Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.21
07:11
Почуваюся нівроку
Біля темної води, -
Прохолода пестить щоки
Й освіжає, як завжди.
Закидаю вудки знову
Ще у темряві густій,
Наче справжні риболови,
Позабув про супокій.
Біля темної води, -
Прохолода пестить щоки
Й освіжає, як завжди.
Закидаю вудки знову
Ще у темряві густій,
Наче справжні риболови,
Позабув про супокій.
2026.08.21
05:33
Вага Римського золота
«Ті, хто хотів бачити моє приниження,
побачили власну жорстокість».
З уст царівни Єгипту Арсіної
Мої пальці торкаються срібного амулета на шиї жриці. Він легкий, майже невагомий – не те що ланцюги, які римський це
2026.08.20
21:59
Скоро осінь...за вікнами серпень
Вже останні дарує ромашки.
Що диктує тобі твоє серце,
Прислухайся - не буде промашки.
А воно відчуває немало...
Десь кленовий листочок жовтіє.
Хоч ця осінь, мабуть, не примара,
Вже останні дарує ромашки.
Що диктує тобі твоє серце,
Прислухайся - не буде промашки.
А воно відчуває немало...
Десь кленовий листочок жовтіє.
Хоч ця осінь, мабуть, не примара,
2026.08.20
21:41
Жовкне лист на верхів”ї беріз,
І туман над Десною спроквола в'ється,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Ка
І туман над Десною спроквола в'ється,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Ка
2026.08.20
20:36
В річці пуголовок плаче,
бо хвоста свого не бачить.
«Хто цей жарт зі мною втнув?
Як у рибки, хвостик був.
Хіба можна без хвоста?
Плавать — справа непроста...»
«Не журись, дурне маля, —
сом басує звіддаля. —
бо хвоста свого не бачить.
«Хто цей жарт зі мною втнув?
Як у рибки, хвостик був.
Хіба можна без хвоста?
Плавать — справа непроста...»
«Не журись, дурне маля, —
сом басує звіддаля. —
2026.08.20
19:04
падати із тобою
або літати
дальше та більше
аніж я гадав
сумніватися
але чому би не
стриваючи
із нетерплячим
або літати
дальше та більше
аніж я гадав
сумніватися
але чому би не
стриваючи
із нетерплячим
2026.08.20
18:08
Той серпень, що ближче до осені,
Верхівки дерев обпалив.
В душі світлі спогади носимо...
Реальність, немов абразив,
Шліфує, гартує, вирівнює...
І так, щоб уже до кінця!
Світанок із першими півнями
Верхівки дерев обпалив.
В душі світлі спогади носимо...
Реальність, немов абразив,
Шліфує, гартує, вирівнює...
І так, щоб уже до кінця!
Світанок із першими півнями
2026.08.20
17:38
Копирсаються спомини в часі -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?
Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати? -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?
Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати? -
2026.08.20
17:33
Дід Микола любить «молодь» розуму навчати,
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
То
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
То
2026.08.20
13:29
На білу кригу знову випав сніг.
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.
Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.
Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
2026.08.20
12:53
Радників багато —
допомоги ніде взяти.
Якось так виходить:
портулак розрісся,
в бур'яні городи:
кропива, берізка.
Встану з сонцем рано.
Копаниця вправна
допомоги ніде взяти.
Якось так виходить:
портулак розрісся,
в бур'яні городи:
кропива, берізка.
Встану з сонцем рано.
Копаниця вправна
2026.08.20
08:07
Залізна «черепаха»
«Коли фортуна зраджує царів,
золото їхніх обладунків стає їхньою труною».
Давньоримський афоризм часів Александрійської війни
Клинки легіонерів вириваються з піхов із пронизливим, холодним скреготом. Цей залізний звук я вже чу
2026.08.20
07:04
Пекуче сонце вище й вище
Сліпучим полум'ям горить, -
Боюсь його, бо може знищить
Мене вогнем отим умить.
Воно іде за мною тінню,
Всього стискає, як шлея, -
Колючі дотики проміння
На всьому тілі чую я.
Сліпучим полум'ям горить, -
Боюсь його, бо може знищить
Мене вогнем отим умить.
Воно іде за мною тінню,
Всього стискає, як шлея, -
Колючі дотики проміння
На всьому тілі чую я.
2026.08.19
21:33
Краватка в синю рисочку, сорочка біла,
що хоч до серця незабудки приклади.
То ти мене жалів, а я тебе любила
завжди.
Троянди дарував, наповнював вітрила,
стелив у небесах нам зоряні парчі.
То ти мене хотів, а я тобою снила
що хоч до серця незабудки приклади.
То ти мене жалів, а я тебе любила
завжди.
