у вікнах восьмого поверху куди хіба зорі дивляться
понад дерева зморені що мають в мороз мовчати
про твої барабани згадує аж іній кричить на вилицях
на цілий будинок згадує музична система Хаду

і привиди прокидаються і люди й маленькі діти
і гнівається консьєржка хіба тут заснеш о Господи
дістали жильців натягнуті жили гудбай Америки
жильці не бажають музики жильцям уже сняться постріли

ти тоскно палиш на сходах що ребрами б’ють під дих
де я пробігаю іноді – то молоко то ліки
я віддана змовниця знаєш не бійся ну підійди
і в разі чого я перша всі докази викину з вікон

під звуки ті кольорові дістануся крок за кроком
туди де живуть гітари де хмарами пахне степ
і чомусь літають сукні мов струшені ненароком
із гілки…
весна коханий а решта пустим пусте

Листя зчорніло,
На гілці зчорніло.
Хмари упали,
На землю упали.
Сонце уже не червоне, а біле.
Горя так мало.
Ще трохи горя, щоб я збожеволів,
О психіатри моєї епохи!
Вітер у полі,
Фізики долі,
Горя ще трохи!
А я здурію і перестану
Бути термітом в суцільному русі.
Ближні затопчуть, тільки поглянуть —
Вже не боюся.
Обрії наші на відстані кроку.
Від завтра свого біжимо пацюками.
Боже, невже наближаються строки
Суду над нами?

На фронтах атмосферних
Отримав мороз
Рвані рани,
Лапаті сніжини ,
Вітру теплого з Африки
Декілька доз
І відлига
Грозить йому нині.
Правда, в Арктиці є
Ще один батальйон,
Тільки вітер би дунув
Зі свистом
І прибуде юга
На обм’яклий перон
Ешелоном
Рипуче - іскристим.
Та мені до вподоби,
Що він у шпиталь
На добу ліг
Чи дві у безсиллі.
Сонце
Злизує смачно із вікон кришталь,
Пішоходи
Всміхаються милі.
Завтра, може, відпустять
Мороз лікарі
І у парі із антициклоном
Він рипітиме знов
У моєму дворі,
Дім убравши
В бурульок корону.

04.02.12.

Серце – льодяник. Повітря занадто зимнє.
Не пошкодуй для друзів ні слів , ні грошей,
Хоч і зализуєш рани , що розтеклися горлом,
Ця скрижаніла зима плюється поп-кормом
Наче дитина, та вбити мене не зможе -
Й рипить повільно...

Треба усе пережити - не впасти в сплячку,
Бурі ведмеді спогадів, наче тіні забутих предків,
Ходять по колу, бо їм розбинтовано лапи.
Ми закриваємо в клітку їх вперту незграбність,
Хай завтра буде пошесть на віру у тет – а тети
І дружба вдячна.

Шрами зашиєш липовим цвітом і добрим шовком,
Будеш чіплятись за жовте сонце у дідовій спальні.
Він уже мертвий, та вірив що роси гойні…
Що в родовому гнізді на ступнях із правого боку
Голими ножем наосліп наріст здеру останній,
Й від сліз не змокну.

Поглянь, як біло стелить лютий,
Сніжини з висі трусить світлі
На береги льодами скуті,
На пишних верб охайні мітли,
Як сонце бавиться в іскринках,
Підпори диму держать небо,
Як скипень рипнув - тріснув дзвінко:
- Із гірки нумо мчіть, хто – небудь!

Дивись, як місяць, взявши костур
На темно-синім низькодолі,
Подався в ніч, немов апостол
Зціляти зір померхлу болість,
Як шиб крихке гравірування
Строчить навпомацки умілець ,
Щоб одурити погляд зрання
Зими примарним рукоділлям.

02.02.12.

о горе, горе, чортова гора!
у ланцюгах на ній прип'ята казка, –
піймаю й напишу – така є гра,
моє чорнило з ночі – це неважко.

