Ні, не сховаєшся ніде
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.

Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
То крізь чистилище соснове.

Від леза погляду того
Ніде сховатися не можна.
Тепло від подиху твого
Пітьму надійно переможе.

13 травня 2025

Стомлене серце торкається тиші.
Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.

Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
І уплітається в тенор Бочеллі.

Стомлені пальці торкаються пальців.
Ніжність спливає до вуст поцілунком.
Тіні двох тіл розколисані танцем
Спрагло шукають від втоми рятунку.

Стомлений час дочекався світанку.
Вії тремтять у прозорості тиші.
Сон виліта у вікно, повз фіранку...
Кави ковток і розгублені вірші...

лютий 2022

Кілька місяців. Кілька життів
Я прожив, загубивши єдине,
Де в роси найчистіші краплини
Свято вірив. І дихав. І жив.

Мерехтіння вечірніх зірок,
Мов пронизана сумом соната,
Та, яку я не зможу зіграти,
Перетворюється на рядок.

Опустилася тиша нічна,
Передавлює голову й шию.
Не кричу і не плачу. Я вию!
Ця планета мені затісна.

Перечитую книгу стару.
Наче прапор, тримаю мовчання.
Знову спогади... Знову прощання...
Знаю: вдруге я вже не помру.

Я бачу в полоні минулих років
Своїх сьогоденних знайомих.
Вони подолали великий розрив
Епох і часів невідомих.

Ну звідки вони там узятись могли
У зовсім далекій епосі?
Знамена і гасла стоїчно несли,
Які не пізнали ми досі.

Я хочу з'єднати часи і роки,
Здолавши розрив доленосний.
І так заговорять запеклі віки,
Які заблукали у осінь.

9 травня 2025

У джунґлях я на тигра наступив,
і все довкола стало враз смугастим,
цей жах мене злякав і притупив –
сон зник – і в пащі я не встиг пропасти.

На ковзанах лечу по кризі я,
яка вже надломилася на кра́ї;
ось ріже лід, ось-ось підводний яр –
сон зник – і знову кисень я вбираю.

Я в сни й думки коханої ввійшов,
знов увійшов, та раптом грюки в двері;
це чоловік її її знайшов –
сон зник – я сплю з дружиною в печері.

Цей ґрот, цей склеп, це ліжко, повне снів;
дружина прокидається раптово,
бере ножа й наказує мені –
сон зник – і я її любить готовий.

На ліжку у печері чарівні́й
я досягаю вищих катаклізмів,
я шоку позбавляюся в спанні –
сон зник – і но́вий скоро ві́зьме.

6 серпня 1995 р., Київ

Я піду крізь дощ, і град, і бурі.
Я піду крізь болі лихоліть.
Я піду крізь снігу кучугури,
Щоб пізнати глибину століть.

Я пройду випробування світу,
Пастку сатани, вогонь проклять,
Продерусь крізь зарості і віти,
Щоб торкнутися хрестів розп'ять.

Я піду босоніж крізь замети,
Крізь траву холодну після злив.
Так торують невідомі злети,
Що Господь для обраних створив.

9 травня 2025

Невиліковний біль уже не вщухне.
Всі вірші, від початку до кінця, -
Естетика прокуреної кухні
Та сповідь непочутого мерця.

Метафора - мов порція отрути,
А цілий твір - отруєне вино.
Спостерігає чорним оком лютий,
Як світиться вночі одне вікно.

Безвихідь у душі тримає вахту,
Цілує ніч гірка мене в чоло.
Лишилися в минулому смарагди,
А тут - підроблене зелене скло.

І вдень не легше. Кольори облуди
Беззахисний зафарбували світ.
Туди-сюди снують підробки-люди,
Навколо - фальш, незламний моноліт.

Побачити чужинця - так незвично!
Підморгують: "Дивись, не пропусти!"
Повітря ловлять пристрасті комічні
У залишках прогірклої води.

Від заздрості та зла планета пухне.
І тільки сприймуть лічені серця
Естетику прокуреної кухні
Та сповідь непочутого мерця.

Ранковий автобус один і той самий
Виходить з імли невблаганно, як час.
Як витязь казковий, виходить із драми,
Аби піднести до фантазії нас.

Ранковий автобус приходить невчасно,
Мов доля, яка заблукала в світах.
Ранковий автобус, як виблякле гасло,
Тепер майорить у забутих містах.

