На мереживо твоїх вій
Трепетно кристалик холоду лягає.
Непомітно стає дзеркалом надій:
Лікує, ранить, а врешті й убиває.
Щоразу солодке видиво зими
Щіпає мозок до нестями,
Змушує вертатися у дні, що відгули
Холодними щиро - світлими вітрами.
Ти в трансі, спокої, чи то німо'ті.
Ніжно - мрійний іній вириває твоє серце!
І,наче, ангел у срібній позолоті
Дарує знову тобі все це!

гаплик

(08.12.12 за Юліанським календарем)

У центрі космосу забита паля.
Кодолами орбіт до впертих ший
Нас доля колувати прикувала,
Із року в рік маршрут долати свій.

Усе надіємось і ждемо чуда,
Яке чергове коло видасть нам,
Та мрій розбитих височіє груда,
Не приростає щастя ні на грам.

А на орбітах дати, іменини,
Сумні молебні, радісні пісні…
Усяк хоч раз на линві цій повинен
Пройти крізь пекла кола огняні ,

Щоб відп’ясти себе, немов собаку,
Від халабуди знаків Зодіаку.

15.12.12

Сім’я моя найкраща в світі,
Мені любов’ю ніжно світить,
Мов сонце завжди гріє душу
Із нею гори з місця зрушу.

В сім’ї мене завжди почують,
Пригорнуть та поцілують,
Для зради місця тут не має,
Промінням щастя розцвітає.

Сім’я – це радість, це любов
І захист щирих молитов,
Немов священний оберіг,
Врятує від всіляких бід.

В сім’ї традиції родинні,
Неначе квіти у раю,
З коріння в себе їх вбираю,
Назавжди в серці збережу.

Прошу я у Бога щиро,
Для сім’ї – добра і миру,
Щоб іще не один вік,
Процвітав наш славний рід!

***
Рівне 2012

Я осінь. Вдягнути забула вінця.
Я осінь. Немає у мене кінця.
Я сонце, я в жовто-червоному птах.
Я осінь – я солод і солодко в мене в руках.
Не плачте, так краще, - по листю іти,
І значно синішає небо над тим,
Хто знає, що значить лишатись в тіні,
Побачте, як осінь запалить вогні!
Над кухликом чаю, загорнуті в шалик,
Утома в очах, з інеєм на вікні.
І синії води із небом кохались,
Зливалися, танули, стали одні.
Зупинки трамваю, я мокну, співаю,
І пританцьовую десь в глибині.
Тверезі і п’яні, мої, нездоланні,
Вогняно-займанні, осіннії дні.

листопад 2012

Світ порятує доброта,
Повінчана з красою:
І квітка пташку привіта
Нектарною росою;
І пожаліють сироту
Батьки багатодітні;
Й забудуть геть про самоту
Самотні люди літні;
Ніхто не житиме в нужді,
Ждучи зі страхом смерті;
Й з народом будуть всі вожді
Правдиві і відверті;
І світ нас буде поважать,
Коли заповажаєм
Самих себе…

Добро пожать –
З високим урожаєм
Постійно бути!..
З Богом жить –
Це ж освятити душу!..

Я так багато –
Час біжить –
Іще зробити мушу!

2003

1
Моя душа була така безгрішна,
Така промінна,
Мов зоря горішня.
Ходила на виду, по видноколу,
Не раз, не двічі падала додолу.
Було, що і згасала під золою,
Та не ставала жовчною і злою.
Сміялися і плакали над нею –
Але й тоді лишалася душею:
Гріховною –
Без тьми гріхопадіння,
Святою –
Без фальшивого світіння.


2
Моя душа була така правдива.
Задивлена в дива.
Сама – як диво.
Протестом по-смертельному боліла.
Чорніла, наче вугіль,
І біліла
Вишневим цвітом, снігом, сивиною.
З веселої робилася сумною.
Вона пручалась, гнівалась, мирилась,
Але навпіл – не вміла! – не ділилась
На дві неправди,
Зв’язані брехнею,
На дві брехні,
Возведені в ідею.


