Сказала жінка: "Йди із хати!"
І я пішов, бо я такий -
із ликом вічного невдахи,
насправді "парєнь" золотий.

Хай вітер б’є мені у спину
і нижче спини також б’є,
піду до кума на гостину,
бо кум казав: «Моє – твоє!»

А там горілка і закуска,
а ще кумася, о-го-го…,
запечена із рання гуска,
а кум поїхав десь. Хо-хо!

А ти, жона, сиди у хаті
зі своїм дахом за вікном.
Непотріб я? Ще будеш знати,
як розкидатися добром.

23.11.2014

Ты одна

Кафе... У темной стенки ты одна
За чашкой кофе... Бледная луна
Твою на стенке чертит светотень...
Твой тонкий профиль... Прожит... Прожит день,

В котором больше не было меня...
Ах, лучше б не испить такого дня
Тебе, по темной прихоти души
Сей акт разъединения свершив...

И ты одна... И быть тебе одной.
Иль нет... Вдвоем... В объятиях с луной...
И нет замены тонким нашим снам...
И вновь пришедшим нет замены нам.

Виновна ты. И нет твоей вине
Забвения ни в кофе, ни в вине.
Свершилось... Но свершенье впереди.
Боишься... одиночества?.. Иди...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538367
рубрика: Лирика любви
дата поступления 20.11.2014
автор: Сокольник

Самотньо і гірко...
Кінець.
Ні овацій, ні квітів.
Багряна накидка
сама зісковзнула з плеча.
...Ще вчора мережила
золотом
бабине літо.
А час вже торочить
гаптовану сріблом печаль.
Стоїш на порозі
у вічність,
одягнена в чорне.
І тулиш до серця
днів усмішки,
на незабудь.
Ще ждеш - хтось підійде,
незлими словами пригорне
й зупинить очима:
"Не йди так раптово!
Побудь..."

20.11.2014

У нашого міста багато богів:
божки, боженята, божища.
Ось ті, невеликі, з минулих віків,
а ті вже тутешні, ті вищі.

І служать їм люди — на тисячі таць
безмовно складають пожертви.
Той богу своєму будує палац,
той ладен за бога померти.

Та є у божків тих володар і пан,
історія в нього прадавня,
офіри бере тільки з болю і ран,
ім’я тому богу — Страждання.

(20 листопада 2014)

Пасеться кінь. По вранішній траві
немає рос – ось паморозі перли.
Мовчать ліси, їх голоси завмерли.
Німує птах, і тихо ходить звір.

Ні вир, ні хвиля – дзеркало ріка.
Повірив сон у вічність – не минає.
Змарнілий світ і кволий, мов у наймах,
летить останнім листом, як Ікар...

І тиша, тиша, тиша, хоч кричи!
Рука, здається, й не моя в тумані.
Навислі хмари – ні пірнути, ані
перепливти небесне море. Чи

небесний степ? А сонця кочівник
згубився в нім і крутиться по колу.
Осінній день, як миша, сірий, голий,
всього на трохи показавсь – і зник.

2014

У осени є декілька облич:
Примружене, у зморшках павутиння,
Задумливе, з легкою смутку тінню,
І геть сумне, похмуре, наче ніч.

Усміхнене, в калиновім вінку,
Заплакане, під сірою вуаллю,
Туманно-загадкове і печальне -
Чого їй не судилось на віку!

Мінлива, як ніхто з її сестер,
Багата і обідрана до нитки,
Та не було давно у світі видко
Кривавої такої, як тепер,

Залитої вогнем скорботних свіч,
Покритої цілунками іуди...
Багато є у осени облич,
Але такого більше хай не буде.
16.11.2014 р.

Вставай і йди... Не дай себе приспати.
Закутати думки у сонні шати.
Сховатись за полудою очей.
Ще кров у жилах – не вода, ачей,
І предків дух – нескорений глашатай -

Споконвіків при совісті на чатах
У час борні здіймається крилато,
І спокій розсікає, як мечем.
Вставай і йди…

Бенкет війни розгульний і затятий
Без тебе не обійдеться - затям ти.
І кров невинна, як вино, стече
Під какофонію байстрят-нікчем.
Не дай собі (бо не простиш) проспати…
Вставай і йди…

15.11.2014

Немає стану дежавю,
Хоча не вперше ми у Львові.
Ходжу бруківкою, молю -
Щоб не востаннє, а щоб знову

Потрапити у древній град -
До романтичного князівства.
І що нам дощ і листопад -
Ми ж бранці цього диво-міста.

Панує жовта акварель,
Кружляють львівські листопади.
На розі вулиць менестрель
Красу доповнює фасадів.

