Крізь пустелі, вітри з фіваїдських печер
Наливайковим шляхом в безсмертя
українську державність у слові простер,
дужість правди сильніша за ретязь…

Він неначе прийшов на голодну кутю:
Малоросіє – крівна наруга!...
На клювання орлів та жаління гадюк
боронився просвітницьким рухом!

…і директор гімназії ледь не зомлів,
як почув про Хмельницького думу…
Бо моральності витоки в рідній землі,
а в Росії – закон босоркуна.

Гонти, Лисенка-Вовчура дух воскресив!
Біля Чорного моря і досі
чути, як оповідки про давні часи
хтось розпитує в діда Хтодося…

Церква Спаса і Корсунь, і Різаний Вал…
У судомах душа, руки, гали…
Він останні у Києві дні доживав,
як героїв пере-поховали

на могилі Аскольдовій йменням Христа!
Кров’ю вмиються ті, хто гиржали…
Українська народна республіка – Так!
Наш Левицький – це совість держави!

Скільки до мрії, крок, два кроки,
Рік, ну а може що два роки,
А може що, усе життя,,

Те що, сплива без вороття...

Що нам очикувати далі,
Адби ліш тільки не стріляли,
Адби цього не допустили,
Бо ми по людські, щє не жили,

Кризи, вони колись минають,
Та тільки от коли стріляють,
Коли стріляють і вбівають,
Завали довго розбирають,

Чого ж, очікуваті далі,
Побачимо,
................. лиш б, не стріляли.

/2.04.07./

Січневий ранок, сонце сяє,
Мороз під ніжками рипить,
В твоїх очах бузком палає
Весни далекої блакить.

Сріблястий сніг зі скронь тополі
Злетів хустинкою до ніг,
В проміннях сонячних поволі
У вальсі кружить білий сніг.

На південь сонце повертає
І огортає нас теплом,
І ніжні щічки витирає
Тобі рум’яним рушником.

В блакиті неба сонце сяє
І хоч ще білий сніг лежить
В твоїх очах весна палає,
Її ходу не зупинить.

Я лялька вуду, щоразу інша.
Самотня постать сирих підвалів.
Я піднімуся і йтиму далі.
На попелищі не пишуть віршів.

Вчорашня кава черствіє швидко.
Холодні очі горять від сорому.
Ти не подивишся в мою сторону.
Твоєму серцю не треба свідків.

Я ж надто вільна, щоб бути твоєю.
Занадто сильна, щоб просто бути.
Я надто скромна і надто рокута.
Ти був лиш психом. А я - Психея...

Кажеш, у тебе, часу брак,
А все одно, не знаєш як,
Сенс у житті свому знайти,
Та в сторону яку піти,

Може кохання пригадати,
Душу в полон йому віддати,

Та от у тебе, часу брак,...

Вірші, веселим словограєм,
Стікають,
.................... а життя, минає,
Роки мої, як та полова
І тількі що, оцеє слово,

Не так багато,
....................... як Бог дав,
Може я в віршах сенс шукав,
Сенс, як кохання, хай же грають,
Людям, веселим словограєм,

Вірші мої,...

На порожній зупинці тебе випадково побачу.
Ти за руку з тіею, що скоро дружиною стане.
Я так щиро заплачу, так щиро і винно заплачу,
Що відкриється небо і бабине літо настане.
Буде радісне місто, руде і кудлате, мов пудель,
Смішно чухати вухо, в яке наловилися вірші.
Ми постелимо листя, розріжем горіховий струдель,
І загуслу любов розіп"ємо з долонь, як раніше.
Ти дістанеш троянду з-за пазухи, звідкись з-під светра.
Голуби поцілуються. Голосно скажеш: "Кохаю"
Тільки все це неправда. Усе це наївно, як ретро...
І ця осінь зникає... Ти чуєш, ця осінь зникає?
І цей спогад зникає, і світло вкінці коридору.
І я більше не плачу. Чи, може, вдаю, що всесильна.
Ти за руку з тією, що скоро дружиною... Скоро...

Розбиваємось погляд об погляд, мов бульбашки мильні...

В океан горілиць впали материки…
мертві води рвуть дамби і греблі…
тихо точиться космос крізь чорні дірки,
що прострілені дюзами в небі…
в рятувальне UFO ритуальних меншин
Маргаритою втягнутий Майстер…
бог закинутих в безум розумних машин
поправляє за спиною бластер,
запускаючи вслід за машинами й їх
в край комп‘ютерних песиголовців…
у космічних двобоях нема нічиїх…
Втім, так само, як і переможців.

