Впадаєш в сон, як у нову затоку
І виринаєш неводом без риб,
Бажаючи поринути углиб
Й довіритись вселенському потоку.

На мілину тривожну і безплідну
Ти напливаєш у старім човні.
І тільки на жаданій глибині
Себе відчуєш Магелланом пізнім.

У глибині відкриєш дивні твори,
Що океан у череві ховав.
Доноситься нечуваний хорал
Із овиду, як міражі потвори.

Солоне море принесе в руках
Утому, щастя і наснагу дику,
Мов те відлуння ангельського крику,
Яке затихло у пітьми віках.

28 жовтня 2025

Такі дощі тотальні і вселенські
Охоплюють із флангів, як орда.
Вони відкриють манускрипти древні,
В яких перегорить свята біда.
А на гілках повиснуть одкровення,
Як вищі і непізнані знамення.

Дощі відкриють невідомі суті,
Які ми зрозуміти не змогли,
Такі глибокі, дивні, непочуті,
Які ми втратили, не зберегли.
Вони постануть у своїй могуті.
Важкі слова, мов у кайдани куті.

Ми відшукаємо в багнюці сенси,
Відмиємо від мулу й віднесем
В чертоги мудрості, як сни воскреслі
За сотні неротрачених парсек.
У битві із дощем звеличим розум,
Огром чуттів і первозданний розмах.

28 жовтня 2025

Листок зелений завітав у хату,
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.

Зелений лист - це щирий вірш у прозі,
Сонет, рондель, канцона у словах,
Які дозріли на оцім порозі,
Як осінь, що вступила у права.
А листя перетвориться у сагу,
Поему, епопею неземну.
Поема стане наймудрішим садом,
Надіслана де Садом у весну.

24 жовтня 2025

Голуб мене долонями, як вогку глину
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється

Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен вигин;
Вуста терпкі і поцілунки завше влучні,
І смак кохання, до якого значно звикли.

Голуб мене скоріш, ми стали майже цілим.
Ніхто, повір, не в змозі навіть засудити,
Бо вже святі перед коханням — дивним світлом,
За легіт почуттів відпустить Бог провини.

В бурхливий час нікому зовсім не підвладно
Чужі всім приклади з життя комусь приводить.
Ще мить одна, лиш мить — і ми вже десь на грані,
На вістрі відчуття сумбурності природи.

Голуб мене, стискай, щоб без кінця тремтіла,
Бо відчуття у грудях вже давно сиділо.
Так знай, що я єдина створена пеліка,
В якій ти душу ніжну збережеш навічно.

Долинають спогади тремтливі
Із туманності німих зірок.
Долинають болі нескоримі,
Як старий невивчений урок.
І, напевно, душі нелюдимі
Віднайдуть спочинок в певний строк.

Долинають образи трмвожні,
Спалах темряви явивши нам.
Так потоки почуттів помножать
Всі зусилля, віддані вітрам.
А натхнення сумніви стриножать,
Прикувавши до важезних брам.

Хай крізь сон проб'ються, ніби коні,
Найдорожчі пристрасні слова,
Наче крізь скривавлені долоні
Проросте невигасла трава,
Мовби хвилі ніжні і солоні,
Як любов пекуча і жива.

22 жовтня 2025

Вона умовчує тайноти -
вино немов
у часі вистояне в гротах -
якось бо мо'....
бо може мить прийде дозріла -
хтось надіп'є
на смак терпке, з дубових діжок,
вино оте.

Вона спускається у лоно
підземних плес,
віддаючи магічні грона
та хист увесь,
яко зерно, упале в грунту
глибинну му...
глибинну мудрість дозрівання -
крізь коло мук.

Іздерти щоб об хижі хащі
стару одінь.
Не вмерти - ні - зродитись радше
навпросіч стін.
Пройти собою - хай нагою -
до сили знань.
Інанна скресла землю гоїть.
Вона - Весна!

Нескінченні, тривалі дощі
І сльота, ніби магма мовчання.
Так вода досягає душі
У бездушнім німім проминанні.

Так вода досягає єства,
Найсвятіших основ і законів.
І народиться думка жива
У болоті між злоби й прокльонів.

Поступово я перебреду
Крізь біду і навали апорій
І знайду у казковім саду
Ключ до різних людей та історій.

