І

Вогнем пекельним спротив наростає
Війна уже московію жере.
Горять автомобілі ще й трамваї,
І серед біженців - мале, старе...

Великі нафтосховища палають,
Сирени потрапляють в ноту "ре",
Повстанці душать ту, провладну зграю,
Коли Пуйлатий ноги задере?

Ніхто любові нелюда не учить...
Якби він став безхатьком хоч на мить --
Побитий, гнаний звідусіль, смердючий,

Зі смітників поїв серед зими --
Кохання, людяності став би учень?! --
Буває, сперечаємося ми.

ІІ

Буває, сперечаємося ми --
Життя було б інакше нецікаве,
Щось іноді під серцем защемить,
Згадається жорстокий хтось, лукавий...

Як розлучити хочуть нас самих,
Інтригами за чашечкою кави.
Лунає ніби дружелюбний сміх,
Обійми тиснуть лагідні ласкаві...

Копаєш глибше, раптом чуєш - ні!
Позаочі систематично хають,
Так, мовби ходиш босий по стерні.

Велике почуття - предмет їх лайок,
Ще й захищаємо падлюк, дурні,
В емоціях доходим до одчаю.

ІІІ

В емоціях доходим до одчаю --
СваркИ із бур у скляночці води --
Чого на світі дивнім не буває?
Дрібничок марнославства це плоди.

Чи випить заспокійливого чаю?
Пройтися, походить туди-сюди?
Поети аж за хмарами витають
Аби подалі бути від біди.

А ми -- списи ламаєм, недалекі,
Травмуємо, дурні, себе самих.
Візьми-но валер'яночку з аптеки

І ласку заспокійливу прийми,
Несуть життю й любові небезпеку,
Словесні роздирають нас громи.

ІV

Словесні роздирають нас громи,
Буває мить захмарення лихого --
Втрапляємо в лукавого ямИ,
Засліплені, відходимо від Бога.

Небесна синь спалахує, димить,
Бо ллємо у порожнє із пустого...
Коли уже просвітлені уми
Нарешті вкажуть правильну дорогу?

Дає розрядку часто гумор нам,
Веселе кепкування виручає,
Раптово тепла радість весняна

З'являється, як поблиски ручайні...
Та поки що затьмарює мана,
Щось поміж двох чорнюще виростає.

V

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Пригадую, як гріх мене здолав.
Хоч ти була в далекому Дубаї,
Відчула, що поменшало тепла.

Немов заколисала доля злая,
Спокусою привабила імла.
Незгодою Боги обох карають --
Ножем спокута душу пройняла.

Поважно запитаю: о Яриле,
То просвіти чи руки заломи:
Це ж ви людей такими сотворили?!

Чом нас лише шматуєш пазурми?
Де справедливість? Скільки я та й мила
Не раз уже і грюкали дверми.

VІ

Не раз уже і грюкали дверми,
Емоції терзали божевільно --
Мов гуси ті, лопочучи крильми,
Слонів із мух робили швидко, вільно!

Про це колись би написать томи --
Вітриська зіштовхнулися свавільні --
Шалено перед пекла ворітьми,
Рвучи на клапті кораблі вітрильні.

Як з часової глянуть висоти,
Нас регіт гомеричний розбирає --
Забули гострі оминать кути!

Неначе напилися самограю!
Куди там бідні нерви берегти...
Ревнуючи, доходили до краю.

VІІ

Ревнуючи, доходили до краю --
То Чорнобог випробування шле,
Перевіряє, скажемо: прощаю,
Чи поведе нас за собою зле.

Світила віщі в небі-зореграї
Раптово склалися, мов амулет,
Від ницих підступів нас захищають,
І пророкують щастя, творчий злет.

Хоча нечистий також досить сильний --
Володар хижий темряви й тюрми.
На все піти готовий дух свавільний...

Щоб наробили помилок самі!
Ми -- у вогні кохання непохитні,
Зомбовані підступністю пітьми.

VІІІ

Зомбовані підступністю пітьми
Не раз в її тенета потрапляли.
О небо, чорноту гидку здійми,
Січи надвоє темряву кинджалом.

Ізнов усе закінчиться слізьми,
Невже до цього їх було замало?
Цю слабкість навпіл ти переломи,
Твердішим стань бетону чи металу.

Тоді, можливо, світло задзвенить,
Зародиться із крапель невагомо,
Протягне золотаво-срібну нить,

І пошматує темінь блиском грому.
Кохання повернулось, пломенить!
Та промінь сонця ллється у свідомість.

ІХ

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Весна сягає розквіту свого.
Бо сварками набили вже оскому,
Нас огортає пристрасті вогонь.

Зело тонке на дереві старому --
Відродження любові йде кругом...
І знову ми купаємося в ньому,
Упившись насолодами його.

Аби лише було здоров'я трохи --
Милуюся -- розкішний пеньюар,
Окраса ніжок - чарівні панчохи.

Кохання - торта найсолодший шар,
Найкращий дар життя, жаги епоха --
Розвіює щонайтемнішу з хмар.

Х

Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Те світло в наших душах дивовижне --
Кохання кров, котрою каламар
Наповнений поета, сяйво ніжне.

Бо ним пастух сонетових отар
Напоював свої писання книжні --
Творець великий -- не простий віршар --
Петрарка - полум'я любові стрижень.

У нього -- невзаємне почуття --
На щастя, а чи жаль - нам невідомо.
Але воно -- духовне опертя!

Вогонь той ошляхетнює свідомий.
Це -- лікувальна благодать життя,
Зникають нервів збурених судоми...

ХІ

Зникають нервів збурених судоми...
Вогонь той палить воду, сушить дно,
Й оаза вже -- на сподові морському...
За спокоєм - шал насолоди знов.

Нуртує вибухами космодрому,
Жадає полум'я жаги -- вино --
Планети мало -- всесвіту огрому --
Запрагло осягнути так воно.

Аж простір плющиться од цих ротацій!
Бува смертельний пекла чути гар.
Коли занадто - сплеск іде негацій.

Все в міру корисне - дізнавсь Ікар...
Остудить запал у медовій праці
Кохання, як музичний знак бекар.

ХІІ

Кохання, як музичний знак бекар,
Звільняє від бемолів та дієзів.
Дива дарує, ніби той казкар --
І чистить душу в трепетній бентезі.

Воно живе між геніїв, бездар,
У музиці, малярстві, снах поезій,
Захоплює безхатьків-нечупар
Частіше навіть, ніж багатих Крезів.

Не знаю, чи спроможний Дон Жуан,
Зазнати почуття, всім нам знайоме?
Любові похітливий шарлатан...

Він удає захоплення натомість.
То справжність має щастя океан --
Все відміняє, мов чарівний пломінь.

ХІІІ

Все відміняє, мов чарівний пломінь,
Сотворює окремий світ із двох...
Не буде там, їй-Богу, місця злому,
Так може це - кохання для епох?!

Бо й Гуллівер, бува, зростає з гнома,
Якщо аристократ... Нерідко лох
Фальшиві цінності багну низькому
Вигадує, неначе скоморох?!

Вершина тьми -- то купол в позолоті.
Хоч має дно колоти між почвар.
Життя перевернулось -- цирк на дроті,

Царями править блазень-дуремар...
І праведники у війні - двохсоті*.
Імла водою заливає жар.
______________________
*Двохсоті - мовою сучасної війни - загиблі.

ХІV

Імла водою заливає жар --
Мов селевий потік, брудний, огидний,
Пожежна піна - плюх на тротуар...
За нею навіть попелу не видно.

Таке жахне сплетіння Божих кар --
Армагеддон - краса небесна блідне,
Де Сатана - гігантський бетоняр --
Все заливає з реготом єхидним.

Але, бува, займаються моря --
Мости могутні падають, згоряють,
Із вод раптово полум'я вдаря.

Отак любов незгасним світлограєм
Встає над світом темним, як зоря,
Вогнем пекельним спротив наростає.

МАГІСТРАЛ

Вогнем пекельним спротив наростає.
Буває, сперечаємося ми --
В емоціях доходим до одчаю,
Словесні роздирають нас громи.

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Не раз уже і грюкали дверми,
Ревнуючи, доходили до краю --
Зомбовані підступністю пітьми.

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Зникають нервів збурених судоми...

Кохання, як музичний знак бекар,
Все відміняє -- чарівливий пломінь --
Імла водою заливає жар.

І

Едем уяви родить соловій --
Як щастя зберегти, не зруйнувати?
Візьми себе й на вірність перевір --
За прикладом співочого пташати!

Витьохкує, тоді шука в траві
Гілки дрібні -- гніздечко будувати.
Подрузі - до останнього, повір --
Так віддане створіннячко крилате.

То тільки лев, той волохатий цар --
Султан звірячий, прайд* узяв для себе,
Бо сильному, мабуть замало пар...

У мене серце, всі пісні -- про тебе.
Любові п'ємо золотий нектар...
Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
_______________________________
*Прайд - свого роду лев'ячий гарем, куди входить кілька левиць.

ІІ

Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
Тікає геть розпука і жура...
Приходить радість, як вода до стебел,
Проміниться, мов сонячний Бог Ра.

Ясніє весь життя мого перебіг,
Неначе золота прийшла пора --
Вже труться шийками лебідка й лебідь,
То починається любовна гра.

Із темряви чигають чорні круки,
Підстерігають змії у норі,
Або розбійники-башибузуки...

Не діжде чорт, щоб руки тут нагрів!
Вербові котики так пестять руки --
Утілилась моя найкраща з мрій...


ІІІ

Утілилась моя найкраща з мрій...
Це -- щастя неймовірне у коханні --
Всю дарувати насолоду їй...
Взаємні мати ніжності неждані.

Мов огортає вітер-ласковій,
Шле пахощі пестливі чарування...
Ти відчуттям навіки тим здобрій...
Зігріє хай миттєвості останні.

Дай сили, доле, уникать спокус --
Є найдорожче зберегти потреба.
Щоранку вищим силам помолюсь --

За цю красуню, наче юну Гебу --
Усе милуюся, не надивлюсь --
Я вдячний Вам, Боги мої, о небо!..

ІV

Я вдячний Вам, Боги мої, о небо
За всі роки кохання золоті,
Даруй же витримку -- на плечі -- кебу*,
Стосунки найдорожчі зберегти.

Хай ніжно-трепетний пташиний щебіт
Звучить, як райська музика в житті,
Щоб вишукані звуки лютні Феба**
Будили знову почуття святі.

А щастя десь у нетрях заблукало --
Навколо дикі урвища й рови.
Сичить з-під каменя зміїне жало...

Яриле, висвітли шлях польовий,
Яви небачений любові спалах,
Ці узи доленосні не порви!
__________________________
*Кебу - голову.
Феб - у римськиій міфології -- синонім грецького Аполлона.

V

Ці узи доленосні не порви --
Вони вузлом Гордієвим сплелися.
Супроти гостряка важких провин
Волокна подолають вістря списа.

Обурений той погляд з-під брови --
Хай кане в Лету, краще усміхнися,
Кохана, спалах ніжності яви,
Благословляє нас Ярило з висі.

Наваляться ще прояви хандри,
Сховатися від неї краще де би?
Втекти із середовища Мари...

Я злості позбуваюсь і ганеби,
Прийди, любове, світ новий створи,
Бо стану бранцем темного Ереба*,
____________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)

VІ

Бо стану бранцем темного Ереба* --
Він у тенета майже був затяг.
Аїде, ось тобі новий служебник,
Тож піднімай, кістлява, чорний стяг.

З коханою сваритись випав жереб,
Від горя потихеньку їхав дах.
Життя усе тоді пішло шкерЕберть,
Страждаючи, ридав, потроху чах.

Допомогло уникнуть небо лиха --
Всесильна ця любов -- при булаві --
Який би гріх в потилицю не дихав,

Ярило завше світлим шляхом вів...
Коли буття залишить миті-крихти --
Впаду на квіти щастя неживі...
____________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)



VІІ

Впаду на квіти щастя неживі --
Який це біль, словами не сказати --
Стікає кровію сонетний вірш,
Згасає світ, як мрево сірувате --

Тьмянішають видіння зорові,
Стискають безнадійності лещата,
Неначе хто весь кисень перекрив,
І тіло починає відмирати...

Раптово світло сяє із небес --
Бог-лікар застосовує плацебо*,
Несе з Олімпу добру вість Гермес** --

Мов сльози радості прорвали греблю --
Мене кохає мила -- я воскрес!
Дай вижить, доле, пригорни до себе.
______________________________
*Плацебо -- лікування методом навіювання.
**Гермес - Бог, посланець олімпійських Богів у грецькій міфології.

VІІІ

Дай вижить, доле, пригорни до себе,
Хоч трішки щастя ти мені хлюпни.
Тікати в Краків чи Аддіс-Абебу
Не довелося щоби від війни.

Хтось інший вирушає за поребрик,
Мене -- до рідної землі припни.
Безбатченки, безхатьки сухоребрі
Блукають, наче привиди вони.

Я хочу разом зі своїм народом
Полум'яніть од визвольних змагань,
Пронести прапор України гордо...

Веди, любове, у сяйливу рань
Мій шляху, сповнись величчю акордів,
Хай небезпеками випробувань.
_____________________________________
*ВипробувАнь - авторський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий нелогічний наголос.

ІХ

Хай небезпеками випробувань*
Насичена, здається, кожна днина,
Та витончену душу не порань
Об гострого цинізму шабелину.

Отруєною може бути грань,
Коли проникне в серце на хвилину.
Тоді раптово дихать перестань,
І виштовхни нечисте, бо загинеш.

У досконале, дивовижне вір,
Згадай мелодію красиву наю,
Кохання, що дарує щастя, мир!

Тим янголом-захисником витає...
Хоч іноді, немов лавина з гір, --
Життя, бува, виводить нас із раю,
_______________________________
*ВипробувАнь - авторський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий нелогічний наголос.


Х

Життя, бува, виводить нас із раю,
Зло вимальовує принадний гріх,
Розбещений комфортом, потрапляєш
У пекло вседозволених утіх.

Крадеш чужих жінок од Менелаїв*,
Їм роги наставляєш, як на сміх,
Ще й коньяку цистерну випиваєш,
О де та міра крайнощів твоїх?!

А потім боже маєш покарання --
Митарства по лікарнях, буйна "п'янь",
Втрачаєш друзів і своє кохання...

Хоч зеком, самовбивцею не стань --
Оце тобі межа буття остання --
В дугу згина його могутня длань.
____________________________
*Троянський царевич Паріс викрав у спартанського царя Менелая його дружину прекрасну Єлену, через що почалася Троянська війна, що призвела до загибелі Трої, про це розповідає нам "Іліада" Гомера.

ХІ

В дугу згина його могутня длань,
Життя застерігає: будь обачним,
Живемо раз, отож собі шамань,
Аби не уподібнитися мачо

Заради пустоцвітних раювань...
Як долю ти знайшов свою, козаче,
Єднай лише із нею Інь і Янь --
Нехай вона від щастя тільки плаче.

