І день, і ніч в солодкому полоні.
Ущерблено вирізьблюю вірші
На безталанній лінії долоні.
Мої убозтва – творчі стелажі.
І не мені – ця зірка угорі,
І не моє – ця сивина на скронях.
І випадкове авторство… О, ні.
Бо й кредо немистецьке – дикий сонях.
Я не пастух отарам цих овець,
Не будівничий цього первоцвіту.
Кінь – не Пегас, казковий Горбунець.
Малюю квіти, доки в небі літо.
І день і ніч…

20.03.18

***Якщо ти довго дивишся у безодню, то безодня теж дивиться в тебе. Ніцше***

Я пізнати жадаю тебе і себе.
Мов маля колисаю... Бо я- корабель,
Що у бурю потрапив. Мене покида-
ють надії. І мрії. І мари. Та да...ль-
ня дорога цівавить сама по собі.
Запитання до Бога. З собою двобій,
Чи потрібно минуле в майбутнє тягти,
Цю опалену сутність, трикутні листи,
Що з минулих боїв нам летять крізь роки,
Ніби спомин про тих, хто загинув. Поки-
ну, відлуння смуткові, я вас назавжди.
У майбутнє дорога до тебе веди
Крізь сніги, буревії, крізь мороку ніч!
Хай минуле завиє. Минуле не клич
У майбутнє, бо стане минулим воно.
Отак-о каламбурю. А винне- вино.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118032000253

Тонка рука ще досі у волоссі ніжно тоне,
і подих ще торкається плеча краплиною дощу,
але ж ти тільки твір, що потребує охорони,
а я тебе не захищу …

Сліди як тінь, ще й досі залишаються на тілі,
і голос променем вривається у спокій сну
але ти тільки міф, що плентає без цілі
а я шукаю глибину …

В долонях шум – старий магнітофонний
по венах тягне болісну струну
але ти тільки звук - останній забобонний,
що має сенс, коли залишив – ту одну.

© #КорицяМедова

Усьому час-пора під зонтом неба вічним –
Чи радості-печалі, чи плачу-реготні.
Людині невтямки, чому буденно-звично
Зникають швидкоплинні короткі ночі-дні?

Чому сьогодні час каміння розкидати,
Яке у зливі поту трудами назбирав? –
Це знає лиш Один… І марнота – дебати…
Під зонтом неба вічним – усьому час-пора…

05.03.2018

Перемерзнути треба, переболіть
І теплом своїм поділиться,
Щоб мовчазна каштанова віть
Запросила в шатро із листя.
І в пташинім турботнім щебеті,
І в зажурному спалаху осені
Дерева – заворожені велети –
Із глибин добувають нам спокій.

Мій ангеле! На волю одпусти!
Вже годі із нечистим грати в карти!
Втомився волочить чужі хрести,
Ховати дух уярмлений за грати.

Несу покару за чужі гріхи,
Кати у горло хлюпають отруту.
Тисячолітні сплачую борги
За Агасфера, Єву та Іуду.

Щодня Голгофа, пекла казани.
- Страждай!- боги сказали. - Ти терплячий.
Покара є. Нема лише вини.
Мовчить святе письмо про це одначе.

Неправедно засуджений кона,
Ніхто не буде знати про помилку.
Розчавлять душу, наче кавуна,
Спечуть і чорту ляпнуть на тарілку.

Тендітні вруна вибиває град,
А буревій виламує тополю.
В судах земних існує адвокат,
У небесах - лише Господня воля.

17.03.2018р.

Не бризкай людям правдою у вічі,
Бо наживеш одразу ворогів.
Розумний лупаки в Сірка позичить,
Розмову переводить на "ги-ги".

Не варто оббиватися об вуха,
Доказувати власну правоту.
Помовчати незле. Нетяму слухай,
Хай галалака в люду на виду.

Болючі струни краще не чіпати,
Обходь усі загострені кути.
Смиренним будь. М'якеньким, наче вата.
Підтакуй бевзю, дурневі годи.

Одскакує від стін гумовий м'ячик,
Кривавиця змивається дощем.
За правдолюбцем шибениця плаче,
І вогнища палатимуть іще.

Таким я був учора, браття, каюсь.
Мені писалось інше на роду.
Підморгує з пітьми дволикий Янус,
Але у світ за правдою іду.

16.03.2018р.

Ще на годину осінь. Марить півсонне місто.
Форт на колінах нині, вже не на повен зріст.
Тихо, і чути, форма: не піддається змісту, 
А чатовий підіймає вічно рипучий міст.
Місяць чіпляє краєм тінь на могутній брамі, 
Світлі косички Беати, блима ліхтар в руці.
Дитячоока жінка, зрощена у Бедламі, 
Перебирає минуле, як мідяки старці.
Богом забута лялька, древніх тканин сувої, 
Книги, від часу змарнілі, ліра, забуті пісні.
Риси її досконалі як на часи суворі, 
І напівстертий образ юності на стіні
Свідчить про те, что вічність не обирає прояв.
Фрески, поезії, ноти - суть у руках митця.
І оживають турніри, лицарі, дами, зброя
На полотні і в книгах. Вічність їм до лиця.
Тут, у бенкетній залі, тіні тієї днини, 
Юний бешкетник-лицар, гострий, як сталь меча, 
І світлокоса жінка, та, що з очима дитини, 
Не віднімає руку з лицарського плеча.
Котиться в обрій місяць, наче із ешафоту
Котиться в сніжну постіль лицарська голова.
Осінь здається грудню... Навіть могутність Форту
Час пригинає долу, як не шикуй слова.

