Якою ти красивою була!
Гадав - такою будеш і до скону.
Пора ж цвітіння тихо відійшла,
Не плодоносить життєдайне лоно.

У зморшках заховалася краса,
А в косах запашних - сріблясті ниті.
Чому ж кохання досі не щеза?
Вже осінь, а в душі буяє літо.

Якби не ти - до сонця не злетів,
Таланту брость усохла б, не розквітла.
Та чудеса трапляються в житті:
З'явилась ти - моя оаза світла.

Не викуєш від смертоньки щита,
Виліплює гончар для праху урну.
Ти постаріла, вже немолода,
Проте люблю так само як і юну.

10.04.2018р.

Коли під тихим небом кришталевим
Немов зникають десь лихі думки.
Здається – усміхаються дерева,
Свіженькі випускаючи бруньки.

Просторо сонцю, розгулятись є де…
Воно у верховітті догоря.
І – мовби із трояндового меду
Доріжку простеляє ген зоря.

І спів птахів – легкий то звуку лоскіт,
Рожевощока з ніжністю мана.
І опливає злагіднілим воском
Ця чарівлива днина весняна.

10.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Послухай, що сказати тобі мушу,
хоч несерйозно, якось так скажу.
Опалену свою вітрами душу
я на твої долоні положу.

В кінці ми підсумовуєм дороги –
було щось поміж нами не дарма.
Якщо стою біля твого порогу,
то іншого шляху мабуть нема.

Навіщо серед ночі запрягати
знесилених в гонитві рисаків?
Чи ж варто знов від себе утікати,
летіти птахом в глибину років?..

Останній тиждень стукали морози
в розбите скло мого вікна душі.
Й берізки накопичували сльози,
весною щоб стекли вони в вірші.

Не вірячи ні віршам, а ні прозі,
нічого не сказавши, ми мовчим.
Як верби на тріскучому морозі,
очам лиш довіряємо своїм.

15.03.2017

1

...берег підсвідомості...
звомплена кора.
Янголів і демонів авантюрна гра.
Гобелени в пір'ячку - на тинках... Село.
Гоблінам однаково: дзвони замело.

2

Їде автолавка сном...
Пахощі... дими...
Тиха тітка Ліна (ось!) хилита крильми.
Десь шукає пасіку буркотун Андрій,
заманулось пряничків - постує - старій.

Вітер за п'ятірочку
підведе... й за так...
Чарочка - за мірочку,
сіє пастернак...

Відхиляю хвірточку. Шиба тьмяна... щем...
До рідні далекої, сивої - дощем.

Вутенята збилися
у ковтун... коза...
На порозі - милиця...
Кішка прослиза.

Що тобі, Софієчко, передати від
сестроньки далекої з-за рудих боліт?

Позавчора снилися хутір, півмлина.
Потерчатка гралися крем'яшками на...

2018

Я сяду за кермо свого авто
й порину у романтику дороги.
Ніщо вже не бентежить і ніхто,
усе я залишаю за порогом.

Асфальтова ріка біжить удаль,
мелькають за вікном дорожні знаки.
Упевнено я тисну на педаль,
бо рух в наш вік – то добра все ж ознака.

Дружище вірний, мій автомобіль,
удвох доріг здолали ми немало.
Ділили навпіл радощі і біль,
долали неприступні перевали.

Весна прийшла, звучить пташиний хор,
та й зі здоров’ям – дякувати Богу!
Тож запускаю вправно я мотор
і знову вирушаю у дорогу.

Життя коротке, ніби щастя мить,
і марнувати нам його не варто.
Вперед, вперед, поки воно горить,
поки не згасла ця яскрава ватра!

06.04.2018

Коли земний скінчається політ
і покидає плоть душа людини,
то по дорозі у безсмертя світ
в чистилище вона спочатку лине.

Вготованих митарств вкусивши смак,
залежно від земних особи вчинків,
душа, пройшовши фейсконтроль, відтак
у рай чи пекло втрапить для спочинку.

Коли земний я свій закінчу шлях
і в інший світ душа моя полине,
до пекла спершу полечу, на жах
мельком погляну, лише на хвилину.

Затим до раю також, зазирну
в відкриту праведним Небесну браму.
З’ясую віри вічну таїну –
як світлі душі там живуть погляну.

