Чому ж не сонячно, хоч світить сонце за́вжди,
Пронизуючи вістрям дні змарнілі.
Десятий рік вже тлумляться чужинці-зайди,
Розкривши суть хижацько-озвірілу.
Зомбовані на сказ кремлівською пітьмою,
З московії підступні блудять вбивці,
Не вникнувши в диктаторську жахливу змову,
Воюють недобиті кровопивці.
І цей загарбників непотріб жде погибель,
Бо зайві на землі - це сто відсотків.
Потворні наміри у цих триклятих гицлів -
У прах, катів мерзенні руки всохнуть.
Розплата бу́де, й наближається щоденно
За юнь розстріляну , крихке дитинство,
Бо українці мають переможців гени,
То ж не залишиться ворожих тіней.

Не до покою - а в грудях тишина -
збіглися війна і жовтень лицями,
і багріє небосинь до дна
гуркотаннями і блискавицями.

Серце стихло, а кругом оті жнива,
передзвони і живі ще стогони,
легкокрила пошта польова
розліталася у різні сторони.

Без зворотної адреси ці слова,
запізнілими нічними гостями,
як свічок зіркова вартова
неба над могильними Погостами.

Линуть в осінь - невимовну, як душа,
зі своїми дивними дрібницями
про безсоння, вістря штик-ножа,
і останні зустрічі зіницями.

Що з мелодії, така іще земна,
на той берег нотою високою
зрештою зірвалася струна
серця, що ніде не знало спокою.

Штрих-код вузьких безлистих тополин,
Дорога збита, небо олов'яне,
Руду стерню обабіч застелив
Похмурий день приземистим туманом.

Летять у схід кроваво вогняний
Колони бойових зелених коней,
І материнське "Боже, сохрани"
Вплітається у гул їх монотонний.

За склом оброшеним у молодих очах
Іскриться сміх дорожніх перегуків.
Дай , Боже, їх додому зустрічать
Живих, здорових і незламних духом.

Говори до мене,
мила
Говори речитативом
Нині модного вірша…
Промовляй до мене слово,
Повторяй і я готовий
Далі вже не поспішать!
Будь свічею, що не гасне
Нагадай, що світ- прекрасний,
Навіть в самий темний час
Твоє світло воскрешає,
І відроджує й єднає,
Те, що завжди було в нас…
Ще скажи, скажи, послухай,
Як щеза німа задуха,
Хай тремтять твої вуста!
Бачиш, знову відступає,
І нарешті вже минає
Ніч, холодна та пуста…

20 листопада 2023р.

Я Дорошенка став лауреатом,
Сонетів не читав раніш його,
Тепер натхнення чарівний вогонь
Пройняв єства мойого кожний атом.

Мов осінь ця, поетова, крилата,
Неждано так торкнулася до скронь.
Вбирав борню, любов - немов з долонь,
І пригортавсь душею, як до тата.

Поета Берегиня, пані Ганна,
Земля прекрасна вся Франка Івана -
Обійми враз розкрили осяйні...

О дивовижна Дорошенка осінь!
Цвіте моя душа у ній і досі,
Немов найкраща квітка навесні!

19 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Торішня скирта в галасі грачинім
стоїть серед осінніх позолот,
немов бабуся в сірій куфайчині
попоратися вийшла на город.

І безголові соняхи зійшлися,
неначе жде їх муштра стройова,
а понад ними плаває у висях
одна на всіх весела голова.

Степи мої! Горби мої та балки,
ви віддали вже все, що тут росте.
Лиш стебла кукурудзи, наче мавки,
не поскидали дрантя золоте.

Не знаю я, чи довго ще нестиму
своє життя на зрілому стеблі,
але спішу згоріти на землі,
як зелень степова, почувши зиму.

І вже ніяких не боюся втрат,
осінній сум приємлю, як належне,
і радість оглядаю обережно,
і свята не шукаю серед свят.

Давай розфарбуємо день за вікном,
За тріснутим склом, поміж смужками- скотчами
Змалюємо те, що так бачити хочемо,
З уривків, дарованих ранішнім сном
Згадаємо разом війною столочену
Не кинуту мрію. То ж фарби подай
І я розмалюю веселками згарища,
Штрихами зелено- блакитними - далечі,
Ти тільки уважно дивися в ту даль-
Там мрія. Жива. Усміхнися, побачивши.

