Постукала скорбота у вікно.
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.

І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
Який тягар не витримають плечі.

Вирує навкруги якесь життя,
Що сповнене солодкого сміття,
Мої ж рядки - про згублене й потворне.

За скупченням затактів та синкоп
Рука журби кладе в калейдоскоп
Одноманітні скельця - тільки чорні.

Сонцем калюжі висмоктав
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!

Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
як нас без номера звать?

Пальта висять задрипані,
шарики у руках.
Тіменицями обсипані
з гі́мном несемо стяг.

Радісно нам і весело,
чорти вже зна чого...
Мабуть, у бані воскреснемо,
змиючи все лайно!

31 травня 1989 р., Київ

***

Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.
Ми живемо з надією на мир,
Допоки світом править сатана.

До вічності хвилина лиш одна -
Вимірює життя секундомір.
Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.

Тримайся, друже! Буде ще весна!
Блакитне небо і вершини гір...
Живи з надією! Борися! Вір!
Ми переможемо - впаде стіна!
Між нами кілометрів біль, війна.

(С)Інна Рибцова

***

За що триматись - досі не збагну...
За порожнечу? За осінній лист?
Невже за горя чорного батист?
Або за нескінченну цю війну?

Котрий вже рік годує сатану
Гнилий, продажний світ-авантюрист!
За що триматись - досі не збагну...
За порожнечу? За осінній лист?

Стару світлину міцно пригорну:
На ній життя, в якім був сенс і зміст.
Холодний вітер, листопада свист
Несе мене у сіру далину.
За що триматись - досі не збагну...

(С)Артур Курдіновський

Я за Христом несу свого хреста,
Заточуюся, падаю у ями.
А бог сказав: - "Ти грішний. Аз воздам.
До раю зачинив для тебе браму.

Не плач, не вий, пощади не проси!
Твоя судьба - казан! Чортячі вила!
Не бачити тобі ранкових зір
І не літати на таланту крилах".

Та я вхопив за бороду цю твар
І потягнув в донбаські вирви, ями.
- Дивися, отче! Це твоя робота? Дар,
Яким нагородив дітей своїх зіп'яну?

Ти - злий. Чужий, жорстокий, навісний!
Загрався, впився владою і кров'ю.
Мені не бачити наступної весни,
Тобі не бачити вкраїнської любові.

А хрест важкий. Несу його, несу,
У спину чую лайку та прокляття.
Стікає плечами, мов кров, журба та сум,
А наді мною плаче сива матір.

8.09.2025р.

Можна, я не буду нічого "употреблядь",
а не "використовувати"?
Ви всі читали Сковороду?
У нього то мова чи язик?
Як язик, то куди ж той язик зник?
Зараз декому з вас
на 1000 років менше, як мені.
Цікаво, ви такі ж дурні?
Ні? То хто в цілому світі
вас рятує од пристріття
нашої української смерті?
Удруге було.
А це вже втретє.

13 квітня 2004 р., Київ

https://www.facebook.com/share/p/1G79yWG3eF/

Віщувала заграва вітер
У багрянім захо́ді сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хата́х віконця.

Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
Ніч осіння на вахту стала:

Повела навпростець у хмари
Сни-вітрильники кольорові –
І рясні́ маяки стожарів
Засвітилися пурпуро́во.

У минулім зостались літа
Феєрверкові зорепади...
А душа так воліє жити
І приймати планет паради.

Вересень 2025 року

О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.

Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Тож чимчикуй! Мені тебе не жаль.

В сумному підземеллі, в темнім льосі
Померли сподівання всі мої.
Я зустрічаю рятівницю осінь,
Що розфарбує парки та гаї

У жовтий колір вічної розлуки,
Довіри до фантазій та химер.
Ніхто мені вже не зігріє руки,
Нема тепла і ніжності тепер.

Холодна осене! Твій подарунок
Так монотонно стукає у скло.
Я дякую тобі за поцілунок
Не у вуста знекровлені. В чоло...

Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.

Вже завтра нечутно
у зелень узутий
невловлений смуток
прийде до дверей
й націдить попутно
в серпневі здобутки
злотавий й незбутий
осінній єлей.

Останній день літа.
До осені мита
ще можна прожити
безмежжя тепла.
Дивитись привітно
на в’янучі квіти
і щиро радіти,
що осінь прийшла.

31.08.25

Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.

Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та війну
Згадаю не раз ще, проте не сьогодні.

То зараз хай спогади линуть увись,
Де сонце танцює на хвилях із вітром.
Можливо, теплом ще зігріє колись
Порожнє, знецінене, вистигле літо...



31.08.2025

Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злили́сь навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!

Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію хорей –
Я чекання своє римував у вірша́х.

І вона зрозуміла, читаючи їх,
Що потрібна мені лиш єдина-одна,
Що кохання до неї у серці зберіг
І що сумнівів чашу я випив до дна.

А якщо вже у Бога проси́ть майбуття –
Бути з нею у парі, допоки живу.
Хай Тетяні Він день довжиною в життя
Подарує зі мною удвох наяву.

