А вже весна. В краплинах дощових
сміється хитро сонячний промінчик.
І зовсім не холодний вітер – інший,
хоч до тепла весняного не звик.
Радіє просинь бруньочці й траві,
і висоті, пронизаній піснями.
Життя прописується нами і не нами,
і в ньому наші обрії живі.
Де сиві котики і ніжний первоцвіт,
і річечка весела день лоскоче,
і пташка сповістити щось нам хоче,
і дощик, що хапається за віть
крапликами в промінчику скупім.
Весна іде у платтячку цвітастім.
Бог дав життя для радості щастя -
любімо світ, себе у нім любім!

Не встигло сонце ще поміж дерев
пробитися. Ще ранок – сонцю впору,
а птах прокинувся, високих нот бере,
і спів отой – угору... вгору... вгору...
Ще не прикрасили сережки віття вільх,
а вже підсніжники тонкі, як порух серця...
а вже дзвінкий пташиний водевіль...
вже очі у дівчат – немов озерця..
Цей березень... Ця дивна березінь...
Струмує сік невпинно і жагуче.
Припнуло сонце день на волосінь,
і він її струну за мить озвучив.

У філіжанках чай. І свічі білі.
За вікнами – метелиця, зима.
За вікнами – дерева в біле бігли.
І бігла ніч опівночі –
сама.
А на столі – незаймана вечеря.
А за столом удвох ми – я і ти.
Розмова не родинна – так, знічев’я,
Якій без нас не хочеться іти.
Ми не чужі – зустрічні випадкові,
що просто довго-довго разом йшли.
"На щастя" кимось загублену підкову
знайшли не ми – вірніш, не ми знайшли.
Чай вихолонув. Бути чи не бути?
В каміні вогник ледве ворушкий.
Тікав у ніч зими веселий пудель,
до щастя замітаючи стежки.
Про що слова? На віях – ні сльозини.
На темній шибці – снігу пелюстки.
Про що слова?
Що в грудях зимно – зимно,
як бруньці на морозі без луски?
Я відпускаю. Просто відпускаю.
Коли я залишуся тут сама,
на філіжанку вистиглого чаю,
за звичаєм, ходитиме зима.
У новорічну ніч покличу казку,
дванадцять місяців в нове життя впущу.
Повірю дуже-дуже в їхню ласку,
як вірить світ в тепло після дощу.
І буде ще весна, бо як без весен?
Весна без сонця – то хіба весна?
Прийдешній день – для мене буде весь він,
там забринить струна неголосна.

Крізь засніжений обрій шугають вітри.
Ще не зовсім забілено тишу снігами.
Стогнуть снігом завіяні вичахлі гами
і туманиться обрій у колір цитрин.
Рідне місто осінністю тонко дзвенить,
переповнює подих рапсодій звучання.
Хтось, буває, співає у ньому печально –
тче каптану новому посріблену нить.
І не кожен почує. Та хтось не засне.
На спокусу мелодій крізь осінь озветься.
Лиш чутливій струні забринить біля серця
рідне місто, що стане душі затісне.
Білим – біло накине на ранок зима
білосніжжя махрове в махровій маніжці…
Забіліє панчішка в ялинки на ніжці…
Й затанцює, немов наречена сама.
Місто в біле вповите стоятиме. Сніг.
Храм зимового сну. І зимове причастя.
Так, буває, не раз заколисує щастя,
і складаєш йому радість жити – до ніг.

Мамині роки.
В маминої долі репані долоні,
в маминої долі – стежка непроста.
В маминої долі – дві стеблинки – доні,
з кожної стеблини – зерно пророста.

Всі оті зернята – внуки й правнучата,
всі оті зернята – чималенький рід.
Мамо! Вам би жити, сонце зустрічати…
Кетяги бузкові пильнували б слід.

Солов’їні трелі в вербах кучерявих,
простелилось поле, наче рушники –
ті, що вишивали руки ваші, мамо,
у які вплелися роздуми й роки.

Колоски налиті сонцем і дощами,
всі дороги світу сходяться в дворі –
там де ви світанки росяні стрічали,
там, де ми з сестрою бігали малі.

Вийду я у поле, подивлюсь довкола:
поверни матусі втрачені роки!
Глянцем засміється листя бурякове:
вже їх підхопили птахи залюбки.

Подивлюся вгору: чую пісню вітру,
грає небо вічне в птиці на крилі.
Замилуюсь житом, сльози стиха витру:
недарма прожито роки на землі!
 

Хто відповість, за що ми воювали?
На обелісках наші імена.
Долали терикони й перевали,
прострелені здіймали знамена.
Аж прикипали руки нам до древка,
не рятували каски і броня.
Якщо вже нам судилося померти,
зізнайтеся, нарешті: йде війна!
Хто нам поверне молодість крилату
і долі, спалені нещадно у вогні?
Е-деклараціями викриті пілати
на суд дають нам право і на гнів!
Нам не потрібні ваші нагороди –
вони нам не замінять рук і ніг.
Ми, кажуть, діти гордої породи,
і кожен з нас в війні цій переміг.
Нас кидали в пожежу і гармати,
до смерті ми звикали і тривог.
А десь над образами плаче мати,
і огортає крилами нас Бог.
Дали нам так багато – право вмерти!
А нам – карати дайте – є за що!
Із нашої землі поганців стерти
з жебрацтва вийти, вийти із трущоб!
Злочинців посадить в звірині кліті –
і поміняти зерно під посів.
Не буде кращої землі на білім світі –
на заздрість всім і на зразок усім.

Призначу побачення вітру – і все!
І нехай тоді будь – що буде!
Певне, він мені принесе…
Принесе листопад огуди.
Розпатякають язики,
що коханця, мовляв, надбала!
Може, здійметься шторм-таки –
хоч на соту маленьку бала?
Я замовлю йому слівце,
заклинання і що належить.
Розсміюся дощу в лице,
розпалю-загашу пожежу.
Він же вітер, то що йому
жартівливий порив: зухвала!?
Він по груди промчить в диму…
Люди скажуть: таки сховала!
11.01.2015

Вікна досвітньо туляться
до легковажної мли.
Просто іти по вулиці
в час,
коли й ви б
могли...
Просто, спинитись поночі
і попросити враз:
- Дайте незрячій помочі –
хочу узріти вас!
Дощ нині,
й дуже вітряно…
Хоч на коротку мить
шибку у грудях витремо.
Чуєте –
грім
гримить?!

Вікна ночами туляться
До легковажної мли.
Просто іти по вулиці,
В час,
коли й ви б
могли...
Просто, спинитись поночі
і попросити враз:
Дайте незрячій помочі –
хочу узріти вас!
Дощ нині,
й дуже вітряно…
Хоч на коротку мить
шибки у грудях витремо.
Блискає. ..
Грім
гримить…
16.07.2014

Село завмерло. Стишено мовчить.
Зі сну ще не розплющені зіниці.
Туманіє гори високий щит,
лоскоче тишу тенькання синиці.
Розсипано сріблистого пшона
повсюди так, аж нікуди ступити.
У небі місяць зорі вижина,
і падають вони у слід копитам.
Ти намагаєшся нечутно підійти,
упасти обрію у сонні ще обійми.
Хай дивляться, роззявивши роти,
чужі шибки у витріщених більмах!
Хай заздрять всі: і річка, і сосна,
і пагорби в тумані, і блавати.
Коли стоїть така густа весна,
не може бути щастя забагато!

Ось воно – розпогоджене чулістю слово!
Тихо линуть до нього на сповідь думки.
Слово… Ніжна струна і дзвінкова основа,
та, що пташкою в небо злітає з руки.

Я із ним побраталася – вірте-не-вірте.
Йду, мандруючи світом, тепер не всліпу.
Я сплітаю слова у віночки та вірші,
на печаль і журу накладаю табу.

Пригортаюся серцем, немов до малечі,
коли ніч заколисує землю у сни.
Зустрічаю весною світанки лелечі,
розпускаюся в бруньочці кожній весни.

Слово різне буває: до щему, до болю
листопадом осіннім жовтаво кружля.
Довгим шлейфом вінчає сліди за собою,
бездоріжжям грузьким, доки вийде на шлях.

Слово чути і бачити серце навчило:
доброти і любові без краю і меж,
стало піснею в грудях, руками, очима,
пити ночі вино з рогу місяця теж.

