Ненадовго, бо жевріють ніжні проміння світанку
Небо землю ще бачить в обидві яскраві зіниці
Поміж них перламутром відблискують світні зірниці
Реверанс Місяцівни до Сонця зникає в серпанку

Дочекається доки вечірня заграва розтане
Доки люди підуть на гостину або вечорниці
Замилується личком своїм у люстерці криниці
Огорне покривалом зірок вигин гожого стану

Починає дивитися в хвіртки, різьблені віконця
Он, хлопчина не спить і немає ні тата, ні мами!
Він замріяно стежить як світло іде килимами
Віддзеркалюють зорі розвішані в хаті суконця

Стій-но, відьмо прозора, безстидна, хижачко розкута!
Не чіпай юнака, забирай краще тих, хто старіші
Утікай, пам’ятають цигани візит твій торішній *
Очі пустять на персні, волосся і шати на пута

Неодмінно піду, лиш побавлю себе білим танцем
Чом ти стовпником, отроче, став і завмер незворушно?!
Обійму тебе лагідно буде можливо задушно
Як полегшає, звіємось в небо залите багрянцем

Найпростіша зі здобичі стане примхливій Царівні -
Цей циганський юнак, що батьків його продані душі
В співробітництві з бісом отримують хліб свій насущний
Їхні внески різняться, тому і застави нерівні

Що то діється? Руки втрачають звичайну рухомість
Чари знищує звідкись повстала невидима сила
Це лунає зі скиту молитва про зниклого сина
Місяцівна прийшла по трофей - утікає натомість.


*Посилання на фабулу вірша "Про Царівну Місяцівну" Федеріко Гарсія Лорка

Залипли бджоли у терпких медах,
Тонкі крильцята вижовкли бурштИном.
А я тобі… а я для тебе – ах! –
По сотах розтечусь, Адамів сину.

Сьогодні я… сьогодні і не раз
Коралями розсиплюся в постелі.
Збирай мене… Нанизуй і збирай…
А скибки яблук світять на тарелі:

Їм рай – не рай, коли без рук твоїх,
Без торків губ, цілованих бджолою.
Криштальна таця, різьблені краї,
І мед на пальцях, мед на стегнах. Млоїть

У грудях місяць пінно молоком,
Аж шумовиння затопило вишні.
Смакуєш зоряним п’янким пилком
Повільно так… тягучо так… неспішно…

Хай бджоли заздрять, хай дзижчать зі зла,
Ліпити соти – неважка робота.
Тебе змією міцно обплела
Допоки ніч…
допоки ми…
допоки…

28.04.17

відмірює доля нитку твого клубка
нещадно згортає простір її рука
намотує час на лікоть їй все одно
чи знято вже до фіналу твоє кіно

напевне вона б хотіла щоб швидше ти
пройшов всі свої шляхи і її пости
щоб титри вказали врешті ім'я і роль
а той хто на переправі спитав пароль

і ставлення до людини її легке
тканину життя встеляє шиття тонке
проте твоя роль у стрічці його одна
майстерно лягає золотом в'язь складна

а поруч нитки строкаті на полотні
утворюють візерунки прості й чудні
та підуть навіки голки у небуття
оцінять тоді нащадки все це шиття

1

А Єва ждала чоловіка -
так неприховано, яскраво...
Навколо крези, недоріки,
самотні подруги лукаві.

Міняла зачіски, маршрути.
Повніла, худла, борщ варила...
Її б задовольнило брутто,
аби щоднини чути "мила".

Дорога, пазли... Чай на таці.
Робота, звіти... зимні ночі.
Посеред стресів, медитацій
достигла, звабна щастя хоче.

І хто б їй видав сім рецептів,
Що в чай буденності улити...
Менжують цілями адепти,
а мачо цмулять оковиту.

2

Ласо накинуте на вітер.
Зальотний жевжик - для екстазу.
Ріж авокадо... в нього діти...
Ковтне омлет... прощальну фразу...

Порозсипає попіл... цукор -
та й наречеться перехожим.
Кота розчісуй легкоруко,
Хай муркотить... і гріє ложе.

У ляльки вуду рвана рана.
Торік принадила Івана.
Адами десь... на заробітках.
Це вже не вірш, а так... примітка.

.....
2018

Іноси! Всіх вітаю із Різдвом!
Із Ханукою, Божичем, Мавлідом.
Курча жертовне втопчемо гуртом,
На брудершафт вковтнемо оковиту.

Анафеми не проречуть попи,
Імам-хатиби пожаліють фетви.
Казав Іса незрячим "Не убий!",
Хотів добра пророк. А нині - мертвий.

Прекрасна релігійна пастораль!
Та гості пана випхали з порога.
Несе покару злісна муттаваль -
За колодарем - днина Чорнобога.

Не освятив громаду лагідком,
Овиди закіптюжені шальгою.
Скипають гнів, образи, молоко,
І примостився чорт за аналоєм.

Ось-ось настане радість неземна,
Ударять у церквах осанну дзвони.
О, Ягве! О, Христосе! О, Аллах!
Я хочу миру. А летять - ворони.

06.01.2017р.

Захотілося миру? То буде нам мир,
Із геєнни дарунки - снаряди, гармати.
В бій веде аксакалів бурят-командир,
І летять в небеса хохлаків лахи-шмати.

Хто не бореться - в того на шиї ярмо,
Порядкують сусіди у власному домі.
Може, сала на кухні із кумом з'їмо,
І допишуть невдахи строфу після коми?

Бачу кукси і більма. Ридає юнак -
Біонічний протез дав у дар Термінатор.
В передпокої мати, в очах переляк:
Кров не та, не підходить синку резус-фактор.

Лики сірі, небриті. Вчорнила вікно пилюга,
А за ним чепуриться весела синиця.
Визирає з-під ковдри сталева нога,
В іншу жменями встромлено гвинтики-шпиці.

У окопі навіки сьогодні засну,
Бо під ранок уділено канути в Лету.
О, як хочу я миру! Та йду на війну:
Аби жив мій онук - я повинен померти.

6.01.2018р.