Ще буде провокацій ого-го,
За вірним всі жінки "поумирають" --
Щоб силу чару спробувать свого...

Ставай стійким, дотримуйся звичаю.
Буття тобі спокуси шле кругом,
Але дарує витримку безкраю.

ХІІ

Але дарує витримку безкраю,
Нарешті, на владику схожим став --
Той, хто собою володіє, знає --
Країни тим скоряються, міста...

Їм доля випадає незвичайна --
Простелиться дорога золота,
В палацах, замках жити випадає,
Ще й королівські цілувать вуста.

Усе те, звісно, жде свойого часу --
Напої пить провінції Шампань,
До чого так аристократи ласі --

Не будуть, бо прийде крамарська рвань*,
Хай сила волі ці напасті гасить
І міць, коли стискає біль страждань.
_______________________________________
*Крамарська рвань - мається на увазі французька революція 1793-го року, коли до влади прийшли Робесп'єри, Марати -- крамарі, швондери, буржуа, які повалили клас аристократів.

ХІІІ

І міць, коли стискає біль страждань,
Здригається земля від канонади...
Так хочеться весни благоухань,
Відчути щастя пестощі й принади.

Отих кохання пристрасних торкань --
Як уві сні -- од любої наяди.
Ну зовсім протилежних почувань,
Полегкості шляхетної розради.

Життя контрасти -- без одноманіть --
Неначе торт родзинками вкривають --
Або в пустелі -- рай земний зустріть --

Вустами спраги -- струмінь водограю.
А потім знов -- ненависть кожну мить --
Вогнем пекельним спротив наростає.

ХІV

Вогнем пекельним спротив наростає,
Як стоголовий змій -- московський гад,
Від Дону до прекрасного Дунаю --
Рубають шиї вістря канонад.

І скільки не стинай - все відростають
Ці мамби, кобри, ефи - змієград,
Дістануться гірського навіть плаю
Цинічні орди орківських солдат.

Та наші перемелюють невпинно --
Безстрашні гайдамаки гайові --
Знаходять в найтаємніших шпаринах...

Любов'ю світлі душі онови,
Яриле, хай пощезне слід вужиний,
Едем уяви родить соловій.


МАГІСТРАЛ

Едем уяви родить соловій
Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
Утілилась моя найкраща з мрій...
Я вдячний Вам, Боги мої, о небо

Ці узи доленосні не порви --
Бо стану бранцем темного Ереба*,
Впаду на квіти щастя неживі...
Дай вижить, доле, пригорни до себе.

Хай небезпеками випробувань**
Життя, бува, виводить нас із раю,
В дугу згина його могутня длань,

Але дарує витримку безкраю,
І міць, коли стискає біль страждань,
Вогнем пекельним спротив наростає.
______________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)
**ВипробувАнь - авторський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий нелогічний наголос.


23 березня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

І

Леліє радість між сумних історій,
Кохання б вимальовував щодня,
Красиві, ніжні личка у фарфорі,
Коли сідає мила на коня,

Мов дама з роду Вітовтів*, Тюдорів**
До любого таємно поганя.
Зображенням тим потім підкоморій***
Оздобить стіни зАмку навмання...

А може навіть строго, послідовно
Розмістить мальовидла. Крізь віки --
Пройдуть вони, як пам'ятки духовні...

Ці - почуття святого сторінки --
Його краса моє життя наповнить,
Розвіє геть розпачливі думки.
__________________________
*Вітовти - родина литовських князів ХІV-ХV cт.
** Тюдори - англійська королівська династія, що правила в Англії у ХV - ХVІІ ст.
***Підкоморій - придворний камергер, радник королів, князів, в чиї обов'язки входило оздоблення їхніх покоїв.

ІІ


Розвіє геть розпачливі думки --
З тобою поруч хочу бути тільки --
Лише щасливій долі завдяки...
Не знаю, залишилось років скільки?

Пом'якшую відносин гостряки --
Як можу, навертаю їх до спілки...
Плекаю квіти серця залюбки
Для тебе, щебетушко-перепілко.

Життя, буває, стискує кулак.
Б'є московитське зомбі триколорів --
Нашестя войовничих вурдалак...

Але мине епоха тих "сирборів",
Кохання світло знову шле нам знак --
Засяє ніжно сонечко надворі,

ІІІ

Засяє ніжно сонечко надворі,
Прийде весна, розчулить всі серця,
Чарівністю цариці Феодори
Юстиніана звабить до вінця*.

Повибігають вівці із обори,
Попаруватися у табунцях...
Вже навіть на суворім Лабрадорі**
Любов панує волею творця.

А між людей трапляються пліткарки,
(Тіпун би вкоротив їм язики!)
Що полюбляють заглядати в шпарку

Сховає все гайочок гомінкий,
Хай від кохання зробиться нам жарко,
І усміхнуться уночі зірки.
_______________________
*Феодора - візантійська цариця, дружина імператора Юстиніана (VІ ст. н.е.), була простою дівчиною, яка відзначалася красою, розумом, надзвичайною чарівністю і твердою волею, чим і підкорила серце царя.
**Лабрадор - півострів на Півночі Канади, який омивається частково Північним льодовитим океаном.

ІV

І усміхнуться уночі зірки --
Там дві із них, напевне, будуть наші...
Щасливо світять довгі нам роки,
Стосунки не поточать болем шашіль,

Огидні пересуди чи плітки...
Гіркі свої вже випили ми чаші,
Тому, можливо, є нові витки
Життя - мінливого розгардіяшу.

Чимало загадкового у нім --
Потрібен тут розгадувач кросвордів --
Буття готує ребуси чудні...

Кохання має теж палату лордів --
Еліта ця негорда в дні ясні --
Хоч іноді хай ласкою говорить.

V

Хоч іноді хай ласкою говорить,
Промовисто мовчить без зайвих слів.
Чи ощасливить величчю мілорда,
Покаже всім кохання королів.

Коли дарують парки і курорти,
Коштовності, ще й замки, кораблі,
Фільварки гарні, чарівні фіорди*...
Прекрасне, дивовижне на землі.

А що поет коханій подарує?
Оці стражданням змучені рядки?
Слів золото, написаних усує?

Омріяні у небесах зірки?!
Лиш вічністю всміхнеться, поцілує
Життя, де все буває навпаки.
__________________________
*Фіорд - fjord) — довга, вузька морська затока, яка часто тягнеться далеко усередину узбережжя. Фіорд походить від затоплення морем долини колишнього льодовика.

VІ

Життя, де все буває навпаки
Всілякі улаштовує сюрпризи --
Із пекла посилаючи плювки,
Цілунки потім шле від парадизу.

Любові пахощі тонкі, п'янкі --
Оповивають зверху і до низу,
Аж раптом ауру рве на шматки --
Хвороба нервів, це -- здоров'я криза.

А як не ревнувати цих красунь?!
Вони то стерви, чи занадто добрі...
О скільки чуєм сварок ми відлунь!

Чоловіки, хоч воїни хоробрі --
Готові од нещастя й повнолунь
"Втопитися" в горілці, у кагорі.

VІІ

"Втопитися" в горілці, у кагорі --
Бажання від розпуки та жалю
З'являється, де діти очі мокрі?
Для забуття я трунком їх заллю.

Здолає сон. Ачи піде на користь?
Напівзатопленому кораблю?
Похмілля день яснесенький спотворить --
Це побажать лиш можна москалю!

Будь сильним, що б не сталося, мій друже,
Бо лузерів* цураються жінки,
Плече їм чоловіче треба мужнє...

Кохання іноді - тягар важкий!
Тож випивкою знять вагу напружень
Буває, дуже хочеться таки.
__________________________________
*Лузер - невдаха, той що задніх пасе.

VІІІ

Буває, дуже хочеться таки
Нажлуктитись абсенту з Вітром Ночі*.
О друже мій, відвертий, говіркий,
Цікаво, що навієш, нашепочеш...

Про кого розмовляють парубки?
Кохання згадують у час урочий.
Як на побачення біг навпрошки,
Так поспішав, аж розірвав сорочку?!

Ти назовеш хворобою любов?
Від неї передчасні є сивини...
А дехто й самогубну смерть знайшов?!

Але ж які поезії перлини
Створилися... То наливай же знов!
Та чи врятує забуття хвилинне?!
______________________________
* Вітер Ночі - псевдонім друга-поета, Володимира Шкляренка.

ІХ

Та чи врятує забуття хвилинне?
На мить собі розслабитись дозволь.
Якщо перебереш, тоді тваринні
Пробуджує інстинкти алкоголь.

Ти лаєшся, а іноді, нестримний,
До бійки рвешся, втративши контроль,
Гаси в собі ту дурощів жарину,
Вона ганебну пропонує роль.

Кохання справжнє ні, не передбачиш,
Хоч би і був найпершим із месій.
Й тверезому ті ревнощі гарячі

Нашіптують: "Заріж його, убий!"...
Лиш мудрість вбереже тебе обачна
Від холоду розвихрених завій.

Х

Від холоду розвихрених завій
Буває, що рятує нас омана.
Ти заховайся, правдонько, постій --
Інакше з'явиться сердечна рана.

Хтось однолюб запеклий, вольовий,
А інший -- із ментальністю султана.
Страждає перший в парі отакій --
Як істину пізнає, безталанний.

Негарно -- заперечать нам -- брехать --
Мов розливать навколо баговиння.
Та хто живе, скажіте, без гріха?!

І полігамному вдавать невинність
Доводиться. Рятує шлюб нехай,
Бо щастя птах од цього не прилине.


ХІ

Бо щастя птах од цього не прилине...
Буває, що весна зими страшніш.
Кохання гріло холоди щоднини,
Прийшло тепло, а стало ще гіркіш.

Померло почуття в лиху годину,
На згадку залишився тільки вірш.
Коли, нещасний, я цей світ покину?
Прийди до мене смертонько, скоріш.

Утри вже носа, дорогий поете,
Інакше виллєш з голови весь лій.
Падіння, зрозумій, початок злету!

Ти amaretto* у бокал долий -
Любов зафонтанує піруетом!
О де ти, щемний вітре-весновій?
__________________________
*Amaretto - вино, щось типу любовного напою.

ХІІ

О де ти, щемний вітре-весновій?
Чому полинув у світи незнані?
Лиш березня лишив такий хмільний
Той запах, наче спогад про кохану?

Лейла моя, душа -- тобі одній --
Уся печаль і радості неждані,
Краса небесна, спокій щастя мій,
Вернися в рай - моє палке благання!

Карай мене за мимовільний гріх,
Хай тіло з того болю стане синє,
Порозшматовує його батіг...

Стерплю ці муки, золота Богине,
Прошу - даруй сяйний, веселий сміх,
Дай насолоди любощів дитинних...

ХІІІ

Дай насолоди любощів дитинних...
Весна у серці знову зацвіте!
Тоді із білосніжної перини
Промінням бризне щастя золоте!

Розкриє сад обійми нам гостинно --
Той білий рай, в якім купавсь поет,
Душі там одірвалась половина,
Нехай навіки знову приросте.

Для чвар найкраще місце -- пекло чорне!
Де гару крематорного повів,
Думки він темні наші хай огорне.

А рідні сокровенності лелій --
Повитікає з них усе мінорне --
Едем уяви родить соловій.

ХІV

Едем уяви родить соловій,
Неначе серце із грудей виймає.
Аж зір його увесь посоловів -
Любовний хміль -- од щастя чи одчаю.

Фіоритури* - ну немає слів,
Лиш тільки троє - я тебе кохаю.
Від почуття також -- мов очманів --
Ізнову кличу пристрасно до раю.

Стосунків чистих брудом не погАнь,
Кинь в перелюбстві ставити рекорди
Аби уникнути злих запитань...

Якщо на гріх штовхатиме погорда,
Нам Бог дає суворість покарань,
Леліє радість між сумних історій.
______________________________
*Фіоритура (італ. Fioritura, що означає «цвісти» або «квітучий»; множинна fioriture) — це вишукане прикрашення мелодійних ліній, позначених композитором, або імпровізованих під час виступу.


VІІ МАГІСТРАЛ

Леліє радість між сумних історій,
Розвіє геть розпачливі думки.
Засяє ніжно сонечко надворі,
І усміхнуться уночі зірки.

Хоч іноді хай ласкою говорить
Життя, що все нам робить навпаки.
"Втопитися" в горілці, у кагорі
Буває, дуже хочеться таки.

Та чи врятує забуття хвилинне
Від холоду розвихрених завій?
Бо щастя птах од цього не прилине...

О де ти, щемний вітре-весновій?
Дай насолоди любощів дитинних...
Едем уяви родить соловій.

26 лютого - 8 березня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

І
Світи, місяченьку,
Світи на діброву,
Нехай я перейду,
Нехай я перейду,
До дівчини на розмову
З народної пісні

І співом зависають у траві...
Сільські мені згадались вечорниці...
Влаштовували танці там криві*,
Виводили мелодії дівиці...

А парубки вторили їм услід,
Спалахували щастям їхні лиця,
Многоголосся чарівний політ --
Що й місяць в небі починав світиться.

Тепер вже людства більше по містах
Черпає музику воно з ю-туба,
Як мало українського, аж страх...

Народний мелос рідко нас голубить...
Та на моїх закоханих вустах --
Пісні найкращі - лиш для тебе, люба.
______________________________
**Під час виконання «кривого танцю» всі учасники стають в ряд, взявшись за руки. Дівчина, яка йде попереду «виводить кривого танця» — веде всіх за собою. Лінія, яка описують виконавці хороводу має вигляд кривої. Звідси і назва — «кривий танець». Кожен наступний учасник точно повторює лінію ходи попереднього танцівника.

«Кривий танець» належить до так званих «ключових» хороводів, які на відміну від «колових» хороводів, водили довгою лінією — «ключем».

ІІ

Пісні найкращі - лиш для тебе, люба,
Співаю, компоную, цим живу.
Вже вечорниці перейшли до клубу,
Це -- нині інші форми наяву.

О винахід великий працелюбів --
Цей інтернет сторінку дав нову.
Бо світ увесь доступний став розумним --
І я тим океаном теж пливу.

А далі що? Майбутнього боюся,
Ще іноді реальності старій
Належне віддаю, але у русі

Перебуваю. Ти, любове, грій.
Музичні твори -- ними надихнуся,
В моїй вони рояться голові.

ІІІ

В моїй вони рояться голові,
О ті пісні - плоди рясні натхнення,
Від серця мого - ніжності привіт,
У дні замріяні - передвесення.

Приваби незамінний мій магніт,
Ці чари дивовижно-незбагненні,
І вроди найчудовішої квіт,
Найкращих слів ласкавості щоденні.

Сахаюсь чорнобожих намагань
Мене провокувать на лайку грубу.
Щоб не було принизливих прощань!

Зі щастя келиха душа пригубить
Мелодії закоханих зізнань --
Наспівують їх мимоволі губи.

