Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Шон Маклех
Живу в м. Дублін (Ірландія). Колись - ще в молоді роки вивчав українську мову. Зараз деякі мої старі і нові твори виставляю на суд публіки...


Рубрики / Ірландський сад

Опис: Ірландія то острів каміння і вересових пагорбів. А інколи біля старих ірландських будинків є невеликий сад - там каміння і моху більше ніж квітів та дерев. Але в ньому свій смуток і своя печаль....
Інша поезія ⁄ Переглянути все відразу

  •   Керманич пасифлори
    Я гадав пасифлора – то квітка пристрасті,
    Але то човен, що пливе океаном годинників,
  •   Ніч пророчих вогнів
    Найтемніший час буття: на межі:
    Між епохами листя і снігу: темрява.
  •   Осінь сухого дерева
    Моя меланхолія – це листок винограду,
    Що червоніє на холодній стіні старого Дубліна,
  •   Свято руїн
    Ми – сновиди, в очі яких зазирає Місяць
    Миємо плетені очеретяні сандалі елегій
  •   Десь
    Ми ловили носату рибу
    В морі солоному наче сльози,
  •   Слід від диму
    Моє життя недоречне –
    Це дим легкий, що тане в синяві –
  •   Верес і вітер
    Я стою серед селища,
    Мурованого з кавалків білого неба,
  •   На схід від Сонця, на захід від Місяця
    Йду я від заходу Сонця
    На його горобиний схід –
  •   Мальволика пані
    Ми вмираєм, вмираєм, вмираєм:
    Смерть наче квітка цвіте
  •   Шкіряний човен
    Ми тесали свій човен
    З твердого ірландського дубу,
  •   Жадання стихії
    Віра моя
    Схована в чорній кам’яній скрині,
  •   Сонний пагорб
    На сонному пагорбі блідого сновиди –
    Камінного ліхтаря чорнокнижників,
  •   Серце не спить
    Моє серце не спить:
    У темну годину поторочі
  •   Бажання
    (Крик у порожнечу 1798 року)
  •   Острів ліщини
    Острів ліщини нагадує парасольку,
    Під якою ховаються вусаті форелі
  •   Плащ Ночі
    Закутала нас у свій плащ
    На вершині гори Кнок на Рів
  •   Голодне серце
    Серце голодне і спрагле
    Жадає хліба незвіданих істин,
  •   Діти мовчать
    У домі, що збудований з чорного каменю
    Мовчать сіровбрані зажурені діти
  •   Той, хто шукав троянду
    Другу Вільяму – сумному диваку. Щиро.
  •   Димар
    Замуровую вікна
    У моєму домі,
  •   Селище на пагорбі
    Селище, в якому нічого не відбувається:
    Ось уже три тисячі років та сама нудьга:
  •   Гість одкровення
    Хочеться взути теплі й важкі
    Черевики безбатченка Сонця –
  •   Торфовище
    І я люблю це торфовище:
    Так м’яко тут ступати
  •   Двері важкі відчинені
    Відчиняються двері
    З кімнати, де повно квітів,
  •   Папороть у руках
    Написано в мій день народження, коли мені виповнилося 103 роки. Подумав про це число трьохцифрове і жахнувся. Хоча чого б то… Хіба що припустити, що все було недаремно…
  •   Те, що існує
    Те, що існує
    (Бодай на мить)
  •   Дух води
    Північ: надто холодна роса
    Змушує поважати
  •   Під зливою
    Небо – це просто розкрита книга
    Яку ми хотіли би прочитати,
  •   Прозорий попіл
    У жмені своїй
    Затискаю попіл,
  •   Вітер помер
    У цьому селищі вітер помер,
    Його поховали під дольменом старим,
  •   Любас мандрагори
    Колишній ватаг флібуст’єрів
    А нині шукач таємного,
  •   Мовчазна подружка
    Я живу в кам’яному домі –
    Старому, як напівзабуті спогади
  •   Вересове Сонце
    Плями руді на пагорбах Маг Ео* –
    Це сліди вересового Сонця –
  •   Літо довершилось
    Літа краплі останні
    Додав до віскі терпкого
  •   Пiд покровом Неба
    Під покровом неба –
    Там, де холодний вітер і птахи
  •   Вино солодке літа
    Літо вином черленим
    У келих днів моїх недоречних,
  •   Людина в сірому
    У серпні 1982 року я здійснив свою чергову подорож в Ольстер – в графство Антрім, відвідав місто Балікастл – ірландською Балє ан Хашлєн (ірл.- Baile an Chaisleán). З метою зовсім не тою, що ви подумали. У містечку Балікастл (такому мальовничому і веселому) щороку на початку серпня відбуваються ярмарок Ламмас, що виник від давнього ірландського свята Лугназад – свято урожаю, що давні язичники присвячували Лугу – богу всіх ремесел і мистецтв. На тому ярмарку можна було в ті (не такі вже й далекі) часи побачити дуже багато цікавого і почути цікавий вуличних музик. Крім того я любив блукати безлюдними пагорбами біля Балікастлу – до гір та скель Фер Гед (ірландською Бін Мор - Bhinn Mhór – «Велика Скеля») та Торр Гед (ірландською Кьонн ан Тойр – Cionn an Toir – «Над Хащами»). Це горді мальовничі скелі, що височать над морем – таким холодним, солоним і бурхливим. Я блукав тими скелями і пагорбами, погода псувалась, з моря налітав поривами сильний вітер, що хитав траву та верес, доносився гуркіт хвиль, що марно б’ють скелі вже не одне тисячоліття... Насувалась буря. Навколо було безлюддя – в тих місцях мало хто ходить, рідко хто зазирає на ці понурі пагорби і дивиться в синю далину на острів Рахлін. Я блукав і думав про те, скільки трагічних і страшних продій ірландської історії розгортались тут, як тужив і горював на цих скелях ірландський ватажок Сомайрле Буде Мак Домнайлл – Семерлед Жовта Голова, коли людей його клану – жінок і дітей вирізали на острові Рахлін англійські офіцери Дрейк та Норісс. Ще думав про Дейдре та синів Уснеха, що теж колись давно тут топтали верес... Раптом я побачив недалеко від себе людину в сірому плащі – старого чоловіка з довгим сивим волоссям і бородою, що стояв на вершині пагорба і дивився в море. Я вирішив підійти до нього і спитати, чому доля Дейдре була такою сумною. Але коли я наблизився до нього майже впритул, він несподівано зник – як крізь землю провалився. Я ще довго блукав тими сумними пустищами, а коли повернувся в містечко Балікастл, я розказав про цю зустріч місцевому знавцю старовини Коллахану Кларку. Він подивився на мене якимось дивним поглядом, задумався, а потім сказав: «Шон, ти зустрів не аби кого – ти зустрів на цих пагорбах істоту із потойбічного світу – Людину в Сірому. Його бачили на скелях Фер Гед багато разів – і сто років тому, і двісті років тому, і триста. Він часто з’являється на скелях перед штормом і дивиться в нескінченність моря...» «Хто ж він такий? Про Мананнана Мак Ліра є легенда, що він теж завжди ходив в сірому плащі...» «Не знаю, не знаю...» Я часто згадував ту історію і якось написав таке:
  •   Літопис синього неба
    Джеральду ФітцДжеральду – Ґеройду Ярла Мору, VIII графу Кілдер, некоронованому королю Ірландії. Щиро.
  •   Срібні черевики
    У липні 1977 році, подорожуючи графством Кілдер – графством Кілл Дара – графством Церкви Дуба, я відвідав замок Кілкі – давній ґотичний замок рідкісної величі і якоїсь моторошної краси. Правильно називати цей замок, звісно, Кілл Кахах, а не Кілкі, але я не про це. На той час замок вже перетворили в готель – досить фешенебельний і головне романтичний. Графи гордого роду ФітцДжеральд давно вже не жили в ньому. Готель, не дивлячись на те, що розміщений був в замку неймовірної краси, мало користувався популярністю в туристів – був майже порожнім. Я зупинився в одному з номерів. Оглянувши замок, поговоривши з службовцем готелю Брінданом О’Ріганом про старовину я повернувся до себе в номер, відкрив вікно і споглядав літню ніч. Коли вже було далеко за північ і околиця занурилась у мовчання темряви, я почув тупіт копит – до замку під’їхав вершник на білому коні в довгому плащі та береті. Він залишив коня неприв’язаним блукати біля замку і прочинив ворота. Я вийшов з номеру і почав ходити коридорами замку, намагаючись перестріти цього нічного гостя. І справді – в напівтемному коридорі замку біля башти я помітив постать у старовинному камзолі та червоному плащі, накинутому на плечі і взутому в срібні черевики, які блищали і дзвеніли при кожному його кроці. Я одразу зрозумів хто це. Це був Джеральд ФітцДжеральд – ХІ граф Кілдер, якого називали «Граф-чаклун», алхімік і знавець магії, лицар і вигнанець, багач і жебрак, нащадок королів і волоцюг, той хто двічі сходив на ешафот, але вертався з нього з головою на плечах, некоронований повелитель Ірландії. Я промовив до нього ірландською: «Fáilte, Do Mhórgacht! Tá mé do aoi, tá brón orainn gur tháinig sé gan chuireadh…» («Вітаю Вас, Ваша Світлосте! Я Ваш гість, вибачаюсь, що приїхав без запрошення…») Але він навіть не озирнувся і продовжив йти коридором до сходів з тихим мелодійним дзвоном своїх срібних черевиків. Втративши будь-яку чемність я намагався його наздогнати, але він раптом зник – розтанув у повітрі. Зранку я почав розпитувати службовців, але ніхто нічого не бачив. Тільки старий ключник кинув мені: «Кажуть, буває тут таке… Через кожні сім років…» Згадавши цей випадок я уявив на мить, що він відповів би мені, якби захотів і написав на білому листку паперу таке:
  •   Між світами
    Написано в ніч на Самайн.
  •   Слухаю тишу
    Лишається
    Слухати тишу
  •   Замурований барабан
    У графстві Віклоу є замок Арклоу, що нині лежить в руїнах. Серед руїн цього замку інколи з’являється привид – малого хлопчика з барабаном. Якщо зустріти його серед глупої ночі, то він скаже що прийшов виконати свій обов’язок, який не виконав, коли він був живий. Історія цього хлопчика така. Колись давно в XV столітті в замку був англійський гарнізон. Там був хлопчик-барабанщик, який мусив стояти на чатах в башті, і якщо нападає ворог, мусив бити в баран здіймаючи алярм. Але він заснув, коли якраз на замок напав ірландський клан Мак Мурроу. Гарнізон ледве втримав замок відбиваючи несподівану атаку. Англійські вояки були дуже злі на хлопчина вартового і замурували його в стіну замку разом з барабаном. З того часу по замку блукає його привид. Особливо тоді, коли місту Арклоу загрожує небезпека. Подорожуючи по графству Віклоу в 1984 році я згадав про це і написав такі рядки:
  •   Зелена троянда в ніч на Самайн
    Шемасу Гіні – щиро.
  •   Холод
    А я теж не здатний
    Жити в інших широтах:
  •   Ірландський ноктюрн
    Шеймасу Гіні. Щиро.
  •   Замок Пака
    В Ірландії, не так далеко від Дубліна стоять руїни одного замку. Про нього, на відміну від інших замків Ірландії нічого не відомо – ні хто його збудував, ні коли. Здогадуються тільки, що його будували з каменів давньої язичеської святині Беарна Дерг. Будували його англійські завойовники на землях ірландського клану Мік Тайл. Будували для захисту англійської колонії Пейл від «диких ірландців» - так нас називали оті сасанех. Хто володів тим замком в середні віки – так і лишилося загадкою. Відомо тільки, що в руїнах цього замку ховався у 1690 році король Джеймс ІІ після поразки на річці Бойн, яка стала не тільки його поразкою, але і катастрофою для всіх ірландців. Потім Джеймс ІІ втік звідси до Франції. Нині замок лежить в повних руїнах. Місцеві жителі його обминають і не радять нікому туди ходити. Кажуть, що це замок Пака – загадкової потойбічної істоти, що нібито живе в цьому замку незримим. Зайти туди можна тільки тоді, коли цього захоче сам Пак. Якщо Пак не захоче візиту, то зайти туди можна маючи накреслений таємний знак. Біля замку є незримі ворота, які стереже Пак і пасеться на луці його незрима худоба. Пак жорстокий і підступний. Він може схопити людини і занести далеко – на якісь полота або скелі, або взагалі в потойбічний світ. Він любить жорстоко посміятися над людьми, інколи дарує їм такі подарунки, що приносять оточуючим нещастя. Біля цього замку часто пропадають люди – і це задокументовано. Так у 1867 році біля замку зникла Елеонора Шеррард – дочка місцевого англійця, яка гуляла собі біля замку і збирала квіти. Поліція шукала її, але марно. Останній, хто її бачив – це місцевий листоноша, який повідомив, що вона наблизилась до замку Пака. Доля її досі лишається невідомою. Згадавши про цей замок я написав таке:
  •   Леді Лейсі
    У 1986 – 1989 роках я часто відвідував замок Кастлкнок, що й досі лежить в повних руїнах всіма забутий. А стільки пам’ятають його стіни, нині повиті плющем забуття… Я все хотів добитися реставрації замку Кастлкнок, але всі мої зусилля були марними. Колись під час громадянської війни на Британських островах – так званої «Війни Трьох Королівств» замком Кастлкнок володіла родина Лейсі. У 1641 році почалося ірландське повстання за незалежність. Ірландці-католики-роялісти почали воювати з англійцями-протестантами-республіканцями. Над баштами замку Кастлкнок підняли прапор Ірландської конфедерації. Гарнізон захисників замку Кастлкнок становив 50 ірландських добровольців – переважно з кланів О’Тул та О’Брінн. Командувала гарнізоном леді Лейсі. Її чоловік – лорд Лейсі в цей час воював в лавах ірландської армії далеко від замку. З Дубліна вирушила в похід англійська протестантська армія під командою генерала Монка, що нараховувала 4000 багнетів, 500 шабель і десяток гармат. Армія прямувала в графство Міт. Але по дорозі в неї були замки, зайняті ірландцями, які англійці не могли лишити в своєму тилу. Почався штурм замку Кастлкнок. Захисники замку відбивали атаку за атакою, замок постійно обстрілювала артилерія. Коли стало зрозуміло, що замок втримати не вдасться, леді Лейсі підпалила замок, щоб він не дістався ворогу, взяла в руки меч і промовила своєму загону повстанців: «Солдати! Не чекайте милості від ворогів наших, бийтесь до смерті за Вітчизну, віру і нашого Спасителя! За мною, на смерть!» І повела воїнів в останню безнадійну атаку. Майже всі вони загинули в бою, в полон потрапили тільки кілька поранених. Англійці повісили полонених на стінах замку, який вони так запекло і віддано захищали. Після боїв під замком Кастлкнок англійська армія змушена була повернутися назад до Дубліна за підкріпленням і амуніцією. Згадавши всі ці події я написав такі рядки:
  •   Леді Евлін
    У січні 1989 року я відвідав замок Кастлкнок, що недалеко від Дубліна. Погода стояла сира і пронизлива, руїни замку оповив туман, часом налітав холодний вітер. Проте недалеко від замку в полі я помітив вогонь. Це місцеві селяни збиралися згідно давнього звичаю вшанувати леді Евлін О’Брінн. Я посидів з ними біля вогню, послухав розповіді старих людей про клан О’Брінн, що колись панував у цих землях, про сумну історію леді Евлін та поспівав разом з ними старих ірландських пісень. Розмова точилась англійською, звісно. І пісні так само лунали мовою чужинців. Нащадки колись гордих і незламних кланів О’Тул та О’Брінн забули ірландські мову давно. І навіть старожили не пам’ятають коли. Погрівшись біля вогню, я знову пішов до руїн, які так багато пам’ятають. І раптом помітив серед туману каменів жіночу постать у білій сорочці з льону. Вона йшла босоніж по холодній землі зі свічкою в руках, яка чомусь не гасла, не дивлячись на пориви вітру і співала ірландською мовою:
  •   Доктор Колвілл
    26 червня 1992 року під час подорожі графством Антрім я відвідав замок Галгорм і з люб’язного дозволу його власника – Крістофера Брука заночував там. Замок був у ті дні пустельний, господарі були у від’їзді по справах, в замку було крім мене тільки двоє чоловік прислуги, що спали на першому поверсі. Серед ночі я почув саме те, що очікував – кроки в коридорі. Я відчинив двері і голосно гукнув: «Докторе Колвілле! Заходьте!» Але доктор Колвілл не заходів поговорити зі мною. Потім в саду біля замку я бачив вогник, що переміщувався, ніби літав парком. А потім взагалі все зникло… Решту ночі я провів у роздумах і згадував історію цього замку… Замок Галгорм є одним з кращих замків в Ірландії збудованих в «якобінському» стилі – стилі короля Англії Якоба І. У травні 1607 року король Англії Яків I підтвердив грамотою, що ці землі належать відому ірландському ватажку і вождю клану Рорі Огу Мак Квілаллану, додавши при цьому: "Жоден капітан цієї раси ніколи не помер у своєму ліжку". Натякаючи на те, що рідко коли якийсь замок в Ірландії має більше ніж одного привида. Як він міг таке сказати? Він же теж був кельт, ще й ірландського походження… Замок Галгорм збудував сер Файсфул Фортеск’ю (Фортеск’ю Чесний) (нар.1585 року), що був племінником сера Артура Чічестера. Він абсолютно не виправдовував своє прізвисько «Чесний», навпаки, був протилежний йому. Він конфліктував з багатьма шляхетними людьми свого часу, захопив землю, обдурив її законного власника Рорі Ога Мак Квіллана і почав будувати на цій землі замок Галгорм у 1618 році. Цей же сер Файсфул Фортеск’ю під час громадянської війни на Британських островах (так званої «Війни Трьох Королівств») під час битви під Едгілл перейшов на іншу сторону – від прибічників парламенту до роялістів. Але забув про це попередити своїх людей і вони не зняли помаранчеві стрічки і були порубані кавалерією «своїх». Кривавий герцог Вюртенберг після битви на річці Бойн, замісивши в свою біографію кров і бруд, розмістив у замку Галгорм свій штаб. Намагаючись швидко отримати якісь прибутки сер Файсфул Фортеск’ю продав замок і маєтки сумнозвісному доктору Олександру Колвіллу, що був алхіміком, і як стверджували місцеві жителі, і як говорить легенда, займався чорною магією, був чаклуном і продав душу дияволу в обмін на золото та знання. Згідно переказів, деякі з яких задокументовані, портрет доктора Олександра Колвілла не може покинути замок Галгорм, інакше трапляються страшні нещастя. Привид доктора Олександра Колвілла досі живе в замку, ночами чути його кроки в кімнатах замку. В інші ночі, коли кроків в замку не чути, примарне світло мерехтить в парку біля замку. Це доктор Колвілл шукає свій скарб, який він втратив більше 300 років тому. Замок Галгорм та маєток купив у 1850 році Янг – багатий купець, що торгував тканинами та білизною. Його двоюрідний брат – сер Роджер Кейсмент жив тут протягом шести років, одночасно навчаючись в академії Баллімена. Родина Янг періодично жила в цьому замку і в 1865 році в замку Галгорм народився відомий ірландський вчений Роуз Янг. У 1980 році Крістофер Брук і його родина успадкували замок та маєток Галгорм, почали вкладати кошти, щоб перетворити замок і маєток Галгорм в один із кращих маєтків Ольстера. Наступного дня, покидаючи замок Галгорм я написав таке:
  •   Кроки леді Ізабель
    У 1992 році я черговий раз відвідав Ольстер. Побував і в графстві Антрім. Був я в тих краях по свої справах, але заодно відвідав і подивився кілька старовинних замків, зокрема, я відвідав замок Баллігаллі. Нині це готель, популярний серед туристів, але замок має свою моторошну історію. І то не одну. У замку є привиди (мало не написав «живуть привиди», але чи можна до привидів застосовувати таке слово? Адже це існування після смерті, зовсім в іншій іпостасі…) Зокрема, в замку живе привид леді Ізабель Шоу. Цей привид має звичку стукати в двері кімнат, а потім зникати. Колись давно леді Ізабель Шоу її чоловік закрив в башті замку і морив там її голодом. Вона покінчила життя самогубством, викинувшись з вікна башти. З того часу її привид блукає замком. Ще один зловісний привид - леді Ніксон. Вона теж жила в цьому замку, але вже в ХІХ столітті і померла там же. Інколи вона блукає замком і чути шарудіння її шовкового плаття. У замку Баллігаллі є окрема кімната, яку часто відвідують привиди – її так і називають – кімната привидів, вона розташована в маленькій башті в кутку замку. Ця кімната не використовується як номер готелю, щоб зайвий раз не лякати відвідувачів. У 2003 році менеджер готелю Ольга Генрі сказала, провівши якийсь час в готелі: «Я раніше дуже скептично ставилась до всього надприродного і до привидів тим паче. Але чим більше я перебуваю тут, тим більше я думаю, що безумовно є щось у цьому замку…» За словами Ольги Генрі, один гість зупинився в одній з кімнат в башті біля «Кімнати привидів» і серед ночі прокинувся, бо його плеча торкнулась рука дитини. Потім він почув, як дитина бігала по кімнаті і сміялася, але в кімнаті крім нього нікого не було. Він з переляку вибіг у вестибюль і боляче вдарився. У грудні 2003 року Ольга Генрі створила «Кімнату-в’язницю» в башті, господарі готелю очікували гостей, що замовили столик. Накрили стіл. Ольга Генрі замкнула кімнату, а потім, коли знову відчинила кімнату побачила, що серветки розгорнуті, навколо столу розкидані недоїдки. Цей замок ховає ще багато моторошних таємниць… Коли я ночував у цьому замку - я був самотнім відвідувачем. Більше туристів не було. Але по замку цілу ніч хтось ходив - було чутно кроки і шарудіння шовкового плаття...
  •   Стiни i плющ
    На заході Ірландії, в графстві Ґолвей стоїть замок Менлоу або ірландською Мон-лох –«Замок маленького озера». Цей замок здавна належав шляхетній родині Блейк. У 1910 році сталася така подія. У замок викликали акушерку, вона досить пізно їхала в цей замок крізь ліси і хащі – замок стоїть в глушині. І по дорозі вона побачила фейрі, що танцювали в колі на лісовій галявині і було чути чарівну музику. А через деякий час 26 липня 1910 року в замку сталася пожежа і всі загинули. Тіла всіх загиблих знайшли, в тому числі служниць. Але тіло юної леді Елеонори Блейк пропало безвісти. З усієї родини вцілів тільки юний 16-ти річний Улік Блейк, що був на час пожежі в Дубліні. Але через кілька днів його знайшли мертвим в машині. Замок був закинутий і нині перетворився в повні руїни, що заросли плющем і диким виноградом. Відвідавши не так давно замок Мон-лох я довго блукав серед його руїн слухаючи тишу, раптом згадав, що у Єйтса є «Стіни і плащ», а тут стіни і плющ, а потім написав таке:
  •   Леді Стайрс
    В Ірландії, недалеко від Дубліна стоїть замок Ардгіллан. Біля нього є міст Ардгіллан, що стоїть над затокою Ірландського моря на дорозі з Дубліна в Белфаст. Колись біля замку жила леді Стайрс. Чоловік у неї був моряком. Одного разу він пішов в море і не повернувся – пропав. Леді Стайрс довго стояла на мосту дивлячись в нескінченне синє море виглядаючи чоловіка, але він так і не повернувся. А вона все стояла на мосту, доки не померла. З того часу на мосту та в замку Ардгіллан інколи бачать привид леді Стайрс. Якщо прийти на міст Ардгіллан в ніч на самайн і зустріти леді Стайрс, то вона скине необачного подорожнього з мосту в море і втопить його. У 1998 році в ніч на самайн я пішов на міст Ардгіллан, але леді Стайрс так і не зустрів. Я розказав цю історію своєму старому знайомому – Джеймсу Карпентеру, художнику. Він не повірив мені і запитав здивовано: «Що ви там всі в Ірландії курите?» Але ця історія все не йде в мене з голови. Я ще кілька разів після того приїжджав на міст Ардгіллан в ніч на самайн, але все намарно. І тоді я написав таке:
  •   Друже Вiльяме!
    Він, насправді, не був і не біг бути моїм другом: коли до нього прийшла сумна старість, я був ще дитиною і не знав, що є люди які пишуть вірші зраненого серця. А коли до нього прийшла смерть, я був ще юнаком і не знав, що в цьому ж старому місті привидів і королів помирає великий поет і що я теж колись буду писати вірші про туман і людей.
  •   Ясен
    Х’ю Рудому О’Доннеллу. Щиро.
  •   Теслі шибениць
    Пам’яті добровольців 1798 року
  •   Клану Елiотт
    «Сині капелюхи йдуть через кордон»*
    У пошуках білого глоду -
  •   Край небосхилу
    Великдень. 1916. Сто років минуло…
  •   Капiтану Ґалагеру
    Ти думав, що ліс це домівка,
    Що кожне дерево
  •   Пам'ятi Томаса МакДонаха
    Небо калатає дзвоном: «Ерінн!»
    Кожен камінь бруківки – дзеркало
  •   Темноочки
    Пам’яті захисників замку Дунбой
  •   Танець смаку помаранча
    А в нас в Ірландії
    Не ростуть помаранчі
  •   Дороги самотніх
    На шляху
    Хтось поставив тріснутий глек
  •   Слова копача картоплі
    Розкажіть мені бувальщину –
    Важку і темну, як брила торфу,
  •   Подарунки тиші
    Сьогодні тиша роздає подарунки:
    Кожному схимнику і жебраку
  •   Лох Луйбе
    Пірнаю в Озеро Трави,
    Занурююсь у його глибини,
  •   Капловухі вітрильники
    Яблуко-сонце
    Кинув у глибінь моря
  •   Земля крапок
    Є багато земель і країн
    У світі передчуттів апокаліпсису
  •   Сліди на піску
    Сліди на піску.
    Їх лишали босоногі монахи
  •   Дублін 1348 року
    Ми думали – знову війна,
    Знову чужий король
  •   Птахи і люди
    Є птахи, які віщують вечір –
    Такий лагідний і теплий,
  •   Діти Дубліна. Гра.
    В дитинстві ми бавились в хованки.
    Ми – діти старого Дубліна.
  •   Діти Дубліна. Вулиці.
    Діти старого Дубліна:
    Я теж колись з вами босоногими
  •   Маєток Пауерскорт
    Якби я жив в маєтку Пауерскорт ,
    Я був би тоді джентльменом,
  •   An Ioslainn
    Коли ірландці у дірявому човні надії
    Вирушали скорботної п’ятниці
  •   Острів сокола
    Цей острів ми хотіли назвати Едохас,
    Хоча слід було б назвати Ар Аш,
  •   Синя сорочка
    Дні мої світлі в синій сорочці:
    Дарую вас туманному світанку.
  •   Острів червоних ягід
    Після синяви неба і моря,
    Після сталевих вечорів півночі
  •   Острів млина
    Острів, який виринув з туману «нічого»,
    Який з’явився на видноколі ранком,
  •   Острів маленького кота
    У нас закінчись яблука – ті солодкі,
    Як закінчиться колись все,
  •   Острів Очікування
    Вони очікували – але не нас.
    Вони теж – орачі холодного моря,
  •   Острів пташиного крику
    Острів, де жили лише вільні птахи
    На сліпих скелях сірої зневіри,
  •   Острiв коней
    Епона – богиня коней
    Пасе на острові табуни вітру,
  •   Острів Орла
    Я останній з супутників Брендана,
    Останній, хто лишився у світі людей,
  •   Острiв кам'яних дверей
    Острів, на якому ми знайшли блідий затишок,
    Острів, на якому ми знайшли безбарвний захист,
  •   Острів яблук
    Яблука виснуть важкими тягарями
    На островах нашої свідомості,
  •   Острiв монаха
    На цьому острові всі птахи монахи,
    Вода в долонях стає дзеркалом,
  •   Белтайн
    У давні часи ірландці 1 травня святкували Белтайн (Belltaine) – свято пастухів – день коли женуть вони стада на літні пасовиська. Я завжди шанував це свято і намагався в цей дкнь відвідати священний пагорб Уснех, що в землі Міде. Сьогодні Сонце нагадало мені про наближення цього свята і я написав таке:
  •   Вогник
    Через гущавину зневіри,
    Через очеретяні болота втоми,
  •   Великодні дзвони Ірландії
    Пам’яті героїв Великоднього повстання 1916 року.
    Минуло 98 років – а ніхто в Ірландії не може забути той Великдень…
  •   Мiсто вогнiв
    Я багато разів відвідував місто Белфаст (точніше Бел Ферсте) і кожного разу у мене виникало відчуття, що я приїжджаю у зовсім інакше місто. Тільки потім – на старості літ я зрозумів, що не місто змінюється, а я. І згадуючи все пережите, згадуючи річку Лаган та вулицю Донегол і Кільця Велетнів я написав таке:
  •   Країна бородатих
    На острові, що відкритий всім вітрам,
    На острові, що зачісує свої кучері трави,
  •   1916. Тiльки голос...
    Ті, хто поліг за ці зелені пагорби,
    Ті, хто підняв прапор республіки
  •   Голос цвiркуна
    На Великдень я завжди приходжу до одної невеликої старовинної ірландської церкви, де в середині темно, майже чорно, і тільки через кольорові вітражі падає промінь світла. Веселі прихожани інколи запитують мене: чому я такий сумний у такий радісний день. Вони просто не знають, що я згадую Великдень 1916 року у Дубліні…
  •   Чорнокнижник
    Колись, гортаючи сторінки сумних ірландських хронік XIV століття, я випадково натрапив на згадку про одного чорнокнижника з Коннахта – Домналла О’Коннора, більш відомого як абат Хомонд. Мені тільки нині вдалося знайти серед манускриптів архіву Трініті-коледжу уривок з його «Книги Чорної Корови» - решта його рукописів канули у небуття. Це була обірвана сторінка, писана ірландським скорописом – трохи схожим на закручені літери «Книги Келлс». У цьому уривку, крім роздумів про марноту людської слави і порожнечу титулів, я натрапив на мрію злетіти в небо – за хмари. І тоді я подумав, що я теж чорнокнижник – бо пишу у найтемніший час доби і мимоволі склалися ось такі рядки:
  •   Зелений плащ
    Коли я втомлений,
    Коли не пишуться вірші,
  •   Мій друг Да Хока
    Колись читаючи скелу «Руйнування дому Да Хока» я подумав, що король Кормак Довга Борода (що по суті так і не став королем Уладу) був дуже самотній – як і кожен ірландський король. Бо навіть ті, хто помирав за нього помирали за ідею, за свій клан і своїх родаків, а король був для них лише абстракцією. І подумавши так я написав ось це:
  •   Iмболк
    Імболк.
    День провісник.
  •   Белфаст 1972
    А ти думав, що каміння ростуть з-під землі,
    Що вони живі, як дерева на пагорбах Віклоу,
  •   Ольстер 1972
    Казали: дощ змиє все –
    Навіть якщо це душа,
  •   Коли 48 ангелів плачуть
    Ірландія - це човен,
    Без вітрил і весел,
  •   Трилисник на кашкеті
    Пам’яті ірландської бригади, що полягла в битві під Фредеріксбергом 13 грудня 1862 року.
  •   Ангел без крил
    У нас в Ірландії в кожному графстві є свої традиції святкування Різдва Христового. Наприклад, в графстві Корк прийнято на Різдво підвішувати до стелі рослину омелу (хоч отець Коннан О’Ніл казав, що це гріх). Згадавши все це я написав таке:
  •   Міст через річку Ліффі
    Колись давно я стояв на дерев’яному мосту над річкою Ліффі – потоком нашої долі і довго дивився зачаровано в глибини чи то води чи то буття, яке теж є потоком і подумав, що все минає, окрім Ірландії. І тоді згадавши і «Міст через річку Куай», і «Міст Мірабо» я написав таке:
  •   Памяті Пітера Шеймаса Лоркана О’Тула
    Вертаючись з пустелі людської душі
    Зазирнувши в потворний світ
  •   Корабель падолист
    Буває саме такий падолист,
    Що залізним конкістадором
  •   Шибеник вітер
    Написано в ніч Самайну під час марної спроби згадати свій одинадцятий гейс.
  •   Чоловіки клану О’Коналл
    Чоловіки клану О’Коналл –
    Старі воїни в кілтах кольору
  •   Над річкою Бойн
    Минають роки і століття, але ірландці не забувають 1690 рік і річку Бойн… Це досі не річка, а відкрита рана…
  •   Crann Lá Fhéile Pádraig
    Читаючи «Літопис Ольстера» я наштовхнувся на таку фразу: «Воїни заходу закрили дорогу біля Фіннахта, король Кенн Фелад був стятий – хотіли відібрати в нього не тільки життя, але й честь…» І тоді я написав таке:
  •   Пiдставляючи обличчя холодному вiтру
    Колись давно я відвідав графство Арма (точніше Ард Маха). Я блукав зеленими пагорбами і біля занедбаного картопляного поля зустрів селянина з лопатою, що сказав мені: «Колись ти був рудим ірландським хлопчиком, а зараз став сивим журавлем який летить невідомо звідки і невідомо куди…» Згадавши цей випадок я написав таке:
  •   Пам’яті Шеймаса Гіні
    Чому, коли викопують картоплю
    З нашої важкої ірландської землі
  •   Вдягненi в волосяницю
    У судний день
    Візьму з собою вівцю.
  •   Дублiнський джаз
    Ліффі – це мажорна струна банджо
    Натягнута між кольоровими дверима.
  •   Руда чуприна Сонця
    У Дубліні дощ:
    Літній і сумний –
  •   Дерево на пагорбi
    Гарячий чайник моєї юності –
    Заварю в ньому міцну каву емоцій,
  •   Гра в хованки
    Колись давно я піднявся на вершину гори Кокнарі, що в графстві Слайгьо у Коннахті. На верхині цієї кори височіє кам’яний курган, насипаний багато тисячоліть тому. За легендою, в глибинах цього кургану похована королева Медб. Стоячі на вершині кургану я думав про сиву давнину моєї сумної Ірландії. І тут помітив чорну грозову хмару, що сунула небом. Почало гриміти і блискавки, що освітлювали небо – таке ж сумне як в часи короля Лугайда мак Лоегайре. І тоді я написав таке:
  •   Мiй кiлт
    Кожен клан у гелів має свій візерунок і поєднання кольорів для кілта, свій тартан. Кольори нашого клану – сірий, брунатний, синій та темно-червоний. Я згадав про це і написав таке:
  •   Колюча вовна
    Моя вдова
    Сплела мені светр
  •   Мох. Крокiв не чути
    Коли я в останнє відвідував Ольстер, мене віз через кордон з Ірландською республікою водій в якого бракувало трьох пальців на лівій руці, і був шрам через все обличчя. Ми не розмовляли цілу дорогу, бо розуміли один одного без слів. Тільки при перетині кордону він сказав мені: «Ми – ірландці… Наша Батьківщина як крижина, що тане під нашими ногами…» І тоді я записав у свій нотатник таке:
  •   Зелений капелюх
    Написано 17 березня - в День святого Патріка.
  •   Дикi гуси
    Вітер з океану
    Холодним віскі
  •   Бiле i зелене
    Колись у Богом забутому селищі Коннахта одна сива бабуся розповідала мені легенду про Шовкового Томаса. Я подумав на мить, що її біле волосся нагадує шовкову стрічку і що минуле насправді не минає. Потім я слухав вітер, який шумів у верховітті старого ільма і написав таке:
  •   П'ятий Мананнан
    Емайн Маха. Її холодні камені
    І зелені пагорби журби

