Я знаю, знаю, думаєш про мене –
Про це у гаю пташка жебонить
На «їжачках» сосни вічнозелених –
В`є співом ласки доленосну нить,

Що так невидимо оповиває
І гріє серед холоду зими,
Вона сердечні рани зашиває,
Зшиває нас із «я» і «ти» - у «ми».

Крізь кілометри тисячні так зримо
Душа екраном світиться немов,
Де вії сяють нитями ясними
І очі випромінюють любов.

20.11.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

я памятник собі замовлю, з чоколяди,
на білий постамент бісквітного коржа.
ти явишся, такий весь в образі де Сада,
голодний і страшний від надміру бажань.

почнеш із голови – оближешся нахабно,
і білий шоколад надсадно захрумтить.
це ж ніжні льоки-блонд, їх треба їсти зґрабно -
не патики гризеш і не стальні дроти.

о, руки не чіпай, невже ще не наївся...
каблучку залиши із правої руки -
у ній желейний страз!..от ненажера бісів,
скажи мені, за що люблю тебе таким?

ну, як тобі шедевр, не знудило, де Саде?
я знаю, що смачна в бікіні із нуги.
та доїдай, не злюсь, нема з тобою ради...
і зуби забери зі справжньої ноги.

Поквапся. Стерня нервує. Й занедбане поле. Вдома
Сконало нікчемне літо в оточенні горобців.
Мені ще тоді (до сходу) було вже давно відомо,
Чого в польовім безсиллі ти понад усе хотів.

Зі сходів - поштових скриньок - лелеки. Сумнівна зграя.
З'являлися, як примари. Дзьобами у снах трясли.
...Побачив мене (на листі) - в обличчя тепер впізнаєш.
Птахам не показуй тільки, коли ти буваєш злим.

Й не дихай мені в долоні: їх вже обпалили жовтні.
Губами своїми в'їлись, тавруючи холоди.
Ти хочеш маленьку доню? ...Я - сіра, а очі - жовті.
У соняшнику зимую. Я тут не живу. Іди.
2011 рік

з листопаду в грудень
перейшов маруда -
несміливий сніг.
притрусив огуддя,
і казали люди:
«то не сніг, а сміх»
і заплакав гірко
перший сніг, із гірки
повтікав нараз.
то ж даремно санки
із самого ранку
готував Михась.

Як веселка дзвінко-сміха
в пересмішеному лісі,
де бузок за сонцем біга’,
де черешня в чорній ризі;

де в потічка вічка сині,
де кульбаби, як дівчата,
бджолянисті чисті скрині
мед ховають непочатий,

віддзеркалюються роси
в намантаченому лезі,
де зірки, упалі, в просі
з цвіркуном сюрчать по черзі,

де жує корова літо,
коропи в намулі стогнуть,
посивіле плаче кійло
і віщує сонцю когут,

буда пса, де дрова стосом,
кіт від баби навдеранці,
там, де курява за возом,
мов міцна сивуха в пляшці,

на вагу сумління кожен
крайчик хліба, чинять тісто;
як човни в причалах Божі –
на стовпах лелечі гнізда…

під туманом вербам сонним –
став розчісує волосся;
на штахеті глечик сохне,
кварта висить, де колодязь…

де звисає дощ на віттю,
на воді від крапель – кола,
наче десять заповітів –
українська рідна мова.

Русяве щастя молоде й веселе
Моєї не покинуло б землі.
Не сумували б люди й журавлі,
Воскресли б, як одне, загиблі села.

І час розвіяв би туману пелех,
І сяяли б клейноди і шаблі.
Ми на вітрах не впали б, як малі,
Бо нам ніхто й соломки не підстеле.

Чи справді завинило плем'я враже?
Де обіцянок завчені пасажі
Летять, як ластівки, до ясних зір?

Мій друже, чуєш, ти мені повір,
Якби на світі царювали квіти,
Любили б ми і вірили, як діти.
2007

Загуби мене, Боже, благаю
І нехай я сліпою зостанусь.
А голодні ненависні зграї,
Хай все бачать, усе помічають.
Поможи не дивитись, благаю.
Не дозволь мені, Боже, почути,
Як дерева сколихує вітер.
Не дозволь мені більше дивитись,
Я навік усе хочу забути.
Не дозволь мені, Боже, сльозити.
Забери мене, Боже, від світу.
Я не стану зорею ніколи.
Не від радості плачу, від болю,
Поможи мені, Боже, згоріти.
Відпусти мене, Боже, я можу
Що завгодно прожити й стерпіти.
Лиш не жити між ними, не жити,
Я не можу між зрадами, Боже.
Я не можу неправді служити.