ІV

Наспівують їх мимоволі губи --
Не лиш пісні, але й романси теж!
Душа інтелігенції так любить
Послухать серце... Щоб ішов кортеж

Цих творів дивовижних, мов до шлюбу,
В салоні між картин, краси одеж,
Де вишукане все - Пріам, Гекуба* --
Сюжети старовинні ти знайдеш.

Реальності важкій напротивагу
Магнітних бур, туманів, хоч зомлій,
Задовольниш аристократа спрагу...

Даруй своїй прекрасній, дорогій
Цю незрівнянну про кохання сагу --
Натхнення вітре чарівний, повій!
________________________________
*Пріам, Гекуба - троянський цар Пріам та його дружина Гекуба - персонажі "Іліади" Гомера, сюжети з якої нерідко брали і беруть художники для своїх вишуканих полотен, які прикрашають аристократичні салони.

V

Натхнення вітре чарівний, повій,
Даруй політ фантазії безмежний,
Планеті щастя квіти дай усій,
Хай чад війни попід землею щезне.

А людство уклоняється красі --
Будує гарні парки, зАмки, вежі.
І чути понад ними звідусіль
Кохання диво-музику бентежну.

Лиш на задвірках десь -- огидний бруд,
Варнякання сп'янілих душогубів,
Негідникам усім - ганебний суд...

Любов нам грає у небесні труби,
Поет її возносить в абсолют
Могутністю розвихреного чуба.

VІ

Могутністю розвихреного чуба
Ярило віє -- відмикач небес.
Він -- покровитель пестощів і злюбу,
Немов з кохання зітканий увесь.

Красуня кожна - то його улюба*
Якщо у гречку стрибне чи овес --
Аби кохала щиро аж до згуби --
Зазнає ласки ніжної чудес.

Багато що здається дрібничковим,
Як є любові справжньої політ.
Тоді Дажбог життя усе обновить,

Щасливо усміхнеться із полів.
Бо сяєвом ясним отим чудовим
Розтопить сонце хмари грозові.
______________________________
*Улюба - авторський неологізм в розумінні улюблениця.

VІІ

Розтопить сонце хмари грозові --
Поллється з висі ніжність золотиста,
На гори, ліс, простори степові,
Озера площ і ріки вулиць міста.

Отак весна в розквітлості своїй
Приходить, як любов небесна, чиста
Нашіптує йому, а потім їй --
"Кохай, допоки ще душа вогниста!"

Та не одійде легко так зима --
Насипле снігу, граду ця рахуба --
Його падлюцтва Холоду - тюрма.

Він для вогню сердечного -- беззубий
Вже тане лід од віршів недарма --
Хай світ увесь мої творіння любить!

VІІІ

Хай світ увесь мої творіння любить.
Бажається, щоб дійсно так було!
Перекладайте їх колеги, ну-бо,
Там виростив я вічності зело!

Бо від нахабства ще не впав із дуба,
Мене, можливо трохи, занесло...
Та скромний, то неначе самогубець --
Шанують після смерті, як назло.

Звичайно, всюди винятки бувають --
Улюбленець фортуни - чудо-стан,
З найкращими жінками він у раї --

Все від життя бере, немов султан!
Але його писання умирають,
Якщо осатанілий графоман.

ІХ

Якщо осатанілий графоман
Змастив перо у найчорнішій сажі --
Сприймай, поете, наклеп жартома --
Нехай що хоче, те на тебе каже.

Багнюки ллє хоч цілий океан,
Прийоми застосує епатажу --
Це означатиме, ти є -- брахман*,
І слово щось твоє в суспільстві важить.

Парадоксальний, може, вислів цей --
Люби його, не піддавай ігнору,
То він покаже істинне лице...

Кохання - мусі-пусі - проговорить!
Утішиться, кидатиме яйце,
Судитиме з нахабством прокурора.
______________________________
*Брахман - в індуїзмі абсолютний дух, всесвітня душа, першооснова всіх речей і явищ.

Х

Судитиме з нахабством прокурора...
Він просто бик, що на червоне пре,
А ти немов у ролі пікадора
Спис-бандерилью встромиш під хребет.

Отямиться хай в лютому напорі,
Аж доки чорт його не забере.
Зоря вечірня зійде, як Аморе*,
Мов чарівлива посмішка Гюррем**.

Кохання почуття благословили
Влес-книга, Тора, Біблія, Коран --
Яка це все ж -- непереможна сила...

Лише наш "друг"-- писака-хуліган
До рівня опустився гамадрила***,
Обмови напускаючи туман.
___________________________
*Аморе (італ.) - Кохання, любов.
**Гюррем (тур.) - та, що сміється. Так турецький султан Сулейман Пишний називав свою дружину українку - настю Лісовську.
***Гамадрил - мавпа роду павіанів, підряду вузьконосих мавп.

ХІ

Обмови напускаючи туман,
Все брехні розповсюджує навколо,
Своїй співає ницості пеан,
Здригається, немов індиче, воло.

Оцей літературний шарлатан
На Образи оригінальні кволий,
Висмоктує із пальця вірш, роман
Ще й опонента критикою коле.

Йому пробачте, люди і Боги,
Хай вип'є заспокійливий цикорій --
Нещасний син бабусеньки Яги...

Любов'ю хлопця обділили, sorry*,
Шаленство графоманської юги --
Стрибог його суворо переборе.
_______________________________
*sorry - вибачте (англ.).

ХІІ

Стрибог його суворо переборе,
Хай вітер -- неповторності озон --
До творчих залетить лабораторій.
І поетесу надихне Музон,

Поета - Муза, критик -- обговорить,
Бо велетень письма -- як Робінзон --
Поб'є літературні він рекорди --
Самотній острів океанських зон...

Коли ж то визнають, що справжній геній? --
Різкий у спілкуванні, ще й тиран.
Вдягнуть не хоче масочку смирення --

Бездари завдають жорстоких ран.
Лиш після смерті праведне учення
Хіта харизмою уб'є дурман.

ХІІІ

Хіта харизмою уб'є дурман...
Звучатимуть, немов перлини, вірші,
Літературний знатиме гурман,
Всі люди цитуватимуть простіші.

Ще й композитор -- музики шаман --
Відчує силу слова найгостріше.
І вічність огортатиме сама
Їх твір вокалом щонайкрасивішим.

Митець у кращі відійде світи,
Як серед вишівських аудиторій,
По класах шкіл його ім'я нести

Любов сама візьметься за лекторій...
Запізно зводить до сердець мости,
Леліє радість між сумних історій.

ХІV

Леліє радість між сумних історій
Цей автор-виконавець ще й співак
Багато скине за концерт калорій -
Так викладається, ох одержимо як!

Бо стільки є талантів-медоборів,
Лиш геній з найсильніших -- долі знак
Отримає в елітному доборі --
Найбільшу зливу почестей-відзнак.

Потрібно мати зіроньку щасливу,
Щоб Усевишній шлях йому відкрив,
Кохання справжнє сотворило диво --

Митець -- орач ясних небесних нив.
Зірки зерном спадають, наче мливо,
І співом зависають у траві...


VІ МАГІСТРАЛ

І співом зависають у траві...
Пісні найкращі - лиш для тебе, люба,
В моїй вони рояться голові,
Наспівують їх мимоволі губи.

Натхнення вітре чарівний, повій,
Могутністю розвихреного чуба.
Розтопить сонце хмари грозові --
Хай світ увесь мої творіння любить!

Якщо осатанілий графоман
Судитиме з нахабством прокурора,
Обмови напускаючи туман,

Стрибог його суворо переборе,
Хіта харизмою уб'є дурман,
Леліє радість між сумних історій.

25 лютого 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

І

Німіють щастя висі неозорі,
Ніяких поміж них нема розмов.
Неначе звуки із консерваторій,
Вібрують тонкострунно, бо любов

Як дама у кокетливім капорі* --
Тремтлива, ніжна, витончена мов --
Нечутний навіть стук її підборів -
М'який, невловний шурхіт підошов.

Вона не уподібниться актрисі --
Підступна обережність звірини --
До жертви підкрадатися десь в лісі.

Ні, то жахливе вміння Сатани...
З небес лунає чарівлива пісня --
Кохання чують музику вони.
_________________________
*КапОрі - авторський наголос.

ІІ

Кохання чують музику вони --
Спочатку флейта пестощі леліє.
Тоді - гобой, мов дихання весни,
Злітає птахою на крилах мрії.

О! скрипка приєдналася до них --
Тонким вібрато ллється-шаленіє...
Рояль додасть мелодій чарівних,
Він пророкує, наче той месія.

Аж раптом дисонансів цілий рій --
Джмеля політ - проказа й лепрозорій!
Чи мухи крик у сітях упирів --

Черговість уповільнень і прискорень --
Любові чорно-білий буревій --
Освідчення в щемливому мінорі.

ІІІ

Освідчення в щемливому мінорі,
О мить така хвилююча, тонка,
Між дива фантастичних траєкторій --
Політ кохання. Божа то рука,

Що музику тримає у покорі.
Вона - немовби чайка та морська --
Чекає, поки трем її огорне,
Настане поцілунку мить п'янка.

Оркестр уже втомився нас чекати.
Панує настрій знічено-сумний.
Чом не звучать рапсодії, кантати?

Ось диригент виходить головний
Симфонією щастя привітати,
Де звук скрипковий -- ніжний, осяйний.

ІV

Де звук скрипковий, ніжний, осяйний
Основою мелодії проляже.
Кларнет навіє променисті сни --
Віолончель заструменить міражно,

Легатну вив'яже арфістка нить,
Ці злотокраплі чудо-макіяжу --
Вже на палітрі ксилофон дзвенить --
Хай про кохання сонячне розкаже.

Литаврів раптом чуть важкий удар!
Ось протидія - туби ще й валторни --
Душевний біль здіймається до хмар...

Та диригент сторінку перегорне,
І ллється Божа радість, як нектар --
Тремтить, аж серце тепле упокорить.

V

Тремтить, аж серце тепле упокорить,
Вібрато на бандурі те густе,
Що при майстернім пальців переборі --
Чарівних струн звучання золоте

Дає душевних сяєво озорень --
Таке величне й водночас просте,
Як сонце на курортах Євпаторій --
Веселкою між хвиль морських цвіте.

У музиці туман, буває, висне --
Примарні вимальовує тони --
Нелегко дихать од нестачі кисню...

Та здійметься величний спів ясний
Любові промінь там яскраво зблисне!
О скільки в нім краси і новизни.


VІ

О скільки в нім краси і новизни,
Хай світ увесь осяє, зігріває.
Його щоб доньки милі та сини
Пізнали щастя весняного раю!

Пустелі, гори, сонячні лани,
У океані -- острови Гавайї,
Сейшели ще й Мальдіви, шлях земний
Усе живе -- ЛЮБОВ благословляє!

Ненависть так набридла вже усим!
Повітря свіже злістю закупорить.
Але вогонь священний не згасить...

Безмежжя океанських акваторій
Кохання пестить звуками роси,
Де голоси божественного хору.

VІІ

Де голоси божественного хору,
Крильми підносять килим-чудоліт,
На лЕгкому* господньому моторі,
Злітаючи понад верхів'ям віт.

Ті відчуття при висоти наборі
Неначе в акробатиці - кульбіт,
Напився мов -- чар-зілля мандрагори,
Фантастика, любові це -- зеніт.

Хоча б з такої висоти не впасти --
Внизу десь провокують кажани.
Даремні сподівання склеїть ласти**!

Поганий настрій, люба, геть жени!
Піїт співає про кохання часто,
Неначе птаство гомінке весни.
__________________________
*ЛЕгкому - авторський поетичний наголос напротивагу словниково-прозаїчному наголосі легкИй.
** Склеїть ласти - померти, загинути.

VІІІ

Неначе птаство гомінке весни
Симфонія ця -- шоста, пасторальна!
О скільки тут краси і новизни --
Бетховенська природи сповідальня.

Лелеко дивовижний, промайни,
Хай музика лунає величальна.
Любовне воркування з низини
Там чути голубине, як зі спальні.

А терція зозулі, скільки в ній
Глибин філософічних без кордонів --
Кує літа лиш парочці одній,

Що тішиться коханням безборонно...
Але між нотами бува пирій --
Секунди, септими іще й тритони*...
____________________________
*Секунди, септими, тритони - музичні інтервали, дисонанси - неприємні звуки гармонії, також із сфери музики.

ІХ

Секунди, септими, іще й тритони
Ці антиподи раю на землі.
То складові пекельних какофоній,
Музичний сатанинський горе-плід.

Не знає заборон ані кордонів,
Горлянку світу здушує в петлі,
Від скреготу жахного звуків тонуть
"Титаніки" - найкращі кораблі.

Але існує світло дивовижне
Його завжди оспівує піїт,
Бо рани гоїть людям рідним, ближнім...

Любов'ю зветься, весь лікує світ,
Хоч деякі мотиви б'ють по крижах
Ввірвались дисонансом, як ковід.

Х

Ввірвались дисонансом, мов ковід,
Суспільство хворе, музика -- подібна.
Пий вітамінний комплекс "Квадевіт"
Й тоді століття ти зустрінеш гідно.

Буває, що аж кидає у піт
Від опусів, котрі вславляють хибно.
В наморднику -- людина, пес і кіт.
Навушники потрібні теж їм, видно.

Та ліки є од явищ цих гнилих --
Універсальні, де Природи лоно.
Любов'ю називаються вони...

Красою нищать брехні, заборони!
Лиш ненадовго дітища тих лих
Рвуть мелосу канву. Він, бідний, стогне...

ХІ

Рвуть мелосу канву. Він, бідний, стогне...
Насичують потворністю відтак,
Руйнується краса ясних гармоній,
Коли туди втручається тупак.

То горе-композитора долоні...
Невже епохи виродження знак?
Чи дуло вже приставила до скроні
Війна в жахнім вировищі атак?!

Нам не дано одразу зрозуміти...
Та все минає... Йде добро у бій
І сіє навкруги любові квіти.

Бо навіть люті стоголовий змій
Хоч музику зібрався отруїти...
Та Бог Ярило чар являє свій.

ХІІ

Та Бог Ярило чар являє свій,
Весна приходить неповторним дивом
У сукні різнобарвній, золотій,
Обдарувавши усміхом щасливим.

Сама любов поглянула з-під вій --
Розтанув сніг під променем сяйливим.
Кохана, поцілунками зігрій,
Мене торкнися лагідно, пестливо.

А музика? Уже не дисонанс,
Душа в щемливих звуках м'якне, тоне
Зворушує, розчулює романс...

Високих почуттів розквітлі грона
Аж до небес ясних підносять нас,
Знов консонансів скачуть білі коні.

ХІІІ

Знов консонансів скачуть білі коні,
(Здається, серце вистрибне з грудей!)
Летять через бар'єри-перепони
Туди, куди мелодія веде.

Вона уяву слухача полонить,
Рум'янить навіть личенько бліде.
Й тоді звучить, коли літають дрони,
Та пісня про кохання молоде.

