І чаїною мовою моря, і кострища знаком-
з білокостя виспівуйся, з крови скипай! Виходи!
І собою здійнявшись, чіпайся за віру окляклу-
над прострації урвища - за понадземні сади.

Там, де гнізда покинуті чорно вколисують серпень,
розгіляччя дубів зашивають обранений схід.
Одягни, характернику, тіло -допіру розтерпле,
облачися у сонячну збрую на довгий похід.

А із обрію простір виглиблюй гострінню зіниці -
це твій день ясновиджений - час уселенських боїв.
Зісковзнулі життя молоді з доленосної спиці -
перезвуч на своїй - на струні - відродились щоби.

У поніччі муругім і променем утлим не гребуй,
зо світіння найменшого вигостри нерва мечу.
І, давай-но, упирю не вибачим кромсання Неба!
Не забудемо рострілу кревного в ніч Корочун.

Ревно вилюби тут - на калиновім гніздищі волі -
яко ніжну коханку, що всеянголіє тобі-
до стеблинки, до крихти, до одуру, щему, до болю-
рідну землю - осоння й блавати її голубі.

Морозом дихало. А ми
В житті своєму не стрічали
Такої сніжної зими,
Такої ніжної печалі.
Тоді півсвіта замело,
Зрівняло прірви і узвишшя,
Та зігрівало нас тепло
Ще ненародженого вірша.

Сніжила Пісня із Пісень
У душу скрипчину відталу.
Чи зорі падали удень?
Чи то опівночі світало?
У грудях билися вони -
Акорди слів невідзвучалі:
Мої - печальної зими,
Твої - зимової печалі.

А сніг світився і світив,
Та колір неба - незабутній.
У тебе - я, у мене - ти.
Чого бентежити майбутнє?
Бо перша квітка сивини -
Ще таємниця нерозкрита.
Під серцем ніжної зими -
Лі -
- то...

2014

Можна, я цілуватиму день у губи,
поки ти спатимеш? Звикаю потроху, любий,
в те, що сова ти. Шукаєш софійність всюди
в етносі, слові, ландшафті… А я приблуда
світу твоїх наукових досліджень – трощу
стереотипи, звички, манери тощо.
Куряву вічно здіймаю, між книг, у мислях.
Надто відверто твого не сприймаю міста
(видно, передчувала війну на сході).
Дуже серйозний в житті. Та вже рік відтоді,
як між полиць оселись помада й пудра,
став жартувати. От вчора, мовляв, я мудра.
Я цілуватиму день у пошерхлі губи,
питиму каву. Ти спи… Не читай це, любий!

'2014

Не знаю, як довірити паперу
Цю думку, що ману зняла з очей…
Невже – о Боже! – полюбив мегеру,
Яка повинну голову січе?!

Злопам`ятна і мстива, як пантера,
Готова ззаду стрибнуть на плече
І горло прокусити… Це – химера
Чи правда, що святим вогнем пече?!

О Велесе, не дай мені прозріти,
Скажи, що це – облуда, тільки сни…
Від горя божеволію… О, світе,

Мою любов сяйну оборони
І подаруй їй милосердя квіти,
Вгорни ізнов обіймами весни!

20.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

У світлиці з образом Тараса,
Під гудіння впертої бджоли
Пахнуть димом яблука на Спаса,
Наче їх зі сходу привезли.

За вікном перестигає літо,
І в церквах освячують дари…
А зі сходу вісті – вбито… вбито…
Тиждень. Другий. Місяць. Два. І три…

Різнотрав’я повниться медами,
Мак свячений дихає теплом…
Повернуться не усі до мами,
І не всіх накриють знаменом.

То громи, чи, може, канонада
Засіває залпами жахіть?
Лиш терпка приємність від приклада –
Як загину – вибачте й простіть…

Тільки б не на свято – Спаса нині…
Боже збав! – усоте повтори.
…Кличуть поле й небо – жовто-сині,
То одвічні наші кольори!


19.08.2014

У прозоре вдягається темінь.
Б’є на сполох.
Пора кольорів.
Дощ.
І жінка як вічність окрема,
де в розмаї і янгол, і демон,
дочаклує мені.
На порі
небосхилом замовлена пісня
і циганського світла танОк.
Сивий голуб
збиратиме вістки
в одежинах і в кольорі спізнень,
що в майбутнє жбурну за вікно.
У вазонах посіяно сниво,
з ними ревно для жінки мовчу,
щоб веселці подібно, вродлива,
з молитвами ще райської Єви
не втекла у краплину дощу.