На обмороженном пространстве моего
Почти незримого из-за тумана мира,
Где есть пустая съемная квартира,
В которой ты и больше ничего,
Живет какая-то вселенская печаль.
Суровый сталкер путь от кухни к спальне
Укажет знаками – словами в зазеркалье
Не говорят и вголос не кричат.
Алиса, будь со мной, и только так
Мы сможем не терять себя в тумане,
Не меряя пространств и расстояний,
Которым равнозначна пустота.
А просто зная, что в тумане есть
Лицо, и влажность губ, и руки,
Тепло, что откликается на звуки,
Любовью растворяясь в пустоте…
Пусть наши лица поглотит туман
Куда важней тепло, чем наши лица,
Прошу лишь одного, моя Алиса,
Найди меня и не сойди с ума.

Відлунням слів стоять на чатах знаки,
Думок провальних онімілий привид
Мережить шибу промінь одинаком,
Немов шукає потаємний привід.

Сумирна муза, наче на фуршеті,
В зловіснім колі ритуальних танців.
Пошерхлих вуст її порочний шепіт
Нагадує, що розколовся панцир.

Вагон гойдає спагади…
Мелодія коліс
вистукує секундами
на монотонний біс.
Десь кволі мої марення
пускають в очі дим,
вже розум затуманений
тим спогадом п’янким.
Блукають мляво роздуми…
Страшенний лабіринт…
Скінчилась п’єса прозою,
актор зі сцени зник...
Із шовку ніч ця зіткана,
вугільні кольори
навколо скрізь розбризкані
у мареві пітьми.
І тьмяним чорним відблиском
всміхається вікно,
і на шаленій швидкості
мотається кіно.
Галопом змінних роликів
По рельсах мчать роки…
Сумний і зачарований
відбиток на вікні.
О швидко як міняється
калейдоскоп картин,
то хитро ти всміхаєшся,
то робишся сумним.
Все нові й нові відстані
вже розділяють нас,
ти ще стояв на пристані,
як вже відплив наш час…
Лиш кадри із минулого
десь оживуть колись,
і мрії із майбутнього,
що так і не збулись…

04.07.2008

Крізь віконні ґрати
блідо-хворий місяць
залива кімнату
мученицьким світлом.
Бездиханна пустка
на обличчі кволім,
і бездонна мука
в погляді суворім.
І самотність дика
здавлює у грудях,
і страшенним криком
десь голосить туга.
Тиха і прекрасна
синя ніч осіння,
так чому ж невчасно
прошу я спасіння?!
Не дивись на мене
поглядом порожнім,
не суди даремно
того, що не можна!
Бо ж не судять відчай
і душі знемогу,
це ж життєва притча:
«Не суди другого…»
Ти, напевно, мудрий,
бо німий й смиренний,
в тебе вічна туга,
й завжди чорне небо…

19.11.2008

Я кричу німими звуками,
Я сміюся беззвучним сміхом,
Я роблю все незграбними рухами,
В голові моїй безлад дикий.
І тривалим хронічним болем
Озивається стомлений мозок,
Від постійного руху по колу
Працюватиме скоро, мов робот.
Вже чуттєвість моя пригноблена,
І думки ледь снують безсило,
Особистість моя знеособлена…
Індивід я? Чи просто людина...?
Я забула мету своїх пошуків,
Вже не тішусь примарною ціллю,
Я не чую душевних покликів,
Я звела нанівець зусилля.
До абсурду буття все зводиться,
Відтепер зветься просто «non-sens»,
Алгоритм моїх дій не сходиться,
Я обрала програму «регрес»…

Липень, 2008

Я всех их звала шаловливо
И они сходили с ума, только так
Какая ты милая, постоянно твердили
Я красила ногти зимой на ногах

Но он в адресной был записан иначе
По ночам всё учила его телефон
Но так свидание мне не назначил
И я предпочла сексу сон

Недопитые ветром лужи
Прячут в недра карманов слёзы.
Я в очкастые ночи-лузы
Закатила ногами звёзды.
Невлюбленные в окна шторы
Захмелели в объятьях ветра,
Дышат воздухом стеклопоры
Скукоскрёбов по кубометру.
Распродажа земли и солнца,
Со слезами никто не впустит…
Может, купите хоть ведёрце, —
На супы с ароматом грусти.

Усе — лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання — в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати!

Не бійся днів заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице добром і злом!
Хай палять серце найдрібніші ранки!

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спеці гряне жданий грім
І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця.

/Біласові й Данилишинові/

Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п'ять.
І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі —
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.

А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — спаливши життя.
І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.

Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

Д.Д.

Наближається спогадів повінь...
В. Сосюра

Незнаний нам початок і кінець,
Не розуміємо таємну міру,
Коли життя сплітає у вінець
В незнаній черзі віру і зневіру.

