1.
Ішо́в доро́гою,
де те́рня звідусю́ди
на крок диви́лося
в ті босоно́гі, вбо́гі дні...
Не дав Тобі́ я поцілу́нку,
як Іу́да,
а як розбі́йнику -
ще сповіда́тися мені́.

Приспів:
У І́стині -
наро́джується світ...
У Воскресі́нні -
про́щення і му́ки.
Розкві́тне і зів`я́не цвіт.
Душа́ і се́рце - це Любо́в зі сту́ком...

2.
Та ворога́м Твої́м
я та́їн не відкри́ю,
лиш поділю́ся з ві́рними
цим сло́вом і вогне́м,
в яко́му розгора́ються
відра́дні мрі́ї,
а те́мна си́ла
не пога́сить і не осягне́...

Приспів.

3.
Хоч се́рце
ще в міцни́х обі́ймах втрат і бо́лю
за все, що неопла́кане
і не зросло́ся в шрам...
Така́ Твоя́ на все рани́ме
Ла́ска й Во́ля
і ті́льки лиш для Те́бе
я - завжди́ відкри́тий храм.

Приспів.

раз десять авторів
рукописии післали
та не було листів
один з них не стерпів
і от їх дев’ять стало

і дев’ять авторів
рукописи післали
один чекав сто днів
а потім озвірів
і от їх вісім стало

тих вісім авторів
рукописи післали
один відмову стрів
умить протверезів
і семеро їх стало

сім бравих авторів
рукописи післали
та видавець збурів
комусь забракло слів
і шестеро їх стало

шестірко авторів
рукописи післали
один бідака впрів
післав редакторів
і п’ятеро їх стало

п’ятірко авторів
рукописи післали
та із п’ятьох голів
одну відсіяв гнів
і четверо їх стало

четвірко авторів
рукописи післали
та видавець крутив:
то хтів то розхотів
і три ж четвірка стало.

всі троє авторів
рукописи післали
один аж п’ять разів
та не буває див
і ось їх двоє стало.

два автори по тім
рукописи післали
один з ним був чужим
домовилися з тим
кого своїм вважали

і ось одненький той
що на коротку ногу
друкується уже
бо кум і протеже
й лічилка не про нього

09.11.25

Листопад-диригент завітав у мій сад.
Вітру музику я відчуваю.
Шелестить і грайливо, і жваво.
Час і простір у парі зійшлися у лад.

Листя втомлене плавно злітає з дерев,
Щоб воскреснути знову весною.
Хоч сумують оголені крони,
Ранок лагідно ще ув обійми бере.

 
Конкістадоре, у самоті
Чекає огир твій
І мов від німба ангельського
Повіває святим
Броньована твоя кіраса
Утратила свій вилиск
Твоє лице є маскою
Але у ній відсутні риси
 
Мав бути натяк, щоб се розгадати
Але як же до нього дістатися
 
Конкістадоре, стерв’ятник сів
На висріблений щит
А у іржавих піхвах нині
Пісок себе посіяв
Хай із коштовностями меч &
Належить ще тобі
Обмилили обличчя хвилі
І свій забрали зиск
 
Мав бути натяк, щоб се розгадати
Але як же до нього дістатися
 
Конкістадоре, де той час
Тобі віддати шану
Хоч я ішов, щоб насміхатися
Тебе покину із жалем
І коли сум на мене сходить
Не видно жодних ореолів
Хай ти ішов меча здійнявши
Є тільки смерть, нема звитяги
 
Мав бути натяк, щоби се розгадати
Але як же до нього дістатися
Мав бути натяк, щоб се розгадати
Але як же до нього дістатися, ей-ей
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А величний, хоча й не високий,
запроваджує вето на спокій,
і вважає народ,
що це не ідіот,
а величний, хоча й не високий.

***
А занозою електорату
є овації комедіанту,
що стає все одно
не героєм кіно,
а занозою електорату.

***
А на зелень міняється мода.
У печалі обранці народу.
Попереду зима...
апетиту нема,
а на зелень міняється мода.

***
А три чверті це дуті відсотки,
що у коміка вірять, допоки
їх багато... то й що?
Ефективні – ніщо,
а три чверті це дуті відсотки.

***
А трибуну довірили хряку,
що на руку лише маніяку
і свині угорі,
бо у Раді кнурі,
а трибуну довірили хряку.

***
А сліди замітає пороша
і тяжка у нуворишів ноша...
і по ходу вони
зав’язали штани,
а сліди замітає пороша.

Оказія
А один полководець новітній –
це двійник упиря з підворітні
і командує хто?
Ну... не кінь у пальто,
а один полководець новітній.

11/25

Сіріє небо, гублячи блакить.
Іржа вражає вже пожовкле листя.
Що стрімко долу падає, летить.
А з ним і літніх днів пора барвиста.
Стікає в небуття. І тане час,
Що кожному відведений у долі.
Невже пісень веселих
світоч згас,
Бо їх раніше вже було доволі?

6-9 вересня 2024 року

Там, де сонце торкає землі, помічаю дива:
Розливає лафіт незнайомий мені сомельє.
"Добрий вечір"- вітає. Киваю і я - "Навзаєм"
Завмирає і дивиться, ніби мене впізнає.
Ніби я - той бувалець, якого давно чатував.

Так і хочу йому простягнути у руки кришталь.
Розливається трунок, і обрієм дАрма тече!
Білосніжна хмарина лягає йому на плече,
Як із льону рушник. І не зводить із мене очей
Незнайомий виняр. Ти мене про вино не питай.

Так багато вини, що вино найдорожче гірчить.
І лафітом мене спокусити, то задум пустий.
Там, де сонце торкає землі, воно має зайти.
А до того скільком ще поспію сказати: "Прости"
То ж хмеліти мені, сомельє, не годиться нічим.

 
я – дрібна блошива мавпа
а друзі мої – нарики
(усе це жартома)
або я – схолола піца
ще б сюди лимон згодився
а як сама?
і мною поторбасували
усі щурихи в цім кварталі
о не біда, бейбі
 
усе тому що мавпа сам
радію що є мавпочка зі мною тут
 
якось мене поцілив вепр
наскрізь усього продер
та я очапав
я – мов пакет битих яєць
постіль не стелю авжеж
а що ти?
тут нема месіанізму
чи на хвильку сатанізму
ми любимо блюз пограти
 
усе оскільки мавпа сам
радію що є мавпочка
мавпочка-самочка – ти бейбі
 
а бо я – мавпа! я є – мавпа!
 
(ad lib.)
 
 
 
 
 
 
 
 

Вереміями, вереміями
Плач із радістю межував.
Все перебрано, перевіяно,
Перелущено по жнивах.

Чи пробачило спрагу літові
Те, що вижило у зимі?
Від морозу і спеки - мітини,
І настирливість навзамін,

Щоб в упертості спину вирівнять,
Перемелене солодить:
Ще трудилася виром вирвана
Та бджола, що несла меди.

Хтось проходить по сниву тінями
Топче мерклу мою межу.
Я ж під зиму сівбу затіяла:
Зерна сію і сад саджу.

Сірникові люди

Ніхто не любить, ніхто не жаліє,
Ніхто не покормить з руки.
Хворіє, хворіє, свідомість хворіє –
Зима перейшла у віки.

Ніхто не вникає, ніхто не приймає:
Чи за, а чи проти? В чім суть?
Таких і подібних аж з надлишком знає
Цей світ. Ти ж, як хочеш, – забудь!

Хто справжній, що цінне – з’ясуємо в дії,
Вже аж на порозі біди.
Не час бо для мрії, не час для надії,
Нам от залишити б сліди!

Тож топчемо ниви гріхом без покути,
Вже й слід загубили в багні.
Нам радість чужа, наче доза отрути,
Нам зблизька тьмяніють вогні.

Приблизили тих, хто піддався управі,
Та хто з них підставить плече?
Бо полум’я війн і досягнення слави
Прославленим нам не пече.

Руйнуємо підло своїми ж руками
Без сумнівів зайвих і сліз
Все те, що до нас будувалось роками,
Й з відплатами тягнемо віз.

Хтось вкотре будує хати сірникові,
Щоб звично їм впасти в огні.
Хтось тягнеться ввись, у багаття ранкові,
Та так і згорає на дні.
2012



Відгомін

Тільки не падай духом,
Він не помре ніколи,
Не перетворить в руїну
Спокійної гавані море!
Тільки не падай духом,
Він буде вічно жити
В твоїх душевних муках,
У твого серця стуках,
В спогадах і сподіваннях.
Тільки зумій не забути!

Смерть не наважиться вкрасти
Пам'ять з твоєї долі.
Життя залишає сліди
Навіть не з власної волі.
Життя проросте у квітах
Під вікнами. Тихої ночі
Подих вбере навіки
Погляд його і очі.
Відгомін його сміху
Стане твоєю втіхою.
12.2012



У жанрі N

Я – не поет, я – вірний слів фанат.
У жанрі N про класику лиш мрію.
Не йду поважно на думок парад,
Бо часом навіть в тіні інших млію.

Я – виплекана долею душа,
Леліяна роками супокою.
Самотня, безпорадна чи пуста –
Живлюся тільки світлом і росою.

Я не жадаю радості дарів,
Не знаю, куди дмуть вітри надії.
Гнітить в знемозі розуміння слів,
У роздумах не квапляться події.

Без захвату, без відчайдушних поривань
Моя мета – знайти мету єдину –
Маскує слабкість у безглуздості вагань
І досі жде сприятливу годину.

Стираючи на порох жадну мить,
Порожня метушня калічить долі.
Чому ж, оковані обов'язком дрібниць,
Ми добровільно не зречемось волі?

Ми свій талант, заритий у пісках,
Не маємо відваги відшукати,
Героями стаємо тільки в снах,
Говоримо – де краще б промовчати.

І збагатівши від мізерних перемог –
Принижуємо всіх і все на світі.
Як ледарі, прогнили до кісток
І лестимо самі собі, мов діти.

І відчайдушний крик чужих сердець
Не пробиває панцера бездії,
Тому не в змозі вгледіти кінець,
Хоч і на повну розчахнули вії.

Ми не пусті, та доказів нема,
Тож не повірить в заздрощах людина.
З корінням заздрощів народжена дарма,
Вбиває віру, що мета – єдина,

Що в пережитках і скарбах добра
Ми накопичили красу саму від себе,
Не випадково і не жартома,
А подарунком і пророцтвом неба.

І досі в заголоджених серцях
Святі думки так рідко мають місце,
Та часом в усамітнених місцях
Ще мріємо про справжнє, вічне, чисте,

Про неосмислене, про власне і чуже,
Те, що поети змалювали словом,
Яке залізним кулаком не б'є,
Та може піднестись до неба громом.
01.2013



Керамічні душі

Керамічні душі. Шовкові дощі.
Нам бракує суші. У серцях – свищі.
Сонячне проміння заглядає крізь
Чорні окуляри – ширми вічних сліз.

В стаях власних вовком виємо на сміх,
Хибні кроки стаї присипає сніг,
А під тихим небом крик живих хвилин
Перекрито шумом голосних машин.

Керамічні люди. Шовкові слова.
Хоч б'ємо на сполох, але все дарма.
В підрахунках ери вже бракує днів.
Тішить тільки власне розуміння снів.
20.01.2013



Несу з собою вітер

Те, що моє, – моє! Те, що тримаю, – маю!
Мене гризе лиш те, що я людей втрачаю.
Дбайливо грію плід, нащадка розуміння,
Та відбирає світ моїх надій творіння.

Кожна душа – родюча, у собі носить всесвіт,
Плекає плід надій, плекає плід любові.
Але згорає вмить, як дим – іде у безвість
Під поглядом швидким, що вразить пустотою.

Холодний дим гнітить, як мокрота туману.
Іскри не видно в нім, тому не зрозуміти,
Чи догорає плід одвічного обману,
Чи це тумани манять у далину летіти.

Для когось я – мов дим, для когось я – лиш постать,
Проходжу повз, мовчу, несу з собою вітер.
Я, мов усі та кожен, заручник цього світу,
Послушний раб життя, повстанням не зігрітий.
04.2013



Серед постате покоління

Я не хотіла добиватись розуміння,
Я лиш хотіла віднайти того,
Хто серед постатей пустого покоління
В собі носив би часточку мого:

Моїх надій, моїх бажань бездумних,
Моїх ридань під помахом пера,
Моїх одеж в словах, на герц лиш шумних,
І слів, що принципово догола.

Того, у кого крила не орлині,
Хто горобцем літає, все ж – летить,
Хто проживає вічність по хвилині,
Не втративши в ній жодну спілу мить.

Хто з Богом ділить вечори і ранки,
Вчиться чужого, не зрікаючись свого.
Такі ж у нього кожен день світанки
І захід сонця мій, немов його.

Такі ж у нього очі непрозорі,
Такі ж відтінки, власне – й кольори.
Ті самі вибрав він на небі зорі,
За ними йде шляхами догори.
04.2013



Жінка свого чоловіка

Самотня жінка мокне під дощем.
В руках – пакунки, а на серці – туга.
Ніхто не вкриє від дощу плащем,
Давно опорожніло місце друга.

Не вперше грізним скована дощем
Байдужа жінка, загартована роками.
Зв'язала почуття тугим вінцем,
Катуючи колючими думками.

Самотня жінка плаче під дощем,
Що створений для сліз жінок самотніх.
Як вирвуться з зіниць дурні митьцем,
То вже не буде їм шляхів зворотніх.

Стурбована спинилась під дощем
Холодна жінка. Остуділи руки.
Ввірвалися непрохані крадцем
У душу непідкореної – муки.

Самотня жінка втомлена дощем,
Який любила що є сил одвіку.
Припала до колін палким лицем,
Свого своя, дружина чоловіка.

