Так сонце смажить невідступно
У гладіаторських боях,
Жорстоко, хижо і підступно
В далеких вигаслих краях.

Так прямо воїну у вічі
Воно палає, ніби меч.
І стяг далекого сторіччя
Палає полум'ям предтеч.

Окреслить сонце невмолимо
Поеми моря і землі,
Заковані в надійні рими,
Немовби голоси ріллі.

Диктує сонце переможно
Романи й епоси нові,
Які звучать в устах неложних
Прорцтвом висохлих морів.

24 грудня 2025

Анатолій Матвійчук

Найгірше - коли нездари судять Митця...

Плювати в спину Геніям не треба,
Коли вони за небокрай ідуть!
Бо душі їх здіймаються у Небо,
І в тім, напевно, є найвища суть.

Роки пройдуть - відсіється полова,
Все несуттєве згубиться в імлі.
Не кожному Господь дарує Слово,
Щоби його він сіяв на землі.

Неоднозначний, скажуть,
Не безгрішний,
І марнославний, як поети всі...

Він – Геній.
І Суддя йому – Всевишній!
Помилуй, Боже, Душу, і спаси…

Олександр Сушко

Помилуй і спаси!

Штовхати в спину генія не варто,
Нездару також. Краще обійти.
Хай пишуть панегірики, рулади
З дитинства й до надгробної плити.

Не кожен володіти вміє Словом,
Комусь потрібно бабратись в ріллі.
Я ж, стук і грюк - і віршеня готове!
У ступорі парнаські королі.

На голову Ерато і Евтерпа
Мені вдягли корону з бірюзи.
- Не геній я! Пече вона нестерпно!
Сатиро! Ґлузд помилуй і спаси!

14..06.2026р.

Чи може музика звучати
Століть минулих і часів?
Чи пробивається крізь ґрати,
Крізь гомін площ і голосів?

Ця музика прорве кайдани
Темниці, чатових, тюрми,
Яку споруджують вандали
Для споконвічної зими.

Ця музика проб'ється ревно
Крізь тьму заледенілих душ,
Крізь огорожі люті, певні,
Де тишу вістрям не поруш.

Крізь сон вона проб'ється дивом
Ледь чутним шепотом вночі,
Коли приспале вічне лихо
Тримає у руці ключі.

Не сплохни її раптово,
Не відлякай, не відгони.
Тоді вона прорветься в слово
Відлунням тихої струни.

24 грудня 2025

Я Тобі присвячую бузок,
А собі - відлуння бенефісу,
Купу нескінченну помилок
У своїй старій життєвій книзі.

Я Тобі присвячую жасмин,
Запашну сонату білих дзвонів.
Всесвіту супроти - я один,
Я один у натовпі фантомів.

Кожний день прожитий - каяття,
Біль бездонний вечора сумного.
Я Тобі присвячую життя,
Все, що залишилося від нього.

Уві сні нещаднім потону -
Це єдиний шанс Тебе зустріти!
Я Тобі присвячую весну
І беру собі скорботне літо.

Зафарбовує небо глибока пітьма,
І вкриває довкілля нічною габою.
Дивовижна пастель, і зізнайся сама –
Ти ж не проти, щоб я милувався з тобою.

Чи не візьмеш, горянко, мене на постій –
Незнайомцем чудним, а супругом пізніше.
У дилемі оцій, календарно простій,
Ми домовимось так, що сільрада розпише.

Я твій погляд ловлю, і теплішає він.
Закохалася ти, бо я легінь примітний.
Зацарюємо в парі, а як – розповім,
Ну а ти обдаруєш любов'ю і дітьми.

Розпливається перед очима
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.

Розпливаються сталі поняття
І затверджені формули днів.
Затверділі і грізні прокляття
Замерзають у товщах льодів.
І стоїть, як одвічне багаття,
Перевірена істина снів.

Так імла закувала собою
До майбутнього первісний рух,
Охопивши шалено юрбою
У століттях пробуджений дух,
У воді потопивши з добою
Сни, немовби зурочений зух.

23 грудня 2025

В перлиннім, з бірюзи, бурштиновім намисті,
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.

