Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
Аркуш чистий, та великий в татка попросив.
- Можеш сонечко чи хмарку. Ось тобі листок.
- Я корову намалюю. – враз надумав той.
Олівці шукав довгенько, думав щось своє.
І прибіг до батька знову, бо питання є.
Все знаю наперед. Нудьга зелена!
Я викинув костюм із реквізитом...
Ви ж, дурники, - мерщій по мізансценах!
Повторюю для вас усіх востаннє:
Я справжній у своїх похмурих віршах!
Сьогодні ваша роль - палке кохан
Про щось прошепоче мені,
Немовби коштовні опали,
Розкидані у бистрині.
На цвинтарі листя стражденне
Нам так мовчазливо кричить.
Постійність є у сьогоденні,
сумління слова не давало
мовчіть бо ви
розбіглись по нірван підвалах
немов щурі
з небесних кораблів
в землі сирій
покоїться ваш гнів
самоту в душі сьогодні я знайшла
з мого серця аж то смерті
Бог велів тебе не стерти
знемагаю по тобі
я існую бо ти є і вірю снам
ти релігія моя де сам-на-сам
Уся Україна в Києві постала.
Зійшов Віктор
од Андрія,
од Первозваного –
Багатоочікуваний.
На Михайла
він, як святий Михаїл, у вогні помаранчевім
до неминучої біди,
та поки-що і цього разу
як Перебендя у Тараса
ще вештаюсь туди-сюди.
Зів’яло бачене раніше.
Не ті часи і біди інші:
у небо падає земля,
Джерел утомлених від спраги
Не відсторонить листопад
Бо він такий… цікаві справи…
У нього розклад, власний ритм
І безліч сотенних сюрпризів
А ще набрид волюнтаризм
Пустоголових арт-харцизів
нотами сумними у етері.
Він мене так легко відпустив,
ніби мріяв сам закрити двері.
Різко безпорадну відірвав
від грудей своїх на теплім ложі,
хоч вагомих не було підстав
Серед осінньої імли...
Згадаймо, хто живий ще, браття,
Як ми щасливими були!
Тісніше наше дружне коло,
Та всіх до нього не збереш:
Не стало Смоляра Миколи,
В чистім полі без тіні меча.
І поламані, згублені долі
Запалають, немовби свіча.
Я іду у широкім роздоллі.
Хоч кричи у безмежність віків,
Не відкриє криваві долоні
Постійно з москалями. Мутить воду,
Щоби завдати Україні шкоди:
Європа вчасно поміч не дає.
З ним зрозуміло, бо таких, як він
Москва багато в світі розплодила.
На чомусь десь, можливо підловила
І в КаДеБе агент іще оди
Зчаровала дівчинонька вдовиного сина.
А як мала чарувати, кликала до хати:
“Зайди, зайди, козаченьку, щось маю сказати!"
Українська народна пісня
Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку в
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
Звісили сірі зАв'язки.
Може, то дійство запуску
Ватяних дирижабликів
Під вітродуйну музику?
Так він легенько дмухає -
Листя сухе терасою
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Дорогою на Скирос
свій Лабіринт, лишаю Мінотавра
смердіти, й Аріадну – муркотіть
в обіймах Вакха.
Ось вона, звитяга!
Апофеоз самовіддачі. Бог
якраз тоді підлаштував цю стрічу,
коли ми, в центрі справивши діла,
волочимо вже пустирищем добич,
навіки ідучи зі цих місцин,
аби ніколи більше не вертати.
Так чи инак, убивство є убивством.
А смертним ополчатися на чудиськ.
Та хто сказав, що чудиська безсмертні?
А у погорді жаден щоб не міг
себе від переможених різнити –
Бог збавив нас цієї нагороди
(подалі віч і торжества юрми),
і мовкнути велить. І ми відходим.
Тепер уже і справді – назавжди.
Нехай у змозі люди повертатись
туди, де злочин коять, а туди,
де глуму не уник – ніхто не може.
І в цьому пункті задум Божества
і наші почування від принижень
настільки ідеально співпадають,
що лишилось за спиною все: ніч,
огидний звір, юрми гучне радіння,
вогні осель. І Вакх на пустирі
голубить у обіймах Аріадну.
Одначе доведеться повертатись.
Дістатись, дастьбі, огнища свого.
І путь моя не омине це місто.
Дай Боже, щоб не трапилось руці
меча тоді двогострого, бо місто
зазвичай починається для тих,
хто мешкає у нім, зі середмість
і веж їх.
А чужинцю – від околиць.
------------------
По дороге на Скирос
Я покидаю город, как Тезей –
свой Лабиринт, оставив Минотавра
смердеть, а Ариадну – ворковать
в объятьях Вакха.
Вот она, победа!
Апофеоз подвижничества! Бог
как раз тогда подстраивает встречу,
когда мы, в центре завершив дела,
уже бредем по пустырю с добычей,
навеки уходя из этих мест,
чтоб больше никогда не возвращаться.
В конце концов, убийство есть убийство.
Долг смертных ополчаться на чудовищ.
Но кто сказал, что чудища бессмертны?
И – дабы не могли мы возомнить
себя отличными от побежденных –
Бог отнимает всякую награду
(тайком от глаз ликующей толпы)
и нам велит молчать. И мы уходим.
Теперь уже и вправду -- навсегда.
Ведь если может человек вернуться
на место преступленья, то туда,
где был унижен, он прийти не сможет.
И в этом пункте планы Божества
и наше ощущенье униженья
настолько абсолютно совпадают,
что за спиною остаются: ночь,
смердящий зверь, ликующие толпы,
дома, огни. И Вакх на пустыре
милуется в потемках с Ариадной.
Когда-нибудь придется возвращаться.
Назад. Домой. К родному очагу.
И ляжет путь мой через этот город.
Дай Бог тогда, чтоб не было со мной
двуострого меча, поскольку город
обычно начинается для тех,
кто в нем живет, с центральных площадей
и башен.
А для странника – с окраин.
(1967)
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Одісей Телемаку"
