Довго тримав у секреті
Звичку свою непросту.
Хочу сказати відверто
Мамі про ознаку ту.

Тільки не знаю, як буде:
Радісно чи у жалю.
Слів для розмови бракує,
Сумніви душу клюють.

Сміло зайшов у кімнату,
Світ ненароком померк,
Голосом кволим питаю:
«Мамо, потрібен поет?»

Мати зітхає убого,
Татко налиганий вкрай:
«Синку, побійся хоч бога,
Хвате й прозаїка нам!»

Відлуння віршів, тихе та пісенне -
Присвята осені, шляхетній дамі.
У пошуках розради і натхнення
Пливе душа осінніми шляхами.

У вересні тепла ще буде вдосталь...
Цей спадок від усміхненого літа
Зігріє серце... Тільки болем гострим
Осінній перший дощик буде нити.

Іди вперед, художнику самотній!
Тягар журби нехай тебе полишить!
Тепла немає в арсеналі жовтня,
Дощі нагадують про біль частіше.

У мареннях давно прозорі роси,
Струмків ранкових срібло чи паладій.
Зі снігом злива - натяк на морози.
Як не згубити душу в листопаді?

Забута стежка заростає
Важким солідним лопухом.
Забута стежка, як питання
Чи у житті різкий надлом.

Забута стежка вкрита мохом,
Травою, пилом забуття.
Не заростуть чортополохом
Слова для болю й каяття.

Забуту стежку ми відкриєм,
Немов забутий давній твір.
Вона не стане чорториєм
І шляхом для нових зневір.

Забута стежка прошепоче
Слова жадані, дорогі,
Розплющивши оспалі очі
В оточенні гучних роїв.

22 листопада 2025

Я жду новин, живильної води,
Мов листя з позачасся, позасвіття.
Так огортають спокій холоди,
Немов опале і сухе суцвіття.

Я жду листів з минулої доби,
Померлих жестів, вицвілих мелодій,
Прадавніх, ніби заклик "Полюби...",
Немов тепло порепаних долоней.

Я хочу повернутися в кіно,
У погляди, яких давно немає.
У двориках забутих доміно
Жде голосу валторни чи трамваю.

Минулий жест впаде униз листком.
Минулий погляд скресне і воскресне.
І спогади забутим словником
Увірвуться, мов ангел піднебесний.

21 листопада 2025

Не я то чую - Незвід чує мною:
крадливі кроки здовженої тіні,
розхвиль осінніх огняні прибої,
гілок врізання гостре в небо синє,

Він бачить мною - я його зіниця -
як в ятір часу наловилось листя.
В'юнкий лебедик озеру божиться,
що повернеться, далебі, колись- то.

Наднебна сила осеніє мною
та пізнає уявне завмирання.
Насовгується тихою ходою
примара хмарна - в паморозь убрана.

Хай відстінилось тепле літування
від сего світу - схлипного й журного -
Всебог крізь мене проживає стани
моїх заземлень і розкрилля мого.

Я чекаю фатальних листів,
Громових, як стальні урагани,
Як послання прийдешніх віків,
Неспростовних, ясних, бездоганних.

Хай цей лист розірве суєту,
Хай затопить болото печальне,
Подолає навік пустоту
І злетить, як причаєна чайка.

Ці листи зчинять ґвалт у житті,
Підірвуть всі надійні основи,
Ледь торкаючись у каятті
Слів прозріння, свободи, любови.

18 листопада 2025

За обрієм шукань, уже не перших,
І скільки би їх не нарахував,
Ти знахідкою пошук не завершиш,
Бо це ілюзія і зоровий обман.

Тремке повітря оптику збиває –
Водночас ти і наче на землі,
А виднієшся перед небокраєм,
На голові, як йог Патанджалі.

Над обрисами водної поверхні,
Йдучи на захід, бачиш небокрай,
Передостанній – от і підпливай,
Розвій же біль і муки страстотерпні.

За ним – земля. То вдумайся і зваж –
Чи хочеш там побачити міраж.

Останній вірш, то все тому віддам.
Нехай із крапкою, готовий.
Звіряюся написаним листкам,
Кому не зміг сказати слова.

Шкодую, що невчасно загубив,
Коли на полі звівся серпень.
Невже напередодні довгих злив
Моє розбите серце стерпить

Розлуку, що куйовдиться в траві,
Де літній клен готує листя?
Засипати долоні степові,
Осіннім сном, який насниться,

І тінями замружиться вікно
Ліхтар завиє одиноко.
Погляне в ліжко, ну а там ніхто:
Зі мною поруч мертвий холод.