А дощі плюскотять, плюскотять,
Відраховують дні та пороки
І закляття від злобних проклять
Надиктують, мов давні пророки.

21 жовтня 2025

Вона завітала під час вересневих дощів,
Коли все свистіло й жбурляло під ламаним дахом.
Чим міг пригостити її я в квартирі своїй?
Вином молодим та густим обліпиховим чаєм.

Вона не просила ніколи мене ні про що,
Дивилась в вікно, як стікають потоками краплі.
Мовчала ,бо знала, не буде ніяких розмов,
В хвилини такі ми спокійні були і звичайні .

Вона так любила гучний та задиристий грім,
Хоч іноді в погляді все - таки бачився сумнів…
Надворі схилялись додолу дерева старі,
Тому навкруги нам здавалося лячно і сумно .

Вона залишалась до ранку зі мною завжди́,
Без зайвих вагань, без прохань та звичайно образи.
У мене ніколи питань не було до Журби,
Тому і проводили ночі безсонні ми ра́зом.

А у місті богами забутому,
Дзвонить гучно в неділю дзвіни́ця.
Ми з тобою зав’язані путами,
Що не можемо вкотре звільнитись?

Хоч життя розділило нас смугою,
Та мені чомусь стало замало.
Я все більше завівся та слухаю,
Зачарований ніжним сопрано.

Розкажи, скільки часу не чулися,
Вісім років, а може ще й більше?
Випадково зустрілись на вулиці,
Як колись зустрічались раніше.

Твоє серце надійно вже зайняте,
Чоловіком із поглядом сірим.
А ти можеш по шкірі подряпати
І побачити ступінь довіри.

І немає вже жодного значення,
Та колись розуміння настане.
Стільки років з тобою не бачились,
А волосся таке ж неслухняне.

Що пов’язане з нами ти знищила,
Нехай буде у вас все в порядку.
Я дивлюся мій хрестик на шиї ще,
Подарований якось на згадку …

Безпритульний іде під дощем.
Пропікає вода до основи.
Він від світу закрився плащем,
Не знайшовши для неба обнови.

Безпритульний іде без мети,
В ліс густий, в безпритульності морок.
Не дано ж бо думкам розцвісти
У підвалах у вигаслій мові.

Я віддам безпритульному все:
Небо, зорі й найбільші палаци.
Тільки хай він думки донесе
До паперу у тиші незгаслій.

Тільки хай знайде він доброту
У забутому сірому домі,
Відшукавши священну мету
Серед мотлоху і серед болю.

20 жовтня 2025

І знов сидить в півоберта та абрис ніжного плеча
На стінці тінню крізь зачинене фіранкою вікно.
В руці фужер, а там настоянка холодна та терпка,
Невже влаштовує на даний час її все це цілком ?

На білій шкірі видно анемічні сині русла вен,
На шиї обкрутилась нитка перлів: світла та тонка.
В очах печаль, а біль нестерпний, наче птаха промайне.
Залишить на обличчі ледь помітну борозну сльоза.

Натхнення осінь не дарує вже принаймні другий рік.
Не бачила його з тих самих пір, як завітала в дім війна.
А він сміється поруч, як колись сміятися умів,
На жаль, для посмішки його ця фотографія тісна.

Вона доп’є терпку настоянку, яку завжди любив.
Фужер впаде і розлетиться на уламки битим склом.
А тишу ночі вмить наповнить горем відчайдушний крик
Про те, що більше не зустрітися у світі їм обом.

Стійка душа розчинить у собі
Тривоги й болі, як міцні метали.
Те, що прийшло в запеклій боротьбі,
Повільно і розпачливо розтало.

Розтали в плесі озера чуття,
Потужні пристрасті, земні закони.
Не викликає більше співчуття
Те розставання у краю Мамони.

Стійка душа, як сильна кислота,
Розчинить у собі неволі пута.
Розчиниться нав'язана мета
В сепранку надвечірнім і забутім.

Розтануть у тумані злоба, страх,
Фальшиві гасла, скуті заборони.
І вирветься душа, як вільний птах,
На межі совісті і оборони.

19 жовтня 2025

Розповім тобі казку про літній насичений вечір,
Там лілійника жовтого довго п’янить аромат.
Там стежинка вузька поміж хат у травичці зеленій
Упирається в став, де качки на воді майорять.