  • Інша поезія

    1. Керманич пасифлори
      Я гадав пасифлора – то квітка пристрасті,
      Але то човен, що пливе океаном годинників,
      Де велетенські каравели дерев минувщини
      Пливуть без керманича до гавані Судного Дня.
      Людина, що вдягнена в чорне казала мені,
      Що це квітка страждання одного теслі якого вбили
      Люди, які шукали у сутінках слова про сніг,
      Але я довідався, що це дерев’яне пустище
      Для пастуха з очима сірими, що пливе (ні, летить)
      Рікою квітучою, якою блукає чапля (чалап-чалап),
      Роса туману одягом назбирана, по краплі в келих
      Вичавлена (що не проминув нас, хоч і просили –
      Не проминув). Добре хоч плисти, з ріки та в море –
      Солоне як сльози, вітрило з грубої пряжі зіткане,
      Змережане – з синього льону. І добре, що є керманич –
      Я.
      Керманич човна-пасифлори. І вдосталь роси. Туману.
      І людей, що бредуть травою, росою, пагорбами
      Смарагдовими. А як допливу – мені то пустелею
      Блукати – не йти. Стежку шукати – знайти. Або ні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Ніч пророчих вогнів
      Найтемніший час буття: на межі:
      Між епохами листя і снігу: темрява.
      Між світами тіні і плоті: спалах зірок.
      Я запалюю вогнище – горобини.
      На горі, де колись росло дерево – ясен –
      Дерево палімпсестових мрій
      Літописів болісних абатства Келлс.
      Ніч на Самайн – сопілка малює стежу:
      Піснями бруслини черленої та отруйної –
      Ядучої, наче втрачені дні дощів.
      По тріщинах черепа оленя ірландського
      Читаю майбутнє – відкрите, як плями на Місяці –
      Розчахнуті
      У безодню часів залізних коваля Гоббана –
      Віків ножів, мечів та іржі кораблів.
      Книга тріщин на черепі в ніч на Самайн
      Читаю написане – Хтось Невідомий
      Надсилає нам знаки літопису Вічності.
      Танцюйте, співайте, вожді призабутих кланів,
      Завжди між вогнів, між язиками полум’я
      В пошуках чистоти, Істини слів заборонених,
      Діти квітучого вересу – діти осені кельтів.
      Ідіть між вогнів…




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Осінь сухого дерева
      Моя меланхолія – це листок винограду,
      Що червоніє на холодній стіні старого Дубліна,
      Стіні, що ховає моє alter ego від мене самого –
      Неприкаяного знавця крокодилячих черевиків
      І скрипаля холодного осіннього вітру (назавжди).
      Моя меланхолія – це жінка вдягнена в чорний плащ,
      Що ходить в кам’яний собор Святого Патріка
      Лише скорботної п’ятниці – коли небо заплющує очі,
      Небо, що нависає над нами як дзвін чавунний,
      Що гуде нову пісню про чорну смерть – голосно.
      Моя меланхолія – це пісня нічного сірого птаха
      І крик над болотом сивої жінки, що почуєш лише раз.
      І тільки кулик і чапля всотують звуки його щоранку,
      Але бояться переказати людям – мешканцям пагорбів –
      Зелених овечих лобів трави і спогадів. І сивого диму.
      Моя меланхолія – весталка в білій туніці таляріс,
      Що йде бруківкою гонорового мармурового Риму
      І несе в очах вогонь – полум’я Вести – дочки Часу
      І мислить про квіти кольору неба, що очікують осінь,
      Що сумна як забута хатинка, де жила самотою вдова.
      Мою меланхолію зустрів я вчора в образі миші
      На горищі старого замку відчинивши віконце –
      Впустивши промінчик осіннього жовтого Сонця
      В темряву.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Свято руїн
      Ми – сновиди, в очі яких зазирає Місяць
      Миємо плетені очеретяні сандалі елегій
      У холодних струмках сутінок Ренесансу
      У ніч оксамитову лелечину й лохинову
      Перед святом руїн.
      Ми – поети забутого «вчора».
      Збудую собі не палац – кляштор пісень сумних,
      Не замок камінний, а башту – голкою в хмари,
      Напишу на блакитному небі пісню самотніх,
      Підберіть до неї мелодію на скрипці кленовій
      Королівства зелених каменів Тір Еоган,
      Хочу випити солоне холодне вино Лох-Фойл
      Бо я теж трохи з клану Мак Лохлайнн –
      Так кричали мені лебеді – білі як сніг,
      Дзвеніли мені золотим ланцюжком на лапах.
      Завтра свято руїн! Привітайте мене останнього
      Мешканця цього пустища – порожнечі кульгавого часу.
      На скрипці кленовій замість мене зіграє вітер –
      Серце моє сповнить холодом Істини,
      Псалом проспіває кланам майбутнього,
      Феніям камінної долі прийдешнього.
      Дочасно. На руїнах моїх надій.




      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Десь
      Ми ловили носату рибу
      В морі солоному наче сльози,
      А зловили вчорашнє сонце –
      Червоне як лісова ягода –
      Суниця галявин смарагдових.
      Зловилось у наші сіті
      І тріпотіло як серце селянки,
      Що сіяла зерна ячменю
      На поле північного вітру –
      Холодного, наче срібний дзвін.
      Вчорашнє сонце
      Видиралося з наших пут,
      Рвалось в прозорі хвилі,
      Певно хотіло втопитись,
      Захлинутись пітьмою глибин,
      А ми його кинули в небо –
      Бо небо – це теж море,
      Тільки запашне і солодке,
      А потім дістали ножі –
      Не свячені, а просто рибальські,
      Грубі як слово воїна,
      І різали ними тенета –
      Ми не хотіли більше
      Ловити таку здобич,
      Яка тріпоче в небі
      І пливе отуди за обрій,
      Де живуть біло-сірі птахи,
      В які вселяються душі
      Рибалок.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Слід від диму
      Моє життя недоречне –
      Це дим легкий, що тане в синяві –
      Дим сірий. Дим, що зникає
      В синяві неба злого
      Над конусом Фудзіями –
      Потойбічної мрії айнів.
      Моє життя випадкове –
      Це сутінки над дірявим човном
      Старого рибалки Аластара О’Коннора,
      Що слухав щодня шепіт чи гуркіт хвиль,
      Але так і не зміг навчитися віршувати
      І заглядав в очі рибам шукаючи там Істину
      Якої немає – вкрали. І повернути забули.
      І тепер він слідкує за димом
      Своєї старезної люльки
      І шукає від отого диму слід –
      Там, над горою Бін Гулбан.
      А може моє життя безглузде –
      Лише слід від диму вогнища,
      Яке запалив дивакуватий Патрік
      На зло королю, що боявся моря
      І про який шепотіли друїди,
      Що той дим лихий та недобрий.
      Я зникну, бо кожен слід не вічний,
      Особливо слід на воді Ірландського моря,
      Чи слід на болоті Банші,
      Який лишила чапля
      Своєю лапою чалапатою…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Верес і вітер
      Я стою серед селища,
      Мурованого з кавалків білого неба,
      З шматочків жовто-сірої тверді,
      Яку придумав бородатий друїд,
      Серед селища, яке пахне вересом та картоплею,
      Я бачив:
      В селищі Дромахар
      Засмутилась людина, що продавала яблука –
      Оті червоні яблука, які смакував Адам,
      Які звисали гронами в саду предковічному,
      Що посадив бородатий друїд
      Вчора.
      Я шукав руїни замку вождів клану О’Рурк,
      Шукав, але не знаходив,
      Дивився, але бачив лиш тіні –
      Тіні, які зникали в синіх очах людини,
      Яка продавала яблука,
      Які смакував Адам:
      Може він теж був ірландцем?
      Бо хто може ще так здивуватись,
      Так не повірити – очевидному,
      Так захотіти заснути
      Серед вітряних пагорбів,
      Що назавжди поросли вересом,
      На яких ніхто і ніколи
      Не посадить
      Сад.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. На схід від Сонця, на захід від Місяця
      Йду я від заходу Сонця
      На його горобиний схід –
      Туди, де воно прокидається,
      Де воно вмивається
      І виглядає між пагорбами,
      Де воно розтулює вогняні очі,
      Щоб споглядати каміння:
      Особливо оцей – Камінь Долі,
      Я йду від заходу Місяця,
      Де він ховається переляканий,
      Подивившись на Ночі Зла,
      Де Місяць знаходить спокій,
      І виймає свої сни з торби,
      До наступної тьми банші,
      До наступних криків боліт,
      До наступних сутінок Пака.
      Я йду до сходу Місяця,
      Туди, звідки він викочується,
      Звідки його чекаємо:
      Ми – сліпі у темряві,
      Ми – жадаючі світла,
      Нехай ось такого – холодного,
      Нехай ось такого – підступного.
      Я йду від берега моря,
      Де хвилі співають реквієм
      За старим рибалкою –
      Пастухом оселедців.
      Я йду до іншого берега
      (Бо на острові куди не підеш –
      Приходиш берега хвилями битого*),
      До берега, де хвилі сині
      Такі ж солоні, як сльози,
      Де замість риб лускатих
      Плавають срібні ножі**.
      Я з клану блукальців –
      Волоцюг рудочубих,
      З клану каменярів вільних,
      Що збудують вам башту,
      Вам – вбраних в картаті кілти.

      Примітки: Назва твору взята з назви казки народу країни, яку в нас в Ірландії називають Лохланн.
      * - а не всі в нас в Ірландії знають, що ми живемо на острові. Я знав одного Ронана Мерфі з Кілкенні, який був впевнений, що Ірландія це такий материк.
      ** - мені розказували колись, що в озері Лох-Дерг замість форелі плавають срібні ножі і відкладають в його прозорі води ікру на Страсну П’ятницю, але це неправда. Срібні ножі водяться і ловляться інколи в сіті рибалкам в морі біля селища Данґарван, що в графстві Вотеорфорд.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Мальволика пані
      Ми вмираєм, вмираєм, вмираєм:
      Смерть наче квітка цвіте
      У садочку кохання.
      Ти зозуля чи кат?
      Стиглі вишні
      Крапками в зошит опівдні
      В літопис-рукопис жадань –
      Вишні, які в Ірландії вітряній
      Не цвіли споконвіку –
      Хіба що дикі – як ми.
      Цвіт бузини – ніби літо,
      А насправді дощисько і вітер.
      Насправді.
      Ми вмирали на площах –
      Біля пошти і просто на вулицях міста
      Темної гавані,
      А нині пані якась – без прикрас,
      Не мальована. Пані бліда
      Якось так ненароком:
      «Ти не вмреш мальволикою смертю…»
      Я знаю.
      Що з того.
      А може то вишні. Просто вишні.
      Раптом достигли в Ірландії.
      Просто вишні. Стиглими краплями
      На сторінки літописів –
      Наших.
      Недописаних. Недочитаних. Недолистаних
      Навіть. Що з того, що монах…
      Що з того, що тоді…
      Хто писав, хто стріляв, а хтось мріяв
      Про Ірландію – Ерінн –
      Про ту, що «го бра».
      Про ту, що зелена
      І вітряна.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Шкіряний човен
      Ми тесали свій човен
      З твердого ірландського дубу,
      В якому лишив свої ікла
      Чорний вепр Торкдув,
      З дубу, якого торкнувся Белл блискавками,
      Якого сушило Сонце і зрошував Дощ –
      Дві стихії, якими одвічно клянуться ірландці (ми).
      Ми майстрували щогли
      З гнучкого ірландського ясена,
      Що самотньо ріс на горі святого Патріка
      І поклонявся осінньому вітру.
      Ми здіймали вітрила з льону,
      Що ріс під синім небом,
      І вбирав його кольори в пелюстки
      І радів кожному дню світлому,
      Ми знімали останні сорочки,
      Вибілювали їх морською сіллю
      На сліпучих променях
      Білого липневого Сонця.
      Ми обтягували човен волячою шкірою –
      Міцною, як наші жили
      Чорного рогатого велетня,
      Що блукав пагорбами Бруг-на-Бойн,
      Пив з озера Лох-Ло.
      Ми – чотирнадцять віруючих і троє невіруючих,
      Пливли чотирнадцять літ –
      Наздоганяючи руде бородате Сонце.
      Ми ступили на зелену землю острова
      Тір-на-н’Ог і повернулись:
      Будувати монастирі з дикого каменю.

      Ми плили в шкіряному човні думок
      По зеленим хвилям історії
      Ми – монахи ірландського Неба…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Жадання стихії
      Віра моя
      Схована в чорній кам’яній скрині,
      Що лежить серед кинутого ірландського дому,
      Що стоїть на пустищі,
      Де колись цвіли квіти – рожеві і запашні.
      Дому, в якому ховались повстанці
      І грілись біля печі мурованої.

      Віра моя
      Летить разом з вітром нахабою
      Між білими громадами хмар – птахом-блукальцем,
      Що ніколи не віднайде гнізда –
      Ні свого, ні чужого,
      Ні затишного і м’якого, ні гранітного серед скель.

      Віра моя
      Між язиками полум’я
      Палахкотіє світлом у тьмі холодної ночі,
      Вогню, що запалюють вартові маяків
      Для загублених у морі відчаю.

      Віра моя –
      Темні глибини океану синього –
      Моря Ірландського,
      Де ховаються сріблясті риби прозріння
      І хвостаті почвари містики,
      Моря, яке колихає людей з просоленим одягом
      Зі сподіваннями замість спокою,
      З вицвілими віями.

      Моя віра стихія – з тих,
      Якими клянуться ірландці,
      Коли вирішують бути.





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Сонний пагорб
      На сонному пагорбі блідого сновиди –
      Камінного ліхтаря чорнокнижників,
      Що червоніє раз на століття –
      Від передчуття жахливого –
      Як провісник,
      Серед вересового квіту ранньої осені
      Я снив оксамитову казку – медову й бджолину:
      Я – лицар королівства забутого,
      Королівства сонячного, хоч і холодного,
      Лицар меча іржавого та коня білого:
      Королівства вітрів і хрестів кам’яних Тір Коналл.
      Я снив під музику флейти зробленої з очерету
      Музику Тір на н-Ог – країни вічної молодості,
      Яку наспівав мені вітер – осінній філософ Неба.
      Я снив і вростав думками-коріннями
      В рихле торфовище пустища Часу:
      Снив темним минулим чи то млистим майбутнім,
      Блукаючи між кромлехами та дольменами,
      Плутаючи старі пагорби з хвилями:
      Сперечаючись з тінями, обпікаючи рот
      Словами забутими, іменами терпкими.
      Будую кам’яний дім – притулок свій вічний
      З холодними стінами відчуженості.
      Я мандрую у сні: тільки стукіт копит
      Чутний тільки мені – у сні.
      Я сплю на Сонному Пагорбі –
      На його вершині, під небом чорним,
      Під Місяцем таврованим.
      Я – нетутешній.
      Завжди нетутешній, невчасний.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    13. Серце не спить
      Моє серце не спить:
      У темну годину поторочі
      Очікує Сонця золотої заграви.
      Моє серце не спить:
      У годину мертвої тиші
      Стугонить литаврами віри:
      Віри в прийдешню музику.
      Не старіє серце моє:
      Серце ірландця сивого:
      Танцю у клітці ребер
      Як танцювали ірландці
      Перед звитяжною битвою,
      Вистукуючи черевиками
      Ритм віковічної битви –
      Музику Волі й Звитяги.
      Моє серце – форель срібляста:
      Пливе в океан майбутнього
      З ріки нашого сьогодення.
      Моє серце – то квітка вересу
      Зацвітає, коли на пагорбах осінь,
      А в душах людей зневіра.
      Моє серце – то свічка:
      Світить у тьмі
      І згасає в заграві світанку.
      Серце моє невгамовне:
      Будь провісником ранку!



