Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.26
09:09
Маю знайти у цьому мороці світло і сенс – свої власні.
І слідкувати, щоби не згасли
довіра і любов, попри біль і сльози.
Якщо вони згаснуть, ця московська нечисть переможе.
Маю зоставатись сильною, навіть коли безсила.
Можна черпати сили у турбот
І слідкувати, щоби не згасли
довіра і любов, попри біль і сльози.
Якщо вони згаснуть, ця московська нечисть переможе.
Маю зоставатись сильною, навіть коли безсила.
Можна черпати сили у турбот
2026.01.26
07:03
Мені б тендітну і жадану
До себе ніжно пригорнути.
І так завмерти бездиханно,
І умлівати, вбивши смуток.
Зігріти радощі у серці,
І віддавати ласку свіжу,
І у смарагдових озерцях
До себе ніжно пригорнути.
І так завмерти бездиханно,
І умлівати, вбивши смуток.
Зігріти радощі у серці,
І віддавати ласку свіжу,
І у смарагдових озерцях
2026.01.26
06:04
Давно так в класі смішно не було.
Повторювали дітки рід, число.
Просте з простих, здається, ніби це.
В тяжкій задумі в малюка лице.
Спитав малий у вчительки про те:
- Якого роду слово в нас яйце?
От як, скажіть, вгадати рід мені?
Чи півень а чи к
Повторювали дітки рід, число.
Просте з простих, здається, ніби це.
В тяжкій задумі в малюка лице.
Спитав малий у вчительки про те:
- Якого роду слово в нас яйце?
От як, скажіть, вгадати рід мені?
Чи півень а чи к
2026.01.26
00:26
Чергова порція зими
маною оповила душу.
Ні голосом,
ані крильми
я спокою твого не зрушу.
Зійшла у крижані сніги —
коли і як —
маною оповила душу.
Ні голосом,
ані крильми
я спокою твого не зрушу.
Зійшла у крижані сніги —
коли і як —
2026.01.25
23:32
О, ці святі у рясах, що сотні ставлять на коліна!
Я бачу твої солодкі сни — без жалю і покути.
Бачу чорні руки зі святою книгою, яка важить більше за душу сліпого читача.
Ви не бачите чорта, навіть коли він гортає ваші сторінки.
Я бачу твої солодкі сни — без жалю і покути.
Бачу чорні руки зі святою книгою, яка важить більше за душу сліпого читача.
Ви не бачите чорта, навіть коли він гортає ваші сторінки.
2026.01.25
21:22
Хвилі фіалкові що хлещуть сміються
Райдугокрилі птахи доокола сонця
Дзвоники сонця проллються в розвої
Наяди з дельфінами поринають у досвіт
Що воно сталося із немовлям
У грудневий холодний ранок?
Райдугокрилі птахи доокола сонця
Дзвоники сонця проллються в розвої
Наяди з дельфінами поринають у досвіт
Що воно сталося із немовлям
У грудневий холодний ранок?
2026.01.25
19:31
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2026.01.25
18:12
Шум далекий, шлях не близький.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе —
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе —
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
2026.01.25
16:25
Я озираюсь на паркову рідну алею...
Світле минуле... Попереду - крок у безодню.
Так і не став я сучасності тихим лакеєм!
Тільки хода моя вже беззмістовно-самотня.
Я озираюсь... Душа так зігрітися хоче!
Серце шматує незіграна зболена правда.
Тихо л
Світле минуле... Попереду - крок у безодню.
Так і не став я сучасності тихим лакеєм!
Тільки хода моя вже беззмістовно-самотня.
Я озираюсь... Душа так зігрітися хоче!
Серце шматує незіграна зболена правда.
Тихо л
2026.01.24
23:17
Агнець мовчить в кошарі
бо поряд з ним хижак,
не дати шанс цій тварі –
тому веде ся так.
