Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.28
17:32
Як цар отой дурнуватий, що Грозним прозвали,
Убив сина, то ще двоє йому спадкували.
Пришелепкуватий Федір правив після нього,
А Дмитра, на оту пору ще зовсім малого,
Вбили в Угличі. Тож Федір, коли став вмирати,
То нікому було владу свою передати.
«
Убив сина, то ще двоє йому спадкували.
Пришелепкуватий Федір правив після нього,
А Дмитра, на оту пору ще зовсім малого,
Вбили в Угличі. Тож Федір, коли став вмирати,
То нікому було владу свою передати.
«
2026.05.28
16:30
Ти говориш: тепер інше місто поглине твій розпач,
і що вулиці інші дарують впокій-забуття,
тільки місто твоє прийде слідом туди за тобою,
і квартали ті самі зустрінуть твою сивину.
То невже всі утечі даремні, а прагнення хибні,
бо вагомі лише особист
і що вулиці інші дарують впокій-забуття,
тільки місто твоє прийде слідом туди за тобою,
і квартали ті самі зустрінуть твою сивину.
То невже всі утечі даремні, а прагнення хибні,
бо вагомі лише особист
2026.05.28
16:25
Інтро *
(Сем Катлер):
“Здається, все, як треба . . . Чи ви готові? . . . Вибачте затримку. . .
“Усі готові до наступного виступу? . . . Чи готовий ти, Нью-Йорку?
Найбільша група, що грає в Нью-Йорку за останні роки . . .
“Вони провідали Західне у
(Сем Катлер):
“Здається, все, як треба . . . Чи ви готові? . . . Вибачте затримку. . .
“Усі готові до наступного виступу? . . . Чи готовий ти, Нью-Йорку?
Найбільша група, що грає в Нью-Йорку за останні роки . . .
“Вони провідали Західне у
2026.05.28
16:05
У СВІТІ ІЗ КРИГИ І КРИЦІ...
У літописах суворої Півночі та на пергаментах золотоверхого Києва залишилися слова, які досі пахнуть морською сіллю, річковою прохолодою та гарячою кров’ю. Це історія про Єлизавету, старшу доньку Ярослава Мудрого, яку сканд
2026.05.28
15:05
На морі, де тяжіють схили,
де ні примовок, ні пісень,
де вічні брили, як могили,
на хвильку ліг спочити день.
Поблякли барви полудневі,
зчорніли скелі кам’яні.
Лиш тьмяним видивом – у мреві
де ні примовок, ні пісень,
де вічні брили, як могили,
на хвильку ліг спочити день.
Поблякли барви полудневі,
зчорніли скелі кам’яні.
Лиш тьмяним видивом – у мреві
2026.05.28
12:32
Я ніби вижатий лимон,
В пустелі виснажений, схудлий,
Іду до неба у циклон,
Питаю зверху: "Хто ж ви, судді?"
Вернувся з тисячі доріг,
Немовби вигаслий паломник.
Який такий єдиноріг
Мене прохромить у полоні?
В пустелі виснажений, схудлий,
Іду до неба у циклон,
Питаю зверху: "Хто ж ви, судді?"
Вернувся з тисячі доріг,
Немовби вигаслий паломник.
Який такий єдиноріг
Мене прохромить у полоні?
2026.05.28
07:20
заспівай мені первісну пісню
в цьому світі дідів і жінок
обійди мене з мискою звісно
я не твій я не ваш я не ок
в мене є свої тригери дійсно
се не тяжба і не дуель
тривіальне життя неумисне
я би міг настрочити рондель
в цьому світі дідів і жінок
обійди мене з мискою звісно
я не твій я не ваш я не ок
в мене є свої тригери дійсно
се не тяжба і не дуель
тривіальне життя неумисне
я би міг настрочити рондель
2026.05.28
06:27
Над негаснучим вогнем
Сковорідка з салом
Жиром топленим мене
Зваблює помалу.
Смалець пахне й булькотить,
Як горілка з пляшки,
Що уже я ллю в цю мить
У щербату чашку.
Сковорідка з салом
Жиром топленим мене
Зваблює помалу.
Смалець пахне й булькотить,
Як горілка з пляшки,
Що уже я ллю в цю мить
У щербату чашку.
