Не знайдеш в світі жодної поеми,
Яка могла б із деревом зрівнятись,

Що до грудей квітучої землі,
Голодними устами припадає,

Що цілий день вдивляється у Бога,
В молитві тягне руки листяні,

Хова гніздо вільшанок у рясній,
Розлогій кроні, ніби у волоссі.

Воно прийма на груди білий сніг,
На самоті бесідує з дощами.

Хоч телепні, як я, складають вірші—
Лиш Бог уміє дерево створити.

2015

Душі ховаються у місті з графіту
поїдають солодке насіння самшиту.
Нічийна квартира за місце зустрічі
Чорні півні і гості з вулиці.
Жалісні літери на плитах з граніту
супроводжують людину ще з палеоліту.

Душі не хотіли образити його маму,
чиє єство подібно Рифтовому розламу
розбиває простір-час на дві плити.
Здавалося, такі будівлі неможливо знести.
І, звичайно, вони замутили власну програму
тусовка до кінця дограє найбільшу драму.

Десяток найближчих плавав між димом,
запивав безакцизні цигарки дешевим пивом.
Говорили про зорі під його мостами —
Великий аттрактор, дорога до Ґаутами
рядки виведені незрозумілим курсивом
Македонська бібліотека електронних масивів.

Можливо, ім'я зашифровано десь у зорях,
відбитих хвилями на озерних водах.
Для когось же видавалась ця гора целюльози.
Причому лише поезія, ні клаптика прози.
А можливо це просто гра на водних узорах
"Її" ніколи й не існувало на його дорогах.

Ближче до півночі у частини відмовили нерви
не допомагали навіть часті перерви
Хтось захотів піти на те саме місце
його пружно за плечі притисли до крісла
Вирішили перечитати усі його книги
пам'ять — супутник вічної криги.

Чи відспівують людей без цих амулетів?
Чому святим не вистачить лише сонетів?
Зрештою він у них давно вже не вірив
хіба що у зорі за перилами прірви.
Після таких не лишається купа портретів,
у ту ніч заспокоїлась одна душа
і померло десять поетів.

2016

Чарівність жінки – вища благодать,
Що душу над буденністю підносить,
Коли іскринки ув очах блищать,
Коли душа якогось дива просить.

Коли непереборні почуття
Тримають у солодкому полоні,
Розпалюючи в грудях шал життя,
Не дивлячись на жодні перепони.

Похмуро...день зажмурив ясні очі,
Блазнюють рими, гусінь аркуш точить.
Світліє...сонце плескає в долоні,
І муза моститься на злотім троні,
А вечір...струни мрій перебирає.
Яка ж мелодія душі безкрая...
О, вже світанок - дань бесонній ночі.
І плинуть сни ятряні та пророчі.

У світі, де мамони
Росте чорнильна тінь,
Люд чавить виногрона,
Міняє курс хотінь.

Здорожчали наліпки,
Літанії, сири…
Я музі - два очіпки,
Нехай злітає в Крим.

А плай до Колізею
Висвічує вгорі…
Край льотного музею -
Корови на зорі.

Пасе їх біла баба,
Постукує ціпок.
І вихваляють жаби
Євшан, що перемок…

Верба ще плодоносить:
Знов гепнув мандарин…
Дзумління… Хижим осам
Забаглося шкорин.

Біжать руді мурахи
До сонця, на черінь...
Це світ, де телемахи -
Для цяць і голосінь.

Надрізані флоеми.
Намолені хрести.
Доїння… діадеми…
Діаспорні мости…

І над, і під – Ярило.
Яругами – туман…
Слони тримають брили.
А я - пір'їну, дзбан.

У світі, де шовковиць
Не люблять шовкуни,
Воюють букволови
За відгомін луни.

І лиш коти незрадні,
Не треба їм корон.
Клубочки Аріадни
Закочують у схрон…

2016

Оперують вагомо «фактами»
У моїй схильності до божевілля і бунту
Стають навшпиньки
Вдивляються в шибочку замальовану сумом
Вслухаються в тишу
Яка розрізає їм вухо і глохне як стишеність грому
Зійшлися на тому
Що з тихих снігів я сповзаю спиною у осінь

Це так недоречно
Змінити природу погоду і сутність
Усі пам’ятали
Мою закодованість зимних холодних життів
О, там мене знали
Під снігом не бачачи, Господи, очі і душу
А осінь розхристана
Влетіла до мене й полоще полоще дощем

Я... не до вподоби?
Сумна і пекуча різка і незламна але особистість
Я надто предовго
Втішала покірністю ваш ізольований мертвий вже рай
Я стала перевертень
Що ходить людиною змовчує, змовчує звіром
Ох людоньки, люди
Не йдіть ще до мене бо звіром не змовчу. Змовчу?

