Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.14
13:57
Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.
2026.03.14
13:32
Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
2026.03.14
11:31
Так можна геть усе проспати:
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
2026.03.14
02:38
Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
2026.03.14
00:59
Олександр Жаров (1904—1984)
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
2026.03.13
22:31
Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
2026.03.13
21:53
Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
2026.03.13
20:00
І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
2026.03.13
19:57
За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
2026.03.13
19:40
Хто ти, жінко? Яка ти, квітко?
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
2026.03.13
19:39
Поворожу на чистих сторінках
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
2026.03.13
11:42
Не віриться, що перше серпня
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
2026.03.13
11:36
Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
2026.03.13
05:57
Пересохли джерела натхнення
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
2026.03.13
05:08
Осипався із підборіддя мій грим
Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
2026.03.12
23:33
Зимова соната лунає красиво,
Сніжинки легенькі пошиють серпанок.
Казкова новела лягає курсивом -
Краплинки надії прикрасять світанок.
Октави небесні співають блакиттю,
Стражденні рядочки запахли зимою.
Ласкаво засяють минулі століття,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сніжинки легенькі пошиють серпанок.
Казкова новела лягає курсивом -
Краплинки надії прикрасять світанок.
Октави небесні співають блакиттю,
Стражденні рядочки запахли зимою.
Ласкаво засяють минулі століття,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.13
2026.03.06
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Присвячується стільцю
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Присвячується стільцю
І
Збіг березень. Приємна дивина:
день більшає. Нівроку, умлівіч.
На часі впасти поглядові на
прискіпливого ока варту річ.
Cтілець, скажімо. Бажано – впритул.
Тому зведімось з нього і дивім:
затиснутий між просторових скул,
що каже про данину татарві,
він біля метра сягу висоти
і вширшки сантиметрів сорока,
і роблений (для росту є сади)
з підручних (бо докладена рука)
коричневих матерій. Цю потугу
звели до камуфляжу в Царстві Духу.
ІІ
Річ, вміщена у простір, ніби в Аш-
два-О, іде на ризик, не з відра
узявшись той тіснити. Але ваш
позір у бризки-витрішки не гра
абиде. Далебі, між голих стін
стілець, зате, як той наполеон.
А що було б отут, аби не він?
Повітря лиш. Гойдалися б либонь
пилинки. І позір їх віддаля
легесенько б усотав, далі сам
ковзав стіною, вікнами, після –
пронизуючи скло, сягав би за,
де ні речей, і просторінь яснá,
хоча і дещо випукла вона.
ІІІ
Що знак м’який у профіль, чи то пак,
що "вісімка" квадратами в анфас,
стілець уміє виставитись так,
що ваше око випередить вас.
І вбачить порожнечу: межи ніг
(коричних, достеменно чотирьох)
повітря лиш. Штурни одну із них,
скинь з себе все – що тій стіні горох.
Повітря. Ви вгамовуєте лють.
Ви в гніві, вам лишається одно:
ривок – все дригом, й далі – будь-що будь,
та максимум, що оголиться, – дно.
Фанера, цвяхи, пил, іржа штирів,
товар, що в ніздрі вашій перезрів.
ІV
Четвер. Стілець, утім, – анітелень.
Стоїть, як стій, з учора. Ніби вкляк.
Ніхто і не торкав його за день,
не сів, і не покинув свій піджак.
І простір, ніби сутінок бджолу,
річ, що її давно не користав
господар, обертає (у незлу
вечірню мить) в коричневий кристал.
Стілець – на дибки. Вперся чотирма.
Погожий день. Б’є шосту. І за мить
ви лаєтесь, що тут його катма,
хоч онде, як укопаний, стоїть.
І хто те зна, якої ще мари
навіяти не годні вечори.
V
Матерія гартується в борні,
оспіваній легендами як слід.
Для меблів утворився світ, чи ні,
творець, утім, і їх заздалегідь
уречевив – у оному числі,
аби перелічити, для гаразд
щось визнати чужим. І постелив
матеріям не пуп’янки троянд,
але цвяхи. Адже, аби не гвіздь,
усе б, як є, розпалося мигцем
на стійки, поперечини. Ваш гість
не міг би користатися стільцем.
Тож цілісністю, як і за пуху
завсідника, річ дякує цвяху.
VІ
Стільцю взнаки дається порожня
плюс повні матер’яних розмаїть
в пропорції простій: і маячня
у шані там, де пусто вочевидь.
Що зиску від полемік, на копил
словес вітіюватих – у серцях
і зопалу, коли казиться стіл
на сороміцькі витівки стільця?
До речі, стіл – сумлінна площина.
А стулець – вертикалити мастак.
І лампочку вгвинтити, річ ясна,
він осідлає стіл, а не навспак.