Застудила душу осінь,
чутно інколи "кахи",
як вино червоне в льосі
бродить тиша навкруги.
Зажурився сад пожухлий,
що лисіє під дощем,
хвощ голки ховає в мушлях
білосніжних хризантем.
Затужили пишні ружі,
бо втрачають пелюстки,
відбиваються в калюжі
хмаровиння — лантухи.
Молиться уклінно вечір,
на патики сперся тин,
мовби дідуган старечий
у оточені жоржин —
битий лютими вітрами,
(зуби втратив майже всі)
та ще п'є із порцеляни
чисті роси звідусіль,
і радіє сонцю й зливам,
сподіваючись на те,
що колись, усім на диво,
верболозом зацвіте.

18.11.2023р.

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Еолової арфи щемний дзвін.
То ендорфінів фантастичних море,
Які розлиті в небі, мов живі.

Німіє щастя в висі неозорій,
І співом зависає у траві...
Леліє радість між сумних історій,
Едем уяви родить соловій.

Вогнем пекельним спротив наростає,
Імла водою заливає жар,
Цілує смерть північна зелень гаю...

Краса на попелищі - Божий дар -
Ізнов мертвотну блідість подолає -
Ймовірне диво неймовірних чар.

18 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Ми всі потрохи втрачаєм глузд.
Можливо, десь і самі це бачимо.
Наївна віра в порожній звук,
А те, що поряд, не має значення.

"Заскалка в оці" відома всім.
Та й інші вислови пам'ятаємо.
Застрягли в'язнями серед стін
Своїх ілюзій в чужих уявленнях.

Ми всі цинічні, як не крути,
А пошук правди — це пік нещирості.
Заради ясності, простоти
Готові йти на всілякі хитрощі.

Підтримки хочемо. Так і є...
Наш розум вкотре воює з совістю:
Наплюй на інших, бери своє
Чи хоч би грюкни дверима голосно!

Втомились вже від дилемних мук,
Однак на зміни нема сміливості.
Ми всі потрохи втрачаєм глузд,
Прийнявши вади за особливості.



12/2012
11/2023

Стікають зливами хвилини
з долоні Божої руки,
червоні згарди горобини —
гребуть граблями двірники.

В натхненнім подиху на злеті
у тьмянім полиску лампад
фінал трагічного лібрето
на біс танцює листопад.

Розсіює зухвала хвища
осінній порох навкруги,
залишивши на кладовищі
усі не сплачені борги.

У міста сивого в облозі,
мов тужна бранка на війні,
я знов чекатиму на розі
семи вітрів на білий сніг.

15.11.2023р.

Ніхто тебе й ніколи не любив
так віддано, як я тебе кохаю!
Не знайдеться у світі більше див
за цю любов! Я те напевне знаю.

Забутися не можу день і ніч,
стараюся не жити почуттями.
Гоню оте із пам’яті опріч,
але люблю. Безмежно, до нестями!.

І часом тяжко думам дати лад,
і душу укриває часу іній…
А може осінь?. Просто листопад
і крапельки роси на павутині?.

І падали краплі у темряву ночі,
Про щось шурхотіли, ледь чутно, пророче.
І кожна співала, окремо від інших,
Ті звуки творили мелодію тиші,

Яка огорнула все суще навколо,
Була осяйною її колискова,
Що, мов розчинила у темряві світло,
Невидиме зору та серцю привітне.

Звучали дощу монотонні мотиви,
За хмарами місяць старів горделиво.
А сон ненав'язливо сіяв оману,
Яка, як і ніч, на світанні розтане.



12 листопада 2023 року.

И знаменитый еврейский писатель Шолом-Алейхем, и выдающаяся государственная деятельница Израиля Голда Меир - киевляне.
И здесь слово «бывшие» вряд ли уместно…
Сегодня ракеты - в небе над Украиной.
Сегодня ракеты - в небе над Израилем…


Мои одноклассники, вы давно в Израиле…
Помните, как неистово в футбол играли?
Я был Пеле, а Игорь - Эйсебио…
Почему над нами красное небо?

