1.

у сніжно-крилій
у круговерті
блукає світло
помежи смерті
шукає серця
що шви згубило
і розійшлося
вогнем
по тілу

мандрує снігом
а сльози
сміхом
думки минає
мов ласка
втіху
і припадає
на ґанок святом
на примхи
бідне
людьми
багате

2.

то зірки листя
що облетіло
озолотило
хрести й могили
мости і вікна
морозом скуті
окопи
ями
підвали ртуті

не пожаліло
волоссю срібла
дитині
казки
про рать у сідлах

3.

то військо бите
глухе неначе
плететься краєм
між сном і плачем

збирає сили
лякає тупіт
тримайся враже
не глипай
тупо

за нами правда
одна
єдина
в проміння травах
тремтить країна
тебе не шкода
де дівся сором
на милість пізно
у яму
скоро
тобі негідний
тобі стоклятий

відкриєм пекло
гарматній ваті

4.

війна не глипне
душа не хлипне
а сніг цей липне
неначе в липні
до крил бджолиних
цвітіння липи
прозорість вікон
бог криги випив

і день не рушить
і ніч не втішить
ці білі душі
що вкрали тишу

умовні грані
між сном і шалом
немов кохання
якого мало
чи неміч тіла
у час падіння

ці душі білі
до посиніння

5.

до неба
видих
землі подушка

і вже не видно
що кров
не юшка
душі не чути
між голосіння
ні слів отрути

ви мов насіння

гостинність тиші
два метри росту
не треба глибше
лягайте гості

нехай насниться
рай журавлиний
хай ворог вчиться
тут Україна

6.

дев’ятий місяць
життя в утробі
лети не бійся
неси у дзьобі
родині щастя
лелеча доле
там світлу впасти
де Бог дозволить
розраді бути
маляті зріти

молитв почутих
і світла квіти
нехай полонять
тінь розворушать
чи син чи доня
яса у душу

26 Лютого, 2015

Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Мов хтось об небо вимастив смолу.
І ясен світ увесь мені потьмарив,
Навіявши, як сон, почвару злу

У образі божественому яро,
В полон віддавши чорному крилу,
Накинувши із темного муару
На душу сіть – пекельну кабалу.

Та гетьте к бісу, чари невеселі!
Хай сонця меч вас лезом розтина.
В коханні є свої Макіавеллі*.

Облесливості хтива гнилизна –
Ознака їх. Та каже голос Лелі,
Що це усе – химера навісна.


30.09.7523 р. (2015)

***
Дозволь мені приходити частіше
У ці покої спокою і тиші,
У ці сади, де визрівають грона,
Де небо диха близько і бездонно,
Де кожна птаха розпліта світанок,
Співає річка глибоко й гортанно,
Де в росах грають промені іскристі,
Де півжиття іще до падолистя…

Дозволь мені лишатися подовше,
Допоки ніч не вичерпає ковшем
Прозорий вечір, що над садом гусне,
Наповнений і шелестом, і хрустом
Сухого хмизу в мене під ногами…
Я хочу в сон забрати вечір з нами, –
Безмежний вечір однієї миті,
Не кинутий у слово і на вітер,
Не ввірений очам чужим і часу,
Якому небо зоряне – окрасою,
Якому тиша – радістю солодкою…
Жадаю спокою…
З тобою – спокою!

Тепло погнали геть хуткі пасати,
Серця холодні, наче льодовик.
Джерела віри треба воскрешати,
Аби вогонь гуманності не зник.

Добро незгасне... ніби крити ні́чим,
Живи-люби собі без перешкод.
То хто ж нещадно душі покалічив,
Що світ у злобі втопиться от-от?

Все важче віднайти зато́ку істин,
Брехні та правди рі́ки - упритул.
Де вчора тільки процвітало місто,
Сьогодні - багновиця і намул.

І янгол, певно, поламає крила
В капкані непробудної пітьми...
Якщо любов уб'є зневаги брила,
За що нас нарекли тоді людьми?

Холодна і хвора, в тобі проростає осінь,
сухими гілками черкає легені й гени,
і в’язані речі тепло не тримають зовсім.
Не сердься на неї – ходи, притулись до мене.