2026.05.27
20:56
Щасливі ті, хто перед сном моливсь
За день минулий і прийдешній Усевишньому.
Мене ж і у вісні тривожать думи навісні:
Не все так твориться, як Він замислив.
Він дав усе, щоб голоду не знали ми,
Опікувавсь не лиш юдеями,- Людьми,
Навчав, як праведним
За день минулий і прийдешній Усевишньому.
Мене ж і у вісні тривожать думи навісні:
Не все так твориться, як Він замислив.
Він дав усе, щоб голоду не знали ми,
Опікувавсь не лиш юдеями,- Людьми,
Навчав, як праведним
2026.05.27
15:40
У селі сталася новина. Про неї говорили всі – хто шепотів, хто голосно вигукував: Світозар живе з ведмежою. Ведмежами в селі називали лісових людей. Прозвали їх так, бо казали, що ті вважають ведмедя своїм предком, вклоняються йому як богу і приносять йом
2026.05.27
12:44
Я хочу прокинутись рано
І рушити в радісний парк,
Прикласти світанок до рани,
Немов осяйну Жанну д'Арк.
Я хочу спивати сніжинки
На статуях і на гілках,
Немовби космічні обжинки
І рушити в радісний парк,
Прикласти світанок до рани,
Немов осяйну Жанну д'Арк.
Я хочу спивати сніжинки
На статуях і на гілках,
Немовби космічні обжинки
2026.05.27
10:41
чи схожий ти на гусака?
чи ні? - бо типу самобутній -
ховай події в тінь у скруті,
коли тікаєш голяка
по вогкій кам’яній ріллі,
вночі карбуючи півкроки
в своїй дотичності широкій
чи ні? - бо типу самобутній -
ховай події в тінь у скруті,
коли тікаєш голяка
по вогкій кам’яній ріллі,
вночі карбуючи півкроки
в своїй дотичності широкій
2026.05.27
08:29
тупо мертвий
на самому дні
є причини
причини є завжди
в поетичному цьому кіні
із кінічним його
декупажем
натякають глузують іще
на самому дні
є причини
причини є завжди
в поетичному цьому кіні
із кінічним його
декупажем
натякають глузують іще
2026.05.27
07:36
Мов дощу рясного краплі,
Між собою схожі чаплі
Ті, що в пошуках поживи
У болото пруть сміливо,
Де покрякують так вабко,
Очі витріщивши, жабки...
27.05.26
Між собою схожі чаплі
Ті, що в пошуках поживи
У болото пруть сміливо,
Де покрякують так вабко,
Очі витріщивши, жабки...
27.05.26
2026.05.27
00:58
А новина у мене ось яка:
Я бачив сьогодні зяблика!
А зяблик - то ж вам не шпак,
Не стрінеш його просто так!
Значить, щось трапитись має!
Інакше ж воно не буває!
Точно! Трапиться щось, ну їй богу:
Я бачив сьогодні зяблика!
А зяблик - то ж вам не шпак,
Не стрінеш його просто так!
Значить, щось трапитись має!
Інакше ж воно не буває!
Точно! Трапиться щось, ну їй богу:
2026.05.26
21:30
чого ти брате галасуєш
буряковієш із чого
буття воно війна по суті
піт заливаючий чоло
атож-бо ревність і буремність
агресія відкритий код
нічліг неспокій кров даремно
усюдний набрід навіть зброд
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...буряковієш із чого
буття воно війна по суті
піт заливаючий чоло
атож-бо ревність і буремність
агресія відкритий код
нічліг неспокій кров даремно
усюдний набрід навіть зброд
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Микола Дудар (1950) /
Проза
Отче Наш, ...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Отче Наш, ...