Оберегом стоїть на життєвім порозі
і не варті нічого всі мантри чужі.
В мить останню, як ляжу в життєві покоси,
слово рідне, торкнися моєї душі.

(Роздуми, навіяні екскурсією «шевченківськими місцями» в жовтні 2012року:
Шевчекове, Моринці, Канів та творами Кобзаря)

ІздалЕка День прийшов сюди,
зупинився на оцім подвір’ї,
де прошите сонцем – тіней пір’я
залишило пам’яті сліди.
Перелинув через живопліт,
став на зболеному витертім порозі
хати, що на слупах часу досі:
перехресть, доріг, подій і літ.

Він прийшов, як це було не раз –
до могили під хрестом, барвінком,
де лежить спочила в Бозі жінка,
для якої сином був Тарас.
З паволоки жовтої плоди
на плиту холодну клав їй вітер…
День прийшов, сльозу тихенько витер,
душу відпустив: у рай лети!
Раю не було на цій землі,
а на цім подвір’ї – і тим паче.
На плечі у Дня калина плаче,
думи сповідаючи сумні.

У долині копанки сльоза,
для потіхи дудочка з ліщини,
блимає запалена лучина…
День у юдоль світу вислиза.
Тут йому нелегко, в хаті цій,
на подвір’ї цьому, цій господі,
де шукати щастя крихту – годі,
де він сам – журавликом в руці.

День бува ранимий, як свіча:
і зігріє щиро, і розрає.
Він зухвальців капосних карає,
хто в безумстві голову втрача.
Посеред надій і сподівань
нині нас запитує: «Навіщо
надбане потрібно було нищить?
Мудрості забракло, люди, вам? »
Був донині стержнем і мечем,
мову дав і землю щонайкращу…
Занедбали… Я питаю: нащо
зграї ви довірились нікчем?
Дав я вам Пророка на віки,
поблагословив на слово віще.
Не Чернечою здійняв, а серцем
вищим
посеред життєвої ріки.
Він – із лона слова, що крізь час –
джерелом пульсуючої мислі,
що не пам’яті належить, а Вітчизні.
Щоб – зіницею в палких її очах.

Межи блискавиць стоїть, громів –
Прометеєм, світочем, Пророком.
Україні вказує дорогу,
щастя де б народ
найти зумів».

Усе розлогіші степи,
усе густіший дух туману,
Стають причетними стовпи
до міражів серед омани.

Я полонянка тих степів,
що в крилах сокола ширяють.
Не вмію жити я на-пів,
тому неспокій обираю.

Я вітер, що летить у грім
і боляче у нього б’ється,
я подих серця з-поміж рим,
я тест пульсуючого серця.

Я та, що стерла мозолі,
не сильна, ні – лише терпляча.
Я просто жінка на землі,
а решта все не має значень

Шовковице, шовковице,
в подвір’ї на околиці,
шовковице, кому плоди твої?
Дитинство не забулося –
дітей збирала з вулиці,
бджіл золотих густі гули рої.

Шовковице - пораднице,
до тебе промінь ластився,
хто нині так з тобою розмовля?
Чи горлиця, чи ластівка
свої жалі і радості
несуть тобі до сповіді здаля?

Стрічала сонце вдосвіта
всіх частувала досита,
аж солод лоскотав нам на губах.
Плоди твої чорнющії
дитячі зграї лущили,
і цілував піснями кожен птах.

Такі смачні ті ягоди –
для радості, для злагоди,
я згадую в далекій стороні.
Шовковице, шовковице –
крило любові й совісті,
нагадуєш матусю ти мені.

Тут хутір був – тепер його нема.
Скриплять в зажурі дві старі черешні.
Як вартові історії почесні -
коріння роду в світі їх трима.
Усе життя – дороги і стежки,
усе життя – від пуп’янка до віка…
Чого б, здавалось, треба чоловіку,
що обира для себе шлях тяжкий,
прошкуючи крізь сутінки зневір,
як пташка, що спокою не знаходить
у вітряну розхристану погоду,
а чи бездомний одинокий звір?

Журби Галини наче й не було…
Колись давно ще, може, хтось відплакав…
Черешні, як окличні-кличні знаки –
усе життя чекають за селом.
Але й вони ось-ось…- такі старі.
А корені глибокі, як і слово,
що зболене любов’ю при основі ,
заземлене на батьківськім дворі.

Галино, до черешень! Вже пора…
Фільварок був тут, кажуть старожили.
Ваш сад черешні вірно сторожили,
і хутір, де гасала дітвора.
Немає хутора – вітрами рознесло...
А ви із чужини - на Україну,
що, наче купина неопалима,
живе, як ці черешні – всім на зло!

Журбо! Журинонько…У цій землі ваш дух.
Він гомонить і проростає болем…
Встає світанок сонячно над полем –
розвіять вашу тугу й самоту.
Повідайте, як там, на чужині -
без України, рясту, материнки,
без соняхів, що у вікно навшпиньки,
без джерела, що в травах жебонів?
Без «кукуріків» півнячих, а ще
без тих селян, що серцю небайдужі,
без бджілок, що снують довкола ружі,
густих пшениць, орошених дощем?

Вертайтеся на хутір – вже пора…
Пробачте землякам - своїм нащадкам,
що пам’ять час відлічує спочатку,
«далекий світ» діставши з-під пера.

Чай парував у чашках. Свічі білі.
За вікнами – метелиця, зима.
За вікнами – дерева в біле бігли.
І бігла ніч опівночі –
сама.

А на столі – незаймана вечеря.
А за столом удвох ми – я і ти.
Розмова не родинна – так, знічев’я,
Якій без нас
не хочеться іти.

Ми не чужі –
зустрічні випадкові.
Ми просто довго-довго разом йшли.
На щастя кимсь загублену підкову
знайшли не ми,
вірніш,
не ми знайшли.

Чай вихолонув. Бути чи не бути?
В каміні вогник ледве ворушкий.
Тікав у ніч зими веселий пудель
Не зім’яті біліли подушки.

Про що слова? На віях – ні сльозини.
На шибці темній – снігу пелюстки.
Не треба слів –
без них у грудях зимно.
Як ніжній бруньці в стужу -
без луски

Він був тихим і трохи дивним,
його постать була чудна,
його одяг пропахнув димом,
його очі сягали дна.
Він розводив у лісі ватру,
довго-довго в огонь дививсь.
Що він бачив? Як саламандра
диким танцем лякає вись?
Він здавався тоді шаманом,
хоч який у селі шаман?
Звали діда того Іваном,
а Іван – він і є Іван.
«Що в тім полум’ї ватри, діду?
Крок у ніч – і суцільна тьма.
Не обридло отак сидіти?
Що, роботи, турбот нема?
Ви скажіть: воно того варте,
це відлюддя, вогонь і дим?»
А в очах у старого – ватра,
в грудях – кашель, родина, дім.
Всі пішли, їх живцем… в стодолі…
Партизанив тоді Іван.
Не уникнув лихої долі,
до вогню – з невигойних ран.
Дід мовчить. Час летить, клекоче.
В нім згорають і сум, і дні.
«Дайте жару!» «Бери, як хочеш…» -
і нікого – тут ми одні.
Простягає в долоні грубій:
наче сонце, той дідів жар.
Шелестять щось у вуса губи.
У долоні вогонь – не жарт!
Не пече йому, зразу видко.
Я беру – не пече й мені.
Юним серцем прозріла швидко:
так згоряє душа в огні!
Тепло-тепло відтоді стало,
наче мудрість його спила.
Дід Іван – не чаклун, не старець,
просто ватра у нім пала

Ніч на Дністрі
Монета місячна в Дністрі
купає срібло і не тоне.
І хвиля там легенько стогне.
Замри і стій!

Потойбіч темінь, не проглядь,
і тиша… Й серця тут не чутно!
тобі з усього трохи чудно.
Ніч - дика кішка: хочеш – гладь –

така безвольна і м’яка,
лиш пазурі ховає вміло,
То на колінах лапки миє,

мурчить покірно, не змовка.

Там, де не видно - глиб і шир
ворушить вогкими губами.
Поважні велетні горбами
підперли тишею кушир.

