За обрієм шукань, уже не перших,
І скільки би їх не нарахував,
Ти знахідкою пошук не завершиш,
Бо це ілюзія і зоровий обман.

Тремке повітря оптику збиває –
Водночас ти і наче на землі,
А виднієшся перед небокраєм,
На голові, як йог Патанджалі.

Над обрисами водної поверхні,
Йдучи на захід, бачиш небокрай,
Передостанній – от і підпливай,
Розвій же біль і муки страстотерпні.

За ним – земля. То вдумайся і зваж –
Чи хочеш там побачити міраж.

У вас чудова рідна мова

яку я бачу на фейсбуку

читаю кожне ваше слово

й приймаю усі ваші звуки

так гарно ви про теплий травень

про квіти на життя дорогах

про Україну яка кривавить

через ординського ворога

не пишете у вас обави

буде не буде перемога

нині не всі про її славу

й молитву до нашого Бога

вклоняюсь вам за гарне слово

Та ще щоб суть була здорова.

04.05.2026р.

Присів і мовчить у думках.
Глянув на святих ікон поле.
Питав святих, чому той жах
Так сів на край наш своїм болем?

Я знаю, мій словесний стяг
Сьогодні не одного коле.
Все ж таки лине він в піснях
Надсянських сіл вірним соколом.

Там прудкий Сян його ідолом.
Мовчазна пісня у церквах…
Бур’ян брехні на предків поле
Присів, мов заржавілий цвях
Й пам'ять мого народу коле.
Молитва радістю в піснях.
у32/41

Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.

У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
І планети всієї колиска.

Хто подовгу бував у пітьмі
Чи не бачив його тимчасово,
Віднайде порівняння прямі,
Хоч не слухає Гребенщикова.

Забуваймо на час про верлібр
У сердечному спокої фібр.

* * *

24/7

Вузли

Город золотой

згадую татові слова
вони в душі моїй розлиті
вписав я в пам'ять їх слова
завдяки ним хочеться жити

читаю біль з їхніх думок
і хату бляхою накриту
і сад цвітучий і струмок
і те як їм хотілось жити

весна і сорок шостий рік
заходить сусід з кулеметом
в село несе вогонь і гріх
палить село вбиває тих
яких призупинила втеча
і так пропав татів поріг.
28.04.2026р.

До літ хоча би десь до сорока,
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.

Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин.
А спробу я таку хіба зроблю?
І кожний вчинок мій, а не іудин.

До моря вічності і мудрості глибин
Попереду розлогий естуарій.
Усе пройду, а стрінеться загин,
Злетить душа на крилах дивних арій.

І там, у надвисокій вишині,
Безсмертя усміхнеться і мені.

Крізь версти юності - до зрілості й сивин,
Буває, йду собі, як нелюдим,
Долаючи життя природний плин,
І не ловлю нічого і ні з ким.

Коханням ділячись, хіба ж його ділив?
Я просто поділяв - і вистачало.
Було, і проливав - тоді й полив
Бував таким, що не здавалось мало.

І все я бережу, як і беріг
У свіжості отій, що має бути -
Як ранок, що озвучив Едвард Гріг.
Його і слухаю в часи відрад і смути.

І силу гармонійного єства
Ся родить і поезія нова.

* * *

Ранок

Ранок

Бігти, наче за тобою гнались,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.

Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
І сріблиста сніжністю, як цінь.

Дуже би хотілося нової -
З нами, як раніше, обома,
Та майбутнє сховане в сувої,
До якого підступів нема.

І писав небесний можновладець
Графікою незгладимих матриць.

Вимотуєш байдужістю, мовчиш -
Стає далекою для нас торішня близькість.
Твоя безпристрасність нагадує фетиш.
А наше спільне де могло подітись?

Направду може бути все страшніш -
До царства тіней ти зійшла ще взимку,
А я не знав, і слухав La Mattchiche,
У музиці знаходячи підтримку.

Ні, не байдужість висотала так
Душевні жили у тонке й незриме.
Вчинив це я, невтішний одинак,
Плачами і митарствами пустими.

Подужаю журбу, свою печаль.
А ні - тоді на небі зустрічай.

Матчиш

La Mattchiche

Міняються і віра, і пенати,
і ніби рідне здалеку село...
у пам’яті прив’ялене зело
і кетяги калини біля хати.

І це минає. Тяжко поміняти
зло на добро або добро на зло.
Не меншає колег, але обняти
нема кого, як це раніш було.

Та імовірне нині очевидне.
Навколо Сонця крутиться Земля
і Місяць усміхається здаля.

Мабуть, сьогодні Авелю не стидно,
що брат його лихий, хоча і рідний,
нагадує у небі москаля.

04.2026

Щоб зрозуміти другу людину,
Самому треба бути людиною.
Вчитатися в народу істину,
Впізнати своїх з всіх віків героїв.

Збагнути ворогів своїх і не своїх
на життям даній високій драбині.
Простити їм завданий ними гріх,
Лиш пам’ятати своє вчора і нині.

Спадщину свою усім нам стерегти
Поколіннями писану й неписану
І з нею нам у майбуття іти,

Хоч би й бурхливим правди океаном.
З Воскреслим нам нести своє життя
Лиш так, щоб в серцях не було сміття .
08.04.2026р.

Інтригами доводити до сліз,
Не підпускати до близьких відносин,
І відмовляти в сексі навідріз,
Коли нічого лишнього не просим.

Закоханість - це саме той засіл,
Де сіль кохання, цукор і гірчиця,
Часник образ... Збираймося за стіл,
Помолимось і вип'єм, як годиться.

"Кагор" - одне з усіх найкращих вин,
Солодке, не гірке, неначе "Херес".
Кохання суть - як журавливий клин,
А в хитрощах низька - ну чисто верес.

Шукаймо відповідностей в житті,
Ми всі однаково і грішні, і святі.

Відтисками, схожими на зліпки,
Сходяться й розходяться сліди.
Тягнуться вони і вийшли звідки
Кроками нестримної ходи,
Де майбутні храми та осідки,
І про те, хто як веде й куди,
Знає тільки Він, Отець Верховний,
З вершниками гиблої біди.

Біймося не каверз побутових
І душевних розладів і мук.
Слухаймо, чи цокають підкови,
Стишуємо свій зубовний стук.

Де б ми не були, а щось настигне,
Острах - відчування не постидне.

Себе ти бережеш і власні нерви,
Сховашись під байдужості вуаллю.
І виникло тлумачення химерне,
Неначе я тебе вже не цікавлю.

Ні як амант і навіть не товариш,
Чи просто випадковий перехожий,
З яким ніде нічого не навариш,
І на багатія нічим не схожий.

Направду це не так, воно інакше -
Побачимось якщо, скажу востаннє:
Багатство - тільки ти й кохання наше,
І сіль життя - у нашому єднанні.

Нам випала на двох єдина участь,
Коли нема тебе, безмірно мучусь.

Вони у згадах не для втіхи –
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.

Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
А судноплавству не навчали
Батьки небачені мої.

Питання зайве чи не зайве,
Вже не важливо так чи ні.
Неси мене, фатальний драйве,
Або забудь на бистрині.

Хай вибір буде не за мною,
А кожна втрата – незначною.

Кохаю і люблю, моя кохано,
Ніколи не порівняну ні з ким,
Тебе одну - натхненно й полум'яно
Своїм чуттям, високим і святим.

Живу тобою, дихаю, вмираю,
Відроджуюсь, як блискавка і грім,
Крізь віддаль неокреслено безкраю,
І всюди залишаюся твоїм.

У поясі твоєму часовому,
Чи на географічній широті,
Мене ти будеш чути знову й знову
І вірші чи не в кожному листі.

Моя любов вогненна й невгасима,
У ній безмежна потенційна сила.

Імла незгод і світлий смуток –
Це те, що визріло між нами.
Розрив - одна з тих оборудок,
Де розраховуються снами.

Вони однаково самотні,
Як ми в теперішньому стані.
А що було напередодні,
Наразі вже вчорашні дані.

Тумани ранішні й безбарвні,
І сонце в їхньому тунелі -
Річок любовних тихі плавні,
Хрестин божественні купелі.

Не все, що втрачене, пропало.
Весна прийшла - і це немало.

Життя минає, та ніколи
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.

І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
а я її акорди й соло.

Та затихає цей дует
і не озвучений сонет
чиясь душа недочуває.

Тому мелодію одну
на лірі Музи про весну
за мене вітер доспіває.

Минають ночі, і за днями дні,
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.

А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
назустріч вітру, сонцю і весні.

Видумую майбутнє і колишнє,
що промайне й зупиниться на мить,
коли душа сучасним заболить.

Перед очима сакура і вишня,
поза рікою лісові узвишшя,
а над мостами – золота блакить.

03/26

Не кличу смерть, хоч бачити заважко,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.

Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
Несе війну, розпусту і скандал.

Я бачу, як за цифровим парканом
Ховають очі, сповнені нудьги,
Нещасні люди. Тільки на екрані —
Фальшива розкіш й грубі ШІ-сліди.

Набридло все! Піти б, та не покину
Тебе, кохана, в цю страшну годину.



09.03.2026

День плаче сльозами весни
Вже кругом пух зимовий тане
З півдня летять до нас птахи
І все стає таке кохане

Сонце малює новий світ
Теплом говорить весни ранок
Вітер приязний шле привіт
З надіями ідучи в танок

То Бог дарує нам весну
Повірмо що нове настане
На нашого життя шляху
Пора відкинути погане
Хай злидні геть від нас ідуть
Весні пора віддати шану.
08.03.2008р.

swoim jutrem okradasz się z dzisiaj
chcesz być kimś lale nim nie jesteś
twoje trwanie na tobie wciąż mści się
tak przestajesz być żywym wieszczem
mówisz dużo bez składu i ładu
to co robisz zamula twą przestrzeń
sam nie możesz odnaleźć swych śladów
aby odejść od śpieszących nieszczęść
to jest moja dla ciebie ballada
gdy przeczytasz zrozumiesz kto pisze
kto cię szuka idąc po twych śladach
by ci służyć przyjacielską radą
czy ty zechcesz głos taki usłyszeć
czy też wolisz na twój temat ciszę
27.02.2026r.

Чотири роки, довгі роки,
Як триває масштабна війна.
Для Європи, це є уроки,
Що Україна є сильна.

Тоді не всі їй довіряли.
Київ паде, чути було…
Лиш українські генерали
Зупинили московське зло.

Так Європа промила очі.
Бачить, орда не є страшна.
Збуваються слова пророчі.
Вільні народи жити хочуть.
Дасть Бог, пропаде сатана.
Україна стане ВІЛЬНА.
24.02.2026р.

