Якщо би акварелевим потьоком
зненацька розтеклася згіркла Ява:
і той пречистий надим першокроку,
і тягла довгота земного сплаву,
доріг - зміїсті кубла та роптіння,
пробіли днів, ночей печерна пустка,
життя і врожаїв осінні стини,
луна свічад, іконні лики тусклі...
Чи залишились хоч би спроби ревні
між тих потьоків розчитати задум,
що світ оцей надсадний - недаремний,
що є у ньому незглибима вартість?

Тут нікуди піти, лише на стадіон,
Порожній, сиротливий і безмовний,
Там, де біжить нечутний чемпіон
Крізь славу, гордість і тотальний морок.

Тут нікуди піти. В обличчя самоти
Подивимося тихо і печально.
Там грають фугу зречені вітри
В зіницях голубів, синиць і часу.

Тут нікуди піти. В пародію епох
Ми забредемо полохливо й чинно.
Проб'ється крізь часи розлючений Єнох.
Сконає воля в лісі безпричинно.

11 січня 2026

Я не хочу дивитись в обличчя абсурду,
У обличчя сатира із масками суті.
Ти не знайдеш коштовне вино в каламуті.
Калі-юга танцює зневірену сутінь.

Хочу правді дивитись в обличчя криваве.
Хай воно проростає крізь хащі і трави,
Крізь морозну погоду, хуртечу і травень.
Лиш тоді я побачу задавнену травму.

А мінливе обличчя епохи колише
Тихий вітер, неначе віднайдені вірші.
Супроводжують лицарі добрі і вірні
Ту епоху, яку обминатимуть вирви.

10 січня 2026

4 липня народилася видатна українська поетеса Тетяна Левицька.
Дорога Тетяно! Від щирого серця вітаю Вас із днем народження! Зичу Вам міцного здоров'я, невичерпного натхнення, гармонії в душі. А ще бажаю Вам, щоб жодне побажання Ваших ворогів ніколи не збулося. В кожному Вашому вірші завжди відкриваю для себе щось нове. Ваша поезія - це не тілька щира сповідь душі, а й вершина естетики та краси! Обіймаю Вас міцно!

Мене, зшитого за незнаними лекалами,
заносить подумки до петель річки,
чиє ім'я – Дунай або Мозель.
Для усвідомлення мого і міркувань
багато їх, але й не досить,
а мій талан земний –
долати невідомості дорогу.
Потік петляє так, мов генний код,
десь незатійливо, і кожний вигин –
немов катрен глибокого вірша,
де я не автор – ні, а зримий відблиск.
Ширяючи над руслами річок,
на водній гладі неодмінно бачу
донині ще не пізнаний прогал.
Ріка відхилиться й на сто вісімдесят,
якщо такий ухил, і це можливо,
чи так закладено було
Завбачливо в її природну силу.

* * *

основа основ

На відстані руки,
Немов застигли в русі,
Стоять мої батьки,
Бабусі, прабабусі...
Всього десятки літ -
Так мало проминуло!
Дивлюся їм услід,
В моє близьке минуле.

27.06.2026

Говори до мене тонкосердно -
знаками столітньої кори,
наче би усі слова - безсмертні...
нетутешньо й дивно говори.

Вигляну довірливо з- за древа,
трісне під копитцем чорний сук.
Чи стрілець ти, чи зальотна мева?
Чи душа утікла від заскук.

Говори до мене простодухо -
мовою прозорих повелінь.
наче, першопростору не рухав
ні чортополох, ані полин.

Говори, щоб не перелилася
в хмару - не сплила у потойкрай.
Плином невибагливого щастя
говори - мовчанням не карай.

Я з балкону дивлюся на темний проспект.
Він похований вкотре бездонною ніччю.
Сам собі я уламок надії позичу -
Не побачу його у монокль і лорнет.

Як би містом нічним прогулятись хотів!
А ще краще - метро! А ще краще - трамваєм!
Тільки стукає серце, бо щось відчуває...
Ніч сьогодні самотня, а я - поготів.

Всі шляхи перерізані. Думка летить.
Поринають у сон темні спальні райони.
Мов на себе вночі я дивлюся з балкону
Та шовкову рубаю сокирою нить.

