Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
Струмок надій змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.
Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
Хміль чи боги?
Вівчар блаженний ?
Мармуру жарина?
Бажання, сенс,
Питоме животіння,
Маяк в молитві
В минуле стежка лопухами заросла.
На роздоріжжі рип'яхи і конюшина,
А на бруківці - кропива і ковила.
Ковтають сиві небеса хмарини спілі,
Немов колись зефір місцеві дітлахи.
Покинутих приміщень сходи задубілі
Ні упертої в небо покрівлі, -
Тільки плач господині, як дзвін,
Б'ється гучно в руїни будівлі.
Там немає нічого уже,
Крім побитої цегли і тиньки,
Які сумно щодня стереже
Від біди збожеволіла жінка...
Повільно не вмирає Україна
і поки ще воює, то жива,
та марно не міняємо слова
позиченого у поляків гімну,
аби не в’яла слава бойова.
Коли усе покладено на карту,
цей засіб оправдовує мету.
яких все менше рік у рік
щось відкладав усе не встиг
сказати
наче би не мусив
повіщо врочити
загин загуба згин
усякий в космосі своїм
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Зі смутком і ніжністю. Чаювання.
Міцкевичу, у роті й ріски
не мавши, не торкався до їди.
Тому, без ризику з-за миски
злобити медбратів своїм смаком,
я плівся перегодом за тобою
до убиральні, де чекав відбою.
"Еге ж, за січнем лютий, а слідком
і березень". – Оривки точок зору,
сіяння кахелю, фарфору
кришталь води змивав дзюрком.
Міцкевич ліг, з оранжевого вічка
свого більма не зводячи, до ліжка.
А, може, долю звидів і пізнав…
Бабанов в коридор медбрата свиснув.
Я кляк лицем до темного вікна
та спиною їм застив телевізор.
"А бачив, Горбунов, який там хвіст!"
"А око!" – "Або наріст, – вочевидь,
то був плавець?" – "Як гуля, чи нарив".
Весь лютий, що минав в дворі,
ми зоряних на оці мали Риб,
чесали тім’я і зціпляли пельки
в тім місці, де підлога в мокроті.
Де рибу подають, бува, на стіл,
але не подають ножа й виделки.
***
Чаювання
"Цієї ночі снивсь мені Петров.
У головах стояв, як того червня.
Я навіть поцікавилась знічев’я
здоров’ям, і прокинулася знов".
Вона зітхнула і перевела
зір на гравюру в дерев’яній рамці,
де чоловік в солом’яній панамці
вів на шлеї похнюпого вола.
Він чоловіком був її сестрі,
але кохав свояченицю; в цьому
зізнавшись їй, невдовзі, вже по тому,
позаторік, він утонув в Дністрі.
Віл. Рисові ділянки. Неба звід.
Погонич. Плуг. У скибі борозновій,
як зеренця, "на спомин Івановій",
і, нижче – нерозбірливіше: "від".
Чай спито. Я підводжусь з-за стола.
В її зіницях вгадується цятка
зорі, і розуміння, що, зненацька
воскресни він, вона б йому дала.
Вона мене проводить. У дворі
її позір береться в поволоку,
підспудно потураючи зорі,
математично недоступній оку.
***
Шум зливи притлумляє, далебі,
салют мімози з пилом по кутах.
Як ножицями вісімки – в добі
вечірнє обнуління від "тік-так",
і талією вужча циферблат,
подобою гітари – й поготів.
У тої, що дає гітарі лад,
волосся бант скидається на гриф.
Її долоня пеститиме шаль.
А пасемець торкни її, чи пліч –
і кріпне, і вилунює печаль;
і нікуди втекти осмуті віч.
Ми тут самі. І, окрім віч, щораз
дне одного напроти, у пітьмі
більш нічому поєднувати нас
у скісно заґратованій тюрмі.
***
------------------------------
И. Бродский
С грустью и с нежностью
А. Горбунову
На ужин вновь была лапша, и ты,
Мицкевич, отодвинув миску,
сказал, что обойдешься без еды.
Поэтому и я, без риску
медбрату показаться бунтарем,
последовал чуть позже за тобою
в уборную, где пробыл до отбоя.
«Февраль всегда идет за январем,
а дальше — март». — Обрывки разговора,
сверканье кафеля, фарфора;
вода звенела хрусталем.
Мицкевич лег, в оранжевый волчок
уставив свой невидящий зрачок.
А может, там судьба ему видна…
Бабанов в коридор медбрата вызвал.
Я замер возле темного окна,
и за спиною грохал телевизор.
«Смотри-ка, Горбунов, какой там хвост!»
«А глаз какой!» — «А видишь тот нарост
над плавником?» — «Похоже на нарыв».
Так в феврале мы, рты раскрыв,
таращились в окно на звездных Рыб,
сдвигая лысоватые затылки,
в том месте, где мокрота на полу.
Где рыбу подают порой к столу,
но к рыбе не дают ножа и вилки.
16 июня 1964
***
Чаепитие
Сегодня ночью снился мне Петров.
Он, как живой, стоял у изголовья.
Я думала спросить насчет здоровья,
но поняла бестактность этих слов.
Она вздохнула и перевела
взгляд на гравюру в деревянной рамке,
где человек в соломенной панамке
сопровождал угрюмого вола.
Петров женат был на ее сестре,
но он любил свояченицу; в этом
сознавшись ей, он позапрошлым летом,
поехав в отпуск, утонул в Днестре.
Вол. Рисовое поле. Небосвод.
Погонщик. Плуг. Под бороздою новой
как зернышки: на память Ивановой
и вовсе неразборчивое: от...
Чай выпит. Я встаю из-за стола.
В ее зрачке поблескивает точка
звезды — и понимание того, что,
воскресни он, она б ему дала.
Она спускается за мной во двор
и обращает скрытый поволокой,
верней, вооруженный его взор
к звезде, математически далекой.
<1964>
***
Шум ливня воскрешает по углам
салют мимозы, гаснущей в пыли.
И вечер делит сутки пополам,
как ножницы восьмерку на нули -
а в талии сужает циферблат,
с гитарой его сходство озарив.
У задержавшей на гитаре взгляд
пучок волос напоминает гриф.
Ее ладонь разглаживает шаль.
Волос ее коснуться или плеч -
и зазвучит окрепшая печаль;
другого ничего мне не извлечь.
Мы здесь одни. И, кроме наших глаз,
прикованных друг к другу в полутьме,
ничто уже не связывает нас
в зарешеченной наискось тюрьме.
1964
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. З циклу "Липневе інтермеццо" 4"
