І вдарив грім по скронях і кімнатах,
Цей клятий тиск до відчаю притис.
Насунув час прощати і прощатись,
У блискавки такий короткий зблиск.

Як ми лились дощами і сльозами,
Аж висохли від спраги і жаги.
Стоїть життя уповні поміж нами,
Кричать надривно наші береги.

Пливи, пливи - на те й тобі вітрила,
Попутні люди, води і шторми.
А ми вже стали. Ми - вже тільки брила,
Карбована безплавними дітьми.

На завтра не такі уже прогнози,
Прийде тепло, услід тобі прийде.
Таке тепло приносять сильні грози.
Таке вино вмирає молоде.


2015

Тремтить Синай,
коли Господь говорить...

Важкі скрижалі. Праведні труди.
"Як і тоді
через Червоне море,
крізь сумніви народ переведи".

Душа,
покірна заповіді кожній,
пізнає смак високих перемог.
Торкнуться чистих плес уста неложні.
І після довгих триз(е)н і тривог
впізнає серце небо Ханаана.

Стражденний шлях:
у спокій - зі спокус.

Блаженна мить.
Земля обітована.
Хоч здалеку
на неї подивлюсь...

2015

В полях фландрійських, де імла,
поміж хрестами мак пала.
А ми - під маком… І коли
ревма б гармати не ревли,
трель жайвора б чутніш була.

Ми - мертві нині, та жили
ще вчора… вчора ще були
посеред вас… Та ось лягли
в полях фландрійських.

І там на нас імла лягла…
Та, брате, не хили чола!
Від маку світоч запали!
А не подужаєш імли,
то встанем ми, де мак пала
в полях фландрійських.

2015

Стою у травні по коліна!
Пливу по вінця у весні,
де в океані стебелиннім
ромени млостяться рясні.

Червоні лодії маківок
гойдають зоряну пергу,
а я до тебе йду скрадливо
крізь розволошінь колихку.

Злетить із мене птахом льоля,
із тебе - рваний камуфляж...
Ти пахнеш димом, сонцем, болю
зашитим шрамом, пахнеш баж...

бажанням вичеканим ревно -
такого, люди, - Бог боронь!
росте любисток в неба древні
із -під огню твоїх долонь.

Чи місяць мамонтовим бивнем
гепоче в ночі шкарлупу?
Чи то так серце б"ється дивно,
як в сіті зловлений шипун?

І паде збруя в темний паділ,
утома висохне на жмих,
сльозу сховаєш у лататті,
в моїх - у косах золотих.

І будe прим"ятa отавa
стогнати солодко...дурман.
Під знаком Регула зоставим
назавше полюбовний бран.

Ми ще у травневі обоє -
дарма, що згірчиться весні,
Щo зв"яже лентою набоїв
війна маркітна - перший сніп.

Он повагом ранок на пашу займає корів
І сонячні линви у церкву впинає в заріччі,
А дід Миколай, розколошкавши хмари вгорі,
Вудильном рибалить у небі і рибу не лічить.

«Пощо забарився?» - Параска на березі жде,
Бо ніч розпилила вже сяєво зір, наче обніж.
Не чує Микола, пливе у човні туди, де
Господь прочиняє йому райську браму нарозтіж.

2015

Дівчино в білому, блякне видіння сумне,
Дівчино руса, занурені руки у воду,
Він не пізнає, не знайде тебе, не збагне,
Він конокрад, змієлюб, посіпака чи злодій.

Купиш у нього, чи впросиш на віру, у борг
Краму, кохання, чи вічності, може, розлуки?
Він же обдурить, обкрутить. Кохання чи торг –
Що лихвареві? Аби хто узяв на поруки.

В посаг – дівоцтво, в заставу – тонке полотно.
Він же невірний, самітник, чужинець, пропащий.
Дівчино руса, далеко, надривно, давно…
Сам я не свій. Та не знаю, кому із нас важче.

Два пагорби звелись за виднокрай
І на собі тримають кволе небо.
А ти ростеш. Як біль росте від тебе
Прозора сутінь. Тінь досвітніх зграй
Повільно плине. І навкруг мовчання

Вбирає в себе простір, як у тьму
Ліси древлянські, що дрімають рано.
Озветься раптом у досвітнім храмі
Півсонний звір… У пущу цю німу
Іде людина з луком і саквами.

Ясніє зір. І в стовбурах дерев
Світліють предків незникомі лики,
Бо спогади про ратну смерть велику
Шепоче гілля вільге і старе,
Щоби у цім пустищі залишитись.

померти можна від цирозу в сорок
або коли тобі двадцять і випадаєш з вікна
чи в детепе або в старості оточеному внуками
коли в тебе деменція і плутаєш імена
дітей з іменами святих і всі однакові
білі і чисті як лікарняна стіна
кожна смерть переконлива
в кожній свій чар і доцільність
лише не ця
лише не смерть в тіні териконів
у запилючених степах
коли згадуєш призабуті молитви
втискаєшся у прогрітий ґрунт
коли не хочеш бути генералом
і ревно жалкуєш що не птах

Переливаючи з порожнього в пусте
І повертаючи з пустого у порожнє,
При ділі може бути всяк і кожен.
І діло те нехитре і просте.