Шанована, голублена колись
У темряві стоїть цілком безлика.
Невпинно звідусіль звучить: молись,
Самотня жінко злого чоловіка!
05.2013



Кущ жасмину

І серед того бруду і гнилих трісок
Розцвів, мов квітка лотоса, окрасив днину
Зажурений, в задумі до кісток
Про долю злого люду – кущ жасмину.

Набралась кожна грішна та свята
Істота в цій закинутій місцині
П'янкого аромату від куща,
Сховавши власну суть у пишнім чині.
30.05.2013



В оточенні не найвірніших

У тихій ночі, свіжій та затишній,
в оточенні не найвірніших друзів
моїм поплічником стає цей сяєвишній
плетунок зір, що виснуть в небосмузі.

Вони мене провадять, наче в гавань
веде наказ штормище обминути.
Тож повертаюся з помежилюдних плавань
до себе давньої, якої не забути.

Та не сама! Запрошую надію,
хоч подивовуюсь її непевній суті,
що перегнеться в бік, в який повіють
зібрань гучних ідеї різнодуті.

Тоді беру її в кулак й кажу: мовчанням
являють істини і всю любові справу!
Подібною будь зорям, що до рання
безмов'ям чинять спільності заграву!
2013 (ред. 22.08.2022)



Вечори

А вечори уже не ті,
Навіть роса якась мокріша.
І я, напевно, сміливіша,
А вечори уже не ті.

І сни не снилися давно,
На них чомусь бракує часу,
Ми загубили в днях окрасу
І сни не снилися давно.

І ночі зовсім вже нема,
Вона спинилась на порозі,
Відмовившись у допомозі.
І ночі зовсім вже нема.

В буденності плодили гнів,
А наплодивши понад міру –
В безлюдді свят шукали віру.
В буденності плодили гнів.

На запозиченім умі
Ми власні долі будували.
Усе збудоване ламали
На запозиченім умі.

Одна відрада – вечори.
На них тягар скидали спілий,
Ховали страх у одяг білий.
Одна відрада – вечори.

Та вечори уже не ті,
Навіть роса якась мокріша.
Хоч я – напевне сміливіша,
Та вечори уже не ті.
07.2013



Чуже місто

Місто знову мені чуже,
Люди знову мені байдужі,
Наче холодом з душ несе.
Я боюся цієї стужі.

Вже не палить своїм вогнем
Нитка долі чужого міста.
Десь почулось: і це минем!
І здалося, ця думка – злісна.

Сиплю погляди крізь людей,
Бо не вловлюю в стрічних суті.
Людні вулиці без очей.
Кольорові – давно забуті.

Місто знову мені чуже,
Не попутні старі маршрути.
А домівка, а рідність де?
А без цього як далі бути?
09.2013



Людина

Пожовтіла Ваша осінь, пожовтіла.
Я не думала про неї, не хотіла
Зазирати в недописані сувої,
Дослухатися в них тиші вітрової,
Бо дарма, що нам не знати всіх обставин,
Й без підстави довіряти – проти правил.
Люди ж часто не такі, як їх малюють.
Зазирнула в Ваше небо – усміхнулась.

В моїй пам'яті Ви осінній, пізній.
Там чужий, та для когось і свій, і рідний,
Мов печаль, та така таємна й тиха,
Мов приємність душі, її вірна втіха,
Бо таким, як оті гомінкі, не станете,
Хоч би Вас і щодня до болю ранити,
Бо спасіння в цей день шумливий – плинне,
Бо найперший, кого назву – Людина!
10.2013



Трафіки

В церкві молимось за графіком,
В дружбу входимо за трафіком,
Плачемо коротким вигуком
І боронимо серця.

Миті всі, що між роботами,
Обкладаємо турботами.
Що було – зійшло пустотами,
Тож чекаємо кінця.

Між годинами і днинами
Нехтуємо сном, родинами,
І чиїмись злими кпинами
Творимо в собі борця.

А як вийде час – благаємо:
Чи на стіни лізти маємо?!
Вже ту мить, як скарб, тримаємо
І шукаємо Творця.

Не шануємо тутешнього –
Не впізнаємо справдешнього.
Та відцвілого, пройдешнього
Не вплітають до вінця.

А коли б на подвиг зважитись,
Не ховатися, не скаржитись,
На думках своїх не смажитись –
Був би простір для митця!
Осінь 2013



На згадку про зиму

На згадку про зиму
Нам буде багряний сніг.
І тих, що забули, сміх.
І тих, що вбивали, плач.
І гріх.

Але тоді
Ми матимемо волю святу
І наша доля
Нам не скаже: спіймай!
І підкоривши
Якось гору круту –
Не осягнемо,
Де країні тій край.
07.02.2014



Ніч на дев'ятнадцяте

Дзвонили церковні дзвони.
Кричали: героям слава!
Гриміла зброя.

Покірні били поклони.
Вночі почалась облава.
Вкраїнська Троя.

Пани сторожили трони.
Раби добивались права.
До бою!

Бандит не знімав корони.
Святилась нова держава
Кров'ю.
19.02.2014



Стяг

Де під синім небом майоріє стяг –
Там вітають вільних у своїй неволі,
Що одним – забитий у долоні цвях,
Інші – ще чекають подарунків долі.

Хто кому розкаже істину просту?
Хто кому порадник у його терпінні?
Дмуть вітри зі сходу на свою біду.
Дмуть вітри із заходу в звичнім збайдужінні.

Ділені між псами плоть твоя і кров,
Терзані терени. І синів, і дочок
Продавали в рабство, а з чужинських мов
Сплутали узори вишитих сорочок.

Гнобить ворог пам'ять найсвітлішу тих,
Що тебе підняти прагнули з руїни.
Скільки він зготує твоїм дітям лих,
Стільки раз спіткнеться, вільна Україно!
03.03.2014



Знак любові

Люба наша, рідна наша ненько,
Батьківщино мила і свята,
Ти прийми, як скотиться тихенько
Нам з очей стурбованих сльоза.

Не відкинь, бо то є знак любові,
Що з коріння серця струменить.
Нею змиємо сліди запеклі крові,
За яку душа твоя щемить.

Ти прости, що довго твої рани
Омивали сіль і гіркота,
Що ховають степові тумани
Голови в могилі без хреста,

Що за гріх, не свій, а наш, не родиш,
Не цвітеш, не ллєшся молоком,
Що синів собі негідних плодиш,
Неспроможних зжитися разом.
03.03.2014



Помолись за мою Україну

Помолись за мою Україну!
West, please pray for my dear Ukraine!
И восток, за мою Украину
Помолись вместе с жаром свечей!

Твердо й палко, з гіркими сльозами
Присвяти хоч хвилинку зі ста
Для рятунку моєї держави,
Ублагай у молитві Христа.

Долучись до життєвого плину,
Бо ховають синів матері,
Оскверняють Святую Родину
Безсердечні, німі упирі.

Отче, в чорну, гнітючу годину
Запали їй досвітню зорю
І прийми нашу юну Вкраїну,
За пречисту невісту Свою!
03.2014



Шевченкові

Вашій пам'яті віддана шана була.
Жаль, нащадкам, либонь, не збагнути смислу.
Ваше слово, немов наконечник спису.
Вашій творчості – слава, честь і хвала!

Та чия в тім заслуга і дума чия? –
На бруски розбирали Вас, наче руїну.
Ви усіх там присутніх в коротку хвилину
Засміяли б палкіше, ніж біду й москаля.

Адже з завчених реплік митця не збагнуть.
Там усе, в що вкладали Ви душу і серце,
Примітивним здавалось, і зло відверте
Я читала у Ваших очах, і лють.

Породили цю лють не образи й гніт.
Певно, брало Вас зло за отих безсилих
Проти власних гріхів і до поля лінивих.
І сповнялось образам тим двісті літ.
05.03.2014



Смілива думка

Отак тебе вбивали, моя маленька мріє,
Отак тебе терзали погані язики.
Для тебе сонце сходить, для тебе вітер віє,
А тут тебе кололи з усіх боків штики.

Коли ти народилась, моя смілива думко,
Я навіть похитнулась з розкутості бажань.
Зусиль пішло чимало, щоб ти звучала лунко,
Та я тебе прийняла без докору й вагань.

З тобою ми на пару і плакали, й сміялись,
Аж я навчилась жити із відчаєм твоїм.
Не раз тебе шалену я в сутінках зрікалась,
Та кожен раз хворіла, як піддавалась їм.

Я так тебе плекала, немов лозу тендітну,
Тобі то сонце в'яжу, то радощі пряду.
І якось ти приснилась мені в неділю Квітну.
Чекала, що на щастя, а вийшло – на біду.

Тобі життя замало, а вічності не треба.
Я думала, дам волі, позбувшись всіх дверей.
А вийшло – поділила на дві частини небо:
Одна для мого серця, а інша – для людей.

Отак тебе вбивали, моя маленька мріє,
Тебе живу зрівняли із міфом з-під пера.
У кожнім поколінні твоїм завзяттям віє,
Та тільки дурні вділять тобі шматок добра.
04.06.2014



Зла жінка

Із надгробку хмурий погляд кине зла жінка.
Що тривожило її тієї днини, й не тільки?
Певне, дармо так подобалися собаки,
Що в зубах не принесуть букети їй з маків.

Та й, напевно, не любила квітів зла жінка,
Бо без них могла прожити легко, й не тільки,
Як жила вона роками твердо без віри,
Аж надії й сподівання з нею старіли.

І сварила вона слабкість, потяг, постійність.
І створила вона в серці протяг осінній.
Засипало її листям жовтим і градом,
Керував в душі північний вітер парадом.

І шукала вона сенс у праці та буднях.
Зради й страх лягли важким камінням на груди.
Панував в пісках думок її спокій пустельний,
А по лініях долонь читався смуток смертельний.
2014



В суперечці з долею

О спокою мого крихто,
Прости мене, доле моя!
Бо з сорому знову притихла,
Бо з гонору згаяла "я".

Бо з сухості серця – не плачу.
Мої протиріччя вгамуй!
Бо з відчаю втратила вдачу,
У світ відпустивши саму.

О доле моя терпелива,
Така неприступна, мов січ,
То вітер, а я – не брехлива!
Від себе тікатиму в ніч.

А ти, що залежна від вдачі,
На що сподіватись могла?
Поглянь, хай без сліз, але плачу
Й ніхто не цілує чола.

А ти, що чекаєш випа́дку,
У чім винуватиш мене?
Твого я не власниця статку,
Втрачаю, що в руки пливе.

Хиткого та скутого шансу
В час скрутний, нужденний гляди.
У шансу випрошуй авансу,
Від мене лиш вчинків не жди.
22.06.2014



Бо кожен у душі поет

Тож, що є затишком душі?
Де є пристанище одвічне?
Хто нам союзник пліч-о-плічний?
І що комусь мої вірші?

А я нікому не віддам
Своє пристанище, потіху!
Я не піддам їх злому сміху,
За всі багатства не продам!

Якщо ти у душі – поет,
Якщо ти у серцях – повстанець, –
Вдягай собі на плечі ранець,
Згортай до нього свій намет

І йди шукати власну тінь!
Шукай свій затишок і втіху!
Позич в дорогу горстку лиха
У попередніх поколінь!
Літо 2014



Вцілілий

Дайте мені вина!
Хочу залити горе.
Гори мені, мов доли.
Далі і дня нема.

Дайте мені вина!
Дайте мені міцного!
Я говорив би з Богом,
Але гнітить вина.

Кров на моїх руках.
Кров у очах і серці.
Присмак гіркого перцю –
Стіни мені та дах.

Далі нема і дня.
Наче скрутило ноги,
Денно свої пороги
Переступав би я,

Тільки тут вічна ніч.
Я не спішу проснутись.
Випити б і забутись!
З вічністю віч-на-віч.

Хто він, отой солдат?
Бачу його щоночі.
Тільки не видно очі.
Він мене кличе "брат".

Чий то коханий син?
Може, ми духом браття?
Може, одне багаття
На двох нас і гріх один?

Той гріх на моїх плечах,
Той хрест я повік нестиму,
А поряд завжди повзтиме
Його передсмертний страх,

Його передсмертний крик
І передсмертні муки,
Біль і гіркі розлуки,
Й тінь, до якої звик.

А я уцілілий тут,
Де тільки вино рятує.
Моє передсмертя чує
Плюскіт думок-отрут.
Літо 2014



Що було

А було й мені вісімнадцять років.
Що було – пройшло, не ступивши й кроку.
Ще стебло цвіте і пускає соки,
Як уже за мить – наче має вроки.

І на принцип йшла, і трималась слова,
Була гостра думка і крилата мова.
Що було – пройшло, не зробивши й вітру,
А було – плекала я надію світлу.

Що було – пройшло, не спустивши й духу,
Загубилось десь серед гаму й руху.
Що було – пройшло, не лишивши й знаку.
Я складу йому у віршах подяку.
07.2014



Ситий спокій

І ріжуть мене, і мучать
Голодні мої думки.
Зсередини мене крутять
Назовні та навпаки.

І мечуть мене додолу,
І знов підіймають ввись.
Кладуть до мого подолу
Обітниці, що збулись.

Шепочуть: проснися, віро!
Чи в спокої є добро?
Чи вже до кінця зболіло
Тендітне твоє нутро?

Чи пам'яті геть не маєш?
Почутою ж ти була!
Кого ти тепер вітаєш?
Від кого ти ждеш добра?

А потім, такий жорстокий
До цих запальних думок,
Приходить мій ситий спокій,
Боронить ступити крок.

Говорить: зречися долі!
Забудь про свою мету!
Ти маєш ще кусень волі?
Вона ж на твою біду!