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Бажання
      (Крик у порожнечу 1798 року)

      Хотів приїхати в місто
      А приїхав на торжище,
      Де за два ірландських пенні
      Продають і купують скорботу.
      Хотів пройти крізь ворота
      Між минулий й майбутнім,
      А мені відчинили браму
      У місто людського страждання,
      У місто, де навіть бруківка
      Стогне від спогадів болю:
      Волання каменів сірих,
      Які так довго топтали
      Чобітьми волячими окупанти.
      Хотів із вікон ратуші
      Громадянам кинути слово
      Про одвічну свободу духу:
      Вість, що королів скинуто,
      Що прапор зелений з лірою –
      Золотою лірою Дагди
      Майорить над смарагдовим островом,
      А голос лунав над порожнім полем –
      Пустищем вересовим:
      Над яким літають круки
      І співають понуру пісню
      Пісню крила чорного
      Провісників – птахів Коннахту:
      Про вбиту примарну мрію –
      Марево конюшинове –
      Видиво зникле трилисника…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Острів ліщини
      Острів ліщини нагадує парасольку,
      Під якою ховаються вусаті форелі
      Від червоних променів зірки
      На ймення Соль чи то Гріан.
      На цьому острові тверді горіхи
      Падають просто в пащеку
      Сомам-ненажерам,
      До хвостів яких
      Чіпляється дивак Кромм Круах –
      Необачний плавець,
      Пірнальник у рідке Небо води.
      Острів ліщини
      Неохайний притулок
      Для кудлатих хвостатих хрумів
      (Хрум-хрум),
      Що шукають руді горіхи
      Серед торішнього снігу.
      Острів ліщини…
      До нього плисти-тонути
      Під вітрилами-зливами
      На човні без якоря:
      Бо навіщо…
      На острові ліщини
      Витешу собі костур
      Бородатого схимника,
      Вирізьблю на нім знаки
      Огамом – письмом забутим
      Таки нашим, таки для мертвих,
      Та й помандрую пагорбами,
      Туди, де пісні для живих не співають
      А лише тоскно голосять
      Жінки нечесані –
      Банші.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Плащ Ночі
      Ніч
      Закутала нас у свій плащ
      На вершині гори Кнок на Рів
      Гори Королів Коннахту.
      Ніч
      Закутала нас у свій чорний плащ
      З ґудзиками зірок, з дірками Ніщо.
      І в цьому плащі кольору Тьми
      Ми мріяли про майбутнє,
      Про зелені пагорби Ерінн,
      Про пісні Тір на н-Ог –
      Країни,
      Де ми будемо збирати квіти шамроку –
      Конюшини, що цвіте білим –
      Кольором чистоти.
      І в цьому плащі кольору очей заплющених
      Нам снилися трави –
      Зелені як світ навесні,
      Запашні, як травень просторів Маг Ео.
      У цьому плащі нам було не тісно –
      Шовковому плащі оксамиту
      Кольору крила крука –
      Отого – з ім’ям Морріган,
      Отого – Каханна Прехан,
      Нам було там не тісно,
      Нам було там затишно,
      Нам було там тепло.
      І ми чули музику арфи
      Старого товстуна Дагди.
      Арфи, яку вкрали холодні вітри,
      Арфи, яку йому повернуло Сонце…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Голодне серце
      Серце голодне і спрагле
      Жадає хліба незвіданих істин,
      А його блукати примушують
      Навколо сухого дерева
      Торішніх зимових чуток,
      Що мокрим снігом липнуть
      До гумових черевиків світанку
      Вчорашнього дня сумного.
      Самотня хмара над Кіллкенні
      Шматком м’якої ковдри
      Вкриває холодні ноги пагорбу
      На якому паслися вівці
      З часів короля Домналла мак Аедо
      І будуть гризти там тирсу
      Аж до скону віків –
      До Суду Страшного Божого.
      Голодне серце жадало жар дарувати
      Трьом диким брилам,
      З яких мурувати вежу хотіли
      Але не змогли,
      Які кидали в море,
      Але хвилі їх викинули,
      Їм приносили треби,
      А вони все бовваніли байдужо,
      Які повиті плющем ірландським –
      Зелом забуття.
      А три лицарі-привиди
      Чорний, білий, зелений
      Все скачуть у пошуках Тари –
      Тої самої гори зеленої,
      Де помирали мрії.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Діти мовчать
      У домі, що збудований з чорного каменю
      Мовчать сіровбрані зажурені діти
      І дивляться в простір очима-озерами
      Синіми, як Лох-Корріб.
      Може тому, що в Домі, який збудував лицар
      Завжди було тихо – навіть під час падолисту,
      Коли шурхотить вітер – там на дворі, серед ясенів.
      Діти мовчать. Навіть тоді, коли запитання
      Висне в густому повітрі вічно сумного дому,
      Який громадили з чорного каменю
      Вільні мулярі вдягнені в сіре лахміття
      Шите з мішків, де колись зберігали зерно
      З якого потім зробили віскі –
      Гірке віскі скелястого графства Корк.
      Вільні мулярі клану Фір Болг**
      Зводили стіни мовчання
      З каменів прадавніх жертовників,
      З каменів, що були дверями між світами.
      Діти мовчать
      У Домі Зеленого Лицаря***,
      Що загортався в шовковий плащ
      Буднів трав’яної перини
      Кожної понурої осені –
      Мокрої наче блукаюча хмара.
      Загортався в шовковий плащ Зеленого Острова
      І мовчав, мовчав, мовчав – як мовчать нині діти
      Передчуваючи пустку****.


      Примітки:
      * - цей вірш Єйтса суцільна метафора…
      ** - немає такого клану з назвою Фір Болг. І не було. Був народ, що зник як сон…
      *** - з усього ірландського лицарства найбільше здивування в мене викликала династія Зелених Лицарів. Ватажків кланів я лицарством не називаю. Ватажки кланів – це ватажки кланів. Вона за межею «феодальної драбини».
      **** - Ви питаєте: «Чому пустку?» А ви просто понюхайте, як пахне верес на берегах озера Лох-Корріб. І ви все зрозумієте…



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Той, хто шукав троянду
      Другу Вільяму – сумному диваку. Щиро.

      Він шукав зелену троянду
      На квітнику мертвого графа,
      А там тільки червоні та білі,
      Ніби жили ми не в часи телефонів та танго,
      А тоді, коли мурували башти
      Понурого Пейлу
      За десять фунтів срібних.
      Він шукав, хто ж іще,
      Хто там може співати
      Про зелені пагорби,
      Хто ще затанцює джигу
      Лупаючи ногами торф
      І вапнякові брили.
      Він жив у старезній башті
      Пихатого старого барона,
      Згадував, хто був чашником
      Короля, що все втратив:
      Все, навіть землю,
      Яку топтав шкіряними чоботами,
      Навіть себе, навіть гонор.

      А він все шукав зелену троянду,
      А він все дивився
      На хвилі холодного моря,
      Дослухався до стогону вітру
      І думав: хто вони?
      Оці привиди – діти старої Дананн,
      Господарі чи то гості…
      А ми все блукали
      Куди – не знаючи,
      А ми все купували
      Гнилі помідори,
      Побачивши афішу
      «Кетрін, дочка Хулігана».
      І тільки він помітив:
      Народилась жахлива краса.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Димар
      Замуровую вікна
      У моєму домі,
      Що збудований з каменю
      Жовтого, як патлате сонце,
      Білого, як вицвіле небо,
      Сірого, як падолистові будні,
      Темного, як глибини моєї свідомості.

      Замуровую вікна
      У моєму домі,
      Що нагадує башту-замок
      Якогось гонорового лорда,
      Що володів болотами:
      Від одного пагорба до іншого.

      Замуровую вікна:
      Не хочу їх перетворювати
      На бійниці для іржавих гармат
      Та кашляючих замасляних крісів.
      Замуровую вікна:
      Всі крім одного:
      Хочу в темряві
      Запалити свічку пам’яті.
      Лишу одне віконечко –
      Нехай у цю шпарку
      Зазирає щоночі Місяць –
      Цей солдат на сторожі,
      Повстанець останній
      Чорного поля Неба.

      Замуровую вікна
      Чи то в домі,
      Чи то в димарі,
      Чи то в колодязі:
      Не хочу щоб козопаси бачили,
      Що я з війни повернувся…



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Селище на пагорбі
      Селище, в якому нічого не відбувається:
      Ось уже три тисячі років та сама нудьга:
      Ворожнеча кланів і торф фарбований вохрою,
      Щербаті мечі, іржаві ножі – криця срібляста,
      Що так легко іржавіє від рідини все тої ж –
      Кольору вохри.

      У кожну халупу там смерть заходить не стукаючи:
      Наче маленький чорний ельф – так, на гостину,
      Або по справах – забрати, хто там засидівся
      У світі корів і овець, собак і людей, каменів і заступів,
      Католицьких пасторів і оранжистів гучних барабанів:
      Хто там засидівся за дубовим столом бенкету голодного
      Над чаркою осіннього віскі і черствим хлібом спогадів.

      Там у кожну кам’яну хату заходить на гостину вітер:
      Недобрим вісником, пихатим лордом, володарем зла:
      Несе жмуток сухот і свистить у порожніх глеках:
      Бо нічого не відбувається: все так само картопля гниє
      Під нудними дощами торішньої безнадії сірої
      (Хоч би трохи зеленого, хоч би трохи барви весни,
      А туман все фарбує у сіре – навіть старезні пагорби
      На яких стоять селища – селища бородатих уладів).

      Там у кожний замок заходить Пак – господарем істинним,
      Оселяючись у цій пустці забутій, у цій твердині закинутій,
      Серед цих руїн важких, диких і моторошних,
      Де не хочуть жити навіть привиди – сірі свідки старої помсти,
      Оселяється чорним собакою, однооким музикою,
      Баламутом снів вересових і журби болотяної.
      Хоч би дерево хто посадив (я не кажу ясена –
      Хоч бузину чорнильну – гірку наче світ наш),
      Може селище отримає тоді знак – жити для чого,
      Оте селище – в якому нічого не відбувається…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Гість одкровення
      Хочеться взути теплі й важкі
      Черевики безбатченка Сонця –
      Такі собі світлоступи та теплокроки,
      Коли чисто ірландська мокрінь
      Вдирається в душу злодієм:
      Так, наче граф кирпатий Стронбоу
      Знову шматує пагорби Ерінн,
      Як шматують кавалки торфу,
      Перш ніж кинути їх на поталу
      Вогню-оранжисту. Добре що вітер –
      Цей жорстокий зайда країн опівнічних,
      Цей філософ зажури, цей гностик
      Цей злий казкар, провісник недобрих легенд
      Заходить гостем у мою кам’яну хату –
      Хату, де ніхто не живе. Ніхто,
      Окрім бородатого привида –
      Сивого, наче той лунь – місячний пугач боліт.
      Добре, хоч отакого гостя-нездару
      Маю щоднини, маю щоночі,
      Маю щовечора, маю щоранку:
      Гостя, вбраного в листя сухе і жовте,
      Так, начебто, ми не на Острові
      Смарагдових Схилів (вниз, тільки вниз,
      У Небуття, в Сід невблаганний),
      А серед жовтих сторінок книг,
      Які написали дерева і кинули в порожнечу
      Холоду.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. Торфовище
      І я люблю це торфовище:
      Так м’яко тут ступати
      І минуле сумне згадувати,
      Ховати в його утробі
      Важкі й холодні заліза шматки.
      А потім щось вишукувати,
      А потім землю як пиріг різати –
      На паливо.
      Ми стільки разів це торфовище підпалювали,
      Стільки його рискалями різали,
      Заступами тлумили, лопатами шматували,
      Наче не торфярі ми, а копачі могил,
      А воно все квітує, все ковдрою камені криє,
      Все з нутра джмелів та щурів плодить,
      Чого тільки ми не викопували:
      І ножі іржаві, і треби страшні, і кумирів пращурів,
      А все намарно – не для нашої пам’яті,
      Не для наших хворих спогадів,
      Не для наших черевиків цвяхи
      З тих кавалків мечів минулого.
      А люблю це торфовище:
      Все одно.
      І овець волохатих дзвоники,
      І конюшини весняні трилисники,
      І вересу п’янкий сон,
      І вітру прощання сумне…



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Двері важкі відчинені
      Відчиняються двері
      З кімнати, де повно квітів,
      Де стіни і стеля розмальовані синім,
      Де підлога зелена й м’яка,
      А за дверима темрява –
      Тільки темрява…

      Якийсь прот* серед міста Деррі **
      Виспівував пісні оранжистів,
      Казав, що слід давно роздавати рушниці,
      Інакше тісно буде від черевиків папістів. Але
      Він не знав, що на цьому торфовищі,
      Що проросло містами наче грибами,
      Всі рушниці давно зіржавіли,
      А кулі видаються лише самогубцям:
      По дві на брата, по дві на кожного бородатого,
      Що копачам видають рискалі для торфу,
      Що горів колись у кам’яних печах
      Під дахом, що зістарівся травою,
      Такою ж зеленою, як і вся Ірландія –
      Одна на всіх.

      Відчиняю двері
      (Бо хотів піти з торфовища),
      (Бо думав, що десь тепло,
      А воно всюди пекло),
      Відчиняю –
      А за дверима темрява,
      Тільки темрява.

      Залишу в цій кімнаті слова і рукописи***:
      Слова які ніхто не буде читати****,
      Рукописи, які важчі аніж спокута,
      Залишу: бо важкі двері відчинені,
      А з темряви вороття ніби як недоречне,
      Ніби як навіщо, ніби для чого
      Ото ж бо.
      Залишаю по собі кавалок світла
      Якого ніхто не бачить…

      Примітки:
      * - Протами у нас на острові долі називають протестантів-оранжистів.
      ** - щодо міста Деррі в мене особливі сентименти. Шкода, що так часто було воно чужим…
      *** - у нас в Ірландії в старі часи рукописи писали на шкірах тварин. І книги інколи називали на честь тварини, з якої здерли шкіру для книги: «Книга білої корови», «Книга мишастої корови». Інколи із-за цих книг спалахували війни. Що й не дивно…
      **** - насправді будуть читати. Він буде читати – це точно. А решта…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Папороть у руках
      Написано в мій день народження, коли мені виповнилося 103 роки. Подумав про це число трьохцифрове і жахнувся. Хоча чого б то… Хіба що припустити, що все було недаремно…

      Зазираю нишком:
      Що пише він там –
      Той старий у дзеркалі:
      Які вірші водить-виводить
      Навпаки-навиворіт?
      Хотів би хильнути з ним
      Чарочку задзеркального віскі,
      Але де там…
      Тільки кажу йому –
      Потойбічному:
      «Ти був рудим
      Наче весняне сонце,
      Став білим –
      Норвезьким полярним пугачем,
      Навіщо мене так покарано
      Чи то нагороджено:
      Таким віком безкраїм
      Чи то нескінченним?
      Певно, щоб бачив
      Жахіття й марноту
      Світу сього недоладного
      І журився,
      Над руїнами слухав вітер,
      Над пусткою співав мовчанням,
      Над прірвою казав,
      Що всюди порожньо,
      А не тільки в безодні темній
      Небуття вічного,
      Над травою промовляв шовколистяно
      Зачесував її розпатлану,
      Згадував, хто лежить під нею
      Чи то зіллям зеленим – папороттю
      Із землі проріс буттям новим,
      Чи просто думав-гадав чому
      Тобі свідком буди судилося
      Мовчазним свідком відчаю…»



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Те, що існує
      Те, що існує
      (Бодай на мить)
      Снить,
      А буття колюче наче ожина
      І таке ж темне – до синяви,
      А буття наче дзвін голосне,
      Наче темрява незбагненне,
      Наче небуття довершене. Наче.
      Те, що існує
      Перевтілюється-перетворюється:
      Дерево стає каменем,
      Камінь – піском, живе – мертвим,
      Мертве – живим, пісня – мовчанням,
      Метеор – спогадом, Я – порожнечею,
      Порожнеча – душею. Все. Перевтілюється.
      І може навіть в святого Колум Кілле
      Синя борода виросте,
      Бо всі ми лише метеори
      У цій забаві перевтілень Неба:
      Перевтілень нескінченності
      У скляну кулю алхіміка,
      Яку ховає до шухляди
      Нікчема монах на ім’я Неминучість.
      До шухляди зробленої
      Зі зрубаної берези –
      З дерева плачу.
      Якщо вже так вам хочеться
      Витесати мені плаху або домовину,
      То змайструйте її з берези
      І прикрасьте лохиною.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Дух води
      Північ: надто холодна роса
      Змушує поважати
      Требу вершити
      І то не прозору – вохряну
      Духу води.

      Дух води забирає
      Тепло крові моєї –
      Гарячої крові ірландця,
      Примушує думати
      Чи то згадувати,
      Чи то забувати,
      Чи то просто шепоче:
      «Ви всі – діти півночі,
      Ви – рудочубі кельти,
      Діти священних каменів –
      Байдужих менгірів:
      Байдужих до пристрасті,
      Діти човнів шкіряних – пливіть.»

      Дух води
      Нуртує у венах моїх,
      Нагадує, згадує: «Наразі
      Не потопельник ти поки що,
      Допоки твердь водою не стала,
      Не перекинулась озером,
      Нарізай торфовище куснями,
      Магдебурку копай,
      Грій свою кров,
      До жару розпалюй
      Серце-вуглину.»

      Дух води,
      Що причаївся в прозорості озера,
      У зябрах форелі,
      У важкості хвиль
      Дорікає щоденно:
      «Все у вас обертається на рушницю:
      Перо і рискаль,
      Роги оленя й цеглина.
      Все. Між живоплотами Ольстера.
      Ах, перепрошую, Улада.
      Горбатого Деррі.
      Ви так шанували
      Так довго ваші священні каміння,
      Що подумали –
      Серця теж стали камінними,
      І вони не вразливі для куль.
      А вони лише жменьки плоті,
      Крові живої келішки…»

      Дух води все шепоче,
      Камінь холодний мовчить,
      А ми все стріляємо –
      Там, на пагорбах Ольстера, ах,
      У серця одне одному.
      У серця…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. Під зливою
      Небо – це просто розкрита книга
      Яку ми хотіли би прочитати,
      Але не вміємо: ненароком забули літери,
      Відшибло нам пам’ять від запаху вересу:
      Отоді – тої осені.
      Добре, що ми не забули, що це книга,
      А не просто колодязь наповнений порожнечею,
      Куди стрибають здивовані люди,
      Чиї роки полічені, як монети в глечику:
      Стрибають і не вертаються.
      Тому Небо-книга нам надсилає
      (Добре хоч інколи – не щоденно)
      Зливу холодну. Зливу-нагадування.
      Зливу слів.
      Одяг вдягаємо з мішковини шитий,
      Що до тіла липне і шкіру шкрябає,
      Бо забули ми, що ми народ блискавок,
      Що над скелями, як серпокрильців зграя
      Свої домівки-склепи мурував-громадив
      (Фір Болг).
      А небо все кидає з безодні себе
      Слова холодні краплями прозорими,
      Так наче це не слова, а вода.
      І наче не вторити нам, а пити,
      Так наче, не знати нам, а дихати (водою),
      Так наче не мішковина до плечей липне,
      А істина. Буцімто…




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Прозорий попіл
      У жмені своїй
      Затискаю попіл,
      Сію його, як сіють зерна:
      Попіл прозорий.
      Падає він на землю зорану
      (Зоряну),
      Падає він на каміння,
      Падає він на коріння,
      Падає він на води дзеркало,
      Падає він у душі людської безодню
      І проростає вогнем –
      Деревом язикатим, зіллям сонячним –
      Попіл прозорий.
      Збирав його не рік, не два
      Левадами та гленами,
      Торфовищами та долинами,
      Де колись стояли селища
      Диваків-гелів:
      Прочан свого святого острова.
      Збирав я той попіл прозорий,
      Що вікував тут не одне літечко,
      Не одне століттячко
      І не одне тисячоліттячко,
      І зрештою втямив, що попіл – то зерна:
      Тільки прозорі й не видимі,
      Які сіяти тепер мушу:
      Скільки років моїх вистачить:
      Бо попелу того вдосталь:
      Попелу Вітчизни нашої…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. Вітер помер
      У цьому селищі вітер помер,
      Його поховали під дольменом старим,
      Таким давнім, що навіть Смерть
      Не знає коли його громаджено,
      Коли ці брили тисли на плечі
      Бородатих пастухів-козопасів,
      Що відчинили двері туди – в потойбічне,
      У темне й незнане, тому одвічне.

      Цей вітер міг би вказати
      Шлях безтурботним ластівкам,
      Хитаючи флюгер нашого дивака-часу,
      Чи то подорожнім
      Що вдягнені в пір’я – сіре або біле,
      Не тим, золотим ланцюжком поневолені,
      Іншим, що кидають сей острів зелений
      І летять навмання: дикі гуси.

      Вітер помер
      Його поховали строчма-стоячи
      Як ховали поганців – королів Ірландії,
      На менгірі лускатому
      Вибили-вишкрябали знаками огаму
      Його імення нікому незнане:
      Імення вітру-волоцюги
      Злого й недоброго опівнічного.

      У цьому селищі,
      Що стоїть над могилою вітру
      Лишилися одні копачі картоплі
      З очима кольору черствого хліба,
      З руками пошерхлими наче земля привидів,
      Земля торфу й вересу,
      Земля незачесана, патлата й нечемна,
      Земля, яку втомилися люди топтати,
      Селище, де помер вітер…



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. Любас мандрагори
      Колишній ватаг флібуст’єрів
      А нині шукач таємного,
      Що кинув ваготу якоря
      Між скель біля селища
      Сіровбраних пастухів-обідранців
      Чи прочан до землі небуття,
      Оселившись у башті-сові
      Запалює свічку
      Самотню, як човен в негоду
      Рибалки мертвого
      І чекає, як дзигар
      Покаже годину тьми найчорнішої,
      Щоб кинути крило лилика
      До ялівцевого трунку.
      Любас мандрагори,
      Чорнокнижник готичних літер
      Видивляється крихітки золота
      У киплячій роторті-гамарні.
      І снять йому герці
      Та шафіри штудерні,
      Вітрила пошарпані вітром
      І таляри дзвінкоголосі.
      Оминають його обитель,
      Його понуру башту
      Оплетену прочитаном –
      Твердиню барона давно загиблого,
      Замок династії давно вимерлої,
      Башту чарівника-лорда
      Селяни у свитах подертих,
      Монахи у чорних рясах,
      Повії в зелених платтях.
      І тільки поет один –
      Філід останній
      З клану законників-брегонів
      Відвідав колись кам’яницю
      Щоб послухати казку
      Чи то понуру легенду
      Про смерть.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. Мовчазна подружка
      Я живу в кам’яному домі –
      Старому, як напівзабуті спогади
      Про вік кам’яний – важкий,
      Вогню жадаючий,
      Я живу в кам’яному домі –
      Темному, як часи короля Едварда,*
      Холодному, як ольстерський жовтень,
      Високому, як дерев’яна шибениця
      На пагорбі в Тіпперері**
      У часи короля Георга.***
      Я живу в кам’яному домі,
      Що під дощем-дощиськом
      Стоїть і дивиться вікнами-очиськами,
      Банькуватими більмами
      У простір туманний
      Вже не одне століття-жахіття.
      Живу я у цьому домі-кляшторі
      Зі своєю подружкою –
      Коханкою мовчазною
      На ймення Самотність.
      З ким, з ким, а з цією дивною жінкою
      Мені весело:
      Привела гостей-друзів
      До обителі моєї сутінкової:
      Привела Дощ – гомінкого співбесідника,
      Музику невгамовного.
      Вікно прочинивши
      Привела Вітер – філософа мудрого,
      Знавця таємничого, цирульника яблунь.
      Привела Осінь – красуню небачену,
      Що забарвлює кольорами
      Дні нашої сірості епохи занепаду.
      Отож з цими друзями-музиками
      Співаю про тишу,
      Веду розмови веселі
      Мовчанням.

      Примітки:
      * Король Едвард – верховний король Ірландії Едвард Брюс. У 1315 – 1318 роках носив він корону Ірландії та поклав голову за її свободу...
      ** - в графство Тіпперері дорога далека... Для мене особливо. Не тільки для них.
      *** - маю на увазі короля Великобританії Георга ІІІ (1738 – 1820). Нічого особистого – просто історія... Особливо історія 1798 року...



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. Вересове Сонце
      Плями руді на пагорбах Маг Ео* –
      Це сліди вересового Сонця –
      Світила терпкого трунку,
      Що зазирало у вікна замку Грайнне** –
      Королеви Умайлла, королеви піратів,
      Повелительки гострих мечів і міцних рук,
      Королеви вітряних гір святого Патріка,
      Королеви вітрил пошматованих,
      Що плели ми колись з синього льону,
      Та латали віршами й піснями
      Про королів гордих і орачів моря,
      Королеви блукальців та корабельного дерева,
      Що чорніло й тужавіло від солоної вохри.
      Вересове сонце пірнає в піняві хвилі:
      Руде, як наші чуприни,
      Холодне,
      Як останнє «прощай» волоцюги-шибеника
      З мотузкою-линвою на шиї воловій.
      Руде вересове Сонце зазирало в зіниці
      Шаленої Грейс О’Мейллі,
      Що бавила у пошерхлих долонях
      Дитя епохи колючої – руків’я меча.
      Руде вересове Сонце –
      Світило ліщини й форелі,
      Світило гладеньких чаш,
      Тесаних з буку твердого,
      В які наливали ель люди клану О’Флахерті***,
      Світило осінніх квітів і холоду одкровення:
      Нині воно танцює джигу острова Торах,
      Перш ніж втопитися в морі
      Серпокрилих птахів-вигнанців –
      Птахів Залізного Рістарда****...

      Примітки:
      * - У молодості я дуже любив блукати пагорбами Маг Ео ні про що не думаючи....
      ** - А я теж колись зазирав у вікна зруйнованого замку Грайнне, щоправда зовсім не так як Сонце...
      *** - Якщо хтось і цінував в Ірландії гіркий ель, добрий меч та напнуте вітрило, так це вождь клану О’Флахерті - Донал ан Хогайд Флайтбертах.
      **** - Залізним Рістардом в XVI столітті називали XVIII-го лорда Мак Вільяма Йохтара.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. Літо довершилось
      Літа краплі останні
      Додав до віскі терпкого
      Старості моєї нескінченної
      Дивак-менестрель вересень.
      Тепер тільки осінь
      У моїй Ірландії моретравній
      Мореплавній і морепрозорій
      Чи то назавжди,
      Чи то просто сторінками книги –
      Повісті про журбу й одкровення
      Шелестить невдаха-вітер.
      Літо довершилось,
      Як довершуються династії
      Вождів непокірних кланів,
      Як довершується сама історія
      Землі Еогайна-мрійника,*
      Лишається тільки спокій,
      Тільки сумна пісня вітру,
      Тільки погляд на кам’яні брили,
      Що чомусь поставали колом
      Навколо могили-пагорба,
      Навколо Сіду темного**,
      Навколо світу нашого реального
      (Світу-вигадки).
      А ви собі човни будуєте з листя торішнього
      Горобинового і кленового,
      А ви собі на банджо без струн
      Все ту ж мелодію
      Пісні хворої дівчини –
      Пісні про смерть.
      А ви собі все грона і все виноградові
      Вичавлюєте (сусло між пальцями),
      А ви собі про сонечко,
      А воно холоне....


      Примітки:
      * - мав на увазі королівство Тір Еогайн. Тут ніяких метафор і ніяких натяків. Не шукайте алюзій там, де їх немає...
      ** - а ви думали Сід світлий??? Тір на Ног світлий, але це не зовсім Сід. Точніше зовсім не Сід...