Нехай чорти епохи руйнівної
На шабаш позлітаються мерщій,
Їм не здолати сили панівної --

Любові, що вершиною є мрій -
Сміються щастям скрипочки, гобої,
І співом зависають у траві...

ХІV

І співом зависають у траві...
Трембітами вигукують тромбони.
Всі інструменти здійняли борвій,
Керованої бурі Посейдоном.

Шаліють, наче при любовній грі,
Влаштовують змагальні перегони.
А піаніст немовби одурів --
Кураж піймав - музика-цар в короні.

Ще й головою недарма трясе,
Величні акцентуючи акорди --
Скидає негативне так усе...

Зі сцени йде ледь змучений та гордий,
Закоханим він радощі несе --
Німіють щастя висі неозорі.


МАГІСТРАЛ

Німіють щастя висі неозорі
Кохання чують музику вони --
Освідчення в щемливому мінорі,
Де звук скрипковий, ніжний, осяйний

Тремтить, аж серце тепле упокорить,
О скільки в нім краси і новизни,
Де голоси божественного хору,
Неначе птаство гомінке весни.

Секунди, септими, іще й тритони*
Ввірвались дисонансом, мов ковід,
Рвуть мелосу канву. Він, бідний, стогне...

Та Бог Ярило чар являє свій,
Знов консонансів скачуть білі коні,
І співом зависають у траві...
--------------------------------------------------
*Секунди, септими, тритони - музичні інтервали, дисонанс -- неприємний звук гармонії,
консонанс - приємний звук гармонії.

І

Які розлиті в небі, мов живі.
Немовби діти сонячного кола,
Ці зайчики стрибають у траві
І усміхається усе довкола.

Весну життю засмученому зви,
Хай подарує радість ясночола,
Краси твоєї бачу я розвій,
Ми меланхолію тяжку збороли.

Хоча вона, вертається, бува,
Стискає біль єство душі крилате,
Ллє на папір зворушливі слова...

Печаль - творець, стражданнями багатий,
Коли народжує пісень дива --
Так хочеться любов'ю світ обняти!

ІІ

Так хочеться любов'ю світ обняти,
Коли щасливий сам, тоді тобі
Приходить думка, як аристократу --
Розцілувати далі голубі,

Частину людству радості віддати,
Щоб жити перестало у журбі.
Степи безкраї, чарівні Карпати,
Осонцено всміхались далебі.

Нехай вітрила чорні надимає
Нещастя лютий невигойний біль,
Злетілась круків-паразитів зграя...

Та сила є цей смерті водевіль
Скінчити врешті, кляту гру одчаю,
І зупинити гради божевіль.

ІІІ

І зупинити гради божевіль,
Бездушності засліплення огидне,
Благання матері чи удови
Не спинять ката руку очевидно.

Із нього маску чемності зірви --
Тиранисько на троні жалюгідне --
Щур коронований серед повій,
У бункері захований негідник.

Але ми шляхом ідемо своїм --
(Лікуємось без путінської вати!)
Де про кохання плачуть солов'ї,

Витьохкує в гаях любові свято,
Понищило вже сяєво її
Жахливе мракобісся дурнувате.

ІV

Жахливе мракобісся дурнувате,
Воно ще довго житиме навкруг --
Народу слуги чи дегенерати?!
Чимало тарганів, а також мух

У головах політиків завзятих
Північного сусіда. Мов оглух,
Воює підло, величезні втрати --
По трупах лізе цей монгола друг.

Коли настане мир? - питання людства.
Весна, любов прилине в кожний двір?
Тоді вже, як лелеки засміються!

Скона останній мертводухий звір,
Пощезне царство хижого падлюцтва,
Яке сльози не варте удови.


V

Яке сльози не варте удови,
О скільки доль, розтрощених війною!
Колись напишеться прекрасний твір,
Як всупереч біді кохались двоє.

Десь бахкає убивця-бузувір
Здається, що востаннє ми з тобою
Під рев снарядів, (мій читачу -- вір!),
Із відчуттів любились гостротою.

А потім поступово стихло все:
Був день отой подіями багатий,
Куди ріка життя усіх несе?

В лютневі спогади сумної дати*.
І де сховати біль тяжкий пісень
Сестри, матусі... Краще розіп'яти.
________________________________
*24 лютого 2022 року - страшний день повномасштабного вторгнення військ рф в Україну.

VІ

Сестри, матусі... Краще розіп'яти,
А чи забуть годиноньку лиху
Хоч до кінця війни далекувато
Абстрагуватись треба від жаху*,

Любов руйнує, зносить всі загати,
Лікує навіть психіку крихку,
І настрій нам навіює крилатий,
Дарує хміль солодкому гріху.

А як реальність увірветься злюча
Страшніша, аніж бурі снігові,
Долини уявляються квітучі

Серед яких бузок уже зацвів,
О, як позбутися чумного Дуче** --
Одного нелюда аби нові...
_____________________________
* ЖахУ - авторський наголос.
Дуче** - італійський диктатор Муссоліні. Тут асоціація з Путіним.

VІІ

Одного нелюда аби нові
Не падали на голову жахіття.
Яриле наш -- любов благослови --
Так хочеться знов чистої блакиті,

Щасливих лиць веселих матерів,
Шедеврів од закоханих піїтів.
Хай веселково б погляд твій зорів,
В обіймах умлівали ми щомиті.

Та світ звихнувся... Бо комусь пече --
Зумів сусід собі всього надбати --
Народ падлючий заздрісних нікчем --

Загинеш ти, московіє, проклята.
Щоб кров засохла, й тільки лиш плачем
У цій війні закінчилися втрати.


VІІІ

У цій війні закінчилися втрати?
Та, мабуть, ні. Ще довго утюги*
Північного сусіда будуть м'яти
Донбасу й Криму доли і луги...

Кричатимуть від жаху немовлята,
Ракети нарізатимуть круги,
А ППО зуміє позбивати
Аж так, щоб все здригнулось навкруги.

Але невидима любові сила,
Побачивши Азовське море сліз,
Натхненням цю навалу зупинила...

Бо воїни -- незламності заміс,
Герої ЗСУ - цілуйте милих,
Нехай зірки лиш падають униз...
_____________________________
*утюги - танки.


ІХ

Нехай зірки лиш падають униз...
Бажання загадаємо таємні.
Приємний приготуємо сюрприз
Одне одному - дивувать взаємно.

О Нізамі, Хайям або Гафіз --
Середньовіччя пронизали темне
Поезії кохання, наче спис,
У вічності лишились недаремно.

Лейла й Меджнун. Як музика - слова,
Ці візерунки ніжності в декорі,
А хтось же вам кохатись не давав...

І марними були переговори...
Хай заховає любощів дива
Природа поміж верб чи осокорів.

Х

Природа поміж верб чи осокорів
Вона дає розраду, як ніхто.
Лікує тіло, наче санаторій,
Ковтнеш повітря свіжого ковток,

Душа, утомлена від бутафорій,
Там розкривається, немов бутон.
Справжнішає на лузі чи у зворі,*
Відвідуючи Божий пантеон.

А від кохання -- мавки, повітрулі --
Втекти не можуть, творять свій стриптиз
Перед купанням в озері заснулім...

Ярило підглядає там крізь хмиз...
Хай дасть і нам такі розкішні гулі,
Людей утішить ласками беріз...
______________________________
*Зворі - лісі (діалект.)

ХІ

Людей утішить ласками беріз...
Як розвіває вітер поетично
Смарагди чарівливі ніжних кіс.
А стовбурів ці вигини пластичні?!

Театру діти -- виходи на "біс" --
Завжди красиві - в травні, липні, січні...
Граційно випливають із куліс,
Вклоняються і дивляться заклично...

Не всіх вражає мовчазна краса...
Комусь потрібні залпи із "Аврори"!
Щоб заридали кров'ю небеса!

Уже дістало - клацання затворів!
Любов ачи ненависті оса?!
Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?

ХІІ

Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?
Ні, нація творців - різниця в тім
Поміж народами, один з них - орій,
А інший -- нищить цінності святі.

Дві протилежності -- MEMENTO MORI*,
Лелека й ворон - символи оті --
Злетілись для кривавих тут "розборів",
Між білим, ну і чорним у житті.

Пасує світле почуттям високим,
Хоч світ падлюцтва нерви так погриз.
Хай на веселці відпочине око.

Вона порозливає барви скрізь.
О люде мій, ти - добрий, не жорстокий!
Кохання нам потрібен парадиз...
___________________________
*MEMENTO MORI - пам'ятай про смерть, крилатий латинський вислів.

ХІІІ

Кохання нам потрібен парадиз...
Хоча би острів серед океану...
На нім не розвивали щоб туризм!
Безлюдним був і у тумані танув.

Блакить небесна, пальма, кипарис...
Ізверху падає солодка манна,
Захищена лагуна, ми злились,
Удвох купаємось - любов нірванна!

А уночі -- легенький спів цикад,
Постійний штиль, ніде немає штормів.
Виходять зорі, ніби на парад...

Тут обійдімось без обсерваторій...
Життя -- рахат-лукум чи мармелад,
Німіють щастя висі неозорі.

ХІV

Німіють щастя висі неозорі...
Хай буде так, урешті, унизу.
Щоб люди не ховалися по норах
Через московії жахну бузу.

Могли собі шампанське відкупорить,
Пустить печальних спогадів сльозу,
Підняти келих за любов надворі,
Під мирним сонцем знов творить красу.

Вона вже винятком із правил стала,
Волошка - то рабиня кропиві,
Бо першої навколо - дуже мало...

Кохання вітре, із-за гір повій,
Хай сяють зір смарагди і опали,
Які розлиті в небі, мов живі.


ХV

МАГІСТРАЛ

Які розлиті в небі, мов живі
Так хочеться любов'ю світ обняти,
І зупинити гради божевіль,
Жахливе мракобісся дурнувате,

Яке сльози не варте удови,
Сестри, матусі... Краще розіп'яти
Одного нелюда аби нові
У цій війні закінчилися втрати.

Нехай зірки лиш падають униз...
Природа поміж верб чи осокорів
Людей утішить ласками беріз...

Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?
Кохання нам потрібен парадиз...
Німіють щастя висі неозорі.

січень - лютий 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

І

То ендорфінів фантастичних море --
Де тижні, як веселки барви ті.
На промені так тремолює обрій --
А ми в якомусь диво-забутті

Осонцені і при відкритій шторі
Вбираємо цілунки золоті,
Всі пестощі усміхнених просторів,
Найкращих квітів пахощі густі.

Та провокаціям не забаритись:
"Це блеф - кохання чисте -- знаєм вас,
Які там Попелюшки чи харити!!!"

Таке про себе чули раз у раз...
Казки життя -- їх прагнемо творити!
Вони мов ельфи, оточили нас.

ІІ
Вони мов ельфи, оточили нас,
Нове щоразу плетиво сюжетів,
Допоки зАпал їх творить не згас...
О, ці високі мріяння поетів!

Розкидані по світу для прикрас
Чи насолоди споглядань естетів.
Як божевільний вічності екстаз
На місці чільному між раритетів.

Творцю куплетів треба інший світ
Пізнать, щоб після довгих обговорень
Його хмільний фантазії політ

На п'єдестал високий запроторить
Вітію* міг. Він свій залишив слід
В леліянні, п'янкій солодкій зморі.
______________________________
*Вітія - поет.


ІІІ
В леліянні, п'янкій солодкій зморі
Приходили обом чарівні сни:
Мов ті метелики, ми на просторі
Все пурхали між квітами весни --

Творили плетиво фантасмагорій.
Стрибав із нами промінь осяйний --
Небесний свідок наших перетворень
Як упивались дивом білизни.

Імла чигала також десь за рогом --
Там Чорнобог наш кожен порух пас,
І кола креслив, ставлячи облогу.

Та нападав на нього лютий сказ,
Бо захищала криця Білобога,
Минав у щасті непомітно час.

ІV
Минав у щасті непомітно час
Коли ми разом - дощ похмурий квітнув.
З життям реальним виникав контраст,
Усе навколо сяяло привітно.

Неначе вгору -- між небесних трас --
Літак той "Мрія" -- твориво елітне --
Нас підіймав туди, де Божий глас
Ростив красу - Едему сад тендітний.

Бувало, налітала сарана,
З'їдала вже й бадилля помідорів,
Бо правив бал бездушний Сатана...

Але Господь під землю запроторив.
Завжди нещадна там велась війна,
Забулися розпуки дні суворі.

V
Забулися розпуки дні суворі,
Розвіяли вітри омани глум,
Все те, що нам святим було учора,
Вже кануло у Лету, як в імлу.

Не спокусити скринею Пандори*,
Нема дурних втішати кабалу.
Пегаса краще гойного пришпорить
Натхненно уподібнитись орлу.

Та пам'ятать легенду про Ікара** --
Летіть посередині повсякчас! --
Колись його накрила Божа кара...

Хай порятує досвіду запас...
Закохана до божевілля пара --
Ми линули увись, аж на Парнас.
_____________________________
*Скриня Пандори - згідно з грецькою міфологією, вмістилище бід і нещасть.
**Ікар - у грецькій міфології був сином славетного ремісника Дедала. Ікар відомий за переказом про те, як намагався разом з батьком утекти з Криту, використовуючи крила, які Дедал виготовив з пір'я та воску. Спочатку Дедал застерігав Ікара про самовпевненість, а потім зарозумілість, наказуючи йому не літати ні занадто низько, ні надто високо, щоб морська волога не забила його крила або сонячна спека не розтопила їх. Ікар проігнорував вказівки Дедала, злетів надто близько до сонця, чиє тепло розтопило віск і Ікар впав у море, де й загинув.

VІ
Ми линули увись, аж на Парнас,
Де збуджені збиралися поети,
Перлини виставляли напоказ,
Читаючи ронделі та сонети.

Таланти, графомани водночас
Являли несмак чи високі злети
Творінь. Там речень музика лилась
Ясних катренів, лагідних терцетів.

Бувало так, що заздрощі гнилі
Плели інтриги серед площі зборів,
Доводячи вразливих до петлі...

Любов позаганяла зло у нори,
Перемагали слова королі
І очі сяяли далекозорі.

VІІ
І очі сяяли далекозорі --
Моя душа співала про любов,
Відкинувши рутину злу теорій --
Війна спочатку, а тоді - альков.

Це почуття живе у кожній спорі,
Молекулі чи атомі або
Поміж тілець драглистих інфузорій,
Усесвіту закладених основ.

Хоч де-не-де страхають чорні діри --
Вмістилище відходів-метастаз --
Нема кохання там. В це легко вірить,

До казки ми потрапили якраз,
Де піснею Орфеєвої ліри
Шлях торував окрилений Пегас.

VІІІ
Шлях торував окрилений Пегас,
Взаємопроникали ми словами,
Тілами теж, аж розгорявся враз
Той запал, що наснажує роками.

Плекали грона вишуканих фраз
Вітійствували ніжності медами,
Душа немов причмелена якась,
Вбирала Божу ласку із вітрами.

