У місті – о Боже! –
весільний кортеж!
Аж серденько тьохнуло гірко:
я теж
у квітах, у білім весільнім вбранні
летіла – і світ усміхався мені!
Всі хмари, всі яблуні, всі ліхтарі,
усі перехожі, малі і старі! –
всі очі сіяли назустріч мені –
а мама моя не всміхнулася, ні...
І я – молода, наречена, невіста –
осліпла від смутку,
кружляючи містом;
в машині, між дружок,
в м’якому полоні
кружляла покірно –
і білі, й червоні
тремтіли троянди,
і плечі тремтіли
під білим убором,
під вельоном білим...

1996

Укради мене в глухої ночі,
Серце прагне твого порятунку...
Хай душа захоплено тріпоче,
Як застигне час у поцілунку.

Пещена коханими вустами,
Попливу назустріч ласки хвилям,
Міріади ніжностей між нами
вічність розіллє легким зусиллям.

Серця два одним зіллються стуком,
Осягнувши єдності основу,
І розчинять в собі інші звуки...
І пожнуть любов. І зродять знову.

2011

Гуляє місяць в зорянім готелі,
гвоздикою сузір'я на тарелі.
У срібну чару наливає ніч ця
терпкі, медові пахощі по вінця.

Нічний володар дивного сопрано
клавіатурить forte і piano
на всі лади натхненно, віртуозно
своїй улюблениці аrioso.

І я закохана. Зайшлося скерцо
грайливе, щойно випещене серце.
Метеликом розніжилось у лоні
твоїх долоней, ніби на осонні.

2011 р.



Переклад з української Світлани Груздєвої

http://www.stihi.ru/2017/02/12/7428

Гуляет месяц в звёздчатом отеле,
Гвоздикою созвездье на тарели.
Вино в ларце серебряном навечно
Медовый аромат хранит по венчик.

Ночной владелец дивного сопрано
Клавиатурит forte и piano
На все лады, легко и виртуозно
Любимице единой, аrioso.

Я тоже влюблена. Изныло в скерцо
Игривое балованное сердце
И мотыльково нежится в затоке
Твоих ладоней, как на солнцепёке.

Это лето сошло с ума,
изменяя судьбы итог:
вот порог тебе, вот сумá,
вот развилка тебе дорог.

Хоть разламывай хлеб, хоть вой,
хоть плети макраме из рук –
улыбается синевой
только что отошедший друг.

Пусть печали идут войной –
в битве с камнем сильней вода,
это лето, где мы с тобой,
не закончится никогда.

2010

Віддавна стали пасткою людині
склепіння зачарованих кімнат,
де золота старого аромат
навіки вкарбувався в темні скрині.

Повільно йду, ступаю по монетах,
немов торкаю струни арф сумних.
Дивлюсь у сни чудовиськ кам'яних,
що згинули безславно в цих тенетах.

Немає ні кінця, ані початку:
о, скільки зниклих безвісти імен!
Між символів гаптованих знамен
принишкли нерозгадані загадки...

Стою, згубившись в присмерку скарбниці.
Стікають з рук прикраси, наче кров...
Чи житиму, якщо погляну знов
в бездонні василіскові зіниці?


квітень 2009

прилетіли знов голуби
літній дощ іти перестав
я тебе уперше любив
очі цілував і вуста

трепетно і ніжно було
ще на крок ступити вперед
бачити спітніле чоло
і волосся липовий мед

рухалась кімната немов
субмарина в тихих морях
двічі подзвонив і пішов
листоноша стомлений птах

на подвір"ї грались коти
синім наче небо м"ячем
їздили машини а ти
дихала мені у плече

струмом від руки до руки
захмелілі ми не вином
діставав сусід цигарки
скоса поглядав на вікно

сонце залишало сліди
теплим зайченям на стегні
літо починалось і ти
вперше починалась в мені

весна наступає на п’яти лютому
(не місяцю) – ворогу найщирішому
із викликом кидає «я-люблю-тебе!»
і тисне – аби він вже щось вирішував

єдину проблему – весни депресію
згадаєш – і нумо стрічати літо
жовтіюче поле уяви пресою
засіяно – сходить і все – не жито!

і що залишається – знов оратимеш
та й то самотужки без жодних радників
і вродить-таки не зерном – лапатими
листками надії – півколом райдуги!

О́браз обра́зи…
У чорному смерть.
В білому обрис пекельної муки.
Терпнуть і пальці, і руки, і дум
Дихання гасне.
Вповзає у звуки.

