плачуть листям осінні гаї
відпускають у вирій зозуль
не жалій моє серце ти їх
небо чисте і вільне від куль

за ночами проносяться дні
та за ними тужити не варто
і шукати притулку у сні
наче щастя у краплених картах

легкодухих сніжинок танок
та дитинна розвага і втіха
хай зігріє надію вино
нe сумуй моє серце а дихай

хай кружляє у віхолі світ
і готує для кроку знемогу
та не вічний той білий політ
як терниста дорога до Бога

то так просто іде то іде
біль небесний що душами хворий
моє серце вертайся ти де
там де мрії злітаються й зорі

Мобільний вимкнули зв'язок,
нема у домі світла, газу,
і сум проймає до кісток
щоразу, пташечко, щоразу.

Така жура, що хоч ридай
на грудях ночі безутішно.
Невже минуле через край
ми випили до дна поспішно?

На денці крапельки роси
змішалися з гірким євшаном*.
Та все одно, що б не просив
для тебе з-під землі дістану.

Зворушливі, п'янкі слова,
що пахнуть липовим бальзамом.
Допоки я іще жива
здмухну з чола печаль дурманну.

Спроможна світло запалить
в душі твоїй обітованій.
Послухай, як вона тремтить,
ще мить і злетимо жадані.

Євшан* — полин

23.01.2026р.

 
Є бездверний дім і
Я живу там
І зимно уночі
Анічим не легший днів тягар
Не існує даху
Вповзає дощ у дім
Ллє в мої думки
Поки я виважую час
 
Хто ти такий, ти знаєш мене
Може і так, я зовсім не певний в усім бо
Звеш на ім’я, та дивно мені
Я забув відчуття, а тіло байдуже до ліків
 
Дзвоник тут відсутній
Та й не дзвонить ніхто
А інколи не певний я
Чи є живий іще хто, там і сям
Дім не має звуків
Усе мовчить у нім
Який сенс у словах
Якщо ділити ні з ким оцей час
 
Знаю свої завітні рядки
Їх учив задля тих, які мене іще знайдуть
Та на думці один, де холод, і ніч
Усіх протиріч, і пітьма тьмяну тінь розчиняє
 
Може хтось і поміг би?
 
Є бездверний дім і
Ніхто не живе
Лише стіна назавтра
Не задумуюся над цим, не цей раз
Тут немає світла
І затемнені вікна
Надмір усіх боргів
Наявний один лише час
 
Хто ти такий, ти знаєш мене
Може і так, я зовсім не певний в усім бо
Звеш на ім’я, та дивно мені
Я забув відчуття, а тіло байдуже до ліків
 
Може хтось і поміг би?
 
 
 
 
 
 
 
 

Зима у біло-чорних кольорах,
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінне бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
Окоп промерзлий надто скрижанів,
Навіяло доволі снігу.
Солдату з мінометом не до снів.
Життя, неначе зимна крига.
Дожити б до весни, а поки ніч.
Зігрітися б хоча на хвилю,
(Бо ворог недалеко - "хижий сич").
Нехай не стигне кров у жилах.

***
А гарячка біла в білім домі
інфікує цілий білий світ...
у дурдомі цьому,
як відомо,
оселився демон із боліт.

***
А знання, наука та освіта
втратили позиції свої.
Управляє світом
не еліта,
а злочинні виродки її.

***
А люди переконані у тому,
що світ рятує неземна краса.
Це аксіома,
хоч і невідомо,
кому і що диктують небеса .

***
А гучні заяви та істерики
ширяться кур’єрами кремля,
ніби, ізотерики
Америки
знають, куди котиться Земля.

***
А коли мине руде, зелене
й голомозе, то й війна мине,
шоуменів
поженуть зі сцени
і земля полегшено зітхне.

***
А ті, що прислуговують скотині,
не визнають ніякої вини,
але повільно,
навіть, божевільні
до тями прийдуть протягом війни.

Будущина
А Капітолій окупують мавпи,
Гренландію, мабуть, якісь сатрапи,
а Банкову – комедіанти зе,
куди кацапи
засувають лапи
пузатої рудої шимпанзе.

01/26

Ти не думала зовсім про нього,
Коли я був з тобою на «ти»,
Позабула усі застороги,
Як несила було вже знести.

Я схопив тебе грубо за руку,
Придушив і притис до стіни;
Ти тоді опиралась на муку
Із обличчям страсної жони.

Та недовго ця битва тривала,
Поступилась, як я і хотів,
Обійняла диявольским шалом,
Бісенята пускала з-під брів.

Ми були незаконні коханці,
А я брав тебе мужем палким,
Не було дорікання уранці,
Але й вогнище згаснуло з тим.

Залишила «прощай» гордовито
Й полетіла назавжди туди,
Де життя безтурботне і сите
Де немає ні сліз, ні біди.

Та тієї не шкода нам ночі:
Тебе справжній ложив чоловік,
Ти фантазії втілила збочі,
Я ж отримав і захват, і крик.

І нехай мене візьмуть на кпини,
Хай страждатимеш від самоти,
Ці бажання відверті години
Не забудем ні я, ані ти.