Вони мені кажуть: «Усе – у твоїй голові:
І рай там, і пекло, і мертві твої, і живі».
Я чесно пішла туди і силкувалась найти
Бодай щось із того. А дзуськи! Окрім пустоти

Та вічного болю - хіба що ще морок найшла.
Чи, може, усе те якраз і ховає імла?
В ній золото й зелень, а ще – білий храм на горі,
І світло – нізвідки, там зайві земні ліхтарі;

Там райдужні квіти - ніхто їх ніколи не рве:
Із ними говорять. Там навіть каміння – живе…
Лише голубого ти кольору там не шукай,
Вся синь – у тобі, а не зовні. На те він і рай.

…Невільною птахою тяжко зриваюся вниз,
На чийсь злобний поклик, на звикло недобрий каприз.
А пут чи не видно, чи то їх і справді нема –
Невже так покірно я йду на той голос сама?!

Він тягне на дно – і крізь дно – і ще далі, і ще…
А спогад про інше буття вже нестерпно пече,
І друзками в хлань розлітається споминів скло,
Примарного щастя – і того немов не було…

…Вони мені кажуть: «Усе твої творять думки.
Позбудешся їх – і танцюй, і живи залюбки».
Не думати? О, я щосили старатимусь! Ви
Лишень із моєї мене заберіть голови…

А хочеться аж вити, бо вітри
собі за моду взяли руйнувати.
Бо я ще я, та ти - уже не ти,
а тільки тінь розгойданої хати.

Бо ці стежки, що рястом заросли,
колись у небо лагідно дивились.
А нині їх нерадісні посли
позбутися не можуть чорних милиць.

Та ти біжи, на втому не дивись,
не зазирай відбулому ув очі.
Бо й те, що є, зміняється колись:
котресь - на дні, котресь - на темні ночі.

І тільки шип у серце заросте,
щоб час від часу зацвітали ружі,
де щось було незвідано просте
і рідне до безмежжя дуже, дуже!

Летять у прірву стомлені листи,
у дзвони б'є розбуджене напастя,
де я ще я, та ти - уже не ти,
а тільки тінь розгойданого щастя.

4.01.18 р.

1.

Світ веселих і похмурих.
Барви, біржі, зодіаки...
Люди бавляться в купюри.
Люди бавляться у знаки.

Світ настирливих, наївних.
Пересуди, перегони...
Люди бавляться в країни.
Люди бавляться в кордони.

Світ азартних, амбіційних.
Чола зрадників, героїв...
Люди бавляться у війни.
Люди бавляться у зброю.

2.

Світ пізнання і покут,
граф, параграфів, понять...
Люди бавляться у суть.
Люди бавляться у стать.

Світ забрал і заборон,
олтарів, олжі, огуд...
Люди бавляться в закон.
Люди бавляться у суд.

Світ пророків, недорік,
граней, пристрастей, прикрас...
Люди бавляться у вік.
Люди бавляться у час.

Світ спокус і каяття,
мов, умовностей, химер...
Люди бавляться в життя.
Люди бавляться у смерть.

04.01.2018

Дерева застигли в печалі. Безсніжний січень –
ні риба, ні м’ясо. Хіба що зимова назва.
…Захеканий дідо відновлюється, присівши.
«Шановний, чи хочете сотку?
Тоді – до нас Вам» –

«У мене їх шість, – віджартовується похилий. –
Тримати лопату щороку все важче й важче.
Страшенно вразливий (суцільна п’ята Ахілла),
авжеж, не наважусь
вважати себе за мачо.»

Безсніжне Різдво – це знущання над грішним людством!
Старий не схотів, бо, напевно, у ж е наклюкавсь.
Бо приводу, щоб не наклюкатись, геть не мав.

Дерева сумують: хоча й почалися Святки,
хоча і глінтвейном пропахли численні ятки,
зима (і під боком, і в Африці) – все ж, зима.

Мов японський пілот на останнє піке,
я дивлюся на тебе – хай трохи гірке
це саке на початку, а більше - в кінці,
та між пунктами цими, як поміж колін,
над якими цілунку манливий кармін.

О життя між початком його і кінцем -
міг би, певно, я бути і кращим пливцем,
але швидше плисти між колін до мети,
де усе - тільки ти, я не можу, зате
довше й довше читати тебе - саме те,

що рятує кармін і рождає дива
на мелодію миті, чия тятива
непомітно в чотири узята руки,
грає щось невимовно небесне й близьке
довгу мить
до початку гірчинок саке.

Як підбор черевичка нагостро дзюравить стежину,
Плач конвалії гасне, його не почує землиця.
Дика панночко, гадино віща, вполюєш мисливця,
Місяцівно облесна, розмітиш довірливу спину.

– О юначе терновий, ти пощо блукаєш лісами?
Сіє папороть сниво, зростають керваві суниці, –
Їх не їсти, їх душі отруйні скалічать правицю,
Утікай диким зайцем додому, до світла, до мами…

– Місяцівно прозора, що руки кришталь і кинджали,
Стану вітром палючим, затихну у фалдах спідниці.
Срібна відьмо, убивнице гойна, прощу і проститься
Божевілля украдених лілій у швах амальгами.

Упирице, злодійко безвстидна, ловчине бездушна,
Твої вищири хижі, а стегна хітливіші хоті,
Виссеш сили, хай осінь схоронить пропажу в болоті,
Бо щоповні зціловуєш квіти артерій. І душно

Задихаються хлопці жертовні, пророслі у пущах
У коріння, у камінь, у крик мандрагори зловісний.
Місяцівно-відьмачко, в корсажі парчевім не тісно?
Дівко ночі холодної, ти і цього не відпустиш…

Чорним шовком лягатимеш, вгорнеш габою коліна…
Він ячатиме круком, та ліс заховає обличчя,
Він торкатиме груди – у пальцях чи глина, чи глиця –
Запечатане серце на тисячу згустків зміїних.

Хижі сіті косою накинеш до скону, до спину,
Вистук в грудях схолоне, а сонце хіба лиш присниться.
Опівніччя уп’ється укусом у виступ ключиці…
Хай вмирає конвалія, панночка звіється димом.

Качає баба прес. А мужики
Кладуть важезну штангу їй на груди.
У неї двопудові кулаки,
Катує, мабуть, москалів для хунти.

