Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Пекун Олексій (1983)
Народився 23 серпня 1983 року в місті Дніпро, де й живу уже більше сорока років.




Поеми ⁄ Переглянути все відразу

  •   Чорне десятиліття (уривок з ненаписаної поеми "Країна пітьми ")
    Пройшло вже майже десять літ
    Як на країну впало стільки бід
  •   Дорога крізь ніч. Епілог
    І поховали Стуса в землю мерзлу
    Де замість імені - могила номер сім
  •   Дорога крізь ніч. Розділ VIII
    Скінчилися роки заслання
    І можна вже вертатися додому
  •   Дорога крізь ніч. Розділ VII
    У серпні місяці був суд
    Вірніш сказать - не було його.
  •   Дорога крізь ніч. Розділ VI
    Камера. Брудні обдерті стіни.
    Нари. Холодний спліснявілий дух.
  •   Дорога крізь ніч. Розділ V.
    А далі... А далі...
    "Сосновий смерк мерзне угорі!"
  •   Дорога крізь ніч. Розділ IV
    Барометр показував на штиль
    І новим холодом повіяло зі Сходу
  •   Дорога крізь ніч. Розділ ІІІ
    Ізнов Донбас. Ти все ж такий
    Ти не змінився за ці роки
  •   Дорога крізь ніч. Розділ ІІ
    Школу закінчено. Срібна медаль.
    Життя молоде - широка даль
  •   Дорога крізь ніч. Розділ І.
    Роки тридцяті... Грона болю
    Рука якого літописця би змогла
  •   Дорога крізь ніч (поема про Василя Стуса). Пролог
    Я розповім вам про життя
    Яке забрала сатанинськая система
  •   Місто над Дніпром
    Впродовж величних трьох століть
    Наш благословенний град стоїть
  •   Ханкала. Один день 96 - го (російською мовою)
    1. Утро
  •   Три обличчя Батьківщини (триптих)
    Інтродукція
  •   Скіфська війна
    П'ятсот літ зо двоє пар
    І століття ще чотири

  • Поеми

    1. Чорне десятиліття (уривок з ненаписаної поеми "Країна пітьми ")
      Пройшло вже майже десять літ
      Як на країну впало стільки бід
      Ні, то не холера й не чума
      Лиш всього - навсього Л. Д. Кучма.

      Півроку був прем'єр-міністром
      І наробив ділов аж так, що швах
      Та ось (не без підтримки комуністів)
      Проліз у президенти, усіх лишивши на бобах.

      Всього в повні не розказати
      Та треба з чогось починати
      Як між четвертими роками квітуча Україна
      Дійшла страшенної руїни.

      Що? Досягнення те що війни немає?
      Так і без неї народ погибає
      За мільйоном мільйон людей щезає
      Щороку десяток сіл зникає.

      Розграбовано заводи
      Занедбано поля.
      Давно такої шкоди
      Не бачила земля.

      Спустіли міські вулиці на сході
      Злиденність і на заході
      Хто не на чужинській каторжній роботі
      Ледь животіє у нужді.

      Казали при Кучмі завод твій запрацює
      Уже подібного ніхто давно не чує
      Вже диму й слід над трубами пропав.
      Устаткування ж олігарх на брухт продав.

      А все що встояло
      За копійки новим панам потрапило
      Господаря-таки ізнов немає
      Як красти знає, а щоб робить,
      то розуму не вистачає.

      Однак все те ще півбіди
      Ніхто не знав ще у той час
      Що йдемо знов назад. Туди.
      У диктатуру вів Кучма нас.

      Запізно ж ми прозріли:
      Все поміж злами обирали
      Лиш тоді як Гонгадзе вбили
      Тоді уже повстали.

      Творила й згодом ота влада
      Злочинства іще чимало
      Дивилася на те Верховна Рада,
      А все кругом мовчало.

      Але надія не могла безплідно вмерти:
      В своїх серцях
      Ми сподівалися на рік дві тисячі четвертий
      Щоби забити їй у труну цвях.

      Але й на це вже підла влада
      Нам свого накидає супостата
      Подібного злодія - бандократа
      Ще треба пошукати.

      Однак за ним Росія!
      Їй він підходить якраз.
      Для шовіністів він месія
      Щоб знов поневолити нас.

      Бігмордами довкола
      Заставлено дороги і міста
      Скаженіють вищі кола
      І брешуть безсоромнії уста.

      Чорним біле називають,
      І опозицію оббріхують,
      Фашизмом обивателів лякають
      Без краю бруд все ллють і ллють.

      На що сподіватись
      На себе та сили Господні!
      Хоч важко. Та вириватись
      Нам все-таки треба з цієї безодні!

      26 серпня - 4 вересня 2004.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Дорога крізь ніч. Епілог
      І поховали Стуса в землю мерзлу
      Де замість імені - могила номер сім
      Щоб в забутті його ім'я навіки щезло
      В лиху науку дисидентам всім.

      Гадалося: в неволю й тіло уяремим,
      Залишимо лежати навіки...
      Від України і родини відокремим,
      Однак минули ті роки.

      Вернувсь поет до України
      На цвинтар Байковий в столиці
      Уклали в рідну землю тіло тлінне
      Та встановили хрест із криці.

      Вернувшись в рідну Батьківщину
      Із забуття та небуття,
      Він обіцяв про теє неодмінно
      У смерті повернувся до життя.

      Він повернувсь віршами і книжками
      Серед просвітлених ідей
      Його тернистими стежками
      Мандрують тисячі людей.

      Вже доля інша, не чужа
      Холодний лід епохи скрес
      І зболена його душа
      На землю споглядає із небес.

      А в небесах є також Україна
      Живуть у ній поети і герої
      Молитва їх до Бога лине
      Боронить нас від долі злої.

      І осява русяву Україну-Русь
      Яскрава зірка - Василь Стус
      І аз грішний поміж небом і землею
      Дивлюсь нагору без упину.
      Спостерігаю за зорею.

      25 вересня 2009 - 3 березня 2020.
      15 липня 2023.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Дорога крізь ніч. Розділ VIII
      Скінчилися роки заслання
      І можна вже вертатися додому
      На зустріч з Україною чекання,
      Що зцілює від ув'язнення утому.

      Очікувана мить у душу радість сіє
      ("Я скоро знов до краю пригорнусь")
      Ген-ген закінчиться Росія
      І розпочнеться вже твоя Київська Русь.

      Однак цей Київ вже не той
      Змінився він за вісім літ
      Пройшов по нім чорний розбой
      І натворив чимало бід.

      Республіки столиця
      Де править бюрократ
      Загальної темниці
      Найглибший каземат.

      Бенкет преницих хамів
      Доноси, страх, гоніння
      І на руїнах давніх храмів
      Мерзота запустіння.

      Радіє потолоч погана,
      Рахуючи хвилини і години
      Чекаючи що мить настане
      Прийде кінець цієї України.

      Одні в тюрмі, а інші у засланні
      У Києві лишилось мало друзів
      На іншеє примарне сподівання
      Допоки Україна у Союзі.

      Та не спинилась боротьба
      За кращу долю України,
      Невзмозі подолать її доба...
      Бо діє спілка з прав людини.

      Вступаючи в її широкі лави,
      Ізнову забезпечиш до тюрми дорогу
      Однак живеш на світі не для слави,
      А задля совісті і Бога.

      Життя коротке на півволі
      Де кожен крок вистежує система.
      Та іншої не буде долі
      Як не шануєш ти радянськії тотеми.

      Недовгого життя турботи
      На фабриці й серед родини
      Над "Палімпсестами" робота
      Й розмови із дорослим сином.

      Та ось прийшли вони. Квартиру обшукали.
      Не варто запитати в них чому.
      Поволі переривши все, забрали
      Із дому власного в тюрму.

      Ізнову суд. Швидкий, несправедливий
      Із адвокатом, що гірш від прокурора
      Обвинувальний висновок брехливий
      У стилі Якобінського Терору.

      Пєрмь-36... Пєрмь - 36
      Якої ж слід зажити слави
      Щоб напоротися на злість
      Чи то пак "милість" від держави.

      Під небом холодним Півночі
      Серед далекого краю
      Розляглось породження темної ночі
      Освенцім "Червоного Раю".

      Щомиті пекельне страждання,
      Концтабір - основа буття
      Тут вмерти природнє бажання
      І люди ідуть із життя.

      Тут змоги немає творити
      Напишеш - відразу відберуть
      За спротив відправлять на криту
      На тиждень чи більше дадуть.

      І де б твої руки не сховали
      На ранок знову буде трус
      І вартовий (його не звали):
      "Отдайте что насочиняли, заключённый Стус!"

      Остання збірка "Птах Душі"
      Не вийде у широкий світ
      Довершені поетові вірші
      Погинули у лихолітті літ.

      А десь відправлений в заслання
      Учений муж, що зветься Совістю Росії,
      Описуючи уряду діяння
      Вогненними словами в душу сіє:

      "Вирок Стусу це ганьба системі!
      За його незламність розплата
      Закликаю весь світ у цій темі
      Зупиним свавілля ката!"

      На марні тії сподівання
      Поки що не пробиті скелі
      І Сахарова намагання
      Глас вопіющого в пустелі.

      Після ув'язнення на критій
      Лук'яненко йому сказав:
      "Василю, я ладен вже себе спалити
      Аби цей жах більш не тривав."

      "Хто може так і виживає
      Нащо йдемо з нас кожен знав
      Навряд чи хто про нас згадає
      Хіба як мучеників. Додасть при цьому:
      "А той іще вірші писав."

      Нас тут "шанують". Капітан Долматов
      Ще привітає вранці таким матом
      Що будеш в глибині душі ще міркувати
      Чи була в нього колись мати?"

      "За що на критую відправили?"
      "Майора Гатіна образив.
      Сказав - татарин. І доправили
      Щоб знав що "русскій" він (зараза!)

      В цій душогубці Леніна і Сталіна
      Нас певно і спіткає смерть
      Бо правлять тут Гатіни - татаріни
      І їхнє зверху круть і верть."

      Та грець вже тут із ними
      Лиш на роботі тихцем мовиш рими:
      "За Леніна, за Сталіна
      За Гатіна - татаріна
      За Ваньку Давиклопова
      За Юрія Андропова
      І ще одну маленьку
      За Костю, за Черненку
      Бо як ти його в риму вбгаєш."

      Уранці вставши він читає,
      Схиливсь на ліжко. Це його час. Не відбереш.
      І наглядач одразу двері одчиняє:
      "То ти, (...), постіль мнеш!!!"

      І в карцер. Замість привітання.
      Як настогидла вже система ця!
      Сухе оголосив голодування
      Допоки? "До кінця!"

      Шаленого двобою - герцю
      Не витримало хворе серце.
      Чи впали може нари?
      Хто зна... А може все, до пари...

      Осінній ранок... Вмираючий в'язень
      Останнім поглядом озирає цей світ:
      "Прощаю я світе тобі всі образи
      Що ти заподіяв за життя мого літ."

      Ізнову смерть... Усе так звично
      Там де панує сила зла
      Одначе, знищивши фізично
      Морально ж вбити не змогла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Дорога крізь ніч. Розділ VII
      У серпні місяці був суд
      Вірніш сказать - не було його.
      Бо роздивись уважно: то не суд,
      А так лишень... Пародія на нього.

      Все наче суд: усе було при нім:
      Суддя і прокурор, і адвокат здоровий
      І засідателі. Та разом з тим усім
      Вже вирок був заздалегідь готовий.

      Затурканий і полохливий люд
      Все повторив що треба як по нотах,
      А хто таки вже витримав той суд
      Можливо ще піде у арештантських ротах.

      П'ять літ тюрми і три - заслання
      Чи буде звідти вороття?
      В пітьмі цій тонуть сподівання
      Чи вже не скінчилось життя?

      Лиш шкода рідних
      Їх зболенії душі і серця...
      Життя під пильним наглядом огидних
      Будь проклята система ця!

      Облягла туга сірим кругом
      В її тебе загнали власті
      Розрада в ній - розмова з другом
      По нещастю.

      А друг твій той Славко - людина із людей
      Він не поет, не літератор
      Чужий йому той ямб-хорей.
      Він лікар душ. Він психіатр.

      Цей час в тюрму "ласкаво запросив"
      І лікаря, і муляра Петренка.
      Здоровим той Славко оголосив
      Війни героя - генерала Григоренка.

      А чим той Григоренко провинивсь?
      Неначе ж не маньяка і не урод,
      А винен він у тім, що заступивсь
      За вигнаний із рідних піль народ.

      І ось тепер ці два чоловіки
      Сидять у лиховісній порожнечі.
      Міркують. Зазирають у віки
      Де був початок єврейсько-українській ворожнечі.

      Здавна відомо - люди не святі,
      А ми вже стали зовсім осоружні.
      У чому ж правда, що не ті й не ті
      Не хотіли жити дружньо.

      Минає день і день, а далі все -
      В тюрмі розходяться дороги
      Час чорною рікою нас несе
      Страждань і лиха буде ще премного.

      Столипінський вагон. Етап і сніг.
      "Прощай сердешна Україно!
      Чи вернусь ще на твій поріг
      Чи там десь у пітьмі загину".

      Холодна затяжна зима.
      Мордовський табір Барашево
      Йде день за днем. І тьма, і тьма...
      Замерзлі голії дерева.