Я втомилася жити - бруківкою тяжко брести
Я трамвайний ліхтарик. Я сутінки під мостами
Я - уже довгожитель, так довго існую між вами
Так невпинно сную і незграбно руйную мости

Я втомилася. Бути тілесною важко й журливо
Я не хочу сіріти та морщитись за течією
Я ніколи ні дня, ні хвилини не чулась чиєюсь
Кров у скронях пульсує — так осипаються сливи

У нагрітім розкаленім сонцем серпневім саду
Де босоніж, бувало, блукали роки мої ранні,
Де дитячі надії, слова і дитячі кохання
Павутинням легким осідали в долоні. Я йду

Я лишаю цей всесвіт, слонів, черепах, бога Ра
Котопесика свого, книжки і, найперше, людей
Мої сосни — високі, айфон мій не визначить де я
Мої хащі занадто густі. Бога ради — пора

Всім писати листи й натискати останній ентер
Підчищати архіви, розпаролювати секрети
Глухота - загуста. Це нестримно. Боже, ну де ти?
Ти чому не говориш зі мною, мій любий менторе?

Мій філософе, цензоре внутрішній піднебесний?
Я втомилася розмовляти сама із собою
Я не хочу спинитись трухлявою та старою
Я не маю ілюзій. Я знаю, що не воскресну

Попіл буде багном. Ляже кожен, хто йшов по землі
Кров ніколи! Ніколи! Ніколи не стане вином
Кроки міряють часом, глибина виміряється дном,
Висота визнається крильми, наші душі малі
Вже завіяні вітром та засипані вічним піском...

Зуб зламався у короні!
Ще й сповзає з вух!
Як не плеснеш у долоні -
Ти мені не друг!

Море лайків у Івана,
Схиблених гурти.
Не гукатимеш "Осанна!" -
В гості не ходи!

І читач у мене сонний,
Суржиком рече.
Не прогнешся у поклоні -
Геть з моїх очей!

Де порфира для кожуха,
Із лушпиння трон?
Та мене ніхто не слуха -
Утіка бомонд.

У солодке влипли музи,
Хлебче мед Пегас.
Отакі в піїта друзі:
Є такі у вас?

15.03.2018р.

Шкрябну тонзуру мудрості за мить,
Із логікою кріпко обнімуся.
Життя багаття скоро догорить,
У яму ляже мрець старий без пульсу.

Кому і що живим я доказав?
А от коли засну в земній утробі
Казатимуть " Оце помер козак!
І працьовитий, як верблюд двогорбий.

А як писав! Таких уже нема!
Помер титан, а світ і не помітив.
А, може, в люду вистачить ума
Забути про невдатного піїта...

Глитає пес у плісняві батон,
Довбають кістку на морозі гави:
Таких як я - "потужних" - легіон,
Обмитих у дощах і бризках слави.

Співав коханій вечором пісні -
Заснула на руках Адама Єва.
Щасливо посміхається вві сні,
А решта все для мене - несуттєве.

14.03.2018р.

Хай гачка не відає карась,
А сокири - молода берізка.
Геніїв критикувати зась!
Краще цілувати у губиська.

Віршотрясцю полірую зад,
Аж болять від оплесків долоні.
Хлипаю: "Ти - світоч! Бонапарт!
Запитай хоча би в баби Льоні.

Не штрикаюсь ріжками давно,
Можете прикладувать до рани.
Підстеляю золоте руно
Під п'яту титанові з осанни.

Лиш одну послабину дав Бог,
Підколов іззаду златоуста:
Геній налягає на горох,
Полюбляє квашену капусту.

Голова болить, в очах туман,
Під тромбона пишуться сонети.
Ви хваліть. У мене сил нема.
Хай спочатку сяде на дієту.

12.03.2017р.

Наснажуюсь південним вітерцем,
Війнув теплом ще заспаний Ярило.
Нарешті з курки випало яйце -
Нестися на морозі не хотіла.

В калюжі зазирають горобці,
Кудлатий пес забрьохався по вуха.
А ще недавно - зашпори в руці,
І сніг у носа бгала завірюха.

Бурулі одламалися від стріх
І пророста гачками картоплиння.
Залито луг водою під поріг,
Готую верші, путанки та клим'я.

Зацвенькала синиця - кличе в сад,
Лечу часник саджати на городі.
Гряде пора трудів. Весні - віват!
Куняючи писати вірші годі!

12.03.2018р.

А любка щедро накладає плов,
Бо після ночі як голодний гризлі.
Писатиму однині про любов,
Всі інші теми вмерли, перекисли.

Лінюх удень і уночі дріма,
Для мене ж тьма - пора благословенна.
Від чар кохання вчадів, без ума,
Просторе ліжко - ось моя арена!

В "десятку" звично поціля гарпун,
Втішають слух кректання, охи, зойки.
В сусідки ж чоловік - уже каплун,
Хоч молодий, заледве сотня років.

Сталевий спис у моді, не м'який,
Хоча уже й пора в такому віці.
Але слабкі сьогодні парубки,
Невтішені холонуть молодиці.

Із сажа раптом чується "Куві!",
Кабанчик просить укришити січки.
Аби порядок був у голові -
Кохайтеся! А решта все - до свічки.

11.03.2018р.

Де ви, де ви, пістолети,
Вороновані стволи.
Безталанному поету
Хибно козирі лягли.