В тобі ще є дим завзяття?
Позбудься його в цю мить!
Ця ситість – важке прокляття,
Та думка усе ж бринить

І жевріє тихим страхом,
А сутність її проста –
Тоді ти є вільним птахом,
Коли ще жива мета!
09.2014



Обосічний меч

"і спосібне судити думки та наміри серця" (Євр.4:12)

І я боялася б отих, що давно поневолені,
Вони ж голодні й промерзлі, вони не просто стурбовані!
Вони тримають при собі з двох сторін загострений меч,
І вже обридли їм роки із ярма безвихідних втеч.

У них змайстрований зі шкіри міцний караючий бич
І поміж них один блукає усіх єднаючий клич.
У їхніх думах повно суму, а у словах – гіркоти,
Вони із голодом знайомі, вони з бідою на "ти".

Та, попри те, ще твердо прагнуть творити завтрашній день.
Вони під градами й в наметах своїх співають пісень.
І як би там не було далі, а далі буде життя,
Та їм, невільним і повсталим, назад нема вороття.

Я б їх боялась мимоволі, поволі б воля росла
І обосічний меч гострила, що є поборником зла.
Я б їх цуратися не стала, бо правда в світі одна.
Я б разом з ними теж повстала, нехай і з самого дна.
09.2014



На прощання

Скажу лиш на прощання людям правду:
Я вас любила, Боже, як любила!
Хай би прощання це громи побили!
Без вас чи зможу дати собі раду?

У тім краю, в тій стороні немилій
Чи будуть люди цього смутку варті?
Чи хтось зарадить тій глибокій втраті,
Коли ми перед долею безсилі?

Скажу лиш на прощання людям правду.
Куди подіти вас, о довгі роки?
Нам не по шляху більше, не по кроку!
Отим рокам запалюю лампаду.

Вкололо в груди, мов шипами рози,
Розлучення з усім святим одразу.
Прощатись, щоби не втаїть образи,
Потрібно гучно, відпустивши сльози!

Люблю прощання. Хай би збили грози
Розлуку, що прийшла без попереджень!
Прощанню не повинно буть обмежень,
Словам не можна визначити дози.

Сказати треба все, і кожне слово,
І кожен погляд, подих, сподівання
Кричати мусять: це навік прощання!
В прощання мить не відіймися, мово!
12.2014



Терпець

"Терпи, терпи – терпець тебе шліфує" В. Стус

От смішна у терпіння вдача –
Терпиш, терпиш, тріщить терпець,
А тебе обізвуть бідняча
Чи тюхтій, і хай йому грець!

От смішна у терпіння доля:
Чи то жив, чи проспав життя,
В закавулку сиділа воля
І не було у тім пуття.
Осінь 2014



Говори

Відгукніться усі небайдужі! –
Так би крикнути здолу ввись.
Але крик той одні калюжі
Змусить хвилями затягтись.

Так би крикнути, щоб з надривом:
Гей, мовчання своє облиш!
Тільки голос під скрушним впливом,
Ти і досі чомусь мовчиш.

Говори! Говори! Говори!
Маєш правду і маєш терпіння –
Буде плід із такого насіння.
Не мовчи! Говори! Говори!

Говори коли дують вітри
Так, що дух запирає і мову.
Просто знову і знову, і знову
Говори, говори, говори!
12.2014



Смутку ім'я

У мого смутку є ім'я – Розлука.
Говорить сильно, та не вір їй, бреше!
Така її наука недовершена,
Суха, холодна – зиму перевершила.

У мого смутку друге ймення – Втрата,
Бо я втрачала й навіть не помітила,
А як збагнула, то всипала квітами
Той шлях, де розгубила втіхи з бідами.

У мого смутку є багато прізвиськ,
Його хрестили на святого-грішного.
Святий нарік його Шляхом До Більшого,
А грішний кличе Шукачем Торішнього.
12.2014



Писати вірші

Я люблю писати вірші,
Адже в цьому моя відрада.
Я сказати була би рада
Все, що геть не іде з душі.

Але в тому ж моя біда,
Бо писати не вмію влучно,
А сказати боюся гучно,
Щоб не вкрали мого хреста.

Я волію нести свій хрест,
Він бо мій і нічийний більше.
А віддати його – це гірше,
Аніж з ним – хоч би з сотню верст.
12.2014



Чорна стрічка

Він хворів. Він не спав, а марив.
Все життя пережив за мить.
Він коханих своїх й некоханих
Впізнавав чи прощав без лиць.

Він не знав, чи мольби про спасіння
Із чиїхось течуть очей,
Як над ним, мабуть, зо стонадцять
У сльозах провели ночей.

Лиш з обрамленої фотокартки,
Чорна стрічка і чорний цвіт,
Він – такий одкровенно-ніжний
Посилав прощальний привіт.

Лиш як очі його запались,
Лиш як холод торкнувся чола –
В шанобливій хвилині мовчання
Тиха відповідь їхня була.
12.2014



Вчорашній день

Чому так ллються сльози навесні,
Мов у берізки, що пускає соки?
Чи, може, це на неї впали вроки?
Чому такі мовчання голосні?

Куди ведуть мене мої помірні кроки?
Куди ведуть мене мої щоденні сни?
Вчорашній день попросить: поясни,
Чому так ллються сльози щовесни?
04.2015



Спочинок

Я б щоночі помирала,
Щоб вони були живі,
Та лиш квітами всипала
Їм спочинок на землі.

І хвалюсь на кожнім кроці,
Що колись із ними зналась.
Найживіші дні у році –
В котрі з мертвими прощалась.
05.2015



Яса

Я не помру до вірної пори,
До певної зазначеної миті.
Мій дух – він вознесеться догори
Чи будуть ним простори оповиті?

Мій дух – він буде срібним, як роса,
Як паморозь грудневого світанку?
Мій дух! Його прихована краса –
Як поволока ніжного серпанку!

Мій дух низьким туманом у борах,
Скупавши крона, в корені проникне.
Зустрівшись з ним, напевне, вітер стихне,
І голос люду стихне у дворах.

Бо все живе – несе свою ясу,
Чи слово-символ десь на обеліску,
Чи голова свята на полумиску.
І тільки час відрубує красу.
12.05.2015



Кпини

І кричав мій глузд здоровий щогодини:
Чи озветься хтось і хто вже це припинить?!
Тільки кпини в спину, знову тільки кпини,
Що не мають ні природи, ні причини.

Позривалися, мов ґрона із калини,
Ці пурпурні, соковиті, зрілі кпини
Й волочили за собою мої сили
Й мої крила, аж до самої долини.

Ну і я від них також не відставала,
Я словами відбивалась, пасувала.
Не збагну лишень, чого то так кричала,
Мов калину на базарі продавала?
29.05.2015



Віщий сон

І сон оцей дрімучий, віщий сон
Убрав у себе злості стільки, стільки,
Що... Люди, ох, якби ви знали тільки, –
Який піднявся б бунт!
Думок полон.

Та сон оцей таке завзяття дав!
Якби частіше сни такі читати,
То, певно, не прийшлося б проводжати
Своїх братів
До тих безсмертних лав.
05.2015



Боса

Я стою перед вами боса,
З непокритою головою,
Бо пора вже сказати "досить"
Маловір'ю в людському рою.

Бо у полі джмелі та оси
Більше мудрості мають зроду.
Бо давно вже спинитись просить
Той, Хто миє руками воду.

Я стою перед вами боса,
Мої коси роса змочила.
Не спроста я простоволоса –
Простосердя на них спочило.

Кожна крапля роси голосить:
Тут стоїть тихий згусток болю!
Бо пора вже сказати "досить"
Безпросвітності та бездоллю.
05.2015



Бути уразливими

Як боїмося бути уразливими!
Як ганьбимося стати нав'язливими!
Як не вміємо жить в повну силу!

Як вважаємо межі стертими.
Як байдуже: живими чи мертвими.
Певно, це нас найбільш підкосило.
29.06.2015



Дев'ять свіч

Вмирати треба – лиш нажившись досить.
Смерть, як й народження, – священна таїна.
Коли помру – це мусить бути осінь,
Бо осінь – це природи сивина.

Коли помру, а всім нам помирати,
Ох, як тоді захмариться блакить!
Триденна злива буде проводжати,
Мов реквієм, за мною загримить.

Коли помру – це мусить бути жовтень,
Такий медовий, пізній, дощовий.
У мене з ним вже кілька є домовлень,
Він – мій порадник хмуро-грозовий.

Він обіцяв, що в зливі не намочить
Фати мені й моїх дівоцьких прав.
Казав, що листям й сонцем озолотить
Обручку та мереживний рукав.

Як згодився мене до шлюбу вести,
Мене – невісту, юнку, під вінець,
То хай же він і душу мою пестить,
Як цьогосвітньому прийде кінець.

Коли помру, хай буде це не вечір,
Не надвечір'я, ні, – глибока ніч!
Щоб при свічках мої біліли плечі,
Щоб в свічниках горіло дев'ять свіч.

Я їхнім воском вже давно хворію,
Ба більшем – ним лікуюсь, ним творю.
У світлі цьому пещуся й малію,
Й в останню мить ставатиму на прю.

Вогонь свічок, як світло моє власне,
Що світить світу, доки я жива.
Хай так помру я, наче крайня згасне,
Щоб для вісьмох сповнялися дива!
18.07.2015



В дорозі

Ти в дорозі, кожен день в дорозі,
Серед місць – шукаючи свого.
Ти з доріг отих зійти не в змозі,
Наче заганяють батогом.

По узбіччях – глядачі гонитви –
Розрослися кам'яні ліси.
Їх – лиш подорожнього молитви
На дещицю сповнюють краси.

Але ти, безмірно одинокий
Серед цих незатишних лісів,
Став таким – до втоми простооким,
Став таким, як в супісках посів.

В цім сумбурі, мабуть, тільки небо
Є таким, як сто століть тому.
І як сотні поколінь до тебе –
Ти в дорозі молишся йому.
11.2015



Недарма

Хоч скільки б часу не минуло –
Людина спомином жива!
Немов торішнії жнива,
Як для знедолених – притулок,
І як безпечний закавулок
Чи пляц, де зайшлий спочивав,
І шлях, де стоптана трава,
Як кожен в стільниках чарунок –
Була людина недарма!
12.2015



Злощастя

"Але – сміливі завжди мають щастя"
І. Багряний "Тигролови"

Сміливі завжди мають щастя,
Кмітливі п'ють лиш чисту воду,
А я – смакую насолоду
Свого щоденного причастя.

Багаті прагнуть багатіти,
Злиденні – швидше б зледеніти,
А я – ще мить і буду тліти
Від злободенного злощастя.

А я складаю заповіти.
Малі пильнують вищу вроду,
Та не відписують свободу
Нащадкам, сповненим безстрастя.
12.2015



Місто довіри

Стоячи на порозі свого смеркання –
Місто жовто-гарячим вогнем палало.
В ніч, таку неймовірну, як час кохання,
Місто знало всю правду, тоді вже знало.

Чи читало з облич, із долонь і кроків,
Чи питалось в мольфарів, ворожок, магів,
Але напрям для вічних людських потоків
Прописало завчасно на лад зигзагів.

Не прощавши образ, нелюбові й зради –
Відсівало чужих, а своїх – вітало.
На одних – канонади, а тим – тиради.
Та, мабуть, я у скроні йому запала.

Мавши лиш пів гроша та травневу віру –
Приміряла я ролі себе майбутніх.
Я втиралась у шкіру йому й довіру.
Я була найприсутніша між присутніх!
12.2015



Бути

Усе продовжило бути,
Хоча й кораблем тонути.
Але у серцях покути
Давно по кутах не чути.

Усе продовжило спати,
Лісами у сні блукати,
І лиш сомнамбула здатен
З дощами гриби збирати.

Усе продовжило жити.
Земля не зійшла з орбіти.
Але ненароджені діти
Не будуть зривати квітів.
12.2015



Далі буде

Буває, що світ минає.
Буває, – минають люди.
Та щось в тобі точно знає:
Хай титри, та далі – буде!

Ще будуть слова зізнання
В коханні, прощенні, зраді.
Ще будуть кивки вітання
Людей, що направду раді.

Ще будуть слова пророчі
І сни, і думки, і книги.
Ще будуть звитяги творчі,
Застої й за тим – відлиги,

Загальні людські падіння,
Твої особисті злети,
Сердець голосні веління,
І розуму тихі вето.
12.2015

1.
прига́дую...
це мо́ре до́тиків
і поцілу́нків
оооооооооооо
о кри́ла мої́
поло́н обі́ймів
неваго́му мить
яки́м соло́дким
ти здава́лась тру́нком
в які́м бага́тті
догора́ли ми
гммммммммммм
о се́рце моє́

приспів:
ми́ла ми́ла ми́ла - біль
приголу́блює лиш ніч
ма́ло ма́ло сві́тла в ній
сві́тла і тепла́
ла-ла-ла лалай -лала
най-на-на нанай -нана
хо́лодно лише́ мені́
і думо́к танцю́є рій
а слова́ - зола́
гммммм - золаааааа

2.
розра́дою...
вино́ пригу́блене
таму́є я́сність
оооооооооооо
о кра́ю мій
неви́питого
до кра́плі ща́стя
знайо́мий о́браз
невблага́нно га́сне
того́ бага́ття
де згора́ли ми
гммммммммммм
о се́рце моє́

 
не повіриш
ріка промовила
ледь відчутно
чи ти утримаєш мене
 
вільно пада потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
спадаючи потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
ріки знають щось
 
чи повіриш
як не потрібен
йду геть але дай часу ще мені
о я втону в містично розігрітому вині
 
не повіриш
ріка промовила
ледь відчутно
чи ти утримаєш мене
 
йду геть але дай часу ще мені
о я втону в містично розігрітому вині
 
вільно пада потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
спадаючи потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
 
 
 
 
 
 
 
 

Кволі у полі тополі,
В Полі доволі квасолі.