Ким у сценарій уписано злам
Лінії долі,
Доволі кривавий?
Знов по пустелі запечених ран
Сліз безпорадних
Ідуть каравани.

Котиться колесо схилом життя,
Відблиски лоску креше з юдолі,
Міни минаючи буднів.
А ще
Плавить на олово
Душі господні.

Хочеться вірити в світле,
Але
Світло вітрилом
За вітром
Пливе.


2011

У серці – тиша. Світлих днів мовчання
Перетворилось на осінню ніч.
Благаю, більше ти мене не клич,
І не даруй надію сподіванням.
Моє кохання – ніжний поцілунок.
Він поміж нами на зорі розтав
І тільки згадкою у серці став,
Мов долі зачарований дарунок.
Так боляче і сумно у душі…
Холодна ніч подарувала сльози,
Збулись чиїсь затаєні погрози…
І морок, і печаль мене знайшли.
А я розмріялась, що бачу весну,
І знов в очах блакитних загублю
Свій давній біль, і радість пригублю,
Й нарешті у любові я воскресну.
Але всі мрії утекли у осінь.
Ти поряд – але ти мені чужий.
Моя любов, але і біль теж мій –
Блакить очей і чиста неба просинь…
8.11.2005

найперше люблю у критиках – крики ті
вигуки – «так не пишуть люба!»
категоричні очі на викоті
трагічні пальці в заломах грубих

«ніхто—і—ніколи—тебе—не—читатиме!..»
робиш висновок і… годі сквúрити –
в багатті вірші чудооово палатимуть
когось зігріють… за так – без приводів

а потім буде щасливий ранок
і купка попелу під ногами
і раптом – феніксом – віршик-равлик
воскресне – світлий і бездоганний

Не вір у цю приреченість долоні,
Не довіряй розчахнутій межі.
Я знаю, що твій номер телефонний –
Це код моєї сивої душі.
І це мовчання – то лише розплата
За те, що ніжність – тільки бите скло.
І ліжко це, ця ковдра, ця кімната
Ще бережуть твоє терпке тепло.
Твій голос повертається до мене,
І кожен стогін дроту – тільки крок.
Пульсує тиша, ніби кров у венах.
Ти знаєш. Ти чекаєш на дзвінок.
2004 рік

Ми з тобою пропащі, мій янголе. Так повелося.
Нам на двох – пів душі і засніжене сумом волосся.
Райських яблук оскома і втома, як вершник на карку,
Пів цілунку, пів долі, пів чашки гіркої заварки...
Нам не часто щастить – не дарма, як подумати краще.
Ми з тобою пропащі, мій янголе, зовсім пропащі...
Ми не вміємо бити у спину й брехати у вічі,
І для нас кожен день – тільки бій невблаганний і вічний.
Ми блукальці одвіку. Ми гнані завжди й звідусюди.
Нам лишилися вірші. І прагнення кави і чуда.
Розтривожена пам’ять і сни, божевільно-крилаті,
Боленосність любові. І присмак отрути по страті...

...А із наших зіниць проростають триперстями квіти...
Ми пропали з тобою зі світу. І світ не помітив.

2009

у діда Миколи повно роботи -
небо неметене, зорі мляві
не спиться діду - життя напроти
котом приблудним дріма на лаві
потріскана груба журбу розтопить
по хаті жмурки духу нічного
і хмари наче трипільські розкопи
а доживати нема для кого

Курчат рахують восени,
Їм іспитами – літо.
А вам до заліку, сини,
Ще довго-довго жити.
Тоді, коли насіє час
Вам сивини на скроні –
До рук мені диплом за вас
Життя вкладе в долоні.
І невідомо, чи жива
Я буду в ту годину…
Які ж то бажані слова:
«Ваш, жінко, син – Людина»…
Та на сьогодні ви моє
Досягнення найбільше,
Бо сенс у тому, що ви є,
А потім – усе інше.

Отгорели салютов ракеты,
Наступила пора тишины,
И пошли инвалиды по свету,
Опалённые в топке войны.

Они шли, костылями стучали,
По вокзалам и по городам,
По дорогам народной печали,
По летящим во мрак поездам.

Костыли над землёй их держали,
А надежда по свету вела.
Они руки тянули к державе,
Но держава помочь не могла.

Пережившая горькое горе
Вся в руинах лежала страна.
За награды платили, но вскоре
Сняли плату и за ордена.