Обійму вас, розцілую,
Наче дівчину на мить,
Наймиліших спом'яну я
Й куля в скроню полетить.

Накінець тягар сумління
Скину перед рубежем –
В царство снів без сновидіння
Не пускають з багажем.

2018

Чи заговорить Україна рідною,
Якщо хохли втекли на чужину?
Син - у Варшаві, а дочка - у Сіднеї,
У цьому я себе лише виню.

Рубав Сірко запроданців з охотою,-
На сотні літ вперед чаклун глядів.
А нині зрада слова стала модою,
В ціні жратва, монети золоті.

Заборгувала батьківщина жидові
За власну землю, волю і хати.
Пів-України жебрає по світові,
У решти сил немає утекти.

На вишиванці обірвали китиці,
Побила міль і охабні, й брилі.
Людей не стане, мова самознищиться,
І запанують п'яні москалі.

Здає онук англійською екзамени,
Чужій рідні руки не подаю.
Не дай вам Бог останнім могіканином
Дожити у занедбанім раю.

11.03.2018р.

Не тішити дружину - моветон.
А тут весна! Чому б не привітати?
Уже купив трояндовий бутон,
Кагору пляшку, плитку шоколаду.

Лежить любов. А я варганю борщ,
І голубці готую паралельно.
Вродливице! Сяйнистий лик не морщ!
Поглянь, які биточки на пательні!

Ледь не забув про борщ, братва, пардон,
Товчу хутенько ще гарячу шкварку.
В котлетний фарш - підсушений батон,
Півжмені часничин і смальця чарку.

А потім - швабра, віник і совок,
Змітаю віхтем павуків зі стелі.
За спиною лунає хижий крок,
Пантера піднялася із постелі.

В загривок запустила пазурі,
В лопатки уштикнулись теплі циці.
-Мій любий! Кинь мітлу! Мене бери!
Сьогодні відмовляти не годиться...

08.03.2018р.

Магістрал («Віночок місяців»)

Всі місяці гуртом зізвали раду,
Ізразу січень – в лідерський забіг.
– Невже? А ми? – загомоніли ззаду,
Огуда засніжила, наче сніг.

– Чи ж, браття, місце лідера – не знада? –
Оманою не ділиться пиріг.
Коби усе було між нас до ладу –
Миттєві свари виб’ємо з-під ніг.

І кожен пору року – чує серцем –
Собі пригляне мирно – не у герці,
Явивши толерантності зразок.

ЦвіллЯ образ приречене сконати.
«Ігристе» – в залу! То ж які дебати?!
Веселкою засяє наш вінок!


Сонет 1 («Всі місяці – друзі»)

Всі місяці гуртом зізвали раду,
Суспільна думка тут – понад усе,
І жоден з них не допускає зради –
Мовчазно друга поглядом пасе.

Ідея ж бо – зібралися заради
Спільноти. Звісно, ось у чому сенс.
Якщо удасться – кожному посаду! –
Це головне, що визріє в хосен.

Ідилія – той місяць, де шацунок*,
Довіку блискотливе злате руно,
Роками не роковане на сміх.

Устигли разом у тісному крузі
Знайти розумний вислід – по заслузі.
Ізразу січень – в лідерський забіг.

*шацунок - повага


Сонет 2 («І для січня – талан»)

Ізразу Січень – в лідерський забіг.
Друзяк доречні нехтує поради,
Лепече жадно: «Я б інак чи міг?!»,
Якісь іще виплескує рулади.

Силкується, що не ганяє бліх,
Іде на жертву товариства ради,
Чаїться, оминаючи утіх. –
Наочність показушної бравади.

– Якраз тепер настав жаданий час:
Талан оце привів мене до вас,
А разом – дарував таку принаду.

Ласкава доля стелиться мені:
Атож, сіктиму снігом день при дні!
– Невже? А ми? – загомоніли ззаду.


Сонет 3 («Нагорода лютого»)

– Невже? А ми? – загомоніли ззаду. –
Абихто міг би також так сікти.
Гаразд, у кожному пасуться вади,
Однак сніжили б ми не гірш, як ти.

Розсудить жереб диспутів торнадо,
Осмислимо, кому з нас пощастить:
Де місце «Лютий» в зимовій бригаді? –
Авжеж, до нього треба дорости.

Лютує той, у кого доста люті,
Югою може чи морозом скути
Так, що не скоро ступиш на поріг.

О, кожен прагне тої насолоди,
Гризуться, щоб здобути нагороду, –
Огуда засніжила, наче сніг.


Сонет 4 («Он - березню калач»)

Огуда засніжила, наче сніг..
Нервують невгамовні кандидати,
Бентежать суперечки навісні:
Еге ж, ніхто не хоче програвати.

Реальний жереб – ні, не уві сні.
Екстаз побіди штрикає завзято…
Зимі гаплик… І хто вже переміг –
Най березнéві одягає шати.

Юрба невдах занурилась у плач,
Комизиться: «Он – Березню калач!»
Але звитяжцю ті слова – розрада.

Лунає, не вщухаючи, кагал
(А на кону – квітневий п’єдестал):
– Чи ж, браття, місце лідера – не знада?




Сонет 5 («Чарує квітня тло»)

– Чи ж, браття, місце лідера – не знада? –
Азарту вистачає аж за край:
Рясніє злом словесна канонада
У перегонах за квітневий пай.

Єднає всіх непереборна вада –
Котись до перемоги, мов курай,
Вужем крутись, в’юнким звивайся гадом,
Ізгоєм стань, але – перемагай!