На волю мрії відпущу,
Хай бродять, ніби коні в лузі.
Радію теплому дощу,
Щасливі бачу лиця друзів.

7521 р. (Од Трипілля) (2013)

Ну, хто про тебе думає? Ніхто.
Ти там не сам, один – хіба то воїн
В прихованому ребусі «АТО»,
В одній з новітніх перевертобоєнь.
Причастя із самотності та сліз,
Посвята і братання чоловіче…
Ти ж зроду би на вила не поліз,
А от уже й переступив за відчай.
Натхненники новітніх рубежів,
Де заправляє геть усім комп’ютер.
Коли це світ струхлявів, зубожів,
Чому питає «Бути чи не бути»?
Допоки ми укупі , як народ,
Перевертаєм молохів щосили,
Свіча душі на смузі перешкод
Тремтить і плаче, щоб не загасили.
2014

Була горда, як царівна,
Ця красуня бондарівна.
Українкою вродилась,
Їй Каньовський був немилий.
Як не приндився панисько,
Не пустила навіть близько.
І від панської сваволі
Вмерла, щоб не жить в неволі.
Бо козацькі в неї гени,
Українка – нескорена.
Повна мужністю по вінця
Йти не хтіла за чужинця.
Й ви дівчата – наші квіти,
Загарбникам не корітесь.
А робіть, як богорівна
Українка бондарівна.
Образ чистий, благородний
В пам`яті живе народній.


5.10.7522 р. (2014)

Зорі імлою небо всівали,
Зорі додолу легко спадали,
Дрібно-перлисто блиском намиста
Перекликались неба хористи.
Тихо звучали срібні хорали.
Зорі спадали, зорі спадали...

Їм постелили теплі долоні,
Ними вінчали голови світлі.
Далей космічних подих солоний
Злодійкувато злизував вітер.
Як адаманти - Сонце в коронах
Темінь пойняло, Всесвіт розкрило.
Люди здіймались радо, розкрило...
Зорі світили, зорі світили...

10.11.14.

Ой сіяла чорнобривці мати коло хати...
Чи гадала Україна, що ме воювати?!
Та полола мати грядку, щиро дозирала...
Не відала Неня того, що вража навала
Насунеться чорним ралом на блаженне поле...
Пригортала мати квіти: діти мої, доле!

Обіймає Неня тихо згиблого солдата...
Поливає гірко-гірко слізьми сива мати
Пелюстята помарнілі, зборлені, пов'ялі...
Непритомніє Вкраїна в похоронній залі,
Де поснули сном тойбічним сини її милі...

Сіятиме чорнобривці мати на могилі...

(14.08.14)

повертайся додому, мій болю фантомний, мій зрізаний,
я так гризлась без тебе ці кілька мільйонів секунд,
я так змучилась, скучила, зсучилась врешті, а пріснява
все в очах не настане, все солоно, глухне кут
і — ще трохи — я теж чи оглухну на шкіру, чи вицвіту,
полиняю без тебе тут, википлю до смоли...

повертайся...
я так...
врятуй мене...
вибав...
вицілуй...
прорости в мені знову, мов вірусом, і...
боли.


2014

На трамвайній зупинці стояв чоловік в пальті.
Він дивився крізь час і мені видававсь знайомим.
Намагався згадати обличчя людей… не ті.
Чоловік одвернувся. Я не пішов додому.

Я стояв біля траси. Поряд шипіння авт.
Гомінке вороття безупинно і такт безчасся.
Не змовкає місто. Тут не буває втрат.
Рух горизонтом. Все – перехід у масі.

Той чоловік повернув до мене лице.
Я подивився пильно йому у вічі.
Може, це він. Ні, неможливо це.
Той чоловік – це я, та сильніше відчай.

Дивиться – мов крізь час. Кам’яний, німий.
Хоче сказати щось, на лиці ж гримаса.
Біль у очах. І втома, і розпач – мій.
Він – як і я: ми – здичавіла раса.

Той самий біль,
і паморозь та сама…
А вже, здалося, ти пірнув у міт…
Що на роду написано сльозами,
мені не стерти клавішею літ…

Лишивши втому
і журу на згадку,
згубився в часі безпритульний світ…
Німує «Enter»,
владний, мов печатка,
а я намарне тисну на «Delete»…

Кава…канапка…ранок…
Дощ…листопад…життя…
Звичний політ фіранок,
Змішані відчуття.

Сукня…трамвай…робота…
Шеф…телефон…аврал…
«Люба, ну ти ж не проти?»
Нерви. Скандал. Фінал.

Музика, фітнес, втома,
Тренер, привіт-фізкульт!
Черга. Маршрутка…Вдома!
Ванна, вечеря, пульт.