Стандартний діагноз:
-Таки божевільна. Жити схотіла. Даремно.
Щось пише читає
В кімнаті як осінь у січні пресміло блука
-Я вами приречена?
Я не ображусь на експлозію гніву На випадки сміху
Так я непокірна
Я зла і невдячна? Я, люди, шукаю Душі порятунку і Світла

11.05.2011.
 

Слова пройшли, як факельна хода.
Вони були з прокляттям, наче з хмизом,
За берці їм хапалася вода,
Злітала самогубцем із карнизу.

Слова ішли свій впертий чорний марш,
Луною розривали піднебіння.
Нога у ногу, згарище у згар,
Аж полум'я обліг іскристий іній.

За ними йшли, ступаючи у крок,
Старі й малі, і мрії, що без віку.
Хто вже погас, хто спертий на ціпок,
Хто на розрив од факельного крику.

Пройшли слова в зловісних кімоно.
Півсотні в'їлись, жодне не спинилось.
Вода і попіл мостять інше дно,
Лиш вікнам дрож уговтати несила.



2016

У винному погребі дядька Луї
виноградні потоки по самі краї
заливають хитанням наші кроки
підлаштовуються, сідають збоку
сіро-зелені погляди -- твої й мої
яскраво-червоні юні щоки.

Дубові бочки грають в п'ятнашки
відкрити їх зовсім не важко
ще простіше разом між них зникати
все тут приточене до певної дати
роками зміцнена кожна пляшка
буде що забути, буде й згадати.

2016

Одвічний пошук (вірних???) Галатей...
Чи не втомився ти, Пігмаліоне,
із криги рук та з холоду очей
між нами насипати терикони?!

Перемовчи! себе перехитри,
пошли любов (незвиклу до мандрівки).
Кургани. Степ. Сполохані вітри
Несуть мене до іншої криївки.

В душі моїй гірчиця проросла...
Кривавий слід омани у заграві...
Куди ж без тебе? - мрії? - без весла?
Серця міняти? знов?на переправі?

Терпке, мов глід, колюче, як осет,
Убивче слово дивиться із дула.
Міраж кохання (прикро!) - силует...
Кінець! тебе, минущого, забула.

Планета ця вкрита була озерами…
Річками з повільною дуже просинню…
По них марсіяни пливли галерами
в сезоні безчасся між літом і осінню…

Хай шкіпер од штилю був і не в захваті,
рудий супокій лився в келихи літрами…
І тануло Сонце в блакитному заході…
Фантасти писали про Землю вітряну.

Плескались хвилини мляво за звичаєм
традицій повільної незнищенності.
Та раптом… Безчасся в тумані відчаю
труснуло світ ревищем нескінченності!..

Розчавило швидкістю астероїда
сезони безчасся на зими без осені.
І спокій ізнов… Лиш так гуманоїдно
в пустелю повзе всюдихід Curiosity.

2015

Летіли пера золоті - червоно танули.
Розбитий обрій огнедухо розпачав.
Вампуму рвалися шнури магічні й гранули
і падав лук із індіанського плеча.

А ти біжи од люду й повні блідоликої!
Тікай, Дономо! Крізь роки, дівча, тікай!
Уже тебе зі світу твого ницо викроїв
упирний постріл і захопницька рука.

Не обертайся на ліси свої скопичені,
залізно змієм обрейковані стежки...
Гітчі-Маніто розгорне - налиті свіченням -
тонкі прожилки твого серця й пелюстки.

Впрягай оскаленого вовка, душу вітрову!..
визбируй пера в міріадах рос вогких.
У танець сонця потече трависте видиво,
зіркове пасмо і тремкий долини сміх.

А сосни - стрілами у небо вічне пущені -
несуть на вістрі чорні накипи заклять:
за плем"я вбите, за гірку дорогу мучення...
і долетять вони!.. Хай що там - долетять!

Іде село повз мої вікна.
Сплетінням різної ходи:
Іде як дама - п’яна, літня.
Як чоловік! – «вряди-годи»
Як «розмальована спадковість»
Побитих під буденний гнів.
Інтелігентна випадковість,
Що не вростається в синів.
Іде цинічно, підло. Стиха
чорнющим ротом цебенить.
Іде, засмітнюючи лихом.
В обіймах, заздрість, аж кипить.
Біжить дитяча безказковість.
Мчить юність «модня» і смішна.
Іде доросла беззмістовність.
А людяність???
Між них – сумна…

14.03.2011.

Пам'яті полеглих

Налий мені, товаришу, вина,
Щоб голова нестямно не боліла, –
Щоби пішла зі спогадів війна,
Немов утома, після сну, із тіла.
Присядь, мій друже, також край стола
І помовчи в підступному смерканні, –
Допоки тане свічечка мала,
З вогнем зустрівшись вперше і востаннє.
Але не думай звично про своє
В притулку спорожнілої хатинки,
Де вечорами сумно заграє
На протягах віконних павутинка.
Народжені наругами орди,
Летять до нас вони з-за небокраю, –
І дивна злука – музики й біди,
Нестерпним болем душі розпікає.
23.01.16

Купець спитав мене: "На що міняєш?"
Кажу, на сміх її голосний,
на щиру радість.
Міняю на колір її волосся,
його довжину і хвилі.
На температуру рук,
що горять при прощанні
На далеку путь,
яку вона проходить щоразу,
щоб зустріти мене.