 
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і як захочеш на мене обіпрись
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і якщо хочеш на мене обіпрись
 
її фальцет ”груди мої невідмовні бейбі
о випади тут якби утомивсь
і завжди на парківці місця доволі є
як потребуєш трохи коки й симпатії“
 
нам потрібен хтось-то аби мріяти
і як захочеш бейбі ти мене омрій
нам потрібен хтось вершками критий
і якщо хочеш мене вершками крий
 
мріяв грати на сталевій на гітарі
мою міць у ясминний чай втопила ти
ніж увігнала в мене у грішному підвалі
із висхлою від джанку нянькою
у зворушливій компанії!
 
нам потрібен хтось аби харчуватись
якщо захочеш візьми за харч мене ей
хочеш руку ногу з’їж
о бейбі голову залиш
 
хтось потрібен на нього кров пролити
о якщо хоч на мене ти кров свою пролий
хтось потрібен на нього кров пролити
о якщо хочеш бейб мене у крові викупай
усього
 
ей до забави бейбі ей до забави ей до забави
купай мене у крові ще
ей до забави оу ей до забави ей
мож зі мною бавитись як до снаги оце
ей до забави бейбі ей до забави ей до забави
усього-усьóго так
ей – оу
стара добра забава аби до снаги те все
оу так
ей до забави
ей до забави
 
 
 
 
 
 
 
 

Тебе вибираю, коханий, щодня,
тому, що радієш зі мною і плачеш.
Коли мої мізки гризе маячня,
усі ревні сумніви зносиш терпляче.

І знов обираю, якщо у багні
загруз по коліна, та вибратись тяжко.
Так відчай вишукує у вихідні
утіху на денці порожньої пляшки.

Чому, і сама я тепер не збагну,
кармічно з'єдналися на роздоріжжі?
Ховаєм від злості свою таїну,
щоб сиві тумани вплітати у ніжність.

Тебе вибираю свідомо? Та ні! —
Надісланих Господом не обирають!
Вони із тобою у тихім човні
по Леті пливуть до химерного раю.

Тебе вибираю, такого як є,
без смокінга, гриму, в лляній одежині.
Нехай нам зозулька літа накує,
крилатої мрії і щастя донині.

Хоч вабить розкутих заласся* земне,
та щиру любов не спокутує щем цей.
Я Світ вибираю за те, що мене
він теж обирає не розумом — серцем .

Заласся * — задоволення

19.01.2026р

Немає світла і холодні батареї

Немає світла і холодні батареї,
у небі зграя дронів. Вибух. Вибух.
Ми у війні, як у війні євреї:
вже п’ятий рік зі строю вибув.
Насправді ж вибув п’ятисотий
в війні з смердючою рашнею.
Ніяк не здохнуть ці мерзоти,
на тілі людства – крові ржею…

На жаль Європа ще не в силі,
і не багато ще рішучих.
Багато дурнів, що носили
в долонях путінодів сучих.

Та й наш є дурень. Це, як ворог
з досягненнями, помилками.
Від пороха зелений порох
з такими ж «чистими» руками.
З того й у владі досить дурнів:
міністри, судді, депутати.
Чи всі потрібні? – В мене сумнів.
Чи хто спішить до війська стати?..

Та є держава і народ при силі,
якій здобуде перемогу.
Співаймо ми пісні веселі.
Живі і сильні, слава Богу!
Самі гуртом піднімемо Вкраїну.
Своє добро і силу будем мати,
і матір збережемо і дитину,
«Ми є народ, якого не здолати!*».

*Гасло Помаранчевої Революції
і Революції Гідності.

13-18 січня 2026 року, Київ

Є ті, які підтримують,
і ті що звинувачують,
і ті, які ховають лють
за вашою удачею.

Емпати хмарний небосхил
схиляють, Богу молячись,
і біля спечених могил
не плачуть, що їм боляче.

Є світлі, в погляді яких
волошки квітнуть змалечку.
І злі, що в полина́х гірких,
голки встромляють в лялечки*.

Романтик розбиває лід
і тішиться сонетами.
А гаспид лютий — Божий світ
зрешечує ракетами.

Є збайдужілий та скупий —
в них хата скраю табору.
А я зайду у кут глухий,
щоб зняти совість з зашморгу.

Отак живу серед ягниць,
вовків, шалених нелюдів.
Вдивляюсь в небо горілиць,
де вальс кружляють лебеді.

Лялечка* — мається на увазі лялька вуду.

15.01.2025

 
Мені би дівчину із цинамону
Жити собі поживати
З дівчиною із цинамону
 
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
 
Дюжина саксів & контрабас
Жде у перерві барабанщик
Дівчиноньку із цинамону
 
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
 
Тато вишли грошей
Я винайду спосіб ще
Мені потрібні шанси
А бейбі охоча до танців
 
Ей ей ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Пастки льодові у звичних під'їздах,
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.

Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
Як аркани стискають обманом.

Скибі зимовій ніхто не здасться.
Досі льодовий двобій триває.
Небо скляніє і рама давить.
Люди ж сталеві, неначе сваї.