А можна брудом плеснути в лице,
Бездумно, без жалю, беззастережно,
Або штовхнути камінь обережно
На голови із даху – от і все…

Я не скажу відверто слів хули,
(Хоч, може, й слід): мене цьому не вчили.
І не помщусь. Збираю рештки сили
І все прийму – від ватри до золи.

Мете травневий цвітопад,
У серці - справжні заметілі.
Сміюсь і плачу невпопад,
Зів'яли крила скам'янілі.

Раніше мрії щовесни
Мене ловили у тенета.
Гадала: знову від краси
Я очманію, але де там!

Дурманно проливним дощем
Закрили світ мені вуалі.
Спочину за твоїм плечем...
А далі?.. Все одно, що далі!

Дорога до тебе,
мов стежка до храму,
мов хтось режисує
набридливу драму.
Невдалі сюжети
нудні до задухи!
На сцені акторка
заламує руки!

Дорога до тебе,
мов стежка до Раю -
ніколи не знАйдеш,
не дійдеш до краю!
Та знов репетируєш
завчені ролі,
немов приміряєш
украдені долі.

Молитва до тебе -
комедія й драма,
літають за вітром
буклети й програми,
незграбні актори,
незіграна п'єса,
де ти - вже не принц,
та і я - не принцеса.

2015

(Пересмíх, передзвíн, переле́т)…

Я тобою співатиму – можна?
Ти художник, музи́ка, поет.
Ти бува і проста, і вельможна.

(Передзвін, перелет)…

Ця ранкова чарівність дубів і тополь:
золоте і багряне – червоне, червоне!
Моє серце ніколи в тобі не схолоне!
Я тобою молитися буду – дозволь!

Ще шумлять у тобі і Дністер, і Дніпро.

(Пересміх, перелет, передзвін)…

Я тобі подарую і душу, й перо!
Бо з проклятих руїн солов’ю навздогін
ти летиш до нових перемін!

(Перелет, передзвін)…

2014

Весняна повінь на дворі.
У серці - сніжно.
Щось надломилось у мені,
Яка там ніжність.

Зима, що плаче від образ,
Іще помститься.
Такий влаштує "парадайс"*,
Як розлютиться!

Я ж наче "вибухну" ось-ось
і теж не цвітом.
Якого змагу забаглось
Мені зі світом?

Відколи час - по інший бік
Не мій союзник.
Скрадався, тихо падав сніг,
Мов підлабузник...

2015

І сотні раз не зайве нагадати,
і повторити тисячі разів
упертому союзникові «брата»
про обереги наші і пенати
у ролі узаконених богів.

Історія виховує народи,
аби при перначі і булаві
обороняти рубежі свободи.
Але чому Богданові клейноди
підніжки брата віддали Москві?

Або – чому олігархічні клони
їдять чи не пташине молоко,
а резиденти п’ятої колони
і досі віроломно і... законно
командують у армії полком?

Чи не тому ми босі, голі, темні,
глухі і виявляється – німі,
що й досі наші вибори таємні
відповідають одіозній схемі,
дарованій Росією Кучмі́?

А може треба пильно подивитись
на кожного, хто ратує за те,
аби на Україні посполитій
були фальшиві символи зужиті
і не сіяло сонце золоте?

Нема пророка у своїй вітчизні.
І нібито шануємо дідизну,
але – у віковічній боротьбі
у гімні, закликаючи до тризни,
із прапором, опущеним донизу,
і з тризубом
                   коротким
                                    на гербі.

                                             04.2015

Крокуси задивлені
В небо синє-синє.
Березень посріблені
Відчиняє скрині.
Наповняє щебетом
Кожен кутик світу,
Ділить всім по крихітці
Проскурку від літа.
Бджоли облетілися,
Вулики - як храми.
Цілував березі лик
Спраглими вустами.
Грає на одній струні
Цвіркунець завзятий.
Примостились на вікні
Сонячні зайчата.
Впізнаю з півпогляду
Пектораль любові.
Гріють душу спогади
Й котики вербові.

2015

Є різна проба золота у душ.
Є різна проба срібла.
Різна мідь.
Сорт каменю.
І глибина багна…
Ми різні, але нам усім болить…
І перша, і остання в світі мить –
Лише одна.

Ми всі прийшли, щоб витримати пробу.
Зростить любов.
Вподібнитися Богу…
Відчути крила - і піти за Час…

Та сліпота просочується в нас.
Заходить в очі, в серце, у думки –
І золото міліє в срібняки,
Згасає в мідь,
у камінь,
у пісок…
і залишається один маленький крок…

…В цю мить згадай, що кожному болить,
і що життя в одну згорає мить,
і буде Суд, який не зупинить…

9/04/15

Старе кіно – виткі в оману сходи.
Під руку мовить вечір.
Хиб павук
давньосплетіння з темені виводить.
Нашестя ліній. Бачиться – з розлук.
Собі впіймаєш ту розлуку в чорнім,
що побіліла вже – старе кіно…
Не спокусися. Не дивись повторно
на кадри-плями,
рване полотно,
замінене й тобі давно екраном.
На нім очам і зморшкам
перший план,
і плівку Бог дає… Коротку? Рвану?
Останні титри?
Зблисне твій екран
у вічному чистилищі.
Святими
старе кіно приміряне – в архів,
куди не помістити невтолиме,
не вирване тобою у гріхів.
2015р.

І тихо у п"янких обіймах танем
Шепочеш, кажучи: «Коханий! Мій!»
Тону в твоїм волоссі, як у манні,
Ти ласкою вгорнуть мене зумій.