3
Моя душа була така печальна,
Мов лебедина пісня розлучальна:
Вона кружляла безтілесним птахом
Над іншим птахом,
Що зробився прахом,
Над шляхом вороним, непроходимим,
Над рідним домом, що розвіявсь димом.

Моя душа, обпалена війною,
Не пропадай, не розминайсь зі мною!

Не здаватись !
До загину, сину.
Навіть
у нерівній боротьбі.
Навіть
як лукавий ніж у спину.
Навіть
як піднімуть на хресті.

Варто жити не наполовину,
Вистояти треба до кінця.
Не здаватись !
До загину, сину.
Кодекс честі вічності бійця.

***
До загину, сину, до загину,
Коли доля випала така...

06.12.12

Вода, схожа на Вино.
Вино, цілюще, як і Вода.
Сніг-Манна чудесна.
Йду до Причастя:
торкнутися тіла Христа душею-
окрилене щастя і чудо небесне!

Тривожні вітри
Об калиновий кущ
Ламають потомлені крила.
Новинами грізними
Серце не муч,
Щоб стужа його не засклила.

Одна є хороша,
Одна є блага,
Хоча її зміст вельми дивний...
Не схибить до неї
Ніяка нога
І серце простої людини.

2011

Коли спадуть на Вашу душу тіні
Моїх, учинених давно, гріхів,
Ви сонцем прощ у мареві осіннім
Зніміть із мене справедливий гнів.

У тім саду, де ми плоди зривали,
Давно немає радості цвітінь,
Лиш юності віддалені хорали
Імлою їсть немилосердний тлін.

І що нам від майбутнього чекати,
Коли минуле роз’єднало нас?
Простіть мені ці непоправні втрати,
Простіть мені, уже в останній раз…


29.11.12

Древо життя –
бензопилою смерті.
На пні страждань
пагін надії погас.
Явись ще раз,
щоб перед тим як вмерти
Мені простив….
Я винен був…
Пробач…

Були ті дні як бджоли медоносні,
Приносили і радість, і красу…
А далі осінь, листя сухопосне.
Осіннє злато вкутало в журбу.
Змінилось все. Не явишся у гості.
І янгол Твій не висушить сльозу.
Не тішить навіть сонце високосне,
А тінь щодня спокутує вину…

Древо життя –
бензопилою смерті…
Прощальний день
його календаря.
Тремтить гілля,
що в небо було вперте
І стовбур –
віддаляється від пня.
Троскіт гілляк…
Глухий удар…
Зітхання…
І невимовна
Втрати гіркота…
Невже ця мить,
Невже вона остання…
А за межею –
Вічна чорнота…

Це пишна велич – камінь спотикання.
У світській славі, в ній причина бід.
І ти востаннє, плачучи, востаннє
Слова гіркі карбуєш на граніт…

Древо життя –
бензопилою смерті.
На пні страждань
пагін надії погас.
Явись ще раз,
щоб перед тим як вмерти
Мені простив….
Я винен був…
Пробач…

28.11.12

У твоїх очах голубим зоріє,
цей безмежний світ полюби , Маріє -
за його тепло і розмай зелений…
Що б там не було – пам`ятай про мене.

Ти-моя душа і частинка сонця.
Випаде роса і хвилинка, доця -
підемо удвох мандрувати гаєм,
ми про все знання здобувати маєм :

про орду комах і будову квітки,
як літає птах ,і що бачить звідти.
Де життя бере свій новий початок -
як іде старе краще замовчати…

Чи були дітьми пан Адам і Єва,
чи такі ,як ми принци ,королеви?
А чи відрізнити справжні ,чи то блазні ,
як гуртом зібрати у загальній лазні?

Що вага грошей ,висота посади,
як рядком дітей нас Господь посадить -
є зразковий учень, хто підніме руку -
мов засвоїв ,отче , всю твою науку?

Страх перед безмежжям-сутність всіх релігій.
Смерть-немов пожежа у кварталі втіхи.
Нам чужа знайома ,а своя-ніколи.
Благодать райова душу не знеболить…

Що дітям до того ,у своєму серці
вони знають Бога ,що не має смерті.
Ще не залякали їх отці-пророки,
що батьки їм дали за оці всі роки

те і є .Уважно слухай мене ,доню :
треба-в рукопашну підемо за долю,
за безсмертну душу ,за любов співочу.
За життя все мушу встигнути ,що хочу.


