Рятуйся, нещасний, під музику вальсу і танго.
І в пристрасті дикій знайди собі відчай і спокій.
Вже тепло, чому ж тоді досі той сніг не розтанув?
Засни собі, Світе, і хай буде сон твій глибоким.

А березень лютий лиш квітне травневим червінцем.
І липне в серпанку убогім вже вересень хижий.
Ще жовтим, посіченим листям нам груди не вкрито.
Зима ще помре для весни, як для осені літо.

08.02.2012

У космос? Там, я чула, дуже зимно,
А ще – самотньо, хоч і зорі зусібіч…
Ніде немає верху, боку, низу –
Нема межі чіткої: ось тут – день, там - ніч.

Космічний пил повиїдає очі,
Метеорити - набивають синяки…
Не хочу в космос. Я - на Землю хочу,
Де є міста і села, гори і річки.

Де є країна - рідна Україна,
А не Америка, Ізраїль, чи Судан…
Додому хочу. І аби: калина
і солов’ї... І мама… молода…

... (2013)

Самотня ніч. Незатишна і темна.
Це б, зоре, зараз променів твоїх!
Тебе ж, напевне, на десятім небі
Гойдає сон у хмарах пухових.

Гойдає сон… Що він тобі шепоче,
В які веде незвідані світи?
До тебе – на десяте небо – ХОЧУ!
Пірнути в хмари теплі, віднайти

Кубельце – й до нестями цілувати
Волосся, очі, плечі та вуста,
І палко притискати й попускати
Такий тремкий, жаданий, теплий стан…

І ринути разом у хвилю щастя –
У первісну гармонію Буття,
Аби на світ – таке, як ти, прекрасне –
З’явилося іще одне життя.

04.01.2008

Центон – вірш, цілковито складений із відомих читачу рядків інших віршів одного або кількох авторів зі збереженням при цьому змістової і синтаксичної єдності. Художній ефект досягається складною взаємодією і зіткненням контекстів окремих фрагментів.
Пропоную кілька центонів, складених мною на матеріалі текстів українських народних пісень.


* * *
Ой за гаєм, гаєм
Та й не перелази –
Нехай люблять мене хлопці
По чотири рази.

Ой у саду, саду
Та й не перетинки –
Нехай люблять мене хлопці
Та й щовечоринки.

* * *
Перестань, перестань
По гриби ходити:
Восени, восени
Настав час любити.

* * *
Не з мішком, не з мішком,
Ой ходила дівчина бережком;
Собі хлопців наманила
Батіжком, батіжком.

* * *
Ой джигуне, джигуне,
Чи підеш ти за мене?
Не тепер, не тепер:
Як побачив – так і вмер.

* * *
Що мені діяти
Без пари, без хати? –
Весело співати,
Щоб не чула мати.

* * *
Білявая, чорнявая,
Не сама я, не сама я:
Нуда-я, нуда-я,
Як свекруха лихая.

* * *
Ой дівчина-горлиця,
Червона запаска:
Поцілуй же ти мене,
Коли твоя ласка.

* * *
Ні дівчина, ні вдова –
Болить мені голова;
Зірочки до купочки –
Болять мені кісточки.

Цей шлях лежить між трав дрімотних,
Що похилились до води,
Ніхто й ніколи не ходив
Лиш вир у річці наслідив
Малюючи туманний подих

Ледь чутно чайка промайнула
Серед ранкової глуші
На грані сплячої межі
Цим вимір цей незубожів
Мій шепіт тут здається гулом.

Здійняв свій гомін очерет
А над багатством трав двухмяних
Тінь сонця пролила свій мед,
Де боцян молодий поет
Пливе в суцвіттях валер'яни.

Світання в барвах чебрецю
Зів'яло злякане юрбою,
Урбаністичною стопою
Крізь плач гримить об цноту цю
Хода коров'ячого строю.


2012р.

Перше березня...Перше березня...
Переходимо Рубікон...
На крихкому лютневім березі
Віддаємо зимі поклон

За святкове засніжене місто,
За морози важкі,як ртуть,
За рум`янці й перлове намисто
Днів, що більше не повернуть.

Тільки сталося несподіване,
Тільки сталося як завжди -
І зима неначе відспівана,
І весна не спішить сюди.

Не такого хотіли сюрпризу
І від березня, й від весни -
Холоди, аномалії, кризи...
Варіантів нема запасних?

А третье декабря… Сто третье декабря….
Уснувшие снега. Вчерашние заботы.
Я здесь — под абажуром лучей от фонаря,
А все бегут домой-домой-домой с работы.
И мне бы умереть и вынырнуть в людей.
Да прекратить ловить снежинки и восторги.
Но я стою в кругу. Фонарик-чародей
Меня приворожил и сделал недотрогой.
Не трогайте меня. Я ласково свечусь.
Здесь оживают все прилетные снежинки…
Но кто-то помешал — похлопал по плечу —
И лопнули лучей нежнейшие пружинки.
Какой истошный звон стоял в моих ушах!
Какой недетский плач излил фонарь на вечер!
Но чудо сорвалось — хоть сделан только шаг…
Хоть кто-то не со зла потрогал мои плечи.

