Життя - вистава. Скрізь горять софіти.
Все знаю наперед. Нудьга зелена!
Я викинув костюм із реквізитом...
Ви ж, дурники, - мерщій по мізансценах!

Повторюю для вас усіх востаннє:
Я справжній у своїх похмурих віршах!
Сьогодні ваша роль - палке кохання,
На завтра вам зубрити ролі інші.

Душа відкрита - річ неактуальна!
Тож доведеться визнати віднині,
Що я для вас - примара віртуальна,
А ви для мене - безголосі тіні.

Я у полоні мовчазного болю
Собі пишу самотності сонату.
Бо у виставі цій немає ролі
Для того, хто не хоче ролі грати...

На цвинтарі листя опале
Про щось прошепоче мені,
Немовби коштовні опали,
Розкидані у бистрині.

На цвинтарі листя стражденне
Нам так мовчазливо кричить.
Постійність є у сьогоденні,
Яку переплавила мить.

На цвинтарі листя сипуче
Поеми палкі шелестить.
У вічність впадуть неминучу
Слова, де тривога щемить.

У листі щось вічне й нетлінне,
Що виведе із марноти.
У листі основа сумлінна,
З якою говориш на "ти".

26 листопада 2024

І прийшла Перемога!
Уся Україна в Києві постала.
Зійшов Віктор
од Андрія,
од Первозваного –
Багатоочікуваний.
На Михайла
він, як святий Михаїл, у вогні помаранчевім
зі змієм боровся,
поки до пекла не скинув!
Потім на Миколи
він, як святий Миколай,
людей щиро віншував
і переможним духом освячував!
А на Різдво,
як Син Божий,
во Славі Вселенській народжувався!
І вже тепер на Водохреща
хреститься перед усім народом
на Собор України,
на Соборність Великую і Вічную
цілої нації української!
Воскресла Україна!
Воістину воскресла!

28 листопада 2004 р.,19 січня 2005 р., Київ

Димо́к мисливського багаття
Серед осінньої імли...
Згадаймо, хто живий ще, браття,
Як ми щасливими були!

Тісніше наше дружне коло,
Та всіх до нього не збереш:
Не стало Смо́ляра Миколи,
Пархо́менка не стало теж...

Ніхто у світі з нас не вічний.
Та як змиритися із тим,
Що не зігріється Мари́нчик
Із нами над багаттям цим?

Глядчи́шин спочиває з миром –
Він пісню вже не заспіва́,
І Буй, що був за бригадира,
Не дасть команду «наливай»...

Стоїть обабіч біла хата
І піч у ній іще жива,
Та біля двору на бригаду
Вже не чекає «Ланкова́»...

В місцях, багатих дичино́ю,
Ми з ними стрінемось колись,
Як дим осінньою імлою
Підніме наші душі ввись.

А поки гоготи́ть багаття,
Нам зігріваючи серця,
Давайте полювати, браття,
І бути ра́зом до кінця!

Листопад 2025 року

Я іду у широкім роздоллі,
В чистім полі без тіні меча.
І поламані, згублені долі
Запалають, немовби свіча.

Я іду у широкім роздоллі.
Хоч кричи у безмежність віків,
Не відкриє криваві долоні
Той пророк, що ти стріти хотів.

Я іду у безмежності долі,
У безмежності звірств і геройств.
І стрункі невагомі тополі
Розкриватимуть смисли пророцтв.

23 листопада 2024

Бачиш, скільки автомобілів
їде на червоне світло?
Дорога є – а перейти не можна.

І річ не в тім, що кількість дебілів
зростає помітно,
а в тім, що забита дорога кожна.

23 травня 1994 р., Київ

У будь-якому віці,
У лісі, біля гаю
Так хочеться почути
Омріяне "кохаю".

Палкі плекати вірші,
Підказані Пегасом.
І відчувати поруч
Упевнене "ми разом".

