Ані глибокої образи,
Ні гніву чорного в душі, –
Хоч ти уже чотири рази
Кляла моїх товаришів
За те, що сміло йшли до хати,
Як це бувало перед тим,
Коли слідів патріархату
Позбувсь розгублено мій дім.
Тоді і жарти, й суперечки,
Й цілодобову метушню
І чуло, й бачило містечко,
Позбавившись раптово сну.
Бо дуже гучно співчували,
Як зупинялись на нічліг,
Мені безхатченки з вокзалів
І ти – не схожа ще на них.
Звідкіль і з ким прийшла до мене –
Нікому вже не відповім,
Бо пив і їв, і теревенив,
Та щиро дякував усім.
Вже потім зирив так у вічі,
Що бачив закутки єства,
І серця звуки таємниче
В жазі ладналися в слова.
І хоч звучали сумовито
Та не упевнено вони,
Я знав, що буду знову жити
Тим, чим знедавна тільки снив.
Отож ніякої образи
Нема на тебе у душі
За те, що вже чотири рази
Ти гониш геть товаришів.
10.02.19

Та нехай вони, як знають,
Із трусів повистрибають,
Нам – своє робить.
Дуркачів, Шуськів – до ями,
Всіх у ями, всіх у ями
Будем, будем бить.

Знову віршик-одноденку
Пише даун Василенко –
Плюнь, і розітри.
Чорт узяв його до пекла,
В задницю смоли запекло
Влив аж літрів три!

Репетують, небораки,
Всіх поставили їх раком
І щосили б`ють!
Бо образили, невдахи,
Нашого святого птаха –
Ось у чому суть!

10.02.2019.

Принеси картоплі
видої корову
і напів вже змоклу
ще й пошлють по дрова

За вікном як свисне...
грюкне там у хвіртку
побіжить
повисне
зразу на п’ятірку
08-02-2019

ТЕЧІЯ ЖИТТЯ

Пливти́ за течіє́ю крізь буття – мандр насолода,
І проти спаду вод гребти – не за́вжди вороття,
А й творення крізь чин – пуття його. Свобода…
Довільність вибору і напрямок мети як відчуття
Руху вперед, у світосприйняття. Із долею угода
Про сенс його. У коловерть ввійти для бороття
Не штука кволих, а биття; зухвальців нагорода
І шана ґонору. Себе між берегів знайти – гаття,
Шлях усвідомленої волі й сіль знаття. Природа
Всіх обраних човна порогами вести у плин життя
І веслувати крізь завороття, за хвилею, де згода…
Та й проти гри її – натхненно. Поміж сум’яття́
Чи у блаженстві суцвіття́, чи в гарті – все дорога,
Стежина мудрості, нагода утекти від самозабуття
У тихе сповиття дум плес журливих, сяяна нагода
Вир водограїв здужати і дух, де гавань майбуття.

Павло Гай-Нижник
10 лютого 2019 р.

Ти твердила – потрібно зачекати
так довго, що уже пройшли віки!
Але в чеканні доки зникнуть грати,
пройшли ми неповернення крапки…

Не розгорівшись згасли свічі наші
і невідомо, в тім чия вина.
Лиш пригубити видалось із чаші,
не осушити, випивши до дна…

Знов лицар помилився в сподіваннях,
пішовши захищати Камелот.
Кохання іспит не пройшло чеканням,
бо виявився міражем оплот…

Під одягом ховались душі різні,
та має свій кінець найдовший сон.
«Ніколи», кажуть, гірше аніж «пізно» –
такий у всі віки життя закон.

10.02.2019

Надудлившись міцнющої субстанції,
Полишив лоно матінки-землі.
І ось лечу я на космічну станцію,
Здається, на якомусь кораблі.

Відшліфував стратегію і тактику,
Бо я у мандрах – битий пілігрим.
Сягну обов'язково меж галактики,
Якщо проблем не виникне з пальним.

Рятуючись од вовка, в храм вскочило ягня
І двері за собою зачинило.
Мов навіжений, довкола сіроман ганя,
Щоб скористатись діркою якоюсь.
Стомився сіроман і просить слізно:
«Вийди, любеньке. Все одно тебе заріжуть...»
«Як вибирать одну із двох дорогу,
То краще вже віддатись Богу».

Р.S.
І на житейських перехрестях
Годиться смерть стрічати з честю.

Суспільство перекисло, ніби бражка,
гірчить все більше батьківщини дим…
Усім останнім часом жити важко:
одним – брехати, вірити – другим!

Із правди здерто позолоту,
Як шовк вуалі із фати:
Якщо писати про природу -
Читці урозтіч, хто куди.

Заасфальтовуються квіти,
Здригає небо гул ракет.
Пейзажні зайві тут піїти,
Ліричні вірші - секонд-хенд.

Пегас - і той, зрадливець, проти.
- Прозоро- каже,- пишеш ти.
Абстракції безумства в моді,
Химери з пекла - креатив.

Злетів зі слави траєкторій,
Не маю гонорарних жнив.
Але перо малює гори
І матіоли запашні.

10.02.2019р.