Кілька сюжетів мильних…
Прагнення забуття…
Вранішній сон… Будильник…
Кава… Трамвай…Життя…

Борець безстрашний за свободу -
Шумів про це і ліс і гай,
Свого улюбленець народу
Таким полковник був Нечай*.

Вусань, вродливець ясноликий,
Він ворогів рубав упень.
Про подвиги його великі
Чимало склав народ пісень.

У Красному селі зимою
На Масляну й Колодія
Із кумасею Хмельницькою
Нечай горілочку кружляв.

Підкралось ворогів багато –
Нечаю кажуть – хто і де!
А він – іще давай гуляти,
А він і вусом не веде.

Вже обступили їхню хату…
Нечай прогнав ману хмільну,
Узявся ворогів рубати,
Поклав їх сотню не одну.

Та замогла ворожа сила –
А на коні – сідла нема.
З коня зненацька куля збила –
І кров`ю вмилася зима.

Козацький красеню, Нечаю,
В нерівнім ти бою поліг.
Та силою свого одчаю
Ти ворогів здолав усіх.

Їх доля кинула під лаву
У забуття мертвотну мить.
Твоїх звитяг висока слава
Народу піснею дзвенить.

Київщина, Конча Озерна, Дажбогів гай

27.10.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Не кіборги! Не кіборги,
А люди
Відходять знову
В таїну буття...
А Ви ж не запитали,
Як їм буде?
Чого хотіли?
Вам хіба знаття,
Яка остання думка
Билась в скроню,
Чого хотіла
Праведна душа?
У плані світоподілу
Людина -
Фігурка у руках ...

І вся "біда",
Що думав - кінь,
Проте таки пішак.

***
А страчені фігури - неба знак...

02.11.2014

«купила мама коника
а коник без ноги»
йому вчепила дзвоника
ходи туди сюди
а коник хоче гопати
за обрій за межу
та може тільки човгати
і то для куражу
а думали що сядемо
нагай броня хорти
та маємо що маємо
алюр під три чорти
юрбою дехто порізно
усяк у різний бік
де лагідно де болісно
медяник і батіг
а ті що пересмішники
кепкують вйо назад
там геї і потішники
а тут великий брат
а в того міць без розуму
із ранньої весни
бажає миру конику
і плодить зло війни
ой конику ой конику
несе тебе лиха
уже дивився в соннику
а там сама шульга

ось купить мама кізочку
а може і вівцю
чекаємо на зірочку
повіримо слівцю
овечка любить ласощі
усякому своє
сьогодні лиха радощі
а завтра – СВЯТО Є!?

30.10.2014

Зосеніло, і маятник сонця все нижче й нижче.
За вологим вікном кожен спалах дерев а-ля
феєрверк (у тилу). Знаєш, місту безмірно личить
жовтувато-блакитне, таке ж, як моя земля.

А тумани, тумани… О Господи, ці тумани!
Непроглядні, як ніч, і, неначе смола, густі.
Ступиш крок, тільки крок, обернешся – і вже нема ні
перехожих, ні вулиць, і мнешся ні в сих ні в тих.

А на заході небо – велика рожева квітка,
люди, тіні під ним несподівано золоті:
на усьому, що дихає, осінь лишає мітки,
щоб забрати з собою частину тепла їх тіл.

Східний вітер стривожено грає на сурмах суму
і ворожить на листі кленовому: мир… війна…
Чи то вдихом останнім обманює жовтень слух мій
і бентежить відлунням, в якого немає дна?

2014

Пишем поему на задану тему…
Ти лиш зустрінься – то друга слова.
Серце завмерло від млості і трему,
Бо зрозумів – ось Мадонна жива…

В погляді щось невловимо лукаве,
Дощ золотий – у глибинах на дні.
Ствердно кивнула – Замовимо кави!
А на “до кави” всміхнулася – Ні!

Наче тайфун по життєвому плесі –
Кава еспресо чи кава глясе?
Так ось буває – ні слів, ані бесід,
Погляд єдиний – і тонеш, і все!

Очі глибокі і втомлено чисті,
Голос у мене захрип як назло,
Погляд чомусь зупинивсь на намисті,
В мами моєї подібне було…

Глянути в очі? Та легше умерти,
То лиш здається – мужчини круті.
Любить життя витворяти концерти,
Та не було ще такого в житті.

Друг же просив не дивитися в очі,
Я в них давно утопився – на дні.
Де ж мої рими? Далекі, неточні –
Певно поема не вдасться мені…

Взяти за руку не вистачить сили –
Ми дочекаємось кави чи ні?
Люди неначе навколо ходили,
Та все одно ми були тут одні.