Ввійшла у раж, пучком підкови гне
Ламає недоміркам з ходу роги.
Не дихаю. Укляк трухлявим пнем,
Жахаюся красунь сучасних трохи.

В куток мене затиснула грудьми,
Нависла, бо на лікоть гарний вище.
Отак линами снідають соми,
Подумав, що пора на гробовище.

Не знаю як трималися штани,
Відчув себе щуром у кігтях барса.
А голос! Одведи і сохрани!
Муркоче "милий!" профундовим басом.

Під нею поламались терези,
Обняти зась товсту бичачу шию.
З такою хай кохається грузин,
А я під нею гигну, околію.

Утік із переляку. Вуаля.
Зустрів тендітну - знов гризе тривога:
Анорексія! Зморене маля!
Пора писати, мабуть, некролога.

Необережний чмих збиває з ніг,
А заспіваю - кров тече із носа.
Кохатися з такою - просто гріх,
Втрача свідомість, в ліжку - смертна поза.

Я від струнких, опуклих - без ума,
Але поперло не таке як треба:
То м'яса аж гора, то ніц нема,
Зірки та місяць світять через ребра.

Коли помацав мишу отаку -
Потяг на кухню салом годувати.
Втомився викликати їй швидку.
Урешті плюнув, ну її до ката.

О, чим же я Ерота розгнівив?
В коханні крах, або не та планида.
Важкі часи. Нема придатних дів.
Лишилися тютюн і оковита.

03.01.2018р.

Повсюди щастя, гроші та любов,
Чигає благодаті пильне око.
Але у мене сльози - не улов:
Усе не так, не те, вилазить боком.

Друзяку стрів. Розважимось, ачей?
Вже думав, що не вилізу із чата.
А він про спирт кацапською рече,
Поезії мої не хо читати.

Сумую. Сів за гральний автомат.
Збагатшаю! Ввижаються купюри...
Поставлено зарплаті шах і мат,
Програв усе, зідрали навіть шкуру.

Назустріч краля. Хвицалки від вух,
Аж дибом стали на мошонці пейси.
Зубата, погляд - жесть. А я лопух.
Іду в трамвай, вона - у мерседеса.

А чи складу у купу два плюс два?
Звичайна шістка стане, врешті, тузом?
Течуть повз мене блага і людва.
Хтось має все. А в мене - тільки муза.

02.01.2018р.

Не цілуй її шию, хай храми спинаються в небо,
Хай шпилясті пір’їни збиває стріла торжества.
У вітражному співі органу хто Либідь, хто лебідь,
А вона упокорена Леда чужого ребра.

Їй не каятись – жити, зануривши пальці прозорі
В помаранчеву пащу геєнни, а суддями хто?
Запинай стегна, груди, живіт, але звершиться голо
Опівнічне пророцтво купальської ночі. І сто

Зголоднілих русалок протяжно ураз заголосять,
Розтинаючи тишу липневу на повсть проміж зір.
Ти забудеш її, а вона обстриже чорні коси,
Вона висіє коси і з того народиться звір…

Там де льон і жита, де яєчка висиджує чайка,
Де козак задрімає, схмелівши од браги тепла,
Там пройде дивний звір, у стежину зволочиться крайка,
Тільки коси обрізані, мабуть, навряд чи й була…

Не цілуй ані шиї, ні перса чи смагу рамена,
Не звертай навіть погляд у сад полуниць-молитов.
Білі яблуні палені, зболені мавки і темне
Вишиття гарячковою гладдю старих корогов.

Не цілуй! Хай цілує вона, хай скипає окропом,
Молоком вишугує за межі і щерблений край,
Непритомною кров’ю, паруючим криком щокроку
Помирає з жаги. Але ти не цілуй. Не чіпай.
6.06.17

тінь вища людини – коли перед нею стіна…
ніхто нікому не винен – коли всі кругом – вина́…
ви́на… червоні ріки – пий-залийся… віки́
я відпускаю наві́ки лебедем із руки…
птиці дарма́ що в небі – всі путі до землі…
кожному по потребі – голих у королі…
вільних у божевільні… караних у кати…
проповіді недільні… вибілені хрести
о́біч доріг вчорашніх… пустки… пастки́ облуд…
помирати не страшно – важко крізь біль і бруд
тіло своє дожити вдячно у доброті…
легітно відпустити… душеньці-сироті
вимолити покуту… випрямити путі…
ді́тьми… піснями бути – лиш би не в небутті
Богу вернути душу – що відбула… збулась…
це єдине що мушу… щоб не вертати в Час…
не повертати в зиму – Господи, зимно як…
пізню зітру сльозину… і простягну мідяк…
… лебеді відлетіли – люта нині зима…
і не холодно тілу – тіла більше нема…

Відболілося маками,
Відридалося відчаєм.
Не пручаюсь, однаково
Фотоплівки засвічені,
Світ на долі поділений,
До клітин – одцифрований,
І за нашими спинами
Вже не ангели, - ворони.

2017

Пиши лише рядки магічних слів,
аж доки не потане туга днів -
пиши себе собі собою, - не жінкам,
бо їм це - як безодні фіміам,
бо все - співмірності, і хто б хотів
знести донизу з високості храм,
складаючи, так чи інакше, крам.

Все глибші, тонші проминулого сліди,
на упокореній сітківці бруку тільки
дощу нічного пил і марево вітринне, -
земного суму барвні вогники розмиті -
і каблуки леткі нової Пенелопи
виспівують так мідно, мірно, як щити
колись услід моїм човнам зі скель Ітаки.

Останній день старого року –
Такий прозорий та ясний,
І ранку срібна поволока
Вістує вже про Рік новий.

Блукаю вулицями Львова,
У парку стишую свій крок,
Іскриться паморозь ранкова,
З-під ніг поскрипує сніжок.

Завмерли в інеї дерева,
Мов сивочолі вартові,
А чисте-чисте плесо неба
Над ними світиться вгорі.

І перше сонячне проміння
Верхів'я ніжно золотить.
Краса казкового видіння
Карбує в пам'яті цю мить.