у чорну торбу – цюк! – пора, пора!
заворожу сторінку від погоні…
а ніч мені тікає з-під пера,
приклавши дуло місяця до скроні…

Покидая вас,
цитирую древнего поэта-певца,
Ныне иерарха века:
"Мой друг, едва лиш вспомню о тебе,
Утраты в миг забыты, скорби нет".
Подумайте же о друге,
Ходившем по земле тридцать три круга тому назад,
Об Эхнатоне, фараоне фараонов,
Кто прозревал грядущее и прошлое,
Кто видел сквозь космические дали,
Кто был художником и архитектором Реальности,
Кто правил как Наместник Божий, употребляя силу
Во имя просвещения, энергии и мира.
2012г.

Дням явивши ультиматум,
Перемоклим і рутинним,
Цілий вечір біла вата
Опускалась на грабину.
А над ранок рукавами
Руки грабів даленіли,
Свій оновлений регламент
Об’являли світу сміло.
Мов святилищем диявол,
Імпозантно і поволі
Крук проходив величаво
По засніженому полю.
Сонце, мов опам’ятавшись,
Мимо диму сиві плями
Море білої гуаші
Хвилювало промінцями,
Щоб спромігся січень - маляр
Змалювати на віконцях,
Як у гості завітала
До зими зимова доця.

18.01.12.

Вже спрагу у житті не раз я мала-
Та тільки горде "Я" -не смій - казало! -
Терпи!
Якщо ж є доступ до води- усе ж іди!
Терпець занадто нас зашліфував!!!

То ж до води!
Повзком чи кроком -
Кому яка до нас морока -
Як сам не дойдеш - пропади,
А зможеш -інших проведи -
Забуть намову Заратустри,
І Ніцше стадії пройди -
На третій вже ти. Уяви,
Зумій себе туди підняти!..

Це так важливо - сам не пий -
Та інших напоїть зумій -
Стань над добробутом для себе.
У людях є таких потреба!!!

Я тільки кома

в реченні життя.

А ще є текст:

мені він не відомий.

Я проживаю день.

Мені знаходять місце -

і ти хоч трісни!

Або поставлять

зовсім не туди -

все в Божій Волі

та в руках людини,

яка ПРИ СИЛІ

2012,січень

Соединяются Солнце с Луной,
чистое сердце со светлым умом
смысл их жизни - не иметь,
а творить радости добром.
2012г.

Не знало Я до зрілості, ким є,
Аж поки з неба не долинув Голос.
Це він шептав художнику Верне:
– Дивись на море штормове зі щогли…
Він підіймав Башкирцеву Марі:
– Згоряючи, із пензлем – до Вершини!
Цей Голос відбирає супокій.
Він чутний відчайдухові щоднини.

Даремно вуха воском залила,
Фігурним льодом холодила скроні...
Цей Голос тік сріблясто, мов Сула.
Він живодайний, ніби сонця промінь!

Цей вогнеликий глашатай сторіч –
Понад узгір`ям, долом, океаном –
Веде і зрячих, і сліпців крізь ніч…
І на олтар вкладає – без осанни.




2007-2012

Марія Башкирцева -
французька художниця українського походження.
Пішла у Вічність у 24 роки.

У мене – птахокардія.
Жодна пігулка не діє.
Птаха вільготності просить.
А понад вербами – осінь…

Ніч не зімкнулися вії.
Крила над кавою грію...
Неміч, мов юнь, – незнайома,
Кличе у юрмище з дому...

Серцем ловила сніжинки…
Боже, коли ж ті обжинки?!
Аркуші білі… Пречиста.
Падає
граду
намисто…

Гілка бузку. Тин. Лелеки…
Неміч, ти згинеш до спеки?
Так обіймав сором цноту
За дві сльози до польоту.