      Коли б тутешнії ліси
      Могли б промовити хоч слово
      Про лихоліття нашого часи,
      Почули б ми вкраїнську мову.

      Тут стільки люду полягло
      В ув'язненні з нещасної Вкраїни
      В північне вимерзлеє тло
      Лишились там десь сиротини...

      За ґратами все люд сидить
      Не шахраї, не людожери
      Ще знають як той ліс валить
      Тут "старожили" сталінської ери.

      І давній зек мотає строк
      Не всіх знайшов п'ятдесят шостий...
      В снігах карбуючи свій крок
      Він зустрічає нових "гостей".

      Це добрий знак для усіх вас,
      Зустрівшись тут нове пізнати
      Позбутись вір, переконань, образ
      І про новеє написати.

      Ось тут і зараз, у цей час
      Осяяний мордвинською зорею,
      Аналізуй життя людини без прикрас
      Постав під сумніви "великую" ідею.

      Гадаєте у всьому винен сталінізм
      А потім що - прийшла свобода?
      Злочинство весь цей комунізм
      І СРСР це ніч народів.

      Ми самі те не помічаємо
      Відгородилися від решти світу
      Живемо у злиднях, а повчаємо
      Як правильно на світі жити.

      Над краєм цим нема вже Бога
      Лиш чорна непроглядна тьма
      До прірви йде наша дорога
      І вороття уже нема!

      Та ми живемо. Доки над нами синє небо
      Ми не спиняєм боротьби
      Крізь сльози посміхаючись. Так треба
      На вищир хижої доби.

      Коли сховатися од долі не судилось
      Життя накрила чорна злива
      Лишень одне тобі лишилось
      Протистояти, хоч простияння неможливе.

      Система твердить: "Ви однині
      Лиш порох, пил, лайно і бруд".
      Скоришся їй - і вже нема людини
      Погинеш, живучи поміж іуд.

      Протест і карцер; лист і одиночка
      Безчасся йде - війна триває...
      То лиш двокрапка, ні, - іще не точка:
      Живемо так, коли життя немає.

      Спиваючи страждань гіркую чашу трунку,
      Він починав голодування знов і знов
      Та врешті- решт не витримала стінка шлунку
      І ринула унутр кров.

      Упав та підхопили друзі
      Безпам'ятного понесли
      Крізь конвоїрів мат в контрольній смузі
      До лазарету принесли.

      А далі лікарі своє робили
      Від шлунку залишили чверть,
      Але згасали твої сили
      І вперше завітала смерть.

      Однак душі лишить цей світ не дали
      І серце знову завели
      "Замало ще ви тут страждали
      Бо ми зламать вас не змогли. "

      Так думали, напевно, комуністи
      Бо за якихось десять діб
      Запхали у вагон, даючи їсти
      Лиш оселедець й черствий хліб.

      О, так в Союзі не дадуть умерти
      Одначе жити також не дають
      Пекельна їжа робить все нестерпним
      Той біль, що йде крізь довгу путь.

      А поїзд суне, поїзд мчить
      Вже й станція Потьма
      Колючий дріт з обох боків біжить
      Від нього продиху нема.

      А він біжить
      Біжить-біжить
      Біжить, неначе мріє перекриття
      Усю Мордву і білий світ.

      Держава поспілкується про те
      Щоб ти "оздоровився" і "засмаг"
      В ній "санаторій" є на те
      Що зветься Дубравлаг.

      "За те що нашу правду ти не визнаєш
      І в єресі не чиниш покаяння
      Ми вчиним так, що до божевілля ти дійдеш:
      Позбавити тебе лікування.

      О ні, загибель - це не покарання ,
      Для вас був благом Сандармох
      Ми створимо тобі повільне умирання
      Щоб ти тут не одразу в муках здох".

      Та у житті - на все заплата
      Для ката із Москви і "свого" байстрюченка
      З поріддям сатани щолегше воювати
      Коли згадаєш ті слова Шевченка:

      "Караюсь, мучусь, але не каюсь!"
      Відстоюючи правду в бою злому тім,
      Бувало це не раз: свого життя зрікаюсь
      В ім'я того щоб вільним став мій дім.

      Хоч кат, хоч жертва - все одно
      Про теє кожен знає:
      Труна в землі, чи морське дно
      І виходу немає...

      Кінець життя - це смерть,
      Потому ж буде суд,
      Де втратить свою твердь
      Весь легіон іуд.

      А поки що несеш свій Хрест
      Йдучи повільно до Голгофи,
      І твориш збірку "Палімпсест",
      Складаючи тернові строфи.

      Це справді - Палімпсест життя
      Шкребе по серцю і душі Ніж Долі
      Щоб крізь табірне буття
      Дістатися розтоптаної волі.

      Зґвалтованої і опльованої у віках
      Коли вселялись в душі яничарства біси.
      Тоді як біль розгубленість і страх
      Нас змусили утратить власні риси.

      І звільниться народ, наш Народ -Ісав
      Досягне прощення границі
      Спокутуючи гріх коли продав
      Свою державу, за запах сочевиці.

      В сімдесят сьомий рік змінилася неволя:
      Послали із Потьми на Колиму
      Заслання не тюрма та все ж недоля
      Не вгледиш майбуття крізь лиховісну тьму.

      Централи, пєрєсилкі, дєржиморди,
      Блошиці, таргани, колишній люд -
      Росія від Івана живе тільки "твьордо"
      Спираючись на рабство, хамство й кнут.

      Як кажуть росіяни: "В корєнь зрі!"
      Панує владна лють
      Ішли віки, мінялися царі
      Та не мінялась суть!

      І от, "Вітаю тебе Колима,
      Попереду (позаду теж) сама пітьма
      Життя моє лиш темне дно
      Та і нехай! Його не буде все одно!"

      Ну щоб сказати Колима?
      Але без кожуха не ступиш тут і кроку
      Бо дев'ять місяців - зима,
      А решта - інші пори року.

      Для білої людини ця земля не мати:
      Пекельний в ній мороз, випалюючий сніг,
      Одвіку тут жили мисливці - азіати
      Сюди й монгола кінь дістатися не зміг.

      Та люди не змогли
      Відстоять свою волю
      Бо "русскіє" прийшли
      Й принесли алкоголю.

      Чиновник і купець - услід першопроходцю
      Дісталися сюди - до нитки обібрали...
      ("В нас хрест - у них нема; не шкода інородця")
      Імперії й тоді відмінностей не мали.

      Обібрані "братами" якути, чукчі та евени
      Від горя без просвіту вже по-слов'янськи п'ють,
      Насичуючи трунком артерії і вени
      Сердешнії од спирту, неначе мухи мруть!

      Відтоді ж як пройшли кривавії руїни,
      Імперія ізнов відроджувала стан
      І отоді отут, в засніженій пустині
      Постав новий край Магадан.

      Постав він на кістках, неначе город Пітер
      (Хоча й не порівнять із Сталіним Петра)
      Тут багатьох убив холодний, лютий вітер
      На рудниках "народного добра".

      Старались як могли і ВОХРу конвоїри,
      Винищуючи весь тут "зайвий контингент"
      В жорстокості своїй вони не знали міри
      І захаращили кістками околиці ущент.

      Як річки навесні відновлюють свій ток
      Із мерзлоти, мов у кошмарні сні
      Вилазить ліс кісток...
      То пам'ять про "славетні сталінськії дні!!!"

      Загнали у тюрму півсвіту комуністи
      Мільярди громадян обернено в рабів
      Фантомні болі їх ще довго будуть гризти
      Що бачим ми уже й за наших днів.

      Невзмозі чоловік нічого з цим зробити
      Впадає раз-у-раз у спиртовий наркоз
      На шахті він - таки щось може заробити
      Однак йому життя вриває силікоз...

      Прибитий існуванням бухає він щодня
      А що іще робить в Росії?! Пиятика і бійка
      Похмілля вранці... Каторга - ізнов гульня,
      Гуляй душа - життя копійка!

      Дві довгії зими
      І три коротких літа
      Пробув після тюрми
      На цьому краї світу.

      Працюючи на рудні
      Посеред пекла й пилу,
      Рубаючи марудно
      Золотоносні жили.

      Зразково-показова стаханівська бригада,
      Працюючи ударно, будує комунізм.
      В гонитві за метою звичайно же "ні нада"
      Звертать увагу на "дрібниці" - хвороби й травматизм.

      Чом кинули роботу? В вас сів акумулятор?
      "Та ні, обладнання готове до роботи
      Однак... не можна так робить, тут треба респіратор
      Ця марля ні до чого... Де про людей турбота?

      "Вас не рятує марля. Отримаєте власний, персональний".
      "О ні, цього замало. Я вимагаю щоб однині
      Дотримувались ви закону вже реально,
      І видали б ті респіратори всій зміні.

      "Ну що ж, ми втілим цю вимогу
      Однак і ти ще постраждаєш:
      Покажем "за Можай" дорогу
      І ти її на всю спізнаєш.

      Вошивий ти інтелігент,
      Що задумав раптом бунтувати
      Не трапивсь нам ще дисидент
      Якого б не могли зламати".

      Іще на свій, замовний лад
      Опише це в статті Супряга
      Із пафосом супроти "зрад"
      Для слави кумача і стяга.

      Та що ж... На те й СРСР
      Щоб пасквілянти одурманювали люд
      Збирали матеріал для "вищих" сфер
      Під вирок у майбутній суд.

      А поки, вийшовши назовні,
      Карбуєш у снігах свій крок,
      Диханням зігріваючи долоні,
      Під тужливі спалахи сяйва і шепіт зірок.

      Похмурий край, печальне існування
      Життя всяк час витруює система
      Постійний стрес, напруга і чекання
      Повернення в тюрму чи іншої проблеми.

      Ще й на підбір сусіди
      Котрі постійно дебоширять й п'ють
      Уміє КДБ підкидувати біди,
      Доповнюючи лиха чорну суть.

      Як важко жити так - вповні не розказати
      Попереду тебе лиш непроглядна тьма,
      А в Україні там сама лишилась мати
      Бо батька вже нема...




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Дорога крізь ніч. Розділ VI
      Камера. Брудні обдерті стіни.
      Нари. Холодний спліснявілий дух.
      І тут поволі, до загину,
      Вмирає кожен подих. Кожен рух.

      Рокований на згин
      Від самоти і туги
      "Шість з половиною - в один
      Чотири кроки - в другий."

      Весь простір. І заґратоване вікно,
      А ніч вся темна і понура
      Немов страшне кіно
      Надворі, ген, вирує буря.

      Спалахує вогонь
      Засвічує крізь грати
      Крізь пальці двох долонь
      І грім б'є мов з гармати.

      І ззовні шум летить
      Так бучно й гамірливо
      Без спину ні на мить
      Надворі там бунтує злива.

      І вихор завива
      Крізь тріщини у стінах
      Мов привидів зо два
      Десь у старих руїнах.

      Як блискавка щохвилини
      Рве пітьми загати
      То церква святої Ірини
      Дивиться на тебе крізь ґрати.

      Початку тут вже не знайти
      І мерехтить в уяві дивний вияв:
      Можливо у тюрмі сидиш не ти,
      А ціле місто Київ.

      Давно в неволі ми
      Слабкі й духовно кволі.
      За мурами тюрми,
      А мислим - ми на волі.

      І кожне друге з нас
      Все ходить в яничарах
      Скрізь отупілість мас,
      А сонце наше в хмарах.

      Позбувся волі чоловік
      Упав давно в зневір'я яму
      І лихо це із віку в вік
      Іде, мов привид Брокену, за нами.

      Тебе арештували в січні
      При цьому перерили всю квартиру
      Забрали що знайшли (ця справа звична)
      З тих пір минуло місяці чотири.

      Арештували безпідставно
      Одначе кого це хвилює...
      Система затискає вправно
      Протестів тут ніхто не чує...

      - Що вам про Добоша відомо?
      - Такого зовсім я не знаю
      - Звикайте до тюрми: нового дому
      Для вас іншого виходу немає.

      Попався Добош на кордоні
      (Вже б краще не вивозив самвидаву)
      Тепер багато в КДБешному полоні,
      І їм усім "пришили" справу.

      Накрили вас - "наклепників на лад"
      По вас ще заспівають "менестрелі",
      Що ви є вороги Країни Рад,
      А Добош так... лиш casus belli.

      Але людину хоч і можна ув'язнити у тюрмі
      Та творчість в ній не просто так убити
      Промінчик є в оцій пітьмі
      Це час перекладати і творити.

      Великий Гете. Його високії рядки
      Перенароджуються в мову
      І забуваєш слідчих, їх плітки
      Як до роботи стаєш знову.

      А також і свої вірші
      З'являються в темниці цій щоденно
      Спіши писати, жить спіши
      Бо може й не побачиш світло денне.

      "Dichtenzeit. Час творчості". Повний натхнення і щедрот
      Свою ти збірку будеш називати.
      Ніхто не заважає: бо від життя турбот
      Тебе тепер звільнили ґрати.

      Лиш допити (а викликають раз у раз)
      Та вивчення своєї справи
      В творіння відбирають час
      Такий весь плідний і яскравий.

