Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.

Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
і мають право на авторитет.

Поезія не заважає жити
нікому, та кульгає на ходу,
коли одна богема на виду.

Ідеалісти опусами ситі
і копіями нео-акмеїстів,
а неофіти дують у дуду.

11/26

Моєму раєві ангелів не треба
Для того, щоб це місце було раєм.
Я бачу святість у соняхах крайнеба
Та в Бузі, що бурлить на інтегралі.

В душі зосталась Компанійська скеля,
Що воду бачила розбиту, наче таріль.
Блакитне небо — дитинства мого стеля,
Під котрим серце вмочено у травень.

Мій спокій — там, в розливі чебрецю
Та в інших травах, що ростять стезю
Уздовж полів, де колосом ятріє.

Дай Бог, вернусь споглянуть на красу,
А так втомивсь лиш снити крізь сльозу...
Люблю тебе, свята моя Мигіє!

26.10.2026

Бузкова халабуда. (Тепло).
Видніється молочний [серп] —
Дитинства мого ясний герб!
Товариш — другом був. Дотепно…

Та нісся час — за ко- ло- вер- том.
Побачив це — (язик отерп).
Вмить кинувся шукати верп,
Аби утриматись зачепом.

Проте не зміг: пішов за ним,
Без лементу, бо ж був німим.
Смикнувсь назад… А там — ЗАГАТА.

Хоча б залишив молодим…
А як надовго? — То узрим.
> Відцвів бузок… / Забулась. [Хата].

13.10.2026

Ой пливи, ой пливи, кораблику мій,
Подивися для мене на інші світи.
Тримайся терпцем, борти ж бо помʼяті,
Пливи по воді, як мені йти по мʼяті.

Пробач, що поклав на тебе надію,
Тяжким тягарем позавадив вітрилу.
На жаль, не тобі писати сонети,
Не бійсь, як побачиш од моря лабети.

Вертайся, маленький носію душі,
Здобувши коралі, потрібні мені,
Зі скла, що утримує всесвіту сенси.

Без них — не чекаю, пробач і за це,
Хоч серце щемить, ридає, пече:
Чекання мої прошý не підвести.

27.09.2026

Мій цвіт загорнуто в долоні.
Боюсь не зрозуміти світ,
Точніш — не встигнути до літ,
Коли розкриється поволі

Для мого досвіду суцвіт.
А я? Обранець свого лóсу?
Хтозна, чи вирватися зможу
З порослих теренових віт?

Не дамсь! Не буду конформістом
Та знеособленим зі змістом:
«Народжений буть кріпаком!».

На дереві — багато листя.
Хоч створені з одного тіста —
Не поступлюся, впрусь чолом!

25.08.2026

Ввімкнулась думка — позелень і спалах:
Залишив познак аличевий лист —
Дитячий сміх, струмок що поміж щебня, —
Там човники гальмують об поріг.

Зродився спокій із пера й багнюки.
В землі коріння — буде і стебло.
Бордюр — квітник — прорізалось люпиння,
Дай час — цвістиме — вʼяжеться бутон.

На небі присмерк — зоряна портʼєра…
Почувся гавкіт — бабця — цвіркуни.
Укрита постіль з відлиском пастелі.

Душі куток — іконостас — молитва.
Повисли груші при нічній барʼєрі.
Здійнявся пил — промчались жигулі.

20.07.2026

Цікава, все-таки, картина:
Наш світ перевертом іде.
Холуй за гроші люд гребе,
Керманич ввів нове свавілля...

Та думав — дно вже не пробʼє.
Диви, іде проста людина.
Чека на нього десь дитина,
Як хтось хапнув і в клітку пхне.

(p.s. натомість здирника помре).

А той гребе! Гребе і далі!
У саквояж, кишень, сандалі...
Хотілось дати б по рукам!

…Даруйте прощення, панове,
Я так хвилююсь — бракне мови…
Не суперечте…
Холуям!

10.07.2026

Зійшов з дарованого шляху,
Пішов за іншим, там згубивсь…
Лиш Богу знати, як дививсь,
Та вистачило дати маху,

Для того щоб підʼюдив біс.
Піддався я його ж обману:
Спиною повернувсь до дару,
А він схопив, шахрай, поніс!

Отак й проґавив, от і бовдур…
І як тепер сказати Богу,
Що я дарунок проміняв?