2014р.

Схили мені голівку на плече,
Відчути дай свою жіночу слабкість,
Розчулення у серце потече,
Але мої обійми не ослабнуть.

Ні, я не з тих, повір, не із нечем –
Від сили почуття стаю незграбний.
Знесу за тебе голови з плечей,
Загину – лиш за погляд твій привабний.

А що образив… Справді, це було
Од вищих сил тяжке випробування,
Помилка, на яку штовхає зло…

Над урвищем ловлю цей шанс останній!
О як же ти зміцніло і зросло
І всесвіт обняло – моє кохання!!!

17.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Твій дотик виймає серце,
Твій погляд стиска аорту,
В звучанні мажорних терцій
Віддав би і душу чорту.

У небі вмирають зорі,
І солодко пахнуть плечі –
Усіх безнадійно хворих
Лікує серпневий вечір.

А час витікає віщо,
Розкрилено і тремтливо…
Навіщо слова, навіщо?
Сполохати світле сниво?

Затерпли думки, не дишу,
Лиш зорі про щось говорять…
Я слухаю просто тишу,
Без серця, з тобою поряд.

Мовчання терпке, як докір,
Тремтить ув очей глибіні.
…Відлуння квапливих кроків
Відмолять дощі осінні.


16.08.2014

Усе вертається… Якої
сваволі, святості, покути,
коли розгорнуто сувої
майбутнього, що мало бути?

Війна ятрить земне осердя
із покоління в покоління…
Чи має вибір милосердя
в лабетах вищого веління?

Невже до сотого коліна
рабів карає ангел віщий?
Йдемо дорогою руїни
і не питаємо, навіщо…

Достигли яблука і груші,
і сонце жаром налилося,
вплітає серпень у волосся
сухий листок. І не порушу
святого таїнства довіри,
ні тиші, що без дна, як сито,
ні права в осені просити,
аби не квапилась надміру.

2014

Приснився сон – фарбуєм в біле КРАЗи,
Вантажим сало й гречку – будь здоров!
Нас не просили? Непотрібні фрази –
Ми виступаєм дружно на Тамбов.

Кордон? Премо – плювати! Дай дорогу!
Без митниць і узгоджень, зайвих слів.
Там українцям треба допомогу –
Бо “другу мову” Путя ще не ввів.

Тамбов – і далі! Їдем – не вертаєм,
Пусті полиці, “множєство” проблем.
Зупинимось напевне під Китаєм –
Народу тьма страда під москалем.

Республік з десять створим по дорозі,
На Красній площі підіймем Майдан!
А там, дивись, і “сам” спочине в Бозі –
Розвалиться мерзенний Кацапстан.

Поможемо – чого чекати всує?
Навіки пропади страшна маро!
Не триста КРАЗів – тисячу фарбуєм,
Сторицею віддячим за “добро”!

Куранти відізвуться трубним гласом,
І зло кремлівське згине на віки!
…Молюся в сні, щоб не збудитись часом –
В Тамбов хоча б доїхати таки…


14.08.2014

Три крапки в кінці рядка –
Зітхання, прощання, вирок?
Три крапки, в яких зника
Минулого фотознімок.

Три крапки і більше ніц,
Чи слів, чи повітря бракне,
Чи часу. Любові шкіц
На сонці серпневім блякне.

Невидима і легка
Підміна словам відсутнім.
Три крапки в кінці рядка –
Три постріли у майбутнє.

Я вигнання твоє духовне звідав –
Мов за плечима – років три тюрми,
Тепер уже спілкуємося ми,
Хоч ти сувора, наче Немезида.*

Три роки заполярної зими
Без твого світла… Жив, немов сновида.
І царство найпохмуріше Аїда
Мені здавалось раєм неземним.

Та що тепер?! Я маю кілька слів,
Од котрих ледве-ледве не зомлів…
Сяйнули ж бо привітністю раптово.

Благословляю час гіркий розлук,
Над океаном сліз моїх і мук –
Надія на відродження любові.

12.08. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Голубі ялини, голубі ялини
Пензлями верхівок небо обвели.
Я до тебе мила, голубом прилину,
Голубою мрією вирину з імли.

Голубі ялини, голубі ялини
Приголубте тінню-ласкою ви нас,
Хай нам затуркоче щастя голубине,
Голубінню вгорне непомітний час.