В цій реальності усмішки щирих облич -
Непомітні, невчасні, сліпі та вторинні.
Хто би що не казав, а лягає старіння
На волосся і душу, як ця темна ніч.

Вдихаю душу очерету,
Вдихаю пахощі зими.
Зникома посмішка скелета
Народить епоси землі.
Лиш у потужності стилета
Відчую подихи в імлі.

Такий старезний, аж прадавній,
Цей запах знову вирина,
Немов мотив забутий, дальній
Чи як гірка самотина.
На цій землі стражденній, славній
Горить біблійна купина.

Цей запах зопалу народить
Мелодії лісів, лугів...
І дух могутній і народний
Потужно вийде з берегів.
Так меч незламний і природний
Здолає натиски снігів.

9 січня 2026

Нехай гнітить невиплаканий жаль
І слово запізніле ранить груди.
Ми просто люди — помилкові люди,
Що дивляться крізь темряву у даль.

Ілюзії, підпалені мовчанням,
Розвіяв вітер попелом ущент.
Та з цих безглуздих, непотрібних жертв
Зросте нове —  жорстоке й невблаганне.

Шукати годі крайніх і вини,
Благаючи пощади у відлуння.
Минеться все, настануть інші будні,
Прорізавшись із смутку давнини.


© Олег Герман

03.07.2026

На Купала, ворожбитної ночі,
Волошковий я сплітала віночок.
Хай поплине, хай поплине
рікою,
Хочу бути в Україні
з тобою...

Де ти милий, знати хочу -
й не знаю,
В чарівної диво-ночі
питаю.
Чи згадав мене, зібравшись
до бою?
Моє серденько, як завше,
з тобою.

Плинь, віночку, з чужокраю
у море,
Наші землі ворог крає,
там горе.
Ой, волошки мої сині
з травою...
Хочу бути в Україні
з тобою.

27.05.26

Пора міняти це постільне,
Де потонув у глибині
Пекельних дум, листів осінніх,
Кошмарів, наче буруни.

У цьому ліжку народились
Прозріння, сумніви й жахи.
Руно постане, ніби диво
Від повноводної ріки.

Оце постільне пам'ятає
Вогонь жаги, і шал заклять,
І вигуки аж до Китаю,
Бажання в небі панувать.

На аркушах старих напишеш
Нову добу, новий роман,
Який увійде в горду тишу,
Мов незбагненний океан.

9 січня 2026

Нема, кому зібрати абрикоси
З дерев старих, які вклонились літу.
Коли ж я встиг навіки загубити
Кохання чарівне, світловолосе?

Давно немає бджіл, і зникли оси.
Життя не можна заново прожити!
Нема, кому зібрати абрикоси
З дерев старих, які вклонились літу.

О, де мою стражденну душу носить?
У трав'янистих барвах оксамиту
Вже інших буде липень веселити,
Хлопчисько молодий, дзвінкоголосий...
Нема, кому зібрати абрикоси.

Тобою орошений світ ожива й золотіє,
тобою звучить розщебетана з дріму блакить
і мутлі летять на оту благодайну затію,
і перше проміння пливе крізь мережену віть.

Тобою земля розпечатує сонне прозріння,
твоїми ключами розчахнуті обрії дня
і сонце струмує у небо- із темної скрині -
над горем...і збитим війною у друзки горням,

над полем сперіщеним кулями, житом убитим
і другом - полеглим вночі за світанок новий...
і попри усе сходить сяйво над болем і літом -
онімблює квітку велінням своїм горовим.

Тобою, світанку, остання надія живіє,
тобою буття зарубцьовує шрамлену плоть.
Твоєю росою - з-під соняха теплої вії -
скресається з ночі обранене тьмою живло

Найгірше йти у вітряну погоду
Під стрілами дощу, не знаючи мети.
Шукати марно неба нагороду
І сенсу у пустелі пустоти.
Гамуючи амбіції й погорду,
Для космосу піднесено цвісти.

Ти йдеш, увесь промоклий, задубілий.
Тебе пронизує таємний смерч.
Попереду розпливчастий і білий
Стоїть пророк, немовби нагла смерть.
А ти ідеш, змарнілий, спорожнілий,
Пригнічений, мов посполитий смерд.