Писати партитури
Для скрипки та гобою.
Читати між рядочків
Три слова: "я з тобою".

Співає про кохання
Гітара шестиструнна.
Хтось відповідь почує,
А я - лише відлуння...

Промерзла трава, як нові письмена.
Згубились у ній дорогі імена.

Згубився у ній шум далеких століть.
Упала сніжинка алмазом із віть.

Промерзла трава охопила мене.
Промерзла тривога вже не промине.

Навіки заховані спогади в ній,
Любов і страждання в шаленім вогні.

Піднімеш, як вірші, промерзлу траву,
Оспалу, утомлену, ледве живу.

Вона продиктує тобі письмена,
Такі ж невблаганні, як люта війна.

20 листопада 2024

Нарешті, чиста прозоріє яв,
Пустила правда в душу метастази.
Ми гигнемо усі: І ти, і я,
Пацюк - у ліжку, воїн - на Донбасі.

Порозбирав руїни власних мрій,
А там бездонна яма чорнорота.
Я не поет, не воїн,- гречкосій
Згинаю спину на городі гордо.

Та вигризла у снах орда діру,
Тож не Христос благий - а Марс душпастир.
Бо лихо не чекає на журу,
А щастя не чекає на причастя.

Зі сходу котиться чортополох,
Відходять до Дніпра брати вцілілі...
Кому і як померти - зріє Бог,
Я ж бачу тільки ворога в прицілі.

17.11.2025р.

Заблокувався сонцемісяць на ПееМі!
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.

Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,
Підняти сатиричний баглось шум.

Не склалося, розсипалися пазли!
Та бац - віршатко вилізло! Гай-гай!
Творіння - хай Бог ми! "Картина маслом"!
Сатирикам пожива й ворогам!

Сховпвся "геній" у мішку, на споді,
І кляузу адміну нагорта.
А я лежу у травах, на природі,
На груди всілась мавка молода.

Та хай би працював поет таксистом
Або учивсь розкидувати гній!
Чигають скалозубі гумористи
У місяця та сонця вірш новий.

Сонцемісячні хлипи росою забризкали світ,
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.

Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростки з графоманистих грядок.
Ох і лютий шкідник! Сколопендра! Оса! Шершень! Ґедзь!
Ще й заклинило сміхом мою поетичну гармату.

Звик строчити кошлато, без логіки, рими та ком,
Заковтунене руно сплітається із закарлюччя.
Та катюга-Сушко потягнув в сатиричний альков,
Мій потужний талант камасутрою гумору змучив.

Я хотів огризнутись, погавкати дзвінко у тиш
І покликати зграю таких як і я графоманів.
Та розбіглась братва, у пологах дописую вірш,
Шепче вирок Пегас: - Цей твій опус, невдахо, останній.

Похмелитись пора. "Бензобаки" заправлю в куми,
В неї гарна меляса - ковтну, то цвіту, наче ружа.
Місяць блимнув й погас, сонце з розпачу стало німим,
Між ногами від горя набігла таланту калюжа.

07.11.2018р.

Вже день добігає кінця.
І посмішка тане з лиця.

Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.

Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.

Народиться злобний Ваал
Між вилиць незміряних скал.

Народиться в муках божок,
Який піднесе нам урок.

Ти прийдеш в пустелю віків,
Зламавши могуття замків.

19 листопада 2024

Лечу крізь час за обрій золотий
Туди, де колисає сонце тишу.
Немає там злостивої шопти,
Мелодії лишень, пісні та вірші.

Мажорний лад обарвлює печаль,
Пастельні фарби тонуть у веселці.
Мого життя не згасла ще свіча,
Лиш трохи заважають "бронік" й берці.

А піді мною статуї, хрести
У позлітці, захланності лахмітті.
Земне багатство - постріл холостий,
Овації нещирі - будяки у житі.

Лавровінки - життєва суєта,
Хвала дешева - непотрібна скальду.
До світлих душ не липне чорнота,
Але брехня убити може правду.