Розповім тобі казку про осінь з молочним туманом,
Що вкриває під ранок намоклу на полі стерню.
Де лошак норовливий крокує праворуч слухняно
І губами із рук забирає грушівку терпку.

Розповім тобі казку про зиму холодну і сніжну,
Про натоплену грубу, опару, смачні пиріжки.
Про запалену в бурю бабусею зламану свічку,
І молитву ледь чутну, щоб люті морози зійшли.

Розповім тобі казку про довгу весняну відлигу,
Про відважні, готові до вибуху сонні бруньки…
Що роки промайнули навічно у хвіртку відкриту
І лишили на згадку моменти яскраво-сумні.

Ледь чутні промені ранкові
Проб'ють могутню німоту,
Знайшовши ті слова у мові,
Які ословлять пустоту.

Тендітні промені пробудять
Від сну тяжких, лихих століть,
Штовхнувши у нудотні будні
Надії різних поколінь.

Життєва проза наступає
Повільно разом з днем новим.
Не загубити б ніжну парость
У полі, де волає дим.

Тендітні промені долинуть
Крізь гніт, темницю вікову,
В розлогій трепетній долині
Піднявши Господа брову.

18 жовтня 2025

Сію дні крізь сито –
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.

Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка ді́ждем,
й за столом нетісно.

І ріку молочну,
й береги кисільні
подолаєм точно,
бо ми люди сильні.

1 вересня 1994 р., Київ

О, скільки непрочитаних книжок
У двері стукають, летять у вікна!
Із царства необхідності стрибок
Здійсниться, ніби полум'я велике.

Книжки стоять, мов роти і полки,
Готові йти у бій за честь і правду.
У них спресовані тяжкі віки,
Немов болючі і відкриті рани.

Книжки, немов солдати, бережуть
Прийдешній світ і осяйне майбутнє.
Для них відкрита кам'яниста путь,
Полита кров'ю, стала, незабутня.

Книжки, мов старці, нам передають
Одвічну мудрість і слова Кассандри,
Меди тужаві, нескориму суть,
Вогонь любові і далекі мандри.

Оці старі, пожовклі сторінки
Просяклі пристрастю і димом бою.
Минулі у величності віки
Дають наснагу сповнитись собою.

17 жовтня 2025

Висить знавісніле, утомлене листя,
Як Бог, що розлився в словах і у лицях.

Воно продиктує протяжні поеми,
В яких ми усі непомітно живемо.

Забуті думки розплескались у них,
В словах неповторних, сумних, голосних.

Воно простягає свої язики,
В яких заплелися скорботні віки.

І кожна рулада впаде назавжди
У землю столику, як серце біди.

У листі побачимо згаяний час,
Який промовляє нечутно до нас.

У ньому побачимо сотні гризот,
Які просурмить піднебесний фагот.

Останній листок упаде до землі
Листом у безчасся, де ждуть кораблі.

10 жовтня 2025

Монотонне бурчання води
Відраховує миті, секунди,
Мов клепсидра святої біди,
Мов несплачені давні рахунки.

Монотонний і вигаслий ритм
Відраховує миті до старту,
Мов народження первісних рим,
Що підуть мимоволі на страту.

У згорілій, холодній золі
Віднайдеться той образ прадавній,
Ніби сіль у змарнілій землі.
Він здолає ненависті дамбу.

В монотонності митей, хвилин
Віднайдемо стмфонію лісу.
І зачахлий, старий нелюдим
Відшукає загублену ліру.

7 жовтня 2025

Уткнешся в кістляве плече та безслівно
Заснеш і на вигляд здасися святою.
Я знову по тілу відчую тремтіння
Від того, що поруч вляглася зі мною,

Від того, що все поміж нами серйозно,
Неначе невидима ниточка божа,
Що квітами митого вранці волосся
Надихатись досі достатньо не можу.

Згадаю над містом той сонячний серпень,
В якому зустрів сподівання майбутні.
Ти йшла по Одесі самотньо уперше
В звичайній на вигляд шифоновій сукні.

Чомусь випадково до мене всміхнулась,
Забувши невдалі відносини інші.
З тих пір, як минула остання відпустка,
Для тебе складаю усі свої вірші.