Остання роль старого року…
Тепер його спочинок жде…
Що ж, потрудився він нівроку –
Я дякую за кожен день:

За ласку рук – таку жадану,
І за тремтливі почуття,
За світ прекрасного роману,
Що називається – Життя!

31.12.2008

І Фея Моргана
З’являюсь під вечір із надр океану
Сиреною зваблюю, ввожу в оману
Малюю промінням й водою примари
Дивуються маревам цим сірі хмари

Дружина Едему, Аїду – коханка
Сповідниця шлюбу, нестримна вакханка
Я завтра інакша, ніж вчора і нині
Зачата у штормі, народжена в піні

Веселка – найкраща для мене кіфара
Торкнусь її струн і вулкана-мольфара
Могутності кратеру гратиму «Славу»
Пекельну за вінця він вивергне лаву

Контрастне повітря мене огортає
Запитують часто, чи справді я – та є,
Хто зводить чертоги оптичних палаців
Тим зманює з курсу усіх мореплавців

Єдиний мій одяг – волосся і хвилі
Тому я беззахисна в повному штилі
Гадають мужі, що візьмуть собі бранку
Хапають мене, їм не жити до ранку

Співаю солодше за звуки органу
Чи хочеш побачити Фата Моргану?!
Прив’язуйся міцно до щогли канатом
Заклей воском вуха, бо голос мій – Fatum.

ІІ Летючий Голландець
У штормі я бачу красу бездоганну
Реве корабель небу власну осанну
На щоглах канати мов струни гітари
Відточують хвилі об деку удари

Тріпочуть вітрила - зітлілі лаштунки
У діжках по трюму бовтаються трунки
Сурмлять урагани тривожні фанфари
Зникає за обрієм дужка кіфари

Для нього цей день в ланцюгу лише ланка
Звила уробо́рос фортуна-циганка
Це плата така за сприяння гордині
По Друге Пришестя буття в блуканині

Порти не приймають вигнанця корсара
Тож доля його невблаганна сансара -
По колу пливти в колі злої команди
У дрейфі жахати човни і шаланди

Бояться його кораблі і фрегати
Бо знають, що сенсу не буде благати
Безстрашних, безсмертних, розхристаних ланців
Команду нещадних, нещасних голландців

Та мова гордині завжди - lingua franca
Коріння її найчастіш - забаганка
Збагнув капітан і кляне вже ту днину
Коли оминути Мис* виклик він кинув

Прирік корабель безмір вод борознити
В оточенні мертвої заживо свити
Змія їсть свій хвіст - це не матиме краю
Тому я в мандрівці йому потураю

Сміливо приборкаю Левіафана
Вітатиму верхи свого капітана
Я-Фея Моргана - богиня Астарта
Розважу того, хто за дім має Та́ртар.

ІІІ Музика
Хмарини пливуть мов небесна армада
З них вторує шторму громів канонада
На арфах сталеві натягнуто ванти
Зіграють нам тріо вітри-музиканти

Поверхня води - це суцільна литавра
Софіти засяють з сузір’я Центавра
Під музику вітру в обіймах сирени
Він слухати зможе любовні катрени

Єдиними свідками будуть нам чайки
Ковзнуть мужні руки на дві обичайки
Стрункого, тонкого, звабливого стану
Для нього я першою скрипкою стану

Душа моя ширша ніж землі і води
А в плоті до пекла і раю є сходи
Два тіла зіллються в містичному танку
Йому подарую себе без останку

Замріяно стихне стихія навколо
Проникливо гратиме він своє соло
Зайде у містичні ворота з нефриту
Кохатиме палко свою Афродіту

Звучатиму ніжно в руках капітана
Дозволено все, я лиш Фата Моргана
Так буде сьогодні, останньої ночі
Кохання-дарунок небес, а не злочин.

“Est modus in rebus”

Спиню обертання штурвалу фортуни
На мапі долонь трактуватиму руни
Мечем уроборос проклять розрубаю
Строк дії спокути наближу до краю

Лиш серце пульсує в режимі синкопи
Пливи, розжени женихів Пенелопи!
Шиття нескінченне нехай відміняє
Забудь поруч неї про те, що десь я є!

© Марґо Ґейко

1
Шлях пустельний, нірвана,
Чубом грається бриз.
Запах марихуани
Піднімається ввись.

Перебор. Дав промашку,
Блима світло як звір.
Голові дуже важко,
І тьмяніє мій зір.

Тисне втома на скроні.
Метрдотель - зустрічай.
Чую бемкання дзвонів -
Це чи пекло, чи рай.

Бачу дівчину кльову,
Ледь не зсунувся дах.
Народився я знову,
І розвиднівся шлях.

Приспів:

Нумо до готелю "Каліфорнія"!
Це чудовий світ!
Це чудовий світ!
Тут свобода всім, а не колонія.
Є дівчата й спирт,
До надгробних плит.

2

Дах пливе на ТіффАні,
Її Бог - Мерседес.
Парубки на дивані -
От і весь інтерес.

Вигарцьовує пара,
Розпашіли тіла.
Хтось танцює на пам'ять,
Сум стирає з чола.

Викликаю прислугу -
"Принесіть но вина".
Та мене не обслужать,
Бо його тут нема.

Розмовляють далеко,
Спати геть не дають.
Так, насправді тут пекло.
Треба рушити в путь.


Приспів:

Нумо до готелю "Каліфорнія"!
Це чудовий світ!
Це чудовий світ!
Це чудовий світ!
Тут свобода всім, а не колонія.
О, який сюрприз!
Та чому я скис?

3

Стелі куртуазні,
Льодяна шампань.
Кажуть - всі ми в'язні
Потайних бажань.

Ми святкуєм! Прозит.
Точимо ножі.
Звіру треба крові,
Всі вже на межі.

Пам'ятаю двері,
Втечу стрімголов.
Кличе вітер прерій,
Я на волі знов.

Опустіла клітка,
Тихо у саду.
Я прийшов нізвідки,
Знов туди іду.

