Здавалося, не стрінемось з тобою,
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.

Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спи́ною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли
та о́дне о́дного недолюбили.

Не все сказали, слів не вистачало,
у ніжність огортати біль розлуки,
викрешувати золотим кресалом
жаркі лелітки пристрасті й розпуки.

Плекають наші душі сонце в житі,
де ти і я закохані у диво.
Тебе так легко в серці воскресити,
що в смерть твою повірить неможливо.

12.05.2026р.

Я суперзлодій —
Єдиний у своєму роді.
Дивись, як я творю свавілля:

Пиячу до ранку,
І грабую банки.
Моє ім’я — синонім насилля.

Поки серце б’ється,
Роблю, що заманеться.
Як тобі мій девіз?

Хай кров проллється —
Ти в небезпеці,
Тож краще перехрестись.

Негідник, загарбник — я маю рушницю:
Така вже робота — бути бандитом.
Захвачу твоє місто і кожну столицю
І буду керувати світом.

Я суперзлодій —
Сміх та й годі.
Виявилось, що я не єдиний.

Є значно гірші,
І вони нищать
Все, що притаманне людині.

Криза та скрута,
В повітрі отрута,
Яка спричиняє хворобу.

До трендів і брендів
Увага прикута,
Поки ведуть на забій, як худобу.

Я суперзлодій —
Пораюсь в огороді.
Я став законослухняним.

Не хочу золота і срібла,
І мені набридло
Бути злим та поганим.

Гроші від нафти,
За свободу слова — ґрати,
Та всяке полум’я було іскрою.

Легко шкоди завдати,
Та ти маєш знати,
Що народжений бути супергероєм.


2026

1.
тут бував
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
веснував
і літував
осенився
зимував
просто жив
відлюдно

приспів:
тут бував
тут бував
прадавній ліс
Оооооооооооо
поступово
забуваю...
тут його уже немає...
гмммммм

2.
та настав той день
не судний
а проґавлений
для ґав
ще хитріший
за лисицю
і страшніший
ведмедиці
із кумедним
ведмежам

приспів.

3.
де проходила
межа
де деревам
вже занизько
появилося
людисько
замість крил
дві лапи ще
що несли
із болем
щем
і розрив нутра
й загладу

приспів.

4.
не дожив
до листопаду
той
з легенями в гіллі
вже ні радості
ні сліз
тільки вишмагане
поле
що від наготи
аж коле
видих душ
із димаря
що потріскують
горять
дим поплівся
небокраєм
праліс відійшов
до раю

приспів.

 
Шкіра чобіт і колонська вода
Свічадо ~ вікно де жила самота
Довкола неї саду квіт
Пурпур кармін фіолет і блакить
 
Прийшла мертвою далі у безвість пішла
Сад зачинився квіт поїла іржа
На стіні того саду легенда вістить
”І зостатись не можна, і не увійти“
 
 
 
 
 
 
 
 

Ці дні і ночі, зорі, море.
Кружляли душу в танці мрій.
Любов і щастя, світла доле
Мені розкрили образ свій.
Лише в ці дні я зрозуміла,
Відчула серцем щастя світ.
Я відродилася, зраділа.
Зростила крила. Був політ.
Землі ногами ледь торкалась.
І розуміла, що лечу!
І в очі щастя я вдивлялась.
І шепотіла: «Я тремчу».
Я вперше дивно так тремтіла.
Єднання неба, почуттів.
Це був екстаз не тільки тіла.
Це був екстаз таємних мрій!
Себе раніш лише питала:
«А щастя є? Чи то міраж?»
Постійно думала, шукала…
Та тільки бачила вітраж…
І от дива! Вітраж відкрився!
А там… любов, інтим, краса!
Навколо всесвіт мій змінився!
Той день ніколи не згаса…
Вночі і вдень щось відбувалось
Тривало диво це сім днів…
Було, було… та відчувалось…
Прибій завмер і відбринів…
Вітраж закрився… все скінчилось.
Та тільки спогад душу рве…
Тоді я справді відродилась…
Уламки скла… життя нове…

Я - природа! Гармония света и тени!
Колыханье сознания, роза ветров.
Я – дыхание ветра, и нежность сирени
Беззащитность и хрупкость прекрасных цветов.
Я сияние солнца, и лучики счастья
Нежный шепот листвы и журчание рек.
Я умею, как ветер безудержно мчаться
И могу все разрушить, замедлив свой бег.
Я могу сотрясаться от горя и страха
И могу ураганом сносить все вокруг.
Я могу изменяться от света до мрака
Издавать очень тихий, но горестный звук.
Я могу умирать, засыпать, как природа
И опять оживать, солнцем жизнь осветив
А бывает такая в душе непогода,
Что неясно, как дышишь, не веришь, что, жив.
И дожди страшным ливнем по жизни гуляют
Ну, а молния блещет, убить норовит
И холодные дни сердца ритм замедляют
И бессильное тело от ветра дрожит.
Я умею смеяться, ласкать, будто ветви
Размножаться, расти, как деревья растут.
Я – она, я и – он, я - наивные дети.
Я – сады, что весной в наших душах цветут.
Я – природа. Бываю великой и слабой.
Я сливаюсь с природой, природой живу!
Да, бываю я сильной, бываю усталой.
Но природа дает неземную красу!
Лишь природа, природность людей украшает
Совершенство в гармонии Божьей живет!
Все понятно всегда, и ничто не мешает!
Кто себя распознал, тот с пути не сойдет!

Я жизнь не люблю! Нет! Люблю! Лишь искусство
Люблю, что в величии Божьей красы,
Собой заполняет больные часы.
А всюду удушливо, пусто!
Боюсь этой жизни, и прячусь в своей.
Искусство – то светоч вселенной!
Но свет поглощает воронка людей
Нетленка становится тленной!
Мир движется резко, стремительно вниз,
А гений возносится к звездам!
Какой – то изломанный, черный эскиз
И горе. Хоть путь держим к грезам.
Общины и общество, правда во лжи
И правила вовсе без правил.
И гении в мире совсем не нужны
И умного глупый ославил.
Законы прописаны, есть и тюрьма,
Но всюду господствует хаос.
И гения мучит кромешная тьма,
Глаза закрывает усталость.
Казнят гениальных легко: там и тут,
Увы без суда, объяснений.
И гении в страхе, экстриме живут,
Боятся общественных мнений!
Откуда и как? Где, в какой стороне
Найдется для гения ложе?
Ведь гений сгорает от зла на земле
И социум гения гложет!
Огонь, ветер, смерчи, земля и вода
Живут в гениальном сознаньи.
Живут уживаясь. А люди – беда.
Бывают страшнее пираньи!
Кто вправо, кто влево, кто вдоль, поперек.
Дороги, ухабы, подножки.
И гений бывает, как жалкий зверек,
И кушает черствые крошки.
Великий, прекрасный, и жалкий, больной.
Как выжить, не стать убиенным?
Свою голограмму как сделать земной
Навеки остаться нетленным?