На світлий день спадає чорна тінь
Зловіщих хмар, мов жалобний серпанок,
А зимну ніч, безсилу від тремтінь,
Бере в обійми полум'яний ранок.

Залізну силу, що не має меж,
Дихання Бога в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.
***
Але, буває, крізь вогонь межі
Минулі дні вертаються, як спогад.
Ми завтра знов не будемо чужі,
Цей світлий дар приймаючи від Бога.

Ночью не могу уснуть
Утром не могу проснуться
В 4:30 дворники убирают улицу
Соскребая снег, прочищают путь
Кто они, будущие писатели великие?
Бывшие зеки?
Где моё циничное
В 4:30
Обморок тоже
Случится попозже
Я не уснула
Как он приснился
Я не проснулась
Как же влюбилась?
Но в настоящее время
Надо верить
Эй, на улице, нужно немного
Всего-то
Чистые дороги
Короткие, долгие
Солью посыпьте, чтобы не падать
Слёзы нельзя вытирать
Вечно ты плачешь
Как же иначе?
4:30
Дворники убирают
А кто мы такие, чтобы спать?

Тело просит жрать
Кулёк шоколада
Кулёк любовников или любовниц
Сама природа твердит тебе «надо»
Живот так устроен, что может большим стать
А может и лопнуть

/Василеві Куриленкові/

Зловіщий брязкіт днів, що б'ються на кавалки,
І жах ночей, що затискають плач.
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Розквітли квіти? Зараз, чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім'ята,
Сліпа, безкрила — сунеться на дно.
А ти її лови, тримай, тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним — живи!
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, мов нитка провідна.
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити,
Його пізнавши глибоко, до дна.

З віконця донька спогляда пейзажі,
Виблискують цікавинки в очах.
І, пальцями долонька, шибку маже,
Волога, мов корона, рученята в обручах.

Та, не стрибай, тримайся, щоб не впасти!
Вузьке, бач, підвіконня і слизьке.
Дивись - ворони починають наступ:
На дерево, стовпи й дахи, спрямовують піке.

Я відповіді знаю на питання,
Що непокоять крихітне дівча.
Де сонце спить, і де встає із рання.
І хто у дитсадочку виховательку навча.

Та, ви ж, гуртом, навчаєте дорослих,
Ви - жовтороті академіки для нас.
В цих пагінців, з наших сердець пророслих,
Давно дубам кремезним вчитись час.

Екзамен щирості душевної складати,
Любові залік, іспит доброти.
Ов-ва, ці вчителі, вміють навчати!
Своїх батьків, хоч як ти не крути...

З віконця донька проситься "на руки",
І пригортає личко до лиця.
Немає, мабуть, кращої науки,
Ріднішої у світі, освіти, ніж
ОЦЯ!..


15.11.2007рік

На Місяці хтів Сонце одружить –
я їхня позашлюбная дитина…
Себе і світ старався обдурить –
на частки розламався, як цитрина.

Зарікся ревно: буду, як усі!
Все добре йде, допоки не візьмешся
за ручку і папір: в святій красі
«сміються-плачуть солов’ї» Олеся…

У душу вп’ялись роздуми кліщем.
В поезію перехрестилась віра:
Де сіль життя? Я не знайшов іще –
шукаю з люттю зраненого звіра…

Завмерла мить. Стоїть і не ворушиться.
Чекає, поки істину зловлю.
А в мене риба на тараньку сушиться,
Я віднедавна істин не люблю.

Я радість небуття узрів. Я слухаю,
Як лунко рвуться пута сподівань.
А мить чекає — може, знов заплутаюсь.
Причепа причепилася, ти глянь.

Вже стільки раз метеликом на полум’я —
Душа обвуглилась і більше не горить.
Вона ж стоїть і звабливо підморгує:
А, може, я — ота жадана мить?

Даремно коло мене ти спинилася,
Я не ступлю на цю пропащу путь!
Здивовано хвилинка подивилася
Та й зникла геть. Образилась, мабуть.

Твій світ, твій день і погляд ріже очі.
Яскрава тінь сипнула цукру в чай.
О, не дивись на мене так пророче,
А просто думку серцем прочитай.

Солодкий сніг, а очі в тебе чорні,
Актором народився й помирай.
Сценарії. Життя. І сотні ролей.
А на столі – холодний з цукром чай.

