Ти його, благаю, збережи.
Під вогнем. Під кулями. Під зливами.
В мокрому хиткому бліндажі
Ти його зігрій
своїми крилами…

Сил додай і вірою зміцни…
Перемогу дай над лютим ворогом!..
І живого… Господи… верни.
Рідного до болю.
Невідомого…

Ходила жінка довкола Сонця Землею.
Казала жінка: я буду, Сонце, твоєю.
Розкрите серце пробили стріли промінні -
І стало небо сліпучо-біле, нетінне.

Солодка Мова пробудить ранок серпневий.
Відкрию кроки, незнані досі для мене.
У небі - голуб. У дзьобі - гілка вогненна.
Висока воля прихилить небо до мене.
22.08. 2006р.

Чи ми дорослі, чи маленькі, -
Є дві опори у житті:
Коханий тато, люба ненька...
Вони для нас - немов святі.

Матусям лагідним багато
Віршів присвячено, пісень...
А нині нам кого вітати?
Це ж татусів святковий день.

Немає кращої науки,
Ніж тата приклад повсякчас.
Його любов і сильні руки
До неба підіймають нас.

Не довго іноді до лиха,
Що може діток збити з ніг...
Суворість батька - то не примха -
Від хибних кроків оберіг

Якщо ж біда, не дай нам Боже,
Він гідно прийме виклик цей,
І захистити батько зможе
Вітчизну, матір і дітей.

Отож несіть не тільки в свято
Йому любов, тепло своє
І Богу дякуйте за тата,
Бо не у кожного він є.

привид мрії тче безсоння
ніч вмикає світло дня
ловить сонце підвіконня
сито хрюкає свиня

по хребті розріз-щілина
я вкидаю щастя днів
свинко-глинко ти не винна
що із роду товстунів

ти стоїш на підвіконні
вже багато жирних літ
протираєш очі сонні
і чекаєш на обід

не вгамую я сьогодні
твій чудовий апетит
бачиш осінь дні холодні
і натхнення дефіцит

2014

В"ється стежка поміж житом,
Поросла травою,
Там колись щовечір літом
Я ходив з тобою.

Грає вітер колосками,
Нахиля їх долі,
Я прийшов сюди із сльозами
Тяжкої недолі.

Стану землю цілувати,
Що ти походила,
Стану плакати, ридати
За тобою, мила.

В"ється стежка поміж житом,
Поросла травою.
Ходжу, броджу, нуджу світом
Тяжко за тобою.

увінчаною дівою
являюся зникаючи
збиваю спокій твій.

войованою зброєю
стріляю убиваючи
умерти не посмій.

улюбленою піснею
літаю огортаючи
смарагди твоіх вій.

убраною царівною
закохуюсь караючи
єдиного, ти - мій

Вертляві плани. Вертикальні гони.
Агов, куди ти пнешся, Вавилоне?

- До слави!
(Аж захекався, пихатий.
Отак-то в горе місто будувати).
Народу тьма.
Доточуєм. Обмежуєм.
Зате, коли вже будемо із вежею -
не знатимем ні холоду, ні голоду.
А там... і Бога вхопимо за бороду.
Землі не відчуваєм під ногами -
що нам потоп!?

...Сплелися язиками.
Єдина мова. Спільний інтерес.
І що не день - то далі од Небес...

2014

Нізащо не сяду на цей ослін:
Недремна пам’ять прониже -
Десятком сусідських голосів,
Старих і молодих, і навіть немовлячих,
Пошматованих тоді у досвітковій тиші.
Усміхнені, задумані, ще напівсонні –
Такими їх побачив терорист-араб
І в злобі на смертоносний гудзик натиснув..
...Автобусна зупинка сьогодні тут, як і тоді:
В’язанка квітів, молитовник,
Розгорнутий там, де «Не вбий!»
Та рукотворний напис угорі:
«Не простимо і не забудемо!»
Єрусалим ще спить, тож одинцем молюсь
На цій освяченій кров’ю місцині.
Осмалена сосна на спомин хилить віття,
На зрошеній траві шпаки і горлиці пасуться –
Нащадки птаства, що розлетілося
Колись од вибуху навсібіч.

