Білий бавовняний янгол,
що досі висів у моїй комірчині
на металевих плечиках. Дякуючи йому,
нічого кепського за ці роки
не трапилось: ні зі мною, ні – тим паче –
з помешканням.
Скромний радіус, скажуть мені; а проте
чітко окреслений. Твореним
не як ми, за образом і подобою,
а безплотними, янголам притаманні
лише колір і швидкість. Останнє дає змогу
бути усюди. Отож і досі
ти зі мною. Крильцята, бретельки
дійсно у змозі обійтись і без торсу,
струнких кінцівок, не кажу – кохання,
знаючи ціну безіменности і потураючи тілу
розширюватись від щастя у діаметрі десь у теплій
Каліфорнії.


---------------------------
***

Краєвид з пагорба

Ось вам заціпле місто: окаменіла мла.
Геометрія в млі оплакує геометра.
Спершу ви чуєте тріо, затим – піаніно негра.
Ріка, хоча не замерзла, все-таки не змогла
дістатися океану. Витіюватість рік
впадає до віч у місті, коли навколо рівнина.
Дерево без коріння палає, як і торік.
Ріка блищить, як чорний лак піаніно.
Скрипи за крок позаду лаштуються до ноги.
Це – ефект перспективи, а не убивця. Пара
років тут обертає учора в завтра.
І площа, як грамплатівка, дає круги
вкіл штиря обеліска. Трапилось щось зі сто
літ тому, і появилась віха.
Віха успіху. В принципі, ви – ніхто.
Ви – їх луна якомога тиха.
Сніг летить, як попало; диктор бубнить: "циклон".
Не покидайте бара, не покидайте бара.
Автомиша фарами і толоку колон
напріч збавляє глузду, мов слонів Ганнібала.
Вколо – пустеля, чула на сміх вдови.
"Бебі, не йди…", – слух впізнає Синатру.
Це відлуння у запису; мла, силует сенату,
нудь і юга довкіл, температура, ви.
Ось вам лице вкруту, ось вам його гніздо;
цей жовток в шкаралупці, тріснутій після стужі.
Ваше таксі на шосе обганяє також ландо
з вінками, рухоме заледь по смузі
в той же бік, що і ви, нехотя, далебі.
Все це – ефект периметра, зов околиць,
цоколів передмість, вилаяних уголос
тепловозами, вітром, докорами судьбі.
І ген-ген – океан. І жодної віхи сторч,
плоска місцина, де ні будівлі.

Де робити нічого, якщо в деннім світлі
лікар ви, зодчий, історик, актор,
і, тим паче, відлуння. Всує кочує згук
простором. Той чує тільки суму
здійнятих хвиль, беспрецедентність шуму,
котрий подолує лише звук
від сурми Гавриїла. Ось вам повний набір
горизонтальних ліній. Майже ресора
світобудови. Нею й петляє соло
Паркера: просто инший напір,
ніж у архангела; з нежитем, як-не-як.
А далі, північніше, на пленері
провалюється і виринає сейнер,
як церква, що губиться у полях.

2 лютого 1992
Вашингтон
--------------------------------


Запрошення до подорожі

Цеглиною даси ради склу на предмет ключа.
Із кухні пройдеш в їдальню (заваж уступ у порозі).
Змахни з рояля Бетховена і Петра Ілліча,
відгвинти третю ніжку і перелічи гроші.

Не подайся до спальні, не ускладни життя,
бо дійде до маструбації. В спальні та гардеробі
трунок парфуму; ба, крім хіба шмаття
від Діора, катма чогось, збути щоб ув Європі.

У залі очікувань, коли оголосять рейс,
не сіпайся; потягнись і подолай дрімоту.
У натовпі пасажирів, як правило, є єврей
з пейсами й дітьми – примкни до їх хороводу.

