не просто змирилися, більше - дружимо,
щодня споживаєм желе зі слів.
чомусь і зима цьогоріч напружена -
гуде і гуде на січневім кужелі
затертої нами до дір землі.

та що вимагати у двох зациклених,
яким паралельно куди іти
своїм до відрази типовим сиквелом,
де навіть субтитри цинічно цикають,
впадаючи в ступор. та менше з тим,

коли достигають дощами сутінки,
і мариться сніжний старий завіт,
питає сумління: кого ми судимо
із псевдоамбітними камасутрами
в його непросвітленій голові.

Когда-нибудь ты станешь
птицей
и будешь просто летать
в небе,
и тебе будет сниться
море.

Когда-нибудь ты станешь
морем
и будешь просто смотреть
в небо,
в котором просто летают
птицы,
у которых счастливые
лица.

Когда-нибудь ты станешь
небом
и будешь просто вдыхать
море,
и в тебе будут летать
птицы.

И всё опять повторится...
когда-нибудь ты станешь
птицей,
когда-нибудь ты станешь
морем,
когда-нибудь ты станешь
небом...

2007_12

Слова-бальзам, порад намисто
даруєм іншим - день у день,
а нашу тему особисту
спинили хащі та полин.
Урізнобіч вітри прологу,
зав'язка рветься в небесах,
до кульмінації дорогу
згубили щирість і краса.
Ліричних відступів вітрило
любов не кличе в далечінь,
де епілог чаїно квилить,
посвяти скльовуючи тінь.
2012р.

Надвечір'я перейде у ніч.
А вона нізащо не заплаче.
Боже, захисти. Не покаліч…
Затули її, бо світ побачить...
Хто ж відкрив немовлене мені?!.
Звідки нам чекати блискавиці?!.
Не приходь! -- благаю уві сні…
Та щораз у неї інші лиця…
Не промити всіх безкровних ран…
Досить! Досить! Доки є ще сила,
..ось іде в околицю туман,
Той від злих очей сховає милу...

Торкаюся сухих гарячих скронь –
і пальці обпіка шпаркий вогонь.
Холодний вітер жару не збавля –
а цельсій знову добіга нуля.

Горить душа. Дотліло листя. День.
Багаття. Попіл. Дим. Анітелень –
безмовно корчиться у полум’ї, згаса
сумління? доброта? любов? краса?

Останні зблиски – іскорки в золі.
Дрібненькі краплі на старім столі.
Останній шурхіт слів. Останній крок.
Останні згустки з наскрізних дірок…


2010

Я вже не боюся. Доволі!

Вже квітка росте поволі…

Вже серце моє ожива…

Та я не весна.

Я - осінь.



А осінь – це тиха просинь.

Це сонця тепло й блакить…

Буває й таке: на мить

Мене охоплює буря!..


Та я тільки бабине літо

І кава, на стіл пролита…

15.54. 29.07. 2011

04.- 05. 02.12

Заклопотаний і галасливий,
Невсипущий одвічно вокзал.
Жданих зустрічей речитативи,
Неминучих прощань ритуал.
Поруч рідні обличчя і душі, –
Хто назве наше дійсне число?
Що примусило з місця нас зрушить?
Звідкіля всіх сюди занесло?
Чом лягла залізниця повз Умань,
А до Львова – така далечінь?..
- Не вагайтесь, поети, - анумо
До Катрусі Матвійко в Ірпінь!

07.01.12

так слова впадают в речь
обласкать или обжечь
краем

так блаженное дитя
откровеньями вертя
знает

так всё ýже узкий круг
из друзей или подруг
здешних

так над морем голубым
растворятся словно дым
песни

2012

Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,
так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,
що зробили з нею всі ці фінансові генії,
котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною.

Моя мама, яка розпродала згодом усі його речі,
і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом,
ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,
зачиняється на ніч від мене, щоби я не підслухав їх раптом.

Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.
Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.
І я знаю, найтяжче, що у нас є – це наша пам’ять.
А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком.

Він називає мені імена лікарів, які його вбили.
Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.
Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.
Ти їм здав свою злість, мов провідникові постіль.

В тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,
і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.
Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми.
Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти.

Скільки можна терпіти їх голоси на сходах,
будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!
Вирви їхні серця, надійно спинивши подих!
Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!»

