Піднімаюсь на схил, як на гребінь самої себе.
Опускається тиша, але не привносить порядку.
Я молюся, бо знаю: хоч давнє усе, а слабе.
І пасуться на схилі лиш яблуня і яблунятко.
Виринають із пам’яті лиця, немов з-під води,
і здається, що світові не умістити об’єму
усього́, що вже трапилось. Господи, не підведи,
і хай буде по-твоєму все в королівстві твоєму
і по-моєму все – в королівстві моїм.
Піднімаюсь потроху – видніється дім
у рельєфі такому, якого іще не було́.
Вчора дід сивочубий, водій «Верховини» чи «Яви»
зупинився навпроти і довго вдивлявся в чоло,
І спитав не багато й не мало, а просто – «Чия Ви?».
Піднімаюсь на схил, обмірковую все, - а чия ж?
Наближається ніч по відомому їй розпорядку.
Я молюсь, як умію, а вмію лише «Отче наш»,
І пасуться на схилі лиш яблуня і яблунятко.


грудень 2015

Ні рік, ні день, а тихий шепіт «ще…»
Ти пригадав, а вигадав неначе.
Плеча лелечий вигин, дивний щем.
Що знали ви – півтисячі кліше?
А Бог сказав: поезія лише
Зі спогадів твоїх та передбачень.

Згадаєш
…як летів (лежав?) навзнак,
як пнувся цмин, їжачився будяк,
а кров трави, мов позначка і знак
всихала на сорочці та спідниці.

…чи стебла очерету при ріці -
тремтливі пальці у шорсткій руці
цеберко перекинуте й лящі
лускаті ляскають хвостами по щоці

…чи любощі на маку й молоці
в застиглій на стегні солоній цівці

…чи як на пагорб дерлися кущі
мов вівці.

2015

На кінчику миті, на відстані слова
навколо країни танцює війна.
Минулося віку, і знову тривога
малює заграви на шибах вікна.

Софітами небо і сцена – планета.
У світі притомних достатньо жури.
У світі без даху – жахіття балету
і джокери люті смертельної гри.

У вимірі часу, серцевого ритму,
наповнена кров’ю аорта «любов»:
за юшку пісненьку, за наволоч ситу,
за золото чорне і царський остов.

Танцює скажена сліпа балерина
на кінчику жерла під «Біс!» сатани,
а десь, поза кадрами, плаче дитина:
овація болю в театрі війни.

В руїни і попіл – півсвіту, півнеба…
Тримайся за Бога, людино землі,
бо вийдуть до сонця тарган і амеба,
тебе залишивши в убивчій імлі…

12.2015

Розшукаю ці крила з пір'їнами слів,
Що літають високо-високо...
І позву славну музу з далеких світів,
Де життя - лабіринт...стиль бароко...

Зазирну крадькома в задзеркалля душі,
А у ньому тужба малослівна...
І сіріє світанок...Евтерпа спішить,
Наче зоряно-сніжна царівна.

2015 р.

По довгих блуканнях, по нетрях –
Широка галява.
Це ще не вихід.
Ще густіші попереду нетрі.
Але трава гамірлива
Та мірковні статечні дерева,
Та навскісне, наскрізне сонце ранкове...
Слухаю Гріга.
Думаю, що тримає мене на цім світі
І переконуюсь - відлуння іншого серця.
Любляче серце...
Віковічний кругообіг життя –
Переливання надлишків,
Вкорочення надмірів...
***
Це знову Гріг,
Наче стомовний грім,
Що безнастану прагне скону грому,
Викочує в півнеба розжеврілий дзвін
І розбива на зеленаві дзвоники.
І де там, де там спать...
З лісів прадавніх
Настояна на травах допливає вічність.
Такої ночі сходяться хрести,
Щоб вирішити справи посейбічні.
Смішні прадавні: чи ж то їм збагнуть
Сьогоднішнього світу веремію,
Як ми, живі, нестепні зглибить її суть,
Божі слова втілити у життя не вміємо?
Такої ночі (тільки-но повір)
І полетиш понад заснулим містом.
І з високості стануть замалі
Вчорашні прикрощі й печалі...
...Доводить Гріг до нескінчення мить.
Одну лиш мить.
Мить, за якою вічність.

Бірюзове оперення.
Лід.
Є ще місце між лав і борід?
Хоч скраєчку. Мені б небага...
Ну, кому я отут дорога?

Грак-жартун простягає перо...
Лис розказує казочку про...
Псам цікавий рудий стрибунець,
Що писав про кошари, овець.

Я тулюся до правди-сосни.
Душе біла, не мучся, засни.
Зійде сонце - вогниста хурма.
Чорноту спопелить задарма.

