Був прохолодний квітневий ранок боротьби. Ніхто цього так надовго не планував. Зло подовжувалось в собі, а добро систематизувалося, упорядковувалося, організовувалося. Він лежав на ліжку з перебинтованими очима – не проходило. Мабуть, назавжди. Вийти на вулицю! Дихати! Таким повітрям не можна досхочу надихатися – ним хочеться жити: навіть без рук, без ніг, без очей – байдуже, яке каліцтво – жити хочеться, бо душа нарешті здорова і у колі інших таких же душ, а «все інше відросте».
Він приїхав декілька днів тому – значить, прийшов час і він став потрібен. Київ, як і всі інші обласні центри, був у руках народу – нова держава функціонувала, як мурашник, відбувалися нові процеси: творилася нова самостійна незалежна соборна козацька патріотична українська Держава – були, звісно, труднощі, як і при творенні всього нового, але все формувалося одностайно, проблеми вирішувались шляхом обговорень. Залишився півострів. Останній крок – останній прорив, щоб допомогти українським татарам.
Піднімалася сусідня Білорусія.
З доброю заздрістю дивилось Придністров’я, піднімаючись з-під печей.
Грузія спокійно відібрала свої знекровлені Осетію та від Росії.
Вбили чеченського лідера – ампутували Путіну руку.
Після Сочі Росію закрили для усіх журналістів; відключено мережі інтернет; фото із супутника показували окремі спалахи на Кавказі; культурний спротив у Санкт-Петербурзі; вогняний прорив на кордоні з Китаєм… Та все-таки Путін основні садистські загони кинув на Крим – надто багато грошей, сил – та що там казати, ціле життя – він інвестував у маразматичне знищення українців. Не вийшло! Та він, у агонії, цього не бачив: духи, яким він продав свою душу, вимагали сплатити ціну.
… Він лежав на ліжку з перебинтованою головою та долонями рук обмацував простір навколо, читав – перед очима стояли сторінки його віршів - здійснилося майже все: залишилась остання крапка.
Він читав, з очей котились сльози: все пройдено, майже всі у безпеці, окрім ще одного народу – ще однієї частини нашої нації. Плече до плеча. Тільки мирний захист та поступовий наступ. Іншим вже давно займаються світові стовпи… прав людини.
Він любив море – він приїхав до моря. Переправу почали будувати ще до підписання сумних угод минулого наступу:
- Спецам для відступу, - подумав.
По тому, що почали бити барабани, відчув, що наступив вечір.
- Відведіть мене до моря.
- Там бої.
- Відведіть, я маю щось … - замовк.
Підвели до моря, далеко від сутички – і залишили дихати морським повітрям: щогодини підвозили ранених,так що бавитись з ним не було кому.
Він йшов поволі на стук барабанів : спочатку хвилювався, але чим ближче, тим більше заспокоювався.
- Сука, на колєні! – почув. І майже одночасно:
- Хлопче, ти куди?!! Втікай!!!! Це ж ОМОН!!
Не встиг він осмислити сказане, як хтось « допоміг» стати «на колєні» - на мокре холодне каміння.
- Раздєвай, пасмотрім, какой пєсюн у байовіка. – Нікого не хвилювала його сліпота, перев’язані очі. Можливо, сліпі сліпих бачити не можуть.
- Ніх..я сєбє! – всі остовпіли. Він скористався цим, щоб попросити ламаною російською:
- Мнє нужен пєрєводчік – маю важную інформацію для вашево главного.
- Нє с Украіни что-лі… Давайтє , завітє. Камєри нє забудьтєвключіть – хохма будєт. А главний нє вийдєт – по запісі посмотріт.
- Какой язик – запитав один, штовхнувши його в груди: - Да ти єдва стоїш, птічка.
- Українська мова. Я зі Львова, - усміхнувся.
Ці слова спрацювали, як детонатор – десятки псів кинулись люто на нього і – ще мить! – роздерли б його на шматки: «Львів», «Українська мова» - подразники, які асоціювались у них зі свіжою людською кров’ю (Суди кожного дня оприлюднювали покази заарештованих «беркутівців» про теяким способом проходили їхні навчання: рефлекси собаки Павлова отримали підтвердження). Та їхній керівник(яких поміняли після втрати більшості України на диктаторних прибічників Путіна, замінивши спинних кров’ю жорстоких псів) зупинив їх, бо розумів, що війна майже програна – і зараз кожна дрібниця матиме значення.
- І зупиніть бій!
- Харашо. Пєрєміріє на какоє-то врємя, - оголосив по рації.
Прийшов перекладач(до війни вони готувались ретельно), включені були камери:
- Гаварі, сволачь! – рикнув.
- Україна – не Московія! Та ми, як древня нація, просимо пробачення у нащадків князя , який був вигнаний нашими предками з Русі, змушений був скитатися по світу. Тоді ми помилялися: не потрібно було його виганяти, залишаючи сам-на-сам зі злом – потрібно було допомогти! Вибачте! - сльози котилися по його щоках – історія стояла перед очима.
Перекладач отетерів – після секундного мовчання переклав. Головний тут же отримав дзвінок по рації.
- Ще не все, - продовжив він, відчувши наближення кінця: Господь Бог, Бог моєї країни, Бог добра каже: «Залиши мій народ, бо для нього добрі плани я маю!»
Перекладач ледве закінчив, як він підняв руку, промовляючи:
- «Якщо ослухаєшся і серце твоє твердим буде, знищу з лиця Землі твій Содом і звільню всі народи у твоїй тюрмі страху.»
- Убіть! – закричав головний, не чекаючи перекладу.
- Першого удару було б достатньо – тендітне 30-річне тіло, втомлене холодом та ранами. Раптово всі кинулися врозтіч – українці пішли в наступ. З покинутої рації чувся голос Путіна: «Нє отступать, гади! Мочіть всєх!»
- Втікаючий потік ОМОНу попереду щось зупинило – з боку Росії на ОМОН рухалися російські озброєні загони. На підмогу?! Ні, це були вільні повстанці прикордонного краю.
- Не стріляти, - кричали українці: Злом не переможеш зло!
… Вона відкрила очі – і перше, що побачила, - це його заплакані очі:
- Вибач, що покинув тебе, кохана…
- Я – бачу, - усміхнулася вона. Побите тіло боліло. Душа ж була здоровою.

…Через два тижні їй покращало: море, коханий, татарська кухня.
Вони сиділи під будинком, розмовляючи з сім’єю, що поселила їх. Вона сиділа в нього на колінах. І вони, обнявши одне одного, підтримували розмову, паралельно розмовляючи очима.
- А зараз куди? – запитав господар.
- До Львова, - усміхнулися.
Львів, 24.01.14

Дякую, що зрозумів.
Не знаю, чи читаєш мене досі. Мабуть, ні. Але все-таки відчув - і дав заглянути у заморожені картинки своєї реальності.
Я щаслива. Якось по-справжньому, як дитина. Бо ти - на нашій спільній горі духовності. На нашому Кайласі. І мені вкотре хочеться вірити, що звідти ти вже не впадеш.А у мене буде можливість долучитися ... наприкінці життя.
Вибач, але у підніжжі гори теж багато справ: потрібно підштовхувати тих, хто не може піднятися ; допомагати тим, хто скочується; а тим, хто ходить навколо гори і не бачить її, говорити, кричати, махати руками - "Є ЩОСЬ більше, аніж калюжі під ногами!!!!"
Як не дивно, мені тут подобається - Додому я завжди встигну, там мене завжди чекатимуть, а от чи матиму можливість ще щось таке пережити тут, на Землі, не знаю.
Я люблю людей. Хоч дуже часто вони роблять мені боляче - засмучуть... Я повинна бути з ними. Інакше ВІН не повертав би мене тричі на землю, дописуючи мою історію. Інакше я б вже багато земних років сиділа пророче омріяним ангелом на вершині світу , спостерігаючи за плином часу та людей внизу.

Колись ця мить обов*язково настане.

І я дуже надіюсь, що тоді я побачу щасливі країни та щасливі обличчя людей: чисті ріки, водограї, зелені ліси та поля, сміх, спів, танці,- а не повені, війни, розрухи, урагани.

Я щаслива. Тому, що відчуваю, що ти теж щасливий.

Це ріка Гармонія.
Дякую, що зрозумів.

Коли квіти на дощі - то ангел показує нам своє миле обличчя крізь фіранку реалій. Він усміхається промінчиками сонця, а ти не бачиш його.
...Це як новий абзац...
Ти не бачиш нічого - лише сам розкриваєшся квіткою. Пелюстка за пелюсткою. Одна чорніша за іншу.
- Ти бачиш квіти в ультрафіолеті, - ображено сказав він.- Для тебе все є чорним. Що він тобі зробив, що ти тепер так ставишся до всіх чоловіків?!

Він.

Ніхто з них не знайомий з ним, але всі знають про його існування: вже не перший згадує, та жоден з них навіть не здогадується, що Він був лише моїм другом і аж ніяк не коханою людиною.
Любили(та й досі люблять) мене завжди щиро, взаємно і без зрад.Я щаслива з цього боку пазла мого життя. І дякую Тому, Хто затвердив такий сценарій моєї історії.

Дружба - складна річ. Особливо, коли це дружба духовна; спорідненість душ; знайомство з колишнього життя...
Що зробив? Що такого зробив? - Не був ідеальним. Для мене. Як друг. То піднімався духовно вище Кайласу і я летіла за ним, відкриваючи нові планети, згадуючи минуле життя(у одному з яких він був моїм сином - і таке відчуття залишилось і у цьому переродженні).
Ми могли розмовляти годинами; дискутувати на різні теми. Він був мені ... старшим товаришему лабіринтах езотеричних практик; майже учителем. Щось великодуховне ( судячи з розмов);сюрреалістично цікаве; помпезно тепле. Ідеал.
Та наступали місяці(роки), коли ця постать деградувала: розмови про пиво та бійки; про те, як кожного вечора міняв дівчат; п*яне обличчя на фотографіях знайомих; розмови про гроші як центр Всесвіту...

Намагалася допомогти встати. Не було стержня - і тому гнувся. Наші світи не співпадали і як два тіла з однаковим - чому? - зарядом відштовхувались - і летіли у різнобоки світу.

Першого разу ми втратили зв*язок на три довгих роки. Мене мучили докори сумління: треба було залишатися поруч, супроводжувати його по чорній смузі життя, допомогти. (Це я тільки тепер, дуже подорослішавши, зрозуміла, що ЯКЩО ЛЮДИНА САМА НЕ ЗАХОЧЕ СОБІ ДОПОМОГТИ, ТИ ЇЙ НЕ ДОПОМОЖЕШ! )


Потім знову була зустріч, наслідком якої стала розмова до самісінького ранку(як і сотні розмов до цього і тисячі після цього), міліони телефонних розмов та смс ; десятки виходів у астрал...

... І - знову впав! Брехня! Алкоголь! Зрада усім, хто тебе любив! Інші товариства! Нещирі слова! Брехливі сльози!

ДОСИТЬ!

І ніколи більше.
Кожного разу падаючи, ти помирав у моїх очах , сину. Якщо ти колись у цьому житті любив кого-небудь і ця людина помирала ти знаєш, що відчувала я. І досі відчуваю.



Що ти мені зробив?! Ти помер. - Хоч міг і жити. Ти здався. - Коли ще повинен був боротися. Ти не цінував ні свого життя, ні життя інших людей. Нехтував їхніми почуттями до тебе.

Ти міг бути отут , зі мною, з нашими сім*ями: коханими людьми, дітьми; ти міг би допомагати мені перегортати цікавісторінки паралельних реальностей. Бо нас таких тут багато. Звісно, тут всі мої друзі. І я щаслива.
Але остання моя сльоза вічно свіжо бринітиме на щоці - це моя душа плаче за невикористаною можливістю одним із нас.
Поки хоч один ... , я не буду повністю щасливою.

...Я знаю: ти досі піднімаєшся і падаєш...
Та я цього не бачу - тому й переживаю легше.

Що він мені зробив? - Він не став ідеалом. Не абстрактним. А тим , яким міг би стати.
І у кожному людському падінні я бачу його. І мені стає боляче, як вперше. І тому я дратуюсь.

Не розчаровуйте людей, які у вас вірять.

Ти йдеш. Зливами та посухами, закриваючись ... та ні, відкритою до всього світу, виставляючи обличчя власної душі під вітер та сонце.
"Я - така", - кажеш усім, зовсім не маючи на увазі, що найкраща, що ідеальна. А просто благаючи своєю відкритістю: "Зніміть маски!Вийдіть із коробок!"
Глухо. Заіржавілі замки ніколи не відкривалися. Від самого народження. Чому? Ніхто їм не сказав, для чого вони призначені, що таке ДВЕРІ. що можна просто ВИЙТИ. що за цими прямими простору є інший світ.
Ти плачеш. Плачеш за ними - тими, хто так ніколи і не дізнається, для чого появився. Хто не розуміє, що наше призначення - не жити в коконі, а вийти з нього. Хто захлинається власним потом, власними протухлими ідеями...
І тобі боляче, що міліарди коконів появляються на світ, щоб так ніколи і не розкритися.
І цей біль робить непомітним власний: бо ти все винесеш, все стерпиш, хоч ти на Землі і уперше.
І ти йдеш - вони потребують тебе. І ти битимешся об їх коробки, доки ті не відкриються! Бо ти віриш, що у тих коконах-коробках живуть ДУШІ ...

Ти ідеш по дощі...

Він вмивається штормовими хвилями, витирається вітрами - і просто грає.
Не вистачає. Уваги чи підтримки з боку того, хто б його по-справжньому любив, а не просто хотів бути поруч, бо нікого іншого немає.
Одноманітність набридає - оголюються споконвічні прагнення нашої душі до справжнього признання її частинок. А її вже немає поруч. І ніколи не буде за вимогою - до запитання.
...Лише б не збожеволіти від чужих думок та тиші їхнього дихання, не заглиблюватися у непомітній морок чужих ілюзій про правильність життя. Бо навколо - лише вода. І так місяцями!
...Вона любила воду. Він пам*ятає(на обличчі з*явилася стомлена усмішка), як вона вперше побачила море! Це було щось неймовірне. Світ у безмежному світі. Але безмежніший за мезмежний!
Він любив її. І зараз любить. і цю любов не можна зрівняти з нічим земним: вона лякає, розуміє, притягує, відчуває через тисячі кілометрів - за межею досяжності навіть материнської любові. Вона лікує! Вона вірить у добро . І їхню зустріч. Незабаром. Вона хвилюється , розуміє, іноді жаліє...

Ти ідеш по дощі. Без парасольки. І кожна капля передає тобі інформацію про нього.
Живий:)
А це означає: він ще все може виправити.

Вона сиділа навпорти нього і по щоках котились великі сльози. Останнім часом вона дуже багато плакала. Помирали її друзі, важко жилося рідним і – ніхто вже не вірив у казку.
У цю мить їй здавалось, що він – останній, кому вона намагалася повірити на цій землі. А насправді останньою була вона. Для нього.
- Ти впевнений? –їй, чомусь,здавалось,що він має розуміти її без слів.
Може, насправді було по-іншому, але вона не могла цього осягнути.
- Впевнений у чому? – вдав,що не зрозумів ,чи –то насправді не зрозумів він.
- В тому,що ти робиш… Ти проводиш свої безглузді психологічні експерименти над людьми, над тими кількома, хто по-справжньому чесний з тобою,хто любить тебе і намагається допомогти…
- Я не розумію, про що ти…
«Прекрасно розумієш,- подумала вона. – І знову брехня…»
Вкотре було боляче,але до цього вона давно звикла.
…По щоках котились сльози, а очі світились радістю від того, що він ще був поруч. Хоч, думалось, вже ненадовго.
- Я кохаю тебе … - вона це сказала.
А потім встала і пішла,залишивши його наодинці з совістю.
Він шукав її довгими зимовими вечорами.
І нарешті вони знову зустрілися, щоб бути щасливими.
Хто хоче, той завжди знайде!

Недавно зустріла. Вибачте, що пишу занадто простими реченнями. Про Любов. Вона була. Її помічали, але забули. На жаль.
І ось ми зустрілись. Ти прийшов вдруге, щоб повторити закінчення цього нашого життя.
Так, я таки більше ніколи не дала тобі шансу – занадто зневірилась у цьому житті – це було не перше, в якому ти здавався перед найменшими спокусами.
Я сказала тобі:
-Якщо хочеш бути зі мною – то йди у минуле колишніх життів – та спробуй там напоумити себе, щоб не помилявся. Чи … якось завоювати мене. Хоч це й непотрібно – я ВІЧНО люблю тебе.
… І ти прийшов. Сидиш отут, переді мною , у відкритому вуличному кафе «Біля Діани». Я намагаюсь не дивитись у твій бік, бо у цьому житті для мене пройшло ще зовсім мало часу, щоб забути біль твоєї платонічної зради!
Ти ніби і з цього життя, але набагато старший. Років десь під шістдесят. Як і у моїй пам’яті – розумний і, коли хотів справити на мене враження, – без комплексів, товариський та комунікабельний.
Іронія: ти не говориш українською, а я – англійською!(За короткі роки нашого спільного існування ми проговорили про все на світі; справжня любов не потребує слів). Ти весь час намагаєшся щось сказати, що зачепило б мене за живе(я лише вдаю, що не розумію) , - та різко відрізати, як я це роблю з чоловіками, я не можу…
Ти –моряк. Знаєш потроху багато мов і кухонь, сотні жінок залишили на тобі свій відбиток. Та я знаю, що ти завжди шукав лише мене. На правому вусі – вісім сережок – по одній за кожен рік, який я провела з тобою у цьому, нашому останньому, житті. Зморшки на обличчі - чи то від солоних вітрів океанів, чи то від надаремно пролитих сліз – викликають співчуття. Багато розтраченого надаремне за шість десятків років потенціалу у пошуках мене – ми прийшли сюди, коли тобі було вже тридцять і ти вже зневірився у пошуках.
Я скучила за тобою. У будь-якому образі і тілі, у будь-якому вимірі та часі – все матеріальне залишається неважливим.
Хочеться просто бути поруч.
І гірко усвідомлювати, що десь зовсім поруч, за якихось 900км від львівських затишних кав’ярень своїм «щасливим» життям ти заробляєш собі на цю карму.
Щоб ось так допивати холодний чай, мріючи почути від мене хоча б слово, знаючи, що життя пройшло. І що єдине, що насправді має у цьому світі значення, - дотик руки коханої спорідненої душі, її дихання та впевненість в тому, що ти ніколи не почуєш, як воно обірветься!

