В розколі повні – щедра заметіль.
Мов аличеве ситцеве пелюстя
латає землю сніг золотоустий,
до узголів’я світу зорі трусить.
Гойдає білу тишу сотня крил.

Полегшу і освячення несе
цей супокій. Це ангельске говіння,
німа молитва херувимських тіней,
луною доторкає до склепіння
найтоншого з моїх опалих серць.

Твої літа зізнатися готові:
«Цій жінці ще купатися в любові,
і як би млин життєвий не молов,
її не оминатиме любов».

Хоч грудень ще під осені наркозом, - .
святково витанцьовує, морозно,
й незвичне листопàдове тепло
міняє на зимове помело.

І діти, що уже батьками звуться,
ніколи не цураються матусі:
любові не остуджує зима,-
у світі ж мами кращої нема.

А старші внуки, розгубивши капці,
летять, як тільки змога є, до бабці.
І навіть наймолодший внучок твій
зворушливо виспівує: «Мій-мій!»

А внученька – це Боже янголятко -
і та любові осяга початки
й під колискову «Люлі-люлі-лю»
своїм «Аґу» висловлює: «Люблю…»

Ота любов – мережиться круг тебе,
її саме благословило небо.
То що ж мені вготовано судьбою,
як не любити й тішитись тобою…


05.12.2012

Старіє голос. Ранок та імла.
А я стою, як віко проти вікон.
Ще трохи – й покладуть мені музики
погребне віно впоперек чола.

Ще може молитви зашелестять
та свічка перехилиться на груди.
Та й поведуть у білу хвищу люди
моє брудне налякане дитя.

За стіл посадять, сльози обітруть,
а не розрадять, а не заколишуть.
…Хіба прочахла поминальна тиша
впаде йому хустинкою до рук.

Не зобижай хлоп’яти, чужино…
Не насідай на нього, самотино…
Лети-лети, душе моя пташина,
і дихай-дихай на його вікно…

любий берімось за руки ходімо у люди
тисячу літ ми уже не виходили з дому
ми молодіємо з віком не бійся мій любий
наші роки я сховала у скриню бездонну

любий ходімо хутчіше згодиться і поспіх
нас у цій плоті новій не впізнати нікому
я чепурилася кілька сторіч уже поспіль
я підібрала тіла нам неначе з ікони

любий поглянь-но здається це дійство кінцеве
хтось підкорив колективне людське безсвідоме
любий ми вийшли здається ми вийшли із себе
краще берімось у руки ходімо додому

2012

Немолода, а як хвилює
Мою уяву!

Звіддалік
Спостерігаю,
Як цілує
Її недбало чоловік;
Із вихилясом
Баляндрасом
Її волочить у танок…

Так боляче буває часом
За осеніючих жінок,
Недоголублених у шлюбі,
Приземлених аж до багна!

На чоловічі ляси грубі
Й не реаґує вже вона,
А лиш старається,
Щоб гості
Не запідозрили,
Бува,
Які двозначні і непрості
Пестливі начебто слова
Її обранця…

Розумію.
І співчуваю звіддаля,
Але ж не можу
На заміну
Їй обіцяти журавля.
Як це було колись –
Я знаю,
Що неспроможна вже вона
Здогнати журавлину зграю
Бодай і в снах
Її весна,
Як і моя,
Уже не верне,
На відчайдушність не позве.
Тендітна жінка серед скверни
Живе – неначе й не живе,
Співає – наче й не співає,
Танцює – ніби й не танцю…
Нужда з лиця її спиває
Росу – вже скоро й промінцю
На нім не стане місця –
Зморшка
Його замінить на щоці,
Й, на жаль, зітерти вже не можна
Оті трагічні промінці!