Дорогу бавлять ліхтарі
Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу

Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
Гостріше списа кожне слово

Святкує холод свій зима
Смакує довго, ненаситно
Та й міцно-міцно обійма'
І пута ті геть непривітні


2026 рік

пригрій мене
Боже
у серці зболілім
хоч я
твої прикрощі
а ти
мої крила

хоч ніколи
слухати
нашипотіле
даруй мені
Боже
не падати
силу

хай сонце
вітає дорогу
до тебе
а місяць
і зорі
осріблюють небо

хай очі
приваблені
вибухом
цвіту
вдивляються
глибше
у закутки
літа
у прихистки
слова
і хащі облуди
у всім необачнім
твій світ
не осудять
у всім недалекім
примарність побачать

пробач мені
Боже
за те
що я плачу
коли за майданом
хрести
з прапорами
витрушують спокій
зі дзвоном
у храмі
прокльони витають
народжені в згубі

ти десь забарився
між хмарами
любий
таки завагався
на власних терезах
ідеш по душі
мов ступаєш
на лезо
спадаєш
на скроні
збентеженим стуком

шануй мене
Боже
як відстань
розлуку

 
війна закінчиться вже скоро
хай ми зістарились обоє
невідомий воїне
 
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
ще в утробі – скоро мрець
куля й шолом нанівець
 
оу кінець скорий невідомий воїне
кінець є скорий невідомий воїне ох-о
 
марш!
загоне стій!
готуй зброю!
 
могила ось невідомий воїне
звісивший на чиїсь плечі голову
невідомий воїне
 
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
куля й шолом нанівець
 
і кінець є скорий
війна недовга
кінець є скорий
війна недовга
 
кінець скорий бейбі
усе скоро бейбі
о усе ненадовго є
усе недовго ахаха
усе скоро
атож і все бейбі
оу оу йє
усе недовго
усе скоро
є-ей
 
 
 
 
 
 
 
 

А час цей моральність затер
в догоду занепаду плину.
Та я, от дивак, дотепер
нас поміж шукаю Людину.

Шукаю, і мрію знайти
подій серед, надто розхожих.
Та мрії спливають, із тим
є сумніви - марний цей пошук!

Сум'яття: не склалось, мабуть,
їх, істинних, все таки мало
в епоху, порожня де суть
щоденною данністю стала.

Де б'ють гуманізм повсякчас,
де мислення в шорах і путах,
де підлість почута не раз,
а совість відверто забута.

Де слову всяк вчинок не брат,
а дружба у спогадах лИше,
Де золота дзвін у стократ
життів міліонів цінніше.

І де голоснішими ті,
яким би мовчати, несила...
Як часто в людській маєті
себе почуваю безкрило.


Та все ж я продовжу маршрут,
і йтиму вперед, без упину
за мить осіянну: вже тут!
Земляни! Стрічайте Людину!


9-12 січня 2026 року

Моє варення їсть оса,
Допоки їм я суп.
Варення буду їсти сам,
Я прожену осу.

Осу я миттю зачавлю,
Вона поганий гість
Чого осу я не люблю?
Моє варення їсть.

А ну, оса, злітай! А ну!
Бо зачавлю за мить.
Хвилину дам тобі одну,
Мою зазнаєш хіть…

Варення липне, як смола,
Зліпилось все в пиріг –
Чотири зліплених крила
І шість шершавих ніг.

Я від оси звільнив наш сад.
Цю радість тату понесу.
Лежить безпомічна оса,
Я переміг осу.

Та навкруги все стихло вмить,
Не чути співу птиць.
Ніщо не скаче, не летить,
І все неначе спить…

В плачу я помочі прошУ –
беріть варення, їжте суп!
Помию крила, просушу,
Звільню мою осу.

Лети, оса! Лети на лук,
до квітів сонячних лети.
Весь світ зелений – то наш друг.
У ньому – я і ти.

12.01.2026

Здається чистим резюме зими,
Бо жодної не видно плями.
Але в хурделиці - кохання мис,
І лід блищить на свіжих зламах.

- Безвізово пройти б крізь заметіль,
Вину б зітерти й світло-тіні.
Та спростувати аксіому кіл
І відродить нові клітини, -

Так плинули думки через сніги,
І серце допікала туга...
Зимове резюме, додай снаги -
Хтось прагне подолати хугу.

Упірнула нічка в річку,
І сріблястий ранок
Ніжно так прошепотів:
"Поспішай на ганок.

Нумо, чобітки вдягни,
Светрик, рукавички,
Вже на тебе зачекались
Співочі синички.

Вже прикраси білосніжні
Одягли дерева,
І засніжена черешня,
Наче королева."

Ой, яка чарівна мить!
Ковдра біла, аж блищить!
І синичок дружня пісня
Дзвінкорадісно звучить!

А міжсезоння пам*ятало жінку,
З якою в радість осінь і зима,
Її жіночність, голосу відтінки,-
І серце тріпотіло крадькома.

На перехресті розчинилась зустріч.
Банальність диму, а чи долі шлях?
Невиграна іще солодкість мусту
Звабливо залишалась на губах.

Зимового дощу одежа сіра.
Вологістю спадала на асфальт.
І тільки час тримав краплин мірило,
А в шумі чувся досі рідний альт.