***
А на Європу Рашія плює...
Те саме – на Америку Європа...
І як воно не є,
а Пу усім дає
лише собі вилизувати ...пу.

***
А по Венесуелі є указ,
що у Мадуро й Путі нині сказ.
Укушені гієною обоє.
Качає нафту й газ
на Рашу Каракас...
А долари куди? Само собою.
***
А Сирії далеко до Курил,
але і ця у мафії горил...
Японія жадає Сахаліну...
І думати пора, –
яка погана гра
у сильних світу при хорошій міні.

***
А у кремлі наклали вето
на явну істину та суть
і на таємну накладуть.
По всій планеті
«іхтамнєти»
зелені душі продають.

***
А де-не-де ще жевріє надія,
що не карає небо голубе.
Є істерія
по усій Росії,
що самураї вишкребуть себе.

***
А на Прєсні вся нечиста сила
шамана орди оголосила.
Відьми прислуговують попу!
Б'ють його Плєшивості поклони,
шлють усьому світові прокльони
за звання, присвоєні Клопу,
Крабу, і Недопалку, і Пу.

02/19

Ми завше бачим те, що бачить хочем,
кохання ж часто вдягнене в туман;
нам, зазвичай, любов туманить очі,
як легко там ховається обман…

Дивлюся в припорошене люстерце,
у гості завітавши в рідний дім,
і спомин огортає сумом серце,
бо бачу в нім себе ще молодим.

Перед очима знову мами руки,
що вишивають хрестиком рушник,
печаль лунає нотками розлуки,
у грудях тоне мій безмовний крик.

Зрадливо сльози застеляють очі,
дитинство в лету кануло давно
і дзеркало вже юність не пророчить,
бо час назад вернути не дано…

Про неї нагадають лиш світлини,
що з часом пожовтіли на стіні.
Та і вони життя мого третину
назад повернуть тільки уві сні…

Буду чути щоденно тебе,
Наче любої пісні відлуння,
Бо неспокій так душу шкребе,
Як монгол інструмент семиструнний.
Я тобі видаюся глухим,
І німим, і злочинно незрячим,
Хоч ніколи байдужістю рим
Ще по душах чужих не жебрачив.
Ти потонеш у водах Дніпра
Чи вростеш у ставок Голосіїв, –
Бо дитинству іще не пора
Підкоряти зістарений Київ.
Не спіши, мов сумлінний поштар,
Не штовхайсь, наче хвилі розбіжні, –
Мій спізнілий набуток і дар, –
Неспокійний, ласкавий і ніжний…
08.02.18

(переклад)

Ви знаєте, що я іще жива,
хоча краса моя давно зів'яла
і не шокують більше ті слова,
що легковажно не того кохала.
В люстерку моторошно , друже мій,
шукати коліжанку менестреля.
Жахливіше у тиші гробовій
почути музику віолончелі.
Вона бентежить, ранить чуйний слух,
і спогади прозорі за стіною.
Ви не повірите, що біль не вщух,
що виглядаю чорною вдовою.
Запаморочить вальсом листопад
І розіллє тужлива хвиля звуки,
але до Вас жадано не летять
спустошені самотиною руки.
Пригадую минулий маскарад,
цвіла не прикладаючи зусилля.
Шкода, що наш п'янкий вінчальний сад
лишився за сльозами божевілля.
Поспішні кроки - зради каламуть,
розпусника гріхи, покайтесь врешті!
Образи в серці тінню не живуть.
Все...Відпустила...Не чекайте решти!

2019р.

Неотправленное письмо.

Вы знаете, что я еще жива,
хоть красота моя давно увяла
и больше не идет за мной молва
о том, что я любить не успевала.
Мне страшно с зеркалом наедине
искать черты подружки менестреля,
еще больнее в жуткой тишине
услышать музыку виолончели.
Так теребит порой мой чуткий слух,
видением, фантазией прозрачной,
что я кажусь, мой незабвенный друг,
ранимой, одинокой и несчастной.
Круженье вальса, трепет, листопад,
мне чудится в печальном, чистом звуке,
но к вам в порыве чувства не летят
опустошенные печалью руки.
А помните, как бездну лет назад,
могла вскружить я голову любому?
Кто знал тогда, что наш венчальный сад
достанется иллюзией больному,
взъерошеных воспоминаний муть -
поспешный шаг предательского мачо.
Обиды в сердце тенью не живут.
Все... Отпустила я... Не ждите сдачи!
2010р.
(Татьяна Левицкая)

Генія приносять – чорногузи!
Графомана – хатні горобці.
Ззаду відпираються рейтузи
Й на душі запечені рубці…

Бо війна, це браття, не гламури!
У бою не обійтися жертв.
Мухою з Пегаса до бандури
Я – Талант, а не бездарний смерд.

Геніальність – поетична зброя,
Як скажу, аж серце запече!
Дайте мені зірочку Героя!
Бо у мене уй через плече!
Лютий 2019р.