Я щасливий з тим, що маю.
Я живу і не скаржуся.
Я приймаю, що Бог дає
І тихесенько молюся.
Від людей я не тікаю.
Думки линуть добротою.
Хоч про минуле співаю
Любов і віра зі мною.

Простягаю свою руку
Незважаючи на роки,
Кошмари мене не мучать
Бо у мене дружній спокій.
Коли лицем лине сльоза,
Значить, минає загроза.
04.02.2026р.

Акція «Вісла»… І страшно й тривожно…
Знаймо про Сагринь…І про Павлокому…
Не забуваймо концтабір Явожно,
Пам’ять щоб наша була незникома.
Внуки хай знають історію рідну,
Пам’ять щоб їхня була не порожня,
Знають хай твердо що гідне й негідне,
Що недолуге, а що – переможне.
Правду потрібно і знати й вивчати,
Пам’ять тримаймо і це безперечно,
Завжди до неї потрібно вертати,
Та нагадаймо – а що небезпечно,
Варто про що нам відверто сказати –
Геть відкидаймо і гнів й ворожнечу!
13.02.2012
Акція «Вісла» – це проголошена післявоєнною владою Польщі у квітні 1947 року постановипро викинення в жорстокий спосіб і насильно українців з Холмщини, Надсяння, Бойківщини і Лемківщини на понімецькі землі заходу і півночі Польщі.
Сагринь – українське село на Холмщині,в якому поляки з Армії Крайової (Armia Krajowa) і Батальйонів Хлопських (Bataliony Chlopskie) у березні 1944 року убили біля 800 країнців, жителів того села, лиш за те, що були УКРАЇНЦЯМИ.
Павлокома – у Надсянні, в якому поляки – жителі села і вояки Армії Крайової (Armia Krajowa) убили 360 українців – жителів того села, лишень за те, що вони були УКРАЇНЦЯМИ.
Явожно – польський концентраційний табір праці, на місці бувшого фашистського – німецького, у якому післявоєнна ОЛЬСЬКА ВЛАДА посадовила «зловлених» в часі і зараз опісля акції «Вісла» біля 2800 УКРАЇНЦІВ, СВІДОМИХ українців. еред них було більше 800 жінок і 27 священиків Православних і Греко-Католицьких.Через терор і знущання над ув’язненими там загинуло 162 країнців.

надбаннями іду в життя
прозорі вони або й ні
все таки бачене сміття
стає як напрям в чужині

я своїм зором в книгах рию
а в них про нас подих брехні
історію пишуть злодії
а ми чомусь весь час німі

хоч радянщина відійшла
хоч зірок вкрила нова хмара
народ керують до ярма

ново зроджені яничари
яких вабить сморід рубля
так як і фальшиві долари
17.01.2026р.

Коли хтось розумом читає
Він мудрістю приймає суть
За ним співжителі ідуть
Які хочуть добра для краю

Мудрість ніколи не вмирає
Вороги її не уб’ють
Ніколи про це не забудь
Молись нехай ця мудрість триває

Народе мій тебе чекає
Ворожа й гірка баламуть
Коли відкинеш її лють
Воля у край наш завітає
Тому молись нехай світ знає
Тих які з Господом ідуть.
10.12.2025р.

Редагований
Тихенько минають хвилини.
На ро́ки сідає імла.
Нащадки в житті є донині…
Здається все є. А нема.

Я серцем вдивляюсь в минуле.
Читаю затихлі рядки.
Слова в них, як бджоли поснули —
Летіти нема їм куди.

Задумав, хай линуть в Карпати,
Над Сяном де рідний Улюч.
Жаливи не зможуть читати
Все те, що до серця тулю,
Бо в пам'ять вписав я цю святість,
Якою віршую, люблю.

Ностальгічний сонет

Тихенько минають хвилини.
Над життя сідає імла.
Є правнук, є внуки, є сини…
Здається все є. А нема.

Я серцем вдивляюсь в минуле.
Читаю затихлі рядки.
Слова в них, як бджоли приснули.
Їм летіти нема куди.

Задумав. Хай летять в Карпати
Над Сян де є рідний Улюч.
Бур’яни не зможуть читати
Все те, що у серці я тулю,
Бо в пам'ять вписав я цю святість,
Якою тихенько віршую.
15.12.2025р.

Дорога (цикл сонетів)

І.
Вела дорога в дощ і в спеку
Між різнотрав'ями узбіч.
Мітли чи списа біле древко -
ОпЕртя, і нічого більш.

То припікала, ніби деко,
То в мешти хлюпала води,
То терном пригощала терпко,
А то підносила меди.

Її додала рік за роком:
Вузенький плай чи шлях широкий
Із парою роздільних смуг.

Спиралася на древко біле,
По різному дорога бігла:
Вела до гір і до яруг.

ІІ.
Вела до гір і до яруг
Моя дорога, та бувало,
Коли мозоль собі натру,
То прямувала до привалу.

Спочинком підіймався дух,
Задарювали тінню вільхи.
Я ж відала, куди іду:
Мене нові чекають віхи!

Вони здавались близько так!
Та злісно гравій шурхотав,
Котився ямам у пащеки,

В тонким підборам западню.
А там хіба я зупинюсь,
Де не завжди ходити легко?

ІІІ.
Де не завжди ходити легко,
Там мала рішення тверде:
В наплічнику є пара снеків,
А отже - сил на цілий день!

Привал і вечір - то далеко.
Опівдня час і куца тінь.
І вже не вільхи, а смереки
Вкривали затишком сплетінь.

Дорога привела у гори,
Об неї зчесані підбори,
То ж древко білене - до рук.

Опертя з нього я зробила
Під гору, де лишали сили,
Де ранив кам'янистий брук.

ІV.
Де ранив кам'янистий брук,
Було так тяжко й одиноко.
Я не забуду ту порУ,
Бо йшла дорога у неспокій.

Я жодну милю не зітру
Із пам'яті. Важкезні мешти
Що майже зупинили рух,
Із ніг я скинула нарешті.

Хоч був позаду перевал,
Мій подих втому відчував
Й було ногам ще довго тремко.

В той час не милувала путь,
Ховала віхи в каламуть,
І не завжди лягала треком.

V.
І не завжди лягала треком
Мені належна полоса.
Скажений пес позаду хекав,
Лякав, але і не кусав.

Бо хижий знав: кружляв лелека,
Молитви давньої носій.
А може, то синдром флешбеку
Мене, натомлену, посів?

Мені той пес і досі сниться.
А був чи ні, яка різниця.
Бабусин мала оберіг,

Як захисток від злого ока,
Лягало кожен день допоки
Путі полотнище до ніг.

VІ.
Путі полотнище до ніг
То притулялось, то, бувало
Вибоїн, ніби капканів
За поворотом наробляло.

Я ж повороти ті скрутні
Обходила плаями споро.
Боялася? Та зовсім ні!
Від ями берегла підбори.

Пейзаж карпатських полонин
Відкрите серце полонив:
Трембіти, молоко із глеку,

Прозорі крижані струмки.
Стомила путь мене таки.
Та скрізь була на ній безпека.

VІІ.
Та скрізь була на ній безпека,
Ясній дорозі. А куди,
Сама з собою в супереку
Ставала я, мені іти.

Серпнева вклалася підпека
На щоки, зазвичай бліді,
Незвична тяжкість попереку -
Іду назад. Чекає дім.

Чекає він, чекає киця,
Садок чекає і криниця,
І свіжовимитий поріг.

Я так спішила шлях збороти,
Що падала на поворотах.
Відбійника бетон беріг.

VІІІ.
Відбійника бетон беріг,
Тому з дороги не злітала.
Осінній дощовій порі
Дістались мешти на поталу.

Вставала в ранішній зорі,
І гей поміж старих вибОїн,
Чиїхось вулиць і дворів,
Стерні полів, лісів дубових.

А їх вже осінь золотИть!
Повернення щаслива мить!
Чи піде дощ, чи буду плакать?

Обвітрене мочу лице.
Та все ж дорога мала сенс!
Була за все їй щира дяка.


ІX.
Була за все їй щира дяка,
Путі, що майже довела,
Гладка і недоладна, всяка,
Мене до рідного села.

А я - така дорожня мавка:
У кОсах вітер, в мештах пил,
Присісти - й те не завжди м'яко,
Й не сухо, дощ коли скропив.

Але для здійснення бажань
Ні сили ні часу не жаль,
Ні древка - стало як ломака.

Опертям бути - важко теж.
О мить, коли дісталась меж!
Та раптом - ні шляху, ні знаків.

Х.
Та раптом - ні шляху, ні знаків.
Направо мла, наліво мла.
Помилитися? Посипать маком?
Тікать на древку помела?

Незібрані опали злаки,
СопУх на полі, дим гірчить.
Мені від того переляку
Не врятуватися нічим.

Колись, бувало, руки мами
У миті страху обіймали.
Обійме хто сьогодні тут?

І де мій шлях, яким нестримно
Неслися ноги пілігрима?
Утоплена розмітка в бруд...

ХІ.
Утоплена розмітка в бруд.
Доводила ж додому майже!
І що гримить? Гроза? Салют?
А сніг лютневий геть у сажі.

Не діють правила. Абсурд.
І обрій розілляв червоне,
Де схід виспівує попсу,
Та підло чхає на закони.

Там чорна видиться орда,
Хтось попіл світу нагадав
І вершників на чорних конях.

Іду наосліп. Страх і ніч.
За що вхопитися мені?
Усе, що поруч - на обгоні.

ХІІ.
Усе, що поруч - на обгоні.
Бо повні помстою серця.
В наплічниках набоїв повно.
Лиш зрадники у манівцях.

І мати в Бога на поклоні.
Утратив світ здоровий глузд.
А син у млі дощів солоних
Четверту осінь, як загруз.

У долі на гачку завис.
Кому від того буде зиск?
В безглузді бачити резони?

Колишній шляху добрий! Де
Твої відбійники? Гуде
Нестерпне ревище клаксонів.

ХІІІ.
Нестерпне ревище клаксонів.
Чотири знаки - лік доби.
У тридцять побіліли скроні.
Юнацький профіль загрубів.

В коротку мить зігріє спомин:
Дорога, сонцем осяйна,
Дім, що чекає, щастям повен,
З якого вивела війна.

Колишуть спомини і гріють,
І добавляють сенсу мріям,
В обійми мамині несуть.

Буває, важко осягнути:
У долі злій що може бути -
Мамони бал чи Божий суд?