Мои девчонки из музыкалки вечерней,
помните, как мы разгоняли Черни,
как плакали, когда получали неуд?..
Почему над нами красное небо?

Шолом-Алейхем, уважаемый Соломон,
закончится ли страшный, как погром, сон?
Вы смеялись, когда уже и слёз нету…
Почему над нами красное небо?

Прекрасная Голда - сумка с тетрадками, -
вы помните дом свой на Бессарабке,
как возвращались по первому снегу?..
Почему над нами красное небо?

Красными могут быть глаза от горя…
Красная кровь мальчишки-героя,
застывшего насмерть в позе нелепой…
Но никогда не быть красным - небу!

Автор: Юрий Гундарев
2023 год

Чи можна бути щирим українцем,
Залюбленим в московські матюки?
Сказав би я одверто наодинці,
А як про те на людях - невтямки.

Лютує навкруги лиха година
Та біль не відступає із грудей -
Чи варті українці України,
Чи вдатні лиш у випасі свиней?

У забаганках осені - туманність:
Кристали льоду, крапельки води.
І сизоликий день в чуттєвих гранях,
І доля зводить нас вряди-годи́.

Любов така буває лиш весною,
І не по вінця - тільки через край.
Скажи, чому туманною сльозою
Окроплений цей невимовний рай?

Розвидниться, а далі що? Безвихідь?
Бо примхи осені не зупинить:
То вітер дмухне вогко, а то - тихо.
Любові краплі ...- це туман щемить.

У нашому серіалі нарешті з‘явився новий персонаж - загадковий Теді Ем…

«На ПМ колись друкували свої твори реальні талановиті поети. Вони чомусь залишили «Майстерні»…
Теді Ем

«Яблука у серпні кислі
і, якщо казати стисло,
всюди у поета кисло -
і в думках, і в животі…»
Теді Ем «Поети і котлети»

Той - жебрак, і цей - жебрак…
А ось я пишу отак:
«Вірші у поета кислі
і, якщо казати кисло,
всюди у поета стисло -
і думки, і навіть крісло…»
Весь у творчому процесі -
чи я принц, чи вже принцеса?
Справжні гранди повтікали,
я - один лиш на порталі...

Автор: Юрко Дар
2023 рік

Він царює тепер на землі,
Обриває зіщулене листя.
І природне, яскраве, барвисте,
Залишає з теплом у імлі.

У мінливому небі його,
Що, частіше понуре і сиве,
Сонце висне, зігріти не в силі,
І втрачає останній вогонь.

Не втішає блакить, бо не та, -
Майже синя, тому і холодна.
Все сильніше панує негода...
Осінь пізня, немов сирота,

Вирушає, забувши про спів,
У сезон охололого світу.
І гойдає оголені віти
Перемінлива роза вітрів.

Не зламали заборони і тенета,
Не зазнала від репресій руйнування.
Мова - дивосвіт, духовності планета.
Зберегла традиції і сподівання.

Упродовж віків творили мову нашу.
В ній є таємнича сила і безсмертя.
Милозвучна, чарі́вна, для нас - найкраща
З досвіду, культури й слави в ній осердя.

Найкоштовніше надбання - рідна мова,
Бо як мати в кожного, як Батьківщина.
Передасть нащадкам мудрість в кожнім слові.
Для народу українського - єдина.

Мій перший день пенсіонера
У ботанічному саду.
Життя мойого нова ера
На щастя, радість чи біду...

Вже на заслуженім спочинку
Свій день плануй, як хочеш ти.
Іди гуляй чи спи в будинку -
Невже на працю не іти?!

Не віриться. А час приходить
І бачиш - сили вже не ті.
І музика дійшла до коди...
Та лиш в роботі, не в житті.

А може й добре? Бо чому все
Я грав лиш музику чужу?
Мій Боже милий і забувся,
Коли свою наворожу.

А у саду гуляє осінь,
Я чую вітровий мінор --
В її жовтавому волоссі --
Шумить гілля чудовий хор.

І щем єство проймає чуле,
І лиш дерева - слухачі.
Неначе вмерли дні минулі -
Прощальний реквієм звучить!!!