Та враз – о диво! – Квітня ніжне тло
Нагнало ворожду, як помело,
Явилося вуаллю на моріг.

Турніру чварам і крутійству – зась,
Лежи – у верші нібито карась,
Оманою не ділиться пиріг.



Сонет 6 («Он де травня знак»)

Оманою не ділиться пиріг..
Не раз, було, точили побрехеньки,
Дражнили словом, наче комарі.
Егей, чому теперечки тихенько? –

Травневий знак, можливо, на порі?
Роять хрущі, вишневий цвіт, – о ненько!
А там, дивись, ідуть плугатарі.
Вакантне місце Травня так близенько…

Нарешті жереб випав одному:
– Я цьому довіряюся керму,
Зостануся повік служити радо!

Ніхто кривого погляду не звів.
– Адіть! – лише лунало між братів. –
Коби усе було між нас до ладу!


Сонет 7 («Клопіт з червнем»)

«Коби усе було між нас до ладу!» –
Леліє душу заклик мировий.
Ось виринає з’ява зелен-саду,
П’янить шовковий дотик мурави.

І ніби нотоносців аколада**,
Твердий уявний образ булави
З’єднає конкурентів на посаду
Червневого (вже шостого) глави.

Енергії йому не позичати –
Розрадять літні медоносні шати,
Впиватиметься зорями вгорі.

Незгоди ж знову як ув’ють небавом,
Егоїстичні вибрики у справі, –
Миттєві свари виб’ємо з-під ніг.

**аколада - пряма або фігурна дужка, яка з'єднує два чи більше нотоносців у партитурах


Сонет 8 («Мелодія лѝпневі»)

Миттєві свари виб’ємо з-під ніг –
Естетика нехай витає в раді.
Лип аромати, ниви у зерні
Оспівують пташини на леваді.

До фінішу – півроку день при дні,
Ігрою добрій справі чи зарадиш?
Які труди в робочі й вихідні
Лишилося осилити громаді?

Ит! Місяцю, що жнивувати звик,
Потрібен хлібосійний керівник –
Не той, що заглядає до люстерця.

Ерозія душі – тебе нема,
Весна чи літо, осінь чи зима. –
І кожен пору року чує серцем.


Сонет 9 («Іще у серпні – Спас»)

І кожен пору року – чує серцем –
Щаблиною до щастя обере:
Едемський сад, у ньому – ще й озéрце
Упору захлюпоче без проблем.

Серпневе небо, як джерельне скельце –
Емоцій не опишеш малярéм.
Рої бджілок, колосся піль, усé це –
Перед небесним світлим вівтарем…

– Нехай же Серпнем буде кращий з нас,
Із ким святково-яблучно – у Спас…
Стікають соти медом до відерця.

Поволі лìта блякнуть образки,
А хтось між нами вересня мазки
Собі пригляне мирно – не у герці.


Сонет 10 («Сопілка вересня»)

Собі пригляне мирно – не у герці
Один серед четвірки нас – отут:
Пильнуймося і пошкодуймо перцю
Історії взаємин. – Без отрут.

– Либонь мені довіртесь. Візитерці,
Котра ув’є в осінні барви час,
Абѝ-де стріну – піднесу люстерце,
Вона й розм’якне. Скаже: «Ловелас!»

– Ех, панно! – Вереснем назвусь. – Ви – Осінь!
Радійте, вам дарую першу просинь…
Етюд на славу. Обійму разок.

Сопілкою заворожу, зворушу,
Напоєм трав гірських зігрію душу,
Явивши толерантності зразок.


Сонет 11 («Якраз жовтню – віц***»)

Явивши толерантності зразок,
Квартал останній розділити треба.
Розказувать негоже казочок,
А також натягати коц на себе.

Зосталось троє. Хто з них – ватажок?
Жовтневий жереб – визріла потреба.
Ось тут Покрови сяє образок,
Вшановані повстанці – поклик неба.

Таки обрали. Жовтнем нарекли.
Наразі обійшлося без хули.
Юга листви позолотила шати.

Вітають. Не повернеться навспак,
І віц у добру путь як гарний знак.
ЦвіллЯ образ приречене сконати.

*** віц - дотеп


Сонет 12 («Цур листопадові»)

ЦвіллЯ образ приречене сконати,
Уважити бажання – добрий тон,
Радіти від осінньої сонати,
Листка шуршання вчувши камертон.

Ич, як хоч раз приємно відчувати
Снагу життя уповні – без утом
Та жартома покепкувати з брата:
Ось – цур тобі: не твій останній трон!

Поволеньки танцює падолист,
А Листопадом бути – гожий хист
Дано таки не всякому спізнати.

О, невблаганно швидко тане час,
Вабливо фініш лащиться до нас –
«Ігристе» – в залу! То ж які дебати?!


Сонет 13 («І грудня чуєм зов»)

«Ігристе» – в залу! То ж які дебати?..
Гряде з-за виднокола рік Новий,
Радіємо – не треба обирати:
Ух, місяць лиш один без голови!

Даремна метушня – гайда вітати
Найпершого із родичів зими!
Ялинки пишні запахущі шати
Чарівно упадуть на килими.

Успішний фініш! Більш нема призначень
Єдиність душ. Серця у грудях скачуть. –
Минулися години заморок.

Знайшлося місце кожному у році
О, як нуртують виплески емоцій,
Веселкою засяє наш вінок!