Велику ціну вартує, сам знаєш.
а чи вистачить волі і віри,
щоб і самому так далеко піти
чи стане сили у голосі
їй щодня дарувати усмішку,
чи стане здоров'я в ногах
для довгих мандрівок вечірніх?
Гарячої кави і терпкого вина,
холодних ранків і слова
можливо, не завжди почутого.

Так, кажу, все зможу і все зумію
забирай увесь мій спокій
старі переконання і безпеку
Забирай дні, забирай ночі
візьми усе вже написане
і ще не написане досі.
Я підпишу цю угоду, я усе зроблю
я виграю для тебе всі битви,
виконаю не один подвиг.
Але дай мені її почуття
цю Різдвяну зірку, що веде мене
направляє мій подих.
Просто дай мені її прихильність,
її погляд і вроду
і можеш забирати усе.

2016

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

...А люди жили і плакали
Блукали
Брудними
Провулками
Усе світлодайне втратили
Чи хтось підібрав - із клунками...
Чи хтось обізвав невдахою...
Чи хтось обібрав до ниточки -
Як марилось бути птахою
З квітучої вишні гілочки...

2016

Дерева вітер хилита
Розлого.
Моя гіркуща самота –
Від Бога.

Шмагає вітер по лицю –
Холодний.
Як бич для мене в мить оцю –
Господній.

І хай болить, та я терплю –
Ще й радо.
Ти, самото, і від жалю –
Розрада.

Не для орлів цей стан рабів –
Смирення!
Мене навік порив зігрів –
Натхнення!

Бо самота, як Божий дар –
Отая!
У ній думками аж до хмар –
Літаю!

Порину ввись світить зорю –
Поетів.
Колись отак помру, згорю –
У леті!

19.01.7523 р. (2016)

Конча Озерна, санаторій «Жовтень»

Буденність -- зорана рілля,
де серце ниділо на споді,
та ожило воно й кружля
в язичеському хороводі.

І вже не скажеш до пуття —
Різдво, Йордана чи Меланки...
Коралі ярого життя —
немов намисто у циганки.

Отак насуплений паша
дає свободу любій бранці,
щоб розмаїлася душа
й на час забулася у танці,

щоб розірвалась мла ночей
теплом, браслетами, вогнями,
щоб у галактиці очей
втонуть сріблястими човнами…

2016

Наростає з потОйсвіту, міста напругу ятрить
голосіння невмовчане. Видивом ночі закрапало.
Стиглий місяць огніє - напевне ж на сильні вітри.
Хмари в трави небесні вгрузають - важкі, наче бафало.

Де гайвеї пасмують маунди старих бойовищ,
а дерева судомні та вигаслі квилять під зорями -
мов ізплетена з карагуати - все вище і вищ...
та мелодія тонка твоя плине далями горними.

Йду за знаками стебел ізігнутих, гілля розхвиль.
Наче з листя сторічної осені просвіт вихоплюю.
Ти так близько до мене - аж рушаться відстані миль...
за мембраною часу орлієш високою волею.

Гостро зиришся в мене, на мене росою зіниць.
Пролітаєш наскрізно нейтронами лавиносердними.
Лише голосом, зболено словом, собою озвись!
Лише вирости з тіні густої за тихими кедрами

і земля черокійська розбудить каміння живе.
Ми з тобою овітрені в коло сновидь ошаманених,
підіймемо - як рибу на списі з Огайо - із вен -
наших вен ізневірене сонце - з кривавої гавані.

Веселий день прийшов до мене,
Його все збільшує зима.
Та щуляться од вітру вени,
Стиска мороз їх крадькома.

А розсипи розкішні снігу
Милують очі навкруги.
Руками зроблені хурдиги
Його високі береги.

Як хороше – вродливий вечір
Вогнями пестить де-не-де.
Немов духмяний пломінь печі
Тепло леліє молоде.

17.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка.

Щедрик-ведрик, щедренята,
Поверніть додому тата
З перемогою і миром –
Щедрик-ведрик, прошу щиро.
Поверніть матусі пісню
У годину ранню й пізню.
Як татусь пішов в АТО,
Не радіє з нас ніхто.
Дайте чоботи бабусі,
Бо застудиться, боюся.
Їй давно б купила ненька,
Та платня така маленька.

Щедрик-ведрик, щедренята,
Наречена є у брата,
Мила й лагідна напрочуд,
Та батьки її не хочуть
Без великих статків зятя...
Дайте людям тим завзяття
І любові у серця,
Щоб побралась пара ця.

