - душа від тіла відлетіла
В чистилище, де кубляться богИ.
На вервиці гріхів - важезні брили,
Ось-ось порветься нитка від ваги.

Найтяжчий - я не вірю у спасіння,
На олтарі не сипав мідяків.
Весь вік саджав сади, орав, косив я,
А от сусіда чинить навпаки.

Він - праведник. Попи йому на плечі
Поклали ноги і дурний оброк.
І день, і ніч - молитва, піст чернечий,
Характером - тишко, м'якенький шовк.

А я в раю. Ріллею йде Спаситель.
Питаю: - А моя пательня де?
- Невже мені нема чого робити,
Як розбиратись у гріхах людей?

Пізнав мене Господь! Всміхнувся радо,
Привів коня, а я чіпляю плуг.
Весна в Едемі, часу небагато,
У парі з ним оратимемо луг.

24.11.2019 р.

О, як болючо решето трясло...
Гіркий корінчик - солодом найкращим.
Завмерла кров. І вимерле село.
Жнива? Жнива... Та не животворящі.
А між хатин - такий загуслий страх.
І думка плазом - їсти... їсти... їсти...
Розриті сховки в клунях і в ярах.
Колючі очі нелюдів-чекістів.
Біленька хата... На столі рушник
Аж обпікає... Бо ані крихтини...
Голодних душ глухий невчутий крик.
Розталий сміх змордовано-дитинний.
Без суду просівались в небуття
Смертельним вітром, у застиглій тиші,
Непережиті, згублені життя...
Це нашу пам'ять свічечка колише.

Співає долам стужею сурма,
Розлук туга волочиться стежею.
Маркітно їй. І спокою нема.
Яку яву побачить за межею?

І чеше вітер гребенями віть
Пресиву біль* невичахлого зводу.
Замерзлі пучки в трійцю в'яжуть мить
Як вічний код незрадженого роду.

І знаєш ти: тебе тепер нема.
Спустілість форм... А де ж та вітрогонка,
Котра собою сповнить вщерть, сама?
В собі бо носить серце амазонки.

А де надії ностальгійних плес?
Де тиха радість виспілої ниви?
Злетіли щирим зерном зі словес
Під білі ковдри, на весняні зливи.

біль* - білизна, білість.

Півподихом, півдумкою, півсловом,
Півкроком споловинивши сніги,
Північ свою за полудень готова
Віддати... Та немає півснаги...
Півдолею півморя-океану
Не надчерпнеш... То де ж тоді межа?
Зціли мене, пташину безталанну.
Поділена - сама собі чужа...
Напівполон... Півсном на півдорозі...
- Поглянь увись, здіймайся і лети!
Бо світлу й вірі не страшні морози
Й теплом услід - згораючі мости.
Збирає день свої рясні ужинки
І цілістю вінчаються світи.
Кружляють з неба благістю сніжинки...
Поглянь увись, здіймайся і лети!