І я витягаю бензин і старі корабельні канати,
й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,
і знаю – ніщо не може мати над нами влади,
окрім голосу крові, який заповнює горло.

Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.
Погано, коли їх поява на тебе тисне.
Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.
Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.

Країна, в якій виживання вважають талантом,
де вся твоя біографія – список боргів і трупів,
називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,
опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.

Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.
Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.
Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом
гарячі електростанції мого невтомного міста.

Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.
Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.
Сонця священний вогонь заливає кімнати.
Герої не помирають від стаціонарного лікування.

Коли вицвітає рік, коли відлітає в грудень
останній листок життя скупого календаря,
тулю до грудей тебе і знаю, що сонце буде
і сніг, і ялинка, і…
Нарешті жалі стирай.
Люби мене, як тоді, у спеку липку липневу.
Цілуй, як цілують раз – на вістрі життя – на вдих.
Загадуй бажання – і летімо з тобою в небо!
У тебе немає крил?
Та вистачить і моїх…
01.01.2012

Герой, принадлежащий не моему времени,
Человек из двадцатого века,
С честью несущий свою часть бремени
С достоинством начинающего человека.

Тот, о котором и думать не стала бы,
Совсем другого состава вроде бы,
Тот, что уже вырос, когда начинали мы.
Мы, бывшие, в сущности, такими снобами.

Раздобревший от ласк и нег новый Печорин,
Еще один банальный оригинал,
Но, чёрт возьми! Никто не совершенен, мой Григорий,
О если бы ты знал, о, если б только знал.

полно_лунно
пляшут гунны
илом вздыблены
лагуны
вот и главный гунн –
Аттила
подойду к Аттиле:
милый!
жить тебе осталось мало
ты умрёшь на гребне славы
и тебя – в одном исподнем –
гневом назовут Господним
так зачем, скажи на милость,
мне всё это вдруг приснилось?
Отвечал Аттила грозно:
видишь,
небом ходят звёзды
словно кони на лугу
но достать их не могу
так и я
когда умру
по ковыльному ковру
поднимусь к одной из лун
дикий варвар
Вечный Гунн.

2011

Одягнута
у місячне проміння.
Як зняти це мереживо
із тебе?
Загублені у пристрасті
нетлінній,
ми знову разом
падаємо в небо.

У всесвіті
стабільності так мало!..
Добавлю трошки
наших я означень
і правил,
що по літерах зібрали
в польотах ми під час
нічних побачень.

Нам почуттів
солодку теорему
до крапочок довести
дуже треба.
Кохання - як константа
в цій системі.
Навколо неї все
кружляє в небі.

Так в хмарах добре,
мабуть, двом лелекам,
як нам з тобою
на одній орбіті.
Долаєм кілометри
(чи парсеки),
теплом константи
вічної зігріті.

В польотах наших
чи потрібна мова?..
В твоїх обіймах,
вибач, забуваю,
як на землі
зовуть тебе, любове.

А, може,
ти - Констанція?...

...не знаю...

Вродився каменем лежачим…
І наче сню. А наче й ні.
Я наче є. Немає наче.
Спіткнеться хтось -- завжди пробачу…
Так рік за роком. День по дні.
Їх незліченно .Та напрочуд
Всі непомітні. Не мої.
То ворон сяде -- дзьоба точить.
То жабка щось своє торочить.
То шурхотне луска змії…
І раптом якось після зливи…
І раптом якось по весні…
Мене підняв ти, Майстре сивий!
Я знаю:має статись диво.
Тому так боляче мені…

Вечори побіля Диканьки нудні та довгі,
Коли снігу бракує, навіть глінтвейн – безглуздя.
Анемія в повітрі, в неї холодні ноги
І життя безстатеве, як кімоно чи смузі.
На нейтральній смузі давно не бракує кітчу.
Полетіли в Манчестер, він як завжди Юнайтед.
І суддю на мило, і миле таке обличчя…

Ой, не можу, тримайте.

Як озимі у полі тужать за хлорофілом,
Як сіртакі танцює криза, убрана в тогу
Меркантильні мрії, таке несміливе тіло,
Бо тілець у крові немає крім золотого.

Безпардонні протяги шастають у кватирку,
Дні до свята збігають, нудяться в шафі туфлі.
А бджола прокинулась раптом.
Бджола в клітинку.
Як підлога на кухні.