Они шли по земле в непогоду.
Падал снег и закат угасал.
Они руки тянули к народу,
И народ им копейки бросал.

И, бывало, при встрече случайной,
Вспоминали былые бои,
И сидели в прокуренных чайных,
Пропивая копейки свои.

Всё текли и текли ручейками,
Оглушённые страшной грозой.
Придорожные серые камни
Прожжены инвалидской слезой.

По дорогам, слезами политым,
Всенародной наглядной виной,
Шли и шли по земле инвалиды -
И с поверхности скрылись земной.

Болю мій, друже вірний, коли ти відпустиш,
чей же мало тих днів відгуло в небуття?..

Годі мабуть уже позбирати докупи
клапті згадок усіх, ні хвилин каяття
за принесений смуток і прийнятий біль,
за зрадливу сльозу, що стікала квапливо,
за незґрабні потуги потрафити в ціль
на розпутті життя, між сум'яття розливом.

Він не йде, не зникає, він завжди на чатах,
колихає мої неспокійні тривоги...
Де шукати рятунку від пам'яті-ката,
що вертає на ту нескінченну дорогу
де на кожну хвилину лягає тягар
многотонних думок, що рояться невтомно...

Господи, не збагну, це покута чи дар -
пульсувати , як серце, ритмічно, судомно?..


2011

Ви тільки не вірте, мій Принце, будь-ласка, не треба,
коли я казатиму знову про лан неозорий,
бо стигле колосся давно вже зотліло на порох,
бо згасли волошки і тінь їх розвіяно вітром…

Ви тільки, мій Принце, будь-ласка, не треба, не вірте,
коли я казатиму знов, що обряди всесильні...
Сузір’я слідів вигасає на літеплій глині,
і сонце безжальне випалює мертві зіниці…

Ви тільки, будь-ласка, не треба, не вірте, мій Принце,
коли я казатиму знов про сто тисяч і більше
лисиць і мисливців. Розкраяна пострілом тиша
стоїть за плечем - безнадійна остання поразка…

Ви тільки, не треба, не вірте, мій Принце, будь-ласка,
коли я казатиму знов про трояндову ніжність.
Принада пелюстків - спокуса підступна і хижа,
як голос зірок в порожнечі серпневого неба…

Ви тільки не вірте, мій Принце, будь-ласка, не треба,
коли я казатиму знову про приспану пам’ять,
про ніжність, солодко-терпку, як шовковиця стигла,
про вміння чекати, тамуючи тугу і відчай…

…коли я проситиму знов, щоб мене приручили…

2009

На вершині гори - просто сніг -
білий, наче крило янголине.
Ти швиденько звернув у бік,
не помітив мене в долині...
Ти швиденько звернув, а світ
зупинився, зітхнув на повні...
Подивився тобі услід.
І замовк. І нічого ззовні:
жодних звуків, ні посмішки, ні
не було ні жалю, ні болю.
На вершині гори - просто сніг.
Я прямую туди не з тобою.

Пародія

Третя нічка у нірвані…
Що там порно на екрані –
Недолугий дитсадок…
Тут, на ліжку – справжній шок!

Задоволення від плазми?
В нас - тайфуни і оргазми…
Ти в екстазі – дика рись,
Ще кричиш: “Не промахнись!”

Сексуальні буревії –
Навіть все сказать не смію…
Щоб подалі від біди,
Щоби вдало, щоб “туди”.

Вже ні сили, ні фантазій
(Не бував я на Кавказі)
Звідки знать ото мені…
Хоч би раз сказала – “ні!”

Мало слів, повір, негарно…
Знов стріляти? Марно… марно…
Вже, напевно, сотий раз –
Я ж не снайпер, не спецназ…

В серці мед, вогонь у тілі,
Від нектару захмелілі:
Пристрасть, солод, зойки, дріж –
Більш не можу – хоч заріж!

...Що то можуть ніжні руки!
Рай земний – блаженні муки!
Щастя пре безмірно. Тиск.
Завмираєм. Вибух. Бризк!

27.03.2011

Золотоволосий Ерот мене
Знову поцілив пурпурним м'ячем —
Дівчину в барвних сандалях тепер
                Каже мені забавляти.
Лиш залишилося кляте дівча, —
З Лесбосу славного родом воно, —
Та й, осміявши мою сивину,
                Іншому звабно моргає.