Ранковий автобус крадеться, як привид,
І нас настига, мов розплата німа.
Він - світу жорсткого циклічності приклад,
Спресована і неприступна тюрма.

Ранковий автобус - пророк у лахмітті,
Що ледве бурмоче нечутно під ніс,
Але ці слова, ніби зламані миті,
Влучають у ціль, як загострений спис.

6 травня 2025

Він приречено жив, бо давно розумів,
Що горітиме вперше й востаннє,
І собою вогонь запалити хотів
Неземного святого кохання.

А у неї із кре́меня серце було –
Почуття їй були незнайомі.
Що горіння для неї? Воно – ремесло,
Найдревні́ше у світі відоме.

І вона запалила його жартома,
Як свою сигарету черго́ву.
Не збулась його мрія. Згорів задарма,
У вогні не пізнавши любові.

А вона не помітила жертви його
І назавтра уже не згадала...
Я так-само палаю для щастя твого.
Ти ж ніколи мене не кохала.

Лютий 2026 року

Ї́вґа горлала на третій день весілля
так – ніби їй всипали п’я́ного зілля:
«Так, немає обручки! Не-ма-є!!
Вона вислизнула, а де – не знаю!
Вона розбилася й десь закотилася!..»
Тут Ї́вдю й кинув до льоху пан То́дорош:
«О-о́сь тобі наша весільна подорож!!!»

29 серпня 1996 р., Київ

Мовчання, мов кактус в пустелі німій,
Родилося після словесних завій.
Мовчання, мов крапка в поемі життя,
Що скине з вершини в степи каяття.
Мовчання, мов клекіт природних стихій,
Пронизливі звуки в сонаті сумній.
Так звершиться сила холодних шпилів,
Мелодія сонця, агонія днів,
Апорія серця, рапсодія снів,
Симфонія поля, де спить буревій.
А ми не збагнемо громаддя століть,
Архіви безумства, списи лихоліть,
Закони безбожності, сутри страхіть,
Де схована в сонці палаюча хіть.

5 травня 2025

Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!

Безконечне нудне завивання
Возвістить безбережність страждань.
Хвилі річки, як тихе благання,
Проспівають німотність жадань.
І сирени, як птиці жорстокі,
Нападуть на провулках пустих.
Як валькірії волоокі,
Будуть наші страждання нести.

1 травня 2025

Я спалю на багатті книжки́
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих вірші́в, що писав не тобі,

Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
Хай за димом пливе в небеса.

І тепер, у ново́му житті,
Все спочатку писати почну:
Як у щирім своїм каятті
Я кохаю тебе лиш одну,

Як віднині і на повсякча́с,
Аж допо́ки планета живе,
Всі вірші́ мої будуть про нас
І про наше кохання нове́.

Лютий 2026 року

Укрили заморозки ніжні квіти,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.

Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
Як музика непізнаних небес.

Укрили заморозки, як снаряди,
Як дронів нескінченна сарана.
Зітхають квіти, як весни наяди.
Відлига даленіє, як мана.

Крізь кригу я проб'юсь у серцевину
Божественних рапсодій і монад,
Відчувши і прозріння, і провину,
Як смирний і просвітлений монах.

30 квітня 2025

Годинник з синім циферблатом,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.

І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
Допомагав нудьгу здолати.

Крихкої мрії кожний атом
Дивився в душу з небокраю.
Годинник з синім циферблатом
Ремонту вже не підлягає.

Безбарвний ліс. А в передліссі
Прощався я з життям строкатим.
Завмерло серце. Зупинився
Годинник з синім циферблатом.

Німе повітря. Королівство тиші.
Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?

Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
Думки сумні, мов дзеркало брудне.

Моє страждання - кинуті тюльпани,
Твоя мандрівка - пошуки весни.
Розлука все завісила туманом,
"Нічого" - обіцянка сивини.

Болить у володіннях порожнечі
Душа моя, яка збирає речі.

Розвал душі і тіла неодмінно
Настане, ніби вибух нищівний.
Зненацька прийде, як неждана міна
Чи як лайдак скорботний і сумний.

Розвал - це наслідок усіх ударів,
Всіх потрясінь, депресій і гризот,
Немов стискання судей і удавів,
Мов натиск несподіваних турбот.

Розвал - це шлях до світу воскресіння
Із попелу, поразки і землі.
Відродження, піднесення, спасіння.
Так сяють в синім морі кораблі.

У кожному розвалі є зернина
Нового світу і нових натхнень.
Народжується з попелу людина,
Як ноти ненаписаних пісень.

