Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".

Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
Може він - то, лише, передмова.

Не спішіть ви "Прощай!" говорить.
Слово це, наче, в Лету дорога.
Щоб не втратити хоч би на мить
вам того, без якого знемога.

Не спішіть ви назавжди піти
у самотності гірке причастя.
Будуть хвилі нової води
в річці, де були мрії про щастя.

Не спішіть ви любов, що дана
відпустити, - загине в скитаннях.
Бо зцілити лиш може вона,
давши сенс усьомУ існуванню.
.

23-25 листопада 2025 року

Буває, що чоловіки
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
За вічним спокоєм... Де світ
цілує ніжно горизонти,
сузір'ям срібний зореліт
наповнює медові соти.
Де дихається в унісон
з ліричною струною гаю,
а кучерявий Купідон
з небес в закоханих стріляє.
Блукає десь неподалік,
навколо снів, як заманеться,
бо від природи чоловік —
романтик чарівно́го серця!

15.2025р

Мій Боже, не лишай мене
одну на паперті юдолі.
Не все, мов злива промайне
у ніжних пелюстка́х магнолій.

За що не знаю, і мабуть,
я більш того́ не хочу знати,
залляла очі каламуть
і сонце кинула за ґрати.

А почорнілі небеса
упали в Лету невблаганну.
Та вірю, Боже, в чудеса
на шибениці покарання.

У те, що ти благословиш,
пробачиш всі провини світу,
бо вже під хатою спориш
толочить безпритульний вітер.

Тріпає білі килими,
стріляє сніжками у спину,
і тане сніг під чобітьми
від ляпави́ці безупинно.

Веду зі смертю лютий бій
за право бути на планеті.
У висі очі голубі,
а в доньки, як душа поета.

Хоч в небі сонце палахтить,
купає промені в осанні,
але життя одна лиш мить
між першим подихом й останнім.

13.12.2025р.

Чого хоче жінка, того хоче Бог,
а ти про що мрієш, панянко?
Усе в тебе є: на полиці — Ван Гог,
у серці палаючім — Данко.
В піалі фаянсовій щедрі дари:
червона смородина, сливи.
Корицею пахнуть твої вечори,
терпкими кислицями зливи.
Не віриш колючим трояндам, давно
рожеві зняла окуляри?
Вночі укриваєшся білим руном
і снами медовими мариш.
Люстерко у тебе не краде красу —
смарагдові очі — жалива.
Сльозу обертаєш на срібну росу,
вдаєш, що безмежно щаслива.
Світ благословенно на грішній землі
гойдає в колисочці долі.
Бодай, не забула, як в руки малі
дощем з неба сипались зорі?
Купаєш у ранках літа молоді —
натхнення черпаєш струмками.
А мрієш босо́ніж іти по воді,
з коханим плекати жита́ золоті,
та сонце ловити губами.

14.12.2025р.

Якби усі людей любили,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.

Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
Чуже розмножилось свавілля.

Забули заповіді Божі.
Читай: "Не вбий!" "... і ближнього люби.
Авжеж, до раю не ввійдуть раби.
А жить з любов'ю кожен може.

Красою приваблював завше,
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у я́сну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
Впіймати метелика легко
садками, а часом без них,
бо не відлітають далеко,
щоб подих на хвильку затих.
Шовковими крильцями линуть
посеред зелених отав,
неначе пелюстя жасмину
з куща вільний вітер зірвав.
Милуюсь... над квіткою в'ється
і струшує з мальви пилок.
Торкнувся блаженного серця —
з потвори красу творить — Бог.
Зникають усі поторочі,
чарівність ловлю на ходу,
а гусінь листочки вже точить
в моїм яблуневім саду.

12.12.2025р.

 
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
 
Знеміння – моя епітафія
На зіпсованому шляхові
І сидітимемо і сміятимемось
Але боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
 
Залізні брами долі – в них
Упало сім’я часу
Поливане ділами тих
Хто знає й кого знають
Бо це знаття – летальний друг
Якщо ніхто не судить
Я вижу людства майбуття
В руках як є безумних
 
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
 
Знеміння – моя епітафія
На зіпсованому шляхові
І сидітимемо і сміятимемось
Але боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Ридатиму
Ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Ридатиму
 
 
 
 
 
 
 
 

Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе

нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
В моїй руці лягла твоя рука

та я з легким чекаю нетерпінням.
Це добре, що існує поряд нас
це почуття, приємне й обопільне,

та можна впевнено сказати, що на час
ми хворо вперті, ба ж уперто спільні,
і почуттями нас триває Божий глас.

Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.

Прівіт, мала.
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
Нехай тепер
таке тобі зазнай,
роздрібнення, замилування й рай.

Пішов у храм, але там
грали Палестріну.
Дзвонив Юрку –
від’їхав в Палестину.
Перехрестився –
А він каже в інший бік.

Отак тобі ні пшик, ні бздик.
Я не живу, але ніяк не гину
та неможливо спроста відійти.
Він запитав у мене,
скілько врем’я;
А я сказав, що десять без п’яти.

Розвіяні вітром твої останні думки - пролунають
мов постріл у моїй голові.
Пішла ти з життя, це сталось так рано ,
Та схоже запізно звернув на тебе увагу.
До останнього подиху чув лиш твій сміх,
Коли це сталось весь світ мов застиг.
Як не старався , але забути не зміг ,
Нестерпно так жити , бо тебе не зберіг.
А я досі пам'ятаю твою посмішку щиру,
Проте , невдовзі забуду і це.
Знаю , для мене бажала ти кращого,
Проте , похованим хочу бути з тобою в труні.
(28.11.2025)

Під сонцем спекотним я захлинаюся в піні
й вітром легким розносяться хвилі.
Потяг думок , що реве , наче злива - руйнує
мій спокій , мов хмара жахлива.
В розбещений розум надходять дивні ідеї -
змінити усіх , щоб не змінитись самому.
З недовірою дивлюся на себе у дзеркало й
вкотре руйную все , що для мене важливо.
Потопаю я глибоко в нестримній печалі
й не вилазжу із дна власних страждань.
Прагну давно забути муки душевні ,
та , схоже , навіки я буду тонути у них...
30.04.2025 (3:38)

Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.

Зорі тумà утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього на мить:
Слабшають і маліють погляди захололі,
Тільки одна Венера бàйдуже пломенить,

Прямо до мене в шибку. Світло свого привіту
Променем павутинним поруч плеча кладе.
Пізній грудневий ранок тужиться золотіти.
І на окрайці неба ніяковіє день.

Що принесе - гадати буду по мірі дійства.
Шпичавий і голчастий ніч залишає пул.
Мають вагу лиш миті: ті, що минули - дійсні,
Інші і не розгледиш, навіть коли впритул.

Ти ще мене не розлюбив,
і я тебе не розлюбила,
та згодом зна́йдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
Завжди́ приваблює смачне,
нове, зворушливе, натхненне,
та я прошу — люби мене —
очей блаженство незбагненне,
за те, що сонячні дива
плекаю в серці пелюстковім,
за те, що всі мої слова —
ключі від озера любові.
Лататтям тягнуться до рук,
лікують виразки і рани.
Люби за те, що я помру
в твоїх обіймах, мій коханий.

Люби мене....

09.12.2025р

Йшла по селах ніч сріблиста,
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.

Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
Поспішав Дід Миколай.

Приспів:
Миколаю-Миколаю,
Ми давним-давно чекаєм!
То ж скоріш-скоріш до нас,
Бо вже рік минув без Вас!
Без Вас!

З року в рік мішок за спину,
Де дарунків на родину,
Як зима розсипле стружку,
Він кладе всім під подушку:

Пів цукерочків торбини,
Апельсини, мандарини,
Та ще різної різноти.
Щось комусь, якійсь щедроти.

Приспів.

Що ся стало у Маринки?
Бо на личку дві сльозинки
Покотилися додолу.
– Не піду, говорить, в школу!

Ранком шусть... нема нічого.
Подаруночка такого,
Що давно уже чекала.
Лиш подушка пустувала.

Приспів.

– Ти не плач, моя Маринко,
Витри з личенька сльозинку.
В Дідуся дітей багато.
Задзвонив з роботи тато.

– Я його вже повстрічав,
І мені він передав
І для Тебе подарунок,
Та солодкий поцілунок.

– Так що, люба, не журися,
Та зі мною не сварися.
Власне чемній лиш дитині
Буде подарунок нині.

Приспів.