Ні субсидій, ні війн, ні супів...
Хмародряпи ростуть між степів...
Ілюзорно.
Кочу апельсин...
Риби... Хмари... Папуги низин.

Перестріли прояви канав:
Хтось у вірші себе упізнав.
Хоче Лера сукенку і флер.
...обіцяй же... - сюркоче суфлер.

Догоджаю, долюблюю, до...
Догоряє вчорашнє гніздо.


2015

Це місто, заселене тінями літа,
ці вулиці, стерті до голого ліктя,
ці вікна, що впали у вічність очима,
і це перехрестя за світу плечима
нагадує сни, що зблудили у яві -
напівнезабуті,
напівнеласкаві...
Розхристані крони, застиглі у часі,
провулки, до тайни гіркотної ласі,
колони, притулені спрагло до ночі,
і лики святих у соборах, і зодчі....
Направду, мов знані і мов незнайомі -
напівневідчутні,
напівнезникомі...
Це місто, як привид, немов сновидіння...
Несправжнє і справжнє,
нерідне і рідне...
На кожному кроці
вагують назовні
хорали звучнІ
і хори півбезмовні...
Усе
в місті цім
на межі
сну і яви...
Напівнезбагненне,
напівяснотьмаве...

(8.09.15)

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Позичимо заступ: життя – котлован.
Смарагдове поле поволі вмирає.
Мелодію Верді завчив барабан.
Усе, як по нотах: оголені Музи,
на Заході – геї, були і єси,
на Сході – топ-скрепи, зґвалтовані узи,
і кров із аорти – поразка краси.

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Керовані душі. Палає свіча
не надто високо – над маревом-плаєм,
та нижче від кари – сліпого меча.
Тут люди як люди і землі родючі,
та обшири миру зійшли нанівець
і тільки бажання, єлейно-гадюче,
навіює тишу: А хай йому грець…

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Побачити Бога раніше за всіх.
Симфонія віри, мелодія раю –
в чотири копитця, під куплений сміх.
Задушливо-тісно у храмі надії.
Із шістки – у шістки, побивши туза.
Приходить потвора: зведіть мені вії,
хай землю втішає жалоби сльоза.
15.11.2015

оранжеве небо мов чай з бергамотом
як біль білі-білі тумани-коктейлі
за руку бере не питаючи хто ти
самотність на зайво широкій постелі

веде лабіринтом осіннього міста
дорога робота дорога рутина
а ввечері разом сідаєте їсти
в компанії гордої леді з картини

2015

Как без песни грустно на душе...
Год за годом, взрослые уже,
Не поймете, где добро, где зло.
(что лохи, ведетесь на фуфло).

Лохотрон... Наперсточник... "Развод"...
День сменился днем, и годом год...
Быстро пробегающая жизнь...
И ведут, ведут ступени вниз...

"Драпа" дым над люстрою повис...
Ты играть с чужими не садись...
Только карты розданы уже.
Как без песни грустно на душе...

А без света в сумраке темно...
Ждешь ответа?- Мне плевать давно
На убогий умственный прикид
Тех, кто априори дураки.

Кто идет, обласканный хвальбой
За лгуном, манящим за собой,
Только правда так же далека,
Как морковь у носа ишака.

Идиотам правду объяснять-
Словно перед свиньями метать
Бисер (что предсказано давно)...
Как без света в сумраке темно!..

А в подполье встретишь только крыс,
И ступени, что уводят вниз,
Ты пройдешь, идя на огонек
К тем, кто огоньком тебя увлек

Думаешь, чтоб вывести на свет?
Ты вошел, да выхода-то нет.
Длинный полутемный коридор...
Стенки нет? Так выстрелят в упор.

След кровавых пятен на стене...
Меркнет свет... А ты не верил мне.
"Ты попал, братела. Зашибись!.."
Да... В подполье встретишь только крыс...
.........................................
И, как эхо выстрела, во тьме
Гаснет мысль, рожденная в уме,
Как всегда бывало на Руси-
ТЫ НЕ ВЕРЬ, НЕ БОЙСЯ, НЕ ПРОСИ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115103101473

Журлива осені пора
Мене водила за собою.
Немов бабунечка стара,
Щось шепотіла під вербою.

Я відчував ледь теплу кров
В її, вже зморщеній долоньці.
А холод – світлий день боров,
Між віт лишивши дрібку сонця.

Барвисту хусточку легку
Вона накинула на плечі.
Тремтіла осінь у гайку,
Неначе змерзлий року вечір.

15.10.7523 р. (Від Трипілля) (2015) . Київ, Ботанічний сад ім. Г.Гришка

Так бились вітриська об шибу,
Так рвали завіси хлипкі,
Луската вполошена риба
Між грози впливала. Гіркий

В долонях приховано місяць –
Поділений хмарами лік.
Душі опівнічної пісня
Заслабла утретє на крик,

Що пнеться у гори і ріки,
На руки лягає дитям,
Між ребра росте чоловіком
І гасне відбутим життям.