Гений
Это взлет и падения, сила всесильная!
Это слабость и горе, любовь непосильная!
Это сверх концентрация, сверх отключение.
Часто тормоз, прострация, боль, озарение!
Это горе и радости в сверх напряжении!
Каждый час и минута в секундном движении.
Возгорается воздух, дыханье срывается,
Жизнь уходит из тела и вновь зарождается!
Это слезы горячие, капают холодом!
И ожоги как раны. Нашествие оводов!
И желание вырваться с тела несчастного,
Вырывается криком, твореньем прекрасного!
Это чудо творения, миг разрушения,
Все подвластно талантищу. Порабощение.
Напряжение воли, всех чувств, восприятия,
Воспаление горя, себя не понятия!
Это сгусток, сплетение нервов в утробе
Пребывание в жизни. Сознание в Боге!
Жизнь и смерть воедино сливаются в теле,
Звуки ада и рая звучат в менестреле.
Вдохновение рвется, и рвет все границы.
То полет, но бывает он в стенах больницы.
Иль в темнице лучи озаряют наш разум,
Иль поток ослепляет подобный экстазу.
Нет предела, конца и начала, нет рамок!
Рамки жизни пугают и рушат наш замок!
Крик из магмы души вырывается стоном
И звенит во вселенной Божественным звоном!
Гениальность – энергия нашей вселенной.
Измерения, вспышки для жизни нетленной.
Только гений всю жизнь тлеет в горе сознаний
Разрушения, боль для венца созиданий!

Я – птица Феникс! Путь мой – возрожденье!
Иду по жизни только к свету и добру!
Палило зло меня, но свет давал спасенье,
И воскресала я с восходом поутру!
И новый мир сиял, и новые планеты!
И горизонты открывал души полет.
И узнавала я любовь, аплодисменты
Но кто – то пресекал мой легкий взлет.
И снова жёг огонь, стонало тело!
Устала я гореть живьем в огне!
Возможно я летаю неумело,
А может этот мир привык к войне?
Откуда столько зла? Зачем здесь пытки?
За, что любовь, добро казнит палач?
Неясно, где теряются улыбки
Зачем из преисподней слышен плач?
Но Феникс светом мир наш очищает,
Всегда гармонизирует любовь.
И снова, снова крылья расправляет,
Хотя проходит пытки вновь, и вновь.
Земля умеет плакать. Эти стоны
Пугают иногда живых людей.
Бывает, злобно каркают вороны,
Кружатся над добычею своей.
Но Феникс лишь поет, и он бессмертен!
Он прорастает золотом везде
Весна, и легкий, теплый, добрый ветер
Ласкает наши жизни на земле.
Я – Феникс! Возрождаюсь я из пепла.
Бывает, в глубине земли горю.
Но солнца луч! Краса дневного света
Даруют жизнь, шепнув: «Люблю! Люблю!»
«Люблю! Люблю!» - несу я эстафету!
Любовь во всем, ко всем и ко всему!
Любовь – есть жизнь! Любовь спасет планету
И оживит! Любовь разрушит тьму!

Колись ти був красивий, синьоокий,
та проминули журавлями роки
і вкрили сивиною небокрай.
До станції зимового ясмину
тебе везе машина без бензину –
такий собі пошарпаний трамвай.
За мерехтінням вікон хмарочоси,
в кишенях – запальничка, папіроси
і кілька стертих гривень за проїзд.
Тополь пожовклих листопадні сквери
вп'ялися в небосхил колючим нервом,
зганяють в клуні кучерявих кіз.
Ти все зробив можливе й неможливе:
вітри стьобали і липневі зливи,
карабкався, як міг, на Еверест.
До неба йшов тернистими шляхами,
чіплявся за життя тремке зубами,
із вітряками бився вперехре́ст.
Думки сягають обрію. Ось, бачиш,
як серце за тобою гірко плаче
тим босоногим хлопчиком, але
важкі суглоби роз'їдає втома,
а Бог чекає на порозі дому —
лиш хто не народився — не помре.

14.05.2026р.

Джені,
Ти — сяйво зірки,
Де вчені
Винайшли ліки
Від падіння.

Джені,
Вдихаю твоє ім’я
В легені,
Містичне полум’я
Перетворює на каміння.

Джені,
Невідривно від процесу
Автори натхненні
Крутять колеса
Галактик з пітьми!

Джені,
І розміри тіні
Мізерні,
Бо сонця проміння —
То ми!

Джені,
Божевілля ззовні:
І ми — полонені,
І ми всі в полоні,
В очікуванні страти.

Джені,
У залі чутно овації,
Та на сцені —
Самі декорації.
Невже нема кому грати?

Джені,
Зазирнемо за межі,
Тож даремні
Вавилонської вежі
Впливи на нас.

Джені,
Знаки незбагненні —
Розшифровані.
В них натяки,
Що все гаразд.

І розміри тіні
Мізерні,
Бо сонця проміння —
То ми!

І розміри тіні
Мізерні,
Бо сонця проміння —
То ми...


2024

Цьоць Валя, во многих странах ти бувала?
Так не кажи, що в Україні не бивала.
Нацистів ти багато повідала?
А може, тих, хто бессарабських вин тобі вливав?

Чи може там, де на гамак лягала
І де дочку колисала — там є?

Чи там, де твого чоловіка,
Поховані і тато, і стара?
Там, де його сестра на глові сива
Від взриву кожного БПЛА?

Що ж, Валя, ось така любов твоя мінлива.
Забути все і говорити так,
Мов моя доля не в твоїх руках.