Є вічні народи. Є копії,
як демон і ангел зорі.
І знищити нас – це утопія.
Росія не вища, допоки є
наш пуп у найвищій горі.
               Літали й над нами супутники,
              носили і нас кораблі,
               та правили нами безпутники,
               являлись незвані і тут таки
               щезали, як таті, в імлі.
Були і таланти брехливості,
та й досі ще є, як на гріх
намісники нашою милістю,
що рівень своєї значимості
поставили вище усіх.
               Уїлись у серце опричники,
               що хочуть крові, як ропи,
               і їхні таємні поплічники,
               свої православні язичники:
               усякі попи і пупи.
У небі робили окраїну
з руків’я земної осі.
               І пупом рекли себе каїни.
А без України нема її –
Росії у межах Русі.
               Нема і не буде, – ату її! –
               замішаної на крові́
               у Чуді, у Мері, Москві –
то п’яної і непробудної,
то надто високо заблудлої,
як лисина на голові.

                              09.2014

А ти пам’ятаєш: торкалося літо губ
вечірніми рейдами вітру – і ми зникали
у пусі кульбабинім, ніби в густім снігу,
а з нами дороги, будинки, мости, вокзали?..

Якимось рудавим теплом заливало світ,
на гладі калюж відбивалося небо синню,
а сонце лягало в колиску із верховіть –
і ти спотикавсь об останнє його проміння.

Від гомону трав до ріки розлітався блюз,
а там – до мостів і будинків, доріг, вокзалів.
Ми слухали літо, якого завжди чомусь
для тебе, для мене, для цілого світу мало…

2014

Заграла осінь повагом, небавом
в усіх садах, од болю голубих.
Аж смертний гріх прикинувся ласкавим,
аж сміх приліг на сходинках журби.

Попрокидалась папороть безмовна,
сторожею завмерла на скарбах.
І тільки дуже плакала за човном
у тридцять кіс заплетена верба.

Забрів лісник у села стоголосі:
"Такі часи. Куди я ще піду?"
І не спитав, кому то грала осінь
дощами соколиними в саду.

2014

Свою неслухняну думу
Я знову жену від тебе,
А сіра навала суму
Закрила мені півнеба.

І знову вологі очі.
Чому, нерозумна, плачу?
Я бачить тебе не хочу -.
Сумую, коли не бачу.

«Чужого, його не треба!» -
Душа моя горда просить.
Сьогодні ніжніше тебе
Мене обіймає осінь!

2014

Колись давно, як ми були удвох,
Жили дуби у лісі темнолиці.
А поміж них дідусь на ймення Ох
Збирав у козуб ягоди-сумниці.

Бо стільки їх вродило, скільки сліз.
А скільки сліз - то стільки й дум осінніх.
Птахи багряні падали на ліс.
Руді біси рубали голоси їх.

Та квітнув день усупереч біді,
І пахнув димом дикий кущик м"яти.
Старому уклонились ми тоді:
" Дозвольте й нам сумниць покуштувати".

Нагримав дід: "Немудрі дітваки!
Ідіть собі, вишукуйте опеньки.
Сумниць не дам, - то ягоди гіркі.
А ви іще занадто молоденькі".

Сказав отак - і зник у хащі Ох,
Ласкавий погляд кинувши на мене.
Руді біси витоптували мох,
Та миготів кашкет його зелений.

Дубові дзвони стишено гули.
Біси руді місили жовту глину.
Ми так і не збагнули, хто й коли
На стежці нашій кошик перекинув...

2014

Осінь літо вигнати не в змозі –
І дощів вмивається слізьми…
Світ застиг в неспокої й тривозі.
Десь тумани ранні, десь дими.

Залпи небо крають нагаями,
І птахам вселяють дикий жах…
Люди попрощалися зі снами –
Гарячкові сни у бліндажах.

Навпростець колони йдуть полями,
Через силу, вперті, чорні, злі…
А на сонці – плями, плями, плями,
І від крові плями на землі.