З Кріту ти сюди завітай, богине,
В храм святий, де яблунь квітучі віти
Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине
                       Ладану подих.
Де вода біжить джерелом холодним
З-під розлогих яблунь, де вкрили густо
Землю всю троянди, а шелест листя
                       Сон навіває.
Де весна, прибравши барвистим цвітом
Щедро луг зелений, в священній тиші,
Ледве трав торкаючись, благодатним
                       Леготом дише.
Там вінок надівши з весняних квітів,
Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро
Нам наповнюй келихи, о Кіпрідо,
                       Золотосяйні.

О, жінко дивная, Маріє!
О, мати Божая моя!
Ніхто тебе не зрозуміє,
Як ти страждала за Христа.

Коли побачила в дорозі:
"Та це ж мій син несе хреста".
Забилось серце у тривозі:
"Моя дитино, ось тут я".

І кинулась, щоб рятувати
Під стріли осудів людських.
О, ти Маріє, вічна Мати!
Твій цю дорогу вибрав син.

"Куди ведуть тебе, синочку?
Ти ж не чинив нікому зла.
Хто так порвав тобі сорочку?
Чому в тернині голова?"

"Та ж дайте ви його обняти!
Та пропустіть до нього ви!"
А кругом неї йдуть солдати,
Кричать: " А ну, геть, жінко, йди!"

До неба руки і ридає,
Ковтає сльози мов полин.
"Верни мені його "- благає,
Забувши, що Він - Божий Син.

Кільце вдається їй прорвати,
Її дитина ледь жива.
Лице скривавлене підняти,
Старається Він, сирота.

І ось їх погляди зустрілись,
І це тривало тільки мить.
Багато так сказать хотілось,
Та зрозуміла все без слів.

І ось тепер Він є розп’ятим,
А ти - схилилась у журбі.
Так, ти приречена мовчати,
Біль тамувати цей в собі.

І ти дивилась, мов завмерла
На дерев’яний гіркий хрест.
Так, то була й твоя Говерла,
І на покірність був твій тест.

О, жінко дивная, Маріє!
О, мати Божая моя!
Ніхто тебе не зрозуміє,
Як ти страждала за Христа.

2001

Город стискається у грядку,
Косою змінюється серп,
Вже навіть дід, не те, що дядько,
Не «сер», та вже не в СССР.

Тягав борінки – зараз грáблі,
Змінив орало на рискаль,
Дружину юності - на бабу,
Утіху яру - на печаль.

Од вітру щуляться тополі,
Вербовий лист тече в моря,
І духу зрілому доволі
Сльози пообіч олтаря.

25.03.11.

Ген дзвін
з-за гори
день гойдáє:
– Гóйда-да!
Життя –
не біда:
крýтить-вéртить в каруселі
від колиски до постéлі
і до смертного одрá.

Гей! Дзвін
з-за гори
день колише:
– Гóйда-да!
Рано-рано
череда
дзвоники гойдáє,
дзвони розсипає
попід ноги нам,
поміж ягоди,
ягоди-афúни –
пíдемо за ними,
назбираєм дзвону,
принесем додому:
бабі й дідові,
мамі й татові,
сестрі й братові, –
стане всім!
Бог із ними –
Бог із ним!

Ген дзвін
з-за гори
день гойдáє:
Гóйда-да,
гóйда-гóйда-гóйда-дá!

2011

* * *
Упрятавшимся в лоно фонаря, –
Где твой фитиль охватываю я,
Тобой разносклоняемое пламя, –
Какого же имения желать,
Когда на свет слетелась благодать
И сумрак расступается над нами.

Так, часть – до целого и пол – до полноты
Довоплощаешь, проникая, ты,
И бегство упраздняется по мере
Прибежища, налившегося в нем,
Пока не в схватке с нашим веществом
Отравленное вещество потери.

А нежность – даже посреди огней –
Влажна и обступает тем тесней
Ковчег фонарный, что иной неведом.
Он сам себе голубка и причал,
Его, как жизнь, никто не выбирал,
И никому не увязаться следом.

2011

Всіх я риб перелюблю в морі,
Маю внутрішню цю потребу,
І застигну в німому горі,
Вже коли я дійду до тебе.

Не торкай мене поміж ноги,
Він – вже мертвий, старий незграба,
І пробач мене, мила небого,
Не поставлю тебе уже крабом.

Та до зваби твоєї горнуся,
Я зробити ще дещо в силі,
У глибини твої увірвуся,
Солод-ласку дам – куннілінгус.

Все солоне злижу із тіла,
Струм оргазму пройде між нами.
Як здригнулась ти, затремтіла…
Піднялося на морі цунамі.