2024

Знов день промайнув, не лишивши світлини
на обрії неба в рожевім суцвітті.
А я ж не хотіла в гіркому поли́ну
лишати сльоту на холоднім граніті.

Переболить, та, мабуть, не сьогодні —
ще рана глибока слізьми кровоточить,
і падає вечір у чорну безодню
домахою болю безсонної ночі.

Ще точать думки неприборкані зга́дки;
зі пліч не спадає вдовина хустина.
Не жити й не вмерти! На вістрі лампадки
колись скапаряться митарства невпинні.

З душевного болю народяться вірші —
ліричні веселки, що душу проймають.
Та важко бузками цвісти, як раніше,
коли біля серця тебе вже немає.

11.05.2026р.

Ми саджаємо насіння —
Виростає заборона куріння.
Навкруги всі навіжені,
А я маю Індію в кишені.

Мари мої, примари!
О, мари мої, примари.

За руку ти тримай міцніше
І тільки не порушуй тишу.
Серед дерев пеньок побачиш,
А з нього дим веселий скаче.

Ніколи не показуй.
Нікому не розказуй,
Що обговорюють примари
Під світлом сонячної фари.

Птах крилом лоскоче хмари,
Краплі з неба, мов Ікари.
Дяка птаху за ті крила,
Бо нас трохи підсушило.

Мари мої, примари!
О, мари мої, примари.

Крихітко, я розумію — годі!
Просто я невиліковний злодій.
Вочевидь, сварки даремні,
Лягай поруч — в мене Індія в кишені.

І ніколи не показуй.
Нікому не розказуй,
Що обговорюють примари
Під світлом сонячної фари.


2025

 
Зростили і відправили до школи
Учитись як не гратися у гру
Нічо, якщо би прививали успіхи
Або казали, що утнув утнув
І йшов я спозаранку
Бога їхнього під ліктем потримать
Зубаті усмішки, книжки понять
 
І на моє запитання
Мовив Бог: «Чи цяцька я
що у недільний день заводять на розвагу?»
До уваги стариганя-учителя, етце
Почну з того, що молитви прочту
 
Вам я не вірю
Бог не цяцька, щоб його
У Недільний день заводить на розвагу
 
І можте одлучати від своїх Недільних шкіл
А єпископи хай вичинять слова
 
Як смієте ви твердити що сам я батьків син
Якщо то був лише випадок хоті
Мені би перейтися, ще пісню скласти би
Вірніших цінностей шукати годі
Що ваш патос і помпезність, супроти провин моїх
Уклякайте же до смерті, зо страхів
 
Зростили і відправили до школи
Учитись як не гратися у гру
Нічо, якщо би прививали успіхи
Або казали, що утнув утнув
І йшов я спозаранку
Бога їхнього під ліктем потримать
Зубаті усмішки, книжки понять
 
І можте одлучати від своїх Недільних шкіл
А єпископи хай вичинять слова
 
Зростили і відправили до школи
Учитись як не гратися у гру
Нічо, якщо би прививали успіхи
Або казали, що утнув утнув
До уваги стариганя-учителя, етце
Почну з того, що молитви прочту
І можте одлучати від своїх Недільних шкіл
А єпископи хай вичинять слова
 
Вам я не вірю
Бог не цяцька, щоб його
У Недільний день заводить на розвагу
 
 
 
 
 
 
 
 

Війна триває, Отче милостивий,
хіба Ти не осліп від сліз кривавих?
Від фальші лівих і лукавства правих,
від проповідей патріархів сивих?

Брудна облуда вже тече рікою
з трибун високих у Верховній раді?
Під ширмою добра — мерзенна зрада
хапуг, що прикриваються війною.

Жадоба до грошей межі́ не має —
кишені повні, а в душі пустеля.
При владі шахраї та «мудрогелі» —
від статків швидко голови втрачають.

Ікони мироточать кров'ю людства.
Невже із раю покидьків не видно?
Серед пророків процвітають злидні,
поміж рабом і паном — лизоблюдство.

Керує світом сатана ворожа!
Не каємося — нищимо святиню!
За правду розпинаємо невинних,
а потім плачемо — о, Боже... Боже...

06.05.2026р.

Вона мені сказала,
Що якби крила мала,
До сьомого би неба
Зі мною разом.

Підійди до прірви,
Нехай краєвид дах зірве.
Крок вперед — і ти згадаєш:
Це був лиш сон.

А світ такий чудовий,
Весь різнокольоровий.
Ми твої діти, матінко-Земля.
І я прийшов до думки:
Повсюди візерунки,
Одного разу ними стану я.

І розправиш крила —
Це те, що ти хотіла.
За мною аж до Сонця,
Як на вогонь міль.

Обпалиш біле пір’я,
Тепер воно вугілля.
Вкотре впадеш, і благаєш
Втамувати біль.

Тих крил тепер не маєш,
Зі мною не літаєш.
Довкілля краще б роздивлялись
До теплих країв.

Знов підійшла до прірви —
Краєвид більше дах не зірве.
Крок вперед — і станеш ти
Зграєю птахів.

Світ був такий чудовий,
Весь різнокольоровий.
Ми ж твої діти, матінко-Земля?
І я прийшов до думки:
Повсюди візерунки,
Одного разу ними стану я.


2023

Не дивись на мене хтивими очима,
чоловіче ласий до принадних втіх.
Я була дев'ятим царством пілігрима
і того, хто вранці з по́другою втік.

Чарівни́й романтик Музу в мені бачив,
а художник Єву з яблуком спокус.
Я зривала мальви зоряних побачень,
та, на жаль, скінчився вересневий блюз.

Згадую минуле інколи... Та ну їх! —
Туманіють зради в полисках заграв.
Всіх я відпустила, лиш за тим жалкую,
хто у ніч різдвяну сина обіцяв!

05.05.2026р.

Світ розколовся, то що ж він приніС?
Правду сьогодні крихку. Ллється кроВ.
Всупереч світлу, любові й веснІ,
Дехто годує війни чорний роТ.

Між берегами потвора косаР
Косить життя і вже ставить таврО.
Бога забули? - Поширює скаЗ.
Що принесе ще наступний нам кроК?

Швидко прямує розбурхане злО.
Хто угамує розгнузданий шкваЛ?
Стогнуть від болю земля і зелО,
Сльози гарячі сплюндрованих траВ.