… розповім вам одну історію. Це вже минули роки, але в пам'яті і досі спливає оте… Дружина якось принесла від знайомих кошеня чорне таке... А гарнюще - спасу нема… і усі його брали на руки, пестили, цілували. І не тільки за те, що мале і потішне - щось в ньому було… Я так думаю, в очах його, у погляді. Він був людський, дуже людський… Але правильні котячі риси, і відвертий погляд,- то таке… Було ще щось. І це "щось" - напів-кіт, напів з іншого світу... Розумів і розмовляв зі мною як маленький гномик, ще трохи б - і на суржику точно розмовляв би. Міміка його обличчя
зашкалювала. Лізе цілуватись, облизувати, наче я бідний на воду...Із Києва в село ми переїхали з багатьох причин. Усі вони завіршовані. Ось одна " … я у пащі, що зветься Київ. чортів ребус, чи рубіка куб?!.." Дасть Бог, буде час, розповім. Тільки я про кота Петю нині. Він вартує того. Чому "Петя"? Не відповім, не знаю. Петя і всьо. Росло воно собі як усі кошенята - у вседозволеності. Носа свого пхало всюди пречорного разом з вусами. Звик до нього. Дружина з дітьми на Далекий Схід подалась до своєї мами. Відсидітись, поки я збудую новий дім. А які заробітки у "грача" (таксиста)?! Награчуєш копійчину - і все на запчастини. Та й дім, що дістався, з 1937 року, тече, протяг зі стін, з підлоги… добре, землі шмат гарний біля хати і груша столітня. Холодок влітку. А воно промайнуло непомітно… Дні стали довші. Місця собі не знаходив від самотності. Без дітей, дружини… А ночі ще довші. Не спиться. Видіння якісь. Лиця людей незнайомих… очі розплющуєш - нікого. Я так думаю зараз - це звортність моїх експерементів у минулому (езотерика і все, що поруч). Проснешся посеред ночі - страшнувато, і вже досипаєш, кожного разу при світлі. І нікого поруч, окрім Петі. Петя завжди зустрічав мій жигулик. Як він знав коли я під"їду до воріт - загадка?.. Бо тільки до хвіртки під’їду, простягну руку відкрити дверцята - Петро тут як тут. Хутенько віткриваю пасажирське, Петя всідається, лапи витягує до торпєди. Трохи не зручно, спина вигнута, жигуль робить рух униз з насипної дороги на подвір"я (не дорога, а щось страшне) кузов хилитає… Петя не втримується і летить вниз, де, зазвичай, ноги… І скорше погляду мого - як блискавка, вже калачиком на моїх колінах. Їхати то всього з метрів десять. А яких десять! довгочеканних. І хоча вдома на обісті у Петі обов"язки піонерські, все ж він, як справжній господар, беріг територію. Чужі коти перестали снувати туди - сюди. Сороки брешуть тільки з сусідніх дерев - не з груші, і - фантастика, він повисмикував усіх кротів із свого царства вічної сліпоти , та ще й поскладав їх навхрест біля автівки. Умора. Я цю картину ніколи не забуду. Таке можливе тільки в мультику якомусь… Ось такий був Петька. А тепер про головне. Рання весна. Сніг тане. Під ногами каша. Пасажири здебільшого нервові траплялись. Але ж і я не дуже стриманний… Доброго настрою бракує усім, особливо під кінець дев’яностих… Вертаюсь після невдалої поїздки до хати. Біля воріт нікого. Щось йокнуло… такого не могло бути. Петя вперше не зустрів… де Петро? Де? Лежить посеред подвір"я. Підбігаю. Шкіра мокра… бідненький. Вуса злиплись. Боже, так боляче стало… Беру в руки, а в нього на спині рана… видно, що укус. Пес, мабуть, порвав - подумав… Нічо, хутенько в хату. Розпалив грубку, нагрів водички, протер рушничком… ( весь цей час він бездиханний) Відкрив ротика і чайну ложку малинового узвару теплого туди… Закутав. Лежить собі Петя у такій собі ніші, де могли колись сушитись груші. Проходить певний час. З півгодинки. Я до нього. А він всьо. Піна з рота біла… мертвий… Що я там пережив, пропущу. На дворі темінь. Беру його за шкірку. Несу через дорогу. Маленька паморозь. Копанка не обжитого двору (один фундамент і здичавілий сад… і на сьогодні - те ж саме ) До самої копанки не піддійти, кущі одні… жбурнув. Зо злости матюкнувся. На душі погано. Як день пройшов наступний, не пам"ятаю, Тільки другої ночи Петя виліз із тієї копанки і тихенько, красиво, граціозно повертався тією ж дорогою до хати… Від страху моє тіло здригнулось, дрімота щезла вмить. Я бачив як Петя повертався!!! Бачив. Находячись у дрімоті. І налякався. Досипав при світлі. Минув ще один день. Що було, то було. Життя ж продовжується? Напрацювався. Повечеряв, новини пізні… Петю згадав. Погортав енциклопедію афоризмів… Спогадами пройшовся по рідним, друзям… Я вам скажу, що у самотності більше можливостей це робити, з"являються підстави для аналізу власних вчинків і подальших уникнень якогось негаразду. Засипаю. Сплю. Сон. І хто сниться? Вірно, Петя. Не сплутайте, як Він повертався з копанки - я бачив у дрімоті , а це звичайнісінький сон. Петя сидить у мене трохи нижче лівого плеча і питає: - Що ти зі мною зробив ? Навіщо? За що?... А я йому: - Я ж хотів як краще… спасав тебе…ти згадай, сметану купував? Їсти варив? Ділився як з братом, любив як дитину, беріг як жінку…
Я розумів що це сон у сні, настане пробудження і туман незвичних, несприйнятних моєю свідомістю зустрічі двох світів зникне. В нашій, і світовій літературі, про це написано достатньо. Я це розумів. Я не міг нічого вдіяти, і не втекти, і не змінити хронологію… Петя всівся поруч серця, трохи ближче до передпліччя. І вся ця картина повільно трансформується у реальність. Це вже не сон. Все на яву, тільки я не можу переступити, зробити крок звідти - сюди. Хто вмішався, з яких сил, хто там прогледів… але я побачив Душу Петрову раніше його зникнення… Уявіть собі чистий аркуш білого паперу, це: ( , ) Кома, цяточка з хвостиком… Коли ми пишемо, ставимо розділовий знак «кома» — так саме і зникала Петьова Душа у тисячу разів скорше за швидкість сонячного проміння… Ніч. Вмикаю світло. Рішення зі мною. Чому я не схоронив Петра, а кинув на сніг?… Йду через дорогу. Спускаюсь в копанку. Знаходжу. В ній же викопую могилку для Петіного тіла. Кладу. Прошу прощення. Читаю молитву. Легшає. Заспокійливий вертаюсь до хати…
зашкалювала. Лізе цілуватись, облизувати, наче я бідний на воду...Із Києва в село ми переїхали з багатьох причин. Усі вони завіршовані. Ось одна " … я у пащі, що зветься Київ. чортів ребус, чи рубіка куб?!.." Дасть Бог, буде час, розповім. Тільки я про кота Петю нині. Він вартує того. Чому "Петя"? Не відповім, не знаю. Петя і всьо. Росло воно собі як усі кошенята - у вседозволеності. Носа свого пхало всюди пречорного разом з вусами. Звик до нього. Дружина з дітьми на Далекий Схід подалась до своєї мами. Відсидітись, поки я збудую новий дім. А які заробітки у "грача" (таксиста)?! Награчуєш копійчину - і все на запчастини. Та й дім, що дістався, з 1937 року, тече, протяг зі стін, з підлоги… добре, землі шмат гарний біля хати і груша столітня. Холодок влітку. А воно промайнуло непомітно… Дні стали довші. Місця собі не знаходив від самотності. Без дітей, дружини… А ночі ще довші. Не спиться. Видіння якісь. Лиця людей незнайомих… очі розплющуєш - нікого. Я так думаю зараз - це звортність моїх експерементів у минулому (езотерика і все, що поруч). Проснешся посеред ночі - страшнувато, і вже досипаєш, кожного разу при світлі. І нікого поруч, окрім Петі. Петя завжди зустрічав мій жигулик. Як він знав коли я під"їду до воріт - загадка?.. Бо тільки до хвіртки під’їду, простягну руку відкрити дверцята - Петро тут як тут. Хутенько віткриваю пасажирське, Петя всідається, лапи витягує до торпєди. Трохи не зручно, спина вигнута, жигуль робить рух униз з насипної дороги на подвір"я (не дорога, а щось страшне) кузов хилитає… Петя не втримується і летить вниз, де, зазвичай, ноги… І скорше погляду