Зітхаю знов небезпричинно,
Цигарку котру вже палю –
Я жінку цю люблю злочинно
Від неї потайки;
Люблю
Її невиспівану душу,
Кринично-чисту глибину,
І стільки літ в печалі мушу
Свою злочинну таїну
Оберігати…
Обереги
Затисли,
Наче береги,
Ріку жадоби і бентеги,
Яка не виповнить луги
Зеленим рястом, щебетанням,
Веселим плескотом чуттів…

… Я з цим катуючим коханням
І жити вже перехотів!

2001

Душа по вікна намерзає, немов зимовий монастир.
Мене вже меншає… Немає... Застиглу руку відпусти…
Мені вже сніг ладнає постіль. І ясно світиться крізь дим
кленовий крихітний апостроф на темних письменах води.

…Твоїх пробачень лід колючий. Твого «люблю» несхибний ніж.
А я скінчилася. Не мучся. Оддай тепер мене мені.

Можна бути ніби хорошим
У світлі відносних понять.
Щось можна купити за гроші,
А щось й на честь промінять.

І можна прогнутися плідно,
Замовивши вдале слівце.
Ніколи не буде огидним
Втратити власне лице.

Колишучи одномоментно,
То Бога, а то - Сатану,
Плодити брехню іскрометно.
Правду ховати в труну.

Болото мішати з глиною
В ролі невинної жертви.
Якщо не став ти Людиною,
То за життя був мертвим .

Великому Богу молюся :
"Дай силу достойно жити!"
Хоч смерті я не боюся.
Страшно Себе згубити.

Нова осене, дай мені сили.
Я увірую, я любитиму
У одежі любові і віри.
Нова осене, дай мені сили.

Ноче осене, ламіє сива,
Листя тліє, твоє тіло тліє.
Чи волати, чи далі воліти,
Ноче осене, ламіє сива.

Зосеніти мені, зосеніти.
Руки-віти і небо, і вітер
У одежі бажань і чекання
Зосеніти мені, зосеніти.

Ти забула усі заповіти,
Ница осене, неміч убивча,
Вогкий подих, імлою імліє.
Ти забула усі заповіти.

Мої спогади, сни і могили.
У твоїй дощовій веремії,
У одежі якої надії
Мої спогади, сни і могили.

Твої куряви стужавіли,
горді коні твої німують.
Випий трунку, випий, мій милий.

Горди твої посірені, бавні.
Листопадиш-огниш всує,
соловею-розбійнику славний.

Твої славні квасніють, гуснуть,
гугнявішають сиві гуки
ув озимих твоїх пустках.

Випий зілля, брате, набілу,
хай вертають лошиці на луки,
хай глитають душу зболілу.

2012

мороз цілує хризантеми
тонкі шпилі здіймає іній
і трави мов у діадемах
стоять в холодній сивій піні

земля втискає своє тіло
в зимові крижані ворота
з верби летить оскаженіло
останнє листя тьмяно-жовте

і топче ніби балерина
пуантами по голих нервах
і тенькає життя в судинах
невідворотно й безперервно

доба бреде до снігопадів
мені ж до холоду байдуже -
іде моя дитяча радість
по взятих кригою калюжах


16.11.2012

…безжальна неміч тіла
пульсує пучка духу
а розум ціпеніє від химер
одразу ж думка-спалах помутніла
і чоловіка добиває скруха
неначе й не живе а ще не вмер
не погляд - поволока
не бесіда - а шепіт
обірваних і недоречних фраз…
а ти куняєш поруч у пів-ока
і ніч тобі вмостилася на плечі…
і просиш мовчки: «Батьку, ще не час…»

15.11.2011

Обіцяє безсмертя зозуля
В поранково-святій тишині.
Тільки б щастя іще не забула
На додачу прислати мені.

Як немає, зозуле, замовкни
У чужому, як завше, гнізді,
Бо навіщо безрадісні рОки?
І безсмертя навіщо тоді?
11.12р.

Знаю, хащі провин відпускають на світ одиниць.
Їхні бранці подібні на душі завчасно померлих.
Танцівниці дощу у зів'ялі долоні суниць
Неохоче збирають розсипані поспіхом перли.