Кривда розгулює, давить всіх преС.
Преться ненависть. Тривожне буттЯ,
Бо у планети гігантський є креН.
Знищити зло прагне чесна метА,

Щоб на Землі навести врешті лаД,
Щоб панувало повсюди добрО,
Збільшити щастя людського масштаБ,
Душ збережімо своїх ми собоР.

Світ розколовся на добре та злЕ.
Стільки від зла вже жахливих утраТ.
Хай би гармонія скрізь ожилА,
І цінувалось життя, як алмаЗ.
Хто заспіває духовний хораЛ,
Бог порятує і мир надішлЕ.

Трясця…
Скласти б вірш про любов і щастя,
Та що турбує звіра, коли він помирає в пастці?
Тліє на фользі чи кисне в пляшці...

А я у всій красі хочу світ цей побачити,
Ніби після років сварки взяти і пробачити.
І в таку мить приходить розуміння:
Мій шостиструнний спільник — пігулка від старіння.

А ти не рубай коріння, чіпляючись за Чумацький Шлях.
Якщо труна існує, то колись у ній буде цвях.
Тобі вселяють страх, а я дам тобі надію.
Творчість — це діяльність, чуєш? Ну тоді я дію.

І я радію: рима римується, а звук лунає.
І якщо колесо спустить, то хтось точно підкачає.
В них під сонцем засмагають, в нас за нього борються.
А тобі все одно, чи цікаво, що все ж коїться?

Подряпина загоїться, і відновиться дихання,
Знову вийдеш ти у ринг: життя — ще те змагання.
Намагання, ще одне, а за ним іще —
Суперздібності ти маєш, ніби в коміксах з плащем.

Я танцюю під дощем — я крапля, як і ви.
Знаю: там, де миші, не виросте трави.
Драбина з голови спрямована у всесвіт,
І я по сходах вгору йду, залишаю свій слід.

І хай розтопить лід внутрішнє багаття.
Кесареві — кесареве, кожному своє заняття.
Ще трохи. Незабаром, якщо не зараз.
Життя — то книга: залиш в ній цікавий нарис.

Тільки тут, і не буде потім.
Небезпека і дива очікують на кожному кроці.
І як коле в боці, то віднови дихання,
Та не зупиняйся — ось моє прохання.

І тоді,
Я відкрию правду — сумну та гірку.
Я прошепчу брехню — солодку і п’янку.
Я поведу тебе,
Коли почуєш музику.

Я прикрашу дорогу нелегку,
І постіль постелю — теплу та м’яку,
І розбуджу тебе,
Коли почуєш музику.


2025

 
Як на Сайпрес Авеню
Ускочивши в дитячу наче маячню
Обцасів цокання бруківкою
Форд і Фіцрой, і мадам Жорж
І солдат, собі крокує сном
У капелюсі, у літах, пиє вино
І солодкий ток парфума віє крізь
Ночей холодний шалімар
 
Зупиняючись усе за кроком крок
Ще дітлахи шукають корки із пляшок
У крамниці сірників і цигарок
Перестрівши мадам Жорж
Оу, ти западеш
Охохохо, ти западеш
Оу, ти западеш
 
Увійшовши мов у транс
На канапі та у грі за грою в шанс
Із історичним ще романом обійнявшись
Поглянь у очі мадам Жорж
Тії пакетики і страх
Тебе пойме нараз коліна задрижать
А в куті за доміно у блиску шат
О, неповторна мадам Жорж
 
Як із вулиці у мерзлу шибку стук
Вона підкинеться, помилуй Боже
Певно копи йдуть
Вишпурюючи все, чого не мало бути тут
За своє вікно надвір
Але мусиш їхати
Із Дубліна до Сенді Роу, о ти
Ронитимеш униз монетки із мостів
У цей дощ і мокрий сніг
Попрощайся із мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Що окриває мадам Жорж
 
Ітимеш геть, а в тій вітальні музика, і сміх
І танці далі у вітальні тій
І заходять хлопці інші
А ти покидаєш усе
Безмовно
 
Як тобі вже йти
Услід вона: Коханий
ти забув свої рукавички
Ці любові оболонки оболонки ці любові оболонки . . .
 
Попрощайся із мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Що окриває мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Прощавай
Із вітром і дощем на задвірках
На задвірках, на старих
Попрощайся із мадам Жорж
На задвірках, на старих, на задвірках
О, але й твій дім отам, на задвірках
Йди уже
Прощавай і прощавай і . . .
Утри сльозу і ще сльозу утри . . .
 
Попрощайся із мадам Жорж
Ці любові оболонки оболонки ці любові оболонки . . .
 
Прощавай, о
 
Прощавай . . . ей–оу, мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Що окриває мадам Жорж
 
Ці любові оболонки оболонки ці любові оболонки . . .
 
Прощавай, о
 
Гайда на поїзд
Час на поїзд, на поїзд . . .
Оце їде поїзд, оце їде поїзд
О, прощавай . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

На дворі́ розігралася спека —
травень в літа позичив жарінь.
Сироїжки із чорного дека
витягає засмучена лінь.

Вечір виснажив тіло лелече,
відбирає красу у наяд,
і вагомих нема заперечень
повернутися в січень назад.

Ніч втомилася від переве́сел
і постійної туги в душі,
та не знає, чи завтра воскресне
життєдайно на мертвій межі.

Сон наврочив холодну завію,
хоч задуха жалю додає,
синтапонові хмари не гріють
запорошене серце твоє.

02.05.2026р

Рахує годинник нестримні хвилини
твого неймовірного соло;
аж луснуло небо на дві половини,
коли у душі захололо.

Розсипався град на долівку природи
намистом із Божого раю.
Губами лови льодяну прохолоду,
допоки ніхто не карає.

Постій, не спіши, випий зливи з криниці
старої, як хустка тернова.
Можливо, ця мить більше не повториться
для тебе, остання любове.

07.05.2026р.

Як же притягує вид за вікном:
Машини, білборди, залізобетон.
Урбан в дротах та в диму посміхається,
Творить дива індустріалізація.

Чудово, що заводи працюють і в суботу.
Камери повсюди проявляють турботу.
А паспорт нагадає, що я особистість.
Дарма тільки якість замінили на кількість.

Як же притягує вайб за дверима:
Події, розподіли, рахунки, людина.
Як догодити системі — спитайте поради,
Відповідально бути частиною громади.