декабрь 2012

Доволі епіграм,
Бурлесків
І пародій –
Пора вже й возлюбить,
Як я люблю собак…

Складаю оду кращій у природі
Породі найвірніших посіпак.
Служіть – хай з вами буде
Божа поміч
І вивірений долею талан,
Нехай благословля вас Прокопович,
Породи зачинатель, Феофан.
Хіба ж не ви столицю над Невою,
Столику і стоглаву, вознесли
Над ріднопервозванною,
Святою –
В чужого воза Київ запрягли?!

Хіба ж не ваш Сиваш сивушним духом
Пропах в степах – і став уже не наш,
Щоб Катерина – шльондра і псяюха –
Читала свій німецький «Отченаш»
Татарам і козацьким отаманам,
Своєю «вотчиною» нарекла
Дніпровський край,
І в балтицьких туманах
Ріка Молочна кров’ю потекла?!

Історія – закуска лиш для брому,
А бром – інтелігентський самограй:
Живучий вірус давнього синдрому
Додавлює до краю ріднокрай!

Історія… Петро згубив три сумки –
І Сумами місцину наречем,
І порухи незгідливої думки
Пересічем, як Січі крик, мечем.

«Ай, дар природи!» – ляпне Катерина,
І потече «охрещений» Айдар;
«Вор скла…» – і Ворскла,
Славно,
Мов дитина,
«Татуню, – пролепече, – добрий цар!».
Луганськ, Херсон, Одеса, Миколаїв –
Хрещеники московської куми,
Мов не було ні скитів, ні ногаїв,
Мов не жили тут вольницею ми…
Мов не було ні Хмеля, ні Мазепи,
Ані тобі Петлюри чи Махна,
І нас із невідомості-халепи
Расєя-мать виводила одна…

На мочарях зусиллям яничарів
В Расєю перевтілилась Орда
Плескатопика,
Виплескана в чарі
Дурман-вина,
Що зветься в нас «бурда».
Пройдисвіти (чи пак землепроходці),
Це ви, ясак збираючи, пройшли
Сибір неісходиму
Й на Чукотці
«Ісконноруських» мамонтів знайшли.
Це ви
Хіву,
Заховану в барханах,
Полоном
В лоно матушки-Москви
Привели на мотузяних арканах
На розтерзання –
Втіху для «братви».
Це ви Кавказ прикоськували гордий
(Та й нині ще продовжуєте – ви),
І після героїчних ваших мордів
Кривавляться сліди в димах трави.
Це ви в Державній Думі і сьогодні
Шматуєте наш синьо-жовтий стяг,
Завжди готові,
Путіноугодні,
До новозавойовницьких «звитяг».
Немає в світі ворога лихого,
Підлішого за бувших родаків –
Праправнуків козацтва низового,
Москви червоно-білих приймаків!

Складаю вам розлогу антиоду,
Можливо, й запізнілу,
Та однак
Нагода є ославити породу
Клонованих
Московських посіпак.

Я з москалем сваритися не буду
Й могоричу йому не піднесу,
І в суд не позиватиму,
Бо ж суду
В нас чесного немає –
«Фількін» суд…

І рідного – в минулім – яничара
Не братиму на мушку –
Хай живе
В чарівнім світі
Покидь і почвара,
На посіпацькій службі
Жили рве!
«Реве та стогне
(вічний!)
Дніпр широкий,
Сердитий вітер
(віщий!)
Завива…»
Неспокій мій не спатиме,
Допоки й
На посіпаках царствує Москва.

Не сплю і я.
Не сплять мої собаки,
Досмертно вірні й так,
Без ланцюгів…
Дасть Бог, діждем:
Останні посіпаки
Відхлинуть від Московських берегів –
Служити чужині…

Ми ж будем жити,
Миритись між собою після чвар,
І більше не діждуться московіти
Поповнення – скінчився цей «товар»
На берегах дніпрових…
Дай-то, Боже,
Щоб витекло із нашої крові
До краплі все ганебне і вороже
І відригнулось
Матірно
В Москві.


2004

Казав Дніпро
Дністру щось про...
Чи то про дні,
Чи то про дно...
Згадала! Десь
На самім дні
Якісь колись
Дністер стер дні.
Стер дні,
Коли ще був
Струмком...
На дні,
Яке було
Піском...

2007

Кентаври воду п’ють з мулистої ріки.
В них попереду шлях, якому дна немає.
Навіщо і чого вони шукають,
Копитами вгрузаючи в гріхи?

Хірон десь вдалині, а попереду Нес.
Чи спинить стадо Гідрина отрута?
У цокоті та криках вже не чути
Хірона слів і голосу небес.

Здійметься чорна курява, а степ
Принишк, ранкове вбравши стоголосся.
Лиш вітерець перебира колосся
І в божевільні очі палить Феб.

Прикликав Музу вдень. Аж наніч прилетіла!
Прости мені, перо! Не брав тебе давно,
Бо вже зо троє літ під жайворона співи
З продовженням роман пишу: я ж агроном.