Багатьох вона навік пригорне.
Дійде, хто живий, чи доповзе!
Синьо-жовте і червоно-чорне –
Небо, сонце, кров і чорнозем…

Помисли ясні, молитви щирі,
Біль утрат, і сльози, і жалі.
На землі збираються у вирій…
Може душі… Може журавлі…

04.09.2014

Кужіль зажури хмаринами небо пряде,
Шлях до родини і дому тривав цілу вічність.
Він так чекав цей щасливий і радісний день,
Справдились думи і мрії його чоловічі.

Став на коліна, майбутнє своє притулив,
Запах відчув білуватого шовку волосся…
Смерть на війні, що не раз загравала із ним,
Ще й молитвами доньки обійти удалося.

Потом і пилом зчорнілим пропах камуфляж.
Губи обвітрені. Шепіт придушений: «Мила!
Світе єдиний, кровиночко, сонечко, я
Знову з тобою, як ти мене, доню, просила».

І розступилися люди, і гамір, і час,
Як пригортав і голубив єдину дитину…
«Боже! – промовив. - Помилуй і зглянься на нас!
І ради щастя дітей бережи Україну!»

03.09.2014 р.

Гойдає світ благенька павутина:
Тут - сила болю, там - екстаз чуття.
А воля у людини - страх - дитинна...
Вхопившись павутини, мов життя,
Розхитує, як гойдалку, основи...
Тому довкола неї все горить...
Ще мить... Та ні, - спинився світ у Слові.
Звів у любові очі догори.

17.04.07р.

Стріти б ще раз літо це —
яблуневе, зоряне.
Але ж ні — його лице
зморшками пооране.
А воно цвіло колись,
пам’ятаєш, маками,
що в серця тоді влились
вам дивами всякими.
А із них — найбільше з див —
ви в любов запрошені…
Ех, знов серпень переплив
у тумани осені.

(серпень, 2014)

****

Ти був один такий мені,
Як сльози, рідний.
Купалося у сивині
Ще сонце мідне
Твого волосся. Та очей -
Зелене світло
Чому ще дотепер печеш?
Немов магнітом...

Магнітні бурі там, де ти,
Сумні акорди,
Пишу тобі я ще листи,
Де взяти гордість?

А ти не вір моїм словам -
Тобою хворим,
Ти на прощання цілував,
Як чайка - море.
Мій сивий хлопчику, земний
Мій чоловіче,
Любов скінчилася в мені.
Кохати нічим.

2014

Крадеться осінь, стука у вікно…
Агов, чаклунко!
Щось ти надто швидко…
Серпневу ніч спиваєш, як вино,
мов оковиту, вистояну влітку.

Вплете земля жоржини у вінки,
достиглу зав’язь поскладає в кошик…
Які плоди – медові чи гіркі –
ховає твій небесний міхоноша?

Удосталь поцарюєш, далебі,
але минеться, знову все минеться…
Не зрадь, чаклунко! Вернеться тобі,
коли морози визріють під серцем…

вернусь додому із тобою скутий –

з тобою – «я» мої, як слід ламкий,
мов тінь, примара, видимість чи смуток
(як майже хтось, хто є завжди ніким)

хто був ніким, допоки ти вернулась,
назавжди пережив самотню мить
і мріє, щоб печаль пішла в минуле,

зійти зірками крізь твою блакить:

тому ім’я любові забарилось
не більше, ніж терпів би я ярмо –
відсутність миті, де мене щосили
тримає зайда, ніби натюрморт

хто ти, якщо страхи й надії
зникають всі і радість серце гріє?

Терпець урветься
В Серпні згине…
Із потойбіччя
Сни і сни…
І марить їхнє
"вражий сину…"
І не втекти,
Бракує сил

… ген баба Мотря
Крекче - стогне
У неї нерви від
"нірван"
Цвіте і родить
Врозріз догми
А світ хай сп’ється
В драбадан…

Та й дід Микита
Як макітра
Є завжди сало й чорний хліб…
А серпень, що?
Засмокче вітром
Принишкнуть всі
На кілька діб…
2014.

Світе, подивися правді в очі –
Звір напав на нас, іде війна!
Ми наш вибір боронити хочем,
Та сильніший нині сатана.

Править бал – криваві злодіяння,
Без личини вже – у всій “красі”.
Хижаку потрібні умовляння?
Чом не втихомиримо усі?