І падають яблука, жаром ночей налиті,
звабливо-червоно в солодкі, як сік, тумани.
Давай берегти цю медвяну вологість літа,
що бабиним ясно іде на прощання з нами.

2015

1.
Королевам не личать сльози,
їм пасують шляхетні справи.
А нешпетні стрибки-курйози
благовірних – плиткі забави –

не вартніші обтятих нігтів
на мізинчиках білих ніжок,
що ступають по оксамиті
пурпурових свІтських доріжок.

Королеви вміють чекати.
Рівний сон. Порцелянова цера.
Королеви можуть прощати…
Втім, то зовсім інша прем’єра…

2.
Королева встає найперша,
одягає свою корону
і... готує млинці, яєшню,
підмітає довкола трону,

запускає прання і будить
короля та малих інфантів…
То звичайний монарший будень –
без оплати, премій чи грантів.

І уважна завжди, й спокійна,
передбачлива, добра, терпляча –
вчора, нині, завтра – постійно
не скандалить, не скиглить, не плаче.

Бездоганна в смаку й поставі
в легкім шлейфі шептань бомонду,
в безантрактній людській виставі
загадкова а lа Джоконда…

Запитаєте: «А навіщо
всі ці «мантії» і «корони»?
Весь цей мотлох? Ідуть у Вічність
без регалій: мужі і жони».

Усміхнеться зі свого «Лувру»
у неквапно-мудрій асані,
і подячно кивне Деміургу
так, неначе сьогодні – востаннє…

Такої не повинно бути,
що розтає, неначе дим,
і тільки поглядом одним
перевертає все забуте.
Ім'я, буває, заміняє
усі імення золоті
тієї, що давно немає
у перекроєнім житті,
у перекошеному світі,
у перекошених полях,
у недокошеному житі
веде стежиною на шлях
у вересневі дні погожі,
де інші – тіні перехожі
на недожатому серпом
тієї, що минає сном,
де є ще і на неї схожі.

               09.2015

Спалило сонце листя на вербі...
Лунає гучно контрабасне соло.
Я віднайду спасіння у тобі
Від порожнечі, що снує навколо.

Закрила світло суму бахрома,
Зламала душу прикра астенія.
Не дишеться,коли тебе нема,
Печаль паде сльозиною на вії.

Усі пороги я перепливу,
А осінь подолає люту спеку.
Зі снів моїх постанеш наяву,
Близький мені, хоча такий далекий.

Люлі-люлі, лишеньку,
Слухай мене, грішненьку,
Та й стули повіки,
Та й засни навіки.

І вдові, й сирітці
Щастя дасть по свитці,
Доки спиш, прокляте…
Спати, лихо, спати.

Я б заснула і сама,
Тільки милого нема,
Він тепер далеко,
Там, де бій запеклий,
Там, де свищуть кулі...
Люлі, лихо, люлі.

Може, лишенько присплю,
Поки Господа молю
За мого слодата...
Спати, лихо, спати.

Хай тобі, приблудо,
Сон безмежним буде,
Щоб не сміло взяти
Ні у діток тата,
Ні малої кицьки,
Тільки в жаби цицьки.

Люлі лихо, люлі…
Дулі тобі, дулі!

Малюю очі щастя на піску,
Шифрую їх, немов послання інків.
Я виграла в палкому поєдинку
Опору на хитливому містку.

В неоні зір запалюю вогнем
Іскру жаги в сузір'ї Оріона,
Стою перед тобою безборонна
І втілююсь у мрію, у тотем.

На зло добі байдужій і черствій
Горю нестримно в полум'ї Сварога,
Біжу розпатлана і босонога
В твої обійми - в жевриво стихій.

Ти - моя втіха, ти - моя втома,
ти - моя спрага в пустелі німій,
може, звичайна, мені - невідома
протиотрута цілованих змій,
трохи тремтячий, майже прозорий
спалах в химерних руках Палія,
ти - безкінечно-тривкі коридори,
ти - точка відліку в центрі нуля,
дурість від галасу, щем із турботою,
збиті коліна й розмиті сліди,
ти - мій кредит з недопитою квотою
і на сьогодні, і назавжди,
світлий праобраз чужої прихильності,
чорний метелик захованих книг,
пошук кінця і пошук первинності,
ти - та печаль, до якої не звик.
Жодні з пояснень не варті і позору,
жодне із міст не сховає пісень,
ти - моя відстань червоного кольору,
я - твоя біла самотня мішень.

