От тепер придивляюся
до сучасної молоді:
як багато вона твердіша
і просто розумніша від нас!
стільки з Хоткевича.

У мене України більше ,
ніж у когось,
бо в поета:
України ідеал!
Його,
таким плекати
поза батьківщиною
є виняткова змога:
тут не каламутить дня
гевал так свій,
як і північний!

Живучи ідеєю,
поет, як і вона:
обоє будуть вічними!

Дорогою такою
ти з ББ
іди до себе,
дбаючи про ноги,
бо довгенько:
йти прийдеться!

Малятко бігає по хаті
За ним ганяє батько й мати.
Ото на голову морока –
Не всидить то маля ні трохи.

Малюк отак от протестує:
"Та манна каша вже нервує,
І хочу казку, а не їсти!!!
Не дам я вам спокійно сісти."

Сувора тітонька-зима
Кожух свій білий зодягла,
Сніжком присипала дахівки,
Усі подвір’я і домівки.

Мороз чіпляється за ніс,
До рученяток не поліз –
Вдягнула мама рукавички,
Поцілувала тепло в личко.
24.02.2007

Коля встане вранці-рано,
Набере водиці з крана,
Вмиє очки, щічки, носик,
В мами снідати попросить,
А тоді піде до Тані,
Котра теж устала зрання.
А як Сашка прийде з школи –
Підуть грати у футбола.

Небо сяє над землею
В зорянім убрáнні,
Сон летить над усією
Тишею в коханні.

Вже дріма трава пахуча
І дерева свої віти
Похилили в сні, і кручі
Стихли – снять, неначе діти.

Дума з думкою снувала
Й колихалась, засинала.
Ніби хочуть зазирнути,
Зорі в душу і... заснути.

Нічка тиха і чарівна...
Незмірéнне небо сяє.
Нічка чарами царівни –
Все у сні заколихає…

Січень – перший місяць року, середина це зими,
Водить бабу білобоку, сипле нам свої сніги.

Вітер сердитий знов виє серед розсипу снігів,
Після січня до нас в гості лютий стрімко прилетів.

Стрепенулася земля від зимового сну,
Березень за собою матінку веде весну.

Далі квітень на порозі у яскравому вбранні,
Йтиме він по цій дорозі поклонитися весні.

Травень сонячний прийде і зелений кожушок
Земля-красуня одягне під веселий спів пташок.

А про червень, про малину зозуля кувала:
„Прийде літечко в долину” – пташечка казала.

Липень, добрий, як дідусь, колос повний наливає,
До своєї внучки, липи, всіх джмелів скликає.

Серпень хлібом почастує, серпень любить труд і піт,
Він і сонечком зігріє і закінчить літній рід.

Вересень завжди дітей до школи скликає,
Працювати знов людей на поля збирає.

Жовтень деревам дарує багряне прекрасне вбрання,
Від рідного милого краю летить вдалину пташеня.

Листопад нещадно вбрання відбирає,
Пустошить поля він і зиму зустрічає.

Грудень – найменший із всіх цих братів
Під ковдрою білою землю зігріти хотів.

Котик джмелика схопив
І поніс до хати.
Хай летить, куди летів,
Джмелик волохатий.

Виплюнь, котику, жука,
Він вкусити хоче!
Буде гуля о-о-ось яка!
Чуєш, як дзигоче?

Ти заплачеш, так і знай,
Побіжиш до мами.
Відпусти джмеля й тікай,
Не жартуй з джмелями!
2006

Блукає тінь в пустелі ночі,
Так неквапливо й сміливо.
Лиш де не де сховається в куточок,
Від світла ліхтаря квапливо.

І я бреду по тій стежині,
Що ноги можуть пронести.
Не страшно зовсім як дитині,
Що хоче казку віднайти

Перед очима силуети спогадів,
Що виринають з пам’яті поволі,
Впродовж знайомих вулиць,
Якими жив, любив, люблю і досі.