Непослухом я був усе життя
і після смерті б не лишивсь собою,
якби душі своїй нікчемне майбуття
обрав в раю чи пеклі між юрбою.

Я варту ангельську чемненько попрошу –
хвилинку-дві на мене зачекати,
й босоніж тихо, мов по споришу,
покину ті засиджені пенати.

Моя душа шугне крізь жар і лід,
розірве цей старий уклад обтяжень
і полетить в безмежний дивосвіт
шукать собі нових пригод і вражень!

10.04.2018

Листопад
Падолист
Десь, в імлі
Зітхає ліс
Холод у думках
Вирує
День летить
Туман чатує
Ночі холодом
Ясніють
Ночі – сови –
Відчай –
Гріє –
Подих – пара
Свічки – очі
Сліплять – сріблять
Ночі
Ночі

Тіло мліє
Сонну тугу
Жаль ятрити
Морок

Смутно
Вітер кронами блукає
Зойкає, шумить, співає
Шкіра доторку шукає
Кожний нерв
Тремтить і грає

Мертва пісня, -
Сонна, сльотна
В горлі струни
Здерті
Кожна
Мить осіння
Тягне довше
Мерзне місто, -
Дощ регоче

Ранок близько…
Темно, вогко
Перші дзвони, -
Лунко, сльозно

Водою прозорою ранок у місто скотивсь –
до вуличок білих квітневого хрещення дотик.
Дерева зачули весну крізь вразливу дрімоту
в яснім воскресінні земної краси й голосів.

Мовчиш, та до мене зусюди говорять світи.
Летять зорепадами ночі у збурену тишу.
І сонце зароджує силу в мені дивовижну,
спиваючи з обрію густо розлиту блакить.

Де хмара чекає на першу несмілу грозу,
як море, ставати відкритою, морем ставати,
імлою нектарною в чистого ранку на варті,
задумою клена, що кроною в небі загруз…

Дбайливо загорнена в срібну вуаль далина.
Світанок зриває над озером лебедів гроно.
І нас непомітних, і снами оздоблений промінь
барвисто вплітає помежи бруньками весна.

2018

Були так довго разом, що припав
на друге січня раз, і два вівторок,
що скинута у подиві брова,
як щіткою зі скла автівки – морок,
зганяла навідліг з лиця печаль,
лишаючи проясненою даль.

Були так довго разом, що і сніг
недавній вікувать плекав надії,
а щоб повік їй мружити не міг,
ховав я ті долонею, і вії,
не певні у долоні рятівній,
метались, як метелики у ній.

Були отак неквапні в новизні,
що і тісні обійми уві сні
безчестили увесь психоаналіз;
що губи, зголоднілі по плечу,
з моїми, що гасили вже свічу
і не чинили опору, зливались.

Були так довго разом, що в’юнкі
шпалерні ружі впали у немилість
березових гаїв, і навпаки,
і деяка грошва в обох водилась,
і обрій з моря тридцять вечорів
пожежами Туреччині ярів.

Були так довго осторонь, без книг,
без меблів із начинням, колуарам
з канапою чужим, що заковик
не мав трикутник з перпендикуляром,
в помогу деким, стійма, зокрема,
устромленим над крапками двома.

Були так довго разом, що цілком
загусла тінь і бачились обом
за двері запобіжні – сниву, мислі,
та стулки самохіть не подались
урізнобіч, і ми проникли крізь,
і чорним ходом у майбутнє вийшли.

-------------------------

І коли відречеться від тебе
навіть білий освячений дим,
все одно задивляйся на небо
й не бануй гореслізно за тим,
що пішло, навіть не озирнувшись,
замітаючи байдуже слід.
Усілякі трапляються душі,
та від того не меншиться світ.
Та від того добро не маліє,
просто треба зібратись і йти
від розпуки до світлої дії,
що веде до спізнання мети.
Що жадає від тебе одного -
не звертати із добрих доріг,
передбачених люблячим Богом
для всіх.

5.04.18 р.

Сон дорогого коштує, коли
являєшся ночами молодою,
коли ми ще щасливими були,
якщо не ми, то я, але - з тобою.

Літали і над нами янголи.
І падали на пажиті росою,
А ми все забуваємо, коли
нас називали нерозлийводою.

Але буває..., буде уві сні,
ти знову руку подаєш мені...
Чого лише у світі не буває?

І ми йдемо. І сонце угорі
бажає нам до самої зорі
шукати час утраченого раю.

