М. Б

І
Вівторком вересень почавсь.
Дощило ніч.
Усі птахи гайнули пріч.
А я, самітник, не вбоявсь:
і оком не повів услід.
Небесні хлані безпросвітні,
дощем зашитий неба звід.
Які тут півдні.

II
Тут, тонучи живцем в багні,
бреду надвечір по стерні.
Мій чобіт обридає полю,
гарує угорі четвер,
але утяті стеблі лізуть вверх,
не потерпаючи від болю.
І пруття верб,
порожевілий мис зміта
в болото, в оберіг безлюддя,
щось мимрять, щось вихлюпують з гнізда
сорокопуда.

III
Топчи і хлюпай, колобродь, міси.
Я не додам у ході.
Невгасну іскру покинь воді,
втопи, згаси.
Нага долоня ціпне-потерпа,
з горба бреду я до горба,
безпам’ятний, в помогу ступням вкляклим
підошва камінь б’є моя.
У темні води ручая
дивлюсь із ляком.

IV
О, хай несосвітенна тінь допір
в моїх очах, і усоталась сирість
у бороду, і кепка – набакир –
вінчає нині сутінь, в ній відбившись,
як грань ота, яку душі моїй
не перейти –
я не втечу мерщій
за козирок, за ґудзичок, у чобіт,
за комір свій, у свій рукав.
Лиш серце гупає, звика
що я пропоротий вже: холод
голками в нього проника.

V
Бурмоче до мене вода,
мороз розціпив прорізом уста.
Инак і не омовити: та де б ці,
облич окрім, місця, де міг обрив
спіткатися?
Сміх окривів
і сутінкова гать в бентезі.
І темінь гасить дощовий порив.
Ба, инший образ, людяний мій лик,
тікає з-під червоних вік,
над хвиль – ускач, як на коні,
під соснами, а потім – вербняками,
мішається з чиїмись двійниками,
як годі затесатися мені.

VI
Топчи і хлюпай, жуй зогнилий міст.
Хай твані, що сотають млість
від кладовищ, окрасять нею доли.
Ба, пензлями усіченими трав
бог синяви болоту не додав...
Топчи стодоли,
бушуй над гущ некошених отав,
з корінням проникай в підзоли!
Як груди мої тут, прорви ґрунти,
усіх примар і мертвих там буди,
і хай вони біжать, тікають з кубел
до сіл порожніх по стернині нив,
і хай махають зграям днів
брилі опудал!

VII
Горбами, облисілими до сліз,
шляхами їх, здебільшого у ліс,
життя саме і вийде із себе
назовні, подивує з шумовиння
оправ і форм. Його коріння,
халяв моїх чіпляючись, сопе,
і гаснуть всі вогні в селі.
І я бреду по нічиїй землі,
у Небуття випитую оренду,
і вириває вітер з рук тепло,
і вимиває водами дупло,
і бгає твань стежі вологу ленту.

VIII
Так, я відсутній мовби цього дня.
Мов осторонь я, зайвим-третім.
Як та щетина, дибиться стерня,
що волосінь на тілі мертвім,
і над гніздом, у ній простертім,
лиш мурашина метушня.
Природі зайві візії билин-
минучин. Її лику з краєвидом,
залитому загравним світлом –
пороблено тьмяніти злим.
І усіма п’ятьма – на те й чуття,
я відкараскуюсь від лісу:
ні, Господи! цупку завісу
з віч я не зняв, та й не суддя.
А щойно, на біду свою,
я і собі зарадити не гожий,
ти п’ясток мій, як фіни крадію,
рубай, мій Боже.

IX
Все, Полідевку, скніє в темноті.
В ній не учути вуст моїх квиління.
Стою, як є, в розхристанім пальті,
і решетами віч світам текти,
і крізь сита нерозуміння.
Я глухуватий, Боже. Я сліпак.
Не чую слів, і ват на двадцять знак
від місяця. Хай так. У небесах
я курсу не кладу між зір і крапель.
І хай не пісню ехо в цих лісах
несе, а кашель.

X
Ніч. Вересень. У головах – свіча.
І тінь – то позирає з-за плеча
в мої листи, то в корені пірне
обірвані. І привид твій з сіней
шамтить і булькає водою,
і усміхається звіздою
із настіж кинутих дверей.

Тьмяніє наді мною світ.
Затягує водою слід.

XI
Так, серце дужче рветься до тебе,
та від тебе – все далі й далі.
У голосі моїм – все більше фальші.
Як борг, її вертаю дотепер
я долі тій, що не жадає крівці
й зискує з ран тупих.
Ба, і на кутні усмішка – не гріх!
Я усміхнусь. І над собою сміх
тривкіш могильної темниці,
і легший диму коминів пічних.

XII
Евтерпо, ти? Куди я трапив, га?
Що піді мною: вóди? трав перга?
чи пагін вересу, що з квітів
таку підкову-ліру витнув,
що й щастя мариться,
таку, що на ходу
не зважусь, як на інохідь з галопу
перевести, відхекуючись, дух,
спитати – ні тебе, ні Калліопу.





-------------------

Новые стансы к Августе


М. Б.