Ох, заїдали ревнощі раніш...
Трясли шторми, напевне в дев'ять балів...
Ряснів, бувало, ними навіть вірш.

Кохання справжнє -- ще міцніше сталі
Укуси шершнів зла усе слабіш --
Як стріли, до підков не долітали.

ІХ
Як стріли, до підков не долітали --
Чи надто високо знялися ми?
Або Пегаса чари небувалі
Нас затуляли сильними крильми.

Повідкривалися небесні далі,
Крізь марево сльотавої зими.
Із кубками натхненного граалю*
Зустрів Бог Велес, вийшовши з пітьми.

Вона тримає у гидкій напрузі
Отих, що світло в міці круговій
Плекають, суперечать чорній смузі...

Та жовто-сині стяги бойові
Розвіяли на сонячному крузі
Всі підступи ворожі - се ля ві*.
_________________________
Се ля ві* - таке життя (фр.)

Х
Всі підступи ворожі - се ля ві* -
Неначе наступи неандертальців
Московії -- дикунські, лобові --
Розіб'є жар палкий протуберанців --

Осонцені Вкраїни вартові --
Несхитно захищають рідні шанці,
Степи і гори, хащі лісові --
Безстрашні аси бойової праці.

Та ця нескорена, могутня рать
Ще й про любов святу не забувала:
Тварин-безхатченків погодувать,

Весілля грать між воїнів загалу,
Як звук війни - набридливий той тать --
Летів кудись убік собі помалу,

_________________________
Се ля ві* - таке життя (фр.)

ХІ
..Летів кудись убік собі помалу,
Недобрий вітер, адже в цім житті
Минуще все - розбійники-вандали
Чи душі чисті, праведні, святі.

Отож, допоки ще не відпалали
Шалені почуття прекрасні ті,
Смарагди літа, осені опали
Вбираймо, наче миті золоті,

Запам'ятай, ці щастя намистини --
Як оберіг, коли біди сувій
Нас обів'є і темрява поглине,

Душити прийде гоголівський вій...
Настане ранок, сатанисько згине,
Бо по руках був зв'язаний борвій...

ХІІ
Бо по руках був зв'язаний борвій...
Та інші неприборкані вітриська.
Еол* сховав у міх їх, мовив: "Вій!"
Лише зефір** супутній досить низько

Навіюванням пестив спини дві.
Немов руки підтримка товариська.
Тож не страхають хмари дощові
Уже Парнас омріяний так близько!

Невже розв'яжем знову той мішок?
З цікавості дурної й на поталу
В стихії незагнузданої шок

Потрапим? Ні, летіти краще чвалом,
І слухати, як сяєвом зірок
Гормони радості нам вальси грали.
_______________________________
*Еол - бог вітру (гр.)
За «Одіссеєю», Еол прийняв Одіссея на своєму острові, а на прощання подарував йому міх, у якому зберігалися несприятливі вітри. Він суворо заборонив розв'язвувати міх без крайньої потреби. Поблизу Ітаки супутники Одіссея з цікавості розв'язали міх і випустили на свободу всі супротивні їхньому шляху вітри, які збили корабель з наміченого шляху та погнали його назад до Еолії. Цього разу Еол відмовив Одіссеєві в гостинності.
**Зефір - назва одного з грецьких вітрів.

ХІІІ
Гормони радості нам вальси грали,
Чи не цього ми прагнемо усі?!
Горіти полум'ям свойого шалу,
Служить стосунків золотій красі?!

Здається, що життя для цього мало:
Ходить удвох по сріберній росі,
Любитись палко, дарувать корали,
Вдихати пахощі садів, лісів...

У дні важкі, коли біда приходить,
Горять жалоби свічі воскові --
За руки взявшись, зустрічать негоду...

Відбитися від тисячі зневір,
І знов ловити хвилі насолоди,
Які розлиті в небі, мов живі.


ХІV
Які розлиті в небі, мов живі
Нарешті, вже Боги до нас прихильні.
Мене руками, серце, оповий,
Бо знаю, як мене ти любиш сильно.

І я - півбожевільний чоловік --
Немов із наркотичної курильні --
Душею прикипів, мабуть, навік --
Красою зачарований невільник.

Не дайте з того стану вийти, ні!
Найкраща із усіх моїх вікторій*
Неначе Македонський -- на коні --

Підкорювач кохання територій --
Лечу у сяйві еротичних снів,
То ендорфінів фантастичних море.
____________________________
*Вікторій - перемог.

ХV

МАГІСТРАЛ

То ендорфінів фантастичних море
Вони мов ельфи, оточили нас,
В леліянні, п'янкій солодкій зморі
Минав у щасті непомітно час.

Забулися розпуки дні суворі,
Ми линули увись, аж на Парнас,
І очі сяяли далекозорі,
Шлях торував окрилений Пегас.

Як стріли, до підков не долітали --
Всі підступи ворожі - се ля ві* -
Летів кудись убік собі помалу,
..
Бо по руках був зв'язаний борвій...
Гормони радості нам вальси грали,
Які розлиті в небі, мов живі.
__________________________
*Се ля ві - таке життя (фр.)

І (ІІ)

Еолової арфи щемний дзвін --
Неначе на природі - пісня вітру --
Вона злітає вихором пір'їн,
Шматує, мов снарядами, повітря,

Коли тривог суєтний хвилегін
Нагадує кількаголову гідру --
Війну, що обертає все на тлін,
Красу немов стирає із пюпітру.

Але частіш я лірику там чув,
Ще й сльози наверталися неждано --
Очищення душі донесхочу...

Так вірші, проза, Образ бездоганний
Мене вражає, поміж мрій лечу...
Це -- твого серця надтонка мембрана.


ІІ (ІІ)

Це -- твого серця надтонка мембрана --
Література, слова дивна в'язь,
Од нього лід байдужості розтане,
Коли душа тих ліків напилась.

Читач відкриє щось нове, незнане,
І навіть той, хто у письменстві князь,
Здивовано аплодувати стане --
Мить успіху із сонця пролилась!

За пазухою камінь в когось буде,
І при нагоді заздрісний цей свин
На тебе виллє цілу бочку бруду...

Та не зважай, розвеснено живи!
Хоч відгомін брехливої огуди
До передчасних приведе сивин.


ІІІ (ІІ)

До передчасних приведе сивин
Життя столичне, зіткане зі стресів...
Почни для щастя городити тин --
Опинишся ураз на гострім лезі

Брудних пліток, брехні та гіркоти,
Бо інших там чимало інтересів...
Всі вияви любові, доброти
Не спинять підлих нападів агресій.

Але пітьми минає царство теж...
Звучить уже шляхетності осанна
Палає підлості одна із веж,

І розчиняється гидке, погане
В красі твоїй, вона тонка, еге ж? --
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

ІV (ІІ)
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...
Душа твоя - з метеликів небес
Для мене зіткана, моя кохана,
Тонка, чутлина, чуйна, всіх чудес

Не зміг би, ні, перелічить до рана...
Шляхетних порухів... Ти - мій дюшес,
Рахат-лукум, вино, від нього п'яний
На все життя... У щасті цім воскрес!..

Та зупинися, телепню пропащий!
Струси ману, устань уже з колін --
Ізнов потрапив ув облуди пащу!

Хай скільки літ ітиме часоплин,
Кохання хміль віддати? О! нізащо!
Як хочу я уникнути провин.

V (ІІ)
Як хочу я уникнути провин,
Позбутися нестриманості слова.
Бо в'януть між травиці - мурави
Квітки пахучі, ніжні, пречудові.

Хоч десь отам на луки попливи,
У місті нашого буття - основа,
(Далеко ті озерні рукави!)
Нерідко чуть матюк триповерховий.

Все ж лайка - вияв нашого життя -
"Святе" письмо для зека й вуркагана,
Поета - мріяв мати здобуття

Шевченківки*, і думав, що дістане...
А з милою - о ні! Хай біль протяв -
Не впасти до жорстокості тирана...
_______________________________
* Шевченківської премії.

VІ (ІІ)
Не впасти до жорстокості тирана...
Углиб єства мойого упірни,
Нероном* я буваю тільки п'яний,
Коли стискають кліщі Сатани.

Тверезий - мов натхнення океану --
Розбурханий чи тихий і сумний,
Меланхолійний, як Богиня Дана**,
Свічусь, неначе сонячні лани.

Дедалі рідше Бахусу*** молюся,
Прихильник більше чарівної гри,
Що циніки назвали мусі-пусі...

А нас вона підносить догори...
Мій деспоте, лише тобі корюся --
Кохання золотий аквамарин!
______________________________
*Нерон - римський диктатор.
**Богиня Дана - українська Богиня води.
***Бахус - у римській міфології бог виноградарства і виноробства.

VІІ (ІІ)

Кохання золотий аквамарин
Це - еліксир натхнення дивовижний
Шепоче ніби: сонячно гори,
Твори красу, вона хай буде стрижнем.

Здається, стане молодим -- старий,
І гори переверне витязь ніжний,
О сила доленосної пори! --
Двигтить планета, весь усесвіт грішний!

Та має Чорнобог також могуть,
Йому в двобої теж, бува, таланить,
Спроможний з п'єдесталу він зіпхнуть!

Тому боротись треба ненастанно
Й раптово щастя -- як любові суть --
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

VІІІ (ІІ)
Нас обів'є тоді, немов нірвана,
Шукаю ніжно пестощів твоїх...
Неначе то весна благоуханна
Благословляє солодом утіх,

Де музика звеличує оргАна --
Краса безмежна в радощах своїх --
Підносить до божественого стану,
Освітлює найкращу із доріг.

Ховаємось од болісних реалій
Окраденого долею добра,
І безміру кривавої печалі

Отам, де квітне сонячна пора,
Яку колись на миті нетривалі
О знаю: все одно вкраде Мара.


ІХ (ІІ)
О знаю: все одно вкраде Мара*
Краси життя п'янкі, щасливі миті,
Під вікнами ця заздрісна стара
Вгамовує бажання злі, неситі.

Улюблена її смертельна гра -
На ймення кликати, хто знайде сіті --
Озветься на той поклик - помира --
Під крики родаків несамовиті.

Але не вдасться позганять у кут
Все людство світу чорній цій потворі...
Згадавсь мені англієць Робін Гуд --

Він духом переміг чумні докори,
Достоту відав, що вбере цей спрут
Хвилини радості в огидні шори.
________________________________
*Мара (або Марена) – давньослов'янське божество зла, недугів, смерті, володарка Підземного світу.
В давньоукраїнській міфології вона уособлювала усю нечисту силу.

Х (ІІ)
Хвилини радості в огидні шори
Спрямовує життєвий негатив.
Піддашся, і зелені коридори*
Побачити зненацька можеш ти.

Вже недалеко звідти крематорій,
Чи темрява могильної плити.
Тримайся, не здавайся, зри у корінь,
Бо разом ще далеко нам іти.

Бувають, звісно, напади зневіри,
Краса душі на хвильку вигора,
Крадуть її космічні чорні діри...

Та світло, мов єгипетський Бог Ра**,
Дарує колір сонечка й сапфіра,
Вбере миттєвості життєвих драм...
___________________________
*Зелений коридор, кажуть, постає в очах тих, хто перебуває в стані клінічної смерті.
**Ра - єгипетський Бог сонця.

ХІ (ІІ)
Вбере миттєвості життєвих драм,
І їх огорне сяєвом іскристим,
Докупи все прекрасне позбира
Щаслива доля, як повітря чисте.

Над хвилями могутнього Дніпра
Хай спів лунає солов'я-соліста.
Кохана ув обіймах завмира
Милуючись неоновим намистом.

Вривається в картину темне щось,
Немов увів на світло мораторій
Диявольський скрипаль аби велось

Творцям війни пекельних ораторій...
Бо радості буття -- пророчив хтось --
Та не відчуть без цих акордів горя.

ХІІ (ІІ)
Та не відчуть без цих акордів горя
Той дивовижний насолоди смак,
Ту музику, котра і у повторі
Чарує серед холоду та мряк,

Де солов'їні голоси тенорів,
Медове флейти соло... Хтось закляк,
Заціпенів, заслухався акторів.
Їх виконання фантастичне? Так!

Але коли -- ця істина відома --
Тобі казала доля: "Умирай!
Одною з ніг вже був на світі тому...

Ледь виборсався, то життя - розмай!
Ти на контрасті пізнаЄш такому,
Яка прекрасна щастя дивогра!

ХІІІ (ІІ)
Яка прекрасна щастя дивогра -
Неначе падаєш в обійми щему,
Мов сонця цвіт душа твоя вбира,
Коханій ти даруєш діадему

З найкращих зір і каменів, котра
Богинь достойна, для яких окремо
Небесний виграває водограй,
Запрошує до любощів едему.

Туманять погляд хмари грозові,
Снують обмови заздрі, поговори,
Правдивості тлумачення криві...

Та сяєво космічне метеорів
Їх нищить... Бог іскрини шле живі,
То ендорфінів фантастичних море.

ХІV (ІІ)

То ендорфінів фантастичних море
Неначе танець чарівних наяд,
І кожна у прозорому уборі.
Розмова їхня - світла течія

Хвиль водоспаду, де співають гори
Як фонтанує віялом змія --
Краплини міріадами угору
Здіймає, насолодо ти моя!

Утіхи плотські все ще домінують,
Скорочують їх межі вікові
Й естетику струнку, неначе тую,

В оази поселяють садові.
Прислухайтеся: щастя світ цілує,
Еолової арфи щемний дзвін.

ХV (ІІ)

МАГІСТРАЛ

Еолової арфи щемний дзвін -
Це твого серця надтонка мембрана,
До передчасних приведе сивин,
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

Як хочу я уникнути провин,
Не впасти до жорстокості тирана...
Кохання золотий аквамарин
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

О знаю: все одно вкраде Мара
Хвилини радості, в огидні шори
Вбере миттєвості життєвих драм...

Та не відчуть без цих акордів горя,
Яка прекрасна щастя дивогра -
То ендорфінів фантастичних море.

Сьогодні брат мій – то холод зимової ночі,
сестри – ручка і трохи чорнил.
Якими, як завжди, я хочу,
вознести те – що тягне лише до глибин.

Я думав ніч мою душу очистить,
візьме до зірок й спопелить десь у них.
Випалить, і без жодних інтриг,
зірве з шиї рабства намисто,
зроблене із думок цих важких.

Та як завжди, лиш паперу і Богу я сповідаюсь,
Руки в чорнилі – то причастя моє.
Рукописи не горять – тому нехай це все зберігають,
А я йду слухати Був’є…

І
,
Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Нам світять угорі, немов добро.
Воно у цьому виступає творі
Неначе лідер, головний герой

Із притаманних казці алегорій,
Що читачу розповідає про
Насправді незвичайну цю lovestory*,
Аж випромінює моє перо

Високу силу, що гамує хижі
Усі підступні наміри брудні,
Людців ненависних навдивовижу...