Мав на роду мовчати
багато літ і зим,
хижак же мав повчати
бо поряд з ним хижак,
не дати шанс цій тварі –
тому веде ся так.
Мав на роду мовчати
багато літ і зим,
хижак же мав повчати
2026.01.24
19:42
Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
2026.01.24
16:39
В повітрі знову рій металобрухту.
Летить на місто черговий фугас.
А нам, незламним, спеціальні пункти
Допомагають вижити в цей час.
Тут можна відігріти ноги й руки
І навіть зарядити телефон.
А ми рахуємо прильотів звуки,
Летить на місто черговий фугас.
А нам, незламним, спеціальні пункти
Допомагають вижити в цей час.
Тут можна відігріти ноги й руки
І навіть зарядити телефон.
А ми рахуємо прильотів звуки,
2026.01.24
09:35
Та годі вже цькувати Президента!
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!
Він здрить удаль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!
Він здрить удаль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
2026.01.23
22:44
Друзі, що скажу я вам:
Люди, звірі, зорі,
Воскурімо фіміам
Самохвалу Борі.
Вклякнім, хоч не кожен звик
Буть м'якішим вати.
Ми не годні черевик
Люди, звірі, зорі,
Воскурімо фіміам
Самохвалу Борі.
Вклякнім, хоч не кожен звик
Буть м'якішим вати.
Ми не годні черевик
2026.01.23
20:35
Цікаво, швендяє де лютий
І що у нього на умі?
Можливо березнем припнутий?
Можливо знов на Колимі?..
Січневі дні ось-ось злетять вже.
Морози знижаться… Чомусь
Зв’язки і світло із мережі
Лишили в пам’яті: «готуйсь»…
І що у нього на умі?
Можливо березнем припнутий?
Можливо знов на Колимі?..
Січневі дні ось-ось злетять вже.
Морози знижаться… Чомусь
Зв’язки і світло із мережі
Лишили в пам’яті: «готуйсь»…
2026.01.23
18:46
Із Леоніда Сергєєва
Якось раз, лежу в лікарні
(впав на мене стос каністр).
Й раптом чую вісті гарні:
приїздить прем’єр-міністр!
Тут набігла тьма народу,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Якось раз, лежу в лікарні
(впав на мене стос каністр).
Й раптом чую вісті гарні:
приїздить прем’єр-міністр!
Тут набігла тьма народу,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Микола Дудар (1950) /
Проза
Отче Наш, ...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Отче Наш, ...
… розповім вам одну історію. Це вже минули роки, але в пам'яті і досі спливає оте… Дружина якось принесла від знайомих кошеня чорне таке... А гарнюще - спасу нема… і усі його брали на руки, пестили, цілували. І не тільки за те, що мале і потішне - щось в ньому було… Я так думаю, в очах його, у погляді. Він був людський, дуже людський… Але правильні котячі риси, і відвертий погляд,- то таке… Було ще щось. І це "щось" - напів-кіт, напів з іншого світу... Розумів і розмовляв зі мною як маленький гномик, ще трохи б - і на суржику точно розмовляв би. Міміка його обличчя
зашкалювала. Лізе цілуватись, облизувати, наче я бідний на воду...Із Києва в село ми переїхали з багатьох причин. Усі вони завіршовані. Ось одна " … я у пащі, що зветься Київ. чортів ребус, чи рубіка куб?!.." Дасть Бог, буде час, розповім. Тільки я про кота Петю нині. Він вартує того. Чому "Петя"? Не відповім, не знаю. Петя і всьо. Росло воно собі як усі кошенята - у вседозволеності. Носа свого пхало всюди пречорного разом з вусами. Звик до нього. Дружина з дітьми на Далекий Схід подалась до своєї мами. Відсидітись, поки я збудую новий дім. А які заробітки у "грача" (таксиста)?! Награчуєш копійчину - і все на