По хиткому мередіану
Йшла земля.
Так спокійно і філігранно,
Чар – зіллям
Малювала порухом обрії
Для світил,
І олімпи з обличчями сонними,
сивий пил
На прочитаних ієрогліфах,
Наче сфінкс,
Не давав подивитися жодному
В дивний зміст.
Йшла земля своїми просторами -
Миру мир,
Почорніли ноги наморені,
Бракло сил.
І німою стала долиною,
Мов свіча.
Над якою читали годинами
Письмена.
Письмена життя нашого –
Зміст старий.
І від свіжості задихається
Світ земний.
І простягнуто руки до космосу,
До зірок.
Бо зробити туди доводиться
Тільки крок.

Надворі глупа ніч,
Хоч око виколи.
Небес могутній клич
Здіймає вихори.
І мов світанку лик
Удалині засвітиться
І чути стук копит
Під чари місяця.
І завиває вовк,
Трава гойдається.
І неспокійний зойк
З озер зривається
І кінь вже поруч, тут,
Мов світу вигнанець.
Він мчить на ночі суд
Коли ж зупиниться?
Вже змучився, ірже
І важко дихає.
І пара з носа йде
Густа, задихана.
Собаки у дворах
Все виють й гавкають
Вселяють в серце страх
Дворища замкові.
Стражденний люд стомивсь,
Що в світі коїться!
На кладовищах свищ
Не заспокоїться.
Із духом сатани
В могили ломляться
О, Боже, спогляни,
Що в світі коїться!
І знову стук копит
Земля здригається.
О, мите, зупинись,
Ти чуєш, кається
Чиясь душа. За що?
За все і всіх...
Вона була ніщо,
Бо мала гріх.

А кінь усе біжить
Трава гойдається
І слід важких копит,
Мов знак лишається.

Сніг ішов цілий вік. Шелестів в лепесі
Тихо йшов. Просто так йшов, для себе.
Ледь крутилась земля, скриплячи на осі –
Все без тебе було, як до тебе.

Сніг ішов все життя. Віншував, налипав,
За далеким селом бравсь в замети.
Тільки, випнувши бік, ліс в туман проростав
Й, по коліна в снігу, плакав: ”...де ти?...”

Сніг ішов і мовчав. Повз розгубленість слів,
Повз безсмертя, зненацька зустріле...
День, як день... І ніяких тобі співчуттів.
Тільки пара слідів – та й крізь біле...

Розплющу очі –
аж дзвенить від тиші.
Холодна кава
у гарячі сни…
Завмерли кроки,
і ключі залишені –
мишами тіні
миготять біля стіни.

Невпинним потоком флірту
Я довершую свій доступний образ.
Ніби скульптор обточує глибу
Виставляючи рештки на показ
Я маскую усю свою грубість.

Безсоромно дивлюся в зіниці
Будь-кому, кому тільки захочу
Десь в пилюці лежить на полиці
Все, що досі було непорочне,
Мов засушена квітка у книзі.

Безчуттєво стискаю долоню,
Що недбало так пестить пальці.
Ну і що, що ми ще незнайомі?
Всеодно розійдемось вранці,
Коли совістю сонце встане.

Та, на щастя, межа є в усьому,
І є грань, за яку я не вийду.
Я пограюся тільки тобою,
Як набриднеш – тебе я кину.
Все залишиться тільки грою.

Не торкайся звабливо волосся,
Все це марно, послухай, дурню.
Я до тебе байдужа й холодна,
Я брехливі вуста не цілую,
На щетину твою геть відраза.

Посміялись і досить. Фліртом
Я наситилась вже донесхочу.
Ти увесь аж пропах вже спиртом
І мені так шкода вже ночі,
Що тобі віддала я задарма.

Забери вже нарешті бридку свою фальш,
Ну руку брудну із мойого плеча…
Спалах мій інтересу до тебе погас,
І згоріла придумана мною іскра,
І багаття азарту вже попелом стало.


05.05.08

Кислотний сморід і темінь,
Напіврозвалені двері,
Скрипучі сходові трелі,
Квітуча зелень на стелі…
І обколупані стіни,
Шпалери – жовті газети,
І старигани-перила,
І фарба часом затерта…
У занавісах пилюки
Витають залишки років,
І занімілі пороки
Відверто мріють про спокій.
Брудні, обдерті міщани
Снують по зламаних сходах,
Гримлять закуті в кайдани,
Буттям замучені долі.
І десь сира прохолода
Плете на стінах ажури,
В безформні сірі полотна
Вбира вапняні білила…
Ця цвіль – це прикраса століття…

25.05.08

Холодним пивом зігріваєш струни,
В сталеві обручі заковуєш слова,
Іржавим поглядом гойдаєш хворі думи,
Тютюн твій геть вже очі застила…

Хрипиш про щось, то солоно, то гірко,
Розбиті фрази виганяєш геть -
В селі, де тридцять два присілки
Ти заплітаєш в коси круговерть.