Все до болю чуже: голослівні присяги дерев,
Обіцянки птахів, що заламують крила картинно.
Все до болю просте: я - ота, що у борг не бере.
Це недоля така, безголоса моя половино:

Із пасток утікати і знов потрапляти у них,
Чи у зашморги слів, щоб тугішали узи некровні.
Не вдається мені вкарбувати у свій акростих
Красноперість осик і гнучкої лози красномовність.

Передзахідна ватра згортає нерівні краї,
Спопеляє поволі - по іскрі, по римі, по слову.
Неохрещені вірші у сни потойбічні твої
Долітаючи, гаснуть. А я намагаюся знову

Пересилити осінь і листу плакучі рої,
І присутність олжі у, здавалось, віднайденій ніші.
Можна тишу озвучити, не осквернивши її,
Та мовчання не вбити всесильними стрілами тиші.

11 листопада 2012

Треба просто тебе зі сльозою пустити
десь назовні, щоб далі не мучило.
Із потоків словесно густих
сотворити абзаци, а з них — підручник,
для маленьких наївних і щирих,
тих, що мріють кохати дужче.
Я байдужості б їх навчила.

Треба просто тебе у крові розчинити
і спокійно п'ять днів на місяць
кип'ятком (або майже) змивати.
Не писати про втрачену дійсність,
а натомість словесною ватою
обтирати подряпані пальці,
що ніяк не знайдуть собі місця -
набирають черговий рапорт.

Треба просто тебе натверезо прожити,
не топити у чарці під ранок в суботу,
щоб тобою думки не боліли
в неділю.
І писати про тебе доти,
доки вистачить серцю слів,
доки стане натхнення й чорнила,
доки всі не закінчаться букви.

Захотілось усе забути,
праву руку поранила ручкою.
І згадала - пишу ж бо лівою...


11. 11. 2012

він слухає село а я стою навшпиньки
і спиною тулюсь до відголосу мальв
до їхніх чорних мар до вибурілих паль
таку тонку журу з них виточив скрипаль
таку печаль пустив над мальвові обжинки

а хустя на горі понадимало пір’я
він слухає і йде а я за ним за ним
його рука тонка як виснажений дим
і куриться село суглинищем рудим
і мальви мов хрести пливуть у надвечір'ї

…мені б твої печалі і думки
ув осінь чисту, сонячну, блакитну,
де ще не сплять, шепочуться рокити,
прибілені повітрям срібляним...

Мені б твої роки, і – шаленіть
веселкою з дощу і з блискавиці!
Болять мені не спогади, – очиці,
що злі, як люде, ой, які ж бо злі…

А осінь геть розтринькала тепло…
Мене й тебе – нас порізно вгощала
горнятком кави, що на двох одно,
а нам його, згадай, було все мало…

Й розмова, як мелодія без слів,
мов яблука без листу в листопаді...
Співає перший іній серенади
на щоглах без вітрила й без вітрів…

Тихо-тихо.
Отак
Я вертаю видані за ніч
Слова.

Порух і вічність, порох і велич,
Біле і зле.
Небо омите і горе убите,
Лихо і сміх.
Берег і море, легіт і доля,
Далеч і лет.

І рубінова є зоря, і золоті зорі є,
І гіацинтова тінь...

Та нема тебе.
Бо нема що казати тобі.

Ти вище слів.

Не вистачає батькового слова,
Його поради, дужого плеча.
"Мені земля без тебе, батьку, гола".
У сні сьогодні знову прокричав.

Моя дорослість - замала утіха,
В мені дитя не зникло ні на мить...
І як тоді, сьогодні важко дихать,
І згадка в серці болісно тремтить.
11.11.12р.

У мами моєї в городі
замріяний бог
приліг відпочити
в пахучому свіжому сіні...
І зблиски летять
мерехтливо-серпнево-осінні
між маминих буднів земних,
між турбот і тривог.

У мами моєї в саду
заметіль хризантем
тремтить, розполікана*
в лагідно-сонячній зливі!
І очі всміхаються мамині,
добрі й щасливі,
і в серці зоріє
такий оксамитовий щем!..