 
Пані, ви питаєте, чому він любить, як так
Цікаво, що він хоче іще, адже щойно брав
Хлопче, у неї є чим гратися & є іграшок удоста
Жіночі очі глипають, із пальцями у клею
Її уста татуювання нумо йди до мене
Кремова засмага, що тане в її душовій
Паперові сукні, спалах, вона губиться у млі
Не змінюйтеся, пані, він любить ігри ці
Бо щойно він постригся і позичив би перуку
Зав’язує із наркотою, вени йому пухнуть
Свої картини він продав би, але ринок незграбний
Йому заплатять ще два грами
Він відає абстрактні драми
 
Не змінюйтеся люди, хай у тім був сенс
Самі собі найкращі іграшки, із дистанційним сенсором
Створені одне для одного, made in Japan
Із масним осердям барбі, автоматичний кен
Не змінюйтеся люди
Не пхайтеся у фен
Не змінюйтеся люди, хай у тім був сенс
Аж поки ця імперія загине
За сміхом вашим луснуть стіни
 
 
 
 
 
 
 
 

Хоч ниє душа, як оголений нерв —
та зуба болючого вирвати шкода.
Я навіть не знаю (світ ластиком стер)
що там за вікном, чи розмай, чи негода?

Жасминовий день і ожинова ніч
на синім паркеті кружляють по колу.
Сповзло надвечір'я кошулею з пліч
сутулого неба й упало додолу.

На шибці смереку малює зима
і холод собачий до дрожі проймає.
Облизую репані губи дарма —
цілунків медових сто років немає.

Я стала боятися знов бабая́,
поранити пальці об лезо ілюзій.
Самотність на стрісі любові, бо я,
пустила за вітром гніздо чорногузів.

10.01.2026р.

Коли зламалася востаннє — Вона втратила змогу кричати. Натягнула посмішку, мов струни гітари, Та почала вдавати.

Немов сильним вітром зірвана бляха — Скручена, дряпана — додолу впала. Зневірена, довірена... Вона — сила вмирати.

Лиш доторки чужих бридких рук Змушують страждати. Їй так хотілося просто кохати… Гірка холодна кава з фусом, Що хочеться блювати. Вона настільки звикла страждати, Що, облизавши губи, буде ковтати.

Більше не тягне її до сонця — На ньому згорає, тепло не огортає. Під стоптаним снігом вона реготає: «Насипте ще! Топчіться! Танцюйте!» — Щоб її розковзати.

Лиш блискуча і слизька, Вона і вас зможе, і буде ламати. Гірким поцілунком з фусом, Що покладе на лопатки. Сила падіння змушує не вдихати.

Вона вже щаслива, що інші страждають… Але хотіла просто кохати.

2026р

 
Як лазуровий мій будильник
надзвонює, його не спиниш
і я не бачу кінця-краю
і марно днем із огнем шукаю
дороги невідомо де
дорожні знаки не про те
І заморочливий мозок мій
неначе безум яскравіє
 
Чадять підсвічників десь три
йдуть із дарунками царі
несуть і мирру і ладан от
і товстих Будд, із давнього злота
Які немов веселуни
направді заздрять усе вони
і дивляться, як мозок мій
неначе безум яскравіє
 
Понад усе панує безлад
Питаю, а ніхто не певний
І мій друг євнух собі пішов
Казав, тримайся, хай би шо
Чортове колесо крутиться
натомість голос мій застряг
і сипне, поки мозок мій
неначе безум яскравіє
 
 
 
 
 
 
 
 

По українській матері-землі
ідуть колоною військовополонені.
Ідуть в донецькій проросійській млі
захисники Вкраїни нені.
І не ідуть, їх ті ведуть –
Вкраїни зрадники полукацапи.
І всі донецькі смачно ржуть:
«хохла у плен кацап зацапал!»

Смартфони, камери і сепари… все є,
щоб глузувати в тім параді над «хохлами»:
і успадковане невігластво своє,
і той не свій Москви орел двоглавий.
Радіють ватники: «Ура!»,
і під Росії прапорами
всі – від собаки до щура –
заллють за зуб свої стограми…

Чи є у тих щурів мізки?
Чи Україна винувата,
що в череп їх лайном місткий
російська влізла вата?
Та хай би здохли в тім лайні
оті донецькі з москалями.
Ми переможемо в війні,
вони для себе риють яму…

Та все ж, як цвях, стирчить питання:
Для кого годували їх,
чого на себе брали гріх
як віддавали і останнє,
аж поки не нажреться «брат»?..
…Транслює ворог той парад –
біду і сором України,
і чути кожної хвилини
ворожі постріли гармат.

Епілог

Коли здолаємо і тих і тих,
пересмердить земля гнилим кацапом,
Росію вдаримо на смерть під дих
війни останньої останнім залпом.
І втрати порахуємо, і в цьому будем злі,
згадаємо рашистам той парад в полоні,
зростимо правду на своїй землі,
зростимо долю на своїй долоні.