Перо моє – сівник. Блокнот – ріллі гектари.
А літери й слова… за кілька днів зійдуть.
Тоді – радій, плекай, підживлюй – щоб зростали,
Від шкоди захищай зелених слів могуть.

А з липня – наслухай мелодію комбайна,
Під музику читай, що написав за рік,
Як плине з рукава ріка золотосяйна!..
А далі що? – вставай до сонця, до зорі,

І знову – сій, плекай, вимолюй дощ піснями,
Від лиха захищай!.. І в цьому – суть Буття.
Пишу на чорнім тлі зеленими рядками
З продовженням роман про волю до життя.

16.12.2010

На горі будеш ти – я, повір, не залишуся долі:
Вп’явшись пальцями в скелю, повзтиму увись, аж на ґрунь,
Й від натуги з рамен виростатимуть крила поволі –
Й розпросторяться, й злину, й під небо тебе заберу.
Попливеш ти у даль, розтинаючи хвилі завзято, –
Я, налігши на весла, свій човен пущу навздогін,
Щоб тебе ні штормам, ні високим валам не віддати,
Щоб з тобою пліч-о-пліч сягнути незнаних країн.
А – крий Боже! – ти зіб’єшся в хащах правічних з дороги –
Я, твій поклик учувши, вогненним стовпом спалахну
І палатиму, доки не вщухне на серці тривога...
А тоді, щоб зігріти тебе, чимміцніш пригорну.
26.01.2007

Ти моя любов остання
до світання
до пориву осіннього вітру
до звабливих обіймів
п'янкої, солодкої смерті
Відверто кажу
Коли сяйво небесне поманить
Я до тебе любов понесу
у незнані світи...

Ти чарівним вогнем оповита
Я цілую, п'янію
і знову і знову і знов
У серці надію
плекаю
безкраю
на квіти спокуси
На сонячну радість
дібров

П'янким зорепадом
освячена пристрасть
іскриться
Палає у полум'ї темнім
зелених очей
Глибока чарівна криниця
де таїнство відьми зплелося
з прокляттям богів

Я б сонце спинив
хоч на мить
щоб продовжити радість
Щоб красою твоєю
душею
напитись сповна
Бринить
ніжний голос
Я млію від губ соковитих
Не треба й вина
хмільна...

Хай вічним лишиться
Незайманий спокій
в бурхливу епоху...

Остання любове,
Пристанище теплих надій

* * *
Стовбур’я? – Ні:
100 в бур’яні.

* * *
Стоси вин –
100 сивин;
100 сивух –
Стоси вух.

* * *
Стовпи – хаті:
100 – в пихаті.

* * *
Стовбур – чи вся? –
Стовбурчився:
100 в бур – чи вся?

* * *
“І нас 3” – бає стопа;
І настрибає 100 па.

* * *
100 гам
Стогам.

* * *
100 лиць
Столиць.

* * *
Столи зали
100 лизали;
100 лигнули –
Столи гнули.

* * *
Стоїмо:
100 їмо.

* * *
Стогне –
100 гне.

* * *
На столи – 100 нош
На 100 листонош.

* * *
На 100 літер
На столі тер.

* * *
На 100 пар –
Наст, опар;
На 100 сигар –
Наст, оси, гар.

* * *
Стовпи, саки –
100 в писаки.

* * *
Коли маг стогне,
Колимаг 100 гне;
Коли маг стогнав,
Колимаг 100 гнав.

* * *
Коли мазі – 100 сивух,
Колимазі – стоси вух.

* * *
Три має –
Тримає.

* * *
Тримало
3? – Мало!

* * *
Тричі пси
3 чіпси
Тримали:
3 мали.

То мале тримало
Том; але 3 – мало!

* * *
Вітри над вами.
Вітрина; два ми.

* * *
Карав 7-ох:
Кара всім – ох!

* * *
Зрів на горісі мох;
Зрів на горі 7-ох.

* * *
Жали всі мох –
Жалив 7-ох.

* * *
Свекру – 7-ох,
Свекрусі – мох.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Їй сумно там...
Одній..Тебе чекати.
Вона Тобі
Розкаже увісні
Усі слова,
Які я мав сказати.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Жінкам так личить
Квіти пригортати...
Я брешу,
Що Тебе я не люблю.
І легко по очах
Це прочитати.

Твоє ім'я
Я мовчки прошепчу...
Його не можна
Вголос вимовляти...
Писати вірші -
Це - не ремесло.
Писати вірші -
Це - Тебе кохати.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Я кожен день
Її здалека бачу...
Сміється
І не кориться зимі,
Вона Твою веселу
Має вдачу.

Твій голос -
Вічна Жінки таЇна.
І усмішка -
Розумна, добра, щира.
Щаслива будь!
Забудь мої слова...
Така далека й близька,
Моя мила.

На все свій час,
На все своя пора...
Любити
І любові уникати...
Розтане сніг,
Повернеться весна...
Ти вибереш -
Карати, чи прощати.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Самотньою...
У цих снігах
Вмирати...
Вона мені
Розкаже уночі,
Як любиш Ти,
І де Тебе шукати...