У мами моєї так солодко
пахне в печІ-
вогнем зацілована
мліє рум'яна хлібина!..
І я у кутку,
ясноока, білява дитина,
всміхаюся ніжно
до теплих смачних калачів.

У мами моєї намолені
снять образИ
і вишита хрестиком доля
мого родоводу
лягла на рушник, наче промені
світлі на воду,
немов на долоню Пречистої
перла роси...

У мами моєї таких
розмаїтих казок,
таких колискових у кУфері*
в'язанка пишна!..
І біля криниці
зажурена мамина вишня
у душу мені
натрусила серпневих зірок...


*Розполіканий(діалектне)-прополосканий.
*Куфер(діалектне)-скриня.

Легка вода.
І місяць над водою,
теплом і цвіркунами молодий.
І жінка йде –
зі мною
й не зі мною –
опівночі купатись до води.

Вона німа.
І ніч уся німа.
І світ увесь – омана, блуканина,
де хмари плинуть і волосся плине
по золотих серпневих килимах.

І хтозна,
як перемогти мені
цю темряву,
що світлом мироточить,
цей плюскіт на осінній мілині,
цю скойку сну,
цю білу квітку ночі.

так багато свічок
так багато свічок до води
зазміїлася осінь у рінні обвітрені нори
не ходи за водою
облудні вогні не кради
зачепися корінням за темну найглибшу покору

хай розколеться небо
розсиплеться мжею услід
хай заб’ється в русалчиних вербах безпутна зозуля
оживи її серце
звільни з-під полуди на світ
хай по черзі його потерчата до себе притулять

Збираю вишні у траві,
А пальці плутаються в стеблах.
Земля надвечір тепла-тепла,
Аж думка суєтна затерпла
І загорнулася в сувій.

Кровить медвяно поміж губ,
Тріскочуть голосно цикади,
І бджоли юрмищем з левади,
Як потаємний божий задум,
Несуть у кошиках пергу.

Під лопухом у буркуні
Мурахи доять попелицю…
Прості, здавалося, дрібниці,
Але в зачумленій столиці
Вони згадаються мені.

Сідає сонце за межу,
Щоб завтра знов почати коло.
Звабливо пахне матіола,
І сон ворушиться спроквола,
Де я під зорями лежу.

2012

в три погибелі
від загибелі
траекторія
течія
невагомого
невідомого
чорноокого
бога Янь

мандруватиме
світ лататиме
слів не знатиме
тільки з Інь
визволятиме
оголятиме
аж до атома
хвору тінь

коріандрами
мандри з мантрами
материнками
в місто тлі
оминаючи
розмурашену
жандармерію
на стеблі

і здуваючись
парасольками
з розкульбаблених
маківок
розсіватиме
долі дольками
осушатиме
росам крок

утікатиме
завмиратиме
під метеликом
бігла Інь
покохаються
квіт із квіткою
поле висинить
до колін

фарби сходяться
і розходяться
незабудками
й чебрецем
вітром дихають
вітер слухають
тчуть зі спокою
джерельце

що дзюрчатиме
світ не знатиме
він занадто вже
не в собі
полем-полечком
доля-долечка
приземляється
в серце
бій

7 Листопада, 2012

Тебе кохаю до нестями,

Це почуття не має меж,

Жбурляє в жар воно місцями,

Стискає груди, але все ж



Душа співає і радіє -

Нема у зиму вороття,

Весна іде, вона вже діє

Не лиш на одяг та взуття.



Її серцева аритмія -

Немовби допінг чи наркоз.

Весна, хитрюга, розуміє:

Вона - бажань апофеоз.



Буває, все в очах тьмяніє,

Не знаєш навіть, що робити.

Хто не кохав - не мав надії,

То як без них, панове, жити???

2012р.