Літо.
Пахотнява.
Груші.
Ближні, скликати вас мушу.
Рань. До середини Ворскли
Птаха свавільна доносить…

Осінь.
Обжинки.
Радіти б!
Вжинок очима зігріти б…

Так, воріженьки: я – хвора.
Рік за грудиною – сорок.




2006-2012

Лодка - память, жизнь река.
Крылатая наша душа удостоена чести
Во всех побывать океанах любви и огня.
Слушай сердце свое, ему известно все,
что нужно для исполнения мечты.
Нас вперед ведет предназначение,
Вперед - в Изгибы Целого Беспредельности.
2012г.

Я вже не боюся. Доволі!

Вже квітка росте поволі…

Вже серце моє ожива…

Та я не весна.

Я - осінь.



А осінь – це тиха просинь.

Це сонця тепло й блакить…

Буває й таке: на мить

Мене охоплює буря!..


Та я тільки бабине літо

І кава, на стіл пролита…

15.54. 29.07. 2011

Я розсипаю крапки-коми.

І запитань багато маю.

Та вже стою із того краю,

Де все три крапки підміняють.



Чому людина народилась...

Чому безтільні дні плодились...

Чому в пустій ми суєті...

Для чого рими ці мені...

2012

Моя душа, окруженная фиолетовым пламенем,
Призывает столб света:
Я ЕСМЬ Присутствие благое,
Света столбом опечатай меня,
Светом, что вызван именем Божьим
Из Вознесенных Владык огня.
Пусть мой храм он всегда хранит
От розлада, что послан мне;

Желания спалить и обратить
Я призываю в фиолетовом огне.
Буду во имя свободы взывать
И тогда я смогу пламенем стать. (3х)

ПРОЩЕНИЕ
Я ЕСМЬ дающий здесь прощение,
Прочь гоню страх и сомнения,
Всех навек освобождая
И победой окрыля

Я взываю полновластно
О прощеньи ежечасно,
Сущему всему прощая,
Милость всюду изливаю. (3х)
2012г.

Ніч впала тихо,
обплела земне, тривожне,
дико-тихе почуття.
Я вже давно
далеко не весна,
та ще мене
і в зиму не пуска.
У спокої
незнаних відчуттів
я проживу ще років
кільканадцять,
як Бог дозволить...
Світ мене зігрів,
я маю щастя
в путь земних
збираться,
вже знаючи ціну
- " а я живу".
І я іду,
радіючи дощу,
і спеці,
і порадам,
і тривозі.

Я не згораю
у тяжкій знемозі.
А просто йду
по вибраній
дорозі.

05.01.2012.

А,може, вже мене давно нема?

Полинула за лінії можливі?

То що ж тоді мене весь час пройма?

Печаль це? Біль? Чи примхи мерехтливі?..

А,може, я давно вже не живу,

Лиш органи існують на планеті?

А я весь час тону , тону...

Як інформація в системі ,,Інтернету”?

2009, весна

я не сумую, просто дим

закрався в душу. золотим

хотіла я у ній писати...

та знов життя уже не свято,

знов падолист вкриває. мушу

прикраси створювать сама.

розчарування - то марнота,

щоденних днів пуста турбота.

дивімося вперед - той дим

розтане...

Кожному свій Рим!!!

Не нарікаю я на Бога,
Бо я його проста небога...

Негоже раз зайти у гості
Й дозволити хоч прояв злості!

Тут скаже хтось:"Та це неспротив!" -
Я з Богом воювати проти,
А з дурнями тим більш не буду -
Байдужа я до пересудів!

Все казалось бы как всегда:

Те же люди, та же вода,

Дождь, как прежде, куда-то сбежал,

Только жизнь - это даже не даль,

Не печаль, не вокзал ожидания,

И не радостное свидание,

Не приезд долгожданного друга...

Эта жизнь . ....

Скажем ласково - скука.

В скуке этой есть место печали...

И позвав нас однажды из дали

Замесили хлебец утомления.

В нем сомненья, надежды, везения,

Суета, беготня и мучения.