Голубі ялини, голубі ялини
Вас голубоокий вітер обвіва.
Голубою казкою наше щастя плине,
Аж заголубіла ніжністю трава.

11.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Колишні плями…
Кажеш, від чорнильниці?
Опів на вічність – не плети обман.
Годинник – сонце
на тоненьких милицях,
коли веселка ранку
надарма.

Від позолоти – ті, готичні, дворики,
на шклянці хліб…
і кола молитов,
і соняхи – всесвітності повторення
на стеблах довгих
під земним кутом.

Навчались духу,
смерті -
так побільшаєм,
а чистоту виточуючи з лих,
різьбили вірші
й вирізьбили віршами
усе, що Бог без усмішки не встиг.

2014р.

Ходив по піску золотому,
А серце не здужав нести.
І ноги не знали утоми:
На горах стояли хрести.

Хрестився. І за горизонти
Молився на сонце своє.
Бувало, одну мав гризоту:
Дивився, чи добре стає.

24.10.2005р.

Павутина, клепсидра - душі танцівниця,
і надбитий ліхтар,
як метелик над раєм.
На пергаменти спогадів
кава проллється
і змарнує талант
не губитись навзаєм.

Заховаєш назбиране світло під вії,
щоб у шибку просунувшись
місяць не видер.
В гамаку з павутини
захутко старіють
пересипані -па-
золотої клепсидри.

Мовчимо, ніби щастя в чужому подолі,
ніби вибрано нами своє наостанку
...а метелику з раєм поволі, поволі,
але все-таки звиклося
ближче до ранку...

2014р

Вже мій чуб, вже мій чуб – поле припорошене,
І на нім чорноти майже і нема,
Мов прийшла, мов прийшла, мов прийшла непрошена
І укрила снігом голову зима.

Я струсити хотів, та не осипається,
Потім пробував змить весняним дощем,
Тільки вже чорнота більше не вертається,
А пороша свого додає іще.

Красне літо навкруг розквітає звабою
І природу усю зеленню вгорта,
Лиш моя голова білою кульбабою
В соковиту траву тихо обліта.

7509 р. (Від Трипілля) (2001)

Пародія

Добігався. Лежу. Скрутило.
Вслухаюсь в тишу і думки…
Чи жеребців здають “на мило”,
Чи підліковують таки?
Болить душа і ледь не плаче…
Невже чужі жінки – то гріх?
Покаявсь. Відпустило наче.
І душу. Й ноги.
То побіг!


3.08.2014

В кожного, мов німб, на голові
Зеленіє формений берет…
Хлопчики, спасибі, що живі,
Хай ніяке зло вас не бере!

Радість переймає біль тупий,
Котиться сльозою по щоці.
Місто, не відхрещуйся, не спи!
Привітай з поверненням бійців.

Вийди і навколішки впади,
Землю біля їхніх ніг цілуй.
Щоб і ти не бачило біди,
Хлопці на війну ішли – цінуй!

Спуститься Небесний Побратим,
Голубом над строєм закружля.
Хай душа всміхається святим,
Тілові – м’яким пушком земля.

Вулиці – героєве ім’я,
Батькові і матері – уклін.
Лиш віддавши шану, ти і я
Можемо вставати із колін.

Будуть ранки з росами в траві
І відлуння-спогади: невже?
…Хлопчики, спасибі, що живі!
Хай і далі Бог вас береже!

Після спеки прийшла прохолода,
Вітерець повіває легкий,
Мов Стрибожої майво руки –
Насолода, яка насолода.

Хвиль озерних безшумне вібрато,
Наче вимите скло – небеса,
Чистотою голубить краса…
Чи на долю іще нарікати?!

Як же хочеться жити, любити,
Цілувати пташину малу,
Що радіє земному теплу
І злітає, мов сонцем умита!

30.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

На вітрі помислу уярмлений, як біль,
Що тілом протікає безупинно.
Пропущений у серце, у клітини,
Відпущений, як бджіл кусючих рій.
Звучиш? – Звучи. Віддалено, як літо.
Німе пташа – моя душа – відкрита.
Нема нічого, й все зібралось в ній.

Тебе уже вписали пастухи
Іще до нас на наші перехрестя,
На гачкуваті костури опершись.
Слова ловили втомлені птахи.
На захід йшли отари. Передзвін.
Туге повітря втягувало простір.
Ішли самі. Нас не вели на розстріл.
Ми планували голоси сторін...