Не маючи мети, точніше йти до ями.
Не маючи мети, скоріше занесе
Тебе в болото, ніж на Фукуяму,
Де не напишеш видатне есе.
Ітимеш невідомими краями,
В яких довідаєшся ти про все.

Немилосердна доля проковтнула
Тебе і так свавільно віддала
На суд негоди і дощів. З намулу
Не вирине алмаз, немовби каббала.
Ти не знайдеш фактуру чи натуру,
Щоб світ позбувся диктатури зла.

8 січня 2026

Здаюся у полон лісів.
В поліфонії голосів,
У зіткненні епох, часів
На плечі мудрий крук присів.

Здаюся у полон тополь,
Мов ніжних і величних доль.
Шукаю від кори пароль,
Де схований часів король.

Здаюся у полон беріз,
В полон незгасних дивних сліз.
Відчую на руці поріз,
Коли мину епох узвіз.

Здаюся у полон дубів.
Поставлю космос на диби.
В полоні злої ворожби
Відчую подихи доби.

8 січня 2026

Сутносте вітрова, дика безупряжна, вільна,
було б мені дослухатись твоїх научань:
бігти прозоро крізь вістря натикані щільно,
не обдиратись гілками до рваних - до ран.

Духу вогневий, було мені яро палати-
іскрою витися до Пачамами висот.
Бач, блідосердні - які ж похітливі до злата -
бачиш, прийшли убивати мій мудрий народ.

Водо, нестримна ні скелею, ні валунами -
ой, же було мені хвиль доглядатись твоїх -
вміти щоби обтікати чужѝнницькі храми,
гибко минати приманки звабливий поріг.

До́вколе рідний, росою твоєю дзвеніла,
в травах посонних куріпковий дух зачаївсь.
З шумом Огайо текла й розливалася сила...
Я не Ребекка! -я квітка між двох ручаїв.

Ні, не Ребекка, не диво дикунського світу,
не для суконь і балів, для манірностей - не...
Магма землі доспіває за мене те літо,
де вже не буде...не буде такої мене.

Серпень згадаю я тільки у лютому,
тільки у лютому оці твоєму.
Крізь Казахстан, Киргизстан поміж юртами
вітер мене пронесе до гарему.

Франціє! Азія! – очі ці – Азія!
Шкіра ця – шовк і гаряча пустеля.
Груди – це літо, де знов, мов у сказі я
цілюся в серце вустами Жоффрея.

О, Анжеліко!..

26 жовтня 1996 р., Київ

Поступово нас час затирає
В порохно, у ніщо, в пустоту.
Волосина від пекла до раю
Народила нову німоту.

Поступово у нас забирає
Час усе найдорожче, коли
Нам читає прокислі моралі
У протяжнім і звучнім "Курли!"

Поступово усе проминає
Кінокадрами в пеклі доби.
Дні минулі, немов мінерали,
Осідають на денці юрби.

Вже людина хитається, ніби
Відшумілий, спрацьований млин.
І натхнення нестриманим німбом
Запалає у сплеску годин.

7 січня 2026

Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату!
Серце смутком зморене, горем розіп'яте.
Посеред нещирості сірого туману
Ніжна ця мелодія стане талісманом.

Сил немає дихати, вірити, чекати...
Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату!
Кришталева музика - прихисток останній,
Захист від реальності, де нема кохання.

Не скінчиться фальші цей маскарад, напевно...
Тут горять освідчення, тихі та душевні.
Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату,
Щоб душі здавалося, що вона крилата.

В літніх квітах не знайшов ані краплі змісту.
Рішення вже прийнято. Буду я врочисто
На гондолі вересня літо полишати.
Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату!

Лютує дикий ураган
І зносить все навколо,
Немов убивця-уркаган.
Він грає з нами в поло.

Стихія люта потряса
Твердині і основи.
І похитнулись небеса
У демонічній змові.

Цей вітер, певно, принесе
Майбутнє страхітливе,
Коли побачить у пенсне
Вулкани, гради й зливи.

Ніщо не спинить ураган.
Благання, крики, сльози
Зібрались у вогні поган
Під натиском загрози.