3. 11. 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Карнавал осінній не шкодує ласки,
З охри і буршти́ну, злотоперу - теж.
І дерева, ніби персонажі казки.
Видумка природи ще не має меж.
Кущики калини пурпурові нині,
Терен темноокий, в яблунь - ліхтарі.
Вітерець у танці, небеса - у сині,
Осінь-чарівниця грає попурі.
Саду сукні модні і костюми лісу.
Ексклюзив строкатий - мчить жовтневий кінь.
Листокрут в повітрі, десь - підкрався лисом.
Карнавал осінній - з сонячних краплин.

1.
На відчай і біль, невгамовну тривогу
Рушає в дорогу швидка допомога.
Шляхетна професія зі співчуття
Дарує надію, рятує життя.

приспів:

Ти, лікарю, нас борони!
Нехай будуть люди здорові!
Здоров'ю немає ціни,
Як світлу душі та любові.

2.
У лікаря руки цілющі та сильні,
Здолати біду допоможуть людині.
За те, що на варті життя лікарі,
Ми щиро вклоняємось їм до землі.

приспів:

Ти, лікарю, нас борони!
Нехай будуть люди здорові!
Здоров'ю немає ціни,
Як світлу душі та любові.

2016р

Суцільна дощова стіна взяла в полон,
Але пульсують контури розмиті.
У венах стрімко сунеться якийсь циклон,
Нагадує про світлі дні щомиті.

Тепер лише кохання солод уві сні:
І очі зі стрілою Купідона,
І поцілунки губ яскравістю рясні,
А у вухах слова від Цицерона.

Журливо, темно, бо дощова завіса,
Краплин води нейронова чечітка.
В краях далеких десь заблукав гульвіса.
Попало серце зжате в мокру сітку.

Дощить, а парасолька лиш одна в юрбі,
Стікають краплі по душі в печалі,
І хоч пульсують контури лиця в журбі,
Вівальді чути - скрипку пасторалі.

Тріщить вогонь війни ген-ген за небокраєм,
І сиві пасма він пускає в небеса.
Густющий хмарний дим усе оповиває,
Обіймами стискає присмерковий сад.

Шепочуть тихо щось уста пошерхлі вітру,
Вслухаються у спів зажурених цикад.
І згущує мазків свою ясну палітру
Художник-вечір легко - дивний дивогляд.

Так хочеться мені хоч в цей відносний спокій
Поринути цілком, допоки не пече.
Геть розчинитися у тиші цій глибокій,
І брату-затишку схилитись на плече.

28 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

В її очах палає дика пристрасть,
а погляд душу спалює дотла.
З твого колись красивого життя
вона — усе, що зараз залишилось.

За нею вслід шалено і невпинно
готовий бігти хоч би й до кінця.
В її очах палає дика пристрасть,
а погляд душу спалює дотла.

В її обіймах ладен розчинитись,
забути все і те, чого не знав,
всього себе віддати без вагань,
без страху впасти в осуд та немилість.
В її очах палає дика пристрасть...


28.10.2023

Вже осінь виплакала сльози,
схилили небо журавлі,
а я шукаю у знемозі
своє коріння на землі,
дідуся плетену колиску
за польським цвинтарем старим.
Змінилось все, що серцю близько,
за обрій кануло, мов дим
і не знайти у вертограді*
прадавніх нарисів сувій,
лише завія листопаду
кружляє в тиші гробовій,
куйовдить павітер чуприну
давно самотньої сосни,
можливо пращур пуповину
тут закопав серед весни?
А на вузькому перехресті
біля костелу край села
хтось загубив натільний хрестик...
Навіщо ж, Боже, підняла?

Вертоград* — сад

20.10.2023р.

Славетний український художник Іван Марчук, який потрапив до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності», створив унікальний стиль у живописі, що сам жартома назвав «пльонтанізм» - від «плести», «пльонтати». І справді, його картини ніби складені з клубочків чудернацьких ниток…
Пишаюся, що у мене є альбом пана Івана з присвятою мені.
Він якось сказав: «Дайте мені тисячу років - і я розмалюю небо»…


Гроші? Жінки? Мандати?
Що найголовніше для тебе?
Тисячу рОків дайте -
і я розмалюю небо!