2007 р.

Бог всё видит, но не Он, к сожалению, председатель Центризбиркома…

НОЧНОЕ ПРОЗРЕНИЕ

Выборы! В головах у людей - только выборы!
Все на выборы! В массах – выборы!
«Ти бери! Все собі бери!
Лиш ВИБЕРІТЬ МЕНЕ! Виберіть!»

Настала Осень – настали Выборы!
Есть измененья не только в Природе!
И все, кто хочет быть где-то выбранным,
Вдруг начали свой «Поход к Народу».

Подход к Народу здесь каждый ищет:
Себя, как Бога, - на все Иконы!
А то, что Души не стали чище,
И сплошь в Народе лишь мат да стоны!?!

Вот те, кто раньше не шибко кланялся, -
Враз улыбаются, клянутся чествовать!
А те, кто раньше всё дурью маялся –
Бросились тут же Народ приветствовать!

А может почаще нам делать выборы –
Чтоб что-то сдвинулось в стране и в Партиях,
Чтоб не успевали грешить те, кто избраны,
Чтоб возрождалась в стране Демократия!

Выборы! Повсеместно - выборы!
Все на выборы! В мыслях – выборы!
«Все бери! Навіть Душу мою бери!
Тільки ВИБЕРИ МЕНЕ! Вибери!»

А Природа выказывает расположенье:
Выбирает - по-прежнему нянчится с нами!
Выбирает – к Любви повсеместной движенье,
Не бросаясь на Ветер пустыми словами!

И я - за Любовь на Земле – голосую!
И я - за Детей – что в Любви – голосую!
За Правду и Честность ВСЕГДА – голосую!
За Бога - в Сердцах всех людей – голосую!

От малого к великому ведёт меня дорога:
Дорога испытаний - жизни путь.
И, если ты в душе имеешь Бога,
То ты придёшь к нему когда-нибудь...
Отец нас каждый раз благословляет
На труд любой и добрые дела...
Мы пробуем: по-разному бывает...
Душа страдает... корчатся тела...
Но мы идём-Он нас не покидает.
Он мысли наши в Истину ввернёт.
Тому , кто спотыкнулся-помогает.
А, кто отстал-невольно подтолкнёт.
Любовь Творца безмерна,многолика-
Найдёшь её в любом своём порыве,
Как отраженье солнечного блика
Иль, как сонет в божественном мотиве...
Безмерная любовь и доброта,
Замешанная на сознании участья,
Ещё сестра их - красота,
Украсят мир, подарят людям счастье!

Старий ірландський божевільний сад
Корінням проростає в порожнечу,
Глухим дольменом нависає над
Минулим та майбутнім, і малечу
Журливо кличе на грушкИ і виноград.
Ти не втомився? Відпочинь хоча б,
Послухай вітру стогін, осені журбу,
Торкнись долонею холодного каміння
Ти знав лише поразки й боротьбу,
Чув моря шум і чайок голосіння,
Тепер спочинь – ще встигнеш випити води,
Піти болотом і нечутною ходою
Розтанути у гіркоті нічної мли,
Лягти під вересом чи під вербою молодою,
Землею стати чи пірнути в глибину
Старого пагорбу, де тихо сплять
Прозорі привиди синів Богині Дану
Чекаючи…

Коли занадто вивернутих слів
І пишномовність, й вичурні кліше
То, зазвичай, відсутній в тексті лейтмотив
Відсутній зміст, а форма є лише

Мов оболонка - в'яла і тонка

Розумному ж не треба вензеля
Й чуттєвому - пишноти не потрібні
Все просто: небо є, і є земля
Господь, важливі речі й люди ближні

І полонить не блиск, а глибина
А зрештою - це все...слова.

Написано в соборі Святого Патріка під звуки органу.