Небесний меч не розсіче
Стихію див і таїн.
Торкається землі мечем
Лиш навіжений Каїн.

3 січня 2026

А що, якщо ніщо не є правдивим -
усе лиш неоспале вібрування.
І не здивуєш, аніяким дивом
мене - холоднолику, дику панну.

Хоча, направду, дякую за каву,
за зірну гущу в небному горняті,
заземлення в розмову нелукаву,
дух конопельки - вільний і страпатий.

Бо вже мені здавалось, що не хóджу,
але парую легко над землею.
ха- ха, жартую, звісно...бач, як рожа
звучить своїм трояндовим єлеєм.

Ти кажеш: вірші плавали в каноє
і світляками в голу ніч пірнали...
як жаль, що це було все не зі мною -
оці всі зблиски, сяйвостей опали.

А що, якщо усе - уявне мрево-
глибокий сон, невідворотна пастка...
лише не ти - ти, наче, даль вишнева -
холодний світ мій важишся украсти.

Людина, якій нікуди іти,
Яка блукає в безнадійних хащах.
У криках німоти і пустоти
Вона веде життя своє пропаще.
Безхатько без життєвої мети,
Покинутий навік напризволяще.

Лайдак шукає те, чого нема,
В санскриті вулиць, літерах дороги.
Його чекають ґрати і тюрма
Без порятунку, віри й перемоги.
Так чоловік самотність обійма
І оббиває вічності пороги.

А сніг мете утрачені листи,
В обличчя хлище спогади забуті.
У нападі пориву й суєти
Людина бачить лиш набряклі будні.
Біжать урозтіч злякані коти.
Пророка на дорозі вже не буде.

3 січня 2026

Я встану рано в сутінках зелених,
Пройду крізь гай дрімотний і черлений.

Прийду на стадіон крізь варту лісу,
Крізь ватру сну і незворушність міста.

Проб'ється думка крізь застиглість часу,
Крізь розтривожену інертну масу,

Крізь ґрати конформізму й кон'юнктури,
Упавши у бою на амбразури.

Здолає думка кригу товстелезну,
Пройшовши стопами по гострих лезах.

Хай б'ють гілки в обличчя, як сторожа.
Я все одно проб'юсь крізь огорожу

На волю первозданну і велику
Крізь шум юрби і крізь багнети крику.

2 січня 2026

Сумуючи, немов розстаючись,
Про завтра не домовившись чи після
Зустрітися не днями, то колись,
Коли згадається сердець любовна пісня...


Закоханість і первісний інстинкт –
Усе працює, щоби поєднати,
Загнати у життєвий лабіринт.
І накивати не дадуть ніякі п'яти.

За ліктями літа́ розпізнаю́,
І непомітно глипаю на шию.
Як не маскуйте зношеність свою,
А шкіра розповість – і я повірю.

Ще манікюр і зачіску, і грим,
Ошатність і поставу, голос, мову
Досліджую. Хтось каже, зі старим
Їй щось не те, але приходить знову.

Настане грудень, з ним і божий вік,
А на залисини і натяку немає.
Охмудом невідомо, хто нарік.
І прізвище тупе, а серце крає...

В моєму віці правив хан Батий.
Дізнаймось в ласках ми,
хто більше молодий.

Ці люди, що покинули домівки
Давним-давно й поїхали туди,
Куди ми не дістанемо путівки,
І сніг уже позамітав сліди.
Про них забули друзі і сусіди,
І зблякла пам'ять в їхніх головах.
Круки волають, мов невтомні біди.
Сідає попіл на святих словах.
Так пам'ять поіржавіла напевно.
Ніщо не вічне на оцій землі.
Лиш свище вітер дужо і недремно,
Змітаючи минуле назавжди.
Ці люди - релоканти за кордоном.
Вони тікали від жахіть війни.
І сум важкий, наповнений, бездонний
Приліг на споконвічні буруни.

1 січня 2026

Порину в сон чудовий і величний
Без страхітливих тюрем і тортур.
Чарівний птах у майбуття покличе,
Де вже нема маркізи Помпадур,
Де сяє світ новий, багатоликий,
Де розвалився споконвічний мур.