Тіла пливуть в солодкім колиханні,
Навколо – хвилі пестощів самі.
І ось воно – вулканне вивергання –
Мій голосе, від щастя занімій.

У напівсні я це побачив диво…
Чому ж бо прокидаюся завжди?
Вертаюся в життя оце мінливе

Зазнати знов розлуки і біди?
Повіки так стулилися знадливо –
О дійсносте, благаю, не буди.
5.04.7523 р. (2015) Конча Озерна, Півострів Печалі.

де я тебе розлив
на повечірні села
розсипав наче сіль
з ослаблої руки
уже не буде слів
ні тужних ні веселих
лише обжатих піль
порожні сторінки

де голос мій лункий
гукав тебе закляту
де стерпла далина
нахилена до вуст
тобі залишу рій
самотнього багаття
і нашого човна
прозорий переплюск

де вижаті поля
тебе до себе приймуть
півоберту – на гнів
півоберту – на гріх
душа як немовля
розплачеться в обіймах
і не захоче слів
бо знає все без них

2015

Надломлені розлукою
слова...
І постіль зібгана
до розміру подушки.
На дні душі
надія нежива,
бо й з неї ти зняла
життя останню стружку.
Сум суне,
як бульдозер, напролом.
І ні втекти від нього,
ні сховатись...
До вчора ти була
іще моїм ребром,
а нині болем стала,
судним катом.
Здається,
що не дихаю уже.
Твій видих вдихом був
моїм глибоким,
Та ти спалила
подих мій вогнем
Своїх, як постріли,
швидких прощальних
кроків.

Я та, що тримає світ
у стерплих тремких долонях,
що губить щоденний крок
між гуку і суєти,
життям - навмання убрід
і аж до зими на скронях,
вплітає лелійність мрій
у інші живі світи.

Я та, що не знає сну
під склепом повік утоми,
що завше чатує час
у плині земних скорбот,
гаптує життя канву
любов'ю... і до оскоми,
до крові із мозолів
байдужості жне осот...

Я та, що живе, мов птах,
з удосвітків і до смерку
серпанком подоби крил
спішить обійняти день,
стоїть на семи вітрах,
в небес загляда люстерко
і, молячись, силу п'є
з його благодатних жмень.

Я проклята і свята
слугиня чужої волі,
і кара, і Божий дар,
і гострий Митця різець.
Я мати і сирота,
жадана й чужа до болю...
Я та, що голубить світ.
Творіння його вінець...

2015

Ти такий же, як я, тому сльози нічого не змінять,
Важливіший за принципи всепоглинаючий зиск.
Так, керманичі - сила, та що в порівняні із ними
Переляканий світ, що завмер у чеканні грози?

Ти так само зіщулено видихнеш у атмосферу
Кілька слів про любов. А подвійна з вершками війна
Вистигає в холодну. Якесь благодійницьке стерво,
Збудувавши ковчега, дасть місце на палубі й нам.

Ми з тобою пліч-о-пліч, немов ті бурлаки в упряжці,
Сорок років пустелями тягнемо лямку одну...
Он сорока листа принесла. Пишуть, буде ще тяжче.
Я вже якось сама тутки. Чуєш, іди на війну...

13.03.2014

Ці дерева тремтять перед квітнем, немов наречені.
Птаха шепче лісам, що на крилах у неї весна.
Оживає ріка, і спасенна вода вже тече в ній,
та, що знає, здається, усі на Землі імена.

Сходить сонце над містом, неначе в макітерці тісто.
У повітрі бринить перший крик молодої трави –
ти не слухай вітрів, а тим паче – торішнього листу,
просто вір у життя, як і я, просто вір і живи!

2015

Ігор Павлюк нікого не вбив.
Хіба випадково мурашку.
А ще, коли закривав гриби,
Змолов слимака на кашку.

Ігор Павлюк розумів повій
І навіть мову пташину.
Стати, як Ігор Павлюк, зумій
І випий за це плящину.

У нього на пляжі украли труси
(А, ні, це, здається, у мене),
А коли гаманцем він своїм трусив,
Красуні збігались – ой, нене!


17.03.2015

Я – вода, мій спасителю, я – лазурова вода,
я така ж, як і ти – стоголоса і тисячолика,
я навчилась іти і приймати останній удар,
обертатись впівока, кого і коли б ти не кликав.
Я тримаю в собі затонулі твої кораблі,
я розкреслюю літо на вироки грифелем пляжів,
я малюю з нуля літочислення сліз на землі,
залишаючи слід у словах, що нічого не важать.

Я – вогонь, мій спасителю, я – миготливий вогонь,
я – скуйовджені кучері диму в очах Прометея.
Я – розчахнуті вікна у домі навпроти, я – той,
хто озброїв поета клейнодами ямба й хорея.
Я несу воскресіння на вістрі цього сірника,
я звільняю лібідо, бо знаю усе, що насниться…
Із маленької краплі буває велика ріка,
від чіпляння за світло – найвужче тремтіння зіниці.

Я – земля, мій спасителю, я – ілюзорна земля,
я – стерно корабля в міражі за секунду до зіткнень,
я – підводне каміння, якого не видно здаля,
я – Колумб і да Гама, я – компас, я – північ і південь.
Я – осліплена глина, що б’ється, мов риба об лід,
я – кастальський магістр, я – гравець в символізм і проекцію…
У вільготному диханні вільх, в мерехтінні боліт
я влітаю в самісіньке тепле людське твоє серце.