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

А я уже пробачив їх усіх -
Тих, хто мене словами розіп'яли.
Їх теж колись розіпнуть, як на сміх,
За судження гидкі й недосконалі.

І не простять - отак, як і вони!
Бо не судіть - не будете судимі!
Опиняться в обіймах Сатани -
Залишаться ізгоями дурними.

А я пробачу. Бо у тебе вчусь,
Бо як би тяжко ми не посварились.
Ти забуваєш зле усе чомусь.
І де береш на це духовні сили?!

Й ми ще сильніше любимося знов -
Попри огуду й заздрісні всі пики.
Бо править нами рідкісна любов -
Як океан, як Всесвіт цей - велика.

У нім царюєш, ЛЮБА ЖІНКО, - ти.
Кому я поклоняюсь на колінах.
Ось хто насправді - ГЕНІЙ ДОБРОТИ,
Вона в тобі - Божественна й нетлінна!

15 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Буває, вип'єш й душу розтина...
Проллється слів тоді лайливих злива.
Душа поета, наче та струна -
Нестримана, чутлива і вразлива.

Бурхливо реагує, ніби рве
Потік потужний враз усі загати.
Й обурює наплив отих словес
Тих, котрі звикли чемно розмовляти.

Невихований він, такий-сякий,
Культурне товариство епатує!
Судіть, судіть. Та перш, ніж брати кий,
Чи ви святі, скажіте, чистоплюї?!

Ви на кохання чисте поговір
Пускаєте, усі плітки погані.
Вони смердять брехнею, наче тхір,
Хіба так чинять люди бездоганні?!

Гидка потворо, ти живеш сама.
І заздриш тим, у парі хто щасливий.
Так виховано, чемно, крадькома
Плетеш інтриги підлі, нечестиві.

Бо треба знищить тих, хто не такий,
І не вписався, бач, у схеми звичні.
І поза спиною летять плювки -
Бридню не хтять казати ув обличчя.

Бо справедливості у тому й суть,
Вона лама шаблони дерзновенно.
Вже краще грубіяном п'яним буть,
Ніж вихованим покидьком мерзенним!

7.03. 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

19.
Наче Марсель Пруст,

Збираю час в долоні...

Пісок поміж рук.

20.
Видіння чи сон:

Дарує ієрогліф

Мацуо Басьо.

21.
Візьми чорнило,

Постав останню крапку...

Перо застигло.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Скоро листя додолу впаде,
І поволі сивіє, жовтаве.
Тільки небо вгорі — молоде,
Як розвихрений чуб — величаве.

Унизу все — печаллю взялось,
І похнюпились в тузі дерева.
Тільки вись поміж хмарних волось
Квітне, ніби усміхнене мрево.

Розколовся надвоє цей світ,
Як горіх у сталевих лещатах.
Уклоняюсь мінору я віт,
І угору лечу, як на свято!

5 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

16.
Дівчинка руда

Дарує тобі квітку...

Наче сонця дар.

17.
Дай сили, Боже,

Битись у двері глухі!

Пустить хто, може...

18.
На горизонті

Хмар виноградне гроно...

Чи брати зонтик?

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Чаєчки безголосі
Вервицями на пляжі.
Нишком підкралась осінь
В берцях і камуфляжі.
На деревце-сирітку
Сіру, тонку ряднинку -
Вдягнуто павутинку,
Мов маскувальну сітку.
Спалені городища
Вітер баский розвіє.
Тліють на попелищах
Марні чиїсь надії.
Десь, на крихкому денці
Розпачу і скорботи
Гріє змарніле серце
Сонячна позолота.

Вересень 2023 р.

Обрій.
А на ньому суцільна чорнильна пітьма
опадає з небес нескінченим гнітючим потоком.
Крадькома.
Ницість ходить завжди крадькома.
Під саваном пітьми набирають свій яд її соки.

Поза обрієм кублиться щось, наче зріє й росте.
За пітьмою поки навіть обрисів тьмяних не видно.
Щось вродитися має, щось гідне та сильне, проте
зволікати з народженням задля поживи – негідно.