03.18

Запалю поминальну свічу,
Помолюся за убієнних
Тихо-тихо.І помовчу.
Нехай візьме Господь до себе

Їхні душі, щоб жили там
В Небесах, у садочку райськім,
Кожен з них ж бо життя віддав
За свободу та мир і щастя

На вкраїнській своїй землі
Для дітей, матерів, коханих,
Щоби буи вони в теплі,
Ворожнечі щоб лід розтанув.

Ти гори ж бо, свіча, гори,
Прожени усю злую силу.
Сяють зорями нехай згори
Душі тих, хто за нас загинув.

Запалю поминальну свічу...

2018 р.

У скуф'ї піп навідався в сільмаг,
Вподобав мій пружний опуклий вигин.
Еротоманець. А казав - монах,
В дірі сидить, читає мудрі книги.

Рече: - Проскурок хочу напекти.
А погляд хтивий, чорнориз - не лейба.
Одразу видно - парубок "святий",
Такий мені у поміч дуже треба.

Із бізнесом ухоркалась одна,
А ще й кабанчик рохкає в повітці.
Моя "мисля" практична - не брудна:
Хай Бог поможе одинокій жінці.

Із ним була поблажлива, м'яка,
Хутенько умостилась на коліна...
Краса здолала врешті мужика.
А згодом народилася і трійня.

Бджола летить запилювать квітки,
Вродлива стать перемагає всюди.
Знімають ряси батюшки й дяки,
І служать Богу як звичайні люди.

09.04.2018р.


Муза і ковбаса

Несу щодня до хати провіант,
Бо для митця харчі - як січка паці.
Опасистість примножує талант:
Хай повняться кунделиками таці.

Аби писався жваво постмодерн -
Поет щодня повинен пити-жерти.
Поїв - і ручка, наче автоген,
Випалює на вічності сонети.

Пожуй сальця із часничком усмак,
Бо лірику ця страва необхідна.
А ківі - для титанів-розумак -
Просвітлення від них, і муза плідна.

Якщо кортить писати про дуби -
Глитни борщу, умить попруть пейзажі.
І хай сметана крапле із губи,
Строфою у блокнот піїта ляже.

Коли я ситий - наче у раю,
На волю рвуться музи і таланти.
Чекайте, ось ковбаску дожую
І про кохання всядуся писати.

10.04.2018р.

Богемний муж

Дядечко - відомий всім атлет,
Штангою жонглює у Європі.
А для мене оковита - мед,
Ні про що думок нема у лобі.

Коле щічки лютий дід Мороз,
Холодно лежати в калабані.
А дружина - майстер-віртуоз,
Грає знаменито на баяні.

Браги в кухоль хлюпнув із діжі,
В пащі, наче у пустелі Гобі.
А дідусь майструє вітражі,
Кращі, аніж у калейдоскопі.

Бормотуху уливаю в рот,
Заїдаю лайкою і матом.
А онук уквецяв натюрморт,
Позавчора став лауреатом.

Пляшка з пійлом завжди на виду,
Хлюпається рідина в стакані.
А в синка - скульптури у саду,
З мармуру витісує титанів.

Мало випив. Не засну в рову.
Та нічого - скоро надолужу.
Я, братва, з богемою живу.
Отже, до мистецтва небайдужий.

11.04.2018р.

 
весни дівочий глас
зі стягами своїми ген
полине до безвісних нас
& вибраних імен

тиш тіней лісових
зриватиметься раз у раз
лунатимуть совиний сміх
& заяча нора

& блудний син помиї днесь
чужим полишивши кнурам
мандрує навпростець

сади, що зводив праотець
& весь небесний храм
збагнути інде десь





 

Бог створив Сонце й Небо,
Життєву силу дав Землі.
І створив подібних Себе, -
Адама і Єву в любві.
Адам з праху сотоворенний,
Божий — це є, творчий путь.
Божий дух йому вдихненний.
Щоб подібним Богу буть.
Адам — постаті кримезний,
І був мудрий, на той вік.
Мудрість Божа є безмежна,
Адам продовжить людський рід.
Щоб родилась плоть від плоті,
Між людьми любов була,
Творча мудрість в цій роботі,
Єву, Бог створив з ребра.
Щоб була вона вродлива,
Граціозна і струнка.
Щоб принада невловима,
В жіночій постаті була.
Щоб жіноче розмаїття,
В мужському серці вік цвіли.
І жіноче різноквіття,
Не мало тління і пори.
Адам і Єва, - вінець творіння,
Благословенний людський рід.
Плодіться, - ви життя насіння,
Любовю наповняйте Божий Світ.

