в мої упивається губи
до крові прокушує їх
і пестить мене і голубить
у неї гортанний сміх

собі не належу відтоді я
втонув у красі неземній
Ізольда моя мелодія
рефреном я стану у ній

під небом ласкавим і синім
на травах у гушавині
я зваблю її на сина
і доню а може і ні

як сонце гаряче Ізольда
як хвиля ласкава морська
нікому тепер не дозволю
торкатись її рука-

ми з'явимось у "Mersedes"-і
у luxury VIP
Ізольда руда принцеса
відчинить дверцята і...


16.06.17

Як добре тут полежати між трав,
Натиснути на гальма часоплину.
Думками враз до високості лину,
Де сонця круг між хмарами згора.

Де обіймає тиша зусібіч,
І зелень розкрива обійми-віти.
Де дякую Богам я віч-на-віч
За це спокійне, не спекотне літо.

Де серце розтривожене моє
Стає у грудях битись рівномірно,
З житейського вирулюючи виру,
Всміхається і збоїв не дає.

12.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

***
Мольфарять гори над тобов,
А ти, задивлений у простір,
Лежиш навзнак і легко, й просто
Приймаєш чари і любов.

Росте крізь тебе первоцвіт,
І сон-травою день лоскоче
Твоїх думок стежки пророчі,
Що висихають, наче піт

На позолоті ран і скронь,
У зморшках марень. Білі хмари
У чані неба сонце варять
І підсолоджують, либонь.

Стікає мед із небесі
І губи липнуть до молитви,
А час, у келихи розлитий,
Чекає тостів. Звідусіль

Ідуть, мов янголи, корови.
Життя з тобою заграє.
Ти вже не знаєш: де ти є?
Та не здаєшся. Гонорово

Мовчиш і дихаєш. Лежиш.
Гойдають гори, мов колиска,
Твою любов. Ти надто близько.
Шепочуть трави: ворожи…

Вростає тіло у шовки
І пахне вітром тіло Бога.
І раю грішна насолода
Лежить на відстані руки.


12.06.17

… Цей Сад Любові ще живе в мені.
Зелена буйність вруниться і спіє –
Така зухвалість, молодість в вині,
Така тонка настроєність, Леліє!
О, ні – дощі червневі хай падуть!
Хай воловодять скрізь стрімкі потоки!
Чим глибше русло – тим повніша путь:
Пора Цвітінь, твої найкращі роки…
Ти у цвітінні, й справді, неземна –
Інанна, чи Ірніні надмогуча!
Живильна крапля спраглого вина –
І розійдеться тьма, громи несуча…
Я ще нектар пригýблю досита!
Я ще дитя своє не відголублю…
Життя – прекрасне! Днина – золота!
На мент її нікому не уступлю!

П’яніння Духа – з роду тих п’янінь,
що їх до тла не випалить посуха…
Така жага життя! – що й серце слуха:
не одбуяла ще пора Цвітінь…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Попелюшка загубила черевичка,
Вибігаючи з освітленої зали.
- Фе, бридка яка,
і сукня їй не личить, -
Дами розмальовані сказали.
Шепотіли принцові у вуха,
Насміхалися з її блідого личка,
Та слова злостиві
Принц не слухав -
Думав про дівча без черевичка,
Про вуста трояндово-рожеві,
Пелюстково-трепетно-дитинні...
Ой ці черевички кришталеві!
Ой ці очі волошково-сині!

А вона всю ніч себе картала,
Що не рівня цій придворній знаті!
Загадкова королева балу -
Попелюшка у чужому платті.
Нащо було слухатися Феї?
Хоч не мед життя - вона терпляча!
Ой ці ночі в пахощах лілейних...
- Ти ж бо сильна! А такі не плачуть...

У бою, без сумнівів і страху,
Лицар сміливішим був за лева.
Полонивши серце бідолахи,
Утекла майбутня королева,
Без якої білий світ не милий,
Без якої згасли в небі зорі.
Полетів шаленець, мов на крилах,
Переплив зо три глибоких моря.
Заблукавши в непролазних нетрях,
Де нема ні правди, ні закону,
Полював на велетенських вепрів,
Майже рік прожив без інтернету,
Голови стинаючи драконам.

Втім і розшукав, і одружився,
Бо сюжет у казки романтичний:
Про кохання, Попелюшку, Принца
І про кришталеві черевички.
Заздрісники довго пліткували:
- Чари, не інакше! Сміх та й годі!
Зміями отруйними сичали:
- Знову розум підкорився вроді?!