Відцуравшись
пітьми сторожі,
оприлюднивши
ночі знак,
не міняй аватарки,
Боже, -
місяць, зорі…
Вже звично так…
А коли небокраї
шарфом,
щоб зігріти
земну печаль,
повні жмені
своїх метафор
розсипай
на крутий овал…
Час поклониться
римосхрестям
і літотне
світи
сплете.
Може, й відгуків
не діждешся,
а поезію…
у святе.

2012р.

жінка одного чоловіка
жінка жінка
одна прийшла як покликав
друга втікла

одна буде вірна до скону
друга зрадить
одна приховає стогін
инша зранить

жінка здає екзамен
двійка двійка
ходить по світу зиґзагами
як крадійка
2012

Люди, мрійте чисто і джерельно!-
запилкуйте слово у зеніти.
Мрійте кольорово!!!- то напевно
мрія буде сонячно світити.
Пропустіть уяву перед себе -
не спішіть, не стоптуйте, бо сАме
в диво-керамічних печах неба
мрії випікаються роками!
Виплітайте ті тонкі структури,
слова вібросердям і думками-
та не замуруйте у зажуру...
І не доторкайте їх руками!
Намалюйте виразні акценти
і дарма, коли іще незбуті...
Спроектуйте їх у епіцентри
творчосил Божественної Суті!
одпустіть іх у пташину зграю-
Мрії люблять волю і простори!
хай дари висотні не щезають!!!-
бо без мрії світ - безводне море!

Тримати за руку тебе так міцно, що аж до болю й ненависті, чуєш, болю й ненависті скрикне вальдшнеп, в пітьмі сльозами заллються верби, розтяті навпіл, – отак за руку тебе тримати, так міцно, так тремко.

Усі прокльони старої відьми прослати шляхом – ні-ні, не нашим, а злого вепра, що вмів стріляти, коли був бравим, хоробрим кленом, – таким, як я був, допоки стрінув тебе, блаженну і окаянну.

Так мало сонця мені без тебе, так мало ночі мені з тобою. Скажи, де корінь твойого чару, що зела барвні скропив росою і кличе, кличе когось до себе, кого – не знаю. О, де той хрест мій, із клена втятий?

З ріки лунають пісні журливі – то кляті мавки сміються з горя мого до тебе, мого кохання, чи як то зветься... І ти вже – мавка, бо ти – несправжня, ти тільки марево сивих марень сліпого Вітра, що втратив силу...

Не крекче вальдшнеп, не плачуть верби, не мчиться вепр, не тихнуть мавки. Лиш виє вітер, мов пес поночі, і я дивлюся у твої очі, і я тримаю тебе за руку, мов своє щастя, мов свою муку, що сипле щедро довкола чари...

О, Вітре, зглянься, вже досить марень!

05.11.12

Кажи, кажи… Я слухаю, душа!
Такого не казали губи й руки.
Ти простягни мені ледь чутні звуки,
І, як дитя мале, мене втішай.
Кажи, кажи… Я слухаю, душа!
Про волю Божу говори тепер,
Про жовті очі сонця і про тишу,
І про пекучу серцевину вірша,
Та тільки не кажи, що друг помер,
І ти сама приходиш відтепер
Сказати все до рани, до ганьби
До стогону, до зойку, до нестями…
Мовчи душа! Ти зараз поміж нами,
Де туга прірви й мало так судьби…
Хоча б на мить вернися з ним сюди!

Десь отам, де у часі зникає минуле,
літепло проводжає сузір’ями Лев.
Рудохвостою білкою осінь майнула,
закосичила сонячно крони дерев.

Промінець під ногами у схованки грає,
ловить шерех у листі чарун-килимів.
Буркотун-лісовик усміхається навіть,
споглядаючи гру з-під насуплених брів.

Вже зозуля відкрила дверцята у вирій,
і болотник махає рукою услід
легкоперому, вірному звичаю виру,
котрий віру у сонце несе за овид.

Розчесали волосся смарагдове мавці
охолодні вітри Зоряниці-зорі.
Павутинки-білявки розкреслили навкіс
витинанки хмарок і старі чагарі.