запчастини. Та й дім, що дістався, з 1937 року, тече, протяг зі стін, з підлоги… добре, землі шмат гарний біля хати і груша столітня. Холодок влітку. А воно промайнуло непомітно… Дні стали довші. Місця собі не знаходив від самотності. Без дітей, дружини… А ночі ще довші. Не спиться. Видіння якісь. Лиця людей незнайомих… очі розплющуєш - нікого. Я так думаю зараз - це звортність моїх експерементів у минулому (езотерика і все, що поруч). Проснешся посеред ночі - страшнувато, і вже досипаєш, кожного разу при світлі. І нікого поруч, окрім Петі. Петя завжди зустрічав мій жигулик. Як він знав коли я під"їду до воріт - загадка?.. Бо тільки до хвіртки під’їду, простягну руку відкрити дверцята - Петро тут як тут. Хутенько віткриваю пасажирське, Петя всідається, лапи витягує до торпєди. Трохи не зручно, спина вигнута, жигуль робить рух униз з насипної дороги на подвір"я (не дорога, а щось страшне) кузов хилитає… Петя не втримується і летить вниз, де, зазвичай, ноги… І скорше погляду мого - як блискавка, вже калачиком на моїх колінах. Їхати то всього з метрів десять. А яких десять! довгочеканних. І хоча вдома на обісті у Петі обов"язки піонерські, все ж він, як справжній господар, беріг територію. Чужі коти перестали снувати туди - сюди. Сороки брешуть тільки з сусідніх дерев - не з груші, і - фантастика, він повисмикував усіх кротів із свого царства вічної сліпоти , та ще й поскладав їх навхрест біля автівки. Умора. Я цю картину ніколи не забуду. Таке можливе тільки в мультику якомусь… Ось такий був Петька. А тепер про головне. Рання весна. Сніг тане. Під ногами каша. Пасажири здебільшого нервові траплялись. Але ж і я не дуже стриманний… Доброго настрою бракує усім, особливо під кінець дев’яностих… Вертаюсь після невдалої поїздки до хати. Біля воріт нікого. Щось йокнуло… такого не могло бути. Петя вперше не зустрів… де Петро? Де? Лежить посеред подвір"я. Підбігаю. Шкіра мокра… бідненький. Вуса злиплись. Боже, так боляче стало… Беру в руки, а в нього на спині рана… видно, що укус. Пес, мабуть, порвав - подумав… Нічо, хутенько в хату. Розпалив грубку, нагрів водички, протер рушничком… ( весь цей час він бездиханний) Відкрив ротика і чайну ложку малинового узвару теплого туди… Закутав. Лежить собі Петя у такій собі ніші, де могли колись сушитись груші. Проходить певний час. З півгодинки. Я до нього. А він всьо. Піна з рота біла… мертвий… Що я там пережив, пропущу. На дворі темінь. Беру його за шкірку. Несу через дорогу. Маленька паморозь. Копанка не обжитого двору (один фундамент і здичавілий сад… і на сьогодні - те ж саме ) До самої копанки не піддійти, кущі одні… жбурнув. Зо злости матюкнувся. На душі погано. Як день пройшов наступний, не пам"ятаю, Тільки другої ночи Петя виліз із тієї копанки і тихенько, красиво, граціозно повертався тією ж дорогою до хати… Від страху моє тіло здригнулось, дрімота щезла вмить. Я бачив як Петя повертався!!! Бачив. Находячись у дрімоті. І налякався. Досипав при світлі. Минув ще один день. Що було, то було. Життя ж продовжується? Напрацювався. Повечеряв, новини пізні… Петю згадав. Погортав енциклопедію афоризмів… Спогадами пройшовся по рідним, друзям… Я вам скажу, що у самотності більше можливостей це робити, з"являються підстави для аналізу власних вчинків і подальших уникнень якогось негаразду. Засипаю. Сплю. Сон. І хто сниться? Вірно, Петя. Не сплутайте, як Він повертався з копанки - я бачив у дрімоті , а це звичайнісінький сон. Петя сидить у мене трохи нижче лівого плеча і питає: - Що ти зі мною зробив ? Навіщо? За що?... А я йому: - Я ж хотів як краще… спасав тебе…ти згадай, сметану купував? Їсти варив? Ділився як з братом, любив як дитину, беріг як жінку…