29.08.2012р.

Де коси пахучі лугів
Погладжує вітер ласкаво,
Де сонячний промінь зігрів
Гілки верховіть величавих –

Ласкаве Дажбоже тепло
На озеро впало росою…
І серце моє розцвіло
Лілеєю в нім золотою.

29.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

кінець

'2014

Співає птах. Травою -- аж по хмари
Лягає щебіт. У весняних снах
Любові просить і шукає пари.
Тихіше, звуки і буденні чвари, --
Небесні чари -- то співає птах.

Закличніше. Ще нижче. Ще ніжніше.
Високо знов. Чи досить добрий спів?
Пташиними словами -- найріднішій.
Так лагідно, і чисто, і свіжіше
Від всіх шумів невидимих вітрів.

Співає птах. Розкотисто і лунко.
В найкращих, найзатишніших кущах.
Солодким, найніжнішим є дарунком
Той спів, що просить забуття у трунку
Добірного вина -- співає птах.

Життя віддав би, тільки б стріти пташку.
Таку як він -- маленьку, незначну.
Чи світ відняв би? І дрібним комашкам
Сповняється життя. Хіба то важко?
Дарує Бог призначене -- весну!

Співає птах. А спів -- дрібні сльозинки.
Перлинами на радісних устах.
Надія це, а чи таємний страх:
Невже нема найменшої пташинки,
Яка почула б як співає птах?!

Минає день. Сьогодні ще -- нікого.
І звуки тихнуть. І німіє страх.
Та буде ранок, щоб співати Богу
І знов чекати часу дорогого.
Змовкає світ, і в тиші болю свого --
Останній з виду на планеті птах.

01.06.2005р.

Заклекотала чорна ворожба
в гортані літа. Чернями війнуло.
А слід од сонця никлого - як дуло-
наставлене у спину. Лише збав..!

О, Боже, збав од сірого страху...
не так од кулі, - як од самовтечі,
не так од смерти, - як од всепреречень-
колАми вгнаних в душу колихку.

Од цвілі, що міцний буравить мур,
од шумовиння торопкої стезі,
од баляндрасу, що розносять бевзі
і, краще, од німот - ніж од зажур.

Oд сніння серця - а не від борні -
позбав од нерва літеплого, Боже! -
і не від болю, - а від роздорожень
не од війни, - неперемоги в ній!

Ще сон горгонний ніч не перебув.
I нашу землю мрякопляс копитить.
Та вої, що повстали - честю вмиті
зітнуть на горло чорнy ворожбу.

Я тій любові не прощу містерій
Пересуду, озлоби, суєти,
Я тій любові зачиняю двері
Розхитані Едемом гіркоти.

Літеплим днем осінньо-млистим, всує
Прощальний крик почую журавля,
Прощальне те причастя поцілую
І відпущу на прощу навмання.

Я тій любові не прощу скигління
Покривджених пташаток доброти,
За літом – осінь, там зими Успіння
Літати, впасти, стати знову, йти…

Не сприймаю підвішені стани,
“Так” – є так, а як “ні” – то вже ні!
Не сприймаю, як сіллю на рани,
Як синонім шукають “війні”.

Не сприймаю, коли “хата скраю” –
То до бою вже програний бій.
Як в обгортку брехню загортають,
І як “правда” напишуть на ній.

Як країна сусідня осліпла
Виглядає двохсотий вантаж.
Не сприймаю російського піпла,
Що з похмілля скандує “кримнаш”.

Не сприймаю пробоїн в металі,
Буки, гради і дзвін срібняків.
Не сприймаю французькі “містралі”,
І російських бабаїв-стрілків.

Не сприймаю, коли при потопі
Найсильніший – один на скалу.
Не сприймаю, коли у Європі
Тиснуть руку імперському злу.

Обіцянками в’їдуть до раю,
Непокоїтись будуть роки?
Слово “санкції” теж не сприймаю.
Але, вірю, прозріють таки!


26.07.2014

Його кохаю гірко, непомірно –
Від цього не врятуюся повік.
А він не може і не буде вірним,
У світі найніжніший чоловік!

Йому потрібні самота і воля,
І враження нові, і почуття…
Його таланту навіжена доля
Свої диктує правила життя.