19.12.2011

...така солодка, як різдвяний коржик,
засмаглі боки - глобусу завидки!
праворуч - дві Америки звабливі,
ліворуч - Африканський континент,
з Європою в обіймах...
темні губи,
що згубою тремтіли, чорним шалом,
вони хотіли і вони чекали,
як білосніжна хвиля надійде...
...і надійшла, і вивергло вулканом,
протуберанцем досягло земних околиць,
і вилиці засяяли рум'янцем,
і сонце зашарілося на них,
поглянувши,
а їм було до всього по цимбалах,
бо семибальним гормональний шторм був,
і млость солодка їх накрила синім пледом...

Запах меду і дим гіркий
Над садом вечірнім.
Паровози криками торсають тишу.
Піаніно печаль свою
Кладе пластівнями на трави, на віти.

Я сиджу осторонь золота на ослоні.
Я згадую про тебе, як дерево про південь.
Мені хочеться кінцем променя
Написати біля себе на піску:
"Люблю без мрії".

1932

***
Я вийду з осені у зжовклу
Схололу, вистиглу траву.
Я вийду з осені й замовкну...
Візьму у руки тятиву

І буду цілити в зневіру,
В брехню й омани пелену.
Я вийду з осені... й за віру
Оголошу свою війну.
2011.

Сформировавшийся поэт
неприкасаем, братцы.
Читать дозволено. И вcё.
Лежать. Молчать. Бояться.

2011

День двадцять шостий. Вітер. Листопад.
Холодним снігом почуття не стерті:
Горять мільйони пам’ятних лампад
За зниклими в голодній круговерті…

Молімося - тепер вони святі.
Вшануймо їхню пам’ять нині, друже.
Розіпнуті на сталінськім хресті -
Не відболять у віковічній стужі!

Із неба лило. Бігли у кіно,
а яблуні - палахкотіли цвітом.
Всміхались теплі мальви під вікном:
у танці з вітром виглядали літо,

А ми ловили дощ, неначе діти:
Щасливі_по калюжках_в серці щем…
Могли Усесвіт, граючись, зігріти,
Як літечко сміялося дощем!

Я хочу зупинити світлу мить,
Коли гримить - лишитися з тобою,
Та невблаганний час кудись летить,
щезаючи за темною габою…

Люди відходять у глину
хто із поклоном
хто пострілом хто за некрологом – чинно
відходять
немов проривають
вороже оточення поспіхом
неначе слідом – вогонь у спини

Клином найближчим – у вирій
заспані хоч і заспамлені
під аватарами – сірі
відходять
вжививши нам архечіпи
із опціями пам’яті
і сотворіння собі кумирів

Вдень полювали на користь
на сон планували підступи –
хто кого переофшорить
відходять
з відкритими блогами
наносамотні у підсумку
одним зі способів непокори

Лишають нам світ як посаг
як біль для ініціації
лишаються в нас як осад
відходять
рахуючи подумки спроби:
для себе
заради
з нуля
і так – до тринадцяти
і засинають
і тиші просять
***
2011

ми із братом - автори
кожен виступ як наркотик
задовбав цей чорний котик
але просять - повтори

натякав маркіз де Сад -
пісня зробить вас такими
тож не котики - бики ми
Олексій і Олександр

довели ми Пантюку -
СПУ насправді глиба!
вірить абсолютно Скиба
в безкінечність коньяку

як "останні з мужикан"
ми Бики у всьому профі
пишуть геніальні строфи
Олексій і Олександр

ми гуляєм поміж вас
метри співаної рими
ми не котики - бики ми -
шалапут і ловелас

– Что Вам ответить, о, наш ироничный Шико?
Вас убеждать – право слово, смешная затея,
О переводах кто только ни спорил, потея,
Истину кто-то поймал в свои сети? Никто.

Просто считайте, что это такая игра,
Игры ведь разные любят и взрослые дети,
Как неуютно и скучно жилось бы на свете,
Если б не эта «даремна» разминка пера.

Что же до смысла, то он – удивитесь Вы – есть:
Пусть расцветают сто роз на ухоженной грядке,
Вы сомневаетесь? Всё будет в полном порядке!
Как Вам такая, вполне новогодняя весть?

Скоро двенадцать, мой милый Шико, посмотри!
Я подержу твой парик, ты настроишь гитару.
И в бестиарии каждый найдёт себе пару,
Ну, раз, два, три,
............раз, два, три,
......................раз, два, три
.............................раз, два, три.