Справді, незбагненна таємниця!
Так розташувалися планети?
Вгледіти принцесу у служниці
Здатні лиш закохані й поети.
Дарма, що в мозолях рученята,
Руки милих - крила лебедині.
Головне - не зовнішність, дівчата.
Важить більше те, що всередині.

Наберися тепла від мене,
від моєї руки зігрійся,
хай воно протече по венах
аж у душу допоки вінця.

Зігрівайся… ділюся, щиро
сим теплом - протікає мною.
Хоч надворі дощить і сиро,
все минеться само собою...

Перебуде. Ніщо не вічне.
Знаю хибу - болять утрати
і стискають вузли кармічні -
що ні втяти, ні розв’язати,

відболіти лише по силі.
І нести, поки стежка в’ється...
Поміж літа - морози білі?
Наберися тепла від серця...

Коли ти звикаєш до її тіла,
Сприймаєш як рідне її волосся,
Здається, все менше стає діла
До того, що справді не відбулося.

Що жив і помреш ти не так, як треба,
Що мрію свою поховав назавше,
Що ти півшляху не дійшов до неба.
І вже не дійдеш.
Її не пізнавши.

Іду, а сутінь голосить: "Стій!"
і б'ється, як ніч, у груди.
На гострих кінчиках вій
всідаються злі пересуди.

Масний підлабуза з дверй
іще починає всміхатись.
А я запечатую день,
аби вже сюди не вертатись.

І раптом гроза за вікном,
і раптом громи й блискавиця.
А може, може то сон,
неяви туга рукавиця?

А може то видумка все
і візії ці неправдешні?
І розпачем душу не ссе,
до рани не тягнуться клешні?

А може... Та знову довкруж,
збираються чорні повії.
І безмір нечистих калюж,
і знову зарюмсані вії.

Іду, все ж іду, і дарма,
що завтрашній день у тумані.
Вже він краще, Аніж пітьма
на вістрі, на лезі, на грані...

7.05.2017 р.

Вночі, коли засне тривога,
І місто гасне у імлі –
О, скільки музики у бога,
Які ж то звуки на землі!

І що мені життєві грози,
Коли розквітла ти мені!
Чого людські вартують сльози
На тлі призахідних вогнів!

Прийми, Володарко всесвітня,
Крізь кров, крізь муки, крізь гроби –
Жагучий кубок заповітний
Від недостойного з рабів!

І знову літо, знову літо
Киває травами мені.
Я на поваленій сосні
Зустріну червень сумовитий.

В зеленій гущі потону,
Для світу цілого незримий,
Володар мов ділянки Криму*,
На мить блаженну цю одну.

Дажбоже поринає коло
І багряніють небеса…
Павук захмарний висиса
Тепло і світло все довкола.

Тьмяніють обриси трави,
Цей день минає неохоче…
І вітерець – провісник ночі
Легким зітханням оповив.


5.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

…а я втішатиму.
Аби ж!
Якщо навколо люди, люди…
Концерт, таксі…
Ти в ніч летиш.
Коли? Коли ж нагода буде
солоність сліз твоїх на грудях
відчути нервами?
Облиш,
не підпускай
журбу і сум,
та не ятри пекуче жало.
Хіба скрутніше не бувало?
Та знов сміялось і співало
дівча,
натомлене від дум.
Бо день для сліз,
А ніч – для снів –
невидиме, цілюще зілля.
Я втішити тебе хотів.
Я! Втішити! Тебе! Хотів!
Під час невинного дозвілля.

01.06. 2017

Вона навмисно виставила ніжку,
Звисали з пліч фарбовані кролі.
Така красуня створена для ліжка,
А на зупинці топче мозолі.

Забув умить, що є дружина вдома,
І що люблю лише її одну.
Стріляє бісенятами мадонна
І посмішку дарує неземну.

Тендітно простягнула мені ручку,
Спитала про домашній телефон.
Я ж потайки приховую обрУчку,
Поглибше в торбу всовую батон.

Пахтять жіночі афродізіяки
Та памороки сіють в голові.
Вертатися не хочу до Ітаки -
Співати хочу, наче соловій.

Але укисла миттю моя либа
Та шарму розірвалася вуаль:
Краса стрибнула в дорогого джипа,
Водій натиснув газову педаль.