За цю реальність і гроша не дам я!
Хай промовчить оратор-демагог.
Удвох на кухні, я і світла пам'ять,
Створили нескінченний діалог.

Для мене порятунок - тільки втеча,
І щоб нікого не було навстріч!
Навколо мене - чорна порожнеча,
Немов оця глуха травнева ніч.

Зловісний вітер, безпритульний стогін,
Нахабно б'ється у віконне скло.
Я витер сльози - та не витру спомин,
Ховаючи поламане крило.

Стіл та стілець - лише убога паперть.
Ніч за минулим реквієм співа.
Від інших чую вирок: "Світла пам'ять!" -
Байдужістю народжені слова.

Сильний вітер історії дише
У потилицю пеклом лихим.
І напружилась м'язами тиша,
І напружився голосом дим,
Увібравшись в небачені вірші.

Сильний вітер змітає людину
І непевний, фальшивий плакат.
Розлетиться усе у годину,
Де панує безжалісний кат
Й наближає роковану днину.

Сильний вітер впадає у морок,
У нірвану, у штиль, у розмай,
Розчинивши в безмежності горе,
Незбагненне, немовби рояль,
Що до космосу в снах заговорить.

18 листопада 2025

Сьогодні день пам’яті мами, омитий дощами.
І небо захмарене плаче над нами за нами…
Та квітне бузок, наливаються трунком тюльпани,
І образ малюють далекої юної панни –
То спогад-відлуння, то хміль чи видіння, а може…
То сміх дзвінкострунний рясний, ні на кого не схожий…
Діткнути не годен, ураз попливе за водою,
Як той перехожий, що манить швидкою ходою
У далеч незвідану, простір тобі недосяжний,
Де скрізь видивляються в темінь лиш зорі мосяжні,
І ти вже не ти, а тонка павутинка летюча…
Лети, вільна душе, лети, надлегка і могуча,
Бо ти вже розкрилена, змінена в просторі й часі…

…А вдома – свіча і портрет… і тюльпанові чаші…
І любий бузок ніжним цвітом кладеться на рани –
Мов дотик з дитинства далекої юної мами…

8 травня 2026 року. Імпровізація.

Де я здобуду свій нічліг,
Паломник без мети й дороги?
Прийшло, мов звір-єдиноріг,
Прозріння посеред тривоги.
Я ліг і зразу занеміг.
Хитаються святі триноги.

Яка вакханка уночі
Вгамує всі тривоги давні,
Від серця віднайде ключі,
Такі старезні, наче Дарій?
На краю прірви стоючи,
Співатимеш пісні чи дайни.

Який утомлений пророк
Укаже шлях у путах ночі
Поміж примарливих зірок,
Мінливих образів дівочих?
Настане доленосний строк,
Коли розтануть поторочі.

Одна супутниця моя,
Зоря сяйлива, непокірна.
Несе бурхлива течія
Шляхами Гамлета чи Кіра.
Пізнання в'ється, мов змія,
Допоки вистрелить мортира.

16 листопада 2025

Весна! А я і не помітив...
В повітрі осяйні октави
Наспівує красивий травень,
Народжуються білі квіти.

Двір мій, промінням оповитий,
Костюм примірив золотавий.
Весна! А я і не помітив...
В повітрі - осяйні октави.

Душа - в полоні туги. Віти
Травневі надали нам право
Звільнитися хоч під заставу -
Ми всі в душі, принаймні, - діти...
Весна! А я і не помітив...

Поету гроші не потрібні!
Достатньо хліба та водиці.
Усі таланти - люди бідні,
Це вже давно не таємниця.

Цей світ краде щоденно сили,
Недосконалий, недолугий.
Поет сидить на хмарці білій
І пише, слухаючи фугу.

Він має бути у стражданні
Відлюдником обов'язково!
Нічого спільного з коханням -
Єдина для митця умова.

Тілесні примхи - теж убого!
Поет - піднесений ангелик,
Бо замість органа у нього
Легенький пурхає метелик.

Єдиний сенс - поема тиха
Про щось омріяно-космічне.
Поету не потрібні втіхи,
Бо він - створіння потойбічне!

Не потрапляйте у тенета
Чогось простого та земного!
Прошу, підтримайте поета -
Вклоніться, розцілуйте ноги!