Хлюп-хлюп, хлюп-хлюп… -
то плеск, то сміх.
Знов зависає тиша гостро,
і кожен звук – рушничний постріл –
лякає все, тривожить всіх.

Потойбіч річки скрикне птах,
і знову тиша, і нічого.
Посеред спокою нічного
глузує сміх в очеретах.

Здається, знову – так, чи ні –
щось блиснуло, як очі кішки,
похлюпотіло в хвилі трішки,
сховало тінь у глибині.

Ця ніч схопила обіруч
і небо, від ріки світліше,
і хмари – хвилею колише
на власних тінях власних круч.

На цьому березі, де ти
стоїш і видивляєш тишу,
волого яр туманом дише.
Корчі, роззявивши роти,

стирчать з води. Такий-от корч
старий, сумний і гостроребрий,
колись заплутався у вербах,
з розгону – хлюп! – у хвилю сторч.

Ця ніч… Їй, капосній, не вір!
Не кішка тиха і облесна –
хижачка - відьма безтілесна,
підступний, хитрий, дикий звір!

День на Дністрі

Імла поволі відступа,
неначе в’язнуть лапи в тіні.
Світанок – ніжний, аж дитинний,
підносить днина голуба.

Як хороше! Такий туман,
що чорногуз не бачить дзьоба.
Ось лампу сонячну у цоколь
вкрутила скеля і трима.

Тримає мить, і ще, і ще
а далі лампа вислизає
і над рікою зависає
над білим відпару плащем.

Усе сяйливе, все тече –
туман, ріка, дерева в русі.
Зникає світ нічних ілюзій,
міраж загублених речей.

Не потривожте полохливу ніч,
нехай тече… Нехай собі – так краще…
Зостануся із нею віч-на-віч,
накину їй на плечі темний плащик.
Удосвіта, збудившись од півнів,
вона мине – тендітна, аж прозора…
Тому що місяць взяв, і одповнів,
і перевіяні ранковим ситом зорі.
І їй віднині йти у нікуди –
загубить слід в невизначенім русі.
Чи здіймуть ґвалт закохані коти,
чи проповзе по гілці жовта гусінь,
зненацька пташка пурхне за вікном,
життя триватиме – наліво і направо,
із вами, без – хіба не все одно одно?
Бо сподіватися на "біс"- даремна справа!

Любов у світі,як весняна повінь
І що таке – півцарства в пів-житті?
Якщо життя – лиш пам’ять, то тоді
все решта – мить, дарована любов’ю
.
Якщо колись, отямившись від гри
у хрестики і нулики, поразку
ти сприймеш, як даровану підказку –
пройти, з лиця зітерши клятий грим,

зумієш (певне, іноді так є,
і до кінця, можливо так і буде –
що хтось тебе усе-таки полюбить,
вдихнувши світ в життя пусте твоє),

якщо тобі докучить тарарам
поразок, перемог – зів’янеш в силі,
збагнеш: кохання чисте і красиве
із лицарів найкращих підкоря,

тоді і я (а може, не тоді)...
Без роздумів, бо все-таки я жінка –
бентежну у душі відчую жилку,
тебе одного виловлю в юрбі...

І що таке – півцарства в пустоті
порівняно із владою любові,
у тій, де розчиняються обоє –
обоє грішні, і в гріху – святі?

Ну що за диво – малювати ніч
в квадраті темному, кошлату і невмиту,
безлюдну... Та не в тому навіть річ –
по чорнім чорним – малювать не вміти?

Вона бреде безоглядно в імлу –
ведеш, мов малюка, її за руку,
а поруч – ані вогника, ні звуку...
Малюй її, безпомічну, малу!

Життя на правки – о, яке скупе...
І процвітає межи днів полуда.
Не раз себе запитуєм: як бути?
Окреме би замовити купе –

щоб ані кого – тільки дощ та сніг
в твоїм вікні, що мчить у невідомість,
позаду твій перон, вокзал...Натомість
ти новий малювати день би міг

В похмурі дні, холодну сніговерть,
коли до неї тиша ницьма пада –
встають думок зухвалі естакади,
ефір душі наповнюють ущерть..

Збігаються, стають довкола стін,
у вікна зазирають - білі-білі.
Їх лінії тонкі, не огрубілі,
і я сама між ліній тих, мов тінь.

Здавалося б: ну, хто я їм така?
Та вибрали мене вони, одначе.
Чи не тому, що серце тонко плаче,
що словом наболіле, не змовка?

Що я плекаю весни, як пастель
в руках у майстра в мить благословенну,
що ритмом бухкає і рве гарячі вени
моїх надій незаймана постель?

Як Отченаш, в душі завжди ношу,
і ноша та – мій хрест, моя спірила,
нещадною до спокою створила,
бо я таки пишу, пишу, пишу…

Прийшли не ті, кого чекали:
прийшли Гієни і Шакали.
Прийшли і стали ген опріч,
лиш іскри сипали із віч.
Був суд, Залякані Осли
щось про політику верзли.
Статті, і знов якісь статті -
судили, мов самі святі.
Хто був суддею? Звісно, Лис,
що сам злочинцем був колись.
(Тоді вину не довели,
бо слідчими були Воли,
Суддею в Лиса був Удав,
Удаву хабара Лис дав).
Ведмідь, відомий прокурор,
в той час поїхав на курорт.
Ну, засідателі, так ті -
Щурі в звичайному житті.
Кого судили? Їжака!
Бо шерсть у нього не така.
Бо він колючий. Бо мишей
полює уночі лишень.
Тут за звіриним номіналом
давно вже пахне криміналом.
Було долучено до «справи»:
в казну заборгував держави.
Щоб міг себе з кублом продати –
не вистачить сплатить податок.
Мовляв, у нього прав нема
у лісі жити з усіма.
Недовго справу розглядали:
ув’язнення сто років дали.
А щоб не був занадто мудрим –
змінити колючки на хутро.
Зашепотіли в лісі: «Жах!
Та стільки ж не живе Їжак!
І як йому без колючок?»
…Перешуміли – і мовчок.
Бо й так Гоморра і Содом:
усім погрожують судом.
А що ж мала та звірина?
Його доведена вина!
«Ламала пера» «жовта» преса,
та їй Їжак без інтересу.
Коли знімали з нього скальпа,
підгледіла старенька Шкапа,
й повідала: «Все. Карта бита.
Не витримав, і склав копита»

Світ не зловив мене – піймала вічність.
Ось під оцим хрестом тепер лежу.
І час мені нагадує навіщось,
що я переступив колись межу.
Поріс я коренем, у ньому маю силу,
тепер я ним піклуюсь звіддаля.
А світ минає віщо і красиво,
і від живих щомиті віддаля.
Серед усіх любов’ю неземною
я вирізняюся, і роздуми мої –
не плід всього, що сталося зі мною,
а те, що наспівали солов’ї.
Вони до мене линуть – нелукаві,
співучі свідки, друзі, літуни.
Світ не піймав нечистими руками,
піснями щирими взяли в полон вони.
Усе покинув, проміняв, понищив –
той мізер, що веде на манівці.
Шукаючи, змалів травинки нижче,
та істину пізнав лише вкінці.
Я чую голоси комах, коріння –
бо я тепер із ними заодно.
Мої слова наступні покоління
розгорнуть, як на світлі полотно,
мережене і хрестиком і гладдю:
що не стібок – думок прошитий слід.
Я може, із життям не завжди ладив –
невдахою вважать мене не слід!
До мене йдуть нескошені ще трави,
діброви йдуть, і небо журавлів.
Не п’ю з руки ні ласки, ні потрави –
я ними за життя переболів.

На полотні – холодний спалах вишень,
цілунки променів у кульках запеклись.
Застигла мить – художник сонце пише.
Між променів бринить на вітрі лист.
Художник пише, дух затамувавши.
Виводить пензель лінії, штрихи.
Не плід уяви, барви і гуаші –
так, мабуть, почуваються боги…

Художник пише серцем. Не стривожте!
Ось павучок на промені, а ось
мереживо прозоре тиші мостить
той павучок – на мить мені здалось.
Тут кольори і вітру, і блавату,
тут пісні трепет – жайвір на крилі…
Щоб так писалося, душі, напевне, варто
збагнути мову неба і землі.