Еще зависти подмешали -
Вот и жизнь - что за чудо создали!

За Богом находився чоловік.
Крайнебом око щедро розсадив
і проростав ним у прадуші рік.
А милувався – ожили сади –
поезії Господньої склади,
ази пізнання, римування сил
із білої стерильної води.

Запахло гострим дотиком коси.
О, яблуневе марення бджоли,
той чоловік багато не просив...
аби лише дороги розцвіли
і краплю літа на уста лози.

В саду тім янголи плекали тінь,
гріхами отиняли благодать.
Найкращий збір на тиння – у житті,
серед війни росте, скупий для дат –
солдат з набоями на серця бій,
що окопалися і кров женуть.
А кулі – виливають по собі,
вливають душі до джерел вогню.

Он, Браму видно. Там Петро мовчав.
Все важче їй рипіти, а йому
знаходити потрібного ключа.
Хоча не знав – навіщо і чому
потрібна в'язка... Правда лиш одна.
Вона прозора, як гарячий віск,
а ще – терпкіша за ковток вина,
в'їдливіша за терня – голові.

За тин Пастух на випас гнав свій дух,
на ясність пробував чи підросло
те чоловіче око. На біду
воно лиш до колін його дійшло,
не відпускало, заважало йти –
не перейти, не обійти ніяк.
Нараз поназбігалося сльоти –
і вже не сад росте, а течія
несе плоди, міняє їх на риб,
до вух наносить електричний мул,
перевертає дриґом догори
позанебесну плоть і плоть земну.

У чорториї цім, під глум води
шукали стебла дихання собі.
Триматись – як? Хилитися – куди?
Залиті очі – плакав чоловік.
Виплакував до болю всі жалі,
видушував зі себе наготу
і руки накладав на переліт –
очікував – коли за ним прийдуть.

У ніч прозорішу за перше "ма",
тендітнішу від інею на склі,
коли вже легко тим – кого нема,
отим, котрі на небі – королі,
Бог тихо пробирається у сни,
кладе до мушель тишу для думок.
В ній бродять перелесники весни
і вчиться світло заливати крок.

30 Січня 2011

поли полів полатані
сонячним сумом скушені
вкрилися врешті ватними
добрими диво душами

хижі храбустя холоду
язви ятрять явору
знай захворів змолоду
гордим гріхом гамору

бору берізки білені
мило мигають місяцю
сиплять сузір’я стрілами
по полуночній плісняві

цілодобово цокають
носять наснаги нашепти
коні крилаті кроками
поли полів прикрасити



28.12.11.

Збожеволіть, збожеволіть від самоти,
Чи померти… Ні, заснути краще.
Уві сні побігти в темні хащі,
Де страшне, непрохідне болото.
Де водянику, пустуючи, русалки
Спати не дають, сміються дзвінко
Де немає Ганки, Христі, Інки,
Тільки вогники – душі моєї скалки.
Їх усі до купи позбираю,
Спокоєм і тишею з’єднаю.
Волохатий лісовик з ведмедем
Третім у компанію візьмуть:
Підіймем барильця з п’янким медом,
Щоб забулась смутку каламуть.
А на ранок наберу суниці:
Хай собі ласує клишоногий.
Зачерпну джерельної водиці,
Тихо-тихо помолюся Богу.
Плюскіт щастя в шепотінні крон…
Спати б так і бачить дивний сон.

***

Йде Персефона в темінь – до Аїда...
Деметри сльози зріють в небесах,
А вирлооке невтомиме Літо
Блукає із верейками в лісах...

В яру збирається туман імлистий.
Холодні роси – Сонце у печалі.
Неквапно жовкнуть липи серцелисті…
Летять зозулі першими – у далі...

Прибляклі пелюстки – сухі й опуклі –
Борвій покликав танго танцювати…
Аїд цілує Персефоні руки –
І гірко
плаче
безутішна
мати...