      О час, о час! Ти всім приніс
      Тяжкі випробування сильні:
      Хтось у тюрмі, а хтось як Лупиніс
      Потрапив у лабети божевільні.

      А дехто вкоротив життя собі
      Як Макух чи Олекса Гірник,
      Всі витративши сили в боротьбі,
      І згинув як безвірник.

      Гроза минула. Дощ ущух
      Лиш грім гарчить удалині
      Десь там п'янить весняний дух,
      Ідуть травневі дні.

      Надворі забринів туман
      Як темно. Де світанок?
      Втомивсь дивитись на паркан
      Забувся сном під ранок.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Дорога крізь ніч. Розділ V.
      А далі... А далі...
      "Сосновий смерк мерзне угорі!"
      Іде крізь Пекло в селище печалі
      Той хто живе оцій порі.

      Життя митця (не холуя) в Радянській Україні
      Саме витягування жил
      Тут, як казав покійний Симоненко
      "...Давно уже немає місця для могил!"

      Система знищила його
      Тихенько так, щоб і не знали,
      Та й потім ще не одного
      Кинджалом в спину убивали.

      За ким не зачинилися тюрма
      Тому вготована могила
      Ти "нерадянський" - раз й життя нема!
      Ось так і Горську молотком убили.

      Карпатський ліс, високий бук,
      Хилиться гілля круто
      На нім повисне Івасюк
      За те що написав "Червону руту".

      Та сірій масі що до цього
      Давно на це вже не зважає,
      З сумління майже не лишилося нічого
      І мертвих мало хто вже поважає.

      Зоставили останні лихоліття
      Поля могил на мапі не позначених,
      Страшне двадцятеє століття:
      В нім діти грають черепами страчених.

      Занурившись в своє життя
      Рятує себе люд від божевілля.
      Закрився цим од майбуття
      Дозволив чорне вседозвілля.

      Той лиховісний Маланчук
      Отримав пост високий від держави,
      Відчувши всю свободу рук,
      Ще попрацює він "на славу"!

      Ось отоді, на лихо всім,
      Обрушить меч на "ворогів держави",
      То буде рік шістдесят сім,
      Де ошаліють вовкодави.

      І буде там етап, Мордва
      Шлях у неволю з несвободи...
      Ще буде рік сімдесят два,
      Однак про нього трохи згодом.

      То отже далі - всім відомо.
      Ця справа невеселая напевно:
      Ані роботи, ані дому.
      І тяжко що фізично, що душевно.

      Ще добре що хоч є знайомі
      Однак не вічно ж так тривати
      (Зима іде і що за нею невідомо)
      Лишається одне - шукати і шукати...

      Ідеш - відмова, знов - відмова
      Нема прописки - не беруть
      "Освіта вища - про що мова?"
      А вересневі дні ідуть...

      Спасибі що Самійленко із інституту садівництва
      Поет, колишній в'язень таборів,
      Працюючи в бригаді з будівництва
      Роботу все - таки знайти зумів.

      Що за робота? Робота як робота
      Робота - яма із вапном!
      Кому в нас владі суперечити охота
      Той перше познайомиться із дном.

      -Та і нехай! Я не шкодую все одно
      Що дня того не став мовчати,
      Що змушений гасить вапно
      Зате очей в Сірка не маю позичати.

      Літературу я не кину
      Бо це життя мого потреба,
      Знайшовши вільную годину
      Писатиму хоч би й для себе.

      Ось листопад і проминув
      Засипав сніг алеї парку...
      Вже ж якось осінь перебув
      А там перевели на кочегарку.

      Котлів зо двоє, чорні стіни...
      Топи, закидуй, а опісля - чисть.
      Доки відробиш цілу зміну
      То пил тебе аж до кісток проїсть.

      Повітрю доступ тут закрито чинно
      Щілин катма, не те що люк...
      Потому зовсім безупинно
      Легені надрива сухий кашлюк.

      Але можливо й це стерпіти
      У всім шукати позитивний знак.
      Сидиш в теплі, а значить можна жити
      Читати на дозвіллі. З собою бути наодинці так.

      Працюють руки, міркує голова,
      Горить вогонь, а значить справа звична
      Все просто наче двічі два:
      Роботи не бояться "політичні".

      Уже в своїм житті ти не один
      Вже поруч є вірна дружина
      Невдовзі також буде син
      І стане повноцінною родина.

      Одразу серце стискається журбою
      (О як же була права стара мати)
      Для них не буде щастя із тобою:
      Їм доля відміряє лиш страждати.

      Не буде чоловіка й тата
      Це відчуваєш вже і нині
      Бо знаєш - залишилось небагато:
      В'язниця й смерть у крижаній пустині.

      Ну а поки що на краю безодні
      Творінням кожен день свій відмічаєш
      І все то те - немов дари Господні
      Ти хочеш відтворити все що в серці маєш.

      Напевно нагорі хтось не догледів
      Чи ненадовго там відклали гнів...
      Відкрився доступ до похованих секретів
      Стус влаштувався працювати у архів.

      Немов в старім монастирі
      Одвіку тут панує тиша
      Ледь чутно йдуть старенькі дзигарі
      І шелестять папери лише.

      Тут Кук - останній командир повстанців
      Тихенько коротає дні
      "Вже як давно залишив шанці
      Життя минуло мов у сні..."

      Болять душі незгойні рани
      І ліки хто для них знайде?
      Товариші всі помирали
      Лиш я лишився у ніде.

      Звідкуль узявся хлопець цей
      Полемізуючий поет-оратор,
      Що наосліп на вістря йде?
      Фанатик він, чи провокатор?

      - Василь, повір мені, старій людині,
      Поганого тобі я не скажу,
      Ти дуже прислужишся Україні
      Не обирай стезю чужу.

      Що з того що великий борець
      Ізнов зустріне власну смерть
      Бо ти поет і науковець
      Не бийся об цю кляту твердь.

      Недовго працював Василь в архіві
      Старе згадали, змусили піти,
      Але за час той, що було можливо,
      Опрацював рукописи й листи.

      Старі папери, фоліанти.
      Діла давно минулих днів...
      О, як зраділи б дисертанти
      Якби відкрили весь архів.

      Однак цьому нескоро бути
      Ще довго їм лежать у забутті
      Тому усе що пощастило роздобути
      Слід якнайшвидше переплавить у статті.

      Узять хоч би життя Тичини
      Його стезя, його Голгофа,
      Трагедія митця, трагедія людини,
      А молодь і не відає нічого.

      Або розповісти про світ
      Якому підло так майбутнє окрадають
      На схилі сатанинських літ
      Те процвітанням називають.

      Щоправда, це не надрукують
      В який журнал би не віддав
      (Бо пильно цензори вартують)...
      Одна лише дорога - самвидав!

      Підпільно самі видаємо
      На забороненої теми
      Статті, романи і вірші,
      Щоб не почули де чужі

      Машинки стукіт підозрілий
      Працюємо потайки вночі
      Чи в бурю чорну, повну пилу,
      Гаруєм, в страху живучи.

      І розповсюджуємо по друзях,
      Чекаючи в них обшуку чи зради
      Але інакше ми не можемо:
      у безпросвітній тузі
      Краплина правди - то розрада.

      В асортименті антилюдської системи
      Обструкції, лікарні і арешти...
      Та ми хоч і недовго та живемо
      Там де тихенько скніє решта.

      І тепло зустрічаємо героїв,
      Що повертаються із тюрем і заслання
      Най влада робить з них ізгоїв
      Ми ж шлемо квіти і вітання.

      Минувши села і міста,
      Посеред стрілок поїзд плине
      З далекого ведмежого кута
      Прийшов в столицю України.

      Немовби з перського походу греки,
      Немов з триреми, сходячи з вагону,
      Вчорашні і майбутні зеки
      Зустрілись на вокзальному пероні...

      Не більшість нас, ми дисиденти
      І мало їх тут зовсім так
      Художники, письменники, студенти
      Та все колишнії однак.

      Ми для суспільства прокажені
      Система викидає нас на дно
      Та від природи навіжені
      Ми не коримось їй все одно.

      Одначе відпочинком трохи
      Від КДБ, облоги й публіки
      Знайдем шпарину од зловісної епохи
      У таборі Поліської республіки.

      Гарячий липень. Південь літа.
      Стоїть найкращая пора
      В цій милій нам частині світу
      Ми йдемо над хвилями Дніпра.

      Минаючи позаду вишгородські гори,
      Весь білий, наче чайка, теплохід
      Заходить в Київськеє море,
      Лишаючи в зеленій каламуті слід.

      Над тихим дзеркалом води
      Панує літній мертвий штиль
      Нема великої біди
      Здолати кілька морських миль.

      А далі йдем над Прип'яттю-рікою
      Обабіч в зелені ліси
      Це царство тихого спокою
      І давньої предвічної краси.

      Ген майорить Чорнобиль, місто давнє,
      Там граються на пляжі діти,
      А сонце в вишині так світить славно
      І обдаровує все небо оксамитом.

      І серед них ніхто не знає
      Страшну, невідворотну річ:
      Той край, мов Атлантида, зникнуть має
      Всього лиш за одну квітневу ніч,

      Перетворившись на пустелю,
      Життя назавжди в нім завмре
      В реакторі розбивши стелю,
      Зла хмара землю й воду забере.

      А поки що почавсь процес
      І риється глибокий котлован
      Чорнобильської в майбутті АЕС
      Вгризається в поліську твань.

      І ось на місці серед лісу
      На смужці синьої води
      Послати можна всіх до біса
      (Нема ж бо жодної біди).

      Купання в річці до смеркання
      Нічого ліпшого й не треба
      І до півночі споглядання
      Безмежжя зоряного неба.

      Як добре бути в колі друзів
      Отут над Прип'яттю в діброві
      Гуляти в травах у окрузі
      У дні ці літні пречудові.

      І зовсім інше - прості люди
      Чого лиш вартий санаторій!
      Здається роботяги не іуди
      Одначе тонеш з ними в суперечках, як у морі.

      Ні, від них таки треба тікати
      Аби лишень не збожеволіють
      Підемо по околицях гуляти
      Поки ще доля нам дозволить.

      Зимовий ліс, грудневий сніг,
      І ти на самоті з думками
      Вже зовсім вільний тут від них,
      Що зацікавлені лиш грішми та жінками.

      Своїх сусідів забуваєш
      Однак, що буде потім - отоді,
      Ти ще не знаєш (а може й таки знаєш)
      Вони посвідчать проти тебе на суді.

      І ось 72-й рік настав,
      Режим почав великі лови
      (Кур'єр ваш сів, кур'єр вас здав)
      Василь цей рік зустрів у Львові.

      А в тім преславні місті Лева
      Було у нього своє коло друзів
      Їм Стус читав "Зимові дерева"
      Та інше про справи в Україні та Союзі.

      Далі на Свят-Вечір йшли зимовим містом,
      Колядували від порога до порога.
      На прижилися в Львові атеїсти
      Не прижились - і слава Богу!

      Горіли у січневі небі зорі,
      І били ген на Ринку дзигарі
      Великим снігом Львів обдарували гори
      І світла радість була в цій порі.

      -Тисячолітнє місто Лева
      Стражденим ти загоюєш їх душі
      Най стережуть тебе камінні леви,
      А я вертать до дому мушу.

      Десь в глибині він відчував вже підсвідомо
      (О ні, цього не прогадати!)
      Що пастка заготована удома
      Прийдуть його арештувати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Дорога крізь ніч. Розділ IV
      Барометр показував на штиль
      І новим холодом повіяло зі Сходу
      І всі вже відчували звідусіль
      Нову колимську ту погоду.

      Доноси, звільнення, арешти,
      Холодне й боязке мовчання решти:
      "Най чаша ця гірка мине!
      Ой, слава Богу, що сьогодні не мене!"

      Шевченка вітражі трощили
      Ні, не здригнулась вандала рука!
      Над Києвом, немов упир з могили
      Нависла чорна тінь Маланчука.

      У переддень тої жорстокої епохи
      Талановитий Параджанов, вірменин
      Знімав кіно, про підзабуту трохи
      Далеку повість предків й полонин.

      В шаленім темпі тих десятиліть
      Сей фільм засяяв мов перлина
      Його яскравістю захоплювався світ
      Мовчанням лиш зустріла Батьківщина.

      Однак все те було вже згодом.
      Про інше мова піде тут,
      Як в "Україні" повним ходом
      Кувавсь для Києва дебют.

      На нього Стус ішов неначе у пітьмі:
      Чи можна вже про щось мовчати?!
      Іван Світличний у тюрмі!
      Новий терор іде! Сліпому лиш не помічати.

      Коли і навіть не змовчу
      Нічим я другу не зараджу
      А як змовчу -
      Виходить зраджу?

      А в цьому часі людей троє:
      Чорновіл і Дзюба, ще його дружина
      Затіяли таке на що здібні лиш герої.
      В скрутну реакції годину,

      Почавши перед показом палку промову,
      Де працю групи оцінивши,
      Про те що трапилось у Львові:
      Арешти Горинів, Світличного та інших,

      Про них усіх аудиторії сказати
      І цим когось - таки розбудимо.
      Можливо й нас... Чого від них іще чекати.
      Але! Мовчати! Ми! Не будемо!

      І ось вже Дзюба, взявши слово,
      Став говорити про картину
      Повів він про художницю розмову
      Та інших, що прославили країну.