А у нашої сусідки
Не народжуються дітки.
Як вона їх в Бога просить!
Щедренята, може, досить?
Дуже вас благаю нині:
Дайте тітоньці Марині
Сподівань, та не даремних -
Діточок здорових чемних.

А до іншого сусіда
В гості син чомусь не їде.
Дід Максим - такий самотній!
Щедренята! Хоч сьогодні
Надоумте того сина:
Хай він діє як людина.
В нього ж теж зростають діти,
Як добру їх буде вчити,
Коли сам забув дорогу
До татусика старого?

А учительці моїй
Подаруйте снів сувій,
Бо недавно поділилась,
Що зі снами посварилась.
Як мені її шкода!
І привітна, й молода.
В нас вона вкладає душу,
То й за неї дбати мушу.

Нам же, діточкам, на втіху
Принесіть хоч трохи снігу,
Без морозу, бо у нас
Дорогі і світло, й газ.
Треба ж людям, щедренята,
Якось перезимувати.

А які були б ми раді,
Щоб усім, хто є при владі,
Ви дали таку зарплату,
Як у мами чи у брата.
Може, вийшло б з того диво –
Зажили б усі щасливо,
Щоб, позбувшись лиха- зла,
Україна розцвіла.

Щедрик-ведрик, щедренята,
Може, я прошу багато?
То хоча б ... додому тата…

Чи ми вибираєм, чи нас вибирають
дороги від дому, шляхи у життя,
де кола пекельні, сягаючи раю,
згрібають до купи роки і сміття.

Це наче неволя, а поруч свобода,
дроти неколючі… і лагідні пси.
У кожної пісні завершення - кода,
у кожної правди – свої голоси.

Сенсорика щастя у вимірах неба,
у хибах моралі, в моралі діянь.
А нижче, в додатку – уживана кеба,
дитя нерозумне порожніх пізнань.

Життя в дуалізмі, як бути й не бути,
і час розгалужень шукає криву,
щоб перше дістати, а друге забути,
і в душу хрипіти: я мислю… живу…
12.01.2016

Зима будує за вікном
засніжені дороги,
і Морозенко б’є ціпком
потоки і пороги.
Шкребе у двері цілу ніч
і дихає кошлато.
І остигає грубка-піч,
а з нею тепла хата.
Зима як сон, зима як лик
холодного покою,
лиш іноді ворони крик
зависне над тобою.
Мороз втихає, вітру спів
бере нараз відпустку,
і посвіт сонячних вогнів
вдягає сяйну хустку
на крони саду і дахи,
на конуру собачу,
і зігріваються птахи,
і кітка у додачу:
лишає ямочки-сліди
на зоряній перині,
іде собі туди-сюди,
радіє ясній днині.
Зима живе своїм життям –
хурделить і стихає,
то стане плаксою-дитям,
то тишу колихає.
А нам своє – чекати, йти
через сніги у літо.
А що зима, а що вітри?
Минає, як лібідо…

05.01.2016

Тримай і тримайся.
За обрієм спишуть,
Бо йшов, наступив на розтяжку для миші.
Злякався війни ховрашок під колоссям...
А може, реалій нема - все здалося:
І хата - не крайня, від лісу четверта,
І з чортом розмова про юнку - відверта,
І брехні циганки, і дим цигарковий,
І вихід в астрал, де спадають закови...

Гартуй і гартуйся.
Щезаюча воля...
Не прагнуть динаміки важелі кволі.
На фініші перші, охочі до старту,
Насиплють насіння з гробниці Урарту.

Лукаві шептали: "Ти зможеш... ти Фенікс...".
А скільки гориш - те багатим до фені.
Розвіється попіл над чубом Славути...
Мені б тебе, хлопче зі сну, не забути.

Не гладдю по білому - чорнохрестами
Рушник вишивається...
Боже, ти з нами?

До Щастя вселюдського - ніч і...парсеки.
Пророцтвам Кассандри не вірили греки.


2016

Чи запізно, чи занадто рано,
І про що не думав, не гадав,
Я подібним став на Дон-Жуана,
Майстром слова і амурних справ.

Що зі мною сталося, не знаю,
Я щодня біля нових колін,
Сам до себе жалість я втрачаю,
І долаю зради навзамін.

І чимдалі менше я страждаю
В почуттях і ніжних, і простих.
Що ж іще я в цих жінках шукаю –
Легковажних, підлих і пустих?

Я себе презирством захищаю
Від жінок, подібних на повій,
У душі лиш холод закипає,
І бузковий шелест голубий.

На душі заграви вечорові
І лунає, мов би крізь туман, –
Не шукай свободи у любові,
Є за те розплата, Дон-Жуан!

Я спокійно виклик цей приймаю,
Я ж бо відрізнити не зумів
Заметілі від весни розмаю,
І любов від хтивих відчуттів.