В небеса ідуть Герої наші…
Хто Ведмедю вкаже місце – Стій!
Ну а ви – всміхаєтеся Раші?
Скільки можна потурати їй?

Безконечні заклики, дебати –
То з гранати вирване кільце!
Скільки можна в толерантність грати –
Помагати зберегти “лице”?

Та нема давно лиця у звіра –
Є захланний і бездушний спрут!
А у нас живе надія й віра –
Ми за вас також воюєм тут!

Пахне воля кров’ю і димами…
Як слова молитви в неба вись –
Світе, докажи, що ти із нами,
Швидше правді в очі подивись!


28.08.2014

с вершин высокого обмана
из глубины молящих слов
сочится кровью чувства рана
что называется любовь…
из дали той где смерть устала
у мира отбирать свое
таю я болью те начала
что называются житье…
из бездны где огонь ужасный
где всех вина – моя вина
я искупаю грех мой страшный
что называется война…
из непременного рассвета
наитием стиха дыша
несу я лучик мой - последний
что называется душа…

27.08.2014

На ободі красивім чобітка* -
Твоя оселя – озеро велике,
Чарівні гори – зелень там витка
Над плесом величаво-темноликим.

І ти, як світла хмаронька легка,
Що у волосся заплела гвоздику –
У замку, де зубці, як у казках –
У небі понад лісом напівдиким.

І я лечу лелекою туди,
У теплий край, де квіти веснянії,
Забувши про осінні холоди…

А там зима в лице з порогу віє
І прозою шмагає: геть іди!..
Я не тебе кохав, а тільки - мрію!

26.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

І чаїною мовою моря, і кострища знаком-
з білокостя виспівуйся, з крови скипай! Виходи!
І собою здійнявшись, чіпайся за віру окляклу-
над прострації урвища - за понадземні сади.

Там, де гнізда покинуті чорно вколисують серпень,
розгіляччя дубів зашивають обранений схід.
Одягни, характернику, тіло -допіру розтерпле,
облачися у сонячну збрую на довгий похід.

А із обрію простір виглиблюй гострінню зіниці -
це твій день ясновиджений - час уселенських боїв.
Зісковзнулі життя молоді з доленосної спиці -
перезвуч на своїй - на струні - відродились щоби.

У поніччі муругім і променем утлим не гребуй,
зо світіння найменшого вигостри нерва мечу.
І, давай-но, упирю не вибачим кромсання Неба!
Не забудемо рострілу кревного в ніч Корочун.

Ревно вилюби тут - на калиновім гніздищі волі -
яко ніжну коханку, що всеянголіє тобі-
до стеблинки, до крихти, до одуру, щему, до болю-
рідну землю - осоння й блавати її голубі.

Морозом дихало. А ми
В житті своєму не стрічали
Такої сніжної зими,
Такої ніжної печалі.
Тоді півсвіта замело,
Зрівняло прірви і узвишшя,
Та зігрівало нас тепло
Ще ненародженого вірша.

Сніжила Пісня із Пісень
У душу скрипчину відталу.
Чи зорі падали удень?
Чи то опівночі світало?
У грудях билися вони -
Акорди слів невідзвучалі:
Мої - печальної зими,
Твої - зимової печалі.

А сніг світився і світив,
Та колір неба - незабутній.
У тебе - я, у мене - ти.
Чого бентежити майбутнє?
Бо перша квітка сивини -
Ще таємниця нерозкрита.
Під серцем ніжної зими -
Лі -
- то...

2014

Можна, я цілуватиму день у губи,
поки ти спатимеш? Звикаю потроху, любий,
в те, що сова ти. Шукаєш софійність всюди
в етносі, слові, ландшафті… А я приблуда
світу твоїх наукових досліджень – трощу
стереотипи, звички, манери тощо.
Куряву вічно здіймаю, між книг, у мислях.
Надто відверто твого не сприймаю міста
(видно, передчувала війну на сході).
Дуже серйозний в житті. Та вже рік відтоді,
як між полиць оселись помада й пудра,
став жартувати. От вчора, мовляв, я мудра.
Я цілуватиму день у пошерхлі губи,
питиму каву. Ти спи… Не читай це, любий!