Як помилково принесли нам чаю –
Ти від душі розсміялась таки,
Я ж зрозумів – ми тут долю стрічаєм,
Буде поема на довгі роки….

…Столик у нас – зачароване коло,
Кава у чашках холодна давно,
Люди неначе і ходять навколо,
Але беззвучно – в німому кіно.

І вже удвох насміялися вволю,
А як спустіли сусідні столи,
Раптом сказала – Я вірила в долю,
Не допили ми – під руку пішли.

Будем писати натхненно до ранку,
Хай надихає осіння пора,
Думав поему назвати “здибáнка”
Але тепер назову “Ти прийшла”…


29.10.2014

Мов точені – статура і лице.
Від матері, либонь, – волосся пишне.
Але ж нутро! – як збовтане яйце:
Не розбереш де праведне, де грішне.

Авесаломе! Сину мій… це ж я…
Сам плачу від своєї перемоги…
Потворніша за гидь – пиха твоя.
Тобі не страшно – не боятись Бога?!

Куди тебе спокуси завели?
Чия неправда тулиться до ребер?
Пронижуть мстиве серце три стріли…
Якби я міг померти замість тебе!

Тікаєш, переможений… Авжеж,
Гадаєш – одчепилась клята згуба.
Тікай!!!

Хіба від смерті утечеш?

…Стежина.
Ліс.
Кремезні пальці дуба…

2014

Нині погода – певно святий замовив,
Небо високе, без берегів таке,
Але навіть повітря якесь нервове,
Трохи тривожне і, як полин, гірке.

Нині дзвонили в храмах недільні дзвони,
І на деревах листя руде, як кров.
Відблиск зі сходу був на хрестах червоний,
А по відправі люд на дільниці йшов.

В храмі просили – Боже, дай духу плоті,
Хай не впадуть в зневіру людські сини.
Боже великий, єдиний – співали потім,
Палко просили – Нам Україну храни.

Потім священик казав, як воюють наші,
Далі за воїнів хором молились всі.
Три Богородиці, потім три Отченаші,
Лики ікон сіяли в святій ясі…

Кожному Бог пильно дививсь у вічі,
Наче просив не осквернúти путь
Потім молились знову іще по тричі –
За депутатів – тих, ще які прийдýть.

Щоб розуміли – їх мати без сил і хвора,
І потребує турботи синівських рук.
Потім ледь чутно хтось розповів на хорах,
Що на АТО у священика вбитий внук.

Тиша запала, десь гавкотів собака,
Вдарили дзвони – тональність уже не та.
Потім старий священик гірко заплакав –
Дай нам всім Боже... – і зачинив вратá.

Світла печаль скорбно лежить на лицях,
Не поспішали, хто причаститись встиг.
Потім пішли всі по своїх дільницях
З вірою в серці, що виберем саме тих…


26.10.2014

Листя падає,
падає…
Па
віртуозні в повітрі сирому:
полонéним війни листопад
наряджає
дороги
додому.
Камуфляжний
багрянець.
Межú
стін і ям, що димлять пурпурово,
їм би неба не кольору ржі
і землі,
не розмитої
кров'ю,
світу іншого
(цей
почорнів
і розвіявся попелом з танків);
їм би цільно-живих вечорів –
не розтерзаних
болем
уламків!..
Вітер котить
уривки
газет
з іменами загиблих на шпальтах.
Листя падає... Листя і смерть –
наче підпис
війни
на асфальті.

2014

Спи, Віро, вітер приносить кілька хвиль спокою в темній задусі,
Облітає набатом дзвіниці і б'є у дзвони холодом...
Що тобі дівчинко сниться тепер поміж смутком і голодом,
Після позачергових щоночі енних вибухів й землетрусів?

Спи, Віро, доки віра твоя у світ добра тверда й непорушна,
Доки міцно за хатою стоять бліндажі й бомбосховища,
Доки смальтове небо палить в землі кармінові вогнища,
Що кошлатим корінням множаться й проростають у мертві душі...

Спи, Віро, листя за вікнами страху сиплеться колисковою,
Вітер наспівує голосом клена пошепки "люлі-люлі"...
За обвугленим полем тиша й мовчать посивілі зозулі
Олов'яним солдатам, що вкрилися попелом та половою...