ХІV.
Мамони бал чи Божий суд
Платня мандруючому люду?
- Чом, Боже став?
- Ягнят пасу.
І пастиму, вже скільки буде.

Бо свічку кинули під спуд.
А малася гонити морок.
Тому і кров, тому і блуд,
Тому і ллється скільки горя.

- Побач ягнят Твоїх, пробач.
Бо як до горя, то у плач.
Як заблудив, тоді забекав...

Знайди, верни, поговори!
Без Тебе - тільки допори
Вела дорога в дощ і в спеку.

Магістрал.
Вела дорога в дощ і в спеку.
Вела до гір і до яруг,
Де не завжди ходити легко,
Де ранив кам'янистий брук,

І не завжди лягало треком
Путі полотнище до ніг.
Та скрізь була на ній безпека -
Відбійника бетон беріг.

Була за все їй щира дяка!
Та раптом - ні шляхУ ні знаків.
Утоплена розмітка в бруд.

Усе що поруч - на обгоні.
Нестерпне ревище клаксонів.
Мамони бал чи Божий суд?

(Сонет)

Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?

Чом на її теренах жах цей стався?
Чи фарб колись жаліла золотих?
Як відбулось, що тих хто милувався,
Нема в живих?

Чому мільйони кинули домівки,
А ті хто залишилися – тремтять?
І у полях не квіти, а кінцівки!
Міста горять!

Земля знівечена, в скорботі небеса!
Кому потрібна осені краса?


6.09.2025р.

Складати ніколи вірші й навіщо?
Кому людину іншу зрозуміть?
Такий самозакоханий цей світ
Що попаскудились мотиви вищі:

Поезії все меншає суцвіть,
Згасають обдаровані огнища,
На трубадурових могилах свище
Буденний вітер і спорує гидь.

Загалу же – наїстися та дива,
Його даремно брати напролом:
Зухвалих виганя юрба примхлива.

Мирися, заробляючи пером,
Канюкам піддаватися властиво,
Чи зморено пиши єдиний том.

Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.

Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
Мінялися смаки, убрання й час.

Одне питання мучить повсякчас
Улюбленців непевного народу:
Чи чесно, незлостиво, без прикрас
Дала жорстоку Доля нагороду
Подвижникам, що втрачено їх лік, –
Хвилина слави, забуття – навік?

Я гладив ніжний шовк твого волосся,
Ловив гарячий подих на устах
Та поцілунок пристрасно-солодкий.
В обіймах ночі тільки ти і я.

Шампанське, "This I Love"* надривні ноти,
Тендітний твій напівприкритий стан…
Спинився час, завмер навколо простір
І Всесвіт теж немов забув про нас.

Тоді ти оголила душу й тіло.
В розпусну ніч, п'янку, неначе мед,
Кохали ми, живим вогнем горіли...

Та злодій-ранок в порох пристрасть стер,
До нас прокравшись сонячним промінням.
Прекрасний спогад — ніч оця тепер.



серпень 2022
(ред. березень 2025)

Чи може літо, що зів'яне враз,
Зрівнятись з поглядом твоїх очей?
Як лист зелений зжухне в певний час,
Так зблідне юність,  лине шкереберть.

Нам не страшні ні осінь, ні зима
Й пісок годин — володар над усім,
А думка, що закінчиться життя
І все прекрасне зникне із землі.

То як же вберегти крихку красу,
Яку життя дарує нам на мить? —
Лиш в слові, що влягалося у рядку
І в серці, що любов навік хранить.

Минуть роки, а вірш й на фото слід
Увічнять наш маленький рідний світ.



01.06.2025

І. Таємна книга Іоанна

Коли Ялдаваоф‎1 розправить крила,
Не соромно зробити крок назад,
Аби ревніше тиснути стократ,
Як вернеться тобі відваги сила.

Не смій умити руки, мов Пілат:
Од Кемі‎2 – до далекого Бабіла
Святим‎3 Софія‎4 битись повеліла –
Здобуток вартуватиме утрат.

Бо слабкодухим зрадникам-Іудам
Даремно сподіватися на чуда –
Ісус віщує істинний кошмар!

Страшній покарі не потрібно строку:
Холодний відчай зовнішнього мроку‎5
Над головами зречених примар.

ІІ. Апокриф‎6

Над головами зречених примар
Месія вирік життєдайне слово:
«Доволі чистим безпідставних кар!
Завершились однинь огульні лови.

Абіє тут обіцяний вівчар,
Цо поведе улюбленців Єгови
До пасовища праведних отар,
Бовім створили Тартар для полови!

Убо не слідувать кому за мнов:
Кипітиме довіку їхня кров,
Рогаті чудища візьмуть на вила!»

Опісля виходу лічили всіх;
Запропастили Каїна‎7 та – сміх! –
Єретиків Симона й Богумила‎8.

ІІІ. Драй-Хмарі‎9

Єретиків Симона й Богумила,
Гонителів юродства християн,
Шарами вкрили збоченого гнила –
Ганебний переможених талан.

Когось корисний підкорив обман:
Швидке визнання, золоті медалі;
Інакших, що не сприйняли дурман,
Убили вогнища, підвали, палі.

Не жди тому спонтанної моралі,
Ні вдячністю оточення не мар;
Наразі визначай будучні сталі:

Як небокраю спалахне пожар,
Тікатимеш налякано подалі
Чи приймеш благородно свій тягар?

ІV. Присяга та прокляття

Чи приймеш благородно свій тягар
Во плотськім, де все злобою покрите
Безпутних неприкаяних почвар,
Стояти непохитно, неофіте?

Війна за право – самоцінний дар:
Знаходимо у ній добра приміти;
Свобода же, братання, мертвий цар –
Підвалини громадської просвіти.

Одначе, ризик пам’ятати слід:
Чимало відчайдухів погубила
Ватага земнородних аскарид.

Іще повчальний крах Сатанаїла:
Вали геройськи ненависний гніт –
Перемогти Всевишнього несила.

V. Шекспірівський мотив

Перемогти Всевишнього несила –
Звитяжить Купідона ще складніш.
Порожні, діво, гордощі полиш,
Спусти вражого корабля вітрила.

Утрачене не купиться за гріш:
Цінуй принади молодого тіла;
Направивши пориви, захмеліла
Віддай же поле пахарю скоріш.

Позбувшися ядушливого спору,
Нащадків позиратимеш з-за хмар
Весни знайомої щасливу пору.

Ховати марно потаємний лар:
Одержить бажанець нарешті гору,
Огень – його промови, сенси – жар.
 
VI. М.‎10

Огень – його промови, сенси – жар,
Галантна одіж кавалеру личить;
Одчуй рум’янець кілкий на обличчі –
Зумієш витримати цей удар?

Навіщо, бідна, сторонишся стрічі?
Жадання докучатиме комар;
Кохання – найсуворіший лихвар:
Відтермінуєш – відрахує втричі.

Розумно берегти дівоцтва мак:
Нехай хлопчисько за тобою біга,
Ласкавця вірного розпалить крига!

Проте; наважишся чинити так –
Невдовзі прийдеться в Амура, мила,
Пізнати ціну скоєного діла.

VII. Воскресіння

Пізнати ціну скоєного діла
Зотлілих кличе голосіння труб,
Закрив кремезний сонце вернидуб,
Немов жаринку велетенська брила.

Постали пан, каліка, правдоруб,
Ханжа, статечний, проданець, кутила –
Змішався сморід з пахощем кадила,
Праворуч красеня – хирявий труп‎11.
 
Гримить: «Пророчена година плати!
Корися волі Господа, дитя:
Немає до сваволі вороття.

Сміливости забракне опиратись:
Минулого могутнійший скотар,
Підеш, неначе агнець, на вівтар».

VIII. Фатальність

Підеш, неначе агнець на вівтар,
Зайняти вперше чоловіче ложе,
Тендітна ластівко, квітуча роже,
Вступивши натиску шалених чар.

Противитись коханому негоже,
П’янкий покорі помагає гар:
Укріпленням заказаний попар –
Захопить легко парубок пригожий.

Здається, щасний передує шлях,
Утім навряд чи подолає птах
Знести підступні витівки Венери:

Урвати спробуєш з ним будній плин,
Явити мрійних мерехти перлин,
Та він – закостенілий жнець матерій.

IX. Незгода

«Та він – закостенілий жнець матерій?! –
Розчулено питаєшся мерщій, –
Нахаба ниций, хований крутій;
Попрала хтивість обіцянки Гери?..»

Гадань турбує хаотичний рій:
Невже нашкодити прекрасній пері‎12
Таки рішився покидьок материй,
Красу невинну зрадив лиходій?
 
Високе поза межами живого:
Самій мироточити неспромога;
Диявол – це досвідчений гравець.

Облиш ридання голосні перуни,
Каліпсою‎13 одурена красуне!
Згадай Обитель світла‎14 накінець.

X. Пустин

Згадай Обитель світла накінець,
Нетварну прародительку еонів‎15,
І попри різнорідні перепони
До неї поривайся напрямець.

Склади смиренно зморщені долоні:
Не зіб’є з пантелику манівець
Кого знанням нагородив Творець –
Шукай безсмертя на нетліннім лоні.

Адже розтанув тогорічний сніг –
Подібно запропаде хто не зміг
Нової вчасно причаститись ери.

Не загуби цю Аріадни нить:
Минуще маєш узнавати вмить,
Щоб раптом не вклонитися химері.

XI. Біси, іже чловіки прельщают

(Притча)

«Щоб раптом не вклонитися химері
Юнацьких даром не змарновуй рис –
Устами дівчини лукавив біс, –
Піддайся врешті таїнству містерій.

Путь Назарея – непролазний терен!
То приспусти тепер зухвалий ніс;
Хилися вітру, мужній кипарис:
Небагатьом послужливі гетери».

Тенета хитрі розкидав ловець:
Волів спочатку шлюбом був єднатись
Аж як відмовив підліток-мудрець, –

«Одненьку ніч забудься, Йосафате!
Знімай хутчіше непорочні шати –
Закон Завіту зневажа овець…»

XII. Зустріч Єу‎16

Закон Завіту зневажа овець,
Сп’яненний владою писав скрижалі,
Не відрізнивши мари від реалій,
Людську осібність звівши нанівець.

Розпутний вмер, з молитвою печалі –
Однаково заплатить Всеотець:
Похмурий світ зупинених сердець;
Ні новизни, ані усмішки кралі.

Вже ліпше жити абияк, повір,
Ніж плутатись межи пекельних дір
Або небесні населяти сфери17.

Юначе, підбадьор запалий взір,
Не плач; одкривши потойбіччя двері,
Думками підіймайся у етери.
 