04-10.02.2020 р.
Вірші редаговані 04 червня 2022 року

Хтось викрутив небо, як прачка ганчірку.
Узимку не віхола — тонни дощу.
Та, як же вмістити всю душу у збірку,
яку я, не знаю навіщо, пишу?

І хто ж потребує мелодії всує?
Та скрапує лірика чуйна з пера:
і сліз повні відра, і слів не бракує —
секунд не рахує зимова пора.

У темряві тиші поема крилата
лягає курсивами на монітор.
Пульсує шалено, аж чутно крізь лати,
як стукає в грудях сердечний мотор.

Вливаю в судини наснагу гарячу;
обшпарити можна блакитні думки.
Годую на мертвому озері ка́чу
не хлібом солодким, а словом з руки.


09.01.2026р

 
а чи знаєш за опівнічника
якого не зупиниш ти
а чи знаєш за опівнічника
що двері кухні зачинив
не чинить галасу сторожа
я ~ кіт у чорному плащі
і я зникаю завжди у морок
хай перший півень прокричить
 
мова за опівнічника
небаченого ще у житті
о він є опівнічний шибеник
і на твій паркан упала тінь
оце зітхаючи на вітер
послухай що у цьому витті
усе про відчайдуха пройдисвіта
якого ліпше обійти
 
чи знаєш за опівнічника
коханий рок-н-рол тут почив
отой опівнічний шибеник
небачений у твому житті
 
не йди на це. . . . . не йди на це
 
авжеж ти чув про бостонського . . .
а цей геть не такий . . .
я кажу за опівнічного . . . (ш . . .)
за дверима у твій покій
чи зветься він гопстопером із нервів
чи гострим лезом із темряви . . .
а чи прикрим над-удатним жонґлером
таких не бачив ти у житті
 
як прийде опівнічник по тебе
у пишний хол межи мармурів
як він стрибне мовби чорна пантера
згадай о слова мої
як почуєш ти опівнічника
ліпше тихо тихо утікай
я рознесу на друзки всі вікна
а потім на кулак проб’ю дверний метал
 
чи знав ти за опівнічника
що сліди лишає по всьому холу
чи знав за опівнічного шибеника
який часом опівночі дзвонить
коли з’ясується що опівнічник
звабив жінку із твоїх обійм
о легше із пихатим гнівом
бо я встромлю ножа у горло
бейбі
це болить!
 
 
 
 
 
 
 
 

Білу гриву зима розпустила,
Розвіває її заметіль.
І не видно Селени-світила,
Тільки сніжна встеляється сіль.

І в душі хуртовина тривоги,
Хоч давно відпустила його.
Крає серце від леза дороги,
І думки, й відчуття на арго.

Задаю риторичне питання:
- І для чого минуле мені?
Все! Не буду я більше, востаннє!
Але ж бачу: вже близько вогні.

Ти все сказав і я сказала!
Відріж... Не плач... Не говори!
Твої слова, мов вістря жала,
мої — отрута для жури.

Плеснув помиями в обличчя
і побажав іти туди,
де в пеклі плавиться столиця
несамовитої юрби.

В хмільному чаді шаленіє
оскаженілий сатана.
Ридає втрачена надія,
чекає на любов весна.

Ти все сказав; злетіло слово:
не розтоптати чобітьми.
Від божевілля до любові —
безодня чорної пітьми.

08.01.2026р

Для чого я прийшла в липневу заметіль?—
Спокутувати гріх людського роду?
Пізнати у пологах немовляти біль,
на доторк пальців і вогонь, і воду.

Заради існування? На брехні одній
триматися від альфи до омеги?
Я із ребра Адама, та світогляд мій
ввібрав у себе всі дива ковчега.

Аби навчитися ходити по землі,
пливти удаль на крилах лебединих,
а не спотворено, як Сальвадор Далі,
дивитися на білий світ з картини.

Розводити руками хмари грозяні,
лихі скалки́ виймати з передсердя,
І добре, що не довелось зіграть мені
пропащу з опери Джузеппе Верді*.

Від божевілля заховаю всі ножі
в кораловій царині океану.
Хай трепетно звучить симфонія душі
в поезії, коли мене не стане.

Пропаща жінка* — Віолетта Валері — головна героїня з опери Джузеппе Верді — «Травіата».

пережити смерть
означає залишитися живим
адже смерть приходить на щодень
сьогодні кличу її страхом
завтра нудьгою
потім зрадою
відчаєм
чи зневірою

поки тіло моє опирається смерті
поки його трясе смикає
та розриває
душа ховається у кутку
наче квола
безтямна ганчірка

коли ж небезпека минає
тіло згадує про ту шмату
і накручує доокіл шиї

бо вона гарно
тріпоче на вітрі

07.01.26

 
Се день у день, на тому горбі
Хлопака із посмішкою сидить незворушно собі
Ніхто не бажа його знати
Вони бачать, то просто дурень
І жодному не відповість він
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
У власній дорозі, десь там у хмарах
Тисячами голосів він розмовляє намарно
Бо жоден його не чує
Які звуки він видає
І він ніби не помічає
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
Його не спроможні любити
Усяк зна що робив би дурень
Почуття свої не виказує
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
І він нікого не слухає
Він знає, вони є – дýрні
Його не люблять
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
 
 
 
 
 
 
 

 
ей караване мене забирай
у португалію в еспанський край
андалузію і житні поля
прагну зустріти й стрічатиму я
 
хутко забирай мене
відси караване
 
зрадить пасат галеонів сліди
на дні морському чатують скарби
срібло і злото у піренеях
прагну зустріти й стрічатиму я
 
хутко забирай мене
відси караване
 
 
 
 
 
 
 
 

В траві ховався коник,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Співав і цокотав.