-А, може, мій Дан,- подумки Діана називала його "своїм",- лише сон, марення, ілюзія, міраж?- вона почала маже гарячково шукати у гаманці його номер: є! Ці дванадцять цифр
були не просто математикою. "Пі! Пі! Пі! Пі! Пі! Пі!" - Мовчання. Секунда… третя … десята… - "Ало!"
-Ало! Це я, Діана…
І вони розмовляли. Довго. Поки не закінчились гроші. Спочатку у Діани, потім - у Дана. Говорили ні про що і про все. Він шепотів їй у напівсні (вже було пізно), що вона - саме та, на яку він чекав усе своє життя; що знає, що не зможе без неї жити. А вона називала його найбільшою мрією, казала, що не заслуговує його, та не може відмовитись - це було б фатальною помилкою. У ті хвилини на землі не існувало доріг, автобусів, одногрупників, тиші. Народжувалось нове кохання, неповторно, особливо, чисто, спеленане білими руками відвертості.
-Діаночко, я кохаю тебе.
-І я тебе, Дане,- лилось у відповідь.
-Але ми маємо бути чесними. Є дівчина, з якою я дружив, і, мабуть, любив її. Та я їй поясню, вона зрозуміє…
На другому кінці нитки, що в'язала співрозмовників, заіскрилась мертва тиша - здавалось, зв'язок обірвався.
-Це жорстоко, Дане,- нарешті проболів голос.
-Ні, Діанко, жорстокіше було б обманювати її.
-Маєш рацію. Добраніч.
-Надобраніч, Діанко. Я люблю тебе.
…По лінійці доріг і дальше, крутячи товстими, брудними сідницями, повзли із Києва два автобуси, ведучи кожен у своє місто частинку столиці. І в кожному з них, притулившись гарячими щоками до холодних, запотілих шибок, не спали, дивлячись у позірковане небо, двоє молодих людей, намагаючись побачити у яскравих вогниках Всесвіту іскру коханих очей. І коли опускалися вії, зґвалтовані сном, остання думка робила мозку ін'єкцію: "Діанко…", "Дане…"
***
-Так!! Це я, Дане. Як доїхав додому?
-Добре. А ти, Діано?
-Також без пригод.
-Я всю ніч думав про тебе. Ти навіть снилась мені.
-Я вчора гадала, що на ранок все пройде. Та ні, ти не виходиш з голови, постійно думаю про тебе, божеволію.
-Мене мати питає, чи не захворів, бува, у Києві? Мабуть, справді захворів - коханням до тебе.
-Не перебільшуй.
-Ніколи цього не робив. Напевно, дійсно закохався. Діано. Вишли ММS-кою мені своє фото. Добре? Адже невідомо, як довго не зможу побачити твоїх очей, посмішки. Закриваю очі-і ти з'являєшся переді мною. Я навіть перестав їсти. Уявляєш?
-Гаразд. Обов'язково матимеш мою фотографію. І ще, Дане, телефонувати часто не зможу, бо закінчую навчання. Незабаром сесія. Пишу дипломну роботу. Так що , коли зможу - поговоримо. Бувай.
-До побачення, Данусю. Я люблю тебе.
-І я тебе.
Через дві години Дан почув пищання мобільного. Майже підлетів до телефону: "Мабуть, якесь повідомлення. А, ось воно - фото Дани!" У ту ж мить хлопець, хоч і мав багато інших, не менш важливих - все-таки життя(як і навчання!) продовжується… - справ, під єднав телефон до комп'ютера - і на екрані з'явились ті очі, ті губи, те обличчя, якими жив від першого погляду. Зберіг фото заставкою у компі, щоб, працюючи, ніби ненароком "зустрітися" з нею, з його Даночкою…
"Як добре, що любов усе-таки існує",- вкотре вдячно усміхнувся Богу Данко.
***
-Ало, Діанко.
-Дан?!
-Так…
-Мене ж більше ніхто так не називає, та й не телефонує ніхто, тільки рідні і дехто з одногрупниць…
-Спасибі за фотографію. Я так за тобою скучив!
-Я теж, Дане.
-Знаєш, тоді, в Києві, я потім увесь день вдивлявся в обличчя перехожих, бажаючи побачити тебе ще хоч раз.
-А я тебе дуже налякала тоді, в печері?
-Аякже. Та я й не жалкую про це. Тепер вже нічого не боюсь. Тільки одного - втратити тебе, Данусю.
-Облиш. Ти що, песиміст?
-Та ні, якось само так виходить.
-Ну, годі. Мене вже чекають конспекти. Та й тебе, мабуть, теж, Данчику. Бувай.
-Я люблю тебе, Даночко.
-І я тебе.
***
-Ало, Даночко. Це я.
-Я така щаслива, що ти подзвонив!
-Як у тебе справи?
-Нічого, добре.
-Мені не вистачає тебе, Даночко. Мабуть, буду наші розмови записувати на диск.
-Божевільний, таке вигадаєш…
-А що, не погано було б!
-Аякже…
-Що робитимеш цього літа?
-Їду за кордон. Працювати.
-Навіщо це тобі, Діанко?!
-Така дійсність. До того ж, не хочу у майбутньому від когось залежати. А у тебе, Дане, що нового?
-Все буденно. Та й говорити не хочу. Більше люблю тебе слухати…
-Ну-ну! Не вірю.
-Я ж кохаю тебе, Діа…
-Добре… Тоді - до наступного дзвінка.
-Діаночко, я люблю тебе.
-Я теж, Дане.
***
Із щоденника Данко: "Мені мало, мало коротких телефонних дзвінків, коли слова любові швидко капають хвилинокопійками, забираючи і ховаючи за пазуху минулого ніжний голос коханої Дани. Як я люблю її! Перед цим почуттям втрачається ілюзорність Сосюриного "Так ніхто не кохав. Через тисячі літ…" Чи, може, насправді не кохав? Але тепер кохає. Я кохаю! Її гарні очі пилинками надій сяють із увімкненого думками монітора; коли телефонує - дивлюсь на неї таку, намальовану, і уявляю поруч.
Інколи проклинаю, навпомацки рачкуючи норами своїх бажань, примхи сучасного світу, який забуває все найкраще, що людство берегло поколіннями. Інколи міркую, що краще було б листуватися з Діанкою, щоб потім, у хвилини розлуки, перечитувати пожовклі і не дуже сторінки почуттів, переосмислювати їх, цілувати шороховаті уста паперу, що пахнули
б доторком її рук ( а, можливо, й уст). Шукати відповіді на народжені серцем запитання( і знаходити їх!), пізнавати настрій найдорожчої людини у формі букв, зібраності думок. А так…
Ніколи не потрібно називати вже зроблене помилкою, бо тим самим перекреслюєш колись реального і правильного самого себе. Я не шкодую за нічим, тому що впевнений: Діана - саме та людина, з якою хотів би прожити все своє життя. При зустрічі обов'язково запропоную їй одружитися зі мною - кращої ніде вже не знайду.
Сьогодні телефонувала мені. Все це схоже на дозування нашого почуття: щоб скоро не вичерпались запаси. Та хіба можна поділити на частинки вічність, безмежність? Звичайно, ні. Казала, що дуже сумує за мною, це найприємніше, що можна почути від неї. На кожне "Я кохаю" відповідає лиш "Я теж", ніби боїться налякати щастя…
Не можу жити без неї, її усмішки. Ці дзвінки - краплина води у ввімкнутому електрочайнику,- я теж згораю. Швидше б зустріти Діаночку…"
***
Із щоденника Діани: "Тік-так! Тік-так! - голосять години павучими кроками по стіні. Знову залишаюсь наодинці із божевільною здатністю кохати фантазію. Чергову. І ще й довіряти їй. Мабуть, я насправді не з цього століття…
Весна холодними пальцями залазить мені під тоненьку кофтинку, слухаючи серцебиття: один, два, три… Відчуваю, що, коли вона скаже своє рішуче "Стоп!", серце, як вірний(чи, може, по-рабськи дурний?) собака, востаннє тьохнувши-гавкнувши, назавжди зупиниться. Не люблю весни. Вона родить мріянням про краще, яке літом, так, вже літом, повинно померти. Це боляче. Але не вірити їй не можна, навіть, коли розумієш помилковість блиску її нафарбованих очей зеленою тушшю, коли не хочеш (чи все-таки хочеш?) піддаватися солодко-гіркій омані…
Зараз Данко є для мене найріднішою людиною у теперішнім і майбутнім. Про минуття говорити не хочеться, адже я по-новому народилась, зустрівшись з Даном. Тепер він - моє життя, моя історія, мій кінець. Не хочу говорити про це(і щоб не змінити казково-таємничого характеру наших стосунків, і щоб не образити коханого), але відчуваю, що не повністю "насичуюсь" нашими розмовами, намагаюсь запам'ятати кожну рисочку, кожну зморшку його лагідних і таких близьких мені фраз, подумки повторюю його хай і вигадане ім'я.
Мало! Я з тих людей, що беруть від світу або все, або нічого. Частіше, звісно, трапляється "нічого", але для мене це краще, ніж "що-небудь". Залишу у спокої нашу отехнічену еру, бо мовчазними соплями захованих від світу думок добре знаю, що не зможу нічого змінити. Ба, не змогла б і тоді, коли б кричала на увесь світ: "Люди, схаменіться! Що ви робите?! Ви ж вбиваєте себе!", бо до цих слів усі вже настільки звикли, що не розуміють їх значення. До того ж назвали б мене божевільною! (І не зовсім помилилися б…)
***
Із щоденника Данко: "А вона телефонує! Її голос - ніби ключ до найпотаємніших дверей моєї на сім замків завуальованої душі. Кожне її "Ало!" додає мені дивної енергії. От і зараз здається, зміг би зняти діряву сітку асфальту з гомінких вулиць нашого містечка і положити на зморшки доріг нову маску смоли. І все сам. Так люблю її! Та не вистачає чогось, що тримало б віру в наше кохання тут, біля мене, не дозволило б відірватись її білим крилом від реальності…"
***
Із щоденника Діани: "Ці дзвінки - лише миті щастя, які швидко минають. Я так не хочу, бо по-справжньому кохаю Данко. Але життя вже стільки випробовувало мене, що я стомилась - стомилась не лише опиратися, боротися, а й просто йти. Щоб не збожеволіти, маю отримувати щось більше, земне, реальніше, до чого можу доторкнутись. Хоча знаю, що Дан існує, бо бачила його… боляче, коли затихає його голос, рахуючись із копійками, і це гнітить (я відчуваю) не лише мене, а і його. Що робити? Листи! Але ж буде нецікаво дізнатись його ім'я, адресу. Дивно, я навіть не знаю, в якій області він живе. Та наші очі пообіцяли тоді, що до кінця наші відносини будуть таємницею не лише для інших, а й у дечому і для нас самих. Хоча… Є ж ще Інтернет. Треба запропонувати Данко. Та чи не образиться, подумавши, що не хочу з ним спілкуватися?.. Ні, він же знає, як кохаю його. А таки дійсно кохаю!"
***
[Тут пропущено ще чотирнадцять телефонних дзвінків]
***
Із щоденника Данко: "Продав свій мобільний. А навіщо він мені? З Данкою вирішили листуватися. Поки що прощай, щоденнику. Тепер мені є кому писати. Дякую, що вислуховував. Побажай мені щастя!"
***
Із щоденника Діани: "Мобільний телефон віддала брату. Знаєте, Дан погодився на мою пропозицію. Якщо щастя таке, то я щаслива. Чекаю, коли напише. Обіцяв, що зробить це першим. Як я люблю його!"
***
Комп'ютер протягнув своє довге паровозне "Пі-і-і-і-і-і-і-і!" - значить, прийшло повідомлення. Данко стрепенувся, ніби хтось з теплого ліжка помістив його в холодну камеру.
"Мабуть, від Діанки",- подумав хлопець і з легкістю кішки опинився за столом, цапнувши рукою за хвіст комп'ютерну мишу. Так, він чекав на цього листа вже два дні. У його кімнаті навіть загостювали (чи загостювались?) сумніви і неспокій: "Чому не пише?" Аж ось нарешті дочекався! Сонце опускало повіки до заходу, упавши маленьким клаптиком золотої тіні на підвіконня. Була субота, і тому юнак відпочивав (чи, як вже зазначалось, задумливо і нетерпляче чекав) у своїй кімнаті. А поруч гніздилась заспана туга, не дозволяючи заснути…
- "Дане", дорогий "Дане",- шептало щось всередині,- хто дозволяв тобі керувати долею? Гляди, а то вона розсердиться - і тоді не уникнеш покари…
***
Денис гуляв берегом моря, гублячи по піску свої важкі сліди. Життя видерлось черговою сторінкою із його тоненького щоденника. Тільки тепер він зрозумів, як боляче - втрачати. Хлопець хотів, щоб його божевільні думки потонули у величезному морі, заплутались на глибині у довге волосся водоростей і - просто стали русалками, щоб колись залоскотати його ж самого. Чи ще якогось дурня. Море мовчки пищало, немов маленький зародок, що помирає під час ритуалу аборту через нездоровий присуд нерозумної матері(чи дійсно матері?). вічно мокра, слізливо-солона гладінь зворушувала чайок помірним пульсуванням невідомого їм життя, і біляві плями птахів розпорошувались голосінням над головою Дениса. "Топ!" Крок. Наступний. Мокрі піщинки ховались у зморшках кросівок, благаючи прихисту: чи то боялись повернутись до величезного рота безкрайого моря, злизані чіпким язиком приплив-відпливу; чи то за зиму вже так засмуткувались за зневажливим топтанням людських ніг… Тут і там гарні долоні берега бридкими прищами на обличчі підлітка …
"Якби міг,- мигнуло у Дениса, прибрав би тут усе, щоб не бачити нікого. Нікого." Дивно, він, здається, і забув останнім часом, як це воно - молитися. І смутитися. Ніби втратив віру у людей. Після скорботи, засмученості у його життя постукала байдужість. І Денис не лише відчинив двері, а й запропонував їй жити разом. Його спорожніла душа відкинула, вдало забувши все незле, що жило колись у нім. "Навіщо тримати добро у серці, коли у всьому світі про нього вже ніхто не пам'ятає?" Все, що було далі , зливається перед очима суцільною трясовиною, в якій тонув. Чи й досі тоне? Все, до чого колись ставився з огидою, через що інколи навіть призирав людей, тепер є невід'ємною частиною його буття. Цілком свідомо дозволяв пристрасті керувати розумом, не кажучи вже про те, що втратив віру у справ… Та про що там говорити!
Денису на мить стало навіть дивно, як Віка стільки часу змогла втримувати його біля себе? І чим? "І чи звернув би ти увагу на неї тоді, кілька років тому?" - кволим голосом важко хворого мислить з дна душі його добре "я", забуте… Бо він жив за законами сучасності: гучні дискотеки, спиртне, немов обов'язкова їжа - поцілунки(з сексом на десерт).
Не можна сказати, що Денису дуже подобалось, але й з примусу цього не робив. Просто в один день свого існування вирішив, що повинен жити саме так. І жив. За брудно-одноманітним розкладом буденності, без найменшого натяку на різноманітність. З єдиною, ще на дитячому рівні розуміння метою: померти швидше за батьків. І зовсім не тому, що фанатично любив їх( це неможливо, коли у всьому їм перечиш), а просто (хоч і не осмислив того) не міг уявити, як буде сам, без них, дбати про себе - не зможе. Кохання до Віки було не тільки розкутим, але й взаємно вільним…
А у всьому винна Вона! (Денис вже давно заклявся не вимовляти імені, помежованого з феєрією, і не згадувати дивні казки першого розчарування.) Зараз усе - як дивний сон, запавутинений минулістю і загоєний мільйонами виправдань. І все, що залишилось за межею теперішності, розрізавши великого торта його буття надвоє, вміщається у єдиному "чому?" (, відповідь на яке не повинна існувати, бо так цього хоче він, Денис. Чи, може, боїться почути "щось", що помалу б царапало пилом лаковану кришку його гордині - тільки сам Ден здогадується, що заховано під нею.) Правда, Вона просила вибачення. І здоровий глузд підказував, що її не можна звинувачувати за природне хотіння перевірити щирість його почуттів.(І зрештою, мабуть, не помилилась у своїх припущеннях.) Його сталеве его нашіптувало підлесливі слова омани: "Я пробачаю Її. Мені легше зробити винним себе, ніж когось іншого."
Ба, навіть й зрозумівши свою помилку, Денис не міг би бути з нею: в той час вже п'янів у шаленій круговерті миттєвих вражень, на які не потрібно було чекати - перевіряти на ідеальність часом.
… Сонце йшло крок у крок з Денисом, мовчки вислуховуючи його марення-думки, до заходу. Самотність! - от чого бракувало йому в цьому забутті, в оманливій круговерті. А ще - моря. Моря і вірного друга.
Денис згадав про Олега і прикро усміхнувся: "Ким же я став!? І чому не можна повернути усе назад?" Він бачив, як у дитинстві ділився з Оликом усіма радостинками. А тепер?
Хоча завдяки Олегові в його серці з каменю почало бурлити джерело ностальгії за минулим, заздро зрозумів Ден, що у світі все-таки існує кохання, і варто його чекати; хоча б десять років. От і Олик… "Але він заслужив цю любов. Аж заздрісно! …. От і заздрити вже навчився", - гірко скривились Денисові уста у молитву болю. Так ось, саме Ден завдяки Олегу (хоч і несвідомо) і зрозумів, у якому болоті опинився. Та ще й та пісня, яку писали разом з другом, не виходить з голови. "З другом, - запустіла думка, - а я ж з того дня і не був у нього. А вже скоро кінець весни. От і друг!"
Пригорщі води, дбайливо і водночас грайливо плюхнуті якоюсь з океанід просто межи очі Денису, повернули його думки до сьогоднішнього дня. Все закінчено. Він знову один. І тепер - відчував це - назавжди… Мовчки пішов. Попрямував сюди, до моря. Як навернений грішник. Можливо, якби не це, Денис би і не згадав про Неї - не була потрібна. А тепер конче запрагнув щирої, безкорисливої любові.
…Прийшовши додому, зразу ж сів писати Їй листа (хоч знав точно: в очі цього б ніколи й не сказав - егоїзм би не дозволив…) Та той же егоїзм складав по дорозі додому і диктував йому в цю мить ось такі рядки:
"Кохана(вибач, що не пишу твого імені, та не знаю, чи дозволиш торкатися і надалі його святості).
Вибач, що так довго не писав. Та добре знаєш, що у цьому не лише моя провина. У тебе, звичайно, природжений талант руйнувати чужі долі, плювати зміїною отрутою у свіжі рани людських душ, спустошувати виплекані щирістю квітники довіри, а потім опускати винувато погляд і хитро мружачись клепати своє автоматичне "Пробач!". Воно так смішно звучало із твоїх уст, що я сприйняв це, як іронію, а наступні листи просто спалював, не відкриваючи: все одно нічого нового ти не змогла б придумати, а збавлятись зору, перебігаючи перекошені від вигаданого жалю рядки, не хотілось. Зізнаюсь, мене здивувало, що по якомусь часі ти перестала писати. (Догадуюсь, що знайшла собі ще одного такого дурня, як я … був.)
Коли у тебе на совісті ще плямується те, що ти "образила"(як сама пишеш) мене, то не хвилюйся, я тебе пробачив і зла на тебе не тримаю. Не думай, що весь цей час ходив у траурі, з ніким не зустрічався. В мене були дівчата. Багато. Не можу нікого порівнювати з тобою, то, по-правді, й не намагався цього зробити - ти зникла для мене ще тоді, померла. Про це пишу, щоб, коли і далі синтементалишся, забула про ілюзії.
Справжнього кохання не буває!
Ну все, буду закінчувати. Якщо ти і досі любиш мене - пиши. Я дозволяю продовжити наші стосунки. Звичайно, не все залишиться, як колись.
Денис.
P.S.Правда, ти зраділа, що я написав?"
Через тиждень Денису прийшов лист.
Його ж.
На конверті - напис: "За цією адресою одержувач більше не проживає."
Та хлопець продовжував писати. З кожним листом розкривалась зелена брунька його добра, що вчила наново вірити. Аж ось листа не повернули.
***
Двома роками пізніше.
Травень.
N.
В квартиру подзвонили.
Олег відчинив двері.
Новий листоноша тримав конверт:
-Ви - Олег?
-Так.
- Заказний лист. Підпишіться.
Закривши двері, Олег поглянув на конверт: "Від Ріни!" Смішно, але він втратив свідомість.
…Олег відкрив очі. Над ним перелякано тремтіла мати. Вона посивіла за ці два роки. Олег першою ж думкою поглянув на ліву руку, в якій був лист: значить, не сон, не омріяний міраж!!! Молодий чоловік відразу ж чкурнув до своєї кімнати, закривши двері двома обертами ключа(як ніколи досі!).
"Коханий Олежику.
Мабуть, тепер, через стільки часу було б божевільним сподіватися на що-небудь: у тебе ж є інша дівчина, коли не дружина(?).щиро сподіваюсь, що ти пробачив мені усе, зроблене неправильно. Чи зовсім не зроблене. Подорослішавши по-справжньому, хоч і не звільнившись остаточно від сентиментальної дитинності, ставлю м'якші вимоги до світу. І до людей. Не хочу згадувати пройдешнє. Найбільше - тому, що воно не пов'язане з тобою. Не хочу руйнувати нічийого життя, та вважаю, ти повинен знати, що кохаю тебе, прив'язана небесними крильми чистоти до цього відчування. Любов допомагала мені вистояти, коли було важко (а це траплялось ой як часто!). Маєш знати, що останній листок моєї весни тримався на поверхні струмка завдяки тому, що я вірила у твоє кохання до мене.
Не кажи, що помилялась! Мовчи! Дай дописати хоч цього листа!
Тепер у мене є все, що колись вважала гарантом щастя, а сьогодні - тільки маленьким його додатком. Вже час думати про сім'ю. Правда, мені пропонує одружитися відома нам людина; мою поштову скриньку вже тоншить від його листів - нещирих ксерокопій старої пам'яті. Зовсім не кажу, що він обманює мене, бреше про чистоту своїх почуттів, та чому нічого не згадує про минуле? Напевно, для хорошої сім'ї нам може вистачити і цієї минулої гнилої любові, що ще тримається на заіржавілих цвяхах моєї пам'яті. Але хотілося б чогось більшого! Його я побачу через два місяці - тоді й маю відповісти. Я ж все віддам заради тебе. Пиши мені, якщо я не запізнилася…"
"Ні, - подумав Олег, - ти не запізнилася, Ріночко. І якщо б написала через десять років, теж би не запізнилася. Я завжди кохатиму тебе. Тепер - точно завжди!" - І він згадав, як минули ці два роки, що почались із божевілля. Олег просто вирішив ніколи вже не закохуватись, покутуючи свою провину перед Ріною. Якби ж не той лист, якби не миттєвий порив! Всього себе він присвятив навчанню і роботі. Тим себе розмінював, у тому себе знаходив і знову губив. А підсвідомо постійно чекав на цього листа.
"Страшно подумати, що цей лист може бути останнім до Тебе. Але я реаліст. Тому, про всяк випадок, напишу все, чим живую, що тривожить.
Не хочу врізатися в твоє життя додатковою сторінкою, яку ні пришити, ні вклеїти неможливо. Боляче було б відчути на собі твій, Олику, в'їдливий погляд (хоча, по-моєму, ти не здатен на таке), який приколеться похоронною листівкою до мого серця. Весна допомагає мені не збожеволіти, триматись перил здорового глузду і аркушами безпам'яття скорочувати тривалість днів, викреслюючи тремтячими руками гарячі години, Олежику. Чекаю твоєї відповіді , як присуду, який для мене у будь-якому випадку бажаний, бо або відріже гострими ножицями судді ленту існування, пустивши візок спільного минулого вниз з гори , що уклінно, поступово, рівномірно виситься у майбутнє; або допоможе дбайливою рукою вірності сягнути у будучність вже зовсім неважку, зате таку значиму ноту нашої історії, щоб мати що залишити нащадкам. Я чекаю тебе, Алику, коли над припорошеним хмелем асфальтом загоряться в небі холодні блискітки зірок, розстеляючись своїми тінями лише у юних очах закоханих. Саме тоді поодинокі сузір'я, - яким, звісно, пощастить,- р
За час розлуки я бачила багато морів, але всі вони були налиті сльозами, царапали шкіру ніг песимістичною гіркотою солі і були занадто схожими на життя. Як там моє "Олежикове море" - налите ніжністю і мріями, з теплими зволоженими очима гостинності, що межується лагідними рисами свого обличчя з небом, дзеркал ячи на фотографії своєї гладіні саме сонце. Чи вдасться мені познайомитись з твоїм морем, Олику? Але ні, я хочу бачити вас обох, разом і … щоб моїх.
Я кохаю тебе, Олежику.
Твоя Оріона."
***
"Кохана Рінусю,
Це я, я мав би написати тобі "пробач", бо винний у нашій роз цяткованій моїми помилками розлуці. Чому ж не зробив цього, Оріноко? А тому, як не гірко це визнавати, що боявся побачити чорну крапку смерті, яку сам і поставив у наших стосунках, - не хотів забирати у себе останньої на хоч якийсь зв'язок з тобою надії, Орі, - хоча б у мріях, більше божевільних, ніж реальних. Щодня, закінчуючи життя самогубством, натягав на шию своїх мрій тонку петлю спогадів, приймав отруту останнього листа, яку давав випити тобі, зовсім не задумуючись про наслідки, і яку ти більше, я впевнений, заради мене, ніж заради себе, не випила. Я жив минулим, збираючи кожного разу такі старі(минуло ж більше двох років!), але як і тоді чисті, свіжі, прозоро совісні роси твоїх думок. Кожного дня боровся зі спокусою цілувати пожовклі прямокутники твоїх листів, але, повір, ніколи не перемагав. Мені було страшно: можу втратити себе. Та попри все , Оріоно, я завжди розумів, що заслуговую на це. Існував з надією у безнадії, давлячись погано звар
А одного разу мені приснилась твоя мати. Ми про неї майже не говорили, а щоб бачити її - про це не було й мови. Але приснилась! І я зразу ж упізнав її. Знаєш, що вона сказала мені?! "Дай їй спокій!" Я прокинувся і відчув себе винуватим - адже, мабуть, якось шкодив тобі, Оріоно, своїми постійними думками, мріями, і твоя мати відчула це?! Дав собі слово, що "відпущу" тебе, заглибившись у роботу, та не зміг, чуєш, не зміг!.. Запах твого волосся завжди був перемішаний із локонами морського вітру і, ніколи не відомий мені, вабив, пестив, лоскочучи окремими волосинками уяви мої щоки, лізучи сонячними промінцями до очей, переплітаючись з віями. І це все змішувалось з іншим - гірким, відразливим, задушливо-їдким запахом самотності, що вигулювала мене, ніби кімнатного песика, щодня берегом моря, твого, а не мого моря, Ріночко, а може, тепер дозволиш називати його "нашим"?
Дуже важко - належати минулому, від якого не можна ні втекти, ні відкупитися, бо воно десь всередині тебе, вирізьблює дерев'яний хрест твоєї душі (щоб легше було нести), не знаючи, що цим тільки збільшує тягар.
Якщо напишу, що минуле без тебе було великою помилкою саме тому, що воно було, то збрешу тобі. Але воно було тягарем для мене саме тому, що було без тебе. Пробач, якщо зможеш.
Знаєш, Рінусю, щастя таки існує на землі, і для мене це щастя - ти! Відверто кажучи, вже не вірю нічому в буденності, але цим щастям упився до безпам'яття. Та не вважаю цей стан душі шкідливим і дуже хочу, щоб він став коли не звичкою, то хоча б правилом. Як я кохаю тебе, кохаю, кохаю, кохаю! Мушу написати про це сотні, тисячі раз, бо радість атомною бомбою розірве набубнявілу бруньку мого серця.
Ой! Стало страшно від думки! Ріночко, надіюсь, ти ще не погодилась на пропозицію "тієї людини"(догадуюсь, що вона - Ангел)?!?!?! Я ж не запізнив із відповіддю?
Одразу ж скажу тобі, що дуже хочу бачити тебе в нашому N. Моя матуся теж чекають на тебе. Вони тобі дуже сподобаються, я впевнений. Приїжджай до нас. Я обов'язково гулятиму з тобою берегом моря(а коли захочеш - то й самим морем).
Дякую за цей шанс.
Цілую.
Олег."
***
Пройшло два тижні … три… місяць… Олик почав непокоїтись: він запізнився! Все втрачено.
Телеграма: "Приїжджаю. Дата. Зустрічай. Оріона."!
-Вона буде тут через два дні! - Олику знову захотілося жити.
***
Олег кидав чайкам крихти свого щастя - і вони підхоплювали на льоту, як нове життя, вправно ковтаючи і задоволено кникаючи. Сонце розрізало білу сорочку на грудях Олика тонким лезом променів, прощупуючи руками коханки його міцні, пружні м'язи, лижучи теплим морським язиком вітру шовкову, припудрену літом шкіру. Маленькі рибки, задихаючись від радості, перекручували у повітрі добре відпрацьованого па запальний танець, крадучи кожного разу із голубої скарбниці неба маленьку блискітку монети, та
причіпляючи її, як їжачок, на спину, ховалися у водінні моря, притишуючись на дні. Пісок золотими іскорками очей лукавився з-під ніг Олежика, деякі пилинки моря наважувались, зручно вмостившись на хлопцевому взутті, подорожувати з ним. Туди. Так, кудись туди. Далеко. "Завтра вона приїде", - і юнак усміхався своїм думкам, до кінця не вірячи в їх реальність. Час від часу ставав навпочіпки над зовсім солоною клумбою моря і, занурюючи руки у воду, хотів реальності. Але вона в цю мить дорівнювала мріям, розмішалася з ними, що
Він прийшов поговорити з морем. Нічого дивного, адже робив це часто, особливо в останні роки. Море було для Аліка найріднішим другом. Так, навіть ріднішим від Дениса. Бо з Деном Олег не міг ділитись усіма неприємностями, бо в того були власні проблеми. А от… Так, річ у тім, що сьогодні Олег вперше повідає цьому постійно мовчазному, по-рабськи покірному другові про своє щастя! Щастя. Ось яке воно. Маленьке-маленьке, а здається, що більшого й не треба. Для чого? Та ж ми тільки люди - не мамонти, щоб зносити великі перегріви.
Олик незчувся, як почав розмовляти з безмежністю вод, ніби з людиною:
-Моречко, моренько, чуєш? Я прийшов до тебе. Прийшов запросити тебе на весілля. Бо Ріночка, моя, ні, наша Ріночка приїжджає сюди. Надіюсь, назавжди. Море, любе моє море, що нев'янучою пелюсткою впало на долоньку моєї вітчизни! Запрошую тебе бути і моїм дружбою, і батьком, і братом на нашому весіллі. Добре? Вона ж їде, їде сюди, до нас… І тепер ми завжди будемо разом. Я кохаю її. Я …
- О-о-ле-е-ег! - доніс вітер у старому конверті секунд.
Хлопець озирнувся - і побачив Дениса.
-Здоров. Тобі чого?
-Ху, нарешті знайшов тебе. Ну і втомився ж я! куди ти запропастився?!
-Вона приїжджає до мене, Дене!
-От і добре, радо відказав друг.- А я теж… Здається, і досі люблю…
-Денисе, не втрать свого щастя. Тримайся за нього до останнього. Ти знаєш, що не всім дано кохати?..
-Я знаю, Олику, знаю…
І друзі, обнявшись, як у дитинстві, малювали чотири лінії слідів берегом моря.
-Я познайомлю вас, Дене. Вона має тобі сподобатись…
-Вважай,- посміхнувся у відповідь Денис.
-Знаєш,- продовжував Олег,- я хочу, щоб вона завтра ж послухала пісню, написану ще тоді, пам'ятаєш?
***
Вдалині билось серце поїзда. Олег різко відчував це тут, стоячи з Денисом на пероні. Зараз він побачить Її! Гусениця заліззя проморгує вікнами і зупиняється. П'ятий вагон.
Опускаються східці. Перші пасажири.
І…
-Дана?!!!
-Дане?!!!
-Оріона!?
-Денис!?
-Оріона????!
-Олег????!
-Ви знайомі?..
-Це - Ангел…
… На цей раз ніхто не падав, не втрачав свідомості, мови, зору, слуху, рідних, друзів… Ой! Про це ще треба добре подумати. Але чому все сталось так, саме так? Можливо, бажане стало реальністю, а мрія, - до речі, одна з нездійсненних" - виявилась дійсною і по-небесному земною. Перон в одну мить перетворився на сцену, на якій можна було побачити прем'єру якогось досі нікому незнаного й незрозумілого життя. Несподівано завіса опустилася і блискуче декорований п'єдестал заховав своє справжнє обличчя. Це мав би бути аншлаг! Натомість декілька глядачів(звичайні перехожі, пасажири) були сліпими, глухими. Три молоді серця билися по черзі: Оріонине "тук!", Олегове "тук!", Денисове "тук!", Оріонине "тук!", Олегове "тук!", Денисове "тук!", Оріонине "тук!", Олегове "тук!", Денисове "тук!"…Вони мовчали, розмовляючи очима. Це нова мова. Не всі знають про її існування, а ще менше людей вміють спілкуватися (не керувати!) нею. Це мова правди, дійсних душевних поривів, початково-зародкових думок, які ще не встигли пристосуватися.
Без сумніву, всі вони були щасливі бачити одне одного, бо ніколи не надіялись на це. Що ж вони думали тепер?
Денис:"Як вона змінилась, Боже мій! І як я міг так вчинити з нею! Це було підло, дуже підло! І я ще хотів повернути її!? Ні, я недостойний такої дівчини як Оріона. Хоча … вона сама у всьому винна. Вона першою покинула мене. Чи, може, їй хтось сказав, що я зустрічався з іншими? Але ж вони - це було зовсім несерйозно. Хотів довести собі, що не залежу від Оріони, хоча лише одну її й кохав по-справжньому. Тепер бачу, що став злим, жорстоким, нечесним навіть із собою: я постійно кохав Оріонку, весь цей час… Останні
листи - спроби принизити її, даруючи дурну мрію на щастя, - це всього-на-всього звичайна людська підлість, яку хтось(очевидно, такий, як я) назвав "чоловічою гордістю". Я зруйнував своє і ледве не скалічив життя Оріоні! А тепер що? Я ж не можу просто так покинути її, відступитися. Навіть, коли це коштуватиме мені всього. От лише Олег… Але ж вона - моє щастя! Я повинен змінитись, щоб заслужити знову її любов, всю її…"
Олег: "Дана, Ріна. От яка вона! Виходить: я покинув Оріон очку заради неї ж ! аж смішно. Люди добрі! Як я кохаю її! Як я зміг стільки часу прожити без неї?!"
Оріона: "Олежик, Дан. Оце так "два в одному"! оце так доля! Як же я кохаю його! Олику, любий мій Олику, чому ми так довго чекали? Ой, ще раз вибач, я ж кинула тебе ради … тебе(!)."
Олег першим вийшов з цього заціпеніння. Він швидко перекреслив три кроки, що відділяли їх з Ріною останні шістдесят секунд , взяв її валізи і, поставивши їх на землю, вперше в житті поцілував Оріону. Поцілунок був коротким - Олег ніби крав його у випадкової перехожої, м'яко знімаючи з Оріони них уст пилинки часу і відстані, що заважали обом (якщо їм взагалі могло що-небудь заважати).
-Оріноко, як доїхала? - запитав. "Нарешті ти тут!" - Без пригод, Олику.
- Ну, що ж пішли!
Денис нерішуче стояв.
-Денисе, ходи-бо, чуєш? Чи тобі потрібне окреме запрошення?
-Але ж, Олег…
-Ніяких "але". Ми - друзі, забув?!
***
Обід був дійсно святковий. Правда, спочатку почували себе незручно , - більше Олег з Деном, ніж Оріона, - та потім все унормувалося. Ніна Володимирівна крадькома поглядала на майбутню невістку. Вона любила Олега і у всьому, як мати, довіряла йому. Але це була перша жінка, що реально стала між Ніною і сином, і матері було нелегко миритися з цим. Потім Денис з Олегом вийшли на балкон, а Ніна Володимирівна з Оріоною прибирали і мили посуд.
Денис мовчав, дивлячись на вікна сусідніх будинків. Він почувався зайвим на цьому святі.
-Хочеш поговорити про це, Дене? - запитав нарешті Олег.
-Так, хочу…
-Ну, то розповідай.
-Це Вона - та дівчина, про яку я тобі зрешетив вуха у дитинстві. Я любив її, дуже любив. Та й зараз - це я тільки сьогодні зрозумів - кохаю її. І буду кохати!.. Олег підвів здивований погляд на друга.(-?)
-Так! А чому ти дивуєшся? Вона, прийшовши у чиєсь життя, не може так просто зникнути. Ти будеш переконувати себе, що кохаєш іншу, навіть повіриш у це, але все одно любитимеш Оріону. Вона - як перше кохання: здається, проходить швидко, але залишається з тобою назавжди. І не має значення, покидаєш ти її чи залишає вона тебе, в серці людини залишає якогось двійника, який завжди нагадує: "Я все ще тут!" Так, я завжди її пам'ятав.
-А…- Олег хотів про щось запитати, та Ден рішучим ствердним рухом зупинив його мову, не хотячи пускати у свою сповідь маленьких кошенят чужих слів.
-Чому не відповідав їй? Тому, що вважав несправедливим цілий світ, а її - винуватою у такому житті. Я знав, що в Оріони появився інший , і саме тому вона покинула мене.
-Дене, я тут маю дещо, що належить не лише мені, а й тобі (хоч до сьогодні я не знав цього, навіть не підозрював)… Прочитай це,- Олег приніс другові знайденого багато років тому листа.
- "Ніхто третій"! "Ніхто третій"! - шептав Денис, забувши про присутність друга, - по щоках Дена котилися великі сльози дурних помилок. - Що ж я наробив!? Я втратив її назавжди… Назавжди… - Денис плакав, як незаслужено покарана - собою ж! - дитина, захлинаючись сльозами. Але це був той плач, який пасує чоловікам, не принижує їх в очах інших, не дозволяє з презирством відноситись до "представників сильної статі", не жіночить їх. Це були чисті, благородні, щирі сльози людини, яка втратила все, майже доторкнувшись до бажаного.
Олег не знав, як йому втішити друга, почувався винним.
-Я отримував її листи, у яких вона просила пробачення… Та я хотів більшого: бачити її на колінах… Я був жорстоким. Насамперед до себе, бо забув - хто така Оріона! Вона вміла визнавати свої помилки, але ніколи не вибачалася за чужі. Я ж хотів бути винятком. І доля зробила мене таким! , викинувши назавжди з життя коханої людини. Тому я вирішив мстити… Одна дівчина, друга, третя… І кожну я порівнював з Оріоною, і всім не вистачало балів, щоб стати моїм ідеалом. І це мене сердило. Мені набридло гуляти, думаючи про неї, спати… просто спати. Бо після нашої останньої зустрічі я не бачив жодного сну. Жодного! Ні хорошого, ні поганого. І у всьому я звинувачував її, Олег. Мабуть, тому, що кохав…
Олег у задумі стежив за пробігаючими повз будинок машинами. Він щось обмірковував, вирішував. Нарешті, сказав:
-Дене, якщо вона й досі кохає тебе… - його голос затремтів.- Коротше кажучи, поговори з нею.
Денис швидко відчинив вікна своїх очей. Олега вже не було. Через хвилину прийшла Оріона:
-Ти хотів поговорити, Денисе?
***
На кухні Олежик не знаходив собі місця. Мати почала хвилюватися, чи не трапилось чогось.
-Все нормально, мамо.
Хвилин через десять увійшла Оріона:
-Олику, ти обіцяв познайомити мене зі своїм морем. Надіюсь, не передумав?
-Звісно, ні, Оріноко!
І вони втрьох вийшли з будинку. На вулиці Денис розпрощався.
Лише Ніна Володимирівна задумливо дивилась у вікно. Вона почула, як дівчина сказала Денису: "Я вже давно пробачила тобі все. Ми залишимось гарними друзями. Але тільки друзями."
-"Що б це могло означати?"
***
Щасливий сміх Оріони припливами захоплював спокійний берег одинокого моря, розніженого сторінкою рукопису сонячних промінців і застеленого золотим килимком чарівливих узорів. Нарешті, нарешті вона побачила Олежикове море! Їхнє море, яке ще здалеку виглядало закоханих темними від туги, по-материнському лагідними очима, в яких бриніли шовкові сльози небесної павутинки. Каштанові вії призахідного сонця кинули свої величні тіні під ноги крайнебу, віддзеркалившись на безкінечно короткій гладіні. Хмуре дно дивилося спідлоба на непрохану гостю, зчепивши за плечима скал свої міцні, лопатні кулачища і готове у будь-який момент безбоязно виступити на захист своєї надуманої цноти. Воно дихало піском на скалу, де застрягла одинока зоря закоханих, хотячи потопити останню надію їхнього щастя. Наївне (чи просто дурнувате?!)! Адже батько-море йому б цього ніколи не дозволило…
***
Саме з того дня я відчула себе по-справжньому щасливою, повірила в існування казки, раю, неба (про два останні поняття тепер знаю точно). Невдовзі я вийшла заміж за Олика.
З Денисом ми залишилися друзями, добрими друзями. Мабуть, він все-таки кохав мене по-справжньому, та й зараз кохає, бо сказав, що чекатиме на мене все життя і ніколи не одружиться з іншою. Олежик знає про це. Інколи, якщо в нашому житті наступає така собі "сіра смуга", я бачу у його очах маленьку тіньку болю і страху - тоді він ніби питає:
"Невже покинеш мене, покинеш?" І я усміхаюсь, хитаю головою - мовляв, ні, ніколи. І він вірить мені. Та так, зрештою, і повинно бути, бо насправді люблю його.
Сьогодні - рівно два роки, відколи ми одружилися,- у нас з Оликом народились двійнята - хлопчик і дівчинка. Як назвемо? Не знаю. Це зробить вже сам Олежик. адже мені залишилось недовго - я помираю. Часто читала і чула про такі моменти, коли душа підноситься над тілом і бачить, як її, вільну, незалежну, всеохоплюючу, хочуть повернути до тіла - земного, кволого і далеко не ідеального. Я зрю усе: щасливих(наскільки можна бути такими на чужині) братів і батьків, радісну маму Ніну (вона стала бабусею!), Дениса, який пригощає всіх у найближчому від лікарні барі, кажучи, що сьогодні він став батьком. (Я знаю, він любитиме моїх дітей, як рідних, і допоможе Олежикові виховати їх.)
Біля мене - лікарі, що давно вже опустили руки і радять коханому сподіватися на Бога.
Олику, любий мій Олику, не хвилюйся за мене, бо помирати зовсім не страшно, повір. Знаю, що тобі буде важко з нашими малятками.
У род дім Олег приїхав разом зі мною. Коли дізнався, що у нас двійнята(ми принципово не цікавились цим під час вагітності), купив два величезні букети троянд - голубих та рожевих! Напиватися, як інші батьки, Олик не став. Він першим побачив наших крихіток і хотів провідати й мене, але до операційної його не впустили: "Поки-що не можна!" І це "поки-що" тривало дві години. Потім хірург сказав:
-На жаль, вона помирає… Можете зайти…
Не знаю, як не випали квіти з Олежикових рук ще там, в коридорі, але це сталося біля операційного столу. Побачивши в моїх очах ще дві копійки життя, він подумав, що з ним пожартували. Я намагалася усміхнутися. Востаннє. І ця спроба коштувала мені хвилинної втрати свідомості.
-Ріночко, я прийшов. Я бачив наших ангелят… Ріно, я кохаю тебе і не дозволю, щоб те, що вони кажуть, стало правдою…
Розумієш, наша казка - знайдений лист, переписка, розлука, дзвінки - реальність, і ніхто не посміє дописати в ній поганий кінець. Ріночко, Рінусенько, за останні два роки бували моменти, коли я думав, що втрачу тебе - ти підеш до Дена, адже я виразно бачив, що Ангел, який помер давно, як фенікс починав відроджуватись дружбою у твоєму серці. Та краще б тебе забрав із мого життя Денис, аніж вона - смерть. Я ненавиджу смерть більш, ніж коли-небудь, і хочу бути зараз із тобою, Ріночко, кохана моя Ріночко. На кого ти залишаєш нас?!
Це була остання мить, коли мені дозволили повернутися на землю, щоб сказати:
-Бережи наших дітей, Олику. Моліться за мене. А я … я тебе завжди кохала, кохаю … і … кохатиму.
Останніми зусиллями підняла руки, що обняти Олежика, поцілувати його. Звідкись взялися сили на останню сльозу, що тінню скотилась по щоці.
Над моїм тілом плаче, хлипаючи, як дитина, Олик, любий мій Олик, якого більше ніколи не обніму земними руками. В сусідній палаті плакали, вторячи батькові, невинними сльозами дві троянди нашого щастя, наше втілене в красу вічне кохання…
У найближчому кафе плакав Ангел, до кінця не розуміючи причини своїх сліз…
"Пора!" - сказав мені Голос. І я пішла довгим яскравим коридором, кінець якого мав стати початком нового для мене життя, тепер вже - вічного.
У вухах дзвенять слова, написаної колись Оликом і Ангелом пісні:
Не накривай мене сніжинками дрібними,
Що плещуть у долоні від вогню.
Багато сліз назвалися твоїми.
І я за це їх зовсім не виню.
Бо твоїм іменем кохання сміється,
Бо в ньому все загибле ожива;
Любов на вічність в ньому пересіється,
Бо в твоїм імені - усі слова!

Ти не пускай мене своїми снами:
Там заблукати можна знехотя.
Багато пар тепер ідуть стежками,
Де іменем твоїм горить життя.
Бо твоїм іменем кохання сміється,
Бо в ньому все загибле ожива;
Любов на вічність в ньому пересіється,
Бо в твоїм імені - усі слова!

Подумай, чи потрібно залишати
Самотнє серце в грудях навіки.
Багато ще пісень могли б співати,
Та іменем твоїм горять зірки.
Бо твоїм іменем кохання сміється,
Бо в ньому все загибле ожива;
Любов на вічність в ньому пересіється,
Бо в твоїм імені - усі слова!
***
Все закінчилось для мене у вашому вимірі. Пожовклі сторінки нетлінних рукописів не можу забрати з собою. Тільки - пам'ять. Як останній подарунок, поставила це на нічному столику в нашій спальні. Ніна Володимирівна побачила, прибираючи там, два тоненькі зошити і вирішила віддати їх Оличкові.
- ? - поглянув на матір Олик, відвівши на мить очі від ліжечок, де улюлюкали наші шестимісячні дітки.
- Те, що вона написала … - і мати Ніна простягнула синові списані дрібно сторінки.
- Ні, не треба. Я знаю, що там… Не можу дозволити собі цих спогадів, бо я потрібен їм, - і він показав поглядом на Світолінку і Світика. - Віддайте Денові - це він втратив геть усе, - у Олика затремтів голос, він відвернувся до стіни, щоб мати не бачила його сліз, а Ніна Володимирівна вибігла на кухню, щоб не печалити сина своїми…
А я … я знаю, що у них буде все якнайкраще. Що мої Світолінка та Світик виростуть гарними, добрими дітьми, бо у них ідеальний батько і неповторний хрещений. Правда, бувають миті, коли в горлі застрягає комочок сліз: коли чую, що першим словом, яке вони вимовили, було слово "тато"; коли бачу, як їх з Олегом зустрічає галасливий перший дзвінок; коли в небо перед сном лине голосна молитва трьох сердець - дорослого і дитячих - за маму; маму, яку ці маленькі оченятка ніколи й не бачили, рученьки не обіймали за шию, а
устонька, тільки-но навчившись говорити, шепотіли своє сирітське: "Добраніч, матусю!"
Інколи, якщо Олежику і діткам буває важко, приходжу до них у сни. Тут це дозволено. Я торкаюсь долонею маленьких голівок, цілую розпашілі у сні щоки і прошу їх жити, що б не трапилось, любов'ю, правдою і добром… Я знаю: вони чують мене.
Я не сумую. Адже ми скоро зустрінемось: земне буття швидко промине. А тут часу нема. Бо хіба можна виміряти вічність…




















А потім(як епілог)…
Щось може приснитися. Коли зорі понаклеюються на калюжі політичними агітками, відтереленюючи сміх дорогих для мене очей; коли рука стомиться потурати примхам дурної фантазії, а серце в'язатиме стуками щастя ґудзи на пам'ять; коли я не буду мріяти про життя - таке, яким воно є зараз, - а благатиму смерті; коли закінчаться, вичерпавши свою логічність, усі "коли" - тоді почнеться зворотній відлік вічності.
Я переписував ці сторінки - і ночі куці шали у мене за плечима. І тут, зовсім-зовсім поруч, постійно чув ніжно-бліде дихання найріднішої у світі людини - моєї молодої дружини, а насправді - вічного (так, таке існує!) кохання, по-справжньому небесного, дещо казкового, нереально романтичного і просто щасливого. Вона розуміє мене, завжди підтримує і кохає. Нелегко нам далася ця любов. Можливо, і я для неї - Ангел, бо у кожного в цьому світі є свій Ангел - людина, призначена для вас Богом, завжди найкращий варіант, -
потрібно лише впізнати цього Ангела у іншій людині і … в собі. Нам це вдалося. Зараз ми разом.
А ви знаєте, у чому щастя? У любові. Справжній. Яка вміє жертвувати і страждати. Яка опускається на землю, щоби разом з коханим піднятися до небес. Яка прощає - щоби їй пробачили. Яка не зраджує, бо бачить у любому, милому серцю образі себе.(А хто ж нашкодить собі?!) Це почуття, але воно не є божевільним, а розумним, виваженим. Такому коханню гроші непотрібні.
…Відчуваю і навіть бачу, як весь світ розтягнувся в іронічній посмішці…
От я кохаю її. Зі всіма недоліками. Я не скажу її святого імені усім, але… Коротше кажучи, коли ви дізнаєтесь, що я розлюбив її, спаліть мене на вогнищі, напійте отрутою, повиколюйте очі - вбийте! Бо без неї не житиму - стану звіром, звироднію, нарешті, вб'ю в собі Ангела. А я не хочу! Не хочу!
Тепер ми чекаємо народження дитини. Це буде наш первісток. Я такий щасливий! І не лише тому, що стану батьком, а, в основному, тому, що маю можливість ще на землі доторкнутися до неба.
Ми майже втекли від світу. Наша хатинка у лісі для вас може здатися вигадкою. Але це правда. Ми мешкаємо тут вже три роки. Немає газу (дрова), електрики(свічки), та є повне задоволення життям. І комп'ютера теж нема. І друкарської машинки. І електробритви. Є лише кохання. А потім? Інше життя. Але й тоді будемо вдвох. А потім? Ось цей шанс бути почутим і зрозумілим. А потім? Маленькі пір'їнки голубої квітки, про які мріє кожна людина.
Зрозумійте і повірте мені. Це все я пережив… Тут немає межі між мрією і дійсністю. Вона витерта. Не пробуйте відтворити…
Мрій Лан