18.11.2011р.

У давнину речі рідко коли називались
Багато так і розсипалось не набувши назви
І звірі ходили переважно безіменні

Вполювати звіра легше ніж назвати
А як і назвеш то що ти робитимеш із поіменованим звіром
Кому така розкіш потрібна
Названий звір неїстівний і шкіра його недобра
Назв ледве вистачає для хатнього вжитку
Дружина почне волати
У нас удома ще й досі не назване все начиння
А ти розкидаєшся назвами по всьому лісі
А якщо у нас народиться дитя
А ні назв ні імен удома уже не залишиться
Воно занедужає як було із наймолодшим
Доведеться чекати коли хтось із рідні помре
Щоб можна було взяти його ім’я

Чи народиться і перекинеться звіром
Волохатим і безіменним

Подивися на глобус.
Це - довічно-вагітний, це звично_жіночий округлий світ,
Таємниця - всередині, ніби ядро (чи дитина),
що стукає пальцями з головного – тамтого! - боку,
А ти по-змовницьки відповідаєш їй звідси:
точка-тире, точка-тире, точка –
виходь!

А тепер – на мурашник.
Міріади стежинок звивистих – то жіноча логіка вікопомна,
Де одна на усіх спина тягне всемеро важчу сутність –
і так -
вічно.

Ще – левиця завмерла перед стрибком.
Сильні м'язи, що грають під шкурою золотою,
Жертву звично приносить господарю –
не зі страху, поваги чи ще із якоїсь причини.
Та вона собі знає, навіщо...

Вулик - вузлик свідомості, світ амазонок, де
Первозданна жага ще у тілі стримить, як жало,
Як жалюче наслання:
Не здамся тобі без бою...

Бо –
жінка у жінці -
ніби японські мотрійки:
більша,
і менша,
і ще менша,
і ще…

Ці заховані-замасковані сутності, суп у супниці, помада на брехливих губах,
Заморочки усі, замочки, вавки у голові, низка комплексів – ніби сині коралі
Сльози знічев'я, ну, розбила люстерко, із ким не буває - та скалки у серці – ах!,
І роки – ніби кола у дерева.
Тільки зрубавши, ти їх перелічиш.
Далі -
Чи Галинка в Далі, чи Даліла – тільки шкіра покинута, оболонка, з якої втекла змія,
Глибше, глибше дивися у неї, у цей чорторий, що відлунням кличе.
Витягаєш мотрійок по черзі, усі п'ять перероджень,
Де кожна із них – я.
Придивися пильніше, милий:
Це ядро,
це бджола,
це мураха,
це вічність,
це моє засмагле обличчя.

***
- п'ю тебе, не уп'юсь, утоплюсь у тобі, Листопаде,
- що ти, Осене, кажеш, не думай, не смій і ніколи не буде між нами ніякої зради,
- це любов. у тобі закричу і злечу днем останнім
- на плаву, на льоту я тебе крізь біду збережу на руках пронесу крізь зиму у весну, ти засяй в ній...
- я згасаю, змерзаю, злітаю в тобі лист опаде
- в дубі-нелині ми у переймах зими іскру викрешем знов і останнім листком перейдем в веснолітні лампади
- значить, я не згорю, не умру, не втоплюсь у тобі, Листопаде?
- це любов. не горить, не вмирає, не тоне. і є осінь в весні і у літньому дні,
кожен день у вогні,
ми живемо любові заради
18.11.2011

Поэзия корыстна,
чай, не родная мать,
и в ней истоки смысла
бессмысленно искать,
лишь улыбнётся, тая,
но – вдруг –
блеснёт в строке,
как рыбка золотая
у ритма на крючке.