Відкриття у науці Микола вчинив –
Він поета з курми хитромудро схрестив.
Всі ми знаємо яйця прості й дієтичні,
В Суходолі несуть відтепер поетичні.

Та марнують добро господині тамтешні,
Із яєць поетичних готують яєшню.
А продовжив би справу наш славний новатор –
Поетичний з'явився б у нас інкубатор.

Погане забувати – це наука,
я зараз говорю не про склероз.
Забути вчасно стрес – це гарна штука,
то краще, ніж лягти в анабіоз.

Забути горе, сумніви, печалі,
війну, утрати, ревнощі чи біль –
все ж краще, ніж безсонними ночами
кімнату мірять й поправлять постіль.

Із пам’яті стирати весь непотріб –
майстерності ознака, вищий клас!
Зробити краще скопом це ніж в роздріб,
але то все залежить вже від вас.

Учіться все недобре забувати,
незгоди всякі і подібний „хлам“.
Бо, як не зможете собі в цім ради дати,
альцгеймер швидко допоможе вам.

09.04.2018

З подружніми не грайтеся в любов,
послухайте життєвої поради:
хто зрадив раз – напевно зрадить знов,
на картах навіть нічого гадати!

Недовго той триватиме екстаз,
фіаско закінчиться вся бравада:
особа, схитрувала що хоч раз –
вже заразилась схильністю до зради…

Сімейним також маю що сказать:
новенького як вам би не кортіло,
та спробуйте перш ребус розгадать –
чи варто все ж мінять на шило мило?!.

На жаль життя дорога непряма.
Хто знає, що начертано судьбою…
В сім’ї стосунки – то суцільна тьма,
в них розібратись можуть тільки двоє.

09.04.2018

а вони іржаві хоча й не залізні -
старі яблуні у моєму саду
старі спогади у моїй голові
а вони падають кожного вітру
з кожним кроком
а я все йду
я не зупиняюся ні на мить
ні на день
ні на подих років у спину
ні на вихри життєвих потуг
ні на сміх мавок переливчастий ніби бісер землі під сяйвом місячним
я не прославлю тебе нічим мій саде!
я не прославлю тебе мій саде нічим...
я не вкарбую вас у вічність мої яблуні старі й іржаві -

тут зала слави тільки моєї персональної німоти
трунок моїх весен та літ
мої осінні діжі квашених спогадів про дотик щастя про лоскіт метеликів у низу живота чи
по хребту тепло весною воском
я йду травою землею битим шляхом заростями ранніх квітів
я добредаю свій марафон на цьому світі
розвійте мене над Дніпром або у старому глухому саду
коли прийде пора злітати
коли іржава кора не грітиме більше долонь мого серця
коли моя Клото перечепиться та спіткнеться
коли я нарешті дійду до кінця свого саду
і там впаду

Від щастя на душі весна,
Свічуся, наче радій.
У ліжку мружиться жона,
Периноньки зім'яті.

В норі вікує вік монах,
Кротові буде тісно.
А я - у небі вільний птах,
Моя молитва - пісня.

Народ од лютості ослаб,
Руйнує власні житла.
А я не створений для зла,
Поет - дитина світла.

У жадібних нема жалю -
Гребуть грошву і з друзів.
А я смарагди роздаю,
Перлинами ділюся.

Байдужий до чужих парцел,
Рахунків і коханок.
Упав промінчик на лице -
Іду стрічати ранок.

09.04.2018р.

Тьмяніло небо з кожним днем
І врешті-решт - заплакало
І розлилось рясним дощем,
Що про життя нагадував.

Стемніло. Ніч, а небо плаче...
І котиться луною тихий сон.
Лиш вогник у однім вікні нагадує,
Що хоч єдине серце світиться добром.

Душа ота літає хмарою
Й збирає в собі океани сліз,
Що хочуть вирватись на волю птахою,
Щоби злетіть в небесну вись.

А у вікні сидить похмура постать
З малою книгою в руці.
І котяться струмочки сліз по скронях,
Що так давно застрягли у душі.