Прошу, не заставляй себе любити те, до чого не схиляється твоє серце. Невдячна справа, після якої залишається лише втрачений час і ще одна особиста поразка у житті.
Моє перше кохання.
З Остапком я познайомилася у дитячому садочку. Він був дуже серйозною, як на свій вік, дитиною. Як, зрештою, і я. Мої батьки працювали допізна, бабусі з дідусями жили на селі. Лише коли мені виповнилось шість років, мати народила близнят, Віталія і Віктора. Чи розуміла я , як було важко батькам зі мною? Мабуть, ні. Вони мусіли працювати, бо хотіли купити будинок чи іншу квартиру(ми жили в однокімнатній). Всі гроші йшли "на книжку" і пропали зі скасуванням СРСР. Але зараз не про це.
Батьки Остапа були представниками інтелігенції: тато - якась шишка в облраді, мати - викладач інституту. Звичайно, вихователі ставились до нього по-особливому. Пам'ятаю, він подарував мені смішну картинку, яку сам намалював(я й досі бережу цей витвір мистецтва): там було стільки фарби, що не можна було навіть розрізнити, які кольори використано, не говорячи вже про те, що там намальовано. Остапчик назвав "ангелом".
Ми жили на одній вулиці, тому влітку вихователька дозволяла йти додому без батьків. Остап завжди ніс мою сумочку з іграшками.
А коли нам виповнилось по п'ять років і ми почали вивчати букви, я мало не щодня отримувала від нього "любовні листи". Одного разу під двері він підкинув записку("Ріна йа лублу тибе") і її знайшла моя мати. Вони з батьком довго сміялися, жартуючи з мого "жениха". Записка загубилася. А Остап того ж року пішов учитися до іншої, аніж я, школи. А потім разом із батьками(здається, у 1993 році) виїхав за кордон. Куди - не знаю. Інколи мені здається, що він помер. І це дійсно так - між нами зараз має бути величезна
пропасть(матеріальна), бо вона існувала вже й тоді.
Вибач, Олежику, що розчарувала тебе. Не буває першого щасливого кохання. Ніколи. Твій друг? Не знаю його, але мені здається, що його це теж стосується…"
Олег на мить відірвався від листа:
- Оріона повторює мої думки. Мені і справді здається, що Ден байдужий до своєї дівчини… Гірко, але чесно. - І Олик знову взявся до читання:
"…Олику, напиши мені про своє море ( я ніколи не була на морі), воно ж недалеко? Та, зрештою, будь-що читати мені буде цікаво. Основне, що це пишеш ти, Олеже.
Будь ласка, не зволікай з відповіддю. Нехай новий семестр буде вдалим для нас. Особливо для тебе. Не забувай мене. Ріна."
-Не забувай і ти мене, - прошепотів Олик, закінчивши читати листа.
На зворотньому боці аркуша помітив припис:
"P.S. Досить пізно. Я тільки-но закінчила писати листа, як почула, що хтось гукнув: "Не зрадь мене, Оріоно!" Я швиденько виглянула на вулицю, але нікого там не було. Мабуть, це видасться смішним, але, може, це був ти, Олику? Ти кричав?"
Лист випав у юнака з рук.
- Я, - автоматично відповів, ніби перед ним стояла дівчина. - Я. - повторив хлопець.
Коли Олег вийшов із кімнати, дочитавши листа, всі вже спали. Він повернувся назад. Відповідь Ріні вирішив написати завтра. Наступного дня починалось навчання. Треба було виспатись, добре виспатись…
"Люба Ріночко,
Зараз у нас лекція. Сиджу за останньою партою і пишу тобі листа. Як в тебе справи? Я так зрадів, коли вчора принесли твого листа!..."
***
Перший день нового семестру минув у Олега без пригод.
…Не спілкувався майже з ніким. Ми вже знаємо, що вирішив написати листа Ріні. Притаманне всім південцям почуття гумору Олег майстерно вкладав у прокрустове ложе серйозності, тому що десь розумів, що, як і його, невдалий жарт міг би образити Оріону. А Олик не хотів цього.
Після останньої пари хлопець помчав на пошту - віднести листа. Він вже чекав на відповідь, хотів, щоб швидше в його двері постукав листоноша, тримаючи в руках білий конверт, підписаний гарним, рівним почерком.
"Лише б не загубився", - подумав тривожно(як завжди!) Олік, опускаючи конверт у велику поштову скриньку в центральному поштовому відділенні міста N.
***
- А Олег де? - запитав Любчик(як його ніжно називали дівчата в групі), коли студенти зібралися недалеко від факультету, біля бару зі святковою назвою "Феєрія", який по-народному величали "студентським".
Мороз, поздувавши з неба хмарки, що, як теплий кожух, захищали землю від його поглядів, обнявшись з білим холодним сонцем, розпорошував свої колючки. Хоча було й близько, дівчата добряче змерзли(про це свідчили їх червоні носи).
-Нема. Мабуть, додому побіг, - засміялася пустотливо Яна.
-Який хлопець пропадає, - напівжартома-напівсерйозно відреагувала Наташа.
Всі вирушили до бару. Вони звикли, що Олег рідко буває в їхніх компаніях. За мить, після першого тосту за студентське життя "до сесії" всі забули про нього.
***
"Вітаю, Олежику!
Цього року закінчується моє навчання в технікумі. На щастя! Ніколи не думала, що скажу, чи, тим паче, напишу це, але правда є правдою. Я так хочу побачити своїх батьків, адже вже три роки вони за кордоном. Якби ти знав, Олику, як важко мені про це писати. Краще б я сама заробляла ті гроші, аніж маю їх витрачати!
Як там у тебе? Адже у нас з-під зашкарублої, мозолястої руки снігу пробиваються несміливі погляди весни. Навіть зимою тут гарно. Десь далеко рукою двірника розпустив колюче волосся ліс, чорними бровами кущачись на ще білому обличчі зими. Я не можу сказати, що наше аж занадто провінційне містечко гарне. Можливо, тому, що після обласного центру, в якому я жила в дитинстві, воно якесь просте, холодне для мене? Чи тому, що майже ніякі спогади не пов'язують мене з ним?
Хоча ні, про що я говорю! Адже у мене є мої милі однокласники. В мене так багато шкільних спогадів, що лише вони для мене і є реальними. Це - минуле, дитинство. Це колись такі довгі уроки. Це, зрештою, Ангел…"
Останнє речення було перекреслено. З усього видно, Оріона написала його автоматично, та все ж хлопець зміг розібрати рівний, виразний почерк. Якесь невиразне почуття охопило його. "Невже після всього вона не забула того Ангела?" - дещо злісно і ревниво подумав юнак, і продовжив читати.
"Один хлопчик, - було написано далі у листі, - вже не пам'ятаю його імені, був у мене дуже закоханий. Пам'ятаю, завжди на уроках отримувала записки. У першій було всього-на-всього три слова - "Я тебе люблю". Я вже тоді, начитавшись добрих казок, мріяла про єдине в житті кохання, велике, світле, та мій однокласник для такого не підходив. Одного разу він пообписував підручник з креслення словами "Я тебе люблю". Мабуть, всі наші товариші знали про його любов до мене. А я не хотіла цього. Розумієш, Олику, коли тебе кохають без взаємності, це дуже відповідально. Я й зараз люблю однокласників, але ніколи не дозволяла собі - і надалі цього теж не буде - зустрічатись з ними, закохуватись в когось. Хіба що в Ан…
Чому люди виростають із казки, Олику? Не розумію. В мене є мій світ, спроектований у шкільні роки добром, і я нікому не дозволю навіть втручатися в нього, не те що руйнувати.
Мені добре так жити…
Та ще краще, Олежику, що в мене є ти - той, хто завжди готовий вислухати, допомогти порадою. І коли роблять біллю ін'єкцію проти смерті, прикриваючи нагість останньою невідомістю, коли зупиниться вся техніка, бо комусь це буде "на руку", перш ніж подумати про кінець, я згадаю про тебе - і ти допоможеш, я знаю.
З нетерпінням чекаю ясного конверта твоїх думок, затаврованого маркою, як необхідністю.
Ріна."
Ще декілька разів прочитавши листа, Олег, зручно вмостившись у своєму ліжку, не міг забути першого враження, що справляло на нього написане. Він розуміє її! Так, звичайно, але є ще щось, значно важливіше, тільки хлопець не міг зрозуміти, що? Мимоволі рука витягнула з-під подушки дорогий теплий від частих перечитувань листок … і піднесла до уст:
Олег поцілував листа, не розуміючи причини цього пориву…
***
"Я подумав: "Дивно, ще вчора рожевий сніг з неприродними рум'янцями пекла заглядав обов'язковістю у вікно, а сьогодні вранці, вийшовши з будинку, зрозумів, що тільки-но пізня суха осінь закочує рукави, щоб, як добра господиня, ліпити вареники падолисту.
На сходах, опускаючись вниз, бачив багато мешканців будинку ( ніби якесь свято), декого - по декілька разів. Не знаю, чому, але ніхто не відповів на моє привітання. Та ще чудніше було на вулиці. "Мітинг?! Революція?!" - запитував я себе здивовано. Обабіч вуличок, на тротуарах, у парках, біля магазинів - усюди топталися люди, серед яких - і мої знайомі. Та найдивніше, що протягом двох проведених мною у цьому божевіллі годин я зустрічав десятки двійників.
Додому прийшов з широко відкритими від здивування очима. Мати стурбовано чекала мене на порозі, щоб заспокоїти, якось…
-Мамо, скажіть, що відбувається?
Мати включили мовчки телевізор, де для важливих новин перервано якийсь мексиканський серіал, хоч сумніваюсь, що його прихильниць хвилювала доля якихось там палом більше, ніж події у власному місті.
-"Як ми вже повідомляли, у місті N. сьогодні спостерігається незвичайне надприродне явище. Багато хто з мешканців може побачити на вулицях своїх близнюків, що постійно стоять на одному місці. Ніяких агресивних дій з їх боку не зафіксовано. На даний час в місті оголошено надзвичайну ситуацію. Мер N-ого видав мешканцям наказ не залишати своїх домівок, допоки остаточно не з'ясуються причини цих подій і вчені не знайдуть можливості їх вирішення.
З вами були…"
- "Знову про N. Як повідомляють наші журналісти, двійники весь час повторюють якісь слова. Сказане відрізняється у копій однієї людини. Таке враження, що звучать думки вголос. Жителі і далі нікуди не виходять із власних квартир. Будь-які спроби зрушити хоча б на сантиметр цих дивних істот закінчуються поразкою. Науковці висувають різні припущення, але жодне не має доказів. Ми й надалі стежитимемо за подіями в N…"
Я любив читати казки, але це вже було занадто! Телефонували стривожені бабуся Люда, а ми з матір'ю не могли їх заспокоїти. Мати плачуть. Та ще б! Місцеві канали не перестають повідомляти про нещасні випадки. Зупинено увесь транспорт: на дорогах - люди!
Я знову ввімкнув телевізор.
- "… А також є нова інформація. Очевидці засвідчують, що "інопланетяни" (так їх тепер називають) щось стережуть. Шановні телеглядачі! Ви є свідками того, як вчорашня фантастика стає дійсністю! Звідки вони: з Місяця, Марса чи невідомої нам планети? І, нарешті. Це початок "зоряних воєн" чи якоїсь мирної місії?! Будьте з нами…"
Я бачив, як мати на кухні намагались що-небудь робити. Натомість - очі приковані до вікна, за яким - стоячий парад невизначеності лякає нерухомістю роботів. Знову новини…
- "А зараз мер міста зачитає розпорядження…"
-"Додаткова інформація. Те, що дві години тому було ледь чутним шепотом, щораз гучнішає. Коли не вирішити проблеми у найближчі години, існує загроза своєрідної катастрофи:
шум стане нестерпним… Рятуйте місто…"
- "Нарешті відкрили "N-ську таємницю"! А сталось це геніально і просто. Мешканець будинку на вулиці Р-ній побачив себе біля під'їзду. Підійшов. Його двійник сказав: "Ох, сигарети закінчились… Ох, сигарети…"Біля ніг побачив пачку "LM"-у . "Та це ж я викинув!" - подумав справжній мешканець міста і підняв сміття. І - о, диво! - двійник зник…"
Я полегшено зітхнув.
Наступний ранок був таким, як усі. Лише архіви телестудій збережуть жахливі спогади про той день у нашому місті. Причина досі не розкрита. Але ніколи жителі N. не забудуть, що для сміття призначені відповідні місця. А мер міста, в свою чергу, не забуде поставити на "відповідних місцях" смітники.
Через тиждень я гуляв берегом моря, зайшов туди, звідки завжди любив дивитися на синю гладінь, думати про Оріону і - остовпів: один "я" уже сидів на камені. Біля "моїх" ніг лежала чернетка листа Оріоні, зім'ята колись мною і забута тут, а сам я, намагаючись перекричати безмежне море, волав: "Я люблю тебе, Ріно!!! І ми завжди будемо разом!!!!!!!!!!!!" Вгорі чи то насміхались, чи то підтримували мене чайки, і море всосувалось в цю думку бездонною пащею. "Я не підніму це "сміття"",- подумав я і усміхнувся…"
Це був тільки сон. Олик прокинувся і одразу ж записав його у щоденник. "Непогано було б, якби сон виявився дійсністю …"
Потім Олег прошепотів: "Я люблю тебе, Ріно! І ми завжди будемо разом!"
***
"Олику,
Я вважаю, що нерозумно так довго чекати відповіді на листа. Писати треба, коли хочеться, а не…Ти ж розумієш, правда? Не знаю, як сприймеш ти сказане мною зараз, але мені здається, що закохуюсь в тебе, я це, саме це відчуваю. І якщо ти не відповідатимеш взаємністю, як Ангел, для мене буде пізно…
Коли для тебе наше листування - просто розвага чи потіха, напиши. Тоді твій лист буде останньою у житті думкою, яку я прочитаю.
Дивно, але мені зовсім-зовсім не хочеться бачити тебе. Ніщо вже не змінить моїх почуттів. Пам'ятаєш нашу домовленість не надсилати фото? Вперше ми маємо побачити одне одного наяву. Згоден?
Більше не пишу, бо не знаю, як ти відповіш на мого листа.
Я… Та ні, і це поки-що не варто писати.
Оріона."
***
"Люба Ріночко,
Як я вдячний тобі за останнього листа! Там я знайшов те, що шукав по лабіринтах своїх п'яних думок, і тільки ти ниткою Аріадни допомогла мені вибратись звідти.
Тепер я вірю не лише в божевільне кохання з першого погляду, а і в, хоча заочне, велике кохання. Я нікому ще не говорив цих слів, тому почуваюся якось незвичайно: радісно і водночас ностальгічно сумно, ніби відриваю маленьку пелюсточку від молоденького пуп'янка свого дотепер самотнього, зневіреного серця. Я впевнений лише в одному: ніколи не жалітиму за написане тут, бо це означало б, що усе моє життя - помилка. Твоє почуття тримає мене останньою надією, бо навкруги тільки кабанячі крила пустоти і відчуження.
Я люблю тебе, Ріночко, і ця велика річка невідомості, на протилежних берегах якої ми стоїмо, робить моє почуття сильнішим.
Ми зустрінемось. Влітку. Я запрошую тебе. Тільки, будь ласка, будь зі мною щирою, а то я довго і повільно помиратиму, болісно відштовхуючи від себе міцні обійми життя. І кохання моє, як у інших людей надія, помре останнім - після мене.
Мої будні наповнює тиша чорно-білих пар, покладених мертвою таранькою у останній шухляді зими. Море, таке ж зимове і шумне холодом серця, відлякує мене, як зраджена дружина.
Недавно бачив Дениса - він теж дуже змінився, похмурий, з синяками суму під колись блакитними очима щастя. Невже таке робить з людьми справжнє кохання?
Мене ж воно підносить! З того часу, як ти долонькою свого листа відкрила мені очі на самого ж себе, не було й дня, щоб сумував. Я люблю! Люблю! - і ніщо в світі не зупинить мене. Навіть щемка тривога, що підступною подружкою задряпується в мою свідомість, не бачачи відкритих дверей і жодної реакції на наполегливі дзвінки, ліниво і неохоче відступає. І навіть невеселі мелодії нагадують мені теплу усмішку твого почерку.
Ти - це я.
Пиши мені, Оріонко.
Олег."
***
"Вітаю, Олику.
Я така щаслива! Що ми знайшли одне одного, що так розуміємось і просто - життя прекрасне! А тут сніг морозяним писком ходить по вулицях, запевняючи перехожих-песимістів,
що життя у них нікудишнє. На парах сидіти нудно. Вдома - теж. Чи настане колись літо? Я обов'язково приїду до тебе перед тим, як… Та ні, не варто. Я вириваю болючі зуби днів із календаря свого серця, рахуючи миті до зорепаду. Коли заживають старі рани і не залишається ніяких знаків - значить вони, ті рани, були ілюзією. Та слід моїх почуттів до Ангела(вибач, що пишу про нього) більш щасливий, ніж болючий, - бо нагадує про твого першого листа.
Ти - найбільша, найкраща, найважливіша таємниця мого життя. Я бережу тебе, як жменьку рідної землі емігрант, як мати єдине дитя. І ніхто не відхилить цю завісу в моєму серці, щоб розгадати там тебе. Небезпечно.
Я боюсь, що тебе також украдуть: люди, прикидаючись друзями, можуть зруйнувати гніздечко мого щастя просто так. Я не вірю нікому, крім тебе, Олику. Не обмани мене. По клітинках складного життя ми маємо йти тільки назустріч.
Я вірю тобі.
Твоя Ріна.
P.S. Люблю тебе."
***
Скляне небо дивилося мертвими очима, ронячи фальшиві сльози блискучого намиста, яке на відстані миті від землі перетворюється в липкий пух сірого, останнього, мабуть, у цьому році снігу. Добре сидіти в теплій кімнаті, байдуже дивлячись в прозору воду вікон, за якими панує хаос по-юнацьки сміливого снігопаду. Ніна Володимирівна ніколи не думала, що сніг може так дзвінко, заразливо, дещо навіть задоволено сміятися. Жінка здригнулась і поправила на плечах теплу материну хустку: хурделиця сміялась голосом …
її сина. Ніна озирнулась. В квартирі було темно - вечір, мимоволі погасивши всі свічки полудня, забув чомусь включити ліхтарі на стовпах надвечір'я.
Вхідні двері прорипіли своє дівчаче "Заходь!" і впустили до середини. "Нарешті прийшов, - подумала мати. -Чому так пізно? Ой, тільки б все було добре",- вона прислухалась до серця - може, підкаже, що з її дитиною. Та серденько мовчало, заспокоюючи Ніну помірними, виваженими ударами.
- Це ти, Олику? - питає тим часом.
-Я, мамцю, я, - він підійшов до матері. На шапці золотими сльозами сяяли ґудзички сніжинок. Олег поцілував матір - і вона відчула на своїй щоці дотик холодного синового носа,
який приємно контрастував із внутрішнім теплом.
-Змерз, синку?
-Та ні, мамочко. Ми гуляли з Денисом, розмовляли. Як у дитинстві. Пам'ятаєте? - І продовжив: - Ми ще посидимо трохи, ма.
Олег був у піднесеному настрої. Після пар випадково зустрівся з Деном. Вони довго гуляли берегом, ховаючись у сторінках снігопаду. Олік відчув, що до нього повертається колишній друг. До того ж хлопець останнім часом був таким щасливим, що бажав цього усім. Коли почали говорити про дівчат, Олег якось навіть не зауважив, що Ден лише відмовчувався, робився понурішим… Олик же захотів поділитися своїм щастям - нарешті і він знайшов ту, одну-єдину! Хлопець говорив довго і багато, а вже коли вступили у під'їзд, сказав:
-Ден, ходімо до мене. Я щось придумав. Ти маєш мені допомогти.
Річ у тім, що ще в школі друзі хотіли створити музичний гурт: Олег писав тексти пісень, Денис - музику. Та після закінчення школи і ця мрія не здійснилась…А недавно серед інших присвячених Оріоні віршів появився іще один, який особливо сподобався Олегові і вже кілька днів не давав себе забути, стимулюючи бажання хлопця покласти цих декілька строф на музику. Щоб, коли влітку Оріона його навідає, зробити їй приємну несподіванку.
Денис, на диво, погодився. І коли через півгодини Ніна Володимирівна зайшла до кімнати Олика з чаєм та тістечками для хлопців, ті навіть не почули її стуку: оба сиділи перед монітором і пильно стежили хворобливим поглядом за звуковою діаграмою. Вони робили те, що їм подобається. Здавалось, що і музика, і слова присвячено одній людині - міцно обнімались тут ноти з буквами, ллючи сонячне проміння новонародженої пісні.
Через півтори години двоє друзів, немов нектар, смакували холодний чай із хрустким печивом. Були обидва задоволені, як малі діти, котрі зробили щось дуже важливе і корисне таємно від старших.
-Я тебе обов'язково познайомлю з нею, Дене, - не переставав говорити Олег. - Ти знаєш, яка вона?! О… незвичайна! Я так люблю її! Вона приїде влітку.
-Тобі пощастило, - по-братськи, без заздрості сказав Денис. - А от… - і він замовк. Хлопець не міг сказати Олегові, що стосунки з його коханою розірвані, і що він страждає…
***
"Коханий Олику!
Мене вважають божевільною чи ненормальною, бо я ні з ким не зустрічаюсь. А для чого? В мене ж є ти (правда, вони цього не знають). Я люблю тебе і мені більше нікого не треба! Гуляючи ввечері, я дивлюсь на зорі і, ніби дзеркалам, шепочу тобі слова любові в надії, що ти почуєш їх там, у своєму місті. Я розмовляю з тобою, прокидаючись і лягаючи спати, бо тільки так живу.
Коли одногрупниці запитують, чи в мене є хтось, я заперечую. Ти, Олежику, не хтось. Ти - це я.
А вчора у книгарні оглядала Валентини. На одній було написано: "Ти - мій ангел!" Я згадала про нього. І зрозуміла, в чому помилялася: ангел ніколи не покине, не буде мовчати невідомістю, він не злий, він все пробачить. Це ти, Олику, мій справжній ангел. Назавжди. Пам'ятай про це.
Від часу отримання першого листа з твоїм іменем я не веду щоденника… Я засинаю з думкою про нас, але ти ніколи не снишся мені, бо завжди поруч - я знаю.
І коли щось станеться - бо це життя - і у нашій долі появляться інші люди, ми будемо змушені розповісти про все . Так буде чесно. Коли схочеш припинити все, напиши "Прощай!"
Та чому це я про сумне. Люблю тебе, Олежику, і чекаю твого листа. Пиши мені. Ріна."
***
"Привіт, Олику!
Коли між рядками кожного нового листа читаю твоє дихання і сонце жмуриться, боячись обпекти забруньковані очі дерев, весна не приходить на побачення з зимою, боячись переморозити білі хвилі своїх тендітних ніг; і серце їжиться від щастя, боячись бути розкодованим і розстріляним "добрими людьми", які, як виявиться, ще й "бажають щастя"; коли, ніби в дитячій грі "Веселка", крок за кроком від любові переходять по вузьких тунелях запрограмованих думок до ненависті, я дякую Богові, що в мене є ти, принесений ніби-то випадковістю.
На списаних сторінках шкільних зошитів все одно повинно залишатися місце для несказаного - загубленого чи забутого, розпорошеного мільярдами молекул і майже непомітного байдужим зустрічним, але так необхідного усім нам. Ніхто і ніколи до решти не заповнить бездонні колодязі - є історії, яким належало б стояти на широких полицях і про які вже не дізнаються - бо ці життя не записані людською рукою. А може, просто були недосконалими. І хтось із майбутніх приречений прожити за таким же сценарієм,
зігравши, проте, в інших декораціях.
Олику, ти пишеш про свого друга, за якого дуже хвилюєшся. Звичайно, не знаючи його, не зможу тобі порадити щось конкретно. В нього ж у вересні весілля?! З твоїх слів знаю, що Ден вже багато років кохає свою дівчину. Не дозволь їм розірвати стосунків, бо потім не пробачиш собі. На землі і так мало справжньої любові, яка триває роками, яка вміє бути щораз новою і якої так бракує! Поговори з ним, нехай добре все обдумає. А коли вже встиг образити - вибачиться.
Вчора я вешталася засніженими вулицями, вдивлялась в обличчя побілених дерев, що впивались холодною сплячкою, - і думала про тебе , Олику. Добре було б удвох мандрувати сніжинчастою феєрією , взявшись за руки, як першокласники, ховаючи погляди у без секунди свої сліди, і мовчати, щоби біла тиша розгадала всі кросворди наших думок, користуючись багатотомною енциклопедією часу. Та чи зможе вона? Адже наші думки туди ще не записані, а наші кроки не міряли жодної з доріг сьогодення.
Коли мені не вистачає чого-небудь, я шепочу твоє ім'я, і воно заповнює пустоту, виливаючись у безмір усмішкою на моєму обличчі. Нам не вистачило б вічності, вкраденої Адамом і Євою, щоб заповнити її нашим коханням. Як це важко, Олежику! Але іншої кари я б не хотіла собі.
Орі."
***
"Вітаю, Олеже!
Ніколи не думала, що маленьке, на перший погляд звичайне речення "Я тебе люблю." у кожному листі звучатиме по-особливому. Дивлячись сучасне телебачення, слухаючи однолітків і спостерігаючи за їх поведінкою, думала, чесно кажучи, що насправді любов - це звичка чи навіть рефлекс…
Хотіли невідомого.
А чи не те саме робимо ми з тобою? Якщо десь там, у небі, винаходять формулу істинного кохання, як тут, на Землі, створюють смертельно небезпечні віруси, щоб працювати над їх "анти" (Людина придумує собі різноманітні способи, щоб померти якось по-іншому. Нам недостатньо однієї смерті. Чи це тому, що приходить вона, як розпещена панночка на побачення - коли захоче; чи тому, що кожен мріє про неї особливу, щоб хоч цим відрізнитись від натовпу?!), то досконалої формули ще нема, як нема і ніколи не буде ідеальних людей.
А так хочеться позбутися цих безвідповідних запитань, як настирливих , ніби перекупка на базарі, мух, - і стати знову дитиною. Адже колись нас хвилювали набагато приземленіші ( чи добріші?!) питання. Але й тоді, як і тепер, мені, пам'ятаю, хотілось одного: знайти вірного друга. Вдвох завжди краще, ніж одному, бо так і в самотності відчуваєш себе потрібним. Любов не може бути довгою чи короткою. Любов - вічна, все інше - дублікати, клони, ксерокопії, конспекти, "піратські" касети і диски, підроблені спиртні напої (так само небезпечно). Та світ звик до цього.
Ілюзіоністи! Це боягузливо - обманювати самих себе (чи, може, то ознака сильних особистостей?).
Ти питаєш, як в мене справи, Олежику? Все гаразд( тобто, нічого не змінилося). Холодний подих морозу жезлом міліціонера зупиняє артеріальну кров, виписуючи штраф за шалену швидкість. Як йому пояснити, що аптечку розуму добре укомплектовано, і я не становлю небезпеки для цього дешевого життя? І коли від легеньких щербанів долі тріскають неповнолітні капіляри, я можу їх лише пожаліти: вони не вміють любити. Любити як я і ти.
Нехай небо подарує тобі великий клапоть теплої синяви, щоби ти, Олику, зміг зішити з нього маленьку гавань надії і чекання.
Твоя Ріна.
P.S. Бережи себе, Олежику."
***
"Милий Олику.
Дні біжать назад, все більше і більше віддаляючи нас від літа. Заплаканими зимовими шибками дивиться у невідому далечінь моя маленька кімната, нетерпляче стає навшпиньки, зазираючи зацікавлено, чи не зустрінеться, бува, з твоїми гарнющими очима. Якого вони кольору, Олежику? Та ні, не кажи, я й сама знаю: вони зафарбовані в тони справжнього кохання, і ніжності, і благородства. Вони - найкращий оратор і непідкупний адвокат. Бувають миті, коли ці два маленькі глобуси хочеться заховати чи навіть викинути, немов небажаний доказ поганого вчинку.
Сніг падає на голови перехожих німим холодним докором покинутої матері, і ніхто, чи "майже ніхто" , не відчуває легенького пощипування заледенілих сліз.
Чомусь здається, Олику, що ми, як напівбожевільні науковці, вивели ту формулу нового смертельно небезпечного вірусу і почали його випробувати на собі ж, не знайшовши наперед ліків. І коли ми помиратимемо у гарячці нашого кохання, ніхто не зможе врятувати наші душі і тіла, бо розрахунки сердець незрозумілі оточуючим.
А я живу, як у сні, і сном видається мені кожна мить, що прозолотиться думками про тебе. Багато-бо сказано, та мало ще почуто. А попереду ще цілі підвали зі столітніми бочками несказанного. Любити! І взагалі, чи дасть хто-небудь хоча б через сотні років досконале визначення слова "любов"?! Думаю, що ні. Бо не можна описати невидиме, як і дослідити абстракцію…
Саме тому моє кохання (вибач, наше) не схоже на жодне інше. Мабуть, ніхто не зуміє кохати так, як ми. І справді, не зможе, бо кожна любов дихає неповторністю.
Крізь відчинені двері слідами сніжинок несміливо заходить на хвилинку погрітися зима. Вона не розуміє, що помре від тепла. Я не впускаю її у свій дім. Інколи, щоб допомогти іншим, треба ранити їх.
У минулому листі, Олику, називаєш мене твоєю "маленькою дівчинкою". Для мене дивно чути слова ніжності, особливо, коли появляється відчуття, що на землі є хтось, хто зможе захистити мене. А це, в свою чергу, породжує безсилля.
Кожен лист ховає між покришених ручкою рядків усього три застарілі слова, у які вже ніхто не вірить.
Я кохаю тебе.
Світ ділиться надвоє. На маленькому шматочку його торта( навіть коли б там помістилась хоч одна думка) я завжди буду з тобою.
Ріна ."
***
"Олю!
Задихаюсь від невисланих листів, що пишуться щомиті у думках, тішачи мене ілюзією майбутнього.
Знаєш, я люблю море, я сню ним лише тому, що воно твоє. І всі твої розповіді стосуються лише одного, як я називаю, "Олегового моря". Можливо, колись воно буде нашим і, як життя, залишатиметься завжди поруч. Ти дуже гарно розповідаєш про море. Чесно кажучи, заздрю йому, бо твої слова стосуються не мене.
Я прокидаюсь з твоїм іменем на запалених устах пам'яті. Боюсь промовити його вголос, щоб не розбити дзеркало майбутнього на сім осколків років пустоти. Цікаво, який у тебе голос?
На снігу зеленяться краплі котячих очей, і плямами розлитого чорнила ніч вступає у тишу. На стіні - долюдські ієрогліфи, старанно виведені акуратним почерком вітру. Тут записана вся людська мудрість, але ніхто не може прочитати її - не доросли.
Коли бачиш справжнє обличчя людини, якою захоплювалась, і з -філа перетворюєшся на -фоба, життя на деякий час втрачає сенс(хоч і виникають питання, чи був він досі). Тому в такі миті треба вірити у що-небудь, хоча б і у міраж…
Вулиця розбитими ліхтарями дарує окуляри вранішньої зорі, заспокоюючи старих, що пенсія - це ще не кінець життя. Ніхто не вірить. Так створено все на землі.
От, наприклад, я. По-справжньому вмію тільки кохати. А решту - так собі, потроху, щоб не пропасти у житті.
Люблю тебе.
Орі."
***
"Олежику,
Зима лякає нас своїми гарячими сльозами, заставляючи закочувати штани до колін, брати розчепірки і міряти глибину скупчених калюж(ніби восени). Саме в такі миті хочеться снігу, який би не плакав, а скрипів під ногами веселу пісеньку подорожного. Пам'ятаю, навіть у три рочки, будучи зовсім маленькою, стомившись, не просилась "на руки", а коли батьки, йдучи в гості, хотіли нести мене, я белькотіла(чи кричала?!) : "Я сяма!"
Тепер теж люблю гуляти зимою, особливо вечорами, коли попіл скурених див в купі сигарет опадає на землю ще теплим інеєм. Тоді чую запах свіжості і життя.
А кохання плеще у долоні, кличучи моє серце до запальної польки. Я, правду кажучи, боюся піддатись цій завірюсі, щоб не зупинитись потім на краю життєвої пропасті. І коли незабаром народяться перші тюльпани ніжності у лоні розніженої весни, коли грайливі нігті нового сонця скликатимуть березневих котів на шлюбні прогулянки, коли пари стануть занадто довгими, а конспекти - занадто розумними для сприймання, я буду готова до цього, бо весна прийшла до мене гострим респіраторним захворюванням у твоєму
першому листі.
Серед всіх імен землі, Олику, твоє займає у моїй пам'яті найбільше мегабайтів, я прокручую його пісню на програвачі своїх споминів; це ім'я завершеності , постійності, світла, любові. Воно звучить для мене чайчиною колисковою і бажаним майбутнім.
Я кохаю тебе.
Ріона."
***
"Любий Олику,
вже другий тиждень пустий поштовий ящик дихає на мене беззубим ротом. Приходжу після пар - і одразу ж до скриньки, де самотній холод гріє закоцюблі пальці. Чому не пишеш? Тільки не кажи, що у тебе нема часу -багато задають вчитися. Ще ж тільки початок семестру! Та, зрештою, ти зміг би викроїти п'ять хвилин, якби захотів…
Мені боляче, коли уявляю, що все повториться. Я люблю тебе, Олику.
Не ображайся за цей короткий лист, адже він -тільки сигнал "SOS!" : напиши мені!
Твоя Орі."
***
"Мила Ріночко,
дуже чекав на твого листа, а коли відкрив конверт -засмутився: чверть списаної сторінки не віщувала нічого доброго. Згадалось класикові: "Знімаючи з посади, короткі шлють листи.". І серце впало на дно безвісті; одразу ж над ним замерзло озеро відстані - я перехотів жити. Лише якась крапля здорового глузду, що дивом залишилось сльозою у кутиках очей, зашепотіла: "Прочитай цього листа, не рви його…"
Ти, як завжди, чесна і справедлива. Я не хотів би знати тебе іншою (бо знаю: інша ти не існуєш), тому що саме таку тебе кохаю -це твоя індивідуальність, Оріоночко, це узор твоїх пальців і сітківка твого ока. Хоча, правду кажучи, ти безпідставно звинувачуєш мене (тепер, мабуть, і сама це розумієш), бо я писав тобі.
Можливо, написаний кимось іншим, той лист заставив би мене зненавидіти людину, розсердитись на неї, але від твого листа віє зовсім іншим холодом -прохолодою літнього ранку чи морського приливу, яка тільки освіжає думки, не даючи почуттям засохнути, змарніти.
Я кохаю тебе. Так люблять лише голуби, які мають тільки одну пару за все життя. Шукаю тінь твого імені на ще зимовому, але вже такому квітучому від зірок і моїх частих поглядів небі. Оріноко, не знаю, що робив би я без тебе, адже в мене нікого нема. Напевно, зараз ти мені не повіриш, та я дякую тобі за того останнього листа. Тільки ти могла його так написати. Коли вийняв зрешечений аркуш паперу -втратив тебе від першого погляду на обсяг написаного і знову знайшов, прочитавши листа. Мить між минулим і
майбутнім шептала мені прискореним болем серця: "… загубив ту людину, яку життя дає не кожному, а якщо пощастить -то лише раз…"
Лише раз! Лише раз! А мені й не потрібно більше. Я берегтиму наше кохання, як останнє у всесвіті…
Пробач, пробач мені за все, що зробив на шкоду чи образу тобі. Тепер не наважуюсь навіть подихом збентежити ці неспокійні рядки для тебе. Хто нам заважає, Орі? Якщо відстань, то її скоро не буде (ти ж прийдеш до мене влітку?) Якщо час, то він швидко прорейчиться старими вагонами. Якщо люди, то вони все одно нічого не змінять, бо я кохаю тебе, кохаю, чуєш?
Мені набрид вічно панахидний сум бетонних стін, сірі дороги безвихідності та вічний шум пенсіонерок -машин, які булькають кефіром своїх труб, викидаючи з побабчених ротів несвіже дихання диму.
Та зараз тихо. У сусідній кімнаті сплять мати, і чую тільки її ритмічне, спокійне дихання, ніби колискову дитинства. От на всьому світі, крім тебе, Ріночко, люблю матір і бабусю.
Так от, у цій тиші розмовляю з тобою. Та чи відповідаєш на мої питання? Чи пробачила? Я люблю тебе, Рінонько.
Твій Олег".
***
Із щоденника Оріони: "Він давно вже мені не писав. Більше двох тижнів. І на останнього листа відповіді нема. Записую у щоденник -погана, значить, справа. Мені боляче: біль невисланих листів менша, ніж біль неотриманих. А я так його люблю! "Клин клином вибивають," - каже народна мудрість. А я поруч одного вбила інший, ще більший, з яким собі, мабуть, не дам ради.
Але чому, чому? Чим образила його у своїх листах, що не сказала або сказала не так? І чому не писав хоча б "прощай"? Мовчання…Воно породжує надію і не дає померти найбезглуздішим пориванням. Не мовчи, не мовчи, Олику!
Сиджу сама. Нікому навіть поскаржитись на сірі фарби свого життя; нікому викинути прості олівці, що малюють мені завтрашній день.
Люблю тебе, Олику!
Може, іще раз заглянути в поштовий ящик?
…Є лист від Олега. І повідомлення про посилку. 3 N. Може, від нього. Може, повертає мені мої листи і мою любов? Не допусти, Господи…"
***
"Любий Олежику,
мабуть, тепер моя черга вибачатися? Ну, тоді пробач. Твій лист прийшов раніше від подарунка. Я теж тебе люблю. І теж чекаю літа, Олику.
Знаєш, насправді пробачення у нашого кохання повинна просити "Укрпошта". Там ніхто так і не розтлумачив: чому посилка була у дорозі майже місяць. Більше того, сердита працівниця накричала на мене, що довго не приходила забирати. "Адже мене повідомили вчора," - оправдовувалась я, ніби справді винна у чомусь.
Дякую тобі, Олику, за частину твого моря, яке передав мені. Ці три не схожі одна на іншу ракушки завжди будуть найкращим сюрпризом.
"Перша розкаже тобі, чим займаюсь у місті, як проходить навчання. Друга записала на плівку своїх спіралей мої розмови з морем і чайками. Послухай їх, Рінонько. А третя, найбільша, буде говорити безперестанку про те, як я кохаю тебе," - ці слова я прочитала у листі на дні коробки.
Знаю, існує інша мова -чесна, відверта, щира -мова очей, та ми не можемо дозволити собі це спілкування, тому ти вибрав ще кращу -мову звуків (не слів!), мову душі.
Прикладаючи до вуха найменшу ракушку, чую биття твого серця, розмірене тікання кроків, тишу нерухомих пар, збуджений вереск дзвінків і навіть теплоту та щирість стосунків з матір'ю.
Друга розповідає мені про твоє єднання з морем, ваші довгі розмови про життя і гучний полілог з чайками. Іноді ти диспутуєш з морем, суперечиш йому, не погоджуєшся, іншим разом -підтримуєш сивоусого. Коли довго слухаю ці пісні, здається, що ти, вставши по-осінньому мокрого піщаного берега, тихо, щоб не порушити гармонію розмови, зникаєш, залишаючи його зі мною наодинці. І вже не ти, а я дивлюсь в єдине призахідне сонячне око, що розливає проміння сліз по щоках моря, -і просто думаю. Або балакаю із
безмежним ланом сонячної води людських сліз. Або слухаю досконалий речитатив знайомого тобі друга.
Хвилі, як позитивні емоції, то підкочуються до моря, то відступають далеко-далеко, як перший шкільний дзвінок, щоби бентежити нас ілюзією свого шуму.
"Ш-ш-ш-ш," - переповідає мені маленьке морське вушко, чи то скаржачись на те , що його забрали з батьківського лона, чи то в нього давно не було нагоди поговорити з тим, хто міг би по-справжньому зрозуміти.
Третю ракушку я ще не слухала. Питаєш, чому? Бо знаю, як ти мене кохаєш (сама відчуваю те саме). Хай відпочиває, щоб через десятки років, після нашої смерті, розповідати нашим дітям і онукам, як насправді потрібно любити. Ця водяна долонька буде для них своєрідним "розмовником" за кордоном буденності.
Люблю тебе, Олежику. Пиши.
Твоя Рінуся."
***
Із щоденника Оріони: "Снився дивний сон. Потрапивши під колеса фантастики я повинна була діяти за їхніми законами. Хтось чи щось заставляло мене робити те, що не лише не хочу, а й не можу -суперечить моїй моралі. Пам'ятаю, як втікала: вузька, сіра, поямлена дорога забивала сухістю рот велосипеда. По обидва її боки були перешкоди: праворуч стіною до самих небес (і це не перебільшення) висилась гора. З лівого боку, між дорогою і рікою, розклали свої дерев'яні лапи старі, недбайливо збиті з дощок будинки без вікон.
Біля перехрестя (друга дорога вела перпендикулярно згори через річку), обгороджені посірілим парканом, кольоровились рівними рядками поодинокі квіти. Точно не пам'ятаю, та, здається, це була квітка-семицвітка, що якось дивно виглядала на фоні коричнево-жовто-сірого оточення. Я виїхала з братами. Але зникло почуття рідності до них (як це бувало у інших снах, коли будь-що хотілось захистити рідних мені людей). Велосипеди їхали дуже повільно. Нас наздоганяло велетенське темно-коричневе страшило, дещо с
Прямо перед собою ми побачили двері -єдину надію на спасіння -це були двері до "другого світу". Ніхто з братів не зміг відкрити їх. Та в мене появилась впевненість і віра у те, що ці подвійні двері із затуманеним білими шибками впустять мене у своє серце. Я повільно простягнула праву руку до круглої золотої ручки -і двері відкрились. Я побачила Місто Сонця!
Повільною ходою переступила через поріг і опинилася на великому круглому балконі. Його перила були з каменю гарно вирізьбленої округлої форми. Там вже були якісь люди.
Можливо, такі ж, як я, грішники. Підійшовши до краю, я побачила на долоні погляду наступне: з лівого боку простягався ряд світло-зелених золотокупольних чи то церков, чи то будинків, які, здається, злились у одне ціле. Все тут пахло небом. Ніби яскраві золоті зірки спроектувалися на вже і так золотих банях, освічених яскравим, але зовсім не пекучим, не жорстоким, а ніжним, благословенним сонцем, яке займало все небо. Натомість праворуч, з другого кутка балкона, можна було побачити в долині білі ідеї мистецьки виконаних фонтанів, наповнених найчистішою у світі водою: здається, на все життя достатньо буде одного лиш ковтка - але це недосяжне для нас, людей з балкона.
На все це я дивлюсь з одного місця і думки швидчаться у моїй голові.
Я розуміла, що все це могло би бути і для мене (чи ще може бути?), стала на коліна і опустивши очі перед святими поглядами церков (мабуть, це були саме вони), почала щиро молитися. Я б ніколи не покинула цього місця, але … прокинулась".
***
"Олежику, - хлопець прочитав привітання, яким зазвичай починались Рінині листи. Сьогодні їх прийшло аж два. І саме на цьому писало "ч.1" - чи то "частина перша", чи то "читай першим". Цей конверт, як і усі до того, він розірвав з великим нетерпінням, передчуттям близького. - Підписала конверти, бо не цікаво читати твір з кінця. Так і тут. А лист виявився таким довгим, що не помістився в одному конверті, і тому я переписую. Знаєш, Олику, для мене нестерпно нудно переписувати листа з чернетки - ніби дивитися вдесяте фільм: і одноманітно, і нецікаво.
Минулого тижня ми відсвяткували випускний. Чому так скоро? Вирішили, що потім не буде часу поїхати куди-небудь (а ми цього ніколи ще не робили) всією групою.
Чорні очі колів винайнятого нами буса западались у жирних від снігу щоках дороги. Ми їхали "відпочивати" на базу ажень у сусідню область, отож шлях далекий. Мабуть, кожен карався думкою: куди, з ким і навіщо я їду? Ми були чужими до тепер і ця поїздка нічого б не змінила. На моє щастя (нещастя -про це я дізналась пізніше), вирішили їхати без хлопців, інакше б я залишилась в дома. Складалось враження, що люди, які сидять поруч і проведуть разом чотири дні, зустрілись випадково і -ще більше! -у них нема нічого спільного.
Сніг, сніг, сніг…Він зазирав у запотілі вікна, шкірив свої сліпучі зуби (якою ж пастою він користується?), плювався білою піною епілептика з-під важких ніг машин, разив очі міріадами дзеркал, ніби кажучи: "Я -всюди".
Одноманітна дорога, де-не-де бідно вишита скутими хрестиками сіл, що, як вовки, дивились на нас з-під далекого безмежного лісу чорними зіницями своїх вікон.
Як гарно там було, Олику! Живучи у місті, ми все на світі сприймаємо сіро, а природу - як щось тотожне із видумкою. Отам би жити! Лише вдвох: без заздрісних очей недругів, поза межами досяжності чорнобильського дихання, за межами суспільства з неправильними законами. Це об'єкт, достойний мрій навіть таких невиправних романтиків, як ми.
Дорога йшла над прірвою. А чи не так само живуть люди: один невдалий крок може викреслити зі змісту завтрашньої книжки або списати, як застарілу тему, і ніхто не допоможе.
Та найкумедніше було, коли, не знаючи дороги, ми двічі об'їхали навкруг нашої бази відпочинку. Було слизько, як і усюди в нашому житті, машина ледве не перекинулась у рівчак.
А навкруги крутив білим вусом велетенський ліс, але не так повільно, що від підозрілої тиші робилось моторошно. І якщо б на поверхні землі маленькими молоточками лікувальні джерельця не відраховували такання пульсу цього дідугана, ми б звикнули до спокою і розтанули у ньому, як сніжинки у відрі теплої води.
Нарешті, ми на місці! Після ситного обіду-вечері кожен пішов до своєї кімнати. Дехто включив музику, дехто -почав повні підступності і лицемір'я, але все-таки "душевні" розмови, дехто -одразу ж заснув, стомлений тривалою подорожжю.
А я майже до ранку дивилась у вікно, запросивши собі темноту до кімнати, щоб не пити самій сумну радість цієї казки: ліхтарі кольором світанку освічували всю територію, збираючи у хаосні узори бісеринки сніжинок. Маленькі ялинки, по шиї у снігу, тішились влаштованим лише для них святом. Дуже рідко страшили зір тіні перехожих -теж мешканців бази, переважно чоловіків, які могли собі дозволити дорожчі апартаменти, ніж ми, студентки.
Я сиділа на своєму ліжку і думала, як добре було б опинитися тут і з тобою. Тоді ми, можливо, теж загоряли б під долоньками зимових ліхтарів, ховаючи носи у обгортки в'язаних шалів. Ми трималися б за руки - і розмовляли, розмовляли, розмовляли. В ті миті я дуже шкодувала, що не взяла туди твоїх листів.
Після молитви на ніч, коли сон, сівши на підвіконнику, дбайливо опустив руку на моє чоло, я прошептала зорям: "На добраніч, Олежику…" Надіюсь, ти почув мене?" - на цьому лист закінчився. Олег взяв другий конверт з "4.2". На ньому були зображені конвалії. "Ріна ніколи не присилала листів у однакових конвертах, - подумав і посміхнувся. -Вона дійсно ідеальна. Чи вартий я її?" І читав далі:
"Наступного дня ми гуляли лісом. Я бачила заморожені сльози джерел, що перпендикуляром спускалися з гори, замерзаючи, як античні скульптури. Було багато гарного. Та подальші події червоним хрестом затавровують усю красу.
Ввечері ми пішли на дискотеку. Все пронеслось би безслідно, як і роки навчання, якби…Важко згадувати. На базі не було ні охорони, ні сторожів. Відпочиваючі приїхали здалеку.
Ще більше спротивилась мені російська мова у їхніх вустах. Захотілося бути всесильною, щоб змінити цей здичавілий, ненависний у такій подобі світ. П'яні місцеві хлопці, коли з дискоклубу вийшла кудись людина, здатна хоч якось захистити нас - діджей -закрили вхідні двері, відрізавши нам єдиний шлях для втечі, ми знепокоїлись. Ті почали розкуто поводитись, викрикували якісь слова, включили божевільний рок, - мовляв, кричіть, вас і так ніхто не почує. Олику, якби ти знав, як було страшно! Пишу про це тобі, бо більше нікому сказати. Вибач, що засмучую.
У голові навкулачки бились сотні думок: "Що робити? Чим захищатись? Хто допоможе? Чи встигнуть допомогти?" Але одне я знала точно, немов вирішила це сотні років тому, попередньо добре обдумавши: "Краще смерть, ніж…!" Та, як виявилось, усі проблеми були попереду. Невдовзі прийшли "поважні" мешканці оздоровчого центру, які шукали собі дівчат на ніч. Дурні і нетверезі - ось хто лякає мене найбільш. А тут, здається, відбувався всесвітній з'їзд і тих, і інших.
Втратити все, заради чого жила? Ніколи. І щось холодне пробило в моєму серці вже вдруге за короткий час: "Краще смерть!"
Не буду тебе лякати описом подальших подій. І жахливі крики, і п'яні суперечки… Все минуло, дякувати Богові. Та не забулося; і ніколи не забудеться. Як я молилася!
Наступного ранку поїхала додому - доля може й не дати другого щасливого шансу. Пекло земне страшніше за потойбічне. Ненавиджу світ, де одні люди використовують інших…
Та, можливо, варто подякувати долі за цей урок страху.
В ті хвилини, Олику, я подумки кликала тебе, а ти не міг нічого зробити. Я хотіла просто побачити тебе, втекти з тобою з тих стін.
Я кохатиму тебе, як пелюстки світанкової роси люблять ранкову зорю, не можучи відвести від неї своїх слізливих очей. У світі є тільки я і ти, і нікого не стосується, наша доля, бо нікого, крім нас, не існує. Всі інші - лише неякісні декорації, що від часу втручаються і втручатимуться в наше життя. Я вираховую із стипендії плинності останні дні життя зими, щоб
наблизити до зупинки нашої зустрічі повільний всюдихід часу.
Наше кохання ніколи не чуло запаху живих квітів, не відчувало дотиків рук і ніжного мліяння уст, але саме тому, що воно нематеріальне, кохання наше існує як аксіома. Навіть сніг здається ніжним, коли кругленькими орнаментованими долоньками витирає запітнілі від передчуття весни вікна.
Мені снились "квіти-семицвіти", тож у мене зараз щонайменше тиждень бажань. Перше з них я загадую на нашу зустріч, Олику.
Ніхто і ніколи не зможе любити нашими серцями. Навіть вбивши нас і вирвавши їх із грудей, ворог неспроможний зробити ці калинові ягоди своїми рабами. Для нас попереду заплановане ціле життя - одне, але наше. Невже ми відмовимось покуштувати його, випеченого за новим, неповторним рецептом часу.
Мабуть, зайве повторювати, що кохаю тебе, Олежику. Пиши мені - не барись. Оріона".
***
"Любий Олику,
нарешті весна розбудилась від котячого м'явкотіння, висолопивши з-під рукавів багаті коралі підсніжників - розірвала їх, розсипала.
Ходиш весняним лісом і мрієш про щось досконале. Мокрі від сльозливого снігу чоботи сваряться з ногами, але ти не відчуваєш того - тобі добре. Збентежені лісові мавки полохливо тікають у танку від помилкових перехожих, витоптавши на снігу зелену галявину анемон. Як чудово дихати лісом! Люблю його таким: не заважають кліщі та інші комахи, а він, не зважаючи на холод, спілкується з тобою, хухаючи на замерзлі руки.
Так дивно, коли кохаєш: якщо без взаємності, то злишся на цілий світ, ходиш похмуро, почуваєшся самотньо, та проте любиш, відчуваєш кохання у собі, і тобі добре. Якщо ж любов взаємна - намагаєшся робити іншим добро, сама усміхнена, хоч насправді відчуваєш внутрішню порожнечу і не знаєш, чим її заповнити.
Одного разу, коли я не писала довго Ангелу (вибач, згадую його), він надіслав листа. У великому конверті було багато пронумерованих сторінок, пустих, і лише на останньому аркуші написав одне речення: "Таке ж я відчуваю, відкриваючи кожен день поштову скриньку і не знаходячи там твоїх листів". Він був занадто жорстоким. Я ж лише хотіла знати, чи кохає він мене насправді. Дізналася…
Я не буду такою, ніколи. Бо кохаю тебе, як перші квіти сонячне проміння, не знаючи, а лише вірячи, що відповідаєш мені взаємністю.
Я кохаю тебе, Олежику.
Не забувай ту, що підписується іменем
Ріна".
***
-"Привіт, Алику.
Вибач, що довго не писала. Весна вже давно взяла у свої руки скіпетр і корону королеви та правує всюди на світі, а не тільки на українській землі. Так любо, вставши зранку, дивитись у очі веселому сонечку, що ніби за вуха витягає своїми промінцями з-під землі тоненькі пальчики підсніжників з делікатними білими очима пуп'янків. Подивишся на дерево, кущик - ще чорні від зимового сну, лякають нас своєю незвичною мертвотою. Та - раптом вискочить брунька яскравим зеленим прищиком, кажучи: "І до мене доторкнулися вуста життєдайності". Саме в такі миттєвості, перемішані із горохом буднів, відчуваєш, що кохання дійсно є. і його не видумують, не вибирають, не прогнозують і навіть не впізнають. Воно просто є…"
- "Вітаю, Оріоночко.
Вже минув місяць, програвши себе в карти, з того часу, як востаннє писав тобі. Квітень, ніби малюк, хлюпається в холодних калюжах зимових сліз. І це йому зовсім не шкодить.
Щасливий! І блаженний, бо не розуміє, хто насправді його мати - весна! Він же син краси, любові, радості, маленький Ерос, що народжується кожного року, та, проте, ніколи не помирає. Де ж поміщається стільки кохання, народженого віками? Воно розсіюється поміж нас, людей, маленькими стрілами. Буває, золоті пилинки квітневої евфорії падають на зовсім випадкові голови, зв'язують, сковують, склеюють два чужі серця, зовсім-зовсім чужі. І почуття, народжені в такі миті, зазвичай сильніші від інших. Таке кохання може присудитись людині (але не засудитись!) тільки самим небом…"
-"…Ми домовлялись завжди говорити правду. Хоч, зрештою, що таке правда для будь-кого? Це, на мою думку, те, що людина відчуває в моменти висловлюваного. Правда може змінюватись. Але одне я знаю точно: вона краща за брехню. В моїй душі (і ти це знаєш, Олику) живе, як вічно маленьке котятко одне неземне, нереальне почуття до тебе. Воно народилося не як звичайне, смертне, а як Афіна - по-іншому, ніж у людей. Це почуття допомагало мені жити, переносити всі тілесні і духовні труднощі (а їх у мене останнім часом ой як багато!). Не хочу, щоби ти, Олежику, думав, що має "Я кохаю" було простою звичкою (так як до того я цих слів нікому не говорила!), чи вичитаною у книжках формулою, чи нав'язливою мрією. Навіть взимку мої думки вінчались червоними маками і я тішилась цим - я завжди знала - божевільним коханням. Хто зміг би ще так любити? І ніхто не знає
простору наших думок, поглядів на життя краще нас самих…"
-"… Чесність - перш за все і в усьому - ось чого ми, вічні діти, вимагали насамперед у себе, у світу, а потім вже - життя у нас. Я думаю і ти, Ріночко, маєш зі мною погодитись, що кохання, зачате (ох, яке багатозначне слово…) чесністю, завжди сяє міцністю. Мої "я люблю", адресовані тобі, завжди знаходили у коханому серці гніздо розуміння. Коли б світ дізнався про наше кохання, то згорів би (навіть швидше від подиву, аніж зі злості, заздрості чи підлоти). "Такого не буває," - сказав би мені й Ден, а він вже точно знає про
існування справжньої любові! Коли мені сумно, коли не хочу бачити нікого на світі, витягую із шухляд твої листи і …читаю казку нашого кохання. Справді казку…"
-"…Я по декілька разів на тиждень перечитую твої листи, намагаюсь зрозуміти, з чого все почалося? Де? Коли? Звідки? Та кожного разу врешті-решт залишаюся віч-на-віч з таким фактом: наша любов існувала на світі до нас, без нас. Вона, як режисер, шукала віками потрібних їй акторів для зразкового сценарію. Були поодинокі претенденти. Ромео і Джульєтта чомусь не підійшли цьому професійному критику. А тепер мені здається, що, на мій глибокий сум і притаєний жаль, ми - теж…"
-"…Ніколи не треба віддавати своє кохання у руки слів, навіть коли ті кліпають до тебе ніжно-добрими очима. Слова можуть все зіпсувати, плюючи кожному в душу своєю багатозначністю. Вони перетворюють реальність на приємно кислуватий сон, заставляючи нас незадовго прокинутись. Навіть тоді, коли ми самі цього не хочемо…"
-"…Щасливий випадок подарував мені зустріч із надзвичайною людиною. І я вчепилась за це. Хто зна, чи ще появиться колись у мене такий шанс. Його очі зірками волошок сповідали найпотаємніші куточки моєї душі, простягаючи своїми промінцями золотосяйний букетик альтернативи: бери, мовляв, і будеш щасливою, а коли ні - забудь…
Здавалось, що сама фея Казка зупинила земні годинники, щоб зробити нас своїми героями. І я прийняла цю квітку…"
-"…А я теж прокинувся, озирнувся навколо - і не побачив там нікого, Оріноко, навіть тебе. Та цей сон, на щастя, як і пробудження, був гарним. Замість тебе, ідеальної духовно, незвичайної і такої бажаної, я побачив її, з крові і плоті, зелену, але таку близьку для мене. Водночас ніби злились в єдине ціле два ідеали: незримий і втілений. Вони так підходили одне одному, доповнюючись взаємно, що я зрозумів: це ЛЮБОВ - та , що буває одна на сотні сесій і міліарди народжень, що вражає своєю святістю і заставляє поклонятись. У цієї дівчини є щось твоє, Рінусю, та, водночас, вона реальніша за тебе: я можу її бачити, доторкатися до неї, чути її голос…її голос! Я розумів, що, коли не зроблю крок на зустріч, можу втратити її назавжди…"
-"…Я кохаю. Побажай мені щастя і успіху, Алику. Це так небесно - любити! Адже зі справжнім коханням приходить і довіра, і впевненість, і сила, і віра у сонце майбутнього. Та і як його не любити!? Такий щирий, відвертий. Майже як ти. Але - не гнівайся - кращий. Може, кажу це тому, що ніколи не бачила тебе? Пробач, не хотіла образити. Адже якось частина серця і досі належить, та й завжди належатиме тобі…"
-"…Ти ж назавжди залишишся клапаном того малого камінного серця, єдиною рухомою його частиною. Хотілось (мабуть, за звичкою) написати, що люблю тебе, та чи маю право на це тепер, коли в моєму житті появилася інша? Це було би підло, особливо по відношенню до неї. Нас назавжди триматиме разом твій лист до Ангела, ті дивні обставини, при яких я знайшов його. Можливо, колись я розповідатиму про це (як і про Аліну) своїм дітям, онукам. Ти залишатимешся для мене доброю лісовою мавкою, що врятувала мене від
сонячної пісні самоти, сопілчаного шереху самотності…"
-"…Не хочу, Олежику, ламати цим листом твого життя, та дуже надіюсь, що ти зрозумієш і пробачиш мене. Напевно, я зараз, як і у випадку з Ангелом, знову ламаю (і тепер - вже остаточно) своє життя. І цього разу вже ніхто не надасть мені ще одного шансу. Але я б не була собою, замовчуючи це, приховуючи від тебе. Я знову живу за законами свого серця, а воно шепче: "Кажи тільки правду, правду…правду…". Дуже прошу тебе, Олику, зрозумій, не навидь мене…"
-"…Я не хочу бути таким, як твій Ангел, щоби не подумала, що "всі чоловіки - одинакові". Саме тому розповідаю тобі про це: чесність-бо насамперед! От і я намагаюсь бути правдивим. Вибач мені за це. І не картай себе. Ти ні в чому не винна…"
-"…Зараз єдиною моєю мрією є знати, що ти щасливий. Нехай - з іншою, та якщо ти в когось закохаєшся, я буду щасливою за тебе і , мабуть (з ноткою егоїзму), за себе. Знаю, що про такого хлопця, як ти, можна тільки мріяти, та вибираю все-таки його. Скажеш, дурна? Можливо. Але він насправді створений для мене…"
-"…Про дівчину з твоєю душевністю, відкритістю і щирістю мріє, повір, багато сучасних хлопців. Ти - ніби коштовна перлина, загублена у пісках Сахари: ніхто не сподівається знайти тебе тут, у нашому часі. Та коли хто-небудь, як-от я, запримітить зіроту твоїх очей і зможе доторкнутись до неї, то вже ніколи не покине. Я знаю. В тебе народиться питання: "А ти,
Олег? Чому ти покинув?" Я - божевільний, підкоряюсь серцю, яке цього разу підписало мирну угоду з розумом, показавши пальцем долі на милу незнайомку і сказавши: "Це - твоя друга половина. Тепер усе залежить від тебе". Тому хоча б цього разу я вирішив стати сценаристом свого життя…"
-"…Нехай, заховавшись під крилами лелек, з півночі, півдня, заходу і сходу теплими, незначними, зате повчальними помилками пролітає час. Не хочу, щоби у одному з випусків "Ключового моменту" ми зустрілись, старі і сиві, каючись у своїх помилках, просячи пробачення. Або щоб один із нас за стіною життя зустрів пустоту, так ніколи й не поглянувши
у очі коханій людині. Обіцяю, що, як тільки настане мить, і я зрозумію, що помилялась у своєму сьогоднішньому виборі, напишу тобі про це. Навіть, коли знатиму, що вже пізно, що у тебе - інший світ, обкручений тугим поясом сімейного екватора. Та це не означатиме, що хотіла б тоді зруйнувати твою сім'ю …"
- "…Страшно називати, навіть умовно, Ріночко, свій теперішній вибір помилковим, напевно - й говорячи про далеке і недосяжне майбутнє, - чесно кажучи, боюсь наврочити. Та коли - не дай, Боже! - це станеться, хочу, щоб на мене завжди чекала твоя нехай просто дружня підтримку. І якщо через десятки літ отримаєш від мене звісточку, то прошу-благаю: відгукнись! Значить, ти будеш мені потрібен. І буде байдуже, що поруч тебе житимуть чоловік, діти(адже без цього не можна?), та я й не зазіхатиму на їхнє перше
місце на олімпіаді твого серця. Коли вже не зміг твого кохання, то попрошу хоча б милостиню дружби…"
- "…Олику, Оліку, Олю, Олежику, Алику,- мабуть, востаннє насолоджуюсь якоюсь дитячою милозвучністю, круглою довершеністю твого "О", ніжним трепетом і вишуканою пестливістю твого імені. Розумію, як мені не вистачатиме його у майбутньому! І тепер відчуваю це, намагаючись продовжити коралі цих гірко-солодких думок. Думаю, буде розумно - більше не листуватися, щоб з головою поринути у нове життя. Ти йдеш з моїх днів, лишаючи, як непобиті карти, багато вільного часу. Мені не треба буде зазирати в поштову скриньку - там я бачитиму лише порвану моїми словами павутинку наших стосунків. Пробач мене, Олежику. І не думай, що всі ці слова написані просто і легко. Якби ти знав, котрий це лист із написаних прощальних до тебе за останній тиждень, то здивувався б. Та і цей не вийшов: хотіла написати коротко, а висіялось "сім сторінок досади…" Не
пиши мені. Я й так не знаходжу собі місця…
Помолися за мене, Олику. А я молитимусь за тебе, як і донині, кожного дня.
Не згадуй лихом. Бажаю тобі такого щастя, якого не насмілилася б захотіти для себе, - великого. І кохання.
Не підписуюсь. Забудь мене. Прощай."
-"… "Орі, Оріноко, Оріоночко, Ріно, Ріночко, Рінуся" - вибиває моє серце кожним своїм ударом. Яка жорстока доля, що, користуючись мною, забороняє вимовляти у майбутті твоє ім'я, переписуючи його в книгу табу. Пройде багато часу, поки перестану замість молитви шепотіти його. Імовірно, не раз, забувшись, називатиму ним свою дівчину, ненароком зрадивши думки про тебе. Та вона пробачить. Повинна прощати, коли кохає. Я впевнений, що не помилився щодо неї.
Дуже боляче писати тобі "Прощай", але саме це ми називали відвертістю, правда?! Я більше не писатиму тобі, Ріночко. Там, де починається кохання, дружба навіки гине, помирає. Ми не можемо після відвертих, щирих, таких незабутніх слів любові писати сухе "Як в тебе справи?" , бо ручка ностальгії виводитиме своє "Я ще кохаю". А цього не повинно бути! Не перестану повторювати: пробач, якщо зможеш. А я себе нізащо не прощу. Забудь мене , бо не вартий твоєї пам'яті такий, як я. Прощай, Рінонько, Рінусе,
Оріоно. Я ніколи тебе не забуду. А ти…не згадуй.
Вже не твій Олег.
P.S. Прощай."
Так два товсті листи, заслинені у новеньких конвертах, вели очима мовчазний діалог, зустрівшись, як перелітні птахи, посередині шляху, що умовно з'єднував дві крапки звичайних провінційних містечок рідної України. І лише один Господь бачив сльози , що котились по білих прямокутних щоках, змиваючи разом з тушшю букв і очі думок.
Оціпеніння зробило у просторі і часі маленьку - з морквяне зернятко - дірку, яку відразу ж зашила вміла рука на переправі.
А був це виняток. І ніхто не повірить у реальність написаного. Хоча ні, листи не рідко губляться. Але щоб два одразу! Та й адресовані взаємно! Та ще й такі схожі за змістом!.. А кажуть, що див не буває…
Точно не відомо, як саме загубились листи ( і взагалі: як вони губляться?!), але наші герої залишились на усе життя наодинці із докорами власного сумління. Кожен звинувачуватиме себе в розриві таких незвичних і таких потрібних стосунків. Можливо, все на краще. Адже нічого в цьому світі не буває "просто так". Нічого. Навіть у наш час.
***
Свята земля Києво-Печерської лаври. Скількох ніг, як реліквій, торкалися твої блаженні уста, скількох людей у пречисте серце пускали твої ворота?! І зараз шумує вітер сотнями голосів прихожан, заповнюючи осіннім листопадом відвідувачів незліченні квадратики твоєї душі. А надворі весна! Чорними яснами по-бомжацьки шкіриться подавнілий Дніпро, що, пробігаючи швидкісним поїздом, як прудких овець, жене кудись води своїх білих-білісіньких хвиль(куди - не знаю).
Через перегодованість сірими постатями втрачається лише відома для наших предків святість. Лавру вважають музейним експонатом, і тільки одиниці здогадуються про її справжню суть. Жінки, особливо молоді, як і дівчата, нехтують правилом ходити тут з прикритою головою. "Навіщо? Для чого?" - зауважують їхні мертві, забаранілі погляди ( та лише просто так, для годиться). Рідко хто заходить помолитися до печерських церков. Всіх вабить земне.
Поміж людей (як при будівництві Вавилону) лунають уривки фраз різними мовами. Ось багатий англієць, заплативши красуні-екскурсоводу, насолоджується більше присутністю жінки, аніж близькістю білих стін, що вміють мовчати - і тому мовчать безсмертям. А ось стара німецька пара поспішно ловить кожне оплачене слово зрілої перекладачки: вони
там, у Європі, нажились доволі, тож тепер своїм "паломництвом" до святих місць намагаються очиститись від гріхів молодості(до речі, за гроші, нажиті тими ж гріхами).
На жаль, ніде не видно перекладачів на українську мову(а треба, ой як треба було б!). Всюди, навіть у рідній Лаврі, смердить москвою, бо так вона зачадила нашу землю за триста загиблих років! Похмурі ченці, що теж по-російськи балакають, обцятковують подвір'я якимись зло віщими маків чинами і невимовно дико контрастують із золотом сонячних храмів. Хочеться скрикнути Тарасове "Схаменіться…", та, видно, запізно. Перепльовуючись "как"ами і "што"Ками, у ворота вливається свіжа туристська кров. Лише
поодинокі голоси затавровують декого рідною мені мовою. Тоді знаю: це люди, які ніколи не соромилися бути собою. Це школярі, діти, які, на щастя, ще не розуміють оманливої вигоди служити "вищому"(недомірку), які ще не захворіли "перекінчицтвом".
***
Дівчата дають завдатком п'ятигривневі купюри за спідниці, без яких ніхто не пустить у тісні печери Лаври. Ліворуч, під покровительством великого ґешефту, зубляться цінники на грудях іконок, молитовників, сувенірів. І кожен дає гривню за тоненьку, болотножовтозеленокоричневу свічечку, яку запалюють при вході до печер. Нарешті відкриваються низеньку двері у підземелля - і монах, гугнявлячи по-російськи, веде за собою туристів. Вузенькі, на одну людину, коридори змією вповзались вглиб, здається, до центру Землі,
щоразу крутизною сходів ставлячи людям підніжки(Чи, можливо, це гріхи спотикають їх?). Стає холодніше, кожен крок знову повертає тільки-но вигнану зиму. Це відчувається навіть на неспокійному диханні. Знову вниз. Кисню стає менше. По лабіринтах труб-проходів гуляють привидами перетяги. Звідки вони тут беруться?!
Нарешті, видно перші чорні, як очні ямки у черепа, печери. Потрібно нагинатися, щоб заглянути усередину. Тут жили люди. Мабуть, вони вже отримали винагороду за самопожертву.
-…Деякі з печер вириті монахами власноручно…- долітають поодинокі фрази провідника, який вже на десять метрів попереду. Але слова знову обриваються, зникаючи за рогом вогником маленьких свічок у сучасних прочан. Вже в першому десятихвилинні і так невелика група людей ділиться на менші… Де в кого зацікавлені, а в декого й байдужі очі самі ставлять собі питання і відповідають на них. Вздовж стін лежать гробівці із на диво збереженими тілами ченців.
Вона заходить у чергову печеру. Нема нікого. Лише добра луна на біс повторила сказані дві миті тому проводирем слова:
-… біля нього моляться і просять…
На дівчині була маленька золотиста хустинка, зав'язана на потилиці. Взята "на прокат" довга темно-синя спідниця досягала їй самих кісток, все-таки дозволяючи вільно рухаючись. Від чорної короткої курточки під очима свічки падали різні геометричні тіні, відбиваючись на блідому після зими обличчі. У руках терлася восківка, тулячись до рівного, розміреного дихання власниці. Молода людина опустилась на коліна і почала молитись біля тіла, про яке сповіщала прямокутна табличка: "Святий…" Тільки старі стіни печери
своїми досвідченими очима могли бачити, як ворушать невідомі внутрішні поривання всім єством прочанки, як душа разом з не озвученими словами підноситься до Бога, просячи чогось дуже малого, а незвичайно важливого. І так уповільнений час тут, сто (якщо не більше) метрів під землею, зупинився зовсім. Нарешті, молитва, як найдорожчий зі скарбів, була передана у надійні руки, які обов'язково передадуть її Господу. Три рази неспішно, розмірено перехрестившись, дівчина прощально подивилась на тіло святого,
швидко обернулась -
-Ой! - вирвалось у неї: це свічка випала із рук і погасла. Темінь закрила ще недавно ясніючи очі холодними неживими руками. "Сама. Сама тут, - додавали жалю думки. - Що ж
робити? Куди йти? І нікого нема, як на зло… Залишається лише чекати. Може, хтось надійде…"
П'ять хвилин вражали своєю наструненістю. Раптом десь далеко, мов світанок, мов північне сяйво, тунелем лінивою весняною повінню почала вливатись маленька долонька світла, розсуваючи чагарники раптової ночі. Хтось був далеко. Та при світлі дівчина помітила посеред вузького коридору свою свічечку, підняла її, намацавши руками, і відступила у тінь печери, непомітна для перехожих. Через хвилину після того з-за рогу все-таки зійшло сонце свічки, яку тримали міцні і , як здалося дівчині, скульптурні руки прочанина.
Мабуть, він теж відбився від групи і зараз шукав виходу, бо, забувши про печери і ченців, поспішав, не роззираючись по боках. Коли хлопець порівнявся зі входом у відому нам печеру, вона вирішила попросити вогню - виступила звідти зі словами:
-Перепрошую. Чи не могли б ви…
Могли б! Та юнак з несподіванки різко обернувся, задувши свічку, що й до того ледь жевріла, лякаючи, що погасне. І знову темнота. І двоє зовсім чужих людей.
- Вибачте, - дівчина відчула, як її голос у невідомості наштовхнувся на нього. - Я хотіла тільки запалити свою свічку, бо вона погасла…
-Нічого, - хлопець, напевно, розпрощався з переляком або поспіхом заховав його у кишеню. - У мене є сірники. Не лякайтесь.
-О, як добре. А то я була подумала, що тепер сидітимемо тут удвох, де й одному місця мало…- вона усміхнулась і відчула, що і його уста розливаються в усмішку.
- Потримайте мою свічку ,- попросив юнак, шукаючи у тісному мороці її руки, її холодні руки.
Дівчина відчула, що разом із святістю воску він передав їй тепло свого ніжного людського дотику. "Чирк!" - і світло вбило темряву. Після першого болю відвиклих від сяйва очей теміння видало на долонях два ніби вирізані одне проти одного обличчя. Вони дивились очі в очі, ніби крізь мачинки їх зіниць проходили два сталеві прути паралелей, що не дозволяли відвести погляд. Замість того, щоб піднести огонь до свічки, хлопець тримав маленький сірник на рівні очей незнайомки(чи знайомої? Адже десь він вже бачив ці
очі!?), аж поки полум'я маленькими зубками не вкусило його пальці на останньому міліметрі догораючого патичка. Тоді він вдруге видобув огонь із малої коробки і тепер вже запалив обидві свічки.
-Дякую, - продзюркотів її знайомий із далекої минулості голос.
-Будь ласка, - відповів. - То що - будемо шукати вихід?
Вона кивнула: "Так!"
На відстані сімдесяти-п'ятдесяти метрів відкрито дивились на них весняними очима двоокі двері. За весь цей час вони не сказали й слова. Вже на подвір'ї молодих людей чекали їхні групи і викладачі. Друзі дівчини нетерпляче махали руками - мовляв, та ходи вже! І так забарилась.
-Ну, мені час бігти,- дівчина подала руку.- Спасибі вам за все, - зі всього було видно, що чомусь не хотіла йти. Хлопець мовчав, забувши язика блукати крутими, тісними коридорами… Вона, якось вимушено усміхнувшись, обернулася йти і …
-Зачекай, - це вже казав юнак. І продовжив, простягаючи їй свою візитку : -Подзвони!
Вона взяла - і подивилась запитливо:
- Дан?
-Це моє брейк-дансівське ім'я. Насправді ж мене звати…
-Цссс! - вона різким рухом зупинила річку його слів. - Хай буде Дан. Я подзвоню, Дане, - і вона пішла, немов підхоплена долонею вітру.
-А як твоє ім'я? - схаменувся юнак. Вона зупинилась.
-Називай мене… Ну, хоча б Діаною - Діною, Даною,- і вона пішла, а хлопець ще довго стояв, дивлячись у спину автобусу. І коли той зник, Данко подумав, що все було якимось маренням. "Мабуть, ці печери дійсно святі. Чи навіть чарівні. І треба ж, щоб таке сталося… Хто ця дівчина? Звідки вона? Чи зателефонує? Які у неї гарні очі, усмішка і …
-Ходи вже,- перервав роздуми одногрупник.- А то Ігор Тарасович вже сердиться. Нам же ще стільки треба побачити…
***
"Ш-ш-шу",- шипить з відкритого вікна автобуса холодний березневий вітер, даючи лиш маленький натяк на майбутнє тепло. Вони їдуть по заблукано довгій дорозі зі столиці у палкі обійми рідного міста. Цей день був настільки довгим, насиченим різноманітністю, що Дан не пам'ятає його початку і не вірить, що колись настане кінець. Та одне він не забуде ніколи - великі, сині, майже небесні очі із темною сивинкою, які, здається, випадково були нанизані під темними серпами намальованих (і, мабуть, їм ще не відома болюча мотика
пінцета) брів. Вії були середньої довжини - ніби знали, що їм нічого приховувати від по сторонніх. Але дивно, як він все так добре запам'ятав за ту проміжність, поки горів сірник!
Чорне від природи волосся, кінчики якого були, проте, закоричневлені сонячними промінцями, досягали Діані ("Як її справжнє ім'я?") до середини плечей і бились, як неслухняні хвилі Дніпра, ріденькими струнками. На дещо смуглявому обличчі, що ще більше вирізняло синяву очей, гордо, хоч і не погірдливо, розмістився прямий А автобус їхав, стираючи по нерівній дорозі каблуки коліс. Багато одногрупників уже спало, втомлені десятигодинним ходінням по безмежності київських вулиць, і їхні переміряні і пересичені враженнями думки сплітали для своїх власників десь там, за межами реального, нові, незнані досі сни з кольоровими заставками.
"Ні, не даремно я,- міркував Данко, погодився поїхати на екскурсію. А не хотів же! І не побачив би Її! Діана, Дана, Дануся, Даночка. Мабуть, таки існує кохання з першого погляду.- Якась думка миттєво засмутила хлопця, зморщивши йому чоло:- А як же я…- та він відігнав її тут же.- Це - кохання. І недаремно ми зустрілися у Лаврі. Це любов від Бога! Я не можу втратити її. Адже завжди вважав, що чесним треба бути насамперед із собою. Я все…"
Щось із зовнішнього світу, якісь звуки перервали думки Данка. Одногрупник, що спав поруч у кріслі , крізь сон сердито прогудів:
-Відключіть моб. Спати хочу.
"Та це ж мій телефон! - стукнула думка Дану, і він, прокинувшись від спогадів, витягнув із рюкзака свій "генді":
-Ало!
***
А Діана у м'якому кріслі "Ікаруса" теж думала про хлопця. "Дан. Дійсно, він посланий - даний їй Господом! Невже вона знала, молячись там, у вузькій жменьці Лаври, що її прохання буде так швидко задоволене. Та й не про те вона просила… Хотіла просто побачити найдорожчу у світі людину, доторкнутися теплого дихання руки… А ось як вийшло. І ті очі, такі рідні, знайомі? Та й взагалі, як він там опинився? Що хотів сказати?"
-Дякую тобі, Боженьку, прошепотіла вона. Крикнула б, та боялась, щоб хтось не почув. Дівчата співали "Одну калину…" десь далеко - спереду в автобусі, зібравшись пустотливою стайкою. Поруч не було нікого.