2011

Кожен рух позбавляє сили
На дорозі із крові й кісток…
Якби Бог дарував мені крила,
То зміняла б на хліба шматок…
Вже замовкли навіки голодні,
Мої менші брати і сестра.
Залишилася я, і сьогодні,
Може,скаже мій Янгол: «Пора!»
Активісти гукають завзято,
Закидають хребти до візка…
Десь під хатою схлипує тато,
Та підвестись я надто слабка…
…Знов заплющую очі і бачу
Наш вишневий садок чарівний.
Все достигле, й вдихаю неначе
Ягідок аромат запашний…
Раптом тиша мертвотна запала,
Повсихало плодюче гілля ¬—
За плечима потвора гарчала,
Аж під нею трусилась земля…
Цівки крові з пащеки стікали.
Очі сповнились смертю і злом.
Й гори трупів вона накривала
Своїм дивним червоним хвостом…
Все заклякло від страху… Аж тут!
Я відчула полегкість небесну!
Зирк! — за спиною крила ростуть!
Стан немовбито безтілесний…

Добре линути в Небо Пречисте,
Коли більше не хочеться їсти...

З листопада в грудень
Їхала карета,
Нависали всюди
Крижані тенета,
Пакувала осінь
Листячко у клунки,
Дід Мороз потроху
Лаштував дарунки.
У шапках пухнастих
Тішаться дерева,
Радо зустрічають
Зиму-королеву.

Туман сідає тихо і велично,
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні,
Бо знайомі цілу вічність.
І тільки мить,
лиш мить одну – чужі.
Ми звідти,
де не гасне вічне небо,
де розмовляють квіти і коти.
У нас – любов,
одна на всі потреби,
а в ній – одно навіки я і ти.
Скажи мені,
чого боятись маю?
Яка іще живе в мені вина,
якщо
ніхто не гнав мене із раю,
але я знов лишаюся одна?
Скажи мені,
кого боятись маю,
коли за мною - ангелів чини,
що поіменно
кожного тут знають –
ясніше сонця сяє кожен з них?
І ти і я,
кому жалітись будем,
що всесвіт – віддзеркалення душі?
Страшнішого немає, точно, суду,
над той, що кожен сам собі звершив…

Туман сідає тихо і велично
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні,
бо знайомі цілу вічність.
Скажи, чому ми тут такі чужі?…

Буде підказка: читайте в наступному номері.
Майже котяче: якщо проти шерсті – то пазурі.
Місце печатки. Два підписи – трохи розмазані…
Дев"ять тест-драйвів, а вже майже вісім гейм-оверів.
Як не прогавити передостаннього – восьмого?
Легко: «Натисніть на нуль. Оператори зайняті…»
Де вона - дефрагментована пам"ять без осені?
Де та навмисно знеструмлена осінь без пам"яті?

Мурр, - дуже дякую, - зірці не треба супутників.
Дев"ять. Не страшно. І все-таки трохи задушливо:
знов приземлитися на всі чотири подушечки
і шкодувати, що зір активується в сутінках.
Там одноокі ляльки і повії фарбовані,
Вії, розмазані чорним, за всіми ознаками –
перевантаження. Ентер. Сторінку поновлено.
Вибрати: «Так» або «Ні». Жаль, немає – «Однаково».

14.11.2011

Тебе ціную за горнятко кави
Залишене уранці на столі…
Смак аромату подихом вбираю..
Хоч очі вже відсутністю сумні...
Я залишився перелистувати хвилі...
Що дарувала в незбагненності своїй
Згадав подробиці .. такі для серця милі
Як мандрували душі... я із мрій..
Виносив по краплині в сьогодення..
До твого тіла подорож свою..
Мені і серед зим твоїх весенно…
І на морозі ніжністю горю…(2010)

Я встала рано-рано вранці,
Щоб подивитись сонця схід.
Там сни сплелися в дивнім танці,
Там ще всміхався ночі слід.

Та ось... мереживо світання
Заполонило небокрай,
Здійснивши зоряні бажання,
Ввімкнуло сонця водограй.

І засміялись чисті роси,
Заколосилися поля,
Верба стряхнула довгі коси,
І враз прокинулась земля.

Я взяла в руки сонця промінь,
Зігрілась сонячним теплом,
Почула світу тихий гомін,
І день новий махнув крилом...

Всё, как всегда: бушуют войны где-то,
не утихает спор о божестве,
а межсезонье целится в поэтов
и норовит попасть по голове.