 
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
 
Одна моя сторона яскрава
Що не казав би тобі
Дні у кольорах водоспадних
Із тобою лишився би
Якщо дощ ллється на мої вилиці
Мабуть день дощовий
Я гублюся у тім що завтра й учора учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
 
Я поруч із тобою сміюсь і літаю
Не удавайся до слів
Кажу що я мрію хай це і неявно
Але відчуй утім
Обдумуючи се кохання знесе
Що є в мені що у ній
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
 
О увійди в мою думку
Дозволь собі блукати вільно &
О увійди до життя
Недільно-блюзове дівча о ти
Єдина хто могла б утішити
Кажу: “Дай утіхи!
Іще утіхи! Утіхи ще! Утіхи!”
 
 
 
 
 
 
 
 

Дзвінок бентежний тишу зранив —
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви́ небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
Пройшли часи безсоння муки,
коли раптово зникнув світ,
напомацки шукала руки,
вдарялась каменем об лід
і гризла землю від одчаю,
кусала губи уночі;
в гнітючій темряві печалі
плела мереживо з дощів.
Гарячою сльозою влітку
я обпікала душу вщент!
Тепер вернувся напідпитку
укритися моїм плащем?
Подумав, з'явишся і радо
я буду ноги цілувать? —
Отрутою ятрити зради,
плекати скривджені слова!?
Спочатку боляче до дрожі,
здавалося — кінець життю,
а потім світло, милість Божа
і вдячність за любов Творцю.
Щаслива, незалежна, сильна,
тож більш не дорікай мені,
що я без тебе точно згину,
сама залишусь на лижні.
Не знала, що тобі ікнеться
моя заплакана Любов.
Верни ключі від мого серця,
та йди туди, відкі́ль прийшов!
Себе збирала по крупині,
усе, що ти в мені зламав.
Коханням сяють очі сині
у сяйві сонячних загра́в
для того, хто мене цінує,
як жінку справжню, осяйну,
бо почуття таки існує
для тих, хто вірить в таїну.
Не воруши ножем минуле
і не ступай на мій поріг.
Пробачила, та не забула,
як швидко тане перший сніг.

12.12.2025р

Де безмежність засяяла спалахом зірки новОї
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.

А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обрусі ночі осяйно шовковім.
Як шукали її, то у зоряне небо вдивлялися:
В нім усе, що любилось до нас, і ми теж із любові.

А любов не закінчиться, бо переходить у вічність.
Нею всесвіт пульсує, і в кожній любові початок.
У одну і ту ж річку не можна заходити двічі,
А вода буде краплями й хвилями завше звучати.

А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обрусі ночі осяйно шовковім.
Як шукали її, то у зоряне небо вдивлялися:
В нім усе, що любилось до нас, і ми теж із любов

Ти повір, що для тебе творіння життя мого сталось.
І мій подих для тебе одного, то сонячний вітер.
А обручка - то зоряна крапля упала на палець.
І любов, що дісталася нам, буде палко горіти.

А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обрусі ночі осяйно шовковім.
І закохані завжди у зоряне сяйво вдивлялися,
Та шукали даровану небом стежину любові.

Зима безсніжна оселилась
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.

Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
Оті заброди, душі ниці.

У поміч вітру протяг виє,
Із сліз - льоди. У кут глухий,
Здається, у часи лихі,
Але тримає досі віра.

Ніч стелила сиві сни
на стежину білу.
За п'ять років до війни
я тебе зустріла.
Посиділи сам на сам
у кафе готичнім:
Музика... поезій храм
і слова ліричні.
За три роки до війни
грав у сніжки січень
і пливли нові човни
у безмежну вічність.
Хризантемами зима
коси обтрусила,
ніжний погляд крадькома
обпікав щосили.
За два роки до війни
все було між нами —
і принади сатани,
і залізні брами;
неприборкана любов
сповнена блаженства.
Ти спокусу поборов,
я — печальні ремства.
Впав, неначе сніг на тло
зболеного серця.
все, що до війни було —
казкою здається.

08.12.2025р.

Моя терапія -
Я бачити вмію...
Я бачити вмію красу.
Як можу - радію,
Хоч важко - все ж мрію,
Любов до життя в світ несу.

У міцності віри
І в посмішках щирих
Є магія кожного дня.
Так, хочеться більше -
Так хочеться миру!
Надія - кришталь чи броня?