Думки заворушились нехороші,
Що я - лопух, необережний шкет.
Пропали у кишенях моїх гроші,
Дружиною дарований планшет.

Іду додому я сьогодні пішки,
Регочуть у кишенях п'ятаки.
Однині, як побачу гарні ніжки -
Затисну гривні міцно в п'ястуки.

30.05.2017 р.

Та й по дощі...
Чкурну кепчастим лисом
через міста й мости
на край версти,
де сонце виціловується з лісом
і ліс достиг пацьорковогустим
нагусненням.
Оговтаюсь насилу
од хвилювання, сповнення краси.
Десь понесли вітри горласту зливу,
вона хрипливі порскає баси.
Послухаю, подякую за диво
дарованого гронокришталю.

Душа натішиться, натхненна і красива,
і знову скаже світові: "Люблю".

Подаруй мені квіти
Щоб світилися літом
І сміялися щастям
Пелюсткові вінки,

Щоб світанок росою
Окропив долиною
Позолочені сяйвом
Веселкові мости.

Подаруй промінь сонця
В полудневе віконце
Павутинкою долі
Огорнемось крізь час

У життєвих подіях,
Незахищених мріях
Нашу осінь зігрієм
Таїною причасть.

Подаруй тихий вечір,
Щоб зігрілися плечі
І згадалися весни
В солов"їних гаях,

А смарагдові ночі
В снах тривожно-пророчих
Розтеклися між зорі
У дзвінких ручаях.

Гартуюсь в натовпі людському,
У боротьбі.
Живу в далекому й близькому,
Живу в тобі.
Живу в піднесеному слові,
Без коректур.
Живу в чистилищі любові,
Не без тортур.
Лунаю болем журавлиним
Над гладдю плес.
Злітаю пухом тополиним
Аж до небес.
Катуюсь відчаєм холодним
В полоні мук.
Впиваюсь доторком голодним
Коханих рук.
Гортаю в пам'яті події -
Сюжети драм.
Любови, віри та надії
Будую храм.
В житті, веселому й сумному,
Тримаю звіт.
Я на ристалищі земному
До скону літ...
25.03.16р.

Сад потемнів, розкошланий незграба:
Набрався ляку, цвіту не вберіг…
Наскочила гроза, сварлива баба,
З відра линула, гримнула на всіх.

Сипнула градом, вітру навперейми,
І блискавку метнула в далину…
Світліє сад і… лічить зав’язь, гейби
Не зливу пережив – страшну війну.

26.05.2017

Ще недавно зима - завірюха сяйна -
Кружеляла пухнасті сніжини.
А уже, наче мить, промайнула весна,
Пролетіла, як пух тополиний.

Одцвітають каштани, бузок одцвіта,
Час черемсі печально зітхнути.
І кульбаба на луках - ну зовсім не та –
Сіє пухом свої парашути.

Вилітають із серця печальні слова
І летять між дерева і віти.
Лиш один соловейко бадьоро співа,
Зустрічає, закоханий, літо!

24.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Вражав прозорістю кришталь
Небес високих, дум барвистих.
Весняний день дзвенів на кшталт
Пісень веселих та іскристих.
Здавалось вчора, що печаль
Навік розтанула під сонцем…
Сьогодні ж сивий дощ-скрипаль
Ридає гірко за віконцем.
Ударилась журба об скло
І туга зойкнула струною.
Та я всміхнуся їм на зло
І сум з чола змахну рукою.
А потім з дому поспішу
Туди, де дощ, де небо плаче.
Та парасольку залишу,
Щоб сліз моїх ніхто не бачив…

У задзеркаллі власної душі
Нема ні в кого місця для обману.
Учинок кожен слід там полишив,
І мироточать незакриті рани.

Глибока вирва - то моє дитя.
А рівчаки - сліди страшної зради.
І контрапунктом, крізь усе життя,
Хвороби нерозірвані снаряди.

В саду душі обламане гілля,
Воно цупкі пізнало смерті руки.
Живе у ньому матінка моя
Німотним свідком вічної розлуки.

Від заздрості - подряпини легкі,
Брехні липкої вицвілі патьоки.
І камінь посередині важкий
Мені довічно мулятиме око.

Бо то мій гріх. У валуні сльоза.
Старий менгір нечистого сумління.
І крячуть невмолимі небеса:
"Ще прийде час збирати те каміння."