Чи попереду тьми залишились хоча б півтони?
Чи лишилися світла, хоч бляклого, деякі плями?
Поможи йому, чуєш, або у пітьми потони!
Бо пітьму у тобі я ненавиджу всіма чуттями!

Перед обрієм я розливаюсь.
Бери.
Вимивай всю гидоту, що мороком кублиться в тілі.
Чистий дотик повітря. Прозорість. Тепло.
Кольори.
Різнобарвні. Стійкі. І усі недоторканно білі.

21.09.23

Твої чаруючі обійми.
Щоночі сну її омана,
Жага, закута у видіннях,
Що обриваються так рано

Обудою, яка мов кара,
Буває часом недоречна.
Жадану відігнавши мару,
Лишає полум'я сердечне.

А з ним, і пам'яті ошмаття,
Де миті тої насолоди,
Зоставили п'янке багаття,
Що, як і спомин, не проходить.

Неначе танці на вугіллі...
У вирі часу жало болю.
Сльоза, в якій вода із сіллю,
Омиє тугу за любов'ю.


Розлука вплетена у долю,
Усе іще турбує снами,
І виривається на волю
Безмежжя, збурене між вами.
‌
‌
‌

ВОНА ВАРИТЬ КАВУ (Дівчина-бариста)

Горнятко вулиць вечір сутінками сповнив.
Вона варить каву, осіння, стомлена, сонна...
Кава грає відтінками смаку столикими.
Бариста за фахом,
Художниця за покликанням..

Й було відчуття, що диво ось-ось і станеться,
І тіні вечірні з'являлись, мов привид Станіса...
- Чекайте хвилинку, кава ще трошки й звариться...
У ній уся суть, у ній уся мудрість Варіса...

Кава - це вірші поетів у стані рідкому,
Кава - це в почуттях замість крапки - кома,
Людина без кави, мов Курт Кобейн без конверсів..
Кава - це магія,
Кав'ярні - маленькі Гоґвортси..

Ти входиш до неї смиренно, мов грішник до храму,
Просиш, як покаяння, міцного, мов сталь, еспрессо
І дудлиш його до останнього міліграма,
Замість молитви - чорна ранкова месса..

Замість молитви - очі, лагідні і знайомі,
Замість кадила - чашка, замість свічок - цукерки,
Замість хрестів - кориця, турка - замість ікони,
Запах її парфюмів - ніжно-солодко-терпкий..

І висне над головами спокуса, мов меч Дамоклів,
І висне свідомість, наче старий процесор,
І зорі спостерігають нас крізь біноклі,
Вони усе знають ліпше, ніж Ванга та Мессінг..

І світло дарують, далекі такі й молочні...
Шкода, що не можна їх замість вершків у мокко..
А може і можна, якби ми були молодші,
Якби час не вкрив наші душі буденності мохом..

Якби був не Київ, а був би, наприклад, Гоґсмід,
Якби все було, мов у казці дитячій, просто..
Якби я був Гаррі, а ти, ну приміром, Джині,
Якби ми знайшли лампадку з чарівним джином,
Якби всі проблеми зникали велінням щуки,
Якби враз всі війни і катаклізми вщухли...
Ще сотні ''якби'', що серце шрамують лезом...
Бариста за фахом,
У душі поетеса..

Туман-чародій затягнув щільно небо димкою,
Злива дурна вкрила місто плащем-невидимкою,
Один помах палички — день перевтілився в спомин.
Вона варить каву, осіння, стомлена, сонна..

Паша Броський
2015

У мене особливе ставлення до Ігоря. Ми вчилися на одному факультеті,
він опікувався моїми першими творчими кроками... Римарук справляв
зворушливе враження - тоненький, довге волосся, окуляри з потужним склом.
Але у цьому тендітному тілі відчувався незламний дух. І, найголовніше, - Дар.
Деякі викладачі жартома лякали його, мовляв, от прийдеш на іспит із такою зачіскою, тоді… А він приходив і неодмінно отримував «відмінно»…
Ігор Римарук пішов за небокрай молодим. І це зовсім не дивно, адже він завжди жив ближче до неба…

Тихий, сумний і ввічливий.
Вдумливі очі-скельця.
Тендітний, стрункий, наче дівчина.
Але незламний - мов скеля.