 
Парашутистко приземлись на мене
Парашутистко приземлись на мене
Я вхоплю Нью Орлеан
І Керолайна має сенс
 
Парашутистко зі мною ти лети
Парашутистко зі мною ти лети
Я робитиму гру в Далласі
Прискорюючися удвічі
Бейбі
 
Парашутистко моє полум’я збий
Парашутистко моє полум’я збий
Серцебиття далі кличе
Завести ще реальний ритм
Іч
 
 
 
 
 
 
 
 

Життя цікава повість.
Від весен до зими
то засуха, то повінь,
а то гучні громи.

Жертовна у любові —
за радістю сльоза.
Бог згарди калино́ві
на душу нанизав.

Лелеки небокраєм
летять у край чудес —
коли, ніхто не знає,
дістануся небес.

Пливти за течією,
не звикла в час лихий.
На золотих душею
чатує чорторий.

Хоч поламала ребра,
лелечих два крила,
та до сяйного неба
ще й досі не дійшла.

Круті східці високі
хитає небосхил,
Сповільнюючи кроки —
іду поміж мірил.

Лише безмежний простір
і я, із почуттів,
виймаю скалки гострі
на розі сім вітрів.

03.12.2025р.

Для інших, ніби то, своя,
та не збагну ще й досі?
На тебе не дивлюся я,
а ти на мене зовсім.

Ми різні палуби, авжеж? —
залізні та бетонні.
Мовчить мій телефон, твій теж
у недосяжній зоні.

В кімнаті темно, молодик
наставив світу рі́жки.
Без мене ти, напевно, звик
і я без тебе трішки.

Плете мороз із самоти
мереживо студене.
З думок жену тебе і ти
не думаєш про мене.

Холодний віскі з ячменю́
в душі таке гаряче.
Тебе я майже не люблю,
а ти мене тим паче.

Сон розчинив усі дива
і птаху білокрилу
на волю відпустив, а я
тебе не відпустила.

08.12.2025р.

Явився грудень-плакса в поволоці.
Де втратив білосніжність хмурень?
Спадають крапель сірі монологи
І кам'яні мокріють мури.

Брудні дороги лізуть зі сльотою,
А грудень не спішить нікуди.
Застряг на місці разом з темнотою.
Як лютню вибратись з облуди?

Ниття чергується з мовчанням студня.
Хіба забув палітру білу?
Діждатися б нам швидше снігу пудинг,
Міцну б плекати духу силу.

 
мчить лиха кохана
цілу ніч і день
їде аж до дідька
просити грошей
а дідька не узуєш
нині час одплат
каже їй вертай-но
що тратила назад
мчить лиха кохана
берег ось морський
збере мушель пустих
собі до краси
мчить лиха нестримна
мчить куди не зна
вечір ще зустріне
і забудеться у снах
їздила на різдво
на село до ґазд
у японські краї
та й у місто до нас
тільки-от погода
погіршиться на мить
то благає люде
на волю пустіть
у коханій безум
ячить мовби птаха
виє ніби кіт
йому лише увага
мчить лиха кохана
уже годину мабуть
мусить одпочити
і помчати далі
 
 
 
 
 
 
 
 

Вранці протер очі заспаний день,
кинув бузку у кватирку кімнати.
Кава гірка... на столі де-не-де
крихти сухі від пахучої м'яти.

Меблі старі, як божественний світ,
бра посивіло, мов бабчині скроні.
В рамці над ліжком увесь її рід,
фікус розтріпаний на підвіконні.

А у горнятку фіалка цвіте —
колір не то голубий, не то сірий.
Пахне полином життя непросте,
привидом протяг у темній квартирі.

Рідних немає — на цвинтарі всі —
та не помре від жури і печалі.
Бабця Надія літає ві сні
з лебедем білим у сонячній далі.

06.12.2025р

Роздягали небо очі,
Зорі-гудзики блищали,
Верби з вітром загравали
Ніжним шепотом дівочим.
Місяць воду цілував
Сяянням своїм сріблястим.
Ранок хоче зорі вкрасти
В тих, хто ніч не марнував.
Видноколо вже світліше,
З бережини холод йде.
Тиша стрімко пропаде,
Але трішечки пізніше.


2025 рік

Я плела тобі віночок
не на смерть, моя дитино.
Підірвався мій синочок
в міннім полі на машині.

Відірвало: руки, ноги,
під Покровськом гострим лезом.
Кров'ю син кропив дороги —
до лікарні не довезли.