На всіх мовах світу ти можеш мовчати
Мовчання різниться за суттю і змістом
Нехай для розмови лишаються чати
В словах не завжди досить місця для істин

У царині іншій завдасть квазі-мова
Тональність стосунків і межі дистанцій
Мовчання для того найкраща основа
"Homo est animal loquens" et tácitus *

Але ж кожна тиша, є тиша почасти
Порожнє запліднити можна навмисно
Складний ембріон мисленнєвий зачати
Геном закрутити в спіралі зі смислом

Тож містика погляду, пластика руху
Чуттєві утворюють в душах прилоги
І чутно їх добре, аби хто послухав
Та чують не всі мовчазні DIAлоги

Для двох діалог має власне звучати
Мовчання є слово в чуттєвому танці
Вгадаю, про що велемовно мовчав ти
Про те, що давно наші душі коханці?!

*"Людина - це тварина, що говорить" і мовчить (лат.)
© Марґо Ґейко

А все буде добре. Я знову чекаю на потяг.
У жмені тримаю зажурене сонце зимове.
І куриться, стелиться шлях, наче книга прозова.
Перону пасує січневий замріяний одяг.

А все буде добре... Звикаю до правди гіркої.
Три крапки між нами, як рейки, як балки сталеві.
Я знаю, що ти не зустрінеш мене на кінцевій.
Та лину в дорогу далеку стрілою стрімкою.

А все буде добре. Бо сяють вокзали вогнями.
Бо діти щедрують на долю щасливу і щедру.
І пахне святково срібляста ялинка і цедра.
І їде, несеться мій потяг
Вперед
За вітрами.
28.12.2017

Хто вірить, а хто – майже ні,
У знаки й зодіаки,
Та знають всі: вже на коні
Прийдешній Рік Собаки.

За це – респект країні Хань
І східним друзям іншим!
А я тут зграю побажань
Зв’язав на шворку віршем.

Проблем довкола – як собак,
Та ще й життя – собаче…
Хай це нас не гнітить, однак.
Нехай наш ворог плаче!

Проте ж не все зійшло на пси:
Є ми, живі-здорові,
Є час і місце для краси,
Для праці й для любові.

Хай квітне все, на чому нам
Вдалось собаку з’їсти!
(Корейці скажуть тут «ням-ням»,
Та це – геть інші змісти…)

Щоб не навішали на нас
Усіх собак на світі,
Але щоб знали ми в цей час,
Де́ всі вони зариті!

Сумління й гідність – ось яка
Хай стане рать на чатах,
Щоб ми не мусили в Сірка
Нічого позичати…

Хай рік новий, мале щеня,
Стає своїм для зграйки,
А ми – щоб ставили щодня
Життю самі лиш лайки!

Безжально ранні надвечір’я,
Безтямні очі бляклих зір.
Страханням ночі ти не вір. Я
Ось не боюсь їх… Теж не вір -

Боюсь, ще й як. До третіх півнів
Сочать примари по кутках,
Вихляють в світлі нічника
По стелі обриси невірні.

І білий світ, і білий сніг
Втонули в твані середмістя,
А згублені дитинні сни
Тихенько хлипають – вони
Ще в тих заметах, в тій зимі,
У полі чистім…

пустіть мене у той – далекий світ –
мої прекрасні чудотворні діти…
бабусю-богомолицю устріти
якої ви не бачили… простіть
що не зумів уберегти тепло
у довгі зими нашого нагір’я
усі байки родинного повір’я
я розказав… там раю не було…
там грецька… польська... караїмська кров
із українською влили́сь у ваші вени…
зробилася основою основ
крилата мова… лад її пісенний
пронизує таким серцебиттям
такою тугою возносить душу вгору
такою радістю осяює життя
небесний голос янгольського хору…
співайте, діти… крізь гірку сльозу…
коли німі вуста запрагнуть слова…
вплітайтеся у колос і лозу…
вас вирятує і освятить – Мова…

Погомонімо про високе,
Є відповідний антураж:
Подушка підпирає бока,
Елегія, нірвана, блаж.

В трюмо одсвічує менора,
Стіну вкриває гобелен.
На столику відкрита Тора,
А в телевізорі "Кармен".

Злетілись музи до оселі,
Стило засовують до жмень:
Година тихої вечері
Й пустопорожніх одкровень.

Засутеніло. Нині грудень.
Одне лише пече й гойда:
Співати більше я не буду -
Мовчить Орфеєва дуда.

Можливо, був і недоріка,
І музику не ту учив.
Чи нефотогенічна пика
Відлякувала слухачів.

У Полігамії в опалі,
Евтерпа каже "Селяві!".
Пегас підсовує скрижалі
Аби писав новий завіт.

Прощебетала доля "Годі!",
Прогнала з міста у село.
Сьогодні, кажуть, дуже в моді
Тримати у руках перо.

Атланти підпирають стелю,
А я творю, ввійшов у раж.
Жона вигукує з постелі:
- Іди, картопельки насмаж!

23.12.2017р.

Закам’яніли порухи душі,
Віддаленілих днів не повернути,
Ти перейшла. Лишилися вірші,
Яких могло ніколи і не бути.

Твій шал в мені уже перегорів,
Перепаливши душу аж до краю...
Вогонь погас, та жар не перетлів.
Пече мене … і досі зігріває.

Кохана каже: - Дряпай про любов,
І оминай важкі, гнітючі теми.
Народ бажає єв і казанов,
Альковів, мусі-пусів і гаремів.

Аби по сторінках текла сльоза
І в космос долітав сердечний гуркіт.
Щоб тицяла молодка гарбуза
І читачі заламували руки.

Таких поез довкола сотні скирт,
Зліпилися в один глевкий вареник.
А в мене, що не вірш - то лабіринт:
Сиди і думай, що сказав письменник.

Рука малює злющого слона,
Могутня бивня настромля кокоса,
Та на коліна всілася жона,
Цицьками настовбурчилася в носа.

Не думав, що вигинистий задок
Цікавитиме у моєму віці.
А на папір уже стрибнув рядок:
Гаразд, шановні, напишу про циці.

21.12.2017р.

Плює нечема люду у лоби,
Немає перешкоди нині хаму.
Казав Спаситель "Ближнього люби",
А я би краще посадив у яму.

А ще би причепив до ланцюга
І заштовхав би кляпище до рота.
Людва боїться тільки батога,
А будеш мирним - то пошле до чорта.