I
Во вторник начался сентябрь.
Дождь лил всю ночь.
Все птицы улетели прочь.
Лишь я так одинок и храбр,
что даже не смотрел им вслед.
Пустынный небосвод разрушен, *(1)
дождь стягивает просвет.
Мне юг не нужен.

II
Тут, захороненный живьем,
я в сумерках брожу жнивьем.
Сапог мой разрывает поле,
бушует надо мной четверг,
но срезанные стебли лезут вверх,
почти не ощущая боли.
И прутья верб,
вонзая розоватый мыс
в болото, где снята охрана,
бормочут, опрокидывая вниз
гнездо жулана.

III
Стучи и хлюпай, пузырись, шурши.
Я шаг свой не убыстрю.
Известную тебе лишь искру
гаси, туши.
Замерзшую ладонь прижав к бедру,
бреду я от бугра к бугру,
без памяти, с одним каким-то звуком,
подошвой по камням стучу.
Склоняясь к темному ручью,
гляжу с испугом.

IV
Что ж, пусть легла бессмысленности тень
в моих глазах, и пусть впиталась сырость
мне в бороду, и кепка - набекрень -
венчая этот сумрак, отразилась
как та черта, которую душе
не перейти -
я не стремлюсь уже
за козырек, за пуговку, за ворот,
за свой сапог, за свой рукав.
Лишь сердце вдруг забьется, отыскав,
что где-то я пропорот: холод
трясет его, мне в грудь попав.

V
Бормочет предо мной вода,
и тянется мороз в прореху рта.
Иначе и не вымолвить: чем может
быть не лицо, а место, где обрыв
произошел?
И смех мой крив
и сумрачную гать тревожит.
И крошит темноту дождя порыв.
И образ мой второй, как человек,
бежит от красноватых век,
подскакивает на волне
под соснами, потом под ивняками,
мешается с другими двойниками,
как никогда не затеряться мне.

VI
Стучи и хлюпай, жуй подгнивший мост.
Пусть хляби, окружив погост,
высасывают краску крестовины.
Но даже этак кончиком травы
болоту не прибавить синевы...
Топчи овины,
бушуй среди густой еще листвы,
вторгайся по корням в глубины!
И там, в земле, как здесь, в моей груди
всех призраков и мертвецов буди,
и пусть они бегут, срезая угол,
по жниву к опустевшим деревням
и машут налетевшим дням,
как шляпы пу`гал!

VII
Здесь на холмах, среди пустых небес,
среди дорог, ведущих только в лес,
жизнь отступает от самой себя
и смотрит с изумлением на формы,
шумящие вокруг. И корни
вцепляются в сапог, сопя,
и гаснут все огни в селе.
И вот бреду я по ничьей земле
и у Небытия прошу аренду,
и ветер рвет из рук моих тепло,
и плещет надо мной водой дупло,
и скручивает грязь тропинки ленту.

VIII
Да, здесь как будто вправду нет меня,
я где-то в стороне, за бортом.
Топорщится и лезет вверх стерня,
как волосы на теле мертвом,
и над гнездом, в траве простертом,
вскипает муравьев возня.
Природа расправляется с былым,
как водится. Но лик ее при этом -
пусть залитый закатным светом -
невольно делается злым.
И всею пятернею чувств - пятью -
отталкиваюсь я от леса:
нет, Господи! в глазах завеса,
и я не превращусь в судью.
А если на беду свою
я все-таки с собой не слажу,
ты, Боже, отруби ладонь мою,
как финн за кражу.

IX
Друг Полидевк, тут все слилось в пятно.
Из уст моих не вырвется стенанье.
Вот я стою в распахнутом пальто,
и мир течет в глаза сквозь решето,
сквозь решето непониманья.
Я глуховат. Я, Боже, слеповат.
Не слышу слов, и ровно в двадцать ватт
горит луна. Пусть так. По небесам
я курс не проложу меж звезд и капель.
Пусть эхо тут разносит по лесам
не песнь, а кашель.

X
Сентябрь. Ночь. Все общество - свеча.
Но тень еще глядит из-за плеча
в мои листы и роется в корнях
оборванных. И призрак твой в сенях
шуршит и булькает водою
и улыбается звездою
в распахнутых рывком дверях.

Темнеет надо мною свет.
Вода затягивает след.


XI
Да, сердце рвется все сильней к тебе,
и оттого оно - все дальше.
И в голосе моем все больше фальши.
Но ты ее сочти за долг судьбе,
за долг судьбе, не требующей крови
и ранящей иглой тупой.
А если ты улыбку ждешь - постой!
Я улыбнусь. Улыбка над собой
могильной долговечней кровли
и легче дыма над печной трубой.

XII
Эвтерпа, ты? Куда зашел я, а?
И что здесь подо мной: вода? трава?
отросток лиры вересковой,
изогнутый такой подковой,
что счастье чудится,
такой, что, может быть,
как перейти на иноходь с галопа
так быстро и дыхания не сбить,
не ведаешь ни ты, ни Каллиопа.

1964

*. "Холодный небосвод разрушен" - в книге "Новые стансы к Августе"
(1983).