Я – вітри, мій спасителю, я – антарктичні вітри,
я – вечірня молитва, я – мантра буддійського лами.
І коли знадобиться, я вийду лицем догори,
хоч і важко буває, коли по коліно ти – камінь.
Я живу у тобі гарячковим метанням ідей,
боротьбою миттєвого й вічного, світла і тіні.
Я – чотири стихії, що міцно сплелися в одне
у такій, як і ти (може, трішечки іншій), людині.

05.08.2014

До мене линув дощ. Лише до мене.
Верба собі вбиралася в зелене.
А я - німа і ніжністю відкрита.
І я не знала і не вміла жити.
Та линув дощ.
Торкався несміливо.
І бруньковито наростала злива
Огрому серць,
Поранень і пробачень,
Огрому бур,
Палких непередбачень.
І хлинув дощ.
Збентеженням до тіла.
І я – верба.
Цього собі хотіла?
Аби до дна.
І неба – до краплини.
У дрож.
В озноб.
Душа?
Така хвилинна.

Антонич був хрущем, а я – то роси,
Що падали дощем під ноги босі,
Змивали сльози й піт з лиця Тараса,
З вишневих теплих віт сміялись разом.

Я бачила його в розпуці й гніві,
У радості, але не в безнадії.
Ми вранішню зорю удвох стрічали,
На зраненій стерні удвох кричали.

Я тамувала болі його тіла,
Але ж йому уся земля боліла.
У мареві світань стелюсь росою,
А він – багряне сонце наді мною.

Ти є у моєму житті, хоч тебе я не бачу
Усміхнено й легко несу цей стотонний тягар
І добре, не знає ніхто, що я потайки плачу:
Мій спогад про тебе - і біль, і розрада, і дар!
Ти є між рядків, поміж слів, і у погдяді в небо
Живеш у зітханнях, у позареальності, снах,
І навіть, сплітаючись з іншим - тваринна потреба! -
Твоє відчуваю тремтіння крізь простір і час!
Ти є у моєму житті, хоч тебе я не чую
Твій голос – далеко і далі його поглинають
Але дивний образ твій... всюди на мене чатує
І те, що не разом ми - віриш - уже не лякає...
Що інші мені? Порожнеча, кумедні кривляння
Одвічні змагання – хто кращий, крутіший... – омана!
Для мене одне має сенс – наше дивне кохання
І те, що ти є, хай невидимо й недоторканно...

Ти не гнівайся лиш. Я боюся весняного грому,
Водопілля і злив, що змивають минулого слід.
Я боюся пітьми, що принишкла в самотньому домі,
Де мовчить за вікном яблуневий оманливий цвіт.

Ти не знаєш про те, як болить незагоєне слово.
Синє полум’я сліз обпікає холодну щоку.
І не сяє мені рідний погляд очей пурпурових.
І сумління скупе сиротою сидить у кутку.

Я боюся надій, що на плечі сідають в утомі.
Ти не гнівайся лиш. Буде ранок яснішим колись.
Буде наша печаль, як хмарина, легка, невагома.
Не вернеться зима. Відлетить у принадливу вись.
10.03.2015

Залишився один, в безнадії
( Ти ж пішла у далекі світи).
Я тепер не зустріну і в мрії,
То ж хоч в сни завітай мої ти.

Принеси мені голос свій з вітром,
Посміхнися ночами з небес,
Бо на серці так тоскно і гірко –
Я ж від неба чекаю чудес.

Я не можу полинуть в ті далі,
Обійняти хоч душу твою,
То ж приснись мені, мила, в печалі,
В тихім щасті тебе пізнаю.

Мені вітер шепоче про тебе,
Я ж тебе виглядаю одну,
То ж прийди у мій сон хоч із неба,
Поки вічним я сном не засну.

Я ніколи не думав, кохана,
Про безодні світів навісні.
Бо я жити тоді перестану,
Як тебе не зустріну вві сні.

І так хочу, щоб сон не кінчався,
Як дарунок від Бога, з небес,
Я з тобою вві сні зустрічався
І від щастя душею воскрес.

*арійське, посвяченим*

Люба Подруго, я за тобою сумую.
Руку дай. Скоро зустріч. Тебе проведу я
Через міст водорозділу темних фантазій,
Що світи наші знов поєднають наразі...
Це місток, що створив зачарований Демон...
Це місток, що удвох ми з тобою пройдЕмо
По-над темними водами Стіксу нічного,
Де в лататті орнаментів схлипу німого
Впізнаватимеш Фрейї рунічного знаку,
І навколішки ставши, складеш ти подяку
Чоловічого тіла оголеним гронам,
Що тебе переповнять за покликом лона,
І цілунком торкнешся мого ти чола...
У воді віддзеркаляться наші тіла,
І моєю себе ти відчуєш рабою
З насолодою здатись на милість без бою...
Відчуття поєднання- у Вирій дорога...
Міст світів... Тут стрічавсь Білобог з Чорнобогом...
Тут Смородини-річки круті береги...
Доторкнусь... Увійду... Наберуся снаги
Від твого прохолодно-вологого тіла,
Що для інших святе, а для мЕне грішило...
То пусте. Он латаття вночі розцвіло...
Знай- ДО МЕНЕ ТЕБЕ ВЗАГАЛІ НЕ БУЛО.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115031000771

Посивіли кульбаби на луках
Поміж пагонів юних трави.
Ніби сум віковічний розлуки
Голівоньку мою оповив.

