Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Непримиренний ворог злої згуби.
Світився вечір мрією в очах,
Навколо - казка! Подивитись любо!
Шляхетний жовтень, мов сучасний Бах,
З повітря будував органні труби.
Лежали на асфальтових стежках
Сизий дим висить від стелі майже до підлоги.
Пробивається ледь світло із вікон крізь нього.
Стоїть гомін, що і слово розібрати трудно.
В дальньому кутку усілись за стіл два козаки.
Видно, давно не бачились,
За любим ручаєм.
Чимало в нашім краї висхлих ручаїв.
Я бачив якось узбережжя,
Покинуте й забуте ручаєм,
Лишилося воно з розбитим серцем
Серед піску й каміння.
Також і чоловік,
Сон - мовби випалена земля
у вирвах від снарядів
і віспою від розривних куль.
Вибухи дістануть тебе
де завгодно,
як наймані вбивці,
як небачена пошесть.
І небо солодким туманом осіло на скроні.
Я більше про зиму і стужу тепер не шепчу,
Тримаю краплину, мов пульс, у гарячій долоні.
Ще вчора завія крутила свій білий сувій,
А нині калюжі - дзеркала утрачених
З оков зими струмки, -
Купається в них галич
Щоденно й залюбки.
Під сонцем сніг підтанув
І став щезати лід, -
І нявкає, мов п'яний,
Чи одурілий, кіт.
Сиве світання, туманом сповите,
ниви зажурливі, снігом укутані...
Раптом згадаєш колись пережите,
й лиця, що довго здавались забутими.
Враз пригадаєш гарячі зізнання,
відпустила минуле у вічність.
Є сьогодні, а завтра, цей пористий сніг,
у відлизі потоне циклічно.
Ти мене не читав по складах власноруч;
проковтнув сторінки обважнілі.
Мимохідь прогорнувши та нашвидкуруч
Хтось ніби граблями вискріб.
Поникла моя зоринка –
боюся, не згасла в іскрі б.
Розкрилилась ніч привільно,
півсвіту уже накрила,
а місяць блукав безцільно
багрянцем хмари обдало,
і, мов згори спускався зонт,
спадала сутінь на село.
Тьмяніла неба бірюза,
дзвенів кришталем ожелест ,
мечем, уткнутим в гарбуза,
біля вуха дзеленька час.
Звисла туча, немов онуча,
закриваючи Волопас.
Тільки й видно: зорить окраєць
закоптілих у тьмі небес.
Он збліднілий мигає Заєць,
ось яріє Великий Пес.
за обрій злетів пелюсткою,
похнюпився звід розлогий
і світоч небесний згас.
Густий опустився морок
і світ закапканив пусткою,
і мов розчинився простір,
і ніби спинився час...
Дім Яакова – від чужого народу,
Стала Юдея Йому за святиню,
Ізраїль – підвладним Йому.
Побачило море й побігло,
Йордан порачкував назад,
Гори стрибали, немов барани,
Пагорби – немов ягнята.
що добрий я –
дивуються…
А мені ж смішно! –
Злують.
А я добрий – хай кажуть…
20 червня 1989 р., Київ
і їхні солідарні читачі
у холоді, а може й на печі
цураються докучливої теми,
що грюкає і будить уночі.
ІІ
О, лірики, щоб ви були здорові
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Дорогою на Скирос
свій Лабіринт, лишаю Мінотавра
смердіти, й Аріадну – муркотіть
в обіймах Вакха.
Ось вона, звитяга!
Апофеоз самовіддачі. Бог
якраз тоді підлаштував цю стрічу,
коли ми, в центрі справивши діла,
волочимо вже пустирищем добич,
навіки ідучи зі цих місцин,
аби ніколи більше не вертати.
Так чи инак, убивство є убивством.
А смертним ополчатися на чудиськ.
Та хто сказав, що чудиська безсмертні?
А у погорді жаден щоб не міг
себе від переможених різнити –
Бог збавив нас цієї нагороди
(подалі віч і торжества юрми),
і мовкнути велить. І ми відходим.
Тепер уже і справді – назавжди.
Нехай у змозі люди повертатись
туди, де злочин коять, а туди,
де глуму не уник – ніхто не може.
І в цьому пункті задум Божества
і наші почування від принижень
настільки ідеально співпадають,
що лишилось за спиною все: ніч,
огидний звір, юрми гучне радіння,
вогні осель. І Вакх на пустирі
голубить у обіймах Аріадну.
Одначе доведеться повертатись.
Дістатись, дастьбі, огнища свого.
І путь моя не омине це місто.
Дай Боже, щоб не трапилось руці
меча тоді двогострого, бо місто
зазвичай починається для тих,
хто мешкає у нім, зі середмість
і веж їх.
А чужинцю – від околиць.
------------------
По дороге на Скирос
Я покидаю город, как Тезей –
свой Лабиринт, оставив Минотавра
смердеть, а Ариадну – ворковать
в объятьях Вакха.
Вот она, победа!
Апофеоз подвижничества! Бог
как раз тогда подстраивает встречу,
когда мы, в центре завершив дела,
уже бредем по пустырю с добычей,
навеки уходя из этих мест,
чтоб больше никогда не возвращаться.
В конце концов, убийство есть убийство.
Долг смертных ополчаться на чудовищ.
Но кто сказал, что чудища бессмертны?
И – дабы не могли мы возомнить
себя отличными от побежденных –
Бог отнимает всякую награду
(тайком от глаз ликующей толпы)
и нам велит молчать. И мы уходим.
Теперь уже и вправду -- навсегда.
Ведь если может человек вернуться
на место преступленья, то туда,
где был унижен, он прийти не сможет.
И в этом пункте планы Божества
и наше ощущенье униженья
настолько абсолютно совпадают,
что за спиною остаются: ночь,
смердящий зверь, ликующие толпы,
дома, огни. И Вакх на пустыре
милуется в потемках с Ариадной.
Когда-нибудь придется возвращаться.
Назад. Домой. К родному очагу.
И ляжет путь мой через этот город.
Дай Бог тогда, чтоб не было со мной
двуострого меча, поскольку город
обычно начинается для тех,
кто в нем живет, с центральных площадей
и башен.
А для странника – с окраин.
(1967)
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Одісей Телемаку"