16.11.2025р.

Самотній пожовклий листок
Упав на підлогу печально.
Як човен у морі думок,
Лежить він один безпричально.

Самотній пожовклий листок -
Це лист невідомо від кого.
Проклав невідчутний місток
До біса чи, може, до Бога.

Самотній пожовклий листок
Покинуто гибіє, скніє.
Він хоче не в магму чуток,
А в море безмежне і синє.

Він хоче на волю, туди,
Де скутим ніколи не буде.
Лист хоче пврнуть назавжди
У справжнє і трепетне чудо.

10 листопада 2024

Мій секс на відстані –
прекрасна річ.
Приходьте подивитися –
це варто,
хоча б тому,
що сперма б’є ключем
і йде «запліднення у ваших душах».
Ви не гидайтеся,
до себе притулитись
я не дозволю.
Я даю урок
моїй єдиній.., що на відстані
від мене.

1 липня 1994 р., Київ

Уже не літо, а зима.
Фатальне листя облітає.
Так неминучості тюрма
В кайданах болісно тримає.

Зима гряде, немов тиран,
Змітаючи усе навколо.
Я прикладатиму до ран
Ті гасла, що упали в полі.

Зима настане, ніби смерть,
Неждано і несамовито.
І упаде, неначе смерд,
До ніг їй кожен посполитий.

Зима іде на вістрі зла,
Ненависті, наруги, помсти.
Воскресне спалена зола
І простягне зі снігу повість.

6 листопада 2024

Жовтневі сонячні ванни
приймає, радіючи, листя.
Це осені притаманно,
якщо подивитись зблизька
в її золотаві очі,
у їх глибину бурштинну,
там скрите тепло пророчить
природньо назрілі зміни.

І листя це добре знає,
що зміни – властивість часу,
який кожну мить вливає
в свою невичерпну чашу,
і смак її додається
до зібраного напою,
який, пригубивши серцем,
ти всюди береш з собою.

Вервечка осінніх кроків
веде в неосяжні далі:
барвисті й туманні нівроку.
Тривоги що буде далі,
у якості подорожніх,
присутні цілком природньо,
допоки не заважають
вбирати красу сьогодні.

13.10.25

Десь там, далеко, а не тут, в рову,
Шерхоче осінь жовтим падолистом.
Чи мертвий, а чи досі ще живу...
В житейських справах геть немає змісту.

Холодна тиша гірша за громи,
Ні лагоди, ні сну - липка тривога.
Лишилося півкроку до зими,
Стократно ближчий шлях в едем, до Бога.

Приклад "АК" притиснувсь до щоки,
Заляпаний гарячою ще кров'ю.
Заплакані кармічні завитки
У книзі долі вкрилися золою.

Хоча б добу поспати у тилу!
Хоча б добу упасти в світлий спокій!
Ну, що ж, пора повзти в ранкову млу,
Туди, де сонця скоро блимне око.

11.11.2025р.

Артур Курдіновський

Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.

А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
Що я хворів, тепер - одужав.

Я не читаю ваш курсив -
За мною більше ви не стежте!
Жорстоку тишу полюбив
І чітко вимовив: "Нарешті!"

Прийняти ваш гучний парад
Душа ошукана не зможе.
Я озираюся назад
І шепочу: "О, Боже... Боже..."

5.11.2025р.

Олександр Сушко

Приходили в моє життя
Друзяки, без трусів і босі.
І добре! Бо брудне взуття
Сліди лишає на підлозі.

Та...бац! Зайшла одна мара
У кирзяках (плювок у душу)!
І каже: - Здрастуйте! Я - граф!
( я ж хворий був, ще не одужав).

За ним слідів липкий курсив
Аж від порогу - й до алькову.
Я подумки загалосив!
Від люті відібрало мову.!