20.03 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Пародія

Ультрамарин, гумóвці, бірюза –
Зелено-синя ланка бурякóва…
Які Гаваї? Зникла десь коза,
І Гриць (Горацій) теж пропав… до слова.

Хоча б один рядок зробив нехай –
З сусідом, нéздаль, прагне релаксацій…
О, зараз буде: “Будьмо!” і “Банзай!”
Таке ліниве вдáлося до праці.

А потім ляже, наче справжній сер
(Хай Англія уже мені пробачить),
А ти з городу бігай – чи не вмер?
О, Гамлете! Яке життя собаче!

Дістав давно прозорих гúчок рай,
Базальних ганглій рідше імпульс блиска…
Звільнюся ось від одягу – і край!
На пляжі наче. Чим я не нудистка?

Полóти буду, всім наперекір!
Чи в турагенство? Треба ж мати міру!
Ось завтра мій очуняє…вампір –
Я – на Гаваях… (Майже по Шекспіру).


20.03. 2011

ультрамарин, індиго, бірюза... –
зелено-синя гама релаксації.
із томика виходить сер Гораціо
із вигуком (підслуханим) «банзай!»

і звичаям двірським наперекір,
звільнивши ноги з-під взуття та одягу,
ступає в рай прозорих вод із подивом:
«куди дивився батько мій, Шекспір?

яка краса - цей крихітний гавай!
пробач стара і добра бабцю Англіє,
від враження іскрять базальні ганглії -
о, Гамлете, лишаюсь. прощавай.

Уже давно ніхто не стереже
Свойого брата, каючись як Каїн,
Перетривавши поставання таїн,
Одну для себе ревно береже.
І світ такий - голубка і змія,
І в кожнім падолисті квітне квітень,
Як златоглави з бучацьких робітень,
Глибокий млосний погляд Мамая.
І все тобі проститься, й та гінка
Твоя дорога, що малює звичний
Присвят і зрад орнамент меандричний,
Коли заступиш брата від клинка.

Слова - як каміння з кручі -
Прощальні і поминальні.
Всі вироки - неминучі,
Всі задуми - геніальні.

І чашу проносять мимо,
І вінця сухі до ранку,
Допоки ще серце риму
Викохує, наче рану,

У час, коли в ночі зимні
З провинами ставки очні.
Всі істини - незглибимі,
Всі доторки - непорочні.

Вже зібрано каміння. Може знову
Його розкидать і піти у ніч?
І не шукати відповідність слову,
І не блукать в тенетах протиріч.

Вже зібрано сповна. Що з того, брате?
На скронях пил, в очах пісок і сум.
Чи будеш знову вічність катувати
Присутністю своєю?- Божий глум.

І вмер. Відносно. Чи навіки канув,-
Блаженна мить безликого єства.
Що принесеш з собою на заклання?
Мабуть, нічого. Лиш одні слова…

В широтах забамбулених совком
стояли й веселили нас скульптури:
«Шахтар», «Доярка», «Дівчина з веслом» –
шедеври пролетарської культури.
Дебела дівчина велично зирить вдаль.
Придуркуватість легка на обличчі.
Веслом відгонить смуток і печаль?
Веслом долає всякі протиріччя?
«Для чого їй весло?» – питаєш ти?
Для нападу, для самооборони?
Куди збиралась краля з ним підти –
в бутік чи на веслярські перегони?
Чому весло, а не, скажімо, смолоскип,
як в пОдруги – у статуї Свободи?
Чи те весло взялась постерегти
бой-френду, поки п’є він «Пиво-Води»?
Чому не оголила вона грудь,
як інвалідка та – Венера із Мілоса?
В веслі чи в чім її жіноча суть?
Чому в «мужскіх» трусах? Чому не боса?
Аж раптом зрозумів! Мені дійшло!!
Ця дівчина кохає і страждає!
«Гребіть ви звідси! Нате вам весло!» –
всім виглядом своїм нас закликає.

Сонячний зайчик
на ймення Світланчик,
Променя раннього
радісний син,
Має веселу
допитливу вдачу –
Це непосида
з усіх непосид.

Зранку він чуба
лоскоче ялині
І перелічує
шишки на ній.
Потім, послухавши
співи пташині,
Сам повідає,
що бачив у сні.

Далі біжить
привітатись до річки,
Грати із хвильками
в довгу лозу,
Ще – погойдатись
на вітах вербички
І помогти їй
чесати косу.