***оригінальна ідея***

Я метелик за долі станом.
Я метелик, який відтанув.
Ще зима... Тільки диво сталось,
І кімната змінила статус...
Восени від лихої днини
Залетів у порожні стіни.
Та змінилось усе незмінне,
І палає вогонь каміну,
І єднаються тіло з тілом
Тих, що влітку мене хотіли
На жоржині в долоні взяти,
Та дарма, я ж умів літати)))
Споглядаю на них знічев"я,
І, не будучи надто чемним,
Тим на голі сідаю спини,
Що цілуються без упину...
І літаю уздовж кімнати...
...треба подружку розшукати,
Що вповзала сюди за мною,
Насолоджуватись весною,
Розбудити і покохати
Свою дівчинку пелехату,
Свою лялечку, що на стелі
Спить, і сниться ій, як метелик
Мов царівну розбудить сплячу
Навесні, і з пустої дачі
Ми на волю гайнем літати
І продовжимо рід крилатий...
...Догорають потроху дрова...
Холодіє кімната знову...
Ми ж метелики, ми не люди...
Спати будем... Весна ще буде.


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119021000116

Ця згадка своє виборює
У парі з печаллю тихою.
О, вулиць моїх історіє,
Я ними живу і дихаю...

Подвір'я кубічне, флігелі,
Тераса. І клумба клаптиком.
На лавці - пліток любителі.
Щоденний жіночий практикум.

Покинув колись, а згадую
Усе до дрібниць, до всячини.
Від'їзд я вважаю зрадою.
Та стіни, мабуть, пробачили.

Вина ж не була великою,
Явилася неминучою...
При згадках, буває, скрикую.
Я ними себе й вимучую.

Та кожна із них  присвячена
Минулому. Двір чи вулиця -
Далека духовна спадщина.
Не мною вона забудеться...   

Десь на забутій
                орбітальній станції,
у невагомій синій самоті,
інопланетну
дудлю я субстанцію
десь градусів
                до вісімдесяти,
яка пече, немов
                протуберанцями,
зсередини земний мій організм,
а десь галактики
                тяжіння бранцями
у гіперпросторовий катаклізм
течуть повільно
                усіма зірками.
Й прострілений чорнющими дірками,
усесвіт наш всихає вже до дна.
І інопланетян нема вже з нами…
Й субстанції у пляшці вже нема…
А є лише пілот і космос п’яний,
що в дранті сидять
майже голяка,
яким самотина
                так ятрить рани,
що аж вібрують
зорі й ДНК!..
З них витікають
споминки струмками
в ніщо, але я ще живий, якщо
у мозку
                з пересохлими думками
на обрії подій
                дзюркоче, що
людина – самозахисту система
для космосу –
                який є бог, авжеж!
Та є для бога
                все ж одна проблема:
й людина – бог.
Комп’ютерних мереж.
Два бога разом – я і п’яний космос –
програм і доль сканують буревій,
бо головне,
                щоб пам’ять не усохлась
у суховії жахів і надій,
а крижані сонця давали раду
собі у катастрофі одинців…
Дивись:
                підпиті зорі снігопаду
вкривають гіперпростори дахів
і вогники проспекти обсідають,
і там, у місті хмарочосних призм,
крізь мерзлу шибку мене виглядає
коханої
чудовий катаклізм.

2018

Руки Господні - персні та стигми - в тісто солоне в'язнуть:
чиниться січень. Тліє сльоза на вилиці.
Втешуть для тебе хрест дерев'яний, світлоголосий в'язню,
ще заки місяць трісне, і в море виллється

точена тиша/товчене срібло, мов молоко із глека;
ще заки півні зречення тричі випіють.
Скажеш потому, світлоголосий, чи помирати легко...
Ближче до сходу січень спазмує викиднем,

сіється шквальним і мінометним, як з рукава чи торби.
І проростає цвяхом на тілі просфори.
Заки тамують кров'ю та оцтом спрагу твою, мій добрий,
змучений голос, ніби тесак, нагострюєш.

Ризи Марії - білені ружі - в рамі ікони в'януть.
Звістка недобра б'ється об хвилі радіо.
Тягнеться січень липко і довго, мов коляда різдвяна:
"Син народився/ Сина в полоні стратили".

2019

Ой у шинку, у шиночку
Ллється оковита,
А в тім шинку дівчинонька,
Шинкарочка смаковита.

Запросив тебе, серденько,
Десь би погуляти,
Та не маю кониченька
Верхи покатати.

Звеселив тебе б, ягідко,
Жартами смішними,
Пригорнув би лагідно,
Повівся поштиво.

Та не хочу, ластівко,
Тебе й турбувати,
Бо я на цім празнику
Трохи зайвуватий.

Бо серце зривається
На вольную волю,
Тобі ж не понравиться,
Як візьму з собою.

Ой жде мене там гарная
Мавка чорнокоса,
І такая ж як я
Гола і боса.

Ой казатиму їй ніжно
Слова оксамитні,
Зійдуться душі грішні -
Уже й не самітні.

Не весь вік же хитатись -
Час гараздувати:
Поставимо собі хатку,
Будем ґаздувати.

Будем воду криничану
На чай набирати,
У долину уквітчану
Ходити гуляти.

Буде сонце нас високе
Щоранку вітати,
Наші душі від холоду
Відігрівати...