У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене йде Одеса,
Вряди-годи сумна, а інколи – як друг.

У світлі денному чи світлі маяка,
Чому мені ти будь-яка манкА?..

– Обидві мореманки ми, допоки
Цілують хвилі нашій долі кроки.

12.06.2о26

В позачассі згадаєш, як тиша вагітніла звуком,
як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась - ти стезі тій пливкій довіряв.

Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі під ногами, чи долі, що збурила кнут.
Довіряв одинокості - мудро знакованій круком -
більш ніж людям, узятим у бран тимчасового сну.

В позачассі згадаєш, як вигасли в небі світила,
як ти падав і падав у рідну свою глибину.
Десь, під серцем, мінорила пісня відрадно -красива,
мов акорд завершальний, що звуком прожите замкнув.

Спогадаєш налиту свідомість у суть ліхтареву,
що проносив крізь хащі, крізь душі, ладнаючи світ.
Де і нині думками розвіюєш вигусле мрево,
вигортаєш із темряви смисли життя горові.

Я у царстві ялинок бреду.
Заблукав у самотньому борі
І на радість чи то на біду
Відчуваю величність собору.

Я бреду між похилих дерев,
Ніби книг, непрочитаних досі.
Я почую притлумлений рев,
Що відлунює в нашій епосі.

На майдані ялинки стоять,
Мов на кастингу карнавалу.
Крізь темниці одвічних заклять
Я відчую енергій навалу.

Як палкі наречені в снігу,
Зашарілись ялинки в тривозі.
Я спиваю красу на бігу
В нескінченній далекій дорозі.

22 грудня 2025

Вся голова - у творчому процесі!
Ким стати - щось ніяк я не збагну.
На світі так багато є професій,
Але з усіх я оберу одну.

Відважним буду, героїчним, сильним!
Я впевнений, що вірний шлях обрав.
Завжди спостерігатиму я пильно,
Кому відважно виписати штраф.

На допомогу кликала дитина -
Це іспит для чутливої душі.
Якщо почнеться сильна стрілянина -
Тоді сміливо бігтиму в кущі.

Мене чекає укриття надійне,
До вуличних баталій я не звик.
Сьогодні почуваюся спокійно -
Мою роботу виконав двірник.

Якщо сховаюсь у ряснім тумані,
Безкарним буде вбивця чи крадій,
Мені начальник випише догану.
Але нічого! Головне - живий!

На мене покладається країна!
Щосили захищаю я закон.
Для цього є і дорога машина,
І навіть із перцівкою балон.

Без мене світ шляхетнішим не стане,
Не буде кращим за чужі світи.
Я вижив задля вас, співгромадяни!
Комусь я зможу ще допомогти!

Я вистою в цім світі фарисейськім
І побудую зовсім інший світ.
Все! Вирішив! Я стану поліцейськім!
А поки що відрощую живіт...

Хтось уривається в буття
Спокійне, виважене, тихе,
Прискорює серцебиття
І будить призабуте лихо.
На струнах суму й каяття
Долає він підводні рифи.

Хтось уривається у сон,
Розбурханий, важкий, тривожний,
Мов несподіваний клаксон
Чи гуркіт війська переможний.
Зима танцює в унісон
Цей сон барвистий і безбожний.

Хтось уривається у текст,
Коли він сповнений мінору,
Немов несамовитий секс,
Коли круту долаєш гору,
Мов нерозв'язний долі квест,
І відпускаєш в даль сеньйору.

Знайомі та близькі ураз
В буття розмірене ввірвуться,
Здолавши гостроту образ
І бачень вимучену вузькість.
Немов прадавній дикобраз,
Приходить витіснена сутність.

22 грудня 2025

Запорошило всі мости,
Запорошило всі дороги
В краю мирської суєти,
В краю надії і тривоги.

Запорошило де-не-де
Самотні острівці свободи.
Так лютий деспотизм гряде,
Немов жорстокі воєводи.

Запорошило простір, час,
Епохи і тисячоліття.
Проб'ється крізь сніги Пегас,
Упавши на нове суцвіття.

Запорошило всі думки,
Минуле, нинішнє, майбутнє.
Крадуться немічні віки
У свята і холодні будні.