Так вже склалось, так зі мною сталось,
Все нові жінки мене манять,
Щоби вічно щастя посміхалось,
Не змирившись з гіркотою зрад.

Я пам’ятаю й досі ніч святу:
На покуті димить Різдвяна свічка,
Витає дух пробачень і освідчень.
Густі дими над стріхою прядуть.
До хати батько молитовно дідух
Святково вносить, укладає гідно
У чепурний і вартий в домі кут.

І так пречисто сяють образи,
Неначе сам Господь помежи нами –
Малий Ісусик щедрими руками
Торкнувсь теплом найменшої сльози .
І закликає мати до молитви
Маленьких нас, щоби благословити
За рік діждати: «Боже, поможи!»

Відтак за стіл. Парують пампушки,
Кутя пахтить горіхами і медом.
У небі зорі запаливши щедро,
Іде колядка світом навпрошки.
…Із року в рік у спогади вертаю,
Коли свята зоря з-за небокраю
Торкає світлом пройдені стежки.

Писать. И сердце биться не устало
в оковах тела страстно и легко.
Мне кажется до Вас я не дышала,
до Вас прозренье было далеко.

Слова - туман. Вы смотрите улыбкой.
Улыбкой Вашей я молчу и говорю.
Я заболела, знайте, слишком шибко
и не лечусь, но Вас я не корю.

Моя простуда Вами безнадежна,
но кто же умирает от простуд?
Больна уже хронически, возможно
и слава богу, больше не спасут.

Не выпишут рецепты на лекарства,
диагноз не поставят, не солгут.
Я жертва опьянившего коварства,
раба всех посвященных Вам минут.

27.11.2015

Нова сторінка – перший білий голуб
злетів у вись. Немов причастя
діткнулося руки наперстком щастя.
Як перша купіль немовляти, перший проруб
у світ, котрий однаково відкритий для усіх.

Земля, як обрус білий. Біле жито
легка завія розсіває,
прийдешнє ще нічого геть не знає.
Маля! Життя пройти – не зиму пережити,
найперший сніг і перший лід – найперша дрібка солі.

Сьогодні ти феєрія-відрада,
новий виток. Така основа -
народжуватись треба знов і знову.
Початок, як лоза, життя – то виноградар,
доокруг біло. Білій, мій Новорічню, і радій!

01.01.2016

Коли засинають озе́ра й ліси, мовчи!
Це білі скульптури в музеї зимової тиші.
Скорбота, війна і тривога – слова-мечі.
Мовчи! Говорімо про інше.

На сході висвітлює день де-не-де людей,
живих межи мертвими, смерті байдуже обличчя.
І сніг у холодній клепсидрі безвільно йде…
Мовчу… Говорімо про вічне.

Про… світло і темряву? Зріле кохання? Чи
поезію? Музику? Музу? І знов запитання:
Коли засинають озе́ра і світ мовчить? –
По видзвоні гільзи об камінь.

2015

*
і
на порі
рік
опечалений
тим
що не міг
сіяти ситами
на оберіг              
і на проталини
іній і сніг                   
                    на недочитані      
саги доріг сущої та́їни
.

*
нам
і полям
і із малечею
мамі синам
татові донечці
мріям і снам
буде предтечею         
                    білим ночам
і у віконечку
явиться сам                         
         рано увечері
морю гаям                  
                   зорям і сонечку
.

*
і
одягне
ялини хвоєю
і промайне             
           поза утрачене
і пом'яне                   
               мічене волею
не омине                           
                       диво небачене
і неземне                 
іншою долею
.

*
і
на межі
люті і січені
на віражі           
           скороминущого
хати чужі                   
           будуть уквітчані
сильні мужі                 
        виженуть дужчого
за рубежі
.

*
віє
хур-
делиця
біля села
килими віхоли
перемела         
         сива метелиця
йде до стола                 
         дідух із віхою
і омела                         
                   лякає стріхою
чари зела у ступі мелються
.

*
і
не зове
небом осяяне
ладо нове
         і непомічене
перепливе                 
                   ріками та́їни
і оживе                    
ерою вічного
.

             12.2015

Як хороше в зимовому раю!
Хоч він безсніжний, та зате – спокійний.
Лікує душу зранену мою,
Мов стан схвильований мій розуміє!

І пестить вітер, тягне ласки нить,
І легко так розсіює тривогу.
Немов говорить: «Ну, вже досить нить!»
І моляться озерні хвилі Богу.

Гіллястий дуб схилився до води,
Мелодію почув Санта-Лючії…
О Велесе, моїм пером води,
Допоки у гаю не споночіє.

Допоки в серці згасне той вогонь,
Зотліє в ньому іскорка остання.
І попелом – з обпечених долонь
Розвіється розтерзане кохання.

13.12.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Затишшя також потрібне.
Ще кажуть: либонь, перед бурею...
Буденність краплинно-дрібно
у горлі гірчить мікстурою...