Лише тоді, як в грудях затріпоче,
немов напровесні протята сонцем брость,
відпущеною бути не захоче
мить, що її пізнати довелось

Дощитиме у переддень зими
і сіра тиша буде на постої.
Не буде тільки свічечки простої -
її колись не запалили ми.

Ще буде так, як сказано в письмі:
не мав нічого – нічого втрачати
Та буде смуток порожньо кричати,
що хтось його спустошити посмів.

Ще буде вітром колихати світ,
у рамах жовтих осені густої.
І ти самотньо у дворі постоїш,
і зробиш те, чого робить не слід:
зітхнеш,
повернешся,
назавжди підеш –
від…
12.11.2011

Я залишу тебе ночам,
у мовчанні перемовчу…
Буде тиша гірка, як чай
з полинових димів дощу.

Буде вітер, як гнів проклять,
рвати сутінки десь не тут.
Буде спогад під шифром «ять»,
буде думка за словом «будь».

Я залишу тебе на мить,
щоб забути колись навік –
буде сутністю нам штормить
ритм, що ти ним життя нарік
11.06.2011

Мене побільшало з літами,
як обрію – під небеса.
Вітри здаються там братами,
день капелюшком нависа.
Я розростаюся в корінні,
я роздаюся серцем вшир.
Бо лопотять сліди по ріні
днів, до яких ти не спішив.

У Музи я була за свідка,
за подругу – дзвінкій бджолі…
Мені приходили нізвідки
маленькі радощі й жалі.
Зозуля слала телеграми
і час життя ще не труїв.
Коротка вісточка від мами
із рідних батьківських країв…

І крила важчали потроху
від татових стражденних віч,
коли упали до підлогу
краплини поминальних свіч –
мене побільшало печаллю
(ховала глибоко сльозу)…
Вона карала й пробачала –
моя молитва, сповідь, суд.

Побільшало мене, нівроку –
онукам, дітям завдяки.
Не гнуть мене доземно роки
(зізнаюсь, швидше навпаки!)
Мене побільшало не в плечах,
шлях заважким був не дарма,
і серце клекотом лелечим
мене до сонця підійма.

У грудях я несу покуту,
бо ждуть на обрії жнива.
Творцем до днів земних прикута,
бо долі іншої нема.
3.06.2011

Затужила зима за незвичністю рими…
Я була не сама, лиш прозоро-незрима.
Я була межи днів, хоч тебе не пізнала.
Ми були не одні – була пісня між нами.
Ми жили собі так: в напівсні, напівказці.
Серцем стукали в такт невловимій підказці.
Скільки нам свічечок запалилося небом!..
Запалали – й мовчок… Лиш для мене і тебе.
Колихнулось крило у прозорому леті.
Нам космічно було на єдиній планеті.
3.06.2011

Ішло торговище – гойдалися ряди.
- Ходи сюди! Та ні, сюди ходи!
Крутилося - вертілось там і тут,
і товпився по чергах „ушлий” люд.
Той ще торгується, той „мочить „ вже товар,
хтось прогадав, а в когось є „навар”.
А в черзі цій – тут стільки видно юд!
- Що за товар?
- Та дружбу продають....
Недорогий і гідний часу крам,
не дивно, що довкіл такий бедлам.
Кому відкрито, іншим з-під поли
(цінніше, певне, дружби там були).
Були й такі – на купі, ніби хлам:
на всяк товар купець – і пан, і хам.
скажи кому, що дружба – то не крам,
що то порядності найвищий в світі храм,
то не повірять, в очі засміють –
це лицемірів товпище і юд.
Купують дружбу – давка до воріт...
те, що колись тримало чесний рід –
у обмін за абищицю яку:
за дружбу-дріб’язок дають по п’ятаку,
хто за ковбаси-яйця на столі,
хто за тепленьке місце на землі –
ціна в залежності від розміру й ваги.
У змові з совістю жвавенько йдуть торги.
- Мені продайте дружбу от оцю, -
це ворог мій шепоче продавцю.

На мить завмер у тілі моїм рух,
бо дружбу продає мою мій друг.
Що друг продав – не в тому навіть річ,
А в тім, що ворогу.
За що?
За могорич...
2009

П’ю тишу так, неначе не було
хмільнішого в житті моїм напою...
Ми з тишею приречені обоє -
як небо, в лет пронизане крилом.
Солодка повінь поглядів і тіл
між пелюсток любові і спокуси.
Я не тебе – себе в тобі боюся...
У блиск очей, в шал губ, у хміль – летім.
Цнотливий щем у храмі воскресінь -
розтерзаним крилом в колюччі глоду...
Моя покірність рук тобі на згоду -
за сонячну вхопилась волосінь.
В ній тиша блискотлива і тремка,
і дзвонить брость у сонячні мембрани.
Неспокоєм душі мені обрана –
пробитись руслом в течії струмка,
який не осягла ще до кінця,
пошерхлих уст питвом не вгамувала...
Пила, хмеліючи, з долонь твоїх, бувало,
і був той хміль обом нам до лиця.
26.01.2010

Залишайся для серця спогадом,
в бездиханні зухвалим продихом -
щоб зіп’ята на пальці тиша
молитовно сягла узвишшя.

Залишайся звабливим подивом -
щоб між поглядів сонце сходило.
У моїм безогляднім щасті
залишайся...

Не зважай, що сивіють скроні-
дотик рук бережуть долоні.
У моїм безогляднім щасті
залишайся...

Залишайся коротким спалахом -
я зорею в той спалах падала б,
і в солодкому леті тому
я забуду печаль і втому.
Залишайся...

Я на ймення тебе не зватиму,
я про тебе одна лиш знатиму.
У суєтній життєвій тисняві
залишайся для серця піснею –

залишайся...
2009

Яка сріблиста білина
від косогора до млина,
і далі-наперекосяк...
Увесь морозом день просяк.
Ввірвались в білі береги
сніги....
Розвоєм сніжних перелин
ховає річку небоплин.
Немов у білий пуховик
час упірнув, і в ньому зник.
Усе довкілля замело-
заледве мріє в них село -
в сніги завіялось, нема...
Зима.

Ступає тихо-тихо грудень -
по першому снігу ступа.
І б’ється вітер студню в груди,
до степу примерза стопа.
Дощами мито – перемито,
осіння вимерзла сльоза.
Метіль розкішним оксамитом
над лісом білим нависа.
Петляє звіром по яругах -
то наступа, то відступа.
Земля і небо білосмуго
ховає груднева стопа.
Накине ніч кожух на плечі,
по вікнах пензлем поведе
(таких художників, до речі,
серед людей нема ніде).
Лиш інколи, сягнувши оком
удосвіта через поріг,
душею зойкнем ненароком -
Зима… Замети…Сонце…Сніг…
2008

Зустрілись якось тет-а-тет
кохання та імунітет.
В очах кохання вогник згас,
не докуча малий Пегас.
Від Музи вихолов і слід.
Була пожежа-нині лід.
Без почуттів – яке воно?-
Не то вода, не то вино.
Довкола-літа перецвіт,
безбарвність дивиться із літ.
А з-поза нею мов сама
сумує осінь чи зима...
- Ми ще зустрінемося?
- Звісно!
Охляле серце шепче: пізно...

...Поміг сучасний інтернет -
підняв таки імунітет!
Все знову, як у перший раз:
є літо, Муза і Пегас!
2009

Прибите небо вітром до землі,
що трубить у холодні зорі білі.
Промерзле яблуко гойдається на гіллі,
і сніг – як жар в невичахлій золі.
Прибите небо вітром до землі...

Прибита тиша снігом до землі.
Студений жар... Тінь птиці-синя-синя,
мов цвіт живий на білій парусині.
Холодне сонце в білому брилі.
Прибита тиша снігом до землі...

Леліток бризки більші і малі –
їх снігурам збирати і збирати -
Оці розкішні стрази і карати,
щоб спалахнути променем в крилі.
Дзьобають синь
в заметах снігурі....
2009

Зима не залишає свідків,
стирає всі свої сліди,
ні в кого не питає: звідки?
і не цікавиться: куди?

Поволі звуки замикає
в прозорий панцир крижаний.
Кришталик льоду в оці Кая...
Дерев похмурі кажани,

мов привиди. Кому не спиться?
Хто прагне ніч перехитрить?
Змахне крилом безтямна птиця,
на вогник у вікно летить,

і б’ється, очі засліпивши,
і на крило у сніг паде...
І зблисне розпач в оці хижім –
в чім небезпека? Звідки? Де?