Крокую вперед, а час лишнє обірве
І щось подарує приємне. Та згоден:
Життя щоб у тебе було преспокійне,
Своє розхерачить на друзки готовий.

Осінні дні ідуть, як мудрі старці
Із посохами, кашлем, у плащах.
Комусь, напевно, випадає трясця,
Як нагорода по сумних дощах.

Старі пророки рухають Усесвіт,
Потік ідей і круговерть часів.
Коли настане Ера Милосердя
У гулі постраждалих голосів?

Ніщо не спинить мудрість, що ступає
Непевно, соромливо, навмання.
У неповторнім сяйві небокраю
Омиється оновлена земля.

6 жовтня 2025

Зачиняються двері
У минуле моє.
А в прямому етері
Час, цинічний круп'є

Презентує новини,
Вщент усе розтрощив...
Кожна з них - домовина
Для тонкої душі.

В безпросвітній задусі
Відбивається глум.
Йдуть у засвіти друзі,
Залишаючи сум.

Ми платили химері
Нескінченний оброк.
Зачиняються двері
У всесвітнє добро.

Не цінується справжнє,
Всі шляхи - навмання.
На планеті продажній
Розквітає брехня.

В порожнечі містерій
Я і досі ще є.
Зачиняються двері
У майбутнє моє.

Осінні дощі невгамовні й протяжні
Ідуть невмолимо, як військо звитяжне.

Вони проспівають відомі псалми,
В яких загубитися зможемо ми.

Осінні дощі все бринчать на гітарі
В своєму столітньому репертуарі.

І в їхніх піснях - гул далеких пророцтв,
Незнаний, новий, невідомий урок.

І кожна краплина - маленький усесвіт
На землю впаде, як стривожене серце.

У кожній краплині - сакральні слова,
Де думка нова й навіжено жива.

Дощі не вгамуються, непосидючі,
Навік заблукавши в небаченій пущі.

А з ними нахлине всесвітній потоп,
Мов крапка в кінці невблаганних морок.

5 жовтня 2025

Холодний квітень розриває душу.
І сіра злива - в серце арбалет.
Ну як же так, мій незамінний Друже?
Зарано обірвався Ваш сонет!

Поставити питання зараз мушу:
Якщо не Ви, то хто ж тоді - Поет?
Хай заздрість чорна сяде у калюжу
Та прибере порожній свій намет!

Троянди зміняться на тихі айстри...
Людино добра, неповторний Майстре!
Без Вас розквітне запальна весна!

Скорботний вірш завершую словами:
Десь там далеко, вже за Небесами
Світи мені, любове осяйна!

Хлопець біг крізь дощі невідомо куди,
Навмання, без призначення, цілі,
Крізь безмежне нашестя стрімкої води,
Крізь епох навісні заметілі.

Хлопець біг крізь калюжі, яруги, рови,
Крізь Освенцими й Хіросіми.
І над ним виростали фатальні гриби
У хоралі прадавнім і сивім.

Хлопець біг крізь банкрутства старезних систем,
Крізь плакати зітлілі, пожовклі,
Крізь ліси філософій, ідей, теорем,
Крізь папіруси давні та мокрі.

І цей біг навмання був, напевно, страшним
У стихії крутих лабіринтів.
Навіть марні зусилля проб'ються крізь дим,
Опинившись із чортом на ринзі.

5 жовтня 2025

ЯРОСЛАВ ОЛЕГОВИЧ ЧОРНОГУЗ
(20.07.1963 - 08.04.2026)

ДРУЖЕ! ВЧИТЕЛЮ! МІЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ БАТЬКУ! Яяяяяяяяяяяяяяяяяк?

Пішов із життя Поет, який подарував цьому світу справжнє світло кохання. А мені - подарував мене! Колись представники акторської професії зверхньо дивилися на мене і відштовхували від себе чобітьми. Я писав вірші. Писав сонети. І одного благословенного весняного дня мені зустрівся справжній Поет і Людина, яка навчила мене писати сонети! Справжній друг, який повірив у мене і дав перепустку у поетичний світ. Я ніколи Вас не забуду, мій дорогий Ярославе! Ми мріяли зустрітися, але тепер... Все одно обов'язково зустрінемося! Легких хмаринок Вашій світлій Душі! Я люблю Вас!