Людина, кажуть, це дитя небес,
Та око іншу прозира картину:
Іде хазяїн. Поруч виє пес.
Не жер із ранку, то гризе дитину.

Сусіда каже: - Я боюся, пас,-
І дременув, застрашений, із парку.
А парубок сміється, каже "Фас!",
Тож я в кишені мацаю ножаку.

А далі - бойовик, жахіття, жесть,
За спину заховав малого сина...
Нещасний пес зустрів достойно смерть,
А у господаря із пащі піна.

Кого потрібно садовити в кліть?
Мене? За те, що укривавив швайку?
Нацьковують біду, а ви мовчіть,
Під зуби суньте синову горлянку?

Чи милосердя - звук уже пустий,
Або знущання - це така зарядка?
Шепочуть губи "Господи, прости!".
Та ніж у плоть ввійшов по рукоятку.

20.12.2017р.

"Троянди й виноград" писав хороший лірик.
Я теж, мабуть, поет. А фарби вже не ті.
В одній руці - перо, а в іншій - сірий віник:
Гармонію люблю. Але у чистоті.

Дратуюсь як рука чіпля сусідні струни,
Або коли маляр забризкав полотно.
Охайні письмена - це піднебесні руни.
І як плететься в'язь мені не все одно.

Учуся день у день по-справжньому літати,
До сонечка дібравсь, і падав у яри.
Вдягаю словеса у найдорожчі шати.
Не соромно за труд. Усе що є - бери.

Я бачу як зі слів народжується пісня,
Рокочуть небеса:- Твори! Не жди подяк!
Поезія комусь - красиве і корисне.
Для мене це - любов, багатство і життя.

19.12.2017р.

Ми тримаєм крок за горизонт,
Наша ціль туманами повита,
Наша ціль, неначе Рубікон
Перейти – і будеш вічно жити.

Ми пройшли немало вже доріг,
І стежок натоптано чимало.
Нас в путі стрічали дощ і сніг,
І вітри пекучі обвівали.

Ми ніколи не звертали вбік,
Що б дорогу нам не переймало –
Поміж гір вируючий потік,
Гострі скелі чи гірські обвали.

Лиш вперед – бо ми сини вітрів.
Нас вони навчили перших кроків,
Нас вони навчили перших слів –
Горизонт, дорога і неспокій.

Ми йдемо в незвідані світи,
В тую даль, що манить нас і кличе.
Ми йдемо, бо мусимо іти.
Ми шляхи торуємо у вічність.

1975-2017

Дурна товпа. Не відає краси.
Шанує тільки те, що можна зжерти.
Для мене люди - сонні карасі,
А ми - творці - напівбоги, естети.

За мною смерд кавалки підбира,
Причісує, гнилі пломбмує зуби.
Я - пан своєї музи і пера!
А ті, що знизу - хай підносять шуби.

Куди не глянь - усюди чорно, гидь,
Від подихів людських нестерпно, мулько...
Та геній хоче їсти. Аж сичить.
І витерти під носом варто бульку.

Тавро зневаги клеїться юрбі,
Погорда его змучене ворушить.
Висить лайливе слово на губі,
Ось-ось впаде, поцілить прямо в душу.

Яка ж гидка, відразлива пиха!
Її не переважують таланти.
Митець - це не господар, а - слуга.
Про це завжди потрібно пам'ятати.

19.12.2017р.

Буває, затинається актор,
Або поет встругне сонет-шкарубу.
Але від щастя вмерти - перебор:
Зізнався у коханні - врізав дуба.

Закрижанів життєвий океан,
Вдягнули трупа в похоронні шати.
Лежить сумирно сивий дідуган -
Йому уже амури до лампади.

Інсульт? Інфаркт? Однині все одно.
Цвяшок із дошки витягли обценьки.
Тендітна юнка глипа за вікно,
Не склалося пожити зі стареньким.

Здається, в длані Божа борода,
І срібна ложка визирає з рота,
Аж тут у лоба гримнула біда:
Хотів любити, а попав до чорта.

А пташка вже гарячою була,
Жадав поживи хтивий голос плоті.
Якби ж годину доля ще дала
Аби у світ прийшов Буанаротті!

Ідуть роки. Стікають до калюж.
У жінки випав зуб, срібляться скроні.
Дрімає на дивані п'яний муж
І косяком затягується доня.

Буває, виростає і будяк,
Або завчасно смерть устромить жало.
Але потрібно сіяти життя,
Допоки мойри нить не обірвали.

18.12.2017р.

Вставай, лебідко! Годі спати!
У ковбиках уже бурчить!
Неситий дуже. Бога ради
Розклепли око хоч на мить!

Щоночі я - гарячий мачо,
Удень працюю, аж худий.
А ти - зманіжена, ледача,
Не хочеш стати до плити!

Бажаю в маслі картоплеси,
Биточків, ковбаси кільце.
Іди сюди без комбідреса,
Стань поруч зі своїм бійцем.

Візьми до рук важку ножаку
І від луски почисть линця.
Жона сховалась з переляку
І не показує лиця.

Згадались мамині уроки,
Печальний смуток загриза.
Сиджу на кухні одинокий,
В пательню крапнула сльоза.

Готую чудо у каструлях,
...ля натюрель для двох парсун.
Ротяку роззявля зозуля -
У ліжко харч красі несу.

Пахтить печенею із хати,
Пора писати епілог:
Навчився гарно готувати,
Інакше з голоду би здох.

17.12.2017р.

Я - простий, просолений моряк.
Лаятись не буду, браття, мир вам.
Кажуть, у жінок усе не так,
Почуття глибокі, наче прірва.

Корабель штормисько підганя,
Палубою пролітають хвилі.
А у ліжку тішиться жона,
Від кохання втомлена, у милі.

Ходять морем сизі буруни,
Чайки поховалися у скелі.
А в моїй квартирі пластуни
Крутять еротичні каруселі.

Охи долітають аж сюди,
З нею, мабуть, там гарячі "перці".
Я ж у морі, наче перст, один,
В бочки насипаю оселедці.

