Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Зі смутком і ніжністю. Чаювання.
Міцкевичу, у роті й ріски
не мавши, не торкався до їди.
Тому, без ризику з-за миски
злобити медбратів своїм смаком,
я плівся перегодом за тобою
до убиральні, де чекав відбою.
"Еге ж, за січнем лютий, а слідком
і березень". – Оривки точок зору,
сіяння кахелю, фарфору
кришталь води змивав дзюрком.
Міцкевич ліг, з оранжевого вічка
свого більма не зводячи, до ліжка.
А, може, долю звидів і пізнав…
Бабанов в коридор медбрата свиснув.
Я кляк лицем до темного вікна
та спиною їм застив телевізор.
"А бачив, Горбунов, який там хвіст!"
"А око!" – "Або наріст, – вочевидь,
то був плавець?" – "Як гуля, чи нарив".
Весь лютий, що минав в дворі,
ми зоряних на оці мали Риб,
чесали тім’я і зціпляли пельки
в тім місці, де підлога в мокроті.
Де рибу подають, бува, на стіл,
але не подають ножа й виделки.
***
Чаювання
"Цієї ночі снивсь мені Петров.
У головах стояв, як того червня.
Я навіть поцікавилась знічев’я
здоров’ям, і прокинулася знов".
Вона зітхнула і перевела
зір на гравюру в дерев’яній рамці,
де чоловік в солом’яній панамці
вів на шлеї похнюпого вола.
Він чоловіком був її сестрі,
але кохав свояченицю; в цьому
зізнавшись їй, невдовзі, вже по тому,
позаторік, він утонув в Дністрі.
Віл. Рисові ділянки. Неба звід.
Погонич. Плуг. У скибі борозновій,
як зеренця, "на спомин Івановій",
і, нижче – нерозбірливіше: "від".
Чай спито. Я підводжусь з-за стола.
В її зіницях вгадується цятка
зорі, і розуміння, що, зненацька
воскресни він, вона б йому дала.
Вона мене проводить. У дворі
її позір береться в поволоку,
підспудно потураючи зорі,
математично недоступній оку.
***
Шум зливи притлумляє, далебі,
салют мімози з пилом по кутах.
Як ножицями вісімки – в добі
вечірнє обнуління від "тік-так",
і талією вужча циферблат,
подобою гітари – й поготів.
У тої, що дає гітарі лад,
волосся бант скидається на гриф.
Її долоня пеститиме шаль.
А пасемець торкни її, чи пліч –
і кріпне, і вилунює печаль;
і нікуди втекти осмуті віч.
Ми тут самі. І, окрім віч, щораз
дне одного напроти, у пітьмі
більш нічому поєднувати нас
у скісно заґратованій тюрмі.
***
------------------------------
И. Бродский
С грустью и с нежностью
А. Горбунову
На ужин вновь была лапша, и ты,
Мицкевич, отодвинув миску,
сказал, что обойдешься без еды.
Поэтому и я, без риску
медбрату показаться бунтарем,
последовал чуть позже за тобою
в уборную, где пробыл до отбоя.
«Февраль всегда идет за январем,
а дальше — март». — Обрывки разговора,
сверканье кафеля, фарфора;
вода звенела хрусталем.
Мицкевич лег, в оранжевый волчок
уставив свой невидящий зрачок.
А может, там судьба ему видна…
Бабанов в коридор медбрата вызвал.
Я замер возле темного окна,
и за спиною грохал телевизор.
«Смотри-ка, Горбунов, какой там хвост!»
«А глаз какой!» — «А видишь тот нарост
над плавником?» — «Похоже на нарыв».
Так в феврале мы, рты раскрыв,
таращились в окно на звездных Рыб,
сдвигая лысоватые затылки,
в том месте, где мокрота на полу.
Где рыбу подают порой к столу,
но к рыбе не дают ножа и вилки.
16 июня 1964
***
Чаепитие
Сегодня ночью снился мне Петров.
Он, как живой, стоял у изголовья.
Я думала спросить насчет здоровья,
но поняла бестактность этих слов.
Она вздохнула и перевела
взгляд на гравюру в деревянной рамке,
где человек в соломенной панамке
сопровождал угрюмого вола.
Петров женат был на ее сестре,
но он любил свояченицу; в этом
сознавшись ей, он позапрошлым летом,
поехав в отпуск, утонул в Днестре.
Вол. Рисовое поле. Небосвод.
Погонщик. Плуг. Под бороздою новой
как зернышки: на память Ивановой
и вовсе неразборчивое: от...
Чай выпит. Я встаю из-за стола.
В ее зрачке поблескивает точка
звезды — и понимание того, что,
воскресни он, она б ему дала.
Она спускается за мной во двор
и обращает скрытый поволокой,
верней, вооруженный его взор
к звезде, математически далекой.
<1964>
***
Шум ливня воскрешает по углам
салют мимозы, гаснущей в пыли.
И вечер делит сутки пополам,
как ножницы восьмерку на нули -
а в талии сужает циферблат,
с гитарой его сходство озарив.
У задержавшей на гитаре взгляд
пучок волос напоминает гриф.
Ее ладонь разглаживает шаль.
Волос ее коснуться или плеч -
и зазвучит окрепшая печаль;
другого ничего мне не извлечь.
Мы здесь одни. И, кроме наших глаз,
прикованных друг к другу в полутьме,
ничто уже не связывает нас
в зарешеченной наискось тюрьме.
1964
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. "На батьківщину виберешся. Геж..." (З циклу "Липневе інтермеццо",4)"