Змиваєш краплі поту і небесних сліз,
Втираєшся покірності імлою…
Потріскує в багатті хитро хмиз,
А ти все бавишся душевною струною…

Ти сиплеш громом барабанів,
Кричиш свої смішні пісні.
Мов купка довбанутих фанів
Тобі підспівуємо ми.

Шаманське кодло диких вепрів (?)
Гніздечко милих янголят (?)
Метаморфозами даремно
Ти нас чаруєш, чуєш брат?


03.05.08

Чи варто робити вибір,
Коли жити життя штовхає?
Чи варто стрибати у прірву,
Коли дороги назад немає?
Бажання ціною в життя
І подумати все ж таки варто,
Чого варті безмежні поля
І далека гуцульська ватра.
Народитись? Чи вічно жити
У холодній синяві Всесвіту?
До холодних зірок летіти
І не чути діброви шелесту?
Безчуттєвим безформним згустком
Безкінечно літати бездною,
В якій вічна холодна пустка,
В якій вічна життєва істина?
І не знати тих мук народження,
І не зиркати в очі смерті,
Не пізнати від гри захоплення,
Яку потім прийдеться стерти.
То чи треба писати три крапки,
Якщо можна – лиш знак нескінченності?
То чи треба чекати завтра,
Якщо можна – літати у вічності?

06.05.08

Я палю пелюстки трояндові,
І втираю тим попелом сльози…
Ароматом пахучим дихаю,
Що жевріння троянд поширює…
Солодкава млость прокочується
Ейфорійними хвилями радості.
І від імпульсу серце стискається,
І тривога крізь жили просочується.
Істеричним сміхом заходиться
І беззвучно трясеться плачучи
Все єство від незвичних радощів,
Мов наркотиком сильним накачане…
…………………………………………
Так, напевно, лишаються розуму,
Коли ржуть, як потрібно плакати,
Коли палять троянди матові,
Щоби дурість свою приборкати…

05.05.08

Моя суть, ніби табула раса,
Мовби білий паперу листок.
Ненароджені світові фрази
Так й залишились в лоні думок.
Світ ідей занеміг пустотою,
Посіріли фантазій поля,
Суть вступила у фазу застою,
Ну а творчість..? Пішла в небуття…
Тільки вітер гойдає билини,
Що в пустелі ростуть без води…
Он блищать на піску десь перлини!
Плід ілюзій… Прості міражі!
Підгнивають моральні устої,
І не сходять зернята надій,
І не ллється вже сяйво рікою
Від раніше смарагдових мрій.
Зайнялася вогнем порожнеча,
Спалахнув, ніби факел, туман,
Заіскрився вогнями той вечір,
Що мою суть порожню застав…
Все згоріло дотла. Тільки попіл
Десь недбало попав на листок.
Запалив мій душевний неспокій,
І пропік все єство до кісток…

27.06.08

Гітара, вірші, хлопці-неформали,
В старих чашках парує ще глінтвейн.
Так затишно в забутому підвалі,
І байдуже до всіх своїх ролей.

Життя десь нагорі, як завше, б’ється
Холодним і стрімким гірським ключем.
Воно без нас, напевно, обійдеться,
Чи ми його на трохи обійдем.

У сірих стінах комірчини,
Є те, що там вгорі нема.
Ну а смієтесь без причини,
Напевно зараз ви дарма.

І я кажу це не зухвало,
Я, може, навіть не права.
Та не дивіться завжди прямо,
Внизу десь також є життя…


28.05.08

Удосвіта встану, хоч звечора не міг вкластися,
Іще дуже рано, корів не вигонили пастися
Я вийду на призьбу, проведу останню зірку
Втелющу очі у хвіртку...
Дивитися стану - чи не йде там ... Гайтана?
Самотня та боса, я би їй підстелив проса
Стежка ж-бо з пирію - осоту
Межка витоптана - суне хлопців рота
За нею, знано, однією - Гайтаною моєю.
Невже я її виглядаю - цю кралю?
Зайде, - я скажу - посуньтеся, Галю,
Заходь, Гайтаночко, до обійстя - не бійся!
Будем жити в мирі, в злагоді, припаркуєм в парку твоє "Ауді",
Поміняєм його на комбайн
Та й буде нам "гут", та й буде нам "файн"...
А бичок на налигачі сливами - баньками кліпав, - наздіймаємо кліпів
Як накосимо сіна та й повну "Колхіду"- то влаштуєм "кориду"!
Аж гульк: із веранди ступає, мов краля - та ж моя Галя!
Колосся у косах, за квітку, поправляє намітку
Теж боса, але не самотня, бо я в неї є, та свиней аж до сотні, курей півтораста
Гукає - Миколо, проснися, та годі вже, баста!
Виводь он корови та й до череди! Гайтану все ждеш? Та не жди!
А я і не жду, підводжусь, іду, обіймаю її на ходу, аж пищить,
Наступаю на лапу коту, а бодай тобі - от верещить!
Роблю всю роботу, кошу і вожу і ношу.
А другий раз стану, як вкопаний, очі заплющу - стоїть!
Відчепися, прошу, шоколадова хіть!
То тоді я водички ковтну і погримаю - цур тобі, ну!
Іще раз отак - я відік продам, а плівку з касети із кліпом твоїм
На городі, щоб галки насіння не крали
Намотаю на палки - нехай майорить їм усім!
А душа ж, до прекрасного, знову і знову горить...
А у тім ...
03.08.2005р.