Сонет 14 («Відрада місяців»)

Веселкою засяє наш вінок! –
Історія не твориться одразу.
Для місяця у році власний строк,
Рідня – усі, коли зберуться разом.

Агов! Радій життю! – Твори добро.
Дивися в очі. Уникай маразму.
А ще – керуй без чвар і заморок.
Молись, щоб обминали віршомази.

Інак умить – в ганьбі твоє ім’я,
Страждатиме тоді уся сім’я.
Яви братам увагу і відраду.

Цінуй довіру, дружбу яко мур
І пам’ятай – для чого і чому
Всі місяці гуртом зізвали раду.

22-27.02.2018

Біла заметіль -
на зимові шати.
О! Весна! Відкіль?
Як її чекати?
Все мете оця
сива завірюха
і метелиця
сіє білим пухом.
О! Яка зима!
Лютий не минає,
березня нема –
сани запрягає.
І весна моя
дістає лещата,
буде, як і я,
літо доганяти.
Віддаю лижню,
заодно і шану.
Ми на авеню,
де минуле тане.

03.2018

От нащо казати на предків "погани"?
Батькам забобонним обіцяно вила?
Заводять "писання" в суцільну оману,
Насправді ж - діди наші світ сотворили.

Отець всього сущого - у вишиванці,
А ми йдем на сповідь до іншого Бога.
Адами і Єви жили тільки в казці,
А правила світом десниця Сварога.

Та храми ростуть як лисички у лісі,
На кручах - церкви, синагоги у полі.
Пускають коріння у слові та пісні
Липкі моцаки чужинецької волі.

У Лаврі чортяки нам вариво місять,
Невільники в храмах стають на коліна.
Давидова зірка, розп'яття, півмісяць...
На шмаття себе роздира Україна.

07.03.2018р.

Літаю, сестроньки! Ти ба!
Забув, коли цургикав пішки.
Пегас гарячий задовбав,
Тримати утомився віжки.

Біжить із-під пера курсив,
Папір зволожують катрени.
На хвильку б, може, і присів,
Але жеребчик геть скажений.

Вантаж піїта неважкий,
Інакше не злетиш із хвилі.
А твар застояна таки,
Хропла десятиліття в стійлі.

У бік ввігнав крутий обцас,
Мене уже не збити з курсу.
Гримить натхнення тулумбас,
У пазусі лякає музу.

Дорогоцінна кожна мить,
А світ згори здається раєм!
Брати! Зі мною ввись летіть!
Тут сонячно. І мух немає.

07.03.2018р.

Чому коли я проводжу по стіні пальцем
не з'являється лінія —
вібруюча як кордон
між миром і темрявою,
як межа поміж ніччю й війною.
Врізається промінь у скроню,
ніби хоче дати ідею,
що відрізок од серця до мозку
має занадто багато обривів.
Жодна пряма дорога,
затиснута між зубами
не покаже, де я схибив
і де здогадався здатись.
Здається, лінія на стіні таки з'явилась,
лишилось найважче — обрати
у що вірити, коли все уже знаєш.

2018

В калейдоскопи подихом вплітаю
краплини сонця, промені дощу,
цілунки яблунь,
розцвітання рук,
вагітність губ
і роздоріжжя слова,
котре полонить всесвіти.

Голублю оком дивовижні скельця:
від них скресає крига у зіницях
і воскресає сяєво світил.

06.03.2018

1

Люди упевнені - прощені.
Гайда на ринг... чи війну.
Погомоніли над горщиком.
...джин бородою війнув...

Все дозволяється: капості,
Зради, підніжки, плювки.
Хтось препарує з цікавості,
Крові калюжі... цівки...

Брехні хрестами обвішані.
Скаче смугастий хосен
Барами... кіноафішами...
Глухне дідок-Борисфен.

2

Сонце зійшло - розпогоджено.
Бростю вкривається лавр.
Душу готую до сходження
Крізь гупотіння литавр.

Плач ненароджених - високо.
Низько - театри... церкви...
Йде Персефона із мискою,
Патоку чорну лови.

2017

Лиш профіль твій в інеті промайне,
Як те весни захоплююче диво –
Неначе струм пронизує мене,
І знову я, і знову я – щасливий.

Красуня ти, овеснена уся,
Як пісня та кохання – вічно-юна,
Нічого не прохаю, тільки сяй,
Хай сльози щастя падають на струни.

Розкрилася неначе ніжна вись…
О дякую, Боги – Яриле, Лелю.
О серце, бідне серце, розірвись –
Лечу в нірвану… Чи в небес оселю!


6.03.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Без тебе світ зчорнів і спорожнів,
Душа неначе захлинулась млою,
Зів’яв букет невисловлених слів,
Не дочекавшись зустрічі з тобою.

Перетворились чисті почуття
На мотлох, непридатний до ужитку.
Безжально потоптало їх життя,
Брудних чобіт залишивши відбитки.

Словесна стіна межи мною і світом прозора,
Полиці ж обтяжують Бгагавад-Гіта і Тора.
У мудрості книжній інструкції та застороги:
То нащо римуємо куці канцони й еклоги?

Рясне словоблуддя збиває народ з пантелику,
Лунає фальшивий акорд, що узяв недоріка.
Співці голосисті ворушать у дланях монети,
Німих уподобую й тих, що живуть у портретах.

А праця важка. То чому б тоді не пописати?
Я - вилами, та й по воді. А тобі дам лопату.
Біжить з-під пера кровостоком водиця свячена...
Весна. Стане сніг - в борозні розкидатиму зерна.