Нічого не дається без борні,
І сяйво чарівним намистом ниже
На темнім небі блискітки ясні.
_____________________________
*lovestory - історію кохання (англ.)

ІІ

На темнім небі блискітки ясні
Милують ніжно далеч розімлілу --
Твоїх очей чаруючі вогні --
Вбирав із них я притягальну силу,

Як перших зустрічей зринали дні,
Їх теплота неждано так зігріла.
І марив нею потім уві сні,
Бо нездоланна, магнетична, мила.

Одразу не збагнув, що це вона --
Любов прекрасна, як весна надворі,
Прийшла до мене, врешті, осяйна...

Й ганявся за химерами, которі
Забуті вже... Співає далина --
То пісня у розквітлому мажорі.

ІІІ

То пісня у розквітлому мажорі.
Здається, заспівали небеса...
Лісам, полям, лугам, барвистій флорі,
І фауні, що духом воскреса,

Воюючи в природному відборі...
Відкрилась ніжна музики краса,
Цей світ на крила підняла прозорі
Аж усміхнулась лагідно роса.

Лиш місто родить ревом звуки бруду,
Шматує, догоджає Сатані.
Оглушливістю нищить співу чудо...

Все ж ненадовго драйви ті смурні...
Сопілка-най ізнов лоскоче груди,
Являється принадливо мені...

ІV

Являється принадливо мені...
Чарівне озеро... о, там Природи
Закличний голос радістю бринів,
Ми упивались хвилями свободи,

Де ніжились лілеї запашні,
Богині Лелі заспівали оди --
Тіла, що під водою, мов у сні,
Кохання зазнавали насолоди.

Чи є за хмарами подібний рай?
Лише байки ковтаємо бадьорі...
Цим розповідям ні, не довіряй

Бо житимеш в содомі і гоморрі...
Хай пестять солов'їний небокрай
Тональності, як хвилі на Босфорі.

V

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Відтінки мають різні, кольори,
О музико моя, ти в непокорі
Звитягою озвучиш серця крик!

Чи радісна, то темпи часто скорі,
Де жваві віртуозні ритми гри,
При бальних танців запальнім фурорі
Нас вихор підіймає догори.

Та хочеться романсів старовинних,
Або ліричні хай звучать пісні --
Кохання чари там яскраві линуть...

Як співи солов'їні весняні
Руладами сміються безупинно,
Переливаються у вишині.

VІ

Переливаються у вишині
Метеликів крильцята пурхітливі.
Виловлюючи світло вдалині,
Немов купаються в сяйливій зливі.

Вони такі, о господи, манливі,
Підвладні таємничій пелені,
Що люди там засліплено-щасливі --
Лоскочуть їх пестливці чарівні.

А потім приземляє нас життя...
Гріховне і жорстоке апріорі*,
Доводячи до вовчого виття...

Кохання всі напасті переоре,
Їх силою, величністю протяв
Небесний спів на лагідній опорі.
______________________________
*Апріорі - (лат. a priori — первісно) — філософський термін, який означає те, що передує досвіду.

VII

Небесний спів на лагідній опорі...
Твій голос випромінював меди...
Хоч не співала в опері, соборі,
Лиш усміхались лагідно сади,

Берези умлівали срібнокорі...
Аж ріг свій звісив місяць молодий,
Як зорі скинув, бувши у дозорі,
Мов золотом душі нагородив.

Та інше амплуа тобі судилось
Після гірких житейських полинів -
Поезія - музична, легкокрила,

Дарована ясній височині,
Й піснями серця людству засвітила...
Хто ними так чарівно гомонів?!


VIII

Хто ними так чарівно гомонів?!
Неначе віти у прекраснім парку,
Де вітер виграває на зурні,
Щебече птаство в кожнім закамарку.

Там легконогі коні вороні
Везуть закоханих доволі шпарко...
І він її цілує, мов сп'янів,
Вона пісні співає під гітарку.

Чи це наснилося серед зими?
Бо допікають ночі захололі.
Як літа хочеться вдихнуть грудьми,

Пройтися легко росянистим полем,
Та навісніє, грюкає дверми,
Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"

ІХ

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
Є радість у порі оцій своя!
Йди, рученьки зігрію я поволі,
Красуне мила, дорога моя.

Од вітру щуляться дерева голі,
Морозу не позбутися ніяк,
Бо тільки грудень всівся на престолі,
Оповиває холоду змія.

Та добрі вчинки, лагідність жіноча,
Тепло дарують, ласку візаві.
Приймаю залюбки її, охоче

Хоч знає заздре стежечки криві,
Дурницями нам голови морочить,
І сипле в очі цілу жменю кпин.

Х

І сипле в очі цілу жменю кпин,
Плітками із-за рогу лихословить
Такими, що супроти них полин
Солодким видається, аж медовим.

Лихі ті завидющі люди злі,
Далеко їм до справжньої любові,
Жорстокі наступають на граблі --
Життя карає за падлюцтво й змови.

А ти умієш те не помічать,
Шляхетним серцем гамувати болі,
Розвіяти чорнющу непроглядь...

Хай насипає чорт на рани солі,
Бо ненадовго цей пекельний тать
Міняє настрій дикістю сваволі...

ХІ

Міняє настрій дикістю сваволі
Чергова із життєвих темних смуг,
Як в музиці - дієзи на бемолі.
Меланхолійний виникає круг,

Язик увесь уже у валідолі
Через дрібних переживань ланцюг.
Стаєш ти бранцем чорної неволі,
Короткочасних напастей, недуг.

Чекають нас до сонця повороти,
Немов намиста сяючий бурштин,
Що постать випромінює навпроти...

І вже любов'ю сповнені гаї!
Хоч як злі сутності вчиняють спротив,
Та боре їх одна з твоїх таїн.

ХІІ

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Це - віра незборима в наше щастя,
Пораду вибивати клином клин
Дадуть тихенько нелюди зубасті --

Навіщо здавсь, мовляв, сварливий він?!
Хіба із ним стать парою удасться?!
Віддати краще Сатані уклін,
Служити вірно всемогутній касті.

Ні, не рабиня ти у тім гнізді,
А просто добра, без падлюцтва ролі,
Щоб ницості заприсягтись орді!

Ідеш назустріч завше світла волі...
Жагою я спалахую тоді!
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі!

ХІІІ

Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Незрима покровительки рука
Веде туди, де весни ясночолі
Вигойдує діброва гомінка,

Розмаює вітрами на роздоллі,
І ними заколисує, м'яка,
Ми в озері єднаємося голі
Під тьохи соловія-співака.

Раптово чорна хмара, як чортиця,
Яку дратують ігри лугові,
Нам блискавкою люто заіскриться...

Злий люд страшніш за гуки грозові,
Тому вбирають диво наші лиця --
Еолової арфи щемний дзвін.

ХІV

Еолової арфи щемний дзвін --
Любові голос чарівний, найкращий.
Він умостився весь на тятиві
Амурового лука серед хащі,

Протявши наскрізь нетрі лісові,
Бальзам пролив на серденько боляще...
Цілющим вітру подихом навій
Святковий настрій миті підходящій.

Усе минає, кажуть, і любов.
Невже нудьга лишається в фаворі?
Докір німотний серце уколов...

Та все відносне - також зрю у корінь --
Вогонь кохання тліє й сяє знов --
Твоя душа - як бісеринки-зорі.

ХV

МАГІСТРАЛ

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
На темнім небі блискітки ясні,
То пісня у розквітлому мажорі
Являється принадливо мені...

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Переливаються у вишині.
Небесний спів на лагідній опорі
Хто ними так чарівно гомонів?!

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
І сипле в очі цілу жменю кпин,
Міняє настрій дикістю сваволі...

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Еолової арфи щемний дзвін.

18 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023) - 2 січня 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

***
Колись в дитинстві теплою рукою
Торкала мама кісок завитки
Із посмішкою ніжною й легкою,
Лише незрілий плід бував гірким.

Дитинства час плив тихою рікою
Між сонячних знайомих берегів,
Де й камінь був подушкою м'якою,
Де кожен кущ трояндами яскрів.

Піднявши купол кришталевий неба,
Цвіли сузір'я на соснових стеблах,
Казками колисала кожна ніч.

Коли надійно мама обіймала,
Ріка дитинства плинула помалу.
А десь пороги близились навстріч

1.
Колись в дитинстві теплою рукою
Знімалися і біль, і тінь образ.
Бував і ляпас, коли щось накою,
Такий легкий, що забувався враз.

Скакала знову краплею дзвінкою,
І мамин подих садна знов студив.
В долоні рідній мокрою щокою,
Пекучих сліз лишала я сліди.

Тих рук найкращих не минала втома.
Та неслуху про спокій невідомо.
Де тільки не бувало ніг прудких!

Не думалось мені про втому, поки
Так ніжно, ніби теплий вітру подих
Торкала мама кісок завитки.

2.
Торкала мама кісок завитки,
Цілунками вкривала щоки ніжно.
А неповторним запахом п'янким
Так вабило до себе її ліжко.

Яким воно було мені пухким!
Не знала більше м'якості такої:
Мене це відчуття через роки
Буває, у безсонні заспокоїть.

Хоча й тече небажана сльоза -
Нічого не вернути нам назад.
Я спогадами біль у серці гою.

Твій образ , мамо, не розмився, ні,
Ти на синці ще дмухаєш мені
Із посмішкою ніжною й легкою.

3.
Із посмішкою ніжною й легкою,
Яку з дитинства я перейняла,
Мережила й своє життя лиштвою,
Сукала нитки із твого тепла.

Тому і не збивалася тугою
Ніколи з ніг, бо думала всякчас,
Що ти ніколи не була слабкою,
Твій вогник віри й досі не погас.

Я так його ховаю від негоди!
Та дуже часто, і собі на подив,
Надії ним запалюю зірки.

Він не дає забути про світання,
Про дні, де не було розчарування, й
Лише незрілий плід бував гірким.

4.
Лише незрілий плід бував гірким
У тому світі, де плескАлась ніжність,
Там не хрестили лапами круки
А ні стерню, ні поле білосніжне,

Не дерли небо криком шкарубким.
Кругом були лиш солов'ї і трави,
Там не висіли прадідів гріхи
(Їх опісля підніме з дна лукавий).

А поки мамин подих руки грів
Від зашпорів, де біль повільно скнів,
Зникав помалу голкою тонкою.

Найбільшою була проблема в тім:
Мороз, санчата, а чи теплий дім?
Дитинства час плив тихою рікою...

5.
Дитинства час плив тихою рікою.
Там вітер не здіймав сердито бриж,
Не виснув берег скелею важкою,
І не ховав чудовиська комиш.

Струмки стікали піснею дзвінкою
З уквітчаних волошками заплав.
Лиш зайде хмара - мама заспокоїть
Зухвалий грім, щоб доню не лякав.

І ковзав мій щасливий човен плесом,
Мозолі мамі натирали весла.
Моєму серцю руки дорогі!

Я вашу втому зрозуміла пізно,
Лише коли замовкла ніжна пісня
Між сонячних знайомих берегів.

6.
Між сонячних знайомих берегів,
Осонцених від краю і до краю,
Намітилися плутанки шляхів,
Які я вперто дотепер долаю.

Там тіні невідмолених гріхів
Семи колін були на перепоні,
Попутники були німі й глухі,
Та ти за мене в Бога на поклоні.

Твоя молитва, мамо, гріє ще,
Руслом колишнім спомин мій тече,
І човник там стоїть під осокою.

Спочити я вертаюся туди,
Де рук своїх лишила ти сліди,
Де й камінь був подушкою м'якою.

7.
Де й камінь був подушкою м'якою,
Читалися мені на ніч казки
Під саду шерхіт, що буяв листвою,
Приховуючи ягідні разки,

Так схожі на коралі із сувою
Бабусиної скрині. От якби
Було дістати! Кришкою важкою
Ховалися від мене ті скарби.

Манив до себе дуб чарівним духом,
Я дихала у щілини, він слухав,
Пахтів глибоким трюмом із морів.

Навкруг усе здавалося казковим,
Незмінно вічним, під надійним кровом,
Де кожен кущ трояндами яскрів.

8.
Де кожен кущ трояндами яскрів,
Розкинувши від хати і до тину
Палітру з найтепліших кольорів,
Трудились руки мамині невпинно.

Із променем ранкової зорі
Вона вставала, ніби пташка, легко.
Ванільні хвилі плескав по дворі
Пиріг вишневий, що з'являвся в деку.

Її очима ранок пломенів,
А полудень нагадував мені
Що нову казку замовляти треба.

Як вечір підставляв нам бік пухкий,
То зорі заглядали у шибки,
Піднявши купол кришталевий неба.

9.
Піднявши купол кришталевий неба,
Вставало сонце літньої пори.
Будити не приходилось мене, бо
У вікна лився голос дітвори.

Здавалося, в усіх була потреба
Поласувати пінку з вареннів,
І бігла я, щоб не було халепи
Побачити ту смакоту на дні.

Збігалася, бувало, дітлашня,
Коли мороз чи дощ їх заганяв -
Було для всіх у мами ситно й тепло.

Лиш вечір притулявся до вікна,
Її казки я слухала одна,й
Цвіли сузір'я на соснових стеблах.

10.
Цвіли сузір'я на соснових стеблах,
Та мамин голос тихо шепотів.
Я ніби кокон кутала на себе
Ті звуки, і тонула в дрімоті.

Наснилося - йдемо квітучим степом,
Підбори, як у мами, сукня - теж,
Забутий тато мовчки, сам, іде по
Стерні рудій. Кричу - не здоженеш!

Удвох так добре, і щасливий погляд
Летить у синю далину , у поле,
А квіти нам схиляються обіч.

Лилося ніжно сниво кольорове,
Плекало незрадливою любов'ю,
Казками колисала кожна ніч.

11.
Казками колисала кожна ніч,
Й на кожен день були у мами чари.
Вона здавалась феєю мені,
Коли веселе свято зустрічали.

Гостинці й подарунки чимхуткіш
З паперу визволялися. А знада
У шафі, де відкрито безліч ніш!
І мама дозволяла приміряти.

Були ті сукні , як хмарки, легкі,
Всі витончених маминих смаків.
І охали захоплено дзеркала!

Невпевнено похитувався крок,
Бо першим на підборах був танок, й
Мене надійно мама обіймала.

12.
Мене надійно мама обіймала,
Ховала у додоню серця щем,
Змітала біль до ніг, як лист опалий.
І сум змивала сонячним дощем.

Найменшу тінь туги вона ховала,
Для мене під негодою цвіла.
Хоч зрада й виглядала із оскалом,
Перо згубивши чорного крила.

Не відала я - маму біль обпік,
Бо сліз не витирала їй зі щік,
Й про те, що плаче уночі, не знала.

Із батьковою синню у очах
Тулилася до рідного плеча.
Ріка дитинства плинула помалу.

13.
Ріка дитинства плинула помалу.
Стелилося дороги полотно.
З роками я мудрішою ставала -
Засіяне посходило зерно.