Західний вітер на згарищах сонної вулиці,
Кіт повернувся у пошуку крихти тепла.
Врешті до мене з надією ледве притулиться,
Вмоститься близько десь зліва і біля ребра.

Шкірою треться, а кігті розбиті та стомлені,
Зовсім промерзли худенькі на тілі кістки.
Він ,як і я – із душею незламного воїна,
Знову чекає наступні криваві бої.

Котику, любий ,про що тобі ввечері мріється,
Як нас життя випадково на світі звело ?
Він лиш хвилину у очі сміливо подивиться
Й тишу розріже акордами стриманих нот.

Я не хочу рятувати світ,
Лізти на пекельну амбразуру.
Вже на аркуш ліг мій заповіт,
Він для більшості - макулатура.

Я не буду бігти навздогін
Тим, хто переміг і дні, і ночі.
Світ, неначе той невтомний млин,
Перемеле всіх таких "охочих".

Подолавши свій підступний страх,
Зізнаюсь нарешті небокраю:
Щастя - не у віршах і книжках,
А у чому - знаю. Та не маю.

Відмовляюся тримати стрій!
Спогадам пишу записку ніжну.
Знаєте, я зовсім не святий!
Люди! Не повірите! Я - грішний!

Плаче дощ. О, весно! Припини!
Зовсім я не маг - лише зустрічний.
Бачу не завжди пророчі сни,
Інколи я бачу еротичні.

Душу, розіп'яту на цвяхах,
Не канонізуй, безбожний світе!
Забуваю про духовний шлях,
Іноді я хочу їсти й пити.

Уявляєте, я маю стать!
Їй так личило земне кохання!
Тільки доля, наче злобний тать,
Каструвала всі мої страждання.

Зараз я пишу свій несонет
І крамоли додаю краплину.
Я - не янгол. Може, я - поет...
Я - не демон. Я - жива людина.

І тільки уява є швидша за світло,
і тільки уяві підкорений простір,
як кориться глина- в теплі розімліла-
рукам гончаря - на майстерскім помості.

Як діва паліє під поглядом любка,
під помахом пензля злітають заграви -
так никнуть парсеки - до нестяму хутко -
з одного бажання стрімкої уяви.

І може цей світ, це життя чорно - біле,
стежина строката, ці війни і слави -
це річка думок, що пінóю скипіла,
у непроминальній Творцевій уяві.

Я хочу знов відчути море за вікном,
Не десь…на вістрі узбережжя Криму,
І просто до води, де сонечко зійшло
Крізь сад черешні преспокійно линуть.

Всміхаючись, сховавши в окулярах блиск
Очей, та йти по теплій плитці вулиць.
За стільки років, що майнули, не відвик
І в серці почуття, повір, не вщухли.

І низку віршів написати, як гадав,
Здається часом ― залишився винним.
Взірцем на обрії темніє Кара-Даг,
Чекаючи давно на теплі зливи.

Побачити б ще раз прекрасний едельвейс,
Здіймаючись у гори східним схилом.
Відчути, як потік думок кудись несе
Приємний вітер у безкрайність швидко.

Увечері розпити пляшечку вина.
Щось буде: «Магарач» або «Масандра».
А ніч зірками поступово вись вкрива
І пахне ледве сон-трава духмяна…

Я знаю точно, що колись приїду знов.
Вважай весь час ― це мрія заповітна.
Наш стяг замайорить під гамір рідних нот,
Тому що Крим ― славетна Україна!

Коли я повернусь, перший сніг долетить до землі,
А старенький таксист довезе із вокзалу додому.
Я згадаю, як мама казала слова непрості,
Як стрічала мене на порозі в халаті м’якому.

Коли я повернусь, місто буде холодним, чужим.
Наплюю, що ось так приїжджаю самісінько в бурю.
Хто раніше завжди обіймала, спитає: «Куди?
Милий, вибач мене, я вуста вже тобі не цілую».

Коли я повернусь, друзі зникнуть як ясність у сні
І накотить розбитість, неначе похмілля вчорашнє.
Замість того, щоб далі послати проблеми усі,
Просто сяду й завию, як сіра побита собака.

Коли я повернусь, то згадаю про все, що хотів.
Планував, але більше топив всі надії в стакані.
Що ж зробити, ось збій замаячив в останній строфі,
Але пофіг.., цей вірш у житті в мене буде фінальним.