Постійні калюжі, постійна сльота.
Похмурий пейзаж, як сама німота.

У цьому болоті втонула зоря,
Що сяяла нам на далекі моря.

Постійний застій і застиглість думок.
Панує безумства прадавній амок.

Не зрушити з місця в завмерлості душ.
Ти тишу потворну ніяк не поруш.

Калюжі в муляці - замінник морів,
Замінник мандрівок, далеких країв.

Це вічне заслання в похмурий пейзаж,
Що душу бере на стійкий абордаж.

Дороги побиті, калюжі і бруд
У серце встромляють кинджал, наче Брут.

16 листопада 2025

Розлився туман велемудрий, тужавий,
Розлився, як ціла аморфна держава.

Які таємниці, які парадокси
Чаїть у собі, ніби сховані оси!

Туман розчиняє депресію люту,
У вічні слова й заповіти закуту.

І сам цей туман - ніби шпиль таємниці,
Яка не скорилась, не падала ницо.

Туман - наче суть, що захована в мові,
Надмірній, барвистій, як страчене море.

15 листопада 2025

Літа лебедіють, мов кужіль прядуть,
У вир'єчку гублять пір'їни.
Дари мироносні до стіп покладуть
У церкві святої Ірини.

Над мороки ночі, над тугу в очах,
Над біль, що метеликом зрине.
Невпинно співатиме божа свіча
У церкві святої Ірини.

Життя, наче птахи розкрилена мить,
Просвітлено з темряви плине.
І дух воскресає, і свічка горить
У церкві святої Ірини.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Не витримує кишка
Сатиричну штангу.
А зате мої прогнози -
Як у баби Ванги!

Ще трішки, і засвітиться каштан,
Свічки запалить білі в канделябрах.
Між іншими каштан - ошатний пан,
Що живиться у потаємних надрах.

Шипи у квітах настовбурчив глід -
Дивись, перестраховуйся як слід!

Плетуть кущі мережива бузкові.
Все ж буде ок, бузок? Ловлю на слові!

І про дерева мріє деревій,
Очами травня дивлячись з-під вій.

04.05.2о26

Не дає болоту жити
Клятий Куриловський!
Ще одна припхалась Кака -
Білгород-Дністровська!

Розвиднюються обриси зникомі
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.

І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
Величність статуй і чоло сумне.

Крізь цвіль і гній прорветься люте слово,
А праведник прорветься крізь кордон.
Впадуть споруди фальшу, як полова,
Зламавши катехізис заборон.

14 листопада 2025

Ти завела собі кота.
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.

Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
удерся в твій ефір!

Весь вірш трималась за кота,
а котик пас мишей.
Один поет, душа проста,
читав себе лише.

Не зрозуміла б ти його,
якби не білий кіт,
який стрибнув з кутка свого
у ночі перехід.

Так вірші з прозою злягли
на диво без біди.
Ти не пручалась – ви змогли…
лише щосереди.

8 листопада 2004 р., Київ

Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.

Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати.

Ковток холодної води...
У ньому - біль гіркої втрати,
Такий, що можна й промовчати
Про інші різні холоди!
Здається, холод - назавжди...

Застигла думка. Слово з кришталю.
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.

Хоча й навколо згубні холоди,
Тепло зі сну кричить: "Іди сюди!
Не бійся! Настає відрадний травень!"
Моя хода - невпевнена, крихка,
Тримає клюку втомлена рука,
А наді мною - вже латинське "Amen".

Надія - замордована раба,
Її на вила підняла юрба -
Розбещена, базарна, чорнорота.
Я залишився на межі зими
І думаю: яка ж із тих семи
Моя фатальна та остання нота?

Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.

Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
У ньому сховати сум'яття трудні.

Покинутий дім віддали ми без бою
Стихіям і викликам, вічному злу.
Хотіли спалити во ім'я любові
Минуле й сховати нужденну золу.

Ми в цьому будинку колись зупинились.
А нині рушаємо в смог і туман.
Ми, певно, потрапили в долі немилість,
Наткнувшись на ґрати і вічний обман.

14 листопада 2025

Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!

Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.

Вночі засяє зірка ясно...
Так само, сяючи красою,
Його поезія не згасне!

Стиль неповторний, думка власна...
Сумне побачення з весною.
Злетів у Небо передчасно.

Вкриває душу смуток рясно,
Ідуть у засвіти герої -
Його поезія не згасне!