XIII. Заповіт митця‎18

Думками підіймайся у етери,
Пригніченцю буденного ярма:
Звертайся музики, марай папери,
Нащир місцями, часом – жартома.

Сипким багатствам раді філістери,
Прихильники простішої манери;
Поета ж музу рознесе сурма
Від вічного Парнасу задарма.

Сльозами лоз кріпи ручиці кволі:
Мирське метафізичний легшить бій –
Не тільки піст, розкаяння, єлій!

Жахливий в’язням світської юдолі
Можливо-бо терпіти уділець,
Якщо душею каторжник-мертвець?

XIV. Приреченість

Якщо душею каторжник-мертвець
Обурений цинічністю природи,
Буває, власний згашуєш світець,
Суціль вручившись аморальній моді.

Куштуєш скоротечні насолоди,
Допоки не вривається терпець;
Тоді – вдаряє розуміння грець
Одречення від вищої породи.

Звіряйся сам шляхетної мети:
Будь свічкою малої красоти,
А не вуглем великого горнила.
 
Бодай загине сохлий, босоніж –
Сумлінний посміхнеться глузливіш,
Коли Ялдаваоф розправить крила.

XV. Πίστις Σοφία

Коли Ялдаваоф розправить крила
Над головами зречених примар
Єретиків Симона й Богумила,
Чи приймеш благородно свій тягар?

Перемогти Всевишнього несила:
Огень – його промови, сенси – жар;
Пізнати ціну скоєного діла
Підеш, неначе агнець на вівтар.

Та він – закостенілий жнець матерій;
Згадай Обитель світла накінець,
Щоб раптом не вклонитися химері.

Закон Завіту зневажа овець;
Думками підіймайся у етери,
Якщо душею каторжник-мертвець.

У трясовинні ханжеських боліт
Куди не йди – етичні перешкоди.
А тяга до найвищої свободи
Мене веде за мріями услід
У той нецензурований політ,
Де я прославлю плотські насолоди,
А не земний сезонний пустоцвіт –
Про літо і літа́ щемливі оди.

Це саме те, що нас не обмине.
Та краще є, що здібне схвилювати –
Балади про тілесне та хмільне,
Коханню безсоромному присвяти...
З болота догукалися мене –
– Ти збитий льотчик, варто не літати.

abba abab cdc dcd

Із ревністю біблійного пророка
Я йшов на перепони по життю,
Без сумнівів, не давши каяттю
Ні разу запорошить собі ока.

Аж ось настав кінець тому путтю,
А в серці – лиш скорбота та морока…
Й мені тепер всі відчайдушні кроки
Походять на анатему буттю.

Востаннє пісню соловей співає
Ось тут, на крутозламі двох світів,
Між тьмою небуття й життєвим гаєм:

Мені не любо те, чого хотів.
Колись, було, сновидів ясним раєм,
А стрів руїну та прощальний спів.

Суцільне пекло на стіні вбиральні
Й на самій стелі напис роковий:
«Хто мимо йдеш, годиночку постій,
Тут пав Тигран – мої слова прощальні».

А на підлозі скручений, сумний
Лежав митець, покараний безжально;
Полинув майстер у світи астральні,
Лишивши Маргариті послід свій.

Єдиний жарт смішний Кеосаяна,
Одна лиш кінострічка непогана,
Останнє, що з любов’ю він зробив.

А стільки планів ще було й бравади!
Належну смерть прийняв, нікчемний гаде:
Стулив гівняний рот лайна прорив.

Вже перший сніг. Хіба він не прекрасний?
Мрійливий вечір в сяйві ліхтарів.
Сніжинок рій, кружляючи у вальсі,
Спадає білим пледом до землі.

Зима на повну нині розійшлася.
Ніхто б її спинити не зумів,
Однак раптово, так несвоєчасно
Принесла холод, лід і заметіль.

Не знаю, що це — смуток чи розрада.
Тепло в душі б нам тільки зберегти.
Не перший сніг... Усе в житті минає.

Мине зима, як осінь перед тим.
Розтане лід, неначе у бокалі,
Прийде весна, повернемся і ми.


21.11.2024 - 01.12.2024

Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.

Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
пародії на образи чужі.

Усім дарує осінь синє небо
і золоту березову косу.
Та переадресую цю красу
усім, кому ніякої не треба,
окрім цієї. Міряю на себе
і з нею Богу душу понесу.

11.2024

Якщо писати буду магістрали
І витрачу силенну купу слів,
Як стало модно в наших піснярів,
Піддамся, певно, натиску навали.

Розчинений поміж сонетярів,
Складаючи банальні мадригали
На славу й честь мінливої кагали,
Чи називатимусь вождем співців?

А визнання так хочеться піїті!
Його бажання гонором зігріті –
Віддати би за лестощі талант…

Нехай в каноні знайдуться пустоти,
Хто ж догоджає запитам чорноти –
Міраж поезії, а не Атлант.

І (ХІV)

Ймовірне диво неймовірних чар --
Усю валюту -- долари чи євро --
Їй-Бо програв, напевне, мов картяр,
Аби вогонь відчути той, що жеврів,

Та розгорівсь офірою -- в Тартар! --
Орфей для Еврідіки ті маневри
Творив колись. Про це -- весь дзвін кіфар --
Коханню відданість - його шедеври.

Розпуста на прекрасне почуття
Чигала. Так, твої попестив коси
Впливовий дідуган -- щоб здобуття

Тієї нагороди відбулося --
Самопожертва справжня - ось життя! --
Любов оця - під враженням і досі!

ІІ (ХІV)

Любов оця - під враженням і досі!
Її харизма нам зійшла з небес --
На аурах печаттю запеклося
Те наслання, в якому сам воскрес.

Ти також відродилась, мов колосся,
Це почуття - найбільше із чудес.
Позбутися минулого вдалося --
Колишніх пасій зник набір увесь.

Як марево, зринають їхні тіні --
Буває нині. Наче той сміттяр,
Що запахом періщив баговиння...

Та знищує їх сонячний списар,
То Королеви Почуттів уміння --
Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар.


ІІІ (ХІV)

Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар,
Вклоняюся засновнику Плеяди --
Любові поетичної різьбяр,
Торкались вічності його поради.

Але, відомо, кожен циркуляр
Свої ховає в повсякденні вади,
Якщо для когось вірність - це петля,
То флірт позбавлений реально влади.

Петрарка, Данте - ближче, тільки там --
Лиш мрії невзаємні високосся --
Краса духовна -- данина Богам...

А нам дано кохання суголосся,
Несем його, як найдорожчий крам --
До сивини у власному волоссі.

ІV (ХІV)

До сивини у власному волоссі --
Наш перший рік - піднесення п'янке --
Рікою черешневою лилося,
Немов літак робив круте піке.

Ми в руслі тім, неначе два лосося --
Супроти течії єство в'юнке --
Несли так легко, що мені здалося --
Здолаємо удвох усе мілке.

Смерть матері - прийшло велике горе --
Й коли душа нагадувала згар --
Ти лікувала серце моє хворе

Цілющою любов'ю, як бджоляр,
Життя пекучий солод мов говорить --
Кохання справжнє - це вам не бульвар.

V (ХІV)

Кохання справжнє - це вам не бульвар,
Поезії писалися сакральні,
У вічність мовби ніс обох човняр --
Перегуки душевні, сповідальні

Пронизували кожен капіляр,
І особливу виткали ментальність.
Любові сила там, як Бог--зброяр --
Здола всі підступи гидкі, брутальні.

О скільки сварок вже було -- дрібниць,
Найбільше в них про ревнощі ішлося.
Плела уява стільки небилиць,

Але прозріли, наче мудра осінь --
Невже нас підніма щось до зірниць?
А почуття, де все переплелося?!

VІ (ХІV)

А почуття, де все переплелося --
Ще вибирався із проваль гріха --
Спокусливе розпусти довгоносся
Чіплялось довго -- гірш од реп'яха.

Ти знала і не піддалася злості,
Хоча була у ревнощах лиха.
Довготерпіння - звідки узялося?!
Зціляла ним гульвісу-лопуха.

Всі примітивно грюкали дверима*
Як відчували зради перегар --
Моя ж -- удосконаленням інтиму --

Кохання здобувала Трафальгар**
Душі красою вразила так зримо --
З'єднались два світи, немов муар.
______________________________
* Грюкали дверима - розривали стосунки.
**Трафальгар -- морський бій, що відбувся 21 жовтня 1805 біля мису Трафальгар, де англійський флот, керований адміралом Нельсоном, переміг іспанську флотилію, площа в Лондоні, названа на честь Трафальгарської битви. Тут - вжито в значенні Перемоги кохання.

VІІ (ХІV)

З'єднались два світи, немов муар --
Нас поріднило ще пісенне диво --
Неначе віртуозний ковзаняр --
Слова перетворив у звуків мливо.

Натхнення здвоєне -- під гру флояр --
Кресало на льоду палахкотливі
Мелодій іскри... Так вночі ліхтар
Виблискує між вітами красиво.

Б'є пекла грім, аж шарпається твердь,
Земля тріщить -- громадяться тороси --
Усе летить до чорта шкереберть!

...Кохання музика -- не приверзлося --
Життя раптово сповнила ущерть --
Взаємності величне двоголосся.

VІІІ (ХІV)

Взаємності величне двоголосся --
Ми їздили на озеро удвох --
О пречудово нам тоді велося --
Ярило сяяв, а Купайло Бог

Сприяв зазнати під водою млості --
Злиття солодкого, серця аж: "Тьох!"...
Коньяк, багаття, вірші, море тостів,
Цілунків, пестощів, п'янких знемог...

Мара тоді твоє втомила тіло,
І трапилась одна із авантюр -
Коли вертались, ти -- знепритомніла...

Та переляк минув гірких зажур!
Боялися кохання вражі сили --
Вдарялися у нього, як об мур!

ІХ (ХІV)

Вдарялися у нього, як об мур
Ті -- "подруг" преогидні пересуди --
Душив їх заздрості печальний смур --
Щоб красивішій пакостить усюди.

Плітки пускати, ляпнуть каламбур,
Чи спокусить коханого до блуду --
Весь арсенал чортячих агентур --
Ним користались навчені іуди.

Цей світ не тільки з чорного творивсь --
Серед людей живе і світла прорість --
Що сонцесяйну виглядає вись...

Вона любов рятує від спотворень.
Це перед нею ницими здались
Всі збочення Содому та Гоморри.

Х (ХІV)

Всі збочення Содому та Гоморри
Вони далеко десь від чистоти...
Блишить червоне світло семафора --
Бік протилежний - ось куди іти.