А проміняв! Та ще й на гроші!
Хіба ж вони будуть дорожчі
За те, що я при собі мав?

07.06.2026

В будинку, що навпроти мене,
Життям світилося з вікна.
Малює небо навмання —
скоріш, пенсне якесь рожеве.

Якби ж пірнути в небеса!
То б я дивився в них: на себе,
дитячий регіт по оселі
та як збирається рідня.

Але я маю щось на серці,
немов продав ото… ось це все!
Та вже навряд чи повернý.

Хоча зробив так, бо потрібно, —
мій мозок виразив: «Ну ж їдьмо!»
Своє ж
життя
в вікні забув.

22.04.2026

Жалоба стелиться на спогад,
Котрий потішливо ятрів.
Немає більше кольорів —
Мій час посипався на пропад.

В горнилі дірку розкубрив.
Реальність інша – ось мій осад,
Із ним не йтиметься навпровад,
Бо ж він і мій притис язик.

Отож мовчу, мовчу про цілі.
Нема, мабуть, таки на ділі
Чогось по-справжньому – мого.

Тепер і я боюся часу.
Не хтів зганьбитися одразу,
Та ось, дивіться! Я – ніхто.

20.03.2026

Довіра близиться до тебе.
Зіхóдить каламýть з нутрá,
Коли, приніживши вуста,
Розписуєш моє зелене

Юнацтво доторком тепла.
Та висвітли думки на певне —
Хотів би знати, чи доречне
[Узятись разом до весла]?

Що догребе до океану,
В купель святу, багатогранну,
Де бовванітиме вінець,

Котрий на помилку укаже,
Як жиється удвох, покаже —
Чи варто ставити кінець?

31.01.2026

Перевертом струсилась памʼять:
Ввижається малечий вік.
Нуртуються світанки в бік,
А мозок — в пристрасті змагання

З мистецтвом бавитись хотів.
Але зумовилась невдача,
Бо зрадив долю музиканта —
Талант грошима придушив.

Померкло все, укляк і розум —
Поставила в конфузну позу,
Нікчемно вицвівши, мета.

Наразі більш не ваблять злоті,
Мету змінив, тепер це — розріст.
Копичу інше надбання.

04.01.2026

І сохну ж дивним сухоцвітом,
Та, мов ногами догори,
Шукаю опору, аби
Стебло моє тримало шию

Й пустило пагони нові.
Бодай не піду з цього світу,
Докіль не бачитиму сліду,
Що залишаю по собі, —

Не гній, а справді щось красиве,
Взірець любові, що зоріє,
Засвідчу розквітом ясним.

Вклонюся розвитку знаменно,
Не існуватиму даремно —
[Поклявсь мистецтвом дорогим!]

15.11.2025

Усе ж таки твій погляд бачу —
Холодним. Холодом бере.
І це пригнічує мене…
Але найперший, що згадаю,

Безмовно ніжністю пече.
Одного лиш не доклемаю:
Чому так бісівськи побрало?
«А нісенітниці верзе-e…

Спіткала йолопа такого,
Од леґéйди се відмовлю», —
На думку спало так, мабуть.

А я вчепивсь, бо думав — доля,
І помилившись, не второпав,
Яку вчинив безглузду дурь.

08.11.2025

Ото сподобалась очима!
Втопивсь розніжено у ті,
До біса ваблячі, святі
Зіниці ясного творіння,

Зіниці, інколи сумні.
І вибором не будеш винна,
Для мене він і не причина,
Щоб розкохати мовчазні

Вуста, сотворено бешкетні,
І навіть притьмом, в шкереберті,
Любов до них в собі таю.

А як сподобатись не чáю,
Себе з тобою не вбачаю.
Люблю тебе, та вже мовчу…

05.11.2025

• «Притьмом» — дуже виразне прислів'я, що означає «раптом», «неодмінно», «дуже швидко» або «наполегливо». Тут воно підкреслює стихійність почуття.
• «В шкереберті» (від шкереберть / догори дриґом) — коли все перевертається, ламається, йде шкереберть.
• «Не ча́ю» (від чаяти) — не сподіваюся, не чекаю, не маю надії, не знаю («А як сподобатись не знаю...»).