А півні мовчать – не до співу:
Гримить горизонтом, гримить.
Розлук крижані переливи…
Омріяна тиші блакить

Розквітне фіалкою, зніжить
Сумління засмучених риб.
Відбуде розгрішення снігом
І сонцем в зіниці згорить.
16.10.15

У Україні нині Ваше свято,
Вже офіційним є воно, нарешті.
Згадають люди заслання, арешти,
Криївки лісові і атентати.
Вас пом'януть сьогодні як героїв,
Хоч слід було давно вже це зробити,
Брехня не пройде історичні сита,
Хай, навіть, хтось уменшить її втроє.
Боролися за те, щоб вільно жити
В, благословеннім Богом, ріднім Краю,
Щоб ворог, на чуже що зазіхає,
І погляд не звертав сюди неситий.
У розквіті життя Ви помирали,
Щоб не топтав цю землю нелюд лютий.
Стіною стали так колись у Крутах,
Ворожу зупинити щоб навалу.
Так мало Вас сьогодні з нами поряд,
А зради і корупції доволі.
Війна лягає тягарем на долі,
Чорніють знову матері від горя.
Ви Ангелами нашими на Небі,
Тому народ наш ворог не здолає
І буде мир і спокій в нашім Краю,
Це все що нині Україні треба.

Ти приходь просто так. Поговоримо вкотре про вічне.
Відкоркуємо ніч і в Чумацький полинемо шлях.
Щоб янтарне тепло розливалось по тілу магічне,
Щоб згадався твій смак на моїх вересневих устах.

Ми заштормимо час у химерному домі без вікон.
Загадаємо сни, де літати вдається без крил.
На палітрі бажань вже не буде багряного крику.
Я роздмухаю біль, як на меблях оранжевий пил.

Ти приходь просто так. Не вигадуй даремні причини.
Розділи на шматки цей медовий осінній пиріг.
І мене пригорни, укриваючи спогадом спину.
І спокійно іди аж тоді, коли випаде сніг.
02.07.2015

Липнути - справа невдячна у липня.
З липнем, укотре вже, я зав'язала.
Як в мою осінь дні літа проникли?
Я ж всі паролі й замки поміняла!

Я ж оповила і душу, і тіло.
Я приструнила і залишки волі.
Листя вогняно відпалахкотіло,
Сонно-байдуже осипалось долі.

Злотом - багатим, а мідним - для бідних.
Дзвоном скорботи - свіжосхороненим.
І коли схочеш покликати: "рідна",
Знай, між ріднею зв'язки заборонені.

2015

Привіт, мале, по збіганому дню-
так файно впасти у твої обійми.
Кордони мого серця перетнув
коханий голосок...ну хто ще вийме

із мене втому - як не ти, синаш?
і хто ще розщебече вечоріння?
Так тепло на порозі хатнім - аж
напрошується в гості зірка синя.

До стелі барикади із крісел,
уявні коні спінені у гоні...
о, скільки ж волі ти мені несеш,
маленький вою, - вогник у долоні.

а я...а я так голосно мовчу
про справжні війни на твоїй прадавній-
калиновій землі, нашестя чум
у зайшлій черню - проданій Лугані.

Так ридма не говорю про сумне:
як ходить хижо зрада чорноп"ята...
є ж біль, який ніколи не мине:
возведені борцям - не слава - ґрати.

В одчинених дверцятах - світла дух...
Привіт мале, скучала за тобою!
Мамусь, я тез, люблю тебе - ух-ух,-
високо так як в небо головою,

так сильно- сильно, як торнадо, як
маленькі квітки сонячну зернину,
широко так , як космос, і ще так...
так без кінця - як стежка в Україну.

* * *

Дайте побути з осінню наодинці.
З вами щодня я, а з нею... Отож. Ідіть собі.
Любить/не любить – це вже окремий диспут.
Я – до нестями. Й тут недоречні диспути.

Дайте побути з осінню наодинці!
Грудень-зануда поки не народився,
листя в траві зеленій – то скалки сонця.
Дайте побути з осінню, майте совість.

Я й помолюсь їй, і піднесу їй келих,
я притулю до губ
горобини кетяг.
Краще я – сам. Залишіться, шановні, осторонь.
Дайте побути
в обіймах
п’янкої
осені...

Намазую ніч на медову скоринку місяця,
легка, невагома, у кріслі м'яких кипарисів.
Акваріум неба – і зоряні риби світяться
чужими світами, висріблюють осені риси.

Мережу на ли́сті (ще жовтень його не знівечив)
жоржини й ожину, стихійні орнаменти моря.
Повітря хрумке, як забуте у сумці печиво.
Мов рись, нашорошена тиша чатує на морок.