Головне, щоб не подумали, що ти здурів.
Чорне чи біле — нема інших кольорів.
Ліве чи праве — на якому ти боці?
А нагору не дивись — нема місця на сонці.

Повз світлофори та вітрини,
Повз пошарпані стіни.
Білі хмарини — небесні тварини
Прямують на схід, і я разом з ними.

Не переймайся, хмурий перехожий,
Якщо здається, що вештаюсь без діла.
Наша буденність нагадує в клітинку зошит,
Тоді ми в ньому — чорнила.

Хай серце добре зважить все, що навкруги,
Коли наважишся вийти у світ.
І не турбуйся — зустрінеш, кому до снаги
Крокувати на прогулянці, щоб залишився слід.

На прогулянці крокуй,
Щоб залишився слід.
Крокуй на схід!

 
нумо вимкни світло геть
вимкни зовсім
ей світломайстре
чи вже вимкнув би свої лампи нє
я не жартую маєш вимкнути світло
о почуй!
 
до чого оце . . . .
 
нині – кінець – приятель ревний
нині – кінець – останній день – кінець
для планів-барбарос – кінець
усьому що збулось – кінець
безпеці й милостям – кінець
тобі не гляну в очі більше ніде
 
уявляєш як було би
свавільно без умови
гірко без надії поки рятувальники у
безнадійній млі
нумо бейбі
 
ми були на хаті і тут раптом звук наче
срібні речі упали на лінолеум а потім
хтось забіг до кімнати і казав нам
”о там аварія на вулиці“
і кожен казав:
”ей чув аварія на вулиці“
 
там аварія на вулиці
разом буде сім їздців
одна невіста і шість гравців
понівечені мерці
 
не дай померти у дорожній пригоді
мені лежати би у чистім полі
змії ссали би мою шкіру
черви стали ніби друзями
вічі хай би птахи виїли як
я лежу
а хмари все плинуть
 
ода до цвіркуна . . .
надумав-от я відкрити крамничку
місце де продають речі
я назвав би її ”цвіркуном“ . . .
о там є великий зелений цвіркун
бачила мого цвіркуна мамо?
диви який він класний. . .
(о-о збрехав це була міль)
а гаразд їй недалеко та хай біжить собі
 
енсенада
розіпнутий пес
дохлий тюлень
тіні мертве авто сонце
зупиніть
я вийду ізвідси усе нестерпно
ей поглянь хто наближається
і нічого не вдієш із цим . . .
 
убивця піднявся удосвіта
узув черевики
узяв лице із античної галереї
відтак він пішов коридором бейбі
і двері ті
він одчинив
 
”батьку?“
”так сину?“
”я уб’ю тебе“
”мамо? я хочу . . .“
тебе мамо! на всю ніч
стривай мамо
я кохатиму тебе цілу ніч о так!
 
нумо бейбі з нами це є шанс
нумо бейбі з нами це є шанс
нумо бейбі з нами це є шанс
біля синього автобуса
біля синього автобуса
блюзи усі в авто-
бусі
блюзи усі. . . . о нумо
 
(скрики)
 
 
нині – кінець – приятель ревний
нині – кінець – останній день
крайся болю мій
та услід іти не смій
кінець усмішкам підлесним
кінець ночам та грі у смерть
ось і кінець
 
 
 
 
 
 
 
 

Коли війні немає краю
і цим завідує балбес,
стає на вуха світ увесь...
«побєдобєсіє» триває,
але як іноді буває –
у супостата збита «спєсь».
Та це, напевне, не поможе
урятувати білий світ,
коли в «помазаники божі»
із грязі лізе сателіт.
У владі офісу не проти
сказати цій омані, – зась...
та бита карта їм у масть.
Гадає шапіто на дроті,
що пуголовку у болоті
зелена жаба цицьки дасть.

09.05.26

Сиджу та вергаю громи
На оточуюче панство.
Чудовий вік — до двадцяти семи:
Відсутня культура пияцтва.

Вседержителю, ти нас борони,
Як ваблять двері пабу.
Чорти з внутрішньої сторони
Голови покарають нахабу.

А наш шлях — він тільки прямо,
Та спокуса тягне ліворуч.
Здається, вона починала так само,
Проте не впізнаю, хто зараз поруч.

А зараз місто проковтнула ніч,
Я курю зелене і кашляю чорним.
Великі зіниці та всі без облич,
Дна досягає човен.

А що очікує нас на світанку?
Схудлі та не прикриті.
Ці кухні чули не одну обіцянку,
А підвали бережуть таємниці.

Напевно, то в мені живе потвора,
Яку треба втопити.
Щоб не страждати завтра від учора,
Я намагаюсь її вбити.

Але гарчати від болю —
То єдина мантра.
Я буду страждати завтра!


2024

Я б тебе в юрбі пізнала
серед тисячі облич.
Чом же на воротах раю
просиш «Богу помолись»?

Нащо ті псалми читати
з помислом пустих благань?
Перед образом розп'ятим —
кров невинна покарань.

Богородиця сердечно
витирає сльози всім.
Посварились недоречно
блискавиця й лютий грім.

Ти не знав, кому молитись,
чи Сварогу, чи Христу.
Все шукав у морі житнім
рибку срібну й золоту.

Чи хіба не заслужила
на ковточок джерела?
Йшла по небу до Світила,
а у хащу забрела.

28.04.2026р.

Я не бачив сни вже три весни,
І той потік думок ти спробуй зупини.
Багато є думок, коли ти граєш рок,
І навкруги повно дівок.

І серед них вона — чарівна і сумна,
Заполонила розум мій сповна.
І я її кохав, і я тоді не знав,
Що сам собі могилу я копав.

А мені казали,
Кохана, твоя душа — то річка Ніл:
В темних водах — крокодил.
І моє серце б’ється в пащі —
Не муч мене, а вбий ти краще.

З того часу ми разом не бачимо сни.
Ці почуття словами спробуй поясни.
Сміялися разом — світ належав двом,
Сплелися дві душі співати в унісон.

Та що таке? О ні — скінчилися пісні.
Не бачу тих очей, що так любі були мені.
Не попадаєш в такт — тепер це точно факт:
Кохана, з тобою точно щось не так.

Кажуть, твоя душа — то річка Ніл:
В темних водах — крокодил.
І моє серце б’ється в пащі,
Не муч мене, а вбий ти краще.