У спогадах я образ твій тримала,
Осяяний круг нього парадиз.
Тому в заціпеніння на поталу
Не впала жодна із найтонших рис.

Твій погляд темно-сірий бачу ніби,
Видніється у ньому відблиск німбу
Того, кому палила сотні свіч.

Для мене долі в Нього ти просила,
І ткалися молитвами вітрила.
А десь пороги близились навстріч.

14.
А десь пороги близились навстріч.
Тепер на них ти дивишся із висі.
У вирі переплетених сторіч
Немов нізвідкіля вони взялися.

То сатанинські сили потойбІч
Зібрали зло незнане, небувале.
І човники пусті колише ніч -
З них ангели за хмари повтікали.

І сльози, мамо, стогін, гнів і біль,
І горе визирає звідусіль...
Тепер здається вся Земля крихкою.

Лиш іноді в безсонні промайне,
Як ти торкала солодко мене
Колись в дитинстві теплою рукою.


Слухати:
https://youtu.be/4RJYaDLSuVw

І
Твоя душа - як бісеринки-зорі,
На темнім небі блискітки ясні,
То пісня у розквітлому мажорі
Являється принадливо мені...

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Переливаються у вишині.
Небесний спів на лагідній опорі
Хто ними так чарівно гомонів?!

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
І сипле в очі цілу жменю кпин,
Міняє настрій дикістю сваволі...

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Еолової арфи щемний дзвін.

ІІ

Еолової арфи щемний дзвін -
Це твого серця надтонка мембрана,
До передчасних приведе сивин,
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

Як хочу я уникнути провин,
Не впасти до жорстокості тирана...
Кохання золотий аквамарин
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

О знаю: все одно вкраде Мара
Хвилини радості, в огидні шори
Вбере миттєвості життєвих драм...

Та не відчуть без цих акордів горя,
Яка прекрасна щастя дивогра -
То ендорфінів фантастичних море.

ІІІ

То ендорфінів фантастичних море
Вони мов ельфи, оточили нас,
В леліянні, п'янкій солодкій зморі
Минав у щасті непомітно час.

Забулися розпуки дні суворі,
Ми линули увись, аж на Парнас,
І очі сяяли далекозорі,
Шлях торував окрилений Пегас.

Як стріли, до підков не долітали --
Всі підступи ворожі - се ля ві* -
Летів кудись убік собі помалу,
..
Бо по руках був зв'язаний борвій...
Гормони радості нам вальси грали,
Які розлиті в небі, мов живі.
__________________________
*Се ля ві - таке життя (фр.)

ІV

Які розлиті в небі, мов живі
Так хочеться любов'ю світ обняти,
І зупинити гради божевіль,
Жахливе мракобісся дурнувате,

Яке сльози не варте удови,
Сестри, матусі... Краще розіп'яти
Одного нелюда чумного, щоб нові
У цій війні закінчилися втрати.

Нехай зірки лиш падають униз...
Природа поміж верб чи осокорів
Людей утішить ласками беріз...

Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?
Кохання нам потрібен парадиз...
Німіють щастя висі неозорі.

V

Німіють щастя висі неозорі
Кохання чують музику вони --
Освідчення в щемливому мінорі,
Де звук скрипковий, ніжний, осяйний

Тремтить, аж серце тепле упокорить,
О скільки в нім краси і новизни,
Де голоси божественого хору,
Неначе птаство гомінке весни.

Але секунди, септіми й тритони*
Ввірвались дисонансом, як ковід,
Рвуть мелосу канву. Він, бідний, стогне...

Та Бог Ярило чар являє свій,
Знов консонансів скачуть білі коні,
І співом зависають у траві...
--------------------------------------------------
*Секунди, септіми, тритони - музичні інтервали, дисонанс,
консонанс - неприємний і приємний звук гармонії, також із сфери музики.

VІ

І співом зависають у траві...
Пісні найкращі - лиш для тебе, люба,
В моїй вони рояться голові,
Наспівують їх мимоволі губи.

Натхнення вітре чарівний, повій,
Могутністю розвихреного чуба.
Розтопить сонце хмари грозові --
Хай світ увесь мої творіння любить!

Якщо осатанілий графоман
Судитиме з нахабством прокурора,
Обмови напускаючи туман,

Стрибог його суворо переборе,
Хіта харизмою уб'є дурман,
Леліє радість між сумних історій.

VІІ

Леліє радість між сумних історій,
Розвіє геть розпачливі думки.
Засяє ніжно сонечко надворі,
І усміхнуться уночі зірки.

Хоч іноді хай ласкою говорить
Життя, що все нам робить навпаки.
"Втопитися" в горілці, у кагорі
Буває, дуже хочеться таки.

Та чи врятує забуття хвилинне
Від холоду розвихрених завій?
Бо щастя птах од цього не прилине...

О де ти, любий вітре-весновій?
Дай насолоди любощів дитинних...
Едем уяви родить соловій.

VІІІ

Едем уяви родить соловій
Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
Утілилась моя найкраща з мрій...
Я вдячний Вам, Боги мої, о небо

Ці узи доленосні не порви --
Бо стану бранцем темного Ереба*,
Впаду на квіти щастя неживі...
Дай вижить, доле, пригорни до себе.

Хай небезпеками випробувань**
Життя, бува, виводить нас із раю,
В дугу згина її могутня длань,

Але дарує витримку безкраю,
І міць, коли стискає біль страждань,
Вогнем пекельним спротив наростає.
______________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)
**ВипробувАнь - автрський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий ідіотський наголос.
ІХ

Вогнем пекельним спротив наростає.
Буває, сперечаємося ми --
В емоціях доходим до одчаю,
Словесні роздирають нас громи.

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Не раз уже і грюкали дверми,
Ревнуючи, доходили до краю --
Зомбовані підступністю пітьми.

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Зникають нервів збурених судоми...

Кохання, як музичний знак бекар,
Все відміняє, мов чарівний пломінь,
Імла водою заливає жар.

Х

Імла водою заливає жар
Розсипавши іскрини, як намисто,
Вітає нас ошатний будуар,
Де піниться шампанське вогневисте,

І золото душі - ясний нектар,
Ллємо, немов народу - бандуристи,
В обидва серця без обридлих чвар,
У самозабуття бокали чисті.

Хай світ занапащає підла мста,
Сама себе жорстокістю карає.
Дарують солод ніжності вуста,

Ті пестощі бурхливі дивограю,
Їх не здолать, хоч морок нароста,
Цілує смерть північна зелень гаю...

ХІ

Цілує смерть північна зелень гаю...
Народ немов приречений, либонь.
Війна в могили кращих діток бгає,
А Чорнобог сміється між долонь.

Зазнав уже бомбардувань Ізраель,
І схід близький охоплює вогонь,
Зоря кривава небо огортає,
Сивіє світ від горя біля скронь.

Співаю я про битви неохоче,
Хай випускають кон'юнктури пар
Прудкі легкого хліба поторочі...

Чи воїни, хто у боях, як цар!
А нам комар вже носа не підточить,
Краса на попелищі - Божий дар!

ХІІ

Краса на попелищі - Божий дар,
Колись отак любов зродилась наша,
На вигорілім полі між примар,
Де гіркоти була допита чаша.

Мов досконало -- майстер-золотар
У символах кармічних відображень
Це почуття високе, як вівтар,
Для вічності виковує і в'яже.

Нас хочуть розсварити сили зла,
Слабкі місця взаємин все шукають,
Та хай би їх вже трясця узяла!

Бо не здолати сяйва небокраю,
Що чорноту випалює дотла,
Ізнов мертвотну блідість подолає!

ХІІІ

Ізнов мертвотну блідість подолає
Величне всемогутнє почуття,
Воно з порога смерті до розмаю
Відновлює своє серцебиття,

Й здається, що убите - воскресає,
І оминає сутичок тертя,
Ще яскравіш, подібно водограю,
Освітлює красою це життя.

Хай вороги кохання сатаніють,
Готують із отрутою відвар,
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Так знищує мерзотників надії
Ймовірне диво неймовірних чар.____________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарт, носій ракет і снярядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

ХІV

Ймовірне диво неймовірних чар
Любов оця - під враженням і досі!
Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар,
До сивини у власному волоссі.

Кохання справжнє - це вам не бульвар,
А почуття, де все переплелося,
З'єднались два світи, немов муар --
Взаємності величне двоголосся.

Вдарялися у нього, як об мур
Всі збочення Содому та Гоморри,
Вогні пекельні сатининських бур...

Але загартувались в непокорі
Моя весна, яку плекав Амур,
Твоя душа - як бісеринки-зорі!

Магістрал ХV

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Еолової арфи щемний дзвін.
То ендорфінів фантастичних море,
Які розлиті в небі, мов живі.

Німіють щастя висі неозорі,
І співом зависають у траві...
Леліє радість між сумних історій,
Едем уяви родить соловій.

Вогнем пекельним спротив наростає,
Імла водою заливає жар,
Цілує смерть північна зелень гаю...

Краса на попелищі - Божий дар -
Ізнов мертвотну блідість подолає -
Ймовірне диво неймовірних чар.

18 листопада - 3 грудня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Я Дорошенка став лауреатом,
Сонетів не читав раніш його,
Тепер натхнення чарівний вогонь
Пройняв єства мойого кожний атом.

Мов осінь ця, поетова, крилата,
Неждано так торкнулася до скронь.
Вбирав борню, любов - немов з долонь,
І пригортавсь душею, як до тата.

Поета Берегиня, пані Ганна,
Земля прекрасна вся Франка Івана -
Обійми враз розкрили осяйні...

О дивовижна Дорошенка осінь!
Цвіте моя душа у ній і досі,
Немов найкраща квітка навесні!

19 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Еолової арфи щемний дзвін.
То ендорфінів фантастичних море,
Які розлиті в небі, мов живі.

Німіє щастя в висі неозорій,
І співом зависає у траві...
Леліє радість між сумних історій,
Едем уяви родить соловій.

Вогнем пекельним спротив наростає,
Імла водою заливає жар,
Цілує смерть північна зелень гаю...

Краса на попелищі - Божий дар -
Ізнов мертвотну блідість подолає -
Ймовірне диво неймовірних чар.

18 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Яворина у моїм вікні
розіп’ята. Кроною густою
синя осінь їде у вогні
на коні із гривою рудою.

І летять як навіжені дні,
вечори і ночі... за водою
плине ранок і, само собою,
будить як до бою на війні.

У моїй ідилії ще тихо.
Вітер не розгойдує Дунай,
мирні сни переглядає край
і, здається, що приспали лихо,
ніби сяє райдуга індиго
у чужій Вітчизні Österreich.

11.2023

Привіт всім друзі, добрий вечір,
У цей тривожний, але гарний час,
На тремор в голосі і тілі не зважайте,
Проте зважайте на вогонь в очах

Хоча, який вогонь, лишилася лиш іскра,
І навіть ці слова – вони уже не ті,
Я взявся до життя занадто різко,
Боявся опинитися на дні.
І навіть талант мені Богом дарований,
Я безчесно згубив, втопив в роботі й вині

Та я як не втопити, коли хвиль так багато,
І кожна тебе збиває із ніг,
Скажіть мені хтось кому треба молитись
щоб кожен із нас утриматись міг.
І першою хвилею будуть люди,
Хоча й всіх наступних вони стосуються теж,
Це те як з тобою поводились,
Як ліпили те, не ким, а чим ти ростеш
Це не про сім’ю ні в якому разі,
Проте, це також має великий вплив,
Тут йдеться про недолюдей,
Які із страждань набирались сил.

Другою хвилею буде кохання,
Таке оспіване у піснях і віршах,
Коли його зустрічаєш вперше це щастя,
Для когось страждання,
А в висновку – сюжети у снах.

Третьою хвилею буде зрілість,
Коли вже побачив перші дві,
Тут турбуєшся про стабільність,
А серце, на жаль, пливе у пітьмі
Це найдовший період,
Найпідступніша хвиля,
Коли свідомо лізеш до чорта у чан,
Все навколо книга «Зелена Миля»,
Але всі персонажі – ти сам
А далі…, не знаю,
Зарано ще знати,
І тут вже кожен обирає свій сан,
Чи на флейті цей твір по нотах зіграти,
Чи бути вільним і чистим як церковний орган!

Опало золото беріз
на березі Дунаю.
У осені немає сліз,
а я їх помічаю.

У наготі сумує ліс,
на обрії за гаєм
увечері Великий Віз
печалі допиває.

Та ось і ранок настає,
і оживає житіє...
рушає у дорогу
гаряче сонце угорі,
бо Україні на порі
кувати перемогу.

10.2023

Минає літо, спека догорає.
Проходить все щасливе і сумне.
Тьмяніє небо, сонце охололо.
А далі що? — Відомо нам, на жаль.

Давно пора збирати урожай.
Наш вибір? Може, вирішила доля?
Та я змирився. Думка лиш про те
Чи є любов між нами, чи немає...

Не чути вже відлуння голосів
І ніч не та — не видно зорепаду,
А місяць розірвало на шматки.

Схолонув дотик ніжної руки...
Минуло все, лишилося позаду,
Зламався рай під ношею гріхів.



06.08.2023

Над моря плесом грає зоряниця,
Ллючи на ряботиння пурпур свій –
Не вірю, що мені оце не сниться,
Витаю в міріадах дум та мрій...

Звідкільсь кує хвилююче зигзиця
І їй провадить зелення прибій:
Усе колись навіки закінчиться,
Тому не зволікай – живи, радій!..

Як Фаўст, волів би миті ці спинити,
Щоб серце ними сповнити своє –
Настільки їхнім чаром оповитий!..

Сиджу в думках, і поки ніч снує
На небі чудернацькі оксамити,
Десь в далях сонце тільки устає.

18.06.2023 р.

Палаци, галереї та собори –
Флоренціє, я наче уві сні!..
Крокуючи бруківкою бадьоро,
Досліджую місця твої чудні.

І видом то ласкавим, то суворим
Вони гуртом повідують мені
Історій про життя тутешнє море,
Про пори променисті та сумні.

Ступаю, де трудилися таланти,
Шукаючи безсмертний ідеал:
Да Вінчі, Мікеланджело і Данте...

Коли минаю кожен твій квартал,
Квітчають душу рясно амаранти
І серце обдає натхнення пал.

14.06.2023 р.

Мало що побачиш у вікні,
та на те і водяться поети,
щоб не переводити сюжети.
Як не є, та хай не буде, – ні.

Користуюсь мовою інету, –
ми такі у світі не одні,
що об’єднані у далині...
на любов іще немає вето.

Бо душа – євшан, а не полин
і стежина, що веде до льоху,
у війну не заростає мохом,
і читач у мене є один...
є... уже готовий як акин,
ну і я... готуюся потроху.

Зазирає у вікно пітьма.
У мережі – зайві мегабайти.
Бути чи не бути... є кума,
вип’ємо цикути і... бувайте.