Тихий шепіт озерної ріні,
Де вітрець легкі хвилі жене,
Щебетання палкі солов`їні
Утішали немовби мене.

Чи небесні навіяли чари
Чи уява ті спогади в`є,
Раптом в образі ніжної хмари
Личко миле явилось твоє.

Де взялася незвідана сила,
Що злетіти давала снагу?
Так до себе та хмарка манила
Поцілунком повітряним губ.

Як метелик, на світло, на диво
Вітерцем полетів я увись.
Хмарні коси я пестив щасливий
І вуста із вустами злились.

…Посивіли кульбаби на луках,
Сива думка по мозкові б`є:
«Все минає, мине і розлука –
Чом так тьохнуло серце моє?!»

11.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Здрастуй, мамо, здрастуй невгамовна,
Світлоносна радосте моя,–
Хай суцільним щастям буде повна
Днів твоїх тружденних течія!
Хай ніколи горе не стрясає
Чуйне серце дотиком різким, –
Хай душа, натомлена до краю,
Світ теплом наповнює своїм!
Хай підступних негараздів хащі
Не затінять тугою тебе,
А пориви й прагнення найкращі
Вберігає небо голубе!
Що тобі ще побажати, мамо,
Щоб ти яскравіше зацвіла,
Щоб ішла упевнено і прямо,
А не обережно й спроквола?
Мамо, мамо, – птахо сивочола,
Безневинна бранко самоти, –
Час уже присісти біля столу,
А тебе не зрушить од плити.
Скільки можна смажити й варити,
І дзвеніть, посуду несучи?..
Я твоєю добрістю так ситий,
Що вона замінює харчі.
Неквапливо відпочинь нарешті,
Бо на все не вистачить зусиль.
Де ти, мамо, ділася, ну, де ж ти, -
Давня радість і довічний біль?..
01.03.15

Ты можешь быть всеми моими ключами.
И теми, что бьют во мне фонтанами жизни,
И теми, что открывают любые двери.

И прятать меня за своими плечами
От каждого, кто обрел меня в своей мысли,
От всякого зла и бедствия. А я тебе верю.

И вот потому я могу быть слабой,
Я прячу себя в твой тыл, оставляя страхи,
Вжимаясь калачиком в твое тело.

И будь у меня тот же выбор, я бы
Все прошлого нити снова… единым махом
Без шанса в него вернуться. Все так же смело.

И как не расставь ты порядок строчек,
Порядок слов, запятых, и акценты-ноты.
Сплошной палиндром, будто кто нарочно

Писал нас. Судьбы ли известный почерк?
Я страшно пьянюсь от твоей заботы
Но все же, пожалуй, возьму еще. Ведь можно?

Февраль 2015

Бути від тебе так близько і так далеко,
що слухати одну музику на різних радіохвилях,
читати під пледом Платона, коли ти читаєш Сенеку,
автоматично всміхатись тоді, коли ти щасливий,
мати трамвайні квитки з симетричними номерами,
пробивати їх у компостері частками візерунку,
розказувати твої історії за кавою вечорами,
а потім за тебе молитися, щоби не вийшло трафунку...

Все ще в'язати шалик вузлом, який ти любиш,
все ще носити светри з лейблом "ручна робота",
все ще на тебе дивитись - але тепер в ютубі,
вперто, але потроху шукати нові гризоти

Вінок сонетів
1.
ми стоїмо на березі любові
і рук твоїх торкається рука
мелодію нам виграє ріка
і ми до несподіванок готові

час поверта назад на триста літ
та ні зо п’ять разів по триста
коли була вода у ріках чиста
не був таким холодним ще цей світ

а ми такі безпечні і наївні
(не мож судьбу купити на гуртівні)
про долю кожен мріяв нею снив

десь вчився і любити і страждати
як не потрапить в ревнощів лещата
ось наші кроки наче хтось спинив

2.

ось наші кроки наче хтось спинив
і береги освячені й омиті
такі короткі неповторні миті
за знайдену любов а не з вини

вертає час то ми про це молили
і мріяли про це ми в унісон
десь поцілунок мов дитячий сон
перед рікою ми здаємося малими

ще кожна хвиля щось шепоче хвилі
дивлюсь як вперше у зіниці милі
і добре знаю що не завинив

збігає знову ж та вода цілюща
і як нам зберегти її… тому що
з весни стежина стелиться до жнив
3.
з весни стежина стелиться до жнив
як мрії що несуть за океани
як в юності з любові наче п’яним
хтось зверху нам про зустріч подзвонив

і як тут на шляху не оступитись
коли найгарячіша в жилах кров
за мріями не бігти стрімголов
при виборі такім не помилитись

ось ти завжди красива й молода
переплетуться доля і … вода
а будні нам неначе дні святкові

і нам сміються зорі як блавати
ми ще вчимося світ розпізнавати
серця ж порозумілись на півслові


4.
серця ж порозумілись на півслові
ми перейшли уже чимало рік
але на цій нам зустріч хтось прорік
як відцвітали котики вербові

зректись не можна почуття такого
від погляду аж серденько щемить
спинися мите та бодай на мить
ні! більш не закохаюся ні в кого