Миколка Шевченко

Більярдними кулями яблука
Києм ганяє серпень
В тому саду, де я блукав
З очорнобривленим серцем.

Брови – два чорних гаки –
Наче Байду, мене розіп’яли.
Біль поміж ребер іржаво скрипить,
Труйна кров зсередини палить.

Гріш поцілунку на денці –
Милостиня зажурі.
Слів рятівних індульгенції
В багаття пожбурив.

Заніміли обпалені рани, затерпли,
Сполиніли цукрові ілюзії.
…Влучний удар у серпня!
Яблуко в лузі.

Знаєш, друже, існує хвороба – любов.
Я колись занедужав, шукаючи ліки
Стоптав ущент черевики,
А дістав лише томик Лі Бо.

Знаєш, мудрість – вона часто зла,
А нерідко кошлата і вузлувата.
Продай брата, аби відкупити Сократа.
Не обрящеш тепла, коли радість – зола.
Ветхі мудрощі – зморшки сухого чола –
Зчорнобілюють душу строкату.

А танський поет у компанії Місця й тіні
Вино смакував і себе мудрецем не вважав.
Хоч над ним нависала епоха із тисяччю жал –
Та він у щасливім сп’янінні
Віддавався хворобі любові,
Бо ж був не мудрець, а Лі Бо він!

І що йому з того, що пляшка порожня,
Що на плечах не шовк, а лахи?
Кольорується мудрість його непреложна,
У віках не засипана прахом.

Так, мій друже, від щастя й сльози
Не варто шукати ліків.
Треба просто піти в магазин
І купити нові черевики.

Бізнес кинув я цей, непоганий, скажу я вам, бізнес!
І не взяв відступного, крім того, що мав на собі, -
Не бажання причина тому, - інший час, трохи виріс:
Інших справ мені вітер нагнав із чужої землі.

Багато фактів із книжок берем,
А істини передаються усно:
„Пророків у вітчизні не знайдем, -
Країни інші теж од них не луснуть”.

Рознесли мене вже, я щасливий, що лев'ячу частку
Ті отримали лиш, кому й сам її радо б віддав.
Я слизькою дорогою йду, не вдягаючи маски;
Ось – драбиною сходжу, зійшов на горище і став.

Ти вдень зі свічкою пророків не знайдеш.
Вже зникли Магомет і Заратустра.
Де ж їх у власній хаті набереш?
Країни інші теж од них не луснуть.

Знизу кажуть – чи добре, чи зле це, напевне не знаю:
„Він пішов – непогано – без нього ця справа вірніш”.
З тих ікон, що на покуті, я павутиння здираю,
Та за домом вже коней сідлають, тож треба хутчіш.

Одкрився лик, до нього я лицем
І він мене утаємничив сумно:
„Пророків у вітчизні не знайдем,
Шукать за морем, мабуть, нерозумно”.

На коня я стрибнув, я у нього аж вріс – тіло в тіло.
Кінь паде піді мною – я ротом вуздечку схопив.
Я полишив цей бізнес, я кинув хороше це діло,
Мені вітер нагнав інших справ із чужої землі.

Скачу – хрустить колосся під конем,
Та чую з-поза хрускоту я чітко:
„Пророків у вітчизні не знайдем,
В країнах інших теж їх стрінеш рідко”.

1973 р.

Владимир Высоцкий, "Я из дела ушел"

Я из дела ушел, из такого хорошего дела!
Ничего не унес - отвалился в чем мать родила.
Не затем, что приспичило мне, - просто время приспело,
Из-за синей горы понагнало другие дела.

Мы многое из книжек узнаем,
А истины передают изустно:
"Пророков нет в отечестве своем",-
Да и в других отечествах - не густо.

Растащили меня, но я счастлив, что львиную долю
Получили лишь те, кому я б ее отдал и так.
Я по скользкому полу иду, каблуки канифолю,
Подымаюсь по лестнице и прохожу на чердак.