Не витирає буре листя сльози.
Мо’, їх осушать мох і павутина?
Аїд радіє… Чорні вірші - в стоси.
Мине півроку –
Персефона злине.



2002-2011

Можливостей у всіх багато,
на все потрібен тільки час,
щоб вміло їх опанувати,
та скаже це не кожен з нас.

Дивитись можна, та не бачить
і слухать можна, та не чуть...
сміючись можна гірко плакать,
а памятаючи забуть.

Людей не можна в мить судити,
хай собі кожен скаже з нас,
і першим враженням лиш жити,
та робим це ми повсякчас.


2005 рік

Рядно строкате хиб та протиріч,
Життя зіткало неквапливо з буден,
Ось біла смуга – день, ось чорна – ніч,
Це відболіло, це лиш тільки буде.

А почалось все нібито з дрібниць:
Маленький вузлик, металевий хрестик,
Під небом неосяжним горилиць,
Із тайнами незнаними похресник.

Безмежний всесвіт – для ткання верстат,
Планети човниками бігають по колу,
Зоря далека, тау-шовкопряд,
Сріблястим світом виткала стодолу.

Пасами зтруджених, невтомних, вічних рук,
Парсеками туманних альбіонів,
Людину – запоруку з запорук,
Небесний ткач створив з буття законів.

Рядно росте строкате, певна річ,
І серце б’ється, та чогось ятриться,
Ось біла смуга – день, ось чорна – ніч,
Допоки нитка раптом не скінчиться…

2011

Мовчи, Софіє, бачу все сама,
З часів Батия…
Мовчи. Дарма.
Дарма кричати, кликати на рать,
Коли сконала Бога благодать,
Та, що прорік тобі Іларіон,
Що опиратись мала на закон,
Такий непевний і такий мінливий,
Щораз новий, облудно-хтивий,
І де не де правдивий…
Бо ж людський…
Відомо, що від Бога благодать,
Та доля, звісно, не така ласкава,
Одного разу оточила тать,
І нанівець зійшла твоя держава…
Твоя краса…
Твоя відрада й врода,
Лишень одна лишилась нагорода…
- Оранто…
Жевріла та вгамовуючи страх,
Тебе тримала на своїх руках,
На тих руках, що пестили Христа…
Гірке відлуння: помста…омста…ста…
Від стін зруйнованих.
Від міфів того ґраду,
Який буяв,
І мав таку принаду,
Що встояти не зміг…
- Софіє, доню…
Рука лягає лагідно на скроню,
- Не бійся, не журись…
- Оранто…
- Що, маленька, молишся?...молись…
За тих, хто не жалів і ще за тих,
Хто не жаліє чорних стін твоїх,
Кому замало тільки змарнування,
Хто вимагає зникнення, заклання,
Нетямущих дітей…
Твоїх дітей…моїх…
Молись, Софіє, знаю що болить,
І не відпустить ну хоча б на мить,
Тримає міцно, цупко, до кісток,
У саркофазі що поставили в куток…
Оце наш князь…
За що ми маємо таке, що ж це за гріх -
Могили бачити прапращурів своїх,
І дивуватись…
Що вони все ж є!…що все було!
Що не омана…
Ці імена…ці лицарі…осанна!
Чи амінь…
А радше слава…
Хто ще не танцював на їх кістках?
Втоптали в землю так, що і хрестів не видно,
Чужі, свої, плазуючи огидно,
Бо прах змовчить, на те то він і прах…

Як затишно в твоїм, Софіє, храмі,
Мені так добре в нім, немов у Бога,
Дороговказом – тихими свічками,
До цих могил нехай освятиться дорога.
Щоби мовчання відійшло навік,
І повернулась благодать у храми,
Щоб ти відкрила радості свій лик,
Й заговорила
Спраглими устами…

2011

сніг мокрий,
як ніс безпритульного пса,
нюшить тишу зимову,
зазирає у всі закамарки і нірки:
"А хто дасть скориночку щастя теплого?"

