Сірі очі – небо хмарне.
Темні ночі – щастя марне.
Ніжний дотик – ласка тиха.
Сірий котик – мурка стиха.
Теплі губи – жар кохання.
Море згуби – мить остання.
І для нього я лиш жертва,
після цього я знов мертва.
Будні знову, сірі дні,
ніжну мову схова на дні.
На дні моря, серця дні.
На дні горя, в глибині.

Мої очі – синиці лякливі,
і мій погляд незмірно легкий,
я ховаю душу у зливі,
у місті де кожен німий.

Сірі вулиці марять тихо,
марять полумям почуттів,
а я хочу вчинити лихо,
залишити без себе батьків.

Мені важко ходити, стояти,
в мене сили уже нема.
А колись, я могла співати,
а тепер, убиває зима.

І нікого мені винити,
вся вина до краплв моя.
Я б могла ще трохи пожити,
та зносилась моя збруя.

Я беззахисна перед світом,
я оголена, я ніхто.
Я б хотіла залишитись з літом,
потонути в твоєму пальто.

Я тобі даруватиму квіти,
я до тебе прийду у снах.
Я не дам без мене радіти,
я залишусь на твоїх вустах.

Нерозіслані дні
Нерозісланіі дні
спочивають на дні,
залишилось проставити дати.

Ми з тобою сумні,
ми з тобою одні,
я готова тобі все віддати.
Колихаються сни
від відлуння весни,
моє серце так прагне кохати.

За вікном не весна,
я без тебе – одна,
буду вірно тебе я чекати.

Забуваю про все,
час мене знов несе,
я буду у місті блукати.

Я чекаю тебе,
я кохаю тебе,
я не знаю що ще написати.

За щось не скоєне,
тобою скоєне,
чи мною скоєне –
Молись!

Ми оба воїни,
любові воїни,
беззбройні воїни –
Борись!

З кохання скроєні,
в кайдани сковані,
бажанням сковані
Колись!

Ми оба воїни,
і нами скоєне,
з кохання скроєне,
жило колись.

Ну ж, спробуй, зазирни в свою зневіру,
Пірни, занурся, випий, як води,
До краю, до кінця її пройди,
Крутися дзигою в стрімкому вирі,
Шурупом вкрукчуйся, як в стовбур граба,
Твої рамена й ребра - мов різьба.
Від соку тіло липне.Розрубай
Сокирою знавіру. Клешні краба -
ці руки. Може, віти, може, крила.
Розправ їх, вирви з виру, з глибини,
Із прірви вирви, вітром обгорни
Ці крила, що з хітину. Хвилі брили
Хирітимуть поволі, опадуть -
На саме дно сумного листопаду,
Все одно нема їм плину,
Як дубам дуплистим
немає неба, лиш земля сама,
немає лету, вирію нема.

смітник...бляшанки....скло розбите...
я йду в болото,кров'ю залите..
здається "тихо...лиш шепіт мертвих снів",
та це лиш гра забутих хворих слів...

я вся тремчу під атомним вогнем,
що ріже навпіл ніч і день мечем,
мій мозок мучить спрага від цих кислотних мрій,
уражена вже струмом я бачу напис "стій"...

я піднімаю очі-лиш дюйми над землею
і бачу там сигари, пакетики від клею,
я піднімаюсь вище-і бачу живі трупи,
що зібрані від горя у мертві чорні купи..

там вже нема дитинства...думки в дітей дорослі,
дитячі ніжні руки у зморшках всі .... зарослі....
не ставши ще на ноги, вони зустріли смерть,
від поля мрій дитячих лишилась тільки чверть...

повіки їх ховають в очах безумний страх,
на дошці гри у шахи вже хтось поставив шах,
тепер вони в кайданах, що їх тримає кат,
вони лише чекають, щоб хтось поставив мат....

під насипом каміння сидить дівча забуте,
в руках тримає ляльку украдену від трупа...
і раз за разом чути,як хрускає життя...
сьогодні це лиш лялька...а завтра вже вона.....

серед відходів міста блукає тінь дитяча,
в кишені в неї шприц..і лиш рука тремтяча
ховає сором в вені, в якій тече отрута
.....на землю впала голка....ще мокра і зігнута...

я йду мов привид..без слів.без шуму...по кістках
ще чути голос болю в затемнених кутках...
я пальцями здираю цей чорний напис "стій",
лиш це їх відділяло від їх забутих мрій..

і через кілька років я знов біжу до них,
вже голос не лунає...і біль, здається, стих...
я піднімаю очі-безмежний чорний схил...
а опустивши очі,я бачу ряд могил...

без жодного сліду я йду по піску,
без жодного звуку чую пісню гірку,
я бачу лиш пальці,що ховають в долоні
безпомічну жертву в материнському лоні....

між труною й колискою-павутиння надії
й заковані в мури "безмежні" надії,
що гинуть від лібідо маси людей
під тиском задухи закритих дверей...

мої вени стали притулком для крові,
поглинутій раком у тебе в полоні,
що прагне втекти від забутих думок,
що тягнуть мене в мертвочорний куток...

моє серце-голе поле розбитих ілюзій,
що жило лиш хаосом жорстоких дифузій,
що пило до дна свою смерть наче долю,
що бігло щосили від нестерпного болю...

знесилене тіло мого хворого страху
страждає і стогне серед попилу й праху,
чи шукає він жертву, чи шукає він тло,
на якому б посіяв гріховне зерно???

останній подих назустріч смерті...
останні фрази давно вже стерті...
останній біль давно вже стих...
світ жив без тебе...і ти без них....

Пройдені дороги залишаються загадкою.
Ми не в змозі зрозуміти зміст цих речей.
Ми думаємо, що вчимося, а насправді –
Знову помиляємось.
Віра в себе зміцнюється з кожним днем,
А бажання щось робити згасає.
Сірість будинків надихає лише на мовчання.
У далеких очах мліє ще вогник життя.
Ти спіймаєш мене напівдорозі до вічного обрію.
Тихий стогін очей спалить душу
до сивого попелу,
Обкраде, забере, перекине усе вгору дном.
Я не хочу шукати, чекати і кланятись.
Але хочу любити і дощ запашний пити знов.