2011

Зимі ворота листопад,
немов сестрі, відкрив.
І в тихий у чеканні сад
гостинно запросив.

Кружляли в парі: листя й сніг.
Біліло ув очах.
І світ стелився їм до ніг,
а може, то - печаль?

Призупинивши танець свій,
промовила:"Пора.
А за прийом гостинний твій
я вдячна, як сестра".

Не відповів їй листопад,
йому забракло слів.
Бо зовсім він зимі не брат -
любив її, любив...

2007

Нефертарі, пташко бірюзова,
Горлечко золочене твоє.
Стишено чатують птахолови,
Тонко сіть мусліном виграє.

Нефертарі, лотос дикий серця,
Клітка ось – опалами зорить.
Віч вологих густо-синє денце
Стріли вій приховують на мить.

Нефертарі, згублене люстерко,
Пещене звірятко для утіх.
Шкіри персик трепетно і терпко
У вазі прикрас невинно стих.

Нефертарі, рибко безборонна,
Міражами мріяний ручай.
Рук чужих тавро на тілі соннім –
Таїна відбутості ячань.

Нефертарі, півдитинна жрице,
Обезболь мою стражденну тінь!
Божества зловіщого правиця...
Жде у лоні незачатий син.

Нефертарі, танець довгоного
Закружляв корицеву тебе.
Помираю, мила, під порогом
І благословляю смерті день…

06.12.2011

Коли чорно,
а на зубах пісок,
обов’язково чорний ще мазок
лягає повторно
поверх зімкнутих вій,
як чорна паранжа, і задихаюсь в ній...
Коли чорно, і черевик
наводить блиск об ніжність губ,
і не спасуть китиці рук, і крик...
Коли рубці і шрами,
і кровоточиві рани
накриють ніжності сліди дев’ятим валом -
тоді аж надчутливі стануть...
аж можна буде бачити губами
крізь бетон.
До 2000

Не тоді нам у полі до бою ставать,

Як вже сонце і сяє, і гріє,
І як співи пташині в повітрі летять,

Усміхаються дні золотії!
Не тоді! не тоді! Як лютують вітри
І скрізь ніч, всюди хмари похмурі,—
Ти тоді уставай, свою зброю бери

І борись серед темряви й бурі!..


1885

Ти лиш поглянь: ось сонячне проміння
Скрутилось у спіраль – прозрінь коріння
Пророщує під захистком казковим,
Де маківка зела є тихим сховом,
Розчахнутим на всі чотири боки.
Наблизишся? Тихенько, крок за кроком,
Щоб ріжки не сховалися лякливо.
Дивись, яка краса… Хіба ж не диво?

Муравським шляхом повз рябі лани
Ми йшли в село, вколисане узліссям.
Прогіркло пахли перші полини.
Пливла десь пісня.

Котився день, травневий, молодий...
Спішили ми з порожніми саквами
До джерела - у світ Сковороди,
Вкарбований у незабудь віками.

Йшли у село, якому літ і літ,
Де у пошані хліб і добрий звичай,
Де кожна хата, як його криниця,
Замислившись, над вічністю стоїть.

Був день як день - звичайна середа,
Та ж у саду стрічав Сковорода!

– Коїться що на цім світі? – А просто зима.
– Просто зима, Ви гадаєте? – Так, я гадаю.
Адже я сам, як умію, сліди прокладаю
В ваші будинки, коли іще сонця нема.

– Що ж нас чекає по тому? – А січень-мольфар.
– Січень настане, вважаєте? – Так, я вважаю.
Я вже давно цю засніжену книгу читаю,
Цей із картинками хуги прадавній буквар.

– Чим це нарешті закінчиться? – Квітнем ясним.
– Квітнем ясним, Ви ручаєтесь? – Так, я ручаюсь.
Я навіть чув, і тепер увесь час прислухаюсь,
Ніби сопілка співала в гаю і за ним.

– Що ж тепер варто робити? – А жити, і все,
Шити сукенки й легкі сарафани із ситцю.
– Ви припускаєте, все це ще буде носитись?
– Я припускаю, що шити це варто усе.

Варто, бо скільки метіль не вдавала би хіть,
Недовговічні її кабала і опала.
Отже, дозвольте на честь новорічного балу
Вас запросити на танець, і руку прийміть.