Троянди дарував, наповнював вітрила,
стелив у небесах нам зоряні парчі.
То ти мене хотів, а я тобою снила
2026.08.19
21:09
Вже навхрест шиє дощ думки- печалі.
Шалена спека враз мандрує далі.
Сідаю у спізнілий потяг вітру,
Щоби знайти ще сонця свого ватру.
Вростає холод знов у скло і стіни,
Та місто ліпить люд із ранку глини.
Втікає нишком хтось із вікон кліток
Шалена спека враз мандрує далі.
Сідаю у спізнілий потяг вітру,
Щоби знайти ще сонця свого ватру.
Вростає холод знов у скло і стіни,
Та місто ліпить люд із ранку глини.
Втікає нишком хтось із вікон кліток
2026.08.19
21:00
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Микола Дудар (1950) /
Проза
Отче Наш, ...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Отче Наш, ...
… розповім вам одну історію. Це вже минули роки, але в пам'яті і досі спливає оте… Дружина якось принесла від знайомих кошеня чорне таке... А гарнюще - спасу нема… і усі його брали на руки, пестили, цілували. І не тільки за те, що мале і потішне - щось в ньому було… Я так думаю, в очах його, у погляді. Він був людський, дуже людський… Але правильні котячі риси, і відвертий погляд,- то таке… Було ще щось. І це "щось" - напів-кіт, напів з іншого світу... Розумів і розмовляв зі мною як маленький гномик, ще трохи б - і на суржику точно розмовляв би. Міміка його обличчя
зашкалювала. Лізе цілуватись, облизувати, наче я бідний на воду...Із Києва в село ми переїхали з багатьох причин. Усі вони завіршовані. Ось одна " … я у пащі, що зветься Київ. чортів ребус, чи рубіка куб?!.." Дасть Бог, буде час, розповім. Тільки я про кота Петю нині. Він вартує того. Чому "Петя"? Не відповім, не знаю. Петя і всьо. Росло воно собі як усі кошенята - у вседозволеності. Носа свого пхало всюди пречорного разом з вусами. Звик до нього. Дружина з дітьми на Далекий Схід подалась до своєї мами. Відсидітись, поки я збудую новий дім. А які заробітки у "грача" (таксиста)?! Награчуєш копійчину - і все на запчастини. Та й дім, що дістався, з 1937 року, тече, протяг зі стін, з підлоги… добре, землі шмат гарний біля хати і груша столітня. Холодок влітку. А воно промайнуло непомітно… Дні стали довші. Місця собі не знаходив від самотності. Без дітей, дружини… А ночі ще довші. Не спиться. Видіння якісь. Лиця людей незнайомих… очі розплющуєш - нікого. Я так думаю зараз - це звортність моїх експерементів у минулому (езотерика і все, що поруч). Проснешся посеред ночі - страшнувато, і вже досипаєш, кожного разу при світлі. І нікого поруч, окрім Петі. Петя завжди зустрічав мій жигулик. Як він знав коли я під"їду до воріт - загадка?.. Бо тільки до хвіртки під’їду, простягну руку відкрити дверцята - Петро тут як тут. Хутенько віткриваю пасажирське, Петя всідається, лапи витягує до торпєди. Трохи не зручно, спина вигнута, жигуль робить рух униз з насипної дороги на подвір"я (не дорога, а щось страшне) кузов хилитає… Петя не втримується і летить вниз, де, зазвичай, ноги… І скорше погляду мого - як блискавка, вже калачиком на моїх колінах. Їхати то всього з метрів десять. А яких десять! довгочеканних. І хоча вдома на обісті у Петі обов"язки піонерські, все ж він, як справжній господар, беріг територію. Чужі коти перестали снувати туди - сюди. Сороки брешуть тільки з сусідніх дерев - не з груші, і - фантастика, він повисмикував усіх кротів із свого царства вічної сліпоти , та ще й поскладав їх навхрест біля автівки. Умора. Я цю картину ніколи не забуду. Таке можливе тільки в мультику якомусь… Ось такий був Петька. А тепер про головне. Рання весна. Сніг тане. Під ногами каша. Пасажири здебільшого нервові траплялись. Але ж і я не дуже стриманний… Доброго настрою бракує усім, особливо під кінець дев’яностих… Вертаюсь після невдалої поїздки до хати. Біля воріт нікого. Щось йокнуло… такого не могло бути. Петя вперше не зустрів… де Петро? Де? Лежить посеред подвір"я. Підбігаю. Шкіра мокра… бідненький. Вуса злиплись. Боже, так боляче стало… Беру в руки, а в нього на спині рана… видно, що укус. Пес, мабуть, порвав - подумав… Нічо, хутенько