Нарешті висплюсь після злої битви,
Здолавши лютість вовка і змії.
Історія із мамонтовим бивнем
Нарешті відпочине на землі.
Та спокою не буде навіть близько.
Прозріння прийде в праведні краї.

Цей бій точитиметься у людині,
Нещадний, непохитний і святий.
Коли гряде рокована година,
Настане смерч важкий і вогняний.
І ляже попіл на покоси днини.
Спочине дим невтомний польовий.

31 грудня 2025

Протоптую стежину у снігах,
Єдину, неповторну і глибоку.
Іду снігами, нібито у снах,
Гамуючи ненависть і тривогу.

Протоптую стежину у полях
Прологом у небачене майбутнє,
Яка укаже подорожнім шлях,
Єдиний і по праву незабутній.

Протоптую стежину у серцях,
Болючу, навіжену, первозданну.
Допоки пломінь духу не зачах,
Народжується неповторна панна.

Протоптую стежину у морях.
Іду водою в далі невідомі.
Пізнаю душу у чужих краях,
Де грають тіні світлі і зникомі.

31 грудня 2025

Я заблукав поміж дерев зимових,
І нитка Аріадни на снігу
Згубилася, немов прадавня мова,
Забруднена у лютому гріху.
Поміж дерев зимових я шукаю
Нитки, які врятують нас усіх.
Мене ж у сутінках чекає Каїн.
А сніг летить, як первозданний сміх.
Крупи в обличчя падають нестримно,
Пронизуючи пори і думки.
Пробуджуються невловимі рими,
Як зранені у полі вояки.
Мене штовхає щось несамовито
В обличчя снігу, в містику зими.
Народжуються істини, сповиті
Дбайливим снігом, добрими людьми.

28 грудня 2025

Прозорий ліс у сутіні прозорій.
Прозорий смуток дивиться в імлу.
Прозорий спокій п'є північні зорі.
Прозорий час читає ковилу.

Прозорий простір причаївся вчасно
У згусток нерозтрачених хвилин,
Плекає мрію дивну і незгасну
В оточенні хоралів горобин.

Прозоре чудо станеться сьогодні,
Розкривши смисл утрачених часів,
Піднявши слово зі старої бодні
Відродженням забутої краси.

Прозорий ліс оголить неповторність,
Прозорий сенс утрачених понять,
Долаючи набридлу монотонність
На вістрі непромовлених заклять.

26 грудня 2025

Час тече, наче плинна вода
У сипучий і ніжний пісок.
Час крадеться, неначе біда
У сплетінні геройств і пасток.

Не повернеться трепетний час,
Час кохання, дивацтв, розставань,
Що розкажуть важливе про нас,
Час притлумлених тихих благань.

Час, коли ти пізнав назавжди
Мить прозріння, стривожену мить.
Час, який замітає сліди.
І минуле в майбутнім щемить.

Так утрачений, згаяний час
Пролетить, ніби сиві сніги.
Крізь туман каяття і образ
Ти ідеш на святі береги.

26 грудня 2025

В спіралі скручується час.
Змією обернеться простір.
Який у світі водолаз
Пірне в глибини, як на прощу?

Який у світі чародій
Поверне запахи заснулі?
На сцену вийде лицедій,
Знайшовши правду у намулі.

Хай викривляється сюжет
Епох колишніх, призабутих
Крізь скельця вижовклих газет,
Які не випереш від бруду.

В чарівній шафі віднайду
В минуле виходи нестерпні,
Але у вічному саду
Шумітимуть слова нестерті.

25 грудня 2025

Кожен ковток – це зустріч
сутностей доторком губ
спраглим, закоханим, дружнім –
творення нових сполук,
сильних, хоча й тимчасових,
повних ваги і смаку,
що стелять у серця основу
радість криштально тривку.

Кожен ковток – це цінність
згоди і відкриття –
щира взаємна гостинність
в собі вітати життя
й його приймати вітання
кожним неспішним ковтком
до глибини дочування
себе із новим смаком.