Чийсь контур у вікні сахнеться,
загасить світло, і за мить
промінчика єдиним жестом
обірве ніч тоненьку нить.

Цідитиме повільно, довго,
смоктатиме, немов напій,
мов хміль настою молодого,
що трунком тЕрпким на губі,

холодну тишу. Зорепадом
проллється небо у сніги.
Вгорі – там вірний Пес, як в брата –
у Волопаса край ноги.
17.11.2009
*

Тоді б я перед вами впала ниць,
залишені в минулім теплі кроки,
коли б життям відведені уроки
озвались голосами в небі птиць.

Ну що за диво – малювати ніч
в квадраті темному, кошлату і невмиту,
безлюдну... Та не в тому навіть річ –
по чорнім чорним – малювать не вміти.

Вона бреде безоглядно в імлу –
ведеш, мов малюка, її за руку,
а поруч – ані вогника, ні звуку...
Малюй її, безпомічну, малу!

Вона тобі, немов дитя, простить.
А сам собі пробачити чи зможеш,
що все змішав – красиве і негоже,
над прірвою спалив свої мости?

Спитаєте: в чім істина? Де суть?
Що, врешті-решт, усе це може значить?
Хоч як нам хочеться судьбу переіначить –
ми пішаки, бо інші чинять суд.

Перевернути б недолугість форм,
приручених, мов тигра - словом, шестом,
пластичних, ніби чесність в ім’я жерсті,
відправити під прес, неначе лом.

Життя на правки – о, яке скупе...
І процвітає межи днів полуда.
Не раз себе запитуєм: як бути?
Окреме б так замовити купе –

щоб ані кого – тільки дощ та сніг
в твоїм вікні, що мчить у невідомість,
позаду твій перон, вокзал...Натомість
ти новий малювати день би зміг.
27.11.2009

Опівночі не зорі -
сніжинки на тишу летять.
Перелузану осінь
у сніг першогрудень завіяв.
Зорі... Їм серед білих
сліпучо-прозорих латать
розквітати лілеями -
будьмо хоч подумки біля.
Хай мережиться ніч
в чудернацький летючий полон,
хай мережиться небо -
зимі опадає в обійми,
хай із ними кружляє
в зимнім парку сумний Аполон
і йому пощастить:
він цілунок сніжинки упійме.
Дивний погляд очей
не зведе, не підставить долонь,
лиш в чеканні замре
його серце, життям не зігріте.
Снить коханням хмільним
боголикий земний Аполон.
Ви милуйтеся ним
віддалік, та від сну не будіте.
Тільки зорі з небес,
та сніжинки – цілунки богів...
Він повідає їм
свої думи таємні й бажання,
та не людям. Німий,
він живе без образ і боргів
світ йому мерехтить
переситом людським, вітражами.
Поцілунки згори
ледь торкнуть його уст
невагомо, цнотливо, зимово.
Повелителю Муз,
час до тебе вернувсь...
чи ти просто із часом у змові?
5.12.2010

Земне гріховище. Цей смак
іще не звіданої плоті.
Думок – як мурашви на плоті
(порахувати легше мак).
А спробуй-но, із ними зладь!
В гріху великому родились,
тобі, як грішнику, судились,
судомлять душу і болять.
Ці руки...Грація...Цей сміх
в її очах... Усмішка... Дотик...
Ти сам себе не відав доти,
доки не звідати – не міг!
Напруга схожа до струни,
де почувань стрімке крещендо
байдужість знищує дощенту
і здатна розум полонить.
О гріхосвіте! Ти живуч...
О невгасиме плотохіття!
В безодню пекла – світ, як сміття:
в огонь... безжально... власноруч
2010

Благаю: ти просто будь...
Не треба ні сліз, ні прощі.
Хай схимниці являть блуд,
Хай глузд розіпнуть на площі.
Хай „шабаші” лисих гір
скерують безумство в пращу.
Не слову, а вчинкам вір –
бо серцю в довірі краще.
Людина людині звір -
це друг тобі в очі каже.
Тож вір йому, і перевір –
удвох вам варити кашу.
В стосунках поріс будяк,
і дай колючкам тим раду!
Добро твоє жде подяк -
життя підсуває зраду.
Убити – смертельний гріх,
довіру убити - злочин?
Хто бачить межу, поріг? –
Феміді закрито очі!
Усупереч логіці - будь,
затисни зубами стогін.
З ким разом з’їв солі пуд –
не стане судити строго.
Пік зради – куди не глянь,
брехні у житті по вінця.
Паяци чужих гулянь
під бубни брудних червінців,
по крові і черепах -
йдуть душі із світла в темінь...
Вже смородом світ пропах,
з праху вийшли - до праху йдемо.
Поторочу гріховну з нас
блуд очей дістає незрячих.
Амнезією хворий час –
лікувати б його, одначе!
2010

Ілюзію беру за карк:
дурити досить, треба жити!
Та все ж, який у грудях скарб
від мрій, що ними час прошитий...
Ковтаю дум гіркий клубок,
сльозу нанизую на спомин -
життєвий "пат" для нас обох
сумних непередбачень повен.
І трунок нам гірчить здаля,
та лебедіють, чую, весни,
і в небо бруньочка стріля,
і я для літепла воскресла.
Я в світ залюблена така,
немов пробуджена для чуда...
Із небовисі витіка
мій день, і пісню в ньому чути.
Ні літ прожитих, ані днів,
отих, що згасли за плечима -
вони лиш сутінки одні,
та все ж чомусь-таки навчили!
А я - це я! Бува, себе
непросто у собі пізнати.
Прийде прозріннячко скупе
через суєтний людський натовп,
чортополохи, чагарі,
синці і мозолі розбиті -
проб'ється світлом угорі,
життя ударить в світ копитом.
І ти збагнеш, чого прийшов,
чого від тебе день чекає.
Між "вчора" й "завтра" пройде шов,
а час твій профіль відчеканить
2007

У порожнечі зріє тиша... Тиша -
що наші сумніви й страждання наші пише,
пробуджує сумління наше кволе,
і аж до крові серце в ребра коле.
А днів так мало - спалахом коротким.
Уміння жить - сюжет головоломки.
Сягнула думкою - спеклася думка в острах...
На парастасі дзвін ударив гостро.
А ми такі - нам сили не бракує,
а ми такі - то зайці, то акули.
Заграють в бубни ігрища Даждь-божі -
прийдуть літа і стануть на сторожі.
І стане думка - тиха, не речиста,
і кожен штрих свідомістю очистить

2010

Ще осінь вітра наслуха,
дерева гомонять, немов отерплі…
Сезон дощів – то холодно, то тепло,
то з неба мокра сиплеться труха.
Кущі по самі груди в молоці
туману сивого – і тим вони схоронні.
Знялися з криком вОрони й ворОни,
згасивши день, мов промінь на щоці.
Листопад п’є з остуджених річок,
згорнувши тінь небес на тихі плеса.
Пливе печаль і відправляє месу…
Затисла осінь серце в кулачок.
2008

Вертаюсь в першовитоки свої-
до перших слів, до Ветхого Завіту -
коли ще навіть не було Землі
в холоднім і безликім цьому світі.
Все має свій початок –
в ньому суть
добра і зла, ненависті й любові.
І я колись свій починала путь,
і був він не обтяжений тобою.
Був перший крик, і перший крок, і сміх,
зачатки совісті, неначе рудименти,
і відчуття – що ти один за всіх,
і страх ще не почавшися - померти.
З цим я жила – як вітер, як трава,
попри усе –намотувала кола,
була провинна і була права,
Та не була байдужою ніколи.
Не був до мене лагідним цей світ
опікувався ангел мною строго,
щоб на землі проживши стільки літ -
дочасно не постала перед Богом.
Здійснила те, на що не спромоглась,
про що і мріяти давно уже відвикла
Був ураган - за борт упав баласт,
а я залишилась – почати новий відлік
2009