У віночку — мак червоний,
у бокалі квітки — хрестик,
як земля, синочку, чорний —
образ крові, образ смерті.

Де тебе знайти, дитино,
не спитати у юдолі?
Вибирали між живими,
а тебе лишили в полі.

Мак червоний вже повсюди,
кров рікою в Божім ра́ю.
Я встромила б ніж у груди
тому кату, що вбиває.

Я би власними руками
люту нечисть задушила.
Не знаходжу між світами
маком всіяну могилу.

Тільки сльози з неба градом
і двохсоті журавлями.
І тридцяте листопада
панахидою у храмі.

05.12.2025р

Володимиру Діброві

О де ви, милі серцю покритки
та ніжні тонкосльозі байстрюки! -
гукаю в небо відчайдушним покриком
і роззираюся довкола з-під руки.

Нема. Нема. Невже повимирали ви,
неначе пресловутий динозавр?
Пішли на дно та обросли коралами -
Лук'ян Гервасій Опанас Назар

Параска Домна Феодора та Горпина...
Порозтавали мов торішній сніг.
Вже не писатиме про вас чудових книг
новий Шевченко... Часу безупинно

кружляє колесо - й раптовий рекетир
посаду обіймає робінгуда.
За димними стовпами ходять люди,
але червоні хвилі розкотить

новітньому пророку не під силу.
Програма оголошує прогноз.
'Веселка' видає 'Спінет і Силос'.
Хому читають (але це здалось).

І тільки по зусиллі нелюдськім,
чи з перепою дуже гидко стане:
в обличчі Джорджа бачиться Яким
і за повії абрисом м'яким

ввижається 'малюточка Оксана'.

 
уже була ніч спекотна довга літня
наскільки сягав мій зір
о оттак-от
а моє серце десь у
зимовому зимному штормі
оу моя люба як нам знайтись?
як то знайтись бейбі?
як то знайтись?
 
три стіни з карамелі вікна із
цукротростини
суворий місяць топить усе що побачить
і всякий у вогні а я
був снігом хурделиці
 
де ти є у цей спекотний холод
де ти є у цей спекотний холод
де ти є у цей спекотний холод
агов агов агов
 
приблизно в цей час ще й телефон
через кімнату загудів
ізлякав малу ені
вірите до нестями
або майже так
 
і свічка-роман що стежить у вічко простяцької засідки
ухопив малу ені з тої стелі досить вчасно
а телефон усе репетує
їи їи їи їи
 
”привіт“ мій хиткий голос ”ну як справи?“
і затинається
”тобі не ясно що все гаразд?“
мені казала бейбі вона перетнула кордон уже
 
й оце ”спішу до тебе була дурепою
втомилася плакати“
атож утомилася
 
о ця довга довга спекотна літня ніч
наскільки сягав мій зір
але я чув теплішає а бо моя бейбі все ближче
 
о я згодний моя бейбі ясний мій оберіг
та я згодний моя бейбі ясний мій оберіг
знаю моя бейбі ясний мій оберіг
(о так знаю моя бейбі мій оберіг)
знаю моя бейбі ясний мій оберіг
 
знаю моя бейбі ясний мій оберіг оберіг оберіг оберіг
 
 
 
 
 
 
 
 

1.
місячного сяйва мілина
ти і я
не випиті до дна
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя

приспів:
---------
дай мені
твого меду скоштувати
доки ніч
нерозлучна
і жива
у вогні
серцю довго ще палати
ми одні
стали зайвими слова
лала-ла-лала-ла-лала-ла

2.
ніжне облітання пелюстків
у думках
бракує маяків
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя

приспів.

Ви, звісно, пам'ятаєте, безсила
забути саме той, один із днів.
Схвильована кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.

"Нам треба розлучитись", - Ви казали.
Життя моє шалене не для Вас.
Мені донизу падати і далі,
Вам братися до справ нагальний час.

Коханая! Мене ви не любили,
Не знали, у тенетах самоти
Я загнаний, неначе, кінь у милі,
Що вершником осідланий не тим.

Не знали Ви, як у диму подій,
У побуті, що бурею сповитий.
Я мучусь без опори і надії,
Не відаючи, що мені робити?

Ви, звісно, пам'ятаєте, о мила!
Як мовчки я стояв обіч стіни
Схвильовано кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.