І, вниз пилком, тичинкою зі стелі
осяється стеблина й инші меблі.
VІІ
Недільне пообіддя. Часу хлань
стільця не уїдає так, як плоть
їсть поїдом затято – і тіла,
і до постав підігнаний шевйот.
Стільцю не лячні вимахи сокир
і полум’я багать не дивовиж.
І повеням років наперекір,
він випірне жвавіше, аніж фіш.
Він за ужитком випередить гімн
і мову, і свідомість, і матрац.
Розхитаний, він дійде до підмін,
які на око виявити зась.
А голос віщий зважитись не пріч –
матерія скінченна. Та не річ.
<1987>
Збіг березень. Приємна дивина:
день більшає. Нівроку, умлівіч.
На часі впасти поглядові на
прискіпливого ока варту річ.
Cтілець, скажімо. Бажано – впритул.
Тому зведімось з нього і дивім:
затиснутий між просторових скул,
що каже про данину татарві,
він біля метра сягу висоти
і вширшки сантиметрів сорока,
і роблений (для росту є сади)
з підручних (бо докладена рука)
коричневих матерій. Цю потугу
звели до камуфляжу в Царстві Духу.
ІІ
Річ, вміщена у простір, ніби в Аш-
два-О, іде на ризик, не з відра
узявшись той тіснити. Але ваш
позір у бризки-витрішки не гра
абиде. Далебі, між голих стін
стілець, зате, як той наполеон.
А що було б отут, аби не він?
Повітря лиш. Гойдалися б либонь
пилинки. І позір їх віддаля
легесенько б усотав, далі сам
ковзав стіною, вікнами, після –
пронизуючи скло, сягав би за,
де ні речей, і просторінь яснá,
хоча і дещо випукла вона.
ІІІ
Що знак м’який у профіль, чи то пак,
що "вісімка" квадратами в анфас,
стілець уміє виставитись так,
що ваше око випередить вас.
І вбачить порожнечу: межи ніг
(коричних, достеменно чотирьох)
повітря лиш. Штурни одну із них,
скинь з себе все – що тій стіні горох.
Повітря. Ви вгамовуєте лють.
Ви в гніві, вам лишається одно:
ривок – все дригом, й далі – будь-що будь,
та максимум, що оголиться, – дно.
Фанера, цвяхи, пил, іржа штирів,
товар, що в ніздрі вашій перезрів.
ІV
Четвер. Стілець, утім, – анітелень.
Стоїть, як стій, з учора. Ніби вкляк.
Ніхто і не торкав його за день,
не сів, і не покинув свій піджак.
І простір, ніби сутінок бджолу,
річ, що її давно не користав
господар, обертає (у незлу
вечірню мить) в коричневий кристал.
Стілець – на дибки. Вперся чотирма.
Погожий день. Б’є шосту. І за мить
ви лаєтесь, що тут його катма,
хоч онде, як укопаний, стоїть.
І хто те зна, якої ще мари
навіяти не годні вечори.
V
Матерія гартується в борні,
оспіваній легендами як слід.
Для меблів утворився світ, чи ні,
творець, утім, і їх заздалегідь
уречевив – у оному числі,
аби перелічити, для гаразд
щось визнати чужим. І постелив
матеріям не пуп’янки троянд,
але цвяхи. Адже, аби не гвіздь,
усе б, як є, розпалося мигцем
на стійки, поперечини. Ваш гість
не міг би користатися стільцем.
Тож цілісністю, як і за пуху
завсідника, річ дякує цвяху.
VІ
Стільцю взнаки дається порожня
плюс повні матер’яних розмаїть
в пропорції простій: і маячня
у шані там, де пусто вочевидь.
Що зиску від полемік, на копил
словес вітіюватих – у серцях
і зопалу, коли казиться стіл
на сороміцькі витівки стільця?
До речі, стіл – сумлінна площина.
А стулець – вертикалити мастак.
І лампочку вгвинтити, річ ясна,
він осідлає стіл, а не навспак.
І, вниз пилком, тичинкою зі стелі
осяється стеблина й инші меблі.
VІІ
Недільне пообіддя. Часу хлань
стільця не уїдає так, як плоть
їсть поїдом затято – і тіла,
і до постав підігнаний шевйот.
Стільцю не лячні вимахи сокир
і полум’я багать не дивовиж.
І повеням років наперекір,
він випірне жвавіше, аніж фіш.
Він за ужитком випередить гімн
і мову, і свідомість, і матрац.
Розхитаний, він дійде до підмін,
які на око виявити зась.
А голос віщий зважитись не пріч –
матерія скінченна. Та не річ.
<1987>
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"З Іосіфа Бродського. Темза в Челсі"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Персидська стріла"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Персидська стріла"
Про публікацію