Мовчиш? — Мовчи, як необхідно,
Тебе кохатиму й таку,
Дай Бог, у часі доведу
І не полишу жалюгідно,

Бо я тебе люблю. Люблю.
Хіба поводжусь трохи дивно —
По бевзенськи та несміливо,
І враз окликнишся — мовчу.

Та я старатимуся, мила,
Далебі, в чесності є сила —
Для мене натяк залиши,

Чи стріти ще мене волієш?
Чи брудом все-таки обіллєш?
Відверто хоч мені скажи…

25.10.2025

У неї усмішка вродлива,
Хіба ж я їй не усміхнусь?
У відповідь не посміюсь?
Вона ж бо йде така щаслива,

Коли на зустріч я іду!
Чи то вона така людина,
Що в серці є настільки світла, —
Не заздрити лиш маяку!

Бо ж він указує дорогу
В імлистім морі мореходцю,
Аби був певен: «Там земля!»

Отож і я біжу очами,
Шукаю радості причали,
Спогляну й раптом — «Там моя!»

16.10.2025

В літа свої таке не зрів –
Мовляв, миліше споглядання!
Або ж мальоване кохання
У погляді її втопив?

Та в серці дивне шкутильгання…
Забракло духу чи то сил
Довести діло до краси,
А винне, гейби, хвилювання.

Дурне я ще, отож впустив,
На кшталт розкішної роси —
Незвичне спразі втамування.

О, ніжна радосте, не йди,
Якби ж тебе я не зустрів –
Ясніш не стало б існування.

08.10.2025

Вночі сценарії малюю,
Та жоден з них не на листі —
Лишень вигадки в голові.
Відтак, утомлений, лютую,

Бо ж треба виспатись мені.
А чи навсправжки то відчую,
Й уявне наяву почую —
Миліше слово в простодні?

[Павза…]

Відчужена душа блукає,
Мовчання відповіді крає.
Лиш тінь безмовна у вікні.

І сам того, либонь, не знаю,
Чи то упʼять когось кохаю?
Та серце в темній глибині…

04.10.2025

Вернуся ще до тебе, мила,
Либонь, лише як час мине.
Прости мені, що не тебе
Обрав, коли чума схопила.

Для боротьби ж я ще мале…
Та пропаганада отруїла,
І, гейби, сталася зневіра,
Однині гріх душа несе.

Бо я тебе ж тоді покинув…
Подався геть од мого згину,
Життя вберіг лише своє.

Тепер перфідную провину
Волочу по ясному світу,
І впишеться цей гріх в досьє.

23.09.2025

Прозоросте душі моєї,
Даси хоч відповідь мені,
Чому все згадаю ті дні?
Й тебе ж я відчуваю менше.

Якби ж то знати по собі…
Й оте турбує ще лелече,
Не впевнене в собі малече,
«Злячено упасти з висоти».

І не злетіти вже до верху,
В безвиході духовно вмерти,
Лиш ноги дивно волокти

До закутів ведучих в жерло,
В котрім сидить голодний беркут,
Бо ж він колись злетіть зумів.

14.09.2025

О люде мій, народ коханий!
Скажи, що коїться з тобою?
Чи ти озлоблений війною?
Невже себе загнав в кайдани

Та сам смієшся над собою?
Чи то від болю — сміх крізь сльози?
Чи вже не бачиш небо в грозах,
А тільки бруд під головою?

І все ж тебе не зрозуміти:
Під горем іншої людини
Залишиш докір і підеш

Казати, що усі огидні.
Авжеж, тобі постійно винні —
Лиш носа більше задереш.

10.09.2025

Спека безглузда розпечене місто тримає в лещатах.
Дихати нічим і нікуди бігти — нудьга неминуча.
Втрата свободи, надії й дороги до відступу втрата
Сенсів нових набуває й висвітлює правду разючу.

Час витікає крізь пальці, для вічності лиш нескінченний,
Людські життя, як пісок, просіває, відверто байдужий.
Злети й падіння підданців — для часу — рутина щоденна,
Силу його нищівну ще ніхто і ніколи не здужав.

Хто він для кожного з нас і якої подоби набуде?
Роль на сьогодні яку обере? Чи утіху чи кару?
Спека нестерпна прозоро про пекло нагадує людям.

Жаром палає і тіло, і розум, усякий — нездара.
Мрії — даремні, реальність — жорстока, спадає полуда.
Марень тумани, думки невідступні, безжалісність згарищ…

2026

Незвичний біль душевної знесили
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити його – слабкі посили,
Як і десятки порухів і спроб.

Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
За всі гріхи з думками шке́ребе́рть.

Які ж вони воїстину приємні,
А умовляння й клятви – як молебні
У храмі найчистіших почуттів.

І як без них життя земне прожити,
Скажіть-но, пуритани-єзуїти.
Інакшого б я точно не хотів.

Загляну в дзеркало своєї душі
І подумки вертаюся в минуле.
Я бачу в ньому, цьому дзеркалі,
Усе життя моє прожите.

Там бачу я не тільки своє тіло
Я бачу душу свою у ньому.
Любов в очах, усмішка щира –
І відпечаток болю й втому.

Я бачу кожен крок минулий.
Читаю кожну зраду друзів
І вид мені батьками даний.
І радості минулих днів.

О роздуми, укупі й поодинці,
Розсипані, як сіль, горох чи кеш'ю,
Ловлю я з вами майже в кожній жінці
Печаль мою – сьогоднішню й прийдешню.

Ви зайвими буваєте тимчасом,
Коли я з ними вас позбутись радий,
Щоб не тривожили мене провісним гласом,
Почутим з омуту невизначених п'ядей.

А нещодавно ви змовчали начеб.
Бувало вже чи ні таке зі мною?
Та вас про всякий випадок пробачив,
І рану в пам'яті, гадаю, що загою.

Собі я пацієнт і добрий знахур,
Життя свого невиліковний бахур.


Майже самотній

Тіні лягли на хвилі забуття;

Їм бракує сили оспівувати надію.

Вони оплакують втому, що відійшла в минуле,

Та віра й далі сіє Божу істину.



Ці життєві тіні чекають на здійснення,

Стоячи проти смолоскипів, що палають

на вітрах із півночі, несучи бруд на нашу землю;

Чесний народ розуміє цей злочин.



Народ, що залишається вірним своїй сутності,

Не приховує любові до істини й минулого;

Вірячи, що правда зігріє серця,

Адже її закарбували предки за свого життя.

І хоч сутінки знову підкрадаються з тіней,

Їхнє майбутнє промовляє й породжує

Якщо мудрість відпочити схоче
і увійде в не свою кімнату
чужа правда говорити схоче
про неправду яка ввійшла в хату

якщо з ранку в тебе сплячі очі
і добридень не сказав ти брату
ти не в силі брехні перемочи
вона в тебе поставить палату

так прошу вас сестро брате друже
нам сьогодні не годиться спати
кожний хто батьківщині служить
винен її весь час захищати
не входити в брехливі калюжі
В яких тоне притоптана святість.
09.06.2026р.

Дитя, у якому вбачаю себе,
Моє відображення, внутрішнє его,
Подеколи тихе невтішне цабе.
Тому й закликаю – послухай, сердего,
На мене дивись, ти ж посутність моя,
І вириватись нікуди не треба,
Яка б не крутила тебе течія.
А знову не чуєш, а може, вдаєш
Себе не зі мною, мормоном нечулим.
І заклики всі переводиш на треш –
Навіщо, мовляв, ці розмови з татулем?
Ти майже доросле – і далі ростеш.

Це схоже на розлад, а то і невроз,
Та це не найгірша з поточних загроз.

За обрієм шукань, уже не перших,
І скільки би їх не нарахував,
Ти знахідкою пошук не завершиш,
Бо це ілюзія і зоровий обман.

Тремке повітря оптику збиває –
Водночас ти і наче на землі,
А виднієшся перед небокраєм,
На голові, як йог Патанджалі.

Над обрисами водної поверхні,
Йдучи на захід, бачиш небокрай,
Передостанній – от і підпливай,
Розвій же біль і муки страстотерпні.

За ним – земля. То вдумайся і зваж –
Чи хочеш там побачити міраж.

У вас чудова рідна мова

яку я бачу на фейсбуку

читаю кожне ваше слово

й приймаю усі ваші звуки

так гарно ви про теплий травень

про квіти на життя дорогах

про Україну яка кривавить

через ординського ворога

не пишете у вас обави

буде не буде перемога

нині не всі про її славу

й молитву до нашого Бога

вклоняюсь вам за гарне слово

Та ще щоб суть була здорова.

04.05.2026р.