'2014

Не знаю, як довірити паперу
Цю думку, що ману зняла з очей…
Невже – о Боже! – полюбив мегеру,
Яка повинну голову січе?!

Злопам`ятна і мстива, як пантера,
Готова ззаду стрибнуть на плече
І горло прокусити… Це – химера
Чи правда, що святим вогнем пече?!

О Велесе, не дай мені прозріти,
Скажи, що це – облуда, тільки сни…
Від горя божеволію… О, світе,

Мою любов сяйну оборони
І подаруй їй милосердя квіти,
Вгорни ізнов обіймами весни!

20.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

У світлиці з образом Тараса,
Під гудіння впертої бджоли
Пахнуть димом яблука на Спаса,
Наче їх зі сходу привезли.

За вікном перестигає літо,
І в церквах освячують дари…
А зі сходу вісті – вбито… вбито…
Тиждень. Другий. Місяць. Два. І три…

Різнотрав’я повниться медами,
Мак свячений дихає теплом…
Повернуться не усі до мами,
І не всіх накриють знаменом.

То громи, чи, може, канонада
Засіває залпами жахіть?
Лиш терпка приємність від приклада –
Як загину – вибачте й простіть…

Тільки б не на свято – Спаса нині…
Боже збав! – усоте повтори.
…Кличуть поле й небо – жовто-сині,
То одвічні наші кольори!


19.08.2014

У прозоре вдягається темінь.
Б’є на сполох.
Пора кольорів.
Дощ.
І жінка як вічність окрема,
де в розмаї і янгол, і демон,
дочаклує мені.
На порі
небосхилом замовлена пісня
і циганського світла танОк.
Сивий голуб
збиратиме вістки
в одежинах і в кольорі спізнень,
що в майбутнє жбурну за вікно.
У вазонах посіяно сниво,
з ними ревно для жінки мовчу,
щоб веселці подібно, вродлива,
з молитвами ще райської Єви
не втекла у краплину дощу.

2014р.

Схили мені голівку на плече,
Відчути дай свою жіночу слабкість,
Розчулення у серце потече,
Але мої обійми не ослабнуть.

Ні, я не з тих, повір, не із нечем –
Від сили почуття стаю незграбний.
Знесу за тебе голови з плечей,
Загину – лиш за погляд твій привабний.

А що образив… Справді, це було
Од вищих сил тяжке випробування,
Помилка, на яку штовхає зло…

Над урвищем ловлю цей шанс останній!
О як же ти зміцніло і зросло
І всесвіт обняло – моє кохання!!!

17.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Твій дотик виймає серце,
Твій погляд стиска аорту,
В звучанні мажорних терцій
Віддав би і душу чорту.

У небі вмирають зорі,
І солодко пахнуть плечі –
Усіх безнадійно хворих
Лікує серпневий вечір.

А час витікає віщо,
Розкрилено і тремтливо…
Навіщо слова, навіщо?
Сполохати світле сниво?

Затерпли думки, не дишу,
Лиш зорі про щось говорять…
Я слухаю просто тишу,
Без серця, з тобою поряд.

Мовчання терпке, як докір,
Тремтить ув очей глибіні.
…Відлуння квапливих кроків
Відмолять дощі осінні.


16.08.2014

Усе вертається… Якої
сваволі, святості, покути,
коли розгорнуто сувої
майбутнього, що мало бути?

Війна ятрить земне осердя
із покоління в покоління…
Чи має вибір милосердя
в лабетах вищого веління?

Невже до сотого коліна
рабів карає ангел віщий?
Йдемо дорогою руїни
і не питаємо, навіщо…

Достигли яблука і груші,
і сонце жаром налилося,
вплітає серпень у волосся
сухий листок. І не порушу
святого таїнства довіри,
ні тиші, що без дна, як сито,
ні права в осені просити,
аби не квапилась надміру.

2014

Приснився сон – фарбуєм в біле КРАЗи,
Вантажим сало й гречку – будь здоров!
Нас не просили? Непотрібні фрази –
Ми виступаєм дружно на Тамбов.