2011

твоя щедрість у сонця назичила те що не гріє
і під шум бутафорний іде твоя слава увись
та на сцені життя ти недопалок втоптаний в землю
реквізит у театрі ляльок хоч на мить озирнись
у той біль що своїми руками тебе возвеличив
у надірваний м'яз із коріння котрого ти зріс
і осліп поза шкірою власної ситної долі
призабувши що тіло не звільниш з-під часу коліс
що тобі сирота що тобі у світах чужих мати
і не глянеш на старість у дранті не твій це наділ
та повстане коса що заточена в битвах нерівних
і новий проросте на межі всіх терпінь чистотіл
2011

Догорают зрачки за ресницами грез,
Бродят тени и снами на сердце ложатся,
Среди пьяного запаха стынущих роз,
В захлебнувшемся лете пытаясь остаться.

И срывается тайна сплетением рук.
Что услышишь ты в городе снов и печали?
Опрокинулось небо, и катится круг,–
В этом круге я сердце и душу оставил.

Но когда тебя нет, обрываются сны
То рассветом, то птицей, то шорохом дальним,
Обреченным, скрывающим чувство вины,
Вдруг навеки ушедшим, как платьем
венчальным.

довгі пальці втомленого вечора
денний пил підпалюють до обрію -
чи були ви, люди добрі, гречними,
чи були ви, люди добрі, добрими?

довгі пальці втомленого вечора
наливають кров у чашу істини -
а хто-хто під шкурами овечими
вовчі ікла непомітно виставив?

довгі пальці втомленого вечора
хряскають суглобами і зв'язками -
ось і той, хто слинно заперечував
зловживання ангельською маскою.

Всі люди брати!
Хай нас буде багато!
Тепер є і ти!
З днем народження, брате!
Ти білий чи негр,
нам різниці немає.
На кращій з планет
усього вистачає.
Якщо Їдла й питвА
споживать не надмірно,
то наша Земля
нам служитиме вірно!

Коли картинки із думок прибрати,
залИшити лиш мислення одне,
і на мету кінцеву споглядати
людей, земної кулі і планет,
то виявиться – сенсу не існує,
бо смисл це те – чого не досягти,
він щось в свідомості символізує,
але що сАме, знай ти, не знайти.

 
Ти мовиш на небі цім чудернацькі зірки
начебто ми снимо у незбагненному сні
інколи непрокидаючись, такий іцзин
 
звичайно бути коханцями, і чому б ні
в тунелях підземок між інших глухонімих
блукати за змістом крізь пінопластовий сніг
одвічний ґандж колоритів, безмежності щем
 
криваві вуста орхідей & цинічний сміх
& це сюрреально-банальне сплетіння тем
у хибному сяйві зірок, я твоя, ти мій
 
Начебто був резон, наче Господь був єдин
нащо тобі Лоенґрін, хто мені Гільгамеш
спіритуальний дрім, безтямний лемент юрби
на похилій землі мрячних вавилонських веж
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Наче плекалося та не збулося
у стилі класичнім кава & пиво
             ночі нестримно-зворотні октави
 
Вогкою линвою бажано-дійсним
джемить святково легка Прозерпіна
             розкіш осіння коштовна завіса
 
Порох алмазний попіл іржавий
спогадів блискаючі дисонанси
             вбрані у рими парадно-віктимні
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
 [pro & contra]
 
Розтинаючи місто гріха
від блюзової вени злиденних див
до лазуриту небесних мостів
змієподібна гротескна лиха
 
піщана тінь шукала мій слід
крізь електричні безодні одчаю
у вертепах свого печалю
гірко сміялась зухвала Ліліт
 
із безсонь зринали облудно
зіниць сутінкові вузькі ножі
бентежних вуст месмеричний трунок
ризи твої з вогню вітражів
 
за фіміамом квітуче~ неспішним
пекло речей несуттєвих іншим
 
(на венері кислотні дощі)
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Скільки літ наймізерніших жнив
на ланах дивацької схизми
тихий гіп не святенник чи пісник
я безслізну молитву творив
 
твоє тіло ділили боги
їхні руки святечно харцизні
& на тій сенсаційній тризні
за піснями сікли батоги
 
сяйний бриз увіслід прочанам
з вівтарів де на втіху тобі
офірують серця голубів
 
та мені крізь безсилля слів
все б лунала мелодія давня
ледве чутна. осіння. сакральна
 
 
 
 ✴
 
 
 
 
 
 
 
 

Коли все тільки починалось
у долі дівчинки-Землі,
в полон здавався дядько Хаос
її красі. Такі малі,
гасали водами амеби,
а сушею – загони мавп,
і навіть риму «неба-треба»
іще ніхто не написав.