Присів і мовчить у думках.
Глянув на святих ікон поле.
Питав святих, чому той жах
Так сів на край наш своїм болем?

Я знаю, мій словесний стяг
Сьогодні не одного коле.
Все ж таки лине він в піснях
Надсянських сіл вірним соколом.

Там прудкий Сян його ідолом.
Мовчазна пісня у церквах…
Бур’ян брехні на предків поле
Присів, мов заржавілий цвях
Й пам'ять мого народу коле.
Молитва радістю в піснях.
у32/41

Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.

У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
І планети всієї колиска.

Хто подовгу бував у пітьмі
Чи не бачив його тимчасово,
Віднайде порівняння прямі,
Хоч не слухає Гребенщикова.

Забуваймо на час про верлібр
У сердечному спокої фібр.

* * *

24/7

Вузли

Город золотой

згадую татові слова
вони в душі моїй розлиті
вписав я в пам'ять їх слова
завдяки ним хочеться жити

читаю біль з їхніх думок
і хату бляхою накриту
і сад цвітучий і струмок
і те як їм хотілось жити

весна і сорок шостий рік
заходить сусід з кулеметом
в село несе вогонь і гріх
палить село вбиває тих
яких призупинила втеча
і так пропав татів поріг.
28.04.2026р.

До літ хоча би десь до сорока,
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.

Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин.
А спробу я таку хіба зроблю?
І кожний вчинок мій, а не іудин.

До моря вічності і мудрості глибин
Попереду розлогий естуарій.
Усе пройду, а стрінеться загин,
Злетить душа на крилах дивних арій.

І там, у надвисокій вишині,
Безсмертя усміхнеться і мені.

Крізь версти юності - до зрілості й сивин,
Буває, йду собі, як нелюдим,
Долаючи життя природний плин,
І не ловлю нічого і ні з ким.

Коханням ділячись, хіба ж його ділив?
Я просто поділяв - і вистачало.
Було, і проливав - тоді й полив
Бував таким, що не здавалось мало.

І все я бережу, як і беріг
У свіжості отій, що має бути -
Як ранок, що озвучив Едвард Гріг.
Його і слухаю в часи відрад і смути.

І силу гармонійного єства
Ся родить і поезія нова.

* * *

Ранок

Ранок

Бігти, наче за тобою гнались,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.

Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
І сріблиста сніжністю, як цінь.

Дуже би хотілося нової -
З нами, як раніше, обома,
Та майбутнє сховане в сувої,
До якого підступів нема.

І писав небесний можновладець
Графікою незгладимих матриць.

Вимотуєш байдужістю, мовчиш -
Стає далекою для нас торішня близькість.
Твоя безпристрасність нагадує фетиш.
А наше спільне де могло подітись?

Направду може бути все страшніш -
До царства тіней ти зійшла ще взимку,
А я не знав, і слухав La Mattchiche,
У музиці знаходячи підтримку.

Ні, не байдужість висотала так
Душевні жили у тонке й незриме.
Вчинив це я, невтішний одинак,
Плачами і митарствами пустими.

Подужаю журбу, свою печаль.
А ні - тоді на небі зустрічай.

Матчиш

La Mattchiche

Міняються і віра, і пенати,
і ніби рідне здалеку село...
у пам’яті прив’ялене зело
і кетяги калини біля хати.

І це минає. Тяжко поміняти
зло на добро або добро на зло.
Не меншає колег, але обняти
нема кого, як це раніш було.

Та імовірне нині очевидне.
Навколо Сонця крутиться Земля
і Місяць усміхається здаля.

Мабуть, сьогодні Авелю не стидно,
що брат його лихий, хоча і рідний,
нагадує у небі москаля.

04.2026

Щоб зрозуміти другу людину,
Самому треба бути людиною.
Вчитатися в народу істину,
Впізнати своїх з всіх віків героїв.

Збагнути ворогів своїх і не своїх
на життям даній високій драбині.
Простити їм завданий ними гріх,
Лиш пам’ятати своє вчора і нині.

Спадщину свою усім нам стерегти
Поколіннями писану й неписану
І з нею нам у майбуття іти,

Хоч би й бурхливим правди океаном.
З Воскреслим нам нести своє життя
Лиш так, щоб в серцях не було сміття .
08.04.2026р.

Інтригами доводити до сліз,
Не підпускати до близьких відносин,
І відмовляти в сексі навідріз,
Коли нічого лишнього не просим.