У тиші зойкнули дверцята,
серпанком вечір на поріг.
А місяць протрубив у ріг,
і розтрусив у світ зірчата...
Враз розчахнулося вікно
і промайнула мить, мов спалах,
щоб упірнути сном у пам’ять,
неначе все було давно..
Летіла далеч в небеса,
і зависав туман, мов клоччя,
коли на крилах темних ночі
волого всіялась роса...
Ступаю в морок, у росу -
дріж пронизала тінь на злеті -
дерев незгаслі сигарети
здмухнули попелисто сум
на плечі осені. Така
вона і трепетна, й холодна,
мов листопад, чиї полотна
незрима видала рука.
Прощальний небу реверанс
в печальнім тихім листопаді...
На цім його останнім святі
знайдеться місце і для нас.
Так, саме так – не подивуй –
іще душа не остудилась,
лиш тіло холодом зросилось,
та слід прим’яв бліду траву.
Світ заворожено примовк,
Напнувши, мов перуку, тишу,
лиш вітер час нічний колише,
щоб від печалі не промок.
А в грудях зріє ще хмільне-
жаринка в попелищі ватри,
що спалахнуть щомиті ладна –
спалити нас – тебе... мене...
2008

Вжалив спомин гострим жалем
аж душа затерпла:
я тебе не залишала,
я ішла до тебе...
Та в лиху годину кляту
(щезни, потороччя!)
ти впустив у душу ката,
наче хто наврочив.
Стала каменем наріжним
віха на мольберті.
Це вона безмірно грішна,
що жадала смерті.
Малювалось полотно -
розтинались груди.
Не привабливе воно -
не дивіться, люди!
2005

Старенькі фотографії з горища:
тепло від спомину, і радість, і сльоза...
Великий рід (не рід, а родовище!)
багато що зумів би розказать.
Батьки, діди і прадіди незнані -
до їх цілющого припасти джерела...
Вони по той бік, і давно не з нами,
лиш думка в хащі тіней забрела.
Зі свічечок - велика спільна ватра.
Туман років лягає у траву.
І хтозна, може я в незнане "завтра"
туманом тим до предків попливу?
Там запитають, як жила, що вміла,
чи не зобидила в житті кого, бува?
У вічі їм дивитимуся сміло,
і не впаде на груди голова.
Не осоромлмю древа свого віча,
міцне коріння буря не здвигне.
Аби лиш не впустити в душу відчай,
коли життя ламатиме мене

Завмерли стрілки в новім циферблаті.
Як зрозуміти: це колись було?
Десь причаївся жах, а може, радість,
щоб через мить – ушквал і напролом?

Де та межа між „вчора ” і „сьогодні”?
Стирають дні всі огріхи часу.
Зависла мить на ниточці в безодню,
як людство в нелогічності безумств.

Якщо усе до краю опоганить,
то нам довіку буде не до сну.
Бо мить така, мов куля у нагані –
достатньо на гашетку натиснуть.

І хтось натисне (може, ненароком?)
У вічності така коротка мить...
Чи будуть нам потрібними уроки
минулого, якщо ним станем
ми?

Світанок виповз равликом помалу-
ще обрії невидимі були...
І білий чуб осіннього туману
куйовдили холодні ковили.
Здаля виднілись пригірки імлисті,
забрівши аж по пояс в осоку,
і новий день, за ніч удосталь виспавсь,
спросоння прокричав: ку-ку-рі-ку!

Я вийшла в ніч.
Стояла тиша –
глибока, ніби правіки…
А в фіолетовім узвишші
яріли маково зірки.
А над усім, і наді мною –
прозора тиша, що хоч пий…
Дарма, що ніч повита млою,
що місяць на тепло скупий,
дарма…. дарма, що сяйва мало –
в безмежжі порожнеч нема.
Не схожа темінь на примару…

У цім огромі я сама
прозорими крильми майнула
поміж невидимих беріз -
землі залишила минуле,
де ворох дум і злива сліз.

Як легко завмирати в леті,
мережить простір і віки,
коли усі твої потреби
в легенькім порусі руки.

Шепталися, тремтіли зорі,
назустріч неба йшли вали -
такі безмежні і прозорі
вони в високості були,
що я пірнула в ті глибини
і розчинилася в тіні.
І небо оком голубиним
моргало трепетно мені.
Отак душі благоговіти,
коли вона – сама свіча...
І раптом у земному світі
Цвіркун ледь чутно засюрчав...
Спинила враз політ стокрилий –
куди нам, грішним, до небес?
Тобі без світу сиротливо,
коли ти навіть дикий пес.
А ти без нього хто? Земного
тебе чекають на землі –
день, об який розбились ноги
й душа - в криваві мозолі,
те джерело, що в спрагу люту
тобі зволожило уста,
знайомі і незнані люди,
їх мова світла і проста,
верба, що в юності садила,
краплина, що впаде з чола,
і перш за все – ота єдина,
яка тобі життя дала.
2008

Сьогодні день напоєний грозою,
шовкові коси скупані дощем.
А вітер косить вогкою косою,
і капотить зелене листя ще.

Пахучо розпустились матіоли –
куди отим парфумам дорогим...
Аж ніде стати босою ногою –
так горнуться ті трунки до ноги.

Цвіркун малий сюркоче з-під билинки -
звучанням чистим струшує росу.
Буркун до неба спинку випнув гінко,
погойдується вусами вівсюг.

Кульбабки золотаві невеличкі
сховались в зелененькі черешки.
Цілує мак волошку ніжно в щічку...

Бреду крізь їхнє царство навпрошки.

Виблискують калюжі на дорозі –
мені туди, куди вона веде.
Чабрець-трава лоскоче ноги босі,
вмиває ружа личенько бліде.

Петрів батіг, знай, хмари розганяє –
пора за працю братися бджолі.
Бо сірий день, що ген до небокраю,
захає геть обов’язки малій.

Любистку що – розкинувся крилато,
півонію в обійми спокуша.
А що лишається розпусниці кудлатій? –
в ній променисто світиться душа.

Траві під нею червоно і біло –
пелюстки щойно квітами були.
Неначе від грози сховатись бігли,
та грім їх кучері зненацька обпалив.

Дощем зволожені, голублять голі литки,
і майорить засвічена земля.
По цій землі, промочені до нитки,
йдемо, як друзі – літо, дощ і я.
2009

Є звук дощу – тріскучий і нудний –
аж вирватися хочеться назовні,
вдихнути грому, свіжості озону,
хоч доведеться мокнути під ним...

Ось тиша, і нема у світі тиш,
таких, як ця – глибока і тривожна...
Її, мов кулю, пережити можна –
коли ти в неї кулею летиш...

Онде зоря – холодна і бліда –
зірветься раз і зойком озоветься
востаннє у чиїмсь розбитім серці,
коли до нього вторгнеться біда...

У тиші тиш, у глибині очей
є промінь Богом даний, що не гасне,
бо щастя ним, освячується, власне -
до серця капілярами тече

2009

***
А вже ж бо сонце в осінь перелито,
пташата в леті пробують крило.
Ще гойдалка вітрів гойдає літо,
та різнобарв’я – мов і не було.
Вже обрії заслали хмари сизі,
проміння в золоту заперто кліть.
На погляд спершись шелестом донизу –
ледь починає кронами паліть.
З них прохолоду струшують серпанки,
на крила тиші сіється роса.
В бурульку виноградну соком п’янко
терпкий промінчик з неба прослиза.
Ще куряву доріг здіймає вітер,
і кожну барву погляд пам’ята -
на дно душі схова його до літа...
Цвіркун сюрчить – мелодія не та,
не сонячна, як досі, не уроча -
нанизує на струни висоту.
Вечірню тишу звук її толочить –
не ту октаву зіграно, не ту...

Мовчала б я, та тільки не мовчиться –
неспокій в груди б’ється, ніби птиця.
Мустанга неприборканість зухвала,
що доля до пори в собі ховала –
копитом б’є в життєву круговерть:
звідтіль- життя, потойбіч – вірна смерть.
Не знаючи арканів і вудил,
в моє життя знічев'я приблудив.
Мчить напролом усупереч вітрам,
зчиняючи у часі тарарам.