2011

жили-були...щоб видивлятись віч-на-віч
як жар мінливий затікає до облич
як в сяйво місячне заходять голоси
а місяць стукав у шибки мов блудний син

не бракувало ані їжі ні питва...
і тасувалося докупи сорок вад
і сорок пристрастей плодило півтони
і ніч ніхто від їхніх жал не боронив

по бороді старого дуба у дворі
стікали придихи стрімкі молочних рік
і слалась позолоть тонка по буряну
де щезник-місяць перед півнями заснув

Забери мене звідси.
Хоч кудись – забери!
Хай там сонце не світить,
Хай не квилять вітри -

Лиш безмовність і морок,
Та навшпиньках – коти.
Я посплю… днів зо сорок.
І прокинусь. І ти

З аж затерплої хати,
Де чекав стільки літ,
Поведеш обживати
Довгожданий – мій! - світ.

Сонечко ясне моє осіннє –
Лагідне таке із холодком,
Пестиш ти мене своїм промінням,
Ніби пригощаючи медком…
Сонечко ясне моє осіннє.

Гаю мій ти, золотаволиций,
(Дуб - немов із листя коровай!)
Ти – повітря чистого криниця,
Чистотою духу напувай.
Гаю мій ти, золотаволиций.

Де іще красу таку знайдеш ти?
Тиху, наче божа благодать.
Де берізок золоті сережки
Любить вітер ніжно погойдать.
Де іще красу таку знайдеш ти?

30.10.2011 р.

Рифмы просятся наружу?
Полежи, и всё пройдёт.
Разогрей вчерашний ужин,
Посчитай наоборот.

Погуляй по переулкам,
позаглядывай в дворы,
покричи в квадрате гулком –
поучись у детворы.

Посмотри, как руку тянет
обездомевший старик,
дай ему медовый пряник –
он к такому не привык.

Подыши дымком кальяна,
долго, а не раз-и-два,
чтобы закружилась пьяно –
до смешного – голова.

Стань мальчишкою бродячим,
где кончается черта,
и тогда поймёшь ты, зрячий,
что не видел ничерта.

Что не знал, чем пахнут точки
в окончании строки,
что они – лишь тень отсрочки,
ил на донышке реки.

Что не высохли чернила
там, где ты писать готов,
что смакуешь ты уныло
сны великих мертвецов.

Что значение имеет
только то, чему без слов
молится дитя, немея,–
Божьей удочки улов.

2011

в іржавому листі не грає етюди скрипаль.
безмісячна ніч одержимо шукає наосліп
зернину любові, в реліктове літо пророслу.
тобі її жаль? і мені його інколи жаль.

затягне морозами душі зимова петля.
і скрипка засне, і прокинеться в іншому світі,
де навіть зацькована тиша захоче завити,
і листя дощем припаде до руки скрипаля.

Коли все закінчиться,
нас не залишиться зовсім,
хіба що ось трішки тебе у котромусь вікні,
відкритим, як завжди, між «разом» і «ні»,
закритим, як завжди, без права на «досі»,
без міри і способу, миру й війни.

Коли все закінчиться,
(тільки якщо доживемо),
сховаємо очі і будемо жити, як всі.
Земля не поверне своєї осі,
і горе моє не зачепить, напевно,
не зрушить на йоту важкі терези.

Коли все почнеться,
можливо, тебе не згадаю.
Наївні індуси ще вірять у точність начал.
Та той, хто з мечем, – не помре від меча,
а той, хто зі словом, – ще точно не знаю.
Така от суцільна і сіра печаль.

Коли все почнеться
(якщо все це врешті почнеться,
і я – таки вірна собі, і той самий ще ти).
Мені не дозволь, промовчавши, піти.
І той, хто із нас не вернеться,
розірве нарешті ці кола-мости.

Мы ли солнечны, мы ли мглисты –
Это сверху, небось, видней,
Но ты спрятан на самом чистом,
Незапятнанном самом дне.

Занавешен лучами мая,
Золотым октябрем укрыт...
Обвинить бы, но - обнимаю
И все так же люблю навзрыд.