      А потім вже перейшов без вагань до решти:
      "Товариші! Ідуть арешти..."
      Одразу сполошились "філери"
      Й адміністратори мов "кілери",
      Як навіжені, свистіти стали і кричати.

      "Та як же смієш ти брехати!!!"
      "Для цього тут не місце... (А як не місце -
      то тоді де?
      Втім і ця штука, що значить ніде)."

      Зціпивши люто зуби,
      Спихають геть зі сцени Дзюбу
      І той вже вибився із сил...
      Аж тут заговорив Василь.

      Він говорив: "Товариші, я прошу встати
      Хто протестує - нехай підведеться!
      Не личить зараз нам мовчати
      Бо тридцять сьомий повернеться!"

      Із зали підвелись окремі люди,
      Гадаючи - із цього може щось і буде
      Решта - на місцях сиділи
      Неначе зовсім скам'яніли.

      "Суспільство ви цим розкололи!"
      (Так нині модно заявляти)
      Бо півгромади з жаху прохолоди
      І де б їм тут хоробрості узяти?

      Обурився іще старий Тичина
      Що молодь де не право чинить.
      Та далі вже крутили стрічку
      Однак... Було не до Івана і Марічки...

      На завтра був великий шухер в інституті
      Не дарма ж червонів, неначе глід,
      Ледь не сказився там від люті
      "Славетний" академік Білодід.

      І вібрувало злістю,
      З викривленим ротом,
      (Готовим до кісток прогризти)
      Обличчя академіка Шамоти:

      "Та як він міг таке вчинити?!
      Нехай об'явиться тут лише!!!"
      "І що нам з ним тепер робити?!?!"
      "Нехай пояснення напише...

      А далі - на нараді
      Його ми розберем на друзки дрібні
      І витурим - ніхто не буде на заваді
      Такі як він тут зовсім не потрібні!!!"

      Ну а що Стус? Він добре знав
      Що йому тепер буде
      Однак, хоч цілу ніч не спав
      Спокійно йшов між люди.

      Хоч вібрували нерви і кипіла кров
      Він виду намагався не подати,
      Крокуючи, упевнено зайшов
      В той кабінет... на власну страту.

      Не чув ніхто подробиці розмови
      Лиш час від часу крик лунав...
      Чекали там пояснення "промови"
      Тож відповідь таку Василь надав:

      "Інакше я й не міг вчинити
      Бо що ж тепер настав за час?
      Знов стали так не по-радянському чинити,
      Що сталінізм вже верта до нас!

      Оці утаємничені арешти
      Хіба вони не підривають лад?
      Який же приклад подаєм для світу решти
      Ми - найпрогресивніша Країна Рад?!

      Немов на ворога, накинулись на Дзюбу
      І ледь не збили його з ніг,
      Заткнули рота дуже грубо!
      Цього стерпіти я не зміг!

      Ще наостанок мушу я сказати,
      Що ось тепер, за нинішніх умов,
      Тяжким є злочином мовчати
      Щоб комунізм не зазнав удару знов..."

      І написав там ще багато чого,
      Все що він вірив тоді сам,
      Одначе, не розчулив цим нікого,
      Із тих, хто совісті не має ні на грам.

      Ні тіні покаяння не вчинив!
      Такий був змалку принциповий, впертий...
      І перший крок він цим зробив
      На зустріч власній смерти.

      Наказ - відрахувати. Текст офіціозу
      (Не вбагаєш в риму, то вже проза).
      І припис для годиться:
      "Читав... нехай на вашій совісті лишиться."

      І от вже все, нема печалі!
      Не буде з цього майбуття.
      Та що ж опісля буде далі?
      З нічого починать життя...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Дорога крізь ніч. Розділ ІІІ
      Ізнов Донбас. Ти все ж такий
      Ти не змінився за ці роки
      Все той же простір неба голубий.
      Біжать дороги на всі боки.

      Химерний вигин вуличок
      Мереживо із залізничних перегонів
      Вся нескінченність балачок
      Знайомий запах сірки з териконів.

      Недовго був в родиннім колі -
      Поїхав в Горлівка до школи
      Щоб сіяти у душах вічне слово
      Учити літератури української та мови.

      А Горлівка лиш трохи менша та й усе
      Все тії ж шахти та заводи
      Їх праця користь людям тут несе
      Щоправда, іще більше шкоди.

      Щасливими є перші дні
      Рутини не здавали ще тортури
      Тут народилося "Вдається чи ні?"
      А також ще - любов до Щури.

      Ізнов була поезія
      Читання Еренбурга й Пастернака
      Гартування власного "я"
      І... певність де закритий тут собака.

      Донбас також є Україна
      Та вже з давніх-давен німа
      Тут зникла мова солов'їна
      Тут слова рідного катма.

      І чом би ти дітей не вчив
      Свідомий - твій предмет факультатив!
      Лиш варто батькові схотіти
      Вже на урок не підуть діти.


      Тут найзапеклий оптиміст увесь трагізм відчуває
      Безсилий він тут щось зробить
      Ще й п'яний хам права качає:
      "Ти, падла, шо па-нашему нє можеш гаваріть?!"

      Та най би він один! Ще інші, Герострати
      Про меншовартість тут ведуть бравади
      Теплицею жандарма, селекцією ката
      Століттями виводили породу ренегата.

      То чому дивуватись? Повсюди майбуття
      До одного дорога - у смерть і забуття.
      І від знання цього лише душевні муки
      Тут сам апостол і той опустить руки.

      - Баста! Вже далі так не можна жити!
      Поки Донбас всю душу ще не виїв,
      Це треба врешті припинити
      Поїду краще вчитись в Київ.

      Столиця, інститут літератури
      Вступив на перший курс аспірантури
      Академмістечко, життя в гуртожитку
      Кімнати, мешканців нехитрії пожитки.

      Тут недалеко на овиді ліс
      Який в цих краях ще до Києва зріс
      В час цей осінній вже листя немає
      Лиш вітер голі дерева гойдає.

      Кружляє лист опалий в передчутті біди
      А разом з ним - думка:"Що тут робити маю?"
      "Чи правильно зробив, приїхавши сюди?
      Чи в місті цьому я не заблукаю?"

      Новий день і аспірантський ранок
      Ранній підйом іще нічого
      Швидкий зготовано сніданок
      А далі в інститут "легка" дорога.

      Каміння, цегла... Ще й калюжі!
      Долання їх - сама лиш мука
      І особливо як по стужв
      "Подбав" же хтось про шлях в науку!

      Ізнов навчання
      І дослідницька робота
      До кандмінімумів підготування
      Переклади і про статті турботи.

      Заняття цілий тиждень до суботи
      А також чистка інститутського подвір'я
      Опісля - спільні зі знайомими турботи
      Кухонні розмови в надвечір'я.

      А щонеділі - подорож у ліс в якому сніг
      Туди де лісівник старий чекає
      Який вслухається у звуки твоїх ніг,
      А ще Премію й стару грушанку знає.

      Знайомство з Симоненком
      (Його життя уже згасало)...
      Бесіди довгі з Антоненком,
      Що знав й розповідав чимало.

      І поміж тих нових приятелів
      Був ще один - сам із журналу,
      Що став одним з учителів
      Іваном його (як брата загиблого) звали

      Його характер хоч і заважкий
      Та то пусте, іще нічого
      На думку й слово сам меткий
      Філолог й критик він від Бога.

      Світличного поради, вкупі з працею
      Успішний шлях аспірантури
      Бо й сам же маєш ratio
      Як фахівець з літератури.

      А взагалі, як трохи рішучості мати,
      То не лише кандидатом, можна і доктором стати!
      Лиш треба завше пам'ятати
      Що де і як в нас слід писати.

      Кого (за будь-яких обставин) слід хвалити,
      Кого - категорично засудити,
      Про партію й ЦК хвальби писати
      Про негатив - узагалі мовчати!

      Служи, вислужуйся і будуть тобі злети
      Лояльним буть - такий у нас закон
      Приручені прозаїки й поети,
      І їхнє ймення легіон!

      Усі вони - в оркестрі музиканти
      Гуртом їдять із владних рук...
      В "конторі" також є таланти
      Чого лиш вартий Клим Дмитрук!

      Одне лиш постає питання
      Як перед собою, наче дзеркалом стати
      Після того "переживання"
      Зможеш ти сам собі руку подати?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Дорога крізь ніч. Розділ ІІ
      Школу закінчено. Срібна медаль.
      Життя молоде - широка даль
      Від станції Сталіно - дорога у Київ
      Вже як давно про журналістику мріяв.


      Та, не сказавши ще і півслова,
      Враз наштовхнувся вже на відмову:
      - Що? Тридцять восьмий? Знаєш що ти
      Рік почекай. Трохи ще підрости.


      І повернувся Василь у Донбас
      На залізницю пішов працювати
      Слід щось робити щоб зайняти час
      Та й на навчання теж заробляти.


      Наступного літа лишився він тут
      Щоб не журналістом - учителем стати
      Тут і вступив у педінститут
      (Той самий ДонНУ, що не схотіли назвати).

      Роки навчання. Дорога у фах.
      Заліки, пари, безсоння муки.
      Література, мови, Лаплас, Фейєрбах.
      Ох і важкий ти камінь науки!

      Ішло між тим вже до Відлиги
      От-от падуть і стіни заборон
      І викладач давав йому років 20-х книги
      Інкогніто, бо так і не дозволив їх закон.

      Там було все: ранній Сосюра і Тичина вільний,
      Косинка, Рильський, Курбас і Зеров,
      Куліш, Осьмачка, Хвильовий і Підмогильний
      А ще Антонич, Влизько, Любченко, Петров.

      Тієї неокласики перлини
      Які (попри безбожжя) благословив і Бог
      Вони вели в широкий світ літературу України
      І більшість вивели за це у Сандармох.

      А той із них, який живим лишився
      Більш не творив уже містерій
      Історія сумна як цвіт переломився
      Під грубим чоботом ягод-єжових-берій.

      Та Сталін вже помер,
      І ті які йому хвальби співали
      Зібралися на з'їзд тепер
      І там дощенту розвінчали.

      Уся недовга ця теплінь
      Дала втім новий поштовх сил
      І спричинила знову рінь
      У поколінні де був і Василь.

      Хоча і культ кривавого упав
      Його змінив одразу культ Хрущова
      І кожен хто хоч краплю волі мав
      До оборони став вже словом.

      Русифікація. Для нації життя - питання руба
      Водночас - Орач, Міщенко і Дзюба,
      Голобородько. По тих часах то Сходу слава
      Скільки борців за українську справу

      Зросли в зросійщенім Донбасі
      Щоб стати совістю у часі
      Коли реклося - смерть і забуття
      Так їхнє Слово стало голосом життя.

      З'явившись у відлижне десятиліття,
      Юні поети - романтики
      Дали тону на півстоліття
      І в цім дисидентська - семантика...

      І ось вже скінчилось у виші навчання
      Поїхав на захід, на стажування
      Для нього, дончанина Кіровоград
      Мовби з пустелі в зелений сад.

      Зорі, світанки, тумани над Бугом
      Так мандрував би нескореним лугом
      Цілісіньку решту свого життя
      Та ось вже назад йде час вороття.

      Час вже державі борги віддавати
      Час армійськії плаци топтати
      Зате його вірші друкують нині
      В газеті головній "Літературній Україні".

      Добірка, правда, ще не книжка
      Зате у рецензентам - сам Малишко.
      А вірші перші хай читають
      Може знайомі про Стуса згадають.

      Лубни, Солониця. Область Полтава.
      Звитяга козацька, кривава слава
      Тут починався шлях у солдати
      Нелегко було його торувати.

      Віршів у армії катма,
      На них немає часу у курсанта
      Бо зранку муштра знову підніма
      Щоб злішим до солдатів був сержантом.

      І прорвалася не раз за це злоба
      Унаслідок - наряд, догана і губа.
      Та ще погані вісті що ізнову
      В Донецьку з шкіл і далі виганяють мову.

      Та час усе завжди порозставляє
      І вже він на губу не потрапляє
      У вільний час відвідує Лубни
      Які так на історію багаті, аж із самої давнини.

      Із дому йдуть листи й розмови телефоном
      Уже і офіцер. Повага за законом.
      І третій рік пішов. Шестидесяті вже настали
      Скорочення у війську, а хлопцям до Уралу.

      І поїзд від України. Із рідних піль
      Повз безліч просторів, градів та сіл
      Завіз їх далеко за тисячі миль
      В далеку Свердловщину й Нижній Тагіл.

      Позаду лишились полтавській ниви
      Довкола ліси на березі Іви
      Комарі і болота, будні будбату,
      Останній же рік! Тримайтесь солдати!

      Зима. Життя в глушині, а серцю могила
      Та хоч би й дістатись до того Тагілу.
      За воєнробство - звільнення в місто
      Туди де життя з провінційного тіста.

      Тут люди шукають якихось розваг
      Знаменна подія - вистава собак
      Півміста на дійство зібралось у парку
      І багатьом вболівальникам жарко.

      Із орденами пси на параді
      Тут же господарі у дефіляді
      І вірш з'явився про мент доленосний:
      "Шкода, що я сам не пес орденоносний!"