1.
неспокійно
на кордоні
пси
як в’язка забобонів
брешуть мало
ікла точать
торгашів
бездомних мочать
хто цей рявкіт
обітне
хто до буди
зажене

згас вогонь
по-олімпійськи
зграя
доросла до війська
мало їй
що в миску ткнули
сало вчула
мов у вулик
пхає носа
гаркотить
рій укропиком
кипить

2.
набігають
сіромахи
у бушлатах
і без даху
псина зграя
ребра світять
кожен стовп
натхненно мітять
а за ними
торгаші
гукнеш в тіло
ні душі

в цастві їхньому
ні свічки
ані роздумів
на нічку
та й навіщо псам
ночами
свічка Божа
зло з ключами
ходить там
де тінь жива
і покошена
трава

3.
набігають
бідолахи
наганяють
море страху
морди
дзявкають
як вміють
очі
вперто скаженіють
у тутешніх
у дворняг
віднімають
хліб і дах

в торгашів місцевих
також
ні душі
а тіло
раком
у такій
чіткій манері
їм дивитися
на двері
мріяти про дьоготь
бо
рипне під хребтом
жабо

4.
в забугрових
пацифістів
планів сто
для грузу двісті
де посадяться
берізки
і застигнуть
обеліски
буцегарня
й гицлі
тут
в кожну буду
кістку
й лють

а мені
по барабану
хай та кістка
в горлі стане
цвинтар любить
ласувати
ось тобі
цукрова вата
трохи тріснуте
жабо
вибачай
таку любов

5.
кров моя
мов сік черешні
найтутешніша з тутешніх
найналитіша з розлитих
вам
її не перемити
не відмити
з рукавів
це не я
мій рід кровив

це мене
здирали з карти
і укропили
у жартах
румигали
ніби січку
виїдали
в п’ятирічках
приручали
як Дніпро
я
землі цієї
кров

6.
то ж не вам
торгашне бидло
це питво
і теє їдло
забирайтеся
до суки
хай бере вас
на поруки
і встромляє дійку
в те
де опеньок
не росте

зась вам
лан широкополий
колір неба
й ниви колір
ці переспані
та чисті
піднебесся
сонця листям
на моє падуть
плече
хай воно
мені пече

7.
так
приїхали
до суті
(тут до рими б
інша рима)
подавися враже
люттю
розбавляю
псячу тему
сплячим вітром
у гаремі
попередніх
блискавиць
кличу пляшечку
киць-киць

я себе
таким не знаю
як гуду
то відлітаю
хай вино
в мені гуляє
є воно
і жаль минає
від сухої голови
з ним спілкуюся
на ви

19 Вересня, 2014

1.
виринай
нечутний кроку
із високого
в глибоке
з безнадійного
у зриме
з безголосого
в терпиме

2.
проголошене
забийся
приголомшене
упийся
недомовинами
в тіло
хлине серцем
наболіле
витікатиме
з обставин
полохливіше
за трави
ув обіймах
косовиці
що несе загладу
в криці

3.
Бог сумний
висить
як досі
у кутку
де щастя
просять
при вікні
що вивертає
з душ дерев
пташину зграю
при відчитаних
молитвах
біль тупішає
мов бритва
пробирає ті
хвилини
де ти дихаєш
мій сину

4.
чим ти дихаєш
мій сину
у руках
твоя свитина
у думках
свічки погасли
ой не ту дорогу
пасли
за вікном
невтішні очі
іншу
хто тобі наврочив
по тій іншій
біль несеться
б’є копитами
у серце
вибиває з нього
камінь
жаль сідає
поміж нами

5.
жаль сідає
осідає
сивино моя
святая
ти торкнулася
волосся
мов калини
пізня осінь
і прогнала
з вітром
круків
де не глянь
одна розлука

6.
де не глянь
одна несталість
темно тут
ясніше
далі
тепло ще
зимніше
нижче
той творець
хто перше нищить
а вже потім
ліпить друге
без коня
немає плуга
без душі
кістки
і м’ясо
без думок багатих
маса
а без тебе
мій синочку
три зими зійшлися
в точку
Бог сумний
висить
там досі
у кутку
де щастя
просять

7.
тепла кров
бо не спочила
до душі
пришили крила
до очей заглянув
морок
день кона
за ним
ще сорок
оминатиме
це місце
наминатиме
груз двісті
аж земля
огрядно всяде
і проникне
сон в лампаду

17 Вересня, 2014

О Боже мій! Хто я перед Тобою?
Спасибі, що звеличуєш мене –
Не царським чином, лаврами героя –
А Словом, що ніколи не мине.

Крізь вічну тишу в сяйві Оберегу,
Крізь те, що буде, й те, чого нема –
Пливу в Твоєму, Господи, ковчегу
До берега останнього псалма…

Як і давно – замріяний і юний,
До лона гусел тягнеться рука.
Хвала Тобі! Перебираю струни…
Великий цар з душею пастуха.