Просто ты был, как взрыв сверхновой,
Шакьямуни среди ослов.
Все, что было в тебе святого,
Я любила, как богослов,

Все, что было в тебе не очень –
Не вносила в реестр помех,
Чтила пни у твоих обочин,
Даже твой идиотский смех!

Билась в Бога, ломилась в небо,
Дров таскала ему в камин,
только б ты был счастливей Феба
и во веки веков аминь

Доучилась, наверно, точно
До магистра ночных молитв,
А теперь от души до почек
Пустота по ночам болит.

Боль ли, быль ли – скорее небыль,
Заменим же ведь, повторим,
Но никто мне так дорог не был,
Так несносно неоспорим.

Да, я сердцем – как хлебный мякиш,
Но без этого мерзко жить!
Ты когда-то во мне иссякнешь?
Ты иссякнешь? Когда, скажи?

Почему все провидцы – слепы?
Почему нежность так глупа?
Извини мне мою нелепость
И желанье в тебя упасть.

да минует тебя простуда
и сердечный лихой ушиб
и спасибо за это чудо –
Промыванье моей души.

26.09 -04.10.11

Этот вечер с чёрным дождём заодно,
и октябрь наши нервы, как руки, гложет.
быть в себе надоело, смотрим в окно,
но в окне, как ни странно, кино всё то же.

Кошка томно зевает, и мы не прочь…
помнишь: август. лягушки. вино по кругу.
и созвездье Лебедя каждую ночь
тянет нежную шею к Южному Бугу.

Жовтень навшпиньки скрадається селами,
небо від птаства рябе.
Вітер-човняр над пустими оселями
медитативно гребе.

Ця пасторальна вечірня ідилія
йде по небесному шву
понад городами, де у бадиллі я
сомнамбулічно живу.

Вистигле сонце приречено котиться
вздовж архетипних небес.
День фінішує мінором, і кода ця
вічна – зі мною чи без.

Апоплексична плаксива мелодія,
напнута, ніби струна.
В себе самого вдивлятися годі – я
більше б нічого не взнав.

Ти через відстань у мене посвячена,
в силаботоніку слів.
Ми починаємо наново – наче на
вільній від людства землі.

Світ медитує і ця медитація –
світла молитва Христу.
В егоцентричному жовтому танці я
ситуативно веду.

Більше ніхто і ніколи не втрутиться
в наш перманентний двобій.
Пий мої вірші напам’ять: отрута ця –
щирий дарунок тобі.

І розсміється Вам в обличчя
І піде спати – хай під тин!
Бо вже зробив свій вибір він,
І розсміється Вам в обличчя.
Свою знайде він Беатріче,
А Вас пошле в Європу він.
І розсміється Вам в обличчя
І піде спати, хай під тин.

2011 р.

Погомоніти б з кожним кленом,
який мене ще впізнає,
про коріннєво-сокровенне,
що нам наснаги додає.

Ось цьому дереву - сто років,
а цьому й більшенько, видать,
ще скільки корисних уроків
вони могли мені би дать!

Найперше - вірності святої
своєму краю і землі,
де наш формується світогляд,
великі принципи й малі.

По-друге - світлої любові
до родоводу ще з прапра-
віків, замішаних на крові
й воді козацького Дніпра.

Ще не помру, бо маю справу,
бо прагнуть ще не перестав
до того гаю, того ставу,
де я лицем до сонця став...


із книги "Цим дорожу", 2011 р

5
Поштарка-осінь ходить з дому в дім.
Вона щодня шукає адресата,
який мене сахається. А втім,
шукає безвідносно – розказати:

що листування – менша із покар
у цьому перманентному двобої;
що скроня неба сива і крихка,
й пульсує віднедавна не тобою;

що хронік-жовтень мало не помер
від надміру червоного в палітрі;
а страх зими – химера із химер –
облюбував притулок у півлітрі.

Тому оці римовані листи
перепустка для мене через зиму
в майбутнє, де я сам себе простив
за надмір віршування та інтиму.


6
Мій човен потерпає без весла.
Майбутній потопельник ходить колом.
У Ворсклі стільки олова і скла,
що навіть тяга пити дуже квола.

У цій безодні – прихисток осмут.
Отари хмар кочують берегами.
І це не я лишив тебе саму,
складати із чернеток оригамі.

Затурканий подіями письмак,
воднчас і конкретний, і абстрактний,
що більше нічогісінько не мав,
крім віри у римовані теракти.