Поруч реальні, впевнені
випробувані мужі…
Доступ до всякого генія -
навшпиньках і до межі.

В захмарному десь ефірі,
далека від земних ігор
лунає божественна ліра…
Прислухайтеся уважно: Ігор!

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Обстріли ворожі
Не страшні йому,
Хоч від них і схоже
Світло на пітьму.
У сирім підвалі,
Де він другий рік, –
Куля не ужалить
В голову, чи в бік.
Та і поруч мати
Прагне залюбки
Синові читати
Про добро казки.
В пам’яті потрошку
Вже закарбував,
Чим Котигорошко
Змія подолав.
Скарги для дорослих
Геть не по літах:
Чом не має досі
Булави в руках?
Щоб чуму злодійську
Нищити щомить, –
Щоби українську
Землю захистить.
18.09.23

Промайнуло засушливе літо,
Достигають навкруг врожаї.
Я так хочу від тебе сп’яніти
І відчути обійми твої.

Кольори скрізь осінні, медові...
І душа — молода — там горить.
Невмируща ця спрага любові
Породила мою ненасить.

Чую в серці Амурові стріли,
Кров сочиться із них, наче хміль.
Чом же ми ще раніш не зустрілись?
Не зазнали п’янких божевіль?!

О напни, мій Амуре, ти лука,
Не у сні, а тепер — наяву.
Як же довго триває розлука!
Подаруй нам хмільне рандеву*.

*Рандеву — побачення (фр.)

16 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Я хочу пестощів твоїх,
Я хочу любощів, кохана.
Хай голову вкриває сніг,
Та ти навік мені жадана.

Обіймів хочу я палких,
Цілунків хочу полум’яних.
І чути, як лунає сміх,
Аж чорнота у небі в’яне.

Я хочу всю тебе, до дна,
Тобі віддати спраглу силу...
Хай ув очах твоїх весна
Буяє щастям буйнокрило.

І хай несе увись обох
В шаленому стрімкому леті.
Як музику, дарує Бог
Красу кохання для дуету!

13 вересня 7531 р. (Від Трипілля) 92023)

Згадай, як добре нам було удвох
Світанки смакувати малинові,
Купати душі в озері любові,
Минаючи лячний чортополох.
Згадай, як добре нам було удвох.

Не забувай, ніщо не забувай
У час розпуки, чи сяйної миті,
Коли волієш думкою творити
З роси й води яскравий водограй.
Не забувай, ніщо не забувай!

Таку як є і грішну, і святу,
Нестримну, зачаровану, рахманну —
Кохай завжди, як вперше і востаннє.
Від божевільної хандри рятуй,
Таку, як є і грішну, і святу.

Я буду поряд поки мрієш ти
Шляхи здолати, що ведуть до мене,
Допоки ще нам хочеться шалено
Від сумоти до радості втекти.
Я буду поряд поки мрієш ти!

10.09.2023р.

Від людських очей лисичка
Заховалася в копичку
І чаїлася там доти,
Поки люди від спекоти
Не вмостились під копицю,
Налякавши вкрай лисицю,
Бо, немов вогниста куля,
Мимо них вона майнула
До гайка отак вже швидко,
Що було хвоста лиш видко, –
Той стовбурчився позаду
І смішив людей до впаду.
10.09.23

О, ретельна.
О, скільки в тобі терпіння!
Скільки засобів для існування!
Ти враховуєш кожне веління
і найменше моє побажання!

Я вродився примхливим на славу
і на диво собі м’якосердим.
П’ю твою ексклюзивну каву,
щоб не спати з тобою так твердо.

Ой, набридла.
Ця правда тобі не потрібна.
Я – гора, за якою твій біль пролягає.
Тільки скарга твоя за двериною рипне –
так і гнів у мені, як вулкан, ремиґає.

Не приходь!
Не тягнися в мої лещата.
На інакший манір побудуй своє серце.
Не терпи нелюбові, не вчись прощати, –
бо я вип’ю тебе, як горілку з перцем.

9 вересня 1995 р., Київ

Вже вересень прийшов у сад,
Все підфарбовує потроху.
Осіння ніжиться краса,
Вдягає золоті панчохи.