Хоч чемний - не маркіз де Сад,
Для мене гості - челядь Божа...
З розгону копняка під зад
Йому влупив, хоч так негоже.

10.11.2025р.

Щоб троянди рук твоїх не зранили,
Я шипи безжально відривав...
Невтямки́, чому́ мене ти зрадила,
Як для того привід не давав?

Ти у вазу квіти ті поставила
І бентежно погляд відвела...
Так, любов не вти́снути у правила –
Добре те вже, що вона була.

Схожа ча́сом на троянди зрізані:
Білі і красиві через край, –
Та, немов би зрадою пронизані,
Почорніють, як не доглядай.

Я тебе ні в чім не звинувачую,
Навіть більше, – ти мені повір, –
За відвертість, навпаки, завдячую.
Хай розсудить нас життєвий вир.

Жовтень 2025 року

І знову рана. Знову шрам.
В душі нема живого місця.
Ось так, повіривши словам,
Благословив осіннє листя.

Гортаю вкотре записник
У марних пошуках кохання,
Бо за інерцією звик
Плекати хибні сподівання.

Вже не повірю жодній з ком,
Поставлю крапку. Так і буде.
Крокую обраним шляхом?
Усе життя іду в нікуди.

Народилася та́!
Грім про все розповів.
Потім жодна робота цих рук не бруднила.
Ними тільки злітав,
ними тільки молив
про поє́днання з нею в півсили й щосили!

Хто, як я, чатував
на бурле́сковий сплеск
хмар повільних, мов буйволів зморене стадо,
хто в той дощ потрапляв
та й цурався небес –
не діждавши приходу свого Ельдорадо?

Їм далеко до нас.
Місяць ще не зійшов.
Літній вечір з-під мороку м’ятою дихав.
Ми чекали на час,
коли наша любов
аніде́ не оступиться в сутінках лиха.

Обійнявшись, ми йшли
по струні німоти,
а по обрію ранок злягався з пітьмо́ю.
Хто́ й кого́ залиши́в,
ані я, ані ти
не цікавились, про́йняті миттю ново́ю.

Ми ступали в життя,
в день народження твій,
де далека зірниця промружила око;
й сонце бачачи, я
спокусивсь, зрозумій,
ясно взявши тебе у майбутнє глибоке.

Підкупають когось
діамантові сни.
Та ява́, над якою ми стільки кипіли –
то́ алма́зова брость,
від війни до війни
по траншеях яку в діамант оґранили.

Народилася та́!
Народилася ти!
Від липневого місяця зіркою скресла
у достиглі жита,
у наступні листи,
у закохану вічність – і більше не щезла.

11–12 червня 1998 р., Богдани́

Народжуєшся, віриш  та ідеш
по світу що з роками все глупіше.
Такий життя таємний механізм -
усі надії обернути в тугу.
Ти думав люди краще за тебе.
Алє годі! Не всі вони як звіри.
Не ремствуй на життя, воно таке.
Алє коли побачиш хижаків
не дай безкарно кров твою пустити.
Хай тільки молоко тече по іклах.
І заспіває блідий соловей
на цвинтарі вчорашній кривди.

Зелене листя опадає,
Як вічний неоплатний борг.
Це значить, що життя трває,
Що в ньому поселився Бог.

Зелене листя передчасно
Покинуло свої місця.
Людське тепло у листі згасло.
І суть прорвалася з яйця.

Мороз ударив ніжне листя
Ненависті важким бичем.
І листя впало ніжнолице
І плаче журпвлів ключем.

Це листя, мов листи у вічність,
Листи у невідомість, страх.
Розплющить листя добрі вічі,
Тріумф перетворивши в крах.

Іду я листям, ніби вістрям
Складних і болісних понять.
У листя обернеться відчай,
Сконавши на хрестах розп'ять.

28 жовтня 2024

Я знову прокидаюсь на світанні,
До мене завітало крізь дощі
Таке кохання, що і не кохання,
Така собі тортура для душі.