Чи Господу тягар той донесу?
Навряд чи він мене зустріне тепло.
Якщо пробачить - душу я спасу.
А не простить - мене чекає пекло.

16.05.2017 р.

1

Даруй троянди жінці - не слова.
Розбий квітник - не вазу - в мить азарту.
Слова - полова, мжичка лісова...
Заквітчане обличчя пензля варте.

Я не люблю півмертвих пелюсток.
Мені б живих настурцій сім аршинів!
Обвий плющем вигинистий місток,
Волошок насади - рожевих, синіх.

У тебе знов цейтнот, гроза... аврал.
По блискавці увечері - до кума.
Я розглядаю поночі журнал.
Хурму намріяла садити. Нумо...

2

Авжеж, ти - воїн, муж. Не садівник...
Ти вполював рогате... волохате...
Вареники ліплю... а вершник зник.
...і тоне в чорнобривцях біла хата...


2017

Гроза зупинилась край хати.
Йти далі - забракло сил?..
...Бузок, наче бузьок цибатий,
Краплини обтріпує з крил.

15.05.2017

а ти все чекаєш
усе сподіваєшся дива
а дощ тарабанить і спати тобі не дає
вколише дрімота і явиться сонячне сниво
і стане досяжним
намріяне щастя твоє

і буде здаватись -
до нього подати рукою
звиватися буде до неба до сонця до зір
і буде ширяти пташиною вільно-стрімкою
і буде тобою -
що ані людина ні звір

а дух тільки вільний
безмежний що страху не має
і тільки чуття що вбирає у барву яву...
як тільки світання у промені першім заграє
вернешся чеканням
у росами вмиту траву...

***
Паради, поради, укупі гульвіси, герої,
Несе гутаперчивий хлопчик пісні калачі.
Плетуться віночки з барвінку, колючої хвої,
Вивершують діло почате мужі-брехачі.

І крутиться світ безкінечно у бісовім колі,
Здається, отій круговерті немає кінця…
Рясні обіцянки-цяцянки, вишивані льолі,
Душа копійчана осіла на дні гаманця…

То хто ми сьогодні? Народ? Жебраки? Поторочі?..
Минають негоди, століття, минаємо ми…
Обстріляна хата, бабусині вицвілі очі,
Шматують безмежжя давно не небесні громи…

Як обнадієно торкався білий цвіт
Долоні вітру теплої, ціпкої.
Яким захопливим здавався цілий світ,
Якою дихав незбагненною любов’ю.

Джмелина скрипка грала п’єси весняні,
Аж пелюстки морелей вальсували…
Маленькі сонця у кульбабах ожили,
Метелики влаштовували ралі.

У перманентності душі – цвітіння мить,
У миті нескінченність зорецвіту.
Мій щирий вітре, дай наснаги срібну нить,
І не зневіритися б, не заскніти...


травень, 2017 р.

Криве споглядання реалій
І треш у розмові абсурду.
Ти чуєш своє лиш і далі
Торкаєшся фікцій у сутрах.

І чорні ці барви палаців,
Як білі здаються хороми.
Пустими очима карати,
Як ліки хапаєш в хворобі.

Оглухлими вухами чуєш
Всі крики абсурдні зі світу
Яскравих блукань і дзен-мрії,
Що смог випускає на віти.

(05.04.16)

ламана поцілунку коло обіймів ніби
чи квадратура кола чи теорема Ферма
ти у коханні бачиш проблиск бозона Хіггса
темну матерію наче там її і нема

дві паралельні долі не перетнуться у часі
через дві точки лінія тільки одна пряма
третій тут явно зайвий хай і до чорта ласий
мрією про трикутник але дарма дарма

три молоденьких бджілки сіли на білу стелю
сталося це ненароком всі у одній площині
ти їх зженеш і доки ліжко для двох розстелиш
взнай опинитися встигнуть знову у ній чи ні

в темній кімнаті кішку нам відшукати не вдасться
відповідь на риторичне є очевидно у сні
випаде з шафи тарілка і розіб'ється на щастя
поки читатимеш вірші і загадкові й сумні


06.05.2017

Він сидів на самому краї того, що називається підсвідомістю. Легенький вітерець куйовдив його русяве волосся. Маленькі хвильки приємно охолоджували втомлені від далекої подорожі ноги. Очима, сповненими захвату, він споглядав яскраві зорі, що висипали на темно-синє тло неба. А рука, опущена в воду, черпала срібло від місячної доріжки.
Вічність і швидкоплинність часу перетікали через Нього…

У вічності картина – не одна.
Човнярка-доля каламутить воду.
На мілині, просвіченій до дна
Вселенський спокій поряд з нами ходить.