29 квітня 2025

Зрікаюся тебе, моя наївна мріє!
Я припиняю це чекання назавжди.
Уявним променем зігрівся в холоди -
І досить. Лютий снігом падає на вії.

Хтось оголошує протести веремії,
Зникає марево у плескоті води.
Немає жодного шляху мені туди -
Чутливу душу міцно, наглухо закрию.

Чи може бути тьмяним вигаданий рай?
Суспільство каже: "Ще подумай! Зачекай!"
Та спокушає божевільна кантилена.

Набридло. Спалюю надію без жалю.
А щоб сказати це омріяне "люблю",
Прошу, приходь колись пізніше й не до мене...

Ця миттєва краса тюльпанів
Поминальна, як метеор,
Як примхлива і ніжна панна
Від землі, а не від Діор.

Як же часто краса миттєва,
Швидкоплинна і нетривка,
Ніби первісна епістема,
Як у спеку сила струмка.

Ця краса так до болю ранима,
Незахищена, ледь жива,
Несподівана, ніби рима,
Нам диктує свої права.

Ця краса може вмить відлетіти
До небес, до божественних струн,
Невловима, як зламані миті,
На яких нам зіграє Перун.

25 квітня 2025

Яскраве сонце посеред зими –
Твоя краса, жадана і холодна.
Не тане під гарячими слізьми́
Душі́ твоєї крижана́ безодня.

Застигли в ній оби́два полюси́,
І хто б не намагався їх зігріти –
Усе дарма́. Зі свіжої роси
Колючі виростали сталактити,

Криши́лися і падали на дно,
Дзвеніли кришталевим передзвоном.
Якби не диво, я б уже давно
Замерз перед твоїм холодним троном...

А диво те – любов моя жива!
Ти від її тепла́, я точно знаю,
Відта́неш, королево снігова́,
І вогники в очах твоїх засяють.

Лютий 2026 року, Київ

Ах, це літо таке передчасне,
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Нагорода за вічний бедлам.

Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасні, як перше кохання,
Мов пора, де писання шорстке.

Передчасна ця пристрасть жагуча,
Ця стріла, що пронизує нас.
Ця весна навіжена, пекуча.
Так пронизує спека Парнас.

Лиш на дні у колодязі тихім
Передчасна зоря майорить.
Вдалині ходить стишене лихо,
Як фатальна і приспана мить.

23 квітня 2025

Наснилася осінь посеред зими
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.

Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
Пишу я минулому щирі листи.

Алеї маленькі, забуті шляхи
У сні покривала замріяна осінь.
А я не змінився... Я - хлопчик і досі,
Не лізли у душу підступні страхи.

Зненацька - морозів гірке відчуття.
Цей сон - подарунок зимової ночі.
Пробудження. Січень на вухо шепоче,
Що я запізнився на власне життя.

Сполохані ліси
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
нашіптує:
молись…
Тече Молочний Шлях -
чужі блукають люди…
Зустрітися б на мить,
хоч поглядом -
та де…
Дванадцятий за рік,
наспів учора лютий...
А серце жде весни,
невідворотно -
жде…


02.02.2026

Співає птах, руйнує темінь
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.

Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
Крізь гай барвистий, гомінкий.

Цей одинокий птах співає,
Долаючи і страх, і сум.
У ніч розкішного розмаю
Доносить первозданність дум.

Цей птах проб'ється крізь тенета,
Колючий дріт, собак, вовків.
Немов загублена планета,
Він виринає з-під віків.

Цей спів здолає всю попсовість,
Вульгарність, одноденок рій,
Пречистий, мов забута совість,
Мов квітка крізь нудний пирій.

23 квітня 2025

Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.

Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
Нам возвістить примарливість подій.

Пустельний стадіон - картина позачасся,
Картина небуття і німоти.
Ним тільки пил розпачливо промчався,
Змітаючи тремкі минулого сліди.

19 квітня 2025

НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.

Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Та шле на війни із людьми та богом.

Ордою ще керує лютий звір,
Ще падають в ріллю Вкраїни діти...
Ми ж - світло! Ми несемо в світ цей мир,
Москва впаде. А Київ буде жити.

25.01.2025р.

Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.

Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Приєднана до радостей земних.

Я хочу, щоб розверзлася долина,
Відкривши суть скрижалей і понять.
Колись настане просвітління днина
Без тягаря нав'язливих сум'ять.

19 квітня 2025

Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"

Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.

У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
Танцюють на сцені німі королі.