Закоханість - це саме той засіл,
Де сіль кохання, цукор і гірчиця,
Часник образ... Збираймося за стіл,
Помолимось і вип'єм, як годиться.

"Кагор" - одне з усіх найкращих вин,
Солодке, не гірке, неначе "Херес".
Кохання суть - як журавливий клин,
А в хитрощах низька - ну чисто верес.

Шукаймо відповідностей в житті,
Ми всі однаково і грішні, і святі.

Відтисками, схожими на зліпки,
Сходяться й розходяться сліди.
Тягнуться вони і вийшли звідки
Кроками нестримної ходи,
Де майбутні храми та осідки,
І про те, хто як веде й куди,
Знає тільки Він, Отець Верховний,
З вершниками гиблої біди.

Біймося не каверз побутових
І душевних розладів і мук.
Слухаймо, чи цокають підкови,
Стишуємо свій зубовний стук.

Де б ми не були, а щось настигне,
Острах - відчування не постидне.

Себе ти бережеш і власні нерви,
Сховашись під байдужості вуаллю.
І виникло тлумачення химерне,
Неначе я тебе вже не цікавлю.

Ні як амант і навіть не товариш,
Чи просто випадковий перехожий,
З яким ніде нічого не навариш,
І на багатія нічим не схожий.

Направду це не так, воно інакше -
Побачимось якщо, скажу востаннє:
Багатство - тільки ти й кохання наше,
І сіль життя - у нашому єднанні.

Нам випала на двох єдина участь,
Коли нема тебе, безмірно мучусь.

Вони у згадах не для втіхи –
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.

Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
А судноплавству не навчали
Батьки небачені мої.

Питання зайве чи не зайве,
Вже не важливо так чи ні.
Неси мене, фатальний драйве,
Або забудь на бистрині.

Хай вибір буде не за мною,
А кожна втрата – незначною.

Кохаю і люблю, моя кохано,
Ніколи не порівняну ні з ким,
Тебе одну - натхненно й полум'яно
Своїм чуттям, високим і святим.

Живу тобою, дихаю, вмираю,
Відроджуюсь, як блискавка і грім,
Крізь віддаль неокреслено безкраю,
І всюди залишаюся твоїм.

У поясі твоєму часовому,
Чи на географічній широті,
Мене ти будеш чути знову й знову
І вірші чи не в кожному листі.

Моя любов вогненна й невгасима,
У ній безмежна потенційна сила.

Імла незгод і світлий смуток –
Це те, що визріло між нами.
Розрив - одна з тих оборудок,
Де розраховуються снами.

Вони однаково самотні,
Як ми в теперішньому стані.
А що було напередодні,
Наразі вже вчорашні дані.

Тумани ранішні й безбарвні,
І сонце в їхньому тунелі -
Річок любовних тихі плавні,
Хрестин божественні купелі.

Не все, що втрачене, пропало.
Весна прийшла - і це немало.

Життя минає, та ніколи
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.

І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
а я її акорди й соло.

Та затихає цей дует
і не озвучений сонет
чиясь душа недочуває.

Тому мелодію одну
на лірі Музи про весну
за мене вітер доспіває.

Минають ночі, і за днями дні,
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.

А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
назустріч вітру, сонцю і весні.

Видумую майбутнє і колишнє,
що промайне й зупиниться на мить,
коли душа сучасним заболить.

Перед очима сакура і вишня,
поза рікою лісові узвишшя,
а над мостами – золота блакить.

03/26

Не кличу смерть, хоч бачити заважко,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.

Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
Несе війну, розпусту і скандал.

Я бачу, як за цифровим парканом
Ховають очі, сповнені нудьги,
Нещасні люди. Тільки на екрані —
Фальшива розкіш й грубі ШІ-сліди.

Набридло все! Піти б, та не покину
Тебе, кохана, в цю страшну годину.



09.03.2026

День плаче сльозами весни
Вже кругом пух зимовий тане
З півдня летять до нас птахи
І все стає таке кохане

Сонце малює новий світ
Теплом говорить весни ранок
Вітер приязний шле привіт
З надіями ідучи в танок

То Бог дарує нам весну
Повірмо що нове настане
На нашого життя шляху
Пора відкинути погане
Хай злидні геть від нас ідуть
Весні пора віддати шану.
08.03.2008р.