Вода колише теплі промінці,
Думки у вись здіймаються прозорі.
І віриться – із срібла у руці
Душа твоя ліпити може зорі…

Перетворення з жінки на жінку, із себе на себе,
із дзеркального пилу на здатну дзеркалити гладь
ти, тойбічно присутній, голодний на ласку Цербер
спричиняєш в мені і вчиняєш зі мною. Могла б
так і жити, як досі, без тебе - Єхидни сину,
уриватись, де тонко, миритися на ножах...
Я могла б. Я завчила цю роль у незламно сильну.
Я могла б... Та не хочу.
Бо бути без тебе - жах...

2017

За містом постав чудернацький квартал
У місці багнистім, пустельнім.
Жили там поети і кожен стрічав
Колегу із усміхом зверхнім.

Даремно і день сонцесяйний вставав
Над цим сумовитим болотом;
Бо кожен із мешканців тільки і знав –
Вино і безтямну роботу.

У дружбі клялись, напиваючись впень,
Базікали п'яно й цинічно.
На ранок їх рвало. Затим цілий день
Вершили свій труд поетичний.

Надвечір вилазили з будок, як пси,
Дивились, як море горіло.
І кожній зустрічній злотавій косі
Втішались дотепно і вміло.

Розніжившись, снили про вік золотий,
Кляли видавців одностайно.
Крізь сльози всміхалися квіткці малій,
Хмаринці в блакиті безкрайній.

Так жили поети. Не гірше, ніж ти
Шановний читачу, мій друже
Не гірш обивательської суєти,
Твоєї мілкої калюжі.

Ні, любий читачу, мій критик сліпий,
Бо є у поета, одначе,
Хмаринки, і коси, і вік золотий,
А ти цього навіть не бачиш.

Радієш собі і дружині своїй,
Та ще конституції куцій,
А ось у поета – всесвітній запій,
І мало йому конституцій.

Нехай я помру, під парканом, як пес,
Хай доля у землю втоптала,
Я вірю: то бог мене снігом заніс,
То хуга меня цілувала!

Нінель Новікова

Переклад з російської мови

С. Е. ( Сергію Ефрону)

Я з викликом ношу його кільце!
–У Вічності – жона, не по бумагах!
Його вузьке, загострене лице,
Неначе шпага.

Безмовний рот, що кутиками вниз.
І болісно-розкішні, горді брови.
Трагічно у роду його злились
Дві древні крові.

Тонкий, як віти юних яворів.
Чудові очі – марні і безмірні! –
Під крилами розкинутості брів –
Дві прірви.

В його особі лицарям усім
Я вірна – вам, хто помирав без страху!
Такі – в фатальні грозові часи
Складали станси – та ішли на плаху.

29.04.2017



Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

С. Э.

Я с вызовом ношу его кольцо! –
Да, в Вечности жена, не на бумаге! –
Чрезмерно узкое его лицо
Подобно шпаге.

Безмолвен рот его, углами вниз,
Мучительно- великолепны брови.
В его лице трагически слились
Две древних крови.

Он тонок первой тонкостью ветвей.
Его глаза – прекрасно-бесполезны! –
Под крыльями раскинутых бровей –
Две бездны.

В его лице я рыцарству верна.
–Всем вам, кто жил и умирал без страху! –
Такие – в роковые времена –
Слагают стансы и идут на плаху.

03.06.1914

Іду від отчого порогу
у рай, додому, ...на війну.
Якби не ці мої дороги,
то як би бачив я весну?

   Уже поорані окопи
   і маки, краплями крові́,
   які посіяли укропи,
   малюють обрії живі,

де і мене чекає мати
і мила, ...файна на виду.
А я від вибуху гранати
у небо зоряне іду.

   Іду до Отчого порогу
   без ніг, але й без каяття.
   Якби не ця моя дорога,
   то як би я любив життя?

О, як любив я майбуття
у піки болю і тривоги!

                                             04.2017

Вечір жагою мене напоїв,
Я вже хмелію думками про тебе,
Більше нічого мені і не треба,
Ані жар-птиці, ані солов’їв.