22 грудня 2025

Між королівством лютої зими
Та царством перекресленого літа
Я намертво оточений людьми -
Нема на кому погляд зупинити.

Навколо - безпросвітна каламуть...
Однакові, безбарвні силуети
Всі в мене, як в опудало плюють,
Вбивають без ножа та пістолета.

Підводжуся, втираюся, стою...
Смердить навколо пафосом роздутим.
Мелодію незіграну мою
Я запевняю: краще вам не чути!

Невидимими білими крильми
Не до снаги змахнути і летіти
Між королівством лютої зими
Та царством перекресленого літа.

Як добре, що не треба поспішати
Кудись уранці, що є вільний день.
Читати ці складні Упанішади
Із вільних і замучених пісень.
Кохати, ображатись і прощати
Когось далекого, немовби трель.

Як добре, що заглибитися можна
Самому в себе, мов на дно ріки,
Пізнати дивну первозданну мову,
Як пізнають глибини моряки,
Викрикувати у степу промову,
Яку почують спалені віки.

21 грудня 2025

Дайте випити кави ковток
Перед боєм важливим, вагомим
І пізнати життєвий урок,
Що промчиться в стрімкому вагоні.

Дайте випити чашу до дна
Хоч вина, хоч рясної цикути.
Не моя буде в тому вина,
Що пізнав я могутність отрути.

Дайте випити дні осяйні,
Дні прозріння, натхнення, скорботи
І невтолені, вигаслі дні
Для безумно тяжкої роботи.

Хай цей келих проб'ється крізь час,
Крізь століття безумства й печалі.
Він прикрасить величний пейзаж,
Ніби грані святого Грааля.

20 грудня 2025

Шукаю дорогу між тисяч думок,
Де цінності тонуть у шумі розмови,
Де кожен навколо — мудрець та пророк,
Хоч жоден насправді нічого не робить.

Змішалися контури, знаки, слова,
Ховаються тексти за тінню контексту.
У цих лабіринтах болить голова
Від сотень яскравих картинок без сенсу.

Заплутався. Як? Куди далі іти?
Бо простір безмежний розпався на межі,
І десь загубилися давні мости
В тумані із догм, суперечливих версій.

Та раптом у сутінках з’явиться знак
І сонце осушить смердюче болото.
Я знаю, що все це відбудеться так.
Я вірю, що ми — не порожні істоти.

07.06.2026

Готовий сплакнути, раніш як бувало,
Коли на оголені груди впадеш
Жагучого серця пругкими губами,
Як тільки згадаєш забутий backstage.

Одна у тобі розпізнає акина,
А друга чи третя – лише прохача.
Від них і находить на тебе провина
За те, що неначе плаксиве хлопча,
Собі зазіхаєш на краще й пригоже,
Природне, але і почасти чиєсь.
Та це не навмисно, і жодна не може
В тому відмовляти, за що беретесь.

Минають неділі, проходять суботи,
Облишмо займатись питаннями цноти.

Я прийду у спустошений ліс,
Як у храм, до якого не ходять.
Між тополь і дівочих беріз
Бачу слів невідомі породи.
Пробіжить зграя зляканих кіз.
І лаштується Ігор в походи.

Я прийду в невідомі краї,
До яких загубили дороги.
Проспівають мені солов'ї
Всі романси надії й тривоги.
Я прийду у сумні кураї,
Оббиваючи Бога пороги.

І Ніщо мене не відштовхне,
А обійме в пориві натхненнім,
Забере в задзеркалля криве
У барвистім бутті цілоденнім,
Де майбутнє в минулім реве,
Де лишилась надія на денці.

18 грудня 2025

— Ти малюєш на мапі вчорашніх обмежень
Апельсинове вицвіле сонце.
Ставиш знак здивування до впевнених речень,
Креслиш спогадам ґрати чи необережно
Розливаєш свій біль та незгоду.

— Я не знаю... Мене огортає буденне,
Осідає на плечі. Та вкотре
Перемішує фарби надмірна упертість,
Та малює, усупереч дійсним сюжетам,
Чорно-білі цятини полотен.