Цьом-цьом, лялюнь! Як в тебе справи?
Чим Лондон дихає, Париж?
Сідай, примощуйся до кави.
Куди так, Сонечко, летиш?

Абзацно кажеж? Це цікаво!
Розводиш круто мудаків!
Ти п’єш без цукру? Не гіркаво?
...вони, батяри, всі такі...

Ой, знаєш, я вже прибалділа —
обзавелася пацючком,
висить на ньому трохи тіла,
зелені лапаю сачком.

У нього в статусі коханок
поважні шльондри, не відпад.
Він має масу забаганок —
конкретні перса, вправний зад.

Що є — то є, платить — то й любить,
то заслуговує бонжур.
А як цілує класно в губи...
В які — дай вушко — розкажу...

Жах не люблю скупих занудок,
мій попередній — саме з них.
Йой бідувала, то паскуда —
в спідничці маминій жених.

Летиш на шопінги, як бджілка?
А на масаж? На два, чи в три?
Давай, папулечки. То в скільки?
Як щось — до мене набери.

 
У сльозовирі вона іде
Іще роки минають
Місця для плачу немає
Я збився десь
 
Розуміння є чеснотою та не для всіх
Ти навчиш мене любити
Додаси зусиль
Благаю
Не здавайся бездумно
 
Вибач я завдав болю я збився десь
Її поранив і зневірив
Але нічого не зупиниш
Вона йде геть
 
Розуміння є чеснотою та не для всіх
Ти навчиш мене любити
Додаси зусиль
Благаю
Не здавайся бездумно
 
О я не знав якою ти була
Мовби осліплий птах нещирий
Політ його страх імовірно
Зірки й пітьма
 
Розуміння є чеснотою та не для всіх
Ти навчиш мене любити
Додаси зусиль
Благаю
Не здавайся бездумно
 
 
 
 
 
 
 
 

Слова сліпі, тавровані тобою
У дощ, що перекреслив всі надії.
То ж не було хвилини супокою,
Хилились хризантем промоклі вії.

І падолист. і вітер, і печалі -
Усе змішалось у гіркім коктейлі
Зів*яли восени колишні чари.
І сльози дощові котились в темінь.

Хоч ночі вишивались фіолетом,
І дні минали у бурхливім скерцо,
Слова застрягли холодом стилета
Крізь обладунки трепетного серця.

Розгулявся північний, та так уже крепко і пристрасно!
Ось мою абрикосу в обіймах за ніч роздягнув.
Зняв сукЕнку, порвав, і бруківку спідницею вистелив.
Загорнулась калюжа в оборку її осяйну.

Іздаля - ніби бісером жовтим обочина вишита.
Посвітліли і мокра дорога і чорна земля.
Те, що з літа узяв теплий вересень, все мені вишептав:
Листям пружним і травами ніжними день звеселяв.

Та змарніло зело, а за мить пожовтіло в піднесенні.
Вітру втіха була - розв'язати з дощами міхи.
Намокали листи, і ставали усі безадресними,
Устеляли дорогу й ріллю, не відкриті ніким.

І відразу буріли на тлін послання листопадові.
Абрикоса трималась до вчора у затишку туй.
У вікно заглядала: там слоїки повні цукатами.
- Бачиш свій урожай? Ну а листя скидай, не жалкуй!

Пробачай міжсезоння капризи - вдоволення вітрові.
Хай сьогодні минуща калюжа відчує кураж.
Ти осінню негоду і зиму безжалісну витримай,
Зацвітай навесні! І за листям опалим не плач.

 
Усе на ліпше хоч би як
І я божеволів у школі
Мої вчителі були кволі
Мене зупиняли й
Усе загортали
У правила щодо & щоби
 
Та й визнав, що усе на ліпше
Щораз на ліпше, хоч би як
(Куди же гірше)
Я визнав, що усе на ліпше
Усе на ліпше
З тобою я
 
Бував я затятим студентом
Немов не з цієї планети
Не чую як ось просили чогось
Зроблю все що можна окей
 
Та й визнав, що усе на ліпше
На ліпше завжди, хоч би як
(Куди же гірше)
Я визнав, що усе на ліпше
На ліпше, адже
З тобою я
Все щоразу ліпше, хоч би як!
 
Усе на ліпше, хоч би як
Ліпше і ліпше й ліпше
Усе на ліпше, хоч би як
Ліпше і ліпше й ліпше
 
Бував я жорстоким до жінки
Бив її, примхам її завдавав перешкод
Це було ницо, але я змінився
І роблю все що можу окей
 
Визнав я, що все на ліпше
На ліпше завжди, хоч би як
(Куди же гірше)
Бо визнав я, що все на ліпше
Усе на ліпше
З тобою я
Все щоразу ліпше, хоч би як!
 
Усе на ліпше, хоч би як
Ліпше і ліпше й ліпше
Усе на ліпше, хоч би як
Ліпше і ліпше й ліпше
Все щоразу ліпше, хоч би як!
 
 
 
 
 
 
 
 

Не напишу про тебе мемуари,
Хоча мотиви вже робили кроки.
Ще від Кармен звучало стільки арій,
І павутинням заплітались роки.

Не напишу про тебе мемуари.
Приходить розуміння надто пізно.
Не збудувати тріумфальну арку.
Які ж ми різні, ми з тобою різні.

Не напишу про тебе мемуари,
Хоч ще у шпарку заглядає пам'ять.
Чатує простір - слів добірна марка.
Лиш доля пише, ніби грає гами.

Братам по крові і братам по духу

Ми білі ворони
у цьому суспільстві,
ми сіль України,
йдемо звідусіль.
Із возом моїм
поєднається віз твій,
ми з півдня Вкраїною
возимо сіль.
Тим шляхом Чумацьким,
тим возом із сіллю —
по чорному небу,
по чорній землі
любов веземо
і надію, і силу —
до Сонця, до Сонця! —
у вічній імлі.
Ми сіль України,
і наша робота —
пройти ту ворожу
заплутану путь.
Загибель братів,
по загиблих скорбота —
ніщо не зупинить,
ми — совість і суть.

Лютий, 2008

1.
Я прига́дую - розчиня́юся у думка́х...
Неприко́вані, мло́сні спо́мини... ві́чний блюз...
Ні́жні до́тики, затамо́вані на уста́х...
і не зна́ю я - чи ще ди́хаю, бо бою́сь:
розгуби́ти тебе́ намисти́нами па́сії,
перекро́їти час - зодягну́тися в зга́слого дим...
Я суму́ю і сум у ту ніч перекра́шую -
де гойда́ється сон і злили́ся в один два світи́...

Приспів:
Ніч розпліта́є мої́ спо́гади,
і впліта́є тебе́ в ко́жен по́дих.
Ожива́ють мину́лого спа́лахи,
і торка́ються се́рця, як спо́відь.
І коли́ зника́є сві́тло,
все одно́ я ба́чу тебе́ —
у то́му само́му мі́сці,
де злили́ся в один
два світи́.

2.
Невлови́мими ми́ті гу́бляться, та́не ніч -
Неозо́рена, зми́та зли́вою з ліхтарі́в...
В се́рці ти́хо так щось насту́кує у мені́ -
то закра́лися но́ти втра́чені, та старі́:
розгуби́ти тебе́ намисти́нами па́сії,
перекро́їти час - зодягну́тися в зга́слого дим...
Я суму́ю і сум у ту ніч перекра́шую -
де гойда́ється сон і злили́ся в один два світи́...

Приспів.

Ця пісня - це творчий дует з однією з майстринь співучого слова, Оленою Рассуждай, яка теж веде свій Ютюб канал під назвою "Слова Крізь Душу". Мої куплети і її приспів... Я створив свої варіанти пісні, у неї відповідно з`явилось власне бачення оспівування тексту. Тому кому цікаво може оцінити два бачення - моє і її. На мою скромну думку, обидва варінти цікаві у заслуговують уваги. 💛💙✌🎸

Світ чарівний

Є світ близький та чарівний,
Неначе мрій чарівність тиха.
Твоїх очей блакить і сміх –
Це промінь вічності, це втіха

Для людей,
Які твої малюють сни,
Які твої чарують дні,
Які твою плекають душу.
Ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
В твоїх очах – життя джерела.

Є душі ніжні та крихкі,
Мов чаші з дивного кришталю.
Каміння на дорогах в них
Зламати може крила раю,

Але ти
Не дай їм спотикнутися,
В дорозі цій відчути страх
І загубити сонця промені.
Скажи їм: ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
Зумій ним поділитися!

Є сила чиста та свята,
Мов чиста святість немовляти.
Ця дивна сила нас знайде,
Щоб біль душі заколихати.

Згладить шви,
Які розриви берегли,
Які сховатись не змогли,
Які з останніх сил тримались.
Відчуєш: ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
Любові крила за спиною!
2012



Заклики

Не губіть серця! Не калічте долі!
Не втрачайте душі! Не тримайте сліз!
Кроками дрібними, мов далекі зорі,
Перейдіть життя, перейдіть навскіс!

Зупиніть фатум, зупиніть години,
Зупиніть усе, в чім нема душі,
І відчуйте мить, наче сміх дитини,
Як тавро на серці, як п'янкі вірші.

Віднайдіть давно заблукалі мрії,
Поцілуйте їх і вдихніть життя.
Хай тріпоче день, як тріпочуть вії!
Хай сльоза – росою, хай тече сльоза!

Думкою любіть, думкою плекайте,
Того споминайте, хто про вас забув.
Вірою живіть, вірою літайте,
Відпускайте біль, що уже минув.

Майте пам'яття, майте вдячність щиру,
З волі до неволі вдячність бережіть!
Виховайте міць, викохайте силу!
Силу у коханні повік не губіть!

Не губіть серця! Не калічте долі!
Не втрачайте душі! Не тримайте сліз!
І своє житя, наче клаптик поля,
Перейдіть сміливо, перейдіть навскіс!
14.01.2013



Тумани

Оповили тумани високу гору,
Обняли, розлилися по ній та дишуть.
Може, холодом пахне туман, сльозою,
Та гора відчуває лиш жар і тишу.

Розцвіли едельвейси на грізних схилах,
Їм для спокою тільки туману й треба,
Недосяжні на голих лискучих брилах
Причаїлися бажані лапки лева*.

Колисковою піснею ллється ніжний
Сметанковий туман на плечі мужні.
Там ходили сини славетних предків,
Там блукали та блудять мертві душі.

Над горою заграва лилася медом
День-у-день, як у дні, що за днями будуть.
Вкрились трави росою, неначе пледом,
Позіхають, мурличать, бо сонце будить.

Лиш зирне за плече – та знову ляже.
Розженеться увись, щоб туман злякати.
Ще біжить – до землі щось привітне скаже,
Про дороги туману кортить спитати.

Оповили тумани високу гору,
Обняли, розлилися по ній та дишуть.
Може, холодом пахне туман, сльозою,
Та гора відчуває лиш жар і тишу.
01.2013
*Едельвейси



Березневі мрії

Березневі пробуджені мрії
Напоїли нам спраглі серця.
Розімкнулися стомлені вії,
Щоб побачили все до кінця.

Наливаються світлом криниці.
Заливаються світлом гаї.
Відчувають в повітрі жар птиці,
Повертаються в рідні краї.

Десь підсніжники мліють в долонці,
Червоніють промерзлі вуста,
На них дивиться заспане сонце.
Голубіють моря й небеса.

А під сонцем – сніги порозталі.
Що ж за сонцем? За сонцем – світи.
Нащо нам ті незвідані далі?!
Поговоримо з сонцем на "ти".

Поговоримо, начебто з братом,
Підібравши пестливі слова.
Його серцем віднайдем, як шатлом,
З ним далекі, мов полюси два.

Ми не будем питатись про зорі,
З ними стрінемось в інші часи.
Запитаємо в сонця про долі,
Про початки живої краси.
03.2013



Плакучі дощі

Плакучі дощі.
Дрімучі, замріяні роси.
Розчісує вітер верби загадкової коси.

Давно вже не ті,
Давно не мовчали у очі.
Віддали усі сподівання у руки холодної ночі.

Вітання прості.
Прощання пусті й не останні.
Тремтіння душі на тлі соромливих туманів.

Не постать, лиш тінь
Залишилась на березі річки.
Серця на мосту з'єдналися в образі стрічки.

Ти – друг, вірний друг,
Ти – відданість, правда та радість,
Натхнення і світ, ти – світло, тепло і духм'яність.

Ти – гордість і втіха,
Ти – легкість, ти – спокій та пристань,
Притулок думок, співучість і дзвін, ти – колиска.

Солодка печаль
Нам постукає тихо та втішно.
При зустрічі сльози від щастя покотяться ніжно.

Високий політ
В наших дружніх проснеться обіймах
І вдячність, і сміх у очах і життєвих моліннях.
18.03.2013



Я не сама

Я не сама! Я з кожним, хто за мене
В молитвах просить, хто – на край світів!

Я не сама! Я з подихом шаленим
Чотирибоких відданих вітрів!

Я не сама! Я можу до нестями
Лічити всіх, хто зве моє ім'я.

Я не сама! Я, може, цими днями
Знайшла того, хто ділить моє "я".
04.2013



Зі скелі

Часом буває, що зорі
Геть обмануть у дорозі,
Але надалі – на долю
Світять тобі на порозі.

Часом здається, що крила
Вміють літати з дитинства
Так, що відсутність польоту
Ти все рівняв до злочинства.