Решту візьму я від теплої ночі –
Руки твої, що мене оповили,
Ніжне, тремтливе від дотику тіло,
Милі, блискучі крізь темряву очі.

Попід хмари - туман.
Сонцеколо поринуло спати.
Поміж простір думки -
розсівається туглість єства.
Ілюзорна ява...
Гори, тіні, потріскує ватра,
лижуть ніч язики -
магнетичний огень божества.
Виколісує такт
розтривожена порухом дримба,
гойда-гойдоньку-да...
В дивним танці зайшлися тіла...

Сонцеобрій крізь сон
розпромінює головам німби,
між роси вистига
тепла сночи* до рана зола...
2017

*з вечора, що передував проминулій ночі (діал.)

Тонка ескізна провесінь весни.
Торкання губ.
Елегія цілунків
у краплях, невагомих і рясних.
І постріл
бруньки.
Лунко.

Спадуть сонця смарагдових дощів
на пальці і
покотяться красиво.
Яка ескізна пастораль!
Напів
поділимо
сонця, цілунки, диво.

Вмивається бризками світла весняне місто,
і скрізь викладає мозаїку білий цвіт.
Люблю оксамитову тишу, глибоку, чисту.
Люблю цей святковий і приязний за́вжди світ.

Вертається день, виливаючи куди-небудь
усі кольори: золотий, бірюзу, бордо...
Плету з різнотрав'я вінок і вдягаю небу,
а небо мені у дарунок – легенький дощ.

Мов крашанка, сонце в насиченій сині квітня.
У кошику ранку – тепло і, немов нектар,
пахуче повітря. Вдихаю бажання жити,
де квітнуть каштани і рідно шумлять жита.

2017

Т.Д...
Минає ніч. Ясніє схід, –
І видно під вербою
На росянистих травах слід,
Залишений тобою.
Відбиток тіла, як печать,
Обвітрена і тепла, –
Іще продовжує лежать
На ледь прим’ятих стеблах.
Але зведуться лугові,
Медвяні й ніжні стебла, –
Неначе спогади живі
Оці мої про тебе…
17.04 17

***
Душа нанизує думки, немов намистинки прозорі,
На павутинку почуттів, на нитку нашої любові.
Тремтить рука і плоть м’яка у грона слів ховає зорі
І чути здалеку яка крихка моя вітцівська мова.

Не кров Христа – терпке вино так невблаганно чашу повнить.
І сумнів ходить – тінь лиха на скронях правди і свободи.
У кошик – паску, писанки, ну а під ними цвяхів тони…
У мертвім морі тільки смерть. Йордан йому вливає води.

Ховають музику вуста у соковитих плесах ранку,
І час молитву молоду вдягає днесь у вишиванку.
А журавель з одним крилом ховає голову в криницю
І хвиля серце огорта у біль святої плащаниці.

Усе не так. Усе не те. І як було – так вічно буде!
Із себе вичавиш раба – там поселяється Іуда.
І скільки вовка не годуй – баран йому найбільше милий.
Народ кричить: «Убий його!». А місця вже нема могилам.

13.04.17

...А білі сніжинки
сідали на вії
й тонули у синіх очах.
Снив Київ майбутнім,
замріяний Київ,
і синім усе помічав.

Стояли собори
в шапках соболиних,
розсіював золото дзвін.

Складались
морозним узором хвилини,
які нам видзвонював він.

Який нескінченно
величний Хрещатик,
який без кінця дорогий!
А день той впадав у замети горбаті,
в глибокі заходив сніги, -

в такі, що уже не дійти, не добратись,
в такі, що зайшлись од пурги...
Засніжений Київ.
Примовклий Хрещатик.
І синіх очей береги.


(З книги “Із тернами в серці“, 2003)

Підстригся сад, помолодів,
Весь оновився навесні він.
Лиш хмари у важкій ході
Всі спохмурніли, мов у гніві.

І лють, і лагідність ішли –
Як світло й темрява – у парі.
День залицявся до імли,
Краса ховалась у почварі.

І я радів, і я страждав,
Не знав чого у світі більше.
…Весна сміялась молода,
І плакала в цім дивнім вірші.

11.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ладнала тополя під лемент (воронячу мову)
У зачіску гостру, що звався колись «їжачок»,
Заколками гнізда, щоб теж виглядати святково,
Допоки цвітіння не вкрило усіх колючок.