мого - як блискавка, вже калачиком на моїх колінах. Їхати то всього з метрів десять. А яких десять! довгочеканних. І хоча вдома на обісті у Петі обов"язки піонерські, все ж він, як справжній господар, беріг територію. Чужі коти перестали снувати туди - сюди. Сороки брешуть тільки з сусідніх дерев - не з груші, і - фантастика, він повисмикував усіх кротів із свого царства вічної сліпоти , та ще й поскладав їх навхрест біля автівки. Умора. Я цю картину ніколи не забуду. Таке можливе тільки в мультику якомусь… Ось такий був Петька. А тепер про головне. Рання весна. Сніг тане. Під ногами каша. Пасажири здебільшого нервові траплялись. Але ж і я не дуже стриманний… Доброго настрою бракує усім, особливо під кінець дев’яностих… Вертаюсь після невдалої поїздки до хати. Біля воріт нікого. Щось йокнуло… такого не могло бути. Петя вперше не зустрів… де Петро? Де? Лежить посеред подвір"я. Підбігаю. Шкіра мокра… бідненький. Вуса злиплись. Боже, так боляче стало… Беру в руки, а в нього на спині рана… видно, що укус. Пес, мабуть, порвав - подумав… Нічо, хутенько в хату. Розпалив грубку, нагрів водички, протер рушничком… ( весь цей час він бездиханний) Відкрив ротика і чайну ложку малинового узвару теплого туди… Закутав. Лежить собі Петя у такій собі ніші, де могли колись сушитись груші. Проходить певний час. З півгодинки. Я до нього. А він всьо. Піна з рота біла… мертвий… Що я там пережив, пропущу. На дворі темінь. Беру його за шкірку. Несу через дорогу. Маленька паморозь. Копанка не обжитого двору (один фундамент і здичавілий сад… і на сьогодні - те ж саме ) До самої копанки не піддійти, кущі одні… жбурнув. Зо злости матюкнувся. На душі погано. Як день пройшов наступний, не пам"ятаю, Тільки другої ночи Петя виліз із тієї копанки і тихенько, красиво, граціозно повертався тією ж дорогою до хати… Від страху моє тіло здригнулось, дрімота щезла вмить. Я бачив як Петя повертався!!! Бачив. Находячись у дрімоті. І налякався. Досипав при світлі. Минув ще один день. Що було, то було. Життя ж продовжується? Напрацювався. Повечеряв, новини пізні… Петю згадав. Погортав енциклопедію афоризмів… Спогадами пройшовся по рідним, друзям… Я вам скажу, що у самотності більше можливостей це робити, з"являються підстави для аналізу власних вчинків і подальших уникнень якогось негаразду. Засипаю. Сплю. Сон. І хто сниться? Вірно, Петя. Не сплутайте, як Він повертався з копанки - я бачив у дрімоті , а це звичайнісінький сон. Петя сидить у мене трохи нижче лівого плеча і питає: - Що ти зі мною зробив ? Навіщо? За що?... А я йому: - Я ж хотів як краще… спасав тебе…ти згадай, сметану купував? Їсти варив? Ділився як з братом, любив як дитину, беріг як жінку…
Я розумів що це сон у сні, настане пробудження і туман незвичних, несприйнятних моєю свідомістю зустрічі двох світів зникне. В нашій, і світовій літературі, про це написано достатньо. Я це розумів. Я не міг нічого вдіяти, і не втекти, і не змінити хронологію… Петя всівся поруч серця, трохи ближче до передпліччя. І вся ця картина повільно трансформується у реальність. Це вже не сон. Все на яву, тільки я не можу переступити, зробити крок звідти - сюди. Хто вмішався, з яких сил, хто там прогледів… але я побачив Душу Петрову раніше його зникнення… Уявіть собі чистий аркуш білого паперу, це: ( , ) Кома, цяточка з хвостиком… Коли ми пишемо, ставимо розділовий знак «кома» — так саме і зникала Петьова Душа у тисячу разів скорше за швидкість сонячного проміння… Ніч. Вмикаю світло. Рішення зі мною. Чому я не схоронив Петра, а кинув на сніг?… Йду через дорогу. Спускаюсь в копанку. Знаходжу. В ній же викопую могилку для Петіного тіла. Кладу. Прошу прощення. Читаю молитву. Легшає. Заспокійливий вертаюсь до хати…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