У сяйві місяця видніється обличчя,
Змокрілі вії кришталем сльози.
Вона - як море, що завжди імлиться.
Вона - як небо плаче в відблиску зорі.

"-Чому цей світ такий несправедливий?
Чому ніхто не знає сенс життя?
Чому людина вже не вірить в диво?
Й хоч трішки в магію і світ добра?"

І ці рядки застигли на устах
У дівчини з дитячими думками.
В людини - що живе у снах.
В людини - що застрягла між світами.

А небо плаче... Й постать разом з ним...
Ніхто не знає що приготувало "завтра".
Живи. Надійся. Мрій, бо з цим,
Той вогник доброти - не згасне.

У імлі стліває вогник
І сповільнюється подих
Сіро – ранки, блідо – ночі
Після сну у сльозах щоки

Іскри льоду не розтоплять
В мертвій жінці гасне погляд
Не відкриє пристрасть очі
Мертва жінка
Гиньте, зорі!

Стань у коло,
стань у коло:
бумеранг летить
по колу,
може вдарити
і збити,
стань у коло -
треба жити.

Стань у коло,
стань у коло,
хоч у центрі
промінь коле
та звиваючись
від болю
стань у коло,
шепче доля.

Виросте
у серці квітка,
коло цвіту -
сонцемітка,
жовтосонячна
нагідка,
де пелюстки
сяйвонитки -
ТВОЄ КОЛО...

Мені би квиток
Один. На супутник
Вибачте, два…
Два - буде ліпше
"Забудь про бермуди,
Їхній трикутник…
Краще пиши у подумках
Вірші ..."

Читатимеш їх при взлеті за хмари
Дивитимесь в очі тій стюардесі
Яка тебе снила будучи впарі
На Чорному морі поблизу Одеси…

Одна маячня… забиті сосуди
Надвóрі ось-ось розквітне Великдень
Пити ковтками Його із посуди
Іще до народження кожен повинен

Травневі свята сьогоді це інше…
Задзюркотять їх струмочки у риму
А рима до рими - виростуть вірші -
І житимеш там, і умреш поміж ними…
09-04-2018

Вербова гіль на білому обрусі.
Христос воскрес! - Воістину воскрес!
І гарно так, і сонячно на дусі,
і Божа благодать - з небесних плес.

Душа нарешті віднайшла опору -
вербовий котик, брунька на гіллі.
Така їй тиша лине доокола,
коли вся людність - котики малі -
спиває соки, гріється в промінні,
жовтавим цвітом сипле на обрус.

І - колихке надихнене моління
із лагідних сердець і тихих уст.

Палкий Вінченцо ллє мерло, сироп.
Свої чоловіки обходять: пава...
Кручу сюрреалізм-калейдоскоп.
Дивлюся тепло (Майя!), нелукаво.

О де мої виткі лавровінці,
де публікацій шквал?
Звичайним - простір...
Ось нагодую сов і горобців,
торкнуся хмелю висхлого і брості.

Та подаруй же, Доле, всюдихід.
Завис довженний ескалатор.
"Треба..."...
Стомився, скалозубить лисий гід...
..................................
Мій провідник - перекотикрайнебо.


2018

Тільки й жити на білому світі,
тільки й мати, що небо дає,
і уміти малому радіти,
що призначення маєш своє.

Але спокій нам тільки-но сниться.
Даленіє дитяче, - тік-так...
А майбутнє, очима синиці
у руці - як іржавий п’ятак.

Розміняти б на чисту монету
все, що зріло у вільній душі,
і не дати забути поету,
що воістину все – на межі,

до якої котили роками
неприкаяні наші літа.
Ось і осінь уже золота.

А які були весни між нами!
Але як розказати словами,
що минає лише суєта?


03. 2018

Сріблясте маєво місцевої зими,
завислі подихи, морозу правило,
о скільки туги у мені потануло,
і скільки блюзом злинуло вини.

Мовчи весна, мовчи моя мелодія -
завмерлих нот я промінь в бурштині.
І пам’яті я перемети осяйні,
поміж миттєвостями пульсу лінія,

І рими вторення тих са́мих днів семи,
і до хмарин торкання уст у просині,
утоми серця, і думки непрошені:
який вже є, таким себе прийми.

Така сніжин чарована поезія:
падіння ангелів - ще білих і вже ні.
Тобі у ці́лому, любове, й однині
відома кожна чорно-біла версія.