      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. Пiд покровом Неба
      Під покровом неба –
      Там, де холодний вітер і птахи
      Співають про свої сни кольорові
      Там люди: стоять серед порожнечі
      Між минулим і прийдешнім,
      Між замками і халупами,
      Між лезом мечів і кулями скорострілів,
      Між тьмою віковічною і світлом ранку,
      Між вогнями інквізицій і холодним морем,
      Між. Посередині. Тут. На острові.
      А сороки тим часом мурують міст
      Свої хвостами чорними
      Через ріку, що ніколи не була прозорою:
      А все каламутною – то від крові,
      То від бруду, а то просто від темряви:
      Бо ріка, бо тече, бо там брід,
      А ми коло броду – хто з мечем, хто в вилами,
      Бо там володіння чи то чужого графа-зайди,
      Чи то чужого клану зі своїм гонором
      І своїм розумінням волі, а ми такі неотесані,
      А ми такі танцюристи джиги шаленої,
      А нам аби воювати за землю свою загублену,
      І свободу свою втрачену, а нам аби співати
      Про росу туману і брудне старе місто,
      А нам або стояти серед порожнечі цієї
      Вічної та холодної…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. Вино солодке літа
      Літо вином черленим
      У келих днів моїх недоречних,
      У чашу снів моїх нетутешніх
      Наливає бородатий винар-батлер,
      Пригощає мене
      Та гостей снів моїх – світів синіх:
      Кожному вусатому – по краплі,
      Кожній кралі келішок
      Трунку наче кров густого.
      Дні мої синьо-білі –
      Небом наповнені – вщерть по вінця,
      Цвітом кульбаби цятковані:
      Квітами золотих ранків:
      Ступаю серед них босоногим
      Диваком-апостолом
      Віри джмелів-вітроплавів
      Від одного острова солодкого
      До іншого нектарного й златопилкового.
      Буття моє сповнене квітковою радістю:
      Яглицевою та трохи суничною,
      Дні мої – кавалки істини:
      Одкровення наче вода прозорого,
      Наче Лютер невчасного,
      Наче Темний Патрік незаперечного,
      Наче граф-чарівник* приблудного,
      Наче Камінь Долі мовчазного**.

      Примітка:
      * - Мається на увазі Джеральд Фіцджеральд – ХІ граф Кілдер (1525 – 1585).
      ** - він і досі стоїть на горі Кнок на Теврах, хоча всі кажуть, що то не той камінь, а той камінь давно вкрали, тому він і мовчить, хоч колись і кричав часом так, що було чути по всій Ірландії...



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. Людина в сірому
      У серпні 1982 року я здійснив свою чергову подорож в Ольстер – в графство Антрім, відвідав місто Балікастл – ірландською Балє ан Хашлєн (ірл.- Baile an Chaisleán). З метою зовсім не тою, що ви подумали. У містечку Балікастл (такому мальовничому і веселому) щороку на початку серпня відбуваються ярмарок Ламмас, що виник від давнього ірландського свята Лугназад – свято урожаю, що давні язичники присвячували Лугу – богу всіх ремесел і мистецтв. На тому ярмарку можна було в ті (не такі вже й далекі) часи побачити дуже багато цікавого і почути цікавий вуличних музик. Крім того я любив блукати безлюдними пагорбами біля Балікастлу – до гір та скель Фер Гед (ірландською Бін Мор - Bhinn Mhór – «Велика Скеля») та Торр Гед (ірландською Кьонн ан Тойр – Cionn an Toir – «Над Хащами»). Це горді мальовничі скелі, що височать над морем – таким холодним, солоним і бурхливим. Я блукав тими скелями і пагорбами, погода псувалась, з моря налітав поривами сильний вітер, що хитав траву та верес, доносився гуркіт хвиль, що марно б’ють скелі вже не одне тисячоліття... Насувалась буря. Навколо було безлюддя – в тих місцях мало хто ходить, рідко хто зазирає на ці понурі пагорби і дивиться в синю далину на острів Рахлін. Я блукав і думав про те, скільки трагічних і страшних продій ірландської історії розгортались тут, як тужив і горював на цих скелях ірландський ватажок Сомайрле Буде Мак Домнайлл – Семерлед Жовта Голова, коли людей його клану – жінок і дітей вирізали на острові Рахлін англійські офіцери Дрейк та Норісс. Ще думав про Дейдре та синів Уснеха, що теж колись давно тут топтали верес... Раптом я побачив недалеко від себе людину в сірому плащі – старого чоловіка з довгим сивим волоссям і бородою, що стояв на вершині пагорба і дивився в море. Я вирішив підійти до нього і спитати, чому доля Дейдре була такою сумною. Але коли я наблизився до нього майже впритул, він несподівано зник – як крізь землю провалився. Я ще довго блукав тими сумними пустищами, а коли повернувся в містечко Балікастл, я розказав про цю зустріч місцевому знавцю старовини Коллахану Кларку. Він подивився на мене якимось дивним поглядом, задумався, а потім сказав: «Шон, ти зустрів не аби кого – ти зустрів на цих пагорбах істоту із потойбічного світу – Людину в Сірому. Його бачили на скелях Фер Гед багато разів – і сто років тому, і двісті років тому, і триста. Він часто з’являється на скелях перед штормом і дивиться в нескінченність моря...» «Хто ж він такий? Про Мананнана Мак Ліра є легенда, що він теж завжди ходив в сірому плащі...» «Не знаю, не знаю...» Я часто згадував ту історію і якось написав таке:

      Я загубився
      В полі квітучого вересу
      Біля пагорбів,
      Де блукає Людина в Сірому,
      Я топтав траву
      Левадами чорних овець
      Я запитував (себе – прочанина):
      Чому на полі рожевого оксамиту,
      Такому осінньому (завжди)
      Ніхто не блукає крім привида –
      Такого самотнього, як апостол
      Пастухів ірландських оленів.
      А мені шепотів вітер
      (той, що хитає верес):
      «Бо це поле мертвих,
      Безпритульних штукарів-схимників,
      Музик арфи минулого,
      Та сопілки мовчання вічного,
      І хто блукати наважиться
      На пустищі вождів гордих,
      Що не пишались нічим окрім Волі,
      Що дружили тільки зі мною – вітром,
      Що тужили тільки родаками,
      Що йшли – не верталися,
      Що танцювали тільки джигу,
      Яку танцюють тільки перед темрявою
      Тою, споконвічною...»
      А мені трава шепотіла:
      «Я росту тут, хоч мене і топчуть,
      Я живу тут, хоч це поле забуте,
      Я пам’ятаю все, бо більше нікому...»
      А мені шепотіли камені:
      «Все минає і неминуче теж
      Минає...»



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. Літопис синього неба
      Джеральду ФітцДжеральду – Ґеройду Ярла Мору, VIII графу Кілдер, некоронованому королю Ірландії. Щиро.

      А я вписую літери хмар
      У літопис синього неба,
      Пишу про лордів гонору,
      Про графів торфовища гиблого
      (Гибій, писарю, гибій!),
      Про горобців замку зруйнованого
      (Цвірінькайте, вам то що...)
      А я пишу пером крука –
      Того самого, що Каханна Фіах,
      Занурюючи в чорнильницю
      Ірландського моря:
      Тому й слова мої прозорі,
      По синьому писані,
      Ніхто їх не прочитає
      Крім птахів легких як вітер,
      І то лише лебедів – тих самих –
      Золотим ланцюжком поневолених,
      Яких шукав Мак Лір, але марно,
      Бо все в наших літописах
      Намарне,
      Навіть якщо вони писані
      Не на синьому небі,
      А на шкірі корові білої.
      А Сонце червонобоке, як і раніше, падає
      У прозорість гіркосолону –
      До лускатих срібляників –
      Холоднокровних мовчальників,
      А день, як завше, гасне –
      Кельтські бо сутінки,
      А бруківка з наших надгробків мощена,
      А крім руїн нічого й класти до торби Часу –
      Старця сивобородого
      (Йому в торбу, а Землі в скриню),
      Добре хоч вона не прозора,
      Як би то нам по кістках ходилося-стукалося
      Чи то танцювалося...



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    39. Срібні черевики
      У липні 1977 році, подорожуючи графством Кілдер – графством Кілл Дара – графством Церкви Дуба, я відвідав замок Кілкі – давній ґотичний замок рідкісної величі і якоїсь моторошної краси. Правильно називати цей замок, звісно, Кілл Кахах, а не Кілкі, але я не про це. На той час замок вже перетворили в готель – досить фешенебельний і головне романтичний. Графи гордого роду ФітцДжеральд давно вже не жили в ньому. Готель, не дивлячись на те, що розміщений був в замку неймовірної краси, мало користувався популярністю в туристів – був майже порожнім. Я зупинився в одному з номерів. Оглянувши замок, поговоривши з службовцем готелю Брінданом О’Ріганом про старовину я повернувся до себе в номер, відкрив вікно і споглядав літню ніч. Коли вже було далеко за північ і околиця занурилась у мовчання темряви, я почув тупіт копит – до замку під’їхав вершник на білому коні в довгому плащі та береті. Він залишив коня неприв’язаним блукати біля замку і прочинив ворота. Я вийшов з номеру і почав ходити коридорами замку, намагаючись перестріти цього нічного гостя. І справді – в напівтемному коридорі замку біля башти я помітив постать у старовинному камзолі та червоному плащі, накинутому на плечі і взутому в срібні черевики, які блищали і дзвеніли при кожному його кроці. Я одразу зрозумів хто це. Це був Джеральд ФітцДжеральд – ХІ граф Кілдер, якого називали «Граф-чаклун», алхімік і знавець магії, лицар і вигнанець, багач і жебрак, нащадок королів і волоцюг, той хто двічі сходив на ешафот, але вертався з нього з головою на плечах, некоронований повелитель Ірландії. Я промовив до нього ірландською: «Fáilte, Do Mhórgacht! Tá mé do aoi, tá brón orainn gur tháinig sé gan chuireadh…» («Вітаю Вас, Ваша Світлосте! Я Ваш гість, вибачаюсь, що приїхав без запрошення…») Але він навіть не озирнувся і продовжив йти коридором до сходів з тихим мелодійним дзвоном своїх срібних черевиків. Втративши будь-яку чемність я намагався його наздогнати, але він раптом зник – розтанув у повітрі. Зранку я почав розпитувати службовців, але ніхто нічого не бачив. Тільки старий ключник кинув мені: «Кажуть, буває тут таке… Через кожні сім років…» Згадавши цей випадок я уявив на мить, що він відповів би мені, якби захотів і написав на білому листку паперу таке:

      «Якщо світ білий чи то посріблений,
      А копита коней білих дзвінкі й важкі,
      І важко думати: а може я останній –
      Лицар-алхімік і граф-чарівник
      І просто мрійник – невже останній?
      Я шукав золота – а знайшов срібло,
      Я шукав світла – а навколо темрява,
      Я шукав мудрості – а знайшов забобони,
      Я був графом – а став вигнанцем,
      Я шукав слави – а знаходив плаху,
      Я шукав Вітчизну – а знайшов Тауер,
      Башту ґратовану-муровану для таких от
      Шляхетних чи то гонорових – надто,
      Для таких от неприкаяних-непотрібних,
      Навіть для пекла зайвих. Чи то заячих.
      І смерть на чужині у місті брудному-чужому,
      Де навіть багно чуже, у місті патлатої королеви
      І язиків злих зміїних чорнилом фарбованих.
      І де вона істина? Серед літер покручених
      Фоліантів старих важких і запилених?
      Чи може на вістрі меча сталевого
      Чи в оцих сутінках таємничих? Де вона?
      А в очах людей страх – у зіницях синіх,
      А в очах людей відчай – бо де вона,
      Земля наша – чи там за пагорбами,
      Чи тільки в жмені – і та між пальцями
      Піском сухим…»



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. Між світами
      Написано в ніч на Самайн.

      Тігану О’Фарреллу – щиро

      Босими ногами по колючій стерні
      Поля – колись охайного й ячмінного,
      Потім – диких трав. Навіть не конюшинових.
      Навіть не запашних. Бо які аромати падолисту,
      Крім тліну? І повітря холодного і вогкого? Які?
      А ми танцюємо. Серед тьми і біля вогню життя:
      Такого ж жаркого, жаданого, жагучого. Жаль,
      Що комусь ніч перейти не судилось. Ніч Самайну:
      Самуна, Савуна, Саваня, Савіна. Чи то гейси незнані,
      Чи то ніч – біловбраний павук: чорна, з тенетами,
      Але вдягнена в біле – інколи, коли місяць оповні,
      Чи то просто банші: приходять цю ніч звідти,
      Звідки ніхто не вертався – крім них прозорих,
      Ніч як поле – нескінченне, овече і самодостатнє
      Для пастуха-вітрильника (теж його вітер жене),
      Поле як море, поле ночі Самайну. Бубен серцем
      Шаленим калатає. Бубен звучить і кличе до танцю:
      Танцю останнього. Вистукують ноги по землі холоду,
      По землі, що чула ще не такі стукоти – копит і чобіт,
      Що носила ще й не таких танцюристів – джиґунів,
      Вітрогонів меча, сновид леза ножа, зеленовбраних нас.
      Нині ми між світами танцюємо. У ніч відчинених брам.
      У ніч
      жертвоприношень.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. Слухаю тишу
      Лишається
      Слухати тишу
      Коли все проминуло,
      Коли тільки земля
      Шепоче тобі
      Твоє забуте ім’я.
      Ми так любили
      За цю землю вмирати,
      Ми так любили
      Оці високі шибениці,
      Оці грубі зашморги,
      Що так пасували нам
      Замість краваток,
      Ми танцювали
      На цій землі
      Свої божевільні танці,
      Витанцьовуючи ритм
      Чогось потойбічного:
      Може самої смерті.
      А чужинці тим часом
      Нам майстрували шибениці
      З наших таки ясенів,
      І от все примарне:
      Літописи і тіні повстанців
      Давно полеглих,
      Існуючих тільки в пам’яті,
      Забуті звуки й пісні
      Нашої таки мови – гельської,
      Як примарно все
      Серед трилисників конюшинових:
      Навіть наша земля
      Стала примарою…



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. Замурований барабан
      У графстві Віклоу є замок Арклоу, що нині лежить в руїнах. Серед руїн цього замку інколи з’являється привид – малого хлопчика з барабаном. Якщо зустріти його серед глупої ночі, то він скаже що прийшов виконати свій обов’язок, який не виконав, коли він був живий. Історія цього хлопчика така. Колись давно в XV столітті в замку був англійський гарнізон. Там був хлопчик-барабанщик, який мусив стояти на чатах в башті, і якщо нападає ворог, мусив бити в баран здіймаючи алярм. Але він заснув, коли якраз на замок напав ірландський клан Мак Мурроу. Гарнізон ледве втримав замок відбиваючи несподівану атаку. Англійські вояки були дуже злі на хлопчина вартового і замурували його в стіну замку разом з барабаном. З того часу по замку блукає його привид. Особливо тоді, коли місту Арклоу загрожує небезпека. Подорожуючи по графству Віклоу в 1984 році я згадав про це і написав такі рядки:

      Річка Авока водяною дорогою –
      Ні, перехрестям снів:
      Щоденники днів-крапок
      Писані на вапнякових каменях
      (О тверді сторінки,
      Які важкі твої книги –
      Королівство Ві Енехглайсс*,
      Які важкі…)
      А в стінах глухих
      Чужих замків
      Окупантів-ведмедів
      Звучать замуровані барабани,
      І хлопчик білками очей
      Замість очей синіх
      Ночами літніми
      В душу блукальцям марноти –
      Не зазирай,
      Стукай алярм, стукай,
      Ти так і лишився серед середньовіччя
      Серед середи часу,
      Серед середини острова,
      Серед землі опосередкованої,
      Яку назвали Землею вікінгів**,
      А вона просто наша,
      А вона просто Ві Енехглайсс,
      Просто.
      (Стукай в барабан, стукай,
      Ми всі там – у середньовіччі,
      Кожен із нас Дойл*** –
      Хоча б на крихітку.
      А ви кажете «окупанти»,
      А ви кажете «заброди»,
      А ви кажете «Дубгалл».
      Ми просто шукаємо
      Крихи своєї історії
      В чужих книгах,
      Серед замків чужинців.
      ……………………………
      Ми всі тіні ночей місячних,
      Як і той замурований хлопчик.

      Примітки:
      * - у мене був друг з клану О’Тул.
      ** - Назва графства Віклоу походить від слова Wykinglo – луки вікінгів.
      *** - не подумайте нічого поганого. На мою думку клан Дойл дав світу чимало геніїв…
      Ще примітка: Ах, Віклоу, прекрасний гірських край, Лейнстер легендами повитий…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. Зелена троянда в ніч на Самайн
      Шемасу Гіні – щиро.

      Зелена троянда
      Цвіте в човні рибалок,
      Що пливуть ловити вугрів
      Хитавницею холодних хвиль
      Прямісінько в Антрім –
      Там де руїни Дун Лібсе.

      Зелена троянда
      Розцвітає щоночі,
      А в ніч на Самайн пишно,
      І пахне вона особливо
      В ніч на Самайн – ніч одкровень
      І дверей – у незнане прийдешнє.

      Зелена троянда
      Серед стерні голого поля
      Біля селян втомлених і розхристатих,
      Що тішаться доброму урожаю
      Ячменю,
      Горді, як ця земля.

      Зелена троянда
      Цвіте на дереві,
      Що стало каменем
      У глибинах озера Лох-Ней,
      Яке витягли необачні озерники
      Чи то фейрі-водяники.

      Зелена троянда
      На столі дерев’яному
      Хати, де грає старий шанахі
      На скрипці свою одвічну мелодію
      Роси туману,
      І пахне старезним віскі.

      Зелена троянда
      У кошиках копачів глини –
      Синьої ірландської глини,
      З якої зліплять глеки і чаші
      Руки пошерхлі.

      Зелена троянда
      Цвіте на болоті – на торфовищі,
      Де заступ ріже землю як масло,
      Де сховок нетлінним
      Лежатиме тисячу літ.

      Зелена троянда
      Цвіте на каменях диких
      Руїн кляштору
      Серед хрестів кам’яних,
      Де писали колись літописи
      Королів Коннахту.

      Зелена троянда
      На свіжотесаних дошках
      Останньої хати
      Мого друга старого.
      І сальва,
      І «Erinn go bragh».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. Холод
      А я теж не здатний
      Жити в інших широтах:
      Сонячних і гарячих.
      Туман і мокряк ірландський
      Так в’їлися в моє тіло,
      Що сам я став білим
      Від бороди до глибин душі,
      До самих її заплутаних лабіринтів
      З вапняку – біломурованих.
      Я так звик:
      Якщо море – то конче холодне,
      Якщо берег – то конче вітряний,
      Якщо вересень – то конче пустка
      Вересова – а під ногами торфовище,
      А під торфовищем сплять королі,
      А дощ з неба завісою,
      А роса сріблястим намистом
      Холодним, як вістря стріл,
      Якщо вітер – то конче колючий
      І все в обличчя зоране зорями,
      Холодними, як все тут
      На острові зеленому озерному.
      Якщо жовтень – то конче туман
      Там, між листям кленів,
      Там, за доторком до кори явора,
      Там за пальцями ясена.
      Там.
      Де море гойдає човен,
      Де хочеться в кам’яну хату
      До жаркої ірландської пічки,
      Де запах картоплі печеної
      І кожен кухоль з дерева різаний
      Пахне старезним віскі.
      Там – де холодно.
      Там – де осінь.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. Ірландський ноктюрн
      Шеймасу Гіні. Щиро.

      Час рахувати вальдшнепів,
      Час рахувати кожен шматок торфу
      Між двома світанками і
      Двома спалахами вогню
      У цегляній пічці з високим комином,
      Доки не почалось полювання,
      Доки лисиць хвости пухнасті
      Червоніють, як листя кленів,
      А кулі – гирьками у долонях
      Вагітніють смертю банальною
      (Як на шальках терезів
      Важчає завтрашній день
      Мірою і динаріями
      У руці чорного вершника)
      Серед мурів замку Мечів
      Пейлу блідого:
      Кожному есквайру могилу,
      Кожному графу склеп,
      Кожному віконту дідизни шмат
      Від нього – від Олівера.
      Серед мурів замку Мечів –
      Вотчини давно мертвого архієпископа,
      Схопленого інквізицією,
      Так само незатишно копачам картоплі,
      Як незатишно квакам зеленим
      (Не квакерам, ні, вони не тутешні)
      У шлунку білої чаплі,
      Що летить над озерами
      Прудкої форелі червоних плям.
      Добраніч, Шеймасе!
      Добра безсонна ірландська ніч,
      Ти як завше, ти знову занурюєш
      У чорнильницю днів і ночей
      Рушницю пера.
      Птахи перелітні літер
      Знову рядками на полі паперу
      Білому,
      Як сніги сорок дев’ятого року
      (Сторінки-торфовища).
      Гаряче
      Від слів твоїх повітряних-вітряних,
      Як жарко від печі старої хатинки,
      Що стоїть серед пустищ
      Ірландії.
      Шеймасе! Ти пишеш рядки восени:
      Вічної осені ночі й дощів: таки нашої.
      Серед ночі будь-який вірш
      Стає невловимим на дотик
      І в темряві тане.
      Для тебе пітьма домівка,
      Свічка – сестра. Але де там. Але годі:
      Таки сунуть мішки пацюками
      І покидьки Кромвеля синьобороді
      Таки тут – за вікном. Бо більше їм ніде
      Пантрувати за нами.
      Налий мені чаю. Терпкого ірландського чаю.
      Кинь туди жменю суниць:
      Сухих, запашних і п’янких:
      Збираних на болотах –
      На тих самих де банші кричать,
      На тих самих – вальдшнепових.
      Шеймасе! Наша писемність
      Є лише квола спроба
      Не розчинитись в безодні
      Ночі. У нашій ірландській глині
      Надто багато нарито, накопано
      І закопано, сховано
      Чи то кістяків королів чи нас самих.
      Шеймасе…
      А там на болотах
      Жінка блукає в зеленому платті.
      Блукає, блукає, блукає…
      Шеймасе! Ми напишем про це…

      1988



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. Замок Пака
      В Ірландії, не так далеко від Дубліна стоять руїни одного замку. Про нього, на відміну від інших замків Ірландії нічого не відомо – ні хто його збудував, ні коли. Здогадуються тільки, що його будували з каменів давньої язичеської святині Беарна Дерг. Будували його англійські завойовники на землях ірландського клану Мік Тайл. Будували для захисту англійської колонії Пейл від «диких ірландців» - так нас називали оті сасанех. Хто володів тим замком в середні віки – так і лишилося загадкою. Відомо тільки, що в руїнах цього замку ховався у 1690 році король Джеймс ІІ після поразки на річці Бойн, яка стала не тільки його поразкою, але і катастрофою для всіх ірландців. Потім Джеймс ІІ втік звідси до Франції. Нині замок лежить в повних руїнах. Місцеві жителі його обминають і не радять нікому туди ходити. Кажуть, що це замок Пака – загадкової потойбічної істоти, що нібито живе в цьому замку незримим. Зайти туди можна тільки тоді, коли цього захоче сам Пак. Якщо Пак не захоче візиту, то зайти туди можна маючи накреслений таємний знак. Біля замку є незримі ворота, які стереже Пак і пасеться на луці його незрима худоба. Пак жорстокий і підступний. Він може схопити людини і занести далеко – на якісь полота або скелі, або взагалі в потойбічний світ. Він любить жорстоко посміятися над людьми, інколи дарує їм такі подарунки, що приносять оточуючим нещастя. Біля цього замку часто пропадають люди – і це задокументовано. Так у 1867 році біля замку зникла Елеонора Шеррард – дочка місцевого англійця, яка гуляла собі біля замку і збирала квіти. Поліція шукала її, але марно. Останній, хто її бачив – це місцевий листоноша, який повідомив, що вона наблизилась до замку Пака. Доля її досі лишається невідомою. Згадавши про цей замок я написав таке:

      Не лишаю слідів,
      Коли йду з темряви в темряву
      У володіння цього волохатого.
      А на болотах Ірландії крик
      Журавлів і того кулика біснуватого,
      В якого тричі стріляли мисливці –
      І все мимо, все коло серця, коло душі,
      І все кулями з чорної криці – залізними,
      І все в душу.
      А над болотами-моховищами
      Крила – птахів, що летять у ніщо
      І з собою не кличуть,
      А на тофовищі-сумовищі журавлина:
      Для журавлів, але тих, що вже відлетіли
      І не вернуться в пустку страшну,
      Яку ти - сивочолий книжник
      Чомусь називаєш Вітчизною.
      Колись це мурували чужинці –
      Проти нас – «дикунів» рудочубих,
      Тепер живе Пак –
      Той що дарує волинки злі,
      Що грають мелодії смерті.
      Той, що заносить тіло на місяць,
      А душу у пустище – де блукати одвічно
      Судилось.
      Я би сказав йому,
      Пояснив би, що то все намарно,
      Безглуздо, як і все на землі оцій,
      Якби цей волохатець-дивак
      Не ховався від мене
      У своє потойбіччя незриме:
      Від мене – відлюдника,
      Що свої чорні книги гортає
      Вечорами ірландськими темними
      Біля свічки, що блимає оком
      Жовтим.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. Леді Лейсі
      У 1986 – 1989 роках я часто відвідував замок Кастлкнок, що й досі лежить в повних руїнах всіма забутий. А стільки пам’ятають його стіни, нині повиті плющем забуття… Я все хотів добитися реставрації замку Кастлкнок, але всі мої зусилля були марними. Колись під час громадянської війни на Британських островах – так званої «Війни Трьох Королівств» замком Кастлкнок володіла родина Лейсі. У 1641 році почалося ірландське повстання за незалежність. Ірландці-католики-роялісти почали воювати з англійцями-протестантами-республіканцями. Над баштами замку Кастлкнок підняли прапор Ірландської конфедерації. Гарнізон захисників замку Кастлкнок становив 50 ірландських добровольців – переважно з кланів О’Тул та О’Брінн. Командувала гарнізоном леді Лейсі. Її чоловік – лорд Лейсі в цей час воював в лавах ірландської армії далеко від замку. З Дубліна вирушила в похід англійська протестантська армія під командою генерала Монка, що нараховувала 4000 багнетів, 500 шабель і десяток гармат. Армія прямувала в графство Міт. Але по дорозі в неї були замки, зайняті ірландцями, які англійці не могли лишити в своєму тилу. Почався штурм замку Кастлкнок. Захисники замку відбивали атаку за атакою, замок постійно обстрілювала артилерія. Коли стало зрозуміло, що замок втримати не вдасться, леді Лейсі підпалила замок, щоб він не дістався ворогу, взяла в руки меч і промовила своєму загону повстанців: «Солдати! Не чекайте милості від ворогів наших, бийтесь до смерті за Вітчизну, віру і нашого Спасителя! За мною, на смерть!» І повела воїнів в останню безнадійну атаку. Майже всі вони загинули в бою, в полон потрапили тільки кілька поранених. Англійці повісили полонених на стінах замку, який вони так запекло і віддано захищали. Після боїв під замком Кастлкнок англійська армія змушена була повернутися назад до Дубліна за підкріпленням і амуніцією. Згадавши всі ці події я написав такі рядки:

      Століття-судома висить в зеніті
      Сонцем-калікою. А ми
      Все, що загублено, все, що втрачено,
      Все, що в нас вкрадено
      Намагались вернути крицею,
      Вчепившись за мертві камені
      Старих і сліпих замків
      Громаджених
      З каменів цієї землі – важких і білих
      Наче кавалки хмар сновиди неба.
      Вони не зникнуть, вони не розтануть,
      Як тане цукор в горнятках нащадків –
      Тихих любителів чаю.
      Вони будуть волати
      В простір майбутнього
      Про правду і справедливість.
      Навіть коли втопляться
      В глибинах землі-ненажери,
      Що звикла ставати безоднею
      Наших могил-острівців,
      Навіть тоді з-під торфу
      Камені зниклих замків
      Будуть гудіти дзвонами
      Потойбічного храму незримого
      Про наш останній псалом
      Ірландський.