Він їв зелену травку,
Лише зелену травку,
І наче песик гавкав,
Як муху проганяв.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
І наче песик гавкав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Як муху проганяв.

Та якось-то ропуха
Шукала щось до брюха,
Шукала щось до брюха –
Та й з’їла коника.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Шукала щось до брюха.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Та й з’їла коника.

Якби поставив хатку,
Хоча б маленьку хатку,
Всім коникам на згадку
Ропуху з’їв би сам.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Всім коникам на згадку.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Ропуху з’їв би сам.

Ніч вливається в шибку синькою,
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.

Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
Причаїлася десь війна.

Розливає обрій червоно лафітом,
Обідок від сонця лущиться у сніг.
Вволю нагулявшись, затихає вітер:
Спав би, та клаксони надто голосні.

Стелиться додому двоколісна смуга,
Відбивають фари в паморозі блиск.
Щоб не заважати, шепочу на вухо:
Я тебе кохаю сильно, як колись.

Мабуть, не почуєш: шурхотять колеса,
Слухаєш, як рівно вуркає мотор.
Пропоную мовчки з термоса еспресо -
Так тобі не зможе заварить ніхто.

А дорозі біло, а колесам хрустко,
І червоне сонце лущиться у наст:
Ніби пурпурові стеляться пелюстки
З першого букету, що знайомив нас.

Ти розумієш з віком,
що біль не за горою.
За сильним чоловіком
ти можеш буть: слабкою,

розкутою, дівчиськом,
що ліпить бабу сніжну.
До твого серця близько
його небесна ніжність,

як музика в сонеті —
не потонути б в морі,
не зранить крил на злеті
гілками осокорів.

Собою бути легко,
коли щоденно поруч
твій відданий лелека —
життя міцна опора.

Сліпа любов не бачить
за макіяжем вади,
закохано, терпляче
співає серенади.

Готує від пристріту
пахучий чай з калини
і на поталу світу
у горі не покине.

02.01.2026р.

 
звідкіля ~ жодної гадки
може то маскований диявол
в очі їй зирнувши те сказав би
дивна міс едж
дивна міс едж
 
дивна міс едж увійде до вітальні
я не знаю що і питати
далі що робив я не згадаю
дивна міс едж
дивна міс едж
 
дивна міс едж із темряви появиться
пройде через мене і світло ізгори
усе це уві сні що бачив я тоді
дивна міс едж
дивна міс едж
 
 
 
 
 
 
 
 

У лісі народилася,
У лісі і зросла.
Завжди струнка Ялинонька
Зеленою була.

Співала завірюха їй:
«Ялинонько, бай-бай»
Вкладався снігом Сніговій,
Вкривав зелений гай.

Там заєць із зайчатами
Під гілками стрибав,
Тоді як вовк, голодний вовк
У полі десь гасав.

Під Новий рік Морозко-дід
Прийшов в казковий ліс,
Зрубав красу-ялиноньку
І дітворі поніс.

І ось в вбранні святковому
На радощі дітей
Ялинкою казковою
До нас вона іде

морські камінці
які моря не чули
злипаються непринадною грудкою
під сонцем курортного міста

однією рукою тримаю пакунок з цукерками
іншою — чоловічу долоню
як мокрий хвіст п'яної рибини
що поспішає до води

хвіст вислизає —
залишаюсь сама
у панцирі з цукру
що притьмом розчиняється
в поті та слині

батькова копія
яка батька не знає
досі у люстрі
не бачить себе

02.01.26

Зима теперішня не бутафорська,
Від неба до землі все справжнє.
Хоча вона ще та чудна акторка,
Можливості її безкрайні.

Пропахла білосніжними снігами,
Морозця додала старанно.
Широка чарівнича панорама
Очам відкрилась незрівнянна.

Крім білого, у небі чорні цятки.
Зібралося круків немало.
Чому зимі радіють? - То загадка.
" Кар-кар", "крух", "ток", " кар-кар"лунали.

Впускає їх зима в апартаменти,
Хизується красою зранку.
Навряд чи їй властиві сентименти.
Холодна й горда ця панянка.

Десь за горою мчиться кінь вогняний.
Чи поладнає гонорова?
Бо тільки в мирі щастя і світанки.
Не будьте до людей суворі.

Не лячно пірнути у прірву бажань,
минуле лишити за кілька зупинок...
Яка ж боягузка нестерпна ти, Тань —
в пісочнім годиннику — дрібка крупинок.

Тягнула роками важкий хрест судьби,
прощала зневагу, образи і зради;
тікала від себе у церкву, аби
в душі не погасли надії лампади.