Гілчасті хатинки розкидала з першої спроби -
Напевно спрацьовує древній жіночий інстинкт,
А може між предків у неї - майстри-виконроби,
Талант модельєра творив свій оновлений стиль.

Вона сумістила доцільне з домашнім зати́шком,
Добавила трохи грайливості модних прикрас,
Усе влаштувала надійно, ледь строго, без лишку,
Стрічає гостинно в дім мешканців з далечі трас.

Проклюнуться в гніздах пташата – воронячі діти,
Вона їх незграбно гойдатиме вітром в гілках,
Як в небо полинуть, тим успіхам буде радіти,
Немовби крилата і вміє літати, як птах.

Їй, певно, насняться польоти юнацько-дитячі,
Як пухом шугала з вітрами кудись навпрошки,
Замріяно-ніжна, легенька, наївна, тремтяча,
Обабіч так близько світили яскраві зірки.

Усе промайнуло, вросла попри шляху корінням,
Струнка і висока – так легше дістати небес,
Забулось літати (здавалося вічне) уміння,
Та, певно, не може прожити наразі вже «без».

До неба полинуть ворони, її вихованці,
Намучиться з ними, бо дуже уже голосні,
Розбудять удосвіт (не спиться їм начебто вранці),
Співаючи дивні, крикливо-проникні пісні.

Та з ними їй краще – неначе уже не самотня,
Бо що тих забавок – лиш вітер зголублює лист,
А так – все ж при ділі, хоч хатня дісталась робота,
Та, власне, у всьому, бажаючи, знайдеш свій хист.

Гніздила тополя на кроні хатин із десяток,
Немов молодиця, що в мріях вже няньчить внучаток.

Не зрікаюсь Тебе, мій Боже...
Лиш себе, що була, колишньої.
Застановить хтось - так не гоже.
А мені би до віри вишньої...
А мені би до правди щирої...
Хоч і зболена, й покалічена,
бо й птахи повертають з вирію
сивим мітом терпінь помічені.
Бо й життя не стоїть, а крутиться.
Бо й літа не бредуть, а - стрілами...
А мости за спиною вугляться,
світять рухам, що днесь несмілими
пташенятами вгору, д'небу все,
поміж яструбами і круками...
І не вірю, а знаю: д'Тобі се...
Натомилася я розпуками,
і метаннями, і дорогами
в стиглім болі - черлено, вишнями...
Й заборонами, й засторогами...
І... не стало мене колишньої...
2017

Весна розродилася. Грішна!
Над нею задимлена гладь —
трава догоряє торішня
й зайчата у ній горять.

Вони ж так хотіли у літо,
їх квапили свисти шулік.
О поле, ти будеш боліти
за їхній маленький вік,

за дим, за погарища сиві,
за вмерлі безвинності, за…
Покуту нестиме у зливі
сліпа квітнева гроза.

(5 квітня 2017)

І
Як відсвіт сонячний Ярила,
Засяє меч, Арею, твій.
У нім – Перуна Божа сила,
Що воїнів веде у бій.
ІІ
І воїни, загиблі побратими,
На луки, на Сварожі відійдуть.
Запам`ятаймо їх ми молодими,
Вони Вкраїни нашої – могуть.

Небесні сотні вирушать до Бога,
І гірко їх оплачуть матері…
Пролита кров у цій смертельній грі –
Вона освятить нашу Перемогу!

Жовтень-листопад 7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київ.

"Хто буде вiрним до кiнця менi,
того страшна чекає нагорода".
Та вiд усiх лунало тихе:
«нi».
I лиш дванадцятий промовив:
«згоден...»

«Роби, що маєш, тiльки поскорiш,
єдиний учню, що ввiбрав науку.
Твiй хрест навiки. Ну, чого стоїш?»

I той пiшов. Свої прийняти муки.

04.04.2017

Защеміло серце, защеміло –
Де любов залишилася, де ж?
Те, що нам здавалось ніжно-милим,
Ніби злом постало без одеж.

Вже нема ні сварок, ні освідчень,
Суперечок, ані листувань.
Тільки серце трепет таємничий
Знову, як в минулім, відчува.

Ніби часом все перемололо,
Шкаралуща тріснула немов.
І на світ з`явилось ніжне, кволе –
Щось чарівне, як сама любов.