І я не буду ставити капкану,
Бо він і руку відгризе собі…
Любитиму такого до остану,
Щоб не ламати крил у боротьбі.

І знову каже «кат» мій наймиліший:
-Кохана моя, зіронько, не плач!
До себе пригортаючи міцніше:
-Таким я народився. Ну,, пробач!

2014

Супиться вечір. Брови кущисті
Дряпають ніби хмари важкі.
Ну а стрижі на «піано» у листі
Нотами вже просвердлили дірки.

Сонце, мов фарою, сліпить зіниці,
Зменшується у крапку малу.
Промінь прощально вдаряє імлу -
Сяють дерева, неначе жар-птиці.

24.07.7522 р. (Від Трипілля)(2014)

Закосичене літо коралями дзвонить в кориті,
І коридою кров проливається кроками крокв.
Чорним морем віків пролітають вітри неумиті,
Білим шляхом надій молитовно прямує народ.

Болем здиблений, тягне свій плуг по землиці.
Родить пам’ять століть. Вільні зерна пшениці
Проростають у віть.
Виливається серце усе на ріллю незагоєну.
Треба йти…
Б’ють у груди мечем не останньому воїну
Три вітри.
Білі храми - світлицями душам заквітчаним
Вишиттям.
Вишнім духом помічений, з небом повінчаний
Кожен там.
І узором ниток закодований час -
Чистим склом.
Я стою і дивлюсь у тридцятих віків
Під вікном.

14.08.2011.

***
Світе, ти оглух чи з глузду з’їхав,
Хочеш пересидіти війну?
Буде і для тебе на горіхи
І гіркого келих полину!
І щоночі хлопці вбиті наші
Будуть снитись ситому тобі,
І картати, що боявся Раші…
Ти ж таки боявся, далебі?
І боїшся - be or not to be...

23 липня 2014

Траур для всех континентов…
Мир к мониторам прилип:
«подвиг» московских агентов
крутит LifeNews, словно клип.

Хочет диктатор покрасить
цивилизованный свет
в плохо отмытый от грязи
красный кремлевский цвет.

Мало ему всей России,
мало с соседями войн,
статус присвоив мессии,
рвется к войне мировой.

Но эталону коварства,
выращенному в Кремле,
молча подскажет пространство:
«Места вам нет на Земле".

Это кричали нам дети,
падая прямо с небес…
Жизнью он должен ответить,
новый совдеповский бес.

В самое сердце Гааги
он не случайно попал:
Кремль не отбелят писаки -
там его ждет трибунал.

17 июля 2014

https://www.youtube.com/watch?v=9gNa0S4FevY - читаю стих.

Літаки вирушають у зону АТО...
В невідоме летять понад зрошеним полем -
Не росою, а слізьми людськими та болем.
Чи повернуться звідти - не знає ніхто.

Ще під крилами - вільна вкраїнська земля,
За бортом - голубінь сонцесяйного неба,
Та не всюди так. Отже - на схід. Є потреба,
Хоч війни блискавиці не чути здаля.

Там, на Сході, щодня канонада гримить,
Підривають мости і стріляють із "градів"...
Не пора для салютів, оркестрів, парадів,
Де знецінено тане життя кожну мить.

Гинуть люди, зникають - не десять, не сто
Полонених. Забиті вже ними катівні.
Хто тепер їм зарадить у битві нерівній?
Літаки вирушають у зону АТО...


Липень 2014

небесний тихохід...
рухома срібна цятка...
летючий не_голландець...
до мрії... на курорт...
у чорному квадраті
мішень для супостата
і три фатальні сімки
для нелюда джек-пот...

збере дбайливо Бог
усі квитки і візи...
і янголи притлумлять
плачі у голосах...

Усміхнені обличчя,
надії, гам, валізи.
Ніхто не запізнився
на рейс у Небеса.

18.07.2014

замовляємо жертви трупи
відчай сіємо на межі
без жовтка і без шкаралупи
біль стікає білком
мужі
все ще мужні
жінки молочні
напісочені дітлахи
ще науки нудні і точні
ще не впали стовпи й дахи
та каміння катма в Сізіфа
вже у скелі вросли орли
розвіваються стрімко міфи
заборони і прапори



2014

Іще громи і сироти повсюди…
Ще милосердя гудять без вини…
Іде від храму
до Страшного суду
облудний час дорогами війни…

Колись минеться…
Перениють рани…
Чи стане мир дорожчим над усе,
як неминучість,
хижа й невблаганна,
похмільну чарку світу піднесе?