Та в коловерті заземнілої юги
тонкі народжуються рухи тангові,
і світ вже у весняному світанкові,
і ні печалі більше в ньому, ні ваги.

Як хороше помріяти надвечір,
Весняна днина медом вже стекла…
Поволі опускається на плечі
І огортає спокоєм імла.

Думками я від берега відчалю
І темрявою легко попливу –
Де тихий легіт ніжною печаллю -
Як пестощами - вкриє наяву.

І тіні загойдає він прозорі,
У вітах затихає вже: «Віть-віть!»
І понад сном химерних верховіть
Рука Симаргла висіває зорі.

8.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Діагноз є такий – байдужість!
Хвороба слабкої душі.
Коли обминаєш калюжі,
Відсидітись зручно в тиші.

Чужі не потрібні страждання,
Так краще, не бачити їх.
В колисанці – власні бажання.
Вони – осередок для втіх.

Напевне, і зараз так сталось:
В дорозі конфлікт назрівав.
Сумління чомусь завагалось,
А опір у жертви спадав.

Візьми, простягни свою руку,
Підтримай! І слово твоє
Врятує і дасть запоруку,
Що все таки людяність є!

Поклич, розбуди душу, серце!
Байдужим не будь, озернись!
Очистяться води в озерці.
Як гарно навкруг, посміхнись!

07.04.2018

Амури крилами тріпочуть.
Весна! Розтанув білий сніг.
І щось вони від мене хочуть,
І медом липнуть біля ніг.

Коти під вікнами співають,
Пташки клюють буденний пил.
Я серед ночі відшукаю -
Тебе, хоч і немає сил.

Сповзають почуття по тілу
Та не втече рука в руці.
Тебе собою оповила
І бачу щастя на лиці.

Плинуть хмари понад дахом срібним птахом,
Плинуть хмари наче білі кораблі.
Вслід за ними мої мрії довгим шляхом
Відпливають, в золотій згорають млі.

Грає сонце поміж хмари мерехтливо,
Серце криком – гей ви там в далечині
Не втікайте мої мрії так квапливо,
Бо не знаю чи догоню вас, чи ні.

Не зникайте мої мрії дуже скоро
У далекий, безкінечний, вічний світ.
Зупиніть мені на мить весняну пору
Поки ще на вишнях квітне білий цвіт.

Те що має, у житті цім має бути,
Зупиніться ж ви намріяні мої.
Дайте ще мені послухати, почути
Як співають свою пісню солов’ї.

8 -04-2018р.
Парище.

Цикл з 4 сонетів "Бриз"

Холодні дні змінились на весняні,
Погасли свічі довгої зими.
А ліхтарі горять немов востаннє,
Освічують шляхи серед пітьми.

В побитій часом пам'яті, вустами -
Вона торкнеться ніжно і крильми -
Огорне серце, знову все розтане,
Відчую стукіт десь поміж грудьми.

Вона гаптує цю - забуту повість.
Сторінку пише із чорнильних сліз.
І ось глава - неписана можливість.

Весни дарунок... Черговий каприз...
А поки просипається свідомість,
В обличчя б'є уже весняний бриз.

© Володимир Верста
Дата написання: 08.04.18

***
Прошиті жилами дротів
Дороги, гнізда бузьків…
Невтішні дні якісь не ті.
В проході надто вузько.

Чи не в проході – вушко це,
Відламане від голки.
Смола стікає на лице
І небо у подолки.

Усі біжать крізь житіє –
Шукають власні ніші.
Мене нема. Точніше, є
Але якийсь я інший.

Та і тебе нема. Хоча,
У тебе інші шрами.
Життя торкається плеча
Й не розмовляє з нами.

В мовчанні мудрості нема.
Ні золота… В німоті
Години всілись жартома,
Як ластівки на дроті.

06.04.18 © Василь Кузан

Йду Гетсиманським садом в Великодень,
в нім каменів вже більше ніж дерев.
Вони ще пам’ятають лик Господень
й народу невимовно-дикий рев.

Він лине із забутої Голгофи,
куди Ісус поніс тяжкий свій хрест:
„Варавві волю!“ – відгук катастрофи,
і „Розіпни Його!“ – як помсти перст.