Зайчик не має
спокійної миті –
Стільки на світі
Цікавих є справ.
Як ви гадаєте –
носики дітям
Хто це веснянками
поцяткував?

Хто не дає
зранку бути ледачим,
В торбу яскраву
збираючи сни?
Вірно! Це – зайчик
на ймення Світланчик,
Променя раннього
радісний син.

2011

Ошаліле вищання шин…
Декорації злих містерій…
Хоч листа по собі лиши
Після того, як хряпнуть двері

За тобою, а по слідах –
Лиш відлуння, не я, бо – горда…
Та шугнеться у дзеркалах
Хижим вищиром вовча морда

Оглашенної самоти,
І завиє, і заголосить,
І до серця твої сліди
Пригортатиме, і… і – досить.

До світання заклякне світ
Під снігами посеред літа
І русалки вкрадуть під лід
Потерчатко - печаль, сповиту

Та й задушену в повитку;
Заколишуть на зимних водах
Під співанку, мов плач, гірку.
А прочуняє – хай приходить,

Щоб узнати своє ім’я.
У розхристану навстіж хату
Вітер – поводирем. А я
Буду вкотре уже читати

В світлі повні, ущент розбитім
Тінню рами - а чи хреста -
Ненародженим нашим дітям
Ненаписаного листа.

Може тобі –
світанку?
Може –
дощу холодного?
Будеш моїм серпанком,
Будем… одне для одного…

Серце – на два осколки…
Просто небо… таке безпомічне
І твій погляд – під нігті голки
Допікає надмірно боляче

Пародія

Сторінка третя: схилені над тілом…
– Він буде жити? Три доби іскрило…
Скажіть, Він буде? Лікар строго: “Цить!
Могли ж Ви перерватися… на мить?
Щоб без перерви, їжі аж три дні!
Він не машина, а людина, ні?
І, схоже, обезсилений до краю,
Від голоду, напевно. Зараз взнаю…”

Хвилина… дві… чотири… Час втіка!
“Де пульс? Де пульс?” Оголена рука…
Стиска сухарик, наче хто приклеїв…
– Сидів отам в кутку, на батареї,
Щось шепотів про “спрощений маршрут”.
І про десерт. А ще – що не верблюд…

– О, ні! Він диха! Схоже – симулює!
– Коханий, правда? Лікар не жартує?
Ах, котику! Та ти ще той актор!
То що там про… штанята… Піфагор?
Тобі вже краще – то подай сигнал!
Я збуджуюсь – який ти… театрал.
Думки ми проженем оті дурні,
І зараз будеш знову… на коні!
Іди до мене! Киця хоче гаму!
– Е, не втікайте, лікарю! Я з вами!


12.03.2011

Загубити годинник, щоб більш не губити хвилин.
Загубити квитки, щоб не було куди повертатись.
Навмання, догори. До неходжених досі вершин,
До нечесаних хмар, і лісів, таємниче-картатих.

Заговорений вітер голосить вершинам псалом,
Мокрі крила ялин заплелися зеленим арканом.
За вікном громовиця... На склі малювати теплом,
Поки світ крізь дощі обростає холодним туманом...

Пахне хвоєю, воском… Танцююча тінь на стіні
Залишає цей простір – що подих, то далі і далі…
Відбиватись глибоко в зіницях, на самому дні,
Лунко падають, в тишу зірвавшись, коралі.

Заговорений вітер приб’ється ялинам до ніг,
Завмирають дві тіні на грані всіх істин і світу,
На повіках розтане останній неторканий сніг... -
Загубити б цю мить, щоб вона не змогла закінчитись!


08.03.2011 (с)

Рушниками підперезані,
Як весільні старости,
Між ялинами старезними
Стали цвинтарні хрести.

Хай на Світі Тім заручені
З пеклом зайди і народ,
Більше, ніж на Цьому, мучити
Не додумається чорт.

Рушники крильми розп’ятими,
Як на плечах, на хрестах.
Хто ж на Світі Тім спасатиме?
Може, Будда чи Аллах?