місто мокре,
що на Миколая чекає,
листівочки з побажаннями до шибок тулить,
як і свої гарячі голови,
дивиться-виглядає, а вони все не йдуть -
ні Миколай,
ні сніг.

і чи весна, чи осінь,
чи небо сіре, чи плесо срібне,
чи риба в шибу акваріума зазирає,
чи кіт на неї, горопашну, пантрує?
позасезоння, позазадзеркалля,
над світом сиза поволока
і волоока Всесвіту печаль
на душу бідну навалила,
і сили вже нема
ні на свята,
ні будні,
паскудні порухи душі
заледве стримую,
та в тім, чи варто їх в узді тримати,
коли всесильна Світу мати
давно махнула на дітей убогих:
"Робіть що хочете, дурні!"

Обривається нитка, дійшовши останнього натягу,
і чекання, неначе чека,
тільки раз вилітає із рук:
остаточно і точно (уміло і сміло).
Це не голос помер - це в мені не лишилося натяку
говорити усім зрозуміло.
І зібравши всі сили, готовий до всякої всячини,
остогидивши власне стояння на міні, мов п*єдесталі -
ти чекаєш призначене. Чекаєш. Чекаєш призначене.

А воно десь чекає далі.

2011

***
вже нашої ріки
скелясті береги
тонкою памороззю вкрито
і довгі тіні
наших вечорів
все віддаляючись
згортають
широке полотно
у сріблі вибілених днин
і час од часу
цей сувій
зрина у хмарах
місяцем уповні
*
грудень 2011

Присниться б адресантам, а пока
Наскресть морфем, поймать бы языка,
Найти бы ключ, спасти святое чтобы.
Мне говорили, мол, велик, могуч -
Ах, разогнать бы ширпотребобуч
И строй его расправить до амёбы.

Когда стиха всегда взведён курок,
Любая долька счастья - не порок
И пивом можно бавиться, как дети.
Но ты сантехник. Но родная речь
Не перестанет течь, и течь, и течь.
Но разводной не покладая меч,
Но перед речью - мы за всё в ответе.

В контексте судеб, словно конь тыгдым,
Мы новый код, вестимо, норовим, -
В контакте безопасный, кисло-сладкий,
Играющий слюною за щекой.
А рядом с ним, ещё и не такой,
Горяч язык в предверьи лихорадки.

Мой синтаксис, ты видел, как меня,
С танцульки на танцульку семеня,
Какая-то капустница мочила?
Но там уж кто к устам её приник,
Тому в гипоталамус золотник.
А нам - неколебим, могуч, велик
Родник, рудник, Аскольдова могила.

2011

фонари, как полулуния.
запах сырости и дыма.
мы под саваном предзимним
не красивы, не красивы.
а за мною тьма и холод:
черти- в фас, пророки - в профиль,
за спиной - великий город.
дайте горя - я бы отпил!
дайте славы- разменяю!
и пойду босым до краю...
дайте друга - не поверю!
не поверю. не поверю.
фонари, как полулуния
над остывшими дорогами
топят тени в медном сахаре
и, мой город, - весь заплаканный.

Як голічЕрва
втомлене "сьогодні"
почине у долині -
молочним шляхом
скрАдеться
навшпиньках
"завтра-нині"...

2011 рік

Висот лазурні манускрипти
Згорнула осінь золота,
Та не спиняє грудень - митник
Блаженні в Господі літа.

Морзянка з бору долинає,
Горби звітують і яри
Про відлетілі птичі зграї,
І сумно, - що й не говори.

Риплять вночі гілки дубові
На нот мінорній висоті ,
Альтами мерлої любові
Гучать печальні рипи ті.

Черкає прописом морозу
На склі грядущий рік пролог,
І млою висне в небі лозунг:
Що буде далі – знає Бог.

02.12.11.