Місяць, мов куля зі свічкою, марить згори,
Маски летять карнавальні по колу, по колу.
Вальс починається, пані моя веселкова,
І раз, два, три,
.............раз, два, три,
......................раз, два, три,
.......................................раз, два, три.

2011

Обереги_мої. О_мої_береги!
Оболонки душі. Оболоні.
Храм світлиці. Свіча.
Рушників корогви.
Полотно. І нитки на ослоні.

Чи за вікнами – тьма.
Чи за хвірткою – чад.
Чи за обрієм – німо й тривожно.
Тут – народ. Бо – порода!
Не конгломерат.
Тут – Господь.
Не богема безбожна.

Повернутись туди…
До бабусі… в село…
Понад Стік*, наче Стікс** повнолюдий.
Де усе – ще початок.
І все вже було.
Колисанка.
І звістка – у груди…

О_мої_береги. Обереги_мої!
І надійні, і рідні до щему:
Серцем вишитий сум,
Рукавів ручаї.

І тополь золотаві тотеми.

2011

у Діда Мороза Снігурка із вати,
і світ ще поділено, як на квадрати,
на добрих і злих

і кава без цукру, і вірші без рими,
і тридцятилітні здаються старими,
як первісний гріх

на розчарування помножено втому,
та я все одно повертаюсь додому
хрестами доріг

і сумніву більше не маю ні грама,
що час повернув би усміхнену маму,
якби тільки міг.

2009(2011)

Я шукав ночами щастя
По весняному сліду.
Зорі падали так часто
В яблуневому саду.

Я не знав гіркої туги,
Серце юністю цвіло.

Почуттів небесна фуга –
Невичерпне джерело.

Засвітилася зорина,
Та, яку в душі ховав.
Сяє слово, мов перлина,
Срібноросо в лоні трав.

Я знайшов крилате щастя
По весняному сліду.

Знову сіються так часто
Зорі в нашому саду.
2010

Я люблю оці дні, коли задум уже прояснився і тема відгадана,
і опісля все швидше і швидше, підвладно ключу,–
як в «Прощальній симфонії» – майже фінал – пам'ятаєш, у Гайдна –
музикант дограє свою партію, гасить свічу
і зникає – у лісі просторіше все – музиканти зникають –
листвяна партитура згоряє рядок за рядком –
гаснуть свічі в оркестрі – димок за димком – музиканти зникають –
незабаром всі свічі в оркестрі залишать димок за димком –
тихо гаснуть берези у лісі, вже ледве горять горобини,
і допоки з осінніх осик мертве листячко їх обліта,
все прозоріший ліс, все видніші до того незнані глибини,
і стає зрозумілою схована сутність єства,–
все просторіше в лісі осіннім стає – музиканти зникають –
незабаром і скрипка остання засне край плеча –
і покинута флейта у тиші завмре – музиканти зникають –
незабаром остання у нашім оркестрі загасне свіча...
Я люблю оці дні, в їх безхмарній, у їх бірюзовій оправі,
коли все зрозуміло в природі, так тихо і ясно кругом,
коли легко й спокійно міркуєш собі про життя, і про смерть, і про славу,
і багато чого ти міркуєш собі, і багато чого...

Я не нездужаю, нівроку,
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось. Болить,
Болить, і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш?
Добра не жди,
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола її приспав.
А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі небога
До суду божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п'яного,
Та візантійство прославлять,
Та й більше, бачиться, нічого

1858

Я бачив, як батько впрягався у воза,
Крутились колеса, мов думи про смерть.
І плакало небо… і холод… і грози…
Нам душі витоптував голод ущерть.
Тоді, в тридцять третьому, глину на обмін
У села далекі возив, і вапно…
Плекаючи в серці думки ворохобні,
Ступав у негоду, в осіннє багно…
Привозив додому мішечок картоплі,
Бувало, приносив і мірку муки.
А діти товпилися мовчечки опліч,
Хилились од вітру, немов колоски…
1997

Я учора брела Ворожбою,
Бо туди мене потяг привіз.
Говорила сама із собою,
Було темно і страшно до сліз.
Білопіллям блукати - не краще,
Можна впасти й розквасити ніс,
Маніяки у паркових хащах –
Хто не вимер – ті просто спились…
Всюди швендяють тічки собачі,
Сміттєвоз одинокий гуде…
Хто бував тут і все те побачив –
Той світ зА очі звідси піде.
Я в районі своїм вечоровім
Часто думаю думку таку:
Ну й халепа, що я не у Львові,
Ну і класно , що не в Синяку!:)