Я сам собі Ісая та Іов.
І я вертаю подумки у зиму,
в якій і досі золото церков –
палаюче, холодне, невгасиме.


to be continued

Я знаю, чому ти боса, чому зневажаєш вітер.
Чому з хворобливих ранків знімаєш (завчасно) шкіру.
Я можу кленовим небом у груди твої вживитись,
Віддатись брудному снігу (він випаде вперше сірим).

І зрадить (бджолино) жовтню. Зневажить медові біди
(їх темно-червоні плями під листям не кровоточать).
Я знаю, що мед - жалобний. Що ти неодмінно підеш.
Вагітна залишиш грудень. Народиш янтарних дочок.

І буде зима-повія знімати білизну й втому.
Дзеркально любити воду, вживатись в пташині зграї.
Під снігом не видно крові. І тих, хто лишились вдома.
Ти зрадиш, бо я - несправжня. Я зраджу, тому що знаю.
2011 рік

Не судіть за печаль і зневіру,
За мої невідкличні жалі, -
Видно, Бог мені визначив міру
Непосильних страждань на землі.

Що ж, я маю гріхи і провини
І не встигну вже їх відмолить...
Животрепетне серце людини
За живих і за мертвих болить!

Ананасове варення,
Абрикосовий компот
Варить смачно антилопа,
Дегустує - бегемот.
=*=
Бджілки трудяться, літають,
З квіточок нектар збирають.
Медоносний цвіт у липи.
Люблять мед батьки і діти.
=*=
Веселі ведмедики
наварили вареників:
з вишнями, ожиною,
лісовою малиною.
=*=
Гуси голосно ґелґочуть,
на ставочок гуси хочуть.
Попірнати у водичці,
погуляти по травичці.
=*=
Ґедзь до ґави завітав,
ґудзичка подарував.
Ґава ґудзику зраділа,
на галузку почепила.
=*=
Дятел деревце лікує,
від комах кору рятує.
Груші, яблуньки - щасливі,
кажуть дятлику: «Спасибі».
=*=
Ему –
незвичайний птах
не вміє літати.
Бігає саваною,
розвиває лапи.
=*=
Єхидна, кріт і носоріг
Спекли ожиновий пиріг.
Врочисто йдуть усі вітати
єнота-школяра зі святом.

2011

Дерева зустрічають холод голими,
лише сосна стоїть в зеленій глиці.
І височінь спливе прозорим голосом,
і - стане піснею, яка тобі насниться.

І під сталевим небом ти прокинешся,
в листо-падо-во-від-горілім світі...
Тонкою прохолодою на вилицях
гойднеться спомин - губ,
вчорашніх, літніх...

Ясноокий Хлопчику, підійди трохи ближче! Бажані
Яблуневі пальці ті не розбестять тебе – засушені…
Над дахами чорними - еротичні шершаві враження...
Шовковисті спогади й хмари збуджені - під подушкою...

Невідомість - видима..... Абрикосово - понад горами...
Трав'янисті килими не зминатимеш (тьмяно-зелено)...
Розгойдайся тишею - будеш стриманим, будеш скореним.
Розстели для осені ліжко зоряне (попід стелею)...

Розростись мереживно… Над дощами й брудними грушами …
Крізь щілини ніжності проглядай. Не тривож скорботою…
Зігрівайся м’якістю. Сором - схилено. Скутість - струшено...
А не можеш звабити - так у вікна світи турботливо...
2011 рік

***
...коли моєму саду
впаде останнє червоне яблуко
Я буду плакати –
...бо не визріло ще боками…
...Зернята тугі, зелені..,
та вже не буде сходів...
отих,
що вгору за небо вчепляться,
аби не питатися вітру,
коли їм тепер
до раю…

...коли моєму саду
впаде останній листочок
і стане землі сорочкою…
чи місточком,
де чекає мене мій тато…
(...Навіть озирнутись нема до кого..!)
Піду маленькою
з ним за руку,
як колись, бувало, ходили
у осінь збирати листя
містом…

Постучатся в окно метели,
заметёт, занесёт дороги.
Еле держится слово в теле.
Ты меня в эти дни не трогай.

Не пиши мне печальных писем –
задохнутся огнём страницы.
Сожаления шагом лисьим
подкрадутся и будут сниться.