Хоча й сміються ниці блазні -
Він переміг у цім двобої!
Злетів у Небо передчасно...
Його поезія не згасне!

Нескінченні дощі заливають свідомість.
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?

Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, береги невсипущі?
Хто допише майбутнє з-під сотні замків?

Я, напевно, заснути ніколи не зможу,
Доки місія ця наді мною висить.
Я далекі поля розбуджу, розтривожу.
І постане Месія, як втрачена мить.

Так постане закон у кайданах терпіння,
У лабетах дощу і заковах роси.
І навік загартується бите сумління
У болючих вогнях вікової краси.

13 листопада 2025

***

Випльовує новатор гасло
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник

***

Дивлюсь у вибране, зітхаю...
сушко сушко сушко сушко
ніяк в ті двері не пролізе
юрко

***

З відбірним матом я ваяю
собі новий сто перший нік
бо сотні різних попередніх
гаплик

Не хочу в дзеркало дивитись,
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.

Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
Пізнання сивих чатових.

Пізнання раю чи Валгалли,
Пізнання темряви вві сні.
Те, що пророки не сказали,
Промовлять хвилі штормові.

Промовить ліс під час світання,
Промовлять поле і степи.
Так скаже посмішка остання
Далеких гір: "Терпи, терпи..."

11 листопада 2025

Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі ― легкі й невгамовні.

Далеко-далеко, де ночі вкривають серпанком у колір ристрето
Яскраві будинки на березі пінному в шаль надтонку, елегантну,
Годинами можна лежати на кріслі м’якому й дивитись безпечно:
Зірки, мов пацьорки, зриваються з неба й пірнають на дно океану.

Далеко-далеко, де місяць начищений срібний дукач у хмаринок
Весь сяйвом виблискує поміж суглобів товстенних ліан довгоногих,
Де хочеться просто всміхатися ― щастя безмежне нарешті накриє
Під чутну мелодію дуже співочих цикад із музик босанови.

Далеко-далеко, де ранок привозить рибак на маленькій байдарі
Та щось намагається нам розказати про їжу смачну та доступну…
А знаєш, цей світ виявляється радісним все ж і чудовим. Насправді
Ми в ньому колись відшукаємо свій гармонійно - щасливий притулок.

Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.

У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
І планети всієї колиска.

Хто подовгу бував у пітьмі
Чи не бачив його тимчасово,
Віднайде порівняння прямі,
Хоч не слухає Гребенщикова.

Забуваймо на час про верлібр
У сердечному спокої фібр.

* * *

24/7

Вузли

Город золотой

Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.

Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Помирає волелюбний птах.

Проросте натхнення на галерах,
У в'язницях, лютім засланні,
Проросте рослиною в пустелях,
Де згоріли життєдайні дні.

І його порив ніщо не спинить.
Ще немає ґрат або загат
Для цього потоку. Довгий спінінг
Кинемо у море в час заграв.

11 листопада 2025

Весна. На вістрях пер пташини
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.

Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.

Повітря чисте і солодке,
надією смакує вкотре
для всіх, хто зважиться на вдих.

І видихатиме без жалю,
сполуки зимні і розталі,
їм час наситити грунти.

Весна запрошує до себе:
у сине тепле ніжне небо,
ділити з ним її красу.

22.04.26

Час іде скрадливо і неспішно
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.

Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
Увірветься в первісний екстаз.

І його закони невідомі.
Містер Ікс у мантії страшній.
Час вершить історію і долі
У судовій залі неземній.

Він сховає у кишенях кулі,
Невблаганний здійснюючи суд,
Корчить пики, скручуючи дулі,
Вічний юродивий баламут.

10 листопада 2025

Коли впаду осіннім листям
У суєту, у сонми снів,
Коли нудьга моторним лисом
Увірветься у магму днів,
Коли проб'є жорстоким списом
Прозріння серце у вогні,

Тоді прийди у ці простори
Пророком чи єретиком.
Я подолаю косогори
Ченцем, завзятим диваком,
Втоплю нудьгу у сивім морі
Наївним, чистим простаком.

Лише б поважне жовте листя
Не вкрило забуттям слова.
Мов червоточина у хисті,
Немов дрібна густа плотва,
Приходять сумніви плечисті,
Рясні, як у полях трава.

9 листопада 2025

А місто дитинства шумить соковитим березовим листям,
Де ранішнє сонце пускає крізь нього червоні коралі.
Та ледве трамвая дзвіночок у небо напружено звівся ―
У кронах круки починають кричати, хоч щойно мовчали.