Трухлявіють-розсипаються
І хрести, і родовід.
Рай і пекло починаються
Ще до цвинтарних воріт!
2011

як темно ще
й людина наче звір
звук обирає за орієнтир
іще не перекрикують машини
собачих зойків і зітхань пташиних

як темно
ще затулено засів
зорь і поодиноких голосів
і сплячий простір ще конем не фиркне
не позіхне напівоспала хвіртка

світати мало б
в космосі ж сумнім
ще слово красномовне наче мім
і ненависть у темряві з любов’ю
обмінюються кривдами і кров’ю

сіріє
душ заклацали замки
чи входять чи виходять – невтямки
світанок видибає мов святенник
і тільки темноті видать як темно

___________________________
2007

1.
Нехай ще «скрипка грає, серце крає»!
...А в кого замість серця – камінець?
Пекла вам кожна крапля «Водограю»,
що спраглим Пісні
дарував Співець.

Допоки Він плекав «Червону руту»,
любов’ю пестив ніжні пелюстки,
ви бовтали ненависть як отруту
й сумління рештки
рвали на шматки.

Це ж треба вже дорватись до нестями,
щоб зважитися врешті на таке!
Й земля не розступилась під ногами
в ту мить, як замишляли ви
лихе...

2.
В дрімучім лісі тіло ще гойдалось...
А ви за упокій уже пили
у спокої й покоях. Чи гадали –
на Пісні міцно зашморг затягли?

Самі, напевно, не збагнете й досі
чим саме вам та Пісня допекла:
чи тим, що рута-м’ята у волоссі,
чи тим, що за плечима два крила?

Тоді її сахались, наче ладана,
й тепер вона шмагає вас навхрест.
Та Пісня зроду-віку ниць не падала.
Усе при ній: душа, краса і честь.

...Пливла людська печаль за крижмом білим.
Сльозу ронили квіти на труні.
А ви, мов круки, каркали над тілом,
і думали – хороните її,

зраджену і заборонену,
зболену Пісню Володину...

3.
...Втирався світ од мряки й плісні
і в синє небо позирав:
так високо вкраїнську Пісню
іще ніхто не підіймав!

Не горда, згадана не всує.
І словом – тиха і проста.
Дивіться, ниці, як пасує
їй благодатна висота!

Щось є в цій Пісні від санскриту,
прадавня загадка якась...
І неможливо приручити
її крилату іпостась.

Погляньте, до наживи ласі,
як їй свобода до лиця!
...Витає Пісня в позачасі,
подібна до свого творця.

03.2009(2011)

Мені твої вуста – за все на світі,
як спраглому холодне джерело,
що не зміліло у розкошах літа,
яке б воно спекотне не було…

Я п’ю тебе, і знову хочу пити
і мед, і гіркоту, і біль, і сум…
Моя любове, як без тебе жити,
коли усе здіймається на глум?

Світанки білі, росами сліпучі,
в туманах вишень губиться трава,
десь понад річкою, у прірвах-кручах
сумує солов’їна перезва…

Жива, невінчана, та бита-гнана,
як розкіш, як тремтлива нитка-грань –
відрада, що трима мене від рана
без метушіння… й майже без питань…

Вертає сонце у цнотливе літо,
і матіоли пахнуть від заплав...
Твої вуста – мені за все на світі,
за всі на світі ніжності слова…

Між нами земля нанизала століття
Так рясно – із горя, і болю, і блиску:
Чим більше живу в неспокійному світі,
Тим знаю напевно – Ти близько.

Схрестилися долі, мечі і дороги,
Хрестилися ми на стежки непомітні.
Не відаю інших шляхів і нікого,
Хто був би настільки рідним.

Бо глибоко так - суєта не торкнеться
І відчай не дійде, і ворог не вкусить, -
В самісінькім серці – іще одне серце –
Імення Твоє, Ісусе…
3.03.11

і буде вино смакувати тобі - мов кров
а сніг - наче манна небесна чи манна каша
покірно чекаю - іуда про нас розкаже
підставимо щоки під вітер чужих розмов

важкими шляхами ночей позашлюбних я
і десять хрестів за тобою нести не проти
здається, що це вже довічна моя робота
покірно чекаю - забий в мене перший цвях!

клянуся любити. клянуся в останній раз.
собою клянуся, воскреслою після злості,
і нашими дітьми, розбризканими у постіль,
а ще - матерями, які проклинають нас...

Обдовбані підлітки ділять косяк на всіх,
Заходяться реготом – котиться горлом дим,
Волають веселі, здається їм так, пісні -
Байдуже все вічно п’яним і молодим.

Байдуже, що в школі мама вже п’ятий раз
За місяць, і керівничка – скажений пес,
Кидається на людей без команди «фас»,
І дід-фронтовик побачив фашистський хрест

Під лівим плечем, ще свіжий, ще кров сочить,
Так ніби тікає з тіла... Бліді слова,
Неначе палатні стіни, і хтось кричить
На вухо, аж розривається голова...