Столітній парк розорений, розбитий,
Осквернений вандалами, стоїть
У сотнях невловимих смолоскипах,
Де гасне час, перемагає мить.

Завзяті лиходії й тимчасовці
Спроможні потолочити красу.
Вони взялися погасити сонце
І сотворить ненависті ясу.

Лише пустир оголений, сталевий
Залишився від них, як долі знак.
Всі спалені і зрубані дерева
Прокляття прокричать, немов Спартак.

1 жовтня 2025

Весна заграє радісну симфонію,
Акордами розпустяться бруньки.
Я теж хотів піти до філармонії,
Та в долі закінчилися квитки.

Закрила серце злим чотирикутником
Тверда холодна кам'яна стіна.
Я не завжди був тінню та відлюдником!
В моїм житті колись була Вона.

Не міг я похвалитися ні грантами,
Ні бонусами від свого життя.
Моя любов, обсипана трояндами,
Була, мов пил, набридливе сміття.

Для щирих почуттів могила вирита,
А крик душі - за герметичним склом.
Шлях інший обирав я - просто вірити
І гріти сніг нав'язливим теплом.

Нема над нами більше неба мирного
І молодості пристрасних октав.
Всі залишки тепла свого надмірного
Я в морозильну камеру сховав.

Давно все справжнє треба перекреслити
Цим бутафорським світом опер-буф.

Вона була для мене цілим всесвітом,
А я для неї помилкою був.

Втрачені сенси неможливо відновити.
Можна виростити інші – через ціннісне сито
просіяти коштовне зерня від лушпіння та інших видів сміття –
перетворивши втрату на зачин для нового життя.

Сенси, які загинули, мали базові вади:
приховані, замасковані, невиявлені відразу.
Згодом вони проявляються, і за цим викриттям
або життя їх знищує, або вони нищать життя.

Як плевели засмічують грунти,
так бур’янові сенси не рятують від самоти,
від сумнівів та непевностей, зажури і сум’яття.
Вони створюють ілюзію наповненого життя.

Розвіяні ілюзії відкривають безмежний простір пустоти.
В ньому можна посадити квіти, збудувати фортецю, прокласти мости.
Коли неживі сенси втрачено і не хочеться їх вороття,
з’являється шанс полюбити життя.

Березень 26

Шум вітрів долинає з вікна
В заметілі епох і формацій.
Прозвучить незглибима вина,
Над якою не владний Горацій.

Шум часів у шаленості снів,
В какофонії дикій, нестерпній,
В мерехтінні безжалісних днів,
У думках невмолимо затерплих.

Шум віків у гармонії сфер,
У співзвучності тіла і духу,
Де промовить крізь час Демосфен,
У нестримній могутності руху.

Шум ідей пробиватиме лід
І всілякі жорстокі заслони.
Мов баский нескоримий болід,
Він здолає рови й заборони.

І ніщо вже не спинить цей шум.
Він одвічний великий повстанець.
В тихоплинності штампів і дум
Перестрибне багаття поганець.

30 вересня 2025

Ледь чутно відкрився кімнатний хідник. Одинадцята тридцять.
«Не можу влягтися. Посидимо біля віконця удвох?
Бо хо́джу собі по квартирі нервово та зовсім не спиться,
Збираю світила, що падають з неба, складаю в куток.

Вони несподівано різні: спочатку цікаво-строкаті,
А потім згасають невпинно, та щойно до мене дійшло.
Ось знаєш, що, тато, так хочу на вушко тихенько сказати,
Я схоже кімнату назву кладовищем згорілих зірок.

Тепер ─ це холодне каміння, якщо вже сприймати банально.
Багато людей сподівалось на силу таємних думок.
А знаєш, що в кожній зірниці загадані купи бажання,
Ти впевнений й досі, у світі одне надзвичайне збулось»?

Дивлюся крізь темінь на сонне обличчя, незримо сміюся.
Важливе питання у доньки, тому іще досі не спить.
Сідаю поближче, і дійсно ─ тривога вирує відчутна.
Надійно стискаю за плечі, кажу: «Так, збулося, це ти».

Історією стали хуртовини,
Виставу грає березень-актор.
Згадай, моє стареньке піаніно,
Адажіо дитинства ля мінор!

У нотній збірці, після сонатини,
Для мене одного співає хор
Ту давню пісню, наче лебедину...
Вбиває та рятує цей повтор.