24.10.2014

Пародія

Я не дрімаю. Не ледачий.
Радію – доленька така,
Що трохи випити на дачі
Не гріх… нектару… з буряка.

І млієм двоє. Я і літо.
Город заріс? Пусте, нехай…
Екватору також налито!
На трьох, по третій – справжній рай!

Той слоїк наче детонатор –
Колись він вибухне таки!
Ще по одній! А де Екватор?
Шука на грядці огірки…


23.10.2014

Бузкова палітурка. Тиша. Ніч.
Там всі слова шліфовані, мов перли.
І я не знаю, в чім тут справді річ:
Синонім «Ліна» до гори Говерли.

Їх триста, як спартанців, що колись
Не побоялись тисяч персів Ксеркса.
Читай і думай. Думай і молись.
Поезія, а не відбиток ксерокса.

Нехай у світі є десь Еверест,
Нехай про когось слава всюди лине.
Говерла й Ліна. Вгору Божий перст.
Для мене це вершини України.

23.10.2014

Ми помрем, як усі – але це неважливо,
А важливо одне – як живемо тепер:
Так в театрі життя відіграти наживо,
Щоб нащадки сказали – Він із нами, не вмер…

“Там” будуємо храм “тут” своїми руками,
Вивершаєм думками, що чисті й ясні,
І недоспані ночі виливаються нами
У поеми, романи, полотна й пісні.

Справжнє щастя горіти й не думати, хто ти
(Потім час і Всевишній на те відповість)
І сплавляти в єдине – акорди і ноти,
І любов, і ненависть, і ніжність, і злість.

Нам даровано все – і здобутки, і втрати,
І не завжди підтримку родини й сім’ї…
Не даровано лиш, щоб від світу сховатись,
І, як хата горить, не гасити її…

У віршах вибухають слова, як гранати,
І рядки б’ють сильніше від шквалів і злив!
Ми не маємо права талант закопати,
Бо спитає Господь – Що із ним ти зробив?

І як кожен присяде край своєї дороги,
Усміхнеться безстрашно тій, з косою, назло –
Попри втомлені руки і находжені ноги
Будуть з нами до скону і мольберт, і перо.

До останньої миті креативні і вперті,
Нерозважно сміливі, як хлопці з-під Крут,
Ми помрем, як усі – бо митці таки смертні,
Але все, що створили, залишиться тут…


23.10.2014

Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої науки,
Та знаю, як розшукати голку в сіні
Чи як ходити в ліс без дрюка...
І, може, десь тепер в далеких Горніх Висях
З намови Йсуса професором дядько Олекса,
Навчає пріснопам’ятних Геракла й Антея не битися,
А скирдувать солому,аби худобі стачило до весни.
--------------------------------------------------
Лозоватка - село на Кіровоградщині, де ми, студенти-філологи, допомагали колгоспникам збирати врожай.

Ти знаєш, що таке війна?
Як другу відриває ноги,
І що його останній подих –
Твоїх прийдешніх днів вина?

І ти береш – він так хотів,
З його нагрудної кишені,
Набравши диму у легені,
Дружини фото і синів…

Ще знати би, як ляже масть,
Чи вдасться передати знімки...
Четвертий день нема підтримки –
А чи твої хто передасть?

Довкіл все спалено дотла,
І не секунди – кулі свищуть,
І ти із того попелища
Живим ще вирвешся з котла.

І зуби зціпивши, без слів
Прийдеш обірваний і босий,
І слідчий, ще з пушком під носом,
Тебе спитає – Як ти смів?

Ти промовчиш. До сивини
Додасться гіркота і пустка.
І десять днів, твоя відпустка –
Твої медалі й ордени.

…А жінка плаче – не вертай,
Мене і діточок заради,
Приснилося – накриють “гради”…
Тепер вже інші йдуть нехай…

І на твоє – Не ми, то хто?
Сплакне у відповідь на ласку…
І купить італійську каску
за двісті євро – на АТО…


21.10.2014

Завантаження осені. Сорок відсотків.
Пожовтіли зіниці у старого крота.
Вже збирається листя на вечорниці
Під березами сірими. Ця простота

І графічність накреслених ліній, узорів
Переорює душу відсутністю мрій.
Лиш печаль, мов туман, заповзає у звори
І думки перелітні збираються в рій.

Скоро вже опаде ця одежа промокла,
Шелестливою ковдрою вкриє стежки.
Між лопатками щось чи пече, а чи смокче
І тягар навалився занадто важкий

На плечі нахилені. Зболені руки
Відчувають в’язку прохолоду розлуки.

