Нечуй
Досить ще молодий за сучасними мірками тридцятисемирічний письменник Лесь Чалий солодко потягнувся на нижній полиці поки що ніким не зайнятого купе. Він безуспішно боровся зі сном, наче у тумані, споглядаючи вересневі пейзажі: жовто-багрові поля, оживлені різнокольоровими корівками, чистовибілені церківки, самотнього пса, що охороняє визначений ним самим кордон…
Дякуючи Богові, досі нікого не підсадили, посміхнувся Лесь, поклавши голову на подушку без наволочки. А навіщо, власне кажучи, та наволочка? Від Вінниці до Києва якихось кілька годин.
Очі заплющувалися самі собою, хоча Чалий час від часу струшував головою. Дійсно, спати не було жодного сенсу. Ось приїду, твердо вирішив Лесь, одразу з вокзалу на таксі додому. Гаряча ванна, свіжа білизна, м’якенькі капці. Все таке миле і рідне. І най-наймиліша й найрідніша – мама. Чалий, незважаючи на глузування друзів й колег, був переконаний холостяк. Батько кинув сім’ю, коли він був зовсім маленьким, й стосунків – жодних! – з ним не підтримував. Мама була для нього всім. Моложава, з наповненими легким сумом очима, чимось схожа на Ромі Шнайдер. От якби зустріти таку, як Ромі! Чи як маму. А – так… Міняти дар, що дав йому Господь, на вічно всім незадоволену дружину з її постійним вереском, супами, підгузниками, любими родичами… Ні, вибачайте! Хто ж йому дозволить ось так жити, як вільний птах? Хочу – пишу, хочу – не пишу. Захотів поїхати на книжковий ярмарок до Вінниці – поїхав. А успіх який! Фуршети, шанувальники, насамперед шанувальниці, журналісти. «Над чим ви зараз працюєте, пане Чалий?» – «Наш канал із нетерпінням чекає на вас.» – «Чи можна з вами сфотографуватися?»
…Потяг різко загальмував, і Лесь розплющив очі. Просто перед ним на сусідній полиці сидів літній гладко виголений, з легкими порізами, чоловік. Він лукаво глянув, зсунувши косматі сиві брови, на Чалого, що вмить прийняв вертикальне положення, й тихо спитав:
– Звідкіля їдеш, синку?
Лесь мужньо проковтнув це фамільярне тикання, яке він вже протягом близько п’яти років, особливо після приголомшливого успіху його двох останніх романів, одразу припиняв. Але тут була абсолютно інша історія: з одного боку – так, попутник годен був за діда, однак з іншого – відчувалась якась притягальна сила, що йшла від нього.
– Був у Вінниці, на книжковому ярмарку, – пробуючи взяти правильну тональність, обережно відповів Чалий.
– А що ж ти там робив, якщо не секрет? – очі незнайомця бешкетливо спалахнули.
– Власне кажучи, – якось нерішуче почав Лесь, спостерігаючи за грубими, натрудженими пальцями старого, що м’яко погладжував склянку з чаєм, що деренчала у підстаканнику, – я письменник…
– Письменник? – скрикнув попутник і ледве не пролив чай.
– Й про що ж ти пишеш? – не даючи змоги відповісти Чалому, обрушив дуплетом наступне запитання нежданий сусід.
– Ну, там була презентація мого нового роману, – зовсім сторопів Лесь, відчуваючи себе кроликом, приреченим на вечерю для удава.
– Кажи-кажи, синку, про що, про що ж роман?
– Це історія успіху одного молодого чоловіка, який став успішним бізнесменом. Такий собі сучасний варіант Драйзера.
– Кого-кого? – скривився старий й зробив обережний ковток.
– Драйзера, американського письменника. Та ви, напевно, знаєте: «Титан», «Фінансист»…
– «Титан», «Фінансист», – різко перебив співбесідник. – Історія успіху… А в чому полягає той успіх?
Вже все перемішалося у голові Чалого. Так, певно, почувається артист, що геть забув першу ж репліку своєї ролі.
Лесь занімілими губами викладав не дуже хитрі сюжетні лінії свого роману, герой якого упродовж близько трьохсот сторінок, наче повзун по скелях, дерся до банківських рахунків, закордонних вояжів, довгоногих панночок, які, у свою чергу, синхронно викидали сильні ноги й ціпкі руки, намагаючись хоч на сантиметр наблизитися до цих самих вілл, «мерсів», Мальдивів…
– А цю х..ню, вибач, синку, хтось читає?
Чалий відчув у скронях зростаючий стукіт.
Що, власне кажучи, дозволяє собі цей старий козел?
Лесь заплющив очі. Ні, він не сповідуватиметься перед взагалі невідомо ким. Учитель мені, гуру знайшовся! Скільки разів зарікався: з незнайомими випадковими попутниками – жодних щиросердих розмов!
– Синку, вибач мені, якщо образив, – почув він тихий голос попутника. – Ти, якщо вже береш у руки перо, намагайся зробити кращою нашу землю, наше життя непутяще… Зроби мене, злого, брехливого, грішного, порочного старця кращим. Зроби, Христом-Богом прошу! Щоб я прочитав твої твори й заплакав. Й щоб віддав останню сорочку безпритульному. І дерево посадив би. Не дерево – то хоч квітку. Й дитинку в дитбудинку провідав. І тебе, першого-ліпшого стрічного, не те щоб вбити, пальцем торкнутися не посмів би! Ось про це пиши – щоб зробити мене чистішим. Щоб я ночами ворочався у муках: а чи так живу? Якби я міг, я б сам так писав…
І Чалий раптом почув глухі, ледве стримувані ридання.
…Він розплющив очі. Однак у купе, крім нього самого, нікого вже не було. А може, й взагалі все це сон? Маячня якась…
Тільки чи сон? На столику деренчала недопита склянка з чаєм, під якою жовтів складений навпіл залізничний квиток.
Лесь, акуратно притримуючи підстаканник, узяв темно-жовтий листок. У рядку «прізвище, ім’я та по батькові пасажира» було зазначено: «Левицький Іван Семенович»…
Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-
Executed in 0.7353 seconds