Белый саван сойдётся клином
на тревоге, что шла за нами,
остывающим журавлиным
тихим криком, а может – снами.

И созреет душа строкою
Под огромным холодным небом…
Одиночества и покоя
В этом мире дождаться мне бы.

Сюжет банален до зевоты:
осенний сплин и бла-бла-бла.
и хоть его печальны ноты,
печаль, естественно, светла.

И журавлей извечных стаи
летят опять-таки на юг.
И небо цвета ржавой стали,
и меланхолии утюг.

Так всё привычно и знакомо...

Но, Боженька, скажи опять:
«Та паутинка невесома»,
а большего не дай мне знать.

2011

Ця засинена в темінь імла зберігає відбитки долонь,
бурштинові ялинові сльози покотилися яблуком Євиним.
Із якої далекої далі неможливого «вірю» було
із глибокої синьої глини нас зробити такими миттєвими,
щоб крізь вушка мільйона голок…
щоб під голку тремку патефона…
у безмежність чиюсь безборонну,
мов розділене навпіл ребро.

Несходимістю ніжко-глевка, безоглядністю жовто-кленова
край Чумацького білого шляху ця болюча до крові стерня,
бо рознесене на галузки весняним нетерплячим дібровам
і подрібнене донеможливо на фотони зникомі імʼя.
А було ж знавіснілим дощем…
А було ж – наполеглива магма,
що остигнути зовсім не прагне,
а благає вулканіти ще.

Де метелика помах застиг у зіниці блакитним стоп-кадром,
там росте невагомістю снів, розростається, мов омела,
із плаского і звичного «моно» доростає катренно до «квадро»
серце серця, осердя зернини, найдрібніша пірʼїна крила,
що ще знає дорогу назад,
стати тут – і ні кроку, ні слова.
Сльози Євині – ще бурштинові –
всіх оплачуть і всіх воскресять.

З таким як у тебе обличчям не варто писати казки—
Ти власному слову не віриш, і я не повірю,
Що пів королівства в кишені, що вермут у тебе слабкий,
І колір індиго насправді є вицвіло-сірим.

А я так любила спускатись в розмови твої аж на дно,
Знаходити мушлі, крупніші, ніж соняхи в серпні.
І слухати: цю або іншу, допоки за нашим вікном
Від галасу вулиць не стане ранково-нестерпно.

На жаль, ти ніяк не навчишся прощати собі помилки:
Школярські образи і перше кохання, і зраду.
Від цього твій голос щоразу складніше назвати дзвінким,
Від цього думки, як реактор, виходять із ладу…

Упасти можна – і гамплик* –
коли полізти вгору.
Якщо ж до страху ти вже звик,
виходь із свого двору
чи в дощ, чи в люті холоди,
у штиль, в сніжистий вітер.
Не поспішай лише туди,
де учать: «Сліпо вірте!».
Події різні добрі й злі
гойдатимуть неначе.
Надій прозорі кришталі
блищать хай на удачу!
Утішся радості рябій
буденної отрути,
і кожен день іди на бій,
що зветься словом «БУТИ».
- - - - - - - - - - - - - - - - -

У мамони нині успіх :
стовідсоткове – ОК !
Ви від заздрощів хоч лусніть,
в хлопа – біла полоса.
Його посмішку лукаву,
хтивий погляд з-під чола
випромінюють екрани,
моніторять всі ПК.
Ним розвалюють держави,
села зводять і міста.
Глянь, вінок правічний слави
його носить голова.
Ви ж – не пийте ці коктейлі,
на ці здибанки – не йдіть,
щоб в оселях Божих двері
не закрились вам навік.
У мамони нині успіх :
стовідсоткове – ура !
Ну а завтра... все це лусне,
злетить з трону майстер зла.

вона просто любить, маскуючи сум під утому.
про це говорити не прийнято в певному колі,
в її тимчасовому...піде, зронивши «доволі» -
себе переконує завжди невдало у цьому.

нікуди не піде, воно, наче плющ, тимчасове,
давно запустило в аорту постійну отруту:
не так і кохає, не так і смертельно, по суті,
раз-два і забути, здмухнувши кришталики солі.

не сміти бездумно кохати і винятків жодних,
така її правда ( чи кривда) неписана гола.
а коло стискається навколо срібного горла,
як шанс пересилити звичку. ні-ні, не сьогодні...