Серпень 2025 року

***
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!

Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
На кораблі підняв усі вітрила!

Трояндові червоні пелюстки
Запитують відверто: ці рядки -
Освідчення чи пісня лебедина?

Скінчилися серпневі конфетті.
Мій прихисток останній у житті -
Самотня осінь. Я люблю жоржини.

(С)Артур Курдіновський

***
Самотня осінь. Золоті жоржини.
Палкий мотив і відчай навісний.
Кружляє, як Пегасова пір'їна,
Твоя любов, та світ для рим тісний.

Моя ж душа у потойбіччя лине,
Спокутує пером багряні сни.
Для тебе ця нескорена вершина -
Загублена дорога до весни.

А я - лиш привид, невагома муза,
Омана на осінніх вітражах.
Блищить мій діамант у чорних ружах.

Тускніє у рядках примарний шанс.
В кав'ярні, що зоветься “Просто друзі”
Не вип'ємо його на брудершафт…

(С)Лілія Ніколаєнко

У забутім гнізді розоренім
Не оселиться знову птах.
На душі, що ганьбою зорана,
Із журби проростає страх:

Він підніметься чорним колосом –
І зневіри впаде зерно,
У думках, у очах, у голосі
Знов і знов проросте воно,

А душа у зневірі з о́страхом
Зо́всім ви́чахне наніве́ць –
І стара із трухлявим ко́стуром
Напророчить мені кінець,

Де у муках душа пожертвою
Поховає зневіру й страх…
Хай надія горить, не жевріє,
І звиває гніздечко птах!

Серпень 2025 року

Дзуміє тиша. В класі нічичирк.
Дитячі лики сірі від тривоги.
Схиляється над ними божий лик
Й шепоче: - Малеч! Буде перемога.

Із ирію повернуться татки
І спокоєм огорнуть ваші душі.
Я дам їм мир з Господньої руки,
Бо Україна - це мій рай у ружах...

А поки світ у тьмі, не голубий,
В птахів сталевих тризуби на крилах...
А в дітвори похилені чуби
Завчасно снігом огортає білим.

26.08.2025р.

Я тебе не зустрів, і не треба красивих метафор,
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.

Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають мої вечори.
Не цікаві нікому зворушливі пам'ятні дати,
Я крокую сумною дорогою царства жури.

Я тебе не зустрів. Скілька можна солодких ілюзій?
Я для тебе - лише непомітний простий персонал
Чергової кав'ярні, яка називається "Друзі" -
Для сучасних стандартів це - дуже низький номінал.

Всі рядки - тільки туга, зневіра у кожному слові.
Розчинюся в промінні байдужих нічних ліхтарів.
У минулому я не побачив ясної любові -
Про майбутнє ти теж не бреши. Я тебе не зустрів.

Жив без жінки у холодних снах,
Радості лишалося на денці.
Ну, а нині на душі весна,
Овид у шафрановій веселці.

Казку вимальовує стилО
І дарує вірш гарячий Єві.
О, дружино! Світла джерело!
Щебетом обарвлюй шлях життєвий.

Ти моє надій і мрій крило!
Роду вогнептахового древо!
О, дружино! Світла джерело!
Щебетом обарвлюй шлях життєвий.

А над нами небо у зірках
Шле привіт мені та вірній жінці.
ОдеснУю пОдруги рука
Зігріває втомлену правицю.

15.08.2025р.

Дональд Трамп і путін вова
для душевної розмови
з миротворчим номіналом
рандеву запланували.

Прилетіли. Тисли руки.
Видавали ротом звуки.
Злігшись в аморальних хащах,
хизувалися цим нащось.

Виглядали нездорово
й Дональд Трамп і путін вова.
Миролюбство обсудивши,
вигляд набули ще гірший.

Спільно їстоньки не стали –
крові в тарілках замало.
Печивком не вдовольнити
їхні мирні апетити.

путін обіцяв люб’язно
зупинить війну відразу,
як домучить Україну –
моментально, в ту ж хвилину,

бо росія прагне миру:
послідовно, завше й щиро.
Не насильство, тільки мир
лізе з всіх російських дір.

Трамп зрадів цьому прориву:
так шляхетно, справжнє диво,
справедливо й благородно –
Україна буде згодна.

Облобизавшись на тому,
повернулися додому
ці величні результати
підданим демонструвати.

**
в Анкориджі, на Алясці
здибалися дві гімняшки,
вгорнуті в людську подобу –
Дональд Трамп і путін вова.

16.08.25

Пустельників- мовчальників катма,
А пустомель-балакунів до біса.
Для перших світ - для розуму тюрма,
Для других - ґвалт, крикнява парадизна.

Немов на пуп галасував і я,
У перехожих зів'ядали вуха.
Але на тирлі випрозорилась яв:
Мене ніколи і ніхто не слухав.

Тече повз мене земляків ріка,
Я вільний. Ґрати виламано в кліті.
Тож доживаю вік без язика
У чорній, аж до п'ят, важкій хламиді.

18.08.2025р.