Кордон? Премо – плювати! Дай дорогу!
Без митниць і узгоджень, зайвих слів.
Там українцям треба допомогу –
Бо “другу мову” Путя ще не ввів.

Тамбов – і далі! Їдем – не вертаєм,
Пусті полиці, “множєство” проблем.
Зупинимось напевне під Китаєм –
Народу тьма страда під москалем.

Республік з десять створим по дорозі,
На Красній площі підіймем Майдан!
А там, дивись, і “сам” спочине в Бозі –
Розвалиться мерзенний Кацапстан.

Поможемо – чого чекати всує?
Навіки пропади страшна маро!
Не триста КРАЗів – тисячу фарбуєм,
Сторицею віддячим за “добро”!

Куранти відізвуться трубним гласом,
І зло кремлівське згине на віки!
…Молюся в сні, щоб не збудитись часом –
В Тамбов хоча б доїхати таки…


14.08.2014

Три крапки в кінці рядка –
Зітхання, прощання, вирок?
Три крапки, в яких зника
Минулого фотознімок.

Три крапки і більше ніц,
Чи слів, чи повітря бракне,
Чи часу. Любові шкіц
На сонці серпневім блякне.

Невидима і легка
Підміна словам відсутнім.
Три крапки в кінці рядка –
Три постріли у майбутнє.

Я вигнання твоє духовне звідав –
Мов за плечима – років три тюрми,
Тепер уже спілкуємося ми,
Хоч ти сувора, наче Немезида.*

Три роки заполярної зими
Без твого світла… Жив, немов сновида.
І царство найпохмуріше Аїда
Мені здавалось раєм неземним.

Та що тепер?! Я маю кілька слів,
Од котрих ледве-ледве не зомлів…
Сяйнули ж бо привітністю раптово.

Благословляю час гіркий розлук,
Над океаном сліз моїх і мук –
Надія на відродження любові.

12.08. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Голубі ялини, голубі ялини
Пензлями верхівок небо обвели.
Я до тебе мила, голубом прилину,
Голубою мрією вирину з імли.

Голубі ялини, голубі ялини
Приголубте тінню-ласкою ви нас,
Хай нам затуркоче щастя голубине,
Голубінню вгорне непомітний час.

Голубі ялини, голубі ялини
Вас голубоокий вітер обвіва.
Голубою казкою наше щастя плине,
Аж заголубіла ніжністю трава.

11.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Колишні плями…
Кажеш, від чорнильниці?
Опів на вічність – не плети обман.
Годинник – сонце
на тоненьких милицях,
коли веселка ранку
надарма.

Від позолоти – ті, готичні, дворики,
на шклянці хліб…
і кола молитов,
і соняхи – всесвітності повторення
на стеблах довгих
під земним кутом.

Навчались духу,
смерті -
так побільшаєм,
а чистоту виточуючи з лих,
різьбили вірші
й вирізьбили віршами
усе, що Бог без усмішки не встиг.

2014р.

Ходив по піску золотому,
А серце не здужав нести.
І ноги не знали утоми:
На горах стояли хрести.

Хрестився. І за горизонти
Молився на сонце своє.
Бувало, одну мав гризоту:
Дивився, чи добре стає.

24.10.2005р.

Павутина, клепсидра - душі танцівниця,
і надбитий ліхтар,
як метелик над раєм.
На пергаменти спогадів
кава проллється
і змарнує талант
не губитись навзаєм.

Заховаєш назбиране світло під вії,
щоб у шибку просунувшись
місяць не видер.
В гамаку з павутини
захутко старіють
пересипані -па-
золотої клепсидри.

Мовчимо, ніби щастя в чужому подолі,
ніби вибрано нами своє наостанку
...а метелику з раєм поволі, поволі,
але все-таки звиклося
ближче до ранку...

2014р

Вже мій чуб, вже мій чуб – поле припорошене,
І на нім чорноти майже і нема,
Мов прийшла, мов прийшла, мов прийшла непрошена
І укрила снігом голову зима.

Я струсити хотів, та не осипається,
Потім пробував змить весняним дощем,
Тільки вже чорнота більше не вертається,
А пороша свого додає іще.