Туманна ріка, витікаючи з інших вимірів,
покірно, як пес, лиже руки. На правому боці –
три пта́хи в моєму шатрі, ще одна – розмірено
видзьобує з темені визрілу ягоду сонця.

2015

Візьми гітару в руки, о візьми!
Візьми її, як хвойду чи коханку.
Лелечим згуком злунить од стіни,
Ввійде, вросте й забудеться до ранку,

Бо день новий. Історія нова.
І що отим розпачним переливам…
Кришталь фужеру виповнять слова,
Згалужуючись бліками і зливами.

Візьми гітару, чуєш, це наказ.
Вилещуй спурхом пальців струнну тонкість.
Бо то не спів, а крик од метастаз,
Двобій, дворух, двоспазм, двобіль, дволомка.

Не ти її… ніколи ти її!
Хай бавишся в самообманне его,
Жорстоких фраз обпалені краї –
Так баглось сліз, а місяць креше регіт.

І ловиш скалки, мостиш поміж нот
Керваві самоцвіти не-любові.
Свічею згасне видиво чеснот
У цигарковій плинності розмови.

Між вас полин, і болість, і обман.
І терня обладунків недомовок…
Візьми гітару. Бо таким був план:
Зіграти і забути. Вкотре знову.
3.10.15

1.

у сніжно-крилій
у круговерті
блукає світло
помежи смерті
шукає серця
що шви згубило
і розійшлося
вогнем
по тілу

мандрує снігом
а сльози
сміхом
думки минає
мов ласка
втіху
і припадає
на ґанок святом
на примхи
бідне
людьми
багате

2.

то зірки листя
що облетіло
озолотило
хрести й могили
мости і вікна
морозом скуті
окопи
ями
підвали ртуті

не пожаліло
волоссю срібла
дитині
казки
про рать у сідлах

3.

то військо бите
глухе неначе
плететься краєм
між сном і плачем

збирає сили
лякає тупіт
тримайся враже
не глипай
тупо

за нами правда
одна
єдина
в проміння травах
тремтить країна
тебе не шкода
де дівся сором
на милість пізно
у яму
скоро
тобі негідний
тобі стоклятий

відкриєм пекло
гарматній ваті

4.

війна не глипне
душа не хлипне
а сніг цей липне
неначе в липні
до крил бджолиних
цвітіння липи
прозорість вікон
бог криги випив

і день не рушить
і ніч не втішить
ці білі душі
що вкрали тишу

умовні грані
між сном і шалом
немов кохання
якого мало
чи неміч тіла
у час падіння

ці душі білі
до посиніння

5.

до неба
видих
землі подушка

і вже не видно
що кров
не юшка
душі не чути
між голосіння
ні слів отрути

ви мов насіння

гостинність тиші
два метри росту
не треба глибше
лягайте гості

нехай насниться
рай журавлиний
хай ворог вчиться
тут Україна

6.

дев’ятий місяць
життя в утробі
лети не бійся
неси у дзьобі
родині щастя
лелеча доле
там світлу впасти
де Бог дозволить
розраді бути
маляті зріти

молитв почутих
і світла квіти
нехай полонять
тінь розворушать
чи син чи доня
яса у душу

26 Лютого, 2015

Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Мов хтось об небо вимастив смолу.
І ясен світ увесь мені потьмарив,
Навіявши, як сон, почвару злу

У образі божественому яро,
В полон віддавши чорному крилу,
Накинувши із темного муару
На душу сіть – пекельну кабалу.

Та гетьте к бісу, чари невеселі!
Хай сонця меч вас лезом розтина.
В коханні є свої Макіавеллі*.

Облесливості хтива гнилизна –
Ознака їх. Та каже голос Лелі,
Що це усе – химера навісна.


30.09.7523 р. (2015)

***
Дозволь мені приходити частіше
У ці покої спокою і тиші,
У ці сади, де визрівають грона,
Де небо диха близько і бездонно,
Де кожна птаха розпліта світанок,
Співає річка глибоко й гортанно,
Де в росах грають промені іскристі,
Де півжиття іще до падолистя…

Дозволь мені лишатися подовше,
Допоки ніч не вичерпає ковшем
Прозорий вечір, що над садом гусне,
Наповнений і шелестом, і хрустом
Сухого хмизу в мене під ногами…
Я хочу в сон забрати вечір з нами, –
Безмежний вечір однієї миті,
Не кинутий у слово і на вітер,
Не ввірений очам чужим і часу,
Якому небо зоряне – окрасою,
Якому тиша – радістю солодкою…
Жадаю спокою…
З тобою – спокою!

Тепло погнали геть хуткі пасати,
Серця холодні, наче льодовик.
Джерела віри треба воскрешати,
Аби вогонь гуманності не зник.