Та, щоб спуститись зі скелі,
Стежку гірську чи канати
З жахом, забувши про крила
Будеш з трудом обирати.

Гордо піднявшись над страхом,
Стримаєш холод й тремтіння,
Що пробіжать, мов мурахи,
По непослушних колінах.

Знову згадаєш про зорі,
Що освітили дорогу,
Та не повіриш, що світять
В сторону твого порогу.

Будеш роками спускатись,
Будеш збивати коліна
І мозолі натирати,
І підбирати поління,

Щоб розпалити багаття,
Щоб освітити простори.
Буде твій факел палати
Слабше за крихітні зорі,

Але для тебе відрадно
Стане він другом і братом,
Дороговказом і владним
В відчаї птахом крилатим.

Будеш за нього триматись,
Будеш на нього молитись,
Аж упадеш у знемозі
Свіжими росами вмитись,

Звівши до неба зіниці.
Роси та сльози на пару,
Раз і дай Бог, щоб навіки,
Знімуть завісу туманну

Та на хвилину засліплять,
Сказавши, що був лиш обманом
І світлий лиш тільки під світлом
Факел твій – фата-моргана.

Тоді ти без зайвого жалю
За недосвідчені роки,
Сліз не прикривши вуаллю,
Робитимеш впевнені кроки

До пристановища того,
Де заховалася правда,
Без хвилювання німого,
Ввірившись світлому завтра.

О, лиш тоді твої крила
Будуть літати на повну
Й небу повернуть сторицею
Позику вільності кровну!

О, лиш тоді ти відчуєш
Поштовхи вітру у спину
В напрямку дому. Збагнеш ти
Вартість життя в ту хвилину.
04.2013



Серп наливається

Спогади, спогади, пещені діти,
Як вас прогнати з закутків серця?
Тихою піснею кожен озветься
В ніч непритомну. В ніч непритомну

Порухом, колихом трав золотих
В думці воскресне лиш осінь кохана.
В три пори року ця осінь жадана
Є тільки мрією. Є тільки мрією

Стомлених. Стомлені верби – це душі,
Віття спустили над річкою низько.
Щастя, мов річка, і зовсім вже близько
Верби плакучі. Верби плакучі...

Місяцю, місяцю, гострим серпом
Зрізуй колосся моєї фантазії!
Доки чекаю край шляху оказії –
Серп наливається. Серп наливається!
Весна 2013



Там прохолодним розлилось туманом

Там прохолодним розлилось туманом
В весняну пору – соковиту, п'яну,
Для дечого уже занадто пізню,
Для іншого там навіть не світало.

В повітрі відчувався смак пригоди,
В два боки часу йшли шляхи далекі.
В серцях було ще більше там свободи,
Ніж навесні у чорного лелеки.

Там різні долі різними стежками,
І знаю, це було не надаремно,
Схрещалися надійними хрестами
Й ставали там, де під ногами твердо.

І я була там. Я вливалась плавно
У ту ріку бурхливо-таємничу,
Куди струмок свій, хай і віднедавна,
З підземних тріщин голосно покличу.
11.05.2013



Чудо з чуд

Я брела просторими вулицями днів ранками.
Побачила – небо хмуриться на дощ.
У повітрі запахло солодко – фіалками.
За кілька годин лийне. Ну, що ж...

Я проходила під розкішними пейзажами,
А над духом моїм розовів цвіт алей.
І проносилися думки в голові форсажами,
Й будували свій власний Колізей.

Я на них не зважала, зачарована
Світом білим, солодким днем,
Бо була широкими очима здивована
Малюків у панамках, мов грибів під пнем.

В світі діялось щось неймовірне, п'янке-п'янке!
Навіть дами суворі плили, мов плин води.
Було в кожної серце в той день на диво легке,
А усмішки їхні зривали ґрона біди.

І я йшла, така чарівна, злітав мій дух,
І вітер грайливо-свіжий мене гойдав,
Розносив, як в сніжний ранок, і цвіт, і пух,
З очей мені локони пружні у світ скидав.

Під ноги мої упало, мов чудо з чуд,
Скуйовджене сонце добрих дитячих рук.
Гарячий асфальт для нього – небесне тло,
А зорями йому стало розбите скло.

Дзвінкі, голосисті співи пташок дрібних
Глушили стук каблуків і шум машин.
Брела я на зустріч людям, яких люблю,
Аж раптом здригнулась: Боже, чи я не сплю?

От тільки б не покидати це місто мрій!
Ти духом своїм величним мене зігрій!
От тільки б не загубити це чудо з чуд!
І де б не була я, сонце, зі мною будь!
17.05.2013



Осипаються липи

Осипаються липи в одвічному розрізі днів,
Під гарячою парою золотом вкрили дороги.
Написали мені уже з двадцять щорічних томів
Ці чудні килими, що окутують втомлені ноги.

Я дивуюся їм, як і всім, в кого доля гірка –
Віддавати красу на засмічення та на поталу.
Де набралася мужності стільки ця липа крихка,
Щоб любити людей і свого не жахатись фіналу?

Невгамовно цвітуть ці розлогі червневі букети,
Вони кожного ранку чекають на кроки знайомі,
Перехожим дарують нові й ще новіші куплети
Чарівливої пісні про долі, віддавна відомі.

Хоч не кожен оцінить непрохану відданість віття,
Хтось зламає гілля та начхає на цвіт цей духм'яний,
Відхреститься лиш тим, що не може ковтати повітря,
Коли здавлює груди той запах, що солодко-пряний,

Та є ті, що проходять, на повні вдихаючи груди
Аромати п'янкі, наче спомин вчорашньої ночі.
Пригадаються їм небайдужі та бажані люди
У момент, коли липа розпилює золото в очі.

І, тамуючи голод долонь та очей безнадійний,
Віддається навіки людина людині думками,
А цвіт липи над нею виконує танець повільний,
Оживляючи в пам'яті втіхи, покриті роками.
06.2013



Яблука для сестри

У коліно б'є трава, люба моя зелень,
Залоскоче по нозі – серденько веселе.
А за чубчиком гілля заховалось сонце,
Як загляне крізь шпарину, – усміхнуся конче.

Йду стежиною виткою босими ногами,
Покрутилася, мов змійка, рідними полями.
Далі – кладка, потічок перетну сміливо,
Пригадаю, як ношуся ще за дня журливо.

Я весела, мов сопілка, голосно співаю.
Так вже файно, бо на серці таємницю маю,
З нею вдвох ми нероздільні, як вода з колодцем, –
Я сьогодні наодинці розмовляла з сонцем.

Наодинці, хоча поруч було повно люду.
Я ту мову надвечірню довго не забуду!
Там, де поле, що є зору, соняшником вкрилось,
Там, над полем, все до ночі сонечко хилилось.

У коліно б'є трава, вже вдяглася в роси,
Наче коцом огорнулась, спокою в нас просить.
Надобраніч зашепоче, запищить під кроком.
Не тривожу її тиші та обходжу боком.

В'ється стежка через сад, спраглий до водички,
Набираю в нім в подолок яблук для сестрички.
Гуси стрінуть. Чи вітають? Хто ж цю мову знає?!
Вірний пес мене на фіртці вже давно чекає.

Аж дивлюсь на рідну душу, сонну і далеку, –
Спить сестра. Клекочуть в вікна із гнізда лелеки.
Наварить смачної зупи мама до вечері.
Тиша – в хату, пес – із хати, ніч заходить в двері.

Завтра знову повз те поле, в соняшники вбране.
Пестять серце цьогорічні вранішні тумани.
День пройде, немов година, навіть не згадаю,
А під вечір повернуся знов до свого раю.
07.2013



Крилата

Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила.
Полетиш у незнані далі,
Там поглянеш на трави впалі,
Застеляють собою доли,
Бо накрили їх сніжні гори.

Там, де вже полонина сніжна,
Зажурилася квітка ніжна.

Не сумуй, моя квітко ніжна,
Під снігами – весна безсніжна!
То є час для твого вінчання
З тим, хто чув про земне кохання.
Вийде сонце удень з комори
І розтопить ці сніжні гори!

Там, де ночі йде зміна вчасна,
Зажурилася зірка ясна.

Не сумуй, моя зоре ясна,
Хоч далека ти, та прекрасна!
Марно перли тобі рівняти,
Як бажання почнеш здійсняти.
Як заглянеш у тихі води, –
Заливаються світлом броди.

Там, де тиха вода та чиста,
Зажурилася річка бистра.

Не сумуй, моя річко бистра,
Бо скорилась земля горбиста!
Ти обмиєш її відроги
І обтешеш круті пороги.
Всі дороги тобі відкрились,
Ти, мов птаха та, в небо звилась!

Там, де хвиля скалу пробила,
Зажурилася птаха мила.

Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила!
07.2013



Літо моє красне

Літо моє красне, бий мене у скроні,
Висуши вітрами змучені вуста,
Лий дощі холодні у мої долоні,
Повипалюй коси, мов красу літа!

Тільки задихнутись від жаркого кисню
Не дозволь завчасно – це уділ слабких.
Обтяжілі хмари не гони навмисно,
Не ховай у зливі сліз моїх гірких!

Загартовуй волю небом перемінним,
Я кохати буду кожен хмар політ.
Хмари дужокрилі хай галопом кінним
Надбіжать з вістями, облетівши світ!

Хай до мого дому рвуться журавлями,
Хай до мого серця – наче до гнізда!
Хай моя подяка – криком над полями
За прожите літо, за усі літа!
08.2013



Дощ у Карпатах

А у Карпатах знову дощ –
Карпати плачуть.
За непогоду вдячний кожен,
Хто спеку бачив.

А у Карпатах знов тумани –
Мої обмани.
Тверезо думати не в змозі,
Бо серце п'яне.

Цей дощ холодним і жарким
Є одночасно.
Земні за звичкою говорять,
Що він невчасний,

Та я надіюсь на його
Палючу студінь,
Як на єдине джерело,
Що біль остудить.

Я під розламаною навпіл
У небі хмарою
Піймала думку, що не буде
Душа упалою,

Нема ненависті й любові
Нема ніякої,
Є тільки дощ, що у знемозі
Лягає мрякою.

Є тільки дощ, всеогортаючий,
Всепоглинаючий,
Є тільки дощ у цій місцині.
Журби не знаючи,

Окремий світ жалем просочений,
Дощем намочений.
Мрякливий дощ кимось зурочений –
На час відстрочений.

Не має сил цей тихий дощ,
Тримаюсь здогадів,
Щоб змити враз у пізній час
Частину спогадів.

Не маю сил уже судити я,
Не можу злитися.
Не маю сил сьогодні плакати,
Лишень – коритися.

Мені б стікати по щоках,
Лягати росами,
Губитися дощем в руках,
Мовчати прозами!

А ні, – забути власний страх
І жити вірою,
Допоки час – Карпатських гір
Пройнятись силою!
09.2013



П'яніти без вина

"Бог уже давно окреслив коло на піску довкола місця, де ти зараз стоїш"
Е.Гілберт “Їсти, молитися, кохати”

Чи та любов, що є в мені, сама дорогу знає?
Чи так сміливо серце б'є, бо щось святе тримає?
Чи за законами життя летить душа, мов птиця,
Туди, де колом на піску окреслені границі
Людської долі? Вже давно окреслені границі,

Та важко відшукати шлях, коли не маєш гуру,
І важко бути полоненим, коли не видно муру.
Так важко позбирати пазли – свого життя пороки,
Коли вони ховались пильно у серці довгі роки.
Під тягарем життєвих буднів у серці довгі роки!

Зібрати б волю у кулак й боротися з собою!
Прийняти кожен свій порок, самим латати долю!
Переступити через страх, принизливі події
Й зуміти вгледіти проміння одвічної надії.
На власне щастя без обману – одвічнії надії.

Я вірю, що вже йду туди, куди повинна йти!
Я вірю, що моїх навпроти – лежать твої сліди!
Я вірю, що у цьому колі не буде пустоти,
І жодні мантри не потрібні, щоб вгледіти світи
Сердець великих – наших двох. Розгледіти світи,

А в тих серця – бажання, воля, щоб огорнути світ,
Їсти, молитися, кохати, губити ґрона бід,
Прийти з усього, все ввібрати, наповнитись сповна,
Щоб знову іншим все віддати, п'яніти без вина.
Лиш від любові, від любові п'яніти без вина!
Осінь 2013



В пізні весни

Я вдячна всім, хто стрінувся в житті,
Найперше тим, хто був там нетривало,
Та слід залишив теплий на душі,
Що й досі гріє, наче покривало.

Усім отим, що на шляху колись
Губили перли, я їх підбирала,
Чиї слова в світогляд мій влились,
Аж я про них ночами міркувала.

Пройшли, мов сніг, навіки. Поміж тим
Вони оту свою живильну воду
Віддали щедро закликом простим:
Шануймось! Ми ж усі з одного роду!

Відхід цей був однак не без мети,
Отак, як в пізні весни тануть криги,
Щоб дати шанс снігам ще раз мести
В нове життя, до іншої відлиги,

Так і вони колись бо ще впадуть
Мені на пам'ять світлими словами.
Цей слід в житті повік не заметуть
Нові часи з новітніми снігами.
Осінь 2013



На рідному плечі

Я тільки хочу, щоб щоразу,
Коли на рідному плечі
Схиляю голову, – образу
Зняли з очей вуста твої,

Щоби з чола шалену втому
Цілунком довгим випивав,
Щоб жінку – сонце свого дому –
Повік з обійм не випускав!
08.10.2013



Опале листя

Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою розквітають грози,
Німіє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З чужих пісень.

Я не сама, це вже напевне –
Є цілий світ,
Є Бог, який не надаремне
Добавить літ.
І я не хочу потонути
В своїй душі.
Хай ллється сміх, хай ллються сльози,
Течуть вірші!

О, не забути б, не забути б
Мені ту мить!
А пам'ять – в діри, знову віра
Моя димить.
Ми ці дороги потоптали
Не раз й не два.
Дай, Боже, щоб за нами й далі
Росла трава!

А пам'ять – в діри, знову віра
Проспала вік.
Цей час осінній на зневіру
Мене прирік.
Лиш не забути б, як це – гасне
Багряний лист,
Не розміняти б з плином часу
Вітри на свист!

Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою засинають грози,
Ясніє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З моїх пісень.
10.2013



І на тихому-тихому обрії літ

Впродовж всьо́го життя на широких вітрилах
Пронесу я любов незбагненну свою.
Поселю її ген на небесних світилах,
Запалю щастя вогник – яскраву зорю.

Я зігрію очима споріднену душу,
Обласкаю усмішкою кожну струну
Серця цього найближчого, від чуття якнайтихшого
До гучної розпуки промовлю: люблю!

І незламна, й швидка, як ніхто справедлива,
Промчить згадка-стріла крізь реальність та сни.
Не згадаю образ, буду вірити в диво,
Збережу лиш найкраще з п'янкої весни.

Обігне пам'ять гнучко тривоги та смуток,
І відсіє лиш добре з коротких епох.
Не присвою любові своєї здобутки,
Та вшаную ту ніжність, що дав мені Бог.

І на тихому-тихому обрії літ,
Як накриють спогади серце печальне
І згадається мрій юнацьких політ –
Образ твій розжене хмари мого одча́ю.
16.10.2013



Озватися

Хочеться озватися у польоті птиці,
Променем яскравим в небесній блакиті,
Вітром натхненним, колиханням вітів,
Кришталевим дзвоном, різнобарв'ям квітів.

Хочеться озватися ранньою весною,
Березневим холодом, тихою журбою,
Хвилиною втіхи для чужого серця,
Живою водою з чистого джерельця.

Хочеться озватися усмішкою матері,
Скромною величчю постаті знатної,
Часточкою доброго у людині справжній,
Подвигом окриленим у справі відважній.

Хочеться докластися до справи важливої,
Мудрості вічної, сотворіння дива,
Праці важкої для легкої долі,
Терпіння одвічного, що позбавить болю.

Хочеться докластися до будівлі дому,
Як наріжний камінь, позабути втому,
Виростити дерево із розлогим віттям,
Де птахи співучі вберуться в суцвіття.

І себе відчути часточкою вічності,
Миттю, доповненням до життя чарівності,
Піщинкою берега за віки розмитого,
Течією теплою моря вкрай розлитого.
10.2013



Горлиця

На три пори року приспали,
На три пори.
І три рази ноги скували
Сухі вітри.
І тричі стихії долала
Одним крилом.
І тричі пороги збивала
Міцним чолом.

Кутами своїми гордилась
Аж три рази,
А з неба гризоти котились
У три вози.
Потрійної кривди набралась
На три життя
І три рази з домом прощалась
Без вороття.

І тричі її проклинали
За доброту.
І тричі любов випивала,
Мов гіркоту.
І три сторони відкривались
Її шляхам,
І горлиця сиза кидалась
То тут, то там.

А на четвертий бік подалася – проснулась.
До четвертого порогу припала – кров не хлище.
Як четвертий кут відшукала – здригнулась.
На четвертім прощанні з домом – дім ближче.

Як з четвертої чаші надпила – стало солодко.
Добро віддала до останку і не мстилися.
Вчетверте вона з кривдою говорила коротко,
З четвертої спроби їй небеса відкрилися!

Бо четверта сторона розхристана – це схід сонця.
Бо четверта пора року рясна – весна–красна.
Бо четверта стихія нескорена – вогонь серця.
Бо четверті вітри безболісні – подих щастя.
Весна 2014



Мовчанка

Я ніколи тобі не казала
Найпотрібнішу кожному фразу.
Ця мовчанка завзято в'язала
Не брехню, а таємну образу.

Може, сказане вмить горобцями
Відлітає до Чорного моря,
Щоб на серце не впасти рубцями,
Упивється солі чи горя?

Я ніколи тобі не казала
Те, що в думці ростила віками,
Лиш тихенько плечима знизала, –
Все осиплеться разом з пісками,

Все озвучене тліє повільно,
Все важливе стає неважливим.
Вже не золото – досі не срібло.
Все відсіється часом примхливим.
10.2013



А якщо забуду

А якщо забуду за весну –
Отже, лебедино не любила.
Розгорну свої зімнуті крила
І прокинусь з затяжного сну.

Я скажу "прости" ясному дню!
Мій найближчий, охмілілий, вірний,
Мій найперший раб, цілком покірний,
Що не викличе за сум мене на прю.

Неосяжною була, на жаль,
Вся чарівність дня цього відверта.
Та раптово – вся несправжність – стерта,
Мов знялась з очей густа вуаль.

Ти ж мені, мов неосяжна даль.
Не тому, що на сходину вище,
Просто серця зледеніле днище
Видам обітне горизонталь.

Ти мені – не втіха, не печаль.
Мабуть, винна я перед тобою
За любов, закутану у волю,
Що стискала, наче горло – шаль.
08.06.2014



Жодних перевтілення

От якби була я гостродзьобим птахом,
Мала крила дужі та тендітний стан, –
Я ширяла б небом, я творила б Бахом
Милозвучні ліки для душевних ран!

А якби я нотою билась в нотнім стані
Та лягла під пальці витончених рук,
То і струн, і клавіш, певно, було б мало,
Щоб відкрити світу серця мого стук.

А як лук стріляв би в ціль свою жадану, –
Тятивою стала б, натягнувши дух.
Свистом пройнялося б все повітря рване.
Так би пронеслася, так, – аж ріже слух!

А якби чиєюсь тінню стала раптом,
Що прийшла з світанком, народилась з днем,
То з усі куточків пила б світло залпом,
Вже б ніхто не стримав і тугим ремнем!

А коли мені б і зовсім не родитись,
Зовсім і не знати плоть свою людську?
А коли б нікому навіть і не снитись,
Мала б стільки того, що лиш синь морську?

Ох, була б я синню, що виходить з неба,
Та синіша навіть від покрову злив.
Жодних перевтілень вже мені не треба,
Бо собою бути – найдивніше з див.
09.2014



Дивуватись

Могли б дивуватись, та що дивуватись і з кого,
Бо завжди невірно були ми тлумачені світом.
Лиш Богом, напевне, одним тільки праведним Богом
Марнотно-колючим не були уквітчані цвітом.

Могли б милуватись. Милуйтесь, та лиш не собою!
На пам'яті в мене чудових людей не злічити,
Та зважившись гордо навік розпрощатись з юрбою,
То можна й на власних надіях розбитих спочити.

А люди чудові, мов чудо, нам трапляться всюди!
І чудом нам видасться їхнє щоденне вітання,
Аж вмить переповнить захоплення втомлені груди,
Відкинувши сум й неминучість години прощання.

І людяність, людяність конче потрібна людині!
Без неї, зажмурившись, падає з власного росту.
Я бачила, – краще нема, ніж маленькій дитині,
Що серцем на світ поглядає так щиро і просто!
09.2014



Заклики пошуку

Шукай себе! А знайдеш, то не плач,
Бо вже запізно битись у тривозі.
Себе за того, ким ти є, пробач,
Й прости за того, ким ти буть не в змозі.

Шукай себе! А знайдеш, то прийми!
Хто, як не ти, прийме цю спраглу душу!
Себе розгубленого міцно обійми,
Дай клятву пам'яті та честі непорушну.

Шукай себе й, знайшовши, – розгортай,
Неначе книгу, і близьким, і стрічним.
За помилки друкарські не картай,
Та коректуй коректором магічним.

Шукай себе, а знайдеш, то люби!
Відчуй себе у цій любові вільним!
Себе ти вже ніколи не губи!
Собі до скону будь єдино вірним!
12.2014



Заклики зцілення

Не плач, не картай себе, дівчинко!
Така твоя думка розхристана,
Аж тиха надія неприспана
В цій думці була заколисана.

Чи ти з цього жалю наситишся,
Чи з докором кожним мужнішаєш?
На шию ярмо собі вішаєш,
Та з часом усе ж сміливішаєш.

Не плач, не сумуй, моя дівчинко,
Дороги твої, ще незвідані,
Попереду всипані бідами,
Та хтось прикрашає їх квітами.

Коли свої сили розхлюпаєш
Й знеможено в тиші лежатимеш,
Коли цілий всесвіт кричатиме, –
Плоди цього жалю не жатимеш.

Не плач, не розжалуйся, дівчинко!
01.2015



Заклики любові

Люби весну та не картай за зливи,
За польові роботи, талий сніг,
За те, що ти в цей час найбільш вразливий.
Забудь, що ти роки від неї біг!

Люби весну у квітах, гордовиту,
Люби у травах запашні луги,
Люби весну туманом оповиту,
І полудневу спеку, до жаги!

Люби у цвіті яблуні та вишні,
У пелюстками всипаних стежках,
І за букети ароматів пишні,
За повноводність у гірських річках.

На три пори вона торік заснула
І зараз прокидається від сну.
Люби її за кожну, що минула,
Нелюбу і непізнану весну!
03.2015



Заклики й ознаки

Читайте книги, пийте молоко,
Любіть вологу та шануйте землю!
Моліться Богу, на добро й на зло –
На все в житті просіть благословення!

Кажіть: будь ласка, дякую, пробач!
Не бійтеся бездомного собаки!
І не зважайте на торби невдач,
Шукайте тільки доброї ознаки!

Готуйте їжу, їжа – це добро!
Діліться нею – це є добрий вчинок!
І не кажіть, що жінка – лиш ребро,
Бо в тім ребрі – душі перепочинок!

Згрібайте листя та косіть траву,
І завжди все робіть душі велінням!
З терпінням, по травинці, по перу
Звивайте гнізда іншим поколінням!
03.2015



Чарівні бойківчаночки

Чаруючи,
Лікують серце панночки
Сопілочки –
Чарівні бойківчаночки,

І співами,
Гаївками, маївками,
Забавами
За затінків відтінками

З зозулями,
Де "ку-ку-ку" між віттям,
Між вишнями,
Черешнями, в суцвіттях,

І "фіть-фіть-фіть" –
Весняночки-співаночки –
Цей спів століть.
Й сорочки-вишиваночки.

І чути рій.
І голуб до голубочки:
Лелій, лелій!
Голубка тягне губочки.

І: лей-лей-лей!
Ой, нене моя, ненечко!
Як цвіт лілей,
Так лю тя, моя лелечко!

І любо так
На серці раптом робиться
Тій панночці,
І колом хороводиться.

Й сама вже: лю,
Так лю, мої зозулечки!
Ви ж так те "ку"!
Сопілочки... Голубочки...
04.2015



Несказанне

"Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним."
Л. Костенко

Той екзамен вигадали Ви,
Пані Ліно, геній цього віку,
Чи його до вас ще прорекли
Злі вуста, яким немає ліку?
Та його, напевне, не складе
Змучена душа моя і п'яна,
Бо вже сотні років в блуд веде
Усмішка – мовчально-полум'яна.

Чи ж не щастя, як цвіте бузок,
Як ворожить липа колиханням?!
Я тобі, назбирані з казок,
Подарую пригорщі кохання.

Зачерпну долонями води –
Підсини свої блакитні очі,
А мені в долоні поклади
Те, чим очі поділитись хочуть.

Зачитай своїх думок вірші!
Нам дано пів миті до світанку.
Зріє ясний день в моїй душі,
Коли рушиш уст своїх мовчанку,

Буде най з неоднозначних фраз –
В них я коми й оклики розставлю.
Почитай мені останній раз
І довіку крапки не поставлю.

Нам приносять янголи у дар
Із обійм та поглядів розмову,
Щоб вона пробігли календар
Й оминула віхолу зимову.

Та, такі широкі, як покіс,
І такі ж підкошені, як трави,
Наші душі, рідні аж до сліз,
Наші душі голосно мовчали.

Як гучним мовчанням причастиш,
Все несказане залишиш несказанним,
Боячись, що серцю не простиш, –
Поцілунком закричу прощальним.

Може я отак і задихнусь
Тим цілунком, ніжним тим цілунком,
Та свого мовчання не зречусь,
І твоє взамін прийму дарунком.
05.2015



Декому

Такому рідному, далекому
У дар! На пам'ять! На віки!
Що без імен, – пишу я... декому!

В бурхливостях життя-ріки
Лежу слухняною та слухаю,
Чи не спускають нам плотів.
Мій послух буде запорукою
Для щастя нарізних життів.
Мій послух слову стане золотом –
Достаток духу проречу!
Моя молитва буде молотом,
Щоб всі вершини – по плечу!

Такі несуть нас різні течії,
То прохолодні, то жаркі.
Ми на розлуки є приречені,
Життєві води бо гіркі.
Та я не скаржусь, ні, я дякую
Тій річці днів, що нас вела,
Бо ніжність в серці є відзнакою
За ту любов, що вберегла.

До нього – рідного, далекого
Приходитиму в сни і в снах.
Мого оспіваного декого
Не відшукати в іменах.
13.05.2015



Завзяті дівчата

А у великих містах
У вікнах стоять
У темну пору
Самітні дівчата.
Там – у великих містах –
Щодня двадцять п'ять
Годин із упором
Стоять дівчата.

Що мусиш знати про себе і про мене?
Якщо не хочеш спати, – помрій про щось зелене.
Що мусиш знати про себе і про мене?
Якщо не хочеш спати, – римуй дурне й шалене.

А у маленьких містах
Ще довше не сплять,
До вікон ще ближче
Стоять дівчата.
Там – у маленьких містах –
Палкіше горять
Стожари й завзято
Стоять дівчата.

Що мусиш вчути уперше чи усоте?
Якщо не хочеш спати, – рахуй вогні навпроти.
Що мусиш вчути уперше чи усоте?
Якщо не хочеш спати, – люляй свої гризоти.

Рішучі дівчата не люблять спати,
Їх також не тішить в оманах блукати.
На них прокляттям лежить завзяття.
Нічниця – це їхнє щоденне розп'яття.
Вони беруться ідеї плекати,
Стратегії з грубої нитки в'язати.
Вони беруться думки сотати –
Не можуть спати.
05.2015



Не розумій мене

Не розумій мене, не шануй мене,
Не вертайся додому з цілунками,
Просто живи у снах! Просто живи і все! –
Крики серця довкіл відлунками.

Та не забудь мене. З часом згадай мене,
Як не слова, то й думки достатньо.
Просто люби мене! Чуєш, люби мене
Так, неначебто вперше й востаннє!
06.2015



Самоцвітами

Якби я знала, як тепер болітиме, –
Закрила б очі клаптем полотна!
Твоїми не п'яніла б зорецвітами
І не любила б, чуєш, не жила!

Якби я знала, як я сумуватиму
І як минатимуть повільно дні,
Коли тебе назавжди покидатиму, –
Не роздувала б з іскорки вогні.

Чи ще прийдеш у сни, чи ще примаришся?
Хоч раз у вічність подаруй привіт!
Якщо чекати, кажуть, – дочекаєшся.
Таких, як ти, чекають сотні літ!

Приходь до мене легко кожен раз,
Коли засну й забуду вкрити ноги.
Приходь до мене, наче не від нас
Втекла любов і сплутала дороги.

Буть поруч, як горить моє чоло!
Примарся, коли жар мене подужає!
Піклуйся та роби мені добро,
З тобою навіть при смерті одужаю!
30.06.2015



Подих вітру

Тож, що це між ними було –
Чи подих червневого вітру,
Чи янгол небесно-привітно
Любов почепив на чоло?

Та пестила ніжна рука
Чоло, наче янгол торкався.
І він так затишно всміхався,
Що віра міцніла хитка.
29.06.2015



Нове життя

І я почну своє нове життя,
Що налетить, мов свіжий подих вітру.
І я під ним трояндою розквітну.
І буде в ньому твердість і пуття.
07.2015

Люблю, коли біцухами натягую футболку,
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.

 
Вже гарненькі дівчатка у ліжку, мабуть
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
 
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
Головою в промисловій палаті
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Істерична невіста в автоматовій залі
Стогне із криками “Мене зобов’язали”
І лікаря кличе, той зачиня усі ставні
Каже “Я би не пускав сюди хлопців”
 
Тут заходить ще знахар, та човга ногами
І каже із помпою невісті в нестямі
“Годі вже рюмсати, гордість ковтаєм
Це не трутка, не вмер ніхто досі”
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Іоан Хреститель, що катував лиходія
Гляне на головкома, героя у мріях
Каже “Мов, о герою, але мов оце діло
Є десь яма? Мене от-от знудить”
 
Головком, усе муху ганяючи, мимрить
“Смерть усякому, хто галасує чи скиглить”
І, впустивши гантелю, тиця у небеса він
“Сонце”, типу, “не гриль, але курить”
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Філістимець шанує своїх вояків
При надгробках щелепи що розважують їх
Дударів у в’язницю й годувати рабів
Щоби потім послати у джунглі
 
Циган Дейві всякчас табори їхні палить
Зі своїм рабом Педро, що тили прикриває
У нього є фантастична колекція марок
Здобуть друзі & вплинуть на вуйка
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Геометрія цноти як плоть & кістки
Підручник Ґалілея поцілюючий
У Далілу, безцільну і на самоті
Сльози, що на щоках, то від сміху
 
Брату Біллу я дав би прочуханки, за тим
Посадив у кайдани на пагорбі тім
Ще туди би стовпів і Сéсіла Де Мілля
Щоби він міг померти щасливо
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Тут Ма Рейні й Бетговен клали спальні мішки
Там тубісти флагштоки озвучують &
Державний банк заробляє щось на карті доріг
Для домів престарілих і вузів
 
Я хотів би для тебе мелодій простих
Щоб утримать од безуму розум о твій
Остудить, заспокоїть, ослабить біль
Від знаття що намарне й безглузде
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
 
 
 
 
 
 
 

А для мене негода - вона у замащених берцях
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.

Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю ковток від окопної свічки.
Де в сухому кутку заспокоїться пес підопічний
Дотиканням руки, що збабіла давно від вологи.

І хіба то негода - за шибкою вулиця кисне.
Боже, дай хоч молитвою хлопця промоклого вкрити!
На врожай посилаєш Ти осінь таку дощовиту,
А багно із тягучої глини Ти шлеш ненавмисне.

Накрила ніч все темною габою,
Гуляє вітер одиноким звіром.
А чи зустрінемось іще з тобою?
Лойовий каганець тріщить, мов віра.

Ми якось розійшлися по-англійськи,
Немов блукаємо у мутнім меві,
А почуттів ще теплий гріє ліжник,
І вогник жевріє: не все ж померкло.

Крихкі і зболені бредуть надії,
І у пітьмі шукають перли світла.
А може ти залишишся у мріях,
Якщо слова мої розвіє вітер.

 
мов на мене раптом навели туман
я циганські очі покохав
циганські очі покохав о так
 
ей
циганко
 
на самоті усівшись біля вогнища
гадаю де ж твоє буття у світі?
і ти весь час неподалік на цих сільських ланах
усе ще думаєш про мене? о ти
циганко
 
ось я вийшов прямо на твій шлях повстання
отой що тягнеться мільйони миль
я цим шляхом йду по твою любов
і свою душу
її знайшовши не відпущу
 
гадаю вперше я тебе побачив
і твої сльози мовби вимовляли це
”мій хлопчику могла би так тебе любити
та перш за все тікати мушу геть
за мене два чужинці б’ються там на смерть
стрічаймось на старім гайвеї“
ей
 
мов на мене раптом навели туман
я циганські очі покохав
я циганські очі покохав
я циганські очі покохав
я циганські очі покохав
о так
 
у пошуках за кроком крок зазнав я болю і поразки
та йшов я на своїх колінах далі
коли вже впав зі сторони чув я ніжний поклик
твої циганські очі вірили і рятували
 
о врятувавсь я
і я кохаю
знай кохаю
тебе кохаю
бігме кохаю
 
 
 
 
 
 
 
 

Ридала мати: «Вбили сина!»
І проклинала Україну,
І рвала коси на собі.
Колола серце гостра голка,
В труні лежав її Миколка,
В якого очі голубі.

«Тебе ж, — волала рідна мати, —
Послали правду захищати,
Російську мову і народ.
Зеленський — кат, убив дитину.
А Путін знищить Україну,
Потопить у лайні Господь.

Будь прокляті всі українці —
Бендери, нелюди, злочинці.
Горіти в пеклі ворогам!»
Стояли біля гробу люди
І ненависть буяла всюди,
І захлинався дзвоном храм.

Не знала мати, що Микола
Ввірвався у Бучанську школу
І розстріляв там цвіт землі.
І зґвалтував малу Оксанку.
І п'ятикласницю Тетянку,
В якої очі голубі.

25.10.2025р.

Не нагадуй мені про себе,
Бо валізи осінь готує.
Заблокую споминів сервер,
Все минуле сховаю в тубу.

Не нагадуй мені про себе,
Зона серця вже недосяжна.
Не для мене моделінг-вебка,
На замках важкі саквояжі.

Не нагадуй мені про себе.
Посилання навіщо скинув?
Вже осіннє хмариться небо,
А я досі...чайкою скиглю.

Не позичайте почуття любові,
перлини слів, що лиш одній належать.
Високих замків, а ні вітру в полі,
щоб боляче не падати із вежі.

Сумління не ятри́ть борги любовні.
Самотина́ вінчається з зорею.
Ще не ввібрала погляди бездонні,
не задихнулась ніжністю своєю.

Лиш перейшла колючу грань терпіння,
і обпеклась гарячою сльозою.
Пізнала муку, рецидив тяжіння,
впивалася наливкою гіркою.

Та розганяла круків чорну зграю,
плітки решетувала через сито.
Не виправдовую і не картаю
кохання божевіллям оповите.

На жаль, блаженне щастя за порогом
колись покине мальовничі шати.
Заборгувала серце ненадовго,
тепер потрібно душу віддавати.

25.10.2025р.

І хто придумав цей затяжний антракт?
Я ніби в душному стою фойє.
І серця стукіт годинникові в такт:
І тук, і тук, бо він десь є, десь є...

Заходжу вглиб глядацького партеру.
Нервую: знайти його не можу.
(Так схоже на трагедію Вольтера.)
А ось балкон, амфітеатр, ложі...

І скрізь чужі, чужі для серця люди,
А я згубила ключі від раю.
Театр...температури амплітуда.
І де він? ...Назустріч йде! Кохає!

ПрянИть опалий лист, гірчить повітря,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:

Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
Розгублює по стежці сум червоний.

З навіртяного боку зовсім лисий.
І не шукають в нім поживи оси.
Однак мене щоранку тихо просить:
Не квапся , а поласуй барбарисом ...

Чорнота́ невидю́ща вмостилась на плечі.
Не шеле́сне за вікнами бурий покров;
стелить доля ласкаво перини лелечі,
та не може знайти їх незряча любов.

Ти говориш, що світла немає в квартирі,
якось лячно наосліп шукати свічу?
Як проміння злетить у індиговий вирій,
то тоді я тебе в небеса відпущу.

Зорі очі стулили, не чути зітхання,
серафими сповідують сонячні сни.
Найтемніша буває ніч перед світанням,
тож не бійся обіймів німої пітьми.

23.10.2025р.

Ликует путинский рашизм,
ликует тёмная Россия,
на вшивость сверится, на вшизм
славян Россия, как мессия.

Те собиратели земель,
те проповедники рашизма
серёж – иванушек – емель
под флаг построили фашизма.

И вот уже их главный вор
несёт славянам Украины
бесправье, смерть, голодомор,
войны разруху и руины…

Запущен смерти бумеранг,
открыт Пандоры чёрный ящик.
Не защитит ни чин, ни ранг –
умрёт и вящий, и не вящий.

Умрёт Россия-полицай,
в грехах покается Европа,
мир осознает до конца
какому злу в ладони хлопал.

19 марта 2014 год

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

***

Над іржею ковшів і коліс
Зависає невидимий ліс.
Ось від ляльки пластмаса-рука
У кафе за причалом гука.
Лапи сосен спиняють - не руш,
Ой, не їж тут чорниці та груш...

Морквяна поволока небес,
Ампутована зона ЧАЕС,
Крупні сливи, картопля, боби.
Ти купив задарма півдоби,
Зазирай у провалля вікна,
Вічне тут розпадається на
Бджіл медових, пелюстя, траву...
Напина вітровій тятиву.

Потерчатам - хати, дитсадок.
Перебендя натисне дзвінок,
Млява тиша-вужівна повзе,
Роздає антрацитні безе.
Мельхіорні тарелі, гриби.
Повтікали тіла від судьби,
Душі бродять, ось гілочка - хрусь...
Бачиш - вудку лаштує дідусь,
Є линки, пузані-коропці.
Полини-килими усуціль.

А якби знов упала зоря -
Чи хапав би школяр букваря,
Чи сказали б уголос про те -
Опромінене жито росте...
Пломеніє незламний мачок,
Тихий реквієм - між свічечок.

На брезенті - скелети котів.
Ти знайшов тут оте, що хотів?
Сотня фото розвалищ і плес.
У серпанку вечірнім - ЧАЕС.
2025


Аналіз ШІ:
Це глибокий, насичений образами текст, який перетворює Чорнобильську зону з географічної точки на метафізичний простір, де час, природа та людська пам'ять зазнали мутації. Світлана-Майя Залізняк використовує густу мережу метафор та сюрреалістичних образів, щоб зобразити Зону не як мертве, а як химерно живе місце, що існує за власними, потойбічними законами.
Аналіз образності та метафоричності поезії можна розділити на кілька ключових тем.
Ампутована Зона: Метафора Травми і Розпаду
Центральною метафорою, що задає тон усій поезії, є «Ампутована зона ЧАЕС».
Ампутація — це не просто залишеність чи покинутість, це насильницьке відсікання, жива рана на тілі землі та нації. Вона передбачає постійний фантомний біль — відчуття присутності того, чого вже фізично немає.
Цей образ посилюється метафорою «вічне тут розпадається». Це не лише пряма вказівка на радіоактивний розпад, але й філософське спостереження: самі основи буття (вічне, стале, людське) дезінтегруються, кришаться на «бджіл, пелюстя, траву». Проте ця трава і ці бджоли вже не є частиною звичного циклу життя; вони — продукти розпаду цивілізації.
Химерна Природа: Персоніфікація та Оксиморон
Природа в Зоні — не пасивне тло. Вона є активним, загрозливим і спотвореним персонажем.
Застережлива природа: «Лапи сосен спиняють - не руш». Природа, що бачила катастрофу, набуває рис охоронця або провідника, який знає про небезпеку.
Отруєна родючість: «Крупні сливи, картопля, боби» та «Ой, не їж тут чорниці та груш». Це образ "мертвої води", що дає неприродний, оманливий достаток. Життя буяє, але воно отруєне в самій своїй основі.
Загрозлива природа: «Напина вітровій тятиву» — природа готується до пострілу, вона напружена і ворожа. «Млява тиша-вужівна повзе» — тиша тут не спокій, а хижак, змія, що зачаїлася.
Небесна аномалія: «Морквяна поволока небес» — яскравий, але тривожний, хімічний колір заходу сонця чи світанку. Це небо, "хворе" радіацією.
Символ Зони: «Полини-килими усуціль». Це ключовий образ, що містить пряму алюзію: «чорнобиль» — це одна з назв полину. Полин, трава гіркоти, буквально вкриває «килимом» покинуту землю.
Зона як Чистилище: Образи Відсутності та Пам’яті
Найсильніший пласт образності пов'язаний з відсутністю людей та привидами їхнього життя. Зона населена не людьми, а їхніми слідами та душами.
«Пластмаса-рука» від ляльки: Це синекдоха (частина, що репрезентує ціле) покинутого дитинства і раптово обірваного життя. Те, що вона «гука» у порожньому кафе, створює моторошний образ луни, що кличе у небуття.
«Потерчатам - хати, дитсадок»: Один із найтрагічніших образів. Потерчата — в українській міфології душі нехрещених, загублених дітей. Поетеса «віддає» покинуті будинки та дитсадки цим душам, перетворюючи Зону на міфологічний притулок для неприкаяних.
«Душі бродять»: Пряма вказівка на те, що Зона — це простір, де «повтікали тіла», але застрягли душі. Вони продовжують примарне існування: «вудку лаштує дідусь», хоча риба («пузані-коропці») отруєна.
«Перебендя натисне дзвінок»: Алюзія на шевченківського сліпого кобзаря, носія пам’яті. Тут «Перебендя» — це сам сталкер, мандрівник, який приходить у мертвий світ і «дзвонить у двері» минулого.
Естетика Розпаду: Сюрреалізм і "Подарунки" Зони
Поезія наповнена образами, що поєднують непоєднуване, створюючи сюрреалістичну, сноподібну атмосферу.
«Антрацитні безе»: Геніальний оксиморон. Безе — щось легке, біле, солодке, повітряне. Антрацит — чорне, важке, кам'яне вугілля, символ промислового видобутку і землі. Тиша-вужівна «роздає» ці отруйні, неїстівні «солодощі» — це і є дарунок Зони: чорна, важка порожнеча, замаскована під щось привабливе.
«Скелети котів» на брезенті: Жорсткий, натуралістичний образ, що підкреслює тлін і крихкість життя.
«Пломеніє незламний мачок»: Мак — символ пам’яті про загиблих і водночас символ сну, забуття. Його «пломеніння» — це водночас і яскрава краса життя, що пробивається, і відблиск пожежі, катастрофи.
«Тихий реквієм - між свічечок»: Уся Зона стає храмом, де служать панахиду за загиблим світом. "Свічечками" можуть бути і поминальні свічки, і стовбури сосен.
Постать Сталкера та Фінал
Поезія звернена до ліричного «ти» — сталкера, який прийшов у Зону.
«Ти купив задарма півдоби»: Подорож у Зону — це купівля часу, але часу «задарма», знеціненого, вирваного з реальності.
«Ти знайшов тут оте, що хотів? / Сотня фото розвалищ і плес»: Це ключове питання до самого себе, до туриста, до митця. Чи можна "знайти" щось у трагедії, окрім її зовнішніх проявів — ефектних фото руїн?
«У серпанку вечірнім - ЧАЕС»: Фінальний образ. Сама станція, причина катастрофи, залишається в «серпанку» — туманній, неясній імлі. Вона є постійним, мовчазним, але не до кінця осяжним джерелом трагедії.
Висновок
Світлана-Майя Залізняк створює потужний міф про Зону. Це не документальний опис, а ліричне занурення у світ-привид. За допомогою метафор ампутації, спотвореної природи та оксиморонних образів ("антрацитні безе") вона показує, що Чорнобиль — це не подія минулого, а тривалий процес розпаду (фізичного і духовного), що породив власний потойбічний світ, населений душами, потерчатами і химерними породженнями мутованої природи.

Їм не подобався мій смак. Яка я на смак.
Не ягоди годжи, не суперфуд
Я звичайнісінька. Лю-ди-на.
Для них ці склади як для чорта днина
Вони виходять на своє ночне полювання—
Божих дітей цькування.
Вони не знайомі
З емпатією.
Апатією лиш нагодовані до несхочу.
Мене не хочете? Так я же і вас не хочу .
Моє існування виколює ваші очі, як
дзвінкі соски виколюють парубочі.
І хмари мені наливали доща на скроні,
Чи крапельниці в долоні….
Не пам’ятаю. Агонія.
Як ліки паліативу, чіплялась за наночасточки негативу,
щоб відчувати.
Що жива, що дихаю,
що ще виходить нота фа з моєї піднебесної чакри,
що навіть третина не прожита з цієї абракадабри.
Наступна соль, та що нота, хоча б не буде сипатись на рану,
уродливу,лікарняну.
Вам не подобається мій смак?
Я схожа на мак.
Квітуча, але наркотик, що створює незалежність від реальності.
Завуальована краса страшної дуальності.
Складаюсь з трамадолу , страху і болю.
Я кома чи в комі, після крапки чи життя
Реальность продовжиться чи відійде в небуття.

У вербові коси заплітав волошки.
Небо усміхалось, стало синьо трошки.

У кленовім листі заспівав тихенько.
Шепотіли хмари: "Гарно як, рідненький!"

У гіллі ялини таємниче дуже.
Вітер віти гладив: "Мій колючий друже."

Зазирав ласкаво в хатку на смереці.
"Скоро відлітати", - нагадав лелеці...

Лежав дідусь з відкритими очима,
в яких осколок смерті задубів.
В їдкій задусі плакала дитина
і не знаходила своїх батьків.

Вона запам'ятає, Боже правий,
до потойбіччя моторошну ніч,
як дім палав у вогняній заграві,
ракети рвали небо навсібіч!

Торкнулася до мертвої матусі
і не почула свій протяжний крик:
«Іди за мною, не тремти, Настусю» —
промовив янгол і у две́рях зник.

Повітряна тривога захлиналась
від власного безсилля і страху́.
Зжирала ватра меблі та дзерка́ла,
життя родини на своїм шляху́.

Будинок догорав на видноколі —
пожежники примчалися дарма.
Стояла тінь, на перехресті долі,
сама...

23.10.2025р.

Вона ніжно лобзала усі його шрами,
А шрами з’являлися знову і знов,
Вона жадала знати всі його драми
І мати маленьку спільну з ним кров...

Але він прокинувся, розплющивши очі
І зрозумів, що це був лише сон.
Снилась вона йому постійно щоночі,
І кохання топтало його, наче слон.

Він божеволів в потоці депресій,
Та зробити із цим нічого не міг.
Інколи це мало вигляд агресій,
Що зносили все з опори та ніг.

Інколи просто залазив у мушлю,
Наче морський рак-одинак.
Це шматувало його ранену душу
Й хотілося впасти, лежати навзнак...

Та він не здавався, й горів, наче Фенікс
Нестримно і вічно коханням палав.
Кохання прадавнє, наче археоптерікс,
Про нього вірші він їй мовчки писав.

23.10.2025

 
Хімія змін – променем лазера –
Твій бурштиновий стоп-сигнал
Збуди тéпло
Дай побачити як ти переходиш
Із усмішкою – до кімнати
І поселяєшся мені у думках
 
О забагато тебе
Біла сорочка й
Краватка
Біла сорочка й
Обручка
Обручка
 
Маліґанова юшка & Блум
Єврей єдиний отут
Сакса знуджують свячені рештки
Усе вибльовується на штані йому
Висадилась Моллі
Через гульфик Бойлановий
Усяка жінка чий вірний спить
Головою своєю у ногах її ліжка
 
Його рука
Його рука
За тижнями тижні
Його рука
 
Стівен не дасть руки
Жодній матері злотої зірки
Війна гарний бізнес оддай свого сина
Країна за мене хай умирає ліпше
 
О забагато тебе
За плитку херші мати продавай
Схожим на авто ставай
Є чимало їх
Усе що хочеш є життя
 
Усе що віддаси життя
Та неясно як
 
Розлітається
Все
Нараз
 
 
 
 
 
 
 
 

Не сумнівався в унікальності своїй,
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.

А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут? -
Я думала про це...й з'явилась сила.

Адже душа моя, мабуть, жива вода.
За мить пекельну лаву диво змило.
Ядро не спопелила стрімкості хода,
І вільною душа моя лишилась.

От всі такі розумні стали —
Ментально, бач, повиростали.
Покажуть, он, як треба жити,
Як підісрати, як провчити.

Навчать, як правильно тужити,
Як все долати до усрачки,
Як не хворіти на болячки
І просто суперменом жити!

Набридло все оце сприймати —
Життя не жить — конкурувати.
Так чом ми кажемо, що ми…
Ми — не тварини… Люди — ми!

Ми можем мислити, кохати,
Навчились жопу підтирати,
Штанці придумали, наділи —
А все одно в них навалили…

Пройдуть ще сотні років, певно,
Як зрозумієм, що даремно
Часу ми стільки-то просрали —
Століттями лише вбивали.

Життя бува — то раз лише,
Можливо, й ні… але хто скаже?
Усі ж то знають про це все —
Коли ж тоді до нас дійде?..

По факту — кожен мізки має,
А ось з вказівками — біда.
Як хто керує? Та як знає…
Ось тут й проблема виплива.



31.07.2025

Світ спускає собак,
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.

Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
стелить проліски плаєм.

Погукає: «Агов»,
то приходжу до тями,
бо кармічна любов
джерелом поміж нами.

Розбрелися сніги,
пухом впали на вії.
Сіль землі навкруги,
як сльоза ностальгії.

Чарівна́ заметіль
забуяє весною,
небеса золоті
між тобою і мною.

22.102025р.

Те, що в рядок упало
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?

Ти , читачу, вже вибач,
так сумно, сумно.
Ніби й золОтить осінь
своє з розмахом.
В лялечки умотались
веселі думи.
Ніби й не гусінь слово,
та й не імаго.

А до весни чекати
ще довго, довго.
Сіра запона грудня
вікно закриє.
Лютого муха біла
впаде на щоки.
Тільки у квітні кокон
відпустить крила.

Не знаю чому? —
Здогадуюсь,
що любить пітьму
і райдугу,
старенький трамвай
на милицях,
смарагдовий рай
у китицях.
Сидіти, отам
на лавочці
та зводити храм
Журавочці;
вбирати красу
мембранами,
озе́рну глазур
туманами.
Натхнення в душі —
криницею,
де хмари дощів
копицею,
де вітер кружля
рівниною
і пахне земля
ожиною,
де небо висить
сокирою
вже сотні століть
над прірвою.

21.10.2025р.

Вуальна осінь небо сумом прикривала,
І таємниць прихованих лягло чимало.
Але одна бентежить, незабутня досі,
Коли душа була оголена і боса,
Коли при зустрічі світи перевертались.
До ніг ти сипав зоряні корали.
Слова лились...Поезії прозорі роси...
Розплетені густі злотаві коси.
Вуальна осінь.

Хоча вітри грайливо листя обривали,
Все ж згодом задощило й холод, як у льосі,
Пронизував наскрізь дерева рослі.
І очі вже дивилися чомусь у простір.
А ніч мовчала, розстеляючи печалі.
Все ті ж вуалі.

світло упорядкованих електрокуль
хаотичне мислення і
блукання у пошуках краси
тихо, ледве чути власний пульс

блискавки теорій та ідей
від неможливих до
«а чом би й ні?»
досліджував Одіссей

сколихнути б відображення у воді
тіні житлових мікрорайонів
пусті місця скупчення людей
бурлеск асиметричних балконів

перший закон термодинаміки
циклічність подій
шкільні теми із ботаніки

це електричні метаморфози?

відрізок, промінь, чи пряма
і чи сталий рівень прогресії
яка різниця?
хіба не достатньо лиш… повітря?

зупинка, сфокусований кадр
смачне повітря, теплий дотик
шелестить у листі котик
піти купити молока

08.2025

У водограї бавились веселки:
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво в долонці...

І певне неба водограй цей не дістане,
Та зайченятам сонця другом стане.

 
Хто ізлякав тебе? Родилась на що, бейбі?
Обійми подвійні, чари твої, кохана
Родилась ти нащо, хіба не для гри?
Чи у екстазі, або у красі собі
 
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
 
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
 
Хоч кімната ця зимна, геть не йди, ти потрібна, бейбі
Як зогріватимеш, знай, о я кохатиму теж, як схоч
 
Бо я радий, авжеж, в твоїх чуттях, вірю, те ж
Хто ізлякав тебе, родилась на що?
Зажди. . . . .
 
Твій вершник явиться із-за повороту
Із тягарем, що знести ледь годний
Мішка зі сріблом & торби зі злотом
 
 
 
 
 
 
 
 

* * *

Вона поїхала у сутінки далекі, 
У невідомість, пристрасність і страх, 
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах. 

Вона поїхала в кохання, як у морок, 
В жагу, немов невигасла пітьма. 
Невдовзі їй виповнюється сорок, 
І стогне без джерел душа німа. 

Вона поїхала до борзого коханця, 
До бидляка, який стискає так, 
Мов демон, до безумного зухвальця, 
Що перемеле душу, як тартак. 

(Борис Костиря)

Пародія:

Вона поїхала у сутінки далекі,
Хоча навіювали думи жах
У тім гаю, де від жахної спеки
В лелек уже давно поїхав дах.

Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, де править пристрастю пітьма.
Бо, хоч тій жінці скоро буде сорок,
Ніхто за пишний бюст не обіймав.

Вона поїхала, до борзого коханця,
Що перемеле душу, наче млин!
Чому б за баксів сто до «іносранця»
Їй не поїхати на п'ять хвилин?

(ТетянаЛевицька)