11.05.26

Закінчився ярмарок. Блазні спочили,
Стоять у чеканні старезних карет.
Вони спромоглися на гордий учинок
І вже декламують прадавній сонет.
Лютують кати у сваволі безчинства.
Замовк неприкаяний ніжний кларнет.

Закінчився ярмарок. Стухлі ідеї
Вантажать у брички, наповнені вщерть.
Готується ґрунт для нової Вандеї,
Як тільки надійде потрібний момент.
І вирушать коні в країну Медеї,
Обклавши невільників плетивом рент.

В театрі абсурду, в німім балагані
Впізнаєш героїв, забутих давно.
Солдати ідуть мовчазні, невблаганні.
Міські божевільні п'ють свіже вино.
Каліки схиляються в тихім благанні.
В німому воланні пилиться руно.

25 грудня 2025

Жéвріє вогник знеднілого сонця за містом -
встигну іще присмалити цигарку думок.
Вітер лабає на кабелях пісню джазисту,
свінг одтанцьовує - скок- йому все - перескок.

Не поспішаю сьогодні. Запаривши м'яти,
ковзаю поглядом з лоджії -з лету птахів.
Там, унизу, на подолі - кущі пелехаті -
в сяйві мінору гіллям затужили на схід.

Лиски вечірні, мов цівки - коткі та миттєві,
ваблять котів - окупантів похилих дахів.
Струшую попіл з цигарки на стишені реви...
в ніч осідають, розбурхані днем порохи.

Світ колажевий збирається в цільну картину -
скільки неправди іще у завулках життя...
людство таке не доросле - таке ще дитинне -
ще одгикнеться за чвари йому гіркота.

Ще в передвечорі - ще до зночілого неба -
всі, хто у гніві - нехай перепросяться - хай!
Може ж тоді і світання - ніхто не надщербить,
може і доля не здійме різкий малахай.

Може тоді не замкнеться у коло дорога
та Уроборос свого не укусить хвоста.
Зав'язь причини і наслідка праведний грохіт
у повторяння не встрягне - бездумно отак.

Хай справедливості ради послизнуть омани...
менше емоції - більше проявлених дій.
Промінь останній зализує містові рани,
зводить - роз'єднані злом - стратегічні мости.

Тане цигарка, як цятка червоного сонця,
сон врівноважує втомлених шумом людей.
В тиші розчиняться брехні та в'їдливий стронцій,
в роздумах вигулькне шлях у сказання нове.

Лютує сіре небо грозове.
Живуть під ним приборкані міщани.
Безпосередність малюка Жерве
Зустрілася з підступністю Вальжана.

Знов заглушають Божу благодать
Реальності приземлені куплети.
Нічого не змінилося. Дзвенять
Страшним відлунням крадені монети.

Продовжую пекельний свій забіг,
До серця не знаходячи співзвуччя.
Цей світ не розуміє слів моїх!
Живи зі мною, милий мій малюче!

Не робить людство висновків! Живе,
Захоплене буттям своїм шаленим.
До кожного біжить малюк Жерве...
Але не кожний Жан стає Мадленом.

А кого я знайду на забутій стежині?
Може, Будду, а може, в лахмітті Христа.
Чи Конфуція в давній, старій одежині.
Ця стежина - пролог до нового хреста.

На зарослій і вкритій снігами стежині
Відшукаю забуті, затихлі слова,
Що сховались колись у зеленій ожині,
Від яких не болить в забутті голова.

Не спіткнись на вибоїні чи на крижині,
Як політик на сцені всесвітнього зла.
Ти повір у велике прозріння стежини,
Чию мудрість освячує згасла зола.

На стежині зустріну далеке минуле,
Ті бої, що колись доленосно програв.
Наче біси у бочці надовго заснулі,
Тихий шепіт колишеться в шелесті трав.

25 грудня 2025

Я брав круті пороги без вагань,
Палив мости, не дбаючи про попіл.
Із безлічі безумних сподівань
Лишав собі лише гарячий клопіт.

Здавався світ підручним і малим,
Кохання — штормом, а невдачі — димом,
І кожен день у пошуках мети
Писався віршем, поки мав я риму.

Тепер інакше: обрії вузькі
Та крок повільний, не такий тривожний.
Вже не цікавлять клопоти дрібні,
А спокій серця став за все дорожчим.