19-20.10.14

...Кого приставлю до благого діла?
Хто сум змахне з моєї сивини?
Це ж треба! - у пророка Самуїла
корисливі, неправедні сини.
В них сукровиця - слово, - а не криця.
Серцями - ледве тліють, не горять...

А люду вже не терпиться, аж сниться.
Юрба волає:"Нам подай царя!"
Ти Правий, Боже, - вибір невеликий.
Знов сіє час прострочені "якби"...
Жив-був народ - високий, не безликий...
- Поглянь, Сауле. Це твої раби!

2014

кінець

'2014

Зволожені туманами сади
Притишено шурхочуть падолистом,
Щоб не почув ніхто у середмісті
Розбудженої осені ходи.
Напевне, так – не кожен радий їй
Обвітреній, розпатланій, холодній,
Зістареній красуні химородній
І водночас – привабливій такій.
А я люблю згасаючу красу,
Затінених негодами, пейзажів,
Милуючись якими врівноважив
Журбу і радість, що в собі несу...
18.10.14

Ніч. Місяць у небі струною .
Клепсидро осіння, ти стала сьогодні хисткою.
Осінь беззахисно в листя опале втікає.
Жінко осіння, ти віриш у небо безкрає?

Час. Він перехрещує звуки.
Мелодія давня. Вона в перемовинах згуків.
Ноти, як зорі, назавжди піймались в сузір’я.
Зорі, як ноти. А тиша тривожно-вечірня.

Скарб. То відбиток у слові.
Слід. Майже утрачений. Майже незнаний в основі.
Бабине літо на всіх вертикалях юдолі.
Жінко осіння, ти осінь із присмаком волі…

18.10.2014.

Незахищена муза.
Підніжжя.
Підніжки.
А спіткнеться – одразу нестямно на діл.
Той напише портрет її снігом торішнім,
той оцінить дешевше од кіл на воді
божевільні пориви, що в обрисі птиці
дарувала завулкам, котрі до небес.
Незахищеній можна і гріш у правицю
співчутливо,
прощально.
ЗимИ полонез
незахищену вкриє і вітром, і сміхом,
і сипне сліпоти з-під поли білизни.
Затихає…
й нараз, як відірваний віхоть,
у безмежжя, у простір…
Ніхто не спинив!

2014р.

От листя ж вродило! Достигло - хоч їж,
У діжці соли, чи закатуй у банки...
Наврочити можуть колишні свої ж -
Скуштуємо, може, зимою листянки?

Пошити б ще ковдри, встелити дахи,
З дарів дармових поробити брикети...
Антракт. Відлітають у вирій птахи
І в сплячку зимову впадають поети.

Усе обнулилось. Заснули вони
До першопочатку, точніш - до весни.

Вродило листя! Щедрі врожаї -
в копиці, стирти, бурти, на камази...
В задумі-сні оголені гаї,
діброви, парки - справжності оази.

Осіннє "ню" каштанів і беріз,
і ясен без жалю осипав шати...
Антракт... А там - й зимовий бенефіс,
костюми білі!.. Нуль... Першопочаток.

16.10.2014

Дим над землею гіркий наче тертий полин
Дим над водою відлунює рифами Річі
Дим над багаттям окурює попіл світлин
Лета і Стікс омивають своє межиріччя

Вітер колише закустряні хащі лісів
Вітер не знає, що жовтий – це знак небезпеки
Вітер не знає - у жовтні навіє віршів
Їх замітатиме сторож нічної аптеки

Рейки трамвайні – улюблений зошит без нот
Рейки вокзалу – нічного життя партитура
Рейки нашіптують вервицю слів у блокнот
Чай у вагоні – від болю у серці мікстура

Шепіт асфальту колесам: «Жени – не жени,
Шепіт миттєвостей швидкістю ти не заглушиш»
Шепіт самотності серцю: «Старий, заціни,
Ти вже нікому, нічого й ніколи не мусиш»

Дим над землею гіркий наче тертий полин
Дим над водою ширяє незгаданим віршем
Дим – це усе, що лишається після світлин
Спалених на узбіччі.

15.10.14

Ріка життя… струмочок голубий
Між берегів із хвищами і хащами…

Ти, Гедеоне, виграєш цей бій.
Спостерігай – щоб виграти з найкращими.
Єдину спробу кинувши на кін,
Суперника здолати – не заввиграшки.

…Тамують спрагу, хлебчуть із колін.
А де ж оті, хто зачерпнув і – з пригорщі?!

2014

                              І
Жовтень усміхнувся на прощання.
День погас, і вечір догорів.
Одягає чорне одіяння
веселкова гама кольорів.

Чумакує осінь до упаду.
Устеляє жовті килими
стежкою під ноги листопаду,
щоб дійти до білої зими.