      Вони просто стискали
      Важкі крем’яні кріси,
      Вони просто вмирали
      За віру і за Вітчизну,
      Їм просто здалося на мить,
      Що ця тендітна леді
      В платті зеленому,
      Що дзвінким голосом віри
      Кликала нас на смерть,
      Що підняла правицею меч,
      Давній, блискучий,
      Що ця тендітна леді –
      Це сама Ірландія…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. Леді Евлін
      У січні 1989 року я відвідав замок Кастлкнок, що недалеко від Дубліна. Погода стояла сира і пронизлива, руїни замку оповив туман, часом налітав холодний вітер. Проте недалеко від замку в полі я помітив вогонь. Це місцеві селяни збиралися згідно давнього звичаю вшанувати леді Евлін О’Брінн. Я посидів з ними біля вогню, послухав розповіді старих людей про клан О’Брінн, що колись панував у цих землях, про сумну історію леді Евлін та поспівав разом з ними старих ірландських пісень. Розмова точилась англійською, звісно. І пісні так само лунали мовою чужинців. Нащадки колись гордих і незламних кланів О’Тул та О’Брінн забули ірландські мову давно. І навіть старожили не пам’ятають коли. Погрівшись біля вогню, я знову пішов до руїн, які так багато пам’ятають. І раптом помітив серед туману каменів жіночу постать у білій сорочці з льону. Вона йшла босоніж по холодній землі зі свічкою в руках, яка чомусь не гасла, не дивлячись на пориви вітру і співала ірландською мовою:

      «Мій дух не знає спокою,
      Ось я блукаю щороку
      Навколо цього сумного замку,
      Це покута моя сумна,
      Але незабаром я спочину,
      Розчинюсь в радості незримого.»

      Я покликав дівчину: «Леді Евлін!» Але вона раптом зникла, ніби розчинившись в тумані. Я зажурений побрів полями до дороги щоб повернутись назад в Дублін до жаркого вогню мого каміну і згадував сумну історію, що трапилась біля цього замку. Колись, у XVI столітті володарем замку Кастлкнок був Х’ю Тіррел – останній шляхтич, що носив це ім’я, нащадок англо-норманських завойовників Ірландії. Він поїхав у мандри, а замком заволодів його брат Роджер Тіррел, що перетворив замок Кастлкнок в кубло розбійників і почав грабувати місцеве населення. Недалеко від замку були володіння ірландського клану О’Брінн, що так і не був підкорений Англією і був незалежним ірландським королівством. Дочку вождя клану звали Евлін О’Брінн. Серед ночі Роджер Тіррел напав на замок клану О’Брінн. Щоб не потрапити в полон Евлін перерізала собі горло. Цей факт викликав обурення в Ірландії. У цей час королівським притулком і шпиталем Кілмайнгам володіли лицарі ордену Святого Іоанна. Лицарі вирішили, що цей злочин не повинен пройти безкарно. Вони обложили замок Кастлкнок. Роджер Тіррел зробив вилазку з замку і почав битву у відкритому полі і був убитий. Ірландці довго тужили за дочкою вождя клану О’Брінн Евлін. У давні часи вважалося, що самогубство тяжкий гріх, і люди які вчинили самогубство не можуть потрапити до раю. Тому дух леді Евлін О’Брінн досі блукає зимовими вечорами навколо замку Кастлкнок. І згадуючи про той зимовий вечір я написав таке:

      Леді туману
      Блукає у пошукав вічного спокою,
      Леді зимового вітру
      І дощу холодних ірландських сутінків –
      Леді Евлін О’Брінн –
      Холодна тінь холодного замку
      Погрійтесь біля вогню нашого
      Вогню гелів,
      Що палять свої ватри-світильники
      Століттями –
      Цими ночами темними і зимовими
      Чи то на щось сподіваючись,
      Чи то просто згадуючи
      Як можна будувати собі житло не з каменю,
      А просто з туману,
      І жити в цьому білому домі
      Чи то бути, чи то плаваючи
      У ріці часу: потоці, річищі,
      Що як вир нас тягне засмоктує,
      Нагадує: «Ви жили».
      Запаліть хоча б одне вогнище
      У цьому домі холодному,
      У цьому домі туману,
      Що зветься Ірландія,
      Зігрійте хоча б одну душу,
      З тих неполічених, незліченних
      Забутих, незвіданих,
      Що блукають стежками мороку
      Нашого сумного острова…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. Доктор Колвілл
      26 червня 1992 року під час подорожі графством Антрім я відвідав замок Галгорм і з люб’язного дозволу його власника – Крістофера Брука заночував там. Замок був у ті дні пустельний, господарі були у від’їзді по справах, в замку було крім мене тільки двоє чоловік прислуги, що спали на першому поверсі. Серед ночі я почув саме те, що очікував – кроки в коридорі. Я відчинив двері і голосно гукнув: «Докторе Колвілле! Заходьте!» Але доктор Колвілл не заходів поговорити зі мною. Потім в саду біля замку я бачив вогник, що переміщувався, ніби літав парком. А потім взагалі все зникло… Решту ночі я провів у роздумах і згадував історію цього замку… Замок Галгорм є одним з кращих замків в Ірландії збудованих в «якобінському» стилі – стилі короля Англії Якоба І. У травні 1607 року король Англії Яків I підтвердив грамотою, що ці землі належать відому ірландському ватажку і вождю клану Рорі Огу Мак Квілаллану, додавши при цьому: "Жоден капітан цієї раси ніколи не помер у своєму ліжку". Натякаючи на те, що рідко коли якийсь замок в Ірландії має більше ніж одного привида. Як він міг таке сказати? Він же теж був кельт, ще й ірландського походження… Замок Галгорм збудував сер Файсфул Фортеск’ю (Фортеск’ю Чесний) (нар.1585 року), що був племінником сера Артура Чічестера. Він абсолютно не виправдовував своє прізвисько «Чесний», навпаки, був протилежний йому. Він конфліктував з багатьма шляхетними людьми свого часу, захопив землю, обдурив її законного власника Рорі Ога Мак Квіллана і почав будувати на цій землі замок Галгорм у 1618 році. Цей же сер Файсфул Фортеск’ю під час громадянської війни на Британських островах (так званої «Війни Трьох Королівств») під час битви під Едгілл перейшов на іншу сторону – від прибічників парламенту до роялістів. Але забув про це попередити своїх людей і вони не зняли помаранчеві стрічки і були порубані кавалерією «своїх». Кривавий герцог Вюртенберг після битви на річці Бойн, замісивши в свою біографію кров і бруд, розмістив у замку Галгорм свій штаб. Намагаючись швидко отримати якісь прибутки сер Файсфул Фортеск’ю продав замок і маєтки сумнозвісному доктору Олександру Колвіллу, що був алхіміком, і як стверджували місцеві жителі, і як говорить легенда, займався чорною магією, був чаклуном і продав душу дияволу в обмін на золото та знання. Згідно переказів, деякі з яких задокументовані, портрет доктора Олександра Колвілла не може покинути замок Галгорм, інакше трапляються страшні нещастя. Привид доктора Олександра Колвілла досі живе в замку, ночами чути його кроки в кімнатах замку. В інші ночі, коли кроків в замку не чути, примарне світло мерехтить в парку біля замку. Це доктор Колвілл шукає свій скарб, який він втратив більше 300 років тому. Замок Галгорм та маєток купив у 1850 році Янг – багатий купець, що торгував тканинами та білизною. Його двоюрідний брат – сер Роджер Кейсмент жив тут протягом шести років, одночасно навчаючись в академії Баллімена. Родина Янг періодично жила в цьому замку і в 1865 році в замку Галгорм народився відомий ірландський вчений Роуз Янг. У 1980 році Крістофер Брук і його родина успадкували замок та маєток Галгорм, почали вкладати кошти, щоб перетворити замок і маєток Галгорм в один із кращих маєтків Ольстера. Наступного дня, покидаючи замок Галгорм я написав таке:

      Докторе Колвілле!
      Ви даремно блукаєте
      Темними коридорами ночі,
      Краще б ковтали зоряний пил
      Вічної порожнечі Неба –
      Літнього і бездонного,
      Осіннього і холодного,
      Весняного і вогкого,
      Зимового і мертвого.
      Докторе Колвілле!
      Загублений сучасниками волоцюга-книжник
      Серед білої лілії і червоного лева,
      Дарма Ви шукаєте метал Сонця
      У сутінках парку свідомості темної,
      Дарма бавились ртуттю часу
      Протягом свого віку жорстокого:
      А може Ви десь сховали Істину?
      Оту, сокровенну, що вічністю куплена
      Під гуркіт гармат століття буремного?
      Бо метал Сонця – для чого Вам
      У країні вічних сутінок,
      І камінь філософа чи потрібен
      Там – де всі тільки тіні?
      Чи може Ірландія здалась Вам
      Такою потойбічною, такою нетутешньою,
      Що Ви ховались від неї
      В кімнатах тісних свого замку понурого?
      Докторе Колвілле! Сер!
      Лорде ясновельможний,
      Не хочете зі мною
      Перекинутись навіть фразою?
      Надто цінуєте свою Істину?
      Нехай малу і надщерблену?
      Докторе, докторе…
      Палітурки Ваших книжок
      Чорними воротами – в безодню розчахнуті.
      Навіщо блукаєте досі
      Замком своїм вічно осіннім?
      Сутінковим і потойбічним?
      Навіщо стережете досі
      Портрет свій?
      Що ж Ви уникаєте розмови
      Навіть зі мною?

      (На світлині – замок Галгорм. Фото 1992 року.)



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. Кроки леді Ізабель
      У 1992 році я черговий раз відвідав Ольстер. Побував і в графстві Антрім. Був я в тих краях по свої справах, але заодно відвідав і подивився кілька старовинних замків, зокрема, я відвідав замок Баллігаллі. Нині це готель, популярний серед туристів, але замок має свою моторошну історію. І то не одну. У замку є привиди (мало не написав «живуть привиди», але чи можна до привидів застосовувати таке слово? Адже це існування після смерті, зовсім в іншій іпостасі…) Зокрема, в замку живе привид леді Ізабель Шоу. Цей привид має звичку стукати в двері кімнат, а потім зникати. Колись давно леді Ізабель Шоу її чоловік закрив в башті замку і морив там її голодом. Вона покінчила життя самогубством, викинувшись з вікна башти. З того часу її привид блукає замком. Ще один зловісний привид - леді Ніксон. Вона теж жила в цьому замку, але вже в ХІХ столітті і померла там же. Інколи вона блукає замком і чути шарудіння її шовкового плаття. У замку Баллігаллі є окрема кімната, яку часто відвідують привиди – її так і називають – кімната привидів, вона розташована в маленькій башті в кутку замку. Ця кімната не використовується як номер готелю, щоб зайвий раз не лякати відвідувачів. У 2003 році менеджер готелю Ольга Генрі сказала, провівши якийсь час в готелі: «Я раніше дуже скептично ставилась до всього надприродного і до привидів тим паче. Але чим більше я перебуваю тут, тим більше я думаю, що безумовно є щось у цьому замку…» За словами Ольги Генрі, один гість зупинився в одній з кімнат в башті біля «Кімнати привидів» і серед ночі прокинувся, бо його плеча торкнулась рука дитини. Потім він почув, як дитина бігала по кімнаті і сміялася, але в кімнаті крім нього нікого не було. Він з переляку вибіг у вестибюль і боляче вдарився. У грудні 2003 року Ольга Генрі створила «Кімнату-в’язницю» в башті, господарі готелю очікували гостей, що замовили столик. Накрили стіл. Ольга Генрі замкнула кімнату, а потім, коли знову відчинила кімнату побачила, що серветки розгорнуті, навколо столу розкидані недоїдки. Цей замок ховає ще багато моторошних таємниць… Коли я ночував у цьому замку - я був самотнім відвідувачем. Більше туристів не було. Але по замку цілу ніч хтось ходив - було чутно кроки і шарудіння шовкового плаття...

      Кроки у темряві:
      Леді білого шовку,
      Леді темних ночей одкровень,
      Леді епохи шовкової
      І кораблів вітроплинних,
      Господиня старого замку.
      Мій келих наповнений віскі –
      Терпким і старим як ці стіни:
      Повиті гілками-руками
      Чіпкого плюща-повзуна.
      Колись в самотній кімнаті:
      Холодній як камінь-свідок
      На березі моря сумного
      Я слухав стогін вітру –
      Свого старого друга
      Такого ж філософа вічності
      Як всі ми – старі ірландці.
      Нині в порожньому замку
      У мене цікаві гості
      Для бесіди-одкровення
      Довгої як зима:
      Наша дощава і мокра.
      Сьогодні в мою кімнату
      Тиху, як межичасся
      Завітали дві леді незримі
      З шурхотом плаття шовкового:
      Леді! Ви тут господині:
      Сідайте в м’які крісельця,
      Будемо слухати стукіт годинника,
      Гомоніти про вічність…

      Примітка: На світлині замок Баллігаллі.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    51. Стiни i плющ
      На заході Ірландії, в графстві Ґолвей стоїть замок Менлоу або ірландською Мон-лох –«Замок маленького озера». Цей замок здавна належав шляхетній родині Блейк. У 1910 році сталася така подія. У замок викликали акушерку, вона досить пізно їхала в цей замок крізь ліси і хащі – замок стоїть в глушині. І по дорозі вона побачила фейрі, що танцювали в колі на лісовій галявині і було чути чарівну музику. А через деякий час 26 липня 1910 року в замку сталася пожежа і всі загинули. Тіла всіх загиблих знайшли, в тому числі служниць. Але тіло юної леді Елеонори Блейк пропало безвісти. З усієї родини вцілів тільки юний 16-ти річний Улік Блейк, що був на час пожежі в Дубліні. Але через кілька днів його знайшли мертвим в машині. Замок був закинутий і нині перетворився в повні руїни, що заросли плющем і диким виноградом. Відвідавши не так давно замок Мон-лох я довго блукав серед його руїн слухаючи тишу, раптом згадав, що у Єйтса є «Стіни і плащ», а тут стіни і плющ, а потім написав таке:

      Творцю хвалу співає плющ
      Крізь морок вікон-зіниць
      Крізь тьму, де світло вітає ніч
      І перед мороком падає ниць,
      Ми всі безсилі, ми всі лиш тіні
      Позаду безодня років.
      Що наша плоть? Нетривке миготіння
      Витвір нескАзанних слів.
      Там, за межею, там, за стіною
      Буття, що як гніт догоря
      Нам сниться минуле, нам сниться життя
      Наше. Чи то чужих людей, нам сниться зоря
      Прийдешнього і того – за межею. І тло
      Страшної казки і наша дійсність. Пройшло.
      Проминуло. Сто поколінь
      Бачили тут одне:
      Трава, вода і плющ на стінах,
      І наше життя скляне:
      Скалками гострими і кришталевими
      Дні. Музика вічності, хащами, хащами йти.
      Думаєш справжній, думаєш сущий – ти?
      А там за стіною, там за межею
      Там, де ми всі малі.
      Істина ходить, істина бродить
      Там – в чорноті землі.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. Леді Стайрс
      В Ірландії, недалеко від Дубліна стоїть замок Ардгіллан. Біля нього є міст Ардгіллан, що стоїть над затокою Ірландського моря на дорозі з Дубліна в Белфаст. Колись біля замку жила леді Стайрс. Чоловік у неї був моряком. Одного разу він пішов в море і не повернувся – пропав. Леді Стайрс довго стояла на мосту дивлячись в нескінченне синє море виглядаючи чоловіка, але він так і не повернувся. А вона все стояла на мосту, доки не померла. З того часу на мосту та в замку Ардгіллан інколи бачать привид леді Стайрс. Якщо прийти на міст Ардгіллан в ніч на самайн і зустріти леді Стайрс, то вона скине необачного подорожнього з мосту в море і втопить його. У 1998 році в ніч на самайн я пішов на міст Ардгіллан, але леді Стайрс так і не зустрів. Я розказав цю історію своєму старому знайомому – Джеймсу Карпентеру, художнику. Він не повірив мені і запитав здивовано: «Що ви там всі в Ірландії курите?» Але ця історія все не йде в мене з голови. Я ще кілька разів після того приїжджав на міст Ардгіллан в ніч на самайн, але все намарно. І тоді я написав таке:

      Леді Стайрс!
      Ви знаєте, море це теж небо,
      Таке ж інколи синє, а інколи чорне,
      І теж, коли вітряно, каламутне і непрозоре,
      Там теж плавають птахи-риби
      І череваті кити-хмари,
      Там теж любить купатися Сонце –
      Рудоволоса коханка Всесвіту,
      Леді Стайрс!
      Ви знаєте, море це теж небо,
      Воно таке ж солоне,
      Як бувають солоними заповітні мрії –
      Такі сокровенні, що кров з губ покусаних,
      Коли ми дивимось вгору або в глибину.
      Леді Стайрс!
      Ви розчиняєтесь в темряві
      Чи в молоці туману.
      І тільки ми з Вами знаємо,
      Що той міст – міст чекання вічного,
      Міст на дорозі з Дубліна в Белфаст,
      З міста Темної Гавані
      В місто Вогню Білого.
      Леді Стайрс!
      Самайн відкриває повітряні двері –
      Ворота з одної порожнечі до іншої,
      А Ви на мосту.
      На мосту Дощів і Чекання.
      На землі холодних камінних замків,
      На землі закіптюжених коминів,
      На землі диких гусей і сірої чаплі
      Я буду приходити на Міст Чекання,
      Виглядати Вашу постать у платті туману,
      Доки не вкажете мені шлях
      У небо-море…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. Друже Вiльяме!
      Він, насправді, не був і не біг бути моїм другом: коли до нього прийшла сумна старість, я був ще дитиною і не знав, що є люди які пишуть вірші зраненого серця. А коли до нього прийшла смерть, я був ще юнаком і не знав, що в цьому ж старому місті привидів і королів помирає великий поет і що я теж колись буду писати вірші про туман і людей.

      Друже Вільяме!
      Ти співав про диких лебедів,
      Про холодне небо і сіру скелю,
      Про трьох жебраків
      І скрипаля з Дунею,
      Аж раптом побачив,
      Що прийшла жахлива краса.
      Друже Вільяме!
      Ти блукав сумним пастухом
      Селищами нашої Ірландії,
      Майстрував для журби
      Човен, шив їй плащ і панчохи,
      Щоб тихо до всіх прийшла журба,
      Аж раптом у життя наше вдерлася
      Жахлива краса.
      Друже Вільяме!
      Ти писав п’єси
      Які ніхто не розумів –
      Навіть друзі, не те що глядачі,
      Які кидали в акторів гнилі овочі.
      Ти писав, що Катлін (чи то Ірландія)
      Дочка Хулігана,
      Ти писав про прокляття Адама,
      Про волхвів і ніч, що прийшла,
      Та раптом в Ірландію вдерлася
      Жахлива краса.
      Друже Вільяме!
      Ти один плакав
      Над три кольором ірландським,
      Коли вбивали ми одне одного
      Невідомо навіщо і за що
      (Бо прийшла жахлива краса!)
      Друже Вільяме!
      У чорній ірландській вежі
      Ти один вартовим лишився
      На сторожі нашого острова,
      Виглядаєш тінь короля,
      Що прийде вісником волі.
      Бо досі в Ірландії
      Панує жахлива краса...



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. Ясен
      Х’ю Рудому О’Доннеллу. Щиро.

      Там на пагорбі
      На зеленому вересовому,
      Де колись стояв замок
      З білих каменів тесаний,
      Ясен.
      А я знав, хто стояв біля брами,
      Біля брами,
      Біля воріт тисових тесаних
      Замку Болота Куликового
      (Стріляють вальдшнепів
      Кулями залізними -
      Кров по воді:
      Пливи, ріка Шеннон,
      Пливи,
      Бо кров по воді.
      Не кричи качур - лети.
      У жмені кулі залізні,
      Йде мисливець болотами
      Торфовищами куликовими).
      А очерет коні топчуть,
      А десь руїни, а десь навіть сліду.
      Ти кажеш: «Клан наш»,
      Кажеш: «Гели»,
      Кажеш: «Навіть якщо безнадійно,
      Навіть якщо смерть болотами ходить,
      Між туману клаптями,
      Болотами куликовими,
      І банші кричить,
      Цей замок білий здобудемо
      І тримати будемо,
      Доки верес гойдає вітер,
      Доки вода в криницях не висохне,
      Доки...»
      А нині ясен.
      Там, на пагорбі:
      Між небом і вересом,
      Між Дорогою. Корови Білої
      І Рівниною Тисовою.
      Цвях забиваю
      У ворота неіснуючі
      Замку давно зруйнованого.
      Ви чуєте стукіт?

      * - «Де пірнають скелі гір
      Слейт-Вуду в озерний глиб,
      Острів листяний сховався
      Чапля біла б’є крилом...»
      (Вільям Батлер Єйтс)



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. Теслі шибениць
      Пам’яті добровольців 1798 року

      Ми вганяємо цвяхи
      У легке жовте дерево -
      Свіжотесане і ясеневе,
      Ми б’ємо молотками -
      Важкими, залізними
      По м’якому пахучому дереву,
      Ми клепаємо шибениці
      Собі,
      Нам - ірландцям
      Під злими цівками
      Воронованих крісів англійських,
      Ми клепаємо шибениці
      На яких буде добре гойдатись
      Нам - ірландцям
      На солоному вітрі
      Оливного моря Ірландського
      (Тільки балки скриплять).
      А ти, Маргарито, твої коси руді -
      То ж чудова мішень
      Для стрільців у червоних мундирах.
      З мене був добрий тесля
      Ще до того, до того, до того,
      Як пили ми на пагорбах вересу
      Чорне віскі ночей.
      Ще до того, до того, до того
      Як майстер млина - того самого,
      Що перемелює всі наші біди,
      Вказав мені шлях
      У табір повстанців -
      Глен-да-Лох.
      А ти, Маргарито, все чекала вогню,
      Що спалив наше селище
      І поле ячмінне нашого клану.
      Я влучав у червоні мундири
      Зі старого мушкета -
      З іржавого кріса,
      Що від батька отримав у спадок.
      Нас так мало в тумані -
      Рудочубих повстанців.
      Тільки вітер співає
      Над руїнами замків,
      Над порожніми гленами
      І кам’яними хрестами...
      А Ірландія плаче,
      А Ірландія плаче
      Без сліз...



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    56. Клану Елiотт
      «Сині капелюхи йдуть через кордон»*
      У пошуках білого глоду -
      У пошуках квітки щастя і запашного літа,
      Сині капелюхи йдуть - шматочки синього неба,
      Минаючи сто кам’яних громад,
      Мурованих Скоттами та Рукою Сильною
      Чи то кланом Мак Гіллелайдір,
      Що приніс свій тартан на Місяць,**
      Сині капелюхи йдуть через кордон:
      Отой, що межує кельтів зі світом чужих королів,
      Отой, за яким звитяга дзвеніла мечами сталі,
      Отой, за яким кричали черговий раз перелякано,
      Черговий раз повітря хвилюючи нашим іменем,
      Тривожачи звуком: «Кельти!»
      Південною мовою берла.***
      Ми, кельти, одвічний народ Прикордоння,
      Бо живемо на межі - різних світів давніх:
      Світів буття й потойбіччя,
      Світів Землі і Моря, світів Води і Повітря,
      Напевно, тому що ми гели,
      І звикли барвити простір -
      Зеленим або синім, або просто картатим,
      Кольоровим, але волохатим,
      Малюючи в наші твіди наше життя строкате:
      Зелене воно або синє, але завжди кольорове,
      На те ж бо ми кельти - люди шерсті і кілтів,
      Люди землі вересової, пастухи овець волохатих,
      Муралі кам’яних замків,
      Співаки пісень безтурботних...


      Примітки:

      В давнину клан Еліотт називався клан Елох.

      * - «Сині капелюхи йдуть через кордон» - гімн клану Еліотт, який їм склав Вальтер Скотт.

      Білий глід - символ клану Еліотт.

      Перша людина яка ступила на місяць - Ніл Армстронг належав до клану Мак Гіллелайдір і він справді взяв на Місяць крім всього іншого тартан свого клану.