Я розумів що це сон у сні, настане пробудження і туман незвичних, несприйнятних моєю свідомістю зустрічі двох світів зникне. В нашій, і світовій літературі, про це написано достатньо. Я це розумів. Я не міг нічого вдіяти, і не втекти, і не змінити хронологію… Петя всівся поруч серця, трохи ближче до передпліччя. І вся ця картина повільно трансформується у реальність. Це вже не сон. Все на яву, тільки я не можу переступити, зробити крок звідти - сюди. Хто вмішався, з яких сил, хто там прогледів… але я побачив Душу Петрову раніше його зникнення… Уявіть собі чистий аркуш білого паперу, це: ( , ) Кома, цяточка з хвостиком… Коли ми пишемо, ставимо розділовий знак «кома» — так саме і зникала Петьова Душа у тисячу разів скорше за швидкість сонячного проміння… Ніч. Вмикаю світло. Рішення зі мною. Чому я не схоронив Петра, а кинув на сніг?… Йду через дорогу. Спускаюсь в копанку. Знаходжу. В ній же викопую могилку для Петіного тіла. Кладу. Прошу прощення. Читаю молитву. Легшає. Заспокійливий вертаюсь до хати…
зашкалювала. Лізе цілуватись, облизувати, наче я бідний на воду...Із Києва в село ми переїхали з багатьох причин. Усі вони завіршовані. Ось одна " … я у пащі, що зветься Київ. чортів ребус, чи рубіка куб?!.." Дасть Бог, буде час, розповім. Тільки я про кота Петю нині. Він вартує того. Чому "Петя"? Не відповім, не знаю. Петя і всьо. Росло воно собі як усі кошенята - у вседозволеності. Носа свого пхало всюди пречорного разом з вусами. Звик до нього. Дружина з дітьми на Далекий Схід подалась до своєї мами. Відсидітись, поки я збудую новий дім. А які заробітки у "грача" (таксиста)?! Награчуєш копійчину - і все на запчастини. Та й дім, що дістався, з 1937 року, тече, протяг зі стін, з підлоги… добре, землі шмат гарний біля хати і груша столітня. Холодок влітку. А воно промайнуло непомітно… Дні стали довші. Місця собі не знаходив від самотності. Без дітей, дружини… А ночі ще довші. Не спиться. Видіння якісь. Лиця людей незнайомих… очі розплющуєш - нікого. Я так думаю зараз - це звортність моїх експерементів у минулому (езотерика і все, що поруч). Проснешся посеред ночі - страшнувато, і вже досипаєш, кожного разу при світлі. І нікого поруч, окрім Петі. Петя завжди зустрічав мій жигулик. Як він знав коли я під"їду до воріт - загадка?.. Бо тільки до хвіртки під’їду, простягну руку відкрити дверцята - Петро тут як тут. Хутенько віткриваю пасажирське, Петя всідається, лапи витягує до торпєди. Трохи не зручно, спина вигнута, жигуль робить рух униз з насипної дороги на подвір"я (не дорога, а щось страшне) кузов хилитає… Петя не втримується і летить вниз, де, зазвичай, ноги… І скорше погляду мого - як блискавка, вже калачиком на моїх колінах. Їхати то всього з метрів десять. А яких десять! довгочеканних. І хоча вдома на обісті у Петі обов"язки піонерські, все ж він, як справжній господар, беріг територію. Чужі коти перестали снувати туди - сюди. Сороки брешуть тільки з сусідніх дерев - не з груші, і - фантастика, він повисмикував усіх кротів із свого царства вічної сліпоти , та ще