Ти залишила
Квітку чарівну...
У центрі міста,
Людям всім на диво,
Я вірю -
Ви прикличете весну,
Щоб танув сніг,
Щоб сонце засвітило!

24 березня 2013 р.

співайте хуги голосіть
ячіте сестри
над кучугурами несіть
недужу весну

ген ходить місяць удовин
най він погибне
несе у білім рукаві
крижину срібну

за ним чотири копачі
ступають німо
дверима грюкне сміючись
шитво відніме

марою стане при вікні
ножем шелесне
й за коси витягне на сніг
убиту весну

2013.

Праведний Боже наш, іже єсі
На небесі, опустися на землю:
Я твоє нОве пришестя приємлю
Навіть тоді, як відмовляться всі
Від України-Русі. По росі,
Боже, пройдися. Візьми Україну –
Рай неземний – під небесну раїну,
Де Україна цвістиме в красі.
Боже наш праведний, іже єсі
На небесі, увійди в мою душу:
Я тебе, Господи, бачити мушу
Навіть тоді, як осліпнемо всі!

1995

Гублю ключі, і гроші, і людей...
Гублю усе...Немає тому спасу...
...Тулю пожовкле фото до грудей,
Де ми у школі, біля твого класу...
Я з бантиками й білим комірцем...
Кумедна і зніяковіла трішки...
А ти з таким усміхненим лицем
Даєш мені два лісових горішки...
Ох,ті горішки!.Я їх не взяла,
А засоромилась і опустила очі...
Якою я наївною була,
Аж згадувати інколи не хочу...
...І ось ми загубилися в житті...
Ніхто нікого не хотів шукати...
Мені горішки часто сняться ті...
Ну поясніть, чому було не взяти?..
...А гроші що? Я не рахую їх...
Як є - то є. Немає - то немає...
...Ще досі вірю...Вірити не гріх...
Безвір`я в нас надію відбирає...
...Гублю людей. Гублю ключі останні...
Гублю себе у втраченім коханні...
2013

Платонічне кохання...Ви скажете:" Ні, не буває"...
Ну тоді поясніть, як мені називати моє,
Що над прірвою долі з очима сумними блукає
І автографи серця у віршах палких роздає...
Ваша ницість його відправляла у пекло й на плаху,
Ваші погляди заздрі зривали його з висоти...
Платонічне кохання моє, ти так схоже на птаху...
Чи на пролісок ніжний, що мріє в снігах зацвісти...
В сітях буднів жорстоких - перо золотої жар-птиці,
А під молотом долі - якийсь невгасимий вогонь...
Ти маленький журавлик, якому не треба синиці...
Тільки погляд...і подих...і шепіт гарячих долонь...

Тиша часом буває, як рана, такою глибокою,
І ні пластир, ні вата не заповнять її порожнечу.
Вона мовчки виколює очні яблука твого спокою,
Загортаючи мокрі повіки в чадру чернечу.

І здається, що надто натягнута свіжого тіста мить,
Що години – окремі життя, без дійових осіб.
А мовчання пахне корицею і так, як вона, гірчить,
Десь між пальцями, схудлих від тиші, діб.

Непритомніє кисень, від форзаців до стін передпокою,
Сторінками зачитуєш біль, поки лампа не упокоїться.
Тиша часом буває, як рана, такою глибокою,
І, на зло тромбоцитам, до відчаю довго гоїться.

Коли літо відходить, його не пручáй —
Все у часі, у часі затиснено.
Оберемки із трав перев'януть на чай,
Шепіт лісу — на пустку безлистяну.

Розітерті на дріб'язок справ і стрічань,
Дні марніють, маліють, прозо́ріють.
Літні трави-зілля перев'януть на чай,
І на згарища — небо визо́ріле.

Все відходить, відходить в химерну імлу,
Втихомирений світ, голосú німі.
І дивлюсь я на літо, і віри не йму,
Що вмирає воно, і різьблéну труну
Забивають цвяхами осінніми.

По горі-горі тужать небеса,
через небеса голуби летять.
Хмари-пастухи вийшли понад Сян
з душами імли з ликами латать.

По горі-горі пнеться чорний дим,
трави не ростуть, лиш полин сухий.
З того боку Сян згаснув молодим,
з цього боку Сян поле реп'яхи.

Солодка зрада з присмаком дощу,
Заполонила серце стомлене коханням.
Воно, охоплене бажанням,
Напитися не може досхочу.

В чужих обіймах в щасті потопаєш,
І кожна зустріч, наче в перший раз…
Розум думок палких не може подолати,
Вир почуттів підхоплює щораз.

Ти завжди поруч, та тебе немає.
Життя підказує – терпи, переболить.
Живу, терплю, переживаю, та все одно не відпускає,
Болить, Болить, Болить…



05.03.2013р.