Я обожнюю миті, коли ти
наділяєш фортепіано душею,
змушуєш промовляти сумом
і радістю, співати,
сміятись, ридати, волати
на повен голос... А потім,
зненацька, стихати.
Я спостерігаю за танцем
Непосидючих тіней
і просто мовчу.
Не можу говорити, коли
так голосно промовляють
душі: твоя, моя і фортепіано...
Навіть думати не можу,
коли музика тут владарює.
Сиджу поруч
і відчуваю, як своїми
ніжними пальцями ти зцілюєш
оці старенькі, чорно-білі клавіші
і мою юну, біло-чорну душу.

Якщо ти наважишся знайти
те, що вже давно шукаєш,
то натрапиш на мене.

Я просто сидітиму
на одній із зупинок
цього великого міста і
чекатиму на своє
маршрутне таксі,
розмовляючи із вітром,
про запах весняного
повітря.

Ти підійдеш і запитаєш
про щось зовсім неважливе.
І ми усміхнемось
один одному.

Потім „дванадцятка”
повезе мене від тебе
геть.

А ти так і стоятимеш,
намагаючись второпати,
що ж трапилось.
Або могло б...

Ти просто відчуєш,
що у серці з’явилась
тріщинка.

Не хвилюйся, то я
відламала половину
свого серця і
віддала тобі, забравши
половину твого
натомість.

І ще одне: завтра
я буду тут знову.

Осінь, 2004.
Ми всі зросли тієї осені, подорослішали, розгорнулись.
А насправді – просто зірвалися.
Несила уже було терпіти оту всю гидоту.
Держава, мов риба, прогнила від голови.
І кожен відчував на собі неприємний запах.
Та було ще дещо: не могли більше слухати брехню,
Коритися „несвіжій” владі.
Так, ми тоді перемогли, зросли, до того ж.
Тепер у кожного безхребетного з’явився стержень,
Та такий твердий, що не зігнути, зламати хіба.
Але він не піддався – сам трощив усе.
І це було по-справжньому прекрасно.
Так, тієї осені ми усі зросли.

Над моїм великим містом
небо сьогодні, наче надуте.
Ми теж такі буваємо,
коли виплачемось, як слід.
За вікном прогулюються
мляві весняні сніжинки.
Так дивно: вони ж не чують
музики, а рухаються у такт.
Такт у них, зрештою, теж свій,
так ніби не вони
прислухаються до музики,
а вона до – них.
Їхній танець настільки
плавний та гнучкий,
що й мелодію підібрати важко.
Хіба найвишуканішу.
Я підібрала джаз.
Даяна Кролл, „Let’s fall in love”…
І пекучі сніжинки за вікном,
неначе застиглі сльози неба.
Заплакане холодне небо.
Ми такі схожі.
Цілу зиму плакати і обпікатися
замерзлими слізьми.
Це так дивно.
І гаряче.
І гарно.

Сьогодні ти отримав професійні знання
а на додачу диплом кольору комунізму
та ти все одно продовжуєш плакати
сьогодні тобі сказали змінити прізвище
рубенштайн
вассерман
щось схоже на це
просто в твоєму капіталістичному мозку не лишилось
ані крихти сьогоднішньої ночі
ані крихти вчорашнього ранку
ані напрямку до відвертості
навіть неоромантики
навіть готи тебе розуміють
їм приписано розуміти всіх
навіть метеликів та бджіл
переважно нічних
хтось скаже що бджоли не живуть вночі
а ти якось вийди о третій ночі
викинувши всі свої кольорові папери
та присмак нового громадянства
і тобі відкриється
щось
з ароматом дитячого крему
котрим тебе мазали
в ночі твого безпам”ятства
що нагадували ночі партизанського голоду
і все таки несли радість
у кількості спалених газет
і підірваних мостів
що ти й сам втратив рахунок
запаленим настільним лампмам у її теплих
як ранкова яєшня очах

Надмірне вживання алкоголю несе в собі
як не дивно
певну економічну стабільність
адже працюєш не маєш грошей
коли п”єш теж немає грошей але забиваєш на роботу
надприбуток
і навіть коли ти не віриш у свої крила
тому що вони настільки прозорі
щоб їх побачити
дитина підіймає недопалок
що є надією в чистому її вигляді
та глибокому її розумінні
надією на неперевершеність наших
спортивних досягнень
добудову
нової гілки метро
продовження омріяних снів
адже абонемент на ваші сни не скінчився
він працює в тобі разом із телевізором
допоки із телевізором
а коли в твоєму волоссі плутаються трубочки від коктейлів
ти дивишся в калюжу і бачиш напис монортсаг
летиш туди недбало вікидаючи шалика
за спину
розправивши свої прозорі крила
котрі можна розгледіти лише в калюжі
за умови гідного фінансування
офтальмології та фармації
за умови вільного пересування
блокованими вулицями Києва
за умови гідних інвестицій
в Київський Лікерогорілчаний.

Прекрасні пахощі твого тіла
Пливли кімнатою, здіймали крила
В”їдались в мозок
У вірші й прозу
З”їдали все чого ти хотіла.

Збирала трави, робила мазі
Татуювалася на засмазі
Топила горе
Не в синім морі
Не в алкоголі, а в унітазі.

Не працювала, бо не хотіла
Бо мала просто перфектне тіло
Але для світу
Потрібно мито
Це просто клімакс, і ти безсила

Сиджу і дивлюсь в глибінь ночі,
У щось далеке, в невідоме,
Сиджу і думаю, де зараз є ті очі,
Що так ласкаво показали мені світ...

На дворі темно... Безліч ліхтарів...
Та к і в душі у мене все горить,
Та лиш не вистачає сонця і вітрів,
Без них – життя під існування косить.