Мати тривожилась за сина: його внутрішній світ став для неї( як і для всіх) не просто закритою, а підданою анафемі книгою, державною таємницею. У чітких рядках міміки Ніна Володимирівна, як вміла учениця життя, читала лиш довгі оповідання смутку і туги... А колись він, її син, був іншим.
***
Батько завжди мовчав - не любив розповідати навіть синові про війну в Афгані. І малий не розумів, чому так супився тато, коли Олежик просив пограти з ним у війну чи розповісти про танки.
- Татку, - бувало, каже хлопча, - купи мені пістолет, такий великий-великий.
- Для чого він тобі? - здригнеться батько від далекого спогаду.
- У ворогів стріляти! - впевнено відповідає Ольчик.
- Які є у тебе вороги, - усміхається через силу Роман, - ти ж ще малий.
"А й справді, - подума дитинча. І починає шукати у маленькій хатині свого розуму ворогів. - Нема. У всіх є, а у мене нема!" - сльози образи виступили на гарненьких оченятах.
- Таточку! - раптом зраділо мале, - дай мені трішки своїх ворогів. Ну, небагато... Ну, хоч пів маленького ворога...
- І що ж ти робитимеш з ним?
- Я... відпущу його.
Ніна розуміла, підтримувала свого чоловіка, що тепер? постійно у інвалідному візку.
Підростав Олежик, а разом з ним росла і біль у батьковому серці. Не міг Роман забути гаряче сонце чужої пустині, вночі снились вбиті товариші. Кожна хвилина там була останньою. Всередині горів огонь і його треба було гасити, те полум'я. Здається, навіть коли б він втратив пам'ять( а таке часто трапляється з людьми), то цього не зміг би забути. Ніколи!
Ніна кохала Романа. І лише тому, що любов закривала очі молодій жінці теплими долонями, вона намагалась не звертати уваги на цю слабинку чоловіка. Вона не знала, що трапилось ТАМ з Романом, думала: заживуть афганські рани і все буде, "як у людей". Та нічого не змінювалось. А коли народився Олежик, пізно було думати про розлучення - синові потрібен батько, та й чоловік(якого, до речі, любила) почав менше пити...
"Все налагодиться," - з ніжністю думала молода мати, пригортаючи серед ночі до налитих молоком грудей своє маленьке щастя. Її ніколи не лякали незначні труднощі, тому й молилась за Романа, чекала, прийняла його з рук війни у інвалідному візку...
Про війну Рому не розпитувала. Тільки бачила, як у гучних компаніях під час розповідей колишніх "афганців" болісно стискав уста, виходив з кімнати і курив, курив, курив. Ніна пам'ятає, як лише одного разу сказав:
- Відпочивали в тилу, а тепер історійки розповідають. Герої! Хто бачив те насправді, хоче забути все, дуже хоче...
Ніна Володимирівна бачила, що лише заради неї і маленького синочка бореться з минулим її чоловік. Внутрішнє материнське чуття підказувало їй, що ще крапля - і він зірветься.
Вона боялась тієї миті, намагалась відтягнути її, віддалити...
Роман, бачачи, як важко дружині утримувати сім'ю, влаштувався на роботу. Він хотів почуватися нормальною людиною, тому дуже рідко використовував афганське посвідчення.
Одного дня не було дрібних грошей, і він попросив водія маршрутки взяти його як пільговика. Водій розкричався, наговорив багато образливих слів, які, можливо б, не образили псевдоучасників війни, але не таку вразливу душу... Тієї ночі Романа привезли додому майже непритомного. Він віддав себе в руки розрадниці-горілки, ворожки, що пророчила йому "світле майбутнє". Відтоді Ніна не бачила чоловіка тверезим, а Олег на свої звертання одержував одну відповідь:
- Геть! Геть від мене!
Хлопчик бачив, як плакала мати. Своїм дитячим розумом він не здатен був осягнути глибини і всіх причин даної проблеми. Він знав лише, що у всьому винна горілка: це вона нашіптує таткові погані слова, це вона не пускає його додому. Вже тоді маленьке серце дало святу клятву у нікуди і повторювало її через роки, як заповіт померлого щастя:
- Я ніколи-ніколи не буду пити: горілка вбила мого татка!
...У щоденнику Романа місяців за два після його смерті син знайшов кроваві сліди війни - декілька спогадів із чорного Афгану. Після прочитаного він почав розуміти тата і, ніколи не перестаючи любити його, поважав батька, мертвого і такого далекого для дитячої свідомості. Він не дорікав Богові за смерть Романа, не розізлився на весь світ, а лише намагався зрозуміти: кому потрібна була безглузда смерть молодих людей, абстрагована в звичному для нас імені - війна?
"В моєму загоні? все менше і менше хлопців. Вони ж, як молодші брати, дивляться мені в очі, питаючи: "Хто наступний?" і "Для чого все це?" А що я їм можу сказати? Наказ "зверху": мовчи і виконуй. Боже, краще б я загинув тут першого ж дня, щоб не бачити всього цього! Здається, ми відрізані від світу, ми - поза світом. Та ні, ні, іншого світу нема! Є тільки цей! А в ньому - вибухи, спека, смерть!
Сьогодні йшов з молодим солдатом, років двадцять, зі Львівщини. Андрій Колос. В нього було стільки мрій (як ще тут можна мріяти?): "Приїду, - каже, -додому. Там дівчина чекає. Галя. Любить мене і я її. Оженюсь. Дітей у нас буде троє, ні, краще четверо..." Я схилився зав'язати шнурок від черевика. П'ять секунд. Піднімаю голову - нема Андрія!
Лише в наступну мить почув вибух. Біля моїх ніг впала рука Андрія, що міцно стискала лист невідомій мені Галині. Не відіслав! Не встиг... Що ж мені написати тепер цій дівчині, матері...?Іншим серцеболим Галинам і матерям? А на місці цього хлопця міг би бути я! Чому ж ні? Випадковість? Доля? І все ж дякую Тобі, Боже!"
"Село, мати, дитинство, однолітки - все здається казкою , сном. Навкруги чистюля-смерть сотні разів на день миє свої руки в крові, утирається пісковіями, сохнучи на гарячезорому сонці. Я звик до смерті, як десь там, на далекій Україні, до спокійного сну. За що ми боремось? ... Їхали сьогодні по скелястих дорогах сухої місцевості на сірому "бобику". Знову міна. Встиг вискочити. Інші хлопці вечеряють сьогодні в раю.(Чи в пеклі?) Без мене. Мабуть, я поганий командир, коли не кличуть мене до свого застілля! Всюди
смерть..."
"Ходили в атаку. Вперед пішли чотири недобитки-танки. Проти кого? За що? Один загорівся, залишившись далеко позаду. З відкритого люка почув голос: "Рятуйте! Рятуйте!" "Та це ж Михайло Тюкін!"? - думаю. Вискакую на танк - з середини простягаються руки юнака: "Роман! Витягни! Я жити хочу!" - кричать потріскані уста. Зі всієї сили витягую і - о Боже! - у хлопця вже нема ніг: згоріли по пояс. Майже труп. "Роман, я буду жити, правда?.. Напиши мамі, що я приїду... Підлікують...і приїду..." Що я мав йому сказати, Господи?
"Звичайно, - кажу, - Мішка. Ти будеш, будеш жити," - а самого сльози душать. Господи, за що? Чому не я! Я ж старший, більше побачив світу. Чому не я! Міша помер на моїх руках з тихою усмішкою. А я ледве не збожеволів. Весь посивів, зморшки на обличчі, руки трясуться... Лиш два дні назад почала повертатись свідомість. В дзеркалі себе не впізнаю. Чому я до решти не збожеволів?!? Що написати Мішиній мамі? Будьте ж ви прокляті, прокляті , ви... "
"Я здоровкався із самою смертю. Тяжко поранений. Не зможу ходити. Ніколи. Навіщо тоді жити? Щоби бути обузою для матері? Про одруження і не думаю: Ніна, якщо й дочекалася, не захоче мене такого... Ще б одна куля! Кажуть, кінця цьому не видно, та я не потрібний навіть тут, на війні! Через місяць відправляють додому. Не вірив, що колись навіть подумаю про таке... Мої хлопці загинули, всі загинули! Боже, чому?"
Це було все, що залишилося від таткових записів. В одинадцятому класі Олежик більше дізнається про афганську війну, договір, яким вона закінчилася, але жоден підручник не розкаже йому так багато, як ці коротенькі спогади батька. Щоразу на Святвечір, коли на столі, згідно з українським звичаєм, стоїть і таткова тарілка, Олег молиться за татуська і його друзів і просить Бога, щоб це ніколи не повторилося. Ніколи!
***
Вранці Олег встав скоро; як у дитинстві на день св. Миколая, щоб знайти подарунки під подушкою. Цієї ночі йому нічого не снилось. Надворі було ще темно, лише білий сніг блимав замерзлими фарами очей із сусідніх будинків. Олег вирішив приготувати сніданок для себе з матір'ю. "Нехай хоч сьогодні довше посплять," - подумав. Хлопець любив робити сюрпризи. Доки нагрівалась вода у блискучому вишневому чайнику, а чашки дихали різким ароматом кави, юнак присів біля столика, чекаючи, коли прокинеться мати.
Він думав. Знайти власника листа для нього вже не здавалось так просто. Не буде ж він розпитувати всіх мешканців будинку, чи, випадково, хтось з них не чекає листа!? А коли ні, що ж тоді? Правда, у хлопця була ще надія на те, що ім'я одержувача згадується у самому листі, що має, в свою чергу, допомогти...
Олик побіг до кімнати, піднявши такий шум, що розбудив Ніну Володимирівну.
- Олежику, ти вже прокинувся? Сьогодні ж неділя. Поспи ще!
"А й справді, - подумав син, - тільки ж неділя. А я й забув." Та й спати не хотілось. Вже тихенько він полаптював до кухні, щоб вдруге не розбудити матір. Взяв собі чашку капучіно і тінню прошмигнув назад у кімнату. Поспіхом розкрив підсохнувший за ніч лист, відчуваючи, що перед ним розгортається якась сторінка майбутнього. Наперед хотів, щоб цей лист був адресований для нього. Йому було страшно, що через мить дізнається ім'я адресата, і вже через декілька годин змушений буде віддати конверт його власникові. Увімкнута лампа розливала по кімнаті голубе світло сну. У Олега тремтіли руки, немов зараз він мав би зробити щось заборонене.
Кинувши перший погляд на дрібно списаний аркуш, юнак полегшено зітхнув: він не знайде отримувача...
Очі Олика впивались кожним рядком, смакуючи слова, пережовуючи ретельно кожну думку:
"Привіт, Ангеле!
Чому не відповідаєш на мої листи? Тішу себе думкою, що ти їх просто не отримуєш, що вони губляться в дорозі... Але ж не всі десять!? Бо, коли так, тоді весь світ змовився проти нас. Що трапилось? Чому ти, нічого не пояснивши, вирішив розірвати наші стосунки? Невже ти ще ображаєшся на мене? Звичайно, я не мала прав перевіряти міцність твого кохання. Вкотре прошу: вибач.
Згадую білі ночі нашого дитинства. Які вони далекі сьогодні! Може, засірилися попелом спаленого кохання чи забруднилися пилом довгих доріг, які б могли з'єднати нас обох.
Мені б було значно простіше, коли б ти відповів мені. Нехай всього декілька слів: "Не пиши більше. Ненавиджу!" Та ні, ти мовчиш, Ангеле, подвоюючи біль в моєму серці і залишаючи конати надію, підтримуючи її штучним диханням мовчання.
Я завжди помилково думала, що ти розумієш мене краще за всіх. Ти потрібен мені. Ввірвавшись у моє життя непроханим листом з багатьма мовними помилками, ти допоміг збагатити мій лексикон новими почуттями. За цих декілька років ти став частиною мене. Мої спогади не існують, коли хочу викинути з них тебе. Ти не любив говорити, то, може, й відівчився це робити, Ангеле, мій любий Ангеле!
Ми ж були тільки друзями, хоча ти й часто повторяв, що любиш мене, я знала це, та, мабуть, не вірила. Чому, чому?! Коли ж відчула, що той, про кого завжди думала, як про першу любов, байдужий мені, зрозуміла, що можу по-справжньому закохатися ... в тебе. Я добре знала, що тоді б я повністю залежала від тебе, тому й вирішила закінчити все, не почавши - вбити в зародку нашу... свою любов, або, коли б ти справді, Ангеле, кохав мене, бути завжди з тобою. Ніхто третій не був причиною нашої розлуки!
Все залежало від тебе, любий!
В одному з листів я писала, що, коли б знала, де в'януть троянди, подаровані тобою, я б поставила на тому місці пам'ятник нашому коханню і приходила б туди молитися Богу за наше майбутнє. Але тепер розумію, що не можна ставити пам'ятник неіснуючому, ілюзії, так як і не будуть більше блукати по зоряному небу, взявшися за руки, два маленькі ангели справжньої любові: один з них спокусився невірством, а другий досі не може йому пробачити...
Я завжди любила тебе, Ангеле. Якби ти знав, як мені боляче писати про це... тепер. Не карай мене більше, я вже сама достатньо себе покарала.
Дай шанс ангелам нашого кохання знову повернутися на небо, а ні, то вбий мого, щоб не блукав самотньо по визначних місцях нашого дитинства, працюючи екскурсоводом для випадкових перехожих. Не ламай вітром своєї ненависті гілку моїх мрій.
Оріона."
Олег тричі перечитував листа. І все більше переконувався, що доля вручила йому шанс. І він його не впустить. Олик вирішив написати відповідь Оріоні, щоб познайомитися з нею.
Навіть якби зараз хлопець взнав справжнє ім'я "Ангела", то все одно б написав їй.
- Як він може бути таким? Адже й мені, зовсім чужому дівчині, зрозуміло, що Оріона кохає його! І з усього видно, що він її теж, - Олег і сам мріяв про таку любов, але він знав, що ніхто з дівчат, особливо сучасних, не зможе кохати ТАК.
Хлопець одразу ж узявся писати відповідь. Він переписував по декілька разів, відкривав найпотаємніші дверцята своєї душі, немов на останній сповіді. Шосте чуття підказувало, що з Оріоною з самого початку потрібно бути відвертим. Та й Олік взагалі не любив кривити душею: він не цурався ні свого становища, ні друзів, ні для його часу нетипових світоглядних позицій. Юнак розумів, що від першого листа залежить не лише характер листування з Орою, а й те, чи захоче вона йому відповісти. Нарешті на стандартному А-4 було викладено основне - те, що, на думку Олега, поєднувало його з далекою, незнайомою дівчиною. Аліна мовби поверталася до нього іншою, новою, майже ідеальною, що після стількох років нарешті знову завітала до нього.
- Тепер я нікому тебе не віддам, - прошепотів. Лише підписавши своє ім'я вкінці листа, підвів голову від стола, на якому лежав ще не підписаний конверт.
- Іди обідати, синку, - за плечима стояла мати, неодобрююче киваючи головою. - Ти що, заснув біля столу?!
Тільки тепер Олик помітив, що надворі не лише розвиднілося, а й білощоке осіннє сонце вже встигло розтопити вершки першого снігу і готувало якийсь молочно-брудний коктель, перемішуючи тоненькими папірцями незрозумілу рідину в калюжах. Лампа своїм світлом злилася з денними кольорами, так що хлопець одразу не помітив, що забув її вимкнути. Наспіх поївши, юнак поспішив віддати листа у сині руки пошти.
- Тільки б він не загубився, - з надією подумав Олег, знаючи, що написати вдруге в нього вже не вистачить сміливості, і сили.
***
Виходячи з будинку, Олег зустрів свого колишнього однокласника Дениса. Вони і зараз вчились в одному університеті, але на різних факультетах. Колись були найкращими друзями, але тепер зустрічалися рідко, майже не розмовляли, лише "Привіт!", "Бувай!" - ось і все, що залишилося від їхньої дружби, справжньої, чоловічої, без підступу і злості.
Правда, у Дениса було одне, через що Олег йому по-доброму заздрив. Це було перше кохання його друга. Олег ніколи не бачив цю дівчину, яка була єдиною таємницею Дениса для всього світу. Зрештою, навіть тепер Олег вважав Дена своїм найкращим другом( бо інших не було).
?Здоров, Ден, - привітався Алик. - Давно тебе не бачив. Мабуть, і далі нікуди не ходиш гуляти, пишучи листи своїй малій і ховаючись з ними по кутках, - насправді Олег і сам сидів вдома. Він не любив гучних компаній, а Денисові просто хотів нагадати минуле, з жартами і щирістю.
Ден стримано і по-новому серйозно відповів на привітання Олика. Виглядав сонно і сказав, що "вчора допізна танцював на дискотеці".
- Ну, бувай, - закінчив Денис. - Я, мабуть, поїду трамваєм, а то запізнюсь... - і подав руку другові.
- Побачимось, - сказав Олег бадьоро, хоча й не поспішаючи пішов далі. Ранок був мокрий і холодний, та для юнака починалося нове життя, а тому було весело...
Пари проминули, на диво, швидко. Після лекції Юля запросила його до кафе.
- Ні, не маю часу, - збрехав Олег. - Сьогодні сидітиму в бібліотеці. Екзамени на носі.
- Нічого, - приховуючи образу, відповіла дівчина. Вона була готова до цього, адже не вона перша...
На потоці знали, що Олик ні з ким не зустрічається. За його усмішку не одна з них проміняла б найдорожчі парфуми від "Mery Kay" чи туш фірми "Max Factor". А коли хлопець відмовив навіть Жанні - найкрасивішій дівчині на факультеті, то та пустила плітку, що Олег іншої орієнтації. Він тоді не виправдовувався, не доказував протилежного, хоч його й дуже боліла неправда. Через деякий час все забулося. Одні бачили в цьому старшокурснику романтика, інші - нарциса. Більшість одногрупниць вийшли заміж, інші зустрічалися з більш буденними хлопцями, хоча не одна першокурсниця марила про побачення з Олегом, а інші, як-от Юля, наважувались зробити перший крок, завжди - безрезультатно.
Насправді Олик зовсім не хотів іти до бібліотеки. Всі необхідні підручники були в нього вдома, але... До екзаменів залишилось ще два місяці. У читальному залі дрімало ще декілька студентів. Олег взяв підручники з англійської, сів за столиком вкутку і задумався, дивлячись у вікно. Знайомою луною в його думки постукав чийсь голос. Далеко попереду сидів якийсь хлопець поруч з білявою дівчиною. Не звертаючи уваги на присутніх, вони цілувалися. То був Денис. Олег радів за друга: "Нарешті його дівчина тут. Мабуть, вчаться теж разом, - подумав Олег, - таки дочекався..."
З бібліотеки вони вийшли останніми. Холодно чмокнувши білявку в щічку, Денис сказав "До завтра!" і поспішив наздогнати Олега. Після звичних запитань-відповідей, Денис
промовив щиро, але якось сумно:
- Наступного року одружуюсь, Олику. Бачив мою дівчину?!
- Так, - відповів Олег. - Дуже гарна, Дене.
- Гарна... - холодно протягнув друг, зітхнувши. - Приходь на весілля.
- ... - Олег усміхнувся у відповідь. - Звичайно, прийду.
Решту дороги пройшли мовчки. Чи то не було у друзів чого сказати, чи страшно було знову довіритись один одному?
Піти "на пиво" Олег відмовився. Вже лежачи в ліжку, згадував Дениса: "Змінився... Змінився все-таки, - думав. - А її так любив, а тепер поводиться, немов з іграшкою. Може, розлюбив і не знає, як сказати їй про це? Шкода. Невже нема у світі справжнього кохання? І якщо "ні", тоді для чого живемо?.."
***
Через два дні - екзамен. То був перший і останній в цій сесії, який треба було скласти Олегові. Всі інші здав за результатами модулів. Хлопець не був круглим відмінником, та й вчився не заради оцінок. Він знав, що все залежить від нього, має залежати!
"Чому ж нема відповіді? - питав себе під час мізерно коротких перерв. - Невже вона не відповість мені?" І знову зошити , конспекти, підручники... Два дні минули як мить. Олег відчував, що божеволіє від постійного навчання, перепочивав. Як і в кожного студента, відчуття у Олика було одне: нічого не знаю! Викладач запізнився на півгодини...
***
Зранку листоноша приніс два конверти: один від бабусі, другий - від Неї!
"Привіт, Олику!
Мене здивував Твій лист. Але те, як ти мене "знайшов", більш дивне, схоже на казку. Надіюсь, що й кінець у цієї казки буде не гірший, ніж початок.
Пишеш, що прочитав мого листа? От і добре. Я б ніколи не приховувала цього від тебе, але ти мене пробачиш, коли попрошу не згадувати більше про Ангела: намагаюсь забути, бо пам'ять про нього дуже болюча.
Ти пропонуєш бути друзями і я з радістю погоджуюсь на це. Людям потрібні друзі, але небагато, зовсім мало, я вважаю - один, але справжній, вірний, чесний. Розмріялась?
Можливо.
Фото своє не надсилаю. Стомилась від того, що зустрічають зовнішністю. Невже душа не має значення?! Тільки не для мене.
Вибач, що мій перший лист такий короткий, адже я тебе зовсім не знаю: ні що тобі подобається, ні твоїх хобі, ні симпатій.
Оріона.
P.S. Зовсім забула. Я народилася у 1984 році(мені 19 років).
Я ніколи вдруге не перечитую написаних мною листів."
- Немов я написав цього листа. Це ж треба, щоб...
***
Десь дуже-дуже далеко кусалися зорі вставними зубами і той дзенькіт лякав нічних перехожих, розганяв їхні мрії, як зграї дворових собак, перемішував карти закоханим і ті мусили починати все спочатку. Холод переливався з неба як сік з м'якоттю, зависаючи у повітрі і заважаючи рухатись теплій парі, що останніми подихами виривалась із уст міщан, які пізно поверталися додому. Та це був приємний холод, який ввічливо, ненав'язливо нагадував людям: зима ще не закінчилася...
Олег повільно, не поспішаючи ходив провулками знайомого, рідного йому району. Тільки одна частинка тіла не зазнала дотику зимних, худорлявих рук старого мороза - серце: у кишені Олежик тримав першого листа Ріни. Шкода, що було темно, а то б він укотре перечитав його. Цей конверт був найбільшою радістю хлопця, здається, у цілому житті. У той же день написав дівчині відповідь - точніше, писав не він, а душа. Сам не знаючи, як, Олег виклав усі свої турботи: і прикрощі з екзаменом, і думки про майбутнє. Звичайно, час від
часу у нього виникали сумніви: не зрозуміє його чи насміється з наївної відвертості; чи варто було писати навіть про те, що не наважувався сказати матері?.. Олежик відчував, що, якщо й Оріона зрадить його сподівання, він зламається остаточно, він не зможе протистояти світу, де є чужим серед чужих.
Срібляста хмара інею, занепокоєна крильцями якоїсь пташини, злетіла на голову юнака, покривши його чуб срібними світлинками. Деякі з них, ніби мурашки, заповзли під комір куртки і сплакались водою на теплому тілі, ніби підтакуючи думкам студента. Олік стрепенувся і, сам не знаючи, чому, вигукнув у байдужу ніч:
-Не зрадь мене, Оріоно!
-Оріоно... Оріоно... Оріоно...-стоголосо повторила без'язика темінь стрункою луною.
"Я вже як дитина,- з усмішкою подумав Олег.-Хоча, чесно кажучи, було б непогано, коли б вона почула мене."
Тут Олежик почав згадувати, що він написав дівчині, чи не було там якихось зайвих слів, які могли б образити її, чи не згадав того хлопця, "Ангела"? Це б засмутило Орі.
"Привіт, Оріоно.
Якби ти знала, як я зрадів, нарешті отримавши твого листа. Я ні на мить не розлучаюся з ним, немов мала дитина з маленькою іграшкою. Читаю і перечитую - і кожного разу знаходжу в ньому щось нове. Відчуваю на собі стурбовані погляди матері. Сьогодні вже двічі питала мене, чи не маю якихось проблем, чи, може, я захворів . Оріоно, я стільки маю сказати тобі! Ми знайомі вічність, ні, дві вічності! Добре ти вигадала, не висилати фото. Але мені здається, що і без нього я знаю тебе, знаю не рік, не два, навіть не від дня
народження. Чомусь впевнений, що ми були знайомі ще там, поза земним життям.
Яке щастя, що я знайшов тоді твого листа!
Не думай, що пишучи наступні рядки, хочу засмутити тебе чи щоб мене жаліли, але я впевнений, що, виговорившись, знову знайду спокій.
........................................................................
Та що це я все про сумне! В мене є і радісні новини: одружується мій колишній однокласник. Так швидко летить час. Та й Ден змінився. І всі-всі, що вчилися зі мною, теж. Чи це я занадто дитячий?
Ріно, напиши мені про себе. Чи змінились твої однокласники? Напиши про своє перше кохання. (Вибач, коли забагато питань, але мені швидше хочеться про все дізнатися.
Мабуть, деякі питання занадто відверті. Про мою першу любов, убиту новорічними морозами, ти вже знаєш із минулого листа.)
Пиши швидше, а то я вже не знаходжу собі місця. Чекаю, чекаю, чекаю...
Твій друг Олег."
-Ні, я - таки божевільний! Навіщо було писати їй про першу любов. Я ж мав здогадатися, що нею був Ангел!- подумав Олег, все ще блукаючи містом. Він сердився на себе. Тому вирішив одразу ж іти додому.
"Теж добрий друг, - буркотів до себе. - Ех ти!"
Сидячи в теплій кімнаті, ще раз прочитав Оріониного листа і дещо заспокоївся:
-Ні, така не розсердиться, - полагіднішав до себе Олик і заснув солодким, по-дитячому кольоровим сном.
***
-Купив хліба? - Ніна Володимирівна, почувши, що хтось у коридорі обтрушує сніг з чобіт, питала сина. - Знову ти зі снігом, як хлопченя.
-Мамко, матусько, бабуся приїхали, - радісно сказав, тримаючи у руках великі сумки з гостинцями.
-Слава Ісусу Христу!
Ніна побачила, що на порозі стояла мати.
-Як ви доїхали, мамо, - розпитувала, п'ючи з матір'ю і сином теплий чай з пиріжками, начиненими малиновим варенням.
-Добре, доню. Тільки стара стала-важко сумки носити. У Львові люди допомогли, а тут... Якби не Олюньо, не знаю, чи впоралася б.
-А що ти, Олику, робив на вокзалі? - строго запитала Ніна. Вона вміла сердитись, але сьогодні в неї це не виходило. Якісь веселі іскорки тулились до серця.
-Та...-протягнув.-Хотів побути сам...
-А вокзал - найбезлюдніше місце в місті?! - засміялися мати з бабусею. Та й Олік усміхнувся: хоч щиро, але сумно. Ніна зауважила, що останнім часом він рідко посміхався, а коли й блисне якийсь промінець, то лише тоді, коли заставала його задуманого у кімнаті. Коли ж помічав матір, завжди щось ховав, а очі не могли приховати: "Ах, знову завадили..."
Ніна раптом згадала щось:
-Олежику, тобі лист прийшов. Від якоїсь дівчини.
-Де? - запитав нетерпляче-радісно.
-На твоєму столику.
-Дякую, мамочко, бабусю, - і , поцілувавши обох, побіг до своєї кімнати.
"Олику,
Звісно, дуже добре бути відвертими з самого початку, бо , говорячи неправду, можна заплутатись у власному павутинні. З іншого боку, ми зобов'язуємось говорити лише правду , відкриваємо свої козирі, виставляємо напоказ недоліки, даємо іншій людині зброю, яку та може у майбутньому використати проти нас. Я ніколи нікому повністю не довіряла - це як жало оси чи колючки їжака; панцир черепахи, куди можна заховатися у негоду. Але з тобою по-іншому. Чим зашкодить мені людина, не зацікавлена ні в моєму нещасті, ні в радості? Вибач, що пишу так різко, але це правда, і я хочу, щоб ти знав її - треба зразу ставити крапки над "і", щоби потім не помилятися при читанні.