Вітрила мої свідомості
Напнуті над кораблем мрій
Несуть моє тіло
По крижаних пустелях реальності
У порожнечу Великого Звільнення.
У тихих сутінках слухаю Баха
Під небом чорним готичного храму.
Кожне місто це теж океан думок
На човнах віршів і каравелах книг
Попливу за обрій…
Чи то хвилі чи музика
Гойдають мене у цій нескінченності снів,
У цій кавалькаді дерев-прочан,
Мій одяг-тіло важить менше піщинки
Про яку говорив Будда,
Яку вітер носив по тій пустелі,
Де блукав мовчазний Христос,
Якою вихор бавився як дитина м’ячем,
Яка сама є Всесвітом,
Каменем наріжним Землі,
Уламком гори Сумеру
Якорем Ковчегу плинності.
Літаю щоночі над старим Дубліном,
Над зеленими пагорбами Ірландії
Білою совою сучасності –
Птахом замшілого лісу
І вересового стогону…

Я все еще тебя хочу,
Но только телом- не душою:
Душа обманута тобою:
Я в глубине души кричу!
Нет не обида и не ревность
Меня так тягостно гнетет,
А мнимых чувств пустая бренность
И лживых фраз водоворот...
Я ностальгией не страдаю...
На мир смотрю Любви глазами.
И трезвость мысли соблюдаю,
Но что-то дрогнуло меж нами.
Ты мне не должен в оправданье,
Но есть эстетика Любви...
Могу учесть твои желанья,
Но хитрость у тебя "в крови".
А я- открытый человек,
И не люблю, когда "юлят".
Я принимаю, как намек
Твой "огнедышащий заряд".
Быть может "выстрел" будет метким,
А, может быть, и "холостым".
Исход познаний будет редким-
Уже "разведены мосты".
И что, конкретно,интересно:
Ты не обидел, не "достал".
Сама себе признаюсь честно:
Ты просто-разочаровал...
И независимо от текста,
От принадлежности к сословью-
В моей душе не будет места
Заученному многословью!

Цар Вавилону превеликий,
Володар древньої землі
Так громадянам повелів:
Як зателенькають музики,
Хай пильно дивляться владики,
Щоб і великі, і малі

Вклонились богу золотому.
А ні, то в огненній печі
Спалити. Хай би тисячí,
То не дозволю я нікому
Мені противитись у цьому, -
Йдіть на пости, наглядачі!

Сидрах , Мисах і Авде -Него, -
Єврейські мужні юнаки
Не впали ницьма все - таки
Перед поганським оберегом.
Царя самолюбиве «его»
Об гнів ошпарилось палкий.

Тож піч огненну натопили
І семикратно дров дали.
А хлопці наче три орли
В серця черпнули з неба сили,
І в жар палаючий входили,
Аж охоронці полягли.

Дивився цар на їх кончину,
І ось до трійки юнаків
Четвертий хтось-то підоспів,
Немовби був він Божим сином.
Царя стривожила картина,
З печі їм вийти повелів .

Вони, немов з кімнат палацу,
З вогню зійшли на білий світ.
Бомонд розгублений стоїть.
Пустою виявилась праця,
Бо хлопці смерті не бояться,
А Бог Всевишній - їхній щит.

І видав цар такий наказ
Всім підданим вавилонянам :
Хвалити Бога безустанно,
Що трьох мужів од смерті спас!

Це повеління і для нас
Теж актуальне , прошу пана.

Шумить вода Всесвітнього потопу
в моїх думках,
шукає десь притулку одинока
душа, мов птах.
Знайдеться може дерево чи гілка
в стихії бід,
врятується самотня українка
і її рід.
Але пливе ковчег по хвилях
розбрату в вир,
не видно гілки порятунку
ні вздовж, ні вшир.
О, де ти, дерево спасіння,
від власних дум,
я голубом до тебе лину,
прийми мій сум.
Злітаю ластівкою в небо
над морем сліз,
хоч би верба, хоч би калина,
хоч тінь беріз.
Ось чорним птахом піднімаюсь,
вода шумить.
О, появися, провидіння,
хоча б на мить.
Не дай пропасти одинокій,
слабкій на дні.
Нехай в душі післяпотопні
засяють дні.
2002