Поспешил и ворвался бомбажной седьмой ногой
Нагишом впопыхах в чей-то искренний водоём.
Распугал всю плотву. Расскажи мне теперь - на кой
Это мы на двоих, прислонившись к стеклу, поём.

Половодьем вины разливается хмель: да ну!
Свысока да за облаком напрочь не видно лиц.
У бассейна с Дунаем и с Волгой - всплеснём в Дону
Локотками, коленками яицких чаровниц.

Заповедное древо на горе себе украв,
Утешаем друг дружку - исподволь заживёт.
В дождевых зорепадах, с вечера до утра
У ещё нецелованных - самый большой живот.

Не дифтонги поём, но спускаемся в сад камней.
И не камни - а так, чьи-то древние бигуди.
Был бы мальчик тебе и девчонка, напротив, мне.
А вот это - одно на двоих -
Ну куда, гляди.

2011

Увійти у себе важко, в зболені сніги?
Та мене не клич, монашко, в круговерть юги -
надто сумно, надто тремко, надто ти як я,
і не у борні із Богом - ціль-мета моя.

Та печально-тихий ангел крила розведе,
бо твоя сум'ятна осінь - це ж не зовсім те,
бо молитвою одною не звести кінці,
бо набридли горобині сиві горобці.

Закружляє пух на ложе - у дівочий скит,
огорнувши тіло в тіло - квіт у оксамит.
До столичного бедламу, до безсоння, до
не отриманого сану, бо не в сані й Бо...

2011

Знову імлою окутана осінь
Зняла перуку печальних дібров,
На золотаву уклалася постіль
І задрімала, на хвилю немов.

Очі відкрила, а скроні берізок
Іній іскристий нараз посріблив ,
Навіть листочків іржаве залізо
Стало неначе казковий відлив.

Тиша ступає криштальним ефіром,
Хрупає висі морозяний хрящ,
І у зимовий вдягаються звірі
Одяг у тайній гущавині хащ.

Шле криптограму настійливо дятел
В надра потоками кореневищ,
Хоче достоту сердега узнати
Скільки лишилось до віхоли грищ.

Вітер пронизливий відповідь виніс
На поглинаючий розсуд ріллі :
Обрієм кінь набігатиме синій,
Знай , - то несеться зима у сідлі.


20.11.11.

Мудрість приходить із часом?..
Хтозна.. Буває, і ні…
Як до горілки ласий -
Добре такому й в багні....

Хтось у розпусті тоне
(Берег у річки - крутий!),
Хтось до само́го скону -
Ні обійти, ні пройти…

Що тут порадиш, друже,
Та й не зарадиш нічим:
Свині лежать в калюжі –
Що́ їм Афіни чи Рим?..


16.11.2011

Пусть ринутся с небес протуберанцы в сенцы.
Горят они одни - как эльмовы огни.
Добудем с матерком матёрых квинтэссенций.
Шутя, пережуём наплыв полифоний.

И Гаршин, и Ван Гог достойны медсанбата.
Земля не дорожит потоптанным быльём.
Любая медсестра - ни в чём не виновата.
Не оступаться здесь - мы далее пойдём.

Неприхотливым вам знаменья всех отличий
Бросаю невпопад - как кто меня поймёт.
Палата номер шесть.
И Фройд над нами кычет.
И бестолочь строчит, что верный пулемёт.

В каких-то пять минут себя переинача,
Почувствовать себя свободными от пут
Даровано живым. Дышать - уже удача!
Пусть мёртвые мелком балансы подведут.

2011

Ти мене пам'ятай!
Відгоріла я зорями сивими,
Що летять ген за край
У колючих обіймах століть.
Допиває ріка
Із небес, виростаючи хвилями,
Та у долі руках
Переродиться скоро у лід.

Я піду у туман
І для тебе залишуся віршами,
Там, де смутку нема,
Лиш мелодії янгольських сфер.
На скрижалях душі
Ми історію нашу запишемо.
Йдуть холодні дощі,
Затягаючи нас в круговерть.