      Час на Уралі відбувся ще лунко:
      Втрачений палець і виразка шлунку.
      Та в нагороду - з Кузьміцкасом дружба
      З ним у розмовах минає і служба.

      І от нарешті Чебаркуль! Яскрава мить!
      Кисегач - озеро в долині
      Попереду вже дембель майорить,
      А далі - ти на батьківщині.

      Знов осінь. Журавлів тужливий плач
      Вгорі лунає без упину
      -Прощай уральський ліс та хвилі Кисегач
      Я повертаюсь в Україну.

      Хто б міг йому тоді сказати
      В якому би наснилось сні
      Що в цьому краї умирати
      Зведеться у такі ж осінні дні?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Дорога крізь ніч. Розділ І.
      Роки тридцяті... Грона болю
      Рука якого літописця би змогла
      Уповні описати всі страждання і сваволю
      Що випали на долю українського села?

      Там за корову й поле виганяли з хати
      Сім'ю лишали на морозі умирати
      Якщо не йшов в колгосп і опирався без упину
      Був шлях один - в "Сібірь неісходиму".

      За кілька літ після Голодомору
      У Рахнівці одна родина
      В часи Великого Терору
      Чекала на народження дитини.

      В рік тридцять восьмий Стус Їлина
      У день різдвяний народила сина
      Та, не посмівши, шостим січням записала
      І Василем його назвала.

      І сорок сім вже літ потому
      Наприкінці свого життя
      Задав Василь питання дідові святому
      Що разом з ним ділив тюремнеє буття.

      "А що то має означати
      Як родиться дитина на Різдвяне свято?"
      І старець так йому прорік:
      "Від Бога ласку додаткову той має чоловік.

      Однак при цьому слід додати
      Кому дається - і спирається багато!
      Щоб бути гідним дня святого
      Хреста нести слід впродовж життя тяжкого."

      Із малих літ його випробувала доля.
      Він з бабою лишився, розлучився із батьками
      Що відірвалися від поля
      Й пішли на схід з холодними вітрами.

      Бо треба було щось робити
      Щоб пережити лихий, недобрий час
      Їм довелося Рахнівку лишити
      Поїхати в незвіданий Донбас.

      Життя було там тяжке до нестями
      (Не було би колгоспів - не тікали!)
      Робота - спуск до вугільної ями
      В котрій чимало погибали.

      Опісля каторги, там де виконували плани
      Житло - дощаті закіптюжені бараки
      І жили там колишніх селяни
      Гірш ніж в контурі собаки!

      І оселились старші діти, мама й тато
      У місті Сталіно (в ім'я
      Їх головного мучителя і ката)
      На двоє літ була роз'єднана сім'я.

      А потім з нерідної вже бабиної хати
      Забрав Семен дітей менших із собою
      Пів-України щоб ізторувати
      І в Сталіна зустрітись із журбою.

      Бо де нема рятунку від протягів і бруду
      Хвороби там супутники повсюди
      Донька Палажка помирала
      Життя її недуга забирала.

      Лиш її встигли поховати
      (Біда завжди не йде одна)
      Знов довелось родину рятувати
      Бо почалася вже війна.

      З причини тої занурився тато
      Не скоро він поставить хати
      Обжився лиш - нова біда
      Брунатна з заходу орда.

      Війська з Донбасу відступали
      Війна десятками вбивала
      Чимало лиха Стуси зазнавали
      Та з іншими ще гіршеє бувало.

      Тоді на цвинтар боялися ходити
      Бо німці там могли убити.
      Далі бої все так зорали. Що і загубили
      Палажчиної самий слід могили.

      А як вже готувались німці відступати
      Так стало скрутно, хоч йди старцювати
      "І батько з Іваном сином, Донбасом мандрували
      Усе що мали на харчі переміняли.

      Війна залишила донецькі вже простори
      Та доля знов підготувала горе
      Ізнов біда підкралась негаданно
      Снарядом насмерть ранило Івана.

      Лежав він без ноги посеред поля
      Промовив лиш: "Не плачте, то вже моя доля!"
      І скоро потому лиш його не стало
      В п'ятнадцять літ у землю поховали.

      Підводили із братом попрощатись
      Дививсь Василь на щоку брата
      Ой, як не хтілось, із Іваном розлучатись
      Як не хотілось землі тіло віддавати.

      Одначе треба було далі жити
      Барак уже зовсім навісний став
      Тяглись батьки щоби на хату заробити
      Та й для Марії вже школярський вік настав.

      Ішла із ранку мати,
      А Василя лишала щоб сторожував
      Їй доводилось на городі працювати
      Не знала - син із дворища тікав.

      І не помітили батьки відколи
      Прийшов Василь їх сам до школи
      Від вчительки дізналась мати
      Що син уміє і газети вже читати.

      Отак і почалось Василеве навчання
      Опісля - город і боротьба із лихом
      Дозвілля - музика й читання,
      А їжа - коржики зі жмихом.

      Хвороба батька й хати будування
      Не кине лихо, все тримає
      Розрадою є лише читання:
      В книжках добро перемагає.

      Та оптимізм - юності ознаки
      Донбас то не лише нужда й бараки
      Хоч це і не Едемський рай
      Усе ж таки то непоганий край.

      В степах там море неозоре
      Гіркого полину та ковили
      І терикони мов Скелясті гори,
      А в небесах ще мріють степові орли.

      І в цьому краї, у час звітування
      Навчивсь Василь і віршувати
      Про ті душі переживання
      Коли приходить час кохати.

      А ще були надії, сподівання
      Дитяча віра у свою державу
      Коли не знаєш ще розчарування
      То і вождям вигукуєш ти славу.

      Проте, хто починає
      Пізнавати рано
      Той, зрозуміло, прозріває
      Спізнає першим і тирана.

      По двох літах Василь у Рахнівці знову
      Приїхав улітку на гостини у баби
      Вільно почуєш в селі рідну мову
      А ще є річка де клумкають жаби.

      Поле й стерня
      В мішку - колоски
      Тут же об'їзчик враз доганя
      Бійка. Що є колгосп - далося взнаки.

      Пізнав Василь:
      Гірше худоби живе тут людина
      І щоб нікуди не дівся із сіл
      Немає паспорта у селянина.

      Закарбувавшись із давніх днів
      Проросли з допомогою музи
      Затамовані в серці образа і гнів
      Рядками Мар'їнки та кукурудзи.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Дорога крізь ніч (поема про Василя Стуса). Пролог
      Я розповім вам про життя
      Яке забрала сатанинськая система
      Реклося йому забуття...
      Сумна це повість. Давня тема...

      Скажу про те що мав сказати
      Колись давно у вересневі дні
      Про що давно хотів писати
      Та щось тоді завадило мені.

      Блаженні ті, хто не бояться смерті
      Наперекір усій зловісній круговерті,
      Плюючи на аморфнеє буття,
      Незламними ідуть з свого життя.

      Рідкі оази мертвої пустелі
      І одинокі білі скелі
      У чорнім, мов та сажа, морі зла
      Негідникам де завжди нєсть числа!

      Коли все бачиш угорі
      Карикатури - не портрети
      Коли негідні є поводирі
      Вождями є тоді поети.

      Я знаю певно, ще не раз
      Скарає невблаганна доля нас
      За те що Богом даний час проспали
      Згори баласт не покидали.

      І джерело усіх тих бід
      Старі міхи - нове вино
      Вже цілих вісімнадцять літ
      Усе це тягне нас на дно.

      Тому ідуть ізнову й знову
      Десь ізгори такі розмови:
      "Ми Стуса вашого і знать не знаємо
      В Донецьку імені і чути не бажаємо".

      За машкарою мелодрами
      Його ім'я паплюжать вдруге
      І чиниться оця підла наруга
      Під синьо-жовтими прапорами!

      Достойна є на те заміна
      Про це й нема розмови!
      Гордися цим країна
      Не опустився він до мови!

      Такі завжди були готові
      Системі вірно послужити,
      Як не проливши трохи крові,
      То все ж душити і давити!

      Ізнов ніхто не зміг спитати:
      Чому ж тоді Національний?
      Де на фасаді партократи
      Там до снаги Колоніальний!

      Донецьк не є один у цьому
      По Україні всюди так
      Усюди ріжуть по живому
      Для нашого це знак.

      І за завісою глупої ночі
      Щоби не бачили того людської очі
      У Києві на Просіці Четвертій
      Дуби та сосни прирікалися до смерті.

      Бо вирішили дяді й тьоті із міської влади,
      Що скверу тут уже не бути
      І взагалі грошей заради
      Зелений Київ слід назавжди забути.

      Не будем більш вести про те розмови
      Скажу лиш я одне-єдине слово
      Без пам'яті - немає майбуття,
      Згадаємо його стражденнеє життя.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Місто над Дніпром
      Впродовж величних трьох століть
      Наш благословенний град стоїть
      На синім вигині Дніпра
      Який тут шлях на південь обира.

      Тоді як паном став козак
      Опріч Старого, постав Новий Кодак
      І сонце ту епоху пам'ятає
      Коли на банях Миколая грає.

      Із чотирьох сторін
      На ярмарок стікався люд усіх країн.
      Татарин і москвин, вкраїнець й лях
      Не оминав Кайдацький шлях.

      Ви кажете що люду там було немного
      Зате були і церкви й синагога
      Козацькі школи, кузні і шпиталі
      Паланка тут охоплювала далі.


      Мури фортеці, муширі, три брами
      Земні вали інде стирчать поміж хатами
      Були тут винокурні і гуральні,
      А ще млини і сукновальні.

      Бувало місто руйнували і палили
      То за Мазепу люто мстили.
      А потім татарва хазяйнувала
      Та люди у Кодак усе одно вертали.

      Та Січ Текелій зруйнував
      І з містечка Новим Кодаком званого
      Город новий східніше ще постав
      Ім'ям Катеринослав.

      Там де лунали порогів громовиці
      Осіли козаки у гирлі Половиці
      Її ім'ям поселення назвали
      І двадцять років ще тут проживали.

      Аж доки за повеліннями цариці
      Катеринославом стала Половиця
      А стару назву промовлять забороняли
      За неї палицею "пригощали".

      Там де на південь поворот Дніпра
      Над Островом бринить Соборная Гора
      Тут центр міста починався
      Він звідси навсебіч розпочався.

      Недовподоби був він царю Павлу
      Потрапило це місто у опалу
      І наслідком царевого веління
      Було на довгі роки запустіння.

      Та все ж зглянулася до міста доля
      Заслуга в цьому Олександра Поля,
      Що серед степу в балці сланці відшукав
      Багато ж кабінетів подолав.

      І ось французи рудню розробили
      Наш край Америкою другою зробили
      І впала провінційності завіса
      Під впливом криворізького заліза.

      Нові заводи виростали
      Через Дніпро мости постали
      І місто поволі розширялось
      Кварталами новими поповнялось.

      І вже не зна якої днини
      Раптово стало центром Півдня України
      "Просвіти" клуб у ній постав
      На знак що український Січеслав.

      Часи буремні рікою пронеслися
      Їх пам'ятали центр і передмістя
      Як влади одна одну в нім міняли
      І як махновці тут гуляли.

      В роки двадцяті град новим ім'ям назвали
      Дніпропетровське найменували.
      Ну а в роки тридцяті
      Бували дні яскраві і прокляті.

      Тут все було надія і терор
      Великії заводи і Голодомор
      Сказати без прикрас
      Було тоді і світло й темно водночас.

      Війна всесвітнім лихом стала
      Мости і центр геть зірвала
      Багато там було такого
      Де не лишилося нічого.

      Та Феніксом із попелу Дніпро наш відродився
      Окрасою для інших міст зробився
      На згарищах нові будівлі поставали
      Довкола вулиці й квартали оживали.

      І вже, поглинувши Нижньодніпровське та Ігрень
      Постав той Лівий Берег, що є і у цей день
      І поруч села Лоц-Кам'янка, Діївка,
      Стара Самара й Сухачівка

      Районами нового міста поставали
      Хоч своєрідність завше зберігали
      Тому поєднує Дніпро багатоповерхівки,
      А поруч і старі хати Діївки.

      Століть минулих знак
      Зберіг в собі Новий Кодак
      І міста центр, і Фабрика - границя
      Несе колектором холодні води Половиця.

      Новоросійськ, Дніпропетровськ і Січеслав
      Де хто іще подібне місто знав?
      Змішалися провулки і квартали
      Які Імперію і Запоріжжя знали.

      Своє минуле поважаймо
      І майбуття щасливого ми місту побажаймо
      Нехай каштани на проспекті зеленіють
      Високі шпилі в небі мріють.

      Нехай же літнє сонце, коли нас покидає
      У вікнах веж й надалі грає
      Нехай так само грозовії хмари
      Сурмлять у ринви срібнії фанфари.

      В яких краях би не доводилось бувати
      Не забувайте до порогів повертати
      А як тоді давно вже ви кияни
      Згадайте батьківщину, городяни.

      10 жовтня 2001 - 29 грудня 2003.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Ханкала. Один день 96 - го (російською мовою)
      1. Утро

      И наступает шестой час,
      И грубый окрик будит нас
      Мы в наихудшем месте на Земле,
      Мы здесь, в проклятой Ханкале.

      Что попал сюда - не будешь рад.
      Здесь право слово - сущий ад.
      Так здесь и надписи гласят
      Что может не вернёшься уж назад.