Ти багатьом даси красуням фори
У вірності. Нам вік цей - золотий,
Мов серденько твоє. Трублять хай горни --
Як щастя це надовго зберегти?!

Бо все минуще, тлінне в цьому світі...
Але Орфей чи кращий трубадур
Історії їх вічністю умиті --

Лише співець -- кохання деміург --
Він здатен річку Лету зупинити,
Вогні пекельні сатининських бур...

ХІ (ХІV)

Вогні пекельні сатанинських бур...
Вони жадають знищити кохання --
Прихильники розпусти диктатур --
У вірних захитать переконання,

Розкласти, спокусить, карикатур --
Намалювать - гаремів споглядання...
І душу вийняти з його скульптур,
Лишивши оболонки насміхання.

Та не на те Бог лебедів ліпив,
Аби віддати їх підступній кобрі.
А пам'ятник створить - одне із див,

Серця палило полум'я недобре,
Жахливий біль нам витримку точив,
Але загартувались в непокорі.


ХІІ (ХІV)

Але загартувались в непокорі --
Прилюдно демонструєш ти красу.
Танцюючи, подібна Терпсихорі*,
Розсіюєш звабливість, мов росу,

На віддалі піднявши раптом шворінь...
Чоловіки очиськами пасуть,
Так збуджено, готові вже й до оргій...
То -- веремії алкоголю суть.

Позбувшися хмільної ейфорії,
Оскому збивши чародиктатур,
Кохання справжнє знов нас тихо гріє,

Через життєвий проступа сумбур,
Те вічне почуття, висока мрія,
Моя весна, яку плекав Амур.
*Терпсихора (гр.) — муза танців і хорового співу.


ХІІІ (ХІV)

Яка всесильна ти єси, любове,
ні смерч, ні шторм не стне твій ніжний човен...
Ярослав Дорошенко

Моя весна, яку плекав Амур,
Відколи сталась наша зустріч перша,
Триває в спеку, поміж кучугур,
І восени, легенький смуток стерши.

А музика весняних партитур?!
То — апогей краси, любові звершень,
Це — солод, та не приторний гламур,
Він -- щастя дух, що мрії перевершив.

Але найбільш кохання — боротьба,
Змагання зваб у своєріднім спорті,
Ти краща за Монро, самців юрба

Тебе готова вкрасти й на офшори.
Натхнення королева голуба,
Твоя душа - як бісеринки-зорі!

ХІV (ХІV)

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Усипала красою цілий світ,
Мов на містичнім килимі чи ковдрі,
У щастя небеса -- цей наш політ.

Вкраїнською родзинкою із торта --
Засяй, неначе весен первоцвіт.
Любов пульсує в космосу аорті,
То -- людства почуттів -- ясний зеніт.

Якщо усе навколо почорніє,
Закурить Сатана одну з сигар,
Там іскра порятунку і надії --

Взаємного кохання -- справжній скарб --
Нарешті здійснена поетів мрія --
Ймовірне диво неймовірних чар.

ХІV МАГІСТРАЛ

Ймовірне диво неймовірних чар
Любов оця - під враженням і досі!
Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар,
До сивини у власному волоссі.

Кохання справжнє - це вам не бульвар,
А почуття, де все переплелося,
З'єднались два світи, немов муар --
Взаємності величне двоголосся.

Вдарялися у нього, як об мур
Всі збочення Содому та Гоморри,
Вогні пекельні сатининських бур...

Але загартувались в непокорі.
Моя весна, яку плекав Амур,
Твоя душа - як бісеринки-зорі!

21.07. - 18.08.7532 р. (Від Трипілля) (2024)

І

Ізнов мертвотну блідість подолає
Душі цвітіння - диво почалось --
Мов та цариця в шубі з горностаю
На плечі хвилі розлила волось...

Мене - яскравий спогад зігріває --
Кав'ярня. Вечір. Я відчув, що - ось --
Нарешті -- поетичному ратаю
Явилась Муза і не приверзлось.

Рим лицарі у снах живуть частіше
Шукають від реалій забуття,
Впиваються чи мріють, потім пишуть...

Лиш одиницям грішне це буття
Дарує звідать -- бачимо по віршах --
Величне всемогутнє почуття.


ІІ

Є три любки, три коханки є:
Ця за хліб свою любов дає,

Та красою звабить, чарівниця,
Третя в душу ввійде й залишиться.

Першій хліба дай і одвернись.
З другою натішся й розлучись.

Третю стрінеш, не роздумуй двічі:
Душу всю віддай їй, чоловіче.

Сааді
(переклад з перської Миколи Ільницького)

Величне всемогутнє почуття
Не зразу в наших душах запалало.
У ньому тільки зріло майбуття,
Тож теплоти було спочатку мало.

Наваживсь на фортеці здобуття,
Бо щось мені всередині кричало:
- Оце твоя любов до небуття! -
Отак почався той кохання спалах.

А ти ще сумнівалася тоді
Бо думала, то клин я вибиваю
Подібним, щоб зарадити біді.

І граю роль гульвіси-залицяя...
Та полум'я пекло, як Сааді --
Воно -- з порога смерті до розмаю.

ІІІ

Воно з порога смерті до розмаю --
Ось еволюція у почутті --
Духовності струмки пересихають
Й відроджені - воскреснуть при житті.

Цю магію створила ти, святая,
Бо душі поєдналися в злитті.
Той день мені донині ще світає --
Бо ренесансом він зазолотів.

Та над тобою -- болісне минуле
Чорнюще розпростерло покриття,
Мов каркання ворон гидке ми чули...

З'явилося все ж світла відчуття --
Піднявшись над буденщини намулом,
Відновлює своє серцебиття.

ІV

Відновлює своє серцебиття --
Тебе розкодувать було потрібно,
Злих чар на аурі те відбиття --
Нівелювать -- життя йшло шляхом хибним,

Вело в болото цвілі та гниття
Красуню-жінку працьовиту, здібну,
Самокритичну аж до каяття,
Од світу сховану у мушлі срібній.

Немов тюльпана зв'язаний бутон --
Поволі жухне, як не поливають,
Між комплексів ти в'яла й заборон

Під чоботищем упиря-глитая.
Кохання світло цей здолало сон,
Й здається, що убите - воскресає!

V

Й здається, що убите - воскресає,
Поволеньки, між зустрічей нових
Вивітрювався образ поліцая,
Що не пускав новий творити "гріх".

Мені він довго нерви помотає --
Цілунків щік, обіймів дружніх -- крихт,
Я мав лише, мов ту ікру минтаю --
Їси на місяць раз -- курям на сміх.

Згадалася зима - гуляли в парку,
Казковий вечір лащивсь, як дитя,
Мороз тоді так зарум'янив шпарко...

Враз губ солодке сталося злиття.
Та перша щастя мить тримає марку,
І оминає сутичок тертя.

VІ

І оминає сутичок тертя,
Воно мов перемелює -- кохання --
Злих протиріч разючі викриття,
Міщанське -- всіх кісток перемивання --

Веде крізь війни, кровопролиття --
До радощів хмільного спілкування,
Вдач поступового їх розкриття,
Хоч не безхмарного та притирання.

Але частіш нам сяяли зірки,
Імла журби розвіялась густая,
Ярила-Бога волі завдяки.

Що аж донині сонечком вітає.
Яріють небеса через роки
Ще яскравіш, подібно водограю.

VІІ

Ще яскравіш, подібно водограю,
Не зразу, та на зближення ішли.
В кав'ярні трапилось, я пам'ятаю --
Щільненько зсунуті були столи,

Ми випили солодкого токаю,
Й між тінями грайливої імли --
В панчосі ніжка чарівна блукає
І дотиками пестить з-під поли.

Хтось косував осудливо очима --
Розбещеність являє нам пиття --
Так дійде до відвертого інтиму!

Відкинув зразу поглядів ниття,
Бо вияв той зворушливий нестриму
Освітлює красою це життя.

VІІІ

Освітлює красою це життя --
Чудове спілкування на природі,
Зробив колись для себе відкриття --
Ти їй, немов сестра у звабі, вроді.

Поміж обох цвітуть мої чуття,
Ви -- ненав'язливі і трішки горді.
Фотографую ваші розкриття,
Між двох вродливиць почуваюсь лордом.

Мене до неї не ревнуєш, ні.
Вона зів'яне швидко, постаріє --
Цвіте, літує, жовкне, в сивині...

А я люблю волось твоїх завію
Найдовшій уклоняюся весні --
Хай вороги кохання сатаніють.

ІХ

Хай вороги кохання сатаніють,
Ми бути разом довго не могли.
Звивалися навколо тебе змії,
Тенетами німої кабали.

Затуркати людину ох, уміють --
Сама на себе лиє гидь хули --
Прислуга у лабетах лиходіїв,
Яку в болото рабства затягли.

Краси життя тобі так бракувало
Поміж розмов про зиски і навар...
О янголе з небесного причалу,

Про доброту твою співа кобзар
Ще й диво-вроду, поки злі почвари
Готують із отрутою відвар.

Х

Готують із отрутою відвар
Незвичний, бо торкнув духовну сферу --
Забруднює свідомість, як пліткар
Чи брехуни - майданні горлодери.

Облуда, мов невидимий жандар,
Гидкі свої нав'язує химери --
Так за нитки посмикує лялькар,
Покірності створивши атмосферу.

Тебе потрібно вирвати було
З лихих лабет пекельних чародіїв,
Явить любові, ніжності тепло

Хай полум'я взаємності зігріє!
Нелегко справді подолати зло --
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

ХІ

Які ж вони ядучі - помсти мрії!
Порядну жінку опускали ниць --
До статусу негідного повії --
Цілунки сатанинських таємниць.

Од них лебідка на очах маліє,
Є бранкою невидимих темниць.
Служницею в жахному пеклі Вія,
Брехнею оповита небилиць.

Та лицаря свого таки зустріла,
Нехай не ідеал та медовар --
З душею Робін Гуда. Вражі стріли

Знешкоджував у сотах, витівкар.
Збивала їх усі - кохання сила,
Мов ППО - іранський "Байрактар"*!
_______________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарат, носій ракет і снарядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

ХІІ

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Збива потужно, та, бува, осколки
Все ж попадають, шкодять... Той нагар
Лишається на дулі, як наколки,

Що в'язню в зоні залиша голкар.
А у душі -- упир -- уколи голки.
Це - чистка аури, відун-мольфар --
Вздоровлює прекрасну богомолку*.

Роки летять - кому така здалась?
Родинне рабство -- серце аж сивіє.
Ти думала - любитися нам -- зась!