нехай нам світить зірка світанкова
ми свого щастя віднайшли підкову
прийшли на берег щоби порадіти

змалюємо його в художнім стилі
є відчуття що ми уже стокрилі
та ми як ті малі маленькі діти



5.
та ми як ті малі маленькі діти
і що нам ті епохи і віки
вже знову ми на березі ріки
прийшла пора кохати і радіти

ось берег наш і наші небеса
і ми долаєм вже безмежні милі
ще кожна хвиля щось шепоче хвилі
надія наче зірка не згаса

надію перемножено на віру
немов уперше видихаю: в і р ю
а хвилі нас у даль у даль зовуть

ріка життя як океан в безмежжі
немов переплелась в однобережжя
проходять люди нас не пізнають


6.
проходять люди нас не пізнають
від наших кроків ожива каміння
ніхто не бачив ще його коріння
тепло воно вбирає а не лють

десь на ріці вже безліч є мостів
а нам одного нині забагато
хоч ми як люди мов птахи крилаті –
любові крила крила не прості

десь нас нема і нам не червоніти
хай луснуть усі заздрісники світу
земля благословляє нашу путь

та люди ми і десь між берегами
лунають хвиль низькі й високі гами
а десь вітрище і дощі десь ллють

7.
а десь вітрище і дощі десь ллють
та берег наш барвисто кольоровий
настояні на часові й на слові
надія й віра нам привіти шлють

вони переплелись навіки вмить
нехай хода ще наша не змужніла
та вже стежина вибілено біла
на ній слідів до тебе не розмить

ось літечко з весною вже «на ви»
і ми удвох нам день зійшов новий
його з тепла і пісні перелито

п’янить бузковий неповторний квіт
неначе вперше за мільйони літ
на наших берегах квітує літо

8.
на наших берегах квітує літо
уже серця на відстані руки
не роз’єднати їх через віки
ми хочем заховатися від світу

впіймати б ту одну єдину мить
щоб не уздріло нас те злеє око
знайдемо тінь під ясенем високим
удвох страждати легше… а любить

високі почуття поміж людьми є
вода всіх рік його вже не розмиє
благословила кроки зірка рання

завдячуємо їй за це щодня
очей твоїх не помічаю дна
і крізь віки іде до нас світання

9.
і крізь віки іде до нас світання
не думи час обходить а думки
водиці збігло вдосталь за роки
до нас іде сподіване кохання

що нам зійшло із першою зорею
засяяло у першім з наших слів
і кожен з нас його як вмів зігрів
та й оспівати спробував хореєм

спішили ми страждати і любить
якби тоді нам мудрості? якби
ми б зрозуміли – доля невблаганна

чому ж зіниці світять як вогні
не відпускає як живий магніт
твоїх очей глибокість океанна



10.
твоїх очей глибокість океанна
притягує і через сотні днів
і там вже на самому дні
є таїна як всесвіт невпізнанна

перепливає зустріч у життя
мов хвиля що зливається у хвилю
з тобою я дороги всі осилю
назад уже не буде вороття

на берег наш прийшли ми не даремно
бо він такий один на суші земній
як голос неповторний в голосах

і ніжний він і теплий і високий
а день благословляє наші кроки
і ясність наче зірка не згаса


11.
і ясність наче зірка не згаса
і зелен ясен легінь гоноровий
сховати хоче таїну любові
кохання ave1 лине в небесах

воно розпочинається з води
як нас благословляють у дорогу
так легше переносяться тривоги
і не страшний далекий шлях ходи

на ньому ще до наших берегів
дрібненькі сльози молодих снігів
невдачі стартів оплески завершень

з поміж дівчат побачив (не дружин)
під небесами тисячі стежин
омріяні в час успіхів і звершень

1 будь здоровий (з латині);



12.
омріяні в час успіхів і звершень
ці зустрічі і кроки ясени
десь кожен ними дихав ними снив
і кожне найсолодше як найперше

і є ще мить як день отой новий
ми прагнули його не відпускати
і вкотре ми прийшли щоби зібрати
ті чисті роси з першої трави

вернулися з віддалених планет
у високосний рік зродивсь сонет
і той рядок про осінь нашу першу

бо й через сотні літ в душі весна
знов береги що поєднали нас
сьогодні нам радіють як уперше



13.
сьогодні нам радіють як уперше
роса каміння води в берегах
у нас сьогодні безліч переваг
ми разом – це одна з найперших

і єдність вже дощами не розмить
нехай ще запитання в кожнім слові
(ні! забагато не бува любові)
переплелись серця і руки вмить

а хвилі все у даль біжать регочуть
і вже пів світа під покровом ночі
і ти вся неповторність і краса

вже не згорять слова оці високі
земля благословляє наші кроки
той берег наш і наші небеса


14.
той берег наш і наші небеса
ранкові роси ясени і трави
і наше щастя в надміцній оправі
надія квітне в наших голосах

через століття грози і вітри
стежину не сховають зі слідами
зернина кожна борг віддасть плодами
поллється ясність світла десь згори

мільйонний раз не йду – лечу до тебе
цілує сонце ліс гаї і небо
твоє волосся і уста медові

пливе між берегами наша путь
спиняємось щоби усе збагнуть
ми стоїмо на березі любові


15.