Сирени летять із задавнених міфів
І виклюють серце та очі сумні.
І стане сиреною пристрасна німфа,
Напавши на тебе у самотині.

18 квітня 2025

Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.

Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Повсюди - вічні холоди.

Тепер повії - королеви.
Епоха впевнених нездар.
Під сповіддю - лиш коментар
Ніякий, штучний, поверхневий.

Усе, що можна, захопив
Його Величність Примітив

Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!

Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.

У п'ятому ронделі без ухвал
Міняють перші два рядки оселю.
І зміст, і форма - все тверде, мов скеля!
Зав'язується вузликом фінал.
Розплетемо рондельний магістрал.

О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.

Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Утілюючи образи Далі.

Стріла пронизує нестримно, дзвінко,
Грудну клітину нагло пробива.
Там, де буяли у нестямі вірші,
Шепоче тільки стишена трава.

17 квітня 2025

МАГІСТРАЛ

Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!

Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.

Нічний сапфір виблискує ще й нині.
Ось тільки в серці - льодяні хрести.
Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.

1

Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Важким камінням падають години,
А я все йду. Хоча би знав, куди!

Мене чекають осяйні світи,
В яких любов'ю грівся я щоднини.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!

Транзитнице! Мене ти не суди,
Бо скоро їдеш. Час твій - швидкоплинний.
І не для тебе почуттів глибини!
А я - лиш проводжаю поїзди...
Буває, зігрівають холоди.

2

Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.
І кожній з них я шепочу: "Не йди!"
Відлуння болю - тягарем по спині.

Тепер плачу життям своїй провині,
Роблю ковток гіркої самоти.
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.

Відспівуй мрію, скрипко Паганіні!
Допоможи мій хрест важкий нести!
Для них я - хлопчик. Кажуть тепле "ти"
Мені, мерцю в холодній домовині,
Розпливчасті та ледь помітні тіні.

3

Нічний сапфір виблискує ще й нині.
Ось тільки в серці - льодяні хрести.
Непереможний присмак гіркоти
Навряд чи вже колись мене покине.

Горить життя в родинному каміні.
Є крапелька живильної води -
Нічний сапфір. Виблискує ще й нині!
Ось тільки в серці - льодяні хрести.

Розколеться мій вірш на половини.
Крилата римо! В небеса лети!
Благаю! Побудуй міцні мости
Мені в минуле, де живі святині.
Нічний сапфір виблискує ще й нині.

4

Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!
Ласкаво нагадай про іменини
Та змерзлу душу забери туди!

Я зараз бачу навіть крізь льоди
Свята зимові, радості краплини.
Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!

З минулим перерізані дроти.
Лунає сумно пісня лебедина.
Вціліле іграшкове піаніно!
Сховавшись від сучасної біди,
Ти усмішкою доброю світи!

5

А на снігу - ялинкою сліди,
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.
Все найдорожче - у казковій скрині.
Завжди в душі я буду берегти

Незайманість зимової ходи
І ягоди червоні горобини.
А на снігу - ялинкою сліди,
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.

Малу надію, зимо, поклади
В калейдоскоп своєї хуртовини!
Вдивляюся в юрбу. Біжать хвилини...
Так хочу рідні очі віднайти,
А на снігу - ялинкою сліди.

Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.

На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Які пройшли стрілою поміж нас.

Цей стадіон, як поле Колізія,
Де рвуть на шмаття помисли і дух.
Іде крізь час промовиста ідея,
Яку почує вишуканий слух.

Іде крізь стадіон свята Мадонна,
Крізь гомін споконвічної юрби.
І дріт колючий тіло стадіону
Обплутав, ніби словеса доби.

17 квітня 2025

Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…

Поліфонія: йти не ритмічно,
а в попад –
босо́ніж, а по стерні…
і не радіо,
не уривки епічні,
і не та́к, якщо все ж таки ні́.
Це круглий звук усередині плоду, –
якщо без рук домагання єдиного народу.

Поліфонія.
Тополя.
Тополя.
Тополя.
Полинове тло поля,
де не з мікрофоном,
а фоном,
ледь чутно грає у селі гармонія,
«ні, я!»

7 липня 1994 р., Богдани́

Які красиві ці сніги!
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
Його охриплі голоси
не знають співу,
ще вітер жита не косив,
не піяв півень,
а там, де сходила зоря, —
розмиті ночі,
ні вівтаря, ані царя,
лиш поторочі…

Які оманливі сніги —
я їм не вірю…
Бої запеклі і торги —
за білим пір’ям.