Зорі, наче вишиванки
Сяяли отак до ранку
На небеснім полотні.
Це чаклунка-ніч не спала,
Так майстерно гаптувала
Ті узори чарівні.

Я скажу вам по секрету:
Під тим зоряним наметом
Йшли закохані удвох.
Ночі зоряної казка
Дарувала крила щастя
І благословляв їх Бог.

2019 р.

Прозрів. Тепер не бевзик-пришелепа,
Сатирик між поетів - глупства прес.
Тому, коли згребе владар Ереба,
Зітхне Парнас: Нарешті біс пощез!"

Полишу вас, на стрічу рушу з Богом,
Бажаю мирно - без розп'ять і плах.
Якщо солодкий сон триває довго,
То казка перетвориться на жах.

Скрипить натужно карусель житечна,
Ще трохи і фінал, кінець меті.
Безсмертя тільки дурникам доречне
І музи поруч вічно молоді.

Лишаю скарб душі на епігона,
Косою в серце цілиться мара.
Здається, вчора з маминого лона
На світ з'явився, а уже пора...

06.02.2019р.

Оце людина справді має дар!
Піїти, критики тримайте дози –
Як солітер – довжезний коментар –
Нас висікли, як сидорову козу.

Один сушив, а цей уже січе,
Суддя більш «професійний» він і строгий…
І вирок, наче уй через плече.
Сестра таланту – стислість - не для нього!

І знову на «ПМ» клозет чи срач.
Є обсиратель головний – не ви всі!
Аж на гіллі усічений дуркач
Русизмом-суржиком ледь не вдавився!

9.12.7526 р. (Від Трипілля) (9.02.2019)

«На небо, що плавиться воском»,
Іде по зірковій косі
Старий прокуратор і тоскно
Ходу споглядає Месір.
За ним розчинилась у повні
Фігура любимого пса,
Почуто Пілатову сповідь
І двох прийняли небеса.
Не біле, не чорне, а сіре
Сумління, яке він умив.
Куди ж ви дивились, Месіре,
В бездарно проґавлену мить?!

І знов королева на лови,
Лиш гинуть і діти, і пси:
Навідліг зерно від полови, –
Тому замість Генріха син,
Од трути пітніючи кров’ю,
Чіплявся за сукню сестри,
Яку супроводив Коров’єв
Крізь пекло придворних інтриг
На бал, де цілують коліно
Насельники древніх могил,
Де вкотре «У захваті!»… тліном
Й взуттям із чужої ноги.

О, скільки б Майстри не писали
Євангелій від сатани,
Месіре, є та, що до зали
Не піде, хоч як не мани.
Що б «стала коханкою Босха»
Та Фауст у серці посів,
Відкинувши менторський посох,
Улігся в найглибший з пазів.
Опісля... то був її вибір,
Бо гріх дітовбивства душив.
А Генріх на шабаші випив
Миттєвість своєї душі.

Мати сина колисала:
Люлі-люлі-люлі,
Теплосяйно заглядала
В оченьки синулі.

Мати сина годувала:
Клала до серденька,
І дитятко усміхалось
Сонячно до неньки.

Мати сИночка зростила,
Світ в росу глядівся...
А синочок дужий виріс,
Прийшов, уклонився
І сказав: Матусю, мила,
Піду воювати...
І лишив стареньку неню
Однісіньку в хаті...

Щиро молиться до Бога
Сивочола жінка:
Хоч разочок обійняти
Рідненьку кровинку...

Відборонились нарешті від ос…
мали давно пропозицію
через кілька неділь, ми - кальвадос
км півтора від столиці…

Поети-поетки, товариші
колеги, чи просто знайомі
забудьте на місяць про бариші
чекає кальвА… в недобудові

Будьмо! - пароль, в отвіт: тра-та-та
цигарка в зубах, може й сигара
закальвадосим? геть самота!
бутлі під стіл, майбутньому тара…
05-02-2019

Вона для тебе кисень... терапевт
травневий дощ і цвіт нічної ласки
ранковий спів пташиний… тет-а-тет:
Вона твоя холєра і поразка…

Вона для тебе лоцман - поводир
галявина із сонця від негоди
Вона - війна! і двостороній мир -
залежно вже від настрою природи…

Вона для тебе Альпи і Тибет…
заради понту зразу і обидва
і знову хтось сказав би те-а-тет:
Вона твоя під горлом гостра бритва
07-02-2019

Довчились однокласники мої,
Пропащої системи давні учні.
Світ за очі, у будь-які краї -
Роз'їхались. Такі ми нерозлучні.

Гадаю, десь утішені життям.
Мені б таке - у радості та щасті.
- Шлімазл ти, - кажу собі, - затям,
Що випадки такі не дуже часті.

В будинку, де зростав, немає вже
Старих сусідів. Виїхали, зникли.
Скидається подвір'я на чуже -
П'ять офісів, автівки, мотоцикли.

Недопалки, занедбаний квітник.
Де ділася духмяність вечорова...
Залізний стіл - і він банально зник.
Не бачу лавки теж. Пішла на дрова?