      И не понять нам ни хрена
      На кой сдалась им та война.
      Своих детей не шлют сюда
      Их не постигнет здесь беда.

      Вот сейчас по нам летят
      Снаряды с установки "Град"*
      Опять начнется такой ад,
      Что сам себе уже не брат.

      Так духи что есть мочи в нас шмалят
      И горы эхом им вторят,
      Спуская сверху камнепад
      Чтобы добить где не достанет "Град".

      И на душе уж не хватает зла
      Тебя б не видеть Ханкала.
      Как хочется в Ростов домой.
      Не воевать с проклятой Чечней.

      Нам замполиты говорят:
      Боевикам вот-вот закат.
      Они же попросту стоят
      И отбивают который уж накат.

      В теории давно уж им капут
      На практике - они вновь на нас идут.
      И вот опять в ущелье гремит лютейший бой.
      Кого-то вновь убили, кому-то снова яму рой.

      Сам черт им и нам уже не брат,
      И матерится тут комбат:
      "Смотрите в оба! Не зевай!
      Ты что же, мать твою! Стреляй!"

      Эх, Жириновский, твою мать!
      Легко оттуда поучать...
      Пошел бы ты сюда стрелять
      Узнал - что значит воевать.

      Но вот затих снарядов вой,
      И кончился жестокий бой.
      А духи где? Исчезли за рекой.
      Ушли, наверно, той тропой.

      И стало здесь в ущелье тихо
      Как буд-то нет войны и лиха.
      Все так! Ведут свою игру,
      Навалятся, постреляют и вновь в нору.

      Пока мы здесь стреляли, утра миновал и след.
      На шапке снежной той блестит отсвет.
      На полдень солнце уж пошло
      Туда где вон виднеется село...

      2. Полдень

      "Алло! Генштаб! Оставили Бамут?
      Мы так и знали что они туда пойдут!
      Что делать? Штурмом брать!
      Не впервой же нам опять!"

      И так! Третий отряд вперёд!
      Вам курс на юго-запад вот!
      Бамут вам надо отбивать
      И тех бандитов там уничтожать.

      И тихий шепот меж солдат
      "Мы бьемся без толку второй уж год подряд!"
      Мы брали Грозный, Гудермес, Шали
      Немало взяли мы земли.

      А результат...Что хоть не брали все равно
      Опять повсюду их полно!
      Из года в век, из века - в ряд
      История здесь повторяется подряд.

      Пока у нас шел бой
      Разведка одного поймала за рекой.
      Он пробирался к горе вон той.
      И поглядите какой злой!

      И вот уже потомки черноморцев
      Ведут на расстрел горца.
      Один спросил: "За что ты, сука, ребят наших убивал?!"
      И был ответ:"Я вас сюда не звал!"

      И грянул выстрел в упор!
      И повторило многократно эхо с гор.
      И затуманился ясный горца взор
      А далее трубили большой сбор.

      3. По полудни

      Итак Бамут отбили мы назад
      Но погибло с десяток там ребят.
      Конечно духов больше полегло
      Да сколько, выяснить не повезло.

      Ушли они чрез горы, вот.
      Там где есть лишь им известный ход.
      И пока шел за селенье бой
      Трупы они унесли с собой

      Тут радист донесение услыхал
      Что военный вертолет пропал,
      Пролетая через перевал,
      Наверняка подбили и в пропасть он упал.

      Опять стреляют километра за три
      Да за хребтом не видно, сколько не смотри
      Наверняка Радуев захватил Шатой
      Или Басаев напал на Курчалой...

      Тем временем дело к вечеру стремится
      И солнце уж туда, где Ингушетия клонится
      Чеченский вечер - дело худо
      Опять устроят нам какое-нибудь чудо.

      Вот так тут изо дня в день живём:
      Все время нападения ждём.
      И перелома никак все нет
      Напоминает это тяжкий бред.

      4. Вечер
      Лишь только и того что не снаряды "Града",
      А так почти что и с утра все та же канонада.
      Ракеты, красные как мак,
      На миг пронзают ночной мрак.

      Чума их задуши! Опять стреляют!
      Опять во тьме ночной кого-то убивают!
      Ракеты тут не помогают
      На миг лишь горы освещают.

      А так - вокруг все та же мгла
      В ней потонула Ханкала.
      Они и мы: стреляй, беги
      Да не видать кругом ни зги.

      Крик "Ура! Бей!" и просто мат,
      "Аллах Акбар!" и здесь и там солдат.
      Шали, Ачхой-Мартан - везде стреляют
      Везде на позиции еженочно нападают.

      И так же быстро отступают
      Во тьме ночной мгновенно удирают.
      Но догонять - не вздумай и соваться
      В засаду попадешь - без головы можно остаться.

      И до рассвета так живёт Чечня
      Совсем заколебавшая меня
      Хотя стреляют и при свете дня
      Как надоела вся эта возня!

      Но время бежит все прочь
      И поздний вечер перешёл уж в ночь.

      5. Ночь

      Есть шанс после дня забыться сном
      И пусть мне во сне приснится дом.
      Пусть не тревожат сего дня
      Кровавые дела меня.

      А то вновь наступит шестой час.
      И грубый крик опять разбудит нас.
      И осознаем, что в худшем месте на Земле
      Мы ещё здесь, в проклятой Ханкале...

      12 февраля 2000.

      Пост скриптум

      Я выжил там, хоть как, и сам не знаю
      Но о войне той все ж не забываю.
      И все ж не стало ничего на лад
      Как жаль что жизнь не повернеш назад.

      А тем хоть хны: вон призывают
      Мочить в сортирах. Они хоть понимают
      Что в мясорубку Россию вновь толкают?
      Хоть если победят, то все же проиграют.

      8 декабря 2008 года.






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Три обличчя Батьківщини (триптих)
      Інтродукція

      Укотре вже - з відразою
      Дивився я увечері новини...
      І раптом, ніби стразами
      Перлини
      Ввісні постали дивнії картини.
      І сам, не знаючи ні ямбу, ні хорею,
      Та маючи натомість що сказати,
      Про теє що вночі осяяло зорею
      Я вирішив докладно описати.

      Обличчя перше: Лірика

      Так що ж такеє Україна?
      І що під нею розуміти?
      Чим є вся наша Батьківщина?
      І чи її ми таки діти?
      Оскільки деякі ще сподівання покладаю
      Вас пробудити із міцного сну
      Тож гострої питання оминаю.
      Найперше я із лірики почну:
      Річок сині нитки й зелені луки,
      Улітку запах скошеного сіна,
      Птахів різноманітних звуки,
      Ось що таке є Україна!

      Спів жайвора на степовому сході
      Ліси та гори (в них я не бував)
      Світанків рінь - найкраща акварель природи
      Горить над хмарами величне полум'я заграв.
      Хто рано-вранці по росі гуляв
      І бачив як єднаються долина й полонина
      Хто в передгір'ї сонце зустрічав;
      Той знає що таке є Україна!

      А полудений вітер, крізь Закарпаття й полонини,
      Погоджує столітні чернівецькі буки,
      Летить на північ, шле вітання лесиній Волині,
      Нагадуючи давню королівства злуку.
      Там у дзеркалах Шацьких (та на Синевіру)
      Серед зеленої гущавини лісів,
      Гойдає вітер наче струни ліри
      І тужать сосни за неверненням часів,
      Коли вони тут безроздільно панували.
      Тоді волинськії й поліської ліси
      По справедливості ще нетрями прозвали.
      Були для них то золоті часи,
      А в надвечір'я Луцький замок вгору лине,
      Встромляючи зубці в червоно-помаранчевеє небо
      Надається тоді, що окрім України
      Нам іншої країни і не треба.

      А ніч над Подніпров'ям горобина
      Палахкотить вогонь і грім, неначе із гармати
      І злива над рікою з хмари плине
      Говорить, що її ніхто не візьме в ґрати.
      Минає лиш гроза і знов синіє небо.
      На нім біжить одвік коловорот зірок
      Чумацький Шлях нагадує про себе
      (Якщо не спиш то вийди, зроби під небо крок...)

      Тече все час за часом
      Доба йде раз по раз
      Ізнов світанок над Донбасом
      Уже вітає нас.
      Ізнову промінь сонця осяває
      Степи, вокзали, терикони...
      З вершин яких угору дим шугає
      (Неначе там живуть дракони).
      Містечка, виноградники, канали.
      Свистить овлур над ковилою,
      Де Ігореві вої торували
      Дорогу з долею лихою.
      І лине пісня солов'їна,
      Летить повсюди не минає
      Про те що і Донбас є також Україна,
      Що хай про теє кожен знає.

      Посеред літнього розмаю
      Цвітуть волошки, бузина, червоні маки
      А Таврія, Поділля, Крим і Слобожанщина вітають
      З соборності великим знаком.

      Так що ж таке є Україна?
      Це села і лани, козацькі чати...
      І моря синього перлини
      І найвродливіші дівчата.

      Свою країну обираючи із ста
      (Бо ти сам також є один),
      Вернись у білокам'яній міста
      І мовою здійсни геройський чин.
      А лиш як вчиниш ти отак
      То кине вслід тобі мудрак:
      "Авжеж, авжеж
      Так от куди ведеш
      Навіщо справи нам державні?
      Коли миліший хутір славний,.
      де вздовж дороги йдуть корови
      І сонце зачіпляється за кущ
      І тут (так само-неодмінно) над вишнями
      десь має прогудіти й хрущ?"*

      Обличчя друге: Сатира


      Епіграф: Народжена для справ великих
      Процвітай же націє!
      Хай і далі не тривожить
      Нас цивілізація!
      Шандор Петефі "Окатоотайя"


      Присвячується "принциповим" українолюбам штибу Ганни Герман і Лариси Скорик.

      Подивишся - земля - краса природи!
      Небесна синь і далечінь степів
      І думаєш собі: Яке то щастя, яка це нагорода,
      Для тих хто тут живе і з давніх - давен жив
      Та щастя чи?!
      Тут все несправжнє, все так зване,
      Усе лиш марево, неначе "Матриця", омана!
      Сказати б лиш: "Прокинься Нео!
      Та Нео не прокинеться однак!
      У цьому ренегатсько-свинському родео
      А ні Морфей, ані Мойсей все ж не мастак.
      Це все так наче й сам не знаєш,
      Що ти приречений знайти...
      Було з проспекту набік повертаєш
      Щоб тихим десь провулочком пройти.
      І бачиш, що неначе і не люди,
      Неначе напрямок - не шлях,
      Все потопає в багнищі та бруді,
      Потворна темінь - повний швах!
      Та так було раніше - нині гірше стало
      Тепер й проспекти не рятують нас
      Із камуфльований трущоб до центру все прорвало
      І залило ущент - ураз і без образ.
      А ми все гартували гніву грона,
      А ми волали:"Заходів ужити!"
      А ми чекали з Півночі і Заходу Спасителя - Нерона
      Який би зміг за нас усе розборонити...
      Які ж ми всі такі юродиві, побожні
      (Хоча з дитинства - атеїсти)
      Ніяк не впетраєм: "свавілля" і "порядок" -
      речі зовсім не тотожні
      Нас цьому не навчили ні царі, ні комуністи.
      Де ж їм, сердешним, нас навчати
      Бо ж малорос єси душею слаб.
      Хоч і каміння за наказом ладен ковтати
      Він же найкращий в світі раб!
      На глум і насміх всього світу
      Ми не дійшли до суті й дотепер
      Чому уся оця наша "еліта"
      Так і не виросла із меж (уже змарнілої) УРСР.
      Недавно, правда, був один*,
      Шлях йому п'ятнадцять мільйонів торували
      Бо він затявся на високий чин
      Надії ж марно геть пропали.
      По правді слід-таки сказати,
      Що то не лише його вина
      Ми самі час цей добре змарнували
      Упали знов - та не сягнули дна.
      І через те, хоч і минув уже той час
      Та все ж ми достеменно не пізнали:
      "Веселий цвинтар"* - то про нас, і довго буде ще про нас
      Як би себе самих не малювали
      А рік за роком знов пройшов
      Вода укотре вже змінилась знов
      І він пішов ще тихше ніж прийшов
      А кров вже зовсім застоялась -
      наша кров!
      Та бач! На його убогий спадок
      (Приходить давня та розплата)
      З'явивсь достойний Брюховецького нащадок
      І заходився швидко керувати
      Він Штатам здав збагачений уран,
      Росії здав він Севастополь*,
      А завтра що утне?! (Новий Афган?!
      Новий терор?! Новий Чорнобиль?!)
      Він затулив собою весь екран
      Перед лицем мужів Європи,
      І на одну з незгоюваних ран
      Розсол пекучий вилив із окропом!*
      І поруч нього примостились недалеко,
      Неначе яблука від яблуні основ,
      Гламурний франт, який очолив держбезпеку,
      Жандармівський нащадок і співець про жовтеньку любов*
      Недавно було ще чи вчора, а чи позавчора
      Із свитою подався він, туди де не ступав роками
      Поперлися гуртом аж на Тарасовую гору
      Щось мимрячи: "Шевченко, певно, з нами!"