Розділ 3.
***
Того дня перший сніг , як небажана вагітність, перелякав і засмутив мешканців міста. Надворі жовтень ще відраховував листками погожих днів куценьку зарплату пенсіонерці-осені, а зима несподівано зґвалтувала незайманий ранок і, хоча й, судячи з усього, не мала наміру і хотіння одружуватися зі скривдженим, але й у ніякому разі не дозволяла робити аборту. Кволий плід першого снігу помаленьку ріс, кожного дня отримуючи свою порцію поживних речовин, якими збагачували його морози. (Лагідний холодний дідусь, швидше за все, цього року раніше повернувся з відпустки. І коли б ти прокинувся серед ночі, то міг би помітити, як він тремтячими старечими руками малює по вікнах перші ескізи своїх майбутніх шедеврів.)
Отож, прокинувшись того ранку, місто здивовано ахнуло. І кожен почав пошуки минулорічних чобіт, шуб, шапок і рукавиць. Всі ходили в піднесеному настрої, хоча ностальгія за сонечком яскраво миготіла в людських очах. Ну не можна так чинити з нашими людьми, не можна! Вони ж звикли бачити у всьому плавний перехід, а не … До наступного ранку вітер, втікши із в'язниці, пообкрадав усі дерева, не залишивши на них жодного листочка. Він був настільки радий волі, що з підлітковим захопленням всю ніч мітлив на своєму велосипеді, не даючи людям спати. А все тому, що в нього просто не було свого дому, матері, яка хоча б на мить приголубила його своїм подихом… Підморгуючи сліпооким ліхтарям, вуличками невеликого, але затишного південного містечка йшов юнак. Він вдивлявся у витрішкуваті краплини зір на зів'ялому небі, кидав у них подумки снігом, щоб збити котрусь, як достиглу грушу, і загадати бажання про…Але зорі не падали. Вони вправно ухилялися від його кидків, гріючись, і дзвеніли холодними усмішками, створюючи атмосферу казки. Хлопець йшов уперед, немов якась невидима нитка аріадни світила йому під ногами і, забувши про все (але не всіх!) на світі, він в'язав теплий светр своїх думок. Раптом випадково посковзнувся і мало не впав у обійми мокрого, спітнілого снігу. Стрепенувшись, наш герой побачив під ногами якийсь папір, що розкис від сліз сьогоднішнього дня. Олег нахилився і підняв…конверт. "Мабуть, його загубив листоноша, - подумав хлопець. - Треба буде знайти адресата. Можливо, це щось важливе." Чорнильні рядки стадом овець по плаях розповзалися на папері, але він прочитав назву своєї вулиці і навіть будинку. "От і добре, - зрадів Аль, - завтра ж і передам." Але коли дійшов до імені – нічого там не було, розкислі букви журились безпорадно. Після другого повороту ключа двері відчинилися і Олег попрямував до своєї кімнати.
-Що мені робити з листом? - вголос подумав. -Мабуть, завтра розпитаю сусідів, чи ніхто не чекав цього…-Хлопець витягнув конверт і почав детально роздивляти його. Гарненькі незабудки немов росли на папері, а розталий сніг надавав їм свіжості і реальності. Зверху гарний почерк старанно, навіть з любов'ю вишикував у рядки букви чиєїсь адреси, імені та прізвища. "Оріона Роси ,"- вголос прочитав юнак, і добра усмішка з'явилась на його дуже серйозних, завжди міцно стиснутих устах. (Олег навіть не здогадувався, що за цю усмішку кожна дівчина його факультету відмовилася б від найдорожчої косметики і… Та для нього це не мало значення. Він був романтиком. І наковтавшись ще у школі гарних казок про справжню, вічну любов, мріяв і собі знайти таку. Та, хоч добре розумів, що такої в реальному житті не існує, вже нічого не міг зробити з собою. Він був ладен до останніх днів жити у світі власних фантазій, аніж одружитися з котроюсь із сучасних дівчат, мораль яких була для Олика чужою.)
"Оріона, - продовжував нитку своїх думок, вже лежачи в ліжку. -А скорочено, мабуть, Ріна, Ріночка, Рінуся. Цікаво, яка вона? Що пише? Чи сподобався б я їй?" Олег чомусь був упевнений, що вона-його одноліток. Він і припустити не міг, що то якась школярка чи навіть літня жінка. Юнак відчув нестримне бажання відкрити конверт, прочитати листа, познайомитись, хоча б і заочно, з авторкою. Його рука рефлексивно потягнулась до лампи на столі, з якого сумно дивився на героя зіпсований макіяж листа, дивився у самісінькі сірі очі Олега, і цей багатообіцяючий погляд зачарував хлопця. "Ні, я не можу! -Олик відвернувся у другий бік. -Я ж не маю права читати чужі таємниці." Юнак сам любив писати листи. Він зовсім не був проти телефонів та Інтернету , але вважав, що вони занадто сухі , що техніка ніхілює(з лат. nihil) людські почуття, настрої, наміри…Листування через Інтернет, переконаний Олік, може бути лише діловим, бо таке послання не можна поцілувати, притулити до серця, дихати ним чи, коли хочете, розірвати на шматки, спалити…
-Добраніч, синку, - лагідно прошептала мати, поцілувавши його в чоло, і погасила світло.
"Як же я не помітив, коли вони ввійшли до кімнати,"- вже крізь сон Олег намагався розкласти книжки думок на переповнені полички. (Він любив свою матір і тому говорив про неї завжди у третій особі множини. Це ще хлопчиком перейняв від бабусі…)
***
Олег завжди був домашньою дитиною. Любив їхню затишну, хоч і бідно обставлену квартиру, з якою його поєднувало все найдорожче для нього, що означає "сім'я". Одинак у батьків, Олик, проте, не був розпещеною, невихованою дитиною, а ріс добрим, ніжним і чуйним хлопчиком. Коли минуло два роки після смерті батька, мати з тіткою Наталкою поїхала за кордон, щоб заробити трохи грошей: і меблі нові здалося б купити, і синові на інститут потрібно заробити, бо хоч і вчився Олег добре, та без грошей у сучасному світі-нікуди. Ох, як він просив-благав матір не їхати, не залишати його.
-Мамочко, та навіщо нам гроші? ? було, переконує матір. ? Ось заждіть лише. Почнуться канікули ? і я буду підробляти. На прожиття вистачить. А там ? піду на роботу, зароблю грошей і накуплю вам усього-усього.
Ніна Володимирівна і сама не хотіла розлучатись з єдиною своєю втіхою. Та й як він неї житиме(все-таки хлопець)?! Але реальність була зубастішою за почуття…
Чотирнадцятирічний Олег дуже подорослішав після маминого від'їзду. Влітку і справді пішов підробляти(вільних місць у морському містечку було вдосталь). Гроші, передані матір'ю на прожиття не витрачав: "Так вони швидше приїдуть." У кожному листі просив близького повернення. І врешті відчув себе нікому непотрібним, зайвим у цьому житті ?Вирішив залишити школу і втекти (хоча від кого?) з дому. Для Олега це було важко, адже хлопчик змалку був привчений до тепла, чистоти, краси, ніжності…
Цього листопадового дня наш герой тепло одягнувся, поклав до рюкзака все необхідне: одяг, мило, рушник, зубну щітку та пасту, взяв гроші, які ще залишилися із літніх заробіток. Сьогодні мала приїхати бабуся Люда з далекої Львівщини(матусина мати). Ще вчора хлопець купив необхідні продукти, попросив сусідів при необхідності допомагати бабці. На столі , під вазою, лежав конверт. Це був лист для матері, в якому він повідомляв причину, через яку йде з дому. Він вже хотів був іти, аж раптом згадав щось, витягнув із
шухляди фотокартку, на якій він з батьками на фоні моря, і взяв з собою.
Почувся дзвінок. Здригнувшись, Олег на мить заціпенів і зразу ж побіг відчиняти двері. На порозі стояла по-сільському просто, але чисто, охайно одягнена баба Люда. Дві важкі сумки тягнули її й так згорблене постійною працею тіло донизу. Товсті чорні жили на руках загрозливо понадувалися і, здавалося, от-от лопнуть.
-Доброго дня, бабцю, - через силу відповів Олик, і з його тоді ще зеленавих оченят бризнули сльози- він не зміг стриматись при згадці про те, що покидає бабусю саму в чужому місті.
- Ой, Олюню, любий, як же ти змарнів. Певно, і їсти не маєш чого. Але тепер я буду жити з тобою. Ох, золотко ти моє, бідна моя сиротинка.
Він запросив бабу до кухні, нагодував.
- Бабцю, - почав Олег ніяково, - тут ось лист для матері. Передасте тіткою Наталкою , коли прийде. Я їду на тиждень у похід,- він вперше в житті брехав.
- От і добре. А то в селі тепер багато роботи. Я завтра ж поїду.
- То ви зачините квартиру і візьмете ключа з собою, добре - В мене ж інший є.
Пізно ввечері він сідав на поїзд, що повинен був кудись завезти його…
***
Холодно. Паралельні стрічки залізничної колії, рівні, як у зошиті відмінника, несподівано обриваються у підніжжі цього чистого і тихого вокзалу. Чистого, коли порівняти з іншими - великими і малими, недобудованими і старими, на яких за ці коротенькі два тижні вже встиг "погостювати" школяр. Цей перон на деякий час повинен був стати його домівкою.
Олежик обдивлявся навкруги, намагався знайти для себе щось позитивне у сірих, хоча й побілених недавно стінах маленького приміщення. Поїзди зупинялися, гальмуючи великими темно-зеленими головами вагонів, ніби спотикалися об невидиму перешкоду необхідності, під просторим накриттям на величезних залізних стовпах, яке захищало пасажирів від сонця і дощу поганеньким, позеленілим з роками шифером, але аж ніяк не від вітру, особливо зимою. Старенький поїзд ще довго відхекувався, сопів і важко дихав,
як недосвідчений спортсмен, пробігши без тренування кілометри два, або пенсіонер, піднявшись сходами на восьмий поверх з ва-ажкими сумками (жарт!). Здавалося, от-от гаряча голова. Коли хвиля людей загуслою рідиною нарешті пропхалася у тоненькі, ніби вушко голки, ворітця і витягнула за собою і з собою кожного, на пероні, немов нікому непотрібний, викинутий папірець від шоколадної цукерки, приліпився Олежик. Він стояв біля однієї з колон, що підпирали дірчасту стелю, і тримався руками за холодне залізо перил, щоб і його не вимела сердита мітла старого двірника людського руху. Хлопець майже не змінився відтоді, коли покидав рідні стіни, що тепер осінніми холодними ночами були для нього найбільшою мрією, та ще й мати…Коли б наш герой був яскравою барвистою картинкою, то кожен зміг би помітити, що під очима у Олика появилися глибокі тіні синців, які наче підкреслювали зболений погляд його самотніх зіниць…Колись виразні кольори одягу помутнішали, але це не був признак брудноти, а лише час тональним кремом свого егосу згладив їх чіткі риси. І взагалі , малий нічим не відрізнявся від інших приїжджих: був чистий, охайний; ніхто не зміг би сказати, що місцем проживання цієї дитини зараз є вся Україна.
Сказати, що в залі для чекання було тепло, означало б перекреслити все написане досі і з реальної розповіді різко переключитись на фантастику. Але до цього ще не доросли крила мого Пегаса, що тримає у сідлі нашого оповідача. Та й, взагалі, зараз навкруги стільки видумки, що реальне, буденне вже вважається фантастичним…На перший погляд, просторе приміщення дивилось на гостя великими витрішкуватими очима брудно-жирних плям і облупленої штукатурки. Усюди було мокро. На нерівній підлозі тисячею вбитих комарів і мушок тулилось лушпиння соняшникового насіння; немов коло стола письменника, розкидано сотні папірців від цукерок, коробки з-під дешевих сигарет, клаптики пожовклих газет; біля однієї лави маленькими цяточками прищів тріщила свої банькаті очі слина( так, що Олег не витерпів цього огидного погляду і відвів убік незвиклі( поки) до такого очі), мабуть, хтось боявся, дуже боявся комусь( або чомусь) наврочити…Напевно, цьому затишному (!) прихистку для від'їжджаючих і безпритульних. Три ряди лав
звивалися зміями…
- Ще добре, що шибки цілі. Не так холодно буде спати, - і серед цього хаосу малий мандрівник зумів знайти щось позитивне. Чесно кажучи, він і сам дивувався, як це йому вдається. Ольго вирішив, що спатиме в кутку під стіною, де тепліше, ніж коло дверей. І ніхто там його не помітить…
Було пізно. Лише одна лампочка блимала своїм закатаракченим оком ? - і нічого не бачила. Хлопець примостився, де було чистіше і тепліше. Недалеко, під віконцем з протилежного боку він, коли очі звикли до напівтемряви, побачив купу лахміття, що важко дихала своєю чорнотою. Олежик непомітніше тіні підійшов туди і лише за розмірами "того всього" здогадався, що це була дитина.
Лише зіркий погляд під'їжджаючого швидкісного поїзда , що з рішучістю господаря вокзалу заглянув у вікно, на мить, ніби вмираючий подих весняного вітру, підняв сутінкову вуаль і викрив для школяра правильні лінії незнайомого обличчя. Зірке око малого героя зауважило й згустинки бруду на дитячій шкірі, для якої вода, здається, була розкішшю, та й використовувалась тільки для пиття. Вже в темряві він хотів краще роздивитися риси обличчя свого маленького сусіда. Хлопчик й не помітив, що збито дихав просто йому в
очі. Немов маленький дотик долоні, розбудив дитину важкий подих? і вона зірвалася на ноги, перелякана, але відважна.
-Хто тут? - ніжно полилися краплі ранкової роси, тонкою лінією прорізаючи густий мармелад темряви. Перед Оликом стояла трішки нижча за нього дівчинка. Довге русяве волоссячко звільнилося з-під тісної шапки і спадало аж до пояса. Голубі очі ніби осявали ніч і блукали, хотячи всюди залишити свій теплий дотик.
Олик мовчав, бо був вражений такою зустріччю - йому шкода стало дівчинки. "Чому вона тут? - подумав. - Така гарна…"
- Хто ж тут? - жалібніше запитала мала, і він почув, як сильно б'ється її серце.
- Не бійся, я не ображу тебе нічим. Як твоє ім'я ?
- Аліна.
- А я - Олег.
Потім хлопець дізнався про неї все: і те, що дівчинці тринадцять років (майже ровесниця!), і те, що вона вже три роки бурлакує (якось на літніх канікулах, коли вона з подружками гуляла містом, то заблукала і заснула в парку. Наступного ранку прокинулась від шуму коліс в оточенні циганів, які згодом заставляли дівчинку просити гроші. Вона довго плакала, але врешті-решт змирилась із таким існуванням(цьому сприяли численні побої та зневага "господарів"). Під час розповіді Алінка не зронила жодної сльозинки чи
зітхання ? життя навчило її бути сильною. Після почутого Олегові було соромно розповідати про причини, завдяки яким він зараз тут; а вона й не розпитувала. Хлопчик зауважив, як змістовній розповіді Аліни підтакувало буркотіння живота, що доносилось глухим ехом з-під панциря брудних ганчірок.
На попередній зупинці Ольчик купив півбуханки чорного хліба, а добра тітка в поїзді дала йому троє яблук і жменьку домашнього сиру. Від ранку він нічого не їв. Олег приніс власні речі поближче до дівчинки, витягнув їжу із ранця. Почувши запах хліб, Аліна відвернулася до вікна. Маленьким складаним ножем хлопчик відрізав два шматки хліба: більший дав Алінці, поклавши зверху щедрою рукою тітчин сир:
- Їж, Алінко. Ти, мабуть, голодна, - він впевненим рухом підніс до тремтячих рук дівчинки вбогий пожиток. Її руки невміло взяли дорогі для неї ласощі і, почервонілі від холоду, поквапливо піднесли до гарно вирізьблених уст - Аліна відкусила маленький шматочок і стримано, повільно пережовувала, немов бажаючи продовжити задоволення, присмаковуючись до кожної крихточки. Дожувавши і ніби не наважуючись відкусити вдруге, вона запитала:
- Що це таке?
- Сир. Ти ніколи не їла сиру?
- Ні, їла, коли їздила з батьками до бабусі. Просто забула його смак.
Вранці хлопчика розбудило піняве муркотіння кішки. Було холодно. Олежику не допомогли й теплі рукавиці. Повернувши голову праворуч, він побачив, як над закутаним обличчям Аліни піднімались поодинокі жмутки пари. Дівчинка протерла брудними посинілими пальчиками очі, подивилася кудись у нікуди і запитала дитинно-струмковим голоском, від якого її сусідові стало по-домашньому затишно:
- Скажи мені, будь ласка: вже ранок?
- Так, - відповів Олег. Його, чомусь, не здивувало це питання.
Дівчинка встала зі своєї твердої постелі. Вона тряслась від холоду. Олик згадав, що у ранці в нього є безрукавка - ще батьків подарунок, який, єдиний, мов спогад, грів хлопця завжди. Олег витягнув дорогу малому напівсирітському серденьку річ - і простягнув дитині:
- Ти змерзла… Ось - одягни. Все ж таки тепліше буде.
Дівчинка взяла і не знала, що з цим робити.
- Це що?
- Кофтинка. Хіба ти не бачиш?
- Ні, я сліпа!..
Олег завмер від несподіванки - так реагують матері, що несподівано втрачають єдину дитину, але хлопчик не знав цього. Щось схоже він пережив, коли помер батько(але до цього життя готувало малого місяцями, а тепер?!) "Сліпа? Сліпа…- полум'ям лизала думка його дитячий розум. - Як же вона, бідна, жила у цьому світі". Малий зрозумів, що відтепер він відповідає за Аліну.
Під час сніданку ( яблуками і окрайцем хліба) Аля розказала Олежику, що сліпота у неї не з дитинства: вона втратила зір, впавши і вдарившись головою об камінь (під час одного з побиттів).
Потім діти пішли на ринок, щоб заробити грошей. Правда , у Олега були заощаджені з дому гроші, та він не хотів їх витрачати. Підмітаючи і носячи різні коробки, хлопчик заробив не тільки на їжу, а й, додавши все-таки часточку із заощаджень, купив Аліні чистий одяг на ринку так званої "гуманітарної допомоги". Чисто одягнений, ввічливо ставився до людей, і тому старенький сторож якогось складу запропонував дітям переночувати у нього на роботі. ("Хоч і без всіляких зручностей, зате затишно і тепло. Є вода, тож і помитися можна. І чаєм гарячим пригощу…") Олег погодився не так заради себе, як через Аліну: їй потрібні були і тепло, і вода, щоб помитися і переодягнутися в чисте.
- Дякуємо, дядечку, - сказав Олег. - Ми натомість вам допоможемо…
- Ну-ну, робітники,- пожартував той, усміхаючись, вам би вдома сиді-… - та й замовк, побачивши сумні хмарки в дитячих очах. "Даремно я це сказав,- картався старий. - Хто зна, що примусило їх покинути батьків? Та й чи є ті батьки у них?"
***
У суміші густих кроків, що вкотре вимірювали Хрещатик, загубились і їхні. Чисто, хоч вбого, одягнені діти мандрували столицею. Ніхто не звертав на них уваги. Київ- місто різних кольорів, у ньому змішані фарби різноманітних прошарків суспільства. Олег і Аліна не були ні правилом, ні винятком. Завтра Новий рік, і казка безмежного міста чарувала дітей: Олега - мільйонами ліхтариків, сяйвом вітрин, Аліну ? його розповідями про все це. Свято проникло навіть у ці бездомні, опустошені, майже дорослі серця, і вони на мить знову стали дітьми(тобто собою). На майдані Незалежності Олег побачив багатометрову ялинку , намилувавшись якою і описавши Аліні зелене диво, Олик вже вирішив був іти далі, але несподівано перед дітьми з'явився Дід Мороз із Снігуронькою. Олег зніяковів через велику кількість очей відеокамер, що оточили їх з усіх боків, але нічого не сказав про це Алінці. То проходили зйомки всеукраїнської акції "Здійсни мрію дитини у новорічну ніч", що проводилась у прямому ефірі…
- Я хочу, щоб усі-усі діти були щасливими. І ще…знайти своїх батьків. - Аліна розповіла дорослим ( і всьому світу!) історію свого життя.
- А ти, хлопчику, чого хочеш ти? - запитав опісля Дід Мороз.
- Хочу…щоб Алінка знову могла бачити.
Подумки Олег вже пообіцяв собі після здійснення цих бажань повернутись у рідне місто. Адже за ним, напевно, шукають, мати ж давно повернулась… Дід Мороз і Снігуронька подарували дітям солодощі, а після закінчення ефіру тьотя Ліна взяла дітей до себе( Снігурочка передчувала, що їхні бажання здійсняться). Сідаючи в машину, вони почули крик ? висока, гарна жінка в розстібнутій шубі прямувала до них, гукаючи:
- Аліно! Аліно! - Це, як виявилось, була тітка дівчинки. Вона забрала Алінку до себе. Олег дуже зрадів цьому - подарував їй своє фото і на зворотному боці написав домашню адресу.
- Пиши мені, Аліночко, - він гаряче обняв дівчинку, поцілував у мокру од сліз щоку: за цей місяць вони здружилися і, здавалося б, не могли одне без одного. Сумно було, бо Аля не могла пригадати тітку, а Олик їй був як рідний.
- Добре, я напишу тобі, Олежику. Тільки ти швидше повертайся додому.
Олег пообіцяв. Добрий Дід Мороз на прохання хлопчика відвіз його на вокзал, купивши квиток на поїзд додому, Аліна ж пішла гостювати до своєї київської тітки. Саме з того дня Олег почав вірити у дива.
В ту ніч багато жителів нашої Батьківщини, забувши про власні проблеми, нестатки, піднімали келихи не лише за своє щастя, а й за долю двох чужих і водночас таких рідних дітей.
…Бачила тієї ночі свого сина і Ніна Володимирівна, від безсоння б'ючи комарів - перемикаючи з каналу на канал.
Вона тільки зранку приїхала і, відкривши двері, здивувалась, що сина нема вдома. "Канікули зараз, - подумала. - Але де ж він вештається?". В кухні на столі помітила листа(бабуся ж забула відіслати!). Прочитала - і задерев'яніла, а в наступну мить, втративши свідомість, впала. Отак на підлозі і застала дочку бабуся Люда, що приїхала до внука на свята.
- Ой, це ще мені лишенько! Що ж з тобою, Нінусю?
Сльози заважали відповісти? і Олегові мати показала листа:
"Мамочко, ви знаєте, як я вас люблю, та мені не вистачає вашого тепла. Я іду з дому. Це мій протест(бо не бачу, що ще могло б вплинути на вас). Я люблю вас і ніколи не покину, але ми маємо бути разом. Якщо я дорогий вам, то приїжджайте. Я дуже люблю вас. Ваш син Олег."
Бабуся читала уривками - цей короткий лист на фрази ділили старечі сльози, в яких відчувалась сіль провини. Але жінка зібралась із силами, щоби підтримати Ніну:
- Не хвилюйся, нічого з ним не трапиться. Можливо, він у друзів або знайомих.
- Мамо, я знаю Олежика: все значно серйозніше, - сказала Ніна Володимирівна.
Потім вона оббігала всіх сусідів, обдзвонила знайомих, та відповідь була одна: останній раз його бачили місяці два тому. Із міліції Ніна отримала вказівку і, не знаючи, що робити далі, молилась. Баба Люда , проковтнувши краплі від болю в серці, заснула в кріслі перед телевізором, з якого долинали веселі привітання "З Новим роком!", що сердили Ніну, дратуючи своєю стандартністю. Нарешті вона хотіла вимкнути телевізор, та…
- Олежик! - крикнула у ніч, розбудивши матір. Далі обоє вже не відривали очей від мерехтливого екрану. Сльози щастя-болю котилися по щоках тієї, яка за один день втратила мету свого життя і знайшла її знову. Вона хотіла одразу ж їхати до Києва, та, на щастя, почула, що її син вже прямує до N.
- Мамо, ми повинні його зустріти.
І вони вдвох у напівп'яному нічному таксі поїхали на вокзал.
…Сидячи в теплому вагоні, мовчазний, замкнутий хлопчик дивився у тріснуті очі вікон, за якими нічною темрявою пробігали містечка, села, поля. Вразлива пам'ять, як відкрита рана, дозволяла йому вкладати у вишнево- кров'янисті уста шорсткі пальці болючих думок, копирсатися ними у незагоєному смітнику хворих спогадів. Нараз у дитячій голівці віднайшлися наспіх написані неакуратні чернетки минулих місяців. Олег згадував, як жертвував навіть скромним сніданком і убогою вечерею, щоб залишились гроші на дзвінок
Додому (він телефонував туди кожного тижня з будь-якого міста). Як хлопчик чекав увесь тиждень тієї миті, коли рука набере такий знайомий номер! Як він надіявся, що у слухавці прозвучить стривожене, але таке лагідне мамине "Ало!". Але телефон по-партизанськи мовчав, віддаючи автоматні черги різкого "Пі!"
"Чи вдома мамуся? - думав Олег. І в дитяче серце закрадалась сумна, жорстока думка, боляче б'ючи в обличчя: - А може, з ними щось трапилось!?!" - і маленькі уста шептали святі слова молитов за найріднішу людину на Землі…
***
Густий йорданський сніг опускався блискотливими прикрасами на радісних перехожих. У квартирі було холодно, та ніхто цього не відчував, адже свято. У вітальні сидять бабуся Люда та Ніна Володимирівна, слідкують теплими поглядами за хлопчиком, який зосереджено виводить літери... Минув майже місяць, а мати й досі не може забути ранкової зустрічі на вокзалі, коли, чекаючи на свою беззахисну кровиночку, зустріла натомість серйозного, подорослілого сина. Міцно стиснуті уста, замерзлі десь на самому дні очей
сльози показували, що під тоненьким панциром перших приморозків його дорослості все ще ховається метелик дитячої душі, який обов'язково вилетить із кокона необхідної мужності. І вилетів! На гарячий вогник маминих очей. Олег плакав, обнімаючи матір, але не скаржився і не просив пробачення. "Краще б він виговорився, - думає журливо Ніна Володимирівна, - а то тримає все у собі. І йому важко, і мені..." - важке зітхання вирвалось з глибокого кратера маминої душі. Невже вона не щастя хотіла сину?! Заради цього тільки Олежик писав листа. Він хотів розповісти Аліні про те, що у нього все гаразд, розпитати про її життя, запросити до себе в гості. Лист вийшов довгий, змістовний. Малий, заклеївши конверт, відчув якесь полегшення, ніби тільки-но розмовляв з дівчинкою.
...Минув місяць. Відповіді не було. "Невже забула мене? А може, хоче раз і назавжди попрощатися зі своїм минулим?? І тут нова думка громом розбила кришталеву вазу його думок: А можливо, лист не дійшов? Адже таке часто буває." І Олежик писав, знову і знову. Листів ніхто не повертав. Відповідей теж не було.
Одного вечора, зробивши домашнє завдання, Олег сидів перед телевізором. Мати поралась на кухні, готуючи вечерю.
- Мамо, швидше сюди! - гукнув Ніну Володимирівну.
- Що трапилось? - витирає та мокрі руки, вже стоячи біля сина.
- Дивіться: тітку Аліни показують. Шкода, що звуку нема, - пожалкував хлопчик.
І справді, на екрані деякий час миготіло фото гарної жінки, потім показали уривки новорічної передачі.
- А ось Алінка! І я, - якось боляче усміхнувся Олег.
Сльози вже зашторювали і гарні очі Ніни: вона досі не забула, що пережила того дня, і з жахом уявляла, як жив тоді її єдиний син ( Олик про це нічого не розказував).
Після цього показували якусь операцію, людські органи. Ведучий вечірніх новин гаряче коментував картинки...
Мати покликала Ольчика вечеряти і він пішов, вимкнувши телевізор. В душі пробудилась маленька радість, що все вже позаду, і невеличкий смуток за Алінкою.
Олег ніколи не оцінить, наскільки це прекрасно, що в них попсувся телевізор, що не було часу на придбання нового. Адже те, про що говорили в новинах, наступного ж дня змінить його світ. "Тітка" Аліни виявилась відомою аферисткою. Не пройшло й чотирьох днів, як всі документи на дівчинку було оформлено, і Алінка поїхала в далеку Америку.
Приватне дослідження журналістів показало, що подружка Олика мертва... Її маленьке серденько підробляє, переганяючи кров по тілу якоїсь маленької американки-однолітка.
Торгівля дитячими органами стала для вітчизняних "бізнесменів" легким шляхом заробити великі гроші. Більше того, до відповідальності "тітку" притягувати не будуть, бо вона громадянка не лише України, отож , судитимуть за їхніми законами.
Олег зрозумів ціну листів, на які не відповідають. Його більше ніколи не вразить далеке мовчання, але завжди, завжди з невідомості за ним стежитимуть очі дитячої смерті.
Надалі, запам'ятавши цю несправедливу "двійку" долі, він чекав листів із неспокійною байдужістю, готуючись завжди до найгіршого. І це було його силинкою і, одночасно, - ахіллесовою покаліченою п'ятою, за яку його тримало дитинство, купаючи у ріці мужності.