      *** - гели називали мову зайд сасенех «берла».



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. Край небосхилу
      Великдень. 1916. Сто років минуло…

      Ніч блукала вулицями
      Старого хворого міста
      (Ніч – ця стара жебрачка
      В свитині латаній
      З патлами нечесаними Часом –
      З руками – стрілками годинника,
      З очима – банькуватими сновидами –
      Блукала)
      А потім пагорбами –
      Саме цими – зеленими,
      Саме оцими
      (Вирийте на вершині кожного
      Криницю глибоку,
      Щоб зазирнути в саме потойбіччя,
      Рийте кротами сліпими, рийте!)
      Блукала
      Збираючи зорі в свою торбу діряву,
      Дмухаючи на Місяць-жарівку
      Чи лямпу гасову
      (Кожна лямпа – нафтарня)
      Своїми вустами пошерхлими,
      Подихом сухим-сухотним
      Дихала
      Часом
      Кроносом нечесаним.
      А ми думали темно
      А ми думали ніч
      А то нам насправді
      Повиколювали нам очі
      Зайди в червоних мундирах -
      Покидьки Кромвеля
      (Їх гнилі човни не втопило
      Море ірландське студене,
      Чи то не студене, а лише солоне)
      А ми біля пошти
      Над якою прапор мальований гірчицею
      А ми так – лише хотіли по кулі в серце
      Після Великодня,
      А ми так – бо весна, а ми лишень так –
      Чомусь померти вирішили
      Чи то стати темою
      Для пісні чи для то для стогону
      Куликів на болотах
      І завивання вітру.
      Ми так – для теми
      Ловили серцями кулі
      З гавкаючих англійських крісів…
      Бо ж понеділок - поливаний.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. Капiтану Ґалагеру
      Ти думав, що ліс це домівка,
      Що кожне дерево
      Такий же блукач як і ти – самотній,
      Тільки більш мовчазний.
      Ти думав, якщо то ірландець,
      То конче людина честі,
      Що луна дев’яносто восьмого року
      І Республіки Коннахт
      Буди лунати доти,
      Доки цей ліс шумить.
      Ти думав, ці пагорби
      Придумані бородатим художником
      Для чорного лева
      І вісьмох листочків шамроку,
      Що нині змія
      Вдяглась у червоний мундир,
      А що ми – клан О’Галлхобайр –
      Ми ж тут тисячі літ
      Тільки те й робили,
      Що помагали чужинцям
      І проявляли гостинність,
      Доки гості не вигнали нас
      З нашого рідного дому,
      Тобі дзвони гули: «Тір Коннайлл!»
      Навіть там – в Кастлебарі,
      Навіть там – де ти втнув
      Свій останній жарт.
      Під шибеницею...

      Примітка:
      Капітан Ґаллагер (ірл. - Captain Gallagher) (? – 1818) – таких тоді називали «Айріш Репперіз» (Irish Rapparees). Він був не один....



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. Пам'ятi Томаса МакДонаха
      Небо калатає дзвоном: «Ерінн!»
      Кожен камінь бруківки – дзеркало
      В якому ми бачимо не себе, а тіні
      Бородатих феніїв, мужів меча і честі.
      Це не вулиці Дубліна – це ріки,
      Якими пливуть кораблі майбутнього,
      Це не будівля пошти – це врата,
      У нескінченність часу.
      Це не світанок Великодня – це час офіри:
      Цієї весни замість квітів
      Милуватися будемо листочками шамроку,
      Що проростають у зболених душах
      Кількох захмарних мрійників
      Що вирішили – краще вмерти,
      Ніж бачити сутінки кельтів.
      Він знав, «коли настане світанок»,
      Зробивши крок у темряву,
      Сказавши своїм небуттям:
      «Прокиньтеся, ґели!
      Ми вмерли, щоб Ерінн жила!»

      Коли замовкли постріли
      Гавкаючих англійських крісів,
      Сама Тиша промовила:
      «Ерінн го бра...»

      Він писав вірші – і останній – своєю кров’ю,
      Він писав драми – і зіграв останню – свою,
      Він думав стати пастором, а став комбатантом,
      Вчив студентів поезії, а навчися тримати рушницю,
      Він любив життя, а зустрів сиву гостю – смерть –
      Дочасно.

      Примітка:
      На світлині: Томас МакДонах (Thomas MacDonagh, ірл.- Tomas Mac Donnchadha) (1878 – 1916) за мить до розстрілу.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. Темноочки
      Пам’яті захисників замку Дунбой

      Онуки темноокого -
      Люди клану О’Салліван
      Чайками над морем скорботи -
      Вони теж темноокі -
      Ці птахи вітру і хвиль,
      Теж як ми безпритульні,
      Безхатьки скелястих урвищ
      Сумного часоміру Ерінн.
      Наші картаті тартани
      Кольору моря і неба:
      Навіть вони зелені,
      Бо звикли нам шепотіти:
      «За цю смарагдову Ерінн
      Вмійте померти, гели,
      Горді, як сірі скелі,
      Воїни темноокі
      Серцем своїм гарячим
      Затулили згорьовану землю
      Від куль знавіснілих зайд.
      Літайте над морем чайками,
      Душі наших героїв -
      Оборонців замку Дунбой,
      Бо доти стоїть Ірландія
      В пересмугах кружини моря,
      Доки звучати буде
      Над цвіточашею Корк:
      Тан, тартан, таністрі...

      Примітки:

      Назва клану О’Салліван можна перекласти з ірландської як «онуки темноокого», або «онуки темно очки».
      Твір присвячений битві за замок Дунбой у 1602 році під час чергового повстання за свободу Ірландії, так званої Дев’ятирічної війни. Замок Дунбой - це був останній оплот ірландських повстанців на півдні Ірландії. Англійська армія на чолі з лордом Карью чисельністю 4000 солдат з гарматами обложила замок Дунбой в якому тримали оборону 143 ірландці з клану О’Салліван. Гармати нещадно бомбардували замок, майже зрівняли його з землею, але захисники билися до останнього. Останні захисники замку потрапили в полон до англійців. Всі вони були повішені наступного дня, за винятком священика Коллінса, якого відвезли у його рідне селище Югал і повісили привселюдно там два дні по тому. Священик Коллінс не був солдатом, не був комбатантом, не брав до рук зброї, він був лише посередником на переговорах, але він був ірландцем і був серед захисників замку Дунбой - цього загарбникам вже було достатньо.

      На світлині - все, що лишилося нині від замку Дунбой.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. Танець смаку помаранча
      А в нас в Ірландії
      Не ростуть помаранчі
      Тільки смак витанцьовуємо
      Ногами несамовитими.
      Тільки запах - білих квітів картоплі
      Танцюємо кожного сірого вечора,
      Кожного дня похмурого -
      І то джигу - танець повного місяця.
      Чи може тобі
      Забракне повітря для танцю -
      Цього літеплого повітря вітряного,
      В якому літають оливні бджоли
      (Гудуть біля скронь)
      Вітряного нетривкого повітря ірландського,
      Серед якого на дорогах-толоках
      Смак помаранча танцюють
      Сновиди-ірландці: люди землі порізаної,
      Розділеної, покраяної, пошматованої,
      Наче пудинг ірландський
      Печений-перепечений у війнах кланових,
      Догмами-забобонами приправлений,
      У печі нескінченної ворожнечі спечений.
      Танцюймо!
      Запах вересу, смак столітнього віскі -
      Танцюймо!
      Запах горілого торфу, гіркоту світлого елю -
      Танцюймо!
      Може й бідна наша земля на смаки
      Й аромати запаморочливі -
      Танцюймо!
      Під звуки скрипки-каліки
      Кулями подіркованої
      Танцюймо!



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. Дороги самотніх
      На шляху
      Хтось поставив тріснутий глек
      Ліплений кульгавим гончарем
      З сірої ірландської глини
      На скрипучому колесі озер,
      Замісивши мертву глину-прах на воді
      З білої хмарини плачу.
      Чому
      Він лишив цей глек на перехресті
      З надією наповнити його прощаннями?
      А ми розходимось-розбрідаємось,
      Самотні пілігрими віри рибалок,
      Вояки зі старими ниючими ранами,
      Повторюючи одне слово: «Ерінн»,
      Солдати Долі,
      Вдягнені в сині сорочки неба.
      І тільки голоси бардів
      Далекої епохи короля Домналла О’Нейлла*
      Супроводжують нас – вічно самотніх
      У нескінченній подорожі
      Під тьмяними зорями.
      І тільки голоси дерев шепочуть:
      «Ерінн го бра!»

      Примітки:
      * - Домналл О’Нейлл – верховний король Ірландії, 956 – 980 роки правління.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. Слова копача картоплі
      Розкажіть мені бувальщину –
      Важку і темну, як брила торфу,
      Гірку, як дим селищ Айргіалла,
      Не казку моторошну
      Не легенду туманну,
      Розкажіть мені бувальщину,
      Отут, біля старої ірландської печі,
      У кам’яній хаті-скрині,
      Що згубилась у графстві Оффалі,
      Хай розкаже мені цю бувальщину
      Сивий копач картоплі –
      Найстаріший у цьому селищі,
      Таки нашою мовою – гельською,
      Хай розкаже мені бувальщину
      Не про чорного Крука Битв,
      Не про війни кланів без кінця і без краю,
      А про короля Домналла Міді мак Мурхада,
      Про короля Ірландії,
      Сина короля Уснеха,
      Ватажка всіх О’Нейллів,
      Вождя клану Холмайн.
      Розкажіть мені про короля миру,
      Про покровителя храмів,
      Про оборонця закону святого Колум Кілле,
      Розкажіть про короля мудрого
      У ті часи божевілля,
      Про короля побожного
      У ті часи зради,
      Про короля справедливості
      У ті часи підступу.
      Розкажіть про битву Маг Серед,
      Про палаючий палац Бодбрайх,
      І про коротку епоху спокою
      На землі нескінченних війн –
      Зеленої й нервової Ірландії.

      Примітки:

      Домналл Міді мак Мурхада – верховний король Ірландії Час правління: 743 – 763 роки.

      Святий Колум Кілле – його ще називають святий Колумба. Справжнє його ім’я Крімптан О’Нейлл. Жив у 521 – 597 роках. Саме він охрестив піктів і королівство Альба.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Подарунки тиші
      Сьогодні тиша роздає подарунки:
      Кожному схимнику і жебраку
      По одному рожевому зайцю:
      З величезними вухами-парасольками,
      Якими він прикриє Всесвіт
      Щоб не поглухли всі
      Від сурми Судного Дня.
      Сьогодні (не вчора) тиша з торбою:
      Цяцькованою-строкатою,
      Кольоровою і залатаною,
      Вистачить всім подарунків:
      І пастухам волохатих тижнів,
      І королям безлюдних земель,
      І капітанам загиблих кораблів,
      Що спочивають
      На самому глибокому дні темряви.
      Кожному тиша подарує
      Іграшкового зайчика,
      Бо з живими вуханями я попливу
      На дерев’яному човні мрій
      Вздовж промінчика Місяця
      До острова сподівань,
      Де будемо ми слухати
      І чекати…



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Лох Луйбе
      Пірнаю в Озеро Трави,
      Занурююсь у його глибини,
      Куди навіть плескаті зелені коники
      Не наважуються зазирати,
      Пливу між хвилями королиць,
      Між їх терпкою піною:
      Їх білих пелюсток просвітлення,
      А вітер гойдає
      Воду запашної конюшини:
      Трирозділену, трилистяну,
      Триєдину суть білого шамроку.
      Я пірнаю, пірнаю, пірнаю.
      Пливу
      Капітаном каравели життя,
      Спрямовую тіло-човен
      У безкрайні океани літа,
      Біля острова спогадів,
      Кину зламаний іржавий якір:
      Лише бджоли чайками
      І метелики альбатросами,
      І вірші мої кострубаті – вітрилами,
      І сон як смерть...

      Примітки:
      Лох Луйбе (LochLuibe) – Озеро Трави (ірл.)



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Капловухі вітрильники
      Яблуко-сонце
      Кинув у глибінь моря
      Бородатий Бог
      За виднокрай-риску:
      Туди, куди пливли-не-вертались
      Капловухі вітрильники –
      Білі, як шерсть овець-неслухів.
      Долинає шум: весняний вітер:
      Коли блукає островом – запашний,
      Коли прилітає з моря – солоний.
      Був би єретиком, якби жив давно,
      У темних хащах минулого,
      Був би книжником,
      Якби за стінами кляштору
      Шукав би забутої істини
      Волохатий хвіст
      У темному лісі літер,
      Був би блукальцем,
      Якби море покликало
      Кинути людей свого клану.
      Лишилося тільки чекати,
      Що в пошерхлих долонях
      Старий пересмішник Бог
      Знову принесе нам яблуко-сонце,
      Яке кинув так необачно
      Він
      В океан спогадів…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Земля крапок
      Є багато земель і країн
      У світі передчуттів апокаліпсису
      (Чи то одкровення –
      Як собі хочете)
      Є багато країв зачудованих:
      Країн ком та знаків оклику.
      А моя земля Ерінн – земля крапок.
      Тут на кожному перехресті,
      На кожному місці спочинку,
      На кожному зеленому пагорбі
      Ставили гойдели сонце:
      А виходила крапка.
      Не в кінці шляху,
      І навіть не в кінці пісні.
      А просто крапка.
      (Так ніби пісня –
      Зачала, а потім урвалася,
      Так ніби дорога:
      Йшли в Оффалі,
      А все одно прийшли в Дублін).
      Ось так і живемо на землі крапок.
      На землі, де все сказано,
      Але нічого не прочитано,
      Нічого не збережено,
      А просто поставлено крапку
      Чи то багато крапок:
      І розумійте собі як хочете –
      Ви, зайди...



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Сліди на піску
      Сліди на піску.
      Їх лишали босоногі монахи
      У чорних рясах ночі
      З вервечками днів у руках,
      Їх лишали бородаті воїни
      З білими щитами,
      Посрібленими мечами
      І картатими зелено-чорними кілтами.
      Сліди на піску:
      Їх читав сивий крук,
      Мружачи блискуче око
      Від променів жовтого небесного ока,
      Що падало каменем
      У темно-зелене море,
      Їх загортав вітер,
      Бо розумів – не треба
      Лишати ці літописи
      На піску вічності.
      Сліди:
      Босих ніг, цвяхованих чобіт,
      Дерев’яних мокроступів,
      Пальчатих лап,
      Пазурів та копит,
      Втомлених тіл, судомних рук –
      Сліди на піску.
      Вас змило море,
      Вас зневажали мурахи,
      Падаючи у ваші безодні,
      Тікаючи від мурашиних левів.
      Я лишив їх
      У своїй покаліченій пам’яті,
      Щоб написати про них у книгу,
      Сторінки якої – теж піщинки,
      Бо все на світі – пісок
      Розбитого піщаного годинника.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Дублін 1348 року
      Ми думали – знову війна,
      Знову чужий король
      Залізних почвар чи то вершників
      На гнилих кораблях
      Привіз до нашого острова
      Разом з щурами
      Та беззубими суддями.
      Ми думали знову
      Нам заборонять співати пісень
      І грати веселої музики,
      Носити картаті кілти
      І мурувати круглі вежі
      З втомлених сірих каменів.
      А це просто чума
      Чорна й нещадна
      Проростає пуп’янками
      Весни мовчазного страху
      На людях-деревах
      Скрипучих, як криві ясени.
      А це просто чума
      Старою знайомою
      Божевільною жінкою
      Танцює на вулицях Дубліна!
      Вороною сірою,
      Волохатою мишою
      Залітає-прошмигує
      У кожен кляштор та пивницю,
      У кожен замок та селище.
      І ми б написали
      Як то ми під час чуми кохалися,
      Бенкетували й чубилися,
      Як то ми після чуми жили,
      Але було вже нікому...
      Писати...



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Птахи і люди
      Є птахи, які віщують вечір –
      Такий лагідний і теплий,
      Вечір роздумів і тиші дотиків,
      Коли душі тягнуться
      До музики розмов,
      А тіла до затишку.
      Є птахи які віщують ніч –
      Глибоку й бездонну,
      Темряву одкровень.
      Є птахи, що віщують день –
      День великої істини,
      День світла і радості.
      Є птахи, що віщують ранок –
      Навіть не ранок – просвітлення,
      Навіть не новий день – нову епоху.
      Але є птахи, що віщують війну:
      Такі як чорний Крук Битв
      З ірландських легенд –
      Супутник понурих богів.
      Цього птаха накликали люди.
      Він шматує холодну плоть,
      Що колись відчувала і дихала,
      Що колись прагла польоту
      В небо мрій і свободи,
      За хмари буденності,
      Долаючи дух важкості.
      А нині це просто пожива
      Для крилатого віщуна смерті…



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Діти Дубліна. Гра.
      В дитинстві ми бавились в хованки.
      Ми – діти старого Дубліна.
      Ми ховались від самих себе
      У закоулках минулого
      Потім виросли і ховали Дублін
      У закутках свого химерного Я.
      Ми бавились у буття –
      Не знаючи, що воно насправді.
      Ми думали, що гра це гра –
      А воно насправді. Підросли і виявили:
      Життя – це лише пуста гра.
      А тоді ж – у дні радісні
      Гра була змістовною.
      Бо сповнена безпосередністю.
      Нині ж ховатись нікуди –
      Бо ми на острові:
      Хіба сховаємось разом з ним –
      Від очей заздрісних.
      Але ж той бородатий –
      Не Бернард Шоу, ні –
      Отой, старіший, серйозніший
      (Хоча він теж жартівник,
      А може він теж ірландець?
      Бо хто ж такий світ придумати
      Пришелепкуватий та безглуздий
      Міг ще?)
      А поки що ми – діти:
      Бавимось собі і не здогадуємось,
      Що життя сумне то насправді
      І забагато в ньому сірості…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 4.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Діти Дубліна. Вулиці.
      Діти старого Дубліна:
      Я теж колись з вами босоногими
      Жив у країнах ліхтарних
      Жовтого світла містовечора,
      У часи не дуже електричні,
      Бавився в буття казкове,
      Світ міряв провулками і під’їздами,
      Двір між кам’яницями вікторіанськми
      Бачив Галактикою поснулою,
      Гадав, що завтра буде через тисячоліття,
      Рік уявляв вічністю,
      Цукерку мрією,
      А дерев’яного паровозика
      Таємницею таємниць і сенсом буття.
      Всі люди здавались добрими,
      Всі казки правдою,
      Всі годинники таємничими,
      А батьки вічними:
      Бо думалось,
      Що дитинство не закінчиться,
      Бо до юності ще безодня часу,
      А місто це просто колодязь,
      Де люди звикли діставати відрами
      Свої маленькі й великі радості.
      Вулиці були затишними,
      А коти мурчиками.
      Де ж той клубок закотився,
      З якого бабуся в’язала мені
      Не светр – долю –
      Ірландця дивакуватого…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Маєток Пауерскорт
      Якби я жив в маєтку Пауерскорт ,
      Я був би тоді джентльменом,
      Я дивився б на пагорби Віклоу* –
      Такі романтичні і так всім нагадують
      Про щось і про святого Патріка,
      Злегка примруживши очі –
      І то зранку, коли туман
      Ще солодкавий, ще нагадує молоко,
      Кликав би слугу Джеймса
      Та лисого каштеляна Брауна**,
      Питав би чому в них імена
      Такі як в сасенех – англо-саксів клятих,
      Нагадував би їм про обов’язки
      Та велів би приготувати чаю***.
      А потім дивився би на дерева,
      І думав: «О, які ж вони старі!
      Старіші, певно, клану О’Ґара!»
      Але я ніколи не буду жити
      В маєтку розкішному Пауерскорт****
      І гуляти господарем
      Помпезними його алеями,
      Може тому, що я не джентльмен*****,
      Не маю чорного циліндру******,
      Не вмію дивитися снобом в далечінь,
      І взагалі мені не подобається
      Жити в маєтку Пауерскорт,
      Бо не та епоха і мені хочеться
      Грати на скрипці і вештатись волоцюгою
      Пагорбами Віклоу,
      І слухати як море зле
      Б’ється хвилями в чоло скель*******
      Майзен Хед або знаходити в літописах
      Ім’я короля Коннахта
      Домналла мак Гарда,
      А це не сумісно з титулом
      «Володар маєтку Пауерскорт».

      Примітки:

      * - а там не тільки пагорби – там ще водоспади гарні є...

      ** - такі прізвища давали ірландцям в часи англійського короля Генріха VIII – замість ірландських, заборонених.

      *** - Шеймус О'Калаган мій старий знайомий, був великим поціновувачем чаю. Він жив в графстві Віклоу, хоч родом був зовсім не звідти. Він знав купу цікавих історій про озеро Глендалох – більшість з них він сам і придумав. Наприклад, про барона О’Данні, що в тому озері потонув, а потім щороку кожної Скорботної П’ятниці приходив у паб «Волоцюга Роні» і сидів між п’яних відвідувачів.

      **** - якщо чесно я ніколи і не збирався в тих краях жити. Навіть якби мені сказали: «Шон, поживи трохи в маєтку Пауерскорт, ми тобі за це заплатимо!» Я би все одно відмовився!

      ***** - а кого нині в графстві Віклоу можна назвати джентльменом?

      ****** - насправді чорний циліндр у мене є. Але я його ніколи не одягав. Ні, брешу! Одягав один раз – у 1954 році на весіллі в кузени мого доброго приятеля Сема О’Махоні. Але вигляд тоді в мене був дуже старомодний і придуркуватий.

      ****** - а воно таки там гуркоче! Це в Манстері, біля Бантрі, в графстві Корк. З там бував три рази з Джонатаном мак Кленсі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. An Ioslainn
      Коли ірландці у дірявому човні надії
      Вирушали скорботної п’ятниці
      У нескінченність океану порожнечі,
      Між ними і холодною водою днів
      Була тільки шкіра бика – чорного,
      Як наші ірландські ночі
      (Бо не завжди у нас були дні –
      Не все ж коту масляна,
      Як говорять веселі анти),
      І все ж ми пливли (не знаючи для чого),
      Замість вітрил здіймаючи віру,
      Але зустріли за морем тільки
      Негостинний острів Оєр Талун,
      Що годився хіба для відлюдників,
      Що не родив навіть трави вівцям,
      Що гірчив як ненависть.
      Там ми знайшли свій олтар
      Для молитов відчаю,
      Там ми тікали від суєтності
      Світу цього грішного,
      Там замість хліба ми дякували за камін,
      Там замість радості ми вітали буття,
      Там ми вчилися цінувати тепло,
      Будувати не хижки – келії з каменю,
      І ловити рибу слизьких років…
      Аж доки не прийшли вікінги.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Острів сокола
      Цей острів ми хотіли назвати Едохас,
      Хоча слід було б назвати Ар Аш,
      Але назвали його островом Сокола,
      Чи то самотнім островом Горм,
      Бо бачили ми там ірландського птаха,
      Що летів до берегів милої серцю Ерінн,
      До якої ми марно шукали шлях,
      І вже не вірили, що повернутись можливо,
      І вже не вірили, що вона десь є в Океані –
      Цьому темному Океані Неповернення
      Є наша зелена Вітчизна, наша земля трави,
      Зілля ніжного спокою і тихої радості,
      Не вірили, що в цьому Океані Зневіри,
      У Морі Вічних Блукань є наша земля радості,
      Земля пісень вогненних свят і сумного вересу,
      Земля мовчазних монахів і гомінких скрипалів,
      Земля дзвону молитов і безглуздих жартів,
      Земля квітки Нонін і дерева Кранн Кулінн –
      Наша Ірландія…

      Примітки:

      Якщо стояти на березі Океану в графстві Клер, точніше в графстві Конте ан Хларь (Contae an Chláir) то хвилі інколи співають: «Ná teacht ar ais!» Не вірете? Тоді постійте і послухайте…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Синя сорочка
      Дні мої світлі в синій сорочці:
      Дарую вас туманному світанку.
      Літо прийшло суничне
      У мою осінь бересклетову:
      З того часу черлені світанки
      Кожного ранку полуничного*
      Гасять голос дзвону старого храму
      Чи то в сліпоті туману «минуле»,
      Чи то в кислуватому присмаку
      Недозрілих ягід радості**.
      Пахне трава – як пахне тільки тут –
      На вологих росяних луках Ерінн,
      Де тиша тільки червневої ночі,
      Коли птахи-поети сплять
      У верховітті дерев буття.
      Хтось одягнув сині шати неба
      На ці зелені пагорби Керрі***,
      Хтось поселив чорноту ночі
      У кинутих замках Голуей****.
      А я – сивобородий мандрівець
      У сивому тумані «сьогодні»
      Розчиняюсь…

      Примітки:

      * - колись в графстві Роскоммон колишній поштар Даніел Догерті вирощував дуже смачну полуницю. Казали, що цей сорт полуниць він сам створив, але це неправда. Це сорт «Джорней» - він привіз розсаду з Вірджинії у 1959 році.

      ** - а радість завжди кислувата на смак. Ейфорія не рахується – це інша пара кльошів. Я це зрозумів, коли в свій час після п’яти днів блукання в тайзі на Юконі ми раптом вийшли на селище індіанців. Давненько то було…

      *** - до речі, в графстві Керрі в мене є хороший знайомий – Ронан МакНейлл. Крім того, що він хороший скрипаль, він ще знає на пам'ять купу давніх ірландських скел, в тому числі скелу «Руйнування дому Да Хока» («Togail Bruidne Da Choca»). Він живе в місті Дінгл на вулиці Ан Гарран. Колись він мав власну крамницю – що там тільки не продавалось, але і чудове віскі «Тірконелл». Це віскі з моєї маленької батьківщини – з Донеголу (Дун на нГаллу)…

      **** - правильно все таки казати не «Голуей» і не «Голвей», а Галлів. Старих кинутих замків там багато, але є один особливий – замок Фіддон біля селища Туббер. Там місцеві жителі бачили привид О’Фіахраха Айдне – чесне слово!



