Атака за атакою атак…
Гвалтує нас знайомий Гвалтівник
Давайте вже зізнаємось, відтак
Ретельно переглянем довідник:
Кроїли нас звіринці… так чи ні?
Де висновки озвучені і ким?
Маєточки і надр відбивні…
Просрали, безумовно, вкотре Крим…

Білий березень - сиві скроні,
попід руки - липнева мить...
Пишне літо зеленокронить.
І у ліліях гомонить.
Пахне вечір дрібненьким сіном,
горне досвітки до чола.
На крислату гутірку сіла
свідка птаха, - своя-своя.

В мужності кується перемога,
В стійкості гартуються бійці, –
Падаючи часом од тривоги
Й зводячись, відшукуючи ціль.
Полум’я єднає землю й висі
Тут, де зайда близько підійшов, –
Головне – самому вберегтися
І чужинця знищити будь-що.

Хотілося сьогодні написати
Чимало добрих і відвертих слів.
А все одно їх буде малувато
У порівнянні з тим, що Він створив.

Його рядки - симфонія! Соната!
Співець кохання, світлих почуттів...
По ворогу потужно б'є з гармати,

Чекаєм світла,
вірим в Перемогу.
Спішать вітри
із Виріїв-політь.
Мелодій літа
стомлена дорога
побіля двору
скрадливо стоїть.

Ідуть, на жаль, найкращі із людей,
безжально розчиняючись у часі,
не втіливши і дещиці ідей –
звільняють чільне місце… біомасі.

У мороці не віднайти ключі,
зірвати ланцюги на брамі пустки.
В нестямі хтось приречено харчить,

Я - маленьке зайченятко.
Біля мене зайчик-татко.
Він дає мені морквинку,
Я ж дивлюся на хмаринку.
В небі кращої немає,
Бо хмаринкин тато дбає,
Щоби донечка-хмаринка
Не журилась ні хвилинки,

Естетом був імператор Адріан. Не міг намилуватись красою Антіноя. Шість років поспіль мав його при собі. Куди б не їхав, Антіной був поруч. І треба ж так: невідь з якої причини юнак не вирнув з Нілу. Сумував імператор і наказав обожнити коханця. Влашт

Бездоганна усмішка
має буть у мене.
Я повинен з криком
вибігать на сцену.

Я мушу бути завжди
у найкращій формі.
Піжонів дивувати,

Із Юза Алешковського

Із колимського білого аду
йшли ми в зону крізь віхоли дим.
Я помітив недопалок з колом помади
і рвонувся зі строю за ним.

Баб не бачив я років чотири,

Воно таке примхливе нерозбурхане
Незаймане нелякане ніким
І кольором небес нічним замурзане
Якоїсь невідомої Ріки…
Стою закам’янілий і вирішую…
Манер у мегаполіса хоч й тьма
Почну я завойовувати віршами
Не парами відразу сімома…

Шугання, свисту й прохолоди
Вітрів чомусь давно нема, -
Заціпеніли теплі води
І верб стривоженість німа.
Ні коливання очерету,
Ні шелестіння в'ялих трав, -
Мов у невидимі тенета
Одвічний рух вітрів попав.

Пов’яжу скиндячку* доні,
коралі на шию,
зачерпну роси в долоні,
личко миле вмию,
хай світанки волошкові
стеляться барвінком,
щоб зростала у любові
та сміялась дзвінко,

У дні безбарвні чорна самота
Впивається своїм байдужим оком.
Мені наснилась дівчина проста
З обличчям світлим, поглядом глибоким.

Я йшов назустріч. Вже розтанув сніг,
Дивилося на нас блакитне небо.
Тримав букет я квітів польових

Питаєте, чи знав я Богуна? –
Старий не став з отвітом поспішати.
Узявся по кишенях щось шукати
І, зі словами: - От же де вона! –
Дістав з кишені люльку. Взяв капшук.
Набив старанно зіллям. Затягнувся.
Тоді лиш до розмови повернувся,
Узявши люльку у

Коли забракне чуття, і тому говоритимеш прозою,
Коли здаватиметься, що усі слова,
Мов на вітер
Нанизане листя розсипається по землі
Шелестить в цьому вихорі смутку і безнадії,
Я повторю: не смій! Убиратись у схоплений відчай,
Я повторю: не смій! П