— Ти мене забуваєш – ніщо не воскресне,
На пергаменті – збляклий твій почерк.
Ти втікаєш від мене. Це з нами не вперше.
Ти нікому не кажеш, що саме бентежить, –
Знов невидимі стіни й кордони.

— Я скажу наостанок і... буду відвертим:
Як тебе, не кохав більш нікого!
І готовий на шмаття за вчинки роздерти,
Та слабкіший за вирок простої дилеми.
Вибачай. Ставлю крапку. Свідомо.

Вірш написаний разом з Олесею Репою.

Зима посріблила гілки,
Явивши небачену мудрість.
У них причаїлись віки,
Немов оприявлена мужність.

Зима посріблила часи,
В яких випадає нам жити,
Явивши старі голоси,
Немов неповторності миті.

Із ніжних гілок упаде
Сріблиста наповнена мудрість,
Залишивши слід де-не-де,
Немов Еліаде і Муркок.

Такі дорогі голоси
Не здатне ніщо замінити.
Так біле суцвіття краси
Впаде, ніби метеорити...

17 грудня 2025

Півонії розквітлі за криницею
У вогниках черешневих гірлянд.
Спокусник-червень пахне полуницею,
Заманює у затишок троянд.

І встигнути на все життя надихатись
Не вистачить чарівних вечорів,
Де сонце достигає понад хатами,
Де червень надихатися волів…

05.06.2о26

Летіть, ангелики, летіть!
Війна вам зшила білі крила,
А землю - чорним всю покрила.
Для вас тепер - небес блакить.

Ми тут завершимо наш бій
За розіп'яту Україну,
Від зла залишимо руїни,
Не вщухне гнівний буревій.

З-під смерті чорного крила -
Молитва. Чи не чуєш, Отче?
Нехай оглушить цей дзвіночок
Тутешніх ад'ютантів зла!

Лютує підла гидь боліт,
Душа ракетою роздерта.
Якщо вже діти - просто жертви,
Чого тоді вартує світ?

Так зеленіє літня віть,
Неначе і війни немає.
Цю тишу серце не приймає!..
Летіть, ангелики, летіть!

Ти біжиш в невідомість, у пустку,
У ненависть, у магму століть.
Ти біжиш у незайману пущу,
У розлогі обличчя столиць.

Невідомість розкриє картини
Поза часом і простором нам
І простягне дарунки невинні,
Невідомі шаленим вітрам.

Ти біжиш у основу творіння,
Там, де лотос дарує снагу.
Ти простягнеш священні пагіння,
Що зросли у нещаднім снігу.

Так постане Адам серед вишень,
Єва мудро торкнеться лози.
На крутім і високім узвишші
Чути гуркіт нічної грози.

17 грудня 2025

Я іду у пустельному лісі.
Мідна тиша самотньо дзвенить.
Зависає печаль у горісі,
Ніби втомлена, зморена мить.

А навколо не бачу нікого.
Ні душі. Говорю у світи.
Все принишкло. Ні біса, ні Бога.
Хтось одвічні розмив береги.

Розмовляю я з лісом печальним,
Із березою, дубом, зі сном
У природі. Мене зустрічає
Лісовик і частує вином.

Я не знаю, коли вже покину
Ці чертоги величні, сумні.
Тільки музика дивна калини
Прозвучить у гіркім полині.

16 грудня 2025

Не відчуваю запах літніх трав,
Пишу рядки про інше тишком-нишком,
Бо червень чорні квіти розкидав,
Засипавши моє холодне ліжко.

Сьогодні поспішають майже всі
Скупатися в симфонії зеленій,
Знайти натхнення в радісній красі -
Для них цей місяць - красень, добрий геній.

Ранковий промінь тепло заяснів,
Їм відчиняє сонячні ворота.
Посеред різних літніх кольорів
Я бачу колір вічної скорботи.

Мій спогад - невідомий самвидав.
Дорога сліз веде мене в нікуди.
А червень чорні квіти розкидав
Лише для мене. Не хвилюйтесь, люди!

Ні, я себе, напевно, знищу
В ночах запеклих, дорогих.
Лікую невмолиму тишу
В кімнатах вигаслих, старих.
Слова сховались і принишкли
У погребах німих, сумних.