Скидається й тераса на чужу.
Зайти б… Та краще дати драла.
Але ногам ніяк не накажу.
І сила духу немочі не знала…

Країну народження маєш одну,
І нить оту не урвати довік.
Моя країна пішла на війну,
І я зупинити її не зміг.

Комусь влади дурман,
Чи темниця комусь,
А мені цього болю не перемогти.
Моя країна стратила глузд,
А я не зміг їй допомогти.

Аби щось змінити, бракує сил,
Коли усе тут догори дном.
Не треба німбів і ангельських крил,
Треба просто не бути лайном.

І я відчуваю усім єством
Час настає вибирати.
Якщо ти гідний не бути лайном
Легше і жити й вмирати.
Легше і жити й вмирати.
Жити, і не вмирати.

Віршенята є в кожній книгарні,
Я ж відомий поет, а не штибз.
Знов писатиму вам про кохання,
Про природу - звиняйте, втомивсь.

Не зрівняються діви з дубами,
Мавки ліпші від них востократ.
Я навчився в Барака Обами
Ставить шах хорошулям і мат.

У Венери завжди під рукою,
Як абсент чад любові п'янить.
Мусі-пусі строчу вам запоєм,
Не спиняю перо ні на мить.

Хай на плечах зосталося рам'я,
А фінанси зайшли у піке.
Спориші, лопухи, різнотрав'я -
Для закоханих - ложе м'яке.

Ви ж пишіть про погоду й природу,
Буде ловко - усім аз воздам.
Я ж дружину під пахву - і ходу,
Як не втішу, то буде біда.

07.02.2019р.

Матусю сили залишали,
Як берег в’ялих хвиль відлив,
А ненька поралась помалу
І рух отой її живив.
Життям утомлена над міру,
Не присідала ні на мить, –
Неначе хтось колись наміряв
Їй те чи інше поробить.
Гордились нею і просили
Не метушиться з краю в край,
Але голубка легкокрила
Відповідала: “Не вмовляй...”
Від болів наглих вкрай знемігши,
Лиш очі мружила сумні, –
Трималась мужньо, бо тихіше
Була від нас в останні дні…
07.02.18

Заквітло підвіконня цикламенами,
і у саду галявини пробились рястом
підсніжників, крізь вогкий гобелен. А ми
милуємося первоцвітами і щастям.

Відлига сонячна рясна на дотики,
мімозовий розмай від неба до тюльпанів,
і схрещення долонь - томливість котиків,
прискореного подиху, щаблі фатальні.

Тендітні гіацинти, стрілки крокусів -
чарини росяні, п’ємо із них чар-зілля
спокусливо-хмільне. Ще тихий крок до слів,
ковток до пестощів і стогін до похмілля.

А деякі поети
тупі як школярі.
І як мені за єто
писать коментарі?
Усічені ґлаґоли
сто років на слуху.
Та впертюхи ніколи
не чують, – ху із ху.
І ніби є таланти,
а в серці – наче тать
якісь чужі мутанти
не припиня писать.
Їм туго слухать фрази,
а то, бува, й слова.
Але ж тобі, заразо,
ця тема не нова.
І хочеться такого
або таку узять
та за совкові роги
і у, і на послать.
Аби запам'ятало,
якщо не доганя –
коли папуг чимало,
не щезне кацапня.

02/19

Кажуть люди – буде добре,
Як забуду я колись,
Що вона пішла за обрій,
Повернутись боячись.
Кажуть люди – натомилась
І спочити прилягла
Там, де тільки Божа милість
Тішить душі та тіла.
Кажуть люди – сліз вологу
Час зітре з мого лиця
І не буде монологів
Про матусю без кінця.
Кажуть люди, – я їм вірю,
Що розвіється пітьма,
Хоч і мами на подвір’ї,
Як учора, вже - нема.
Кажуть люди...

07.02.18

Тобі би лиш вісімдесят було...

Ховався б день у тіні вечорові,
А ти гостей чекав би за столом,
Погладжуючи сиву шерсть котові.

А лютий замітав би всі стежки,
І сніг жбурляв на яблуню розлогу.
Ти б розставляв з напоями пляшки,
Ліхтар світився би біля порогу.

Ти завжди так чекав оцього дня,
Щоб з'їхались і діти, і внучата,
Щоб за столом зібралася рідня,

Та вже сім років я не маю тата...

06.02.2019р.

Ще не настав день.
Ще не настав час.
Тиша - анітелень...
Ще не існує нас.
Ще не існує світ.
Спить безрозмірна ніч.
Сонця нема - лід
Божих торкає віч...
Ще не розмерзся він.
Ще не потрібен брід...
Слова лише дзвін
Первісний родить рід.
Первістком - сонця лик.
Промені вишиття...
Бог до тепла звик,
Тішиться мов дитя.
Бог розв'язав час.
Бог подробив лід.
Бог розпочав нас
І загубив слід...

Знову минув день
Німо втіка час.
Тиша, анітелень...
Він не знайшов нас...

2018

Уже багато так перебуло.
Уже багато так переболіло...
Фарбує світ зима укотре білим
у сніг, як пух, чи янгола крило.

Різдво надії посеред снігів...
Різдво життя між зимна і тривоги
ізнову й знов заспівує про Бога,
І губиться між тисячі слідів...