Любов була для мене наче сонце,
А наші вчинки – як вітри,
Страшнющі бурі призвело колись це,
Та ось тепер я вже сама серед пустої ночі...

Заснуло сонце, вітри для мене вже байдужі,
Та все ж посеред темряви горить,
Горить і тліє ще іскриночка, частинка
Того кохання, пам’ять тих очей.

Не по торговым странствуя делам,
разбрасывая по чужим углам
свой жалкий хлам,
однажды поутру
с тяжелым привкусом во рту
я на берег сошел в чужом порту.

Была зима.
Зернистый снег сек щеку, но земля
была черна для белого зерна.
Хрипел ревун во всю дурную мочь.
Еще в парадных столбенела ночь.
Я двинул прочь.

О, города земли в рассветный час!
Гостиницы мертвы. Недвижность чаш,
незрячесть глаз
слепых богинь.
Сквозь вас пройти немудрено нагим,
пока не грянул государства гимн.

Густой туман
листал кварталы, как толстой роман.
Тяжелым льдом обложенный Лиман,
как смолкнувший язык материка,
серел, и, точно пятна потолка,
шли облака.

И по восставшей в свой кошмарный рост
той лестнице, как тот матрос,
как тот мальпост,
наверх, скребя
ногтем перила, скулы серебря
слезой, как рыба, я втащил себя.

Один как перст,
как в ступе зимнего пространства пест,
там стыл апостол перемены мест
спиной к отчизне и лицом к тому,
в чью так и не случилось бахрому
шагнуть ему.

Из чугуна
он был изваян, точно пахана
движений голос произнес: "Хана
перемещеньям!" -- и с того конца
земли поддакнули звон бубенца
с куском свинца.

Податливая внешне даль,
творя пред ним свою горизонталь,
во мгле синела, обнажая сталь.
И ощутил я, как сапог -- дресва,
как марширующий раз-два,
тоску родства.

Поди, и он
здесь подставлял скулу под аквилон,
прикидывая, как убраться вон,
в такую же -- кто знает -- рань,
и тоже чувствовал, что дело дрянь,
куда ни глянь.

И он, видать,
здесь ждал того, чего нельзя не ждать
от жизни: воли. Эту благодать,
волнам доступную, бог русских нив
сокрыл от нас, всем прочим осенив,
зане -- ревнив.

Грек на фелюке уходил в Пирей
порожняком. И стайка упырей
вываливалась из срамных дверей,
как черный пар,
на выученный наизусть бульвар.
И я там был, и я там в снег блевал.

Наш нежный Юг,
где сердце сбрасывало прежде вьюк,
есть инструмент державы, главный звук
чей в мироздании -- не сорок сороков,
рассчитанный на череду веков,
но лязг оков.

И отлит был
из их отходов тот, кто не уплыл,
тот, чей, давясь, проговорил
"Прощай, свободная стихия" рот,
чтоб раствориться навсегда в тюрьме широт,
где нет ворот.

Нет в нашем грустном языке строки
отчаянней и больше вопреки
себе написанной, и после от руки
сто лет копируемой. Так набегает на
пляж в Ланжероне за волной волна,
земле верна.

1969(?), 70(?)

X
Император

Атлет-легионер в блестящих латах,
несущий стражу возле белой двери,
из-за которой слышится журчанье,
глядит в окно на проходящих женщин.
Ему, торчащему здесь битый час,
уже казаться начинает, будто
не разные красавицы внизу
проходят мимо, но одна и та же.

Большая золотая буква М,
украсившая дверь, по сути дела,
лишь прописная по сравненью с той,
огромной и пунцовой от натуги,
согнувшейся за дверью над проточной
водою, дабы рассмотреть во всех
подробностях свое отображенье.

В конце концов, проточная вода
ничуть не хуже скульпторов, все царство
изображеньем этим наводнивших.

Прозрачная, журчащая струя.
Огромный, перевернутый Верзувий, [57]
над ней нависнув, медлит с изверженьем.

Все вообще теперь идет со скрипом.
Империя похожа на трирему
в канале, для триремы слишком узком.
Гребцы колотят веслами по суше,
и камни сильно обдирают борт.
Нет, не сказать, чтоб мы совсем застряли!
Движенье есть, движенье происходит.
Мы все-таки плывем. И нас никто
не обгоняет. Но, увы, как мало
похоже это на былую скорость!
И как тут не вздохнешь о временах,
когда все шло довольно гладко.
Гладко.

XI
Светильник гаснет, и фитиль чадит
уже в потемках. Тоненькая струйка
всплывает к потолку, чья белизна
в кромешном мраке в первую минуту
согласна на любую форму света.
Пусть даже копоть.
За окном всю ночь
в неполотом саду шумит тяжелый
азийский ливень. Но рассудок — сух.
Настолько сух, что, будучи охвачен
холодным бледным пламенем объятья,
воспламеняешься быстрей, чем лист
бумаги или старый хворост.

Но потолок не видит этой вспышки.

Ни копоти, ни пепла по себе
не оставляя, человек выходит
в сырую темень и бредет к калитке.
Но серебристый голос козодоя
велит ему вернуться. Под дождем
он, повинуясь, снова входит в кухню
и, снявши пояс, высыпает на
железный стол оставшиеся драхмы.
Затем выходит.
Птица не кричит.

XII
Задумав перейти границу, грек
достал вместительный мешок и после
в кварталах возле рынка изловил
двенадцать кошек (почерней) и с этим
скребущимся, мяукающим грузом
он прибыл ночью в пограничный лес.

Луна светила, как она всегда
в июле светит. Псы сторожевые,
конечно, заливали все ущелье
тоскливым лаем: кошки перестали
в мешке скандалить и почти притихли.
И грек промолвил тихо: "В добрый час.

Афина, не оставь меня. Ступай
передо мной", — а про себя добавил:
"На эту часть границы я кладу
всего шесть кошек. Ни одною больше".
Собака не взберется на сосну.
Что до солдат — солдаты суеверны.

Все вышло лучшим образом. Луна,
собаки, кошки, суеверье, сосны -
весь механизм сработал. Он взобрался
на перевал. Но в миг, когда уже
одной ногой стоял в другой державе,
он обнаружил то, что упустил:

оборотившись, он увидел море.

Оно лежало далеко внизу.
В отличье от животных, человек
уйти способен от того, что любит
(чтоб только отличиться от животных!)
Но, как слюна собачья, выдают
его животную природу слезы:«О, Талласса!..»

Но в этом скверном мире
нельзя торчать так долго на виду,
на перевале, в лунном свете, если
не хочешь стать мишенью. Вскинув ношу,
он осторожно стал спускаться вниз,
в глубь континента; и вставал навстречу

еловый гребень вместо горизонта.

1970

Примітки автора (Бродс.):
Переклад назви: ПІСЛЯ НАШОЇ ЕРИ.
Діоскури - Кастор і Поллукс (Кастор і Полідевк),
в грецькій міфології символи нерозривної дружби.
Лемнос - острів серед Егейського моря, служив і
служить місцем заслання.
Верзувій - із слав'янського "верзати".
Таласса - море (грец.)

VII
Башня

Прохладный полдень.
Теряющийся где-то в облаках
железный шпиль муниципальной башни
является в одно и то же время
громоотводом, маяком и местом
подъема государственного флага.
Внутри же — размещается тюрьма.

Подсчитано когда-то, что обычно -
в сатрапиях, во время фараонов,
у мусульман, в эпоху христианства -
сидело иль бывало казнено
примерно шесть процентов населенья.
Поэтому еще сто лет назад
дед нынешнего цезаря задумал
реформу правосудья. Отменив
безнравственный обычай смертной казни,
он с помощью особого закона
те шесть процентов сократил до двух,
обязанных сидеть в тюрьме, конечно,
пожизненно. Не важно, совершил ли
ты преступленье или невиновен;
закон, по сути дела, как налог.
Тогда-то и воздвигли эту Башню.

Слепящий блеск хромированной стали.
На сорок третьем этаже пастух,
лицо просунув сквозь иллюминатор,
свою улыбку посылает вниз
пришедшей навестить его собаке.

VIII
Фонтан, изображающий дельфина
в открытом море, совершенно сух.
Вполне понятно: каменная рыба
способна обойтись и без воды,
как та — без рыбы, сделанной из камня.
Таков вердикт третейского суда.
Чьи приговоры отличает сухость.

Под белой колоннадою дворца
на мраморных ступеньках кучка смуглых
вождей в измятых пестрых балахонах
ждет появленья своего царя,
как брошенный на скатерти букет -
заполненной водой стеклянной вазы.

Царь появляется. Вожди встают
и потрясают копьями. Улыбки,
объятья, поцелуи. Царь слегка
смущен; но вот удобство смуглой кожи:
на ней не так видны кровоподтеки.

Бродяга-грек зовет к себе мальца.
«О чем они болтают?» — «Кто, вот эти?»
«Ага». — «Благодарят его». — «За что?»
Мальчишка поднимает ясный взгляд:
«За новые законы против нищих».

IX
Зверинец

Решетка, отделяющая льва
от публики, в чугунном варианте
воспроизводит путаницу джунглей.

Мох. Капли металлической росы.
Лиана, оплетающая лотос.

Природа имитируется с той
любовью, на которую способен
лишь человек, которому не все
равно, где заблудиться: в чаще или
в пустыне.

IV
Сухая послепраздничная ночь.
Флаг в подворотне, схожий с конской мордой,
жует губами воздух. Лабиринт
пустынных улиц залит лунным светом:
чудовище, должно быть, крепко спит.

Чем дальше от дворца, тем меньше статуй
и луж. С фасадов исчезает лепка.
И если дверь выходит на балкон,
она закрыта. Видимо, и здесь
ночной покой спасают только стены.
Звук собственных шагов вполне зловещ
и в то же время беззащитен; воздух
уже пронизан рыбою: дома
кончаются.
Но лунная дорога
струится дальше. Черная фелукка
ее пересекает, словно кошка,
и растворяется во тьме, дав знак,
что дальше, собственно, идти не стоит.

V
В расклеенном на уличных щитах
«Послании к властителям» известный,
известный местный кифаред, кипя
негодованьем, смело выступает
с призывом Императора убрать
(на следующей строчке) с медных денег.

Толпа жестикулирует. Юнцы,
седые старцы, зрелые мужчины
и знающие грамоте гетеры
единогласно утверждают, что
«такого прежде не было» — при этом
не уточняя, именно чего
«такого»: мужества или холуйства.

Поэзия, должно быть, состоит
в отсутствии отчетливой границы.

Невероятно синий горизонт.
Шуршание прибоя. Растянувшись,
как ящерица в марте, на сухом
горячем камне, голый человек
лущит ворованный миндаль. Поодаль
два скованных между собой раба,
собравшиеся, видно, искупаться,
смеясь, друг другу помогают снять
свое тряпье.
Невероятно жарко;
и грек сползает с камня, закатив
глаза, как две серебряные драхмы
с изображеньем новых Диоскуров. [55]


VI
Прекрасная акустика! Строитель
недаром вшей кормил семнадцать лет
на Лемносе [56]. Акустика прекрасна.

День тоже восхитителен. Толпа,
отлившаяся в форму стадиона,
застыв и затаив дыханье, внемлет

той ругани, которой два бойца
друг друга осыпают на арене,
чтоб, распалясь, схватиться за мечи.

Цель состязанья вовсе не в убийстве,
но в справедливой и логичной смерти.
Законы драмы переходят в спорт.

Акустика прекрасна. На трибунах
одни мужчины. Солнце золотит
кудлатых львов правительственной ложи.
Весь стадион — одно большое ухо.

«Ты падаль!» — «Сам ты падаль». — «Мразь и падаль!»
И тут Наместник, чье лицо подобно
гноящемуся вымени, смеется.

І
«Империя — страна для дураков».
Движенье перекрыто по причине
приезда Императора. Толпа
теснит легионеров, песни, крики;
но паланкин закрыт. Объект любви
не хочет быть объектом любопытства.

В пустой кофейне позади дворца
бродяга-грек с небритым инвалидом
играют в домино. На скатертях
лежат отбросы уличного света,
и отголоски ликованья мирно
шевелят шторы. Проигравший грек
считает драхмы; победитель просит
яйцо вкрутую и щепотку соли.

В просторной спальне старый откупщик
рассказывает молодой гетере,
что видел Императора. Гетера
не верит и хохочет. Таковы
прелюдии у них к любовным играм.

II
Дворец

Изваянные в мраморе сатир
и нимфа смотрят в глубину бассейна,
чья гладь покрыта лепестками роз.
Наместник, босиком, собственноручно
кровавит морду местному царю
за трех голубок, угоревших в тесте
(в момент разделки пирога взлетевших,
но тотчас же попадавших на стол).
Испорчен праздник, если не карьера.
Царь молча извивается на мокром
полу под мощным, жилистым коленом
Наместника. Благоуханье роз
туманит стены. Слуги безучастно
глядят перед собой, как изваянья.
Но в гладком камне отраженья нет.

В неверном свете северной луны,
свернувшись у трубы дворцовой кухни,
бродяга-грек в обнимку с кошкой смотрят,
как два раба выносят из дверей
труп повара, завернутый в рогожу,
и медленно спускаются к реке.
Шуршит щебенка.
Человек на крыше
старается зажать кошачью пасть.

III
Покинутый мальчишкой брадобрей
глядится молча в зеркало — должно быть,
грустя о нем и начисто забыв
намыленную голову клиента.
«Наверно, мальчик больше не вернется».
Тем временем клиент спокойно дремлет
и видит чисто греческие сны:
с богами, с кифаредами, с борьбой
в гимнасиях, где острый запах пота
щекочет ноздри.
Снявшись с потолка,
большая муха, сделав круг, садится
на белую намыленную щеку
заснувшего и, утопая в пене,
как бедные пельтасты Ксенофонта
в снегах армянских, медленно ползет
через провалы, выступы, ущелья
к вершине и, минуя жерло рта,
взобраться норовит на кончик носа.

Грек открывает страшный черный глаз,
и муха, взвыв от ужаса, взлетает.

Не надо обо мне. Не надо ни о ком.
Заботься о себе, о всаднице матраца.
Я был не лишним ртом, но лишним языком,
подспудным грызуном словарного запаса.

Теперь в твоих глазах амбарного кота,
хранившего зерно от порчи и урона,
читается печаль, дремавшая тогда,
когда за мной гналась секира фараона.

С чего бы это вдруг? Серебряный висок?
Оскомина во рту от сладостей восточных?
Потусторонний звук? Но то шуршит песок,
пустыни талисман, в моих часах песочных.

Помол его жесток, крупицы — тяжелы,
и кости в нем белей, чем просто перемыты.
Но лучше грызть его, чем губы от жары
облизывать в тени осевшей пирамиды.

1994

Не має виправдання моїм вчинкам,
Я кожен раз втікаю коли важко.
А він там піддає усе причинам,
Ти ж просто не змогла,
Тобі чогось забракло:
Відваги, мужності, терпіння.
Ти знаєш й так, що завтра буде складно
Із совістю своєю розбиратись.
В руках й ногах не має більше правди
Із кожним днем все керувати ними важче.
Ти йдеш туди! куди?
А серцем тягнешся до нього
І перед Богом бєш себе у груди:
У нас все буде добре,
Тільки б у тебе
Повиростали крила за спиною.
Але тих крил нема й ніколи там не було
Тільки із серця щось моторошно загуло.
Це певно біль, це біль сурмить у сурми
І хоче, щоб її почули черстві люди.
Але вони давно всі повмирали,
Дітей своїх з собою всіх забрали.
А нас нема!
Нас просто не існує в цьому світі,
Лише дві тіні, що виблискують на світлі,
Як море, як пісок, як вітер вільні.
І волі тої їм повіки не збагнути,
Бо хочуть швидше про цей світ забути.

2003

(присвячено Мирославові Нахачу)
Дивні письменники люди,
Тяжко сказать щось при них:
Ціле життя у шуканні
Вічних висот неземних.
Хтось з них говорить у риму,
Прозу хтось інший твори́ть
Дух їх не знає упину,
В світ, між людей, він летить.
Часто нема копійчини,
Штані уже не нові,
З’їсти не знайде хвилини
Задля творіння краси.
Люди! Погляньте під ноги,
Там ось, поети лежать,
Нам припідносять чудове,
Тільки нема кому брать.
І попід тином прозаїк
У напівмертвій руці
Клаптик паперу стискає,
Скарби безцінні, святі.
Що ж їх веде до такого?
Звідки наснагу беруть?
Чо́му життям потурають?
Нащо на жертви ідуть?
Муза, о муза чудова,
Ось вам і відповідь є,
Це задля неї страждає
Серце й душа молоде.
Муза для них є у всьому:
Дереві, квітці, книжках,
Та найбезціннішим скарбом
Є їм людськая душа.
Тож їх цінуймо, любімо,
Не проходімо повз них,
Їм помагаймо в творінні
Вічних скарбів чарівних.

Ти дивишся на нас із височіні,
Спускаєш руку ти спасіння нам,
А ми, немов сліпі й німії,
Не да́єм спину знов своїм гріхам.
Багато раз ти ногу зупиняєш
Від кроку нерозумного в житті,
Ти душу нашу світлом осяваєш,
Ведеш нас, наче вівці молоді.
Усі ми сильно горді і невдячні,
Не хочем брать того, що нам даєш,
А як біда приходить – гірко плачем,
Молитви возсилаєм до небес.
Багато з нас тебе цілком не знають
І ходять у безмежній темноті,
Вони життя намарно проживають,
Вмирають – і зникають в небутті.
Врятуй же нас, о Батьку наш небесний,
Твоєю правдою нам душі освіти,
Не дай же впасти нам у гріх чудесний
І крізь життя провадь нас до мети.

Ми всі єдині, незалежні діти,
Ми линемо в життя швидкий політ,
І хай хто спробує нас в цім спинити,
Ми переможем і покращим світ.
Європа, Африка – усі ми є єдині,
Немає рас, ми – діти, світу цвіт,
Ми квітнемо заради Батьківщини,
Даруєм щастя й радість для усіх.
Ми – день прийдешній, доля всього світу,
Зростаєм, розвиваєм майбуття,
Працюємо, формуємо еліту,
Крокуєм певно в темну ніч життя.
Любіте нас, шануйте і плекайте,
Давайте тільки добрий приклад нам
Найкраще все, що маєте, віддайте,
Аби росли на славу всім вікам.

Юність крилата, пора неозора,
Світлі, чудовії дні,
Як же ви зникли, крізь хмар загубились,
Десь в світанковій імлі.
Ми всі ростемо, і час невблаганно,
Мов через пальці пісок,
Струмить у даль, невідому, жаданну,
Губиться в світі казок.
Руку несміло батьків відпускали,
Щоб перші кроки ступить,
Плани складали, у мріях літали,
Землю хотіли схопить.
Час усе змінить, вже діти дорослі,
Линуть з-під батьківських крил,
Світ не стоїть, а летить в високості,
До незбагненних світил.
Хто ж ми тут є, і чого ми тут варті,
Ви запитайте себе,
Ми є молекула, атом на карті,
Що не побачиш ніде.
Важко збагнути цей простір безмежний,
Що огортає всіх нас,
Він був до тебе, до нього й до мене,
Буде іще й після нас.
Рух – нерухомий, кінець – безкінечний,
Дивні, цікаві думки
Та не ламайте голів ви на марно,
Нам не під власні вони.
Хто зрозумів, а кому – набір речень,
Всі ці химерні рядки,
Але у них я хотів вам сказати,
Що це є всесвіт і ми.

Люди бувають різні:
Часом лагідні і злі,
Ти все життя поміж ними,
Як в непроглядній пітьмі.
Лиць зустрічаєш багато,
Посмішок, різних гримас,
Й все це летить, поспішає,
Губиться десь серед мас.
Ко́му довірити душу,
Як своє серце відкрить,
Щоб світ довкола пізнати,
І не загинути вмить?
Знаю надійний я спосіб,
Всім допоможе навкруг,
Це є банальнеє слово,
Вірний навіки мій друг.
Ціле життя ми шукаєм
Серед нічної імли
Тую підтримку, опору,
Слід провідної зорі.
Хай же сіяє, іскриться
Вогник для нас рятівний,
І крізь життя з нами піде,
Друзів небачений стрій.

Не має значення тут хто ти:
Чи українець, чи єврей,
Бо, певне, кожен з нас вливався
У поетичний апогей.
Життя бурлить і кров нуртує,
Не знає спину шви́дкий час,
Та знаю я, що порятує,
Поезія від згуби нас.
У кого серце прагне світу,
Хто душу має молоду,
Нехай ринає без вагання
В поезії швидку ходу.
Летять віки, минають роки,
Вмирає світ і воскреса.
Та не згасає й не міліє
В нас поетичная краса.
І як би доля не кидала,
На забуваймо повертать
До того першого джерельця,
Щоб душі наші напувать.

Краса первозданна Поліського краю,
Де ще я побачу такеє – не знаю.
Живуть фантастичні герої довкола,
Луна милозвучная рідная мова.
Лукаш виграва в осоці́ на сопілці,
А Мавка співає на ве́рбовій гілці.
У озері грають малі Потерчата,
Стоїть дядька Лева старенькая хата.
Гілля простягають нам сосни і буки,
Немов довжелезнії чорнії руки.
У хащах чатує оманливий блуд,
Він хоче згубити когось, певне, тут.
Я там побував, не придумати слова
Про вічну красу, що царює довкола.
Я ще повернуся у рідне, єдине,
Коханеє серцю, чудове Нечимне.

Той, хто з думками поганими йде,
Того від мене Господь відведе,
Руку на мене підняти не дасть,
Душу спасе і проще́ння подасть.
Хто на сім’ю посягає мою –
Все нанівець ізведу я йому:
В храмі поставлю жертовну свічу,
Серце любов’ю йому освічу.
Хто на Вкраїну піде з ворогів,
Зразу відчує Всевишнього гнів,
Не дасть він пропасти творінням своїм,
Осяє їх блиском спасенних огнів

Комунарів, демократів
Пережив наш на́рід,
А тепер новії ка́ти
Його оббирають.
Захопили півдержави,
Донбас вугледайний
Та й живуть у беззаконній
Країні хабарній.
Дужі шахти і заводи
До рук прихопили,
А в людей нещасних, бідних
Гордість придушили.
Схаменіться, добрі па́ни,
Пінчуки-Ахмети,
Бо проклянуть громадяни,
Піднімуть багнети,
Та й підуть з кишень злодійських
Добро вибивати
І на благо України
Його повертати.
Стане зразу все до ладу:
Буде хліб насушний,
І бензин, й солодкий цукор,
І народ могутній.

Дахи чорніються над Львовом,
Над славним містом віковим,
Стрункий димар стоїть самотній
І розвіває сизий дим.
Довкола люди, немов птахи,
До гнізд спішать з усіх-усюд,
Летять додому ночувати,
Щоб зранку вирушити в путь.
Усе біжить тут невблаганно:
Життя і швидкоплинний час,
Нема секунди, щоб поглянуть
На всю красу навколо нас.
Уже за обрій ніч сховала
Прекрасний золотавий диск,
Щоб зранку знов його явити
І осіяти нас, дрібних.
Думки мутніють, гаснуть очі,
Не видно світу за вікном,
Піддамся тихій я стихії –
Покриє душу світлий сон.

Усе завмерло тут довкола,
Не писне зрідка навіть птах,
Схилив в жалобі літ прадавню
І славну голову Личак.
Тут Каменяр могутню скелю
Лупає вже десятки літ,
Мету несе він сокровенну,
Щоб збудувати кращий світ.
Багато геніїв величних
Лягло довкола вічним сном,
Та пам’ять буде жити лю́дська,
Хоч час тече своїм русло́м.
Мужі Вкраїнської держави:
Людкевич, Крип’якевич тут,
Шашкевич, любий всім Стефаник
Й прекрасний голос – Івасюк.
Багато слів сказати можна,
Найважливіше треба знать:
Вони жили для України,
І їх повинні шанувать.

Буже могутній! Лицарю славний!
Бачивсь мені ти у сні,
Як в повноводних зелених заплавах
Творились історії дні.
Були біля тебе війська королівські
Й вогні світової війни,
Та ти не мілів,
Плив у далі імлисті,
З тобою спливали віки.
На березі твому
Летів час невпинно,
Стояли земства й городи,
А ти усе плив…
Ген, за обрій барвистий
З тобою і люди ішли.
О Буже могутній! О сину блакитний
Святої моєї землі!
Хай плинуть ті води твої променисті,
Вкраїну прославлять вони.

Стоять в задумі літ святині,
Піднявши в височінь хрести,
Вони, мов промінь наш надії,
Рятують душі на землі.
До них ішли з віків і далей
І генії, й простий народ,
Вони ріднили нас, єднали,
Давали Божих настанов.
Незрушним був цей храм Господній
В часи наруги й лихоліть,
Його минали всі стихії,
І досі він іще стоїть.
В роки відродження держави
Піднявсь із забуття наш храм,
Щоб сіять правдоньку господню
Прийдешнім людям і вікам.

Снарядів свист і залп гармати –
Жахлива музика війни,
Ми всі повинні пам’ятати:
Туди і рідні наші йшли.
Лицем стояв тут брат до брата,
Але із різних барикад
Лилася кров, ридала мати
За втрачених своїх дитят.
Одні за Україну бились,
Ім’я було ОУН УПА,
А інші Сталіну молились
За комунізм й свого вождя.
Багато жертв лягло тут марних,
Була не наша ця війна.
Заради марної ідеї
Ключами кров лилась свята.
Нехай живе у людях пам’ять
Про цих героїв і вождів,
Щоб не побачити більш лиха
Під чорним іменем війни.

(до повісті „Старий і море”)
В халупі кістлявій,
Де хвиль дужий свист,
Живе біля моря Сантьяго –
Прекрасного серця й душі чоловік,
Хоч бідний, але величавий.
Ішов він крізь долю
Як мужній моряк,
Не знав ні утрат, ні поразок,
Та все ж прийшла старість –
Залишився сам,
Спустіли ті сіті, що в славі
Тягали на берег
Десятки років
Улов всім на заздрість удалий.
Останній раз в море
Прямує старий,
Щоб славне ім’я повернути
Він марить про рибу,
Як вправно на гак
Її буде мужньо тягнути.
Всміхнулась удача,
Попалась на гак
Рибина велика і дужа,
Та все ж не піддався, на берег потяг
Трофей свій славетний так мужньо.
Упавши у хвилі прибою, старий,
Лежав, набираючись сили
Зібравшись із духом,
В халупу поповз,
Дрімав в самоті німотливій.
Та ось загорілась удачі зоря
За всі ці старання нелюдські:
Прибило до пляжу могутній кістяк,
Визнання вернулося людське.
Живе він щасливий,
Мабуть, дотепер
В безмежній імперії книг,
Бо вправно створив його
Любий всім Хем,
Славетний Америки син.

(до оповідання „Гранатовий браслет”)
Прекрасне почуття кохання:
Мінливе й вічне, як життя.
Воно – наснага і жадання,
Переживання і біда!
Так покохалися невчасно
Панянка Віра та Желтков,
Не знали, що кінець фатальний
Покриє їх палку любов.
Желтков кохав так безкорисно,
Як любить в перший раз дитя,
Та Віра це не зрозуміла –
Розбилось серце і життя.
Коли зійшов останній подих,
Коли закрилися навік
Палкії очі, що любили,
Відчула Віра тяжкий гріх.
Враз зрозуміла вона, бідна,
Що біля неї ось пройшло
Оте жіночеє кохання,
Яке її і не знайшло.
Прекрасне почуття любові,
Якщо взаємним є воно,
Але якщо один кохає –
Воно, немов гірке вино!
На те і голова нам да́на,
Щоб думать перше, ніж кохать,
Аби подібного нещастя
В житті своєму на пізнать.

Відкрита рана нашої землі
„Відомая” на всі її округи.
Ти чорна пляма у історії її,
Ти – місце, де померли люди.
Чорнобиль …
І бринить у слові цім
І жаль, і відчай
Нашої держави.
Болючий спогад
Про батьків й дідів,
Що полягли на місці цім кривавім.
Серед „пустелі” ця химера розляглась
Протяжністю у тридцять кілометрів.
Це поле битви,
На якім тепер
Життя завмерло у полоні смерті.
Усе понищив він,
Все зруйнував;
І ще, напевнеє, на довгі роки
Залишиться у пам’яті у нас,
Як вічна рана, цей страшний Чорнобиль.

Ти – мов маяк в пустельнім морі,
У морі почуттів моїх,
Я лину всім єством до тебе,
І серце я кладу тобі до ніг.
Той час, коли зустрів тебе я вперше,
Я пам’ятаю дотепер, мов чудний сон,
Живу я думкою про тебе
І мрію, що зустрінемсь знов.

Життя ... І що таке життя?
Це мимобіжная хвилина,
Це вдих і видих, серця стук...
Коли любов проймає дух
Життя не варто ні грошини.
Воно нам данеє тому,
Щоб жити і кохати палко,
Щоб нести мрію крізь усе,
Ту мрію, що палає жарко.
Тому живімо в цюю мить,
В оцю годину, в цю хвилину,
Несімо мрію в височінь
Й кохаймо кожну світлу днину.

Підходять останні хвилини,
Минає останній час,
Чому ти пішла у могилу?
Чом залишила всіх нас?
У землю холодну лягати
Прийшлося тобі в самоті,
Ми будемо всі пам’ятати
Хвилини оті золоті.
Коли ти була поміж нами,
Любила, леліла нас,
А ми не завжди цінували
Той славний, безхмарний час.
І зараз підходить хвилина
Задуматися над цим,
І в тихій жалобі сказати:
„На віки віків Амінь”.

Краса – поняття всемогуче,
Безкрає, щедре і квітуче,
У всьому схована вона,
Ота чарівна, неземна.
Це почуття милує погляд
І людям зігріва серця,
Вона панує скрізь навколо –
Ота безкраяя краса.
І зовнішність, і стан людини
Без неї все оте – німе,
Та тільки з’явиться це щастя,
І тіло зразу оживе.
Багато душ, людей багато,
Та думка, певне, є одна:
Найкраще в світі, безумовно,
Це світле й радісне життя,
Що дано щедро нам від Бога
Для того, певне, щоби ми
Плекали і не загубили
Оту красу, її сліди.
Усе навколо нас безсмертне
Тому, що є в нас на землі
Життя, дароване, небесне,
Й частинки світлої краси.

Поезія – поняття всеосяжне,
Що лине, як води прекрасний шум,
Вона живе в усім навколо,
У всіх серцях вона торкає струн.
Життя без неї і сухе, й німеє,
Нема розради, пристрасті, жалю,
Та лиш вона зійде на небосхилі,
Душа розквітне рожею в маю.
Життя на світі, мабуть, неможливе
Без тої музи, що народжує красу,
Нехай летить поезія, мандрує,
Не знає спину, хай проб’є броню
Отих сердець, що скам’янілих безліч,
Тих душ нещасних, що не знали ще її,
Хай буде завжди на вершині світу
Заради миру й вічної краси!
Без неї всесвіт жити теж не зможе,
Вона його душею є завжди,
І як людина без душі не може,
Так всесвіт не існує без душі.
Тому плекаймо іскру цю від Бога,
Нехай вона живе у всіх віках,
Нехай красою всіх вона чарує,
Людей сповняє, бо без неї – крах.
Заради неї всім нам варто жити.
Поезія – бездонне джерело,
Нехай же напуває усіх спраглих,
Не поміліє досконвік воно.

Не спіте, люди! Час прийшов!
Щоб всім народом одночасно
Сказати „ні” злодійству й лжі
Й піднятись гордо і прекрасно.
Нехай же знають, що ми є,
Що нас багато
Й ми могутні.
Хай Україна в нас цвіте,
Й життя настане незабутнє.
Хай квітне в Києві каштан,
В Одесі море тихо плине,
Донецький лаву б’є шахтар,
Карпатські квітнуть полонини.
Любім Вкраїну ми свою,
Плекаймо рідну Батьківщину,
Нехай народ повік живе
Заможно, гордо і красиво!

Від малого й до великого -
Всі волі прагнули з останніх сил.
І вона прийшла разом з тобою,
Любий, милий Вікторе ти мій!
Ти вселив в нас віру в ліпшу долю,
Показав майбутнє без нужди,
Й люд пішов покірно за тобою:
Ти – наш батько, ми – твої сини.
Ми жили і дихали, й молились
Правдою й наснагою твоєю,
Всі навіки-вічні охрестились,
Піднялись назавжди над землею.
Хай же знає світ –
Усе в нас добре
Буде завжди, тільки хай живе
Віктор Ющенко – Христос народний,-
Й віра в правду душу береже.

Помаранчевий – це колір свята,
Це прекрасний колір перемоги.
Знайте всі, дівчата і хлоп’ята,
Що в країні вже панує воля.
Всі стояли ми заради цього
Пліч-о-пліч, тримаючись за руки,
Не зронили ми ні краплі крові,
Не повстали проти нас бандюги.
А натомість всі вони тікали
Від руки народу й правосуддя
На Канари, інші – на Багами,
Та ми всіх знайдем і всіх до суду
Приведем – нехай відповідають,
Як державу скинули у прірву,
Як її багатства розкрадали,
Де мільярди, де зарплати бідним?
Все це буде…
Хай же нова сила
Підійметься і на ноги стане,
Тільки після цього все в нас буде,
Мир і спокій навкруги настане.

Вже луки сплять,
Сади поснули,
Закрив все морок навкруги,
Та люд не спить,
Він йде до бою
За викрадені голоси,
Які Ківалов – першокласник
Не зміг до ладу зрахувати,
Не дав він волі Україні,
Тож ми ідемо воювати,
За нами сила, правда й Бог,
Ми не відступим ні на крок,
Бо досить нас уже дурити.
Ми дужі люди – ми народ.
Ми із прапо́рами крокуєм
В столицю Київ, вільний наш,
Щоб на майдані заявити,
Що ми тут є й багато нас!

Вже йде під воду нетопимий
Злодійства й кривди корабель,
Його ми всі уже розбили
Заради волі і людей.
Там пацюки своїї шкури
Рятують із останніх сил,
Та їм недовго залишилось,
Народ повстав – придушить їх.
Пацюк Льонько так панікує,
Що заховався від усіх
У Кончезаспі і мудрує,
Як приховати ласий сир.
Та наш народ і в Кончезаспі
Не дасть сховатися він там,
Візьме за штані і потягне,
Щоб відповів за балаган.