Не вабить даль примарних міражів,
Де замість хліба — золота полова.
І серед сотень тисяч гарних слів
Найбільша цінність — павза у розмові.

Хай юність десь вигулює свій шал,
Шукає правди в гаморі міському —
Я свій знайшов невидимий причал,
Де тéпло, пахне затишком і домом.

Усе, що за плечима відцвіло,
Вже не болить, а світиться незгасно.
Життя колись летіло стрімголов,
Тепер пливе. Можливо, це прекрасно...



17.06.2026

Мені часу, напевно, ніколи не стане.
Я постійно біжу і не знаю куди.
У далеких полях чи лісах Індостану
Я шукаю розгойдані смисли годин.

Ніби відповідь на нерозв'язні питання,
Я шукаю у джунглях безумного дня.
А впіймаю у руки часи катування,
Замість дерева - залишки сизого пня.

У майбутнім шукаю минуле, а завтра
Я знайду заяложені, втрачені дні.
На прийдешнє архаїка скоює замах.
Сивим полем проскачуть години чудні.

25 грудня 2025

Ці вечори лишаються моїми,
Я їх відчув, прийняв і пережив.
Душа моя - за чорними дверима,
Але від них давно нема ключів.

Дороги мовчазні до мене звикли,
Хоча багато бачили облич.
Ці вечори, заплакані й прогірклі,
Мене проводять у глибоку ніч.

Дзвенять мої невидимі кайдани,
А темрява, приймаючи до лав,
Не радує дзвінком таким жаданим,
Тим, за який життя би я віддав.

На небі місяць, від журби засмаглий,
Скорботою прошив густу імлу.
Ці вечори самотністю пропахли...
Порожня лавка - пам'ятник теплу.

Нарешті я нормально висплюсь
За сотні років на землі.
Проступить правда, наче листя.
Прийдуть далекі кораблі.
Примірю я слова на виріст,
Долаючи нові щаблі.

Нарешті правда переможе,
Нехай скалічена, вузька.
Моряк у трепетній знемозі
Приліг. Натруджена рука
Чоло укрила у тривозі.
Він - ключ небесного замка.

А юнга мчиться понад морем
Такий ще свіжий, молодий.
Він не пізнав пекуче горе,
Яке вкриває, наче дим.
Та правда кривду переможе
Оралом певним і твердим.

Я в сні пізнаю всі глибини,
Які чаїлися у днях,
Немов заховані рибини
Або птахи в сумних полях.
Покаже доленосний шлях
Потужний сон земної днини.

25 грудня 2025

Я розхлюпую час, ніби воду вечірню.
Я розхлюпую спокій, мов стріли часів.
Я іду до порожньої в лісі молільні
У хоралі пророчих і злих голосів.

Я розхлюпую розум, розхлюпую мудрість.
І любов розлітається, ніби вода.
Я розхлюпую біль і задавнену муку,
Де під сподом звучить призабута біда.

Я розхлюпую рідкісні дивні прозріння,
Ті картини, де все постає навпаки.
І з'являються хворі, химерні видіння,
У яких причаїлись самотні вовки.

24 грудня 2025

Колобки натхнення в павутині сірій,
Вирвизуб окатий сонечко жує.
Ген, за виднокраєм, білосніжний ирій
Я вже там думками, поміж юних єв.

А вони гарячі! А вони жагучі!
Кожна - квітка-ружа! Удихнеш - пропав.
Після них усоте головою з кручі
Падав у нірвану. Отака судьба.

Ти ж не смій! Спинися! Тут потрібна тяма,
Досвід і натхнення, немалий талант.
Бо кістки зотліють у глибокій ямі,
І поставить доля миттю шах і мат.

Єви в мене ловкі, геть усі вагітні,
Хоч вгортає скроні в тополиний сніг...
Ну, а потім спокій, лестощі кульбітні,
Золоте мовчання ув обіймах снів.


15.06.2026 р.

Так сонце смажить невідступно
У гладіаторських боях,
Жорстоко, хижо і підступно
В далеких вигаслих краях.

Так прямо воїну у вічі
Воно палає, ніби меч.
І стяг далекого сторіччя
Палає полум'ям предтеч.