Уже укотре спрага на тепло.
Коротка втіха вкотре переквітла...
Шукаю світло... Давнє юне світло,
що густо-густо часом замело.

2018

Розвішав дядечко Туман
Просушувати Ковдру білу,
А Сонечка нема й нема,
Лише дрібненька Мжичка сіє.

Намокла Ковдра іще більш,
Стала важка, що й не підняти,
Нема куди сховать її,
А як же мокрою вкриватись?

Ой, Хмарко, Хмарко, відступись,
Нехай же Сонечко всміхнеться
Та може Ковдру просушить,
Буде вона м"яка і тепла.

Хмаринка чула й відпливла
І Промінці враз застрибали,
Це Сонечко дало тепла,
А Ковдра та чомусь розтала.

2017 р.

Я чекаю від тебе листа, 
як чекають узимку на літо,
не знаходячи в домі кута,
де б не маятися, не боліти
божевіллям скорботним. А ти
в іншім вимірі, не дотягнутись
до блакиті, лиш до самоти
і сирітства душевної скрути.
Відступає  зима, ярина
випікає млинці маслянисті,
а хатина твоя мовчазна
у снігах, калиновім намисті.
Не діждатись на звісточку, щем
огортає відлунням  далеким.
Відчиняю веранду ключем,
забігаю в дитинство...
- Мам...Де ти?

2019р

Ой, не хлипай дружинонько люба!
Не кажи, що тебе не люблю!
Бач, цілую животик під пупом,
Я у тебе мужик-однолюб.

Хай жура відлітає у вирій,
Краще в небо сяйне посміхнись.
Бо мені ще здійснити по силі
Кожен твій сексуальний каприз.

Не печалься, квітуча калино!
Хочеш - в пазуху пишну пірну?
Я - твій раб, добровільний невільник,
Ти для мене - і пряник, і кнут.

Бачиш, курці сподобався півень?
Льоха борова кличе "куві!"?
Тож і ти мене взором грайливим
До принад чудодійних зови.

Чути ахи та охи в отавах,
Сонце зирить на диво з небес.
Нам Венера вигукує "Браво!",
Бог-Ерот шепче в захваті "Єс!".

06.02.2019р.




Поспи!

Я на Парнас прибрьохав із трущоб,
Живу з Ерато, там у неї спальня.
Кажіть, братва, - писати вам про що?
Любовне? Чи, можливо, про кохання?

Ця тема для піїтів заважка,
Бо хлипати з надривом треба вміти.
Мене ж бо муза у альков гука,
На гаєчку націлюється гвинтик.

Пустив до неї вчора недорік,
Від зляків досі хреститься перстами.
Добу лікую. Вогненосний пік
Цілую нетерплячими вустами.

Спинюсь тоді, коли за небосхил
Закотиться утомлене світило.
Інакше будуть снитись їй жахи
І тиждень не пускатиме до тіла.

А потім буде рись, галоп, алюр,
До вечора стрибатимемо гопки.
Коли ж засне - винця собі наллю,
Лякливій музі дам до ранку спокій.

05.02.2019р.

примітка: Ерато - муза любовної лірики

Живу!

В нас кохання гаряче як лава,
Мавка хтива на черево " гепс!".
Після любошів писок у вавах,
Не цілує - кусає як пес.

Кігті грузнуть у плоть як стилети,
У кривавих подряпинах торс.
Хоч я муж у еротиці тертий,
Перед нею безсилий колОс.

Її хіть розворушить і камінь,
Після січі ковтаю бромід.
Учепилась у карк п'ястуками,
Аж очиці вилазять з орбіт.

Знаю, миша тигриці - не пара
Та обвикнув лягати під танк.
То малечі потрібна віагра,
Я ж чманію без неї і так.

Смерть над вухом стоїть із косою,
Жде, чи варто зітнути главу...
Помираю вночі під красою,
Хай. До вечора знов оживу.

05.02.2019 р.

Зима

Узимку вірші пишуться щодня,
Бо нічого робити, любі друзі.
Не злажу із крилатого коня,
На вуха теми шепчуть хтиві музи.

Творю про пишні пазухи богинь,
Про тілеса закоханих у милі.
А от весною вже не до снаги -
Висотує на грядках праця сили.

Кайлую від зорі та до зорі,
Навідуюсь у хату лиш поїсти.
Аж до Різдва не відаю перин,
Бо тут село, всі ледацюги в місті.

А про серйозне, звісно, - ні чичирк,
Ще бризне із очей гірка водиця.
Бо я таки - розумний чоловік,
Псувати настрій людям не годиться.

Пд стріхою бурулі як мечі,
Весна на носі, тане льоду пряник.
- Не байдикуй! - вродливиця гарчить.
- Хапай на руки і неси до ванни!

05.02.2019р.

Дієта

Страждати навчився тихенько,
Забися у кут й ні гу-гу.
З ковбас переходжу на еко,
Лиш овочі бгаю між губ.

У моді травиця зелена,
Пророслі зернята вівса.
Життя - не життя, а геєнна,
Я б трохи сальця покусав.