Я спалюю себе на вітрі
Цивілізацій і доріг.
Я у призначення повірю,
Коли ступлю на свій моріг.
Пізнаю я найвищу вірність,
Вернувшись на святий поріг.

Торкнуся я думок зимових,
Прийшовши у самотній ліс,
Ввійшовши у грудневу мову,
У біле торжество беріз.
Почавши з Господом розмову,
Схоплю диявола за хвіст.

Тримаю я нещадний іспит
Перед віками і вогнем.
Мене пече сваволя істин,
Яка прикинулась вужем.
Хоча б залишилася іскра,
Яку пізніше ми збагнем.

16 грудня 2025

Полюбляю зелене оточення,
Особливо під промені вранішні.
І удосталь росою намочений,
Задурманений квітом акації.

Ще пройтися стежками охайними
Водночас і тужливо, і радісно,
Де жбурляють промінчики барвами
І куйовдять вітриськами зачіску

Лісопарку, що в річку задивлений.
Там нап’юся тинктури блакитної
Із дощів, що невидимо винесли
У черевах вологі можливості.

То смієшся, то сльози пускаються,
Хоч немає стабільного настрою.
Говорю без думок Нострадамуса:
«Я люблю тебе, весно, усякою».

У кожній з нас є Щось позалюдське.
У кожному. Без винятків. Й неясно
це Щось несимпатичне і жаске
чи неповторно самобутнє і прекрасне?

Воно у нас танцює? Чи лежить
заховане, зарите якнайглибше?
Не через цю відчуженість сюрчить
присутній невідв'язно тихий відчай?

Якби в це Щось вглядітися здаля
(і так щоб більш ніхто не зауважив),
бо може поплисти з-під ніг земля
від сих самознайомчо перших вражень.

Або відразу викинути геть,
означивши, – гидота і непотріб –
і крутячи щоденну круговерть
«і нащо все оце» жувати вкотре.

А відповідь захована між па,
якими Щось відлякує і манить,
надіючись, що складова людська
наважиться вступити у цей танець.

09.04.26

Прийшов мороз такий справдешній,
Хитнув підвалини старі.
Сховалась думка у черешні,
Сховалась мова у землі.
У теплім краю журавлі
В піснях оспівують прийдешнє.

Мороз величною ходою
Іде лісами, як пророк.
Прозріння обнялось з журбою,
Засвоївши тяжкий урок.
Напевно, не знайду спокою
У магмі вічних помилок.

Мороз піднявся із птахами,
Злетів піднесено у вись.
Він поріднився із роками,
Де світло й темрява зійшлись.
Пірнув у долю з жебраками,
Лишивши трепетне: "Молись!"

Широкі ходи і паради
Мороз провадить у лугах.
Немає більшої розради,
Ніж велич снігу у полях.
Гуркочуть виступи й тиради.
Співають небо і земля.

15 грудня 2025

Я буду вічним депутатом,
Посланником самих низів,
Покараним нечутним катом
На шальках мужніх терезів.
Я буду вічним адвокатом
Для юності і боротьби
В житті шаленім і строкатім,
В мінливім річищі плавби.
Я буду вічним добровольцем
Іти на штурм німих фортець
Ненависті і зла для волі,
Для визволення всіх сердець.
Я буду вічним дисидентом,
Нонконформістом і борцем.
Зло не скасується декретом,
А знищується із яйцем.

13 грудня 2025

Напевно, вже до ранку не засну.
Чекатиму за обрієм розлуку.
Чекатиму у маренні весну,
Як втілену в життя вселенську муку.

Напевно, виглядатиму той знак,
Який і порятує, і розрадить.
Утілений у долі Зодіак
Віщує перемоги, а не зради.

Напевно, виглядатиму дарма
На обрії рятунок від печалі.
Прорветься крізь оточення зима,
Сховавши у туман душі роялі.

13 грудня 2025

Я кричу відчайдушно до світу:
"Люди, люди, почуйте мене!"
Світ, що створений із малахіту,
Упаде в небуття кам'яне.
Не дістанеш від неба привіту,
Тільки град упаде в каберне.