Добро незгасне... ніби крити ні́чим,
Живи-люби собі без перешкод.
То хто ж нещадно душі покалічив,
Що світ у злобі втопиться от-от?

Все важче віднайти зато́ку істин,
Брехні та правди рі́ки - упритул.
Де вчора тільки процвітало місто,
Сьогодні - багновиця і намул.

І янгол, певно, поламає крила
В капкані непробудної пітьми...
Якщо любов уб'є зневаги брила,
За що нас нарекли тоді людьми?

Холодна і хвора, в тобі проростає осінь,
сухими гілками черкає легені й гени,
і в’язані речі тепло не тримають зовсім.
Не сердься на неї – ходи, притулись до мене.

І падають яблука, жаром ночей налиті,
звабливо-червоно в солодкі, як сік, тумани.
Давай берегти цю медвяну вологість літа,
що бабиним ясно іде на прощання з нами.

2015

1.
Королевам не личать сльози,
їм пасують шляхетні справи.
А нешпетні стрибки-курйози
благовірних – плиткі забави –

не вартніші обтятих нігтів
на мізинчиках білих ніжок,
що ступають по оксамиті
пурпурових свІтських доріжок.

Королеви вміють чекати.
Рівний сон. Порцелянова цера.
Королеви можуть прощати…
Втім, то зовсім інша прем’єра…

2.
Королева встає найперша,
одягає свою корону
і... готує млинці, яєшню,
підмітає довкола трону,

запускає прання і будить
короля та малих інфантів…
То звичайний монарший будень –
без оплати, премій чи грантів.

І уважна завжди, й спокійна,
передбачлива, добра, терпляча –
вчора, нині, завтра – постійно
не скандалить, не скиглить, не плаче.

Бездоганна в смаку й поставі
в легкім шлейфі шептань бомонду,
в безантрактній людській виставі
загадкова а lа Джоконда…

Запитаєте: «А навіщо
всі ці «мантії» і «корони»?
Весь цей мотлох? Ідуть у Вічність
без регалій: мужі і жони».

Усміхнеться зі свого «Лувру»
у неквапно-мудрій асані,
і подячно кивне Деміургу
так, неначе сьогодні – востаннє…

Такої не повинно бути,
що розтає, неначе дим,
і тільки поглядом одним
перевертає все забуте.
Ім'я, буває, заміняє
усі імення золоті
тієї, що давно немає
у перекроєнім житті,
у перекошеному світі,
у перекошених полях,
у недокошеному житі
веде стежиною на шлях
у вересневі дні погожі,
де інші – тіні перехожі
на недожатому серпом
тієї, що минає сном,
де є ще і на неї схожі.

               09.2015

Спалило сонце листя на вербі...
Лунає гучно контрабасне соло.
Я віднайду спасіння у тобі
Від порожнечі, що снує навколо.

Закрила світло суму бахрома,
Зламала душу прикра астенія.
Не дишеться,коли тебе нема,
Печаль паде сльозиною на вії.

Усі пороги я перепливу,
А осінь подолає люту спеку.
Зі снів моїх постанеш наяву,
Близький мені, хоча такий далекий.

Люлі-люлі, лишеньку,
Слухай мене, грішненьку,
Та й стули повіки,
Та й засни навіки.

І вдові, й сирітці
Щастя дасть по свитці,
Доки спиш, прокляте…
Спати, лихо, спати.

Я б заснула і сама,
Тільки милого нема,
Він тепер далеко,
Там, де бій запеклий,
Там, де свищуть кулі...
Люлі, лихо, люлі.

Може, лишенько присплю,
Поки Господа молю
За мого слодата...
Спати, лихо, спати.

Хай тобі, приблудо,
Сон безмежним буде,
Щоб не сміло взяти
Ні у діток тата,
Ні малої кицьки,
Тільки в жаби цицьки.

Люлі лихо, люлі…
Дулі тобі, дулі!

Малюю очі щастя на піску,
Шифрую їх, немов послання інків.
Я виграла в палкому поєдинку
Опору на хитливому містку.

В неоні зір запалюю вогнем
Іскру жаги в сузір'ї Оріона,
Стою перед тобою безборонна
І втілююсь у мрію, у тотем.

На зло добі байдужій і черствій
Горю нестримно в полум'ї Сварога,
Біжу розпатлана і босонога
В твої обійми - в жевриво стихій.