"Усе на світі має власну вартість".
Я добре вивчив цей закон життя.
Чи треба божевіллю піддаватись?
У молодість немає вороття.

Я бачив невзаємність. Бачив зраду.
Довірливо вклонявся шахраю.
Освідчувався заспаному саду
Та обіймав ілюзію свою.

Світи мені яскраво, зірко рання,
І надиктуй згорьований сонет.
Я вилікуюсь від цього кохання,
Бо доля надала імунітет!

Догорає сонячна юга
У горнилі втраченого миру.
У вітрилах долі - пилюга,
А над головою небо сіре.

Без війни піввіку я прожив,
А тепер спокутую провину:
Московити кидають ножі
В серце, душу, ціляться у спину.

Спокій - це омана нетривка,
Сни у криках та патьоках крові.
В чорних вишиваночка квітках,
Ріже, як ножака, плач удовин.

Скінчився, здається, час везінь,
Вклали автамата в руки висі.
Та я вірю: з нами Божий Син!
Чую Його голос: - Не журися!

10.11.2025р.

***

Вкривають землю втомлену тумани,
Народжуючи зболені рядки.
Чи варто будувати точні плани,
Коли у долі власні є думки?

Можливо, осінь рубіконом стане,
Напише світлі, райдужні казки.
З пейзажу прибираю все погане,
Наносячи якісь нові мазки...

А жовтень, виявляється, пророчив
Мені зустріти неповторні очі,
Без зайвих слів, штампованих тирад.

Освітлює сонет осінню тишу.
Яку тепер історію напише
Непередбачуваний листопад?

(С)Артур Курдіновський

***

Освітлює сонет далеку відстань,
Для двох теплішим стане листопад.
Складаємо рядків магічну пристань,
Минаючи порожній маскарад.

З тобою може стати променистим
Беземоційний білий снігопад.
Все навкруги новим наповню змістом,
Вкладаючи тепла крихкий каскад.

На горизонті скалить зуби холод,
Вривається в оселю груднем кволо
Й думки морозить кригою питань...

Розвіє сумнів слова спільний подих,
Зігріє нас міцних обіймів дотик...
Розчинимось у пристрасті зізнань.

(С)Любов Інішева

Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.

А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
Що я хворів, тепер - одужав.

Я не читаю ваш курсив -
За мною більше ви не стежте!
Жорстоку тишу полюбив
І чітко вимовив: "Нарешті!"

Прийняти ваш гучний парад
Душа ошукана не зможе.
Я озираюся назад
І шепочу: "О, Боже... Боже..."

Мене щоб не помітили, забули,
Ховаю душу в чорному плащі.
О, листопаде! Ти - моє минуле,
Таке ж похмуре, як твої дощі.

Не треба сліз, бо в моді - безтурботність,
Усі міняють душу на протез.
О, листопаде! Ти - моя самотність
І погляд невдоволений небес.

Складається не лірика - сатира,
І ляпаса дає безбарвний день.
О, листопаде! Ти - моя зневіра,
Мінорний лад усіх моїх пісень.

Моя кохана осене! Ну знов ти
Даруєш чистий ілюзорний світ.
Мене з собою забирає жовтень...
О, листопаде! Ти - мій заповіт.

Повертаюсь по колу в колишні кордони.
В дорогу рідну гавань я знов повернусь.
У торбині нічого, лише забобони
Осідають на плечі, як пил або гнус.

Повертаюсь по колу, нічого не взявши
Із собою з мандрівки, немовби жебрак.
Повертаюсь вигнанцем, покинутим завжди.
В очі небу дивлюся, такий неборак.

І мене земляками зустрінуть привільно
Наша воля свята і земний оберіг.
Усміхаються зорі глибинно, привітно
І доносять мені те, що в серці зберіг.

Повертаюсь по колу крізь пастку апорій,
Крізь болота сум'ять, парадоксів рої.
Так велику історію з сотні історій
Я створю, щоб цвіли ці величні краї.