04.03.2018р.

А знаєш, мамо, холодно мені.
Щоночі жалять кулі та снаряди.
Не видно краю немічній війні.
Немає тут рішучої відради.
О як же, мамо, хочеться тепла.
Сміливої свободи для країни.
І пригоршню відважного добра.
І знати, мамо, що ніхто не гине…
Зайти у дім, тримаючи кашкет.
Сказати, що нарешті – перемога!..
А поки, мамо, в холоді намет
І довга, незавершена дорога…
05.03.2018

Димарями кіпоть синя -
лютий курить люльку.
У вервечці хмаровиння
Привид-Місяць гулькнув.
Сніговиця чепуриться,
пудрить осокори.
Свитка з вовни, білолиця,
кульчики прозорі.
Замітає слід глибокий
від порога хати.
Відлітає гордий Сокіл
з Вітром воювати.
У долонях біль не тане,
попрощались хутко.
Обійняв мене в останнє
без жалю і смутку...

2018 р.

***
В руїнах летовищ,
На воєн підмостках
Не хліба й видовищ –
Хоча б хліба просто.

Душа, що бажала
«Прямого ефіру»,
Правдивіш зіграла б
Емоції миру.

Де бавляться в славу
Новітні герої.
Їх ігри цікаві:
Ні злоби, ні зброї.

Та поки минають
Краї ті лелеки.
І серце тікає
У зону безпеки.

До інших видовищ,
Видінь, декорацій.
А тіло – на обмін.
А тіло – у бранці.

2018

Я народився чистим. Без гріха.
І без гріха помру, як і належить.
Вже чую: "Ну дає! Ото пиха!
Ану зіпхнемо "праведника" з вежі.

Хіба у нього німб? Такий як ми!
Нехай чортякам голови морочить.
У нас вже є мальований кумир,
Ікони у хатах мозолять очі."

Святим рубали голови на пні,
Спасителя доперли на Голгофу.
Товпа кричала: "Крові! Розіпни!".
Сконав у муках. Як належить Богу.

По-іншому до раю не злетиш.
Попи це знають, та мовчать зі страху.
Ну, що ж,- пора закінчувати вірш:
Прийшов народ, виштовхує на плаху.

04.03.2018р.

І є вже на що озирнутись.
Горнутись до кого – ще є.
А час божевільно-розкутий
Романи свої видає.
Якби ж то вдалось зазирнути
У товщу отих сторінок.
Прожити на повну, відчути
Ще день, ще годину, ще крок…

2018

Обходитися власним глуздом звик,
Вважав, що саме так і мусить бути.
Але в житті з'явився вказівник,
Поплутались усталені маршрути.

Закліщила судьба з обох сторін,
На твердь земну зіпхнула із перини.
Жувалися еклери. Нині хрін,
Калорії змінив на вітаміни.

Дивився гордо ввись, за горизонт,
Стовбурчив одуд на гілляці гребінь.
Тепер - сапа, лопата і город,
В каструлі бачу птаха, а не в небі.

А як писав! Сміялися чорти,
Від реготу тряслись хвости і роги.
А зараз не відходжу від плити,
Від перевтоми памороки, стогін.

Обпучує жона мій кожен крок,
Прийду з роботи - допит, кара, муки.
Не чоловік - вертлявий флюгерок,
Із поглядом вмираючої суки.

Таки вернувсь на істини стезю!
Із шиї доля вистромила зубки!
Нахраписту осідлано козу:
Получку не даю красі у руки.

Із писку перейшов на рик і бас,
Самодостатність розпирає груди.
Тепер у хаті я дороговказ:
Що б не сказав, то так воно і буде.

04.02.2018р.

несказане слово, ця тиша між небом і Богом,
в краплині застиглій, здається, вмістився весь світ.
вже травами пахне і прагне тепла первоцвіт,
на клапті мізерні поділені дати, дороги.
неважко іти коли кличуть світи і світанки
по віщих слідах тих, що вчора ішли і вершили.
вже бавляться сонцем дощенту промерзлі вершини,
кошлате галуззя неначе чудні витинанки.
так легко любити, так важко утратити сили,
загублені миті ніколи не мають снаги.
про що нині шепчуть оці поминальні сніги?..
в дорозі - лелеки, такі молоді і красиві…

Десь пульсує процесор в мільйон мегагерців,
але в цьому комп’ютері, як і завжди,
знову стиснеться космос до розмірів серця
і на вічність коротку замре у груди.

Зараз вибухне. Та й від бридоти до вроди
понесе сам себе, бо і в розпач круту
механізму годинника кручені сходи
заперечують маятника самоту.

Мов пекельна машинка, стою біля хати,
об’єднавши чеканням світила й світи,
а вгорі розпадаються хмари крислаті
на чужих зорельотів туманні гурти.

І чого нам чекати від них, я не знаю –
чи польоту, чи просто стрімкого піке?..
Волохаті веселки… Два сонця із краю,
наче очі, оживлюють небо важке.

2018

Ровеснику! Росію возлюби,
Так само, як вона кохає нас.
Люби за кримські гори голубі,
Змертвілий, пошматований Донбас.

За посмішку озлоблену Кремля,
За голосіння матерів, удів.
Осиротіле схлипує маля,
Ти ж уяви, що це - пташиний спів.

Люби за пограбовані хати,
За те, що в клуні порається тать.
За домовини, поминки, хрести,
І постріли, що завтра прогримлять.