2015

А літо іде – так у море пливуть кораблі,
керовані вічним у вічності колом Сварога.
На прив'язі – сонце, в кишені – ключі журавлів,
у теплій руці – путівник по осінніх дорогах.

Зерном зорепадів засіявши спраглі лани,
дбайливо ховає від холоду збрую і рало.
Як п'ята стихія в містах – запах меду і вин.
А літо іде не прощаючись, ніби й не знало

нікого, нічого... І збудеться осінь, коли
заледве живу і прозору, немов павутина,
жертовно, без тихого жалю, березовий лист
її воскресить рятівним ритуалом жовтіння.

2015

Ти пишеш літо. Знову пишеш літо –
Тягучі дні на білім полотні,
Всепроникаюче медове світло
Крізь виноградні грона наливні,

Крізь брижі листя ситцевих акацій,
Плетіння хмелю, вигини лози…
І ту, якій тремтливо пестив пальці,
Але руки ніколи не просив.

Ти пишеш щастя першої вечері,
Строкаті айстри в склянці на столі,
Як тільки розгорталася містерія
Очей і рук, невипадкових слів.

Переблиск намистинок бурштинових
(В очах ще більше того бурштину!),
Не піймані на думці і на слові
Дві пристрасті, не зведені в одну.

Ти пишеш літа швидкоплинний розчерк
У вигрітім, обласканім краю.
Ти пишеш нас.
А я дивлюся мовчки
І вже нікого тут не впізнаю.

В серпневому сонці твоя золотіє краса,
А лет між народів аж ген піднебесно-орлиний,
І ця тимчасова московсько-кремлівська яса
Не стишить фанфар волелюбства твого, Україно.

Тобі дивувати цей світ під покровом небес,
Нікому не вдасться поставити нас на коліна.
Довірся нам, ненько, не зрадим довіку тебе –
Ми діти батьків, але також твої, Україно.

Яви свою волю і мудрість усіх поколінь,
На нас уповай, найкоштовніша наша перлино.
Даремні потуги твоїх ворогів – тільки тлінь,
Вовік незалежною й вільною будь, Україно!

Приспів:

Будь певна, Вітчизно, хоч ми для борні замалі –
Та парость родюча у рідній правічній землі,
І соки живильні твого джерела – без кінця –
Наповнюють наші дитячі та горді серця.

2015

Незалежно залежна від куль, безнадії, утоми,
Де полин, що стрілою у зранених душах осів.
І маячать могили по стежці до волі, додому,
Й наскрізь вигіркле літо у слізно-солоній росі.

Нерозковано-вільна – печуть омерзілі кайдани,
Захмелілі од смерті мільйони злорадих Варавв.
І тяжіють під серцем у мами незгоєні рани,
Смолоскипиться небо від пінно-червлених заграв.

О моя Україно, в безглуздих парадах і війнах,
Де знекровлену тишу неславлять холодні огні.
І столезим лжебратом ущент неподільно-подільна
Загартована болем у спадок дісталась мені.

Де запаху немає любих кіс,
Отам тобі стає і світ немилий.
Немовби щастя й доля відреклись
Й за крок ти опинився від могили.

Лежиш, мов розпростертий, горілиць,
Завмерлий, наче камінь, оніміло.
Води кохання взять з яких криниць,
Щоб душу напоїла й оживила.

Та гарні ліки є все ж од зневір –
Тут рівновага й спокій порятує –
Спинись. Глибоко дихай. Перевір.

Й поклич думками милу, золотую,
Бо знаєш сам – підеш наперекір –
І порожнеча, і життя це – всує.