Розділ 2.
***
Посивіла дерев'яна хата вбитою квочкою розпірилась зовсім недалеко від смердючої жили колись рибного, чистого потічка, того-я впевнена в цьому! - свічада небес, на невинному обличчі якого колись(хоча дуже-й-дуже давно) не було жодного прищика, який би міг роз'ятритись у гнійну сьогоднішню рану. Хата аж по вікна ввійшла в землю і настільки припала порохом і часом, що працелюбна господиня сміливо могла б на даху вирощувати найвибагливіші квітки. А так все покрилось мохом, пліснявою і невідомістю, що дуже лякала перехожих. Обабіч шкірилися руїни набагато молодшої стайні і стодоли, криниця була замкнена на колодку і теж починала старіти. Невеликий садок перед хатою обвуглено дичавів, соромлячись свого походження. Великі ракові пащі не лякали дерев-вони радісно зустрілися б зі смертю, яка, чомусь, не приходила. Лише біля самої дороги доброю старою відьмою пнулась, заклякши, розлога груша. Час ніколи, здавалося б, не вступав у сутичку з нею, а, як вода велику скелю серед річки, завжди обходив (роблячи стрункішою).
Навіть не віриться, що з тих пір пройшло лише три роки. На руїни можна водити туристів-такою давністю там смердить. Подумати б лишень! А колись тут жила я. Коли скажу, що моя сім'я ідеальна, ви все одно мені не повірите. Зрештою, все життя нам приходили дарунки зі скриньки розбрату, що руйнувало моє з братом дитинство, стосунки дорослих.
Сварки виникали навіть тоді, коли причин для них не було. Коли живеш у такому, поволі звикаєш до всього, сприймаючи це, як щось закономірне. Тільки не я !
Хто жив тут сто, двісті, триста років назад? Не знаю. Та й таких старожилів у нас нема. Ритись у архівах (звичайно, якщо б мені хтось дозволив це зробити)-марна річ: сухі дані не вміють відповідати на мої запитання.
…На початку ХХ ст. На цьому обійсті -себто подвір'ї- жила сім'я. Маленька, низенька хатка, покрита препоганою соломою, тулилась біля дороги. Місяць застеляв сонну стежку, що вела до воріт. Маленький Ілько(або Гилько, як його кликали батьки) крізь сон почув, як тато запрягав у віз худеньку конячку, як декілька разів покрикував "тпруу!" і як невдовзі старий віз дрібно забуркотів своїми кістками, стомлено віддаляючись.
"Мабуть, отець поїхали в область, - подумав хлопчик, - ну чого це вони з конякою такі ніжні, а з мамою завжди сваряться? От і до мене, як засну, приходять, гладять по голівці. А вдень лиш "такий-сякий сину", та ще й ременем б'ють", - так Гилько роздумував і своїми дитячими доказами то доводив себе до сліз(і в такі хвилини щиро молився Богу, благаючи допомогти мамі та батькові), то сердився на усіх, щиро мріючи померти… Раптом у вікні малий побачив якусь постать. Виглянувши, він налякався: "Ой! А де ж наша груша?!?" - дереву було добряченько років і воно частиною стовбура загороджувало третину віконця. Гильо узрів стару бабу, всю в чорному. Вона просто перед вікном викопала ямку, поставила туди маленьку скриньку, шепчучи щось і дико танцюючи навкруг, а потім зверху посадила маленьке, з хлопчикову долоньку, деревце і повернулась йти, коли Ілько у лахмітті взрів вже молоду дівчину, очі якої по-бісівськи світились, а зло-іронічна усмішка лезом ранила обличчя. Гилько здригнувся, закривши очиці руками і - прокинувся…Ількові через три місяці - двадцять один, а він вже задумав одружитися (тобто, так треба було). Батьки і далі не ладили між собою, тато став частіше обійматися з оковитою, хоча і був чесним, добрим господарем: і худібка, і все інше є- не ледарі ж! Із лагідної дитини Гилько став замкнутим, серйозним парубком, багато думав, любив радше слухати розмови старших, аніж вечорниці чи "піродрайки" - місця, де найчастіше збиралася сільська молодь.
Всі ці роки жив як у сні. Як у сні і посватався. Любить він Катерину? Не знає. Чого ж бере? Не знає. Ходили по рушники. Всі хіхочуть, сміються, Катруся аж під стелю скаче-така рада (Ілько - видний парубок), а йому байдуже-байдужісінько.
Завтра вінчання. Мати аж помолодшали від радості. Тато вже не так хмуряться. І ще, здається, й не пили зранку. Не раз, було, жаліється стара сусідці: "Ой, мамко, якийсь відлюдько росте з мого Ілька. Ледацюга. Та у кого ж він вдався?" "А я у його роки, - вставить своє батько, - всі спідниці переміряв, поки на оцю не натрапив. А він - першу-ліпшу. Тьху!"
Тепер обоє ще раз сіли перед образами на лаві, щоб продумати, чи все наготовано, чи всі запрошені. Тай яке то весілля тоді було: хліба спекти, холодцю, кисілю зварити, бочку квашеної капусти з пивниці витягти. Та дістати горілки з області. Основне-щоб музика був, - а скрипалів тоді поважали! Та ще як бубен вдасться знайти, тоді - всім весіллям весілля…
-А чого ж ти, сину, засумував? Чи , не дай Бо?, нездоровий?
-Мамо, тату, тільки не переживайте. Слухайте-бо добре, що буду казати, і не перебивайте-можу не встигнути всього. Маю вмерти - не доживу до завтрього. Перепросіть Катерину: якби знав, що таке буде, нізащо б не сватав. Панотця не треба, тату, я щойно висповідався. Сказав би?м вам, би?сте любились обоє, би люди не чули ваших сварок-то є моє послідне слово, мій заповіт. Якесь відношенє до мої смерти має сон, що я видів, як був малим. Я вам ніґди не розказував, то хоч зараз…- якась невидима рука назавжди закрила рота досі мовчазного Гилька.
Він був останній, хто знав таємницю цього огризка землі, хто знав, що вже котру сотню років стара відьма повертається, щоб забрати життя молодої людини двадцяти-двадцяти одного року(яка народилася на цьому подвір'ї), щоб омолодити своє чорне тіло. Гилько знав, що, як і до цього, надалі кожне покоління втрачатиме одну людину, і що причина цього випробування захована-зарита під грушею.
Весілля стало похороном. Всі наїдки і напитки знадобились на поминках.
Катерина через місяць вийшла заміж за іншого.
Ількові батько з матір'ю на старість у прийми взяли Катеринину дочку Галину з чоловіком. Та у них теж нічого не ладилось. Через пару років молода сім'я купила у місті квартиру та переїхала туди (на своє щастя…)…
***
Після смерті старих подвір'я купив мій дідусь("Вода смачна у керниці. Двіста рублів дав."). Нереально, щоб люди починали нове життя без надії на краще. Було "все", як кажуть, і того "всього" було багато. Та бабуся вміла терпіти. І тепер вміє. Хоча раніше, мабуть, їй важче було це робити, а зараз вже якось звиклося. Молода сім'я побудувала новий будинок-значно нижче від попереднього, майже над самим потоком. Нічого казкового, ліричного в описуваний нами час не відбувалося: совєтська влада була реалістом-сама
розповідала про червоним хрестиком вишиті, кров'ю зафіксовані, польовими маками увінчані, твердою рукою осмислені "плюси" свого ідеального буття. Лише залишки людської пам'ятки , трухляві змії історій з'їздів партії, деякі "слава" у художній літературі та спогади дідусів і бабусь нагадують нам, що це дійсно було… А насправді…
П'ятеро доньок ( хоч так хотілось дідусеві мати сина!). Колгосп. Робота. Невже вони не мали права на справжнє життя? Невже люди того часу - лише сміття, по якому інші істоти пнуться вгору? Хто придумав цей абсурдний світ, хто роздавав ролі і чому цим людям дісталися саме ці?
П'ятеро доньок… Не вірите у любов? Не вірите, що на землі існує добро? Не вірите, що у батьків усі діти можуть бути однаковими і всі - гарно виховані? Та ще й у простій сільській сім'ї.
Третю (середущу) звали Надійкою. Була дитиною… Та що розказувати?! У сім'ї ніхто не розповідає про неї. Висять портрети у кожній кімнаті - так. Приносимо на могилу свіжі квіти - так. А ось розмовляємо про неї - ні! Напевно, тому й долі… Отож, ніхто не розказує - а я й не розпитувала. Бо не хочу ранити їх. При згадці про цьоцю Надійку в рідних на очах появляються сльози. А я. Ні, не те, щоб мені не цікаво - ще й як цікаво! - не хочу колупатися в рані, що не загоїлася навіть через чверть століття, - совість не позволить.
Ось - все, що знаю. Цьоця з відзнакою закінчила педучилище …Я впевнена, вона була гарною вчителькою, хоча працювала потім рік чи два. Померла першого вересня. Коли осінь лише примружувалась, які листочки золотити, а які - ще залишити зеленими. Коли голубе небо вдягало червоні галстуки і форми, брало в руки букети, зав'язувало білі бантики і відрепетиреним кроком ішло у перші обійми шкільного дзвінка. Це теж було хоч якесь життя. А Надійка в ті хвилини втрачала і його. Жити! Адже так не хотілося зникати, коли всі залишаються тут - мати, батько, сестри і Настя… Ніхто не має права звинуватити людину у хай і егоїстичному бажанні жити - але такому, на яке вона має право. Встала.
Попросила пити. Життя іронізує - вогонь волі до цього ж таки життя не підтримаєш водою. "Тік-так!" "Скільки ще, мамо?" - питають очі. Калатають рідні серця, а своє…
Зупиняється.
"Тату, - шукає батьків погляд, - таточку, ти ж обіцяв, що я житиму. Пам'ятаєш? Ти казав, що зробиш для мене все, що захочу. Я хочу жити! Тільки жити…" Дарма. Мати з батьком по черзі повиривали із своїх грудей серця, поклавши до ніг вмираючої донечки, залишивши для себе вічну рану болі.
Шукали очі і його. Не прийшов. Не навідував і останніми місяцями, коли хворіла. І через те було ще більніше помирати. А казав, що любить. Мали одружуватися. Захворіла - і злякався. Господи, невже ж вона, Надійка, одна у всьому світі не варта бодай краплиночки любові?!...
Не хотіла нікого бачити. Ні, не ненавиділа їх за те, що залишалися живі, а вона помирала. Та й хто, по суті, вони - ті "інші". Мерці, які не розуміють, що не живуть насправді. Не хотіла нікого чути - щоб не жаліти себе; не ловити на змученому хворобою тілі погляди з іншого світу: запримітили те, що ніби-то "втрачала" ця юна душа, покидаючи Землю(чи землю?). Вони не могли й здогадатись, що придбала вона, Надійка, за дешеву монету смерті - вічність, справжню, з Господом! Там, а не тут, по-справжньому можна жити, усім.
"Шкода, - думала вона, - що вам ще довго чекати на це життя. Довго по-земному. Багато сліз, доріг і колючок. Я молитимусь за вас. І за ваших дітей, чоловіків. Хоча… Та ні, все буде добре. Безглуздий світ - нелогічний для нас, людей, хоч насправді - найдосконаліший. І потрібний. Для чогось. (Мабуть, щоби потім людська пам'ять мала з чим порівнювати.) Чому плачуть за мертвими? З невідомості. Мамо, тату, ви тут? Добре. Приємно. Затишно. Ще трохи - і стану вільною", - погляд приголубив кволою долонькою сестер і батьків, уста усміхнулися. Вона померла.
…Тільки двадцять років-і страшний діагноз: "Лейкемія". Час для усіх ішов ритмічно, чітко, фазно, а для її сім'ї зупинився. Від того, що у вас біда, світ ніколи не стане добрішим.
Жили однією думкою: "Врятувати! За будь-яку ціну!" По черзі сиділи біля лікарняного ліжка Надійки. Втома. Біль. Страх. Безпорадність. Знали одну дорогу, один маршрут, що з'єднував рідну домівку з обласним центром.
Одного разу дідусь повертався додому. Три безсонні ночі за плечима. Автобус переповнений студентами. Ніхто не встав, звільнивши місце. Ніхто! Дідусь присів на східку, безладно накинувши руки на коліна. "Чому вона? Чому моя Надієчка, Надієнька? Краще б вже я. Чому помирає моя дитина? Навіщо нам така покара? Чому? Чому? Чому…"
-Смотрите, старик напился… - донеслось до переболеної свідомості зовсім зраненого серця. Дідусь нічого не сказав-тільки тужливо глянув, викликавши цим чергову порцію сміху.
"Не дай, Господи, вам дочекатись такого сп'яніння, діточки", - подумав…
Надійці не казали, що вона помре. В цей час, коли поруч всі, наскільки було можливо, підтримували її, дівчина здогадувалася. Вона викрала медичну карточку, прочитавши свій діагноз. "Хлопець зі сну мав рацію,-подумала. -Хтось мусив померти. І цей "хтось" - дійсно я. Ну , і добре, що не хтось із сестер. Ну, і добре", - заспокоювала себе. Довгі години дозволяли багато думати: "Він не приходить. Налякався. Видно, ніколи й не кохав…А як же наші мрії, наша донечка. Я ж так хотіла мати донечку. Настінько, зіронько моя
маленька. Виходить, ти помреш разом зі мною, крихітко, ангелику мій. Вибач, вибач свою погану матусю, яка пообіцяла тобі життя, а тепер не може дотримати свого слова. Ти була б найкращою, найслухнянішою донечкою у світі…"
Відвідини сестер, батьків, друзів нагадували Надії про смерть: вона вже ніколи не вийде звідси здоровою. Дивно, людина губиться миттєвою тінню усмішки, пам'ять про неї тьмяніє (коли й зовсім не зникає). Але вона, Надійка, щаслива - бо її люблять, бо не забудуть, бо вона попри все … не боїться смерті, не буде боятися, адже не поступилася нічим перед людською мораллю, перед Божим законом. Правда, коли треба було вступати до Комсомолу, радилась із батьком. "А що, дитино, записуйся, бо так - з'їдять. Думаю, і там можна залишитися людиною."
Колись мені приснилась цьоця Надя. Я ніколи, як ви знаєте, не бачила її (хіба що на портретах і фотографіях).
В одній з кімнат нашого будинку чекали гостей - було святково прибрано. Вечір. Під хатою світило світло широко розплющеним оком. Чисто виметене подвір'я, чорне після дощу (болота не було). Тихо шемрав язиками гілок сорокалітній вітер. Сьогодні, сниться, в цьоці мало би бути весілля. Я знала, що вона мертва, але саме весілля здавалося мені реальним, можливим. Чи боялася я? Почуття жаху, чесно кажучи, не було. Легенький страх - ніби зустрічаєшся з рідною людиною, яку бачив до того лише на фотографіях… Я сама вийшла їй назустріч. Надійка була такою ж, як і тоді, у двадцять. Чорна проста сукня обталено досягала трохи нижче колін. Я поспішила у її обійми, ніби довго чекала цієї бажаної зустрічі. Як я вже казала, були там і інші люди, але, здається, цьоця прийшла туди лише заради мене. Її погляд говорив: "Не бійся, Тліночко. Там добре. Там тебе чекають і люблять. Ніяку земну любов не порівняти з Божою! Мені знайоме це відчуття страху, що тужить тебе. Воно пройде. З часом, звісно." Вона пильно дивилася на мене материнськими очима…
Могила цьоці Наді якраз навпроти церковного престолу. Там похоронено всіх отаких, молодих. "Земною" причиною їх смерті було різне: і хвороби, і нещасні випадки. Але основна-внутрішня, прихована: ТАМ теж потрібні добрі, незаплямовані Душі, світлі мрії. Їхнє життя-як "екзамен автоматом" - вони прийшли у цей світ, щоб їм поставили "відмінно" у злих (по-нашому) табелях смерті. Іншим просто потрібно складати іспит…
***
"Злива шарпала довгими доглянутими нігтями шибки вікон , роздираючи від розпачу до блискавок свої тендітні холодні пальці. Та було пізно. У молодій сім'ї народилася перша дитина, і саме їй судилася доля ТОЇ…
Мабуть, одружуючись, мої батьки і не знали, що їм доведеться хоронити свою дитину. Вони були вже немолоді…
…Через три роки народився мій брат…
"Скільки себе пам'ятаю", - як співається у пісні, - наше життя ніколи не було спокійним: складалось враження, що неспокій і ми ніде не існуємо окремо одне від одного. Ви, любий читачу, знаєте причину цієї біди, а я не знала. Рідні не здогадувались.
Якось підслухала розмову матері з бабусею. Мама, в черговий раз побита татом, повернулась тоді з найближчого хутора, де жила ворожка. Після звичного, що "хтось поробив", вона сказала матері, що "діти будуть гарні, добрі, аж люди заздритимуть". І сімейне життя налагодиться, як помре вона, якась "близька родичка". Ще тоді, дитиною, я десь у глибині душі чекала на смерть цієї "родички".
Пізніше я дізналася про свою долю. Правильно б сказати "здогадалася": слухала розмови дорослих, розпитувала. Аналіз цього всього вжахнув(не голосно сказано?!) мене. Я говорила дідусеві з бабусею(вони ж похоронили дочку, думала я, повірять)- ті не сприймали(чи боялися?) моїх слів. Батьки у відповідь облили мене гарячими помиями повчальних криків. А брат, якщо й повірив, то не надавав цьому великого значення.
За півроку до настання вирахуваного мною терміну (чотири місяці перед двадцятиодноріччям) я на важко зароблені за кордоном гроші (не за рік, звісно ж, і не проституцією) купила собі квартиру в обласному центрі простору двокімнатну квартиру і тримала за руку помираючу надію на те, що втекла від прокляття. І справді Час прийшов. Вже місяць, як я повинна була померти. Тепер я боялась ще більше: "вибрана" не я, а мій брат! Господи, тільки не це! Незважаючи на все, я любила свого брата. Коли сім'ї було дуже важко,
Максимко підтримував мене. Я знала: він будь-коли допоможе. Як я житиму без нього!?! Я ж, по суті, похоронила вже себе, але не його. Це мала бути моя(!) смерть.
Я знову вмовляла рідних покинути це подвір'я, село, робила це наполегливіше. Рідні не вірили мені, а я не могла назвати справжню, найконкретнішу, причину свого страху.
Довгими, безсонними ночами я плакала-молилася за Максима. "Якою ж я була егоїсткою, - душили думки. - Сама втекла від смерті, давши цьому вбивці на замовлення фото з найдорожчими, братовими, очима…"
В мене було майже три роки. Я вирішила врятувати брата. На мої вмовляння батьки не піддавалися, а дідусь з бабусею плакали, кажучи, що хотіли б померти у хаті, яку самі збудували, що все тут для них дороге. Я відчувала, що всі вони помалу зненавидять мене, але ніколи, ніколи звідси не поїдуть.
Якби я зараз була в психлікарні, всі б легко пояснили мої наступні дії, які можна назвати божевільними. Але якби йшлося про життя найдорожчої вам людини… Я так любила Максимка; хоча ніхто, навіть він, не знав про це(!).
Переконавшись під час чергового приїзду до батьків, що їх рішення жити тут остаточне, а до мене вони ставляться як до ненормальної, я пішла до районної газети (де маю знайомих) і надрукувала ( не скажу, за які гроші) статтю, присвячену відомому вам прокляттю. "Грушева ртуть, або Проклята земля" була вивчена усіма жителями мого села.
Мені було боляче дивитись, як страждали через це мої рідні…, та вони не покидали села. Я знала лиш одне: треба було діяти!
Якраз місяць перед моїм днем народження(на зимові свята) я запросила сім'ю до себе в гості, а сама, "пішовши на роботу", приїхала в село, спалила стодолу та сад, обливши все бензином:…залишатись тут не було сенсу- всі переїхали жити до мене. Стосунки почали налагоджуватись. Я почала вчитись бути щасливою.
Хоч не повністю. Не згоріло хвилювання за братика: чи не наздожене його доля і тут, далеко від того злощасного місця?...
…Пройшли майже три роки. Зараз мої рідні живуть у іншому кінці того ж таки села. Люди давно забули газетну статтю і різдвяну пожежу . Новий будинок інколи у привіті розводить теплі руки своїх дверей, щоб обійняти мене. Добре там. Маленький садок, як підліткова група, дивиться у росисті очі вікон. В'юнка стежка, обшита пахучим бісером різноманітних квітів хвилею підлітає аж до дверей.
(Це влітку.)
А зараз жовтень за вікном. Трохи холодно. Та на нашому подвір'ї пахне хлібом і щастям. Максимко? Знаєте, вчора він одружився. Весілля було пишне. Мабуть. Він навіть не здогадується про мій подарунок(квартира, моя; для чого вона мені… тепер?) Шкода, правда, що не змогла побачити всіх. Але вони заходили до мене. Недавно. Тиждень тому… Чи, може, два. Бабуся принесла мені ще теплого хліба, - такий вміє пекти тільки вона, - а дідусь назвав мене "дитиною"(мені через три місяці виповниться ("оптимістка!") двадцять
чотири роки!) і розказував чергову історію про те, як "був стрілком". Мати з батьком навіть не заходили у палату: помахали рукою з коридору і пішли…
Лікарняна одномісна палата не гнітить мене (звикла до самотності). Всі меблі-маленький столик і ліжко, з якого я остінній місяць ні разу не вставала. Це мій теперішній дім. Вкінці літа я дізналася, що хвора. Все було блискавично. Причина? Я знаю, але не виню. Бо лю…"Добре, - усміхаюсь, - що труну , яку купила три роки тому, не встигла продати…"
Ви не хвилюйтесь і не жалійте мене: я завжди знала, що скоро помру. Хвороба прогресує. В мене СНІД, його найважча форма. Лікар втішає. Навіщо? Я й так знаю, що вже пізно що-небудь змінювати. Я помру.
Посварилась зі всіма родичами і друзями, щоб не побивались за мною. Я навмисне робила їм боляче, щоб вони зненавиділи мене. Ви думаєте, і це божевільно? Коли б ви любили їх так, як я, то зрозуміли б мене. Хоча як не вистачає мені їхньої підтримки!..
А Максим приходить. Навіть вчора, перед самим одруженням заїхав на годину. Я знала, що бачу його востаннє, і тому вдала, ніби сплю. Він став навколішки перед моїм ліжком, взяв худу, давно вже мертву ліву руку (вона мені відмовила ще тиждень тому)- і заплакав . "Вибач, Максе!" Я чула, як він швидше себе, ніж мене, запевняв, що я житиму, і що у нас будуть діти, і що він буде хресним татом моєму синові; він кричав, що забороняє мені помирати, а вже наступної миті благав мене жити… Білі пасма його пишного волосся торкалися моєї руки, та я скоріше здогадувалась про це, ніж відчувала… Потім увійшов лікар, щоби ввести чергову дозу наркотику - вони чіпляли мене за життя малими рибальськими гачками. Я попросила Олександра Петровича, щоб він повідомив братові, що мені краще і зовсім скоро я виздоровію; нехай Максимко не хвилюється , адже в нього весілля.
-Хто вам сказав, що ви помрете? - суворо запитав доктор. - Ви дійсно поправляєтесь.
-Лікарю. Я знаю, що мені залишився ще день-два. Ви можете обманювати моїх рідних, - і я вам за це вдячна, - але не мене!
Той опустив очі. Олександр Петрович був моїм ровесником і , не загартований, напевно, ніколи ще не ручкався зі смертю.
Хвилин через десять після відвідин лікаря ще раз зайшов мій брат.Повеселілий. Та я помітила, що мій зовнішній вигляд заставив засумніватися Максима у правдивості докторових слів.
-О, ти не спиш? - він намагався бути радісним. - Вставай. В мене сьогодні весілля. Я приїхав за тобою.
Я дуже постаралася, щоб усміхнутися якомога природніше. Не вийшло.
- Я ж приїхав по тебе…- і очі засвітилися краденими сльозами.
-Я люблю тебе, Максимку…
Він зігнувся і поцілував мене в чоло.
-Благослови мене, сестричко, - вдруге за цей день Максим стояв на колінах перед ліжком.
-Благословляю. Нехай тебе благословить Господь. А зараз іди!
-Я люблю тебе. У мене ж більше нікого нема.
-Тепер буде, Максимку, - дружина.
Я подивилась на нього і закрила очі - не хотіла, щоб останнім, що я побачу, були плечі брата. Переді мною й досі стоїть його добре, щире, майже ангельське обличчя.
Він був останнім, - я відчуваю це, - кого бачила з рідних і друзів,.. хто за останні півроку говорив, що любить мене. Говорив, незважаючи на все…
Сьогодні вранці я посповідалась. Не боюся смерті. Завжди хотіла померти раніше, ніж рідні мені люди. Я радію, що вони щасливі. І що ніхто більше ТАК не помре (надіюсь).
Дочитую книгу своєї долі, і коли буде перегорнута остання сторінка, - мене не стане. Я помру самотньо, як і жила. Не маю на що скаржитись Богу: мої рідні люблять одне одного.
Хіба що не мене…Та не осуджуйте їх за це.
Ой! Якась сила вливається в мне. Відчуваю: можу ворушити і другою рукою! В ній - щось тверде. Це ж скибка хліба, востаннє привезеного бабусею. Черства. А пахне. Пахне її ніжними працьовитими руками, і дідусевими мозолями, і материними очима, і батьковими настановами, і Максимковою чуйністю… Бабуся ж не знала, що вже тоді я не могла нічого їсти: щось боліло, дуже боліло всередині. Я ховала цей шматочок в руці і уявляла, що ви, бабусю, як у дитинстві, тримаєте мене за руку, щоб не боялася…
Темними ночами я вдивлялась у сірі стіни, пропахлі медикаментами, і намагалась зрозуміти, чому нікого немає поруч. Я сама цього хотіла? Так. Але підсвідомо вірила, що одну мене не залишать помирати…
Ні, я не дорікаю. Дякую вам за життя, а Богові - що залишив на період хвороби пам'ять і свідомість, та й … праву руку. Я дописую останні секунди свого життя.
Вірую, Господи…"
***
"Я знайшов її помираючою. Вона була моїм однолітком. Ліва рука лежала на грудях, тримаючи кусок черствого хліба і хрестик. Права - міцно стискала ручку. На грудях лежав розкритий зошит.
…Вчора її похоронили. Над могилою було прочитано все написане досі. Я вирішив розповісти тобі, читачу, що трапилось після смерті дівчини.
Мабуть, вона не встигла дочитати молитви. Бо я, увійшовши в палату, побачив, як вона, написавши останні слова, закрила очі - серце перестало битися. Я підбіг до ліжка і побачив, як із мертвих очей покотились дві сльози, а уста розтягнулись в усмішку. Вона померла щасливою.
Зразу після мене до палати вбіг Максим зі своєю дружиною.
Він все зрозумів і злякано, майже божевільно захитав головою. Круглі від жаху очі вчепились болючим поглядом надії в обличчя померлої:
-Скажіть, скажіть, що вона спить! Вона ж спить, лікарю!? Боже… Вона мер-т-в-а. Ні! - він припав до сестри, ніби прислухаючись, чи б'ється її серце, а потім почав несамовито-ніжно трусити її за плечі, благаючи, щоб прокинулась.
Дружина Максима стояла на порозі і по її щоках бігли, як після зливи, гіркі сльози. Ніхто б у ній не впізнав учорашньої нареченої.
Тільки через годину Максим відійшов від ліжка сестри. На той час приїхали й інші родичі.
-Вона померла, - тільки й промовив він. - На її місці мав би бути я. Всі зрозуміли, про що говорив молодий чоловік.
У папці з документами на квартиру Максимові був лист:
"Любі мої дідусю і бабцю, матусю і татку і ти, Максимку!
Якщо ви читаєте цього листа - я вже далеко. Тепер я напевно знаю, хто та "родичка", про яку казала ворожка і після смерті якої у сім'ю прийде прийде справжнє щастя. Це - я. І ще більше тішить це мене тому, що жити мені залишилось недовго.
Пробачте мені за все.
Вперше пишу заповіт, тому важко…
Любіть одне одного.
Максимку, я рада, що стала вибраною і що прокляття затаврувало не тебе. Лише не розумію, для чого мені дано ще три роки життя?
Може, колись зустрінемось…
Моліться за мою душу.
Тлінна."
"Вчора був у батьків Тлінночки на службі на сороковий день. Був я і біля колишнього подвір'я. Сусіди розповідали, що в день смерті дівчини грім вдарив у зловісну грушу. Дощенту згоріло все подвір'я. Ніхто не гасив пожежі. Зруйновано і те, що побоявся злизати минулий вогонь. Сильний вітер до ранку розніс попіл по полю. На цьому місці ще з десяток літ не виросте жодна травинка. Залишається сподіватися, що прокляття згоріло теж.
О.П.
P.S. Похоронено дівчину в рідному селі поруч з могилою молодої цьоці. Білі квіти радісно зустрічають всіх, що приходять помолитись. На скромному пам'ятнику вибито чорними буквами: "Ми любимо тебе. Від мами, тата, діда, баби, брата." А троянди шепочуть рідним: "І я вас люблю. Я вас дуже-дуже люблю…".
P.S.2 Максим знайшов у квартирі 1105 Тлінниних листів до якогось Ангела, вирішив передати їх мені, щоб надрукувати тут. Я думаю, дівчина не хотіла б цього. Можливо, колись адресат появиться і я віддам йому пошту…
P.S.3 Пройшло п'ятдесят років. Нарешті я познайомився з Ангелом. Він розповів мені історію кохання, їхнього кохання. До речі, цей чоловік заразив кохану вілом, а потім кинув її. Читаючи листи, він довго плакав. Я не казав йому, що пізно, не розраджував. Адже він винен! Винен! Він убив ту, яку я кохав понад усе, не наважуючись визнати це. Тліночко, чекай мене - я прийду. Залишилось зовсім недовго."