в хату. Розпалив грубку, нагрів водички, протер рушничком… ( весь цей час він бездиханний) Відкрив ротика і чайну ложку малинового узвару теплого туди… Закутав. Лежить собі Петя у такій собі ніші, де могли колись сушитись груші. Проходить певний час. З півгодинки. Я до нього. А він всьо. Піна з рота біла… мертвий… Що я там пережив, пропущу. На дворі темінь. Беру його за шкірку. Несу через дорогу. Маленька паморозь. Копанка не обжитого двору (один фундамент і здичавілий сад… і на сьогодні - те ж саме ) До самої копанки не піддійти, кущі одні… жбурнув. Зо злости матюкнувся. На душі погано. Як день пройшов наступний, не пам"ятаю, Тільки другої ночи Петя виліз із тієї копанки і тихенько, красиво, граціозно повертався тією ж дорогою до хати… Від страху моє тіло здригнулось, дрімота щезла вмить. Я бачив як Петя повертався!!! Бачив. Находячись у дрімоті. І налякався. Досипав при світлі. Минув ще один день. Що було, то було. Життя ж продовжується? Напрацювався. Повечеряв, новини пізні… Петю згадав. Погортав енциклопедію афоризмів… Спогадами пройшовся по рідним, друзям… Я вам скажу, що у самотності більше можливостей це робити, з"являються підстави для аналізу власних вчинків і подальших уникнень якогось негаразду. Засипаю. Сплю. Сон. І хто сниться? Вірно, Петя. Не сплутайте, як Він повертався з копанки - я бачив у дрімоті , а це звичайнісінький сон. Петя сидить у мене трохи нижче лівого плеча і питає: - Що ти зі мною зробив ? Навіщо? За що?... А я йому: - Я ж хотів як краще… спасав тебе…ти згадай, сметану купував? Їсти варив? Ділився як з братом, любив як дитину, беріг як жінку…
Я розумів що це сон у сні, настане пробудження і туман незвичних, несприйнятних моєю свідомістю зустрічі двох світів зникне. В нашій, і світовій літературі, про це написано достатньо. Я це розумів. Я не міг нічого вдіяти, і не втекти, і не змінити хронологію… Петя всівся поруч серця, трохи ближче до передпліччя. І вся ця картина повільно трансформується у реальність. Це вже не сон. Все на яву, тільки я не можу переступити, зробити крок звідти - сюди. Хто вмішався, з яких сил, хто там прогледів… але я побачив Душу Петрову раніше його зникнення… Уявіть собі чистий аркуш білого паперу, це: ( , ) Кома, цяточка з хвостиком… Коли ми пишемо, ставимо розділовий знак «кома» — так саме і зникала Петьова Душа у тисячу разів скорше за швидкість сонячного проміння… Ніч. Вмикаю світло. Рішення зі мною. Чому я не схоронив Петра, а кинув на сніг?… Йду через дорогу. Спускаюсь в копанку. Знаходжу. В ній же викопую могилку для Петіного тіла. Кладу. Прошу прощення. Читаю молитву. Легшає. Заспокійливий вертаюсь до хати…
зашкалювала. Лізе цілуватись, облизувати, наче я бідний на воду...Із Києва в село ми переїхали з багатьох причин. Усі вони завіршовані. Ось одна " … я у пащі, що зветься Київ. чортів ребус, чи рубіка куб?!.." Дасть Бог, буде час, розповім. Тільки я про кота Петю нині. Він вартує того. Чому "Петя"? Не відповім, не знаю. Петя і всьо. Росло воно собі як усі кошенята - у вседозволеності. Носа свого пхало всюди пречорного разом з вусами. Звик до нього. Дружина з дітьми на Далекий Схід подалась до своєї мами. Відсидітись, поки я збудую новий дім. А які заробітки у "грача" (таксиста)?! Награчуєш копійчину - і все на запчастини. Та й дім, що дістався, з 1937 року, тече, протяг зі стін, з підлоги… добре, землі шмат гарний біля хати і груша столітня. Холодок влітку. А воно промайнуло непомітно… Дні стали довші. Місця собі не знаходив від самотності. Без дітей, дружини… А ночі ще довші. Не спиться. Видіння якісь. Лиця людей незнайомих… очі розплющуєш - нікого. Я так думаю зараз - це звортність моїх експерементів у минулому (езотерика і все, що поруч). Проснешся посеред ночі - страшнувато, і вже досипаєш, кожного разу при світлі. І нікого поруч, окрім Петі. Петя завжди зустрічав мій жигулик. Як він знав коли я під"їду до воріт - загадка?.. Бо тільки до хвіртки під’їду, простягну руку відкрити дверцята - Петро тут як тут. Хутенько віткриваю