Не ламай мене під себе —
Хмара сіра на півнеба,
Інша чорна, наче слива,
Мабуть, буде скоро злива.
Не цілуй мене жадано,
Поцілунок не розтане.
Звикну дихати тобою,
Укривати сон габою,
Люте горе гнати з хати,
Самовіддано кохати.
Щастям поливати квіти,
Повсякчас життю радіти.
Та ковтати ревні сльози
Вище неба — я не взмозі,
Притуляти біль до рани
Я не стану, й ти не станеш.

03.12.2025р.

Вишні кудлаті - клубки єгози,
Мокрі, сумні та знімілі.
Бути веселою і не проси,
Я прикидатись не вмію.

Не обминеш ні голок ні шипів.
З того самій мені важко.
Завтра у дяку, що перетерпів
Палом любовним розважу.

Ти пробачай ці мотки єгози,
Дня каламутну образу.
Вишні грудневі кришталю сльозин
Не пораділи ні разу.

Губить додолу прикраси гілля.
Плаче чи струшує ношу?
Просто цей дощ мене всю обілляв.
Мерзну у нім і тривожусь.

 
Щось ухопив на око, гадав, що збагнув
Але залишив усе це позаду
Якби я знав тоді, що знаю зараз
Гадаєш, я сліпим зостався би?
Перемовлюся із колодязем бажань
Про своє останнє бажання ще
Якщо ідеш за мною, ділися надбаннями
Бо настала ніч, я в ній гину, сам
 
Крісло-гойдалку собі придбав би я
І поки я у ній, не підглядає ніхто
І, завітавши, друзі бачать, від чого страждаю
До снів, до снів би вколисатись-от
Перемовлюся із колодязем бажань
Про своє останнє бажання ще
Якщо ідеш за мною, ділися надбаннями
Бо настала ніч, я в ній гину, сам
 
 
 
 
 
 
 
 

Я скоріш всього сова,
що боїться світла
і улесливі слова,
що яскраво світять.
Не розказую про те,
як яси жадаю —
вранці сонце золоте
запиваю чаєм.
Ти, мов тінь моя, то йдеш
у обійми теплі,
то тікаєш узбереж,
мов життя від смерті.
То доводиш до плачу,
то ламаєш стріли.
Хочеш, лампочку вкручу,
бо перегоріла?

3.12.2025р.

М-алий Фонтан - для серця люба батьківщина.
А-вжеж, найкращеє в житті село.
Л-юблю красу його і неньку Україну.
И-верень - грудочку землі і тло.
Й-оржисті трави, щедрий ліс, гаї, дорогу.

Ф-онтанські зваби - поле і ставок.
О-бійстя і садки. Летить вже теплий спогад,
Н-азустріч линуть школа і дзвінок.
Т-анок бджолиний в липових медах пахучих,
А -журні квіти, рідний голосок.
Н- авколо сонячно і солов'ї жагучі.

М-алий Фонтан - ось вулиця моя Центральна.
О-крилена лечу в розкішний рай.
Є лиш палка любов і ця любов дзеркальна.

С-тежки в співзвуччі, любий рідний край.
Е-нергія життя буяє в раннім світлі.
Л-егкий злітає промінь на стебло.
О-божнюю моє село - найкраще в світі.

Якби лише земля мала
тримала на цім світі,
то я б під хатою росла,
Черемхою у цвіті.
Пахтіла б медом навесні,
і раювала літом,
а восени удалині
блищала фіанітом.
Узимку спала б,
сніг пухкий
вкривав мої галузки,
і мріяла, щоб хтось лихий
не попиляв на дру́зки.
Пустила б кореня батіг
в глибини неозорі,
та не побачила б в житті
яке прекрасне море.

30.11.2025

1.
хотів тобі я наспівати
про любов
про блиски у очах
і як бурлила кров
і блиснуло в очах
і закипіла кров
нам у вогні палати
в ритмі рок-ен-рол

приспів:
рок
рок
рок-ен-рол
рок
рок
рок-ен-рол
шаленієм так як вмієм
летимо
нас кидає
і гойдає
ми світи перевертаєм
де там дно

2.
хотів тобі подарувати
море втіх
сходини до небес
там де ще сніг не ліг
у круговерті цій
ми розгубили час
то рок-ен-рола ритми
поєднали нас

приспів.