Кохана, чуєш, твоя душа — то річка Ніл:
В темних водах — крокодил!
Тягне він мене на дно,
Благаю: відпусти, та тобі все одно.

А тепер після весни поспіль буде три зими.
І від таких дівчат, Боже, нас ти борони.
Стало три, де було два, пожовкла вся трава,
І навіть диявол з нею заграва…

А я тепер один, та маю я бензин
Зігрітися від холоду тих зим.
Тепер я точно знаю: тип дівчат буває —
Посміхаються вони — то крокодил пірнає.

Сліди, сліди... О , скільки їх стежками!
Таких несхожих, як самі стежки.
Коли ходила, що по них шукала?
Куди спішила ними навпрошки?

Вони то вдалині, то за порогом,
Вкриваються то в сніг, то в жовтий лист,
То радо розбігаються на боки,
А то в одну натоптану злились.

Вже як ріка... По них, було, заходив
Жаданий, випадковий і чужий.
Пекла жага, стікали талі води -
Було всього на плетиві стежин.

А я іду неквапно слід за слідом.
Стираються, а напрям бережуть.
Життєпис довгий ними віхи мітив,
І за якоюсь Бог проклав межу.

По вулиці моїй який вже рік
Лунають кроки, — друзі йдуть від мене.
Загублений тим втратам з часом лік,
Та темрява їх знає поіменно.

Там справи всі запущені давно.
В оселях зникли музика і співи.
Лише Дега, дівчатка, все одно
блакитно-біле розправляють диво.

Ну, що ж, хай не розбудить пал страху
вас, беззахисних, прямо серед ночі.
До зради втаємничену жагу,
О, друзі не сховають ваші очі!

Самотносте, із норовом тугим!
Виблискуючи циркулем із сталі,
Ти холодом прокреслюєш круги,
не чуючи вмовлянь, що марні стали.

Так призови мене, й не відпусти!
Плеканець твій, що звик до порожнечі.
Втішатимусь в обіймах самоти,
Вмиватимуся синню холоднечі.

Навшпиньки б стати в лісі там, де ти,
На тім кінці вповільненого жесту,
І листя до обличчя піднести,
Сирітство відчуваючи блаженством.

Твоїх бібліотек даруй мені
Ти тишу та концертів стиль високий,
І я забуду в мудрості своїй
Тих, що померли, та живих допоки.

І я пізнаю мудрість і печаль,
Довірять потаємний зміст предмети.
Природа, притулившись до плеча
Дитячі відкриватиме секрети.

Тоді з пітьми, що встигла полонить,
Із бідного невігластва, раптово,
Прекрасні риси друзів ще на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.
Прекрасні риси друзів лиш на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.


Закінчено 25 січня 2020 року.

 
О, здалося, це кошмарний сон
Але усе реально
Іще казали “Не зволікай, бо
Диявол іде за нами”
 
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Не озираючись, ні
 
Хтось гукав ім’я моє
Попри інші ймення
200000000 уже озброєно
Зове Сатана до смерті
 
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Не озираючись, ні
 
Понад горою далі
Промовляє грім
“Хай мою дізнають мудрість
Затопить землю дим”
 
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Не озираючись, ні
 
 
 
 
 
 
 
 

Навесні так легко дихать –
удихну на повні груди,
Де не кинеш оком, бачиш
арабески та причуди,
Вухо милі ловить пильне
сміху дзвони звідусюди
І забулися в коханні,
квіти, птиці, звірі й люди.

Бутерброди на столі
і горілка з перцем,
а на серці мозолі
роз'ятри́ли щем цей.

Душе, ну давай хоч раз
виверни назовні –
що ти смажиш повсякчас
на важній жаровні?

З ким проводиш вихідні
в ніч, хоч вирви око.
Чом на каламутнім дні
залягла глибоко?

Животієш у журбі
та думки бентежиш.
Може, сняться голубі
недосяжні вежі?

Чи ти згадуєш про те
щастя пелюсткове,
літо спіле, золоте,
з присмаком любові:

де пташині голоси
захлинались в гіллі,
танцювали навкоси
зливи на весіллі;

де завзяті гопаки,
дивні забаганки,
на іконах рушники —
в білих вишиванках?

Батько, мати і сестра,
чоловік коханий —
древа сточена кора
у кривавих ранах!

Запашних рокі́в єлей
пригадай, небого,
як шукала у дітей
оченята Бога.

Падала у очерет
і злітала в ирій
до того́, як інтернет
сині очі виїв?

Не мовчи, поплач, бо це
краще, ніж мовчати.
Горло здавлюють сильцем
спогади картаті.

Загубилася душа
острівцем в пустелі —
п'є з оазису ковша
згадки невеселі.

Відбиває сивину
у моїх дзерка́лах,
і жаліє, що струну
в серці обірвала.

6.05.2026р.

Вже майже забув ті дивні дні,
Коли все таким однозначним здавалось.
Давно розчинились вони в глибині,
Давно я покинув свій дім.

І вабили завжди темні кути,
Те, що в них від світла сховалось.
Я втратив себе, щоб знову знайти
І залишитись таким.

Вдаль, у глушину.
Вглиб, у надра Землі.

З тих самих часів не бачив світанки,
Обмінявши на ніч в задзеркаллі.
Завжди боявся загнатись у рамки —
Я не такий, як вони!

А по той бік було мені до жаги
Вивчати свідомість у самопізнанні.
Міфічні тварини і райські птахи —
Розмальовані чотири стіни.

Вдаль, у глушину.
Вглиб, у надра Землі.

Присів на краю, колисаю ногами,
Дослідивши з лишком виворіт світу.
Проводив години в розмовах з богами,
Та ще не прийшов той час.

Дерево бачив, обвите змією.
Скинув кайдани всякого гніту.
Багато пізнав з мандрівкою цією,
Щоби співати для вас.


2023

Працює, піднімаючись все вище.
У резиденції його весь світ.
Світило дня, дароване Всевишнім
Живе і житиме мільярди літ.

Несе і світло, і тепло завзято,
Гігантське і всесильне для землі
І для людей. Небес правічне свято,
І ми його шукаємо в імлі.

Вечірнє сонце здатне віддавати
Усе до крапельки, як стиглий плід.
І десь на небосхилі кострубатім
Його блискуча блякне денна мідь.