16 вересня 2024

Пожовкле листя падає в обличчя,
Як сон віків похмурий і страшний.
І довга сукня осені не личить.
Вона сховає від страждань земних.

Пожовкле листя хоче говорити
Зі мною мовою повільних рік.
І більше пекло годі нам створити,
Ніж те, що нині творить чоловік.

Пожовкле листя висловить всю правду
Без недомовок і без лакувань.
Ти відокрем від праведності зраду
Й почуй далекі крики катувань.

Пожовкле листя скаже щось сакральне
Упанішадами сумних лісів,
Мов голос вічності в пустелі дальній
У розмаїтті диких голосів.

14 вересня 2024

Знімаєш чорні окуляри
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.

Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
Коли триває буревій.

Це сонце може спопелити
Тебе у магмі нищівній.
Воно постане в сотні ликів,
Мов танець з-під небесних вій.

І спис прохромить ту істоту,
Що заступатиме шляхи
До істини, яка достоту
Нам відпускатиме гріхи.

30 серпня 2024

«На вікні свіча миготіла»…
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!

Пнеться в матки пузо вгору
опісля голодомору.
Що ж я наробила?!
Дев’ять місяців носила.
Раптом уплодила – й зразу з’їла!
Україна салом заросла!

З вилами сидів дід на возі.
Кістяки збирав по дорозі
ще живі й не дуже.
Навіть голова колгоспу
не дотримав два роки посту.
Україна салом заросла!

Розкошем була гнила картопля.
Адже все життя – сльози й соплі,
лобода й коноплі.
Нащо на могили – квіти,
краще на салати їх скришити!
Україна салом заросла!

4 серпня 2008 р., Київ

Вогненні мечі - це основа закону.
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.

Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
Тотем, що боронить в облозі вогнів.

Вогненні мечі прорубають дорогу
Крізь хащі фальшивих, облудних понять,
Відкривши єдину стежину до Бога
І вже відбиваючи жерла проклять.

Вогненні мечі кличуть ангелів помсти.
Вогненні мечі рвуть на шмаття пітьму.
Вони прокладають без пафосу й помпи
Шляхи на галявину світлу й німу.

11 серпня 2024

Диявол постачає нас вином,
зі своїх пекельних підвалів.
У тебе з рота пахне полином,
це запах вакханальних аномалій.

Я несу тобі крихітку ґлузду,
мов декілька грамів дусту.
Причащаймось частіше й чистішими,
інакше – упадемо в розпусту.

Липовий цвіт заварити умієш? –
Завари липовий цвіт.
Запий мене їм і зрозумієш,
скільки згоріло літ.

24 листопада 1993 р., Київ

Літо вислизає із-під нас,
Мов коштовний осяйний алмаз.

Літо хмарою пливе у даль,
Залишаючи свою печаль.

Літо вислизає із-під ніг.
І жене вперед жорсткий батіг.

Літо мчиться у ніщо, у прах
На сімох невтолених вітрах.

Не здолає споконвічний страх
Те, що не подужав лютий крах.

Не відмолить совісний монах
Ті гріхи, які прийшли у снах.

І тепер кричи в безодню слів -
Лиш відлуння пролунає гнів.

Не знайдеш себе в болотах тих,
Де монах загинув і затих.

Ти дихнеш в лице святих беріз
Буревієм із вогню і сліз.

7 серпня 2024

Рідне Слово моє —
ти і слабкість, і сила.
Ти і сонце розпечене,
і пустота.
Ти даруєш політ
моїм раненим крилам,
у простори нові
прочиняєш врата.
Ти знаходиш мене
все частіше в безлюдді —
серед зір і рослин,
невагомості сну...
І вдихаєш вогонь
у спустошені груди,
дозволяєш узріти
прийдешню весну.
Ти зі мною ідеш
у ліси і пустелі,
у мовчання і галас,
між втіхи і мук...
І тримаєш мене
над проваллям,
як скеля…
Обіймаю тебе —
і бракує ми рук.