Відтак пішов Син на нестерпні муки,
щоб відкупити первородний гріх,
із криком: „Батьку мій!“ у мить розпуки,
під вигуки юрби й єхидний сміх…

Христа як відрізнити від Варавви,
хто жертва з них обох, а хто все ж кат?
Іуда в кожнім з нас живе лукавий
і кожен з нас хоч трішечки Пілат…
Так, Юди слід у кожнім з нас лукавий
і кожний з нас по-своєму Пілат!

08.04.2018

Любов не можна знищити в собі!
Які б трактати мудрі не писали…
Те почуття не здасться в боротьбі,
воно не стане підлості васалом.

Любов – завжди величне почуття,
його не варто плутать з перелюбом.
Останній має нетривке життя,
хоч скінчитись він може навіть шлюбом.

Про постіль я уже й не говорю,
то взагалі не перша суть любові.
Коли душа не зрить свою зорю,
не буде правди в жоднім вашім слові.

Любов – то поєднання ваших душ
у неземнім, казковому польоті,
екстазу мить чи оркестровий туш!
Та я не маю на увазі плоті…

Любов вмирає, як згаса вогонь,
що душі вам теплом уже не гріє,
як віра з ваших вислизне долонь
й у темряві сховається надія.

07.04.2018

Згадають останні перших
На схилах гірських доріг.
Пробудять гаряче серце
І дух стане спільним їх.
Зустрінуть останніх перші,
А їхня любов і хрест
Епоху земну заверши.
Засвідчи: Христос воскрес!

08.04.18

А ось і на сцені "крутий коперфільд"
За димом волоки і тиші…
Між дійсністю й черевом - символа флірт
Дозвілля окультне всевишші…

Є до мене самого кілька питань
Одне з них стосується - броду...
Коли чую від когось:- Нумо відстань!
Чекаю на іншу погоду

Причому тут броди, і коперфільди -
Вони ж не залежать від сцени?
У мене зневіра, вона, і не тільки…
Врази поздувалися вени…
08-04-2018

А Хтося мною хилита,
Ізбоку перегаром дише.
Гука на мене: - Срамота!
Не дам тобі горілки більше!

Зі Хтосею жлуктили ніч,
Ловили в озері русалок.
Злетіла голова із пліч,
Лежав під тином, як кавалок.

Купив Хтосюнці чобітки,
На день народження їй всучив.
Тепер на тиждень став хиткий,
Щоранку мучає падуча.

Підступні Хтосині дари,
Вважав, що панночка святенна.
Спочатку навіть не вкурив,
Що спирт її такий скажений.

Од пійла голова дурна,
Ще трохи - знову стану мертвим.
В усьому - Хтосина вина,
А я - її невинна жертва.

08.04.2018р.

Іноді враз помітиш,
Як швидко зникає роса -
Ніби робити їй нічого
В цьому нечистому світі.
Іноді враз помітиш,
Як затемняє пилюка
Дзеркала чистоту.
Сумний він, цей світ!
Навіть коли розцвітають вишні.
Навіть тоді… А все ж
Очі твої
Несли в собі відблиски ранку,
Несплямленої чистоти.
Та я пройшов мимо неї,
Вже щастя ніде не знайду.
А все ж
Сльозами своїми омию
Дзеркало темне життя -
Хай там, де впадуть мої сльози,
Відкриється світлу воно.

Вселенська тиша... Аж до воскресіння
розп’ятого на череп’ї Христа...
За немочі німого покоління
вознеслася душа Його свята.

Але і досі капища погані
курять у небо ідолу й тельцю,
а нехристи і душі окаянні
не моляться єдиному Отцю.

І сатаніє кривослав’є хиже
лукавої Московії-орди.
Іуда у Пілата п’яти лиже,
і фарисей готовий, як завжди,
і знову розіпне або заріже
за щире слово чистої води.

03.2018

Не йде до губ, не йде до рук –
здичавіло.
Але ж колись під серця стук
саме вело.
Над прірвою текло зерно,
туди й пішло.
Дістати би – глибоке дно –
гарує злом.
Там проросло, пішло увись
янголиком.
А ти зітхай, а ти дивись,
та дорікай
собі самій: не вберегла.
По краю йшла –
була безпечна і мала.

Нема крила.

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тінню,
Аби і в помислах, і в пошуках, бува, не заблудивсь,
Завжди їх вивіряв польотом і корінням.

Признаюсь чесно - я жони боюсь.
А багнеться ковбасного кавалка.
Варехою мене у лоба "Лусь!":
- Іще не Паска! Постуй, бахуряко!