Нарано, коли Зізі відійде від жалюзі
зі звісткою – Лувр закритий, вчепись в її мокрий волос,
ткни писком у подушку, і, визвірившись – "Гризи!",
вчини з нею те, від чого співачка втрачає голос.
1992




--------------------------------

Иосиф Бродский


Ангел

Белый хлопчатобумажный ангел,
до сих пор висящий в моем чулане
на металлических плечиках. Благодаря ему,
ничего дурного за эти годы
не стряслось: ни со мной, ни — тем более — с помещеньем.
Скромный радиус, скажут мне; но зато
четко очерченный. Будучи сотворены
не как мы, по образу и подобью,
но бесплотными, ангелы обладают
только цветом и скоростью. Последнее позволяет
быть везде. Поэтому до сих пор
ты со мной. Крылышки и бретельки
в состояньи действительно обойтись без торса,
стройных конечностей, не говоря — любви,
дорожа безыменностью и предоставляя телу
расширяться от счастья в диаметре где-то в теплой
Калифорнии.
1992
-----------------------------------


ВИД С ХОЛМА

Вот вам замерзший город из каменного угла.
Геометрия оплакивает свои недра.
Сначала вы слышите трио, потом — пианино негра.
Река, хотя не замерзла, все-таки не смогла
выбежать к океану. Склонность петлять сильней
заметна именно в городе, если вокруг равнина.
Потом на углу загорается дерево без корней.
Река блестит, как черное пианино.
Когда вы идете по улице, сзади звучат шаги.
Это — эффект перспективы, а не убийца. За два
года, прожитых здесь, вчера превратилось в завтра.
И площадь, как грампластинка, дает круги
от иглы обелиска. Что-то случилось сто
лет назад, и появилась веха.
Веха успеха. В принципе, вы — никто.
Вы, в лучшем случае, пища эха.
Снег летит как попало; диктор твердит: «циклон».
Не выходи из бара, не выходи из бара.
Автомышь светом фар толчею колонн
сводит вдали с ума, как слонов Ганнибала.
Пахнет пустыней, помнящей смех вдовы.
«Бэби, не уходи», — говорит Синатра.
То же эхо, но в записи; как силуэт сената,
скука, пурга, температура, вы.
Вот вам лицо вкрутую, вот вам его гнездо;
блеск желтка в скорлупе с трещинами от стужи.
Ваше такси на шоссе обгоняет еще ландо
с венками, катящее явно в ту же
сторону, что и вы, как бы само собой.
Это — эффект периметра, зов окраин,
низкорослых предместий, чей сон облаян
тепловозами, ветром, вообще судьбой.
И потом — океан. Глухонемой простор.
Плоская местность, где нет построек.

Где вам делать нечего, если вы историк,
врач, архитектор, делец, актер
и, тем более, эхо. Ибо простор лишен
прошлого. То, что он слышит, — сумма
собственных волн, беспрецедентность шума,
который может быть заглушён
лишь трубой Гавриила. Вот вам большой набор
горизонтальных линий. Почти рессора
мирозданья. В котором петляет соло
Паркера: просто другой напор,
чем у архангела, если считать в соплях.
А дальше, в потемках, держа на Север,
проваливается и возникает сейнер,
как церковь, затерянная в полях.

2 февраля 1992
Вашингтон


------------------------

ПРИГЛАШЕНИЕ К ПУТЕШЕСТВИЮ

Сначала разбей стекло с помощью кирпича.
Из кухни пройдешь в столовую (помни:
там две ступеньки).
Смахни с рояля Бетховена и Петра Ильича,
отвинти третью ножку и обнаружишь деньги.
Не сворачивай в спальню, не потроши комод,
не то начнешь онанировать. В спальне и в гардеробе
пахнет духами; но, кроме тряпок от
Диора, нет ничего, что бы толкнуть в Европе.
Спустя два часа, когда объявляют рейс,
не дергайся; потянись и подави зевоту.
В любой толпе пассажиров, как правило, есть еврей
с пейсами и с детьми: примкни к его хороводу.
Наутро, когда Зизи распахивает жалюзи,
сообщая, что Лувр закрыт, вцепись в ее мокрый волос,
ткни глупой мордой в подушку и, прорычав «Грызи»,
сделай с ней то, от чего у певицы садится голос.

1992