Вогонь
з кількох знесилених жаринок
не роздмухати
Дотліє мовчки, без жалю
І стане попелом гірким
пекуча пристрасть
Вітром
розлетиться
повнолунь
застигне
на льодинках сивих душ
солодким присмаком покори
розіп'ятої

У повені любові буде квітень
Стражденну пам'ять полосне
ножем із сліз
Так гаряче, так люто і безжально
навдмаш!
Вогнем
очей
Ти здатна полонити
пригорнути
Душі перлини
що до сонця здійнялись

Ти дивовижна у платті легкому -
моди високої жінка - по кому
очі, додолу опущені, втому
серця тамують – усім невагому?

Плечі на руки, як небо на крила,
у надвечірній журбі опустила,
білістю сміла, і північчю зріла,
зваблюєш не діамантами тіла.

Місяць до ніг твоїх чари збирає.
Крає гітара безсоння безкрає.
Подиху тепло-солоного, мріє,
подив у плетиві струн паленіє.

Мов зі свого обертання зірниця
в тебе зійшла: не зоря - танцівниця,
мовби і далі видіння не сниться.
Наче лише до зіниці зіниця…


2013

Коли в тобі заплаче немовлям
Той тихий птах, той безборонний смуток,
Який ти сам даремно замовляв,
Бо все одно ніяк не міг заснути,
Коли твоя безвихідь протече
В самотні дні солоною рікою
І змінить суть цілком простих речей,
І стане найотруйнішим з напоїв,
Замовкне сотня інших не-мовчань
А тиша мордуватиме, як плаха, -
Злітай угору піснею прочан,
Щоб виходити зраненого птаха.
2013

Не дивись похмурим груднем в очі,
Поглядом холодним не лякай.
Не блукай, мов привид, серед ночі,
Від своєї долі не втікай.
Паморозі срібна павутина
Заснувала зболене чоло.
Ще жалобна, з поминок, хустина,
Раннім снігом душу замело.
Вітер долі посвистом колючим
Остудив чуттів гарячих жар,
Ліг на серце каменем пекучим
Втрати непоправної тягар.
Не зігнись під ношею тяжкою,
Не картай себе на самоті.
Диха цвинтар тишею глухою,
Де життя розп'ято на хресті.
Ти сюди приходитимеш знову,
Щоб сховатись тут від суєти.
Ти давала судженому слово -
Аж до скону вірність берегти.
Тінь журби впаде тобі під ноги
Тихим смутком пройдених доріг.
Всі твої печалі і тривоги
Ляжуть тут, на вічності поріг...

Дружино й донечко мої!
Оце сиджу собі й мудрую:
Що ж вам – банкрут – я подарую?

Обід святковий для сім’ї
З достатку залишків зварю я:
Цар-борщ, калиновий узвар,
Розсипчасту пшоняну кашу
Або ж гречану…
В хату нашу
Загляне сонце – Божий дар –
Наллє проміння повну чашу!

І що нам треба ще?
Все є:
Повітря березнева брага,
Душевна тиха рівновага
І світобачення своє,
А ще життя потрійна спрага…

Дружино й донечко…



2001

Тут хутір був – тепер його нема.
Скриплять в зажурі дві старі черешні.
Як вартові історії почесні -
коріння роду в світі їх трима.
Усе життя – дороги і стежки,
усе життя – від пуп’янка до віка…
Чого б, здавалось, треба чоловіку,
що обира для себе шлях тяжкий,
прошкуючи крізь сутінки зневір,
як пташка, що спокою не знаходить
у вітряну розхристану погоду,
а чи бездомний одинокий звір?

Журби Галини наче й не було…
Колись давно ще, може, хтось відплакав…
Черешні, як окличні-кличні знаки –
усе життя чекають за селом.
Але й вони ось-ось…- такі старі.
А корені глибокі, як і слово,
що зболене любов’ю при основі ,
заземлене на батьківськім дворі.

Галино, до черешень! Вже пора…
Фільварок був тут, кажуть старожили.
Ваш сад черешні вірно сторожили,
і хутір, де гасала дітвора.
Немає хутора – вітрами рознесло...
А ви із чужини - на Україну,
що, наче купина неопалима,
живе, як ці черешні – всім на зло!

Журбо! Журинонько…У цій землі ваш дух.
Він гомонить і проростає болем…
Встає світанок сонячно над полем –
розвіять вашу тугу й самоту.
Повідайте, як там, на чужині -
без України, рясту, материнки,
без соняхів, що у вікно навшпиньки,
без джерела, що в травах жебонів?
Без «кукуріків» півнячих, а ще
без тих селян, що серцю небайдужі,
без бджілок, що снують довкола ружі,
густих пшениць, орошених дощем?

Вертайтеся на хутір – вже пора…
Пробачте землякам - своїм нащадкам,
що пам’ять час відлічує спочатку,
«далекий світ» діставши з-під пера.