Ти - моя втіха, ти - моя втома,
ти - моя спрага в пустелі німій,
може, звичайна, мені - невідома
протиотрута цілованих змій,
трохи тремтячий, майже прозорий
спалах в химерних руках Палія,
ти - безкінечно-тривкі коридори,
ти - точка відліку в центрі нуля,
дурість від галасу, щем із турботою,
збиті коліна й розмиті сліди,
ти - мій кредит з недопитою квотою
і на сьогодні, і назавжди,
світлий праобраз чужої прихильності,
чорний метелик захованих книг,
пошук кінця і пошук первинності,
ти - та печаль, до якої не звик.
Жодні з пояснень не варті і позору,
жодне із міст не сховає пісень,
ти - моя відстань червоного кольору,
я - твоя біла самотня мішень.

2015

А літо іде – так у море пливуть кораблі,
керовані вічним у вічності колом Сварога.
На прив'язі – сонце, в кишені – ключі журавлів,
у теплій руці – путівник по осінніх дорогах.

Зерном зорепадів засіявши спраглі лани,
дбайливо ховає від холоду збрую і рало.
Як п'ята стихія в містах – запах меду і вин.
А літо іде не прощаючись, ніби й не знало

нікого, нічого... І збудеться осінь, коли
заледве живу і прозору, немов павутина,
жертовно, без тихого жалю, березовий лист
її воскресить рятівним ритуалом жовтіння.

2015

Ти пишеш літо. Знову пишеш літо –
Тягучі дні на білім полотні,
Всепроникаюче медове світло
Крізь виноградні грона наливні,

Крізь брижі листя ситцевих акацій,
Плетіння хмелю, вигини лози…
І ту, якій тремтливо пестив пальці,
Але руки ніколи не просив.

Ти пишеш щастя першої вечері,
Строкаті айстри в склянці на столі,
Як тільки розгорталася містерія
Очей і рук, невипадкових слів.

Переблиск намистинок бурштинових
(В очах ще більше того бурштину!),
Не піймані на думці і на слові
Дві пристрасті, не зведені в одну.

Ти пишеш літа швидкоплинний розчерк
У вигрітім, обласканім краю.
Ти пишеш нас.
А я дивлюся мовчки
І вже нікого тут не впізнаю.

В серпневому сонці твоя золотіє краса,
А лет між народів аж ген піднебесно-орлиний,
І ця тимчасова московсько-кремлівська яса
Не стишить фанфар волелюбства твого, Україно.

Тобі дивувати цей світ під покровом небес,
Нікому не вдасться поставити нас на коліна.
Довірся нам, ненько, не зрадим довіку тебе –
Ми діти батьків, але також твої, Україно.

Яви свою волю і мудрість усіх поколінь,
На нас уповай, найкоштовніша наша перлино.
Даремні потуги твоїх ворогів – тільки тлінь,
Вовік незалежною й вільною будь, Україно!

Приспів:

Будь певна, Вітчизно, хоч ми для борні замалі –
Та парость родюча у рідній правічній землі,
І соки живильні твого джерела – без кінця –
Наповнюють наші дитячі та горді серця.

2015

Незалежно залежна від куль, безнадії, утоми,
Де полин, що стрілою у зранених душах осів.
І маячать могили по стежці до волі, додому,
Й наскрізь вигіркле літо у слізно-солоній росі.

Нерозковано-вільна – печуть омерзілі кайдани,
Захмелілі од смерті мільйони злорадих Варавв.
І тяжіють під серцем у мами незгоєні рани,
Смолоскипиться небо від пінно-червлених заграв.

О моя Україно, в безглуздих парадах і війнах,
Де знекровлену тишу неславлять холодні огні.
І столезим лжебратом ущент неподільно-подільна
Загартована болем у спадок дісталась мені.

Де запаху немає любих кіс,
Отам тобі стає і світ немилий.
Немовби щастя й доля відреклись
Й за крок ти опинився від могили.

Лежиш, мов розпростертий, горілиць,
Завмерлий, наче камінь, оніміло.
Води кохання взять з яких криниць,
Щоб душу напоїла й оживила.

Та гарні ліки є все ж од зневір –
Тут рівновага й спокій порятує –
Спинись. Глибоко дихай. Перевір.

Й поклич думками милу, золотую,
Бо знаєш сам – підеш наперекір –
І порожнеча, і життя це – всує.

31.07.7523 р. (2015)

Старий філософ Чень-дивак,
«неграмотний і безталанний»,
сидить на призьбі, п’є первак
і пише вірші бездоганні –
про кошт життєвої суми,
про суть речей і речі суті,
про сни пророчі і уми,
які до скелі мар прикуті.
Усе не просто у бутті,
але на те він не зважає,
шукає сенси і путі,
із котиком у шахи грає.

Старий філософ Чень від нас
живе на сході в закуточку
і кожний день у ранній час
вдягає вишиту сорочку,
щоби стрічали сонце дня
стьожки і чорні, і червоні.
Опісля ослика-коня
веде в Пегасовій опоні.
І об’їжджає все навкруг
і оком ворона пильнує,
аби крутився неба круг,
аби все прісно і не всує.