Це дуже спекотне літо,
Як втілене пекло землі.
І висохле море в молитві
Не вмістить нові кораблі.

Це дуже спекотне літо
Спалило вселенські думки.
І янгол упав із орбіти,
І падають вниз літаки.

Лиш вістка від Бога печально
Повисла на листях тополь.
Волає вона незвичайно
У плетиві спалених доль.

7 серпня 2024

Го́рне хвилею скреслу кригу
Повновода ріка Десна́…
Мій старий молодий Чернігів!
У нас доля на двох одна.

Починалася світла віра
Від Анто́нієвих печер –
І курганів твоїх кумири
Стережуть її дотепер.

Позолочені шпи́лі Спаса
Підняли́ в небеса хрести –
І мені видається ча́сом,
Ніби ча́су не владний ти.

Не зламали твоєї волі
Ні Батий, ні «нова́ орда».
Тягнуть віти до зір тополі,
Тихий Стри́жень човни́ гойда́…

Під небесно-пшеничним стягом
Ти несеш у новітній світ
Краю сіверського звитягу,
Мудрих пращурів заповіт.

Знов читаю тебе, мов книгу
Про мину́вшину й майбуття…
Мій старий, мій нови́й Чернігів!
Я тобою живу життя!

Жовтень 2025 року

Подих осені ледь уловимий
Пролетів до мене звіддаля,
Пронизав стрілою кволі рими
І дихнув у серце, як земля.

Подих осені торкнеться тонко,
Ніби зламана тернова віть.
Нависають виноградні грона
Тягарем непізнаних століть.

Подих осені злетить у небо,
Ніби дух, як невловимий дим.
Він покине суєтні потреби
І навік лишиться молодим.

29 липня 2024

***

Київ незламно рахує години,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...

Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
Гірше пекельної злої скотини.

В когось на ранок немає родини...
Дико звіріє наш східний сусід.
Київ незламно рахує години,
Біль не втамує за тисячі літ...

Як твої Харківські будні? Плачі?
Також тримаєшся сином єдиним?
Спати виходить, як люди - вночі?
Київ незламно рахує години...

(С)Любов Інішева

***

Харків незламно рахує години.
Чорним крилом опустилася ніч.
Ввечері - обстріли, вранці - новини,
Фоном - тривоги нав'язливий клич.

Інші цей жах називають життям.
Харків незламно рахує години.
Бомби летять. Не піду в укриття!
Мовчки в поезію щиру порину.

Доля малює скорботні картини,
Для одкровення бере псевдонім.
Харків незламно рахує години...
Я не поїхав! Я разом із ним!

Знову загрозою висить зима.
Київ - далеко. Тримає щоднини
Тільки кохання, якого нема...
Харків незламно рахує години.

(С)Артур Курдіновський

Мій любий, ти сидів на лаві в парку
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної людини гілляки підіймав.
«Ні, я дав би всім.
Вони мені не треба».
Тоді ти захотів би бути птахом.
Щоб на деревах тих лиш дух перевести.
«Ні, я деревом».
Але у дерева немає ніг, і крил немає.
І дерево стоїть, немов дрімає.
От-от осиплеться.
«Воно – це я».
Чому, мій любий?
«А в мене теж немає ніг і крил.
Я – дуб».
Ти хочеш жити триста років?
«Не хочу жити взагалі…»
Тоді пішли хоч пива вип’ємо – і в яму.
«Не хочу пива, хочу пи-ва».
Не-вже то-бі мо-є-ї кро-ві ма-ло?
«В ній пива бродить більше, ніж у інших?
Чи, може, ти, мій любий, бочка з пивом?»
Я бочка з пивом.
«А я дуб…
З якого бочка».

1, 3, 7 липня 1994 р., Київ