Насправді грудень не зігріє,
мою невтішну безнадію,
сніжниці білу заметіль.
Жасминові, легкі, перові
летять лелітки пелюсткові —
на смак не цукор і не сіль.
Льодяники із океану,
що на губах рожевих тануть
не залишаючи слідів.
Лиш завивання завірюхи...
Послухай, серденько, послухай,
чи то ридання, чи то спів?
Холодні подихи охизи*
обабіч стелять срібні ризи
на дні студені крадькома.
Вже сонце вицвіло над світом,
нема куди себе подіти —
кругом зима...зима...зима.

Охиза* — хуртовина.

30.11.2025р

Вже і цвіркун заснув.
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
світ торгашів та кат-колій?

А втім не важко здогадатись
яка торгівля торгашів.
Нам пропонують швидко здатись,
і вже загострюють ножі:
«Окупантам по шматочку,
ще й по області в розстрочку,
штатам решту на дурняк».
Отакій договорняк…

Щось цвіркоче… дрон літає,
чую як включив форсаж.
Та не дрон людей вбиває,
дроном цілиться торгаш,
або брат йому – барига,
який цілить і в маля.
Не страшна Землі відлига,
страшно, як горить Земля.
Не сховаєш Землю в бункер,
людство входить в чорний раж.
Над землею війни гуркіт,
під Землею стогін аж.

Листопад 2025

Грудень сіє на сито дощ,
І туману волога завись
Осіда на бетоні площ.
Голуби на обід зібрались.

Віддзеркалення лап і ший
Мерехтить, ніби скло побите.
Хтось би хліба їм накришив,
Бо минули сезони ситі:

Де на ковані спини лав
Падав промінь в мережках тіней,
Задоволення вистилав
В бадьористому воркотінні.

Дрібки сипали ізраннЯ
І старі і дитячі пальці.
Ненароком їх розганяв
Той, що тільки ходить навчався

По засонценій площі вздовж
Лавок, променями покритих.
Грудень сіє на сито дощ,
І розмочує білі крихти.

 
Двадцять літ минає від часів
Як Сержант зібрав собі музик
Мода змінювалася не раз
Пепер далі усміхає нас
 
Мені за честь представити
Зірок, що з нами рік у рік
Пеперів Оркестр Одинаків!
 
І Сержант Пепер і його Оркестр
Запрошують усіх на шоу
Сержант Пепер і його Оркестр
Усядьтеся зручніш, панове
Сержант Пепер і його
Сержант Пепер і його
Сержант Пепер і його Оркестр
 
Чудово бути з вами
Хвилюючись як слід
Таких люб’язних глядачів
Узяли б із собою всіх
Додому провеcти
 
Без потреби зупиняти шоу
Але, наголошуємо, що
Ті, хто гратимуть для вас пісні
Хочуть підспівали щоб усі
Тепер я представляю вам –
 
Неповторимий Біллі Шірз
І Пеперів Оркестр Одинаків!
 
 
 
 
 
 
 
 

Хай і була найменшою з гірчин,
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.

Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
Щороку глибший і сильніший корінь.

Зрости ось так, з гірчичного зерна
І розростися на родючій тверді.
Бо воля Божа - не прогнози на
Шторми і смерчі. Воля в милосерді.

На мить подумала - Ти, може ,задрімав,
Стомившись у Собі усе вміщати,
Усе усім давати задарма,
І з кожного кінця творить початок?

Бо ж на дорозі схрещує мечі
Вселенське зло - ні йти, ні переждати.
Та слід один - я в Тебе на плечі,
Тримаю все, що по молитві дав Ти.

Ще купаю в любистку життя золоте,
та мене безтурботну облиште.
Я нена́виджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У сере́дині груші огидний хробак
прокладає тунелі одчаю.
Я не хочу ходити по світу з ціпком,
з вітряками боротись за весни,
що шмагають жорстоко мене батогом
лиш тому, щоб у пеклі воскресла.
Не бажаю упасти на руки рідні,
вчасна згуба — це теж привілея!
Та чому ж я ридаю, що в дні крижані
сніг засипав пахучу лілею.

26.11.2025р.

Я можу піти за моря, щоб тебе
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.

І ти посивів, як тополя в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
тобою не переболіла.

Без тебе не ластівки — чорні хрести
на електричних канатах.
Не знаю ще скільки розп'яття нести,
чекати на плаху розплати.