Ти бачила небо у краплі сльози
і гнала скорботу із дому мітлою.
Хитають відвагу та жах терези —
не бійся сьогодні хоч бути собою.

Він хоче тебе ощасливити, бач,
як очі горять у присутності долі.
На ріднім плечі наостанок поплач
і більше ніколи, ти чуєш, ніколи!

Одягнула зимонька
Білу кожушинку,
А на ній вмостилися
Сріблені сніжинки.

І яскріють гудзики -
Золотять крижини.
Комірець із пуху -
Вовняні хмарини.

Ще вдягнула зимонька
Теплі рукавички,
Шарфик - вітер зимний,
Задивилась в річку.

Зимонька милується,
Люстерко ясніє.
"Он, яка красунечка!"-
Білий Світ радіє.

Вже повертаючись назад
в минулий рік, такий болючий,
згадалось, як у снігопад
долала бе́скиди і кручі.
Без рятувального весла
назустріч повені пливла
і розбивала босі ноги
об кам'яні життя пороги.
Судини гоїла, бо біль
з'їдав їх швидше ніж хвороба.
Воро́ни чорні звідусіль
уже клювали кришку гроба.
На цвинтарі родинний склеп:
«Де б поховати її, де б?» —
Шив савани в холодний грудень —
зціпила астма кволі груди,
та не лишилась сам на сам
без добрих рук на смертнім ложі.
В душі плекала Божий храм,
а на веранді квіти гожі,
та пестила до забуття
крислате дерево життя,
кохані очі волошкові
купала в купелі любові.
І знала, що біда мине,
згорить живцем в горнилі ватри.
Пробачить Бог за гріх мене,
бо кожен з нас любові вартий,
якою б не була вона —
у небі трепетна струна,
дзвіночків ніжний перегук,
щем зустрічей і біль розлук
і неприкаяна печаль,
котра не знає щастя де це?
Та вже блаватом квітне даль,
що здатна розірвати серце:
засмучене і осяйне,
фатальне, дивне, чарівне́.
Таке, що може, наче мати,
весь світ любов'ю обійняти!

01.01.2026р.

***
А голови у виборців як ріпи,
та розуміння істини нема,
аби не кліпи
розвидняли сліпи,
а мислення критичного ума.

***
А партія лакеїв... погоріла
на тому, що походить від совка
і педофіла
вибрали дебіли
директором дитячого садка.

***
А людську природу не змінити
і тому корупція ще є,
і бандити
є біля корита,
поки їх не учить битіє.

***
А діячі культури і науки
доказують освічення своє,
що нібито, на руку
ворога, падлюку
іменувати тим, ким воно є.

***
А кіт учений знає, що він їв,
але якщо на те немає ради,
то й поготів...
парафія рабів
усе одно віншує клоунаду.

***
А знання, наука та освіта
втратили позиції свої.
Управляє світом
не еліта,
а злочинні пасинки її.

Досьє
А Україна мала варіанти
без жодного лукавого ґаранта
ввійти у мирну гавань без боїв:
посаду резидента скасувати
і не верховну, а Народну Раду,
не москалів
і коміків жидів,
а українську владу обирати.

12.2025

(роздум)

Демократія вмирає в темряві,
коли людство живе в брехні,
коли істини втрачені терміни
коли слабне народу гнів.
Ось наразі, як приклад, зі Штатами:
проковтнув той народ брехню,
проти клану не зміг повстати він,
і живе по його меню.

Ближчим прикладом є партократія
там де гетьмана гетьман з’їв,
де чужа із своїх кланократія
тих партійних мерзот-крадіїв,
де корупція влади є нормою,
як і норма – провладний суд,
влада кланова змістом і формою
на корупції варить суп.

Демократія, як кланократія –
не розумніший спосіб життя.
Кланократів прожерлива братія
незабаром піде на сміття.

Хто на зміну прийде світом правити?
Гегемон із рабів, чи панів гегемон?
Чи мудрець, якій буде орати і ралити
поки виростить «миру закон»,
в який кожна повірить держава і нація?..

Та спасати чи буде нам рація
світ, який перейде рубікон?..

Бо до того все йде… тими кроками,
що спинити не може і Бог,
та й народ побіднішав пророками,
а правителі – вбивця та лох*.
Не зупинять і віри… всі тисячі,
коли світом заграється псих,
не важливо хто свЯтіші, ці чи ці,
спасе ВІРА ОДНА І ДЛЯ ВСІХ .

З цього можна почати очищення
душ забруднених брудом брехні.
Цим ми зможем уникнути знищення
у останній всесвітній війні.
Ми не будемо бавитись війнами,
зрозуміємо дурість війни,
і на вільній землі будем вільними
з правом не визнавати вини,
ту, дитяті присуджену вірою
до народження, людства вину.
У єдиную віру всі «Вірую»
скажем Богу, хто правду збагнув.

Всім суспільством у людство повіримо,
(не суспільство тварин, а суспільство богів).
Будем вдячні і лісу і звіру ми,
і не матимемо ми ворогів.
І всесвітній зберемо консиліум,
якій владу розумну знайде
із людей, для людей і як мінімум
із розумних і чесних людей.