І так чогось мілко-мілко,
і тісно душі неприкаяній...
Мов десь дотліває зірка,
затлумлена братом каїном.

Мов десь вигорає свічка,
мільйони разів запалювана,
і скупо (все рідше й рідше)
теплом мерехтять проталини...

Затишшя... Льодово-зимне...
Зігріти би душечку бурею,
що пристрасно і нестримано
ввірветься у світ Магурою*!

2015
* Донька громовержця Перуна, хмарна діва, у слов'янській міфології прекрасна , крилата , войовнича.

Небес блакитним перламутром
глибокий погляд заяснів...
Чи ця зима не любить хутра?
Не беручка до ковзанів?

Контрасту легітне контральто...
Відлуння нотки золоті...
І шпацирує по асфальту
зима в осінньому пальті.

11.12.2015

Піднімаюсь на схил, як на гребінь самої себе.
Опускається тиша, але не привносить порядку.
Я молюся, бо знаю: хоч давнє усе, а слабе.
І пасуться на схилі лиш яблуня і яблунятко.
Виринають із пам’яті лиця, немов з-під води,
і здається, що світові не умістити об’єму
усього́, що вже трапилось. Господи, не підведи,
і хай буде по-твоєму все в королівстві твоєму
і по-моєму все – в королівстві моїм.
Піднімаюсь потроху – видніється дім
у рельєфі такому, якого іще не було́.
Вчора дід сивочубий, водій «Верховини» чи «Яви»
зупинився навпроти і довго вдивлявся в чоло,
І спитав не багато й не мало, а просто – «Чия Ви?».
Піднімаюсь на схил, обмірковую все, - а чия ж?
Наближається ніч по відомому їй розпорядку.
Я молюсь, як умію, а вмію лише «Отче наш»,
І пасуться на схилі лиш яблуня і яблунятко.


грудень 2015

Ні рік, ні день, а тихий шепіт «ще…»
Ти пригадав, а вигадав неначе.
Плеча лелечий вигин, дивний щем.
Що знали ви – півтисячі кліше?
А Бог сказав: поезія лише
Зі спогадів твоїх та передбачень.

Згадаєш
…як летів (лежав?) навзнак,
як пнувся цмин, їжачився будяк,
а кров трави, мов позначка і знак
всихала на сорочці та спідниці.

…чи стебла очерету при ріці -
тремтливі пальці у шорсткій руці
цеберко перекинуте й лящі
лускаті ляскають хвостами по щоці

…чи любощі на маку й молоці
в застиглій на стегні солоній цівці

…чи як на пагорб дерлися кущі
мов вівці.

2015

На кінчику миті, на відстані слова
навколо країни танцює війна.
Минулося віку, і знову тривога
малює заграви на шибах вікна.

Софітами небо і сцена – планета.
У світі притомних достатньо жури.
У світі без даху – жахіття балету
і джокери люті смертельної гри.

У вимірі часу, серцевого ритму,
наповнена кров’ю аорта «любов»:
за юшку пісненьку, за наволоч ситу,
за золото чорне і царський остов.

Танцює скажена сліпа балерина
на кінчику жерла під «Біс!» сатани,
а десь, поза кадрами, плаче дитина:
овація болю в театрі війни.

В руїни і попіл – півсвіту, півнеба…
Тримайся за Бога, людино землі,
бо вийдуть до сонця тарган і амеба,
тебе залишивши в убивчій імлі…

12.2015

Розшукаю ці крила з пір'їнами слів,
Що літають високо-високо...
І позву славну музу з далеких світів,
Де життя - лабіринт...стиль бароко...

Зазирну крадькома в задзеркалля душі,
А у ньому тужба малослівна...
І сіріє світанок...Евтерпа спішить,
Наче зоряно-сніжна царівна.

2015 р.

По довгих блуканнях, по нетрях –
Широка галява.
Це ще не вихід.
Ще густіші попереду нетрі.
Але трава гамірлива
Та мірковні статечні дерева,
Та навскісне, наскрізне сонце ранкове...
Слухаю Гріга.
Думаю, що тримає мене на цім світі
І переконуюсь - відлуння іншого серця.
Любляче серце...
Віковічний кругообіг життя –
Переливання надлишків,
Вкорочення надмірів...
***
Це знову Гріг,
Наче стомовний грім,
Що безнастану прагне скону грому,
Викочує в півнеба розжеврілий дзвін
І розбива на зеленаві дзвоники.
І де там, де там спать...
З лісів прадавніх
Настояна на травах допливає вічність.
Такої ночі сходяться хрести,
Щоб вирішити справи посейбічні.
Смішні прадавні: чи ж то їм збагнуть
Сьогоднішнього світу веремію,
Як ми, живі, нестепні зглибить її суть,
Божі слова втілити у життя не вміємо?
Такої ночі (тільки-но повір)
І полетиш понад заснулим містом.
І з високості стануть замалі
Вчорашні прикрощі й печалі...
...Доводить Гріг до нескінчення мить.
Одну лиш мить.
Мить, за якою вічність.