      На щастя ваше він не встав,
      Піднятий гнівом із своєї домовини.
      Та, схопивши вас за барки, не спитав:
      "Куди поділи, сучі діти, давніх святині -
      Козацьке місто Трахтемирів та Межигірський монастир?
      Розкраяні новітніми панами?!
      І цим мене ганьбите на весь мир,
      Гундосячи, що, я, буцімто, з вами!"

      Та знак не подала природа
      І фарс триває ще й тому:
      "З народом, за народ і для народу"
      Та дали б спокій ви йому.
      Так ні ж. Орудують відмінками моральної уроди,
      Годуючи салатом-сурогатом есдеківських ідей.
      Наївний же гадає - будуть якісь сходи
      Із того що назвали "Україна для людей!"*
      Нічого, поки ще не настала зовсім зона
      Хто має вуха - хай іще почує!
      Покликали вони на поміч дядечка Дімона
      Качиним супчиком* він вас ще добре нагодує.
      Обділеним нікого не залишить,
      Заходиться дітей "правдивої історії" навчати
      В якій чорним по білому напишуть:
      "Хвойда ваша мати!"
      Щоб діточки до глибини душі спізнали
      Усі чесноти лицеміра
      І гуманізм канібала.
      Щоби поляками не стали ми
      (Їх цього року дві трагедії з'єднало*),
      І щоб 95-ми кварталами
      Себе ми глибше й глибше опускали.
      Яке мистецтво вихолощування мас!
      Якби ви знали тільки люде!
      Раніше при нагоді тут траплявся Маркс,
      Тепер напевно... Тойнбі буде!*
      Вже піднялися сходи,
      Засіяні, щоправда, не цими ще роками,
      Тупі Івани без племені і роду,
      Дівки із цигарками
      (Нічого, це ще тільки сходить,
      А от за роком - рік, за кроком - крок...
      Побачите, коли народять
      Вам "здоровеньких" діточок)
      На землю, батька й матір привчені плювати
      Як їх прозвати-величати
      Чи не кастрати?
      Воістину кастрати!
      Тут мову можна вести далі й далі...
      Та більш не буду я однак
      Образиться комісія із захисту моралі
      Ще більше ніж на "Жінку..." й "Саваофа знак"*
      Бо я "звожу наклепи"
      На "прогресивний" єдино вірний лад
      Де вирішив би всі свої потреби
      Покійний вже Маркіз де Сад!

      Та ось розвіялися хмари:
      На пагорбах, неначе Божа ласка,
      Посеред ночі, мороку й примари
      Відкрилось місто ніби з казки.
      Просвітлений, яскравий світ -
      Усміхнені, веселі люди,
      Приємний спогад із давно минулих літ
      Про те що уже втрачено повсюди.
      Недугою ще не потрощене, здорове,
      Це площа Ринок у вранішній осанні
      Ще бастіон шляхетності ти, Львове,
      На жаль лише що бастіон останній.
      Хоча й тримаєш оборону колом
      Здіймаєшся, мов твоя Ратуша, у небо
      Але все хамство що панує в нас довкола
      Урешті-решт заллє і тебе!

      А поки що радіємо усі!
      Нехай про теє кожен знає!
      Кучмізм знов повернувсь у всій "красі"
      Тому і "криза" в нас уже "минає"...
      І заживемо тихо по старому.
      Лишиться тільки трошки зачекати
      І мотлох весь собі додому
      Ми будем знов з усіх-усюд імпортувати
      Які ж високі в нас державні чола!
      Не те що у тій Грузії малій!..
      Ми імпортуємо усе довкола,
      А імпортуємо брухт, півфабрикати і повій.
      Та знов не зґартувалась криця
      І говорить про це укотре ще не час
      (То є така велика таємниця
      Яку ретельно бережем від самих нас).
      Ми не шукаєм корені хвороби
      Тому й не знайдем, скільки не мудри,
      От тільки гімн нам щось не до вподоби,
      І прапор кольором не тим щось догори!
      Розводим популізм в стилі Барака Обами*
      (Далися вже мені оці рядки!)
      І через це ізнову хтось поїде на Багами,
      А хтось піде збирать пляшки.
      Та справа навіть не у цьому:
      В нас завжди хтось отримує відкати
      Чи може так - не лише в цьому,
      Бо хтось не має чим дожити до зарплати.
      Але вони стабільність заходились будувати
      Без всяких революцій, Майданів і Відлиг
      Та як її тут називати?
      Стабільність бидла і бариг!
      А інше все - до беніної мами!
      Най Дон-Кіхоти знов ґартують лати
      Таки бордель.* Його улаштували собі самі
      І це гірка є істина, дівчата.
      Не тратьте зайвих ви зусиль
      Коли по абрису аристократи*
      (Барометр же, гад, ізнов показує на штиль)
      Командують парадом.


      Та обірву ваш творчий злет
      Шановна пані Скорик!
      Бо перше - я поет
      По друге - ще й історик!
      Коли ріка в полоні у загат, -
      Застій то не початок руху...
      Й по абрису аристократ
      Іще не значить що по духу!

      Торкнемось ліпше тих імен,
      Що визволити можуть з бруду
      Одне із них то Юрій Клен*
      Згадайте його люди!

      Обличчя третє: Пробудження

      І чую вже що безупинно
      Вам завдаю я лише шкоди,
      Та що поробиш: не до душі мені країна
      Що постає на ґрунті несвободи.

      Не лиш злиденність, а й мовчання
      Для всіх нас виявиться горем,
      Немов для риб вмираючих смеркання
      У висохлій пустелі, що недавно була морем.

      Не йде із пам'яті Майдан
      Що впав Дев'ятим Термідора*
      І чим засієм знову лан:
      "Світом Полудня"*, а чи Утопією Мора*?
      Як нам самим навести лад у домі
      Коли всі двадцять літ
      В країні рулять несвідомі?
      І впродовж оцих всіх літ вони шлють нам свій "привіт"...
      А ми й того не знаєм
      (І не хочемо - таки!),
      Що нації і мови нашої немає -
      Слухаємо їх казки.
      Та й тут ви можете сказати
      Нащо це лихо нам усім?
      Без того можем жити - проживати
      А це тому... тому... Тому що врешті вдарить грім!
      Буває так: живеш собі
      І ніби не бажаєш зла усім
      Не віддаєшся боротьбі...
      Але ударить грім!
      Буває й так (бува авжеж)
      Що не рахуєш літ і зим
      Не знаєш сам чому живеш
      Однак вдаряє грім!
      Бува і так: давно уже не Грей*
      (Хоч тобі літ не десять ще по сім)
      Турбуєшся лиш про дружину і дітей
      І тут вдаряє грім!

      В той день коли ударить грім
      Тоді розкриються стихії
      Здригнуться і Палеологи, і Цимисхії
      В той день коли ударить грім!

      В той день коли ударить грім
      Тоді порвуться всі заплати.
      Тож не кричи що ти не винуватий
      В той день коли ударить грім!

      В той день коли ударить грім
      Розіб'ються і найтривкіші кайдани
      І як рожевий сон комусь згадаються Майдани...
      В той день коли ударить грім!

      В той день коли ударить грім
      Побачать всі, що не лишилося нічого
      Тоді багато хто згадає Бога
      Це буде день коли ударить грім!

      Однак цього боятися не треба
      Не перша буде це руїна
      Одна земля у нас, одні слова і небо
      Була і буде Україна!
      Коли безодня задивляється у тебе
      То забуваєш небеса
      Коли ж ти сам шукаєш себе
      То дивна відкривається краса
      У прагненні високих змін
      Ти йдеш нагору, відчуваєш,
      Що ти у цьому не один
      І щось таке ще ти пізнаєш.

      Покинь все те що відмирає
      (Його однак не воскресиш),
      Нехай в огні і забутті згорає
      Старий залишений фетиш.
      Поволі розбивай кайдани
      Що міцно твій скували дух
      Слідкуй за тим що далі стане:
      В душі своїй відчуєш рух
      До світла, праведності, вгору
      Його нічим вже не спинить
      Відчуєш - шелестять вранішні зорі
      На знак що вже настала мить.
      То буде він! Одвічний простір волі,
      Де у безмежні тисячі доріг.
      І вже шукайте вітра в полі:
      Назад не вернеться ніколи хто увійти у нього зміг.

      І роздивившись все довкола,
      Побачиш ніби інший світ.
      Його залишив як пішов до школи
      У глибині дитячих літ.
      Тепер однак вернувся знову
      Щоб більше звідси не піти.
      Тут з серцем розпочнеш розмову
      Про шлях напевний до мети.

      А поки що веселка грає,
      Зоря вечірня догора
      І все єство твоє співає:
      "Життя - любов, життя - це гра".
      Бо все то те що було досі
      Лише тщета, лише обман.
      Зустрінеш інших, що в дорозі
      Ідуть на Світла Океан.
      І ви вже є. І ви є Сила.
      І вся та сила є у вас
      Бо ви покинули віджиле
      Щоб увійти у новий час.

      Колись ви знали та забули
      Відкиньте теє забуття
      Коли осягнете минуле:
      То легше йти у майбуття.
      Бо наші предки - не погани
      Не жили вони в темноті
      Вас ошукали юдо-християни*
      Вони ж бо перші не святі.

      Стара доволодимирова Русь
      Ще досі у серця тихенько лине
      Як би в чужеє не горнувсь,
      Цим не відродиш України...

      Бо що велике та пусте
      Те не врятує ані розум, ані вміння
      І дерево усохне все
      Коли відрубано коріння.

      Отож і ви в Великий Чин
      Беріть на знам'я Колесо Сварога*
      То наше Руське Ім'я Бога
      Котрий для всіх народів є Один.

      В добу ж Христа у нашім краї
      Був орден Воанергес* - Синів Грому
      Вони такі були: вогонь сердець палає
      Не знали ані страху, ні утоми.

      Їх характерниками звали
      Ім'я було їх - Жах для ворогів
      Коли вони до боротьби ставали
      То кожен знав і все умів.

      На ворогів вели тумани,
      Робили міцнії загати,
      Землею лікували рани,
      Було їх просто не здолати.

      Не жили вкупі із жінками
      Однак любили землю свою
      І ви, пішовши їх стежками,
      З тріумфом вернетесь із бою.

      Всі ті що ВІРЯТЬ - переможуть
      Із пустки стане Україна!
      У цьому мертві допоможуть
      До Бога їх молитва зрине.
      Отож в цю мить і через віча
      Крокуй юначе до мети
      Пізнай що в Бога три обличчя
      Ну а четверте, то є Ти!
      Темніє овид, крешуть блискавиці,
      От-от почнеться буревій ...
      Та в серці вигартуй ти крицю
      Щоб тучі протиставитись лихій.
      Ізнову йде Армагеддон:
      Сірчаний дощ, кривавий град...
      Та впаде струхлявілий Вавилон
      Постане Третій Гетьманат!

      25 квітня 2010 - 27 травня 2014.

      Думаєш, друже, завтра ще у дорозі,
      а воно вже стоїть на порозі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Скіфська війна
      П'ятсот літ зо двоє пар
      І століття ще чотири
      Заходився перський цар
      Скіфів змушувать до миру.
      Завойовникам завжди
      Світу цілого замало.
      Линуть всі вони туди
      Щоб без них, бува, не вкрали...
      "Аз єсьм цар - бундючивсь Дарій -
      З Ахемена роду арій.
      Я від заходу до сходу
      Окультурюю народи.
      Ви ж бо також є арійці
      Тілько трохи не такі,
      Дикі, не зороастрійці
      На слова не говіркі.
      Не працюєте на мене,
      А гасаєте степами...
      Ледацюги... Ще й геленам
      Збіжжя, жито з пирогами
      Продаєте... Ворогам!
      Ні, цього, напевно
      Не дозволю уже вам!
      Воюватиму я ревно,
      І відтак - на сотні літ -
      Ні, таки назавжди краще,
      Насаджу я перський світ
      Все у ньому буде наше."
      І, прийшовши в край фракійський,
      В дельту синьої ріки,
      Він тиранам іонійськими
      Видав "цінні вказівки ":
      "Мільтіаде з Херсонесу і мілетський Гістіею
      Завтра вранці із зорею
      Вирушаю я на схід
      Вам наказую, як слід,
      Пильнувати міст на Істрі,
      Повертаю списів вістря
      Проти дикого народу,
      Вам ще буде нагорода...
      Ось, тримайте, цей батіг,
      Він зав'язаний вузлами.
      Як ідете на нічліг,
      То своїми ви руками
      Один вузол розв'яжіте
      Себто значить - день пройшов,
      І щовечора так, діти,
      Учиняйте знов і знов...
      Як на шворці цій, зміїнній,
      Не залишиться загати
      Обертайте міст в руїну:
      Я лишився зимувати."