Пробач наругу, подаруй ганьбу,
Віддай свою країну задарма.
Люби Росію. Навіть у гробу.
Моя ж любов згоріла. В серці тьма.

03.03.2018р.

Морозяна хурделиця на вулиці,
До мене солодятко ніжно тулиться.
Упазурила кішка мишу лапою
І каже: - Буду я твоєю звабою.

Вдихаю пах груді з сорочки вирізу,
До ранку звідти я уже не вилізу.
А лада шепче: - Ти давав обітницю,
Тож пий нектар, висотуй по краплиночці.

Колише люба світом, ліжком, персами,
І я цвіту, неначе ружа веснами.
Мандрую між бескидами й долинами:
О, як же тепло нам такими зимами!

02.03.2018р.

Мовчати зручно. І проблем нема.
Пиши, колего, прудко що завгодно.
Буває, що письмо - суціль туман,
Але критикувати вже не модно.

Навіщо наживати ворогів?
Скажи що не читав, іще не в курсі.
А я хвалою віддаю борги:
Осанну брату заспівати мусів.

Ура митцеві! Чом не похвалить?
Рецензія потрібна, передмова.
Нехай сатирик в руки візьме пліть,
А я розумний, не дубоголовий.

Кажу: - Творіння дивні - вищий клас!,
А книжка удостоїться медалі.
Упав до ніг оглушений Пегас,
І музи пишуть золотом скрижалі.

Все правильно. Та сумно щось мені,-
Несе на суд сонети пан багатий.
То що - мовчати будемо, чи ні?
Я похвалю. Потрібні меценати.

01.03.2018р.

Усім потрібен гарний поплавок,
Без нього важко витягти рибину.
ПееМ лелеці патрає задок,
Ану і я смикну одну пір'їну.

Та щось воно іззаду не таке,
Збиває запах тайнами хмільними.
Вимочував у хлорці і саке -
Знов гатить чорногузами незримо.

Пушок від кур годиться в подушки,
Для одягу гагачий дуже кльовий.
Лелека ж у багні слідів стіжки
Лаписьками штампує гонорово.

Хоча б один хотів поставить плюс
І штучно рейтинг птахові покращить,-
Чалапа голозадий чорногуз -
Нінащо його пір'я негодяще.

Та ну його. Смикну у гусака
З крила міцного, а не із філейки.
Оце воно! Стрічай мене, ріка!
Біжу ловити сома на уклейку!

1.03.2018р.

Фантоми рис, окреслених зненацька,
олюднені міські панорами і лабіринти днів,
ми наче в’язні, кожен у своїй темниці ...
Ельфами – снами, наче світляками, висвітлюємо майбутнє:
найтепліше наймення дітей – сокровенне бо з крові –
колючими шпильками розквітають і в’януть троянди,
особисте, таке ж нерозгадане, кане у Лету ...

Юності вашої біле крило злебеділе ...
Розривається коло магічне: то ритми і зблиски,
акустичні вібрації – спільний портрет у верлібрах ...

Хто вгадає фінальні акорди у музиці Часу!
Там, у вимірах вищих, біліють сумні пароплави –
одпливає душа, одривається біла пелюстка ...

Вип’єм білу імлу: переповнена спрагою пустка –
Ирій – вирій ...
Іра – Юра ... Ю ...
п’ю – ю – ю ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Аристократи духу вже не ті,
Письмо - і не письмо, якась гидота.
Отримую усе чого хотів
(зв'язався зі спесивим ідіотом).

Він на словах - моторний дуелянт,
Сонетні руни виплітає ловко.
Але насправді - полюбляє мат,
І дулю моцну тицьнути ув око.

Можливо я простак, в письмі - лопух,
Спесивості не покусали мухи.
Писати під хмельком - для всіх табу,
А в цього в кожнім слові дух сивухи.

Спиняти марно. Перепон нема.
Усіх під ніж: старих, жінок, малечу.
У розумі - ненависть, бруд і тьма,
Потворний карлик розправляє плечі.

Пиха митцеві - непосильний груз,
Душа чорнильна учорнила карму.
Хотів літати в славі чорногуз,
Та низько впав з горба в смердючу яму.

28.02.2018р.

У краю червоної калини
по траві й росі
йду я до моєї України,
плаями Русі.

Де мене у світі не носили
білі журавлі,
та оберігає Божа сила
рідної землі.

Поки сутеніло вечорами
небо угорі,
бачив я, що сяє за морями
полум'я зорі.

Все, що є, і все, що мало бути,
доля віддала.
Залишилось тільки не забути
стежку до села,

де, не «окацаплений» ордою,
я одне зумів –
чути голос пісні за рікою
мовою дідів.

Поки є міцне коріння роду
по усіх краях,
не завіє віхола негоди
мій життєвий шлях.

1991

Ой, джані, джані! Крики, регіт, виски -
Циганський табір сходить на перон!
Украли в мами сина із колиски:
Був селюком. А виросте барон.

Звисає з рюкзака руда голівка,
Брудна ганчірка витира сопляк.
Сьогодні гарно продавалась "ширка":
Біляш дитині змащує кулак.

Пополювали вдатно людолови,
На росяній траві зникає слід.
Нехай несуть слов'янки чорноброві -
Без кровозмін вироджується рід.

Були ромали знані конокради,
Тепер - новий товар, новий закон.
А, може, дитинча програли в карти,
Чи батько поміняв на самогон?