Розділ 1.
Важко , коли все набридає. Але я не відчуваю цього . Стогнуть старі колонки , вибльовуючи якісь незрозумілі слова англійських пісень . Мені гидко до тошноти . І не лише тому ,що я нічого не тямлю по-англійському , а й тому, що людина , в якої так часто помирають мрії , не може вічно бути сильною . Колись вона ... Даремні слова , вони ж не про мене ! Єдине ,що тримає ще тут, це дитинство , спогади і ... Біблія, яку я не до кінця осягнула і яка , я впевнена , найбільше допомагає мені. Час від часу здійснюю подорож у своє дитинство. Як? Зовсім не "машиною часу ", не через єгипетські гробниці, не за допомогою кібернетики ... Зараз побачите .
Витягую з найдальшого кутка тумбочки (сховала , щоб не бачила мати)маленьку коробочку . Набираю в п'ятикубовий шприц своєї "мандрівної крові"-*в*-крб...-і повільно вводжу її у вену. Боляче ? Страшно ? Зовсім ні. Я ж дитина свого покоління . Ми безстрашні . Люди "золотого віку", яким нічого не треба і все можна : пити , курити , колотися , займатися сексом (з презервативом і без) та хворіти живою смертю , провіленою і низькою . Таке життя. Не лякайтесь ,батьки , дідусі і бабусі і "наші предки із могил ",адже ви самі дали "добро" на таке сьогодні . До того ж ,нам же не страшно !!!!!!...
О, почалося ...Зустрінемось ТАМ ....
* * *
-Привіт . Ну й довго ж тебе треба чекати . Ми вже почали тривожитись
-Ти що , малий , забув , з якого я століття? Не вперше ж . Потрібно звикати! Ми тепер по-своєму розуміємо пунктуальність .
-Сідай . Пам'ятаєш, на котрій зупинці маєш зійти ?
-Аякже."1990". Тут все починалось .
-Ну що ж бувай. І не затримуйся там довго , а то не зможеш повернутися у свій благословенний вік ...
- Я б з радістю ... - подумала я тихо , коли важкі колеса ударами серця почали відстукувати дорогу .
* * *
"Любий Ангеле,
пишу з надією , що минулий тиждень був лише сном , жахом, поганою ілюзією, фантазією наших ворогів . Але твоє мовчання яскрить очі сонцем реальності і гірка думка б'є у стотонний дзвін правди , що резонансує у кожній годині мого життя: я зруйнувала все. Сама . Тобі , мабуть , потрібні пояснення.Чому я того січневого вечора розірвала, ніби нещирого листа, на клаптики наше по-дитячому чарівне кохання ? Чому на міліонні напівп'яні "Вибач, коли щось не так. Я більше не буду" я відповідала єдино правильною у ті хвилини фразою: "Все закінчено"? І чому ти не намагався навіть зупинити мене, коли кожен мій крок відлунював до твоїх підліткових мізків,шукаючи у лабіринтах звивин одне рішуче слово, що мало опанцеритися у крик: "Стій !" ? Чому в цю морозну ніч, змішуючись із моїми ( і твоїми?) слізьми з неба плакався ... дощ ? Чому на міліарди зелених "чому" є лише одна відповідь -....? Я хочу відповісти, хоч, напевно, вже занадто пізно .
Цей світ дуже складний . Ті , що кажуть "в коханні треба вибивати клин клином ", помиляються. Можна тільки вбити чергове почуття поруч із попереднім. Байдуже , легше чи глибше. Я не хотіла (та й зараз не хочу) закохуватись в тебе , бо ми різні ( сотень молекул різності не вистачить , щоб склеїти це слово - їх тисячі). Зрештою , є багато, дуже багато людей , які стоять між нами, забороняють мені тебе . У тебе , Ангеле, інший погляд на любов : я хотіла бачити тебе романтиком ( майже як Ромео) з букетами троянд , присвяченими мені піснями , готовністю виконати будь-яке бажання ), а ти ніколи навіть не танцював ні зі мною, ні для мене (єдина пожертва мені - два брейк -дансівські рухи , які я і в сні тепер могла б відтворити ).Твої листи останнім часом приходили рідше , ставали коротшими, а їх суть зводилась до банального : " Вибач , що довго не писав . У мене нічого цікавого . Пиши." А що я отримала у останньому конверті ?!! "Дуже чекаю на твого листа . Пиши ." Шість слів ! Ти навіть не поцікавився ,
І ще тисячі причин .
Я вважаю своїм обов'язком розповісти це Тобі.
Ангеле , я сумую за Тобою .Невже запізнилася і клин вже вбитий , міцно і глибоко! Думаю про тебе щодня . Хочу тебе побачити , щоб пояснити геть- геть усе.
Пам'ятаєш , ми домовились написати одне одному "прощай" , коли зайде зірка нашої щирої дружби ? Я не підписуватиму листи . Ти й так знатимеш , хто вмів завдати болю .
Прощай."
* * *
Потяг зупинився і мене чомусь занудило. Вже пізно (!), а квитків уперед в минуле нема .
-Розгулялися ! - прошамрала невдоволено стара кляча на станції .-В минуле їм ,бач . Може, ти ще захочеш у Київську Русь ! Або познайомитись з Петраркою !..
("З охотою ,- подумала я.- У нас багато спільного .")
Відьма XX? ст. й дальше незадоволено тарахкотіла .А все через те , що я хотіла квиток у 1984 рік . Виявляється, не можна :"мала ще та й взагалі," і у 1988 рік також не можна :"І так насміхається над Союзом , дайте хоч останні роки нормально дожити ." З великими труднощами купила останній квиток у 1990 рік, та й то не обійшлось без хабаря.
З яким настроєм я їхала сюди ,знаючи, вже пізно . Пізно , пізно , пізно!!!

* * *
Маленька Вероніка йшла веселою сільською вулицею до школи. Вона вже сприймала по дорослому(кажуть, дехто народжується дорослим ; дівчинка належала саме до таких ).Урочиста лінійка. Багато чужих очей. Погляд, втуплений у вишивку на голубенькій спідниці, і незрозумілі , перші в житті зазубрені слова , що їх так шелесно дріботять мармеладові уста :
...Прощайте , іграшки ,ляльки,
Сьогодні я іду до школи .
Можливо, це був єдиний винятковий день в історії Всесвіту , коли на сонячному небі бешкетливий Антерос стріляв теплими зірками , одна з яких випадково впилася в серця двох малих , ще незнайомих між собою першокласників і без їхньої згоди запалила фігури , немов козаки по берегах Дніпра в дні татарської навали , від одного до іншого серця .
Ендрю пробував захиститись від Вероніки, кохання до неї , але не зумів , і не зможе ніколи -ніколи в житті . Якби у цій хлопчачій голівці тоді могла б хоч пискнути думка , що саме його поведінка, зініційована коханням, день за днем , рік за роком буде різьбити егоїста з ніжного дівочого серця! Якби Ендрю здогадувався , скільки твердих і рішучих "ні!" він почує з цих тонких червоних уст , які ще не раз кривитимуться у саркастичне "хм!"
Отож , ці дві маленькі крапочки будуть триматись постійно на певній відстані , - точці притягання і відштовхування , - не піддаючись потягу , і правильно робитимуть , бо любов може спалити їх , знищити . Жертвуючи собою , вони зуміли вижити . Та чи варто було це робити ?
* * *
Літо. Сонце заховало пізніх метеликів під витрішкуватими руками лопуха. І пішло спати. Місяць тільки-но з тяжкої роботи , хотів помитися , повечеряти і відпочити. "І ніяких прогулянок ,"- подумав невдоволено . Та й хто б поводився по-іншому , коли вже третій місяць не платять зарплатні , до магазину привозять черствий хліб , за яким потрібно стояти у довгій черзі ?!
Почувши галас на вулиці , Місяць, не зумівши побороти цікавість , запаливши дешеву "Приму" без фільтру , вийшов на небо ."Знову вона!"-подумав і усміхнувся лагідністю десятирічного . Вероніка ж у колі друзів-ровесників "гасала" на сусідському велосипеді взад-вперед по селі . Лише в такі хвилини вона по-справжньому почувалась дитиною . Радісно , весело , ох!.. І байдуже ,що завтра збудять у п'ятій ранку , щоб гнати череду ; бо неподалік вона бачила Ендрю . Він якось дивно заряджає її до життя. Вже п'ять років
сидять за однією партою , а не може звикнути до його присутності .
До гурту підійшов ще один хлопчик . Та хто це ?Не можу розгледіти , дуже темно…
-Вероніко , можна з тобою поговорити?
А , та це ж Ендрю . Та що йому потрібно так пізно ? Можливо , зошит з домашнім завданням . Давайте послухаємо (чи підслухаємо ?). Ось вони стоять: однакові кросівки , протерті джинси, напіврозщіплені на два розміри більші байкові сорочки... Чергові діти Шекспіра .
-Ну , що ти хотів ?- питає вона задеркувато , а очі аж світяться від радості , яку неспромога приховати .
- "Ти така гарна" ,- подумав Ендрю в голос і нарешті зважився запитати : -Будеш зустрічатися зі мною ?
-Ні ,- відповіла Вероніка , ніби заздалегідь знала запитання .
-Чому ?- він здивовано закліпав очима .-Чому?
-Дивний ти ,- лише сказала дівчинка . (" Щоб захистити нас . І не рань мене своїм поглядом, будь ласка.").
Цієї ночі вони ходили в гості один до одного . У сни , в думки , у мрії.
* * *
"Ангеле , любий мій Ангеле!
Я вже написала тобі одного листа . Не знаю, що ти зрозумів зі сказаного мною , але відповіді я не отримала. Отже , ти ображаєшся на мене чи навіть ненавидиш мене. Не уявляю , про що говорити з тобою. Тебе вже давно нема . Я хочу бачити твої очі , доторкнутись до твоєї руки , попробувати терпкість твоїх уст . Мені боляче , коли до тебе дотуляються інші . Пробач. Цього разу не напишу "прощай" , бо , здається , таки кохаю ".
* * *
Я закриваюсь подушкою і плачу , реву , так що краплі дощу бояться притулитись до шибки холодною щокою безвісті …
Добре , коли б ці слова я змогла сказати про себе . Але я ніколи не плакала від життя . Не знаю : це черствість чи загартування , але правда . Тому з мого словника автоматично випадає чимала група слів. Хоча ні , інколи я можу плакати . Наприклад , коли думаю , що багато рідних, дорогих мені людей помре швидше за мене; чи що там , після смерті , ми не пам'ятатимемо нікого із земного життя . Але зараз мені не до цього . Залишається маленька плямка на лівій руці від чергового уколу. Сонно закриваються очі . Безглуздо б'ється уривками думка, що "не люблю мацати на чужій руці набубнявілих вен..." , що мені "не потрібне таке життя ..." Вам стане смішно : я відпливаю ....
* * *
-"1995".Виходьте ! Звідки ви взялися на мою голову . Працюй, працюй, а подяки ніякої! Теж мені "вибрані"! Та хто ж вас вибирав, байстрюки залізного століття, незареєстровані покидьки!!
-Ну й старі пішли. Навіть лаятись по-сучасному не вміють. А ще й провідник. Та й на якому експресі! Либонь не однією тисячею набив кишеню шефові.
-Нічого. Відбере своє. Он які ціни! Вже й згадувати людина не має права. Де ж взяти ці гроші?
***
Весь урок Росава сиділа, мов обкурена. Вона не зважала на нудні монологи Спиліги Кравлівни, що в минулому, мабуть, працювала асистенткою гіпнотизера.
Був початок грудня. Учні сиділи в курточках і шапках та боялись навіть дихнути, щоб не розтопити спокій; але їм було добре вже тому , що вчителька не звертає на них уваги.
Деякі ще спали, деякі вже спали. Росава, як і інші однокласники, почервоніла від холоду, права рука викриваючи тремтіла на парті і, забувши всі букви, виводила якісь закарлючки.
-Швидше! -подумала школярка. Немов почувши її прохання, проскрипів грубий дзвінок. Спочатку десь укінці коридору, а потім все ближче-і-ближче. Учні стерлися з класу, позамітавши за собою вчительку.
-Ну ось, а ти прибирай, -хтозна-кому дорікнула Росава. -Ще й Сергій не прийшов до школи! -(Як вона сердилась тепер на свого сусіда по парті!)
Росава принесла зі двору велике і важке відро льодяної води, щоб мити підлогу, поставила посеред класу-і вражено застатуїла біля нього: на парті сидів і сонячно дивився на неї однокласник Вілій.
-Вілику, чому ти не йдеш додому?
-Там вже темно, а ти одна, та й роботи багато. Давай допоможу…
…І ось вони йдуть додому, лагідно знущаючись маленькими чоботами над свіжим, щойно спеченим снігом.
-А тобі не буде страшно вертатися назад, Вілику?
-Ні, Росавочко, що ти. Своє село. Все тут знайоме.
-Ось ми і прийшли. До наступного тижня. Дякую за все, Вілику.
-Це тобі, -хлопчик похапцем передав щось Росаві, різко повернувся і пішов не оглядаючись.
-Якийсь дивний, -подумала школярка.
Перед сном дівчинка витягнула з кишені червоної з синім куртки вчетверо складений клаптик паперу, на якому було написано лише три слова: "Я тебе люблю."
Вони не були для Росави новиною…
***
"Привіт, Ангеле!
Це знову я. Та, що згадує тебе по кілька разів на день. Чому ти не озиваєшся? Я не знаю, чи продовжувати тебе любити. Мрію про час, коли зустрінуся з тобою. Така безглузда розлука викопує з мого серця рештки сумління, які муляють в оці, заважають дивитись реально на світ.
За цей час я зовсім не змінилася, от лише кохаю тебе більше. Як би я хотіла знати, що ти теж такий, як був.
Не впевнена, що ти зможеш мене пробачити. Але я знову-й-знову згадую ті короткі дитячі ночі, де, повні білої чистоти, два ангели піднімалися на небо й обережно ходили по зірках, щоб не збити котру-небудь; вони ніжно торкалися вершечків дерев, щоб не зламати найменшої бруньки; вони тихо дихали, щоб не заважати вітру по-донжуанськи тинятися над землею, -це ті ангели, які врешті-решт необачно розбити свої серця.
Тепер немає двох ангелів, є тільки два покутники, які ніяк не можуть зустрітися.
Я пам'ятаю букетик троянд, які ти зірвав на бабусиному городі і подарував мені. Якби я знала, де в'януть ці троянди, я б поставила на тому місці пам'ятник нашому коханню. Я б нащепила їх , як паростки дитячих мрій, і приходила б тепер щодня молитися до них за нашу зустріч.
Ти не печаль мене, не ненавидь. Я не можу тобі сказати, хто саме винен в усьому, бо й сама точно не знаю.
Впевнена, що ти приїдеш і ми зруйнуємо прірву, яку вилили сніги за останні два роки."
***
Дуже болить рука, поцяткована синяками. Я зціплюю зуби. Ніколи жаліти себе, час виходити. Стомлений голос шепче по мікрофону:
-Шановні пасажири. Зупинка "1998".
"Шановні"! Ну й словечко випалив. Мабуть, у книжці прочитав. Я знаю його з минулих поїздок ("Ходять тут всякі шльондри."- "Дядьку, це ж мода така."- "Заткни свою розфарбовану пельку, а то так замалюю, що очей не буде видно, вилупки нещасні!").
-Дівчино, швидше. Тут багато виходять, а зупинка всього тридцять секунд.
-Чому так мало?
-Незалежна держава. Сучасні ціни на час…
"Може, познайомимось?"- "Мене звати Вова."- "Рада."- "Я теж. А Вас як звуть?"-"Це моє ім'я - Рада."- "А, зрозумів. А ви чого сюди, хочете щось змінити?"- "Пізно. Туди , де мені треба, не їздять поїзди. А ти чого?" - "Нудно. Хотів розважитися." - "Недешева розвага." - "Була б недешевою, якби мати сьогодні не виходила заміж. Втретє." - "То в тебе було троє батьків?" - "На 1998 рік - так. Тепер вже п'ятий підмітається . А мені все це. О…"
Ми продовжували йти.
-Куриш?-запитав він.
-Словами під носом.
-А ти , випадково, не з ХІХ ст. , правильна така, ви-хо-ва-на.
-А оце бачив?-показала я синь своїх рук. -Думаєш, від хорошого життя?! Ось і прийшли. Тобі в які двері?
-"Помилки Гіменея". А тобі? "Перша любов"?- засміявся він після секундного здивування:-Хіба таке буває?! Пардон, я не знав.
***
Дзвінка вже йшла додому, рахуючи кроками тепле осіннє листя, коли її наздогнав Квітик, даючи якусь записку. На листку жовтневого паперу були рядки:
Дав би тобі сонце-та воно високо;
Дав би тобі небо-та воно далеко;
Дав би тобі серце-не можу дістати.
Дам я тобі фото, як схочеш згадати.
Слова, звісно, списані із старої маминої "Анкети" чи "Зошита спогадів", але не це основне…
Вона ВЖЕ знала, що відповісти. Наступного ранку перед уроками в щоденнику Квітика лежав обрамлений смутком-егоїзмом аркуш-відповідь:
Я сонця не хочу-воно не зігріє зимою;
Я неба не хочу-з ним дружать одні тільки хмари;
І серце твоє хай лишається завжди з тобою.
І фото не треба. Бо ти мені просто не пара.
З цього часу вона почала забувати його. І цей процес триватиме доти , поки їздитиме експрес "Теперішнє-Минуле"; поки є з ким порівнювати; поки гострі голки-в шприцах, а на поличці, за книжками, у самісінькому кутку є маленька баночка з написом *в*крб; і поки тримається цупко за волосся нудне життя; поки є час для спогадів…
***
"Ангеле.
Сірі малюнки на склі відвертають мене від життя. Для чого це існування? Щоб, як і з усіма, хтось погрався зі мною в любов, як із чужою гітарою, а потім відкинув, ніби зайву думку, приславши півсердечка в конверті ( другу половину залишають на пам'ять). Я ж зовсім інша. В мене сотні сердець. Уявляєш, скільки потрібно людей, щоб звільнити мене від цього тягаря?
Розум радить не любити тебе. Вклеїтись, як муха на липучку, у когось іншого теж не хочу, Ангеле. Яке гарне ім'я. Хто тебе так назвав?"
***
Мене хотіли вилікувати: мати, родичі, знайомі. Хіба можна керувати вищою силою? Невже можна "оздоровити" спогади, не поранивши особистості? Не впевнена.
Мамо, не дихай на мене, як на двогодинне курча. Ти не заборониш мені думати. Я знаю, ти любиш мене, але це не виправдання. Звідки синяки на руках? Від волейбольного м'яча. Закрий двері, бо холодно. Що? Але ж ти знаєш, я ще не можу настільки вигадувати. То інший щабель. Не знаю: вищий чи нижчий… Подай мені шприц. Що це?!?
Заспокійливе. Принаймні, на один спогад. Зроби мені укол. Ні, не треба повертатися. То у вену. Отак, добре, і … пробач мені, мамо. Я ніколи до цього не брехала.
***
-О, нові вагони! Невже й квитки дорожчі? Ви не знаєте? - звертаюся до пасажирки поруч. - О, ні, не може бути! Як це: "квитки у один бік"? Я не хочу залишатись у минулому. Ні?
Ще краще-це експрес у майбутнє. Мамо, ти ж ввела подвійну дозу! Пробач мені, матусю, молися за мене. Я прощаю тобі свою смерть. Та чи простить цю смерть мені Бог?
Доїздилася…
"Як терплю, коли м'яз відстукує у мінорі пусті слова, а Душа мимохідь відшукує і в минулого вирива… І любити нам заборонено, бо не витерпить серце те. За якими ж тоді законами у життя ви мене прете?! Але хочеться, дуже бажано дописати усі крапки. Та чужії дихання вкрадено і заповнено злі рядки.
Вже останні удари продано. І життя не лежить на дні. Відчуваю, що дуже холодно…"
- "…Я вмираю. Вогню мені!"
-Не вмирай у мене на руках!
- Ангеле, любий мій Ангеле. Ти не визнавав любові, яка не вміє поступатися, прощати, та хіба щось інше було б любов'ю?!! Ти вдавав, що завжди розумієш мене, хоч робив усе наперекір. Моя любов не така, вона справжня, тому її й не може бути.
Не плач. Чому ти плачеш? Я ж примусила себе любити по-твоєму, зрадивши зорі свого кохання. Я вперше в житті пробачила-пробачила те, що навіть ви, люди, ніколи не прощали.
Мені важко говорити…Але легко іти звідси. З цим світом мене уже ніхто і ніщо не пов'язує. Я втратила матір, знайомих, рідних через вічне прагнення говорити " в очі гірку правду".
Я й досі не розучилася цього.
Слова, сказані мною тут,- останні. Я знаю, що ти пам'ятатимеш мене лише до перших дверей . Питаєш, чи мені важко, сумно? Ні, я вже належу іншому світові, в якому ніхто з вас мені не буде потрібен, як, зрештою, і я вам.
Підніми мене… Ні, я зовсім не хочу подивитись у вікно на небо чи сонце-вони не продовжать мого життя. Мені потрібні твої очі…
Не плач. Сльози-блюзнірська маска. Будь хоч раз собою. Пам'ятай, я любитиму тебе до кінця життя. Тим паче, що залишилось недовго…
-Кохана, не вмирай у мене на руках! О ні! Лікарю-у-у-у! - він впав на її ще тепле тіло: - Брешеш! Ти брешеш! Я буду потрібен тобі і в іншому житті… Почекай!
Через хвилину два голубі ангели по перших променях сонця вели дві Душі у Чистилище.
Він був дійсно потрібен їй.

Стоячки
Вона приходила на твої тренування. Подавала тобі шкіряні рукавички, зав'язувала на них шнурки, допомагала піднятися при падінні, знімала смердючі кросівки з твоїх ніг, подаючи другою рукою перезувне. Як закоханий першокласник , допомагала після тренування нести твій рюкзак, та ти ніколи не помічав її.
Вона пила з тобою пиво , курила кальян, цілувала тебе п'яно і пристрасно, але коли доходило до сексу, ти її відштовхував. Комплексував. Хоча, по очах це бачила ― хотів її.
І тоді вона телефонувала до тебе, а ти йшов, спілкуючись з друзями, і як найдорожчий подарунок, для неї була твоя ніколи не виконувана обіцянка "зателефонувати пізніше".
Ти приходив додому, вона готувала тобі вечерю, прала твої брудні речі.
І все, що їй було потрібно від тебе ― лише ласкаві слова, ніжний погляд, але й цього їй ти ніколи не давав.
Вона бачила тебе ― маленьке, брудне кошеня з манією величі і завжди намагалась захистити від розбитих ілюзій. Достукавшись, вона хотіла лише допомогти тобі.
На відміну від інших чоловіків, ти ще не зрозумів її значимості. Тому її у тебе так мало.
Вона ― жінка у твоєму житті.


Напередодні
Коли зрозуміла, що тут для неї все закінчено, почала плакати: так їй хотілось залишатись людиною. Але вона ― ангел, її завдання виконано ― і потрібно повертатись додому.
Не виключено, що на неї чекали якісь інші завдання. І це трішки заспокоювало.
А тепер сиділа і плакала. І не лише тому, що потрібно залишити усіх виконувати власне завдання, що так звикла до проблем, так навчилась жити болем, що навіть ДІМ згадувати боляче(бо ТАМ не буде болю).
Відчувала, що повинна залишити його(подібне було і перед першою розлукою, тільки без відчуття завершеності).
Сльози. Ці солоні сльози. Вона навчилась плакати ― і від цього було тепло. Всі справи завершено. Всі рядки дописано. Залишились лише формальні речі― переїхати до країни, з якої вже не повернеться сюди. Це знає точно. А якщо і повернеться, то іншою ― теж з особливим завданням , яке вже не стосується його.
Їй було шкода залишати своїх рідних ― занадто важко тим жилося. Не впевнена, що досі допомагала їм, але принаймні ділила ці проблеми… Шкода, але досі її завданням були не вони, а він.
Тепер з ним все буде гаразд. Принаймні він вибрав ту ж дорогу болю, що й до приходу на Землю. Чи було їй важко з ним? Ні. Чи допомогла якось йому? Так. Принаймні, намагалась…
І ще. Вона дуже вдячна йому. За те, що саме він навчив її любити. Вона йде із цією любов'ю. Чи навчився цього він сам? Не знає. Це може стати чиїмсь наступним завданням. Сумнівається, що це доручать їй. Ну й добре!
Вона ж не хто-небудь ― ангел. Не зважаючи на ці людські почуття, вона прагне змін. Їй цікаві інші планети, інші галактики. Вона не прив'язана до відносин на Землі.
Вона любить вас. І ці останні сльози пролиті за ваше щастя.
Прощайте!



Ведмедик у клітинку
Усе починалось картато, допоки не прийшла смерть. Вона знала, що помирати ― легко, а тому не розуміла, чому рідні так не люблять її через, на їхню думку, легковажне ставлення до своєї кончини. Вона знала, коли помре. Мабуть, тому, що не закривала на це очі, як усі інші, що не боялась цього.
"Коли я помру, не сумуйте за мною. І не справляйте поминок. Я впевнена, вони мені там не потрібні. Як і вам тут."
Вона сміялась із їхніх уявлень про смерть. Показувала їм "довгого носа". А вони лише здогадувались, що вона у чомусь права.
Вона піддавалась депресіям, коли просто чекала на чергове завдання. Вона не вміла, як усі, гаяти час, роблячи вигляд, що живуть. Дискотеки, бари, гучні компанії і , мабуть, щось інше. Це вже її не стосується. Але часто у такі моменти ставало сумно, бо була одна у такому розумінні життя.
В останні місяці нерідко задавалась питанням, навіщо їй Він? Вона думала ― зовсім недавно, ― що вони схожі, прийшли з одного полюсу, зрештою, це він допоміг їй відкритись. Та він занадто часто помилявся, як на майже ідеального. І вона не тільки не хотіла його змінювати, а й ніколи не намагалась серйозно поговорити з ним про це. Бо кожна людина сама повинна вирішувати свої проблеми.( А може, вона була занадто лінивою егоїсткою, щоб присвятити себе комусь іншому?)
Вона почистила зуби, помила і з'їла грушу.
Сіла, щоб трошки помалювати…
Потім вона померла.
На її піжамі мирно спав червоний ведмедик у клітинку.



Алло, Берлін?
Вона віддавалась мріям, як біблійна блудниця, і лише тепер захотіла звільнитись від цієї залежності. Вона знайшла призначену їй людину. Була у цьому впевненою.
Розмінювати себе на інших не хотіла, вважала недостойним, не вартим уваги. Світ ілюзій її не цікавив. І не лише тому, що її багата фантазія вичерпала себе майже повністю, а через те, що появився новий світ, значно цікавіший, який не потрібно вигадувати, в який потрапляєш, тільки-но закривши очі.
Боротьба цих двох містицтв тривала. Ніяке не перемагало, бо їй було байдуже.
Сновидіння стали цікавішими, повнішими.
Вже давно помітила одну закономірність: коли їй стає важко, у сни приходять друзі з її дитинства, особливо один. Він завжди сідає поруч, бере її за руку ― і стає все зрозуміло. Вона ладна ніколи не прокидатися, щоб бути з ним.
Зараз її не цікавить, що це можуть бути ігри якихось нижчих сил, які знають її слабинку, бо вона по-справжньому вірить в існування окремого паралельного світу, в якому всі ми залишаємось дітьми. І точно знає, що колись обов'язково туди повернеться. І повернеться дитиною!
Її розбудив дзвінок.
Невизначений номер.
― Алло, Берлін? Я виїжджаю…
Це була лише проста формальність. Не важливо, на якому кінці цієї зеленої планети заряджаєш батарейки, основне ― жити повертаєшся у свій світ…





Боягузка
Вона їхала туди, щоб знати, від чого відмовляється. Це був іспит. Найважчий у житті. Робилась ставка на душу, і тільки вона вірила у свою перемогу. Більше ніхто!
Було важко? Напевно, але вона вже звикла до цього. Важкі валізи чекали у шафі, щоб не лякати майбутньою розлукою рідних.
Він не дзвонив. Та тепер їй було по-справжньому байдуже: якщо кохає, то сам знайде її, якщо ні ― вона була готова. Їй потрібна була лише любов. Тепер вже знала точно, що не впевнена у тому, що вийде за нього. Вона не бачила його любові, а їй, як кожній жінці, це було ой як необхідно! Знає, що сама винна у тому, що він не дарує їй квітів чи інших подарунків(а так хотілось, щоб він міг читати найприхованіші думки!), що не співає під вікном пісень, не здійснює романтично божевільних вчинків…
Їй набридло…
Якщо ж їхнє кохання ― справжнє, то тисячі ніхто не завадять їм бути разом!
Автобус виїхав…
На вокзалі залишилась заплакана мати з сумним братом.
"Чи побачу я їх?" Боягузка! Вона боїться лише того, що колись повернеться у цю країну, в це життя, зваблена Заходом…

…Вона усміхнулась, купляючи зворотній квиток. Через чотири місяці. "Тепер потрібно подумати про те, як вдома зароблятиму гроші … на квиток до Тибету."

Вона
Вони довго розмовляли. Він не вмів любити, а тому лише запитував, запитував… Її відповіді були останнім подарунком перед прощанням, хоча вона так і не дізнається, скільки він зрозуміє( якщо зрозуміє щось взагалі) зі сказаного. Книжні запитання, сюжетні репліки.
Вона згадала, чому покинула його вперше. Все повторюється. Хоч ні, тепер совість не мучитиме її роками, тепер все Назавжди, по-земному, звісно.
Вона не звинувачувала його в нічому. Була лише по-дитячому спантеличена: чому він брехав? Ті дурні дорослі фрази опісля все пояснили – він просто один з багатьох.
Вона любила його. Вона так і сказала йому: «Я люблю тебе. І тому не хочу, щоб те, що у нас було – а не кожному дано пережити стільки гарного – перетворилось у болото…»
Він був по-своєму чесним з нею. От тільки запізно!
Вони ще обов’язково зустрінуться. Вона мусить час від часу бути поруч, щоб нагадати йому про Життя.
Вона плакала, дивлячись на море. Він думав, що вона прощається з морською гладінню, а вона хоронила їхнє кохання. Щоками котилися сльози.
Хоронила, щоб у наступному житті почати все спочатку. Вкотре.
Він забув про це. Вона поважає його право помилятись.



Дівчина-голограма
Це була мить. З тих , коли ми розуміємо, що стаємо богами! Для нікого більше вона не матиме такого значення, як для окремої істоти, посвяченої у паралелі існування.
Вони якраз розмовляли: Вона – про дітей Індіго, Він – про те, як щасливо напивався останніми роками, з ким ділив сигарети, горілку та ліжко. Її не боліло – навчилась пропускати через себе як любов, так і біль. Вона не жаліла Його – навчилась не шкодувати людей, бо вони просто не потребували її жалінь.
Погляди обох були втуплені на нічне море, яке впивалось їхніми словами, дихало її легенями, бо його були прокурені…
Раптом Вона побачила чітку срібно-фіолетову голограму коротко підстриженої, два метри висотою жінки у спідниці, обернутої спиною до моря. Все тривало тільки півсекунди…
Вона сказала Йому про видиво, та Він тільки посміявся. Вона не хотіла продовжувати, бо так потрібно було б уводити його у свою реальність – а значить: давати собі надію, що він теж із нових, а це було не так. На жаль!
Всю дорогу додому вона думала, що б означало це видиво?
Минулий приїзд? Минуле життя? Хтось із її нового світу?....
Одне знала точно: це ніяк не пов’язане з тим, хто сидить зараз поруч, на піску, ні з його життям, ні з майбутнім. Він помер…
…І вона почала гаряче молитися за його спасіння.


Коли помирають мертві…
«Він заледве тримається в моєму світі», ― думала Вона, але помилялася. Скоро зрозуміла, що його там і не було. Ніколи. Це Вона вміла жити у двох світах. Більше, звичайно, у другому, аніж у цьому, де заробляла гроші, щоб бути вільною від опіки інших, щоб могти просто так, коли заманеться, сісти на будь-який поїзд…
«Я б хотіла, щоб у мене в кожному місті був такий друг, як ти», ― сказала Вона.
Довго згадували картинки з минулого, як випадково знайдені на чужині люди згадують Батьківщину – частину минулого. Він не розумів, що те, що для нього – минуле, для неї – ще й теперішнє і майбутнє. Щоб затягнути його якось у свій світ, бути поближче, Вона обняла його міцно-міцно, та було пізно – він не захотів піднятись до неї, а вона ніколи вже не спуститься по нього, бо він цього не хоче…
«Мені залишилось недовго. Я скоро помру… все побачив… попробував…»
Дурень.
Ти помреш тоді, коли потрібно, а тепер – і далі зустрічатимешся зі своїми друзями, дівчиною, рідними; повернешся з моря – одружишся, навіть будеш щасливим. Час від часу намагатимешся потрапити у наш світ, тобі це навіть буде вдаватися. Через десятки років між іншим зрозумієш, ким була я , а може, навіть мою любов( є імовірність , що твої діти будуть «з наших»).
І не кажи, що ТУТ ТАК НЕ ЛЮБЛЯТЬ.
Люблять, повір.
І не жалій себе.
І мене.
Я люблю тебе.

Хто він?
Вона не може зрозуміти, хто він. Той , що йде поруч. Той, кого , напевно, хотіла б бачити поруч все своє життя.
Вона могла б запитати його : "Хто ти?", але не впевнена, що почує точну відповідь.
Інколи їй здається, що він ― найгірший для неї варіант, зовсім не вартий її , та й нікого іншого… Він ― жорстокий, самозакоханий, безсердечний, іронічно зверхній… (він сказав: "Можеш далі продовжити цей ряд…")
Але для неї існує й інший він: розумний, інтелектуально вищий, який розуміє всі її недоліки і не лише пробачає їх, а й робить все, щоб запобігти її духовному падінню; він не дозволяє їй помилятися, хоче бачити її сильнішою( він забув, що вона ― жінка, мати, берегиня домашнього вогнища, а не мисливець) ; такий він по-своєму, але все ж кохає її. Вона це відчуває.
―Вибач, я не можу знайти середини, якою б золотою вона не була.
"Хто він?" ― питали її.
Вона знала, якщо змішати ці два уявлення про нього, то вийде її ідеал. І саме тому вона кохає його ― його, неіснуючого, рідного і чужого, від якого їй нічого не потрібно, окрім …



Хоче
Підійти і обняти його найщирішими дитячими обіймами, відчути подих його легень, тепло і пружність його тіла, але навіть два сьогоднішні вони не замінять Його колишнього.

Вона прийшла сюди через багато-багато років, не дочекавшись його ВДОМА. Він був у тому ж місті, до якого вона так і не повернулась півстоліття тому. Він стояв біля свого пам'ятника, поставленого ще при житті, і думав про неї, вперше за стільки років. Вміючи читати думки, вона , проте, не використала цієї можливості. Вони оба вже не цікавили її ― один старий, покритий зморшками, а другий ― мертвий, холоднометальний. Колись він її багато навчив. Вона була вдячна йому за це.
Він прожив насичене і цікаве життя. Та чи був він щасливим? І чому за стільки років з-поміж десятків інших жінок зі свого без перебільшень бурхливого життя згадав саме її? Може, зрозумів правильність її вчення? Може, нарешті осягнув, що втратив єдиний шанс на мільйони життів бути по-справжньому коханим( адже вона-таки по-справжньому кохала його)?
…Вона помітила сльозу на його щоці. "Знову плаче… Не люблю чоловічих сліз."
І вона пішла. Доганяла маленького хлопчика, який витягував із кишені пачку сигарет. Він був її новим завданням. "Willij, rauche nicht! Ich erzähle darüber deiner Mutti!" Але малий задерикувато відповів: "Ich habe keinen Angst. Das ist nicht meine Mutter. Meine Mutter ist tot! Ich tötete sie! Ich! Ich... ich..." ― і малий Вілик побіг у напрямку до моря. "З цим мені прийдеться важче",― подумала вона. І побігла наздоганяти своє нове "завдання".
Маленька дівчинка, яка після смерті матері повинна опікуватися своїм молодшим братиком. Так триває вже шість років. І не закінчиться й через півстоліття. Але вона допоможе йому, як допомагала іншим. Бо вона ангел. І вона дуже любить цю планету і цих людей. Вона цього хоче…


Затримати?
«Допоможіть! В мене нема нічого, але я щаслива! Хочу знайти когось, що відчуває щось схоже до людей і до життя! З любов’ю.» ― коротке смс у десятках варіантів трьома мовами облетіло декілька країн.
Десятки років тому його батьківщина була знищена. Морально! Він розумів це! Він розказав щасливу історію свого життя – щасливою вона могла б стати для нього, якби він пройшов усе до кінця!
Він прослужив п’ять років у Французькому Легіоні і повернувшись, отримав змогу порівняти Країни Африки, Азії зі своєю багатою європейською. Зародки його душі відчували дисонанс. Він питав її, чому у них все по-іншому, чому інші можуть жити бідно, але щасливо?
Поволі прокидався, але раз у раз повторював, що не вартий її…
Вона розмовляла з ним, розмовляла з ним довгими зимовими вечорами, намагаючись відкрити в ньому Ангела – і той поволі відкривався… І досі пам’ятає його занадто м’який голос із романською примхливістю – він був черговим її завданням, на яке не потрібно було чекати як на ще одне переродження. Вона любила і його! Як і в кожні стосунки, вкладала в нього душу, та він не міг так довго триматися на високих частотах – зривався все частіше.
Врешті вона відчула, що зв’язок із ним втрачено.
Остання смска, що надійшла з його номера – «Доброго дня! Я – його батько! Він потрапив у катастрофу – він не зможе тобі написати. Я думаю, він тебе дуже любив.»
Любив…


Він її ніколи не жалів
― Я не пожалію тебе, ― казав він щоразу, коли вона поглядом зверталась до нього після чергової поразки, якими життя її нагороджувало.
― Мені й не потрібно, ― відповідала йому, і була вдячна вже за те, що допоміг пережити лічені хвилини слабості.
Вона завжди знала, що для того, щоб піднятися, спочатку потрібно впасти. Такі моменти не тривали довго.
―Через півгодини все закінчиться. Інакше все життя пішло б на депресію.
Вона знала, що якщо б зараз поруч була її чи бодай його мати, то вони обов'язково б пожаліли її.
"Слава Богу, що біля мене лише він", ― подумала і усміхнулась.
…Потім були сумніви, сумніви, сумніви…
І одного дня нарешті зрозуміла, чому він не жалів її: кохання і жалощі ніколи не ходять поруч.


Люди у поїздах
Вони були різними. Їх було багато. Вона ніколи не питала їхніх імен. Вони зустрічали її задуманими, стомленими, загадковими, радісними чи злими ― різними: українцями, росіянами, поляками, нідерландцями, корейцями. А проводжали завжди однаково ― з усмішкою; пропонували свою допомогу, підносили її речі, подавали руку при виході з вагону, дарували жетон у метро("Однаково там зараз великі черги" ― "Дякую"). Ще рік перед тим вона відмовилася б від будь-якої допомоги, проте зараз була переконаною, що не можна заважати людям робити добро. Вона приймала найменшу допомогу так, ніби та змінила її життя на краще.
Дивно, але для цього вона нічого не робила. Іноді просто мовчки дивилась у вікно, іноді ― відповідала на запитання супутників, бо не хотіла залишатися у їхній пам'яті…
Напевно, не хотіла.
Вони назавжди будуть для неї людьми із поїздів, зі своїми неповторними долями, з світами різних очей , які вже стали частиною її життя.
Вона любить подорожувати.
І коли одного разу вона зайде у ваше купе, знайте, що все, що їй від вас потрібно, ― це присутність у цьому поїзді і декілька спільних годин під стук коліс. І їй зовсім не важливо, балакучі ви чи мовчазні, хропите у сні чи у вас безсоння. Вона з іншого світу ― для неї все тут нове і цікаве.


Не вір у неї
Ти їй не потрібен. Вибач, але я мушу сказати це тобі ― вона не зможе: занадто вже кохає тебе. Вона засинає і прокидається з думкою про тебе. Вона дуже дивна, якщо зважати на те, хто вона. Чи, точніше, він.
Вона була ангелом. І завжди настільки співчувала людям, що , як покару, їй подарували земне життя з одним-єдиним завданням: навчити когось кохати так, щоб це не завдавало болю їй самій. Вона була ображена цим аж занадто легким завданням. Смішна. І тому тепер не розуміє інших. Для неї дивно: коли тутешні закони велять "не убий", "люби…", "стався до інших…", то чому людям так важко запам'ятати це, чому вони не вчаться не лише на чужих, а й на своїх помилках? Ці міліонні "чому?" й дорослу її заставляють займатися самокопанням. Вона досі дитина. Спочатку було дуже самотньо. Тепер звикла. Їй просто шкода інших.
А завдання? Ну, це ти її завдання. Вона й досі не може зрозуміти, чи навчила тебе чогось її любов. Вона смакує біль від твоєї невпевненості і недосконалості; іноді вона навіть дякує тобі у молитвах за те, що виявився таким поганим учнем(адже ви разом вже не одне життя): із пробудження у пробудження ти все ламаєш. І так буде доти, поки вона знову не засумує за ангелами і не повернеться Додому.
Не зважаючи на те, що багато доброго навчилась між людьми, вона ніколи тут не буде своєю, але багато з вас колись стане частиною її раси…
Не вір у неї. Вона живе у зовсім іншому світі, за відмінними від цих правилами ― там тонші уроки і вищі частоти.
Не вір їй. Кохаючи тебе, вона може у будь-яку мить покинути Землю. Це видумане нею життя ― лише гра, у яку цікаво грати їй самій. Вона дитина. Ти ― лише іграшка.
Іграшка, яку кохають. Інтуїтивно ти борешся за незалежність від неї . Це правильно, але … не допоможе.
Не вір у неї. Просто будь поруч, коли вона помиратиме.