Та поки єднає любов береги,
ми бачимо сни кольорові.
Щоб не говорили про нас вороги,
в кохання — одна група крові.

25.11.2025р.

Вишию

У бабусі є велика скриня,
В ній сорочки, сукні, вишиванки.
Береже їх славна господиня.
І милуюсь ними я щоранку.
Ой, бабусенько, моя бабусю,
Ти навчи мене теж вишивати.
Я сорочку вишию діду́сю,
Тату, мамі, і, звичайно, брату.
А тобі - рушник у квітах,
соняхи під небом синім-синім.
Сонце подарує більше світла,
Й голуб миру лине в Україну.



Перший сніг

Снігу першому - ура!
Як зраділа дітвора!
З неба падають сніжинки,
Ловить їх мала Яринка.
Проковтнув одну наш пес.
Білим дах покрився весь.
І подвір'я у снігу.
- В сніжки гратимеш?
- Угу!
Петрик з Яриком помчали,
Бо часу занадто мало.
Сонце вранці поласує,
І без снігу стане сумно.



Мрія кішки

По снігу гуляла кішка,
Застрягали її ніжки.
По снігу стрибав горобчик.
Пурх!- і полетів молодчик.
Кішка тільки облизалась.
Сили, певно, в неї мало,
А літать вона не вміє.
Це для неї тільки мрія.

 
Наче б і недавно, чепурна і ладна
Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не вважаєш
Потребу випросить де-небудь іще обід
 
Як це тобі
Як це тобі
Бути позбавленим дому
Жодному не відомим
Каменем подорожнім
 
Ти бувала у найліпшій школі, о так, Міс Самотність
Але, знамо, лише томно пила собі
І жоден не учив тебе як-от вижити на улиці
А нині і тобі із цим мириться слід
Ти не шукала досі компромісу
Із містичним безхатьком, але видиш нині
Йому обачності не потрібно
Ти дивишся у вакуум його очиць
І питаєш, чи він мав би з тобою діло
 
Як це тобі
Як це тобі
Вся одинокість
Узагалі без дому
Жодному не відомим
Каменем подорожнім
 
І ти не оберталась роздивлятися оті гримаси акробатів
Як змагалися вони на трюк
Чи ти могла збагнути, що це нерозумно
Щоби натомість тебе збиткувались інші тут
Ти ж у хромованій кареті, із дипломатом
Що за його плечима їде кіт сіамський
Наскільки важко оце осягати
Направді не для тебе він старався
Але забрав собі усе, що лиш тільки міг
 
Як це тобі
Як це тобі
Вся одинокість
Узагалі без дому
Жодному не відомим
Каменем подорожнім
 
Принцеса, що на шпилі, та всяко люди милі
Які святкують, ніби чогось досягли
Із ними всі коштовості –
Та ліпше скинь свою каблучку ти, і заклади її
Тебе колись-то розважав
Наполеон у лахмітті & його розмовний жанр
Йди до нього, він зве, бо що печаль
Коли ніц не маєш, то нічого втрачати
Ти невидима нині, ти не містиш таємниць
 
Як це тобі
Як це тобі
Вся одинокість
Узагалі без дому
Жодному не відомим
Каменем подорожнім
 
 
 
 
 
 
 
 

Боже, Боже, як це страшно
не від раку, а біди
помирати, так завчасно, —
вже летять туди, сюди.
Не війна, а справжнє пекло —
Воланд править, світ мовчить...
В небі від тривоги смеркло...
Між життям і смертю — мить!
Вибух! — спалахнув, як ватра,
у серцях надія й лють,
бо ніхто не зна чи завтра
буде мир, чи всіх уб'ють?

29.11.2025р

Маленька пташко, диво легкотіле.
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.

І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
Дозволь тобі подарувати небо!

Дозволь тебе узяти - не зломити,
Не стиснути, моя рука - надія.
Тебе безпомічну, у білий шовк сповиту,
Пантрує жовте око лиходія.

За мить проснувся хижий звір у тому,
Хто пильнував свою подушку днями,
Хто не виходив за поріг із дому.
Ти ж, пташко, привела його до тями.

То ж не пручайся, воля там, де вітер,
Лети, і не збивайся із дороги.
Колись і я хотіла так летіти,
Та зрозуміла - прийде час для того...