Ти кричиш відчайдушно, безмовно
У далекі шумливі ліси.
Ти кричиш у юрбу, як у морок,
У поля неземної краси,
Там, де болю пророслого повно
У тривожній сюїті роси.

Хтось почує мене у пустелі,
В невблаганних сипучих пісках,
Не у затишнім, ситім мотелі.
У його вузлуватих руках
Я побачу майбутнє, мов стеллу,
Скам'янілу в забутих віках.

Може, нічого врешті сказати
На цей запит потужний, німий.
Все пішло на затерті цитати,
Ну а решта літає, як Вій.
Крізь надійні паркани і ґрати
Слово рветься у світ, ніби рій.

13 грудня 2025

Я ніби вижатий лимон,
В пустелі виснажений, схудлий,
Іду до неба у циклон,
Питаю зверху: "Хто ж ви, судді?"
Вернувся з тисячі доріг,
Немовби вигаслий паломник.
Який такий єдиноріг
Мене прохромить у полоні?
В торбині ніц не принесу.
Торкаємося дна пізнання.
Приходить туга завчасу,
Неначе пристрасні зізнання.
У виснаженні досягну
Я мудрості і безгоміння,
Пізнавши щедру глибину,
Яка освітиться промінням.

12 грудня 2025

Я хочу прокинутись рано
І рушити в радісний парк,
Прикласти світанок до рани,
Немов осяйну Жанну д'Арк.

Я хочу спивати сніжинки
На статуях і на гілках,
Немовби космічні обжинки
У сонячних стиглих віках.

Я стану на березі річки
І буду дивитись у жаль.
На вигаслім тьмянім моріжку
Я питиму ніжну печаль.

Я питиму вранці не каву -
Настояну в сумі століть,
Терпку, нестерпиму, лукаву
У річці розчинену мить.

10 грудня 2025

Це святкування, певно, особливе,
Коли нічого ти уже не ждеш.
Де ж той провидець гострий, прозорливий,
Що розпізнає спадахи пожеж
І катаклізми без всіляких меж?

Цей рік новий стрічаєш у тривозі
Під вибухи і напади брехні.
Так замерза надія на морозі
Без прихистку надійної броні.
І тоне сум у вичахлім вині.

Так хочеться цей час перевернути
Вперед чи то хоча б кудись назад.
Коли побачать діти і онуки
Майбутнє крізь задимленості чад?
Старих ідей триває листопад.

9 грудня 2025

Перший сніг шелестить несміливо,
Посрібливши суворі гаї.
Перший сніг так тендітно й пестливо
Полонить невідомі краї.

Іще стільки снігів перебуде
У житті, як на довгім шляху!
Ці сніги, як великі прелюди
До розкішних вистав на віку.

Перший сніг, ніби звуки рояля
Із далеких і сивих лісів.
Так гілки невідчутно зіграють
Незабутню сюїту віків.

Перший сніг із дитячої казки,
Потойбіччя, забутих світів,
Мов далеке відлуння поразки,
Щось важливе сказати хотів.

9 грудня 2025

Анатолій Матвійчук

ПРАВО

У ці часи,
Коли зоря кривава
Скрадається
В задимленій імлі,
Я маю невідчужуване право:
Родитися - і жити на землі.

На це я згоди не питав ні в кого.
За це подяка лиш моїм батькам.
Вони нащадка вимолили в Бога
Щоб я всміхався сонцю і зіркам.

Крутилася планета по орбіті,
Тривали війни, множились жалі,
Лягали в землю
Безневинно вбиті.
Хоч місця вистачало на землі.

Усіх нас рахували поіменно,
І вносили у статистичний ряд.
Нас вчили шикуватись під знамена,
Й ходити, коли треба, на парад.

А потім знову -
Всіх нас розділили
І нацькували, мов голодних псів,
І знов поклали багатьох в могили,
Щоб хтось надовго царювати сів.