Холод пробирає до кісток,
Клешню краба одірвав од носа.
А у жінки любчиків гурток,
В кожного своя жагуча поза.

Час іде. Пристав до берегів.
На протезах сіль обридло хрупа.
А побачив любоньку - ожив!
Калатає серденько над пупом!

Ангела, що впав, я не спасу,
Краще на ходу зірву бретельки.
Афродіту у альков несу,
Перса обціловую м'якенькі.

Заспокойся, люба, не дрижи.
Я тобі не заподію шкоди.
Для роботи створені мужі,
А жінки - для втіхи й насолоди.

17.12.2017р.

Що краще: косовиця в полі,
Чи телевізор і софа?
Труди фізичні - це мозолі,
А сите черево - лафа.

Коли ще був стрибучим шкетом
Щодня - гульня, дівки, синці.
А нині у руках планшети,
Сідниці вгрузли у стільці.

Дитятко суне ваговозом,
Вгодований звиса живіт.
Борща, котлет - ударні дози,
Відро пельменів на обід.

А мешти - розмір сорок п'ятий,
На гуліверів піджаки.
І хто у цьому винуватий?
Генетика? Харчі? Батьки?

Своїх малят годують люди,
Від пережору аж хита.
Мені уже півсотні буде,
Статура, наче у хорта.

Ушир пливе од жиру дівка,
Юнак глита тридцятий рол.
Допоки діти не каліки -
Нехай танцюють рок-н-ролл.

Нехай ганяють у футбола,
Пірнають, бігають щодня...
Сусід жує. Трамбує воло.
Нема людини. Є свиня.

16.12.2017р.

Ми не лежали на Майдані,
І куля не попала в лоба.
Але в кишенях повно "мані":
Віват, Америко-Європо!

Ми не ходили у жалобі,
Дітей в могили не ховали.
При владі. А дурній худобі
Призначені хомут і рало.

Порозбирали барикади,
Похмура чернь згинає спини.
Для оступачених - лопати:
Нехай кайлують до загину.

Брехня вдягнула позолоту,
Вовчиська - вовниці овечі.
Не уторопала голота
Навіщо в хаті колотнеча.

Годують хлопаки пірата,
Несуть добро йому зусюди.
Не має вожака громада,
Тому боротися не буде.

p.s:
Питаю і прошу поради:
Хохли - діагноз чи порода?
А, мо до рук сокиру взяти
І дорубатись до свободи?

16.12.2017р.

Коли сумуєш, просто напиши!
Старокитайське п'ятистопне ши
Французькі альба чи японські танка
Це виклик мій, салонна забаганка.

Пограємо з тобою в буриме?!
Слова зітчемо в’яззю макраме
У техниці плетіння кавандолі
Де кожен вузлик як цілунок долі

Хоч на папері дотиком пера
Або на схилах синього Дніпра
Кристалами прозорого серпанку
Що видно над водою тільки зранку

На небі візерунками зірок
Вважай, я–правовірна, ти–пророк
Промінням сонця, розою вітрів
Пиши про те, як ти мене зустрів!

Залита медом спогадів перга
В чарунці серця ніжна, дорога
Із квітів перших зустрічей пилок
У долі не буває помилок ...

Сягай найнебезпечніших вершин
Пиши мені, що хочеш, лиш пиши!
Рядочки слів під музику думок
Станцюють наймістичніший танок.

1

Призабула, що таке любов...
Падають каркаси, град, колоси.
О жаго моя, ти де? Агов...
Так весталка храму, що в облозі,
Відчиняє двері всім вітрам.
Там за планом будуть каруселі.
Надрукую фото в Instagram...
І пошлю ідилію за Делі.

2

При дорозі книги-жовтяки.
Томик за двадцятку, три - дешевше.
Офірую... Може, завдяки
Їм - чужим - настане мить полегші?

Паоло Коельо не візьму.
Прочитала, рушила... не стріла.
Бачу стежку, абрис у диму...
Мимо серця - реп, канцони, стріли.

Загортаю вірші в золоте.
Не кричать. Іронія - за соску.
Ось і грудень-дядечко... мете
Давню фольгу, свіжі папіроски...

3

За двома зайцями... за трьома...
На снігу сліди. Лілова тиша.
Призабула, що таке зима.
Сонце будить зерня - те, що глибше.

2017

Аж під хмари злітають орли,
Еверестом здираються шерпи.
Чумаки! Розпрягайте воли!
Будем сало із бульбою жерти!

Після пляшки - у космос гуртом.
Після другої - висохне море.
Нам пороблено. Взято в полон.
Упилися бодягою мойри.

Ці баби від народження злі,
Линви долі, неначе гароти.
Що їм кров, чи гіркі мозолі -
Україну призначено чорту.

Тчуться зрада, чужі молитви,
Мова бісова "старшого брата".
Пагінець виростає кривий,
Легіони Іуд і Пілатів.

Поле панові оре глитай,
Не підводить на сонечко вічі.
А хотілось упхатись у рай,
Тільки долі ніхто не позичить.

Бити батька навчились гуртом,
У кишенях стовбурчити дулі.
Станьмо, браття, країні щитом!
Та сусід утікає від кулі.

Пхає крам у вагони й мішки,
Забиває і вікна, й пороги.
До кордону біжать хохлаки,
Скоро в хаті не буде нікого.

14.12.2017р.

Фата-моргана. Все довкруж мана.
Ще не старий, але в люстерці зморшки.
Виорює чоло печаль, війна,
Осріблюються кучері потрошку.

Втомився від жорстокої юги,
Пора зігрітись, утекти до сонця.
Але печу із кров'ю пироги -
В ціні кати, собаки, охоронці.

Уже не жалко рідної орди -
Там кожен другий злодій-пришелепа.
Малюють рай державницькі роти,
А озирнувся - бур'яни до неба.

Хотілось щастям скрапнути з пера,
Сипнути на папір кохання руни.
Та спить Ерато, мабуть, застара.
Чи зрадила, вовтузиться із юним.

А за спиною шелестить зима,
Там неня, тато, доня та онучка.
Іще живий. А їх уже нема.
Болить. Пече. Рука ламає ручку.

13.12.2017р.