Окреслить сонце невмолимо
Поеми моря і землі,
Заковані в надійні рими,
Немовби голоси ріллі.

Диктує сонце переможно
Романи й епоси нові,
Які звучать в устах неложних
Прорцтвом висохлих морів.

24 грудня 2025

Анатолій Матвійчук

Найгірше - коли нездари судять Митця...

Плювати в спину Геніям не треба,
Коли вони за небокрай ідуть!
Бо душі їх здіймаються у Небо,
І в тім, напевно, є найвища суть.

Роки пройдуть - відсіється полова,
Все несуттєве згубиться в імлі.
Не кожному Господь дарує Слово,
Щоби його він сіяв на землі.

Неоднозначний, скажуть,
Не безгрішний,
І марнославний, як поети всі...

Він – Геній.
І Суддя йому – Всевишній!
Помилуй, Боже, Душу, і спаси…

Олександр Сушко

Помилуй і спаси!

Штовхати в спину генія не варто,
Нездару також. Краще обійти.
Хай пишуть панегірики, рулади
З дитинства й до надгробної плити.

Не кожен володіти вміє Словом,
Комусь потрібно бабратись в ріллі.
Я ж, стук і грюк - і віршеня готове!
У ступорі парнаські королі.

На голову Ерато і Евтерпа
Мені вдягли корону з бірюзи.
- Не геній я! Пече вона нестерпно!
Сатиро! Ґлузд помилуй і спаси!

14..06.2026р.

Чи може музика звучати
Століть минулих і часів?
Чи пробивається крізь ґрати,
Крізь гомін площ і голосів?

Ця музика прорве кайдани
Темниці, чатових, тюрми,
Яку споруджують вандали
Для споконвічної зими.

Ця музика проб'ється ревно
Крізь тьму заледенілих душ,
Крізь огорожі люті, певні,
Де тишу вістрям не поруш.

Крізь сон вона проб'ється дивом
Ледь чутним шепотом вночі,
Коли приспале вічне лихо
Тримає у руці ключі.

Не сплохни її раптово,
Не відлякай, не відгони.
Тоді вона прорветься в слово
Відлунням тихої струни.

24 грудня 2025

Я Тобі присвячую бузок,
А собі - відлуння бенефісу,
Купу нескінченну помилок
У своїй старій життєвій книзі.

Я Тобі присвячую жасмин,
Запашну сонату білих дзвонів.
Всесвіту супроти - я один,
Я один у натовпі фантомів.

Кожний день прожитий - каяття,
Біль бездонний вечора сумного.
Я Тобі присвячую життя,
Все, що залишилося від нього.

Уві сні нещаднім потону -
Це єдиний шанс Тебе зустріти!
Я Тобі присвячую весну
І беру собі скорботне літо.

Зафарбовує небо глибока пітьма,
І вкриває довкілля нічною габою.
Дивовижна пастель, і зізнайся сама –
Ти ж не проти, щоб я милувався з тобою.

Чи не візьмеш, горянко, мене на постій –
Незнайомцем чудним, а супругом пізніше.
У дилемі оцій, календарно простій,
Ми домовимось так, що сільрада розпише.

Я твій погляд ловлю, і теплішає він.
Закохалася ти, бо я легінь примітний.
Зацарюємо в парі, а як – розповім,
Ну а ти обдаруєш любов'ю і дітьми.

Розпливається перед очима
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.

Розпливаються сталі поняття
І затверджені формули днів.
Затверділі і грізні прокляття
Замерзають у товщах льодів.
І стоїть, як одвічне багаття,
Перевірена істина снів.

Так імла закувала собою
До майбутнього первісний рух,
Охопивши шалено юрбою
У століттях пробуджений дух,
У воді потопивши з добою
Сни, немовби зурочений зух.

23 грудня 2025

В перлиннім, з бірюзи, бурштиновім намисті,
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.

У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене йде Одеса,
Вряди-годи сумна, а інколи – як друг.

У світлі денному чи світлі маяка,
Чому мені ти будь-яка манкА?..

– Обидві мореманки ми, допоки
Цілують хвилі нашій долі кроки.

12.06.2о26