І засинає, натрудившись, тихо.
То ж дякуйте гуманному за все.
На жаль, людина створює ще лихо
І темних плям неміряно несе.

Ти не́ промовляй, так нестерпно живеться,
як матері тій, що утратила сина.
Носила крилату надію під серцем,
але віддала горю в люту годину.
Сорочка своя завше ближче до тіла —
чужої скорботи нам не перейняти.
Не пестила лялю, а просто хотіла,
щоб пахнув жасмином пирій біля хати.
В саду щебетав золотий соловейко
і падали вишні у теплі долоні,
а вечір тулився до личка близенько,
мов очі бездонні у ночі безсонні.
Щоб радість садила солодкі суниці,
та щастя у домі цвіло наче літо.
Злетіли у вирій роки́, як синиці —
немає куди свою старість подіти.
Приспати її вже ніяк не вдається,
суглоби болять на погоду постійно:
то вколить у бік, а то голкою в серце —
смерть теж заслужити в безсмертя потрібно.

01.05.2026р.

Зустрів тебе на перехресті,
Відбиток на палкому серці.
Будем з вечора до рання
Вживати еліксир кохання.

Ти стогнеш, а очі прикриті,
Під повіками вузькі зіниці.
Та я і сам, подібно змію,
Іклами впиваюсь в шию.

До себе міцно я притисну —
Знімай скоріш свою білизну.
Підкоряюся капризу,
Як зверху, так і знизу.

А за обрієм світанок,
Поцілуєш наостанок.
Повертайся в темні води,
Не позбутися щоб вроди.

І в наступний повний місяць
Поспішай, не забарися!
Щоб журба раптово не спіткала,
Стань солодким ритуалом.

І знов до себе я притисну —
Ти знімеш зайву цю білизну.
Підкорюсь твоєму я капризу,
Як зверху, так і знизу.


2025

 
Питання – що робить з оцим
Я і він, чи я і ти?
Ви стоїте, волосся вітер звіює
Очі сяють і душі замріяні
Говорячи
«Тебе ми любимо, як же нам бути?»
І я обох люблю
 
Не бачу причини
Чому би утрьох не пожити нам?
 
Ти маєш страх, і сором теж
Чи хто казав хоч раз тобі оце, о це ж
Примара матері зринає з-за пліч
Обличчя – лід, і навіть холодніш
Говорячи
«Цього не можна, бо це рушить звичаї
У школі вивчені»
 
Не бачу причини
Чому би утрьох не пожити нам?
 
Любов між нами є очевидною
На думці в мене єдина відповідь
Сестри браття, у воді ще
Все, із часом, трохи інші
Далебі, чому не пробувати щось нове
Як ви шалені є
 
Не бачу причини
Чому би утрьох не пожити нам?
 
 
 
 
 
 
 
 

Цвіла магнолія, бузок
схиляв додолу віти.
В кишені загубивсь квиток
на потяг «Інтерсіті».

Не встигла сісти у вагон —
спіткнулась, то й не варто.
Давно згорів пустий перон
у ненаситній ватрі.

Котилось сонце за лани...
Дорога кривиною.
На чорній смузі борозни
прощалися з тобою.

Губила сльози осяйні,
немов верба сутула.
Ридала скрипка у мені,
та я її не чула.

30.04.2026р

А в руках моїх фрукт божественний дозрів.
Там, у саду, зірвав я декілька плодів.
Перший скуштував — і одразу я зрадів,
Почав розуміти краще задуми богів.

Задуми ці — не дурниці:
В тілах наших — храм.
Світ — чудовий сон, що сниться
Мені і навіть вам.

А поза садом є земля, де дикуни живуть,
За досвідом туди, до них, я вирушив у путь.
Захопливо спостерігаю і вивчаю їхню суть,
Та, на жаль, крізь бетон там квіти не ростуть.

Замість квітів — всюди сіті,
В які потрапляють всі,
Хто розуміє, що є різниця,
А перешкоди — в голові.

А коли я надивився на їх побут без прикрас,
Вирішив, що на контакт треба вийти хоча б раз.
З’ївши другий плід, поділитись прийшов час,
Що багатогранний світ — і він увесь для нас.

Яка прикрість мені відкрилась:
Своє знання головне
Показати я не в силах,
Бо їхнє плем’я все сліпе.

А з розпачу тоді я вжив останній, третій плід.
Щось жахливе пережив — до смерті близький тріп.
У маренні шукав я сад, та зустрівся мені дід,
Перекривши шлях, сказав, що зловживати так не слід.

І з ним присівши біля підніжжя,
Почув багато я речей:
Життя та смерть, кохання й потойбіччя
Та справжню суть людей.


2022

Там вечір п’є із горщика туман,
І мама в коси заплітає літо...
Там ще не знаєш, що таке обман,
А знаєш тільки, як дощам радіти.
Там кущ порічок — розсип рубінІв,
І червень в очі дивиться так синьо,
Що вистачає тих щасливих снів
На все життя, на кожні іменини.

Там на ослоні - глечики старі,
А я — засмагла, боса, невгамовна —
Рахую зорі (не роки) вгорі,
Які на смак — як ягоди шовкові.
Лиш тінь від хати довшає щораз,
І пахне м’ята вечором і степом...
Там зупинився на порозі час,
Щоб я колись вернулася до себе.

Літо п'є ставки джерельні,
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають хвилі греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
Люба воду набирає
з ветхої криниці.
Доокола спраглим плаєм
поле колоситься.
Йде межею, аж відерце
хлюпа водограєм,
а сусідка щирим серцем
жіночку питає
ту, в якої руки — стебла,
коромисло гнеться:
«Чи не бачиш, що у тебе
вже старі відерця?
Принесеш додому мила
на деньці́ з лихвою —
всю стежину окропила
свіжою водою.»
Зиркнула — і дійно ржаві,
засмутилась трохи.
Навкруги сухі отави
стеляться широко.
Птаха в небі не співає —
причаїлась в гущі.
Десь за синім небокраєм
йдуть дощі цілющі,
а тут котиться посуха
перекотиполем,
легіт стомлений, ледь духу,
у жаливі стогне.
Курява в густім безмежжі
дихає смолою,
тополин зелені вежі
плачуть за водою.
Зажурилась бідна жінка,
почала моли́ться.
Із дірявих відер дзвінко
скрапує живиця.
Зрошує водою ниви
і сади й городи —
ветхі відра оживили
ца́рину природи.
Зацвіли волошки рясно,
заясніли луки,
у смарагдах одночасно
сяють незабудки.
Польові хвощі, ромашки,
те́рени, самшити —
на руках добру неважко
дощ грибний носити.
На прекрасну полонину
впали срібні роси.
Маки жінка, як дитина,
заплітає в коси.
Скрізь квітує край чудесний,
бо Любов ще й досі
на пере́веслах небесних
в цебрах воду носить.