Вечір - час найкращий для думок.
Розімліло вислизаю з ванни.
Поза - лотос. Гріє килимок.
Мить - і відлітаю до нірвани.

По "стезі" навпомацки іду,
З пупа скоро вилізе прозріння.
Але кайф увесь - під хвіст коту:
Гавкає жона від злості синя.

- Де получка ти мені скажи?-
- Ось, купив касети і брошурки.
Гуру каже - за скарби - гроши.
А жона: - Ти що, здурів, придурку?

Ох, вчувало серденько біду!
Ляпнула про Шамбалу усує.
Цю ізотеричну лабуду
На роботі я сама штампую!

Я тобі не теща і не зять -
За копійку розірву горлянку.
Марш у ліжко! Поза - номер п'ять!
Будеш борг виплачувать до ранку.

13.12.2017р.

Ех, молоде-гаряче, рветься в бій.
Штовхає в спину у зірках барило.
- Давай, братва, хутчій окопи рий!
У результаті - хрест, вінок, могила.

Для степу роблять бронекатери,
Гармати облаштовують на щуки.
Гей, налітай! Цукерочку бери!
Бабло дурне тече плюгавцю в руки.

Ще рік чи два - і вирій, благодать,
Торби знесуть підручні до кордону.
Слуга народу! А насправді - тать.
У рейвасі вхопив собі корону.

Прокинувся. Доокола сади,
Цвіте айва, гарчить людва "щаслива".
Загнали в гроб. Всміхаються кати.
Але живу в очікуванні дива.

12.12.2017р.

Політична тусня. Крики, рейвах, бедлам,
Оселедці вигукують: - Мі-ха-а-а-а!
Умочаю перо у старенький калам:
Обирають нового халіфа.

Попередні герої дрімають в кутку.
Нова іграшка. Вельми цікава.
Прилетів генецвале на цицю м’яку,
Вдома ж - клітка чекає іржава.

Гей, козаче, дивися – парує рілля,
Не встигає вбирати гаряче.
Та не мудрість шугає хлопу під бриля –
В пащу тигру засовує пальчик.

А он там – у тіні – майталає коса.
В черзі довго, протерлись підкови.
Мудрий Мойшо, ходімо, вшануєм Пейсах,
Помолімося щиро Єгові.

Бачу шал і гризню. Обривають чуби,
Рим палає, втішаються готи…
Тьху, привиділось. Краще б учора не пив.
Все, пора. Треба йти на роботу.

12.12.2017р.

На баобабі світом нудить шпак.
Під ним гарчать від люті кілька бестій.
Гризуть левиці антилопі карк,
А я живу у їхній жовтій шерсті.

Тут затишно. І ворогів нема,
Жую усмак дебелу волосину.
Кохання – море, бо самичок тьма,
Дрімаю на хребті, чи під коліном.

Не тільки леви моцні й вельми злі.
Людина є. Жорстока і несита.
Конвульсії здригають пазурі,
На шкурі розцвіли криваві квіти.

Підстрелено кошицю, подиха.
Собака учепилася за лапу.
Перестрибнула на Рябка блоха,
А за нагоди - скочить і на шкапу.

Намудрував? Зіграю в піддавки,
Фінальна сцена просить епілога:
Нехай себе шматують хижаки,
І хай живуть і процвітають блохи.

12.12.2017р.

Я - скалозуб. Весела птаха.
Усяке скаче з-під пера.
Пішов на фронт - вернувсь без даху:
Життя людське не сміх - жура.

Щасливих мало в морі хворих.
Той - одинокий, той - сліпий.
А дзвони вперто б'ють на сполох:
На сході пекло, чорторий.

Вбрання землисте, колір хакі.
Пожива - спирт і цигарки.
В гаях - окопи, гільзи, танки,
Той - без ноги, той - без руки...

І не затулишся від горя,
Вдихаю сморід і дими.
А люд саджає бараболю
Посеред рейваху й чуми.

Лящать над вухом зуби з криці,
А зір прикутий до могил.
Полопалися струни в скрипці,
І деко луснуло навпіл.

Нема кінця кривавій бані.
Кислиці - ось й усі плоди.
І що - співати про кохання
Та про осонцені сади?

В струмку життя занадто мілко,
Братів ховаю під траву.
Позичте, друзі, хоч сопілку,
Можливо, я ще оживу.

11.12.2017р.

Гризуться пси. Вояки терті.
Уміють вкласти у гроби.
Ми ж - пішаки на дошці смерті,
Усі заляжем під горби.

"Вперед!", "Ура!" , "Ату!" і "Слава!"
Ревуть розчахнуті роти.
А я кажу, що ця потрава
Завжди приводить до біди.

Женуть скотину до забою,
По шкурі хлещуть батоги.
Хотілось миру, супокою,
Але спокутую гріхи.

Щоденно хлипи, труп'я, тризна,
Летять прокльони з пекла ввись.
Помри за рідних! За Отчизну!
За владу скурвлену загнись!

Гребуть народ у братські скирти,
Там будем скоро ти і я.
А мій сусіда хоче жити,
А не згоріти у боях.

Прямою вцілено по схрону,
Забрав до себе душу Біг.
Пора ударити у дзвони:
Ідуть померлі до живих.

11.12.2017р.

Минулася любов, мов листя облетіло
Із дерева жаги, не збуджує мене.
Вуста мої байдужі, не шепочуть: «Мила,
Яви мені, благаю, личенько ясне!»

Для тебе я чужий. І став таким тоді ще,
Відколи уколов пером твоє єство.
І істина із гір співала птахом віщим –
Не бути нам ніколи, певно вже, удвох!

І разом не літати в безберегій сині,
Бо вимага для всіх кохання з давнини –
Прощати вміння, розуміння і терпіння.
Та не властиві, бачу, ні, тобі вони.

Дарма, немов Алкей, шукав розради ліки,
Здобув лиш самоту, як Робінзон Дефо,
Лишилася мені ти мрією навіки,
Як гордовита й непоступлива Сафо.

Цірцеєю була із голосом Сирени…
Щасливий, що життя од тебе вберегло.
Що не розтяв собі у розпачі я вени,
Що чистим б`є мені кастальське джерело.

11.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)