Його тінь
До столиці вона їхала в одинадцятому вагоні, назад повинна була повертатись у тому ж. Одинадцять ― це його число. Вона дізналась про це зовсім недавно.
Другий поверх вокзалу. Вона стомилась. Стомилась йти до цієї мети, бо все постійно ламалось. І ось сьогодні ніби все гаразд. Залишається чекати. Вона ніколи не зупинялась на півшляху. В якусь мить їй навіть здалось, що це їй непотрібно(доля, інтуїція і все таке.) . Та саме в цей момент вона отримує підтвердження правильності своєї правоти ― вона побачила його-підлітка, такого ж , як на тому фото з трояндою, на одному коліні. Шістнадцятилітній. Ніякого стилю у одязі. Підліткова худорлявість.
Незграбна хода. Ледь помітна горбинка на носі. Чистий, відвертий погляд. Вона не могла відвести від нього очей: "І ти тут, ― звернулась подумки: ― Значить, я все роблю правильно. Я так скучила за таким тобою, бо Він подорослішав…"
Сльози котились у неї по щоках, не зважаючи на присутніх. Вона рідко плакала. І майже ніколи ― на людях. "Це, напевно, від перевтоми."
Як не заставляла себе дивитись у інший бік, його тінь з минулого притягувала до себе. Він навіщось пройшов поруч, продемонструвавши давно забуту ходу, таку любу її серцю.
Наважилась встати і підійти до цієї незнайомо-знайомої людини, та передумала чи , може, просто злякалася: "Ні, я вже занадто стара для нього. Напевно, це його шанс на життя, не зіпсуте мною. Можливо, і Той зараз був би кращим, якби не я."
Вона востаннє наважилась поглянути на нього ― він стояв і дивився на неї. Знайома усмішка дитинства ніжністю останніх променів дарувала їй силу. На мить вона була засліплена яскравістю призахідного сонця, а коли воно посунулось правіше, його вже не було.
І тепер її цікавить лише одне: ТОЙ він приходив підтримати її чи попрощатися з нею?

Не лякайся її
Місто, в якому не було бродячих собак та бомжів. Вона вперше бачила таке. Стоптані сандали були її щоденником. Чиряві ноги нагадували про далину доріг, які складали її "вчора". А ще ― білі голуби над дірявим капелюхом, які супроводжували її весь час, скільки себе пам'ятає, відколи покинула стіни дитячого будинку.
Вона думає, що потрапила в казку. Навкруг ― лише щасливі люди, які віддають себе усьому світові(і їй теж) і яким водночас байдуже до всього і усіх. Вона ховається від людей, не хотячи зіпсувати їм вічного свята. Хоча, кажуть, так появився Будда.
Місто Будд!
Коли сонні міщани нарешті загинуть на деякий час за квадратами вікон, вона вийде зі свого сховища, сяде біля веселкового фонтану, зніме важке від спогадів взуття ― і опустить свої ноги у святая святих ― воду, в якій вдень купалися їхні діти. Вона не думатиме ні про фонтан безсмертя, ні про майбутнє спасіння. Вона навіть не здогадуватиметься, що це земне життя ― її останнє.
Вона піде на пляж, на якому недавно святкували ці богоподібні істоти, витягне із сумки останній шматок хліба(вона навіть не наважилась жебрати тут) і роздасть його чайкам і голубам.
Того вечора вона довго-довго дивитиметься на море. І зрозуміє, що йому до неї байдуже. Як і усім в цьому місті. І в цьому світі. І вперше в житті подумає, що так ― несправедливо.
І вперше за своє існування вона вчинить нечесно ― залишить на березі своїх вірних супутників― голубів.
Кожен хоче знати, що десь його чекають.

Не повірите…
Не повірите, вона ніколи не могла брехати біля моря, бо дуже його любила. Це знала тільки її мати, а тому, коли в підлітковому віці виникали проблеми у сім'ї, вони удвох йшли на море.
Не повірите, одна із правд вбила її матір.
Не повірите, через правду вона втратила друзів.
Не повірите, але вона вирішила більше ніколи не приходити сюди з кимось. Сьогодні вона прийшла попрощатися з своїм найбільшим щастям. Вона взяла квиток на останню зустріч з морем, щоб трішки потішити себе. Вона вдивлялась у хвилі ― і бачила там своє минуле. Мабуть, у кожного свої Хроніки Акаші.
Вона бачила дівчинку, дівчину, жінку ― і усі вони були самотніми, але на диво спокійними. Вони знали, чого хочуть від цього життя, чого хочуть від тих, хто знаходиться поруч…
Вона бачила своїх супутників. Молоді і дорослі, вони покидали берег зі сльозами на очах, щоб потім все життя ненавидіти море, яке асоціювалось у них з її правдою.
Не повірите, вона продовжувала жити і ходити з іншими на море, бо зрозуміла у собі бога.
Право сильних ― керувати слабшими.

Краще б він її покинув…
Її знайомство з Кастанедою відбулося запізно. Хоча ні, вона все це вже знала, а лише хотіла, щоб хтось підтвердив її думки.
Переживаючи зараз все спочатку, від першого дня, вона не могла звинуватити нікого, крім нього. Це він у всьому винен. Він! Адже він розумніший за неї, він більше читав, у нього багатший досвід, він міг передбачити все це! Він ― бог!, а вона лише його підопічна. Це ВОНА мала право помилятися…
Вона дивилася на море, обіймаючи його, і сльози котилися з-під закритих повік. Тепер він недоступний для неї. Боляче, але пізно. Він не потрібен їй тепер, як і вона йому.
Їй було байдуже до усіх, та вона не хотіла поспішати, щоб не втратити основного ― того, чого тепер, на жаль, не розуміла, але що було їй конче необхідне у житті, що втратила через нього.
Краще б він покинув її ― так залишилося б хоча кохання.
Вона дала собі право звинуватити його, щоб трішки відпочити від життя і від себе…


Місто, що співає уві сні
Це була музика першої клавіші, на яку натиснула, ступивши на цю зачакловану землю; музика чистих тротуарів і доглянутих клумб; музика, якій незнайомі такти львівських бруківок і кав'ярень, але вона чула цю мелодію не вперше.
―Я тут не вперше, ― так і сказала вона, бо відчувала це. Вона вже заходила в цей під'їзд, жила в цій квартирі і, що ще більш дивно, з цими людьми. Це була маленька батьківщина, до якої кожен у житті прагне повернутися. Лише … він був чужим тут, він псував мелодію міста.
Вони пішли на пляж і вона божевільно шукала лише їй знайомої скелі.
―Я бачу її, ― сказала вона собі.
Він, мабуть, подумав, що вона страждає від якоїсь незначущості і тому вигадує щось, що зробило б її хоч якось вартісною в його очах, а вона справді бачила це місце.
Очима героя її роману, якого він, щоправда, не читав.
Тільки вона могла розрізнити музику вічної енергії, яку випромінювала ця земля.
―Одного разу це місто зникне … у майбутнє. Тут прихований великий потенціал…
Він її не зрозумів. І якби міг ображатися, то образився б.
… Їй набридло телефонувати, бо він не відповідав на її дзвінки. Несподівано вона пішла з його життя ― і для неї зникло це місто.
Кожного дня без єдиного пострілу мільйони міст і людей зникає з карт людської пам'яті, а ми бачимо лише світло зірок, що погаснули мільярди років тому.




Як давно вона дивилась йому у очі?
Має бути якийсь інший вхід і вихід людської енергії. До сьогодні вона була переконана, що всі відповіді містяться у зіницях. Зрештою, він сам казав про це, а йому, як нікому більше вірила. Незважаючи на те, що шалено ревнувала його…
Навіть тепер не зможе сказати, якого кольору його очі. Вони не були пустими чи закритими, але такими, що вже нічого для неї не означали. Її тепер це не лякало, хоча зовсім недавно це могло б стати причиною затяжної депресії.
Може, ще хтось керує її життям? Може, вона, так шалено шукаючи себе, нарушила затишок інших світів.
(Вона згадала той перший і поки що останній свідомий вихід у астрал, який асоціювався в неї з жовто-коричневою прозорою фарбою, хотіння достукатись до неї тільки-но померлою знайомою, божевільне намагання піднятися вище, закутане у напівосяжний містицизм її церкви…)
Вона ходить вулицями міст, намагаючись заглянути у очі іншим. Дехто відводить свій погляд одразу ж, інші ― після декількох секунд, але ніхто не вигравав у неї цього мовчазного поєдинку. Якби вона могла бачити свої очі у такі моменти! Хоча тепер розуміє: вони були схожі на його очі сьогодні.
Як давно вона дивилась йому у очі!
Колись там читались сила і смуток, бажання і любов, біль і ненависть, сарказм і прохання прощення. Колись його очі були цікавими, а тепер вона не може написати про них навіть однієї сторінки.
А її очі? Він казав, що для нього вони ще можуть бути "злими" і "добрими" ― це вічне її намагання тримати боротьбу у чистому вигляді. Ніяких компромісів, ніяких золотих середин, ніяких напівтонів.
… Зрозуміла себе, лежачу на безлюдному пляжі, мокру і майже мертву. У своїх відкритих очах вона побачила його очі, наповнені сліз, любові та болю.
"Ти таки не до кінця перетворився на воїна," ― саркастично посміхнулась на прощання.


Відтворення
Він просто лежав поруч. Він, її стомлений ангел. Але вона не впізнавала його обличчя ― так багато псевдопомічників було у її житті. Він повернувся спиною, щоб не бачити її байдужих очей ― очей божевільної, заплутаної у власних пастках…
Вона читала Рампу. Чи псевдо-Рампу. Зараз не змогла б сказати напевно, бо в той час все навкруги здавалось штучним і непотрібним, а інших спогадів у неї нема. Час… Простір… Паралельні світи…
"Боже мій, стільки людей, а ніхто не відволікає увагу", ― подумала вона. Хоча ні, про Бога у ту мить вона теж не думала, адже і він був для неї коли не "псевдо", то, принаймні, точно не тим Богом, на якого свідомо чи ні уповали присутні тут.
Вона знову читала. Жити на цих сторінках було такою ж мірою нецікаво, як і на цьому пляжі.
Багато людей. Це все одно, що сама. От тільки він поруч.("І вона його кохає.")
Сонце било по очах, заставляючи її прокинутись. Вона ж не любила тільки холоду.
Ще раз підведений погляд на присутніх ― вона на деякий час відчула, що знаходиться серед тваринного стада. Ось матері, що годують грудьми немовлят. Он бігають діти. Отам групуються дорослі.
"Це ― все, чого заслуговують наші душі. Ми дійсно лише вчимося тут. Помилково буде прагнути чогось іншого."
"І я також ― частинка цього племені. Недалеко ж ми пішли у розвитку за мільярди років."
Вона навіть не захотіла для себе чогось більшого.
Бігаючи діти… Годуючи грудьми немовлят матері… П'яні дорослі чоловіки… Стадо з сумними очима!
Вона закрила очі, але видіння не зникало.
Він прокинувся і сказав, що змерз.
Вони одягнулися і залишили берег моря.
З того часу вона ненавидить море, бо воно відкрило їй таємницю людського існування.



Чому вона боїться заснути?
Сон повертає її до справжньої країни існування маленької дівчинки, яка живе лише любов'ю. Їй там добре. І він теж закохався саме у таку Вона. Але вона не хоче туди повертатися. Це не просто стрибки у астрал, не наївно спочинок "вдома" перед черговим днем земної боротьби. Це якісь невимовно щедрі пільги цій хитрій містичці. Це створені спеціально для неї(чи, може, навіть і нею) правила надання пільг одній із безмежності.
Але вона хотіла ― тепер, та чи надовго?( як знайомий Далі) ― боротися із життям до чергового сплеску депресій.
А він приходив у її сни. Кожної-кожнісінької ночі. Він намагався досягнути там того, про що навіть не наважувався думати, коли вона була зовсім близько, на сусідньому ліжку ― він питав, чи вона кохає його, чи йому не слід переслідувати її навіть тут, за межею хворої психіки і надуманих проблем?..
Вона не була воїном, навіть мисливцем цього життя, але опісля , обдумуючи все, не погоджувалась із роллю жертви.
Там, у снах, вона відкривала для себе багато призабутого. Розуміла, що лише, коли кохає, тоді по-справжньому сильна.
Ніч перша. Вона стоїть по коліна у жовтій( не брудній) з піском воді якогось моря. Пригадує, що у реальному житті , не вміючи плавати, навіть йому не довіряла спровокувати себе… А тут лягла на глибоку воду в період відпливу. Почула, як повільно ковтає липку рідину, як хвиля відносить її все дальше від берега. А він десь поруч і, водночас, далеко. …………..
Потім вони гуляли, взявшися за руки, і бачили багато-багато знайомих облич ― він і вона прощалися з минулим.
Ніч остання. Він нагадав їй, що кохає, приїхавши на її територію. Він став таким, яким вона була у реальному житті. А вона зрозуміла, що дуже-дуже любить його і що це почуття знайоме їй вічно!........! Вона відчувала його ревнощі, його ідіотські запитання з натяками і, сміючись у відповідь, казала, що її вчинки красномовніші.
…Це не обмін свідомостями. Він просто ніколи не кохав її по-справжньому. Колись вона сприймала це по-іншому, а тепер зрозуміла: важливо лише одне ― кохати самій.
Зрозуміла після того, як ледве не втратила цю здатність сама.



Незалежність
Він казав, що, на відміну від неї, до нікого не прив'язується і тому не боїться нікого втратити.
Вона постановила собі боротися зі своєю залежністю, бо бути вільною легко, а, отже, й вигідно. Та насамперед, як ніколи, хотіла розібратися у собі, виявити причини цієї залежності, щоб, як впродовж усього життя, не йти наосліп.
…Аналіз себе тривав.
Вона познайомилася з людиною, до якої ніколи не звернеться на ти, людиною, яка щиро прагне зробити це своє земне життя останнім, людиною, якої вона не пам'ятала, хоча бачила вдруге, людину, з ангелом якої вона знайома.
Останнім часом вона дуже часто переключалася з енергії депресій на енергію абсолютного, майже невідомого людині відчуття повного щастя.
І випадково в якийсь момент зрозуміла, що вона незалежна!!! І водночас залежить від своєї незалежності. Їй, як і кожній людині, потрібні нові контакти для реалізації фізичного боку свого призначення, та вона не бажає знайомитись із новими людьми, щоб не збільшувати ступінь своєї( чи їхньої?) залежності.
Він помилився: вона― таки незалежна. Вона не прив'язана ні до нього, ні до будь кого іншого. Навіть не до цих трьох людей, які йдуть поруч і від яких їй нарешті хочеться сховатися.
Вона―незалежна.
Вона лише дозволяє у цьому житті зробити собі маленький подарунок ― зовсім небагато побути з тим, хто її розуміє, хто зможе її пробачити, але не дозволяє їй
помилятися, хто ніколи не опуститься у своїх почуттях до неї настільки, щоб пожаліти її. Тільки вона сміє себе жаліти!
Вона кохає його. І це основне. Це спіраль всесвітотворення.

Гармонія
Її повинні були назвати гармонією. Якби ж знаття! Вона й сама лише недавно розпізнала в собі незвичну для людей(та й для цивілізацій) взаємодію духовного та фізичного.
Всі її відчуття, всі настрої якось дивно виливались у кров, ставали складовою кожної клітинки. Особливо відчутно це було під час депресій та поїздок. Жодна дієта не стояла поруч. За лічені дні втікали кілограми, губилися калорії(при тому, що пхала вона в себе їжі стільки ж, як і завжди ― багато!).
Вона ніяк не могла пояснити це явище. Здавалось, організм просто отримував нагоду позбутися усіх шлаків, а у деяких випадках ― ще й душі, бо іноді ситуація ставала затяжною, навіть критичною. Її напихали їжею, не розуміючи, що зараз їй непотрібно надаремно переводити харчі, що існуючі проблеми вирішуються нею більш у духовному світі, до якого їй потрібно наблизитись, аніж у матеріальному.
Це повторялося з року в рік, та тільки одна людина ― мати ― змирилась з цими припадками.
Особливо незручно було в гостях, тому вона не любила ходити в гості.
Та коли зрозуміла цю гармонію, позбавилась від неіснуючого комплексу інакшості.
Вона почала любити себе.

"Боротьба"
Вона любила. Не всім дано так любити. Вона розуміла це і тішилась зі своєї любові ― свого страждання. Їй було легко, тому що впродовж її короткого життя знаходився хтось, хто кохав її. На деяких етапах життя таких було багато.
Це був світ, що крутився за її законами. Крок убік її шанувальника завжди розцінювався як найжорстокіша зрада, що дозволяла винуватцю кохати її лише на відстані. Вона заставляла помилятись і була палачем, вона прощала, щоб потішитись роллю володаря, якому дано прощати. Навіть тепер, через десяток років, зустрічаючись з ними, вона відчувала, що не до кінця забута і не до кінця прощена.
Та тепер їй не було байдуже. Якось несподівано вона відкинула всі книжки, сюжетами яких жила до сих пір, і вирішила розібратися у собі. Звісно, книжкові ідеали залишилися, та застосовувала вона їх … до себе. Вона почала випробовувати себе на кохання, на вірність, на вміння прощати. Вона пішла далі і зрозуміла, що вплив книг був значимий: вона у всьому ідеальна.
Життя ставало сірим. Він не витримував шалених темпів стосунків, які вона запланувала. Він поступово здавався, а це відкривало для неї нові можливості. Скоро вона дослідила на собі межу самоприниження ( повірте, їй немає кінця), жорстокості (до себе і до нього).
Але знову ставало нецікаво.
Їй захотілось знати, наскільки байдужою вона може бути. Виявилось ― може (і це притому, що вона кохає його).(Кохає, як списану сторінку, з якою її багато пов'язує, яку шкода викинути, бо вона її розуміє, вона знає всі її недоліки…)
Вона зустріла іншого і почала з ним нову гру. Це не був запасний варіант. Вона зовсім не планувала закохуватись в нього, просто хотіла продовжити грати, тобто жити.
Було цікаво. Цікаво спостерігати, як її коханий, вдаючи із себе незалежного, намагався втекти від усіх в цьому житті, щоб ніхто не покинув його першим. І вона, розуміючи це, пообіцяла собі не покидати його, бо досі почувала себе винною, бо стосунки, навіть такі стосунки з ним ― це теж гра, це її вічна боротьба проти невагомості.

Казка
Маленький хлопчик нахилився ― і підняв папірець. На червоній фользі ― декілька вибитих літер. Він ще не умів читати, але пообіцяв собі, що скоро обов'язково прочитає це.
Підняв із землі завбачливо покладену туди кобзу ― і аж тоді випрямив протез своєї ноги. Він часто задавався питанням, чому стільки бід випадало на його життя? Але основне: чому від нього не відмовляються батьки? Вони навіть не знали, що він все розуміє, та... не все може. Наприклад, дуже важко буває запам'ятати найпростіші літери з абетки( а йому вже 16), важко виражати свої почуття, та записаний третій диск авторської музики викликає захоплення не лише в рідному місті, але й далеко за його межами.
Даун.
Не всі любили його так, як мати з батьком, а він так потребував любові інших. Не зумів би цього пояснити навіть якби володів усіма мовами світу. Малий багато чого бачив. Бачив світло над головами людей. І сахався тих, чиє світло йому не подобалось. Тому іноді його вважали дикуном.
Любив квіти. Як багато квітів у цьому місті! Інколи засинав на клумбах ― і тоді його виганяли, з нього знову сміялися, називали дауном...
А ще... маленький хлопчик ненавидів море і поезію. Не пам'ятає, чому.

...Йти додому було ще далеко, і тому він присів у центрі, біля фонтанів. Руки самі потягнулися до кобзи, завмирали серця перехожих. Хтось кидав гроші у забутий ним побіля футляр. Хтось сміявся з дурнуватого виразу його обличчя. Хтось аплодував, коли музика ось-ось повинна була закінчитися. Хтось непомітно крав накидані іншими гроші. Хтось наступив на мертву ногу.
Всі думали, що їхня присутність має якесь значення у цьому житті. І ніхто не помилявся.
...А для нього все ще лунала музика. Він детально розглядав символи на папірці і ніби заснув з мрією зрозуміти їх. І раптом осягнув, чому так ненавидить море і поезію, чому знайшовся саме у цьому місті. Він відчув, що може розказати усім-усім про те, що відчував у цьому житті, і в минулих, особливо в минулому! Але все вже закінчилось: він знайшов себе там, де загубив. Останнє, що він узяв від цієї земної миті― це напис на фользі: "Ти― мертвий!"
Іноді треба померти, щоби зрозуміти це.


Червона тінь
Він вже не вірив у незайманість її душі. Тихі опівнічні кроки тягнули їх на берег моря, рятуючи її ―від безглуздя цього життя, а його ― від необхідності спілкуватися з нею.
Вона вже відчувала пісок на пересохлих губах і намагалася викликати у пам'яті спогади перших поцілунків, як раптом зрозуміла, що у неї вже немає "доброї пам'яті"― тієї, яка залишається після смерті. Вона ступила у воду ― і тут же була опечена медузою. Це трошки повернуло до життя, заставило схаменутися.
Перед нею стояла людина, що піднімалася і падала за власним бажанням, а вона навіть не мала сили заздрити. Їй байдуже було до усіх, бо хотіла вибратися із цього застояного болота, в якому була і його вина ― його, тому що відтягнув мить приходу абсурду в її душу.
Іронічна посмішка була спрямована в бік моря: "Ти любиш мене?" ― "Аякже. Ти ж лише заради мене приїхала!?" ― "Ти― єдине, кому можу пробачити цю зверхність. Хоча він думає по-іншому..."
Дим від сигарети вбив запах гіркого чаю.
―Я приїхала сюди, щоб покінчити життя самогубством.
―Я не вірю...
...Червоною тінню душа стрибнула на неспокійне плесо води ― і пішла по ледве помітній місячній стежці. Вона бігла , втікаючи від сигаретного диму, від нездійснених дитячих мрій, від жорстокої необхідності миритися з помилками інших. Два білобокі дельфіни лякалися розкуйовдженого червоного волосся, неможливості продовжувати земний шлях у безкутті.
...А перед тим вона була впевнена, що готова чекати на нього ще одне життя, тільки б він почувався щасливим. Вона пробачила б йому й те, що ніколи б не пробачила собі, а тепер вона не знає, чи взагалі вміє пробачати, як і любити. Вона зовсім не вміє відчувати.
Вона здатна бути лише червоною тінню, помилкою цього Всесвіту, що розвіється тільки через мільйони років, коли його душа належатиме вже іншій галактиці, а море поглине собою тисячі таких же божевільних, зрадивши червону тінь.



Хіромантка
Вона повірила не в нього, а в лінії на його руці: він досягне у цьому житті успіху. На якусь мить їй би стало приємніше, коли б він не зробив цього через любов(до неї!), але тільки на мить. Вона вже не вірила у любов. Можливо тому, що не кохала сама.
Вона згадувала написані давно листи. Вона навіть читала їх, та, не бачачи в тому ніякої суті, хотіла спалити . Щиро хотіла спалити. На сторінках― в лінійку, клітинку― вона бачила трансформи свого я, але не кохання. Вона згадувала довгі телефонні розмови і не розуміла всієї афористичності сказаних тоді слів. Вона бачила піднесення і падіння власного ега і готова була знову пройти це, щоб забутися коханням.
Вона була такою ж поганою хіроманткою, як і людиною. Вона не досягне успіху через дурість? Ну і що? Вона не хоче досягати успіху. Вона відчуває, що це життя не достойне її. Не достойне, навіть, якщо б вона займала найвищі керівні посади, була найзнаменитішим письменником. Це не для неї.
Що ж тоді???
Прокинувшись через декілька днів після від'їзду у своїй кімнаті, вона мимохіть глянула на руку. Лінія продовжилась. "Через любов?" ― вона скептично посміхнулася...
Притулила руку до розігрітої електричної плити і тримала доти, поки не розгладились усі лінії. "Я сама писатиму собі життя!"
Болю не було.
Найбільший біль― знати, що для тебе вже все втрачено.
… Коли ж вони розстались назовсім, з її долоней зникли усі хрестики ― вона вже не розпиналась на них жертвою їхнього безглуздого кохання.
Вона любила усіх.


Зайва
Вона не знає, як врятувати себе. Вигадані крила нікуди не несуть. Десь всередині розуміє, що, мабуть, в неї зовсім немає крил. Вона боїться бути богом. Залишає позаду вокзали та поїзди, але ніколи не задумується, чому так любить подорожувати, чому сумує після кожного приїзду? І ось нарешті відчула, що залишила себе, залишила себе у тому місті, в якому втратила і все інше. Сотні поминальних свічок на столі зустріли її у власній кімнаті. Вона б випила за упокій своєї душі, та ба, проблема: душа-то залишилась з нею, гола-голісінька, а тому ще більше сумує "за домом".
Вона сідає писати цю муть, щоб, якщо й не розібратися в собі, то хоча б забути про себе. Яке це щастя: думати про інших. Не може...
Вона приходила сюди, щоб побути наодинці зі своїми прадавніми коренями. Вона поклонялася сонцю і воді, а також своїм химерним мріям, у яких вже не було нікого, крім неї. Вона скупила всі сині, голубі, зелені нитки, які тільки були у цьому маленькому містечку - і вишивала собі шматочок оцього неспокійного моря, яке неодмінно хотіла взяти з собою у далеку Німеччину. Вона дуже довго, все життя вчилась позбуватися цієї метаморфічної залежності від всього і усіх, але море було частиною її душі.
Важкі хрести святого Андрія лягали хаотично у припливи і відпливи, плутаючись із піском на брудних руках вишивальниці. Сонце випалювало надто строгі тони, роблячи їх більш природними і буденними, било її ультрафіолетом, даючи мільйони значень одному-єдиному символові.
Вона приходила, закутуючись у білу мантію, сідала завжди на одному й тому ж камені. І колись людний берег пляжу став втіленням самотності: люди чи то не хотіли заважати їй, чи боялись її.
Лише чайки та дельфіни любили її любов'ю скривджених.
...Одного разу вітер підхопив залишену на скалі вишивку. Чайки взяли її на крила ― і подарували дельфінам. Море поглинуло море, а вона стояла і дивилася, як час забирає останнє, що прив'язувало її до цього місця.
Вона зняла свій одяг і пішла назустріч холодним хвилям.
Нехай вона належить морю, якщо море не може належати їй.

Пожити
«Гарячі червоні кульки вогню, гонимі холодним вітром, жорстокими припливами вдаряли у фундамент отчого дому. Вона молилася – і він вистояв, не зайнявся ворожим полум’ям!»
Місяць заглядав у вікно - і на долонях відкритого неба хрустальною пусткою животіла безкінечність. Було важко дихати. Вона відкрила навстіж вікна і двері – і морозяні кубики закотилися поривом вітру у кімнату. Легені стискалися невимовною згадкою про покинутих нею напризволяще, як їй здавалося, рідних та близьких – її світ руйнувався від невпевненості , бо бог засумнівався у власних силах і йому вже не до снаги було виконувати вперту роль.
Тиша лякала своєю підступністю, а місто – хаосом, що причаївся за межами наших снів( чи і у них також?).
Її мрії готувалися вести з нею непримиренні дебати, щоб доказати вартість існування життя на її втомленій планеті.
Голос у голові вже не сперечався, не жартував своєю зверхністю, а кволо благав : «Пожити…»
…Їй знову захотілось, як і у студентські роки, сидіти далеко по півночі, читати чи писати свої думки, бо скоро прийде час , коли вони знову будуть разом.
І відтепер – назавжди!
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg


Майбутнє – перевернутий казан
Назва нічого не відображає. Цей стиль – про любов. Хоча ні, насправді, про те, що любов є! На жаль, є!
І це стверджує мені та, яка зараз не закохана, не має нічого спільного із стосунками між чоловіком та жінкою, не виражає до нікого інтересу чи симпатії.
… Вона любила колись безмежно, по-неземному, а ти її зрадив, посміявся над її вічним коханням і кинув у прірву забуття, маніпулюючи сліпим дитям любові, женучи її до пропасті, просто сміявся, зраджуючи з іншими, як іуда, а коли їй відкрилася правда, не захотів відпустити бідне серце на пошуки нового кохання.
Вона-то знає, що любов є. Вічна! Бо вона не відпускає, не звільняє, а тримає у своїй темниці.
І коли у її житті появився Білий Ангел, вона навіть не помітила його присутності, зігріта щирим теплом – просто грілася, як обдертий подорожній, та робити цей вогонь сімейним вогнищем не мала сил.
- Що ж він тобі ТАКЕ зробив, - з болем у серці питав Білий Ангел, - що ти так ненавидиш усіх чоловіків?!!!
Вона не могла розказати про це навіть йому, бо стала просто маріонеткою свого болю.
А Білий Ангел ладен був розшукати свого попередника і помститись тому за те, що завдав їй болю, що не зберіг і не оцінив святої любові, що зрадив. А вона , прочитавши все у очах друга, сказала:
- Не треба…
І той пішов. Її Білий Ангел пішов, залишивши позаду теплі спогади чарівних львівських ночей, цокоти дощинок об бруківку, зорі під ногами Високого Замку, відверті розмови та любов. Бо тільки той, хто насправді кохає, зможе відступити, бажаючи іншому щастя. Відступити, ні про що не питаючи…
Як і той, Чорний, Білий Ангел залишив її саму. І сльози безпорадності ще довго котилися по її щоках. І як завжди, у миті найбільшого болю, народжувались вірші…
Ти знаєш, вона не хоче бути з тобою! І не може – без тебе.
Любов є!
І горе тим, хто не може відповісти на неї взаємністю.
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg

Боротися не треба!
В переддвер’ї нової ери помирає мільйони тіл. Останні мертвяки заробляють на численних нещастях, продаючи ліки від неіснуючої хвороби, імя якій – життя вічне!
Перехід душ у більш тонкі світи , на вищий щабель еволюції відбувається шляхом відкидання старих шкарпеток – тіл, а ми звемо це зявище хворобами, епідеміями – смертю.
2012. Не можу дочекатися, поки піду за межу, але знаю точно,що мені треба бути тут до останнього. Щоб побачити все, а потім спокійно описати у Хроніках, щоб пережити кожен порив страху, розумового паралічу та агонії, а потім, в останню секунду перед армагедоном зіскочити з невидимого поїзду часу,або, напевно, все-таки намагатися відвернути його, бо Земля стала і моїм домом, а також прилистком моїх дітей. Я не можу не бути вдячною за це.
Коли прийде час померти – боятися не треба, якщо ви готові і чисті душею.
Це просто ще один крок на довгій дорозі повернення Додому!

Was ist eigentlich unsere Ewigkeit, von der wir uns so gerne und sooft träumen lassen. Das bedeutet nicht , dass du nicht verstehen kannst, dass deine Problemen nicht wichtiger als die von allen anderen sind. Du bist eine Welt! Oder so: DU BIST DIE BESTIMMTE WELT, wo ich mich einmal verloren habe und bis jetzt nicht wiederfinden kann. Du hast mich nicht gekauft, nur zerbrochen, verteilt und weggeschmissen … ich dich selbst. Danach hast du mich geistlich zerkleinert. Ich denke, dass du nicht gewusst hast, wie weitergross mein Geist ist. Und das war dein erster Fehler.

„Ти можеш зі мною не спілкуватися, не відповідати на мої повідомлення, можеш, навпаки, відповідати- мені байдуже, бо ти одкаво допомагатимеш мені у моєму дослідженні. Довгому та складному, яке допоможе усім зрозуміти, як людина може бути щасливою у ситуації, коли вона могла б бути лише нещасною.
Ти приходив цієї ночі до мене у сні. Вперше за десятки останніх місяців. Це теж вихід на контакт. Ти прислав мені фото своєї сестри(яка після народження дитини розповніла і постаріла), своєї простої та незграбної дружини, яка, як виявилось в ході сну, померла, залишивши тобі малого. Ми блукали сірими, цементностінними вулицями якогось міста, бо ти захотів мені показати розказане наяву. Мені стало шкода тебе, твоєї дружини, дитини. Але залишатись у цьому вимірі, щоб з тобою грати далі роль жертви, я не хотіла. Прикро було знати, що зі мною у тебе було б все по-іншому, зі мною ти б був щасливим, бо я кохала!Чому люди відкидають тих, хто їх любить, і є з тими, хто ними керує, хто їх використовує? Подумай.»
Niemand ist so wichtig fur mich, wie ich selbst, weil ich immer alleine bin. Ich wollte tippen „…fast immer“, aber es wuerde wirklich eine tolle Lüge, wie ich weiß-
Du kennst mich nicht. Du kannst mich auch nicht so gut kennen wie ich möchte. Und trotzdem du wie niemand darfst es. Weil ich es will- genau so stark wie dich.
Also, ich habe es gesagt. Es ist nicht leichter und einfacher geworden, weil es sowieso einfach und leicht ist.
Не пам’ятаю, коли мені перехотілося помилятися і чому я це роблю, але є те, що є. і мені не хочеться мінятися, виходити з духовного ідеалу, щоб стати такою як інші. Не можна прагнути на дно! Навіть якщо на вершині тобі нудно та самотньо.
До того ж, твоя вершина може бути для когось іншого дном! Ось так. Моя філософія.
А потым був перший день, коли Хтось почав писати віршіІ, щоби висловити свої почуття, бо по-іншому жити було неможливо і бачити щось чи когось нереально. А ти кохав! Чи змушений був кохати, наділяючи ворогів своїми помилками чи незрозумілостями.
Кохати було легко, ніби уперше.і пишучи під диктовку своєї свідомості, закриваєш у клітці тигра буденності, який намагається тебе зїсти.
Leiser – biettet er, weil nicht kennt und nicht könnt etwas zu unternehmen. Und du schweigst-
Niemand ist wichtiger als du, weil du die wichtigste bist, weil du alles kennst,was du willst, und alles hast,was du möchtest. Und er weisst das.
Warum nicht?weil er dich nicht mehr liebt?Er liebt doch niemande-du weisst das.
Und du? Du liebst doch auch keinen. Keinen? Ach ja, du meinst ja diesen Jungen aus IFS?Er hat dich auch lieb, aber kann dich nicht wiederfinden…
Ich bin immer dabei, sogar wenn du daran nicht glaubst, wenn du nicht willst, dass ich käme, ich komme. Weil du mich brauchst, weil di ein Teil von mir bist, weil ich dich so gerne habe!
Es klingelt. Dieser Gerausch hat mich erschreckt, weil ich nicht gewusst habe, wer du bist, wenn du mich so gerne sehen willst…
Die Zeit war wunderschoen. Ich habe dich getroffen. Auf dem Ufer, w ich dich schon einmal verloren habe. Du warst ja nicht allein. Du warst mit deiner Ex-Freundin. Ihr habt über mich geredet. Du hast gesagt, dass dumich, wie immer , liebst, und dass du mich, wie Luft, wie kaltes friesches Luft, brauchst…
Sie hat nicht geweint. Sie hat nur gesagt, dass du ein grosses Arschloch bist, dass sie sehr viel Zeit mit dir verloren hat, dass sie dich hasst!
Du konntest kaum diese Worte-Fragen beantworten, weil du mich gesehen hast. Ein schönes Lächeln hat deine Lippen mit dem Sonnenuntergang bemalt – das war unseres ersten Treffen nach vier Jahren! Wir waren anders: aber noch schöner, noch kluger, als damals. Du warst so stark und mutig – ein echter Mann, den ich immer gewollt habe. Ich war so jung und schön wie vor vier Jahren, aber auch anders, ruhiger, lebendiger.
In rasender Geschwindigkeit sind vier toten Jahren weggelaufen , um uns zu sagen, dass wir die Zeit gesiegt haben! Wir haben das getan!
„Wir haben das getan!“-habe ich gedacht.
-Wir haben das getan! - hast du gesagt. Und sie hat verschwunden, wie eine geistliche Form aus Träumen von unseren Gegnern, die uns trennen wollten,die das fast getan hatten.
Я відчуваю, що, щоб життя не було таким нецікавим, потрібно змінитися самій. А то все настільки набридло в останні роки, що не хочеться ні жити , ні вмерти. Дуже дивне відчуття , яке не потребує ні коректування, ні виправлень, ні цензури.
Скоро щось зміниться. Я знаю про це точно, настільки точно, як і те, що завтра я прокинусь. ( Правда, може статися, що я не прокинусь –(хотілось написати «… нарешті може статися», та я втрималась),- та це вже зовсім інша історія, яку писатиму не я.
Отож, життя цікаве. Воно нарешті розкриє для мене свої обійми, вкине мене у своє дике коло для незабутнього танцю: запоетить, закохає, заодружить, занародить-дітей… і я все це прийму з радісними обіймами, бо воно мене ой як треба.
- Was schreibst du? – hat er gefragt.
- … - keine Antwort. Sie sass, wie immer in den letzten Monaten, an ihrem beliebtem Tisch, trank ihr Tee und tippte etwas.
Er wusste nicht, ob sie, wie damals, in der Kindheit, ihre Gedichte schreibt, oder wissenschaftliche Arbeit aus Linguistik, oder mailt mit den Freundinnen, die sie noch nicht verpassthat, oder einfach chattet mit jemandem Unbekanntem. Sie wohnte in der Welt, wohin er kein Zugang hatte, weil … er sie liebt, weil wegen ihm sie so viel in dieser welt verpasst hat.
Seitdem er in seinem Rollstuhl sitzt, war sie ständig bei ihm, jeden Tag, jede Minute, fast fünf Jahren, die sie zusammengelebt haben. Am Anfang wollte er natührlich nicht, dass sie , wie Krankenschwester, bei ihm bleibt: das war nur sein Schuld und nur er war dafür verantwortlich. Aber nein. Vielleicht, sie liebt ihn noch stärker, als alle denken. Oder .. ist noch ein Grund dafür?
Вона була емпатом.
Прочитали про це?
Дивне відчуття якоїсь втоми вивітрювалося, коли відчувала те, що відчувають інші. Періоди адаптації пройшли болісно і , довго триваючи, завершилися залежністю від чужих емоцій.
Заздрість, невпевненість, зло проходили теплими нагадуваннями, що хтось, якщо не вона, ще живе на цьому світі, емоціонує, а, отже, є сенс для існування маленької забрудненої планети – існування до останньої емоції.
Sie hat deine Bilder jemandem gezeigt. Sie wollte genau wissen: liebt sie noch oder schon lange nicht-etwas in ihrem Herz hat sie schon bestimmt verpasst: du bist weggeflogen! Hurra!!! Auf sie wartet eine neute unvergessliche Liebe in millionen Kilomether von Hier und Da! Sie hat diese Liebe bestimmt verdient. Du kennst das ja!
Auf Wiederhören!
Oder anders: Vergiss sie! Dich gibt nicht in ihrer Welt!

Цей день був з тих, яким і не варто було приходити, не потрібно було починатися, не можна було зароджуватись, бо приніс біль, приніс утрату і купу непотрібних жалінь, бо забрав Душу, яка хотіла жити, а міліарди непотрібних залишив.
Я любила Її, так любила, як не розуміла досі, що можу любити, от-тільки б була завжди поруч, сміялася, здригаючись усією маленькою фігуркою, реагувала на мої тупі жарти, вимовляла своє тепле та ніжне «Сяню…». Просто була б! Інколи, як спогад з минулого життя, дулася на мою неввічливість, але тут же забувала, бо я завжди повторювала, що гніватись не можна,бо я можу й не дожити до завтра, а Вона винитиме себе, що не розмовляла зі мною.
Бабуню, люба моя Бабуню, як я скучила за Вами, а я ж не бачила Вас тільки декілька тижнів. І вже не побачу ніколи. Ніколи! Не поцілую Ваших зболених артритом рук. Бабцю моя люба, ми ж домовлялися, що Ви розповісте мені(або я – Вам, якщо швидше помру), що Там відбувається…
Я так скучила за Вами, так скучила!!!
Das alles, was ich kenne, ist eigentlich nicht so wir von unserer Ewiegkeit.Und eigentlich von dir.