ми стоїмо на березі любові
ось наші кроки наче хтось спинив
з весни стежина стелиться до жнив
серця порозумілись на півслові

та ми як ті малі маленькі діти
проходять люди нас не пізнають
а десь вітрище і дощі десь лють
на наших берегах квітує літо

і крізь віки іде до нас світання
твоїх очей глибокість океанна
і ясність наче зірка не згаса

омріяні в час успіхів і звершень
сьогодні нам радіють як уперше
той берег наш і наші небеса
1.12.2014 – 30.01.2015р.р.

Не було нічого двічі
і не буде. Є причина
народитися на світі
і померти без рутини.
Хоч би й учнями були ми
щонайкращими у світі,
не повторимо й хвилини
ні зимою ані літом.
Із вчорашнім днем в розлуці
не повториться дві ночі,
двох однакових цілунків,
як і поглядів у очі.
Вчора, чула, ваше ім'я
хтось мені назвав привітно -
наче пахощі розквітлі
залетіли через вікна.
А сьогодні, як ми разом,
Відвернулася до стінки.
Що за пахощі? Троянди?
Кам'яної? Живоквітки?
Так усе, презла годино,
зіпсувати хочеш марно.
Ти ж - проходиш безупинно.
Ось, пройшла – а було ж гарно.
Усміхайтеся, коханці,
та шукайте завжди згоди,
і залюблено погляньте -
ви ж, як дві краплини, схожі.


10.02.2015

Лети, мій соколе, на схід,
Туди, де зараз лід і пекло.
Тобі молитимусь услід,
Аби було безпечно й тепло.

Чекає донечка і син,
Не затиха молитва мами,
Чекає трепет рідних стін,
А ти летиш поміж вогнями.
Руїни, гради, блок-пости,
О, Боже праведний, за що ж це?
Лети, мій соколе, лети
І повертайся переможцем.

Я не змогла сказати:"Ні!"
Ти б не послухався упертий,
Наперекір біді-війні,
Я відмолю тебе у смерті.

P.S. В пісні текст дещо змінений на прохання композитора. Вірш вже публікувався на ПМ, зараз продубльовано з метою познайомити з піснею. Автор відеоролика - Роман Бойчук.

Ценятся и ныне
куклы заводные
и притом особенно в Крыму.
Приютили зеки
гомо-человеки
дамочку с работой на дому.
Как-то захотели
прыщ на самом деле
Гоблин и зелёный капитан.
Но хотела раньше
капитанша Няша,
чтобы до колен висел наган.
Урка с Пидораши
обещал на Няше, –
будешь прокуроршей, чтоб я жил.
Но явилась сволочь
типа Янукович
и на Няшу глазик положил.
И нашёлся Вовка
в кожаной дублёнке
чаще именуемый – Хелло.
У гиганта секса, –
говорила пресса –
завсегда имеется бабло.
Жабой опа-опа
плюхает Жирьопа.
Всем охота Няшу обнимать.
Пыжится Лавруха,
у него – непруха,
урка отстрелялся, так сказать.
Чтоб не шухериться,
чё там мелочится?
Шлёпнули чем надо по столу.
Тухлые душонки
Яныки и Пшонки
подарили Таврию Хеллу.
Взяли всю верхушку
в Киеве на пушку.
Армия оставила свой дом.
Путя-император
и дегенераты
завладели крымским общаком.
Путя – сексапильный.
Ларион – дебильный.
И на кассе некому рулить.
За оплот и Рашу,
и за Няшу нашу
порешили Няшу отличить.
Путя обаяньем
отвлекал вниманье,
превратив Донбасс в металлолом.
Стала таки Няша
ДОПРа отаманша
управлять малиной и баблом.
Стало очень плохо
олигархам-лохам.
Все же на дешёвку повелись.
Кончилась рулетка,
оробел Ахметка,
Куче хоть возьми да застрелись.
Наступает Раша.
Веселеет Няша.
Сходу заарканила татар.
И решили урки
сделать Няшу Муркой,
чтобы отвечала за базар.
Что же вы хотите?
Как тут не судите,
за неё ничё ни дать, ни взять.
Рази шо Гаага
вспомнит о Гулаге,
где и ей век воли не видать.
И за беспределы
заведут ей дело.
Дэнги пацанам давай-давай,
или на парашу
усадовят Няшу,
а тады и Ялту поминай.
                              02.2015

І пише кіборг Гриня есемес,
Допоки вибухи ще не лунають:
«Розбився Скрябін. Мабуть, буде сплеск
Новин, сюжетів – ще не всі це знають.
Вшанують. Поговорять. Помовчать.
Це правильно – мужик був той, що треба.
А в нас тут міни виють і скавчать,
А в нас – не розбереш: земля чи небо…
Немає наче автокатастроф,
Не їздять тут давно молоковози.
Тут пекло. Роздоріжжя всіх Голгоф.
І сухо там, де завжди були сльози.
Підірваний он позашляховик.
Тяжкі трьохсоті. А один хлопчина
Вже без ноги. Хто наш почує крик?!
Коли про нас згадає Батьківщина?!
А другий… Від осколка. Смерть умить.
Та що ж таке?! Життя міняє шифри…
Хто НАС згадає? Від думок штормить,
Бо ми тут, вибачайте, просто цифри".
03.02.2015

Прийму вогонь, як естафету духу,
І як палити - то нехай горить!
Душа - струна для послуху і слуху
І хай звучить та нескінченна мить,
Та без страху, без болю, без сум`яття.
Моя любов - моє мале розп`яття,
А хто вже любить, того не болить!
2006р.