й поскладав їх навхрест біля автівки. Умора. Я цю картину ніколи не забуду. Таке можливе тільки в мультику якомусь… Ось такий був Петька. А тепер про головне. Рання весна. Сніг тане. Під ногами каша. Пасажири здебільшого нервові траплялись. Але ж і я не дуже стриманний… Доброго настрою бракує усім, особливо під кінець дев’яностих… Вертаюсь після невдалої поїздки до хати. Біля воріт нікого. Щось йокнуло… такого не могло бути. Петя вперше не зустрів… де Петро? Де? Лежить посеред подвір"я. Підбігаю. Шкіра мокра… бідненький. Вуса злиплись. Боже, так боляче стало… Беру в руки, а в нього на спині рана… видно, що укус. Пес, мабуть, порвав - подумав… Нічо, хутенько в хату. Розпалив грубку, нагрів водички, протер рушничком… ( весь цей час він бездиханний) Відкрив ротика і чайну ложку малинового узвару теплого туди… Закутав. Лежить собі Петя у такій собі ніші, де могли колись сушитись груші. Проходить певний час. З півгодинки. Я до нього. А він всьо. Піна з рота біла… мертвий… Що я там пережив, пропущу. На дворі темінь. Беру його за шкірку. Несу через дорогу. Маленька паморозь. Копанка не обжитого двору (один фундамент і здичавілий сад… і на сьогодні - те ж саме ) До самої копанки не піддійти, кущі одні… жбурнув. Зо злости матюкнувся. На душі погано. Як день пройшов наступний, не пам"ятаю, Тільки другої ночи Петя виліз із тієї копанки і тихенько, красиво, граціозно повертався тією ж дорогою до хати… Від страху моє тіло здригнулось, дрімота щезла вмить. Я бачив як Петя повертався!!! Бачив. Находячись у дрімоті. І налякався. Досипав при світлі. Минув ще один день. Що було, то було. Життя ж продовжується? Напрацювався. Повечеряв, новини пізні… Петю згадав. Погортав енциклопедію афоризмів… Спогадами пройшовся по рідним, друзям… Я вам скажу, що у самотності більше можливостей це робити, з"являються підстави для аналізу власних вчинків і подальших уникнень якогось негаразду. Засипаю. Сплю. Сон. І хто сниться? Вірно, Петя. Не сплутайте, як Він повертався з копанки - я бачив у дрімоті , а це звичайнісінький сон. Петя сидить у мене трохи нижче лівого плеча і питає: - Що ти зі мною зробив ? Навіщо? За що?... А я йому: - Я ж хотів як краще… спасав тебе…ти згадай, сметану купував? Їсти варив? Ділився як з братом, любив як дитину, беріг як жінку…
Я розумів що це сон у сні, настане пробудження і туман незвичних, несприйнятних моєю свідомістю зустрічі двох світів зникне. В нашій, і світовій літературі, про це написано достатньо. Я це розумів. Я не міг нічого вдіяти, і не втекти, і не змінити хронологію… Петя всівся поруч серця, трохи ближче до передпліччя. І вся ця картина повільно трансформується у реальність. Це вже не сон. Все на яву, тільки я не можу переступити, зробити крок звідти - сюди. Хто вмішався, з яких сил, хто там прогледів… але я побачив Душу Петрову раніше його зникнення… Уявіть собі чистий аркуш білого паперу, це: ( , ) Кома, цяточка з хвостиком… Коли ми пишемо, ставимо розділовий знак «кома» — так саме і зникала Петьова Душа у тисячу разів скорше за швидкість сонячного проміння… Ніч. Вмикаю світло. Рішення зі мною. Чому я не схоронив Петра, а кинув на сніг?… Йду через дорогу. Спускаюсь в копанку. Знаходжу. В ній же викопую могилку для Петіного тіла. Кладу. Прошу прощення. Читаю молитву. Легшає. Заспокійливий вертаюсь до хати…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