Час – таїна і час- великий зодчий,
скипа в крові бентежно і урочо.
В нім думка – лук, в нім слово – тятива.
і мить ота, що словом ожива.
Баластом честі, совісті, огуди –
моя душа, задивлена в усюди.
Час - то роса, що віями скрапа,
кровина й піт – солоний, мов ропа.
Він епос, і епоха, і народ,
історії живий круговорот.
Діставши щиру правду із пітьми –
набудем право зватися людьми.
Та й цього мало –
винести урок,
карбуючи живого часу крок
2009

А зорі падають у штопор,
збивають яблука летючи.
Чатує ночі тінь на здобич,
метнувшись хмарами із кручі.
Гойдають зоряні канати
квадрати вікон.Гаснуть звуки...
Грай-вітер шелестом листатим
тонкі берізок пестить руки.
Шаліє сутінь волохата,
і губить сни в долоні часу,
і місяць, всівшися на хаті,
збирає росяні прикраси.
На погляд, зведений до неба
спадає благовість незрима.
Півні горлають в ніч о третій,
десь там, у світу за дверима

2009

У небосхильно теплий вечір
впадає в сутінки ріка,
і в подиху його зника,
розпластавши на хвилях плечі.
І місяць равликом в воді,
і зорі іскорками…
Зорі –
медузи тихі і прозорі
пливуть у прибережну тінь.
Бринять смичками цвіркуни,
витончують мелодій звуки
під жаб весільні перегуки –
немов змагаються вони.
А береги - лиш придивись,
коли імлистою порою
здається, там, попід горою –
рукавами переплелись...
2005

Нікому в світі не скажу –
хай буде наша таємниця,
що ти ночами мені снишся,
майнувши тінню за межу.
Приходиш тихо, як тоді –
у ночі світлої любові…
Чи серце нудиться тобою,
чи пророкує - буть біді?
Які ті пестощі на смак
у зойк очей твоїх холодних?
мов безкінечний лет в безодню –
так страшно, неосяжно так…
Ні рук у них, ні уст нема –
вони пекельні і всевладні.
А тіло вибухнути раде,
неначе в нім вулкан дріма.
Душа в зусиллі стрепене,
щоб хрест покласти і молитву…
А з підсвідомості - коли ти
іще провідаєш мене?...
2004

Ніч плакала зорями,
сховавшись
за Велесовим колесом
ніхто не бачив
лебеді скльовували
їх у траві -
підняти знову
в небо любові

Летить орбітою у Всесвіті куляста-
небесний обшир тисне їй боки.
На ній поет-складова світу касти,
покликана засвічувать думки

2005

Калюжами чалапа, наче чапля,
під чорною чадрою чахла ніч.
Хлюпочеться, печально шепче, плаче...
Здичавів час од вічних протиріч.
Регоче сич - пророчить неминучість,
чорніють кучері колючих чагарів.,
мов чапараль пробачень і розлучень,
наче в чистилищі - хоча б не очамріть!
Дірчавіє чадра чаклунки-ночі,
гучніше чути чавкання дощу.
Душе моя, чи хто тобі наврочив,
що ти ячиш: нічого не прощу!

Іду на луг ледь світ босоніж:
не наполохать трав, бо сонні ж.
Боюсь, ступнувши, не прим’яти
цей килим з чабреців і м’яти.
Роса, туман.... Та чую, вище,
у верховітті пташка свище.

Чуттєвості і тиші в’язь
відкіль в душі малій взялась,
щоб так, як в казці – ані руш!
Лиш поповзом, неначе вуж,
крадеться ранок поміж віть.
А соловейко „фіть” та „фіть” –
з туману співом вирина.

Згорнула крила далина
ще звечора – тепер дріма,
Допоки дня іще нема.
Хоча вже ранок запалів
поміж долонями полів.
За мить у небо піднесе
цвіт сонячний, пробудить все.

Німую. Лиш маленьке „я”
до світу серцем промовля.
2006

Напнуло небо хмар густих шатро,
холодний дощ до вітру щось гундосить.
Над річкою - туману білий тромб -
зіперлася на костур сива осінь.
Струмує час крізь біль старих гілок.
Дерев суглоби скручено артрозом.
Краса минула, мов і не було:
напрацювалась, відпалала - досить!
Мій сум і біль - молитви таїна.
Звучать щодня осінні ці мотиви.
Стара. Сивенька. З костуром. Одна.
Які гріхи такі вже непростимі?
А день бринить сльозами у вікно.
Підсліпуватим оком - прямо в душу.
Кого мені нагадує воно?
Чи ще кого цим поглядом зворушить?
Регоче вітер прямо в очі їй,
в лице жбурляє сніп дощу колючий.
І просить тихо осінь: - Пожалій...
- Не пожалію... Ой, як ще помучу!

На легіт – ранок нанизали гуси.
Сопілок очеретяне „ду-ду”.
Всміхнулось сонце дню золотоусо:
„Чекали? Дочекалися – іду!”
Іде-пливе - гаряче покотило,
настояне на росяній траві,
якою щойно мавки лиш ходили –
гасили світло в місячній брові.
В вінку зеленім став іще, достоту,
мов сонний звір, гойдав круті боки.
Ще чудернацькі в сутінках істоти
ледь-ледь торкались сонної руки.
Лиш клапоть снива – в часу десь на днищі.
Обличчя ночі – зморено-бліде.
Небесний сонях – вище, вище, вище...
Чи бачите? - світанок вмитись йде
до річки через кладочку і далі:
попід вербичками - до очерету, в став!
А там – дивися, враз сліди розтали:
умився, вітром витерся – розтав...
Натомість день веселий, гожий! Літо
розщебеталось птаством межи віть.
Дощів у дзбанок дня уже налито –
ущерть наповнений, на покуті стоїть.
Там, де стоять настоянки пахнючі
із чебреців, рум’янку, лободи,
причепи невблаганної байстрюччя -
з левад, ярів пробралося сюди.
Де споришів махрові килимочки,
ромашок, чорнобривців рушники,
де жебонять між трав дзвінкі струмочки,
де небо на крилі, і навпаки...

На вістрях промінчиків сонце гойдається риже,
і вітер, мов ластик, стирає на річечці брижі.
У заводі тихій колише розкішне латаття,
нашіптує вербам: "Лиш вроду свою не розтратьте".
Їх сиві тумани приймають в обійми холодні,
і тягнеться небо, щоб землю спіймати за обрій.
На синьому - білі хмаринок пасуться овечки.
"Петровий батіг" ухопив вітерця за вуздечку:
- Чекай, не збирай по отавах замріяних роси...
Хіба тобі, вітре, туману над ставом не досить?
2005

Цілує осінь яблуневу стиглість
в золочені обвітрені уста.
Ще хмара сонця випити не встигла –
за обрій повертається пуста.
Ще небеса на блюдці дня розлиті,
ще вітер хлюпа теплу даль в лице.
Гойдають синь легенькі білі ниті,
нагадують: не літо -
осінь це…

Пливе імла-така густа,
аж фіолет скрапа прозоро
на білі полохливі зорі,
кудлато- в небо пророста.
Блукає тиша....Сни її
бентежать попасом. А може,
бурхлива ночі тінь тривожить
хмільне безсоння солов’їв?
Прозора мла – до глибини
думок лоскітних, в ніч пролитих.
Колінносхило у молитві
скрипалять небо цвіркуни.
Імла, що вітер розтрусив
вологим листя шумовинням
у ніжні пахощі жасминні,
в дрібненькі крапельки роси....
Земля притихла – ні шелесть.
Ще тільки ночі половина,
заким півняче горловиння
на шмаття ніч не роздере.
Проклюнув місяць угорі
тонкого неба шкаралупу,
і мов курча, на землю лупа,
де тіні-наче упирі.
У грудях ночі ще дріма
співуча сонячна Лелія....
Згасає, щойно звечоріє -
мов не було її й нема.
Лиш на світанку розцвіта,
скресає серця ясноцвітом,
пливе, мов усмішка над світом,
гаптує вічності літа.

На цвинтарі чеснот і почуттів
стою одна в скорботному мовчанні.
Аби хоч вітер десь зашелестів,
чи ворон скрикнув голосно востаннє...
Не світить сонце, холод обійма,
не видно ні любові, ні страждання.
Нема нічого - тиша гробова,
та порожнеча вічного чекання.
Нема ані могил, ані хрестів,
неначе все - єдина домовина...
Щоб вогник десь в пітьмі замерехтів -
аби на мить відчуть, що ти ЛЮДИНА!
Та що ж це з нами сталося й коли?
Чому не відчуваємо провини?
До чого українців довели,
що й почуття сховали в домовину?