От вже й розкрив переді мною двері,
Мій старенький та пошарпаний під’їзд
І відчуваю запах дому й пирогів,
Що так смакують з молоком, яке щойно я приніс.

Нічка темна,
Лиска хитра.
Спи, мій зайчик,
Слізки витри.

Лиска хитра,
Вовчик злий.
Спи, маленький,
Носик вкрий.

Вовчик злий,
Колючі гілки.
Спи, малий,
Не бійся тільки.

Колючі гілки,
Шурхіт страшний.
Спи, зайченятко,
Спи, мій малий.

Серпень, 2005.

(Лободзець Галина + Шуркало Віталій)

Прижмурить нічка твої очка,
Закриє небо на замочок,
Накличе сон тобі, маленький...
Засни, засни... Й поспи тихенько.

Нехай ангелик білокрилий
Твій сон убереже від злого
А тіло, берегтиму милий
В покрові я серденька свого.

Нехай насниться тобі мати,
Що пестить личко, просить спати,
Що поцілунком своїм, милий,
Тебе зігріє що є сили...

Колиска хилиться у боки,
Затихли вечорові звуки,
Маля не слухає нітрохи –
Безвпину проситься на руки.

Поближче до серденька стуку,
До близького і так рідного,
Що віджене і біль і муку,
Що бється для нього одного.

Ой люлі-люлі, мій маленький,
Засни ж бо пізно, дорогенький,
Нехай дрімота й сон на пару
Тебе улестять, встелять хмару.

На ній вмощу тебе тихенько,
На ній здрімаєш, на пухкенькій.
Поспи ж, дитятко моє рідне,
Й нехай біда тебе обійде...

Завтра уже пізнаєш розкіш жовтого саду...
Сто горобців зненацька випурхне із засади,
Соняшник випадково зронить важку корону,
Кілька опудал видадуть лінію оборони,
Щойно гарбуз-полковник ворогу в очі гляне.
Стануть на варту строгу витязі картопляні.
Осінь підступить тихо. Військо не за горами...
Висохне огудиння, схиблять і генерали,
Морква чуби підніме, виструнчить здібну роту,
Перерахують кози трав наливну піхоту.
Враз - причаїться гичка. Роги кози у штабі!
Хтось перегриз капусту... І в далину пошкрябав.

Як засвітять зірочки
І малята ляжуть спати,
Вийдуть з нірок їжачки –
По садочку погуляти.

Приспів:
Хто сунички наші їсть,
Хто ласує досхочу?
Тільки й чути: трісь та трісь,
Тільки й чути: чуф-чуф-чуф.

Шурхотять трава й гілки,
Йдуть колючі тато й мама,
А за ними малюки, -
Бо у них така програма.

Тато каже: - Вчись, синок!
Мама каже: - Вчися, дочко!
Як зайде хто у садок,
Позгортайтеся в клубочки.

Знають їжаки давно,
Що лякати їх не будуть,
Поглядають на вікно -
Там живуть хороші люди.

Кротик виорав городик,
Їжачок скосив траву,
Білка груші носить з гілки -
Так на дачі я живу.

Дятлик длубає горішки,
На даху вмостився кіт,
У льоху гуляють мишки,
Цуцик сів біля воріт.

Задзижчало на горищі -
Рій осиний прилетів.
На шовковиці і вишні
Горобець сім’ю привів.

Скочив півник на ворітця,
Закричав: “Ку-ку-рі-ку!”
По доріжці б’ють копитця –
Ходить цапик у садку.

Он лелека чистить грядку,
Кури пораються теж.
Я спитаю для порядку:
Хто живе тут, врешті-решт?!

леле, леле
діти, діти
пограбовані заводи
залишається боліти
і водити хороводи
по Майдану
по конюшнях
леле, леле
діти, діти
ми ходили для народу...
а залишились
у мушлях
дорога квартирна плата
хліб і масло
леле, діти
українці....
не вар*яти
хватить владі їх
дурити

Чули про секретний ліфт?
Коли знаєш чари,
Він несе тебе в політ
Через дах, до хмари.

...Я лечу, лечу, лечу
На хмаринку сизу.
Надивлюся досхочу
На усе, що знизу.
Бачу вулиці усі,
Наче план читаю.
Іграшкові мчать таксі,
І повзуть трамваї.
Бачу тисячу дахів
На будинках-вежах,
Бачу купи дітлахів,
Що за мною стежать.
Он, маленька і сумна,
Кравченко Маринка.
В небо дивиться вона
На мою хмаринку.

Ліфт спускається швидкий –
Вийду в двір зелений.
Бачу натовп гомінкий,
Всі біжать до мене.
Мить – і в мене вже беруть
Інтерв’ю в газети:
– Чи збираєтеся в путь
На чужі планети?
Потрапляє мій портрет
На усі екрани.
Та не видам я секрет
І найближчі плани.
(Плани ж ось які мої:
Я гукну Маринку
І кататиму її
На свою хмаринку!)
2006

1.Знов прийшла зима
Радість принесла
Дітворі на дворі
Снігу намела.(2 рази)

Приспів:
Ой, ти , зимонько, зима
Чарівнішої нема
Радість всім нам принесла
Ой, ти, зимонько, зима.

2.Снігу, снігу намела
Сріблом землю всю укрила,
А ялиночку-красу ,
Всю в прикраси нарядила.(2 рази)

Приспів:

3.А тепер зима з дітьми
Свято робить навкруги
Всіх піснями розважає
Й привітаннями вітає.(2 рази)

Приспів:

Перше вересня, малята!
Час уже до школи йти
Книжка, зошит і щоденник
У портфелі – назавжди.
А ще ручка , олівець,
Та резинка й струганець
Все воно вам тут згодиться—
Для науки пригодиться!
Математика , читання,
Малювання та писання,
Рідна мова солов`їна –-
Для науки всім потрібна.
Тож навчайтесь ви старанно,
Слухайтеся вчителів,
Ваші успіхи в навчанні
Будуть радувать батьків.

В маєтках Зодіаків, в оселях неземних
Живуть дванадцять знаків, дванадцять назв у них.
Чатує Лев на здобич, вдивляється в пітьму,
Шляхи Телець вподобав, а Риби - глибину.

Поняття протилежні єднають Близнюки,
Де Діва обережна, там Водолій - стрімкий,
Ховається у воду попід каміння Рак,
Стрілець із Козерогом угоду пишуть всяк.

Овен несеться з кручі - з-під ніг летить вогонь!
Із норовом кусючим прямує Скорпіон
І заповідь вивчає: себе - не укуси;
В усьому міру знають небесні Терези.

В маєтках Зодіаків, в оселях неземних
Живуть дванадцять знаків, дванадцять назв у них.
У Місячному циклі міняються вони:
Коли один працює, у інших - вихідні.

Мамо, чи знаєш ти казку?
Казку, що стане життям?
Зло там одержить поразку,
Добрість збудує свій храм.

Люди забудуть про війни,
Заздрість іде в небуття,
Діти там будуть спокійні
За найдорожче - життя.

Мамо, чи знаєш ти казку7
Ту, що потрібна усім?
Кожен у ній знайде ласку,
Теплий та затишний дім.

Я сотні теплих слів
Скажу Тобі, сестричко!
Хай посмішка осяє
Твоє миленьке личко.

Я дякую, безмежно
Батькам своїм за Тебе.
Для Тебе обережно,
Дістану зорі з неба.

Я хочу щоб Ти мала,
Усе, що забажаєш.
І щоб тривог не знала
Із тим кого кохаєш.

За Тебе помолюся,
І вип`ю я до дна!
Тебе люблю, Януся,
У мене Ти, одна.
20.10.2003

(байка-казка)
Давно-давно в одному лісі,
Отут, на нашому ж Поліссі,
Була для птиць і звірів школа –
Вивчали світ вони довкола.
Якось згадали на уроці
Про сніг, що випав в Новім році.
А тут Ведмідь як заревів:
«Не говоріть мені цих слів:
Про сніг і рік якийсь новий,
Для див таких я застарий»
Та обізвалось й Ведмежа:
«Навіщо, тату, ця межа?
Я хочу бачити той сніг,
Якби ж прокинутись я зміг…»
«Не говори мені дурного.
Не треба бачити нам того,
За все подба природа-мати,
Ну годі, сину, йдімо спати.»
І засмутилось Ведмежатко –
Суворий надто його татко.
«І як того він не збагне,
Що вабить все нове мене?
Коли всі знають вже той сніг,
То й нам побачити не гріх», -
Воно собі так міркувало,
Та швидко вже й дрімати стало.
І сниться йому гай і ліс,
Що батько меду знов приніс,
Наснились також й інші звірі,
З якими жив він у довірі.
І спалося так любо й тихо,
Та сніг згадався, як на лихо.
«Казали, схожий він на вату,
Мабуть, пора мені вставати», -
Подумало, сп’ялось на ноги
І нишком вилізло з барлоги,
Сказало тихо: «Ах, краса,
Ялинки білі – чудеса!
І як змінився рідний ліс…
Але чому так мерзне ніс?
І лапи вже мені морозить,
Мабуть, цього сьогодні досить.»
І Ведмежатко пригадало
Як солодко воно дрімало,
Хотіло повернутись до барлоги,
Але біда – забуло враз дорогу.
І вже долає його холод,
А тут утрутився ще й голод.
Тепер збагнуло Ведмежатко
Чого боявся його татко.
Воно заснути було б раде,
Та не послухалось поради.
Отож, сидить тепер, зітхає,
Але робити що – не знає…
І покотились гіркі сльози –
Крижинки стали на морозі.
А тут прийшла ще й завірюха,
Замерзли йому хвіст і вуха
І Ведмежатко задрижало,
Та й місця в лісі стало мало,
Метнулося вперед, назад.
«Й чому не слухав я порад?
За те, що я такий упертий,
Доводиться тепер померти», -
Малий Ведмідь так міркував
Й по лісі довго ще блукав.
Усе ж діждався він весни.
Й коли з’явилися сини
Уже в Ведмедя молодого,
То він навчав нащадка свого:
«Ти пам’ятай, моя дитино,
Що завжди слухати повинна
Порад, які тобі дають,
Інакше важка буде путь.
І щоб не трапилось пригоди –
Не намагайсь змінить природи».

Надійшла весна прекрасна,
Многоцвітна, тепла, ясна,
Мов дівчина у вінку;
Ожили луги, діброви,
Повно гамору, розмови
І пісень в чагарнику.

Лев, що цар є над звірами,
Пише листи з печатками,
Розсилає на весь світ:
"Час настав великих зборів!
Най зійдесь до царських дворів
Швидко весь звірячий рід".

Ось ідуть вони юрбами,
Мов на відпуст з корогвами -
Все, що виє, гавка, квака;
Лиш один мов і не чує,
В своїм замку, знай, ночує -
Лис Микита, гайдамака.

Ой, недаром він ховаєсь!
Знать, сумління обзиваєсь:
"Кривдив ти звірячий люді"
Тим часом в своїй столиці
Цар засів поруч цариці,
Щоб творити звірам суд.
.......................
.......................
.......................
.......................

Що за гамір? Що за клопіт?
Чом кущі ламають?
То ГЕПАРД та АНТИЛОПА -
В квачика гуляють!
Мчать, аж полягла трава -
Курявища всюди...
... Хто гонитву програва -
Без обіду буде...

Я хочу мати слоненя.
Я обіцяю з ним гуляти.
Я буду ліжко заправляти.
Я буду слухатись щодня...
Купіть для мене слоненя!