Воскресає у яснім розмаї
Почуттям клейка речовина –
Половинки дві вона з`єднає –
Що згубила в розпачі весна.


2.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Я - колос, що не дав зерна,
Пуста, без урожаю, грядка.
У цім лише моя вина,
Що Бог не дав мені нащадків.

Для мене він колись воскрес
І на хресті страждав у муках.
Я ж даром знехтував небес
І відштовхнув Господню руку.

Дзвенять дитячі голоси,
На клапті рвуть моє сумління.
Намарно вірю, що даси
Мені своє благословіння.

Коли до краю добіжить
Цього життя крива стежина -
Чи встигну гріх свій замолить
Аби пробачив свого сина?

Упився доста самоти,
Віршам сповідуючи болі.
О, Господи! Мене прости!
Позбав мій рід сумної долі.

30.03.2017 р.

К. Р...
Чи з тобою зустрінуся знову,
Чи згоріли стосунки дотла?
Не вдалася такою розмова,
Щоб тебе зупинити змогла.
Заглядати безглуздо в майбутнє,
Якщо ти так далеко в цю мить, –
Коли в морок укутано сутнє,
А минуле – журбою бринить.
Зустрічалися, певно, даремно,
Очевидності наперекір, –
Бо ні вогника жданого в темній
Круговерті життя до цих пір.
Розлучаючись мовчки, як тіні,
Не лишаючи жодних слідів, –
Розчинилися двоє у піні
Необачно промовлених слів...
30.03.17

Щось нудота підступає хвилею,
ніздрі часто запахом дратуються,
вивертає, падаю знесилено,
але треба вибратись на вулицю.

Йду в лікарню, роздягаюсь догола
iз надiєю страхи ослабити.
«Ты от страха, мать, совсем с ума сошла?! –
К гинекологу да не пошла бы ты…»

01.04.2017

Ты стоишь за моей спиной
И ты знаешь: я точно выживу.
Ты всегда за меня стеной.
Даже там, где поземка выжжена,
Даже там, где горит слеза,
Где матерые волки зарятся.
Путь вперед или путь назад –
Я прошу: будь со мной, пожалуйста!..

Даже если я не права
И веду себя как ребенок,
Если набекрень голова,
Если нервы плывут и стонут,
И цепями в груди звенят,
Где кареткой повисло сердце,
Ты всегда, знаю, за меня,
Мой единственный страстотерпец!

Научи меня быть собой,
Не оставь меня в этой стуже.
Что не день – бесокрылый конь
Подбирается ближе, глубже,
Чтоб туда увезти, где стынь,
Лютый холод и медь молчанья…

Защити меня! ...Захисти
І навчи пісень покаяння.
І я знатиму – щастя ось,
Де мій прихисток і свічадо.
Сльози ріками, наче Рось,
Рвуть плотину мого мовчання.
І печаті летять в золу,
І лишаються тільки трави.
Ти – мій ангел. І я люблю.
Бог у серці єдино правий.

2016

Глуздометра немає, впереміж мудрі й бевзі.
Вершаться зліва справи... Хитаю терези.
Дожити б молодою у звихренні-бентезі.
Таланти употужнились на йоту чи в рази.

Вчорашні галаретки міняються на галас,
Вічноковтьобна траса - на житні манівці.
Місцевий Труффальдіно мережить мадригали,
Мідяк на пиво-рибку жбурнуть оті, оці.

Ростуть маленькі люди під матюки й сирени,
Чужого научаються, покотять віз проблем.
Ще ласо цмулить моню губитель Карфагена,
Злий Карабас трамбує ляльок у глинозем.

Роззявлено пащеки, ридають крокодили.
Підйом усенародний довкола паляниць.
Хоч ґулі набивали, та хащі прорідили,
Нагородили головно ікластих танцівниць.

Прогностики-чужинці виходять на арени.
Платити їм щедротно, молитися у піст.
А рідні куми ділять посади, ойкумени...
В рожевих окулярах тупцює оптиміст.

Алярми налякали всезнаючу сороку,
Наперстки полетіли у річку, на батут.
Застигли - метикують - халеписько й морока:
Куди б метнути клунки, який зайняти кут...

На нитці Аріадни ні вузлика, ні цятки.
Текла вона, струміла, згубилася між гір.
Тріщать чуби в холопів, побилися горнятка.
У кашу смаковиту халявну - вір... не вір...


2017