      В сподіванні зиску й слави,
      Військо перської держави
      Рушило крізь Істр* мостом
      Не видати його хвосту...
      Берег скіфський ніби рай,
      О, який чудовий край.
      Скільки птаства
      Тут над рястом -
      Той бугай* - немов сурма.
      Добре все! Людей чортма
      Га! Ця штука є весела:
      Скіфи палять власні села
      І тікають повсякчас
      Та не дінуться від нас...
      Ось і Тирас* вже позаду
      Тільки от чого заради?
      Вітер в очі попіл стеле -
      Тьху! Випалена пустеля
      Настогидла персам так!
      Синя лента Бористену*
      Промайнула як в імлі.
      Кожна ніч тепер вогненна
      Трясця цій страшній землі!!!
      Всі криниці отруїли,
      Устеляють шлях могили,
      Голод, стріли, акінаки...
      Гинуть перси, мов собаки.
      Нападають із нізвідки
      І зникають в нікуди.
      Слуха цар ці оповідки
      Цар в передчутті біди:
      "Що за варварська країна!
      Ані міст, ані ланів
      Не обернеш на руїну,
      Не дістанеш тут хлібів
      Боягузи скіфи кляті,
      Хто навчив так воювати?"
      Не згадав цар до цих пір
      Як великий дядько Кір*
      Звоювать хтів масагетів,
      Однак щось там не догледів
      І позбувся голови.
      " Гей, гінця сюди позви"
      "Поскачи хоч за моря
      Й того клятого царя
      Що всякчас від нас тікає
      Віднайди. Нехай він знає,
      Що не личить так тікати.
      Як захоче воювати
      То нехай стає пріч мене,
      В полі тім
      (Іще зеленім).
      Як не схоче - землю й воду
      У тарелі золотій
      Най несе. І від імені народу
      Поцілує чобіт мій".
      Поскакав гінець в імлу
      І знайшов там царя скіфів
      І почув там похвальбу
      (Себто значить буде лихо).

      "Моє царство - степ широкий,
      Ви дарма в нього прийшли
      Ми по-справжньому нівроку
      Воювать не почали.
      Мій народ, хоча і темний,
      Має свій духовний шлях.
      Нам у небі достеменно
      Мерехтить Залізний Цвях*.
      Заратуштра ваш учений,
      Що на півдні був пророком
      Піднімався Бористеном
      Аж до кам'яних порогів.
      І, не змігши далі плисти,
      Рушив степом пішки сам
      І на кручах кам'янистих
      Уклонивсь нашим богам*.
      Тож і цар твій нехай знає
      Наші боги чималі!
      Дикістю не дорікає:
      Ми на своїй бо землі
      Славних прадідів могили
      Ми шануєм над усе.
      З них черпаєм свою силу
      І вони це наше все.
      Розшукайте їх ви певно
      Розграбуйте. І тоді.
      Станем битися ми ревно,
      Наче кельти ті, руді.
      Ну а поки не дійшло ще
      До борні і до пори,
      Вирушаєм в степ на прощу
      Вам лишаємо дари:
      Перший - птаха, що літає
      Високо у небесах
      І тому вона не знає
      Що таке у степу страх.
      Другий - жаба, що плигає
      З суходолу в синю воду
      І життя їй зберігає
      Єрик, річка чи болото.
      Третій - миша, що зникає
      В темній та сирій ріллі
      І кота перечекає
      В нірці, в тихій ковилі
      Бідні перси, ви не птахи,
      Не поринете у небо
      Крил бракує, бідолахи
      (І воно було вам треба?)
      Вдерлись в степ, немов нахаби,
      І зустрілися з бідою,
      Кепсько буде: ви не жаби,
      Захлинетесь під водою.
      Не сховаєтесь у норах
      Бо ви також і не миші
      Начувайтесь: буде горе
      Незважайте що ще тиша.
      Коли ви в найближчім часі
      Не позбудетесь цих вад
      Тоді вам в такому разі
      Один шлях - крізь міст Чінвад*.
      Хоч тікайте щоєсили
      Всюди знайдуть наші стріли".

      За сплюндрованим Гелоном,
      В сороковий день погоні
      Стояв цар великий Дарій,
      Син Віштаспи, з роду арій.
      Військо утрачає сили
      Полишаючи могили,
      Скроні вкрились сивиною
      Думи жалять трутизною:
      "Непереливки мені,
      Швидко як минають дні...
      Тії бовдури гелени
      Як дослухаються мене
      І зруйнують клятий міст..."
      Роз'їдає царя злість.
      Подолавши лють і сказ,
      Дарій віддає наказ
      Через випалений град
      Розвертатися назад.
      Утікають байраками
      Пересохлими річками...
      Щоб не стрілись інде скіфи,
      Бо інакше буде лихо.
      Понад жовтим очеретом
      Сунуть привиди-скелети.
      Диво що іще живі.
      Ноги в ранах, у крові.
      Де вона істрянська дельта?
      Не напади б іще кельти
      Що живуть вгорі Порати*
      Відсіч їм не зможуть дати.

      А на Істрі поміж тим,
      Літо переходить в осінь
      Тихо в'ється вогнищ дим
      У високу неба просинь.
      На сторожі коло мосту
      Грають іонійці в кості
      Буде щось. Чогось чекають
      Все на обрій позирають
      Десь там їхній володар
      Богорівний перський цар
      Що у краї поробляє?
      Залишивсь чи повертає?
      Вже недовго їм лишилось
      На фракійській стороні
      Бо на шворці залишилось
      Лиш два вузлики - два дні
      Як розв'яжуть їх... Потому
      Розберуть дощатий міст
      І вертатимусь додому
      До своїх гелленських міст.
      Сполошились дрібні птахи
      Щось на них нагнало страху
      Б'ють на сполох на бекеті
      Бо шурхочуть очерети.
      З боку степу лунко плинуть
      Вої скіфської країни.
      Першим, на коні баскому,
      Вершник весь у золотому.
      Враз до мосту під'їзджає
      Й іонійців викликає:
      "Гей гелени,
      Чи ви чуєте там мене?
      Я Скопасис-володар*
      Наймолодший скіфський цар.
      Мою слухайте пораду,
      Не вважайте це за зраду,
      Розберіть міст на колоди
      Так здобудете свободу.
      Дарію гаплик настане
      Підневільний люд повстане
      І вся Персія, ваш ворог,
      Геть розсиплеться на порох."
      Зникли скіфи десь у плавнях
      (Заховались недалечко)
      На тім боці мужі славні
      Розпочали суперечку.
      Мільтіад любив Афіни
      Місто юності й навчання,
      Туди подумки він линув.
      Там зустрів перше кохання.
      Надвечір'я біля моря,
      Личко милої дівчини
      Очі ніжнії і зорі...
      Спогад чистий і донині.
      Академії* тінисті крони,
      Де збирались мудреці,
      І Акрополь з Партеноном,
      Подих вітру на щоці...
      Коли це зазна удару
      Все покриє перський морок.
      Лютий цар великий Дарій
      Супостат він. Варвар. Ворог.
      " Слід дослухатись поради,
      Цар Скопасис мовив діло,
      Дарій ворог для Геллади
      Най би там його схопили.
      Для Іонії то воля,
      Спокій буде Херсонесу,
      Островам щаслива доля -
      Метрополіям і кресам."
      Жах в обличчі Гістіея:
      "Мільтіад! Ти розум втратив!
      Довіряєш цим бореям...
      Згуба то, а не порада!
      Цар обійде їх зі Сходу
      І повернеться додому.
      Смерть нам буде. Не свобода.
      Знищить поліси потому.
      Зробить городян рабами,
      А жінок всіх поґвалтують...
      Що учинить він над нами!
      Скіфи нас не порятують...
      Добре. Сталось як ти хочеш,
      Втратимо свої посади.
      Встане чернь - не перескочиш
      Виженуть нас демократи!"
      "Боягуз ти Гістіею,
      Був рабом і ним лишився
      Не бував ти у Піреї
      І стратегії не вчився.
      Ми не зречемось присяги:
      Залишилося два дні
      Не замріють перські стяги,
      Бо ще Дарій вдалині.
      Хай би біг сюди щосили,
      Хай би мусив ноги стерти,
      Та не виростуть же крила
      За плечима у Безсмертних*.
      Лиш минуть ці дві доби,
      Зачекаємо як смеркне
      І без галасу й журби
      Ми колоди в Понт* повернем
      Та і рушим їм услід ".
      Поволі Гістіей дав згоду
      Однак замислив власний хід
      Своєму наказав народу
      Потроху розбирати міст,
      Але не весь, а лиш частину
      (Най Мільтіад вечерю з'їсть
      І в Понт на кораблі полине)
      Гістіей любив бенкети,
      Владу, гроші і визнання,
      Тісно було у Мілеті,
      Мріяв він про царювання
      Над фракійськими краями
      Повними і срібла й лісу,
      Щоб гелени кораблями
      Везли хліб, рабів, залізо.
      Щоб була нова столиця
      Гістіополь, місто-мати.
      Друзі, вірнопідданії лиця,
      І ніяких демократів.
      Більша щоб була держава
      Хоч під владою Персиди*...
      Перешкодить він розправі
      Дарій же віддячить слідом.

      Останній день минув
      Уже завечоріло
      І мільтіадів люд напнув
      На кораблях вітрила.
      Уже давно він ліг
      Щоб завтра встати рано
      За ним всі на нічліг
      Пішли собі тирани.
      Уранці табір зник
      Над синьою рікою.
      Істрянський бог відвик
      Від тихого спокою
      Нема людей нема
      Над цими берегами
      І птахів теж катма
      Не чути їхні гамми.
      Збезлюднені мовчать
      Ліси очеретяні
      Пропала перська рать...
      Ба ні... Лишились мілетяни.
      Догорають іскри літа,
      Підкрадається зима...
      Ластівки вже у Кеміті*
      Дарія усе нема...
      Тривало так аж до тих пір
      Коли настала страшна річ
      Сказився лагідний зефір
      Навіяв горобину ніч.
      Шалений вітер вив щосили
      Мигтіли в небі блискавиці
      Крутилися Істром буйні хвилі
      Серед страшної громовиці.
      Хилилися додолу верби
      І люто лютувала злива
      Псувала мілетянам нерви,
      Ті проклинали долю нещасливу.
      Та міст устояв. Скіфські боги
      Не зрушили із місця кораблі
      Лишили цілою дорогу
      Для втечі персів з їх землі.
      До моря відійшла гроза
      І навкруги запанувала тиша
      Завмерла вербова лоза
      Вже чутно як пробігла миша.
      Останній грім затих
      Як темно перед ранком
      І вогкість лихо всіх:
      Вже б швидше до світанку.
      Де лівий берег ген
      Бредуть якісь примари
      З далеких скіфських фем*
      Прилинули кошмари,
      Та ні, то Дарій йде
      Ви швидше всі до мосту!
      Наводьте, час не жде
      Бо скіфи виб'ють просто.
      Була це грізна рать,
      А нині - половина,
      Втікає ніби тать
      Сумная то картина
      Заморені, худі
      Плетуться серед ночі
      В них воші в бороді
      І навіжені очі
      Всі диким стадом пруть
      І не дають проходу
      Аж міст розхитують
      І гинуть, впавши в воду.
      Та не руйнуйте міст
      (Ото вже навіжені)
      Де ваш військовий хист?
      Ну цитьте ви скажені!
      До берега діставшись, завелись трубадури:
      "Здобув цар Дарій перемогу
      Приніс він в степ релігію й культуру
      І ворогів здолав премного".
      Що? Брешуть? То дарма,
      Перечить хто посміє...
      Дурних же в нас отут нема.
      Віки зітруть подію
      Нащадок знатиме лиш те,
      Що царедворці пишуть
      Де він там правду віднайде?
      Її ніхто не лишить.

      На тім боці на зорі
      Ген зібрались три царі
      Як не гналися щосили
      Дарія таки впустили
      Люду тут пройшло премного:
      Лози зломленої тьма,
      В ній проторено дорогу
      Та тепер їх тут нема!
      Дивляться на Істр скіфи:
      Пусто так що вкруг аж гей
      Шаленіють дикі скіфи
      Ошукав їх Гістіей!
      Розлютивсь Таксак пресильно
      Гнів заступив все йому
      Кілька днів він стежив пильно,
      А прогавив крізь пітьму:
      "Підлі геллени двурушні
      Най поглине їх земля!
      Пригадаймо це їм слушно
      Всі поглинуть наче тля
      Улаштуємо їм лихо!"
      Відповів Ідантирс тихо:
      "Лихо в них вже є, не наше,
      Більшого ми не дамо.
      Геллени - раби найкращі
      Самі вибрали ярмо.
      Ми ж здобули перемогу
      Бо прогнали військо враже
      В степ забуде перс дорогу
      Та і правнукам закаже
      Відсвяткуєм бучно теє
      Понад річкою отам
      І покличем єнареїв* -
      Жертви принесем богам!"
      Так і зникли в очеретах
      Розчинились у віках,
      Успіх їх не був секретом:
      Скіф не відав що є страх.
      Мільтіад домігся слави
      Хоч на Істрі і програв.
      Він всі гелленські держави
      Проти персів об'єднав
      В Марафонськім полі славно
      Вщент Мардонія розбив
      І пошану там державну
      В битві чесно заслужив.
      Гістіей тиран Мілету
      Опинився серед парій
      Так буває: замість злету
      Злом йому віддячив Дарій
      Зрештою і він поволі
      Все ж відважився на бунт,
      Та не було йому долі
      Втратив під ногами ґрунт
      І наклав він головою
      Цим скінчилась його пря.
      Землю також згубив свою
      В ім'я перського царя.
      Та не буду я вже доти
      Вести оповідь свою...
      Ви читайте Геродота*
      Гелленську історію.
      8 вересня 2014 - 14 березня 2015 рр.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --