Ця осінь моя і твоя
нано_осінь.
Для двох лиш таємне ім'я –
наче й досить?

У серці, в думках, на устах –
о, присутність!
Нейтринно проста й непроста
незабутність:
Великого Вибуху струс
у зіницях…

У морі житейських спокус -
хитавиця
гойдає космічний ковчег,
чи колиску?

Не дев'ять, не нано_ та все ж
близько…

І впору дихати неначе пити -
тремкої осені бродильна мла.
Хмільні «прощай» ковтаю, ніби квити.
немов печалі вибрати до дна.

В очах осінніх вихор падолисту,
гербарій драм, і дим, і далина,
і невимовний щем безодні вмісту,
як би вини, що схильна до вина.

Як би обіймів, зітканих із глиці
зелено-синя неба таїна,
де сосни охоронці не в’язниці,
а білий вирок – не земна ціна.

Кружляй зі мною спільниця і гостя,
губи одежі листя і трави -
не пеленою з крою передмістя,
а з теплістю: «вдихай мене, живи!»

Немов навколо не самопогуба,
а квітня жовкло-сонячна луна,
в якій байдужість опадає груба,
минає серця твердість кам’яна, -

у крапі суму, кровотечі часу,
по нотах мірно линути з пітьми
за позолотою осенестасу,
за обрії кармічної зими.

Стеле весна килимки.
Осінь бреде ваговита...
Травам одвік невтямки -
скільки снопів перевито.

Квітне бравурний пирій.
Жмут кропиви - на естраді.
Мат всюдисущий - в корі...
оповиває левади...

Хмелем уквітчаний тин.
Пижмо дзуміє... акорди.
Гасел прадавній сатин:
ми нездоланні та горді.

Сумнівів, Боже, нема.
Тешуться труни, ковчеги.
Шалик напнула зима.
Музі моїй - безберего.

Схоплено ягідку, нить.
Мати з ціпочком - ласкава.
Як зів'ядання болить -
колоса... тіла... агави.

2018

Зимно...
На небі вариться сніг,
аби на ранок осісти на трави.
Все так складається, ніби у всіх:
кава, робота, дзвонитиму мамі.
Осінь не хоче віддати права,
я ще чекаю на сонце і літо...

Суне помалу у шибку зима,
хай ця зима привід дасть порадіти!
Світ відпочине. Заглибиться в сон,
чашку какао і роздумів тишу.
І у зимі є глибокий резон.
Після затишшя - любов яскравіша.

Кучеряві хмарки пропливають у небі так низько,
Що, здається ось-ось ненароком торкнуться землі,
Їх відгонить далеко кудись шалапут той вітрисько,
Потім спати вкладається в ясена там на гіллі.

Той скрипить, ніби вітру співа колискову
Або в казку цікаву запросить тихенько його.
Вітерець відпочине, тоді пустуватиме знову
І шукатиме він усе нових веселих пригод.

2018 р.

в бальному вбранні
ходять нині дні
то кружляє сніг
з вітром на вікні

проситься до вас
в цей непевний час
в танці ожива
білокрилий вальс

білий-білий світ
двох сердець політ
де розтане лід
там любові цвіт

проситься до вас
в цей непевний час
в танці ожива
білокрилий вальс

там рука в руці
подих на щоці
мандри-манівці -
погляди оці

проситься до вас
в цей непевний час
в танці ожива
білокрилий вальс

22 Вересня, 2016

Т. І...
Не можу жити без кохання,
Немов без берега прибій, –
Неначе морок у світанні,
Я розчиняюся в тобі.
В твоїй надії і тривозі
Щодня бажань моїх сліди, –
Вони, як вихри на дорозі,
Увись здіймаються… – Пожди,
Моя невигадана мука, –
Вплітати паморозь в косу, –
Коли узяв тебе під руку,
Якщо на двох уже несу...
07.11.18

Синій туман. Снігове роздолля.
Місячним сяйвом сповитий світ.
Серцю приємно із тихим болем
Щось пригадати із юних літ.

Сніг, мов сипучий пісок, на ганку.
В місячний вечір такий, без слів,
Вбравши благеньку із кішки шапку,
Потай залишив я отчий дім.

Ось я і знову у ріднім краї.
Наче вигнанець, стою сумний.
Хто мене нині отут згадає?
На обійсті своїм я чужий.

Тоскно мені в соболиній шапці,
Хутро те не до душі мені.
Діда згадав я, згадав я бабцю
І кладовищенський рихлий сніг.

Всі заспокоїмось, всі там будуть,
Так улаштований світ оцей.
Чи не тому так радію людям,
Чи не тому так люблю людей.

Так от, розчулившись, ледь не заплакав,
І, осміхнувшись, душею згас.
Хату стару і на ганку собаку
Бачу неначе в останній раз.

1

Амбіційна шкварка, мисленевий іній...
Розглядаю ніші. Край прослав-спокус.
Ось корівки божі, кізоньки недійні.
Маже сухоребрик майонезом вус.

Напомадив заєць вуха пелехаті,
бісером посипав. Лелечко! - блищить.
А мене - у плечі - з липової хати.
Лобстери для мухи.
...рррозррриваю нить.

2

Грибники, кошулі...
Не печалься, душе!
Пролітає "Шкода" в листопадну рань.
Репнутих пеньочків та божків - не зрушу.
Хилитає віття псевдопектораль.

Продає Будення мухомори свіжі,
у кишені - шокер, цигарки, ласо.
Міражі...
тумани...
ружі...
бездоріжжя...
Типажі тасує посланець Тюссо.


2018

Коли будемо казати ми на чорне – біле,
То життя не буде гідним, як б не хотіли.
Звикли жити у неправді, нею поганяти,
Що віками заробляли, те будемо мати.

Не своє ми величали, не своє любили…
На ворога вікового витрачали сили.
Упокорені слухняно позгинали спини,
Вік за віком проживали з відчуттям провини.

Дружба кролика й удава, зашморгом на шиї
Відтинає і сьогодні дорогу до мрії.
І ні втрати, ні війна, для нас не наука,
Бо і досі бере верх та рабська сполука.

08.09.2018р. Надія Таршин

Її ніколи не було ніде,
аж поки не пішли поети... « в люди».
А іншої оказії не буде.
Поезія незряча... А – веде.
Не кличе, а дає себе почути,
і у часи нечуваної смути
охороняє спалені мости,
і не питає, – бути чи не бути,
коли ти зобов'язаний іти. 

А як її чекаємо! Весною –
і ранньою, і затяжною теж.
Читаємо осінньою порою,
папір іде на паливо зимою,
а літо й так гаряче. І без меж
леліємо своє – і сокровенне,
і те, що припадає до душі,
коли на серці вітряно і темно
і душі ці взаємно не чужі.

Вона єднає рідні половинки,
примушує за маму і дитя
іти на плаху, і до каяття
умитися сльозою ради Жінки,
і починати з іншої сторінки
своє іще не згаяне життя?

11.2018

В сумнім пейзажі за вікном
Дощі розмили барви літа.
У небесах розтав фантом
Блакитних снів. І білим світом
Холодний морок не назвеш,
Що над дахами нависає...
Душа ж надією живе,
Надії промінь не згасає,
Бо відчуваю я тепло
Твоєї ніжної долоні.
Десь за вікном - тумани й зло,
А ми з тобою на осонні.
Нам світло й хороше удвох,
У нашім домі - тиша й спокій,
І почуття, що дав нам Бог
На довгі і щасливі роки.
Наш дім у просторі пливе
Над суєтою і стражданням -
Крізь сіре небо грозове -
На крилах вірного кохання.

Не по мені фанати всіх мастей,
А надто ті, хто маскуватись призвичаївсь,
Хто словесами зводити навчивсь людей,
Коли вони в жебрацтві чи в одчаї.

З роботи йти не хочеться додому
Цієї надвечірньої пори, –
Коли стихає полохливо гомін
І тиша переповнює двори.
Зоріє неба таїна далека,
Над плетивом кошлатих споришів, –
У час такий і думається легко,
Й щось неймовірне коїться в душі.
Чому все так? Чи відповідь знайдеться
В хитливих смерках чи ще бозна-де?
Ніхто мені не скаже – тільки серце,
Та й то тоді, як тиша відійде…
05.11.18

Сонцемісячне сяйво красою наповнює світ ~
Світлотіні однаково грають на ликах & писках
Хай оспівують Сонце художник письменник піїт
А під Місяцем мліють ціловані ним одаліски

Місяцевий пегас не псуватиме зораних нив
І небесних копит не торкне сатирична калюжа
Колосками утіляться смисли які він зронив
А між них посміхнеться закохана в Сонечко ружа


*
Хто сприймає буквально & звик метушитись між ком
Хто в собі графомана ніяк подолати не може
А римується так що ритмічно гуляє альков
З перепою сусіда штовхнув на підмочене ложе

 
Кажіть нам про усе ніщо
оскільки ви вже тут
повідайте коронну суть
її збагнути щоб!

зірвіть покрови з маячні
розвійте миттю дим
гадаю вас несло сюди
звістити, отже і ~

Pеалії прості
софіти, звук пішов
у чому сміх, най знають всі
нехай для когось шок
мовчання, се
                    провальний стиль

в ефірі маппет-шоу!





 

Осінь в танці закружляла листям золотим.
Різнобарвним покривалом заквітчала дім.
Літо тепле відлетіло в неблизькі краї.
і з собою прихватило почуття твої.

Я дивлюсь тобі у очі, моря глибину,
бо завжди кохати хочу лиш тебе одну.
Та холодні твої руки мов зимою лід.
Не уникнути розлуки нам на сотні літ…

Не почавшись закінчився літній зорепад…
Вже у вічність задивився наший листопад.
У засніжені простори матінки-зими.
Зберегти кохання пору не зуміли ми…

Сонцемісячні хлипи росою забризкали світ,
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.

Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростки з графоманистих грядок.
Ох і лютий шкідник! Сколопендра! Оса! Шершень! Ґедзь!
Ще й заклинило сміхом мою поетичну гармату.

Звик строчити кошлато, без логіки, рими та ком,
Ковтунисте рунО випліталося із закарлюччя.
Та катюга-Сушко потягнув в сатиричний альков,
Мій потужний талант камасутрою гумору змучив.

Я хотів огризнутись, погавкати дзвінко у тиш
І покликати зграю таких як і я графоманів.
Та розбіглась братва, у пологах дописую вірш,
Шепче вирок Пегас: - Цей твій опус, невдахо, останній.

Похмелитись пора. "Бензобаки" заправлю в куми,
В неї гарна меляса - ковтну, то цвіту, наче ружа.
Місяць блимнув й погас, сонце з розпачу стало німим,
Між ногами від горя набігла таланту калюжа.

07.11.2018р.

Борщ

У жінки тільки борщ у голові,
Варехою у казані шурує.
А чоловічок - схимник-херувим -
З Венерою жадає сабантуя.

На вушко про любов їй "бу-бу-бу",
Потроху ззаду мнякаю м'якушки.
Дружина ж одкопилила губу
І пробує на смак гарячу юшку.

Пішов у наступ! Заштовхав козу
Під пахву і хутенько до алькова.
Шепоче мавка: - Ну ти й телесун!
Не вдовольниш - борщу не буде й плову.

Амур волає: - Браво! Молодці!
У захваті мене за пейсик смика.
Потрапила ув еротичну ціль
Потужна термоядерна голівка.

Кипить казан із м'ясом на вогні!
Фінальний залп! Нема уже картечі!
Жона питає: - Муже, зголоднів?
Ходім на кухню, борщика похлебчем.

06.11.2018р.

Ой не шумлять верби,
Не гомонять тополі,
Лежить козак мертвий
У широкому полі.

То не шабля турецькая
Його порубала,
То не куля шляхетськая
Його наздогнала,

То чудовиська крицеві
В повітря гатили,
Бідному українцеві
Допекти хотіли.

Заскочила нас війна
Зненацька удома,
Коли скінчиться вона,
Достеменно невідомо.

Скільки забере життів
І скільки скалічить
Невідомо й поготів,
Їх ніхто не лічить.

Дипломатії поразку
Ми бачили в Мінську -
Одягайте, хлопці, каски
І гайда до війська.

Захищайте Батьківщину,
Поки в кулуарах
Імпозантні мущини
Щойно з Канарів

Розпаюють Україну,
Нас не попитають.
А хлопців у домовинах
Сім'ям повертають...

Нова ера близиться,
Дарує надію,
Що добро возвиситься,
А зло збанкрутіє.

І коли в країні безлад
І гнила верхівка -
Наша зброя насамперед
Слово, а не гвинтівка.

Іспити та заліки -
Не головне в освіті.
Складімо мозаїки,
На друзки розбиті.

Тоді й воля буятиме
Від Сяну до Дону,
Коли правда лунатиме
Гучним баритоном.

Зазоріють зорі срібні
Для нас яскравіше,
Люди знову будуть рівні,
Як колись раніше...

Наче струнка,
ноги і руки цілі,
та поряд,
немов на прицілі,
інвалідний візок
за собою тягає
душа.
Вона
не питає,
коли надійде біда.

На сторінці життя
ейфорія,
а душа все при дії,
при ділі...

Я прийшла до своїх. Як приходять у дім до родини.
Як же тепло мені, як радісно тут на душі!
Ті, хто мають стосунок до неньки, до Лемковини,
Не сторонні. Не дальні. Не заздрісні і не чужі.

Ви родина моя. Велика і щира без міри.
Я обличчя ці рідні (хоч багато їх!) упізнаю.
Ми з одного корінчика, пагони спільної віри.
Наші предки жили в Закерзонні, немов у раю.

Тик, жили і жили… До фатального того вигнання.
Депортація – кара, що випала лемкам з небес.
Не змінити минуле. Ми прагнемо просто визнання,
Бо несила нести вже тих зболених спогадів хрест.

То по людськи було?! Та нас просто згребли, як непотріб!
Нині ти ще господар, а завтра – вигнанець в світи…
…Голосили жінки, відкладаючи щастя «на потім»,
І сивіли діди від нежданої тої біди,

І не знали батьки, як нехитрий свій скарб боронити,
Як на воза тісного узяти з собою хоч щось…
І мовчали від страху іще не народжені діти.
Не збагнули ще села – а що ж то таке відбулось?

Вчора в церкву ходив, а сьогодні її підпалили…
Вчора пас ти худобу, а нині під дулом стоїш…
Боже милий! Де взяти на все те ще трішечки сили,
Як не впасти у розпач і вижити, вижити лиш!


…Нас везли у вагонах…не СВ. У товарних вагонах.
Ми губили дітей і втрачали стареньких своїх.
В документах писало, що все то було «по законах»,
А насправді то злочин. А під небом Господнім – то гріх.

І хтось мусить узяти на себе велику провину
За скалічені душі, за смерті, за сльози гірки.
І хтось мусить сказати, за віщо оту Лемковину
У тих жорнах диявольських нелюди терли такі.

Я не помсти жадаю. Я хочу, аби справедливо
На державному рівні нарешті сказали мужі:
ДЕПОРТОВАНО лемків. Насильно. Безжально. Жахливо.
Пошматовано долі і кинуто в землі чужі.

Моє серце від того не стане спокійніше битись,
Я любитиму землю, яку відібрали в дідів.
Але знатиму твердо, що правди побільшає в світі.
Діду Петре, ти чуєш? Ти так того сильно хотів…

20.10.2018 р.

В коморі – морок. Тимчасово призупинено відпуск.
Бо дуже важко зрозуміти, де – олія, де – віскі.
Не переплутати б з морозивом смачним
дріжджі «Львівські»;
а ще б – не трапивсь замість пані
(прости Господи!) пан.
(…Попереджав кінцевий бенефіціар «Обленерго»:
«Не викликайте податківців, бережіть мої нерви!».
Тепер от маємо, що маємо…
Ні-ні, ще не вмерли,
та куражу не вистачає
на святковий гопак).

Єдина втіха – листопад: сухий і поки що теплий.
Без допомоги коньяків споживачі ще потерплять.
Життя наразі проминає
не в шаленому темпі:
авжеж, не літо.
Ще півроку – до лопат, хай їм грець!
Нехай живе та кригу плавить потепління глобальне!
А пощастить – іще й до пенсій по півсотні добавлять.
А поки морок – хоч би нам
не зіштовхнутись лобами,
щоб нашій бійці не радів
ніякий спритний гравець.

1

"Напишіть про мене..." - смиче нить Клариса.
Потяг пролітає тиху Березань.
У її дівчатка - чужоземця риси.
Муза шепче "...слухай, серця не порань".

Полюбила, чулий. Розлучатись - ніяк.
Спілкування скайпне. Приїздив, авжеж.
Європейка смугла, незалежна в діях,
милого показує - збудника пожеж.

Донечка дрібненька бачить на екрані
таточка-індуса. Привид... моноліт.
Няня повідгонить комарву, варанів.
У селі в бабусі потішає кіт.

2

Той Франциско тлустий, очі хитро-добрі.
Розумію. Знаю алгоритм оман.
Вже моя Полтава.
Золотіє обрій.
Поведе безлюддям досвід-доберман.

2018

Коханню як ламають підло крила,
я бачив у своїм житті не раз.
Нещадно рвуть наповнені вітрила,
відверто не шкодуючи образ.

Любов брела, я видів, світ за очі
вся почорніла від гнітючих дум
і в темряву густу сирої ночі
стікав пророче невимовний сум…

Знеможена від зрад, уся безсила,
схиливши долу очі, повні сліз,
вона страждала, опустивши крила,
і мовчки все ступала під укіс…

А ті висіли, зламані презирством,
байдужістю чи покликом їдким,
чутливі до обману й лицемірства,
знівечені стосунком нелюдським.

Було коханню невимовно скрутно,
в життя його прийшов найгірший час.
Сердешне шепотіло ледве чутно,
молило Бога про останній шанс…

Наповнив вітер знову щоб вітрила,
червону нить щоб віднайти в житті,
щоб зажили його подерті крила
і щастя відшукали в висоті.

Допоможіть же ви своїй любові,
немов зіницю ока бережіть,
пісні співайте їй лиш веселкові…
В коханні, люди, тільки й варто жить!

Неначе той безкрилий птах
Я падаю кудись у прірву,
Охоплює лиш переляк,
Що розіб"юся об каміння.

Чи до добра чи до біди
Оце таке мені наснилось?
А мою душу холодить
Видіння те нічне жахливе.

Та заспокоюю себе
І згадую, як у дитинстві:
-Ростеш, дитиночко, ростеш, -
Казала бабця на такі сни.

Куди ж рости?Уже літа
Прийшли із досвідом до мене.
Хіба, що творчо ще зростать,
То не завадило б, напевне.

2018 р.

Ну ти подивися який борзописець!
Пером безупину шкребе!
Ні риба, ні м'ясо. Ні сонце, ні місяць,
Знайомтесь: вельбучне цабе.

Читаю творіння - аж серце калАта!
Оце головастик утяв!
Хотів критикнути та, мабуть, не варто -
Обпудиться з ляку дитя.

Піїта сьгодні зібрався хвалити,
Ще й вушка помажу медком.
Хай пише спокійно своє тинди-ринди
І доїть з бичка молоко.

Блідаве світило путі освітило,
Кувікнув у ніч какаду.
Скиртую. Віршець настромляю на вила,
На вежу погною кладу.

Старався невдаха творити про вічне,
Природу, любов ітд.
Все добре, "маестро". Компост поетичний
В сатирика не пропаде.

А "майстер"моторний, працює до ночі,
Шикує словечка в ряди.
Збігають по щоках солоні струмочки,
Похлипай зі мною і ти.

06.11.2018р.




Вишні

До природи змалку небайдужий,
Описав дуби, веселку, град.
Хоч і гарні на папері ружі -
Люди цікавіші востократ.

Лан із житом - аж до виднокраю!
Зерня восени посіяв дід.
Щовесни нові сади саджає,
Яблуками й медом пахне світ.

У злодюги хата за парканом,
Пси і дріт колючий в три ряди.
Милосердя не очікуй - марно,
В нього друг - баблоси, а не ти.

Люди, люди,- суміш чорно-біла,
Все укупі - грішне і святе...
А фінал один - сира могила,
Хрестика поставлять ітд...

Крадем, брешем, тонем в оковитій,
Жіночку щодня - носком, під дих...
То навіщо жить на цьому світі,
Залишати пляму чорноти?

Може, накосячив десь Всевишній,
А чи я побачив щось не те...
Напишу вам про квітучі вишні,
Відпочину трохи від людей.

05.11.2018р.
Прозаїчне

То що - писати знову про любов?
Невже не надокучило громаді?
Повірте, утомивсь і я (їй бо!)
Лежати вік у жінчинім халаті.

Між груденята носа утопив,
Ручицями обняв м'які пампушки.
Годину вже цілуються пупи,
Летить до стелі пір'я із подушки.

Усе як завжди. Втратив інтерес,
Тамую від краси зубовний скрегіт.
Ще трохи - і завию, наче пес,
Бо хочеться романтики, елегій.

А, може, треба стати чабаном
І залягти у травах між овечок?
Та молодиця каже: - Коник, но-о-о!
І ноженята "геп!" мені на плечі.

Рвонула плоть гаряча в небеса,
Амур у зад ввігнав любові шпичку.
Панове, пропущу один абзац,
Утішити потрібно молодичку.

Немає сну. Над мавкою навис,
Не витримав - кручу у "гайку" "гвинтик".
В душі нірвана, еротчний бриз...
Ну як мені кохану не любити?

06.11.2018р.

Т. І...
Давай домовимося зразу,
Без дорікання і плачу, –
Ти забуваєш про образи,
А я – про ревнощі мовчу.
І щоб самих себе не мучить,
Порозуміємось, авжеж, –
Я не торкаюсь тем болючих,
А ти – ніжнішою стаєш.
І зі спокійною душею,
Коли це так – всім розповім, –
Ти стала радістю моєю,
А сам я – захистом твоїм…
05.11.18

Приїхала я по лисички
в село до рідної сестрички.
Неділю витріщала беньки
на кулінарні витребеньки!
На рульку, голубці, печінку,
борщ, запіканку, зрази, шинку,
салат, кулагу, квашенину,
язик, тефтелі, смаженину,
ковбаски, бограч, бануш, фляки,
сир, галушки, рубець, форшмаки,
вареники, суп, бараболю,
гречаники, гарбуз, квасолю,
кров’янку, деруни, паштети,
биточки, «Київські» котлети,
шпик, підчеревину, сардельки,
реберця з чорносливом, стейки,
грибочки, шубу з оселедця,
налисники, теляче серце,
млинці, оладки, верещаку,
пиріг з корицею і маком,
мочанку, кльоцки, полядвиці,
і коровай, і паляниці!
Лящів, карасиків та щуку!
Коньяк, горілку, медовуху,
вино, спотикач, калганівку,
лікер, слив’янку, пунш, перцівку,
настоянку, глінтвейн, сивуху,
ситу, шампанське, хріновуху,
калинник, самогон, зубрівку,
третяк, наливку, цитринівку.
Квас, лимонад, узвар і пиво!
Щоб всім жилось отак щасливо!
Смаколиками хлібосільно
гостей частуєш, Україно!

Зірки в калюжі купались:
Бризги летіли у боки.
Небо в задумі луною хитало:
З зорями вічні мороки.

Плюхалось сонце в озерці-
Барвами води ясніли.
Тішилось небове серце
І напувалося сили.

А океану долоні
Жалісно неба благали,
Щоби хмарин пригорнути,
Хвилі б їх радо вітали.

Тішили води небо...
Золотомрії гойдали:
Сяйво, що падало зверху
Множили і повертали...

У США вмирає мультимільярдер,
вже черги лікарів кілометрові!
Щоб знаний верховода не помер,
всього лиш необхідна пінта крові.

Півлітра тільки, та не в тім біда,
бо рідкісний потрібен вельми донор!
Такий на п’ять мільйонів випада
один, – проголосив найкращий доктор.

І хворий шле гінців у всі кінці,
любі він ладен заплатити гроші.
Таки знайшли ті браві молодці
безцінну кров – в Одесі, в діда Мойші.

Сказав той посланцям, – Нема проблем,
всього мільярд і я уже на „цирлах“,
а щоб уникнуть будь-яких дилем –
„бабло“ доставте спершу, хоч на крилах.

Ті стали говорити про цейтнот,
що кошти хворий зразу ж видасть чеком,
покине тільки смертний ешафот,
і нагородить ще його й кешбеком!

Та Мойша посміхнувся лиш на мить, –
Не вірю хворому і вам цього не раю,
переливання може все змінить,
бо свою кров я достеменно знаю!

За вікном - без п'яти п'ятниця,
Я спросоння все вештаюсь поглядом
По слідах четверга-горе-зрадника:
Вже зіпсований і не відтвориться.
За вікном - без п'яти зоряно,
Все не сплю, розтривожена втечею
Цього дня.
Він закінчився втомою,
Починався, авжеж, недоречністю.
За вікном - без п'яти музика
Від будильника змусить прокинутись
І пробачити зраднику пустощі,
Він повернеться, певно, за тиждень
ще.
За вікном - без п'яти звершення,
Ледве очі розплющила.
Повагом
Я заварюю тільки-но змелену
Каву.
П'ятницю вже не зіпсовано.

Осінь, море, хвилі, пляж,
острів, берег, шум прибою.
Хмари, сонце, сосни, кряж,
дюни, тиша, ми з тобою…

Небо, чайки, далечінь,
крові пульс шалений в скронях.
Серця стук, безмежжя, синь,
щастя у твоїх долонях.

Ліс, поляна, теплий бриз
і дерев осінні шати.
Моцарт, музика, каприс,
рондо… Хочеться кохати!

Т. І...
Як серце вірним бути змусить
І все лишити, як було,
Коли чуже волосся русе
Мене зненацька обплело?
Чим затінити очі Музі,
Аби не бачила, що є, –
Що вже обіймів ніжних вузол
Дихнути горлу не дає?
Немов сьорбнув ковток отрути
І стало мало волі й сил,
Щоб зміг од грішниці чкурнути,
Мов сік з ущільнених давил.
Не все мина само собою,
Із неодмінним забуттям,
Якщо не діляться надвоє –
Сумління, вірність, почуття…
05.11.17

Вояж
А море штормить! Бурунами заплигує в небо,
Баклани та чайки сардинки хапають між хвиль.
Я в бурю іду! Ув адреналіні потреба,
В порепані длані в'їдається намертво сіль.


Тут гарно. Немає сатириків і людожерців,
Не бачу пацяток у клуні й охвістя кози.
Хай сніє людва в пилюзі між брошур і книженцій,
У власні писання сумні умочає носи.

Одірваний бакен в кільватері сонно моржує,
Поблимує оком і мовчки "Рятуйте!" кричить.
Частину життя проживають поети усує,
Бажаючи власний талант розміняти на мідь.

Діра у вітрилі! Забемкала ринда у шкотах,
До берега треба, а вітер у море несе.
Невже утоплюся або заковтне кашалотик,
Дружині-ласкавиці не розшнурую корсет?

Нема маяка, ані пірса, ані хвилеріза,
Уже не до сміху, я квола людина - не кит.
Форштевнем у скелю з розгону баркас настромився
І до Посейдона у гості лечу за бушприт.

Зловила у сіті знетямлена кораблетроща,
Стрибає на хвилях голівка моя кавуном.
Вчуваю прибій, зрію берег високий крізь дощик,
А море штормить! Тягне крабик за пальця на дно.

04.11.2018 р.

Море

Понт Евскінський, наче, без "понтів" -
Ні тобі цунамі, ні мусонів.
А у мене виводок котів,
Невеличкі, десь такі як поні.

Зняв рейтузи, плавки, паранджу,
Із розгону "Бух!" у води сині.
Плавати одного в морі вчу,
За буйки цургеню на чуприні.

Волочу на дно секунд на п'ять,
Щоб звикав до моря-окіяна.
А жінки із берега кричать:
- Що ж ти робиш, гицель окаянний?

В бурунах із ним танцюю вальс,
По обіді плаваємо брасом.
Я готую котика в спецназ -
Буде диверсантом-водолазом.

На губах просохло молоко,
Котик на очах щодня мужніє.
Щоб не втік, то якір із цепком
В нього день і ніч висить на шиї.

Та піднесли небеса сюрприз,
Ворон недарма учора каркав:
Втік вусатик! Цепа перегриз!
Налякав до гикавки вівчарку.

Рушив на ловитву. Змучивсь - ох!!!
По підвалах аж до ночі швендяв.
Я тепер досвідчений - не лох,
Кіт сидить у кліті для ведмедя.

Сонце впало за далекий пірс,
Шпацирую по пісочку босий.
Завтра - в море. Романтичний бриз
Обіцяють метеопрогнози.

03.11.218р.

Все не так?

Сьогодні мудруватиму. Ачей
Мої думки вам стануть у нагоді.
Красуня - насолода для очей,
Жона розумна - джокер у колоді.

Сяйна Венера знадами на біс
Удень і уночі під носа тиця.
А ти, щасливцю, сомиком крутись,
Кумиру догоджаючи в спідниці.

Розумна пригодовує борщем,
Увагою та словом ваговитим.
Кричить мужик: - Любові хочу ще!
Мені без тебе, любонько, не жити...

Моделька ніжку мужу в руці "Бух!",
Погруддям по губах торка грайливо...
Розм'якнув чоловіченько-лопух,
Кишені із баблом глитнула прірва.

Націлився баранчик на вівцю,
А півень курку на травичку кличе.
Помацав литку? Йди тепер, працюй.
Чи все не так, шановний чоловіче?

05.11.2018р.

Планета сонця. Планета сміху.
Сюди приходять малі і великі.
Сюди усі ми колись прийдем.
Тут світить сонце і грають хвилі,
А пісня вітру здіймає крила.
Це наш омріяний рай - наш Едем.

І призахідне сонце кличе в останній шлях,
І притишене реґі у вухах.

На давніх фото ми й досі разом,
А в голові ще лунають фрази.
Я прокидаюсь, а вас нема.
Усе частіше німа самотність
Без просу ходить до мене в гості,
І снігом з неба паде зима.

А омріяне літо кличе в останній шлях,
І притишене реґі у вухах.

Хто може знати, коли підемо?
Хто може знати, чи вас знайдемо?
Хто буде з нами в останню мить?
Але я вірю у вічне літо.
Зустрінуть друзі, тепло і квіти,
І наше реґі там прозвучить.

І призахідне сонце кличе в останній шлях,
І притишене реґі у вухах.

Люблю вночі блукати стихлим садом,
Коли печаль на віти осіда.
І свіжу прохолоду п`ю я радо,
І ніч така грайлива й молода.

Гілля куняє під легеньким вітром,
І лівий берег* – зоряний увесь.
Чумацький шлях немов спустився хитро
З обридлих і засмучених небес.

І простелився рівними вогнями
Від обрію – до обрію кудись…
Мов дотліває вогнище у ямі,
Куди його низвергла горда вись.

І вітер - щонайдужчий - не змете він
Мереживо квітуючих жарин.
Мов пам`ятник титану Прометею –
Негаснучий і сяючий камін.
*Лівий берег Дніпра.

4.09.7526 р. (Від Трипілля) (4.11.2018)

 
ув оголеній фазі року
змій лишає піфійські ключі
на світлинах спостерігачів
вдаючи, ніби все неглибоко

в заяложеній маячні
грає реґі на шлакоблоках
словоблудять приватні блоґі
& ненависть шурує в печі

проз урочу поодинокість
злотосічних вічей нічних
згинь у морок & знову почнись
недовершений світе жорстокий
понад обрій іржаві мечі

& нікому не віриться в спокій
із давно неважливих причин





 

Чому мені сумливо на душі,
коли тебе побачу чи згадаю?
Не знаю…
І пишуться такі ж сумні вірші,
і серце пошматоване ридає…

Навіщо, люба, доля нас звела
в осінній час, журливим листопадом?
Випадок?
Своя доріжка кожному лягла,
чи подолає всяк з нас свій розпадок…

Куди моя стежина приведе,
що губиться ген-ген, за небокраєм?
Не знаю,
чи взагалі тебе зустріну й де…
Нічого, Боже праведний, не знаю!

Сиділа захмеліла і німа,
крутила кутик чорної хустини.
Хтось щось казав, хтось вів її дитину
в сусіди ночувати, хтось знімав
рядно із люстра, хтось її втішав
словами про героя і звитягу...

А їй здалося, що останнім цвяхом
забилася в труну її душа...

Осінь створена саме для самоти,
Без умов, варіантів, альтернатив.
Проти неї нема захисних вакцин,
Осінь всі твої острахи воскресить,
Ти для неї - ніхто, ти - пожухлий лист,
З нею кожен - не той, ким він був колись.

Хто усім усміхавсь - ворогів нажив,
Хто улітку був твій - той тепер чужий,
Відступився, хто спершу тебе беріг.
Восени не буває прямих доріг,
Хто йшов шляхом - скрадається манівцем.

Але знай, все минає. І навіть це.


10.10.2018.

Немає правди де подіти.
Своєї правди перебір.
Щодо чужої – вражі діти
ведуть до суду на розбір.
А там сліпа, як «день», Феміда
і аргументів тонн зо дві.
Французьку «знає» син сусіда:
- Така ач, дядьку, селяві.
Така, така, аби не гірша.
Земля одна, планет аж дві.
І я живу на тій, що більша,
бо там є "правда" й се ля ві…

11.2018

У кота нірвана! Не буди!
Спить на пузі у вельбучній позі.
А у мене день і ніч труди,
Жінка й теща лускають по носі.

- То не так, і це не зовсім те! -
І від злості надимають щоки.
Моркви їм із яблучком натер -
Я зятьок у догоджанні ловкий.

Прицургеню "мані" - "цап" й нема,
Уночі в куточку плачу нишком.
Капітал скопичує маман,
Доця - поетеса, хоче книжку.

Не купую рік уже трусів,
На шкарпетках - латочка на латці.
Лиш смокчу від ковбаси гузир,
Крейду їм, поповнюючи кальцій.

А жона заглитує кав'яр,
Курагу, горіхи, авокадо.
Щоби мозок лепсько працював
І росла ушир ума палата.

Все для вас, шановні читачі!
Назбирать лишилося три тищі.
Не соромся, любонько, "топчи"
І сідай писати знову вірші.

03.11.2018р.

Щастя нам тільки-но сниться...

Ой, не дізнаюсь ніколи,
де і яка ти є, доле.

Може, у казці жар-птиця?
Може – тополя у полі,
а не у жмені синиця?

Може моя половина
мавкою в лісі блукає?
Може, русалкою плине
за течією Дунаю?

Маю я шаблю, і люльку,
маю і коника-брата...
Є полонянка у турка
і заставляє ризлука
іншої долі шукати.

Ой, не її я чекаю
і не тому я загину...
Маю заботу єдину
у поневоленім краї,
де захищати я маю
долю своєї країни.

11/18

У темнім лісі втрачених думок
Бредеш, як птах, заплутаний у сітях.
Чеканить доля невблаганний строк,
Де щастя згасне, щезнувши у митях.

В туманнім небокраї самоти
Надії розпадуться на частини.
І таємничий ліс із темноти
Постане садом, де цвітуть цитрини.

7 жовтня 2018

Зірки запалених свічок
І темінь неба...
У вирії ніжнодумок
Лечу до тебе..
Я зірку спогадів несу
В яснодолоні -
Нехай торкається вона
Твоєї скроні.
Тендітне сяєво свічі
Нас поєднає -
Мерехкотітимеш мені
Зорею Раю...

Так тепло, хоч Покрова одцвіла
Рясним жовтогарячим падолистом,
Ми ще купаємось у сонця промінцях
Та славимо красу оцю одвічну.

Калина, мов дівчина молода,
Дає червоні щічки цілувати
Теплому вітерцю, який літав
І чемно запросив потанцювати.

Шипшина, хоч колюча, та усе ж
До себе кличе, щоб плодів нарвати,
Смакуйте ягідками глоду теж,
Що обліпили кущ, легко дістати.

Достигла також чорна бузина,
Варення з неї і смачне й корисне.
Це щедра осінь пригощає нас,
За ці дари їй дякуємо, звісно.

2018 р.

Мені іще іти й іти
із піднебесної додому,
але видумую світи,
які нікому невідомі.

Чистилище на цій землі
не гріє душу окаянну.
Я ще не їду на ослі
і, даленіючи, не тану.

В поезії – не чародій,
не апелюю як раніше, –
ви чуєте, це я! Живий!
Є епітафії на вірші.

Везучий, майже як усі.
Не ангажований на нари,
я оживаю у росі
як лід, вода і легка пара.

Тюрма не плаче, – марно жив...
Не маю зайвої догани...
Не вписуюсь у колектив?
А, може, це й не так погано.

Хай неприкаяні сичі
мені урочать щось на груші
та муза ойкає вночі:
« рятуй іще тверезі душі!»

А я і п'яний не такий
як треба публіці незримій –
і, наче кропива, жалкий,
і відчайдушно нетерпимий.


Але не маю на меті
свічею бути у тумані
у третьому своєму стані,
коли в угоду суєті
не оминають саме ті:
мої – відомі – неосяжні.

11.2018

Т. І...
Неначе цвіль, мокріє осінь
І холод шириться чимдуж, –
Лиш запізніле двоголосся
Теплом торкається двох душ.
Тож не тремти стеблом під вітром,
А знай оцій порі ціну,
Коли обняв тебе привітно
І руки більш не розімкнув.
І за страждання нещодавні,
Та із кута ходіння в кут, –
Нам листопад здається травнем
І мрії дійсністю стають…
03.11.18

Ніч дрімає. В хаті нітелень,
Лиш скрипить напівзакрита хвіртка.
Я тебе кохаю кожен день,
Хоч і знаю - ти не власна жінка.


В тебе дар любові не зачах,
Дзвоном калатає серце-пташка.
Благовірний п'яний, у кущах,
За дружину - самогону пляшка.

Я у пеклі, друже. Не в раю.
Не любов, а жаль-гадюка душить.
Просить сонця - я його даю,
Хоче ласки - жертвувати мушу.

В домовині старший син зотлів,
І молодший на війні не вижив.
Вже знімав красуню із петлі,
Мотузяччя досі руки ріже.

Не повернуть з вирію ключі,
Безум зачіпає чорним краєм.
А дружина знає і мовчить,
На "любов" мене благословляє.

А чи зможу оживить пустир,
Відродити напівмертву квітку?
Шепчуть губи: - Боже! Відпусти!
Та ще дужче обніма сусідка...

02.11.2018р.

Мармурові сходи -
Колір молочаю,
Я на крок до Верху
Тихо відступаю.

Мармурові сходи,
Істина все ближче,
Я на крок все далі
Дому-попелища.

Тихо вітер думки
Просіває ситом...
Буде так, як буде -
Шлях новий транзитом...

Тетяна Флора

15.23.26.10