Старий філософ Чень-поет
пасе отари слів і Слова.
Його підпаски - Інтернет
і українська рідна мова.

21/08/2015

Навіяння? - сеньйора, кавалер...
…В щоденній веремії ритуалів
стежки-шляхи між безлічі химер:
кому - по колу, іншим – по спіралі,

орбіти звичні. Марить циферблат
про опівнічні винятки із правил –
навспак змотати двадцять п’ятий кадр
й застигнути за хвилю до ударів…

Ударна хвиля! В скроні, під ребро –
заряд подивування в перигеї…
Ковзнуло? Зачепило? Відлягло? –

лиш ліхтарі на дощовій алеї
підморгують крізь жовтувате скло
пробудженню нової Галатеї…

Ой, мольфарику, мій ворожбите,
Чи умиєш у ку́пелі чар
Безнадією душу побиту?
Порятуй, повелителю хмар!

Нагучи забуття на флоярі,
Різнотрав'ям-жагою напій,
Нехай дні зненавиджено-ярі
Заблукають у гущі глухій!
Поцілунки роздмухай у ватру,
Повишарпуй з корінням жалі,
Щоб і не спом'янути їх завтра!

Пожалій ти мене, пожалій...

Неприборкана магії сила
Здатна гори звернути круті,
Тож тебе, чарівниче, просила б:
Поможи не зітліти в куті,
не згубити себе до останку,
відшукати назначену суть ...

...Я твоя до наступного ранку,
Ти зі мною, мольфаре, побудь...

тіло – не ґрати
розум – не ґрати
люди – не ґрати інші
дуже легко програти
важко стати да Вінчі

тіло – ілюзія
розум – ілюзія
люди – ілюзія або й ні
всі на щоденній війні
(це знає не тільки Грузія)

тіло – тваринне
розум – нітрохи не менше
люди для тварин – тварини
ніхто
нікому
нічого
не винен –
це знаємо навіть ми

але будьмо людьми

2015

Ховає, як решту безцінну, вологу з небесного ока
у пазуху, в жменю, за скельце озерного дзеркала
заморений серпень і міряє-міряє місяця кроки –
довідує - скоро чи скоро прихід і чи кликала?

Ота, що заходить у обрію двері ледь-ледь розпашіла,
хоч ранок ще сипле між трави прозорої патоки,
та згодом, достоту, захмарює душу, остуджує тіло
землі й небесам, навіть людям. У прагненні доторку

так хочеться бути до смутку потрібною всім і нікому,
так охряно-сіро-брунатно-багряно-мінливою…
І мариться серпню безтямно під сонцем граничної втоми,
і падає вечір в кропиву достиглою сливою.

13/08/15

Одягну білу сукню для тебе із ніжної зваби
Плавні вигини тіла покриє легенький сатин.
І з'їдатимуть очі мене, неймовірні нахаби!
Я зійду у реальність з твоїх ілюзорних картин.
Малюватимем щастя нестримно-солодке з натури.
І не спинить ніхто буревію і зливи дует.
Ти сміливо зруйнуєш іще неприборкані мури
Зі спокусою в парі, з поривом жаги тет-а-тет.
Усі рамки зірвеш, обійдеш неприступні кордони,
Нас охопить раптово шаленства і мрії завій,
Ми дізнаємося, що бажання буває бездонне...
А опісля, коханий, ти знову поринеш у бій.

Занотовуючи власні турботи - утворюєш мапу жіночої ніжності
до розпечених липнем плечей і спаплюжених книгами рук,
мапу трохи наївної мудрості, позабутої Богом суміжності
поміж радощів на самоті і дуету замулених мук.

Ти складаєш їх голосу тембр в нерозбірливі сині ієрогліфи,
загортаєш апарти свої в безкінечні клітинні ряди,
підсвідомо цитуєш свій щем, залишаючи дати й автографи,
бо боїшся на завтра забуть закодованих прізвищ склади.

Твоє літо виходить надвір з паперовим на шиї метеликом,
авантюрно стрибає в вагон із віршів про любов і дощі.
Хтось, шукаючи твої сліди, розгорне цей щоденник за келихом
і знайде серед тисячі слів лиш жіночого серця ключі.

2015

А вони собі легко прощають пролиту кров.
Неважливо: за Блока, Чайковського чи Малевича.
Головне, щоб під їхнім царем не хитався трон,
щоб юрба – на його підтримку
стадом оленячим.

І усі, хто не з ними, – звичайно ж, супроти них.
І усім, хто супроти,
рятунку, авжеж, не буде.
Тож, простивши себе,
приміряють
за німбом німб,
бо у них же Толстой і Гагарін
і, звісно ж, Бунін.