Бірюзове оперення.
Лід.
Є ще місце між лав і борід?
Хоч скраєчку. Мені б небага...
Ну, кому я отут дорога?

Грак-жартун простягає перо...
Лис розказує казочку про...
Псам цікавий рудий стрибунець,
Що писав про кошари, овець.

Я тулюся до правди-сосни.
Душе біла, не мучся, засни.
Зійде сонце - вогниста хурма.
Чорноту спопелить задарма.

Ні субсидій, ні війн, ні супів...
Хмародряпи ростуть між степів...
Ілюзорно.
Кочу апельсин...
Риби... Хмари... Папуги низин.

Перестріли прояви канав:
Хтось у вірші себе упізнав.
Хоче Лера сукенку і флер.
...обіцяй же... - сюркоче суфлер.

Догоджаю, долюблюю, до...
Догоряє вчорашнє гніздо.


2015

Це місто, заселене тінями літа,
ці вулиці, стерті до голого ліктя,
ці вікна, що впали у вічність очима,
і це перехрестя за світу плечима
нагадує сни, що зблудили у яві -
напівнезабуті,
напівнеласкаві...
Розхристані крони, застиглі у часі,
провулки, до тайни гіркотної ласі,
колони, притулені спрагло до ночі,
і лики святих у соборах, і зодчі....
Направду, мов знані і мов незнайомі -
напівневідчутні,
напівнезникомі...
Це місто, як привид, немов сновидіння...
Несправжнє і справжнє,
нерідне і рідне...
На кожному кроці
вагують назовні
хорали звучнІ
і хори півбезмовні...
Усе
в місті цім
на межі
сну і яви...
Напівнезбагненне,
напівяснотьмаве...

(8.09.15)

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Позичимо заступ: життя – котлован.
Смарагдове поле поволі вмирає.
Мелодію Верді завчив барабан.
Усе, як по нотах: оголені Музи,
на Заході – геї, були і єси,
на Сході – топ-скрепи, зґвалтовані узи,
і кров із аорти – поразка краси.

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Керовані душі. Палає свіча
не надто високо – над маревом-плаєм,
та нижче від кари – сліпого меча.
Тут люди як люди і землі родючі,
та обшири миру зійшли нанівець
і тільки бажання, єлейно-гадюче,
навіює тишу: А хай йому грець…

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Побачити Бога раніше за всіх.
Симфонія віри, мелодія раю –
в чотири копитця, під куплений сміх.
Задушливо-тісно у храмі надії.
Із шістки – у шістки, побивши туза.
Приходить потвора: зведіть мені вії,
хай землю втішає жалоби сльоза.
15.11.2015

оранжеве небо мов чай з бергамотом
як біль білі-білі тумани-коктейлі
за руку бере не питаючи хто ти
самотність на зайво широкій постелі

веде лабіринтом осіннього міста
дорога робота дорога рутина
а ввечері разом сідаєте їсти
в компанії гордої леді з картини

2015

Как без песни грустно на душе...
Год за годом, взрослые уже,
Не поймете, где добро, где зло.
(что лохи, ведетесь на фуфло).

Лохотрон... Наперсточник... "Развод"...
День сменился днем, и годом год...
Быстро пробегающая жизнь...
И ведут, ведут ступени вниз...

"Драпа" дым над люстрою повис...
Ты играть с чужими не садись...
Только карты розданы уже.
Как без песни грустно на душе...

А без света в сумраке темно...
Ждешь ответа?- Мне плевать давно
На убогий умственный прикид
Тех, кто априори дураки.

Кто идет, обласканный хвальбой
За лгуном, манящим за собой,
Только правда так же далека,
Как морковь у носа ишака.

Идиотам правду объяснять-
Словно перед свиньями метать
Бисер (что предсказано давно)...
Как без света в сумраке темно!..

А в подполье встретишь только крыс,
И ступени, что уводят вниз,
Ты пройдешь, идя на огонек
К тем, кто огоньком тебя увлек

Думаешь, чтоб вывести на свет?
Ты вошел, да выхода-то нет.
Длинный полутемный коридор...
Стенки нет? Так выстрелят в упор.

След кровавых пятен на стене...
Меркнет свет... А ты не верил мне.
"Ты попал, братела. Зашибись!.."
Да... В подполье встретишь только крыс...
.........................................
И, как эхо выстрела, во тьме
Гаснет мысль, рожденная в уме,
Как всегда бывало на Руси-
ТЫ НЕ ВЕРЬ, НЕ БОЙСЯ, НЕ ПРОСИ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115103101473

Журлива осені пора
Мене водила за собою.
Немов бабунечка стара,
Щось шепотіла під вербою.

Я відчував ледь теплу кров
В її, вже зморщеній долоньці.
А холод – світлий день боров,
Між віт лишивши дрібку сонця.