Ярило дав могутню протидію --
Кохання світло, наче Божий глас,
Так знищує мерзотників надії.
___________________________
*Богомолку - мається на увазі жінка, а не комаха.

ХІІІ

Так знищує мерзотників надії
Небесна воля. Марних сподівань --
Було їх стільки, що поля засіять
Вже можна ними, і життя - це твань --

З одчаю думалось, бо так події
Спочатку розвивались. Та за грань
Пекельну вийшов. Чую -- вітер віє,
Немов шепоче: "Фініш це страждань!"

Кохання розливалось, наче повінь,
А запахи -- хмельовище фанфар --
Той місяць... ні, не травень, він - чудовень!!!

Любові, щастя -- осяйний дзвонар.
Із хмари золотої шлють БогОве --
Ймовірне диво неймовірних чар.

ХІV

Ймовірне диво неймовірних чар,
Коли вони відкрились - райські кущі --
Не знаю, ще який би повістяр
Зміг описати щастя всемогуще?!

Купальницю найкращу Ренуар
До мене вивів зі своєї пущі.
Аж почуттєвий спалахнув пожар,
То -- насолоди полум'я цілюще!

Мани отруту вивело з єства
Двох половинок, хай же геть зникає.
П'янкі пульсують ніжності слова --

Струмки любові з лірики Абая --
Весни прекрасна музика жива --
Ізнов мертвотну блідість подолає.

МАГІСТРАЛ

Ізнов мертвотну блідість подолає
Величне всемогутнє почуття,
Воно з порога смерті до розмаю
Відновлює своє серцебиття,

Й здається, що убите - воскресає,
І оминає сутичок тертя,
Ще яскравіш, подібно водограю,
Освітлює красою це життя.

Хай вороги кохання сатаніють,
Готують із отрутою відвар,
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Так знищує мерзотників надії
Ймовірне диво неймовірних чар.____________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарат, носій ракет і снарядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

1-20 липня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Мрії, сповнені криштальним, чарівним дитячим сміхом,
Збережи в своєму серці, не згуби, нехай не згасить
Дивний вогник сонцесяйний вихор втіхи, а чи лиха,
Хай летять з тобою поряд лиш окрилені Пегаси.

Музи хай оберігають водограй твоїх фантазій,
Хай допитливість, натхнення правду зору відкривають.
Не лишай життя на потім, сьогодення в кожній фразі
Закарбуй, хай кожний образ, кожний спалах зігріває.

Не спинити поступ часу, нам не вибрати епохи.
Будь собою в кожній думці, кожнім слові, серце щире
Подаруй тому, хто гідний, не вагайся анітрохи.

Хай твій розум не засліплять міражі в чиємусь вирі.
Знай завжди, чого ти хочеш, час марнує кожний похит.
Не пливи чужим потоком, шлях осяє власна віра.

2024

І

Краса на попелищі - Божий дар,
Серед руїни, чорноти, розпуки,
Де ходить смерть, неначе той косар,
Наповнює Сварожі райські луки...

Ярило тільки, ніби квітникар,
Занурює у попіл власні руки,
Кохання квіти сіє, пелюсткар,
І душі розквітають без принуки.

Засмічує повітря сірий бруд,
Разом із крові бризками та каша,
Лишив картини ці військовий труд.

Зелені острівці -- для коней паша,
Там щастя -- мов застигло -- з фарб етюд --
Колись отак любов зродилась наша.

ІІ

Колись отак любов зродилась наша,
У затишній кав'яроньці прийшло
Кохання сприйняття цілком інакше --
Краса й добро взяли мене в полон.

І наростало зближення подальше,
Це -- Боже провидіння нас вело.
Спокійно, тихо, без ажіотажу,
Хоч негативне проступало тло.

Була ще й допомога інтернету --
Грів душу кожний свіжий коментар --
Взаємна щира похвала поетів --

Дорожча серцю, аніж гонорар.
Так готувалось почуття до злету
На вигорілім полі між примар.

ІІІ

На вигорілім полі між примар
Бродив сам неприкаяний, прибитий.
Перегортав од болю календар --
О скільки ще мені лишилось жити?

Кохання нерозділене удар
Підготувало, щоб у тузі скніти,
Нести через роки оцей тягар.
Усі в моїй душі зів'яли квіти.

Та щастя птаха, наче той павич,
Майнула крізь вікно біля піддашшя,
Як радість подивованих облич,

Хвіст розпустила, мов одежу княжу...
І я утік від того місця пріч,
Де гіркоти була допита чаша.

ІV

Де гіркоти була допита чаша,
Пустеля утворилась там раніш.
Все прислухався, що природа скаже,
Благав її, о заспокой утіш!

На лоні чарівливого пейзажу
Неначе сповідався тихий вірш:
Скажи, як жить. Зітри із серця сажу,
Показуй шлях, куди іти - скоріш!

Здалося, що метання припинились,
Коли тебе зустрів, моя свята.
Я розмовляв тоді розкуто, сміло,

Твоя цьому сприяла доброта,
І вже творив поезію уміло,
Мов досконало -- майстер-золотар.

V

Мов досконало -- майстер-золотар
На склі чи дереві -- твоє обличчя --
Виплавлював -- ті очка, ніс, вуста...
Так я в рядках сяйну красу величив.

Високих рис чарівна чистота --
Мені ти нагадала Беатріче --
Поета мрію... Лиш різниця та,
Що втілився наш задум таємничий.

Вже досить нерозділених кохань!
Поетів пощадіть, о Музи вражі,
Даруйте їм себе для раювань.

І вічність вам за це спасибі скаже --
Тисячоліттями жахних страждань --
У символах кармічних відображень.

VІ

У символах кармічних відображень
Я маю твій увічнити портрет --
Чи між нетлінних манускриптів ляжуть
Писання ці, подій химерних сплет?

Од листування -- море гарних вражень,
Ще починався тільки наш дует...
Слова і досі сонячно міражать
Теплом із серця -- відгук на сонет.

Згадав. Тоді й не думав про кохання...
Коментарів бурхлива суєта
Все заважала. Але душ єднання

Вже підсвідомо відбулось відтак...
Зароджувалось в надрах спілкування
Це почуття високе, як вівтар.

VІІ

Це почуття високе, як вівтар,
Воно на нас чекало довгі роки.
Досвідчений, терплячий килимар
Так марить візерунком аж допоки

Сотворить унікальний екземпляр,
Що у покоях царських тих високих --
Прикрасить спальню, а митцю владар --
Віддячиться в повазі преглибокій...

Я з іншою стосунки починав --
Наткала доля непривабну пряжу,
З омани давши випити вина...

Душа зробилась досвідом багатша.
Кохання - річ серйозна, вірш вона --
Для вічності виковує і в'яже.

VІІІ

Для вічності виковує і в'яже --
Я вдячний долі за страждання й біль,
Бо горем пропекла без епатажу,
Гучних скандалів, залишивши хміль

Любові справжньої - початок стажу,
Котра уся була не цукор - сіль,
Мов зіткана з ілюзій макіяжу,
Такий, напевне, ув облуди стиль.

Ох, натворилось помилок, поезій...
А напочатку -- трішечки тепла
Зігріло, та юга прийшла твереза --

Ілюзії на шмаття посікла --
Отак, як запустивши в обіг Дезу* --
Нас хочуть розсварити сили зла.
____________________________
*Деза - в журналістів і розвідників - дезінформація.

ІХ

Нас хочуть розсварити сили зла,
Я забігаю наперед, можливо...
Ти у своєму світові жила,
Тобою правив деспот вередливий,

А навкруги буденщина, імла...
Вряди-годи пригоди мала диво.
Від упиря тікаючи, могла,
Зустріти насолоди мить хапливу.

Дедалі менше епізодів цих,
Важка хвороба, літ не прибуває,
І радощів також, людських, земних...

Достойного нема, самі гультяї,
Що підбивають на любовний гріх,
Слабкі місця взаємин все шукають.

Х

Слабкі місця взаємин все шукають,..
Пройшла ти через плетиво спокус
Химерних бабуїнів, ще й бабаїв,
Хоч серед них зринав козирний туз.

В обійми безсоромності жбурляє --
Розпусникам підносила гарбуз.
Щоб не любить якогось будулая --
Самотньою жила -- такий конфуз.

Але була також духовна сфера
У ній краса душі твоя цвіла,
Гора Парнас, де ми точили пера...

Там доброта з твого ішла крила,
Що не одну розчулила мегеру...
Та хай би їх вже трясця узяла!

ХІ

Та хай би їх вже трясця узяла!
Була любов у тебе теж із іншим.
На теренах райцентру чи села
Прийшло натхнення, написались вірші.

А музикант, що профіль мав орла
З поезій відібрав щонайлюбіші,
І пісня понад гаєм попливла,
Розчулила, зачарувала тишу.

Упир домашній кров потроху пив,
Скандали, сварки, ніби вертухаєм,
Тюрми наглядач став -- на горе днів.

Та серце золоте, як воскресає!
До світла ти тяглась від бруду злив,
Бо не здолати сяйва небокраю.

ХІІ

Бо не здолати сяйва небокраю --
Зимові дні минали навісні.
Район увесь тепер тебе вже знає --
Лунають навкруги твої пісні.

Мелодія щемлива і простая --
Все про кохання в рідній стороні.
Серця своєю щирістю скоряє,
Ласкавою прозорістю тонів.

Та помислами ти була - у місті,
Надії золоті ясні плела --
Зустріть любов палку, як небо, чисту --

Колишня відцвіла, як мушмула...
А мріялось про ту красу вогнисту,
Що чорноту випалює дотла.

ХІІІ

Що чорноту випалює дотла.
У Києві можливостей багато --
Шлею ту шлюбну рано одягла,
Ледь ставши на порі, пташа пернате.

В досвідченого, підлого козла
Вродливою прислугою була ти.
Дітей родила, лад сім'ї дала,
А той ходив наліво погуляти.

Хотіла розірвать стосунків гидь --
Бува, подосі гнівом вибухаєш!
Він залякав, тож довелося тліть --

Хотілось щастя між огидних лайок,
Повірити -- брехні порветься сіть --
Ізнов мертвотну блідість подолає!

ХІV

Ізнов мертвотну блідість подолає...
Вона тобі життям була дана.
Щоб сяєвом душевним неокраїм
Ти розчинила всю її сповна.

Бо животіє той, хто не кохає,
Кого долає сила руйнівна.
Подібний він до бур'яну гумаю --
Все знищує -- повзуча сарана.

Інакша є життя твойого сфера
Натура творча, наче каменяр,
Умієш нагострити власні пера...