Коли брехня, заплетена вінком,
на хамську шию одягнеться лавром,
подякуй Богу, що вберіг. Чолом
вклонися низько біля брами Лаври

за те, що не якась продажна лярва,
що ставила крапки, коли від ком
рябіла ув очах дешева слава
і вабила порожнім рукавом...

Прогнуться шиї – гільйотини часу
і голови зітнуть, і мізки масам.
Віки змішають правду та обман

в суцільний порох на кривих дорогах,
в якому загрузатимуться ноги,
коли душа піде через туман.

Ще й зими не було - а весна що не день, то чутніша.
Ще й життя не було - а гляди, доростають сини...
І таке на душі - не сказати ні словом, ні віршем,
І таке між людьми - що, здається, не треба й війни.
Та не час нам, не час голосити до хрипу, до скону,
Хоч би й вітер зі сходу і небо, немов на грозу...
Богородиця Діва вже плаче криваво з ікони -
Чи зуміємо ми
Відмолити Їй
Кожну сльозу?..
1/02/2015

ще на городі поралась Явдоха
ще ткався хміль у неї на плечі
ще під вікном твоя сорочка сохла
а потім дощ сорочку намочив

ще під дощем вирівнювалось жито
ще ти ходив без слова як святий
і все хотіло впасти і напитись
твоєї молодої німоти

а потім раптом вікна потьмяніли
бджола зібрала в вузлики тепло –
то за городом змовились могили
щоб сніг ішов
щоб літа не було

2015

Ще на щоці не висохла журба
І сліпнуть очі від жалю, розпуки.
Листочком гострим у вікно верба
Майнула, ніби опустила руки.

Минулося, розтало, відійшло
Усе, що так зсередини палило.
Болить від зради зламане крило
Отим, кого я називала милим.

Кропив,яні укуси не відчуть,
Ще більший біль малий перебиває.
Попереду є стежка, може, путь,
І я її навпомацки шукаю.

Розвидниться... Я викину в сміття
Вчорашній страх і зраду, що пізнала.
Я не наївна. Вірю у життя,
Яке сама собі відвоювала.
29.01.15

Коли матуся різала хлібину,
То притискала до своїх грудей.
І клала скибки лиш на скатертину,
На голий стіл - ніколи і ніде.

Щоб не збідніла з часом наша хата,
І щоби рід пішов углиб віків,
Із сіллю поряд клала скибки мати
У хаті, повній сонця й рушників.
29.01.15

Чи вдосталь їй тепла на чужині?
Чи в затишку повітря не замало?
Розквітла орхідея на вікні,
Немов у клітці пташка заспівала.

О ніжні, як цілунок, пелюстки!
До них не припаде губами вітер,
Не вип’є аромат її п’янкий,
А дощик не дістане, щоб умити.

Їй байдуже: чи літо, чи зима,
В незмінному комфорті незворушна.
Краса її доглянута – німа,
Приємна оку, та не гріє душу.

Чи знає квітка, що то – біль і сум,
Чи їй відомі віра і надія?
Даруючи мальовану красу,
Хіба вона сама колись радіє?

Проходячи, милуюся щодня,
За шибкою здаля вона помітна.
Мене життя невпинно підганя,
Вона ж нехай і далі ніжно квітне.

І не виходь із кімнати і не роби помилки.
Навіщо тобі Сонце, як Шипку вже запалив ти?
За дверима усе безглуздо, тим паче – вигуки щастя.
Зайди лише у вихо́док – і зразу ж і повертайся.
О, не виходь із кімнати, не викликай мотора.
І пам'ятай, що простір цей зроблений із коридору
і у лічильник впирається. А якщо зазирне жваво
мила, роззявивши рота, жени її, не роздягаючи.
І не виходь із кімнати; вважай, що заскочив протяг.
Чи є що на світі цікавіше, окрім голих стін навпроти?
Навіщо виходити звідти, куди повернешся увечері
таким, яким був уранці, та ще й таким понівеченим?
О, не виходь із кімнати. Танцюй під ритм босанова
в пальті, що на голе тіло, у мештах на босу ногу.
Капуста, мастила лижні пахнуть в твоїй вітальні.
Ти написав масу літер; іще одна явно зайва.
І не виходь із кімнати. Нехай лиш твоя кімната
пізнає, який ти насправді. І взагалі інкогніто
когіто ерго сум мовила формі сердито субстанція.
І не виходь із кімнати! На вулиці, глянь, не Франція.
Дурнем не будь, кажу тобі! Будь тим, ким інші не стали би.
І не виходь із кімнати! Дай волю меблям зістарілим,
злийся обличчям з шпалерами. Запрись і зроби барикаду
із шафи від хроноса, ероса, віруса - дай собі ради.


28.01.2015

Здається, нема на те ради, -
терпи від закону до скону:
у кожної ліпшої влади
свої таргани і дракони.

26.01.2015

Розходяться по видноколу
В сніги утоплені сліди, –
Чи розминуся нині з болем,
Чи сам прийду в полон біди?
Взуття відбитки, як сигнали,
Або якась весела гра –
Тут варто рухатись помалу,
А там – прискоритись пора.
Немов нову читаю книгу
Повільно й, часом, нашвидку,
Коли іду по ковдрі снігу,
Як по трухлявому містку.
27.01.15