У тещі та жінки дієта:
Банан, корінь хрону та мус.
А я ледь із праці приплетав,
Мій розум волає: "Рятуйсь!".

Медичну покликав карету
Аби не відкинув копит.
Бо цеглу тягаю з цементом,
А діви чухмарять пупи.

Наштрикають хай вітамінів,
Фізрозчину бодню ввілють.
Ще й гени у кволості винні,
Не можу прийняти "на грудь".

У ліжко покликала любка,
Мені ж не до хтивих парцел:
Попастися хочу на луках,
Хоч гиччям напхати пузце.

04.02.2019 р.

Ух!

І тем нема, і настрою, і часу -
Усе переточила суєта.
Здаюся. Ну, а ви ідіть у наступ,
Поезію тягніте за хвоста.

Ридайте над віршатами у муках,
Вимучуйте катрени і рядки.
У мене ж на руках вмостилась любка,
Розстібую на платтячку замки.

На вічності стіні писати кинув,
Пегасик захворів, "кахи" й "кахи".
Пірнаю у неорану долину,
Тону у хвилях ласки і жаги.

У вихорі злітаємо до неба,
Із голови тікає шмаття рим.
Я у раю! Сонетів тут не треба,
А доля стогне: - Я твоя! Бери!

Мій шлях кармічний - це любов до жінки!
Це - істинна поезія душі.
Цілую ніч грудей рожеві піки
Під спазматичний рип старих пружин.

30.01.2019 р.

Яка багатоколірна зима!
Ти тільки придивись до неї пильно.
Мороз на синіх тінях крадькома
Мережки викарбовує повільно.

Беріз тендітних зозулястий клин
Скував надійно у прозору крицю,
А на зелені плахти у ялин
Парчу накинув срібну. Хай іскриться.

Убрався у бурштин високий дуб,
Немов кольчуга різьблені листочки.
Хатини вікової темний зруб
Видніється край лісу, під горбочком.

У небо дим, як сизий табунець
Баских коней. Навколо тиш медова.
Візьми багатобарвний олівець,
Зима сьогодні - різнокольорова.

05.02.2019р.

Зеленіють жита і любов непроста
В двадцять першім столітті – не мрія!
У панчосі нога, притягальні вуста –
Хтивогуба красуня Марія.

Трохи є сивини у волоссі моїм,
Ну а біс у ребро, певно вцілив.
Я дивлюся на ніжки стрункенькі твої,
І в собі почуваю ще силу.

Наче гетьман Мазепа* - на тебе запав!
Ох, дурні ці, вже сиві піїти.
Руки тягнуться, Господи, знов до гріха…
Ти ж умієш лиш гроші доїти.

Навіть сексу нормального в нас не було,
Лиш полапать дала себе мила.
І забрала у мене останнє бабло
Й за кордон із бойфрендом «звалила».

Зеленіють жита і любов непроста!
В кого вчилась, в якої повії?!
У панчосі нога, притягальні вуста –
Ох і стерва ж ти, хитра Маріє!!!


5.02.2019

Зустріну ще свою найдовшу ніч
В дорозі без об'їздів і узбіч.
Нехай в туманах, наче в молоці -
Аби не завела на манівці.

Не виникне між нами протиріч,
Якої віри янгола не клич.
Неквапно, як незрячі та сліпці,
Я вирушу зі свічкою в руці
На заклики, що линуть від небес.
Я вірю їм - кладу на себе хрест.
Попереду немає пустоти.
Насправді там небачені світи.

Та праведний до них мій інтерес.
Все зайве - від видовищ до чудес.
Моя молитво, пошук освяти.
І виведи з мирської суєти.

Продати голос, яко брех.
Украсти щастя на копійку.
А потім бідкатися: Ех,
життя скотилося на двійку.
І до, і після є резон,
а мить вагання – то лукаве.
Укотре дивлюсь ретро-сон,
а там жага земної слави.
А там жага людського «Я»,
тотожність ситості і влади.
До дідька лисого дурня,
але шикуються в армади
оті, що завше за народ,
та проти луди і свавілля.
Найбільша трута їх «чеснот» –
зневіри лютої похмілля.

Сичать, кусаються вужі.
Не знають злагоди і миру.
У чвані виросли мужі
і разом вирили сокиру.
І ми – штики у цій війні,
мета якої топ-вершини.
Спокусі важко мовить «ні»
у час обідраної днини.

Ми не раби… але раби –
то наші давні побратими.
Якби ми знали і могли,
то не ховалися б за ними.
А так зима і довгі сни,
а ще ілюзії, омани…
Обсіли обриси весни
зими ядучої тумани.

02.2018

Життя сторінки, наче книга, гортає –
Хвилини , години, роки,
Та тільки нічого назад не вертає –
Вперед лиш його сторінки.

У своє минуле я часом вглядаюсь,
Німе, наче ночі пітьма.
У себе самого я часто питаю:
«Невже там нічого нема?»

Сумні і похмурі, як ночі осінні,
У безвісті згублені дні,
Безповоротно майнули, як тіні,
Лишивши на згадку мені

В місцях потаємних вечірні розмови,
І міста примарні вогні.
І друзів, що все розуміють з півслова,
І п’яні веселі пісні.