Пророков нет - не сыщешь днем с огнем,-
Ушли и Магомет, и Заратустра.
Пророков нет в отечестве своем,
Да и в других отечествах не густо...

А внизу говорят - от добра ли, от зла ли, не знаю:
"Хорошо, что ушел, - без него стало дело верней!"
Паутину в углу с образов я ногтями сдираю,
Тороплюсь, потому что за домом седлают коней.

Открылся лик - я стал к нему лицом,
И он поведал мне светло и грустно:
"Пророков нет в отечестве своем,-
Но и в других отечествах - не густо".

Я взлетаю в седло, я врастаю в коня - тело в тело,-
Конь падет подо мной, - но и я закусил удила!
Я из дела ушел, из такого хорошего дела,
Из-за синей горы понагнало другие дела.

Скачу - хрустят колосья под конем,
Но ясно различаю из-за хруста:
"Пророков нет в отечестве своем,-
Но и в других отечествах - не густо".

1973 г.

Душица, и полынь, и ковыли...
Доковыляла? – славь немедля Бога!
Быть может здесь – последняя дорога,
А вдоль неё - деревьев костыли.
Угольями ложатся в воду дни,
Днесь воскресает Слово в каждом слове.
Я возвращаюсь, как рыбарь с уловом:
Что ни скажи теперь – стихи одни.
Ложится мой алтын на твой алтарь,
Земля святая, светлая. Светает.
Долину плотью солнце облекает,
Уходит босоногая Агарь.
Гордячка, пересмешница, девчонка,
Смутившая обители покой,
Куда направишь слабою рукой
На удивленье утлую лодчонку?
Спустившись с гор к серебряной воде,
К закатным цаплям в сполохах тумана,
Уверена: затеплится лампада,
Подобная негаснущей звезде,
Когда, канон читая покаянный,
Молитвенник попросит о тебе.

Я вышел из дома, зашел в магазин, купил сигареты и Лонгер,
Какой-то пацан подошел и спросил, хрипя в простуженном бронхе:
«Куда идешь?», хотя, нет: «Как дела?» - я не запомнил подробно -
Но помню точно, тогда цвела весна самой высшей пробы.
А он мне просто так говорит: «Здорово, братан», и типа
Смеется, точнее, хрипит весенним запущенным гриппом,
И мне вдруг стало от смеха тепло, как будто мы сто лет знакомы,
Но он спокойно ушел сквозь стекло витрины из гастронома…
Когда я его пытался догнать, мгновенно забыв о спирте,
Я вспомнил этого пацана – это был ангел-хранитель…

Іде блондинка у центрі Риму,
підбори, міні-спідниця (до рими).
І поглядом гострим очей зелених
підкошує всіх, не бере полонених.
Несе на собі тимчасову корону
о signorina, о bella donna.
За нею вслід - табун італійців, -
пармезанове сонце випалює лиця.
І кожен хоче спіймати на євро
рибку підвиду „Біляве стерво”.
Іде блондинка у центрі Риму,
з десяток років сховавши за гримом,
сховавши гордість, відкривши груди –
ось ви які, нелегальні будні.
У неї на серці світлина-ікона,
одна любов, не якась порціонна.
І серце так хоче додому... чи хоче?
Зелене море і чорні очі.

Звичайна блондинка, міні, підбори,
самбука, бики і смерть матадора.

- Підеш? - Піду.
Він дав мені сокиру.

І.Франко. "Рубач (Із переказів народних)"

Если судишь других и грехи сосчитать их берешься,
Со своих же начни, до чужих ты едва доберешься...

Аслан Яричев. "Жизни путь лишь один" (виконання - Тимур Муцураєв)

Озирнись навкруги. Бачиш? - Море дитячих сліз.
Ти змінити щось прагнеш? То ну ж бо, бери обріз!
Справедливість шукаєш? Твори її, друже, сам,
Та братерство, свобода, рівність - непевний крам.

Ще шануєш когось? А, вже ні. І не віриш, ні?
Та й кому хто повірить? Нема вже таких дурних.
Мов злодюжка в кватирку, до серця вповзає злість -
Ти прийми її добре, то, знаєш, хороший гість.

Хліб і зброю бери, йди, попереду довгий шлях,
Чи зіб'єшся, чи ні - до мети не дійдеш однак.
Але йди вже, на тебе чекають - і там, і тут.
Лиш рушницю візьми - доведеться ж чинити суд.

Скільки бруду у душах, серцях і очах людських!
Бачиш це? Та зчищати не смій - то великий гріх.
Ліпше з себе почни. Ти ж не кращий. У люстро глянь -
У душі твоїй, бачиш, така ж болóтяна твань.