Якщо ж в тисячу вірувань вірити,
тобто в тисячу різних богів,
будем віру по злочину міряти,
перед злочином мати борги.
Ще до цього додасться монархія,
диктатура і цар-комуніст,
його віри зміцніє єпархія,
і добро мати злочину зміст.
………………………………..

Післяслово

Роздум має і користь і висновок,
вже ніхто не врятує від нас
окрім нас, ту планету, що високо
нас підносить в неспокою час.

Грудень 2025

*Путло і Трамп.

Що мене́ тримає на цім світі?
Обрубала всі кінці, та в воду.
Ще цвяхи залізні не забиті
у труну соснової колоди.

Витягнула біль із серця глею,
залишила пустці вільне місце.
Разом з самотиною своєю
вибираюсь в подорож за місто.

Морозець обпалює легені,
вітер гучно грає на роялі,
хуртовина по́зирки зелені
криє під прозорою вуаллю.

Замітає на снігу іскристім
всі стежини в ліс на видноколі.
Білим борошном старанно чистить
тьмяні килими моєї долі.

На губах сніжинка, мов пір'їна,
в пишних косах сивини удосталь.
Хочеться в снігах цих по коліна
небом заблукати у трьох соснах.

31.12.2025р.

Зима притихла, у якійсь мовчанці.
Не хочеться чомусь їй говорити.
Нутро холодне і холодні ритми,
То ж невідомо, що в небесній склянці?

Коктейль ігристий у флюте-фужері?
Нам, мабуть, не дано дізнатись вчасно.
Міркуємо...і каганець не гасне.
Чи, може, "хайбол з льодом" для манери?

Зима морозить. Сніг рятує землю,
Легким обрусом падає донизу.
І тільки він неначе душі ніжить,
Щоб дочекатись миру теплі зерна.

 
Якби ти був птахом жив у висоті
Тримався за вітер якщо налетить
Вітру казав що відносить ген
”Ось куди я би гайнув у цей день“
Знаю що ти присутній зі мною весь час
Знаю що ти присутній зі мною весь час
 
О гірська весна кохання
Спалахи річками мого я
Аби лише ти чув
(Армаділо!)
 
Ми удвох ішли до півдня
Цілий світ побачили нині
Барвами засліплений я весь відкритий тобі
Знаю що ти присутній зі мною весь час
О я знаю що ти присутній зі мною весь час
 
(Стій не питай де бував я)
Дім є куди можу піти
Людей забагато навколо і
Можу сидіти й бачити всіх
Що унизу минають собі
У тому домі ще сходинка є
Сидіти у мріях про те & се
 
Як і Сонце сяятиме тим людям унизу?
Буде Місяць у небі округ
Як умру і знесусь як умру?
 
Якби ти був хмарою плив кудись
Плив у небесно-синій воді
Стрінь мене у полях і кажи
”Небо нині зелене чи?“
(Правда зелене?)
 
Як і Сонце сяятиме тим людям унизу?
Буде Місяць у небі округ
Як умру я умру і знесусь як умру я умру я?
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Прямо вперед усе чуваки
Байдуже наскільки брудно вперед
Це не має значення
Це не має значення
О хай би грець
А Барнуме еге митка
Ну то ой лишенько
Оце під обручкою
Я відчуваю оце воно?
Пальці пальці пальці (ха ха хо хо ха)
Ви одружені одружені?
Фу фу фу гидота хо хо хо митка
Ти це робив я
Хто це робив? Де?
Роби роби роби роби це
Ей ми працюємо на контору двадцять років
І в мене не було серцевого нападу
Ви мої друзі я хочу щоби ви знали ото
Наклей це (гай гай гай)
Візьми купюру і уточни
Ахах!
Я не вірю що Нью-Йорк – то острів
 
О зависокі ціни
Шановні Гаваї тонуть
Шіі фа фа шуу
А шо там?
Я був у школі (намагайся)
Гаваї гаваї гаваї
Не те щоби мало значення (фа шуу)
Не знаю чи можу я увійти ні не можу
Фа шуу фа шуу
І я не розумію
Я не знаю (о гидота)
Пенсильванія – то це місто квакерів або
А най най би но но
Ні ні ні
Жоден не є островом! (о роби роби роби це)
Жоден не є островом!
О, нехай – пенінсула
 
 
 
 
 
 
 
 

Безсоння з небом сам на сам
у серці лють пригріло,
та на поталу не віддам
лихому душу й тіло.

Ти хто такий, і звідкіля —
чорт з табакерки, наче?
Як носить праведна земля
таких бридких, бидляче.

Мене за горло не візьмеш
ти заздрістю мерзенно;
Я бачила: життя і смерть,
добро і псів скажених.

Штовхав мене такий, як ти
в глибоку прірву болю.
Та видно, Бог із висоти
упасти не дозволив.

Душі моєї не торкайсь,
не кидай гидь в криницю.
Жага замучить зазвичай,
не зможеш і напиться.

Святої правди не ганьби,
і не пали чар-зілля!
Нена́видиш, аж до злоби́ —
дійдеш до божевілля.

30.12.2025р.