Ганьба тиранам
І героям слава,
Нехай Господь
Всіх нас не залиша.
Він дав нам невідчужуване право.
На світі жити чесно й нелукаво,
Любити свій народ
І цю державу -
Якщо держава, звісно,
Не чужа…

Антитеза Олександра Сушка

У ці часи, коли зоря кривава
Скрадається в задимленій імлі,
Я маю лиш одне єдине право:
Щитом надійним бути цій землі.

А згоди не питав на це ні в кого,
Подяки не просив і не прошу.
Я оборонець України й Бога,
Потрібно - то криваво согрішу.

Планета колобродить по орбіті,
Війна триває, множаться жалі.
Мене жура в свої піймала сіті,
Колеги ж - на Парнасі королі.

Я знаю ухилянтів поіменно,
Молотять красно довгі язики.
Всі ж небайдужі стали під знамена,
Діди поважні та молодики.

Нас небеса давно вже розділили,
Не на поетів, не на селюків:
На віру і безвір'я, чорне й біле,
На тих, хто вдома і на вояків.

Ганьба позірним, а героям - слава!
І ти у бій, мій брате, поспіши!
Бо маєш лиш одне єдине право -
Щитом надійним бути цій державі,
Хто ж не воює - той для нас чужий.

24.05.2026р.

Коли піду незнаними стежками
У світ непізнаний, у світ новий,
Я піднімусь над згубними віками,
Здійнявши неймовірний буревій.
У світ, захований за ста замками,
Я доберусь у епіцентр подій.

Коли пізнаю я нові закони
В новому вимірі, в нових світах,
Тоді я розірву старі закови.
І заговорить із ніщоти прах.
Порву старі і сірі заборони
Й розвіюся, як попіл на вітрах.

Коли піду незнаними лісами,
Лише тоді прозріння досягну.
Постане істина понад часами,
Долаючи минулого луну.
Над різними краями й поясами
Засяє сонце ген у далину.

8 грудня 2025

Я заснув майже тільки під ранок,
А всю ніч мене хтось катував.
І тривога тремтлива і рання
Так постала, як вічний Ваал.

Ти чекаєш сну, ніби оази
У пустелі нещадній, страшній.
Ти безсоння утомлений в'язень
У тюрмі нескінченній, сумній.

І коли одкровення здійсниться,
Зрозумієш причину безсонь,
Прилетить довгий сон, наче птиця,
Й посидить біля вигаслих скронь.

Сон віків так жадано насниться
Й подарує рятунок усім.
Сон проб'ється крізь випрілу глицю,
Мов здоровий і радісний сміх.

8 грудня 2025

Як добре, що не треба завтра бігти
У суєту і у нові пастки.
І загнаний, немов собака біглі,
Ти упадеш в обійми темноти.
Не треба гнатись навіжено, дико
За морквою, насправді - у обрив.
Так люди падають з надсадним риком
На землю, коли вигорів порив.
Перед очима мчаться кінокадри
Твого життя. Макітриться в очах.
Іде фінал, мов найстрашніша кара,
Коли вогонь притлумився й зачах.
Нарешті можна зазирнути в спокій,
У сум гаїв, мелодію лугів,
Як у забуту і зарослу пойму,
Де загубились риси берегів.

8 грудня 2025

Дитя, у якому вбачаю себе,
Моє відображення, внутрішнє его,
Подеколи тихе невтішне цабе.
Тому й закликаю – послухай, сердего,
На мене дивись, ти ж посутність моя,
І вириватись нікуди не треба,
Яка б не крутила тебе течія.
А знову не чуєш, а може, вдаєш
Себе не зі мною, мормоном нечулим.
І заклики всі переводиш на треш –
Навіщо, мовляв, ці розмови з татулем?
Ти майже доросле – і далі ростеш.

Це схоже на розлад, а то і невроз,
Та це не найгірша з поточних загроз.

Я більше не буду зручним.
Я більше не буду ручним.
Нікого давно не чекаю.
Пливу до останнього краю
Крізь дим.

Все! Досить! Ні слова про текст!
Чи вибух, чи знову протест,
Безсилий супроти фантазій...
Тож я припиняю наразі
Цей квест.

Безвиході б'є лиха віть.
У смороді злих лихоліть
Шукаю повітря я дозу.
Душа, попри ліки й наркози,
Болить.