13.01.2026

Таємне слово проросте крізь листя,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.

Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
Врятоване від поглуму юрби.

Воно прорветься крізь роки й століття,
Крізь заборони, війни, забуття,
Крізь метушню, погроми і суцвіття
Росою на долонях каяття.

Таємне слово прийде заповітом,
Посланням, покликом від вищих сил
Крізь чагарі і незбагненні віти
Пір'їною від занепалих крил.

16 квітня 2025

Підвіконня високе і ко́вані ґрати.
Не побачити сонця за брудом на склі.
Номер шостий на две́рях моєї палати –
Аж до сьомого неба портал від землі.

Сті́ни, білі колись, посірі́ли від ча́су,
Сіру стелю вінчає щерба́тий плафон,
Світло в ньому бліде – та ніко́ли не гасне,
І заплутався я, де уява, де сон.

Ти до мене не йди, до таких не пускають.
Маю волю від Бога – та ґрати міцні,
Ще й сорочку мені гамівну́ одягають,
Щоб не марив про тебе я навіть у сні.

А якщо б і прийшла, то уже не впізнаю:
Шприц у вену – і все, що було́ – маячня...
Каже мудрість одна: «Все тече, все минає»,
Та моє божевілля – до Су́дного дня.

Я чекаю той день, як чекав тебе досі, –
Нагороду високу, розплату за гріх, –
І, буває, сміюсь у смире́ннім психозі,
Бо кохання пізнати я все-таки встиг...

Січень 2026 року

Привіт,
невипадковий перехожий!
Не обертайся,
не ховай очей —
зізнайся, хто
твій спокій потривожив?
І що тобі у пам’яті пече?

Ми не чужі -
до ча́су — не знайомі,
а я́ва ця
у нас — одна на двох.
Не апатичні —
тут багато втоми
і неокрая лінія тривог.

Скажи мені,
кого бажає серце?
Кого забути прагне,
обійти?
Зізнайся сам собі:
для чого все це?
І де у цьому протиріччі ти?

Чекай,
невипадковий перехожий!
Не поспішай
зникати за межу…

Нам із тобою
порізно не можна —
окремо не сягнути рубежу.



22.01.2026

Це віршування, ніби вічне рабство,
Важка повинність і важкий тягар.
Воно підность в піднебесся раю,
Штовхає ордам первісних татар.

Це вічний борг перед всіма богами,
Перед землею, Всесвітом, людьми.
І ти не розрахуєшся з боргами,
Укривши дот могутніми грудьми.

Чи можуть вірші врятувати Всесвіт?
Чи врятувати занепалий Рим?
Вони сідають чайками на серце
В облозі ворогів і лютих гримз.

16 квітня 2025

Маю знайти у цьому мороці світло і сенс – свої власні.
І слідкувати, щоби не згасли
довіра і любов, попри біль і сльози.
Якщо вони згаснуть, ця московська нечисть переможе.

Маю зоставатись сильною, навіть коли безсила.
Можна черпати сили у турботі, у боротьбі, у праці, у коханні, у вірі.
Завжди є джерела, де можна сили черпати,
саме їх, першочергово, маю оберігати.

Маю боротися із страхом і спустошенням всередині себе.
З цим голосом, який нашіптує – ну нащо тобі це треба?
Він надто лагідний та проникливий, тому що глибинно ворожий.
Якщо йому повірити, ця московська нечисть переможе.

Начисть дуже старається, і можливості в неї великі.
Вона діє з розмахом, з бравадою і ницо, манівцями і стиха.
Маю бути уважною, попри втому зберігати пильність.
Маю бути внутрішньо зібрана і зовнішньо добро-дійна.

Маю лишатись людиною, не перетворюючись на подобу
нечисті, яка в своїй дурості переплутала себе з богом.
Щоб вона не робила: казилася, кидалася, виголошувала пафосні промови чи корчила загрозливі рожі,
якщо їй не дозволити, вона не переможе!

9.01.25

Я озираюсь на паркову рідну алею...
Світле минуле... Попереду - крок у безодню.
Так і не став я сучасності тихим лакеєм!
Тільки хода моя вже беззмістовно-самотня.

Я озираюсь... Душа так зігрітися хоче!
Серце шматує незіграна зболена правда.
Тихо лягає зима на заплющені очі -
Дотик холодний чужого, порожнього "завтра".