Красне літо навкруг розквітає звабою
І природу усю зеленню вгорта,
Лиш моя голова білою кульбабою
В соковиту траву тихо обліта.

7509 р. (Від Трипілля) (2001)

Пародія

Добігався. Лежу. Скрутило.
Вслухаюсь в тишу і думки…
Чи жеребців здають “на мило”,
Чи підліковують таки?
Болить душа і ледь не плаче…
Невже чужі жінки – то гріх?
Покаявсь. Відпустило наче.
І душу. Й ноги.
То побіг!


3.08.2014

В кожного, мов німб, на голові
Зеленіє формений берет…
Хлопчики, спасибі, що живі,
Хай ніяке зло вас не бере!

Радість переймає біль тупий,
Котиться сльозою по щоці.
Місто, не відхрещуйся, не спи!
Привітай з поверненням бійців.

Вийди і навколішки впади,
Землю біля їхніх ніг цілуй.
Щоб і ти не бачило біди,
Хлопці на війну ішли – цінуй!

Спуститься Небесний Побратим,
Голубом над строєм закружля.
Хай душа всміхається святим,
Тілові – м’яким пушком земля.

Вулиці – героєве ім’я,
Батькові і матері – уклін.
Лиш віддавши шану, ти і я
Можемо вставати із колін.

Будуть ранки з росами в траві
І відлуння-спогади: невже?
…Хлопчики, спасибі, що живі!
Хай і далі Бог вас береже!

Після спеки прийшла прохолода,
Вітерець повіває легкий,
Мов Стрибожої майво руки –
Насолода, яка насолода.

Хвиль озерних безшумне вібрато,
Наче вимите скло – небеса,
Чистотою голубить краса…
Чи на долю іще нарікати?!

Як же хочеться жити, любити,
Цілувати пташину малу,
Що радіє земному теплу
І злітає, мов сонцем умита!

30.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

На вітрі помислу уярмлений, як біль,
Що тілом протікає безупинно.
Пропущений у серце, у клітини,
Відпущений, як бджіл кусючих рій.
Звучиш? – Звучи. Віддалено, як літо.
Німе пташа – моя душа – відкрита.
Нема нічого, й все зібралось в ній.

Тебе уже вписали пастухи
Іще до нас на наші перехрестя,
На гачкуваті костури опершись.
Слова ловили втомлені птахи.
На захід йшли отари. Передзвін.
Туге повітря втягувало простір.
Ішли самі. Нас не вели на розстріл.
Ми планували голоси сторін...

29.08.2012р.

Де коси пахучі лугів
Погладжує вітер ласкаво,
Де сонячний промінь зігрів
Гілки верховіть величавих –

Ласкаве Дажбоже тепло
На озеро впало росою…
І серце моє розцвіло
Лілеєю в нім золотою.

29.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

кінець

'2014

Співає птах. Травою -- аж по хмари
Лягає щебіт. У весняних снах
Любові просить і шукає пари.
Тихіше, звуки і буденні чвари, --
Небесні чари -- то співає птах.

Закличніше. Ще нижче. Ще ніжніше.
Високо знов. Чи досить добрий спів?
Пташиними словами -- найріднішій.
Так лагідно, і чисто, і свіжіше
Від всіх шумів невидимих вітрів.

Співає птах. Розкотисто і лунко.
В найкращих, найзатишніших кущах.
Солодким, найніжнішим є дарунком
Той спів, що просить забуття у трунку
Добірного вина -- співає птах.

Життя віддав би, тільки б стріти пташку.
Таку як він -- маленьку, незначну.
Чи світ відняв би? І дрібним комашкам
Сповняється життя. Хіба то важко?
Дарує Бог призначене -- весну!

Співає птах. А спів -- дрібні сльозинки.
Перлинами на радісних устах.
Надія це, а чи таємний страх:
Невже нема найменшої пташинки,
Яка почула б як співає птах?!

Минає день. Сьогодні ще -- нікого.
І звуки тихнуть. І німіє страх.
Та буде ранок, щоб співати Богу
І знов чекати часу дорогого.
Змовкає світ, і в тиші болю свого --
Останній з виду на планеті птах.

01.06.2005р.