Прийду востаннє я у рідний гай
Перед від'їздом у краї далекі.
І заспіває пісню водограй,
Тополь і осокорів звучний клекіт.

Прийду востаннє я на цей моріг,
Босоніж стану на зів'ялі трави,
Відчувши гостро, що таке поріг
Свого будинку, як одвічний травень.

Прийду востаннє я у ці місця,
Де юність спалахнула і згоріла,
Побачивши небесного Отця
У посмішці сухих, замерзлих гілок.

Прийду востаннє в яблуневий сад,
Обнявши крони мудрі і величні.
Так промайне яскравий зорепад
На тлі пожовклім і багатоликім.

7 грудня 2025

У розпечену ніч наче дідько останній вселився,
Грім зривається криком надривно у небі знайомім.
Ти вдивляєшся в очі та кажеш про силу безсилля.
Я вдихаю твій запах, торкаючись чорних пачосів.

Дощ накрапує, блискавки простір намічено крають.
Тінь розлюченим вороном тихо по пристінках блудить.
Ти підходиш неквапно, знімаючи змочену майку.
Я цілую жагуче по черзі розпалені груди.

Світ помітно дзвенить (метушня у фрамузі відкритій).
Там розверзнута хвища зволожує квіточку кожну.
Ти кругом обертаєшся і притискаєш сідниці.
Я, тамуючи подих, схиляючи, посувом входжу.

Дощ ущух, ну а місяць, рогами хмарини штовхнувши,
Відігнав якнайдалі та сяйвом повітря наповнив.
І коли накохалися вдосталь, лягли на подушки
Та одразу заснули в обіймах щасливі від втоми.

Пісня моєї душі -
Щирі мінорні ронделі.
Ранок відтінків пастелі
Тихо шепоче: "Пиши!"

Січень мене залишив
Жити у вічній дуелі.
Пісня моєї душі -
Щирі мінорні ронделі.

Каже: "Себе бережи"
Неба розірвана стеля.
Бомби по серцю гамселять.
Чують лише спориші
Пісню моєї душі.

Замов мені,
що побажаєш.
Я
виконаю те.

На – серце це,
котре́є краєш,
бо знаєш –
а не золоте.

9 листопада 1996 р., Київ

Все той же самий одинокий шлях
І та стежина у пригаслім полі,
Як музика, забута у полях,
На маргінесі пам'яті й недолі.

Самотній інок стрінеться тобі,
Як відповідь на болісні питання,
Немов стрибок у мисленній плавбі,
Мов істина найперша і остання.

Але усі печалі розмете
Пожовкле листя, як різкий катарсис.
Ідеї у театрі вар'єте
Кружляють у вигадливому танці.

6 грудня 2025

О першій ночі я не сплю.
Шукаю в темнім океані
Величну і нову зорю,
Думки і почуття жадані.
У магмі ночі віднайду
Мінливу трепетну жар-птицю,
Яка народжена з вогню,
Яка мені колись наснилась.
У цей важливий спраглий час,
Відкритий пошукам, завіям,
Шукатиму слова для нас,
Ще невідомі лиходіям.
Священні зболені слова
Проблиснуть чарівним Граалем.
Так небесами ожива
Колись народжене Ваалом.

6 грудня 2025

Навколо - тепло, а у серці - темно.
Стискають горло помилки, гріхи.
Неначе, травень... І давно сніги
Завершили історію буремну...

Хіба ще актуальна пісня щемна
Для простору ледачої нудьги?
Бо навесні всі тьмяні береги
Заміщуємо райдужністю сцен ми...

За відданістю - неминучий крах!
Всміхаються журливо в небесах
Сузір'я щирості такі жадані...

Я фантастичних начитався книг.
Не витримавши спогадів своїх,
Повісився мій вечір на каштані.

Колишня спалена епоха
Ущент, навіки і дотла.
В снах Єремії та Єноха
Говорить немічна зола.

Епоха німо заговорить
Про дні звитяги і борні,
Здійнявши суєтливий ворох
Згорілих і зітлілих днів.

Колишня спалена епоха
Здіймає руки у крові,
Словами віщого пророка
Напише епоси землі.

2 грудня 2025