31.07.7523 р. (2015)

Старий філософ Чень-дивак,
«неграмотний і безталанний»,
сидить на призьбі, п’є первак
і пише вірші бездоганні –
про кошт життєвої суми,
про суть речей і речі суті,
про сни пророчі і уми,
які до скелі мар прикуті.
Усе не просто у бутті,
але на те він не зважає,
шукає сенси і путі,
із котиком у шахи грає.

Старий філософ Чень від нас
живе на сході в закуточку
і кожний день у ранній час
вдягає вишиту сорочку,
щоби стрічали сонце дня
стьожки і чорні, і червоні.
Опісля ослика-коня
веде в Пегасовій опоні.
І об’їжджає все навкруг
і оком ворона пильнує,
аби крутився неба круг,
аби все прісно і не всує.

Старий філософ Чень-поет
пасе отари слів і Слова.
Його підпаски - Інтернет
і українська рідна мова.

21/08/2015

Навіяння? - сеньйора, кавалер...
…В щоденній веремії ритуалів
стежки-шляхи між безлічі химер:
кому - по колу, іншим – по спіралі,

орбіти звичні. Марить циферблат
про опівнічні винятки із правил –
навспак змотати двадцять п’ятий кадр
й застигнути за хвилю до ударів…

Ударна хвиля! В скроні, під ребро –
заряд подивування в перигеї…
Ковзнуло? Зачепило? Відлягло? –

лиш ліхтарі на дощовій алеї
підморгують крізь жовтувате скло
пробудженню нової Галатеї…

Ой, мольфарику, мій ворожбите,
Чи умиєш у ку́пелі чар
Безнадією душу побиту?
Порятуй, повелителю хмар!

Нагучи забуття на флоярі,
Різнотрав'ям-жагою напій,
Нехай дні зненавиджено-ярі
Заблукають у гущі глухій!
Поцілунки роздмухай у ватру,
Повишарпуй з корінням жалі,
Щоб і не спом'янути їх завтра!

Пожалій ти мене, пожалій...

Неприборкана магії сила
Здатна гори звернути круті,
Тож тебе, чарівниче, просила б:
Поможи не зітліти в куті,
не згубити себе до останку,
відшукати назначену суть ...

...Я твоя до наступного ранку,
Ти зі мною, мольфаре, побудь...

тіло – не ґрати
розум – не ґрати
люди – не ґрати інші
дуже легко програти
важко стати да Вінчі

тіло – ілюзія
розум – ілюзія
люди – ілюзія або й ні
всі на щоденній війні
(це знає не тільки Грузія)

тіло – тваринне
розум – нітрохи не менше
люди для тварин – тварини
ніхто
нікому
нічого
не винен –
це знаємо навіть ми

але будьмо людьми

2015

Ховає, як решту безцінну, вологу з небесного ока
у пазуху, в жменю, за скельце озерного дзеркала
заморений серпень і міряє-міряє місяця кроки –
довідує - скоро чи скоро прихід і чи кликала?

Ота, що заходить у обрію двері ледь-ледь розпашіла,
хоч ранок ще сипле між трави прозорої патоки,
та згодом, достоту, захмарює душу, остуджує тіло
землі й небесам, навіть людям. У прагненні доторку

так хочеться бути до смутку потрібною всім і нікому,
так охряно-сіро-брунатно-багряно-мінливою…
І мариться серпню безтямно під сонцем граничної втоми,
і падає вечір в кропиву достиглою сливою.

13/08/15

Одягну білу сукню для тебе із ніжної зваби
Плавні вигини тіла покриє легенький сатин.
І з'їдатимуть очі мене, неймовірні нахаби!
Я зійду у реальність з твоїх ілюзорних картин.
Малюватимем щастя нестримно-солодке з натури.
І не спинить ніхто буревію і зливи дует.
Ти сміливо зруйнуєш іще неприборкані мури
Зі спокусою в парі, з поривом жаги тет-а-тет.
Усі рамки зірвеш, обійдеш неприступні кордони,
Нас охопить раптово шаленства і мрії завій,
Ми дізнаємося, що бажання буває бездонне...
А опісля, коханий, ти знову поринеш у бій.

Занотовуючи власні турботи - утворюєш мапу жіночої ніжності
до розпечених липнем плечей і спаплюжених книгами рук,
мапу трохи наївної мудрості, позабутої Богом суміжності
поміж радощів на самоті і дуету замулених мук.

Ти складаєш їх голосу тембр в нерозбірливі сині ієрогліфи,
загортаєш апарти свої в безкінечні клітинні ряди,
підсвідомо цитуєш свій щем, залишаючи дати й автографи,
бо боїшся на завтра забуть закодованих прізвищ склади.

Твоє літо виходить надвір з паперовим на шиї метеликом,
авантюрно стрибає в вагон із віршів про любов і дощі.
Хтось, шукаючи твої сліди, розгорне цей щоденник за келихом
і знайде серед тисячі слів лиш жіночого серця ключі.

2015

А вони собі легко прощають пролиту кров.
Неважливо: за Блока, Чайковського чи Малевича.
Головне, щоб під їхнім царем не хитався трон,
щоб юрба – на його підтримку
стадом оленячим.

І усі, хто не з ними, – звичайно ж, супроти них.
І усім, хто супроти,
рятунку, авжеж, не буде.
Тож, простивши себе,
приміряють
за німбом німб,
бо у них же Толстой і Гагарін
і, звісно ж, Бунін.

Перевернуться в трунах
Рахманінов і Брюллов:
Треба ж так бездоганно
загалу мізки запудрити!
...Черговий кроволюб,
помолившись на триколор,
в с е прощає Росії.
За Пушкіна чи за Путіна.

мені комета впала за комір:

вкусила голкою за плече,
лягла у кратер зі шкіри, –
не йми віри
усім, хто каже, що не пече
носити зірку у кулаці,
чи сонячному сплетінні,
чи над лопаткою, як Пелоп.

візьми за правило телескоп,
терпіння лише з прямих ліній,
лягай горілиць,
бо небо надто старий кобзар:

порветься сузір’я – матимеш свій квазар.

комети падають не за обрій,
комети падають у людей.

комети падають в люди
у гороскопі - як пил як опік
як зміст,
рудий хвіст
комусь у волосся, комусь - на груди

тому, якщо замість серця чорна діра
спробуй комету витягти з-під ребра


2015

Ти хочеш мистецтва? Мистецтва забракло –
Готується рама чи рампа, чи тур.
Я вже не пір’їна в руках у Геракла –
Мистецтво не стерпить повтору тортур.

Ти хочеш мистецтва. А я невблаганна.
Я стомлена й чемна. І майже свята.
Хоч грала мистецьки, не знаючи гами –
Бо не розуміла, що то – висота.

То тільки тобі зрозуміло достоту,
Що я – Галатея – і задум, і плоть.
У власних очах я – вразлива істота.
В очах у митця – найкоштовніший лот.

Ти хочеш мистецтва. А я поламалась!
Банально. Як лялька, чи гаджет, чи план.
Для нас семи нот було ніби замало –
Ураз обезкрилів обіймів реглан…

Усе я вгадала. Усе ти прогавив.
Нехай не фальшивіє нота кінця.
Натхненно зіграли і пристрасть, і славу.
За це мені – волю, митцеві – вінця.

26 липня 2015

Тут птахи не злітають у небо, а падають ниць,
Гостродзьобо вгрузаючи в землю свою, як чужинну,
Важкокрилі без лету, лежатимуть так долілиць,
Заростаючи травами тихо, безслідно, невпинно.

Шукачі за птахами не прийдуть, загублять сліди,
Чи пощезнуть самі, заблукавши, німі та безликі.
Не знайшовши ні мертвої, ані живої води,
Стануть каменем, горем чиїмось важким і великим.

Маю душу кларнетну.
Я твій джаз.
Внучка старого корнета
У наш час.

Вся – доторкнись! – глісандо!
Розтіклась!
Ти у джазовій банді –
Контрабас.

Тіла мого, ой тіла!
Соло? Ритм?
Грати регтайм уміло –
Алгоритм!

Знаєш, душа кларнета
Мріє блюз.
Соло – ніщо! Дуету б –
Зізнаюсь.

Свінг? Контрабас безтямний:
Флажолет…
Млість. Синкопи. Регтайм.
Тактів лет!..

Джазові – тільки джазу!
Такту – такт.
Ноти мого екстазу
Чують так.

(корнет не той, що корнет Оболєнскій, а той, що інструмент)


23 липня 2015

Ніхто не знає на землі і досі,
Чи є стрімкому часоплину край.
Ти не дивись на зиму у волоссі,
Аби любов не в'янула, зважай!

Роки посіють на обличчі зморшки,
Поблякнуть очі, зміниться хода...
Хай буде щастя у життя завдовжки,
Хай буде мрія вічно молода!

Хоч дуже швидко побіліли коси
І ти собі у дзеркалі чужа,
Буває й тепла, ніжновійна осінь...
Не допусти, щоб сивіла душа!

Вже завтра літо вийде з берегів,
роззелено уплине в теплий окіл,
а нині буде так - як ти хотів:
зірки цвіркотні, небні перецьмоки,

вогні розлиті з чарок ліхтарів
неоновими винами по бруці,
де вечір босо площами побрів,
дозбируючи дня тороки куці.

Прошиє фара місяця - як меч-
лани смакотні - м"якоті бездоння
і вилоняться наші сотні втеч
із виру міста - за нічні заслони.

Гойднуся стебелиновим огнем
у лодії долонь твоїх. Аж доки
світанок у розлуку не вгорне, -
розхилитаю сну липневий спокій.

До сходу літо вийде з берегів-
та зелень ця - як окиси сторіччя.
Усе було би так - як ти хотів...
тривожаться всепалахкотні свічі.

В обійсті літа порядкує липень -
Готує місце серпню, хоч-не-хоч.
Балюють хмари, часом сонце глипне,
А за хвилину – бешкетує дощ.
Так і в душі – то сонячно, то хмарно,
То ностальгійна нотка забринить –
Життя, мабуть, дарує нам не марно
То полинову, то медову мить…

Чому красуня горда й величава?
Всесвітня слава – цілковитий тлін:
Вона у тіні смерті, наче саван.
Для вічності усі ми замалі.
Красивий ідол, гордий на землі,
Колись тілесне убрання відкине,
Немов не існував узагалі,
Хоч викликає захват щохвилини.
А забуття – безжальне і невпинне,
І врода не залишиться тобі,
Але у вірші образ твій не згине,
Тебе увічнить мій невдячний біль,
Бо навіть з плином часу не згаса
У творчості оспівана краса.

Прийшла зваблива ніч, незнано-таємнича,
Мені розповіла казкові знаки снів.
Від губ лишила слід на сонному обличчі,
А душу понесла у безміри світів.
Плила у небуття кудись на її крилах,
В оманливі краї безумства та утіх.
Шаленої снаги ілюзіями вкрила...
А ранок-реаліст узяв мене на сміх!

Стара домівка - згублена душа
Сумною впала в ропачі додолу.
Раптово стала всім вона чужа,
Вже не збере родину біля столу.
Не заколише вітер її сон,
Забули хату навіть вітровії...
Старенька лампа - зношений кулон
Не подарує вогники надії.
Зі стін бадилля буйно пророста,
Печаль укрила тінню вікна-очі.
Та ще вона, наївна і проста,
У самоту́ повірити не хоче.
Жила бабуся з мудрістю сови ,
Любила груші, доглядала квіти.
Нема її -зови чи не зови,
Лише жаліє хату з того світу.

Минає літо – маками згорає.
Світанок обпікається крильми.
І суша люта. Стежечку до раю
За рай обА хотіли б мати ми.

Минає цвіт. За цвітом – інша квітка.
Вінок мого чекання є вінець.
У плетиві його зненацька й зрідка
Зринає нам надії острівець.

О! він явА! Поява із нізвідки –
Прогалина між пагонів річних.
Кладу стеблину до стеблини. Квітка –
Закладинка непережитих книг.

Зникає він – спливає у нікуди.
Що я чекаю, вбрана у вінок?
Тривога – вдих – наповнюються груди.
Зневіра – видих – серденька танок.

Танцює літо. Серця колотнеча.
Світ обертом – тримаюсь за стебло.
Не літо – пекло. Не танОк – утеча –
Із лейтмотивом: все уже було.

13 липня 2015

Звикає квітка до води з-під крана.
Звикає жінка до формальних див.
Колись мені ти стрівся надто рано.
Банально пізно отепер зустрів.

І ворожу я – диво чи не диво?
Звикати до минулого уже?
Щасливішати більше, як щаслива –
Звикати до потопів і пожеж.

11 липня 2015

Я сегодня собираюсь на банкет,
Долго и усердно чищу пёрышки.
Как на бал, готовлюсь выйти «в свет» -
Туфли-шпильки, платьице с иголочки.

Лёг на щеки легкий макияж,
Распушил ресницы, сделал стрелочки,
Будто мастер занимательный коллаж,
Упоительно малюет на тарелочке.

Безупречность имиджа важна,
Мне доверена ответственная роль,
Хоть искусно скрыта седина,
Я нисколько не скрываю возраст свой.

Потому, что праздник непростой:
Милой внучке годик. Вот дела!
Очень хочется, чтоб с внученькой такой
Рядом бабушка красивою была!

2015

В черешневім чужім раю
Оку солодко, згадці – гірко.
Колисаєш нудьгу свою,
Тулиш зарубки на одвірку.

Крізь таврований градом сад
Носиш роси німій зозулі
Манівцем, що веде назад,
Де спів горлечко ще не муляв;

Де гірчила любистком ніч,
У тумани облуд повита,
Блідла, никла – і зслизла пріч…
Та зозулі вже шосте літо

Бракне голосу, й кожна мить
Глибше всаджує ніж між ребра:
І тобою ніхто не снить,
І нікого тобі не треба.

Лінія сонця і лінія долі
По вертикалі.
Краплі холодні капають долу
Далі і далі…
Геть задощило. Небо погідне
Певне в декреті
Тіні вечірні ліплять по стінах
Лжетрафарети.
Дивно і темно. Думка малює
Зоряні пасма.
Хмарно-погідно, ніч балансує.
…Не впасти б…

Засмаглих трав скорботний шурхіт
Пливе дрімотністю садів, –
То оживає ледве чутно,
То гине в спеці літніх днів.
Зростає гірко чад задухи,
Хоч тіні хмар плазують скрізь, –
Хоч одягаю капелюха,
Та все одно линяє ніс.
Хоч би дощу якась краплина
На мене впала чи траву,
Бо, бронзовіючи, – загину
В годину передгрозову.
09.07.15

Марять водами ятері,
на узбіччях лежать шкатулки.
Йти у напрямку від зорі
кам’янистим сільським провулком,

оминути ламкий спориш,
озирнутися коло хати
на зорю – і нічого більш
по дорозі не оминати.

07.07.2015

Чекатиму тебе, немов Христа,
До подиху останнього, до скону.
Хоч вже позаду води Рубікону
І попіл від останнього моста, -

Суцвіттям снів мене не відпускай!
Мов у Путивлі я на заборолі.
На тихі води щоб, на ясні зорі
Ти повернувся у веселий край, -

Хай пронесуться мимо стріли, кулі!
Я буду ждати звістки день у день.
І на Ітаці ткати гобелен.
І плакати тихенько, щоб не чули.

12. 05. 2011

Перехресна рима
Хрестиком незримим
Вишиває долю чорним у рядок.
А поміж рядочків – віють снігом зими.
А мені б квітучий бачити садок.
Щоб у ньому Доля
Колисала Волю.
Щоб у ньому стежка проганяла страх.
І ніякі болі,
І ніякі ролі –
А лише чекання лагідна пора.

30 червня 2015

Пахнуть липи медвяно і хмільно
В серці – збудження радісний щем.
І рука твоя ніжно й повільно,
Як у вальсі, ляга на плече.

Всесвіт чулий летить понад нами,
Ніч шепоче мені: «Приголуб!»
І сп`янілий, торкаюсь губами
До твоїх нецілованих губ.

Пахнуть коси медвяно, духмяно,
Сіножать засина поміж плес,
І здається, в тобі я розтану,
Наче хмарка у сині небес.

Ніч заснула і впала на груди,
Засина поміж трав вітерець,
І нічого навкруг нас не чути,
Окрім стукоту наших сердець.

Я не можу із пам `яті стерти
Ніч, коханням наповнену вщерть…
Я хотів би від щастя померти,
Бо ж кохання сильніше за смерть.

Ніч зітхає і млосно і хмільно,
Сіножать ожива поміж плес,
І згорають, як роки, повільно
Зорі в куполі синіх небес.

2008 р.

Тепер,
Коли розбуджено потік
І прямовисно він летить зі скелі,
Коли у нім вгадався чоловік
Химерно й раптом поруч на постелі,
Я всю себе – під цей потік – бери!
Омий мене, мини мене достатком,
Дай мені все дарунками згори –
Щоб по тобі хоча б струмочком стати…

25 червня 2015

Дощить… Дощі дощів передощили.
Громи похрипли. Небо попливло.
Беру своє запилене вітрило,
Забувши, як життя його крутило,
Сідлаю дощ і… кидаю весло.

Дощі до щік долоні притулили,
Щоб зняти запал (бо ж роки не ті),
А кулачками гупали щосили
У скроні й нерви, напнуте вітрило
Хотіли утопити у смітті.

Пливу, лечу, збунтована дощами.
До щему в дощ чомусь душа пече.
Маленька цятка серця між словами
От-от всотається у землю й плями
Не лишить на землі.
Усе тече…

Війни не гідні ніякі
Смутків і жахів дитячих.
Літечко кольору хакі
Ягід і квітів не бачить.
Літечко кольору хакі
В погребі днює й ночує.
Сповнене дикого страху,
Та несподівано чуйне.
Рвуться снаряди над містом…
В погребі свічка не гасне.
Там заховалось дитинство,
Ставши дорослим завчасно.
Там не прижитися квітам,
Іграм, розвагам – тим паче…
Діти сумують за літом,
Літа у червні не бачать –
З ягід солодким намистом,
В пишнім віночку із маків.
Боже! Хай стане барвистим
Літечко кольору хакі.

Небо вдосвіта змовкне і стане як брила - камінне,
Щойно води озвуться до смерті стома вояками...
І зостануться в річці дві тіні - тремкі, безгомінні,
І зачують обидві як трісне під водами камінь.

І зупиняться душі – людини й коня, що, свавільні,
Відділились од тіл, бо важкими моренами ріні
Охололи тіла їх... І вершник, і кінь нероздільно
Тут лежатимуть ниць, непорушні і, може, нетлінні.

І тремтітиме голос – чужий, як гірка порожнеча,
Несподівано вирваний списом пекучим і чорним,
Доки висохнуть води... І доки не прийде предтеча,
І не взброїть мечем, і у саван тугий не загорне.

…а у тому випадку, якщо ми
атомом поголимо планету,
я, не давши пеклу рятівному
витіснити з нутрощів естета,
на рудому згарищі готелю
приручу безрідного собаку,
щоби він завів мене в пустелю
імені Пустого Бензобаку,

де з уламків ми зведемо хижу,
у якій поселимося з ним і
обживатимемо бездоріжжя
без твердого розміру та рими,
рудиментів спаленого світу –

їх ми забуватимемо разом,
зрідка прислухаючись до вітру
імені Обірваного Джазу.

22.06.2015

Я померла в тобі. Підранок.
Бога ради, ти гідний смерти!
І це сталось числом четвертим.
Я надіюсь, мій світ, тепер ти
Вніс у список своїх прочанок?
Ти надумав мене для себе,
І родитись для того варто.
Ти очолив мене, як Спарту
Сам Лікург дивувся ґарту –
І кохання палало з стебел.
Я померла в тобі. О шостій.
Ти почув. Ти відчув. Ти знаєш.
Та в мені ти чомусь не вмираєш.
Ні, таких у собі не долають.
І стою я тепер опостінь –
Твого серця, як тінь багряна.
Ти тримаєш моє зап’ястя
Та спиваєш блакитні устя,
І в руках твоїх мабуть щастя –
Помирати отак підранок.