Троянди сіяти, немов квіткар,
Зародження любові чи химера --
Краса на попелищі -- Божий дар.

МАГІСТРАЛ

Краса на попелищі - Божий дар,
Колись отак любов зродилась наша,
На вигорілім полі між примар,
Де гіркоти була допита чаша.

Мов досконало -- майстер-золотар
У символах кармічних відображень
Це почуття високе, як вівтар,
Для вічності виковує і в'яже.

Нас хочуть розсварити сили зла,
Слабкі місця взаємин все шукають,
Та хай би їх вже трясця узяла!

Бо не здолати сяйва небокраю,
Що чорноту випалює дотла,
Ізнов мертвотну блідість подолає!


11-24 червня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Мов досконало -- майстер-золотар
На склі чи дереві -- твоє обличчя --
Виплавлював -- ті очка, ніс, вуста...
Так я в рядках сяйну красу величив.

Високих рис чарівна чистота --
Мені ти нагадала Беатріче --
Поета мрію... Лиш різниця та,
Що втілився наш задум таємничий.

Вже досить нерозділених кохань!
Поетів пощадіть, о Музи вражі,
Даруйте їм себе для раювань.

І вічність вам за це спасибі скаже --
Тисячоліттями жахних страждань --
У символах кармічних відображень.

16 червня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

І

Цілує смерть північна зелень гаю...
Невже у Лету канемо от-от?!
Від цих думок всього перевертає,
Осотом клятим заросте город?!

Із України лишиться окраєць,
Все інше божевільний ідіот
Собі навік в полон позабирає,
Зробивши тут фазенду чи курорт?!

Невже межі не має це падлюцтво,
О всесвіте, здригнися, охолонь!
Земля іде до свого самогубства --

Постав нам захист, нездоланну бронь --
Відкрий же очі для ЛЮБОВІ людству --
Народ увесь приречений, либонь.

ІІ

Народ немов приречений, либонь --
Америка стомилась помагати.
Угорщина вже за московську "вонь" --
Європу розділяє на квадрати.

А боягузи наші мають "бронь",
Повідкуплялись, щоб не воювати.
Перуне, Боже, всіх їх роздраконь,
Іде у бій хай кодло те пикате..

Благає миру ніжна ця весна!
Я так люблю, коли любов буяє,
Світ пестить від небес і аж до дна...

Та сам себе лупцюєш малахаєм --
Допоки є ворожа сарана --
Війна в могили кращих діток бгає.

ІІІ

Війна в могили кращих діток бгає,
Щоб погань залишилася сама.
Тремтіла, наче полохливий заєць,
То не народ уже -- тупа юрма.

Вона лише жере і запиває,
Усотує політики дурман --
Мов бидло у смердючому сараї...
Ним легко керувати крадькома.

Коли ж любові сила одержима
Затопить зло, як води - оболонь?
Свою вкраїноньку оборонімо,

Дажбоже, московитів урезонь,
Звикаєм, ніби, до вогню та диму...
А Чорнобог сміється між долонь.

ІV

А Чорнобог сміється між долонь
Невже його не витримаєм тиску?!
О Білий Боже, нелюдів задронь --
Коли донищимо ту зла колиску,

Позбувшись за карбованцем погонь?
Що головне в житті - лизати миску?!
Ти справді чесну працю узаконь,
Тримай високо небо українське.

Неначе дві ноги на терези
Цей світ поставив, підлощі чигають.
З колоди щастя зникли всі тузи...

Ти де любов? Чи співами Китаю
Вгорнулась, мов отрутою гюрзи?
Зазнав уже бомбардувань Ізраель.

V

Зазнав уже бомбардувань Ізраель...
Чи світова війна нова гряде?
Чому річки добра пересихають?
У людських душах дотліва едем.

Урвать чимбільший шмат свойого паю,
Жадоба ненаситна -- в ніч веде,
Всю теплоту сердечну убиває,
Романтик - лох останній, декадент.

Любове, силу духу непохитну
Яви усім, хто хоче осторонь
Стоять, обмежитись життям огидним...

А кращих вищим розумом боронь.
Зла демони орудують так спритно,
І схід близький охоплює вогонь.

VІ

Вогонь не владен над любов'ю.
Ярослав Дорошенко

І схід близький охоплює вогонь,
москва також свою приклала руку
До справ нечистих. Правило "Не тронь!"
Для чесних -- щоб узяти на поруки.

Все більше полум'я між закордонь!
Поета серцю додає лиш муки --
кацапщину, о Боже, обетонь --
Хай щезне світ, де плодяться падлюки.

Кохана, серед вибухів, пожеж,
Зізнайся: почуття як розквітає!
Воно іще позбулося всіх меж!

Святкове сяйво ти моє, Аглає*!
Люблю тебе, нехай навколо теж
Зоря кривава небо огортає.
____________________________
*Аглая (грец.) - одна з харит Афродіти, її ім'я означає світкове сяйво.



VІІ

Зоря кривава небо огортає,
Але воно буває голубе,
Як море, де купалась Навсікая*--
У ній, чомусь, упізнаю тебе.

Той Одіссей... А я -- не відвертаюсь,
Дарую також усього себе.
Вживаю сік живильний молочаю,
Коли здоров'я підведе слабе.

В житті оцім гіркого є доволі.
Люблю, коли мені Пегас-комонь
Відкриє щастя далі ясночолі...

О доле, знову брови насурмонь --
Снаряди рвуться, падають тополі,
Сивіє світ від горя біля скронь.
___________________________
*Навсікая - у грецькій міфології феакійська царівна, яка закохалася в Одіссея, але він не відповів їй взаємністю, бо був вірний своїй дружині Пенелопі.

VІІІ

Сивіє світ від горя біля скронь.
Чи ти, цивілізаціє, у комі?
Іще століть багато марафонь...
Отямтесь, люди в нашім спільнім домі.

Всіх схиблених перетвори на сонь,
О Боже, хай дрімають нерухомі.
Арея навісного засупонь --
Щоб років сто корився він утомі.

А нас, закоханих, благослови.
Нехай так ніжно щось трава шепоче,
І щастя віддзеркалюють стави --

Як сонечко крізь пестощі дівочі.
Осяяний любов'ю, ще живий,
Співаю я про битви неохоче.

ІХ
Я знаю по собі: лишень співать почну
Героїв і Богів, війну, старовину --
Язик мертвіє, слів нема й немає,
Та варто про кохання заспівать,
Невидима рука знімає з уст печать,
Я дихаю вільніш, рядки самі зринають.
П'єр Ронсар
Співаю я про битви неохоче,
Там гинуть люди, видива руїн,
Кров, горе, гвалт... Сатанаїл регоче...
Вже краще -- у пустелі бедуїн,

Що на верблюді їде аж до ночі...
Уранці із мечеті муедзин
Озвучить вірним заклики співочі,
Красуню в паранджі пробудить він.

А між пісків -- оаза-сад постане.
Прийде з коханою поет-пісняр,
І пісню щастя чутимуть прочани.

Вона збагачує репертуар...
Для інших писунів війна -- як манна --
Хай випускають кон'юнктури пар.

Х

Хай випускають кон'юнктури пар --
Котрі понад усе жадають слави,
Авантюристам цінним є піар,
Як пил ув очі - словеса лукаві.

Пролізе скрізь духовний цей злидар --
Він ловить птаха щастя, а не гави.
Лжепатріот, кар'єрний то гендляр,
Нерідко шлях нагору ще й кривавий...

Закоханий романтик - наївняк,
Лиш реаліст йому відкриє очі.
Та тільки справді люблячий дивак --

Зуміє осягти вершини творчі...
І до підніжжя скотяться навспак*
Прудкі легкого хліба поторочі...
______________________________
Навспак -- присл., діал. Назад, у зворотному напрямі.


ХІ

Прудкі легкого хліба поторочі...
Короткий час той успіх їх живе.
Лише нутро являє світу вовче --
Аби напхати кендюх за "лаве"*.

Наживи черв єство огидне точить.
Такий в болото навіть запливе --
Щоб видобуть сенсацію зі збочень...
І застарілу, викинуть в кювет.

Кохання тільки справжнє не старіє
Воно - добра душевного жнивар,
Неждано зустрічає, наче мрія...

Фронт - людськості правдивий санітар --
Герої дійсні йдуть туди, МЕСІЇ,
Чи воїни, хто у боях, як цар!
________________________
*Лаве -- гроші.

ХІІ

Чи воїни, хто у боях, як цар!
Їм почуття велике теж знайоме,
Заповнений ним кожний капіляр --
Наперекір москви поріддю злому

Любов на смерть веде іще здаля,
Бо скрізь, аж до найменшого фантому --
Скривавлена, шматована земля
І біль од поруйнованого дому.

Хай казиться гидка кремлівська шваль,
Із України соки люто смокче
Та опір - нездоланний, наче сталь,

Кохання захищатиме жіноче,
Здолаєм з ним утрат гірку печаль,
А нам комар вже носа не підточить.

ХІІІ

А нам комар вже носа не підточить,
Комусь ми старомодні і нудні,
У вірності своїй пливем охоче...
Звеличує кохання наші дні.

Хай заздрісник зубиськами скрегоче --
Цинічна підтанцьовка Сатани.
Любов справдешню живить непороччя --
Мерзота хай вискакує з штанів.

Відволіктись хоч трішечки від горя --
Подалі од "ждунів"* та яничар
В обіймах милої, озер чи моря,

Або комфортних стінах кулуар...
Послухать ніжних солов'їв-тенОрів --
Краса на попелищі - Божий дар!
___________________________
*Ждуни - перевертні, ті, котрі очікують приходу Московії.

ХІV

Краса на попелищі - Божий дар!
Далеко не бенкет під час чуми це.
Торішнє листя спалює травняр*
Щоб знову стали луки пишнолиці.

Немовби чародійний той відвар,
Що принесла у дзьобику жар-птиця,
Таке й кохання - вогнеперукар --
З бабусі стала - квітка-молодиця.

Дивуюся, ну як той Чорнобог
Тим пагонам душевним дозволяє
Піднятися? А де ж переполох?!

Хто уперіщить підлості нагаєм?
Ярилові програє злий молох...
Цілує смерть північна зелень гаю.
_____________________________
*Травняр - той, що доглядає за луками. Авторський неологізм.

МАГІСТРАЛ

Цілує смерть північна зелень гаю...
Народ немов приречений, либонь.
Війна в могили кращих діток бгає,
А Чорнобог сміється між долонь.

Зазнав уже бомбардувань Ізраель,
І схід близький охоплює вогонь,
Зоря кривава небо огортає,
Сивіє світ від горя біля скронь.

Співаю я про битви неохоче,
Хай випускають кон'юнктури пар
Прудкі легкого хліба поторочі...

Чи воїни, хто у боях, як цар!
А нам комар вже носа не підточить,
Краса на попелищі - Божий дар!

17 травня - 9 червня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Святині зруйновані житимуть в наших серцях,
Неторкано-чистими лишаться розум і віра.
Лиш праведний гнів не засліплює око борця,
Лиш ненависть щира несхибно приборкує звіра.

Настала хвилина, коли не вбачається гріх
У тім, щоб у Бога просити для ворога кари.
Допоки гартується воля і біль не затих,
Не мають найменшого шансу химерні почвари.

Хай сумніви зміями все ж закрадаються в душу,
Хай темінь іще нависає й поширює жах,
Та світло куватиме зброю з найменших окрушин,

Бо правду не може завжди заступати олжа.
І Всесвіт, що нам видавався сліпим і байдужим,
Породжує постать, що впевнено гострить ножа.

2023

І

Імла водою заливає жар,
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.

Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
Володарка стає од болю мідна.

Вода, вогонь, повітря і земля --
Це - хаосу чотири назви істин
Є п'ята, що печалить, звеселя...

Вона - КОХАННЯ -- зветься -- ПРОМЕНИСТЕ,
Як Бог, світ весь наповнює здаля,
Розсипавши іскрини, мов намисто.
___________________________
*Волосожар - Народна назва групи зірок (плеяди), розташованої в сузір'ї Тельця. Походження назви пов'язане з українським Богом Волосом (Велесом), покровителем митців і поетів, а також тваринного світу, як символу достатку. В Україні та в інших народів здавна служить для визначення нічного часу й для орієнтування на суші й на морі в зоряну ніч.

ІІ

Розсипавши іскрини, мов намисто,
Стихія ця любові скрізь живе --
Поміж природи, у селі та місті,
Викрешує навкруг життя нове.

Ув Антарктиді з ревом ачи свистом
Пінгвін та й котик теж подругу зве.
Голубить вітер землю кам'янисту,
Проміння - воду шалом одкровень.

Лиш люди можуть бруду намісити --
Перетворить кохання на товар,
Таке витворюють пекельні діти...

Я мрію про кімнату, де янтар*
Обох очистить, щоб в обіймах мліти --
Вітає нас ошатний будуар.
____________________________
*Янтар - бурштин.


ІІІ

Вітає нас ошатний будуар,
Під балдахіном вишукане ложе.
Кохання то сяйний аксесуар,
В раю уже ніхто не потривожить.

Ледь шурхотить рука, як ягуар,
Крадеться тайкома, бо порух кожен
Пом'якшуючи, пестить. Так владар
Тче солод любощів непереможний.

Потуги є ту радість очорнить,
Минуле, мов болотисько драглисте,
Силкується занурити у гидь...

Та оберіг наш - почуття пречисте,
І навіть ця оселя, що п'янить,
Де піниться шампанське вогневисте.

ІV

Де піниться шампанське вогневисте,
Там розливається чуттєвий шал --
Спалахує, буває, жаром твіста,
Чи вальсом плавним оповиє бал.

Жага нас підіймає понад містом,
Ці насолоди хвилі - цілий шквал --
Звивається у небесах імлистих,
Аж забирає вже обох астрал...

Не вірю досі - чаша горя зникла?!
Або чигає, ніби той корсар,
Неначе моровиця на Перікла*

Моя Аспасіє**, я - золотар,
В єство - твій розум ще й краса проникли,
І золото душі - ясний нектар.
_________________________
*Перікл ( 494 чи 495 до н. е. — 429 до н. е.) - успішний грецький правитель, який помер від моровиці.
**Аспасія - дружина Перікла, найінтелектуальніша жінка Греції, яка підкорювала чоловіків не тільки розумом, але й красою.

V

І золото душі - ясний нектар,
Твоя турбота - дивовижно чула.
Це - допомога, лікарський узвар,
Що аурою щастя огорнули.

Аристократка з ложі бенуар
Відкинула важке своє минуле.
Як в опері, котру створив Легар,
Про мене тихо мріючи, зітхнула.

Просте, нехитре маєш ти також -
Безпосередність істинну артиста...
А доброту! Вона й поміж вельмож

Ой, рідкісна, мов одкровення чисте...
Його -- тамуючи нервову дрож --
Ллємо, немов народу -- бандуристи.

VІ

Ллємо, немов народу - бандуристи,
Коштовності прекрасні наших душ --
Де справедливість, то -- основа змісту...
Панує правда і краса довкруж,

Там нагорода - відповідно хисту
За працю чесну, праведну свою ж,
Пісенна лірика така барвиста --
Лиш трішечки єство ясне напруж.

О ти, моїх наївностей епоха --
Давно у ній панує вже гендляр,
Який умить із тебе зробить лоха...

Не понесем чесноти на базар --
Допоки щастя струменить хоч трохи
В обидва серця без обридлих чвар.

VІІ

В обидва серця без обридлих чвар,
Прийшли, здається, вже спокійні будні.
Та тче і далі сонячний ниткар
Одежу почуттів неперебутніх.

Хай з часом не така вона дзвінка --
Тони спокійніші, мов гра на лютні.
Все в'ється лагідно, аж сопілкар
Теж про любов співає незабутню.

А показушні цьоми із метро --
П'янючий вир засмоктувань м'ясистих,
Через який просвічує нутро...

О стриманість бузкова аметиста!
Кохання справжнього ти ллєш добро --
У самозабуття бокали чисті.

VІІІ

У самозабуття бокали чисті
Напій налий нам, доле, вогняний --
Нехай те шумовиння голосисте --
Цвітінням вічноюної весни,

Ще й музикою дивною флейтиста
Вив'язує ту сонцебризну нить,
Сяйним кохання хмелем шовковистим
Обох літами довгими п'янить.

А хтось же люто заздрить, певно, бачиш?
Аж піна з рота цвіркає густа --
Любов чиясь пече йому добряче...

Яриле, захист, Боже наш, постав
На почуття справдешні і гарячі!
Хай світ занапащає підла мста.

ІХ

Хай світ занапащає підла мста,
Життя стає нестерпним до знемоги,
Ненависть у війну перероста,
Рай робить пеклом -- царством Чорнобога.

Всі кольори ковтнула чорнота,
Мов хто зап'яв довкола все пологом.
Ген чорний ворон високо зліта
І каркає, як повелитель строгий.

Та сонця меч розвіює дурман
Жага краси, любові воскресає,
Вертаючи буттю здоровий стан...

Йдуть за руїною часи розмаю,
Бо лють, яку скрізь висіяв тиран --
Сама себе жорстокістю карає.

Х

Сама себе жорстокістю карає
Тюрма народів - дика ця Моксель*.
Бо кровожерних круків чорну зграю
Ракетна не врятує карусель.

На світ весь білий світлий неокраїй
За тисячі зруйнованих осель,
Людей убитих.. Карму заробляє
Жахну Москва. У пекло йде тунель.

Дай сонця, весно. Хай ясні пенати
Воно заллє. Живильна теплота
Зігріє серце мужнього солдата

Листом коханої. Душа свята
Зрадіє і згадає, як дівчати
Дарують солод ніжності вуста.
______________________________
*«Країна Моксель, або Московія» — роман-дослідження Володимира Білінського на історичну тематику в трьох томах, де на основі російських та закордонних історичних джерел автор спростовує офіційну версію історії Росії, згідно з якою Київська Русь — колиска трьох слов'янських народів, висуваючи натомість твердження, що походження російської нації пов'язане не зі слов'янами, а з угро-фінськими та тюркськими народами.

ХІ

Дарують солод ніжності вуста,
Розлука родить сум тяжкий за ними.
Моя кохана, люба, золота,
Так відчуваю подих твій незримо.

Коли життя набридла суєта,
Од нього душу заховать раниму --
В твоїх обіймах лебедем я став --
Весь почуттями гріюся святими.

Не омине холодний негатив
Буденщину оту нудну, безкраю,
О як нудьгу скоріше перейти...

Та щастя у буття таки вертає
Епоха ніжності і доброти --
Ті пестощі бурхливі дивограю.

ХІІ

Ті пестощі бурхливі дивограю
Розгойдують кохання осяйне.
Нехай воно до смерті обіймає,
І вітер щастя на обох жене.

Отам далеко десь за виднокраєм
Злились два силуети ув одне.
Бог Лель так ранок наш благословляє,
Леліяння жагою весь війне.

Твоє всесилля подолає війни,
Любове, ти звалила вже Рейхстаг,
Кремля майбутнє також безнадійне...

У воїнів добра - висока мста --
Оця таємна зброя чародійна --
Їх не здолать, хоч морок нароста.

ХІІІ

Їх не здолать, хоч морок нароста,
Здається, що немає перспективи,
І замість міст постануть болотА,
Недобитки вкраїнців нещасливі

Понуро розбредуться по світах,
Оратимуть сухі чужинські ниви...
А тут надовго запанують: жах,
Сумні світанки у туманах сивих.

О душе, на хвилину стрепенись,
Ще буде переможного врожаю,
Любов осяє нас усіх колись...

Я вірю: ненадовго роздирає
Та сарана мою стражденну вись,
Цілує смерть північна зелень гаю...

ХІV

Цілує смерть північна зелень гаю...
Пожежа, тля країну нашу їсть.
Аж серце в попелі отім згоряє,
Допоки не почує добру вість.

Бо формула відома -- хата скраю,
Ні, неприйнятна. Тільки лють чи злість --
У них із головою поринаєш,
Хоч розум каже: "Досить! Зупинись!"

Лише любов, це почуття шляхетне --
Нас вирятовує, коли зашквар
Емоцій. Вибухаємо, як Етна...

Неконтрольовані, немов школяр.
Та відсіч необхідна. Зло - конкретне --
Імла водою заливає жар.

МАГІСТРАЛ

Імла водою заливає жар
Розсипавши іскрини, мов намисто,
Вітає нас ошатний будуар,
Де піниться шампанське вогневисте,

І золото душі - ясний нектар,
Ллємо, немов народу - бандуристи,
В обидва серця без обридлих чвар,
У самозабуття бокали чисті.

Хай світ занапащає підла мста,
Сама себе жорстокістю карає.
Дарують солод ніжності вуста,

Ті пестощі бурхливі дивограю,
Їх не здолать, хоч морок нароста,
Цілує смерть північна зелень гаю...

11.04.- 13.-5.7532 рю (Від Трипілля) (2024)