А в місті дитинства усміхнена мама настійливо будить:
«Гей, соне, давай піднімайся хутчіше, на кухні сніданок».
«Збирайся до школи, бо знову спізнишся, ти ще не обутий»,―
Мене підганяє стурбовано батько у дверях всіляко.

А в місті дитинства вода у калюжах цікава і тепла,
Потроху залазиш у них, по коліна піднявши холоші
І бачиш, що хтось побував тут навколо до тебе у метрах:
Сліди голубів, наче зґарди маленькі, в багнюці розмоклій.

А в місті дитинства у парку гуляти ніяк не набридне,
Де кожний куточок цікавий, хоча і надмірно знайомий.
Злітаю на гойдалці вище у небо прозоро-блакитне,
Сміюся, а серце у грудях чомусь безтурботно тріпоче.

Мовчання огортає душу,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.

Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
Яка минуле поверне.

Так несподіване прозріння
Стрілою нас наздожене,
Кинджалом ввійде у сумління,
Простріляне і ледь живе.

Ніякий щит чи забороло
Не відверне небесний крик.
Впадуть у полі заборони.
Іде одвічний єретик.

7 листопада 2025

До літ хоча би десь до сорока,
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.

Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин.
А спробу я таку хіба зроблю?
І кожний вчинок мій, а не іудин.

До моря вічності і мудрості глибин
Попереду розлогий естуарій.
Усе пройду, а стрінеться загин,
Злетить душа на крилах дивних арій.

І там, у надвисокій вишині,
Безсмертя усміхнеться і мені.

Листок осінній ніжно посріблить
І передчасним снігом увінчає.
Тоді пізнаємо урочу мить,
Коли зима замислиться про щастя.

Листок осінній спопелить слова
Облуди й фальшу, злоби і безумства,
Торкнувшись потаємного єства
І викликавши дивовижні звуки.

Листок осінній відкриває нам
Ворота зрілості, прозрінь спізнілих,
Даруючи перепустку вітрам
У пізню осінь і далеку зиму.

1 листопада 2025

Він вибухнув,..
пустивши білу кров
по тілу двадцять першого століття.

4 квітня 1989 р., Київ

Крізь версти юності - до зрілості й сивин,
Буває, йду собі, як нелюдим,
Долаючи життя природний плин,
І не ловлю нічого і ні з ким.

Коханням ділячись, хіба ж його ділив?
Я просто поділяв - і вистачало.
Було, і проливав - тоді й полив
Бував таким, що не здавалось мало.

І все я бережу, як і беріг
У свіжості отій, що має бути -
Як ранок, що озвучив Едвард Гріг.
Його і слухаю в часи відрад і смути.

І силу гармонійного єства
Ся родить і поезія нова.

* * *

Ранок

Ранок

Мовчазні твої губи до біса приємні та трохи вологі,
А сьогодні всю ніч виявляються кволі і як неживі.
Подивися, дукач, мов останні години нам очі мозолить.
Подивися, вже моститься вітер бешкетний до крони тополі.
І крізь темінь світанок пускає на небі нові пухирі.

Говори, не мовчи. На (не)знаних усіх дотепер діалектах ―
Зрозумію тебе, якщо зможу, зумію торкнутися дна,
Бо в дивацтвах життя і в стосунках не зовсім для мене відвертих
Спромоглася оголену душу міжряддям болючим роздерти,
Захлинутись, бо ти її наче газету вчорашню гортав.

Не мовчи, говори, бо немає у тілі колишньої сили,
Щоб триматися вкупі, безмовність надалі здається тверда.
Я втомилася дуже хитатися поміж думками брудними,
Я піду, якщо скажеш, що всі почуття остаточно затихли,
І зірву, наче зашморг, із шиї любові отруйний ґердан!

Впадаєш в сон, як у нову затоку
І виринаєш неводом без риб,
Бажаючи поринути углиб
Й довіритись вселенському потоку.

На мілину тривожну і безплідну
Ти напливаєш у старім човні.
І тільки на жаданій глибині
Себе відчуєш Магелланом пізнім.

У глибині відкриєш дивні твори,
Що океан у череві ховав.
Доноситься нечуваний хорал
Із овиду, як міражі потвори.

Солоне море принесе в руках
Утому, щастя і наснагу дику,
Мов те відлуння ангельського крику,
Яке затихло у пітьми віках.