І білі халати бідонами молока
Заповнюють простір, звідти і аж сюди,
На очі лягає холодна чужа рука –
Байдуже все вічно п’яним і молодим.

І вечір ховає тіні у капюшон,
І кисне в калюжі сумка «Хеллоу Кітті»,
Здіймається в небо дим, як густий фантом,
І в землю вростають корінням штучні квіти...

• • • •
І як вітрило уві сні майне
про тебе згадка з мрії Одіссея,
його далеке незабутнє - "не..."
розлукою в рою лунання слова
понад Борея те́чею, - сяйне,
і вмить, як долі усмішка раптова,
злетить і згине марево земне

Закутаюсь у білу заметіль.
Вона мені сьогодні –
майже рідна.
Погідно на душі.
Стихає біль.
Звідкіль серед зими -
самотня, бідна?

О, не сумуй,
коли з небес лапатий
завзято,
просто в душу, пада сніг.
Княгиням треба вірити.
Прощати.
Прощатися.
З усіх земних доріг,

чекаючи, пускати на поріг
ігнорувати радощі і втрати…

* * *
Відвернися, слизький малоросе,
Закрий вуха та очі втопи,
Над Чечнею ревуть стоголосо
БеТееРи в кривавій ропі.

Там немає хахла-салоїда,
Він сховався в безпечний куток,
А в Чечні від дитини до діда,
Кожен взяв ненависний клинок.

Знавісніла Ічкерія з горя,
Пре у Грозний кацап-лицемір,
І у Тéрек розчавлена воля
По краплині стікає із гір.

Над Аргунем зітхають гармати,
МІГам дали команду на зліт,
І нащадки творців Імамату
На війну піднімають нарід.

В хмари диму вершини повиті,
Чорним мороком вкрилась земля,
Для горян приготовані кліті –
“Подарунки” сталеві Кремля.

У руїнах чеченки голосять,
Бо вмирають мужчини в бою,
Вони волі в Росії не просять,
І в Алаха місцини в раю

З піднебесся могильщиків купа
Зирить хижо в обличчя німе,
Та орли не сідають на трупа:
Серце воїна дзьоб не візьме.

Хоч не знаю, чи буду почутий,
Я у Господа щиро молю,
Щоб не падали більш у Бамуті
Світлі воїни в чорну ріллю.

Зірок на небі – як магометан,
то розпорошених, то скупчених в країни.
Мов осереддя їх – подібний до пір’їни,
старенький місяць, суфій і султан.

Забудь про хаос денних голосів
і тихо увійди у гармонійність ночі;
дитинно щиро хай душа твоя захоче
пробути в мирі до кінця часів.

Залиш при вході, мов важке взуття,
марнотні думи і тривоги тлінні.
Залиш їх днині, бо нічній святині
присвятиш нині мить свого життя.

Ти осягнеш: допоки плин ночей
на батику буття малює свій орнамент
і місячне перо п’є темряви атрамент,
не розладнатися порядкові речей.

І тільки півень (анти-муедзин)
священнодійство це спиняти має владу,
рвучи ажурний світ нічного султанату
гяурським гімном Сонцю
від низин.

2003

Сині мелодії моря і пряного вітру.
Любощі глорії чаші едемського сидру.
Ти віддавалася і ніби юність вертала
Хвилі прибою на лезо п’янкого сандала.
……………………………………………
……………………………………………
Мяко гойдалася кода торкань і цілунків.
І для оби́двох одна була снива піала...
Лиш на світанку я вийшов із хіті лаштунків -
Ти прокидалась в обійми і не впізнавала.
……………………………………………
……………………………………………
Наче збувалося дуже вагоме допіру.
І ти летіла б і далі з тілесного виру,
І подолала примарну між нами б завісу,
Птахою зринувши в небо з куща барбарису.

Мені б любов свою не розгубити…
Проказую в молитві сокровенній:
- Якби ти знав, як хочу я творити!
Тебе прошу – ти будь моїм натхненням.
Ти сенсом будь усіх моїх початків,
Мене щасливою зробити в твоїй силі,
Не став на моїй долі хрест-печатку,
І хоч на мить з’явись на небосхилі.
Тебе чекати буду вдень й щоночі –
На це у мене вистарчить терпіння,
І я впізнаю мудрі твої очі
Як символи блаженного падіння.
… Ти тільки появись…


22 січня 2011 р.