Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Неповторимі доля і судьба
і очевидно – це одне й те саме,
як човник із паперу – орігамі,
так само, як життя – це боротьба,
як сум, жура і туга – це журба
поета над печальними рядками...
...............................
Комплексна експертиза підтвердила: картину створено у 1840-х роках, і вона належить пензлю Кобзаря.
Пропікає вода до основи.
Він від світу закрився плащем,
Не знайшовши для неба обнови.
Безпритульний іде без мети,
В ліс густий, в безпритульності морок.
Не дано ж бо думкам розцвісти
Життя служитель і господар,
У праві ставити на кін
Багатства людства і природи.
Не виступай ні "за", ні "проти", -
Собі кажу, - живи й терпи,
І не нагадуй про чесноти,
Моріс Слободськой (1913-1991)
Коли не знавали досягнень казкових,
у давні, минулі часи –
чекаючи коней по трактах поштових,
співали мандрівці усі:
(боровсь зі сном та протирав штани),
То не Америку з Європою вини,
Що не цілком беруть на себе наші клопоти,
А ледарів таких, як ти, та казнокрадів усесильних,
Та жевжиків, пролізлих в Раду бозна яким чином,
Та тих, хто н
із тьмяними рожево яскравими
лапами
сторожкий мов отруювач
у якого при собі
отрута і намір
скрадається підскоком
межею тіні й осоння
любить свою лав стріт
у неї дім і сад є
всі нагоди і пригоди
у неї є халати й мавпи
лінтюхи у діамантах
має мудрість і відає суть
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче
На стінці тінню крізь зачинене фіранкою вікно.
В руці фужер, а там настоянка холодна та терпка,
Невже влаштовує на даний час її все це цілком ?
На білій шкірі видно анемічні сині русла вен,
На шиї об
Тривоги й болі, як міцні метали.
Те, що прийшло в запеклій боротьбі,
Повільно і розпачливо розтало.
Розтали в плесі озера чуття,
Потужні пристрасті, земні закони.
Не викликає більше співчуття
проминає повію
мова тут не
про молодих поетів які
те саме що повії
або старих повій
котрі чим не поети
отже
Там лілійника жовтого довго п’янить аромат.
Там стежинка вузька поміж хат у травичці зеленій
Упирається в став, де качки на воді майорять.
Розповім тобі казку про осінь з молочним туманом,
Що вкриває
Життя мина. Уже на схилі літ,
Коли рука не здатна меч тримати,
Схотілося перо до рук узяти,
Щоб змалювати той далекий світ,
Якого вже назад не повернуть.
Схотілося події описати,
Вулицями міста граків,
Так довго, що забув назву міста –
Цього міста темних вікон
І злих поглядів сажотрусів
Міста, яке занедбало своє ім’я.
Я шукав Істину
І про красну мову бранзолет -
То й кохання ватрище б не згасло,
Щастя поривалось би на злет.
Ну окей, життя іде як шоу,
Слухай-но сюди й собі прикинь -
Тільки ми побачимося знову,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Дорогою на Скирос
свій Лабіринт, лишаю Мінотавра
смердіти, й Аріадну – муркотіть
в обіймах Вакха.
Ось вона, звитяга!
Апофеоз самовіддачі. Бог
якраз тоді підлаштував цю стрічу,
коли ми, в центрі справивши діла,
волочимо вже пустирищем добич,
навіки ідучи із цих місцин,
аби ніколи більше не вертати.
Так чи инак, убивство є убивством.
А смертним ополчатися на чудиськ.
Та хто сказав, що чудиська безсмертні?
А у погорді жаден щоб не міг
себе від переможених різнити –
Бог збавив нас цієї нагороди
(подалі віч і торжества юрми),
і мовкнути велить. І ми відходим.
Тепер уже і справді – назавжди.
Нехай у змозі люди повертатись
туди, де злочин коять, а туди,
де глуму не уник – ніхто не може.
І в цьому пункті задум Божества
і наші почування від принижень
настільки ідеально співпадають,
що лишилось за спиною все: ніч,
огидний звір, юрми гучне радіння,
вогні осель. І Вакх на пустирі
голубить у обіймах Аріадну.
Одначе доведеться повертатись.
Дістатись, дастьбі, огнища свого.
І путь моя не омине це місто.
Дай Боже, щоб не трапилось руці
меча тоді двогострого, бо місто
зазвичай починається для тих,
хто мешкає у нім, від середмість
і веж їх.
А чужинцю – від околиць.
------------------
По дороге на Скирос
Я покидаю город, как Тезей –
свой Лабиринт, оставив Минотавра
смердеть, а Ариадну – ворковать
в объятьях Вакха.
Вот она, победа!
Апофеоз подвижничества! Бог
как раз тогда подстраивает встречу,
когда мы, в центре завершив дела,
уже бредем по пустырю с добычей,
навеки уходя из этих мест,
чтоб больше никогда не возвращаться.
В конце концов, убийство есть убийство.
Долг смертных ополчаться на чудовищ.
Но кто сказал, что чудища бессмертны?
И – дабы не могли мы возомнить
себя отличными от побежденных –
Бог отнимает всякую награду
(тайком от глаз ликующей толпы)
и нам велит молчать. И мы уходим.
Теперь уже и вправду -- навсегда.
Ведь если может человек вернуться
на место преступленья, то туда,
где был унижен, он прийти не сможет.
И в этом пункте планы Божества
и наше ощущенье униженья
настолько абсолютно совпадают,
что за спиною остаются: ночь,
смердящий зверь, ликующие толпы,
дома, огни. И Вакх на пустыре
милуется в потемках с Ариадной.
Когда-нибудь придется возвращаться.
Назад. Домой. К родному очагу.
И ляжет путь мой через этот город.
Дай Бог тогда, чтоб не было со мной
двуострого меча, поскольку город
обычно начинается для тех,
кто в нем живет, с центральных площадей
и башен.
А для странника – с окраин.
(1967)
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Одісей Телемаку"