У тиші парку, в центрі міста Лева,
Де у сумній задумі - Каменяр,
У затінку замріяного клена
Грав на сопілці майстер-сопілкар.
Насунувши бриля собі на очі,
Сховавшись від міської метушні,
Він пестив ніжно, наче стан дівочий,
Свою сопілку... Радісні й сумні
Ота сопілка трелі видавала —
Такі, що й не почуєш уві сні:
Вона сміялась, плакала, ридала...
Я, вражений, завмер... Здалось мені,
Що я не в місті — ген-ген на леваді
І горілиць - у запашній траві,
А наді мною, у небесній гладі,
Співають віртуози-солов’ї.
То був не сон чи видиво, не мрево:
Змагалися природа і талант —
Витьохкували солов’ї травнево,
А на сопілці плакав музикант.
А скільки ж їх, маестро-українців,
На вулицях, у скверах — від нужди —
В державі рідній, начебто вкраїнській,
Таланти продають за копійки...
Крамольна думка мізки свердлить тупо:
— Чи в ту Украйну вірив Каменяр,
В якій від злиднів, сірості та скрути
За копійчину грає сопілкар?!

2004

Дорога біла – сніжна, безбережна.
Дорога чорна – пекло за життя.
По цій дорозі – в прірву небуття,
Де й мить одну блукати небезпечно,

Ішов Поет – щоденно, безкінечно,
Ні смерті не боявсь, ні забуття.
Але шляху немає без пуття:
Зима і ніч – ще не останні речі.

Напружена, роз’ятрена від болю
Поетова нев’януча душа
Крізь чорну білизну снігів на волю

Вже скоро прийде, вернеться до нас
У камені, у глині, у віршах.
Зоря вже сходить – незабаром час.

Патріарх гомінкої церкви джмелів
Такий же самотній як чорний лелека,
Що прилітає щороку до мого села
Мовчазного і тихого, як сухий колодязь.
У кожному селі білі як сніг лелеки
Плетуть століттями з вербового хмизу
Свої псалми кучерявих гнізд
Тільки в моєму селі – чорні
Прилітають гніздитися
І то не на стріхах,
А на холодних коминах, димарях дідизни.
Може тому, що бджоли
Єдині хто править службу
Під куполом кинутої церкви,
Що волає зламаними хрестами
До посліплого неба.
Чи може тому, що на цвинтар
Давно ніхто не приходить
І не зазирає в обличчя сумних квітів
Крім сови та прочанина одуда.
А може просто тому,
Що в моєму селі
Давно всі померли:
Бо синьоокі зайди -
Вовкулаки вдягнені в шкіру
Яничари з червоним знаком
Відібрали в людей хліб…

Кажуть мені в тім, що народився - Mea culpa,
В тім, що народився нехрещений – Mea culpa,
В тім, що сам з пеленок розповився – Mea culpa,
В тім, що споживаю не свячене – Mea culpa,
В тім, що мене мати породила – Mea culpa,
Допоміг у тому і мій тато – Mea culpa,
Бабця нас молитися навчила – Mea culpa,
Я ж любив найбільше їсти й спати – Mea culpa,
В тім, що в церкві чую я дурниці – Mea culpa,
Що на лоно не піду Абрама – Mea culpa,
Що лелека кращий від синиці – Mea culpa,
Що з інсульту вмерла наша мама – Mea culpa,
Що на всім казав не те що думав – Mea culpa,
Що сиджу на шиї в жінки й брата – Mea culpa,
Що уже не заздрю й не ревную – Mea culpa,
Що у тридцять літ не став варягом – Mea culpa,
Що прожив на світі пів століття – Mea culpa,
Не зробив таке щоб розіп’яли – Mea culpa,
Що не все своє понищив сміття – Mea culpa,
Не робив усього, що казали – Mea culpa,
Дуже часто я не слухав мами – Mea culpa,
Не завжди я слухав бабцю й діда – Mea culpa,
Замість хати будував вігвами – Mea culpa,
і любив не всіх своїх сусідів – Mea culpa,
Вони говорили по чужому – Mea culpa,
Язиками лізли мені в душу – Mea culpa,
Я не вбив їх словом чи ножами – Mea culpa,
І тепер за це каратись мушу - Mea culpa,
Коли нищать мою рідну мову – Mea culpa,
Я не позиваю їх до суду – Mea culpa,
Я беру не гострий меч, а слово – Mea culpa,
І за це каратись вічно буду - Mea culpa.
Львів - 2005

Приснися,
у мінорі прозвучи,
де зоряне замріяне спіккато
і свято у душі.
Мовчи.
Мовчи.
Лише півтону -
голосно занадто.
Іще не час.
Торкнися до грудей.
Легенько,
ніби зовсім випадково.
Святково доокола.
Орхідей
немає нині - Музика і Слово.
Вони - основа, чуєш...
А тепер
звучи мені
надірвано, крещендо!
Віддайся,
аби вечір не умер
дощенту.


Спіккато — (іт. spiccato - відривати, відокремлювати) - штрих, який застосовується для гри на смичкових інструментах і виконується легким доторком смичка до струни для видобування кожного окремого звуку.

Крещендо (іт. сrescendo - збільшую, зростаю) - знак, який означає поступове збільшення сили звуку.