Чи благо це, а чи небесна кара -
Ніхто не зна, усе поплутав чорт.
Співати буде рома під гітару,
Не знаючи ні букваря, ні нот.

Я знаю істину. Це просто сорок шість.
І три лежить у мене на долоні.
Я вивчив рух всіляких електронів.
Цей шлях веде в періодичний ріст.

У цьому світі я досмертний гість.
А що ж будé після самої смерті?
«Нейтринні осциляції», – дотепно
Галактика за мене відповість.

20.02.2018

Йдуть у владу тільки шахраї?
Ледарі брехливі та підступні?
Ну то й що? Хай гавкає зоїл,
Теж знайшовся - лицар непідкупний.

Хай мозолить рало бевзю длань,
Поціляє снайпер у аорти:
В час важкий сховає Іордань,
Не у моді жанни й донкіхоти.

Одберу у лохів коровай,
Наплету указів і законів.
Потім хоч до гробу проклинай,
Та роняй в поділ сльозу солону.

Нині управитель непростий,
Чинш ховає в тридев'ятім царстві.
Праведники розкидають гній,
Панові коритись варто пастві.

Скоро віче, випустимо пар,
Звично люду тицьну дулю в пику.
Бюлетень міняю на сухар
Й пару гривень на тютюн-горілку.

Язицюра молотити звик
Отченаш і заповіді Божі.
Йди, працюй, трудящий чоловік,
Я тим часом попакую гроші.

26.02.2018р.

Не писатиму усе підряд,
Гонорари дуже мені любі.
Ставить видавець дезидерат*:
Казочка дитяча - з морем трупів.

Хай од жаху гикає читач
І ковтає безупину ліки.
Зароблю тоді лише на харч,
Як упир залазитиме в шибку.

Тож чіпляю клешні, моцаки,
У рови наплескую отрути.
Проти мене Стівен Кінг м'який,
Стиль у мене сатанинський, лютий.

Буратіно татка загриза,
А Мальвіна смажить Карабаса.
Хвостиком вимахує коза,
Цілиться в опуклості, зараза.
.
Казочка шалена! Вищий клас!
Персонажі - у страшних укусах.
Та регочуть Галя та Юрась,
А дядьки всміхаються у вуса.

Видавець од люті сам не свій,
Муза не сприймає кон'юктури.
У сатири вовкулаки й Вій -
Це лише смішні карикатури.

24.02.2018р.

Бабця ще нівроку, молода,
Має кабанця, хазяйновита.
Я б узяв, та є одна біда -
Любить вірші, а не оковиту.

Зранку вже літає в небесах,
Плаче, мабуть, пише щось дівоче.
Майталає над столом коса,
А мене утішити не хоче.

Я вже їй полагодив паркан,
Гусакам щодня приношу ряску.
Думав, що віддячить, погука
Аби зняв увечері запаску.

Гаманця би любоньці віддав,
На руках щодня носив би в баню.
А вона: - Душа моя рида,
Гекатомба зріє про кохання.

Є така хвороба в зрілих дів:
Не живі, - мальовані їм любі.
Рученьки за спину їй завів
І поцілував усмак у губи.

Ох і гарно я її учив!
Каже, що відкрив шляхи до раю.
Спить моя голубка на плечі,
На писання часу вже немає.

23.02.2018р.

Замело, завіяло, засніжило,
Заховалось сонечко між хмар,
Захрумтіло інію мереживо,
Заглядає вітер у димар.

Мружаться дерева, позіхаючи,
Загорнувшись у солодкий сон,
Завірюха сіє, ніби граючись,
Захололі іскри за вікном.

Заквітчалась снігурями вишенька,
Залунав синички голосок,
У зернятку, снігом запорошенім,
Зачекався літа колосок.

Замело, завіяло, засніжило,
Заховався вітер у димар,
Захрумтіло інію мереживо,
Виглянуло сонечко з-за хмар.

У трупа раптом відновився пульс,
Букетами себе назвали мітли:
- Тепер я дятел, а не чорногуз!
Довбати хочу! Жабки остогидли!

Чимало є у живності хвороб,
Та лікувати глупство неможливо:
Застряг в сусідськім тині довгий дзьоб,
Сміються кури, і регоче півень.

Із пастки ледве вирвався живий,
І каже: - Стукіт - це така рутина.
Тепер я - голосистий соловій!
Співатиму у три октави гімна!

В тьохкотуна не одібрали хліб -
Не вийшло із лелеки вокаліста:
Летів у висі барабанний дріб:
До трелей і рулад - немає хисту.

І знову щоки надима хвастун,
Хоча брати покликали у вирій.
Промовив: - Я однині - Гамаюн,
Ходитиму у павичевім пір'ї.

Лети, дурненький, на зелений луг,
Змудріти б варто у такому віці!
Ковтай товстих в бородавках ропух,
Тобі далеко дуже до жар-птиці.

22.02.2018р.

А кохана сьогодні гаряча,
Шалом дихає від божества.
Обціловую їй кожен пальчик -
І змертвіла душа ожива.

Ми навчилися щиро любити
Без щитів, без брехні та одеж.
Одізвались луною бескиди:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Зачаровує голос наяди,
Звів з ума та проторених стеж.
В унісон шелестять водоспади:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Солов'ї облаштовують гнізда,
Ми в своєму газдуємо теж.
А діброви нашіптують листям:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Крилець ангелів чується шерхіт,
Щастя кличе в зелену траву.
Поринаю у сонячний легіт:
- Я кохаю! А отже - живу!

22.02.2018р.