І легіт, вічно-молодий,
До них, спокушений, прилинув --
Не знає, дітися куди,
Благає ласки на колінах.

Вона сміється іздаля,
Сережки-блискітки чіпляє.
А він -- закохане маля --
Припав до ніг посеред гаю.

3 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Чарівниця осінь сіє жовте листя,
Що, мов по спіралі, спурхує з гілля.
І співає птаство жваве, голосисте
І усе навколо співом звеселя.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

І хоч день коротший все стає дедалі,
Відлетять у вирій скоро журавлі.
Тихо у багряній розчинюсь вуалі,
Зацілую осінь у ясні жалі.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

Гаю мій коханий і природо люба,
Де іще так гарно я розкошував –
Підставляє осінь для цілунку губи
І гублю від щастя я усі слова.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

10.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Моя весна, як сон, скороминуща
І цвіт на землю впав, неначе сніг.
Спливають дні, іде за роком рік,
Марніє час, втонувши у спокусах.

Чому так стрімко?.. В жалі та спокуті
Зробила крок за вічності поріг
Моя весна, як сон, скороминуща
І цвіт на землю впав, неначе сніг.

Завмер, стою, мов камінь на розпутті.
Невже життя — брудний, опалий цвіт?
Чи міг інакшим бути, чи не міг —
Не знаю я, та в пам'яті розпусна
Моя весна, як сон, скороминуща.


03.09.2023

У твоєму житті я був гостем незваним.
Ти чекала когось. Не мене.
Защеміло в душі,  а чому — я не знаю
І ніколи не знатиму вже.

У безодні очей віддзеркалення неба...
Може, радість? Та ні, швидше біль.
Задивлявся у них,  остовпівши смиренно
Та нічого сказати не міг.

Час тягнувся змією нестерпно повільно,
Споглядав я цей світ, наче сон,
Де не бачив людей, замість них — сірі тіні,
Навкруги лише бруд і бетон.

Все змінилось не раз із тих пір у природі.
Ми проклали і знищили міст.
То чому ще болить — зрозуміти не можу.
Чи я досі непроханий гість?..



11.06.2014

Наїлися ми братньої любові
лукавої, лихої кацапні
і напилися горя на війні.
Скажений ворог нації і мови
не відпускає дійної корови
у лоно європейської рідні.

Майбутньому нема альтернативи,
та поки не палає вся земля,
нема чого дивитися здаля,
а треба гнати гадину паршиву
сьогодні разом і у хвіст, і в гриву
від Балтії до самого кремля.

Оновлюємо Україну-матір...
хай захищає наші рубежі...
із тризубом стаємо на межі
добра і зла і кожен цьому автор
і неофіт, і профі, і аматор –
литаври української душі.

Поширюємо кращу із традицій
у колі друзів, а не ворогів,
чаруємо і музикою слів,
і піснею... гуртом і наодинці...
чим більше люди чують українців,
тим більше ненавидять москалів.

08.2023

Ніжився у гамаку мармеладовім
ягідний вечір під кронами слив,
яблучка райські в отавах смарагдових —
ніби рубіни тут хтось розгубив.

Тиха розмова на лавочці кованій
про незабутні минулі роки,
спогад бентежив і ти зачаровано
потай торкався моєї руки.

Пазли не склалися, рейки не сходяться —
пізно лишатись і рано піти.
В липні обсипалась чорна шовковиця,
не відшукати і до сліпоти.

Здмухував куряву легітко віялом,
пестив губами терпку череду.*
Та твої чари на мене не діяли,
хоч феромонами пахло в саду.

Череда* — рослина

20.08.2023р.

Ранок шукає слово до вірша.
Ходять кімнатою тихо думки,
мозок волає: «Спав би ти ліпше!» –
треба ж нічниці* збирати в роки.
Як же без цього жити поету?
З безсоння сотає вічний бальзам.
Фабула є і нарис сюжету…
Можна усе. Тільки спати – харам*!
Так і минають ночі щоночі,
благословляючи ранки та дні.
Он і пегасик ледве шепоче:
«Дайте хоч трохи поспати мені.»
21.08.23р.
*Нічниці – безсоння;
Харам – не можна (табу) в ісламі.