25.11.2011

Будь ласка, послухай! Мені потрібен акваріум!
( - У серці посуха? Чи ти вже приймаєш валіум?)
Та ні, не дражнися! А тільки послухай уважно:
я думала - боляче, я відчувала - страшно
поз-бу-ти-ся
спогадів-сліз-тамувань-серед-ночі...
візьму - перекреслю -
отак - рубону!!!!
Хлюпоче
стемнілою кров'ю
із ледве загоєних ран
твій усміх
і дотик,
й до біса красивий
стан...
БОЛИТЬ!
витікаю
в скривавлений океан...
..........
Послухай!
Подумай!
Змінитись-відбутися-жити!
Я хочу акваріум!!!
Риб золотистих впущу...
Мовчазно спливатимуть,
наче підводні квіти,
ті риби, як посмішки
твого далекого світла...
Я
ВСЕ
ПАМ'ЯТАТИМУ!!!
ВІЧНО.
А ти - почув?

***
судома неба
содома і гоморра
осад і осуд

***
горло дзвіниці
шлях пригнічення ґноту
знекровлений німб

***
поезія тьми
революційні дощі
калюжі крові

***
тло перемоги
цвіте коридна квітка
провокації

***
33-й рік
дайте хреста на цвяхи
істина в оцті

***
безликість смерті
гримаси з голоднечі
уямлення мук

***
нема куди йти
смерть убогого слова
й_ти туди ж болю

***
янгол на рибі
небесна ополонка
дихайте душі

***
рай за кліткою
зважуй випростаний спів
кардіо_грами

***
голубина вись
грудна нагість повітря
опірення душ

25 Листопада 2011

П’ять хвилин до початку розлуки
Не на тиждень чи місяць – роки.
Я тримаю в руках твої руки
І щокою торкаюсь щоки.
Зігріваю грудьми твої груди
Та тривожу вустами вуста.
Як не хочеться їхать нікуди –
Краще більше мене не питай!
Стугонять гіркотою легені
У прощальну, безрадісну мить.
Наливається світлом зеленим
Семафор і байдуже горить.
Сутеніє в душі й на пероні,
Коли ти даленієш в юрбі.
Запах шкіри твоєї в долонях
Забираю на згадку собі.
25.11.11

хто ти?... привід невідв'язний,
стиглості невідгомоння,
архітрав у лоні часу
чи диванна ніжна соня?
півмужчина, півомана,
сутність у гріху причинна,
в пирозі життя для жінки
ти не пуп землі - мачина,
взята спрагою на висів.
... а були ж часи мужчинні!
...та плече, і руки, погляд -
півпорожні вмістом нині.
2011

Порожніють кишені в серпня – ні дощів, ні чудес… проза.
Ходять хмари – тяжкі, уперті… за пихою ховають сльози.

А в мене – повні долоні літер – пекучі, щирі, гарячі жмені.
Я маю тишу в розповні літа, де будні пряні, гіркі, скажені…
Я маю жовтий літопис кроків: утеч, наближень, блукань, мандрівок…
І світ на серці – такий широкий – вростає в вени корінням сивим.
В крові – екстракт найрідніших ранків – тепло обіймів, в очах застигле:
Воно, мов спогад в озерних збанках, на плесах диких туманом скиглить…
На фото – образ, що вицвів днями. Звисає спека, мов шмата зайва,
Тріпоче вперто, як біль, між нами… водночас тануть, неначе слайди,
Дороги, хвилі, річки, вокзали… минають люди: всерйоз, назовсім.
Мабуть, нарешті ми все сказали. Пора минати: ти чуєш – осінь.

Зриваю шмату на вістрі крику. Удари серця – в пласке склепіння.
І терпнуть сльози на Божих ликах… Проступить на шматі спіраль осіння,
Отямить ранок. А в мене – нічого, окрім долонь, до світів відкритих…
Насправді ж тихо. Ні серця, ні Бога. Лише Хтось небо від бруду витер…

21.11.11

Осінь люблю. Галасливі циганські вихори,
Золота дзвін! – Та червінці ніким не збирані.
Білі романси в задумі алеї тихої.
Душ тополиних "курли" – і сама б до вирію!