Нема нічого - лиш сліди
і небо кольору слюди.
Там двоє - Бог і чоловік,
що поєдналися навік.
- Чиї сліди це? - він питає.
- Це наші, - Бог відповідає.
- А он, дивися угорі,
чому сліди тільки одні?
Ти мав якусь роботу може,
що там мене покинув, Боже?
- Тобі було там важко йти
і мусів я тебе нести.
Нема нічого - лиш сліди
і небо колоьору слюди.
Скрізь по землі ступають люди,
а поряд Бог із ними всюди.
І я благаю, хоч не гоже:
"Неси й мене хоч трошки, Боже!"
ps. А ще благаю без зупину:
"Неси, наш Боже, Україну!"

Хвороби,
негаразди
і…
клики.
А вдалині…
видніється
Голгофа.
Ще крок,
півкроку…
Тільки би…
дійти.
Тяжіє хрест….
Лишилося ще
трохи…

20.09.12

Сніг паде над світом -
Відпочинуть віти,
Зацілує вітер
Всі земні сліди.
Ті, кому я ладна
Неба прихилити,
Будете щасливі
Нині і завжди.
День минув і стерся.
Сплять малі озерця.
На рівнині зорі
Розсипає Бог.
Є куточок раю
У моєму серці -
Там весела учта
Для небагатьох.

1
У передбачені, готові графи
Записуються дні душі моєї,
Чи із Христом я йшов до Галілеї,
Чи з Юдою заходив до Кайяфи.

Душі вдяганки зложені до шафи,
Де є між них замурзані у глеї
І є білесенькі, як цвіт лілеї,
Хоча поношені , та чисті лахи.

Хотів я стерти всі погані справи,
Щоб судової не торкнутись лави
Та , як старався, - не зумів.

Перо писця діла чеканить
В графу хвали, а чи догани,
І все йде чергою в архів.
2
Там, у архіві на полицях справи
Лежать допоки власник не захоче
Вложити між ті графи свої очі
І винайти для себе щось цікаве.

Він синові призначив путь криваву,
Як письмена глаголали пророче.
Тепер його серденько залоскоче
Бодай би запис, що його я славив.

Якщо б я навіть на синедріоні
На вирок смертний потирав долоні,
Та потім схаменувся, як Петро,

Він би закреслив злі мої діяння
І дія ця була б його остання
Мені на порятунок і добро.
3
У вічний порятунок вірю я,
Осягнення небесної країни,
А ще, бажаю я для України,
Аби спасалась і матінка моя.

Тут чую пісню солов’я
І думаю, якщо у світі тліну
Такі сонати солов"їнні,
Що ж небеса тоді таять?!

- Закресли , Боже, всі недобрі графи,
І запиши, що я не був в Кайяфи,
І з Юдою не зраджував Христа,

А йшов із учнями від Галілеї,
Аж до гори високої тієї
Життя почати з чистого листа.

2011

Вслухаюся в тишу. Та раптом, немов хтось розтяв її -
Володар небесних полів, де паслись блискавиці,
У висях пронісся в своїй вогняній колісниці,
Розбурхавши простір, фарбуючи захід загравою.

В проваллях між хмар янгол білий дивився розпачливо,
Потоками сліз чи дощу омиваючи грішників.
"Чом світло й пітьма так безладно в людей перемішані?" -
Роздумував янгол й вимолював в Бога пробачення.

Невдячними є за добро і шанують, лиш втративши -
Любов і довіру, життя і безцінні всі цінності.
Тривожився янгол: " Коли вже єство людське зміниться?",
Вдивлявся у світ, але той був подібним на згарище.

Незрячими бродим наосліп, глухими до Істини,
Що проситься в вікна і двері душі запропащої,
Хрести, що несем, нам здаються щомиті все важчими,
Вогнями зневір і облуди випалюєм пристані

Душі, що вдивляється в небо в надії - розвидниться,
Та небо, здається, все дужче палає загравами...
Допоки людина дорогами йтиме кривавими -
З небес буде чутно єдине - як янголи схлипують!

Хто знає, де то буде краще нам, -
Незвідана межа між «тут» і «там».
Тримаємося видимого більше,
Із вірою лишившись сам –на –сам.

16.09.12

Навколо спокій і тиша

Завмерло листя ніжним трепетом у твоїх долонях, якось так, ненавмисно, торкаючись теплої скроні ти пройшовся крізь мої пальці. Загойдалось волосся шелестом в думах, закрутилось вихором й осіло цілунком на щоках, на шиї, на грудях… повсюди. Жовті плями в зіницях багрянцем спалахнули вже опалого листя на зелену ще літню траву. Я застовпіла від дотику твого, від подиху й слів, що так палко між пальців малюють – люблю. Люблю свіжість вдихати із ніздрів на світанні у променях сонця згори де сяйвом із ночі розкучерявлений, розжарений, розніжений… мною з’являєшся ти.

А там за небокраєм, як вечір спати лягає, та в обійми дня, та в пелени ночі тихенько на лужку осідаю й шепочу всьому світу – Осінь. Вітер. Осінь. Вітер…. І пишу

Навколо спокій, тиша.

Й так глибоко дишуть хмари у напіввидиху білими колами примарних видінь. Певно лик Господа зійшов на Землю й під калиною сів. Закрутив пасмами тривогу в червоних ягодах так, як годиться Богу. А в змерзлих пагонах, тим часом, зародилась любов. Так-так крилатим пегасом здійнялась у вир і надто схожий політ на журавлиний потік пробігся сльозою-росою, чистішою за…

Так і сидів, підкорений тишею, спокоєм.

А там за небокраєм, як вечір спати лягає, та в обійми дня, та в пелени ночі тихенько на лужку осідає й шепоче всьому світу – Осінь. Вітер. Осінь. Вітер…. І пише

Навколо спокій, тиша.

Ти тільки придихайся, як скаженіють думки та сипле калина словами – твоїми, моїми, нашими. Щоб Господа лик в осінній печалі визирав зі спраглої міміки снів. Аби Господа лик у диханні моїм і твоїм ще вічність німів. Німів поцілунками слів і сльозами здолених морщин.

А там за небокраєм, як вечір вітається з днем, ніч невблаганно впускає у спокій вітряних пісень. І дише у напіввидиху розкучерявлена, розжарена, розніжена… тобою. По всьому світу - Осінь. Вітер. Осінь. Вітер. І пише

Навколо спокій, тиша.

07.09.2012

Будь впевнений у собі,
Роби як серце каже,
Висловлюй свою думку сміливіше!
Лікуй свої хвороби –
Життя усе покаже
І в душу свою заглядай частіше!

Найбільше сила віри
Лікує від хвороби –
Ти в змозі подолати перешкоду!
Латай великі діри,
Бери цілющі скоби,
Зроби для себе сам гарну погоду!

Постав для себе цілі
І ти досягнеш мрії,
Будь тільки наполегливим у цьому!
Повір у власні сили,
Та не втрачай надії,
Стань сам господарем у своєму домі!
Серпень 2003

Я долю за недолю
Не б’ю і не перчу,
Тим паче не дозволю
Чужинному мечу.
Моя вона! Отож бо!
Кому, як не мені
Покірно і побожно
Чи ласки вогняні,
Чи проби благодаті
В Христовому ярмі
Нести й не нарікати
Ні в слові, ні в умі.
Як знає хтось інакше,
Хай поступає так, -
Шляхи всілякі наші,
Як і фортуни знак.
Та хто спосібний долю
Взяти хоча б на кпин?
В театрі різні ролі,
А режисер - один.

02.09.12

Печаль моя жива.
Неподоланна сірість.
Потрапили слова
До мене у немилість.

Отямитись не встиг,
Як на порозі - старість.
Од віршів золотих
Одна зола зосталась.

Покину цю пітьму,
Без грошей і без слави, -
І постриг я прийму
У храмі православнім.


31.08.2012

...загуслими царськими винами
гортанними гронами гирлами
оте стоголосе "Сину мій"
об небо забилося крилами.

розлився на крихти Кагору
той голос що Сина кличе
і скапує світло Тавору
...зіткане з Твого обличчя.

(2012)

Сила Слова спроможна схилити
Сите серце служити слабим,
Свою совість стражденним скорити,
Сяйвом світла сочитись сліпим.

26.08.12

Яка обітниця чудова , браття, нам
Побачити красу Єрусалимських брам,
І неможливо навіть уявити,
Як може статися, що нас не буде там.

19.08.12

В цьому дивному житті
Схрестилися наші думки,
Як міцного дерева гілки.
Щастя маю — поряд є ти.
***
Океан Безкінечної Любові,
Наче Всесвіт казковий в тобі,
Сердешно про вічне співає:
« Я просто кохаю. Вічно живи!»
2012р.

немає не буде

При сході прадавнього Сонця,
Де сяяли роси ранкові,
Я виникла, ніби з нічого,
На очах у хвиль молодого моря,
На вустах у вітру п’янкого.

Доки світ у пісок точив каміння,
Висихали озера, горіли мости,
Хтось мріяв літати над Тінню,
Інші Світоч топили в багні;

А я тямила власний шлях у світі -
Вгору, слизьким серпантином клепсидри,
Космічні роки і земні лихоліття
Й заледве не зникла у прірві страхів,

І нарешті кружляла довкола тебе,
Натякала пошепки – ніжно, прозоро,
Ти почув і слухняно вдивлявся в небо,
Побачив і дав мені ім’я.

З чотирьох елементів буття земного
Втілив, вистраждав і вдихнув життя.

Зрозуміють? Засудять? Рядном накриють?
Осипатимуть золотом творця?

А мені що? Я в тілі вже народилась,
Облиште, я вільна – сама своя!

Поэт, ты хозяин слова, цветет твоя пора,
Трудом превзойди любого молодца!
Для мира твори и радей,
Как облако — дождем добра ты напои людей.
Есть в мире корень доброты,
В нем Могущество Беспредельной Любви.
Кто в сердце к ближним Его нежностью богат,
Тот для людей - надежный друг и брат...
2012г.

Поет, ти господар слова, квітне твоя пора,
Працею переверш будь-якого молодця!
Радій, для світу дбайливо твори,
Ти, як хмара — дощем добра людей напої.
Є в світі корінь доброти,
В нім Могутність Безмежної Любові.
Хто в серці до ближніх Його ніжністю осяяний,
Той для людей - надійний друг і брат святий.
2012р.

Шануймося в саду вічної Любові.
Його життя буяє в кожночассі...
О, коханий! Ти лагідний — Боже...
Краплинкою ніжності розчинися в мені.
2012р.

світло стелиться з неба синього

упираючись в морок всесвіту

люд несе хрести із провинами

по спіралі все в світі вертиться

що написано – мусить статися

загаїлися душі скверною

йдем над прірвою, не спиняючись

і нема назад нам повернення

мрії падають зорепадами

кого кликати? не докличешся

час спинитися - небо зрадами

аж по край Землі вже наситилось

загубилися вищі істини

їх давно уже позрікалися

не знайти джерел із пречистою

що написано – нині сталося -

сяйво душ людських вже потьмарене

небеса не шлють людям милості

замуроване сонце хмарами

і не чутно слів "Боже, змилуйся!"

сонце світові не дає тепла

світло світові не несе надій

спопеляючи все довкруж до тла

залишаючи кола на воді…

Ніщо так не болить - одна любов лиш,
На роздоріжжі долі й нових драм
Стоїш один, мовчанням вбивши голос,
Туман довкруж, а ти - самотній колос
Посеред поля віч-до-віч вітрам…

Куди тепер? Де він – твій шлях до щастя?
Тягар утрат не зрушити за раз.
Хтось не боїться знову в прірву впасти,
А хтось цей світ готовий вже й проклясти -
Усіх розсудить невблаганний Час.

Ховає ніч думки на дно бездонне,
Втікають сни в безсоння поза-світ,
Людські жалі звисають з неба гроном,
Вітри - знавці сумних лише симфоній,
В яких нам не знайти на все одвіт.

Вчорашня пам'ять завтрашній не вірить?
Вчорашні сни вгамують ненасить?
Нова любов не житиме без віри,
Без неї навіть світ здається сірим,
Від нелюбові, Господи, спаси!

Душа кровоточить, пульсують роз'ятрені рани
Від наших власно'руч змайстрованих нами ж розп'ять,
Хробак гріхо-творний вгризається в душу безтямно,
А спокій увесь видувають вітрища сум'ять.

На стінах душі вицвітають картини про вічне,
Горять образи' у святинях. Земля попелищ
Волає у небо, мов Господу дивиться в вічі,
Благаючи в нього " Коли ж від людей захистиш?".

Та слІзьми розкаянь давно вже ніхто тут не плаче,
Лишень кровоточить поставлена кимось свіча.
Яких ще, Людино, потрібно кривавих означень,
Аби навернулась до своїх одвічних начал?!...

Вже час пошматовану, зболену душу сто-винну
Зцілити від скверни, омивши в джерелах святих.
Завмерли в чеканні ікони. Чекають Людину.
Та доки нема ще - кривавлять тривожно зі стигм...

Я торкаю вуста ледь-ледь пальчиком.
Воістину говоріння багато не треба,
Аби лишатись серед персон зразком
І чолом черкати вище неба.

Я торкаю вуста ледь-ледь пальчиком.
О диво, наче впершу чую себе.
Чорна темінь наливається ранком
З пекла слів переходжу в Едем

© Ґалаґан 2012р.

Ми зустрілись з тобою за чаєм,
Ти з Парнасу, як ангел, зійшла.
Що ти хочеш від мене не знаю,
Гола музо, рівно складна і проста.
Я старанно гортався в газеті;
Там замітки, замітки, статті.
Ні, клянусь я, не хотілося, де там
Знову бачити очі прозорі й сумні.
А ти знала: я твій вже до смерті.
Дарма, що не випитий чай.
Вся газета віршами обдерта,
В них натхненням відроджений рай.

© Ґалаґан 2012р.

Вечірнє сонечко цілує плечі твої,
В любові поєднує сердець акварелі.
Час спинився... Тамує спрагу волошка в стерні.
Її, Ангел Божий ніжно огортає крильми.
***
Він тут, поряд завжди і прадавно,
Веретеном пряде в небесах.
Сонце з дощем плетуть веселкове руно,
Розкидають із скриньки Божого цілунку чудо.
2012р.

Із ланцюжків орбіт кольє планет
На шию Всесвіту поклав Творець ,
Людині в руки дав життя букет ,
Собі терновий полишив вінець.

У небі мерехтить краса світів,
Людиною уквітчана земля,
Він перейтися долом захотів,
У місто в’їхати сів на осля.

Убили, зрадили вони царя:
- Варавву відпустити вам ? – Атож!
Затемнене і сонце, і зоря,
І серце зле отемнене також.

Знайшов у полі він перлинний скарб,
І, обернувшись у чудне дитя,
Не золота блискучого мільярд, -
Аби купити поле - дав життя .

12.07.12

У слів є здатність - залишати нас,
Бриніти там, де наш вже й слід схолонув.
Слова не потрапляють до полону
Чуттєвих пасток. Їм підвладний час.

Минуче все в Хароновім човні
Повільно Стіксом проплива повз мене.
І тільки Слово з свічечкою "І"
Залишиться предивне й сокровенне.

08.07.12 Умань

Надарма жодна йота не мине,
Сувоям таємниці шепче вітер.
Із права вліво світ хитнув мене.
Без голосних і без великих літер...

אוּמָן
2020

Гидкі гріхи і непокора
Серця з’їдають, мов чума.
Росте Содом, цвіте Гоморра,
Про смерть і натяку нема.

А Лот же праведний раз – по – раз
То усерйоз, то жартома
Зверта увагу їх на сором,
Вони - висміюють сліпма.

І Авраам зійшов на гору,
І молитвами багатьма
Із Богом вів переговори

За люд правдивий зокрема,
Та ті міста смертельно хворі.
І дощ огненний впав сторчма.

2012

гаплик