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Острів червоних ягід
      Після синяви неба і моря,
      Після сталевих вечорів півночі
      І сірих хмар вітряного неба,
      Після темного дерева весел
      І чорного кольору одягу
      Старих волоцюг, вбраних
      В шкіру биків та плащі,
      Що нагадуюсь ряси монахів –
      Ягоди – великі червоні ягоди
      На острові , що загубився
      Серед пустелі солоних хвиль.
      Після холодного розуму
      Північного суворого вітру,
      Після солоного присмаку
      Бризок нескінченного Океану –
      Напою вічних номадів
      Пустелі води кольору криці –
      П’янкі солодкі ягоди.
      Їх густий сік розтікається
      Зашкарублими пальцями,
      Він так болісно нагадує
      Нашу ірландську кров,
      Що так само хмільна і весела,
      Яку ми так проливали легко
      У тій війні нескінченній,
      Що зветься «Буття Ірландії»,
      Як і цей сік п’янкий черлений
      З водою його розмішуючи…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Острів млина
      Острів, який виринув з туману «нічого»,
      Який з’явився на видноколі ранком,
      Що називався в календарі осені «можливо»,
      Ми побачили млин з крилами приречення.
      Похмурий мельник з поглядом «бути»
      Сказав голосом глухим як обкладинка
      Замшілої Біблії переписаної в Клонмакнойсі –
      В його глухих стінах святого Кіарана,
      У круглій вежі сліпого короля,
      Де помирають молодими всі ченці-скрипторії,
      Сказав словами, гідними літер огама,
      Говорив, наче кидав слова-каміння:
      «Тут мелеться половина хліба
      Вашої сумної вересової Ірландії,
      Що дивиться очима повними сліз
      На похмурий обрій майбутнього,
      Тут мелеться все, що горе чорне
      Приносить на ваш острів сумних пісень,
      Візьміть цього сірого борошна,
      Наповніть ним ваші трюми,
      Цього корабля – чорного пса вітрів,
      Може відвезете його кудись за море,
      А не на вашу землю неорану,
      Де скорботи більше ніж очерету
      На болотах Монтех Хларай,
      Тільки не просійте його крізь пальці
      Бо море і так скорботне…
      Ви – блукальці одвічні…»



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    16. Острів маленького кота
      У нас закінчись яблука – ті солодкі,
      Як закінчиться колись все,
      Бо нічого немає вічного –
      Навіть у нас в оксамиті Ірландії,
      Чи то в її спогадах на човні надії.
      На острові, що нам трапився –
      Чи то випадково, чи то так мало бути,
      Бо давно ми не віримо у «випадковість»,
      Ми знайшли будинки з білої-білої крейди
      І башту з такої ж крейди – з каменю снігу мрій,
      Але будівничі зникли – певно,
      Їх втомлені руки зажадав бачити Бог
      В раю на вічній будові, чи то просто
      Їм стало не потрібно бути
      Серед острова крейдяних скель.
      Ми знайшли там тільки кота –
      Такого маленького, який знав істину,
      Тільки ховав її на кінчиках вух –
      Така вона була маленька, але справжня.
      Він стрибав на кам’яних колонах
      Зниклої цивілізації мудреців,
      Він бавився зі століттями,
      Як бавляться сірими мишами вечора,
      Він сміявся з нашого невідання,
      Він бачив нас тінями смішного суспільства,
      Він був єдиною реальність нашої казки
      (Бо кожне життя це казка,
      Кожна смерть вигадка,
      Кожен день подарунок).
      Ми розвіємо вітром попіл
      Мертвого юнака-єретика,
      Порушника давніх заповідей
      І попливемо далі… Бо час…
      Ми не хочемо, щоб він зупинився…



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Острів Очікування
      Вони очікували – але не нас.
      Вони теж – орачі холодного моря,
      Вони теж дивляться поглядом безнадії
      На нескінченну вервечку хвиль,
      Вони теж думали, що хвилі це гори,
      Тільки солоні, прозорі та сині,
      Вони теж просякнуті запахом риби
      І майструють човни, як колиски,
      Вони закидали сіті в безодню легенд,
      Вони теж ловили рибу «майбутнє».
      Але вони чекають – вічно чекають,
      Марно вдивляючись в ультрамарин:
      Людей на човнах – але не нас!
      Людей вісників – але не нас!
      Людей-блукальців – але інших!
      Ми залишимо їх – в очікуванні,
      Збирати слова
      В подерті мішки спогадів,
      Будувати свої хижі
      З важким каменів надії.
      Бо ми не ті , ми завжди не ті…
      Ми лише шукаємо…
      Ми лише віримо і сподіваємось…
      Лишаємо за туманом острів Очікування
      Який більше ніхто не знайде…
      Людей, до яких більше
      Ніхто не прийде…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Острів пташиного крику
      Острів, де жили лише вільні птахи
      На сліпих скелях сірої зневіри,
      Де лише птахи кричали чи то молилися
      Богу прозорого повітря,
      Богу польоту й свободи,
      Співали свій нескінченний псалом
      На мові пташиної Біблії
      Пророка сивокрилонебесного –
      Чайки снів сумного ірландського моря.
      І лише ми – хто ховав друзів
      У глибині води, хто плив незбагненним
      У пошуках острова мрії – лише ми
      Зрозуміли, що це молитва
      А не крик обтятої порожнечі.
      І ці витерті епохами скелі –
      Не громада німого каміння,
      А храм предковічної віри
      Давнішої, аніж клан Мак-Артур.*
      І не птахи це, а душі монахів,
      Що кинули нудний рай
      І моляться за скорботну землю
      Залишену там – за хвилями,
      За нашу святу Ірландію…

      Примітка:

      * - у ірландців є така приказка: «Є три речі найдавніші у світі: диявол, оці пагорби і клан Мак-Артур.»



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Острiв коней
      Епона – богиня коней
      Пасе на острові табуни вітру,
      Коней високого неба, коней часу,
      Що летять вихором крізь повітря вічності.
      Епона в травні – місяці коней і перегонів
      Жене табуни островом буття
      Серед Океану Небуття – жене вихором
      Божевільних календарів «завтра»,
      Жене крізь хмари днів і тумани ночей.
      Ми, гели, ми, нащадки людей моря
      Славимо коня неба, що несе
      Срібноруке сонце над островом мрій
      І смарагдів зела. Ми, гели,
      Славимо тебе, Епона,
      І твоїх велетенських коней
      З вітрилами копит – коней синього неба.
      Ми – вершники пагорбів,
      Ми – діти Сонця, пастухи років,
      Століть і тисячоліть
      Пливемо нині
      Здійнявши вітрило віри
      По морю життя.
      Ми, ірландці, роковані
      Вічно плисти в пошуках острова –
      Острова істини…



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Острів Орла
      Я останній з супутників Брендана,
      Останній, хто лишився у світі людей,
      Останній прочанин країни Високих Хвиль,
      Останній охоронець давніх календарів Ерінн,
      Останній носій забутої істини знаків Фаль.
      Я так давно жив на цьому острові Орла,
      Що сам час став єдиним моїм сучасником,
      Тільки вітер простору лишився мені другом,
      Свідком моїх омовінь в озері історії.
      Мої супутники стали супутниками тіней,
      Наш корабель став тліном минулого,
      Спогадом зашкарублих старечих рук,
      Трухою років, пилом минувшини.
      Їжте цих овець, що блукати приречені
      Разом зі мною – відлюдником одкровення,
      Цих кудлатих громадян забутої республіки,
      Цих волохатих підданих давно зниклого короля,
      Імення якого забули навіть червоні зорі Ведмедя,
      Навіть краплі туману не згадають його голосу.
      А ще виглядайте величезного хижого птаха,
      Подивіться на диво з див – озеро молодості,
      Перш ніж вирушити у нескінченне море сучасності
      І лишити мене тут – чекати на одкровення –
      Століття, а може й вічність. На одкровення
      Яке ніколи не прийде на цю землю руїн…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Острiв кам'яних дверей
      Острів, на якому ми знайшли блідий затишок,
      Острів, на якому ми знайшли безбарвний захист,
      Острів, на якому ми хоч трохи спочили
      У нашій нескінченній синій подорожі
      По океану життя – у подорожі кудлатих мрій,
      З якої майже ніхто не вертається,
      В якій навіть залізні фенії широкого меча*
      Стають розбійниками подертих вітрил.
      На тому острові були кам’яні двері
      Між одним людським буттям та іншим –
      Тим, що пахне гілкою горобини
      Чи то листям крислатого дерева Карханн.
      Ці двері відчиняють міцні руки,
      У ці двері входять потріпані вітром,
      Що несе брадахів і скоттів хвилями крику,
      Від берега високих трав Альби до берега сили,
      Вітром, що грає на сопілці скель,
      На чорному оргАні гір Каледонії,
      На божевільній флейті Ойлєнь Фаро**,
      Вітром, який регоче почувши бажання
      Жити спокійно на березі світанків.
      Відчиняємо ці важкі кам’яні двері –
      Ми звикли йти в невідоме…
      Ми – люди ірландського моря…

      Примітки:

      * - а був такий король в Ірландії - Еохайд Айлтлехан — (ірл. — Eochaid Ailtlethan) —Еохайд Широкий Меч (роки правління 285 — 274 до н. е.).

      ** - Ойлєнь Фаро (ірл. - Oileain Fharo) – це справді не острови, а якась божевільна флейта північного вітру… Недарма племена Богині Дану припливли в Ірландію саме з північних островів – може саме з Ойлєнь Фаро…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Острів яблук
      Яблука виснуть важкими тягарями
      На островах нашої свідомості,
      На гілках наших мрій листянозелених,
      Падають у траву життя – густу, як літо,
      Несподівану як травневі зливи,
      Гірку як полин нашого отруєного часу.
      Там мали б водитися химерні почварки –
      Огидні, як зайди, колючі, як ці дні.
      Але там порожньо. Стиглі яблука
      Збирають тільки втомлені руки
      Моряків розхристаного моря хвилин.
      Якби не ці яблука, якби не цей острів,
      Ми б не знали, що в цьому світі вітрів
      Існує ще щось, крім солоної води «сьогодні»,
      Крім гіркого присмаку морської піни,
      Крім хвиль, що співають пісню смерті,
      Але острів яблук – нам трапився…
      Нам – орачам ірландського моря,
      Нам – загорненим в картаті тканини,
      Нам – приреченим на блукання…
      Розфарбуйте це яблуко долі
      Кольорами заграви…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. Острiв монаха
      На цьому острові всі птахи монахи,
      Вода в долонях стає дзеркалом,
      А сиве волосся стає одягом,
      Дикі каміння – домом одвічним,
      Хвилі – пейзажем, а вітер – храмом.
      Моя пісня – вічне мовчання туману,
      Мої слова стають тишею краплі
      Ще до того як вони були сказані.
      Я спалив свій човен дірявий
      Зроблений зі старого горіха –
      Той човен легенд і палімпсестів
      На якому я плив ірландським морем –
      Морем яке не повертає блукальців,
      Яке фарбує небосхил віри
      Кольорами дощів – тільки не літніх.
      Якщо ви ступили на мій острів –
      Острів лише одного сивого монаха,
      Що забув слова людей, але вивчив
      Слова білих і сірих птахів скель,
      Що не звикли мовчати чи повторювати лжу,
      Як любить це робити більшість сліпих людей
      Країни жорстокого лисого карлика.
      А краще – пливіть собі далі,
      Або до дому – якого у вас немає,
      А є лише територія, на якій дозволяє
      Вам жити ваш божевільний король.



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Белтайн
      У давні часи ірландці 1 травня святкували Белтайн (Belltaine) – свято пастухів – день коли женуть вони стада на літні пасовиська. Я завжди шанував це свято і намагався в цей дкнь відвідати священний пагорб Уснех, що в землі Міде. Сьогодні Сонце нагадало мені про наближення цього свята і я написав таке:

      Белтайн.
      Свято вогнів і Сонця,
      Свято віщих каменів
      І зеленої трави Дандальон,
      Священного дерева Карханн.
      У сей день трава
      Прощається зі світом небуття,
      Проростає з глибин темряви.
      Вогонь світлим вісником
      Відносить наші бажання
      У світ таємного,
      У світ ясного Бела –
      Прабатька сущого Гріан.
      У сей день і сю ніч
      Предки говорять нам
      Про тайн таїну життя,
      Земля зеленим трилисником
      Кличе нас гнати
      Худобу на пагорби марева.
      Белтайн – свято двох кольорів:
      Сильного і зеленого,
      Свято, коли вогонь
      Відчиняє ворота
      Між світом наших снів
      І безоднями сіду –
      Світу дітей Богині Дану.
      Ніч, коли королі давнини
      Приходять тінями снів
      У життя пастухів Фаль.
      Ніч, коли Банба
      Слухає голос зірки –
      Пісню Вічного Неба.
      День, коли Дагда щедрий,
      День, коли Епона
      Кличе коней світанку,
      День, коли квітка Еррах
      Дарує надію Ерінн…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Вогник
      Шлях
      Через гущавину зневіри,
      Через очеретяні болота втоми,
      Через теренові колючі хащі марноти,
      Через ліс власного недосконалого «я»
      До
      Вогника
      Маленького такого
      Спалаху в темряві – вогника істини.
      Блукаєш біля селища,
      Де всі жителі збожеволіли
      Бо наїлися мухоморів брехні,
      Бо забули як то воно – думати,
      Бо забули, що вони люди,
      А не двоногі опудала,
      Не споживачі чорної браги,
      Не мішки для непотребу.
      Шлях.
      Візьми в свою торбу
      Черствий окраєць філософа,
      Горнятко для води неповернення.
      Тобі йти ще довго…
      Дуже довго…



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Великодні дзвони Ірландії
      Пам’яті героїв Великоднього повстання 1916 року.
      Минуло 98 років – а ніхто в Ірландії не може забути той Великдень…

      Гудуть дзвони над Ерін
      Віщують божий Великдень.
      Колись їх срібний поголос,
      Що летів над островом Долі
      Віщував порив до Свободи,
      Віщував велике повстання
      Гелів, що дух кришталевий феніїв
      Воскресили для вічного Неба,
      Воскресили для душ ірландців,
      Що в цей день підняли повстання,
      Почали війну за Свободу,
      Кулі відливши зі срібла,
      Здійняли наш зелений прапор –
      Прапор Святого Острова
      Щоб він горів смолоскипом
      Під кулями окупантів.
      Року того божого
      Року того шістнадцятого
      Ірландці сказали досить
      Жити нам у неволі!
      Острів зелений весняний –
      Острів святого Патріка
      Несемо у звільнених душах
      Тих, що летять у небо…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Мiсто вогнiв
      Я багато разів відвідував місто Белфаст (точніше Бел Ферсте) і кожного разу у мене виникало відчуття, що я приїжджаю у зовсім інакше місто. Тільки потім – на старості літ я зрозумів, що не місто змінюється, а я. І згадуючи все пережите, згадуючи річку Лаган та вулицю Донегол і Кільця Велетнів я написав таке:

      Місто горбатим Езопом
      Розповідає мені – блукальцю
      Старі банальні жорстокі істини,
      Що незримими дзвонами гудуть
      На старому католицькому цвинтарі
      Біля каплиці святого Патріка
      На вулиці, що має початок
      Але не має кінця,
      На вулиці, де люди знають
      Про кожного жителя:
      Хто якої віри з художників,
      Що розмальовують стіни будинків
      Залізними графіті відчаю –
      Своїми одкровеннями нервовими.
      Колись я був молодим
      (Які і всі ви – читачі)
      І знав,
      Що це старе місто ліхтарів – моє,
      Що земля ця зболена – моя,
      Що всі ми бородаті гели –
      Сни пастухів та феніїв,
      Шанувальники сонця, плуга й горіха,
      Дуба та Каменя Долі.
      А тепер сивим птахом
      Дивлюсь на світ вітрів,
      На море холодних хвиль
      І якось тихо повторюю
      Сумне одкровення відлюдника:
      Я чужий у світі чужих…
      Холодні тіні будинків
      Цього сірого міста –
      Белфаста.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. Країна бородатих
      На острові, що відкритий всім вітрам,
      На острові, що зачісує свої кучері трави,
      На острові, де землі-годувальниці обмаль,
      На острові де кожен камінь – межа
      Володінь войовничих кланів,
      На острові, де гравців зі смертю забагато,
      На острові, де вміли співати помираючи,
      На острові, де вміли помирати співаючи,
      Є країна бородатих – Улад – земля королів.
      Земля торфу й картоплі, скрипок і мечів,
      Земля священних каменів чорних монахів,
      Земля зеленого капелюха і вересового трунку,
      Земля довгих пісень і широких ножів,
      Земля зруйнованих храмів і гіркої пам’яті,
      Ми вміли помирати за тебе – земле смутку,
      Ми вміли любити тебе – земле озер і пагорбів,
      Ми вміли грати на скрипках і танцювати джигу,
      Але так і не навчилися жити тут…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. 1916. Тiльки голос...
      Ті, хто поліг за ці зелені пагорби,
      Ті, хто підняв прапор республіки
      Над поштою сивого міста
      У шаленому пориві
      Звільнити острів нашої долі.
      Вони стали голосом,
      Що співає ірландські пісні
      Пастухів вересових пустищ.
      Вони стали словами
      Старих ірландських легенд,
      Що вервечкою прозорих істин
      Ведуть нас тисячоліттями
      Крізь туман забуття
      І кощавість байдужості.
      Вони стали шелестом
      Трави серед білих каменів,
      Трави, яка стільки часу
      Шепотіла про сховане
      В глибинах безодні озера
      Наших сліз пам’яті.
      Вони стали спогадами
      Старого сумного лірника,
      Чия пісня птахом
      Літає над морем грізним
      Вони стали музикою,
      Що звучить одвічно
      У водоспадах Ерін…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. Голос цвiркуна
      На Великдень я завжди приходжу до одної невеликої старовинної ірландської церкви, де в середині темно, майже чорно, і тільки через кольорові вітражі падає промінь світла. Веселі прихожани інколи запитують мене: чому я такий сумний у такий радісний день. Вони просто не знають, що я згадую Великдень 1916 року у Дубліні…

      Сентиментальний цвіркун
      У старому кам’яному домі,
      Що стоїть на скелі ельфів,
      Серед землі вітрів і відчаю,
      Ховається за холодною пічкою
      в якій ніхто не палив
      Веселого вогню затишку,
      Не готував на його язиках
      Добру вечерю спогадів,
      Не грів свої зашкарублі руки
      Старого моряка мертвого океану.
      Але цей цвіркун –
      Цей вусатий мудрець спогадів,
      Цей вчитель одвічної журби
      Співає мені пісню тихої радості –
      Тихої радості людей нашого клану.
      Коли я згадую всіх поіменно –
      Всіх кого тоді вбили,
      Тоді – після Великодня
      Року тисяча дев’ятсот шістнадцятого,
      Коли земля моя –
      Зелена Ірландія
      Рахувала вдів і сиріт…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. Чорнокнижник
      Колись, гортаючи сторінки сумних ірландських хронік XIV століття, я випадково натрапив на згадку про одного чорнокнижника з Коннахта – Домналла О’Коннора, більш відомого як абат Хомонд. Мені тільки нині вдалося знайти серед манускриптів архіву Трініті-коледжу уривок з його «Книги Чорної Корови» - решта його рукописів канули у небуття. Це була обірвана сторінка, писана ірландським скорописом – трохи схожим на закручені літери «Книги Келлс». У цьому уривку, крім роздумів про марноту людської слави і порожнечу титулів, я натрапив на мрію злетіти в небо – за хмари. І тоді я подумав, що я теж чорнокнижник – бо пишу у найтемніший час доби і мимоволі склалися ось такі рядки:

      Я теж чорнокнижник –
      Палітурки моїх книжок потемніли
      Чи то від часу, чи то від втоми,
      Чи то просто ніч
      Зазирнула поміж рядків
      Сумних слів нашої історії,
      Чи то торкнулася кожного літопису,
      Кожної ірландської хроніки
      Своїми темними пальцями,
      Шовковими рукавичками простору –
      Кожної легенди
      Про відчайдух-королів
      Та несамовитих вождів кланів.
      Всі мої рукописи
      Писані чорними чорнилами,
      Чорним пером старезного крука.
      Я теж чорнокнижник –
      Мої кострубаті фрази і речення
      Ніхто не розуміє –
      Навіть місяць,
      Що зазирає щоночі
      Блідим єретиком
      У мої одкровення самітника,
      Що нагадують більше плачі
      Чи то голосіння
      Давно померлого співця-кельта.
      Я теж чорнокнижник –
      Мої твори темні
      Навіть для Темного Патріка,
      Що примандрував зі сторінок
      Смішно-сумної казки
      Чи то з пагорбів Донеголу,
      Що теж були сторінками
      Сумної книги-легенди
      Яку хтось (тільки не я)
      Назвав «Erin go Bragh».
      Я теж чорнокнижник –
      Час мені на вогнище…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. Зелений плащ
      Коли я втомлений,
      Коли не пишуться вірші,
      Коли навіть Місяць
      Не заходить в гості
      І не слухає мої довгі роздуми
      Про минувщину і вічність,
      Про вогні людей і тишу лісу,
      Коли навіть кіт не хоче муркотіти
      І розказати мені ще раз,
      Що життя, зрештою, диво з див
      І джерело радості,
      Коли вечір здається
      Не морем спокою,
      А пусткою чорноти.
      Тоді
      Накриваюсь я не теплим пледом,
      Навіть не потріпаним кілтом,
      А зеленим плащем –
      Зеленим, як мій острів,
      Зеленим, як листя кленів,
      Зеленим, як трава на пагорбі Слайне.
      Зеленим, як серпневе море,
      Коли падають на нього вечірні промені
      Втомленого світила північного дня
      Мені пощастило:
      Є в мене дар Неба безцінний –
      Журба самотності.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. Мій друг Да Хока
      Колись читаючи скелу «Руйнування дому Да Хока» я подумав, що король Кормак Довга Борода (що по суті так і не став королем Уладу) був дуже самотній – як і кожен ірландський король. Бо навіть ті, хто помирав за нього помирали за ідею, за свій клан і своїх родаків, а король був для них лише абстракцією. І подумавши так я написав ось це:

      Дві тисячі літ*
      Вітер ставав крижаним,
      Як торкався леза меча
      Короля королів – володаря Ерін.
      Дві тисячі літ
      Ми шукали дзвінких істин
      серед блиску мечів,
      Шукали ключі
      До найбільшої таємниці Землі –
      Темної як глибини пагорбів Круахана,
      Терпкої, як терен зі скель Слів Ліг** –
      Таємниці смерті.
      Дві тисячі літ королі –
      Бородаті герої широких мечів
      Шукали правди в бою –
      Правди королів***,
      Куштували воїни сніг,
      Що був на смак як вино,
      Шанували вогонь і бенкети,
      Дерева й світанок, Місяць і вітер.
      І тільки себе –
      Себе ми втратили
      У цих нескінченних пошуках,
      Не схаменулись,
      Коли прийшли із-за моря чужинці
      І поневолили нас.

      Примітки:

      * - це я рахував з часів правління короля Тігернмаса мак Фоллаха (1209 – 1159 до н. е.) до часів правління Бріана О’Нейлла (1258 – 1260). Звичайно, виходить більше двох тисяч літ…

      ** - колись там зобразили на скелях велетенських напис Eire, але той напис давно змив дощ, сніг і вітер…

      *** - це я про те, що в Ірландії називають «fir flathemon».



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. Iмболк
      Імболк.
      День провісник.
      Свято, яке відкриває очі,
      Яке сумним пророком розказує
      Чи то про весну чи то просто про наше буття.
      Про дні рудих пастухів отари років,
      Про орачів поля пісень
      Про нас – ірландців.
      Імболк.
      День, коли хмари
      А може не хмари, а просто думки
      Цього кудлатого світу-дитини якому Бог
      Дарував трохи радості у мішку дірявої сирої зими.
      Ці шматки пряжі, що пливуть небом
      Стають такими близькими
      Як дитинство дерева.
      Імболк.
      Грію руки біля вогню -
      Не тому, що холодно і вітер-єретик
      Забирає в спогадів останню одежину тепла.
      У такий день не личить згадувати і зазирати в минуле
      А лише у майбутнє. Але я зазирнув.
      Чому – бо білі птахи
      Дня вогнів.
      Імболк.

      Примітки:

      Я раніше цей день відзначав як день святої Бригіти, але на старості літ згадав, Що предки 1 лютого відзначали Імболк – ворожили в цей день про майбутнє… От і я ворожу…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    35. Белфаст 1972
      А ти думав, що каміння ростуть з-під землі,
      Що вони живі, як дерева на пагорбах Віклоу,
      Але вони просто уламки твоєї країни –
      Країни яку в тебе відібрали і сказали,
      Що ти тут меншина і нічого не вирішуєш,
      А ти звик називати її Ерін або Острів Долі,
      Ти занадто звик слухати пісні і думати про минуле,
      Дивитися на річку Лаган – непрозору як сама історія,
      І казати, що це вода, яка навчить мене віршувати,
      Але доведеться, можливо, померти зараз – саме зараз,
      Або сказати мовою заліза – це моя країна,
      І я не дозволю зневажати її,
      Навіть якщо тільки скелі і хвилі
      Будуть розмовляти ірландською,
      Ти, я, він, вона і все наше плем’я рудоволосе
      Відшукало спосіб бути,
      І кожен усвідомив, що живе
      Він тільки зараз, в цю мить, яка чогось варта
      А все інше – паперова абстракція,
      Вигадка божевільного поета,
      Нехай хтось вибудовує концепції філософії
      І пояснює причини і наслідки,
      А ми просто ірландці –
      Наші вчинки завжди нелогічні.
      Хтось колись розкаже про це легенду
      А ми просто ось так живемо
      Саме тут –
      У Белфасті.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. Ольстер 1972
      Казали: дощ змиє все –
      Навіть якщо це душа,
      А не чорна бруківка.
      Казали: вам не звикати
      Таке от – не одну тисячу літ.
      Казали: ви самі – ірландці
      Як пси на своєму нещасному острові
      Ви зроду не знали,
      Що таке лад і король,
      Що таке влада і власність
      Що таке бути підданим,
      Що таке добре говорити англійською.
      А я просто стискав
      Холодне залізо
      І думав:
      «Ірландію…
      Мою чарівну Ірландію…
      Розстріляно
      Цієї зими
      Цього січня
      1972 страшного року…»



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    37. Коли 48 ангелів плачуть
      Ірландія - це човен,
      Без вітрил і весел,
      В якому пливуть
      Католик і протестант,
      Човен, що пливе
      По темній воді
      Невідомо куди,
      Якого несе течія,
      І ніхто не здатний
      Ним керувати,
      Чи хоча б сказати
      Куди пливемо і для чого.
      І тільки чудо –
      Тільки очікування чуда
      Змушує сподіватися
      І зрештою жити.
      На цьому човні ці двоє
      Тікають від самих себе,
      Від свого безнадійного минулого
      В якому тисячі літ ірландці
      Вбивали одне одного
      І тільки гуси
      Тільки білосніжні гуси
      У темному сірому небі
      Нагадують нам,
      Що ми кельти,
      Нагадують про чисту мрію –
      Tá Éire álainn…

      Примітка: Написано під впливом і про фільм ірландського режисера на ймення Меріон Комер «48 ангелів». Як добре, що я дожив до появи цього фільму і встиг побачити його, перш ніж знову продовжу мандрувати нескінченними світами і перевтіленнями…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. Трилисник на кашкеті
      Пам’яті ірландської бригади, що полягла в битві під Фредеріксбергом 13 грудня 1862 року.