Не мовчи й не кричи. Не біжи і не стій - іди.
Не питайся дороги ніде - знаєш сам, куди.
Щиро хочеш обтерти сльози з людських облич?
Що ж, товаришу, йди. Не чекай од них дяки лиш.

Не ругайте меня,
Всеравно я смеюсь.
Не корите меня,
Всеравно я молюсь
И за вас, и за ваши несчастья!
Вы убьете меня,
А я буду молчать,
Вы умрете со мной,
А я буду кричать,
Ведь вы дали мне жизнь - это счастье!

Та, мабуть, все-таки, ми є садисти!
Не до дітей, тварин, сім`ї своєї - ні...
Свого ми не дамо, і руки геть брудні!
Хоч власними берем - чи ж завжди вони чисті?
На потяг перші квапимося злізти...
Хай на платформі всі зостануться - плювать!
А мова про тюрму - та боронь Боже сісти!
Хоч всі хай сядуть - аби нам гулять!
Бач, гамселять за рогом бідолаху,
Сам заробив, напевно ж, є за що лупить...
Та, навіть, в думці нам не вільно припустить,
Щоб нас так бито, мов брехливу сваху!
До всього світу ставлення скептичне,
Цинічна недовіра та улесливі слівця.
Не розрізниш, хоч ріж, де - вовк, а де - вівця,
Навіть кохаючись, гартуєм своє кредо політичне.
Та, мабуть, все-таки, ми є - садисти!
Статисти на засадах...Ми - електорат Де Сада!
Казала одна бабця : Якщо б`є тебе досада,
Візьми свою досаду - причепи її до заду!
І вигляд завжди матимеш вдоволено-усміхнений
з фасаду!..
17.12.2007р

І дала ти мені під березою
І я взяв мовчки тебе
Ти були не зовсім тверезою
у легкому простому ХеБе…

Ти стогнала – не просто стогнала…
Називала мене «будячком»
Як роса на траві – піт на салі…
«Я не лежачи хочу, а ’чком…»

Розгинала підкови матюччя:
І казала мені: «ти-ри-риць»
Стисну їх – і тобі буде лучче,
І торкнулася двох полуниць.

Твоя цнота була, як знамення…
Ти, як зірка, а я твій звіздар…
Розтікалось густюще варення,
Наче рисовий білий відвар…

Немає неба після неба…
Немає існування без води…
Лжеангели ховались у вертепах…
Життя, як Бог, а він – один…
Стрибають у гречку не тілом – душею:
прямісінько в пеклобагаття…
Отецьо-сино-духосвяття –
Сила триєдина…
Діва Марія? Людина…
Молитвою, вірою
ідола видали…
Моя відвертість у мовчанні…
Через мовчання
з душею совість розмовляють…
Язик – це ключ від тіла…
Будь богобоязким і нічно, й денно…
Не призивай імення Бога надаремно.
Неділя – від Всевишнього –
не усвідомлене церків’я:
в ній відпочинок Бога первозданний…
Вона цілющосилая глогинька*.
Молитворухаймось навшпиньках.
І змащені, щоб не скрипіли, ворітця.
Оберігаймо сон Творця:
шануймося
і добростверджуймося
відпочинком…

Як літера «Ї» береже свої дві крапки,
так і людина берегти повинна
своїх батьків, бо що без них ми є ?
Лиш незатребуване тріснуте двійє*…
Гадюччя б’є у серце, мов габук*…
Після Едемських яблук
і далі гріх беруть на душу і до рук:
смакують гріховелич – нехтують Творця
і утваринюються…
«Сплетіння рук і язика
на тлі смарагдів, скрині» –
цей герб із давнини й донині
передається з покоління в покоління…
І церква благовіщує бездзвінно:
ні, в дзвони дзвонять – душі сплять,
а може, вмерли?..


 глогинька – ягода глоду.
 двійє – деревина, яку використовують для запрягання двох або трьох пар волів вздовж; ним з’єднуються ярма сусідніх пар.
 габук – звуження русла в річці, де шумує вода.

встигли й себе загубити,
й знайти одне одного.
вдячно цілую у руки,
що не навпаки.
знай: підкидатиму ноти
і до какофонії...
в нас унісон: плюс емоції,
мінус - шибки.
накриво зрізую нігтики
(вдарю ж, роздряпаю!)
накриво зрізую, значить -
ще вірю в "люблю".
навіть пишу - ти читаєш? -
оці віршоляпаси
замість вривати нитки
какофоній у блюз.
встигли знецінити контури
слів на сітчатці.
вдячно цілую у руки,
що контури Є.
ніби в пентхаузі
обживемося в цій пастці.
зрештою:
чом би і нє?