Барвисту хусточку легку
Вона накинула на плечі.
Тремтіла осінь у гайку,
Неначе змерзлий року вечір.

15.10.7523 р. (Від Трипілля) (2015) . Київ, Ботанічний сад ім. Г.Гришка

Так бились вітриська об шибу,
Так рвали завіси хлипкі,
Луската вполошена риба
Між грози впливала. Гіркий

В долонях приховано місяць –
Поділений хмарами лік.
Душі опівнічної пісня
Заслабла утретє на крик,

Що пнеться у гори і ріки,
На руки лягає дитям,
Між ребра росте чоловіком
І гасне відбутим життям.

А півні мовчать – не до співу:
Гримить горизонтом, гримить.
Розлук крижані переливи…
Омріяна тиші блакить

Розквітне фіалкою, зніжить
Сумління засмучених риб.
Відбуде розгрішення снігом
І сонцем в зіниці згорить.
16.10.15

У Україні нині Ваше свято,
Вже офіційним є воно, нарешті.
Згадають люди заслання, арешти,
Криївки лісові і атентати.
Вас пом'януть сьогодні як героїв,
Хоч слід було давно вже це зробити,
Брехня не пройде історичні сита,
Хай, навіть, хтось уменшить її втроє.
Боролися за те, щоб вільно жити
В, благословеннім Богом, ріднім Краю,
Щоб ворог, на чуже що зазіхає,
І погляд не звертав сюди неситий.
У розквіті життя Ви помирали,
Щоб не топтав цю землю нелюд лютий.
Стіною стали так колись у Крутах,
Ворожу зупинити щоб навалу.
Так мало Вас сьогодні з нами поряд,
А зради і корупції доволі.
Війна лягає тягарем на долі,
Чорніють знову матері від горя.
Ви Ангелами нашими на Небі,
Тому народ наш ворог не здолає
І буде мир і спокій в нашім Краю,
Це все що нині Україні треба.

Ти приходь просто так. Поговоримо вкотре про вічне.
Відкоркуємо ніч і в Чумацький полинемо шлях.
Щоб янтарне тепло розливалось по тілу магічне,
Щоб згадався твій смак на моїх вересневих устах.

Ми заштормимо час у химерному домі без вікон.
Загадаємо сни, де літати вдається без крил.
На палітрі бажань вже не буде багряного крику.
Я роздмухаю біль, як на меблях оранжевий пил.

Ти приходь просто так. Не вигадуй даремні причини.
Розділи на шматки цей медовий осінній пиріг.
І мене пригорни, укриваючи спогадом спину.
І спокійно іди аж тоді, коли випаде сніг.
02.07.2015

Липнути - справа невдячна у липня.
З липнем, укотре вже, я зав'язала.
Як в мою осінь дні літа проникли?
Я ж всі паролі й замки поміняла!

Я ж оповила і душу, і тіло.
Я приструнила і залишки волі.
Листя вогняно відпалахкотіло,
Сонно-байдуже осипалось долі.

Злотом - багатим, а мідним - для бідних.
Дзвоном скорботи - свіжосхороненим.
І коли схочеш покликати: "рідна",
Знай, між ріднею зв'язки заборонені.

2015

Привіт, мале, по збіганому дню-
так файно впасти у твої обійми.
Кордони мого серця перетнув
коханий голосок...ну хто ще вийме

із мене втому - як не ти, синаш?
і хто ще розщебече вечоріння?
Так тепло на порозі хатнім - аж
напрошується в гості зірка синя.

До стелі барикади із крісел,
уявні коні спінені у гоні...
о, скільки ж волі ти мені несеш,
маленький вою, - вогник у долоні.

а я...а я так голосно мовчу
про справжні війни на твоїй прадавній-
калиновій землі, нашестя чум
у зайшлій черню - проданій Лугані.

Так ридма не говорю про сумне:
як ходить хижо зрада чорноп"ята...
є ж біль, який ніколи не мине:
возведені борцям - не слава - ґрати.

В одчинених дверцятах - світла дух...
Привіт мале, скучала за тобою!
Мамусь, я тез, люблю тебе - ух-ух,-
високо так як в небо головою,

так сильно- сильно, як торнадо, як
маленькі квітки сонячну зернину,
широко так , як космос, і ще так...
так без кінця - як стежка в Україну.

* * *

Дайте побути з осінню наодинці.
З вами щодня я, а з нею... Отож. Ідіть собі.
Любить/не любить – це вже окремий диспут.
Я – до нестями. Й тут недоречні диспути.

Дайте побути з осінню наодинці!
Грудень-зануда поки не народився,
листя в траві зеленій – то скалки сонця.
Дайте побути з осінню, майте совість.

Я й помолюсь їй, і піднесу їй келих,
я притулю до губ
горобини кетяг.
Краще я – сам. Залишіться, шановні, осторонь.
Дайте побути
в обіймах
п’янкої
осені...