Тепер - інакше. Посмішки брехливі,
Суспільство - те, що тоне в примітиві -
Все не вартує навіть мідяка!

На згарищі довічної скорботи
Я серцем чую незамінні ноти
І лагідні, мов мамина рука...

Так люди відпускать не хочуть
Це літо, що лишає нас.
Вони вовтузяться, мов оси,
Шукаючи убитий час.

У метушні і марнославстві
Шукаєм залишки тих днів,
Які минули так безславно,
Немовби дідько-лиходій.

Минулі дні не повернути,
А пристрастю не стане те,
Що згасло у облудних путах
І що снігами замете.

28 вересня 2025

За вікном інсценівки похмурі,
Де серпневе убрання пройшло.
У степу золотисті козулі
Шурхотять пересохлим листком.

Налетіли небесні фіранки.
Ось виднівся і щойно пропав
Ілюстрацій відбиток квітчастий
Зник водойми дзеркальний овал.

Все продовжує далі темніти,
Із вагона ніяк не втечеш.
І здається, життя — переміни,
Що спадають із божих одеж.

А затримку зробити не в змозі,
Так задумано дійство земне.
То й несеться на станцію «Осінь».
Згідно з розкладом, мокрий експрес.

На незайманій кухні не вариш під музику добрі обіди.
У вітальні навпроти не чути відраду маненьких дітей.
Не дрімає на бильці дивану розніжена кішка спокійно.
У кутку підвіконня кімнатна фіалка ніяк не цвіте.

На засніженій вулиці змерзлі машини по трасі не їздять.
На відвислих дротах не горланять про холод тривожні круки.
Із кав’ярні «Сузір’я» не лине приємно записана пісня,
Де відчинені двері, щоб зварену каву в дорогу купить.

Не вертаюсь додому опісля важкої нічної роботи.
Не сміюся на жарти, що зранку в під’їзді говорить сусід.
Не чекаю спокійно на ліфт, що людей на «дев’ятий» довозить.
Не заходжу у тамбур, де стіни тримають картини чудні…

То буває таке, що утримати важко страждання шалені,
Бо як щойно у місто спокволу приходить холодна зима.
Намагаюся й досі ключі відшукати в дірявій кишені
Від квартири на сьомому поверсі дому, якого нема.

2025.

Не віриться, що листя жовте
Говорить у тяжкім гріху
І в те, що невблаганні жорна
Все перетворять на труху.

Не віриться, що найдорожче
Впаде мінливості листом.
Побита, зношена дорога
Завершить неповторний том.

Останній крик, як птаха помах,
Нам прозвучить у далині.
Цей крик пронизливий, без помпи
Обірветься в піснях земних.

І знак магічний і пророчий
Побачимо в сумних листах.
Відкриються небесні очі,
Закриті об семи віках.

25 вересня 2025

Я ще відбиваюсь у дзеркалі сонних калюж,
Чомусь прикидаюся сильним та зовні здоровим.
А хмара на небі підтягує ношу важку,
Що схожа частково на сиву примару ворони.
І навіть якщо у минулому сенси вбачав,
То зараз уже розгубив притаманну гостинність.
Мені не зігрітись від подиху свіжих багать.
Не треба журитися, справді цей біль вже колишній.

Скінчилась війна? Та натомість лишилась зола.
Латати без сил самостійно пробоїну вічну.
А мати старенька робила усе, що могла:
Молилася тричі щоденно та ставила свічку.

І плакала гірко, ковтаючи в ніч анальгін,
Втираючи очі зажурені шматкою марлі.
Я винним себе відчував та постійно жалів,
Розірваним серцем, говорячи речі банальні.
І вже розумію, що час до воріт підійшов.
У цьому сезоні зима наближається махом.
Закохана смерть неквапливо цілує в чоло.
Не знаю, чому, та так …холодно…й солодко, мамо.

Пожовкле листя опадає,
Як невблаганності потік.
Пожовклий смуток небокраю.
Схилився ніжний базилік.

Пожовкле листя промовляє
До совісті і глибини.
На місце радості розмаю
Прийдуть пожовклі дивні сни.

Нам щось важливе повідомить
Ця осінь в сукні і плащі.
А те, що листя не промовить,
Нехай доспівують дощі.