Хмільна атмосфера кафе і пивничок,
Підлога у купах сміття.
Туман тютюновий, і гамір п’яничок –
Моє, чи чуже це життя?

Напевно і годі уже рахувати
Невдачі свої й помилки,
Жалі і образи, поразки і втрати –
Нічого не вернуть роки.

А може й даремно так гірко картався
За роки, що марно прожив.
Нехай помилявся, з дороги збивався,
Зривався – та все-таки жив.

Дарма, що не ружами вкрита дорога.
Дарма, що років не вернуть.
Та помилки вчать, й за одного такого
Чимало щасливих дають.

1979-2019

***
А мутанти дуже неуважні,
і у декларації – бомжі,
вірні пси у будь-якої влади,
ради зради
і наїдку ради –
слуги у народу і ...чужі.

***
А пропаганда, як того і слід
очікувати, розділяє маси.
У кого серце – лід,
іде у люди від
політики, а коміки – до каси.

***
А злоба дня сьогодні – обрання
нової касти зайвої еліти.
І недоумків – тьма,
і горе од ума,
і є кому за зраду оніміти.

***
А наші злодії найліпші у світі.
Кермо їм давай, а не гроші.
Пишу заповіти...
У нинішнє літо
вертаються урки хороші.

***
А усі нерони хочуть перемоги –
бути корифеями юрми.
У багеті – роги,
ратиці... убоге,
а до слави лізе між людьми.

***
А на горбі попахує болотом –
очухались козирні патріоти.
І їхало, і дибало,
і таке саме здибало.
Злодії окуповують висоти.

02/19

Сьогодні – радість і дива.
Таке осмислення.
Мовчать віднайдені слова.
Тире між числами
На мудрій сутності хрестів –
Рекламні ролики.
Регоче, нібито простий,
Картяр за столиком…
Тобі й мені він розповість
Азартну істину…
І у світлицю кине злість,
Очами їстиме
Фіранку, за якою день
Ніяк не скінчиться.
Але із уст – анітелень.
Думки – мов китиці.
До нас осмислено усе,
А ми – домислимо.
Не просто так мій пес Персей
Рвонув за гицлями…
Це – і життя, і навіть сон,
Нестача вищості.
А далі – друг мій горизонт:
Три крапки з вічністю…

Вогнем холодним обпекло мене
І викинуло на узбіччя долі.
Осиротіла?! Думалось, мине
Страшна хвороба у вселенськім полі.

Усім богам я ставила свічу,
Молилася за тебе до світання.
Не помогло! І серцем я кричу,
Беззучно плачу за моїм коханням.

За теплим словом, поглядом твоїм,
За ніжністю у кожнім вдячнім слові...
Осиротіло щулиться весь дім,
А був же храмом нашої любові!

І на столі стоїть п'янке вино,
Яке ти готував для наших друзів.
Та болісно кривавиться воно,
Бо все сумне у цій безмірній тузі.

Коханий мій, куди ж тепер іти?!
Січневий день в морозному світанні.
По вінця налилося гіркоти.
І ніч оця в родині вже остання.

По квітах завтра твій проляже шлях
У вічність, у безмежжя, у безмене.
Трояндами обпалиться земля,
Гарячим снігом у замерзлих кленах.

В останній путь від мене, від рідні,
І вірних друзів, воріженьків щирих.
Пробач, коханий, їм усім, мені...
Прощай навіки!.. Але я не вірю!..

І рветься серце і душа болить,
І зрозуміти ще ніяк не хоче.
Що в неї вкарбувалася та мить,
коли твої я закривала очі.

Коли холодним стогоном лягла
У нашому будинку мертва тиша.
І врятувати я вже не могла
Тебе, одного в світі. Хтось запише

На небесах твоє святе ім'я
І забере тебе від мене, друзів.
Було кохання, музика, сім'я,
Що залишилось на вечірнім прузі?

Хто обізветься до гітарних струн,
Торкнеться клавіш чи напише слово?
Самотній дім, а на душі валун,
Та я тебе чекаю знову й знову.

А серце ще не може зрозуміть,
Що я самотня... і уже без тебе.
Бо відбулася в долі чорна мить,
Коли на плечі впало ціле небо.

І темні хмари ніби навіки,
І стугонить у скронях мертва тиша...
А ти у згадках молодий, стрункий...
На жаль, вже не обнімеш, не напишеш.

У мене все від тебе. Відколи
Зустрівся в долі молодий, чубатий.
Безмежним щастям роки відгули
У колі друзів, у родинній хаті.

Прощай моє кохання, назавжди...
Тепер вдова... Вбираюся у чорне...
Пробач мені, що не змогла біди
Відкинути, убити. Горе горне

Мене до себе. Я його боюсь
І кличу наших друзів на розраду.
Чекай мене, колись і я приб'юсь
До вічності, до тебе, рідний ладо.

Мамо, я хочу на ноги…
витягти біль я мушу
молю і благаю Богом
душить безсилля душу…
Мамо, я знаю вам важко
бачити сина таким
хлопчина… як його… Пашка
що з ним?…
05-02-2019