Перевернуться в трунах
Рахманінов і Брюллов:
Треба ж так бездоганно
загалу мізки запудрити!
...Черговий кроволюб,
помолившись на триколор,
в с е прощає Росії.
За Пушкіна чи за Путіна.

мені комета впала за комір:

вкусила голкою за плече,
лягла у кратер зі шкіри, –
не йми віри
усім, хто каже, що не пече
носити зірку у кулаці,
чи сонячному сплетінні,
чи над лопаткою, як Пелоп.

візьми за правило телескоп,
терпіння лише з прямих ліній,
лягай горілиць,
бо небо надто старий кобзар:

порветься сузір’я – матимеш свій квазар.

комети падають не за обрій,
комети падають у людей.

комети падають в люди
у гороскопі - як пил як опік
як зміст,
рудий хвіст
комусь у волосся, комусь - на груди

тому, якщо замість серця чорна діра
спробуй комету витягти з-під ребра


2015

Ти хочеш мистецтва? Мистецтва забракло –
Готується рама чи рампа, чи тур.
Я вже не пір’їна в руках у Геракла –
Мистецтво не стерпить повтору тортур.

Ти хочеш мистецтва. А я невблаганна.
Я стомлена й чемна. І майже свята.
Хоч грала мистецьки, не знаючи гами –
Бо не розуміла, що то – висота.

То тільки тобі зрозуміло достоту,
Що я – Галатея – і задум, і плоть.
У власних очах я – вразлива істота.
В очах у митця – найкоштовніший лот.

Ти хочеш мистецтва. А я поламалась!
Банально. Як лялька, чи гаджет, чи план.
Для нас семи нот було ніби замало –
Ураз обезкрилів обіймів реглан…

Усе я вгадала. Усе ти прогавив.
Нехай не фальшивіє нота кінця.
Натхненно зіграли і пристрасть, і славу.
За це мені – волю, митцеві – вінця.

26 липня 2015

Тут птахи не злітають у небо, а падають ниць,
Гостродзьобо вгрузаючи в землю свою, як чужинну,
Важкокрилі без лету, лежатимуть так долілиць,
Заростаючи травами тихо, безслідно, невпинно.

Шукачі за птахами не прийдуть, загублять сліди,
Чи пощезнуть самі, заблукавши, німі та безликі.
Не знайшовши ні мертвої, ані живої води,
Стануть каменем, горем чиїмось важким і великим.

Маю душу кларнетну.
Я твій джаз.
Внучка старого корнета
У наш час.

Вся – доторкнись! – глісандо!
Розтіклась!
Ти у джазовій банді –
Контрабас.

Тіла мого, ой тіла!
Соло? Ритм?
Грати регтайм уміло –
Алгоритм!

Знаєш, душа кларнета
Мріє блюз.
Соло – ніщо! Дуету б –
Зізнаюсь.

Свінг? Контрабас безтямний:
Флажолет…
Млість. Синкопи. Регтайм.
Тактів лет!..

Джазові – тільки джазу!
Такту – такт.
Ноти мого екстазу
Чують так.

(корнет не той, що корнет Оболєнскій, а той, що інструмент)


23 липня 2015

Ніхто не знає на землі і досі,
Чи є стрімкому часоплину край.
Ти не дивись на зиму у волоссі,
Аби любов не в'янула, зважай!

Роки посіють на обличчі зморшки,
Поблякнуть очі, зміниться хода...
Хай буде щастя у життя завдовжки,
Хай буде мрія вічно молода!

Хоч дуже швидко побіліли коси
І ти собі у дзеркалі чужа,
Буває й тепла, ніжновійна осінь...
Не допусти, щоб сивіла душа!

Вже завтра літо вийде з берегів,
роззелено уплине в теплий окіл,
а нині буде так - як ти хотів:
зірки цвіркотні, небні перецьмоки,

вогні розлиті з чарок ліхтарів
неоновими винами по бруці,
де вечір босо площами побрів,
дозбируючи дня тороки куці.

Прошиє фара місяця - як меч-
лани смакотні - м"якоті бездоння
і вилоняться наші сотні втеч
із виру міста - за нічні заслони.

Гойднуся стебелиновим огнем
у лодії долонь твоїх. Аж доки
світанок у розлуку не вгорне, -
розхилитаю сну липневий спокій.

До сходу літо вийде з берегів-
та зелень ця - як окиси сторіччя.
Усе було би так - як ти хотів...
тривожаться всепалахкотні свічі.

В обійсті літа порядкує липень -
Готує місце серпню, хоч-не-хоч.
Балюють хмари, часом сонце глипне,
А за хвилину – бешкетує дощ.
Так і в душі – то сонячно, то хмарно,
То ностальгійна нотка забринить –
Життя, мабуть, дарує нам не марно
То полинову, то медову мить…