Повітрулі кружляють із листям барвистим,
а Мокоша пряде довгу нитку дощів.
Одягнула калина червоне намисто,
бо її падолист у танок запросив.

Напівсонної мавки закрилися очі,
нахилився над нею вчарований сон,
та про зірочку білу їй тихо шепоче,
і юги скрижаніло-блискучий полон.

Оповідці немає кінця і початку,
і казала казкарка одна, далебі,
що коли у дорослості зняти краватку,
у цій казці знайдеться місцинка й тобі.

а листя корчиться і тане під ногами
повітря збурює суїцидальний гамір
а місто зрадник місто полігамне
іде собі по трупах до мети

так близько дзвони Юрської дзвіниці
фотографічна чорна кам'яниця
усе правдиве це мені не сниться
і Львів як лев лишень із висоти

осточортіли війни і снодійне
коли тепло до крихти жовтень вийняв
паранормально хочеться обіймів
і непрощань осінньо-золотих

Крилами торкнувшися рідної землі,
відлітали зраночку в ірій журавлі.

Ти їх лет, Мар“яночко, серцем зупини -
хай візьмуть для милого
гілку купини:

Як неопалимої спалахнуть вогні,
він згада вкраїнськії дідові пісні.

Певний роду гордого, сильний над усе,
він окови рабськії спрагло рознесе.

І забута мовонька стиха, наяву
материнським подихом доторкнеться вуст,

щоб землі, як дівчині, прошептав: “Моя“,
щоб твоє, Мар“яночко, вимовив ім“я.


(Риючись зошитами й паперами, відкрила давнє видання альманаху “Вітрила-89“, де був опублікований цей мій юнацький вірш.
Подумала, що зараз твір звучить, на жаль, не менш актуально. Тому й потратила час передрукувати...)

І тиша лягає на землю осінню волого,
І котиться степом, і тягнеться в далеч дорога.

А в балці гайок зустріча у строкатій заплаві,
Де сонячні бризки гостюють іще золотаві.

Прозоро і світло. Та серця торкається смуток,
Бо літо минуло, залишивши спогадів жмутик...

30.Х.2012

Насипав жовтень пригорщі листків
В мої долоні,сонцем обігріті...
І як це ти, скажи мені, посмів
Для мене стати найдорожчим в світі?

І не хапати жменями зірок,
Не розсипати матові перлини,
А просто бути лагідним, як шовк,
Лягти на душу пухом тополиним...

І не будити пережитих днів,
Хіба ж важливо, що було до тебе?
І як це ти, скажи мені, зумів
Раптово розпогодити це небо?

Не стямилися,
як то з нами сталось,
чого сплели ми руки
і коли

сміявся березень
невпенено і тало,
i льодяні дощі
зі стріх лили,

шугали авта
по крутій дорозі,
рудого диму
кільчились клуби,

а щастя тихо
при твоїм порозі
цвіло собі
барвінком голубим

Ця кава смачніша за тисячі випитих кав.
Чи вам зрозуміти, як важко себе побороти.
Лише янголятко шепоче мені: не лукав,
Бо справа не в каві, а в тому, хто зараз навпроти.
Це він заховав дві жаринки за брамою вій.
Це він перегорне мене, як сторінку, ласкавий.
Чому ж ти не скажеш мені, янголятко: не смій,
Дивитись на нього й безбожно про каву лукавить.
Брехати собі, що він просто знайомий і все,
І все, що про нього говорять, мене не цікавить.
Бо погляд ласкавий він все-таки іншій несе,
В очах, таких схожих на зерна іспанської кави.
29/10/2012.