30.04.2026р.

Сиділи втрьох: у першого повсюди змови,
А другий впевнений у штучності буття.
А я додав, що зранку усвідомив —
Переживання та матерія породжують життя.

Перший каже: ми — продовження проміння.
А в другого вмістився космос на папері.
Бесіда серед дерев — пускаємо коріння.
Слухаєм подеколи, що кажуть "Двері".

І я згадав,
Як був малим, мені казала мама:
«Для Бога ми усі — лише комахи».
Роки минули — я задумуюсь так само:
І ми для них невдахи,
І нами грають в шахи.

Першому потрібен дах і ще автівка —
Є певні правила для цієї гри.
Другий перебив: тут і зараз — найкраща це домівка,
Ще б усвідомлено дихати і розрізняти кольори.

А я сидів між ними і слухав посередині.
Триматись середини — це про кожну справу.
Підсумував, сказавши: «Дні, що нам відведені,
Вартують, щоб їх не провести під заставу».

Перший запитав: хто для нас є еталон?
Другий міркував, що всім треба прийти до тями.
Я додав: «Для нас Державу заповів Платон»,
І місце під сонцем плутають з робочими місцями.

А потім наступила тиша велична і раптова.
Якщо ми тут — то це щось значить.
Є ми, а є вони — і не кажи ні слова!
Та ми не ті, кого вони в нас бачать…

Ну а мені давно казала мама:
«Для Бога ми усі — лише комахи».
Роки минають — я задумуюсь так само:
І ми для них невдахи,
І нами грають в шахи,
Та поки не забиті цвяхи…


2025

Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.

- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Долати разом довгі нині тори.

І щоб оте багаття не згасити,
Додала б легкі ніжності іскринки,
Вогнем наповнила б кохання силу, -
Так мріяла жіноча половинка.

 
Япа-тапа та-па
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
 
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
 
Ей, будь ласка
О, легко, бейбі
До утіхи
 
Прошу, вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Кажу, прошу, вислухайте, діти
Бо вам колись-небудь виправляти світ
 
Вислухайте, діти
Вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Бо вам колись-небудь виправляти світ, ха
 
Ей, до утіхи
І до ночі
Прошу, вислухайте, діти
Кажу, прошу, вислухайте, діти
Потіште, ей, потіште
О, благаю
 
Прошу, вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Будь ласка, діти
Нумо, слухайте
Нумо, діти
 
 
 
 
 
 
 
 

(звернення поета України
до суспільства планети Земля)

Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче кістколиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
(дивись з попкорном на дивані).
Цивілізації – є доказ –
в згасанні чорнім, чи нірвані*
О скільки їх по всій планеті
цивілізацій напівсплячих,
які навчали нас на злеті,
тепер мовчать, у прірві наче!
Їм що війна, що смерть – байдуже,
думки мізерні, дії ниці.
Тому і ти в закланні, друже,
вже і у тебе цілять вбивці.

*нірвана на санскриті згасання

Травень 2026 р.

Ти там, де обіцяє Бог блаженство,
немає: болю, горя і пітьми,
облуди, зради і жалоби ремства,
зміїної спокуси сатани.
Де зорі пестять вічності простори,
чумацьким шляхом ходить вітровій.
Гойдає тиша спокій, наче море
папірусні кораблики надій.
Господь пасе овець на видноколі,
апостоли не п'ють Ісуса кров.
У кожнім закутку душі людської
панує — радість, щастя і любов.
Ти там, де солов'ї у райській хащі
виспівують рулади неземні,
цвітуть в садах півонії найкращі…
Навіщо ж залишив сльозу мені,
війни кривавий слід на ребрах неба,
розбите серце, сповнене жалів,
завію квітня і листочок клена
у чорній грудці мерзлої землі.

29.04.2026р

Окинувши поглядом небо,
Сідлаю ракету.
Зі швидкістю світла
Взяв курс на восьму планету.
Нептун відомий тим,
Що там алмазами дощить.
Я знаю: найбільший кристал
Здобути пощастить.

По усіяному зірками
Космосу темному полотні
Мчуся вперед, і мене
Супроводжують позаземні вогні.
Продовжую прориватись
Крізь простір я та час.
Тут раю нема, але
Янгол мій вартий найбільшої з прикрас.

Ось я до володінь твоїх дістався,
Володарю морів.
Твоя велич захопила дух —
Мені бракує слів.
А супутників твоїх багато,
Я б став одним із них:
Небесним вічним тілом
Серед світів чужих.

Увійшовши в атмосферу,
Дощовий провокую стан.
Закоханий до нестями
Астронавт-шаман.
Вмить почалась злива,
І алмаз у моїх руках.
І до тебе я, додому,
Мчу на всіх парах.

Найвіддаленіший від Сонця —
Крижаний гігант.
Я вважав, що крижане серце —
Найкращий варіант.
Та в коханні — сенс творіння,
А крижаний гігант
Віддасть коштовне каміння,
І я повернусь назад.


2023

назбирав доріг
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук
при брамі
на сльозу з очей
і білий пух
для якого
не існує
вітру
де немає слів
що ріжуть
слух
ні думок
збентежених
ні титрів
тільки ходить
босоніж душа
називає травами
тумани
не шукай там всіх
які лежать
там немає
вигоди
ні планів
то ж ходи
по колу
чи літай
чи співай
про себе
алілуя
і пригадуй
де колись був рай
по якому серці
він кочує
і які гріхи
відмолить біль
а з якими
неможливо спати
знай
що рай той
тліє у тобі
понад пеклом
спокоєм
багатий
знай
що ти для нього
храм
прихисток
останній
перехрестя
де переплелися
тут
і там
гроно
янголів
і зграя
бестій