23 вересня 2025

Не можу я ніяк запам'ятати
Мелодію, що снилась навесні.
А загадкові звуки голосні
Лунають вокалізом від сонати.

Оновлень час, жаги пора строката
Дарує наяву свої пісні.
Не можу я ніяк запам'ятати
Мелодію, що снилась навесні.

Реальності для мене - малувато,
Любов розквітне тільки уві сні!
Моя планида - спротив новизні...
Ті ноти, що народжували свято,
Не можу я ніяк запам'ятати.

Емігранту в далекій країні
Сняться в цвіті тендентні гаї,
Сняться сни йому тополині,
Неповторні і рідні краї.

Так війна усіх розштовхала.
Не зібрати розбите село.
Цей рубіж, ніби плинна Каяла,
Розділив на добро і на зло.

Невідомо, коли він побачить
Ту калину у росах нічних.
І ніколи уже не пробачить
Це вигнання у далях сумних.

Не повернуться милі картини.
Кожна мить відійшла назавжди.
Так померкли колишні кумири.
У епохи прощення не жди.

21 вересня 2025

Пірнув алконавт у глибезну пляшину.
Вивчає підводочний світ.
Усе пропливає: квартиру, машину…
і шле нам сердечний привіт.

Його шифроґрами без жодного SOSа.
Детально заплутаний зміст:
від Діда Мороза – до синього носа –
до Спаса, минаючи піст!

На виклики строгі зійти на поверхню
у нього – «немає питань»!
Але як герой-алконавт досить зверхньо
він дражнить: – А спробуй – дістань!?

І ми вже пірнали, але не дістали.
Цікаво, а що́ ж там на дні?
На битому склі різні рачки стояли,
крізь товщу пляшо́к – не ясні́.

29 квітня 2003 р., Київ

Ніч у оголеність штовхає,
Коли беззахисним стаєш.
Іде барвистість небокраю,
Приходить сірість без одеж.

Приходить страх у масці фата,
Ідуть тривога і абсурд.
Приходить смерть в плащі рогата,
Не зазираючи у суть.

Вночі оголена самотність
Бере фортеці і міста.
Приходить ночі неповторність,
Коли згасає суєта.

І комплекси штиками злими
Полюють хижо уночі.
Стоїть людина нескоримо
В наївнім трепеті свічі.

20 вересня 2025

Проспати можна все на світі:
Історію, чарівну мить,
Проспати сонце у зеніті,
Коли земля красу творить.

Проспати вирішальний, гострий,
Фатальний, неповторний час,
Проспати доленосний голос,
Який з глибин звучить до нас.

Так мить на частки розпадеться,
І не збереш прозоре скло.
Розсипалися мрії скельця,
Навік упавши у зело.

Проспиш видіння і пророцтва,
Інсайти, спалахи глибин.
Як жест невидимий промовця,
Відійде мить в пучину днин.

20 вересня 2025

Так перша ніжна позолота
Торкнеться кленів і беріз.
Пробудиться дружина Лота
У сяйві нескоримих сліз.

Торкнуться віяння епохи
Думок, сердець, облич і слів.
Порветься пристрасть Архілоха
З далеких грецьких берегів.

Торкнеться час повільноплинно,
Наблизивши кінцеву мить.
Так просуваються невпинно
Роковані слова століть.

18 вересня 2025

коли весна як осінь
і зупинився час
небесні коси косять
все більше нас із нас
і сивина як просинь
і небо як рілля
і зоряно голосить
душа за кожним я
і кожен крик як рана
і кожен біль пече
і лють зшиває рвано
безкрилене плече
і сліпить сіллю очі
несплаканих прощань
і крицю в серці точить
із рішень і вагань
вогнем горить спиняє
орду чужого зла
усіх часів на краї
весною без тепла...

Так осінь повільно відійде
У млу, невідомість, туман.
Здійсниться небачене дійство
В танку невідомих примар.

Навшпиньках відходить осінній
Казковий і лагідний дим,
Який принесе нам спасіння
У час неминаючих зим.

У пеленах осені сонце
Народить новітні слова.
Прокинеться зранена совість
І ввійде в законні права.

Так осінь з листами у вічність
Навшпиньках підійде до нас.
І так невблаганності вірність
Дарує небесний екстаз.

16 вересня 2025