- Хто мучить нас уночі?
- Гроза над порожнім домом.
- А хто забувати вчить?
- Втома.
- А де наш останній схрон?
- За тихою, за водою.
- А чим обірветься сон?
- Війною.
- Навіщо нам та війна?
- Спалити гріхи сторічні...
- А чим рятуватись нам?
- Нічим.
- А де наш колишній час?
- В холодних коханих лицях.
- Що досі тримає нас?
- Дрібниці...

одинаково одинокими
затоптали відлуння кроками
заарканили небо криками
темносиніми сиволикими

величальними і вінчальними
обіймальними – руки добрії
і блакитними і розквітлими
розкривались господні обрії

звідчайдушені пересушені
відгоріли серця кленовії
одинаково одинокими
залишилися без любові ми

16.07.2014

Добре тим, у кого добре все:
Молодим, здоровим і багатим.
Захворів – тоді таки не те,
А старому – хоч тікай із хати

І біжи до лікаря мерщій,
Звісно, якщо грошей маєш трохи,
А як ні – жалійся чи жалій -
Бо не допоможуть «ах»-и й «ох»-и.

Так і я: до шпи́талю заліг,
Ліків прихопивши два пакети,
По аптеках ледь не збивши ніг -
«Краще я купив би пістолета

І застрелився!.. А що, хіба не так?!.
Хворому до смерті вікувати?..», -
Подумки грішив я, неборак,
В лікарняній лежачи палаті.

Але тут заходить медсестра
Із стрункими довгими ногами -
Ніби скинув я свої літа,
В голові заграли ноти й гами!..

А за нею лікарка ввійшла
І мені – немов сяйнуло в очі!
Аж до пояса текла її коса,
Вигинався ніжно стан дівочий.

До краси такої я не звик:
Задививсь в озера ясно-сині
І утратив мову – бо язик
Пересох і вперся в піднебіння.

Сіла поряд, мовить щось… Та де!..
Та ж у вухах - як напхали вати!..
За зап’ястя узяла мене –
Хоче пульс, напевно, рахувати.

Скаче серце - вискочить з грудей!
Я хіба на цьому світі, Боже?
Молодий напевно ще, ачей!
Ой, штрикну́ло… У ребро чи крижі?

Хоче тиск поміряти – а я
Не у змозі поміняти позу.
Нахилилась ближче - а-я-яй! -
Відвести я погляд не у змозі…

Не згадаю навіть, як пішла…
Я тоді свідомість, певно, втратив...
Не в лікарню я потрапив - в рай
Чарівних красунь та ескулапів…


17.07.14

Земні шляхи як мед і сіль,
Пекуче і студене,
Живильна мить, екстаз і біль,
Вітрило і знамено.
На довгу путь боїв і втрат
І переможних митей
Лягає тінь, найвища тінь
І ту межу відкрито.
Терпкі чуття звабливих мрій,
Щасливе допохмілля –
Сьогодні – Світ, сьогодні свій,
А завтра божевілля.
Чи що минає в марноті
Чи досяга говерли -
Є Божа воля, Божий гнів,
А сліз нема – лиш перли.

перлова близна –
вишептаний шрам
як лоскіт
напинається на шиї
пливе навстріч
розкошланим вітрам
густу світань
важким повісмом шиє
вітри
які допіру на гряді
заночували місяць
і поснули
мене ведуть у сні
до тебе в дім
і садовлять у головах
минуле

Шукати лик Спасителя
у лицях
і не згубити
Світло вдалині...
Поет - прочанин духу,
пішаниця.
А час летить, -
він завше на коні.

Нестримний вершник -
аж двигтить планета:
галопом по...
гаряче стремено...
"Війна світів".
Риторика і ретро.
І "миру мир" -
тепер лише в кіно.

Аж зашкалює любов до брата.
Мало гуль набили москалі.
Ну, а далі – нікуди тікати.
І вини усякої багато
мають українські куркулі.

А Росії рідній цього мало.
Місію ще має не одну.
Споконвіку крицю гартувала
і за шкіру заливає сала,
на яке ще ласі на Дону.

Важко говорити без наганів,
маючи себе за лопухів.
Пощезали лицарі останні.
І такі ми зрадники погані,
і сякі бандерівці лихі.