про неї писали ранкові газети
про неї гули вокзали
вона карбувалась глибоким офсетом
на листі міських азалій

і крила спогорда її шелестіли
для тисяч палких фанатів
вважали за честь доступити до тіла
або хоч дотично знати

горталася слава як жоване чтиво
і тиснула дужче й гірше
і навіть чужинці несли їй поштиво
букети весни та вірші

і тінь її врешті настільки змаліла
у світлі пихи і слави
що просто відпала від царського тіла
на богопідсудну лаву

шкода її тому хто знався із тінню
хто пера на крилах чистив
дощить його погляд безмежно осінній
отак уже літ за триста

Ліс у шибку неба зазирає,
оглядає кучері барвисті:
«А колись я тішився розмаєм...»
І леліє легіт барволистя, -

а воно до пестощів охоче
і не може всидіти на гіллі, -
у польоті вільному шепоче:
— Як ш-ш-ш-иряти мило у привіллі!

Неймовірна тиш-ш-ша… Заніміло
осягаю падолисту трепет
і вбираю у єство зомліле
листяної заметілі ш-ш-шепіт …

Ти перегорнеш цей аркуш медичної картки,
Може знайдеш там діагноз «закохана в тебе».
Мазать зеленкою збиті колінця не варто.
Я прикладала шматочок вечірнього неба.
Я голосила на місяць здичавіло-жовтий,
Ніч, замовляла, як каву, холодну та чорну.
Час відірве, наче пластир, болючий мій жовтень.
Ранок зійде і, як аркуш, цей біль перегорне.
2011.

Де батьківщина, де твоя, скажи.
Якої син планети чи комети,
Які твій лет міжсвітній має мети,
Де перед мандрами давніш ти жив?
Богдан Ігор Антонич «Метеор»

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я.
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Бодай відсотком стать для тебе,
Бо ж на всі сто віддавна ти для мене.
.

Пощезли дні – базальтові колоси,
Побив мороз черлену воронь кіс,
іде у вражу осінь доля боса
по вутлім сліду мажевих коліс.
Куди ж гостинець той? Куди ж бо битий?
Які терни, захланні манівці
віщатимеш, мій чулий ворожбите,
по довгій лінії, що на руці?
В сини б мені… Каправі повитухи
тобі рекли такі страшні діла…
Не слухай їх, лебедику, не слухай,
Я пожила свого, ой, пожила…
І ось тепер – така яса і стужа,
така мана, що я – немов маля,
немов рілля, одним тобою дужа,
живу себе спочатку, од нуля.

кармінні айстри Кармен зриває
забути має себе Кармен
над нею карма висить кривава
у неї сотні чужих імен

дотанцювала – кохати годі
уста гарячі покуту п'ють
колючі айстри росою сходять
в імлі клекоче стоока лють

тореро браво вперед тореро
важкі завіси зірви на біс
злітають долі сліпучі пера
найвидатніші з твоїх містерій
залиті криком обтятих кіс

А знаєте,
Я думала про Вас,
В цій осені із вигорілим тілом…
Як стрінемось у ній іще хоч раз,
Пронизані Амуровими стрілами.

Я подумки верталася туди,
Де грають води,
Пнуться в небо гори,
Щоб не згубити сонячні сліди
Того, хто серце поглядом підкорить...

Я думала…
Чи Ви ще досі там -
У нашій казці, теплій, наче літо?
Я вірила цим зливам і вітрам,
І голосу, яким була зігріта.

Я потайки молилася за Вас,
І спогади були мені причастям.
Щоб стрітися в цій осені ще раз,
Цілую всі дерева у зап’ястя…

Ваші коси, мов лісу осіннього дим
Пахнуть літом, що вже оддзвеніло,
Але досі так сумно, так сумно за ним,
Аж проймає і душу, і тіло.

Ваші очі, мов неба жовтневого синь,
Наче море на сонці безкрає.
Одбриніли давно журавлів голоси,
А у серці їх клич не змовкає.

Ваші руки, мов сонячна тиха ріка
Зігрівають, вигоюють смуток.
Ви ласкава і ніжна, і добра така,
Що незмога про Вас позабути.

Я до лісу, я в небо, я долом піду
На ту згублену стежку до раю,
Де зустрів колись Вас гарну і молоду,
Покохав і донині кохаю.