2002

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
душею перекреслено мій профіль.
Ще трохи, й шлях би вийшов на шосе,
та дощ розмив сліди, слова і строфи.

А втім, байдуже - день мій розмета
усі думки і хмари достобіса.
Хто вигадав, що є якась мета?
Не фініш - цикл. Ведикт. Межа. Реприза.

Усе, так все. Посаджене зійшло.
Щось виросло, а щось давно в засіках.
І чи не всоте пересічний жлоб
сховає щастя жмут в дупло осики?

Відколи світ пізнав палеозой,
відколи день і ніч - усе по колу.
Кінця нема - є летаргічний сон.
Не ставте крапку - ставте жирну кому

Безпам’ятством забутися, заснуть,
як плоду, що під деревом почилий.
Щоб плоті власної здолати згубну суть -
неспокою душевного причину.

Наприклад, яблуко, в нім теж принади є -
вологі м’язи, звабливі пігменти,
життя там також хмільно виграє -
молекулам явивши суть відверту.

А тут, немов орава дітлахів -
ніяк не справитись самій із власним тілом.
Не передбачиш всіх його гріхів,
хоч як розплутати б клубок отой хотіла.

І так надокучає під кінець
у себе зазирати, наче лікар,
постійно відчувати тріск сердець,
молекул біг у швидкості великий.

Готова зупинити, відвести
своє споглядання, та все – таки цікаво.
Так владно музика, що рветься у світи,
крізь тебе безупинно проникає.

У глушині, яку забув і Бог,
під снігом, що розлігся як господар,
живу одна, й водночас, ніби вдвох,
і жоден з нас спокою не знаходить.

То усміхнусь, то в тиші запищу -
заб’ється пульс метеликом в долоні.
Так дика хіть роздмухує свічу -
палахкотить, живе в жіночім лоні.

І ось тоді я висловлю хвалу,
мій організме, знак живий природи,
твори на славу місію свою -
як сонечко, як ліс, і як городи.

Надалі грай, не відай німоти!
В самотності, гляди, перезимую,
час розгнуздаю шалом німоти
до тісноти населеною мною.

Засина чоловік, кличе вірну зорю із пітьми,
ту, що здавна вважає своєю – своєю, і тільки.
чує скаргу зоря, що життя б’ють безжальні шторми,
рветься видих такий, що не гідний звучання сопілки.

„Я транжира, повір, бо розвіяв за вітром твій дар,
і бридливіш від мене немає в житті рецензента,
дай спочинку мені – буду пити його, як нектар –
все забуду хоч раз, щоб неспокій розвіять дощенту”.

Засинає людина. Годинник їй вторить відбій,
забуває химери, неспокій, огидне снодійне.
А зоря, як завжди, своїм блиском спричинює біль –
розчиняється в сні – мерехтлива, така ненадійна.

Та не вір їй, закоханій. Воля її над людьми
безкінечна, всевладна – дізнаєшся в мить вирішальну.
Шелестить із небес: „Просиш? Хочеш? Візьми!”
Прокидається з вірою, блиском в очах. Від’їжджає.

Передбачив, побачив – увінчані замки плющем.
Ще лиш рання весна, а природа цвітінню вже рада.
Зором світлим, продутим навиліт плечем
знаменитих каналів вбирає світанкову звабу.

Він промерз до кісток, споглядаючи храм, давнину,
він беззахисним став, як властиво усім іноземцям.
Скаже згодом, що там таємницю віків осягнув,
на руїнах отих підхопивши якусь інфлюєнцю.

Чим південніше біг - соромлива мімоза темніш,
там, де берег і синь, і каміння близьке до загару,
знов людина сумує, і смутой той гострий, мов ніж:
рідний дім і ліцей, і принади Тверського бульвару...

Скільки мук! І для чого південний цей пляж,
коли він – майже мрець. Ось до сторожа звук дивний лине.
Лиш каміння – то звідки донісся до нього цей плач?
Що росте там? Гліцинія – назва гірської рослини.

Подорожній іде. Ціла зграя собача за ним.
Віддається пориву, жахаючи псячу безпутність,
тим, що мова в нім є, й простувати цим шляхом земним
варто так, як свічі, для якої світіння – то сутність.

Помічає людина – спопеляючий погляд її,
мов прихована в нім незбагненна, нечувана сила.
Гляне пильно на когось – залишиться шрам на чолі,
безневинне життя може звести за мить на страшило.

Раз так, дивлячись, думав: невже це сімейство віки
процвітало, міняючись в рисах і людській подобі?
Тільки погляд урвав, відмахнувшися жестом руки,
благодійте, мовляв – я сьогодні і щедрий, і добрий.

Він відчужено зрить, і зненацька себе застає
у великій печалі в кафе, що під дахом смугастим.
Відчуття - ніби хтось пожинає надбання твоє,
ніби чортополох, що панує й сміється над щастям.

Лікті зранив до крові в шипшинове гілля чіпке,
і бере оту ранку на пам’ять. Прощавай, мимовільність!
Пильно дивиться зірка на щастя безпутнє таке,
що до нього він має і пристрасть, і втіху, й прихильність.

Щойно чує плітки – тої ж миті обертається в слух,
озира перехожих, немов переймається кожним.
Так, немов тільки в цьому життя його й шляху тріумф.
Жить аморфним життям – людям теж, виявляється, можна!
15.02.2010

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
за мене, і за тебе, і за тишу.
Безлистим віттям спомин заколише,
у пам'ять літа барви занесе.

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
усе безмовне тишею речисте,
як цнота первородством грішним чиста,
як немовля, що в мами груди ссе.

Устами ніжними припавши до соска,
не відає, що вже по цей бік часу,
що світ його народженням почався,
що час його в пружинну мить стиска.

Я бачу осінь. Осінь знає все -
ніхто того не сміє заперечить.
Від першого листка до самозречень
життєву мудрість в пам'яті несе.
23.10.2010

Відчутний подих осені... Летить
листок відпущений, і падає, і гасне...
В останню мить життя свого він, власне,
ще прагне сад собою освітить.
Зітхання тиші в тому пломінці
я теж відчула - якось підсвідомо,
і щира вдячність вогнику рудому -
листок опалий в мене у руці.
Назавтра звично не зашелестить,
і контур золотом не вирізьбиться в небі -
лише блакить, холодних днів блакить
протягнеться від мене і до тебе.
І порожнечі чутно буде тріск,
мов келишки розбито кришталеві.
Життя промчить на швидкості шаленій,
заливши світ в пекучий часу віск
2009

Я бачу осінь. Осінь каже: все –
горіхами доземно відстрілялась,
згасила у душі пташиний галас...
Вже вітер хмарами холодними трясе.

Вона така, що спробуй, не поміть! –
зваблива, в горобиновім намисті...
І туніка на плечах їй охристо
хмільною поволокою димить...

Гасає вітер там, де чорноріль,
і там, де небо сходиться з горою –
хизується бажанням буть героєм
в її очах, та в них я бачу... біль.

Бо день її стриножений, мов кінь,
а в келиху вино ще не допите,
і серце – світла даль в дзвінких копитах,
що зникла спогадом зухвалих провидінь.

Я бачу осінь. Осінь каже: все...
21.10.2010

Я випила до дна твої бажання, літо.
Ввійшла в сезон дощів, осінній падолист.
У схованки душі проміння перелито,
аби в зимові дні зігрітися колись.

Я випила до дна, і келих той -у друзки...
і стало враз мені - як з моря свіжий бриз.
Як порваній струні. Як тиші - хруст галузки.
І осінь одягла туман печальних риз.

Посивів виднокіл. Цілує вітер щоки -
зализує сльозу, що сплакнута дощем.
А час - немов крізь нас обцасами процокав.
В шипшинових свічках горить незгасно щем

20.10.2010

В безликості моїх осінніх днів,
в безлисті, що нанизана на хмари,
у хмарах, що пливуть, немов примари -
б'є пульс життя, що десь на самім дні.

Душа, мов яблуня, з глибинних праземнин
п'є сік життя, щоб цвітом розговітись.
І час, що на коні, як гордий витязь...
І саркофаг віків завис над ним...

Осінній день, як постриг для ченця -
дерева листопадом не вмирають.
Їх спокій, як молитва перед Раєм -
таке життя: без краю і кінця

20.10.2010