Є... з косою... а її нема,
а кого, у неї запитайте.
Може, догадається сама
першою явитися на сайті.

Може, опануємо сонет...
може, у танку, а не у танку
буде почуватися до ранку
нерозлийводою наш дует.
Хай і нас полюбить... інтернет.
Ставимо мобілки на зарядку.

06/23

Свят-траури, столи на членські внески,
нудне тертя гуртом навколо кону!
Сліпий театр – абсурд, а без Йонеску!
Є рамка – тільки вкрадено ікону!

Де режисер – месія й панацея?
Де поводир без хтивості і понту?
Де був Мойсей, коли провів Мойсеєв
останній акт свого євроремонту?!

Можливо, винна трупа й запах трупи?
Чи сцена замала́? Чи, може, варто
зібрати всіх мойсеєвих до купи
і кожного обмити й одіпрати?

Від хабарів, гріхів, експериментів,
спектаклів, глядачів й аплодисментів!..

15 червня 2006 р., Київ

Зупиняється час і майбутнє закрили тумани,
Перед нами небачений відчай незрушно постав.
Нависає над обрієм днина хитка й невблаганна,
Відбирає висоти і далі ворожа орда.

Вас ростили тамбовські вовчиці чи все-таки мами?
Ви із мороком пекла складаєте вічний тандем.
Хай земля розверзається всюди у вас під ногами!
Хай сокира Небесна прокляттям на вас упаде!

Бо немає прощення безумним, бездушним вандалам,
Що позбавлені серця у грудях і розумом злі.
А бодай ваше плем’я навіки пощезло й пропало,

Розгорнулася пустка на вашій нікчемній землі!
Ви ніколи не здатні змінити мечі на орала.
Ваші душі не світлу належать, — суцільній імлі.

7 квітня 2022 року

Нема надій на рай у цьому світі,
якщо його оточує пітьма,
коли ідуть за нього наші діти
у ті світи, яких ніде нема.

Не надихають ворога любити
ані завіти Божого письма,
ані покірна ідолу юрма,
ані обожнені дереворити.

Але не за горами та весна,
яка не заперечує вимоги
і деміурга, і самого Бога
до віри... заперечує війна,
що є дорога і лише одна –
палаюча у сяйві перемоги.

Я бачив рай. Тримав твої долоні,
Все відчував, та рухатись не міг.
Гаряча кров пекла вогнем у скронях
І танув я, неначе мокрий сніг.

Здавалось так, що хором стоголосим
Кругом твоє лунало лиш ім’я.
Твої уста, каштанове волосся
І блиск очей… Я знав, що ти моя.

А потім зранку з болем прокидався
І, наче Фавст, кричав тим снам услід:
«Спинися мить! «Спинись, бо ти прекрасна!»

Минають ночі, дні пливуть крізь пам`ять,
А погляд твій шукаю досі скрізь…
Лиш сни, мов пта́хи в небі пролітають…



Серпень 2022

Я гладив ніжний шовк твого волосся,
Ловив солодкий подих на устах.
В жарких обіймах (справді чи здалося?)
Сказала ти, що повністю моя.

Легенький блюз у темряві кімнати
І твій тонкий напівприкритий стан…
Спинився час і простір розірвався,
Та й Всесвіт теж немов забув про нас.

Тоді ти оголила душу й тіло.
У ніч палку, солодку, мов нектар,
Кохались ми і пристрастю горіли…

Підступний ранок злодієм прокрався
До нас в кімнату, вихолодив жар.
Лишив на згадку образ лиш прекрасний.



Серпень 2022

Чужим здавався світ і у тумані
Чомусь хотів сховатись від очей.
Пожовкла тиша приспаних алей
Тепла та світла більше не чекала.

Бездушний холод виморив собою
Усе навколо, в сирість заточив.
Гриміло небо, тільки не від злив
Та і земля впивалась не водою...

Така ця осінь – злісна, невблаганна.
Неначе смерть – безглузда і раптова...
Чому так рано? Звідки ти прийшла?

Колись любив, а зараз проклинаю
Тебе, хоча далеко не в усьому
Насправді є лише твоя вина.



14.10.2022р.

Дозволь вустам сказати те, що дмуть
Вітри в серцях сполокані дощами,
Та поцілунком не дозволь йому
Зректись грози, що в’юниться над нами.

Слова твої, без подиху – пусті
Як полотно, що зовсім не зворушно
Висить і припадає на стіні
Пилюкою. Але вливає в душу,

Його подобу, як слова в рядки
Поезія, буквально зі сторінки
Скипаючи у хіть, що явить дар

І від пера жадає відректись,
Від пустослів’я взятися до жінки
Спустившись ниць з її молочних хмар.

25.09.2022

Повір її не буде більше там, —
На сторінках, між слів «тобі» і «безум»,
Не вигнеться овал її стегна
З чуттєвості написаних поезій

В подобу жінки з поглядом – між «я»
І «світ» в якому світ знаходить плоскість
Мого натхення, голосу, ребра
В підніжжі ніг до темного волосся

Її страстей. (Моїх, моїх страстей
Де я кричав: візьми моє життя,
Взамін даруй хитливу безкінечність

І безкінечно муч!). Тепер слова
Лукаві між «пожадливість» та «втеча»
Не воскресять її, на жаль не воскресять.

02.10.2022

Напевне, що у тому зорельоті
багато нас і наміри свої,
які ми відкладаємо на потім,
не ефективні проти течії.

Надії тонуть, поки ми не проти
перелітати у чужі краї
і воювати на своєму фронті
у поки-що чужому житії.

Та знає небо, що оберігати,
кому до кого їхати, пливти
у руслі суєти і самоти...
а головне, кому відповідати
за те, що натворили окупанти,
яких караєш словом саме ти

Тече Дунай, тече за небокрай,
а я стою на березі крутому
і посилаю потойбіччю тому
моє необнадійливе... прощай.

Безодню зоресяйного огрому
відлунює на плесі водограй.
Якби ото по ньому і... додому
за обрії, куди тече Дунай.

Але душа відображає інше –
невидиме... і видиме здаля
душі моєї сяюче маля
як уві сні недавно і раніше
у пам’яті і це не є щось більше,
ніж зореліт по імені Земля.

01/23

Така пора, коли пора уже
судити ще учора несудиме,
історія повторює сюжет,
як виживати у холодну зиму.

Дивитися на голе негліже
і видіти опудала режиму
а заодно, як публіка ірже
на кутні із оскалами новими.

І це тоді, як я одна стою
серед зими на самому краю,
куди уже націлені ракети
на горе люду, що піде у лету,
а може, і на голову мою,
аби уже не снилися сонети.

(із циклу
«Листки відривного календаря»)
З невидимого фронту Минає все, що пролітає мимо,
і думається іноді, – невже
не бачать люди зрячими очима
полуду, типу зе й опезеже.

Не урятують солодощі диму
московії і не убереже
нікого ані капище чуже,
ані своє... бодай неопалиме.

Але і нині, нібито, свої
веселуни і клоуни-злодії,
що милять лижі у чужі краї –
це пасинки печальної повії,
що виливали відрами помиї
на посивілу голову її.

12/22

Вгамуй притьмом в собі жадобу тьми
Переверни спустошену клепсидру
На паліндром з притоками ріки
Яка тече до водоспаду світла.

Хоча твоя природа любострасть,
Розвінчана удень на ясний спокій,
В браслети ночі огортає час
Химерні яви, наче горло чокер

Блідих долонь. Зроби непевний крок
У золотисту сяянням повабність
Рука від сонця скине тінь приток

І втопить зір очей в притомну данність,
А ніч довершить скинувши порок
У круговерть нестримного жадання.

24.09.2022

Нема кому жалітися на втрати
і витирати сльози крадькома...
не обнадіюють нові пенати,
коли печалі юності нема.

Немає тих, кого мені згадати
не заважає поночі пітьма,
аби й мої далекі адресати
не уникали азбуки письма.

Чекаю пошту у моє сучасне
з минулого... хоча не знаю, де
у цьому світі. Може, і ніде...

Війна палає і надія гасне,
а Ніка очевидно та не ясно
показує, до чого все іде.

12.2022

За все тобі є прощенням любов!
Наперекір придурництвам й обману,
я серце віддаю тобі і кров –
я смертю буду, бо життям я стану!
Я смертю буду, бо життям я стану!

А пліснява брехні, як тятива,
натягнута безсилою рукою!
Як квітка в раю вічністю жива,
я зірваний, щоб гроб перепокоїть.
Я зірваний твій гроб перепокоїть

Щасливим був би ти в моїх краях –
розбудував би замки над оркестри.
Я єсмь любов. То ж, убиваю я.
Ми поруч знов, але цю помсту є́стим!
Ми разом – і кохання розреєстрим!

Сонет безсилий – бо ніхто не зна,
що відповідь: стіна, стіна, стіна!

Субота, 24 грудня 2005 р., Київ

Ще не зів’яли кетяги калини,
у золоті – берези, ясени...
за віттями зеленої ялини
ховаються поля озимини.

Уява вимальовує картини,
які собі лишаю до весни,
коли мине моя лиха година
примарою далекої війни.

Немає того, що собі бажаю,
але у кольоровому кіні
та ще й на двоколісному коні
катаюся округою Дунаю...
.............................................
а те, що дому рідного немає,
то де його найти на чужині?

11/22

Говориш: Я є християнином.
А точно кажучи ти є
Відвічний ворог України.
Ординське серце в тебе б’є.

Спадщину орди взяв на спину.
Гени ординські ввійшли в кров.
Ти став поплічником руїни,
Яку у край наш несеш знов.

Такі як ти, ідуть і гинуть
На нашій священній землі.
Їх кості у нас не спочинуть.
Гноєм стануть під нашим тином.
Не люди ви, ви москалі.
Вас не просила Україна.
24.09.2022р.

Ми одцвіли у маєві черешень,
зів’ялими упали у траву,
але живу одначе, ще живу,
коли перечитаю пару речень.

І оживе минуле наяву,
і від надій уже не буде зречень,
і серце не почує заперечень
словами на мелодію нову.

Побачимось під нашою зорею,
ночами я літаю ще до неї,
хоча, як і до тебе – уві сні.

Про те, що не було і має бути
у вигляді веселої покути
ти будеш сповідатися мені.

Ми повертаємось, таки,
по райдузі-дузі – веселці...
не поламалися весельця
у течії забудь-ріки.

На відстані душі і серця,
твоєї теплої руки,
що доторкається щоки
і досі ще пульсує-б'ється.

Минає і лихе, і темне
і ми згадаємо, напевне,
себе як перелітних птах.

Не обіцяє вирій раю,
але об'єднує, буває,
на протилежних берегах.

05/22

Ми розминулись, як були зелені
у цій перипетії житія,
а нині не отьмарять теревені
ані твоє, ані моє ім’я.

Обоє обережні та учені,
отак би і жили – і ти, і я
у цій взаємодії потаємній,
де я нічий і ти ще нічия.

Та нинішньому застує минуле,
аби і ти ніколи не забула
і я оті ілюзії досьє...

Усе, що є, не заважає мати
нові надії... хоч і не багато
є того, що заснути не дає.

05/22

Паде роса на молоді отави,
а у гаю зозуля закує
і стрепенеться серденько моє –
немає у минуле переправи.

А ти ще є, і я ще ніби є,
і десь цвітуть мої волошки, мальви...
і дивиться із відти світ ласкавий
із усмішкою на досьє моє.

Іще існую і тому скучаю,
хоча і знаю, що не допливу
до того краю, де я не живу.

Уже немає хати біля гаю
і нас обох... та іноді літаю
у пам'яті, у снах і... наяву.

Не вір мені, бо я собі не вірю.
Забудь усе, що було до сьогодні.
Життя перетворилось на сатиру,
І з ним частіше я тепер не згодний.

Пробач мене, бо я тебе пробачу,
І лиш повторюй все, що я скажу.
Ми знову перетерпимо невдачі,
Ми знову перетерпимо, прошу.

Забудь мене, хоч я тебе - ніколи.
І посміхнись, хоча би, на прощання.
Тікай подалі, й хай тобі не колють
У твому серці віра й сподівання.

Не вір мені, бо я тобі не вірю,
Покинь мене, й життя, мабуть, покращиш.
Та не плекай у серці ту надію,
Бо що дізнаєшся - ніколи не пробачиш.

14.05.2022

Коли б ти написала мені вірші -
свої б спалив, спалив би без жалю!
Вони нікчемні і вони найгірші,
я не сказав в них як тебе люблю.

Коли б ти заспівала мені пісню -
я б видалив всю музику свою.
Вона сумна, вона, буває, злісна,
вона не буде схожа на твою.

Коли б ти розказала мені казку,
тобі б повірив і розтанув в ній.
Навіть якщо б в війні зазнав поразки,
я б не розбив твоїх чудових мрій.

08.04.2022

На зло і всупереч війні
я ще сумую за тобою,
а ти пиши... пиши мені,
що мир уже не за горою.

Являйся знову уві сні,
не пропадай... війна війною,
а ми, роз'єднані водою,
неопалимі у вогні.

Хоча... за обріями – воля,
не мають біженці її
і марні марення мої...
одному воїну у полі
не випадає гарна доля,
яка веде в чужі краї.

Далекі ночі і недавні дні
висвітлюють у пам'яті моменти,
що з головою видають поета
на переправі і на мілині.

Ріка життя занурена у лету...
Ані у течії, ані на дні
її не перескочиш на коні
і не зіп'єш, у ступі перетерту.

Міняється небесне і земне,
ніяке не міняється на інше...
не чути того, що було раніше,
лиш іноді печально промайне –
далекі не покинули мене,
а ближні появилися пізніше.

Як уві сні... імла війни між нами...
як у печері...непроглядна даль
і пізньою тривогою ночами
сиреною озвучена печаль.

Як у кошмарі... знищені сезами,
залиті кров'ю цнота і мораль
і не сховаєш душу за вуаль,
розірвану ворожими руками.

Пече долоню лінія життя,
болить душа, ятрить сльоза кипуча...

блукає перемога неминуча,
з дороги вимітаючи сміття...
................................................
по ній іде
             усміхнене
                         дитя.

Історію переписала Буча.

Луною канонади на краю
оази долинає, – ще не вмерла...
і не холонуть ні серця, ні жерла
баталії за націю мою.

Поорані поля, міста і села
залізом у пекельному бою.
устелено у кожному гаю
тілами скотоферми Оруела.

Та сяє ореолами зоря
на обрії живучої планети –
опалені листки календаря...

Яріють епітафії, сонети –
при свічці
             кров'ю
                     із каламаря
дописують історію поети.

04/22

Якби ми знали ще маленькі,
що нас недоля не мине,
любила б я не Євтушенка
і малював би ти мене.

Тоді палітрою веселки
сіяло б личко чарівне...
була б я сонечко ясне,
а ти, напевне, соловейко.

Але розвіялись літа
і наше літо промайнуло,
і не поманять у минуле
непоціловані уста...
була сопілка, та і та
свої мелодії забула.