приходив біль далекий і рудий
приходили налякані зайчатка
моя кора втомилася кричати
моє гілля не квітло в холоди

кому ж оте коріння та трава
коли й сльоза гірким просякла глумом?
і хто до світку шелестів і думав
хто так і не спромігся на слова?

то мій політ – рука – кора – крило
не вірите але й кора застогне
в піску зими в піску того безсоння
де навіть подих снігом замело

і я стояла й вітер кружеляв
лісник мене вже міряв на колиску
я вже була остання в світі пісня
під мене засинало немовля

Любов у світі,як весняна повінь
І що таке – півцарства в пів-житті?
Якщо життя – лиш пам’ять, то тоді
все решта – мить, дарована любов’ю
.
Якщо колись, отямившись від гри
у хрестики і нулики, поразку
ти сприймеш, як даровану підказку –
пройти, з лиця зітерши клятий грим,

зумієш (певне, іноді так є,
і до кінця, можливо так і буде –
що хтось тебе усе-таки полюбить,
вдихнувши світ в життя пусте твоє),

якщо тобі докучить тарарам
поразок, перемог – зів’янеш в силі,
збагнеш: кохання чисте і красиве
із лицарів найкращих підкоря,

тоді і я (а може, не тоді)...
Без роздумів, бо все-таки я жінка –
бентежну у душі відчую жилку,
тебе одного виловлю в юрбі...

І що таке – півцарства в пустоті
порівняно із владою любові,
у тій, де розчиняються обоє –
обоє грішні, і в гріху – святі?

"Гриць плете дурниці!"
"Ну а з чого?"
"Звісно, з лика.
І дурниця та у Гриця -
Козубенька невелика.
Прослизне до двору стиха,
Там зляка собаку нашу,
Вкине цвях старий у кашу,
Струсить яблука до споду,
З глеків позливає воду,
Шиби виб'є молоточком,
Дядька вимастить медочком,
Тітку висадить на плечі,
Влітку в сад сипне сніжниці,
Не до віри вам ці речі?
Гриць плете такі дурниці!"

Спи, Івасю, спи, синочку.
Тобі вишию сорочку
Кольоровими нитками,
Наче долю - молитвами.
Закривай, серденько, вічка,
Вже прийшла до хати нічка.
Сон вмостився у колисці,
Зорі сяють низько-низько.
Поки спиш - я вишиваю,
З Богом в тиші розмовляю.
Він все чує, він все знає,
Мої ниточки приймає.
Спи Івасику, спи сину,
Знай - минає всяка злива,
Все минає, все проходить,
Після ночі сонце сходить.
Спи дитинко, твій час спати,
А я буду вишивати.

У Петрика й Сергійка
Є кошеня-крутійко.
Півдня воно Сергійкове
І Петрикове пів,
Бо кошеня не ділиться
Інакше на братів.

...не дорікай мені за крила
чи, радше, за відсутність крил:
вони ще є, не обгоріли,
у них іще достатньо сил, —
лише чекають свого неба,
щоби здійнятися увись…

без неба в серці — крил не треба...
а небо — з’явиться колись…

2008

від листів, не написаних взимку, ти кажеш, легше
певне, це наслідки нежиті й авітамінозу,
і що настрій твій кілька днів, мов розбитий глечик,
перед сном ти читаєш дешеву любовну прозу

після цього сняться лиш гори: Анди, Карпати,
що повільно ростуть, мов слова із озимих літер,
а на ранок приходять дощі, мов вцілілі солдати
із полків, що учора надвечір були розбиті

і що ти стомилась від клімату й недосипання,
догори зводиш руки, задивляєшся в атмосферу
і чекаєш, як сонце проб'ється крізь наше чекання,
розтопивши обвислі хмари й нічні химери

і я уявляю твій дещо розгублений погляд,
сіру куртку, під якою б'ється серце: маленьке й хоробре,
далеку землю, якою ходять твої ноги
і знаю напевне, що все у нас буде добре

доки нас розділятимуть пил і важкі дороги,
нечасті листи, кордони і перельоти,
за що я безмежно вдячний тобі і Богу,
що все у нас буде добре, хоча б доти

Як подих гарячий на склі,
розтанула ти в імлі.
Мій погляд проникнув далі,
ніж постріл картечі слів,
ніж порох його на склі.

Серцем в твоїх руках
б`ється стомлений птах:
він злетіти не в силах,
бо як і я-в роках.
Серце-в твоїх руках.

Пильно слідкує лис:
може, як осінь лист
впустиш його додолу -
так вже було колись.
Марно чекає лис.

Знаю таку ще річ:
привид кохання в ніч
бродить завжди десь поруч,
спокій хвилює свіч.
Серце для нього-річ.

Знайде тебе в імлі,
звабить серед полів.
Птах -у його прицілі,
думи у нього злі,
смерть у його стрілі.

Краще вертай сюди,
поки живі сліди,
доки кохають люди,
щезнуть всі привиди -
зразу і назавжди!

2002р.