24.10.12

Весь час у осені
живу...
Учора був політ
крізь тьму,
Сьогодні сон, життя
в кредит,
На каву вибраний
ліміт.
У шафці зернятка
із дна
Збираю в сумнівах,
однак...

Моя чи осені
вина,
Що листя впало
до вина,
Накрило істини,
провини,
А шлях мій стелиться
у зиму…

Узимку сумнівів немає...
Усе чекає...

Я той
що поруч, і кого не бачу,
про кого іноді забуду.
а іноді в думках відзначу.

Він мовчазний коли я говорю,
він просить ласки, я ж ненавистю горю,
він там блукає де слідів моїх не знати,
він буде на ногах, коли мені прийде пора вмирати

http://www.los-poetas.com/d/juanr1.htm#YO NO SOY YO.

Потанцюйте зі мною, пане.
Я запрошую Вас до танцю!
Мріє вечір, такий духмяний!
Може, більше не буде шансів.

Потанцюйте зі мною. Глибше
небо диха над нами низько.
Пригорніть, як тоді, у тиші…
Ви ж так любите це дівчисько!

Потанцюйте зі мною! Може,
дощ мине і багряна осінь…
Щось наспівує перехожим
голос Ваш у моїм волоссі.

Тихо. Осінь німує, пане, -
не бажає нас відпускати.
Потанцюйте зі мною. Ранок.
Як не хочеться прокидатись…

На цій зупинці автобус стоїть найдовше,
У водія ранковий перекур і кава у пластиковому стаканчику,
Гірка та розчинна, нібе осіннє згоріле листя.

Небо щоранку інше, а люди майже ті самі,
Упізнаю їх у натовпі,
Вигадую для них імена та приватні історії,
Вгадую їхні безсоння по ранніх зморшках,
Читаю по ворушких губах їхні ранкові месиджі,
Подумки одягаю в костюми середньовічні...

Осені ж личать найбільше – середньовічні...

Думаю –
цей чоловік був би хорошим пекарем,
І його жорстка борода була би припорошена борошном.
Тітка з вустами, стиснутими у риску, -
Не інакше, сестра-черниця,
Що мерзне на ранок у порожній келії власного тіла.
Розпашіла кремезна дівка,
Студентка медучилища,
Приміряє чіпець перекупки і кричить розкотистим голосом
На ринковій площі: «Гле-е-е-ечики!!!»
Хлопець із плеєром – юний збіднілий лицар,
Золота – тільки у серці та під ногами...

...Лише одна жінка щоразу лишається поза кадром,
Зайва і в цьому світі, і в тому, далекому –
Молода макоцвітна двірничка із цілим виводком безхатніх собак –
Вони говорять до неї, а вона – до них.
Тільки й завжди – до них.

Витнуті манікюрними ножничками силуети
У Господній книзі пізньої осені...

Октябрь идёт на Вы*
решительно и строго,
и чьё-то «дорогóй» сменяется дорóгой.

Он пленных не берёт,
пускай рыдают-плачут,
ведь это ничего для октября не значит.

У войска октября
валторны, трубы, горны,
но шансы на успех, похоже, иллюзорны.

Он сам – колосс на час
по замыслу Природы,
а мы ещё живём, какие наши годы.

Як важко відвикаю я від тебе...
Нестерпне жало ниє і пече.
Ну, прихилися волошковим небом
Мені хоч раз на стомлене плече!..

Проникни в душу краплею розмаю,
Духмяно-ніжно квітом завесній!..
Так важко я від тебе відвикаю-
Нестримно грузнеш в пам'яті моїй.

Згасає літа бабиного згадка
Між павутинок росяно-крихких.
Моїх надій розхитується кладка-
Лиш би дістатись теплої руки...

Лиш би вхопитись за краєчок неба,
Торкнувшись пальцем білого крила!..
Так важко відвикаю я від тебе,
Від ніжності твоєї і тепла...