пасажирське, Петя всідається, лапи витягує до торпєди. Трохи не зручно, спина вигнута, жигуль робить рух униз з насипної дороги на подвір"я (не дорога, а щось страшне) кузов хилитає… Петя не втримується і летить вниз, де, зазвичай, ноги… І скорше погляду мого - як блискавка, вже калачиком на моїх колінах. Їхати то всього з метрів десять. А яких десять! довгочеканних. І хоча вдома на обісті у Петі обов"язки піонерські, все ж він, як справжній господар, беріг територію. Чужі коти перестали снувати туди - сюди. Сороки брешуть тільки з сусідніх дерев - не з груші, і - фантастика, він повисмикував усіх кротів із свого царства вічної сліпоти , та ще й поскладав їх навхрест біля автівки. Умора. Я цю картину ніколи не забуду. Таке можливе тільки в мультику якомусь… Ось такий був Петька. А тепер про головне. Рання весна. Сніг тане. Під ногами каша. Пасажири здебільшого нервові траплялись. Але ж і я не дуже стриманний… Доброго настрою бракує усім, особливо під кінець дев’яностих… Вертаюсь після невдалої поїздки до хати. Біля воріт нікого. Щось йокнуло… такого не могло бути. Петя вперше не зустрів… де Петро? Де? Лежить посеред подвір"я. Підбігаю. Шкіра мокра… бідненький. Вуса злиплись. Боже, так боляче стало… Беру в руки, а в нього на спині рана… видно, що укус. Пес, мабуть, порвав - подумав… Нічо, хутенько в хату. Розпалив грубку, нагрів водички, протер рушничком… ( весь цей час він бездиханний) Відкрив ротика і чайну ложку малинового узвару теплого туди… Закутав. Лежить собі Петя у такій собі ніші, де могли колись сушитись груші. Проходить певний час. З півгодинки. Я до нього. А він всьо. Піна з рота біла… мертвий… Що я там пережив, пропущу. На дворі темінь. Беру його за шкірку. Несу через дорогу. Маленька паморозь. Копанка не обжитого двору (один фундамент і здичавілий сад… і на сьогодні - те ж саме ) До самої копанки не піддійти, кущі одні… жбурнув. Зо злости матюкнувся. На душі погано. Як день пройшов наступний, не пам"ятаю, Тільки другої ночи Петя виліз із тієї копанки і тихенько, красиво, граціозно повертався тією ж дорогою до хати… Від страху моє тіло здригнулось, дрімота щезла вмить. Я бачив як Петя повертався!!! Бачив. Находячись у дрімоті. І налякався. Досипав при світлі. Минув ще один день. Що було, то було. Життя ж продовжується? Напрацювався. Повечеряв, новини пізні… Петю згадав. Погортав енциклопедію афоризмів… Спогадами пройшовся по рідним, друзям… Я вам скажу, що у самотності більше можливостей це робити, з"являються підстави для аналізу власних вчинків і подальших уникнень якогось негаразду. Засипаю. Сплю. Сон. І хто сниться? Вірно, Петя. Не сплутайте, як Він повертався з копанки - я бачив у дрімоті , а це звичайнісінький сон. Петя сидить у мене трохи нижче лівого плеча і питає: - Що ти зі мною зробив ? Навіщо? За що?... А я йому: - Я ж хотів як краще… спасав тебе…ти згадай, сметану купував? Їсти варив? Ділився як з братом, любив як дитину, беріг як жінку…
Я розумів що це сон у сні, настане пробудження і туман незвичних, несприйнятних моєю свідомістю зустрічі двох світів зникне. В нашій, і світовій літературі, про це написано достатньо. Я це розумів. Я не міг нічого вдіяти, і не втекти, і не змінити хронологію… Петя всівся поруч серця, трохи ближче до передпліччя. І вся ця картина повільно трансформується у реальність. Це вже не сон. Все на яву, тільки я не можу переступити, зробити крок звідти - сюди. Хто вмішався, з яких сил, хто там прогледів… але я побачив Душу Петрову раніше його зникнення… Уявіть собі чистий аркуш білого паперу, це: ( , ) Кома, цяточка з хвостиком… Коли ми пишемо, ставимо розділовий знак «кома» — так саме і зникала Петьова Душа у тисячу разів скорше за швидкість сонячного проміння… Ніч. Вмикаю світло. Рішення зі мною. Чому я не схоронив Петра, а кинув на сніг?… Йду через дорогу. Спускаюсь в копанку. Знаходжу. В ній же викопую могилку для Петіного тіла. Кладу. Прошу прощення. Читаю молитву. Легшає. Заспокійливий вертаюсь до хати…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