      Чомусь осінні листя
      Падають лише додолу,
      А не в безодню неба.
      Чомусь нескінченність
      Тієї могили
      Стає то синьою, то чорною.
      Чомусь ірландці
      Шукають свій острів
      Чужими материками,
      Здобували собі волю,
      Вмираючи за чужу свободу
      На чужих каменях холоду.
      Зелений трилисник
      На синьому кашкеті.
      Листок на холодному вітрі,
      Заради тріпотіння якого
      Варто жити.
      Якщо кожен ірландець поет,
      Якщо кожне серце мішень,
      Якщо кожна куля нота
      Останньої пісні північного вітру,
      Якщо просто ти ірландець,
      То можеш померти
      Саме сьогодні.
      Ось так – заради мрії,
      Заради далекого марева –
      Ірландії.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. Ангел без крил
      У нас в Ірландії в кожному графстві є свої традиції святкування Різдва Христового. Наприклад, в графстві Корк прийнято на Різдво підвішувати до стелі рослину омелу (хоч отець Коннан О’Ніл казав, що це гріх). Згадавши все це я написав таке:

      Якби кожен камінь
      Був тобі так само відданий
      Як старий кудлатий пес Кулана,
      Якби кожна одежина
      Гріла б тобі старечі кістки,
      Як гаряча вуглинка спогадів –
      Пекучих спогадів Клонмакнойса.
      На лезі меча –
      Листки ясена.
      На чорноті ряси –
      Квіти рясту.
      Ти топчеш траву –
      Цю траву, якою гидують
      Навіть чорні вівці ночі,
      Яка колюча,
      Як голки божевільної швачки,*
      Що вміє шити лише саван
      Для вершників клану Айлелла.
      Якщо в Ірландії темрява,
      Якщо навіть зірки посліпли,
      Якщо ятір витягає з моря –
      Холодного Ірландського моря
      Лише відображення місяця,
      Якщо ти такий же блукач
      Мереживом твої селищ,
      Як ірландський олень
      Снів королеви-жебрачки,**
      Тоді тікай місячними доріжками видива
      Тікай…

      Примітки:
      * - Якщо десь і колись були божевільні капелюшники, то в нас в Донеголі всі швачки божевільні. Інакше чого б то в давнину чоловіки в наших краях ходили в спідницях. Інакше чого б то оті савани…

      ** - мається на увазі королева Гормлайх інген Фланн мак Конайнг. Вона була одружена з королем Кормаком мак Куйленнайном (ірл. - Cormac mac Cuilennáin) з клану Еогнахта, який взяв обітницю целібату (безшлюбності) і став єпископом. Він загинув в бою під час війни проти її батька у 908 році. Потім вона була одружена з Кербаллом мак Муйрекайном (ірл. - Cerball mac Muirecáin) з клану О’Дунлайнге (ірл. - Uí Dúnlainge) – цей чоловік обазив її. Але він був ключовим союзником її батька. Після смерті Кербалла у 909 році Гормлайх вийшла заміж за Ніалла Глундуба, який був непримиренним ворогом її батька і братів. Цей чоловік помер у 919 році. «Літопис Клонмакнойса» повідомляє, що після смерті цього чоловіка вона пішла блукати по Ірландії і жебрати – від дверей до дверей…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. Міст через річку Ліффі
      Колись давно я стояв на дерев’яному мосту над річкою Ліффі – потоком нашої долі і довго дивився зачаровано в глибини чи то води чи то буття, яке теж є потоком і подумав, що все минає, окрім Ірландії. І тоді згадавши і «Міст через річку Куай», і «Міст Мірабо» я написав таке:

      На мосту дерев’яному*
      Між двома берегами
      Мого розхристаного «Я»,
      Між двома кудлатими пагорбами**
      Рудої, як сонце Гібернії
      І двома способами бути
      Невловиме сплетіння
      Ниток буття
      Зобразило ілюзію,
      Яку звемо своєю свідомістю.
      Пастух отар помислів,***
      Вівчар старий полонин неба
      Сказав мені ненароком, що
      Ірландія – це сплетення доріг,
      Де мости тичуться
      Вказівними пальцями поручнів
      У велике «Ніщо» історії,
      Де кожна дорога
      Без початку і кінця
      А кожна стежина
      Протоптана сліпими музиками.
      Ми вічно стоїмо на мосту,
      Зазираємо у глибину ріки часу,
      Шукаємо дно цього потоку
      Темного, як крук короля Коннахту.****
      Зимовий дощ. Краплі.

      Примітки:

      * - а колись через річку Ліффі сві мости були деревяні. Це потім зрозуміли, що камінь – це кістяк, а з дерева можна робити тільки музичні інструменти і гільйотини. Тому, коли міст роблять з дерева – він автоматично стає музичним інструментом. Не грайте на ньому свої сумні мелодії…

      ** - а в Ірландії можна бути тільки між двома пагорбами. Навіть коли стоїш на вершині гори святого Патріка – все одно відчуваєш, що ти між двома пагорбами. Тільки не зазирайте в середину цих пагорбів – не треба…

      *** - він гарний співбесідник. Певно, найкращий співбесідник. Якщо хочете поговорити про час – то тільки з ним.

      **** - а колись був в Ірландії ще чорніший крук, він називався Сathanna Fhiaigh. Але не згадуйте про нього намарно…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. Памяті Пітера Шеймаса Лоркана О’Тула
      Вертаючись з пустелі людської душі
      Зазирнувши в потворний світ
      Кожного імператора-покидька
      Важливо лишитися вчителем –
      Останнім вчителем останнього Сина Неба.
      У жмені пісок
      Чи то Аравії
      Чи то нескінченності часу
      Легендою про мудрого короля
      Ти мандрував по світах
      У пошуках одвічної Ірландії.
      Як мало ми розуміємо,
      Що тільки жменька лицедіїв
      Зображає хворому людству
      Шлях
      До примарної істини слів.
      Вінка холодних будинків,
      Що ніколи в житті не опалювались,
      Де можуть зимувати тільки леви,
      Пусті очі глядачів,
      Що вже три тисячі літ
      Хочуть лише видовищ
      Кривавих як тінь Борджіа.
      Ти пройшов по світу
      Кроками майстра парасольок
      Чи капелюхів свідомості,
      Сказав лише один раз
      Зазирнувши у наші душі:
      «Я намагаюсь бути джентльменом.»
      А ми посміхнулись.
      Як це гірко звучало
      В устах ірландця…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. Корабель падолист
      Буває саме такий падолист,
      Що залізним конкістадором
      Відчуває холод меча епохи
      Гарячими долонями дня.
      Буває такий день,
      Коли навіть потяги замовкають,
      Коли байдуже дихаєш
      Повітрям смерті –
      Гірким як туман Клонмакнойса.
      Біля Каменя Фейрі
      Згадав короля
      Діармайта мак Кербайлла,
      Сорочку, що виткана з льону,
      Вирощеного з однієї зернини,
      Ель, зварений з ячменю,
      Що виріс з однієї насінини.
      Кожна книга вартує битви
      Якщо вона справжня.**
      На цьому кораблі,
      Що зветься падолист,
      Напну вітрила листяні
      Кольору осінніх кленів***,
      Попливу за гори хвиль
      Шукати промінь світла,
      Що падає з неба…

      Примітки:

      * - «Частіше підіймайся на цю вежу, звідки можна побачити, що роблять у світі людські покидьки. Твій Григорій Саббін.» – з листа Григорія Сковороди.

      ** - тільки не треба про це сперечатися зі святим Адомнаном у 561 році.

      *** - таки напну…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. Шибеник вітер
      Написано в ніч Самайну під час марної спроби згадати свій одинадцятий гейс.

      На сумних ольстерських пагорбах
      Чоловіки танцюють свої дивні танці –
      Джигу шаленого полум’я
      На межі світла і темряви
      (Одвічної),
      Грають ірландські мелодії
      На залізних скрипках
      Вусатого інженера Кольта.
      На цих пагорбах споконвіку
      Люди не вміли робити нічого
      Окрім музики
      (Бо все суще – це музика).
      Шибеник вітер –
      Холодний, як сторінки чорної книги
      Старого книжника з Деррі,
      Золоті листя ясена
      Несе в мої кудлаті сни
      Старого схимника неіснуючої віри.
      Моя торф’яна Хіросіма!
      Мій вітряний Тір Еогайн!
      Відколи тебе покинули
      Королі честі і звичаїв
      Тисяча шестисот сумного року*
      Віддаючи все зайдам,
      Що назвали цю землю своєю,
      Відколи віра
      Замість Бога
      Змусила шанувати
      Чорного короля,
      Відтоді банші**
      Співають свою пісню нам –
      Тільки нам…

      Примітки:

      * - у 1607 році ірландська аристократія після поразки чергового ірландського повстання проти поневолювачів назавжди покинула острів. Це ввійшло в історію як «втеча графів».

      ** - якщо вам банші не співали свою пісню чи ви її просто не чули – значить вам пощастило…




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. Чоловіки клану О’Коналл
      Чоловіки клану О’Коналл –
      Старі воїни в кілтах кольору
      Давнього гірського заліза,
      Що бувало в бувальщинах.
      Чоловіки клану О’Коналл –
      Моряки з потопленого корабля
      Просякнуті сіллю і запахом моря,
      Що ховає в собі рибу Сонце.
      Чоловіки клану О’Коналл
      Просякнуті віскі і холодом роси
      Уладського туманного дня
      П’яніють від північного вітру.
      Чоловіки клану О’Коналл –
      Музиканти вересових пісень,
      Скрипалі потойбічних танців,
      Співаки водоспадів неба.
      Чоловіки клану О’Коналл
      Цінують джигу більше
      Ніж сон життя.
      Чоловіки клану О’Коналл –
      Вміли вмирати за короля
      Тари і землі Дун на н-Галл.
      Рибалки і ковалі,
      Казкарі й пастухи,
      Майстри твіду і вівчарі –
      Скільки вас
      У чужу землю лягло…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. Над річкою Бойн
      Минають роки і століття, але ірландці не забувають 1690 рік і річку Бойн… Це досі не річка, а відкрита рана…

      Покладіть мене на траву -
      На м’яку траву на рінні
      Прозорої річки Бойн –
      Тої самої річки,
      Що пам’ятає ірландців,
      Вдягнених у зелені плащі
      Кольору цієї трави,
      Кольору цих пагорбів,
      Кольору цього острова.
      Вони тримали гострі мечі –
      Гострі, як стерня
      Скошеного назавжди поля,
      Гострі як списи
      Давно мертвого короля.
      Вони стали тепер травою
      Добровольці чорного року
      На цій рівнині одвічної журби
      У цій долині,
      Де поховали не тільки мрійників,
      Але і їхнє одвічне жадання
      Закарбоване між словами пісень.
      Покладіть мене на цю
      М’яку зелену траву
      Коли я помру…




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. Crann Lá Fhéile Pádraig
      Читаючи «Літопис Ольстера» я наштовхнувся на таку фразу: «Воїни заходу закрили дорогу біля Фіннахта, король Кенн Фелад був стятий – хотіли відібрати в нього не тільки життя, але й честь…» І тоді я написав таке:

      Коли Жовта Чума*
      Спустошила Острів Долі
      Коли два королі**
      Пішли в світ мовчазних тіней
      У глибини пагорбу Тари***
      Того самого пагорбу Слайне,
      Що дав імено клану –
      Славного клану Сіл н-Аедо Слайне
      На рівнині Маг Рах,
      Де крім стріл та списів
      Нічого не сіяли в землю
      Споконвіку часів,
      Виросло дерево
      Крислате, як думки друїдів,
      Зелене, як конюшинові рядки Ойсіна.
      Хтось у дірявому плащі легенд
      Сказав, що то ясен святого Патріка.
      А ми й повірили,
      А ми й сподіватися –
      Почали чи то перестали,
      А ми й арфу
      Дістали, меча сховавши
      А даремно…
      Тому що озеро Лох Дерг
      Так і зветься –
      Червоним озером,
      Бо від крові ірландців
      Воно потемніло…

      Примітки:

      Crann Lá Fhéile Pádraig – дерево святого Патріка (ірл.)

      * - йдеться про страшну епідемію, що почалась в Ірландії у 664 році і ввійшла в історію під назвою «Жовта чума».

      ** - йдеться двох королів – співправителів Ірландії – братів Блахмака мак Аедо Слайне та Діармайта мак Аедо Слайне (657 – 665 роки правління).

      *** - Тара – давня столиця Ірландії. Слайне – назва одного з пагорбів Тари.

      **** - на берегах озера Лох Дерг (Червоного Озера) був підступно вбитий король Кенн Фаелад мак Блахмайк у 675 році.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. Пiдставляючи обличчя холодному вiтру
      Колись давно я відвідав графство Арма (точніше Ард Маха). Я блукав зеленими пагорбами і біля занедбаного картопляного поля зустрів селянина з лопатою, що сказав мені: «Колись ти був рудим ірландським хлопчиком, а зараз став сивим журавлем який летить невідомо звідки і невідомо куди…» Згадавши цей випадок я написав таке:

      Я – терпкий дим, що здіймається
      Над картопляним полем Донеголу,
      Коли селяни землі каміння
      Спалюють бадилля своїх картопляних снів.
      Я – солоний присмак вітру
      Буремного дня ірландського літа,
      Я – руда чуприна ірландського хлопчини,
      Що думає про сонце
      На землі графства Арма –
      Землі, де крім пострілів
      Немає нині іншої музики,
      Де діти малюють на стінах
      Людей з рушницями,
      Де мрія про зелений
      Листок білої конюшини
      Зависає в густому повітрі
      Кельтських сутінок Уладу.
      Вирує холодне море –
      Загусле ірландське море.
      А ми все дивимось
      У його далечінь
      Вицвілими очима привидів.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. Пам’яті Шеймаса Гіні
      Чому, коли викопують картоплю
      З нашої важкої ірландської землі
      Важкої, немов тягар усіх поневолених,
      Бадилля, що палає на кволій ватрі
      Селян, що дихають туманом
      Пахне терпким віскі старого Коннахту?
      Чому, коли визираємо у тьмяні вікна
      Кам’яних хаток зморшкуватого Донеголу
      Марно намагаючись побачити море
      Те саме – Ірландське холодне море
      На дні якого спочивають душі
      Всіх хто на зеленому човні
      Намагався осідлати зелених коней Мак Ліра
      Бачимо тільки білий туман
      Нашого майбутнього?
      Чому, коли йдемо до Дубліна
      Наша дорога завжди вкрита каменями
      І то не камінцями, а брилами?
      Нас все менше – тих, хто слухає скрипку
      Під стукіт докучливих крапель ірландського дощу
      Нескінченного як скиглення чайки
      Над річкою Бойн – такою ж сумною
      Як стара легенда про Конайре Мора…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. Вдягненi в волосяницю
      У судний день
      Візьму з собою вівцю.
      Бо я теж пастух –
      Подаруйте мені ножиці –
      Замало мені кресала і терезів.
      Стою на мосту
      Поміж двома порожнечами,
      Ангели всі в мантіях,
      А я ногами босими
      По дерев’яному кістяку переправи.
      Зважуйте наші гріхи, зважуйте!
      Промені чорного сонця
      Перстами вказівними
      Для цієї юрби нескінченної.
      Дозвольте мені хоча б затесатися
      Поміж ірландських монахів,
      Що бредуть у мовчанні самітників
      У свої важкі ряси вбрані.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. Дублiнський джаз
      Ліффі – це мажорна струна банджо
      Натягнута між кольоровими дверима.
      Хью*, одягни свій костюм смугастий –
      Лінії нагадують перехожим провулків
      Їх життя пришелепкувате.
      Що шукав ти
      У цих плямах фарби на полотні?
      Ти знайшов спочинок у воді –
      Бо вода це теж фарба – найкраща…
      Недарма річка Поддл
      Досі ховається –
      Чи то від сорому,
      Чи то від дивака Оскара**
      Того, що казки
      Писав своїми зболілими нервами.
      Бернарде! А ти вмів грати на скрипці
      Свого тата-алкоголіка?
      Він принаймні знав,
      Що шукає на дні келиха,
      Що ховається в глибинах
      Терпкого віскі,
      І чому воно спочиває
      Так довго в старезних діжках.
      Бернарде***, чому ти постійно
      Вигадував свою виставу
      І уявляв, що існують твої глядачі?
      Ти грав свою виставу для себе…
      Тільки для себе…
      Навіщо?

      Примітки:

      * - маю на увазі Хью Лейна (Sir Hugh Percy Lane) (1875 – 1915) – дивак був ще той…

      ** - коли про нього говорять, то завжди згадують за що його посадили, а про його неймовірні казки ні гу-гу…

      *** - я справді не знаю, чому він все життя грав вар’ята. Ну, не знаю і все! Ірландцем він був та й годі…

      Хотів назвати вірш "Snagcheol Baile Atha Cliath" але передумав...



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": --

    51. Руда чуприна Сонця
      У Дубліні дощ:
      Літній і сумний –
      Піснями ірландських пастухів
      Пестить траву мокрими руками
      Вічності.
      Недарма люди,
      Що живуть на цих пагорбах
      Плутають його з піснею.
      І забувають,
      Де закінчується дощ,
      А де починається пісня.
      Земля, що пам’ятає занадто багато,
      Трава, що навчилась забувати
      Шовкові літери книг
      Вдягнені в шкіру рудих биків,
      Що звикли блукати пагорбами,
      Які ховають
      у собі минуле,
      Яке для веслярів трави
      Лишається зримим,
      Більш реальним,
      Аніж промені Сонця,
      А воно теж ірландець рудоволосий*.
      Камені ковтають тисячоліття
      Разом з юрмами землеробів,
      Які несли свої мрії
      Через хащі жорстоких легенд.
      Руді сини королів!
      Вони пливли у потойбіччя
      На кораблях з потріпаними вітрилами,
      Вони мріяли про справжнє,
      Вони міряли землю довгими мечами,
      Вони міряли час піснями,
      Вони сонце бачили
      Таким же рудим і патлатим
      Як чуприна дивака Кондли мак Конна**,
      Який думав що потойбіччя
      Більш казкове, ніж оце сум’яття,
      Оцей вихор кланів,
      Воїнів у картаті тканини загорнутих…



      Примітка:
      ** - Кондла мак Конн – йдеться про Кондлу Рудого (він же Кондла Черлений) – сина короля Ірландії Конна Ста Битв. Він побачив жінку з сіду з країни Тір Нам Бо – Країни Вічноживучих і був настільки зачарований цієї жінкою і тією країною, що стрибнив у їхній корабель і більше його ніхто не бачив.

      * - щодо Сонця, то я перебільшив, звісно.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    52. Дерево на пагорбi
      Гарячий чайник моєї юності –
      Заварю в ньому міцну каву емоцій,
      Щоб не лишались вони
      Лише спогадами кавової гущі
      На дні горнятка білих віршів.
      Буду пити ароматний напій Сходу
      Лише з білої порцеляни –
      Білої як моя борода
      Старого монаха-відлюдника.
      Серед старих речей минулого
      Серед книг з шкіряними палітурками,
      Які давно ніхто не читає,
      Які важкими каменями
      Котилися з вершини Істини,
      Серед слів навіть зміст яких
      Забутий людьми залізних печер,
      Шукаю сліди прочан
      На старій стежці кельтів.
      Тільки вишня на пагорбі
      Щороку
      Білими пелюстками розуміння
      У мій келих наповнений
      Краплями з усіх джерел Ірландії
      Ароматом моє сумне життя
      Наповнює…



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    53. Гра в хованки
      Колись давно я піднявся на вершину гори Кокнарі, що в графстві Слайгьо у Коннахті. На верхині цієї кори височіє кам’яний курган, насипаний багато тисячоліть тому. За легендою, в глибинах цього кургану похована королева Медб. Стоячі на вершині кургану я думав про сиву давнину моєї сумної Ірландії. І тут помітив чорну грозову хмару, що сунула небом. Почало гриміти і блискавки, що освітлювали небо – таке ж сумне як в часи короля Лугайда мак Лоегайре. І тоді я написав таке:

      Бавимося в хованки
      Зі старою худорлявою жінкою
      Вдягненою в біле,
      Що тримає в руках
      Серп і косу
      Що зроблені з заліза
      Допотопних метеоритів.
      Граємося в піжмурки
      З бородатим дідом
      У якого всі посмішки
      Сумні як осінній дощ,
      У якого всі жарти
      З журбою старих криниць.
      Ми – гравці у кумедні ігри –
      Завжди дитячі,
      Але завжди азартні.
      Ми – діти чорної землі
      І спраглого сонця.
      Ми – люди.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    54. Мiй кiлт
      Кожен клан у гелів має свій візерунок і поєднання кольорів для кілта, свій тартан. Кольори нашого клану – сірий, брунатний, синій та темно-червоний. Я згадав про це і написав таке:

      Мій кілт
      Картатим візерунком
      Нагадує мені про історію
      Мого гордого клану.
      Його кольори пожухлої трави
      Та холодного вітру,
      Осіннього моря
      Та загуслої крові
      Пролитої за свободу ірландцями –
      Жителями зелених пагорбів.
      У кольорах мого кілту
      Терпкі пісні уладів,
      Тужлива музика сідів,
      Гіркі слова скел,
      Осінні барви самайну,
      Вогні свята Тари,
      Мудрі таємниці Коннахту
      І веселі віршики Мунстеру,
      Сталь мечів Уладу,
      Камені Гори Королів,
      І сама Доля –
      Моя вересова Ірландія…



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.38 | Рейтинг "Майстерень": --

    55. Колюча вовна
      Моя вдова
      Сплела мені светр
      Колючий як кущі вересу.
      Моя вдова
      Постелила мені постіль
      З білого туману.
      Моя вдова
      Зварила мені грог
      З терпких ягід терену.
      Моя вдова
      Навіть не знає
      Що цей зелений пагорб
      Став моїм темним домом,
      Що я блукаю кожної ночі
      Нетривкою тінню
      Берегом холодного моря
      Слухаючи одвічну пісню
      Невгамовного західного вітру.
      Уже ніхто й не пам’ятає
      Чому Ірландія
      Стала країною смутку
      І чому добровольці
      Мусять щоночі блукати
      Шукаючи листя шамроку…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    56. Мох. Крокiв не чути
      Коли я в останнє відвідував Ольстер, мене віз через кордон з Ірландською республікою водій в якого бракувало трьох пальців на лівій руці, і був шрам через все обличчя. Ми не розмовляли цілу дорогу, бо розуміли один одного без слів. Тільки при перетині кордону він сказав мені: «Ми – ірландці… Наша Батьківщина як крижина, що тане під нашими ногами…» І тоді я записав у свій нотатник таке:

      Наш зелений острів –
      Це айсберг вкритий мохом,
      Який застряг на мілині
      Океану часу.
      Отак ми і плаваємо
      У нашому «тимчасово»,
      Думаючи про вічність
      Між старими дольменами,
      Співаючи свої сумні пісні
      Про терпку потойбічність.
      Крига нашого айсберга
      Не тане – бо споконвіку гаряча
      Як чай у заварнику
      Дивака О’Генрі.
      П’ємо його ковтками
      Навіть не думаючи,
      Печемо свої ірландські пудінґи
      З хвилин та помилок,
      З безглуздя нашої історії,
      З недоречних жартів
      Та порожнечі несказаних слів.
      Смакує. Особливо з віскі.
      Танцюймо свою джигу!
      Танцюймо….



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. Зелений капелюх
      Написано 17 березня - в День святого Патріка.

      Вдягну свого зеленого капелюха,
      Прикрашу чорний плащ буднів
      Триєдиним листком шамроку –
      Запашним і розділеним
      На три частки буття –
      Сон, реальність і потойбіччя.
      Буду слухати скрипку
      Старого, але веселого шанахі,
      Що грає прямо на вулиці
      Про росу туману
      Та брудне старе місто,
      Про живу воду в келиху
      І гірську дорогу в Дублін,
      Що вірить – життя недаремне,
      Що вміє веселитись
      Коли всім сумно,
      Що вміє плакати
      Коли всі сміються.
      Йду вулицями серця,
      Містом з терпким присмаком віскі.
      День зелених думок –
      Навіть моя сива борода
      Стала зеленою –
      Я повірю, що мій острів весняний.
      Нехай моя весела віра
      Лише на день…
      Але все таки…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    58. Дикi гуси
      Вітер з океану
      Холодним віскі
      У мій дірявий келих.
      Роса на траві
      Як сльози Ірландії –
      Старої вдови.
      Біля білого каменю
      Якому поклонялися
      Люди мого клану,
      Тінь мертвого короля Кормака*
      Загубила мішок з туманом.
      Отож ми і журимось
      Збираючи з того туману росу**…
      Країна холодних каменів
      Країна сумних пісень
      Країна п’янкого вересу
      Країна гордих королів
      Країна червоної охри
      Країна…
      Де ти?

      Примітки:
      * - мається на увазі Кормак макАрт (Cormac macAirt) (204 – 244) – верховний король Ірландії, онук короля Конна Сто Битв (Conn Cetchathach) (116 – 136).
      ** - натяк на давню ірландську пісню «Роса туману», яка стала гімном ІРА.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    59. Бiле i зелене
      Колись у Богом забутому селищі Коннахта одна сива бабуся розповідала мені легенду про Шовкового Томаса. Я подумав на мить, що її біле волосся нагадує шовкову стрічку і що минуле насправді не минає. Потім я слухав вітер, який шумів у верховітті старого ільма і написав таке:

      Одягну на своє тіло
      світанок замість одягу
      Повірю на мить,
      що білий день –
      це жменя горіхів
      які лускає патріарх друїдів
      а життя це листяний ліс
      в якому заблукав шелест,
      в якому час пряде вухами
      сірим зайцем епохи.
      Граб та берест -
      дерева тужливого ренесансу
      ваші арфи зелені
      грають реквієм
      Бріану Уа Нейлу –
      Останньому королю Ірландії.
      Білі постаті
      ступають босими ногами
      по синьому моху…


      Примітки:
      Шовковий Томас – Томас Фіцжеральд, що очолив повстання в Ірландії в 1534 році. Страчений в Тауері після поразки повстання.
      Бріан Уа Нейл (Brian Ua Neill) – останній верховний король Ірландії. Спробував відновити незалежність і єдність Ірландії у 1258 – 1260 роках.
      На світлині - руїни замку на горі Кашел - резиденція верховних королів Ірландії в добу середньовіччя.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    60. П'ятий Мананнан
      Емайн Маха. Її холодні камені
      І зелені пагорби журби
      Співають все ту ж пісню
      Хвилями запашної трави,
      Що і в часи Еохайда Мугмедона
      Та його гордих синів –
      Бряна, Айліля, Фіахра, Фергуса
      та Ніла – короля королів,
      Якому сама Влада
      Подала воду з криниці вічності
      Наповнивши глек пам’яті
      Явившись мисливцям епохи,
      Що заблукали у нетрях буття
      І старою потворною,
      І прекрасною дівчиною.
      Суха гілка тису
      Посеред оберемку хмизу –
      Це твоя забута легенда
      Країна Трилиснику
      І Священного Каменя!
      Я друїд-коваль віщую
      Знаками мальованими
      На білому камені Улада,
      На підвалинах дому Дінн Ріг:
      З білої піни хвиль
      Прийде на землю Ірландії
      П’ятий Мананнан –
      У променях слави
      Вісником Волі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --