кінець
'2014

розбий намети
людей — на сотні
б’ють водомети
і дзвін Господній

цей крематорій
на страх і шини
майдан говорить —
здригайте стіни

майдан у серці
майдан де душі
він без комерцій
а є — бо мусить

болить і гріє
скипає гнівом
у веремії
і на відспівах

лунає славнем
і Слава Богу
з новин останніх
ідемо вногу

спокійні кроки
як світла в хату
ми сильні поки
вікон багато

ці вікна — очі
де ширм немає
ми волеточим
і проростаєм

у бій кістками
крилом правиці
з могил вінками
з-за ґрат в’язниці

а ворог лютий
хорти голодні
зникає сутінь
палає сотня

12 Лютого, 2014

зі собою — на ножах
квит за квит — зі світом
з мене бідний урожай
та добротний вітер

бо себе вже не боюсь
і живу прозоро
просто вивітрився глузд
отверезів сором

в небо ближче ніж на хрест
а до слова — видих
то ж беруся за старе —
збовтую кориду

і вона в мазках ‘оле’
зрушує полотна
де телець неначе лев
на життя голодний

я рішучий матадор
публіку потішу
в серце бачу коридор
наче риму віршу

не бракує смакоти
втраченої крові
розолеєні роти
йти на біс готові

їм — на біс мені — до сліз
від останніх півнів
у кориднім ремеслі
шпага й роги — рівні

і колись умовкне зал
від інтриги ситий
похитнусь при образах
ніч мені світити

кажуть що від свічки день
а від слова — вітер
кажуть — дощ як не іде
то збігає світом

17 Січня, 2014

Хмари затягнуть повіки
Великі калюжі у небі
Тебе ігнорують квіти
і всі позабули напевно

Хмари втекли задалеко
і ти проспав цей світанок
сонце печє до нервів
човни не йдуть у гавань

і залишилось тобі
лежати у цій траві
марити за літаками
й чекати від неї листи

В моїй душі - печаль, і більш нічого.
Безмежне море сірості, і все...
Втомилася шукати правди в Бога,
Боротися супроти лету злого
Над банями розгублених осель.

Ба, навіть у безмежжя днів солоних
Несила прошкувати мимохіть.
Хоч молитовно складені долоні,
Та смутком огортає тихі скроні
Слабких моїх, безрадних верховіть.

І, наче втеча, кожний віддих думки.
Омана ніби - паралелі сну,
Де рідний хтось... Тримаємось за руки
Супроти сірості, печалі, смутку, муки
Над прірвою, що згризла далину.
(10.06.14)

Декламує гроза
віртуозно,
заклично,
облямовують голос
вулкани і арфи.
О вогненні,
о вірші!
Гучніше та вище
не буває гротеску,
літоти,
метафор.

Сто епітетів
тільки босоніж дахами,
на бруківці завулків
без масок і гриму,
щоб різцями небесними
різьблений камінь
відізвався прозорими
сплесками рими.

Між загрозливих ноток
потік ангелочків
миготінням відходить
на стінах,
на лицях.

… Аплодуєш у тиші
зеленим рядочкам,
що, всотавши небесне,
в дарунок землиці…

2014р.

Ілюзія намовлених огнів
Коли горить минуле й невідоме,
Коли надія гіркне до оскоми
І день, що подарований мені –
Це всього-на-всього лиш звуки павутини
І шал рутини...

Ілюзія несказаних думок
Де всі слова загублені в «сьогодні»,
Від горя слизько – далі йти негодні.
З пісочника розсипався пісок,
Що рахував: «а скільки ще до літа?»
Лишився вітер…

Ілюзія не вистиглих бажань
Між «не моли!» і вічністю, що в небі.
Оте столике, стоязике «треба»
Де кожен крок – на вічних терезах.
І дощ не дощ, а марево зелене,
Що йде крізь мене…

Петербурзький кухар-дід
готував царю обід –
щі, баранину, пиріг.

Уявляв себе на троні
в золотій царя короні
і щоб світ – до ніг.

Внук утілив його мрію:
зліз на трон всія Росії
і корону – хап!

Приміря на себе лики
завойовників великих
миршавий к*ацап.

Тільки тисне той вінець,
плавить мізки в холодець,
ботокс не спаса.

Прийде свашка із косою,
візьме внука із собою –
судна жде ясА.*

*Яса – (заст.)страшний гуркіт.

2014

Дитяча мрія
щулиться під обстрілом.
Вивчає світ
безпечності ази.

Уперше
не від спеки знепритомніло
жур-літо –
ні розради, ні сльози.
Саме собі
уже здалося казкою:
засмага, бризки,
пустощів луна…

Вогонь і дим.
Бронежилет із каскою.
Тримайся, рідне. Дихай.
Це війна.

06.2014

Печальний день одинаком на краю осені
Тремтить на гілці стомлений листок.
Півсонна тінь бреде крізь дощ ногами босими
І сивий дуб зіщулився, намок.

Уже тепла не догукатись, не домірятись
Багатозначне Ню, куди не глянь.
Малює вітер срібноперими завіями
Осиротілу заосінню грань.

Подарована Богом
Янголом радості в дорогу,
Стежкою до незнаного порогу,
Пам’яттю про солодку знемогу.

Подарована світу
Запахом пишного цвіту.
Чарами цього теплого літа
У келих життя сонцем налита.

Подароване Небом
Щастя для юного Феба.
Ось лебедине сяйво Денеба,
Чого тобі ще, мандрівцю, треба?

*Денеб - яскрава зірка в сузір"ї Лебедя, також, за однією з легенд, фея, що допомагала закоханим зустрічатися на прокладеному через Всесвіт мосту Чумацького шляху

А на цвинтарі пахнуть трави,
Бджоли навіть збирають мед…
Десь у світі мирськé й лукаве,
Поспіх, біг, суєта суєт…

Тиша тут, як найвища милість,
Час застиг, і не має справ…
Ви за рік мені раз приснились –
Ми прощались, я від’їжджав…

Чи під вечір було, чи зранку –
Легко пам’яті рветься сіть…
Пригорнули мене на ганку,
І, як завше, шепнули – Їдь…

А думки душу рвуть і будять –
Поспішаєш, біжиш, живеш…
Хрестик Ваш я ношу на грудях,
І з молитвою образ теж.

Бо всесильна молитва мами –
Просто з серця, без слів і фраз,
Знаю, там, нагорі, Ви з нами…
Щиро молитеся за нас.

Хай душа спочива в Покóю,
Вічна пам’ять Вам на рокú…
Доторкнуся хреста рукою,
І поправлю під ним вінки…

Рік пройшов…


9.06.2014

Чи не купуєш багатствами світськими
Того, Симоне, що є у Христа?
Час позмітає і маски, і відстані.
Зайве спаде, якщо віра не та.

Хрест золотий із розп"яттям чи варто нам
Передрібнити у жменю монет?
Стали удвох між небесною вартою
Очі ув очі -- король і поет.

09.07.2012р.

В кімнаті розливає запах м`ята,
Не килим на долівці – очерет,
На стінах осока ще не прим`ята,
Вже хата вся – зелена, мов намет.

Дажбоже мій, ти чарівник, естет,
Уявою душа твоя багата.
Зеленого вогню створив бо злет,
Оцю красу земну – зелені свята.

Здається, в день цей тріскає асфальт,
І упирі ховаються по норах,
Природа лік дає слабким і хворим,
Звучить її глибокий, чистий альт.

Здається, що увесь народ співає,
Його здоровий, вільний дух літає.

7504 р. (Від Трипілля) (1996)

З нашої тертої в битвах чоти
зо три лишилося рої.
Обіч дороги – козацькі хрести.
Куриться шлях під горою.

Ворог утік –чи до часу сховав
рештки залізних центурій?
Шлях наш – на гору. А там – перевал
в димці тривожно-похмурій.

Бій наш останній – це тільки виток
звитої кимось спіралі.
Що нас чекає – за місяць, за крок –
на перевалі… і далі?

Наші старшини собі на умі,
марять, чудні, булавою…
З неба ж – нам білими сяють крильми
ті, хто наклав головою…

Предками ходжений тяжко, узвіз
нас піднімає помалу…
Наше сьогодні – це вічности зріз,
стятий мечем перевалу.

05.2014

Мої слова про смерть не надаремні,
Здавалось, горю вже немає краю!
Та я вогнем палю ланці тюремні,
І, наче Фенікс, з полум"я злітаю.

Вогнем любови. Як Христос розп"ятий
Простив мені, так я прощаю кату.
Для Тебе хрест цей, Господи, Тобі:
Дочка я, Отче, всі стражденні дні!

Розкрите серце пропускає стріли,
Вони вбивають те, що наболіле.
І вільну душу чисту, білу-білу
Стражденна Мати Синові дає.

І вже нема ні кривди, ані тліну,
Лиш дух любови зцілює країну.
Мене, малу, народжену дитину
Тримає Діва ніжно на руках.

З вогню і болю -- в долю воскресаю --
Предивний Фенікс --
світлоносний птах!

До 2005р.

Гайда гойдатися на гойдалку у гай,
Готове горе вже зими змаганням!
Не гайся, галочко, і бігти устигай –
Розгойдується гойдалка кохання.

Агонія снігів гряде на берегах,
Густі гілки згинаються дугою…
Гойдаємось, кохаємося – ах, ах, ах! –
Вагання невагомістю легкою!

ГойдА! ГойдА! Ого! Ого! Ага-а-а! -
Зневагою до гніву гравітацій,
Де ігнорується жива вага –
З галантністю голубимося грацій.

Гойдай мене, гойдай мене, гойдай! -
Ти гаряче гукаєш гуком ярим…
І я гойдаю, аж регоче гай,
Аж розбігаються безгучно хмари!

10.03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Російсько-чеченська орда,
Фашистсько-московська навала.
Це спроба убити Майдан,
Це сила, що дух убивала,

Цвіт нації гнала в Сибір
І військо топила у ріках…
Статистикою – на папір
Мільйони. Життя чоловіка –

Ніщо для машини убивств
Комуно-совіцьких тиранів.
І цар так, і Сталін робив,
Учив так диктатор Ульянов.

Земля ця уся у крові,
Тут душі загиблих, як маки
Цвітуть… Пацани дворові
Не знають як ставили ставки

На голод і на Колиму,
На смерть ненароджених навіть,
На чорну народів тюрму,
На постріли в душу і пам’ять…

Ми знаємо. Наша війна
Священна, свята, справедлива.
Це наша одвічна земля,
Тут мати, від розпачу сива,

Молилась за сина й за мир
І Господа-Бога просила
Спасіння і правди, бо ми
Єдині, і в тім наша сила.

Бо ми не загарбники, не
Йдемо до сусідської хати…
Ось літо любов’ю війне
І будемо ми раювати.

І згине ця чорна орда,
Бо дух наш її переможе,
Бо віра і куля тверда!
Спаси нас, усміхнений Боже.

01.06.14

Безкриле тіло. Дух --
крилатий.
А думка -- птахом над землею.
Творець забрав наш дар літати
І стало долею моєю:
Орати, жати, їсти, йти...
Та щоб летіти до мети --
Ростити крила і ламати.
О, мій Ікаре дорогий!
Не тіло, ні, а дух
крилатий.
А тіло й дух не вороги,
Та духу -- першість і первинність.

Хвилинно сходить часу плинність.
Де духу більше -- час летить.
Сидить на дубі птахом думка
І тихо спить...

До 2005р.

Господи,
ну, хоч зрідка, Ти чуєш мене.
я зарані готуюся до Твого ужинку
і хочу попросити лише про одне:
як зіницю ока, бережи цю жінку.
можеш мені не вірити, але, їй-бо,
серед люду, ласого до жіночих сліз,
вона заслуговує на таку любов,
до якої я іще не доріс.
і дотепер вона має мене за бога,
але це, Ти ж знаєш, колись мине.
з-поміж інших чоловіків дай їй такого,
який у всьому перевершить мене.
голуб її і пестуй, люби й лелій,
пристав до неї неусипну сторожу,
щоб від краю до краю – на всій землі,
її не торкнулося ніщо вороже.
від вечора до рання і з рання до ночі
наглядай за нею, сповідай, пильнуй.
хай вона живе тільки так, як хоче, –
не свари її часто за цю вину.
здавалося б, що Тобі – до мене, до неї?
просто бережи її... і нічого більше.
я почуваюся вінницьким Енеєм,
що ніяк не спроможеться на достойні вірші.
слова не даються, як риба у воді,
як пташки у небі – полохливі, вільні.
мій український Божечку, я б хотів
написати про цю жінку з Тобою спільно.
ще нічого не сталося, нічого не скоїлось.
але якось тривожно між лівих ребер.
захисти її, Господи, своєю рукою, –
більше нічого не проситиму в Тебе.
ну, хіба що оцю перестиглу ніч,
із блискучими цятками над головою,
що буяє і квітне, – довір мені
розгортати цей безмір Чумацьким Сувоєм.
де б Твій коник щоразу губив підкову,
прямо серед неба – коштовну, гнуту.
і нехай я складу таку колискову,
щоб вона без неї не могла заснути.
а хто її тихенько для неї співатиме,
це питання, як водиться, вже не до мене.
навчи її оглядатися й забувати
все, що стосується нас – поіменно.
навчи її берегтися серед зваби й згуби,
поведи її за Собою у цій борні.
і коли я востаннє питатиму: "любиш?",
врозуми її твердо
сказати
"ні".

Утечу під шати липи
Від грайливого дощу,
Що за комір жарти сипле,
Почекаю, щоб ущух.

У моїм раптовім схові,
Мов життя п’янкий ковток,
Ніжні пахощі медові -
Передвісники квіток

Зацілують, залоскочуть,
І від пестощів таких
Помічати не захочу,
Що давно вже дощ затих…

Повертатимусь повільно
Боса лугом-пирієм…
Хтось подума: «Божевільна!»
Боже, вільна! Так і є!

Нарешті цей морок
за вікнами щез,
Дощем на бруківці
розсипався лунко.
Зігрій теплим словом
обіймами теж,
Бо від божевілля
нема порятунку.

Для міста надії
ще й досі чужа,
Мізерна піщина
у оці облуди.
Тікаю від себе...
І де ж та межа
Терпіння, прозріння?
Немає, не буде.

Лиш мирна свіча
нищить біль на льоту.
А віра, надія,
любов з аналою
У діжку страждань
ронить Божу сльозу.
Хто хоче зцілитись,
ходімо зі мною!

2014 р.

Не пройти ту дорогу життя,
Яку серце прийняти бажало, -
Це пізнати у смерті пуття,
Це тонким пропекти його жалом...
Це - віддати частину себе,
Зрозумівши причину і вихід.
І - прийняти дарунок небес...
І - проквилити болісно, тихо.

Прояв слабкості - вийти із гри,
Наперед передбачивши докір...
Не прийнявши веління згори,
Не ввійшовши у води потоку.
Не зміцнивши терпіння-любов,
Не поліпшивши світ ні на йоту.
І себе не змінивши... Немов
Не здійснив надважливу роботу.

Балансуючи, пройдеш канат,
Перемовишся поглядом віри...
І злякається серце: війна!,
Ціпеніючи голосом ліри.
А тоді кинеш оком увись,
Здіймеш руки - і зірвешся вгору.
Головне - не дивитися вниз.
Основне - підніматися зору!

21.04.2014р.

А як тобі мандрівка в осінь
І сповідь жовтого листка?
Ще зеленіє хмелем досі
Стежина тепла і витка.
У павутинні рештки літа
І за туманами півсвіту
І день, як станція прощань.
Вдивляються стоокі клени
Журбою в марево червлене
Крізь полотно, що ткала рань.

А як тобі посеред тиші
Без найдоречніших стихій,
Коли негодою не пише
Рудоволосий листосій .
Коли полинно б’ється серце
І час – не час, а димне скерцо,
Оперезало хмарну вись.
В струні дощу –земний Едем.
І хто нас далі поведе,
Не знаю, янгол, а чи біс?..

В шатах сліз моїх чисто-затишно,
Стіл, свіча.
Запах ладану. Білим аркушем
Плине час.
У долонях Твоїх захищена,
Як в вінку.
Чорним габітом горе знищене
На віку.
Животворною прохолодою
Серця вись.
Огорнулася я свободою,
Подивись.

27.05.2014р.

Така прозора і цнотлива днина –
їй навіть грім освідчився: «Люблю!»
і на траву,
засніжену жасмином,
накидав рясно зерна кришталю.

Травневе місто в щедрому розмаї
відпочиває від земних тривог,
лише вітрець співаночки співає
моїй весні,
поділеній на двох.

Оцій весні,
на двох одній-єдиній,
яка тримає душі, мов магніт,
де між двома серцями пуповина
пульсує в ритмі зоряних орбіт.

Місто камінне розпечене сонцем до решти.
Фани футбольні п"ють пиво,
Рахують гроші від німців власники ресторанів.
Снуються люди недільно.
Звично працюють "на панелі" продавці старовинного одягу,
Коралів, картин і вишивки -- народ зубожів,
Вибір великий, беруть іноземці зрідка.
Місто у квітах. Фан зони
Стережуть міліціонери на вулицях.
Страшно: хапнуть ні за що.
А в парковій зоні церква дерев"яна
Святкує день Усіх святих.
Мало святих у народу українського.
А на Нововознесенській -- свято у новій церкві.
Сукня біла спеціально на облечини шита.
Віночок з барвінку і квітів. Волосся завите.
Лежать до землі обличчям. Священик
Хвилюється, читаючи текст голосом спокійним,
Аркуш тремтить у пальцях.
Одяг дає, намітку.
Дівчата в білім входять у вівтар.
З"являються знову у чорнім.
В поставі -- впевненість і задоволення
Рішуче. Чи зрозуміли?
А дзеркало світу -- навпроти
У вишиванках, привабах недільних.
У білім і кольоровім. З дітьми
Маленькими. А завтра хапне їх світ
І плакати будуть черниці за гріхи спільні,
Сховавши до часу усмішки чисті
І спокій у серці своїм.
Світе, ходи до столу. Черниці
Вгощають. Бо відпустив.
Сестро Моніко, личить намітка.
Закріплена добре. Які ж ви гарні!

01.07.2012р.

В Кіото сакура цвіте,
закривши небо на ханамі,
і кімоно для Фудзіями
плете рожево-золоте.

Вишневий цвіт - магічний дим
розвіє вітер за Тіоном
в науку повному бутону:
не бути вічно молодим...

2014

ЖАСМИН
Прокидаюсь в пахощах жасмину.
Губиться із гілочки сльоза…
– Я тебе довіку не покину!.. –
Чи пелюстка це, чи ти казав?

…Вечір юний. Несміливі кроки…
І жасмин, подільський кипарис…
Цей букет таких далеких років
Запізнілі спомини приніс.

Над пахучим стогом – роєм бджілки.
Боже мій! Ну чим же не фата?!
Не зламай кохання ніжну гілку.
А зламав – не снись, не повертайсь.

Гілочка пахучого суцвіття –
Ніжне щастя давньої весни.
Пелюстки-цілунки сипле з вітром
І п’янить мене, п’янить, п’янить…

Спомини журбою перемиті.
Всі думки про тебе – як роман.
Не зника з очей вуаль жасмину.
Усміх долі то ачи обман?..

Зажасминить ще. Та чи зустріну
Я ці очі – кольору життя?..
Чую знов: «Довіку не покину»…
То хіба ж можливе забуття?! (© Любов Сердунич. – Квіти грудня, 1996. – С. 13).

Полісся. Синь озер, задивлених у небо,
таємні русла рік, працарство пралісíв, -
не дихаєш – впиваєшся! Чого ще треба?!
Це – нині. А тоді, за молодих часів:

учитись, пізнавати, підкорювати простір –
Донбаський чорний сніг і гоноровий Львів –
енергія життя! Усе, неначе, просто -
одне велике «Я», помножене на сім…

Дружина і сини, і невістки, онуки –
вже більше ніж сім «я», - то вже родина, рід!..
…Поліського струмка весняні теплі згуки
у пригоршні черпа юнак - який там дід!

19.01.2014

Захлинаючись часом, долаючи кола пітьми,
Ідучи навмання, на маяк, а чи світло в тунелі
Ми воліємо все ж залишатись у чомусь дітьми
І чекаємо дива, принесеного на тарелі.

І далекі світи, що постійно в уяві живуть,
В далині мерехтять і їх сяйво не гасне ніколи.
А життя лише сон, що триває завжди наяву,
І частенько стає не спіраллю, а замкненим колом.

І буває, що хочеться все розпочати з нуля,
Але досвід набутий не завжди рятує від болю,
Та надія незгасна від розпачу нас визволя,

Потрапляє у серце і душу лікує поволі.
Всі невдачі тьмяніють, якщо споглядати здаля,
Тільки пам'ять незмінно приходить – і спогади колють.

2014

Ми з тобою, мій вороже, вічної крові.
Відпускаю я шепіт, моління і спів
навздогін вітровію й тому візникові,
що непрОгляддю був
і лжесвітло терпів.

На найбільшого воза надія найбільша –
під колесами камінь чужий – на пісок,
і вціліє крило лебединого вірша,
налетівши на прогнані зблиски висот.

На найбільшому возі пожитки від сонця,
не штовхни його зопалу нині навскіс.
Янголята, одвічних небес охоронці,
проводжають за обрії польку* коліс
і за нами – очима, очима, очима
на просторах не тільки свого візника,
де злостивці вигулькують, геть нескоримі,
де «війна – не весна», вже зачовгана рима,
незачовгану душу припне до рядка.

2014р.
* ТанОк.

Пародія

Я просто жінка, з метром дев’яносто,
Та не лякайся, знаю – то немало.
Ми пили чай – я засміялась… просто…
Ти захлинувся – ледве відкачала…

Коли я зла – бува, де правду діти,
Рятуйся сам – чимдуж тікай за хату!
А як сумна – мене не розсмішити,
Хіба як принесеш свою зарплату.

Буваю ще нестримна, як цунамі –
Тоді ховайся! А буває – плачу.
Останній раз це трапилось у "Вамі"
Якраз тоді, коли забула "здачу".

Буваю справедлива, але строга –
Ось вчора розігнала друзів зграю.
Ну що тремтиш, неначе я дворога –
Сама собі заміни не бажаю.

Тверда буваю, як гранітні плити,
І рідше – добра , переважно зрання.
Затям, мій любий – Я прийшла, щоб жити!
То що ти там балакав про кохання?


15.05.2014

То скільки коштує життя?
Твоє, моє?
Ісуса, ще раніше?
Я розумію, ряд цей недоречний
із погляду на висоту персон.
Але життя… воно у всіх одне.
Небесне чи земне,
воно як сон,
в якому щастя сниться,
а поруч острах, муки, біль,
розчинені в буденній суєті,
і мрій мара,
зіщулившись калачиком на дні,
ховається у морок сподівання.
Приходять в сон не янголи святі,
а Каїни зі зміями у душах.
Ховаючи усмішку в чорних ружах,
вони буянню зброю роздають,
і пропонують «ворога» убити –
духовну єдність, правду, брата.
Курок натиснеш і немає ката...

А може то офірою зійшло
на ешафот, на плаху, на покару
дитя невинне вічного бажання
у мирі жити з усіма на світі?
Згасають зорі і падуть униз
із небосхилу світла в темінь ночі
поранені, скалічені, убиті
і їх страшні незрячі думи-очі
зажмурились від пострілу у спину.
Коли уперше, вічно пам’ятають
і клятвою розпалюють вогонь,
сльозами омивають мить розлуки.
А потім, далі? Над землею – ворон
і тисячі у прірві безіменних…

То скільки коштує життя?
Чого вартує цей дарунок Божий?
В руках безумця гріш йому ціна.
Бо скільки вже убито тих,
що сподівались жити і любити,
але у сон їх яро устелився
той шлях до краю,
де нема нічого –
ні слів гарячих, ні вини, ні раю,
де небо плаче: ні, не покараю,
не відаю, не знаю, не шукаю…
Убивці снів, весни, надії, сміху,
породжені геєною безумці,
і вас колись уб’ють
розбудженому лиху на утіху.
Диявол не заплатить і гроша,
бо задарма і так йому душа
належить братовбивці від зачаття.
І сяє на чолі, як світоч у імлі,
німе тавро прокляття.

То скільки коштує життя?
Біжать роки по колу
вік за віком
і першого убивці чорна кров
тече у жилах всіх сучасних воєн
і дар любові віє на полову
у кожну сущу мить
неспинно, знову й знову…
16.05.14

***
Ось дивлюся
Довкола
На все я
І гадаю –
Не гасел,
Не слів,
Не політиків
треба – Мойсея,
Щоб ще раз
Крізь пустелю
Провів.

І Геракла
Би здалось,
Щоб стайні
Українські
Почистив,
Як слід –
От тоді, може,
Добре і файно
Ми б зажили –
Без горя
Та бід.

16 травня 2014 року

Ця зима тобі в серці
Лишила роз’ятрений шрам.
Він так довго ночами
Ще солоно буде боліти.
Та, довіривши крила
Холодним весняним вітрам,
Ти зумієш-таки
Долетіти до теплого літа.

І не кайся, не варто.
Ти сильна – чи, може, слабка?..
Розучись озиратись –
В минуле зачинено двері.
Треба ставити крапку,
Хоча б і посеред рядка, -
І палити слова,
Що ніколи не знали паперу.

І нарешті збагни:
Недаремна ота самота,
Крізь яку твоя доля
Ступає упевненим кроком.
Бо, зваливши на плечі
Свого нелегкого хреста,
Ти побачила серцем
Усе, що невидиме оку.
15.05.2014

Рассказ участника митинга
за федерализацию в городе N
на Луганщине

* * *
– У нас, – объяснял горожанин востока, –
По-правде, народ осмелел «тока-тока».

Мы стали копировать ваши майданы.
Нас что подрывает? Пустые карманы!

Везде после «бати» – как после Мамая.
И давит сосед, на мозоль наступая.

Протест как протест – возвели баррикады.
Хозяевам жизни давно мы не рады.

Подъехали парни – бабло, автоматы.
– Давай митингуй! – говорят. Вот мы с братом

И вышли. Мы как бы за русский, за фе…
Короче, за то, чтобы с нами эР Фэ.

Чтоб с ними мы жили, как в СССРе.
А то перебьют нас
бандеры!

Нам сказано: «Эти порежут вас мигом».
Да что ты мне – Харьков, Черкассы, Чернигов!

Какая мне разница, кто там откуда
И как у Бандеры вербуются люди!

Так что же, что лет шестьдесят его нету.
Они ж, патриоты, по целому свету…

И в сговоре с ними ЕС и Обама.
А кто договаривался, братцы, с нами?

Конкретно – с Толяном, с Петром,
с Константином?
А меня уважаешь ты,
Украина?


* * *
Так слышишь иль нет? А ведь мы на распутье.
Такое в умах… В телевизоре – Путин.

А где украинские телеканалы?
…Под флагом России нас, братцы, собрали.

Мужик с пистолетом, башка в балаклаве,
Тризуб сковырнул и цепляет двуглавый.

Наш флаг разорвали. И дали нам гривны.
Но стало мне страшно: ведь флаг –
не партийный!

Державный! Позвали нас: – Парни, вы с нами?
Дадим вам «Донецкой республики» знамя!

Опять Попандопуло чей-то на крыше.
«Донецкий» там стяг. И российский повыше.

– Ура! – закричал кто-то рядом. – Россия!
Теперь мы Россия! – Ну прям истерия.

Тверские, рязанские – скинули маски.
А где же бандеры? Так всё-таки сказки?!

И рядом – известные тут «криминалы».
Ты глянь, как сбежались. Ликуют, шакалы.

Бандитов всё больше, свои и чужие,
За ними, выходит, спецназ из России.


* * *
Тут я протрезвел. Нас – за что уважать-то?!
За что мы стоим, очумелые браться?

Россия захáпала Крым наш и море,
А мы расплясались при их триколоре.

А что, помогли нам соседи, когда мы
Терпели при власти бандитов с ворами?

Так нет! Приютили их нежно в Ростове,
Герои сидят в телевизоре снова.

И снова разгул бандитизма повсюду,
Открыто, с оружьем. Испуганы люди.

…Где дети? В Луганске. Звонили вчера им.
Просили не рыпаться хоть вечерами.

А детки – на митингах за Украину!
Так что же я – враг моей дочке и сыну?!

И мама звонила: «Ой, плачу я, діти.
Синочки, мені б в Україні дожити.

Солдатики наші стоять на кордоні,
Носила їм борщ, огірочки солоні.

Підтримка маленька від кожної хати.
Аби ж не судилося їм воювати!

А як доведеться – піду в Оборону.
Село наше, діти, – вкраїнське до скону…»

* * *
…Так что ж, мужики, мы не с этого края?!
Луганщина – наша отчизна родная!

Мы мову забыли, пахали на дядю,
А нынче и землю отдать свою рады.

Царь-Путину сами сдаёмся наивно –
За сказку, за рюмку, за дозу, за гривню.

Э нет, ты хоть кум, а слезай с моей вишни.
И флаг свой сымай – надо мною он лишний.

И пусть твои, цáрю, спецназы-солдаты
Нас снимут с прицелов своих автоматов.

И пусть нас не манят российским корытом –
У Путина шахты закрыты-забыты.

А мы -то России – металл и ракеты,
Продукты, энергию… Вот нам за это:

У Путина брешут про нас небылицы,
Народ, мол, чихнуть без России боится!

Забыли, как наши Тюмень поднимали,
Сибирь и другие «российские» дали?

Куда там ни кинь – украинцы при деле.
А мы, мужики, что ль, совсем обалдели?

Своей Украине мы что – не опора,
И рады сидеть у неё под забором?


* * *
Не, я за державу. Где всяк будет сытым.
Своих мы отловим воров и бандитов,

Кто «каждого слышал» – не нужен тут снова,
Майдан его свергнул, разбиты оковы.

Царя не зовём! Защитим свои хаты –
Луганск и Донецк, Запорожье, Карпаты...

Тут будет свобода. Тут будут законы.
Ребята, возьмёмся, ведь нас миллионы!

Так я за майданы – под правильным флагом.
За нашу державу, за нашу присягу.

Чего же мы ждём? Избавителей, что ли?
Мы сами тут дров, мужики, напороли.

Мы сами сглупили, поехали крыши…
Пока ещё можем, поддержим детишек.

Даёшь Украину! Для дочки, для сына –
Для всех нас, родные, – даёшь Украину!
МОЮ УКРАИНУ!

19, 21. 04.2014.

ніч не спить ми вертаємо сонні
в береги несемо поговір
де хитає старе гайвороння
бузину у зеленім литві

де блукає невлучена куля
де не тліє трухлява труна
і несуть наші губи нечулі
макоцвітні чиїсь імена

що скидаються чолами з плину
що течуть голосами малят
де одвіку не знаючи впину
у покосах намоклого сіна
сивий зозуль чаклує поля

Великий Пан з руки годує сірих псів:
«Ось вам кістки, ось жили вам. І смерть. І страх…»
І пси летять, і рвуть тіла, як пан велів.
Від злості сліпнуть пси. Біжать по головах…

Засохла кров на лапах їхніх і зубах.
Вони глухі до слів, їм сльози не печуть.
Вони не плоть їдять, вони смакують жах.
І п’ють з очей людських страшну звірину лють.

А Пан чекає. Він зі шкур плете паски.
Навколо нього – мертві води і ліси.
Забув він батька і забув старі казки.
Він мав жінок. Він мав синів… Тепер – лиш пси.

А пси біжать і рвуть тіла, бо Пан велів.
І виють пси, і смокчуть вим’я темноти.
Не знають пси, що завтра з їхніх же голів
Нап’ються крові інші панові скоти.

Настане ранок і розсіється туман.
І він почує сміх, що лине з дальніх сіл…
Великий Пан. Жорстокий пан. Самотній пан.
Він з’їв весь світ. Тепер один годує псів.

© Тала Пруткова, 2014

Тягнуться мережива ніжні завитки.
Ниточку за нитку запліта павук.
Ніжною мережкою стеляться рядки,
На папір стікаючи лагідністю рук.

Прописною мовою вкрилися поля.
Пролягли дорогами вдалину стрічки.
Полинами сонними сивіє земля
І казки розказують горлиці-річки.

Прилетіли з вирію перші журавлі.
Викотилось бубликом сонце золоте.
Придивіться тільки-но, на своїм крилі
Принесла нам ластівка ясноокий день!

Лине за туманами пісня голосна
І дзвінка мелодія котиться вперед.
Щось шепоче вітрові молода сосна
І сміється-тішиться легінь-очерет.

Зорі покотилися вишнями в траву.
Місяць усміхається з-за густих кущів.
Вітер, пролітаючи розбудив сову.
Тільки його й бачили – зник у спориші.

Пісня ллється-котиться хвилями ріки.
Птахом розтривоженим серця мого стук…
Неохайно поспіхом стеляться рядки,
На папір стікаючи лагідністю рук.
2008

Хлопці, не смійте вмирати..!
ой полягло вже сміливців.
Коляться урвані дати:
двадцять, сімнадцять,
за тридцять...

Півночі злі заволоки-
п"яні сусіди - клепали
триста обвуглених рОків
ніж на Вкраїну оспалу.

Лаптями перлись у душі-
звані братами чужинці,
хіть свою чорну роззувши-
гадили плеса трипільські.

наші ж гострилися леза,
вени вогнем набухали,
гени скресали почезлі,-
важко зопершись на рало.

Трісла мембрана світанку,
туги розлились молока.
Місять загнузадні танки
землю, - сполохавши спокій.

Геть захмелілі смертями
впиті вишнівкою крови
надра глибокі та ями-
хижі пащеки - а щоб ви..!

Небо ковтає безстрашних,
сонце бандериться в гіллі.
Наші синочки - ой наші!
кулі cyзір"ям на тілі.

Хто прапор чести Аратти
в шанцях високо нестиме?
Хлопці, не треба вмирати
ви нам потрібні живими.

Пародія

“Розгорни …”– просив поетку
(Місяць вимкну – треба буде).
Всунув пальця у розетку,
Подивившись їй на груди…

В танку смерті затрусило,
Іскри із очей і зорі!
А до того було мило –
Нас зібрали сни прозорі.

Все натхнення розгубилось,
Я кричав й махав руками!
Потім бахнуло й скінчилось –
Впав лічильник поміж нами…

2014 р

срібні риби дихають чорною водою,
мерехтливо зблискують срібняками Юди.
візьми мене за руку і поведи тудою,
де не ходять люди.
веди мене, тамуй мене, сповідайся слізно
про щось невимовне – затято, вперто.
саме час спинитися, ще не пізно,
бо недовго й вмерти.
говори мені, розказуй, переходь на шепіт,
доки не загусне у легенях видих.
серце моє,
пташко моя,
цей твій плач і щебет –
про живих і вбитих.
промовляй, вістуй мені, жебони джерельцем,
доки я мовчатиму, безсловесний,
аж допоки відбиватиме неба скельце
почорнілі весни.
лепечи мені, лікуй мене, переходь на клекіт,
доки кров скипатиме куражем і ражем.
українською руною два лелеки
нам на долю ляжуть.
чорна вода розступається, парує застудою,
вирує і піниться срібними рибами.
зраджую себе Петром, зрікаюся Юдою, –
за слова і рими.
бо віршиська як рибини, як твоє намисто,
що тьмяно відблискує чорним окропом.
тіло пахне смородиною і любистком,
бузиною й кропом.
тримай мене міцніше, шамань, юродствуй,
ці слова вже довіку у моїх долонях
відбиватиме скельце неба.
просто –
я при небі сонях.
за сімома замками нічого не скоїться:
ця наука задавнена, як моя поразка.
доки кров не спинена,
доки рана гоїться, –
не мовчи, будь ласка.

Здравствуй, мать из России,
Твой сын, как и мой, красивый,
Умный, начитанный мальчик -
Просто он сын – иначе
Мы их не видим, и…живы!

И в жизни этой красивой
Есть родина, мама, удача,
Работа и отдых на даче,
Есть море и Крым, пускай,
Я это забуду даже…

Но если в гробу однажды
Мой сын твоего пришлет?
Твой сын моего убьет?
Неужто тогда Донбасс,
Украденный им у нас,
Тебя осчастливит…
Горе
Донбасскими терриконами
И Крымскими теплыми горами
Навеки разделит нас.

И только слеза и могила...
Ты думаешь хватит силы
На жизнь, где не будет сына?

11.05.2014

Коли, курва, не стане тобі ні сил, ні війн,
Коли в порт повернуть усі кораблі,
Ти можливо тоді запишеш у свій сувій,
Що тепер все як треба на цій землі!
Що тепер всі незгодні колись, усі хто "ні" -
Незворушні і, хрест тобі, не живі...
Із намулом, з рибами десь на гливкому дні,
І сліди їхні попелом на траві...

Коли, курва, не стане тобі ні снів, ні слів,
Ані поля чужого, ані вишень,
Ти можливо тоді на Божий небесний стіл
Виймеш серце із чорних своїх кишень,
Щоб сказати людям якісь головні слова,
Що прийшли, переповнені болем вщерть!
Чуєш, курво, немає в світі страшніше зла,
Аніж війни безжальні та справжня смерть!

Яка ж ти в мене виросла красуня!
Хай Бог тебе завжди охороня!
Доросла доня - мамине відлуння,
З долонь у світ відпущене зерня.

В твоїй дитині - доні-фантазерці
Того зернятка бачу вже плоди...
Ти - скибочка відрізана, та в серці
Частинка невід'ємна назавжди.

01.05.2014

Усе роздробили мільйонами протиріч.
І розум так низько, так глибоко закоравів,
Коли переможно, пречорно осіла ніч
Тобі попід очі, мені – у ранковій каві.

О, як я затерпла від чорних твоїх появ.
О, як та корона царівну тримає тяжко...
Шептав-ворожив – ніби волю мені закляв.
І я вже ніколи – за межі цієї чашки.

І я не зречуся. Дивитимусь на замок.
Ти серцем моїм обирався на вічну владу...
А крихітний янгол клює золотий пісок
З моєї молитви за того, хто тричі зрадив.

Дрімає ветхий дах. Лише димар
Все палить люльку, сіє клуби диму,
На мить здалося: й сам я задрімав,
І небо підпираю, я - будинок,

Притулок, бастіон для хворих доль,
В мені живуть - в мені ж і помирають,
Комусь - прямий до пекла коридор,
Комусь - бетонна воля, промінь раю.

Димар, як дід, розкурює мундтштук,
Вечірнє небо коптять сиві кільця,
І, ніччю гнані в темну висоту,
Летять, мов прах розбитих коаліцій.

На мить здалося: я і є той дим,
Що стелиться за вітром, наче парус,
Вагаючись - туди, або сюди
Пустити соковиту, свіжу парость?

Я дах почухав хмари гребінцем,
Вітри мовчать, не кажучи, куди нам.
Скажу собі: ти ним не гребуй - це
Твій шлях, ти - дим і трішечки - будинок.

Стиглі очі мене, наче втомлену ногу, роззули,
Спрагла думка ковтає спітнілими пальцями волю,
Поруч вухо голодне гризе увертюру зозулі,
Наче сиру шматок мишенятко - змарніле, нервове.

Бо сьогодні я - очі і думка, і вуха, і ніздрі,
Рот я річки цієї, її островів я мовчання,
Персональний Жадан, Андрухович, чи Дереш та Іздрик.
Річка - Бог, ну а я - на човні її вірний прочанин.

Поза зоною дії авто у кіптяві істерик,
І будинків лоби, що в напружену сірість закуті,
Десь далеко мурашники міст, залізниць, et cetera*, -
З головами занурились в обрій місця екзекуцій.

Мої весла - китові плавці, спритні клешні омара,
Дужі крила орла, вії велетня, руки атланта,
Сивочоло бунтує в мені мій палкий Костомаров,
Прошкрібаючи шлях, як невільник, зашитий у лантух.

Тож неси вдалечінь мене, мій непокірний вітрильник,
Розрізаючи хвиль метушню на шматки алегорій,
Розсипається вік урбанізму як склянка вітрини,
Мить спустила курок - і уламки попадали вгору.

*Еt cetera (лат.) - і так далі.

Святкуємо підпільно Перемогу.
І порох, і тумани – із Кремля.
Коли у голові немає Бога,
не буде переможною дорога,
якою оперезана земля.

У траурі очікує Вітчизна,
коли мине недоленька тяжка.
Не знаємо, кого чекає тризна,
хто доживе без тоталітаризму
у мирі із душею земляка.

Невірні, непокірні, окаянні,
до кого у молитві стоїмо?
Чи будемо зорею осіянні,
чи, може, як апостоли останні
за нашу віру душі віддамо?

Минає все, але не Перемога.
Але куди ідуть вони – оті,
в чиїх очах ми все ще бандерлоги?
Ми – грішники. А запитай у Бога, –
де є на світі білому святі?

Ще й очі не розвиднює уранці,
а душу кривить, наче п’єш ропу.
Ідуть по Україні не германці,
а сунуть «наші» – з Раші і найма́нці
ордою фашизоїдної Пу.

І хто там святкуватиме надалі
і питиме за горе і ясу
із чаші гніву?
                   Може вип’є Сталін
і за великі наші дні печалі,
і за горючу матері сльозу?

                              08.05.14