                              ІІ
Укриває омофор Покрови
шати недосяжні палачу.
І ридає Діва. І до кро́ві
закусила губи від плачу.

О, Пречиста, що ти подаруєш
воякам на вічному посту?
Може спиниш кулю на льоту?

Поки ти висотами мандруєш,
чи побачиш їх, і чи почуєш,
хто узяв останню висоту?
                              14.10.2014

Сяють галактики яблунь
у космосі
осені...

14.10.2014

За вікном у золоті дерева,
Небеса просвітлені без хмар,
І природа чиста-кришталева,
Мов у світі – ні війни, ні чвар.

Наче мир – і ні боїв, ні грому,
У минулім хижі дні і злі.
Наче всі вернулися додому,
Відлетіли тільки журавлі….

А на цвинтар скорбно ходить мати,
Батько теж до втрати ще не звик.
Будуть дрýжки хату оминати,
Без весільних запальних музúк.

Одиноке журавлине пір’я –
В їх серцях немов лавини зсув…
Пояснити як їм – перемир’я,
А Петрусь додому не вернув?

І не тішить осінь золотава,
Недоречні співчуття слова,
Що їм орден чи Петрова слава?
Їм би внуків через рік чи два…

Навіть в горі не клянуть, бо горді…
Ранять серце долі лемеші –
Хтось до них всміхається з білбордів,
І пекельно кепсько на душі…


13.10.2014

Позолотила стежку сухозлітка,
Лягла під ноги осені й зимі.
А я дивлюся. Та мені не видко,
Відкіль тебе чекати, милий мій?..

Лелечий клин – тонесенька мережка –
Курликнув десь у небі та й затих…
А я стою. Яка ж холодна стежка,
Коли на ній
Нема
Слідів твоїх!..
12.10.2014

Як сумно йти, як гірко йти
Услід минулому коханню
На гострім лезі самоти,
Надію гублячи останню…

Лише ці спогади і ти...
І біль, і парк, і ці каштани!

2014

Ворони кружляли над стовбурами у висі,
дими точилися з позаміських заплав.
Хтось містом блукав у домашньому светрі й джинсах,
підходив до перехожих
і промовляв:

"Я часто міняю локації перебування,
в кишенях своїх несучи пустоту важку.
У цій широті дорогі ресторани й книгарні.
Мене звідусіль виганяють у сутінь міську.

Вкажи мені місце невизначеної ролі,
де плескають не по крилах, а по плечу,
і де усі двері без пластику й фейс-контролю,
і де чоловіку в светрі наллють борщу."

Але не було йому ні від кого вказівки,
лише перехожі, пірнаючи у пітьму,
усі відверталися якось однаково стрімко,
одними губами
посміхнувшись йому.

Убивче каміння й думки про невірний вектор,
убивчі не ті серця й не ті ліхтарі,
але у провулку завжди знайдуться узбеки,
володарі забігаловок
та шампурів.

І він полетів - під вивісками чи понад,
минаючи моноліти пустих машин,
і в`язнем за ґратами бігала кров у скронях
од запаху м`яса та
тугих лавашів.

Один із узбеків запорався біля пательні,
а інший замовлення взяв і кудись побіг,
і наш подорожній заговорив наскельні
слова, що зовсім трохи
злякали їх:

"Я стопи оббив об меридіани й ліги,
та ось де оаза... Ось вона! Ось вона!" -
й зі светру його, неначе з ламкої криги,
скресали у темінь скрижалі
та письмена.

А потім досяг він ліній метрополітену,
скрижалями женучи із тунелів жах,
і сів на потяг, наривши жетона в кишені,
але і досі тримаючи все в руках.

Він вийшов посеред вагону і став кричати,
і кожен в його присутності був німий,
і голови повернули міські сурогати,
каліки, вагітні та пасажири з дітьми.

Настінна реклама одсвічувалась на клунки,
цікаві гніздились, мовби птахи на стерні,
шепочучи:

"Він втюхує нам піґулки
від болю в суглобах
чи ще від якоїсь херні."
08.10.14

Пародія

Я кожну збірку більшу хочу мати –
Стандартні не влаштовують формати!
Потрібний зміст, не кволі “тúри-пúри” –
Колись я починала з А4.
Та час спливав, писала більше, більше,
І довшими чомусь ставали вíрші.
Нові вже згодом розкрутила теми –
З’явилися балади і поеми.
Писати мушу – все довкіл дістало,
Тепер вже навіть А1 замало!
Аж страх бере, що час колись настане –
Паперу бракне, як почну романи!

… Ото тоді й покину вже писати,
І заведу “примата” біля хати.



09.10.2014