Уже так є: мосяжний промінь сонця
і квітці світить, і горнилу зла,
і тому, хто стоїть на вражім боці,
і тому, хто на правім... Дубала

зависнув світ, немов нема в нім правди -
перебула, перецвіла, пере...
а сонцю б лиш проміннями співати -
до нього слів земських не добереш.

Та між тіней, каміння, крові крапель
є душі, звишня місія котрих,
нести собою людяність, мов прапор
в умовах невимовно - нелюдськѝх.

В повітрі знову рій металобрухту.
Летить на місто черговий фугас.
А нам, незламним, спеціальні пункти
Допомагають вижити в цей час.

Тут можна відігріти ноги й руки
І навіть зарядити телефон.
А ми рахуємо прильотів звуки,
Для нас, незламних, це вже звичний фон.

Хтось в укритті, хтось - у полоні туги,
У когось вже інсульт або інфаркт.
Літають в небі дрони, наче мухи,
В новинах - просто констатують факт.

У когось - облік доларів та фунтів...
Тим часом ми: "До ранку доживу?"
То, може, досить нам незламних пунктів,
А вже, нарешті, бомбу на москву?

Я відчуваю грань, коли настане морок.
Я відчуваю грань, коли іде розвал,
Як вічності вино проб'є недужий корок,
Здолавши метушню і миготливість зал.

Я відійду за грань людського розуміння,
По той бік цінностей, уявлень і понять.
Мене накриє чар осяяння й прозріння,
Коли спадуть з дерев усі листки заклять.

Я стану під дощем на вічнім пограниччі.
Хай обпікають шквал і грози навісні.
Мене у тужну даль приречено покличуть
Таємні голоси, мов паростки весни.

16 квітня 2025

Падаю? Вклоняюся снігам...
Ця зима за мене все напише.
Кожен з власним горем - сам на сам,
Найболючішим та найстрашнішим.

Ось і я не виняток. Іду
В білий січень і його тенета.
Зустрічаю тільки самоту,
Неживі, безликі силуети.

Заметіль. Майданчик. Стадіон.
І годинник, зроблений з рубіну.
Запізнився. Маю тільки сон,
У якому знов кровить провина.

Господи, пробач! Прошу, залиш
Ти мені поразку в цій гонитві!
Сповнює собою кожний вірш
Щирість поминальної молитви.

Коли понюхаю чужу білизну -
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.

Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
Щоб написати опус геніальний.

Хто ким працює, хто з ким спить - цікаво...
Свого життя нема - така планида.
Я в захваті від власних віршів! Браво!
Лише від них підніметься лібідо.

Коли втомлюсь і відійду від справ
У ліс дрімучий чи далекі гори,
Прикутий до стола, неначе раб,
Я відійду в мелодію прозору,
Мов у далекий потаємний рай,
Врятований від бруду наговору.

Я відійду у тінь далеких пальм,
У джунглях заховаюся, мов інок.
На полі битви я безвісно впав.
Такий фатальний лютий поєдинок.
Мій вірш розстанув серед буйних трав,
Зневаживши непогамовний ринок.

Я відійду у скит біля струмка,
У тишу незрадливу й первозданну.
З таких струмків складається ріка.
Сама нірвана входить, ніби панна.
І течія рухома і стрімка
Сповільниться, мов істина жадана.

16 квітня 2025

Бувало, пиша́вся, кура́жився,
Бувало, на щось не наважився –
А пі́дсумок буде простий:
Красива життя орато́рія
Заве́ршиться у крематорії.
Як кажуть, «хоч падай, хоч стій»...

Траплялося, жи́ли розтягував,
Траплялося, пояс затягував
Чи плив течією у вир.
Доживши до су́тінок осені,
В чім сенс, не второ́пав і досі я.
Як кажуть, «хоч вір, хоч не вір»...

Навряд чи судилося феніксом
Прожити все знову по еліпсу,
Рятуючи землю від зла,
Але, якщо хочу второ́пати,
То мушу почати із по́пелу...
Як кажуть, «була не була»!

Січень 2026 року

Я доторкнувся думкою до тебе.
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.

Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
Не хочу зради…

А все одно ж ти поруч. Навіть ближче –
в обіймах у пекельної уяви –
цнотливо умовляєш: «Не злостись же.
Що трапилося? Власне, в чому справа?...»

Ти – вітер. Ти – вода. Ти – наче сонце,
усім підряд своє тепло роздала
та й покотилась далі повз віконце,
де вже без тебе ніч мене застала…

11 липня 1989 р., Богдани́