28 жовтня 2025

Такі дощі тотальні і вселенські
Охоплюють із флангів, як орда.
Вони відкриють манускрипти древні,
В яких перегорить свята біда.
А на гілках повиснуть одкровення,
Як вищі і непізнані знамення.

Дощі відкриють невідомі суті,
Які ми зрозуміти не змогли,
Такі глибокі, дивні, непочуті,
Які ми втратили, не зберегли.
Вони постануть у своїй могуті.
Важкі слова, мов у кайдани куті.

Ми відшукаємо в багнюці сенси,
Відмиємо від мулу й віднесем
В чертоги мудрості, як сни воскреслі
За сотні неротрачених парсек.
У битві із дощем звеличим розум,
Огром чуттів і первозданний розмах.

28 жовтня 2025

Співають пісень вовки,
Надривне нічне сопрано.
Дається зима взнаки,
Радіє весна зарано.
Доходять і до 5-ти,
Буває, нічні морози.
Вона не спішить прийти
З теплом хоч якоїсь дози.

З господи хоч не виходь
До вітру й вовків нагнати.
Проґавить, боюсь, Господь,
Порвуть лісові пірати.

Їх бачу я майже ввіч,
Коли розділяють вікна.
Як іспити, кожна ніч,
І кожна така ж маркітна.

Удень загорнусь в кожух,
Принюхаюсь, і - куняти.
А хочеться й до мазух -
І знаю, де їх набрати.

Тримаюсь і не беру -
Не зрадити щоб кохану,
Хіба що в любовну гру
Пограюсь - і перестану.

Здається, що знають щось
Вовки про мою недолю -
І схоже, воно стряслось.
І я наспіваюсь вволю.

Листок зелений завітав у хату,
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.

Зелений лист - це щирий вірш у прозі,
Сонет, рондель, канцона у словах,
Які дозріли на оцім порозі,
Як осінь, що вступила у права.
А листя перетвориться у сагу,
Поему, епопею неземну.
Поема стане наймудрішим садом,
Надіслана де Садом у весну.

24 жовтня 2025

Голуб мене долонями, як вогку глину
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється

Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен вигин;
Вуста терпкі і поцілунки завше влучні,
І смак кохання, до якого значно звикли.

Голуб мене скоріш, ми стали майже цілим.
Ніхто, повір, не в змозі навіть засудити,
Бо вже святі перед коханням — дивним світлом,
За легіт почуттів відпустить Бог провини.

В бурхливий час нікому зовсім не підвладно
Чужі всім приклади з життя комусь приводить.
Ще мить одна, лиш мить — і ми вже десь на грані,
На вістрі відчуття сумбурності природи.

Голуб мене, стискай, щоб без кінця тремтіла,
Бо відчуття у грудях вже давно сиділо.
Так знай, що я єдина створена пеліка,
В якій ти душу ніжну збережеш навічно.

Бігти, наче за тобою гнались,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.

Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
І сріблиста сніжністю, як цінь.

Дуже би хотілося нової -
З нами, як раніше, обома,
Та майбутнє сховане в сувої,
До якого підступів нема.

І писав небесний можновладець
Графікою незгладимих матриць.

Долинають спогади тремтливі
Із туманності німих зірок.
Долинають болі нескоримі,
Як старий невивчений урок.
І, напевно, душі нелюдимі
Віднайдуть спочинок в певний строк.

Долинають образи трмвожні,
Спалах темряви явивши нам.
Так потоки почуттів помножать
Всі зусилля, віддані вітрам.
А натхнення сумніви стриножать,
Прикувавши до важезних брам.

Хай крізь сон проб'ються, ніби коні,
Найдорожчі пристрасні слова,
Наче крізь скривавлені долоні
Проросте невигасла трава,
Мовби хвилі ніжні і солоні,
Як любов пекуча і жива.

22 жовтня 2025

Вона умовчує тайноти -
вино немов
у часі вистояне в гротах -
якось бо мо'....
бо може мить прийде дозріла -
хтось надіп'є
на смак терпке, з дубових діжок,
вино оте.

Вона спускається у лоно
підземних плес,
віддаючи магічні грона
та хист увесь,
яко зерно, упале в грунту
глибинну му...
глибинну мудрість дозрівання -
крізь коло мук.

Іздерти щоб об хижі хащі
стару одінь.
Не вмерти - ні - зродитись радше
навпросіч стін.
Пройти собою - хай нагою -
до сили знань.
Інанна скресла землю гоїть.
Вона - Весна!