Ти підеш по слідах,
Які мною для тебе залишено,
Хоч весняна вода
Їх сховає у сірий намул...
Проростаю в слова,
Дослухаюся в голос Всевишнього.
Я віднині нова -
Розтинаюча Словом пітьму!

Одвіку день до ночі йде,
У млі зникають очі,
І аніхто не знає де
Їх любощів куточок.
Відомі тільки два сини:
І вечір, і світанок,
Як відголоси таїни
Побачень їх спонтанних.

2011

Пишуть верби листи океану
Про дощі і ранкову росу,
На лугівку, мов ліки на рану,
Опускають печальну красу.
Однесе за світи листоноша
Гомін літа в конвертиках днів
І без жодного аркуша зошит
Здасть лозняк у зимовий архів.
І покажуться білі скрижалі,
І ні слова про літо на них,
Лиш тайнопис розпуки і жалю
На парцелах прилук льодяних .

2011

В лабіринтах світів, у ярмі протиріч,
На межі протидій, в мерехтінні облич,
Манівцями облуд, у тенетах оман,
Розтинаючи млу, йдем наосліп крізь лан,
Що колись приведе нас на Пристань Душі -
В лоно янгольських плес, де йдуть Правди дощі,
Що змивають з душі біль образ і журби,
Де не ходять чужі, ні кати, ні раби,
Де нескорений дух не зламати нічим,
Де не зраджує друг, перед віч стоячи,
Де облудні людці всіх позбулися прав,
Бо Людина - не ціль для забав і розправ,
Де лукавства ножі вже не крають довір,
Де немає межі, лиш безмежжя безмір,
Де ненависть юрби не розчавить бажань,
Де немає "якби", ні страхів, ні вагань,
Де у сотнях згорань воскресає могуть,
Де незримі є грані між Там і між Тут,
Де в боях за життя не стікатиме кров,
Де любов, каяття лиш помножить добро,
Де фальшиві слова не лунають ніде,
Де душа - без оправ, власну суть віднайде
У ясному промінні найвищих прозрінь,
І у вир небо-сині кидаючи тінь,
Прожене усю скверну і морок світів,
Засіваючи зерна у землі святі...

Там не судять за те, чого ти не робив,
Там не зрадять святе - бо Час Істин пробив,
Там не буде розп'ять і роз'ятрених стигм,
Там усе нам простять, якщо скажем - "Прости!"...

Коли картинки із думок прибрати,
залИшити лиш мислення одне,
і на мету кінцеву споглядати
людей, земної кулі і планет,
то виявиться – сенсу не існує,
бо смисл це те – чого не досягти,
він щось в свідомості символізує,
але що сАме, знай ти, не знайти.

***
знов падолист
знов пада лист
осіння смальта
це ніжність обпалила їх
кохає світ...
*

Коли доступні висі, то сира земля –
клепсидра – скрапує у нікуди з нікуди.
Геть чисто зношеного подиху вахляр
складається вітрилами в завмерлих грудях.

Стихає наболіле – потойбічний штиль,
одноголосність вироку звучить зичливо
для дрейфу ледь прозорого при ломці хвиль,
у ясному човні, при повному відпливі.

У непримхливому похитуванні зір,
при перших криках і останніх тремах тіла
душа світліє, бо втрачає на вазі...
Сніжинки падають. Подвір’я неба – біле.

26 Жовтня 2011

кохання щастю не панацея,
це швидше вигадка, звичка, зручність...
ба, навіть світло в кінці тунелю –
всього лиш поїзд, що мчить назустріч.

Не судіть за печаль і зневіру,
За мої невідкличні жалі, -
Видно, Бог мені визначив міру
Непосильних страждань на землі.

Що ж, я маю гріхи і провини
І не встигну вже їх відмолить...
Животрепетне серце людини
За живих і за мертвих болить!