Чи птаха- Білодайна пролітала
і вигубила пера легкопухі ?-
лапате очманіння -в"юга шалу,
крижини- невгамовні щебетухи -
світи перегойднули і зомліли,
вляглися тонкокрижмою на душу...
ну як тепер її пополотнілу
На вітрі сім огрію і просУшу?
Лелечуться невисмикнуті сосни
із рідної землі - у м"якіть неба,
церковні бані-чари високосні
у бавниках розбілених - та ще й би...
така стоїть пора льодовикова,
аж обрії крохмаленi морозом...
дзеленькоти люнарної підкови
у тайстрі ночі...а осе...? - а хто се
трима світіння пісні в канделябрах
невимерзлого серця у розпуці?
яркотні звуки -палахкотна ватра,
зіспівані орнаменти конструкцій.
Несе мій Янгол для душі сорочку-
далеку колискову з України.
Диви, і відігрілася б ніврочку-
безсонням колять голочки модрини.

ПІСНЯ ПРО ЗЕМЛЮ

Хто сказав: «Все згоріло дотла,
Не засієте землю тернову!»?
Хто сказав, що Земля віджила?
Ні, вона причаїлася знову!

Материнства не взяти в Землі,
Не забрать, як не вичерпать моря.
Хто повірив – Земля у золі?
Ні, вона почорніла від горя.

Бо траншеї ще ниють в імлі,
І скрізь вирви – як рани ще зяють.
Розпанахані нерви Землі
Надприродне страждання долають.

Вона винесе все, бо жива, –
Не записуй же Землю в каліки!
Хто сказав, що Земля не співа,
Що замовкла вона вже навіки?!

Ні! Дзвенить вона, біль заглуша,
І з усіх своїх ран, і з віддушин,
Бо Земля – це ж бо наша душа, –
Чобітьми всю не витоптать душу!

Хто повірив – Земля у золі?!
Ні, вона причаїлася знову…
1969

вино троянди епічне демо
лакує нігті богемний демон –
лакуза snobbery pastoralis
містифікатор культмасморалі

ви ще не встигли до неба впасти
як він парфумить піджак смугастий
це ви в тумані недопрозріння
а він чергове обличчя змінить

словам лакричним зав’яже банти:
закотить очі: читали Канта?..
блисне граційно алмаз у зубі:
не може бути
ну що ви
любі

Ті плинність і звивність, чуттєвість відьмацька,
Коли кожен видих – пекучий поріз.
Коли те кохання – сніжинка на пальці,
Така ідеальна, тендітна до сліз.

До кави цілунки, канапки з цілунків,
Рипуча канапа, птахи простирадл.
І сльози гітари цнотливої лунко
Багрянцем в долоні вирощують сад

Едемського дива, едемського болю.
Мій яблучний боже, всього лиш люби!
На пучках до меду домішую солі…
Дзеркальна свідомість. Огненні сліди.

Пам'яті Івана Низового

Народи, нації і класи
Історії творці чи безпорадні маси,
Рушійна сила соціальних змін
Чи джерело традицій та духовних сил.
Була у нас козацька Україна
І Київська могутня Русь,
Та з часом залишалася руїна,
Бо ворожнеча роз'їдала нас чомусь.
Все українське ревно в нас душили,
Але не вимирав наш волелюбний дух
І ми весь час його в собі носили
Та він і досі не потух.
Ти робітник Донецька, чи селяни
Волині, Рівного, Карпат,
Єдиної країни громадяни,
Чому між вами знов такий розбрат.
Напевно, нам історія не вчитель,
Коли не розуміє брата брат,
То спритний ваш хазяїн і гнобитель
Все багатіє, розквітає у стократ.
А розум нації, її перлина -
Одних нещадно винищили,
Інших вже купили,
А треті з розпачу поглибились в собі,
Та кличе вас стражденна Батьківщина -
Не полишайте матір у біді.
Доволі захищати їхні інтереси,
Не попаде тобі із панського стола,
Злочині ці криваві меси
Вже не осяють хижого чола.
А сила наша в єдності така,
Коли виходять і ідуть мільйони,
То не встоїть ні зграя їхня зла,
Ні їх брехня, ні їх лихі закони.
Будуймо разом наше майбуття,
Щоб для людей, для творчості і злету
І хай любов'ю повниться життя
І всім, що мріялось Поету.

2013 рік

А за межею буде світло
і дрібка солі на хлібині.
Зустріне ангел першоцвітом
і поведе у білу піну
весни, яка там вічна – знаю.
Над вишнями хрущі рояться.
Із олівцем на східцях раю
сидить Тарас. Йому тринадцять…

Мати сіяла сніг у світ
і дивилась у вікна тоскно.
Ій було тридцять вісім літ,
худорлява, маленька зростом…
Як ховали, дощило день,
і провулок тонув і танув.
Довго доня питала : «Де,
де поїхала мама, тату?»
Мати ж сіяла сніг у світ
і навшпиньки ходила снами,
і топила на шибці лід.
«Доню, мама уже не з нами…»

допила до дна свою казку
на денці лиш боляче й жаско

і виє на місяць самотня вовчиця
може тепер хоча б жити навчиться