Осінь люблю. Серпанкове вологе плетиво.
Бані небесні на храмах важкі й приземлені.
Навіть земні. І, здається, дідусь в беретику –
Добрий Господь - голубів пригощає зернами.

Осінь люблю. Іронійно-гірчаву, вітряну.
Хай безрозсудна, нехай відчайдушна, зранена…!
В шибі вечірній ескізик дощів палітрою –
Ледве вловиме, і рідне, і, схоже,… мамине.

Наснись мені..! прийди нечутно в гості!
Дверей тягар тихенько відчини.
Скажи слова, такі,на диво, прОсті...
розвітри думи густо-одчайні!
Усю кімнату освіти свічками
І хай на мене дихає вогонь
таємністю...і тепле,поміж нами,
своє незриме сeрце роздолонь .
Зігрій знімілі крила в довгім леті,
Мої померзлі ранки в чужині...
Твої відчути обрії нестерті,-
я ще жива,- ще хочеться мені!
І зодягни в сорочку сонцеткану,-
втоплюся у розмаї вишиття,
почую сильний пульс, луну осанни-
життю самому - рада,як дитя!
в мені pозлийся ріками гучними!
Зірковo сяйвом зацілуй, а ще
Купайловими ночами отими-
пісенно заструмуй! Перепече -
зі сну вкраде цей дотик...пАде морок
і знову зрине в душу щезлий рай.
Наснись, моя далека осокоро...
Прийди, на мить хоча, далекий Край!!!

Хотілось казати просто і весело, а натомість
Кільцем залізним оперезана голова.
Скажіть: якщо хвора моя свідомість –
Виходить, хворі мої слова?

Скажіть: якщо у прямокутній кімнаті
Неможливо визначити, де підлога,
Бо стіна, підлога і стеля – однієї статі,
А зіпертись хотілось на Нього,
Чи означає це, що Його немає
У цій кімнаті прямокутного кольору?
Що Його немає, бо Він літає
Поза межами дому?
Чи працює столяром,
Так, звичайним, буденним теслею,
У сусідньому ЖЕКу, на 800 гривень зарплати?

…Так хотілось казати легко і весело,
А натомість – хочеться плакати.

23.01.2010

Дощитиме у переддень зими
і сіра тиша буде на постої.
Не буде тільки свічечки простої -
її колись не запалили ми.

Ще буде так, як сказано в письмі:
не мав нічого – нічого втрачати
Та буде смуток порожньо кричати,
що хтось його спустошити посмів.

Ще буде вітром колихати світ,
у рамах жовтих осені густої.
І ти самотньо у дворі постоїш,
і зробиш те, чого робить не слід:
зітхнеш,
повернешся,
назавжди підеш –
від…
12.11.2011

                                              I.Г.

ти спала і чула, як жовкне листя,
як місяць, роздертий у вовчій пащі,
повільно, мов постріл старого мисливця,
кровить над розхристаним тілом міста
і хоче впасти

як тихо крадеться північний злодій,
як скрипне дверима й майне з порогу,
щоб потім постати з пітьми напроти
щоб тишу застати на верхній ноті
не клич нікого

він зніме з плеча обважнілу сумку
і ніж його зблисне в твоїх зіницях,
і вже не шепчи, що прийшло на думку,
не згадуй святих, не шукай рятунку
це тільки сниться...

...коли ти проснешся від сухості в роті,
польотом синиці сірітиме небо
повсюди лежатимуть білі банкноти,
розпорота сумка і напис напроти:
це все для тебе

…А впритул мистецтво безпорадне,
Ще й назвуть – бездарне мальовидло.
Перспектива відстані – як правда.
Пензель майстра – з відстані – помітно.

Життя невтомне корчити гримаси –
Високовольтно реагують нерви.
Благословлю ретроспективу часу:
Життя – крізь неї – бачиться шедевром.

2011

Ми знаєм будову галактик,
Полічено всі хромосоми,
Та тільки не маємо й гадки,
навіщо? і звідки? і хто ми?
Здригаються нерви судомно.
Пульсує і міниться простір.
Ми, горді, розумні, свідомі,
Приходимо до парадоксу -
Історія ділиться навпіл
І третього дано не буде:
Ось -
людиноподібні мавпи,
Ось -
мавпоподібні люди.

2005.