Наливайка у бику спалили,
Байду почепили на гаку,
у Остапа вимотали жили...
І немає сліду від могили
тих, кого садили на кілку.

Мокселі, і ляхи, і татари
нас ловили на своїй землі.
Ми були нікому не до пари,
та які нам «дарували» лаври
й досі репетують москалі.

Приписали Патерик і Слово,
і варяги їхні на Дніпрі
викладали українську мову,
знали і Шевченка, і Підкову
на Чернечій кам’яній горі.

Тільки от одне було погано,
що Мазепа не любив царя
і що самостійні отамани
берегли реліквії Богдана
і навчали діток букваря.

Сулима візитував до Риму,
Кривоніс Іспанію лякав,
Сагайдачний не боявся Криму,
а Сірко у вигляді калиму
на шаблі Московію узяв.

І Мазепа Карлу милив лижі,
і Виговський пив за Конотоп.
Орлики служили у Парижі…
Це не ті, що двоголові, хижі.
Ці іменувалися, – холоп.

Це брехня, що ми по всьому світу
свій розпорошили кращий цвіт.
Ні наук не мали, ні освіти...
Це всілякі опришки-бандити
закривали тілом білий світ.

Вояки Петлюри і Бандери
це не те, що «витязі страни»,
що заради Раші й еСеСеРу
осідлали танки й бетеери
і роздули полум’я війни.

О, Росія, підло героїчна,
ми у тебе зрадники завжди
тим, що прокляли ясу орди.

А за волю, за Майдан і Віче
хоч залийся, дудлячи «столичну»,
та не потикайсь уже сюди.


                              07.2014

Усе, що вчора плакало за мамою,
Тепер лягло пелюстками внатрус.
Малі волошки із моєї пам’яті,
Чого ви спрагло тягнетесь до вуст?

Все, що жило за довгими терпіннями,
Сьогодні раптом горло попекло….
Пливе хмарина із очима синіми
Провідати могилки за село.

2014

На нині цигарка остання, клянусь Озірісом.
В моїй попільниці повільно вмирає Сет.
Із зависі диму малюєш вечірні іриси
і місяць уповні, в який фанатично віриться,
у той, що крізь нас німолуння своє несе.

Малюй, не спиняйся, рукатвоя тонко світиться,
запалює іриси синім вогнем снодій
На нашу вечерю злітаються нетлі ситцеві,
сідають Ізіді на бронзові крила-китиці
в її відображенні в чорній нічній воді.

Напрасуйте стрічки колорадські,
Закажіть похоронні авто,
І не декілька – ліпше багацько,
І на “матушку” дуйте – АТО…

До Ростова – і далі, і далі,
Щоби більш вас не бачив ніхто,
Не забудьте змастити педалі,
Без зупинок в дорозі – АТО…

Заробити хотіли, засранці,
А фортуна така, як лото…
Кайтесь, нелюди, ввечері й вранці,
Бо до пекла підете – АТО…

Вам усім би сидіти на палі,
По одному, по десять, по сто,
Не знімайте російські медалі –
Похоронять із ними – АТО…

Раді скинути вже камуфляжі,
Заховатись у плаття й манто?
Начувайтесь – народ вам “покаже”!
І подякує міцно – АТО…

І навряд чи пристроїть вас Вова
Десь в Тамбові у цирк-шапіто…
По заслузі вам буде “хрєново”,
А народу спокійно – АТО!


10.07.2014

Одшуміла любов, одшуміла,
Наче юності буйне вино.
Ти спокійна, як сон, моя мила,
Не хвилюєшся серцем давно.

Все – робота, робота, робота –
Навісна круговерть суєти.
Та невже ж не зупинишся, доти
В небуття доведеться піти?!

Зупинися на мить, зупинися,
Глянь усміхнено в небо сумне.
Може там, у захмареній висі
Десь проміння ласкаве сяйне!

Десь проміння сяйне іздалека,
Хмелем юним заграє воно.
Прилетить білокрилий лелека
Й серенаду утне під вікном!

9.11.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

По той бік Слова, де слова –
ще не слова, – утроби вихлипи,
душа очікує різдва:
один скупає,
Другий викупить.

Народження гріховна суть
від першосну до кличу трубного…
Благословенна, доле, будь
перстом одного,
кров’ю Другого.

Святися. Істиною сходь.
Сій світло у земній обителі…
Все так, як визначив Господь:
Йордан – Предтечі,
хрест – Спасителю.

07.07.2014