А я голодний. Тиждень вже не жер,
Працюю важко в полі трактористом.
О, де ковбасний рай - СРСР?
Вертайтеся, безбожні атеїсти!

А з кухні пахи линуть неземні,
П'ятак свині підблимує з духовки.
Підсмажуються щупаки, лини,
В кишківнику бурчать шлункові соки

У кума з тиждень як настав Пейсах,
Ярмолкою черпає оковиту.
А теща каже: - Потерпи, козак.
Устомиш завтра писок у корито.

Вже думав, що хана, кінець життя,
За грішні вчинки небо покарає.
Але до хвірти кличе попадя,
"Дружу" із нею, як попа немає.

Тихцем у рот кладе мені халву,
Глитаю з рук вареники гарячі.
Тепер до служби, друзі, доживу.
А після неї попаді "оддячу".

07.04.2018р.

Несе моя фантазія мене у білі сни,
у заповідні пущі.
Все ближче до останньої весни,
все далі віра в душі невмирущі.

Тримаюся іще за поводи. І сили є,
а неміч доганяє.
Уже на переправі житіє
моє до не існуючого раю.

Бунтує серце. Вибору нема. Як на війні
усі путі лукаві.
Мандрівочкою пахне навесні,
але нема коней на переправі.

03.2018

Коли життя сягає рубежу,
Так хочеться спочатку все почати,
Та літ минулих не зітреш печаті,
І не одягнеш ли́чину чужу.

Вже недалеко фінішна межа,
Ти в цьому світі тільки подорожній,
І не біда, як гаманець порожній,
Біда, як є порожньою душа.

1

Кожушок залатаний... капелюшка... Пані!
Пенсія мізерна, в доньки - МДП.
От зустріла вчора цю огрядну Таню,
на обох світило сонечко скупе...

Говорили стиха про тарифи, ківі,
яблучну дієту, перспективи на...
Довгобуд, ковтьоби глиноземні - зліва.
За мостом, де Зигін ще стоїть, - війна.

2

Перевальцем Таня почовпла додому,
в доньки "настроєніє" гарне, далебі.
А мене минали москалята, роми
і козаченята - куртки голубі...

Лементіла школа... Вчителі премудрі,
гаджети модерні в кожного тепер.
Де б узяти з тонну золотої пудри -
притрусити гори брехонь і химер?

2018

Буяє весна, та не зовсім…
Чи то павутинки в волоссі?
Устино, дитино,ти хвора –
і нині, і вчора й завчора…
Чи то не хвороба, а втома –
нависла пітьма невагома –
нависла, як хмара навпроти,
як пара – без духу і плоти,
нависла зумисне…Нависла!
Чи зломана вісь коромисла,
чи відра не так уже повні,
чи мить до зловіщої повені?

Нехай уже швидше розродиться!
Нехай проминає негода ця!
Нехай вже громниці натішаться,
Безумно ударять – і втишаться…

Бо годі вже темряви… годі! –
при святі, при світлій господі,
де свічка палає – громавиця
(з пітьмою у піжмурки бавиться),
де ясні очиці у дівочки,
де Устя виводить гаївочки,
де віра є в сили приплодні,
що страсті дають великодні!

Де коник гривастий у брами б»є…
Хто вірує – тому і Бог дає!


2009 рік, зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013.

Золотився ранок, усміхався
Та купався в променях тепла,
Капелюха зняв і привітався
Чемно та привітно з усіма.

Розбудив на грядці квіти сонні,
Бджілоньку покликав в пелюстки,
Котиком сидів на підвіконні
І про щось тихенько муркотів.

Покропив росою зелен-трави,
Солов"я піснями забринів.
Такий світлий-світлий та яскравий
У душі автограф залишив.

2018 р.

Ти час, о Велесе, спини,
І суєті скажи цій: «Годі!»
Відчути подих весняний
Сьогодні хочу на природі.

Сюди я йшов, як уві сні,
Ступив у передпокій раю.
Як, Боже, хороше мені!
Твоє натхнення я вбираю.

Співає чарівливо птах
У цій легкій озерній тиші.
Води поверхню Хтось хита,
Немов листа у вічність пише.

І так поволі опліта
Весни вечірня прохолода.
І стелить постіль дрімота,
Дарує сонну насолоду.

6.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)